История Полтавы

Николай Лысенко. В сотую годовщину рождения. 1842-1942

• 

Подробности

Просмотров: 84889

Віктор Андрієвський. "Микола Лисенко".

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. "Микола Лисенко. В соту річницю народження. 1842-1942". // Українське видавництво. Львів. 1942.

Опубліковано у форматах .pdf та .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен  — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Фотографії, через їх погану якість, не публікуються.

ЗМІСТ

 

— 1 —

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО

В СОТУ РІЧНИЦЮ НАРОДЖЕННЯ

1642—1942

 

написав

ВІКТОР АНДРІЄВСЬКИЙ

 

УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО
ЛЬВІВ — 1942

— 2 —

 

Видано заходами Ювілейного Комітету для вшанування
сотої річниці народження М. Лисенка

 

Друкарня Української Академії Наук у Львові, Постґасе 11. — Зам. 288.

— 3 —

ВСТУПНЕ СЛОВО

Творчість і діяльність Миколи Лисенка заважили незвичайно сильно не тільки на музичному, але на цілому культурному житті українського народу. Від 1868 p., від часу виходу в світ його першого збірника українських народних пісень, аж до 1912 p., майже півстоліття кожна поява нового його твору, кожний його виступ з хором був проявом живучості Народу, проявом зросту Його сили.

Микола Лисенко — одна з найбільше трудолюбивих, усебічних у своїй діяльності і непохитних у своїй вірі постатей нашого минулого. У нього не було ні вагань, ні сумнівів, ні зневіри, як це було у деяких Його сучасників; тому його життя і праця можуть бути зразком для кожного українця. Микола Лисенко вчить нас, що кожним нашим ділом, кожною думкою повинна кермувати одна провідна мета: добро народної справи. У музичній творчості його кличем було: мистецтво для народу, а не для мистецтва.

Книжечкою В. Андрієвського Ювілейний Комітет для вшанування 100-ліття з дня народження Миколи Лисенка розпочинає видання намічених і приготованих до друку публікацій. Основним завданням цієї книжечки є дати короткий і приступний для широких кругів читачів нарис життя і творчості Композитора. У парі з цим автор подає список важніших і доступних статтей та джерел для тих читачів, що хотіли б ширше познайомитись з предметом, при чому сам дає деякі нові дані. Очевидно, у того роду праці не можна було подати повний список

— 4 —

творів Лисенка. На перепоні цьому стали не тільки розміри книжечки і час, в якому складалася, але і брак відповідних праць у фаховій музикознавчій літературі.

Вартість книжечки підносить те, що її автор сам був особисто знайомий з Миколою Лисенком, розмовляв з ним, бував у його домі. Звідси й те тепло й захоплення особою і творчістю Лисенка, таке питоме усім тим авторам статтей, чи споминів, які, бодай недовгий час, належали до його оточення. Згадаймо, що автор цієї книжечки полтавець, як і Лисенко. Він був теж одним з тих, що після смерти Композитора старались зберегти його спадщину.

Василь Витвицький

— 5 —

ВІД АВТОРА

Цю книжку написав я з доручення Ювілейного Комітету, для вшанування 100-ої річниці народження М. Лисенка.

При, складанні книжки я використав вказівки голови Комітету Вп. пана директора В. Барвінського і Вп. панів членів Комітету: д-ра Філярета Колесси, д-ра В. Витвицького, д-ра С. Людкевича та д-ра З. Лиська.

Рівнож я широко використав літературу, передану мені Вп. паном директором В. Барвінським та Музичним інститутом ім. М. Лисенка.

Усім вищезгаданим Вп. панам та Інститутові за допомогу мені складаю щиру подяку.

20.І.1942. у Львові.

Віктор Андрієвський

— 6 —

Пуста сторінка

— 7 —

Історичні шляхи українського народу не рожами встелено. Повсякчасні війни в обороні державної незалежности та за національне визволення відбивалися на всенародному розвитку. А стільки часу упокорення, а стільки століть політичного, соціяльного й культурного визиску!

Та, хоч і занепадав наш народ матеріально, хоч стратив політичну волю, але не втратив душі живої. Таки тліє в ньому Божа іскра й виявляється у творах його духа повсякчасно, скрізь, де не зв'язали йому рук і не заткали йому рота. Зокрема виявляє він свої великі здібности на мистецькому полі. Красу його одягу, його чудову різьбу, посуд, будівництво подивляють чужинці по всьому світу. А вже найбільше вславився він своєю піснею. Красі його пісень ледве чи дорівняють пісні найщасливіших народів.

Ми здавна кохалися в музиці та співах. При дворах наших князів були співці, музики й артисти завжди в пошані. Вони складали пісні на славу князя та його війська-дружини, а серед тих співців були мистці такої міри, як Боян, котрого прославив пізніше у своїй незрівняній поемі невідомий автор "Слова о полку Ігореві".

На святах і при столах пригравали князям і їхнім гостям музики на гуслях, сопілках, свірилях, решетах. У війську сур-

— 8 —

мили в сурми та били в бубни військові музики. Від двору до двору проходили мандрівні співці-скоморохи.

З прийняттям християнства приходять до нас і вчать нас церковного співу визначні грецькі співці.

Сам наш народ із давен-давна співає при кожній нагоді. Ще за поганських часів славить він своїх богів у колядках, щедрівках, у веснянках і гагілках, або купальських піснях. На весіллі співають весільних пісень, на похоронах заводять "по померлому". Співають при кожній нагоді, сумній і радісній. А далі за козацьких часів нові козацькі співці-кобзарі грають на кобзах та виспівують думи про козацькі походи, прославляють героїв, що вславилися в боротьбі за віру й нарід. А ще далі — козацька старшина, а навіть і самі гетьмани (прим. гетьман Іван Мазепа), грають на торбанах і самі складають вірші-пісні й супровід до них.

Заки Богдан Хмельницький заключив свій союз із московським царем і ще довший час після цього не було близько нас народу, що вмів би так співати як ми — українці.

У 1653 р. сирієць архидіякон Павло Алепський, що проїздив через Україну й Московію, не міг нахвалити українську пісню і одночасно гудить москвинів за те, що вони погано співають. А двадцять років пізніше саксонський пастор Гербіній, побувавши у Києві, пише, що в Зах. Европі не вміють так гарно співати, як співають українці.

То ж і не диво, що від нас у ті часи запрошують сусідні народи до себе співаків і музик. Ще цар Олексій 1652 р. запрошує до себе українських співців. Тоді поїхав у Московію наш архимандрит Михайло й одинадцять хористів. А пізніше при дворах московських царів ніколи не бракує українських бандуристів. Одного з них (Розумовського) так уподобала собі цариця Єлисавета за йото голос і вроду, що вийшла за нього заміж. Та й пізніше московські царі беруть із України людей (от як наш Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та інші) й посилають їх за кордон на науку, щоб вони пізніше писали для москалів. Отож у другій половині XVIII-oгo віку в Московії були дуже славні із своїх церковних творів українці Максим Березовський, Дмитро Бортнянський і Артим Ведель. Їхні релігійні твори й досі є зразками краси й способів укладу того роду музичних композицій.

А народ наш у найтрагічніші часи своєї історії не перестає творити своєї пісні. На красу тієї пісні звертають увагу освічені чужинці, передусім поляки і москалі. Уже з початку минулого сторіччя починають вони записувати слова українських пісень.

— 9 —

Незабаром 1833 p. одночасно у Москві і Львові з'являються два збірники мельодій до них. У першім Алябєв подає ноти до слів пісень, зібраних нашим таки земляком Максимовичем, а в другім К. Ліпінський — до збірника пісень Вацлава Залєського.

А далі, в роках п'ятдесятих-шістдесятих, трохи не щороку, з'являються збірники українських пісень, зібраних і заведених у ноти чи то чужинцями, чи то таки й українцями, як от Маркевич, Галаган, Єдлічка, Коціпинський, О. Гулак-Артемовський, Рубець та інші. Та тільки не всі ті записувачі розуміли якслід дух української пісні, або не вміли його передати, або ще гірше: перекручували, переробляли голос української пісні на московський зразок. Так вповні свідомо робив між іншими Рубець. Духовий дорібок нашого народу таким чином або йшов у чужу кишеню (це ще й досі робиться...), або його так змінювано на чужий лад, що його годі було нам уважати за своє рідне добро

І. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ЛИСЕНКА.

Аж з'явилася людина, що зрозуміла ту пісню, полюбила її всім своїм серцем і душею, присвятила тій пісні ціле своє життя і показала ту пісню своєму ж народові і сусідам у її справжній красі. Каже про це наш відомий музика Ф. Колесса: — "вернула українському народові його ж перли в золотій оправі".

Тією надзвичайною людиною був саме Микола Лисенко, син Виталія й Ольги з Луценків.

М. Лисенко побачив світ 30^* березня (ст. ст.) 1842 року в домі дядька його матері Миколи Булюбаша в селі Гриньках, Кременчуцького повіту, на Полтавщині. Рід Лисенків походив із козацької старшини, — його прадіди домоглись старшинства ще за гетьманування Богдана Хмельницького. Луценки теж старий козацький рід. Отже наш музика міг поправді похвалитися, що він: "із діда-прадіда козак", що в його жилах нема ні краплини неукраїнської крови.

Першії дитячі літа провів малий Микола виключно на селі — або в Полтавщині, або на Задніпрянщині по селах та містечках т. зв. "воєнних поселеній", у Херсонщині (Глинське, Крилів), де стояв батьків полк.

Його батьки були дідичі-аристократи, і, як переважна частина тодішньої нашої шляхти, забували помалу старі українські традиції. Батько Виталій служив у російському полку кирасієрів, мати дістала виховання в аристократичній російській школі — у Смольному манастирі в Петербурзі. То ж дитину

^* В сучасних джерелах, у т.ч. в «Енциклопедії історії України» (Інститутом історії України НАН України), вказується 10 березня. В.Л.  Модзалевський в «Малороссийском родословнике» вказує 9 березня. - Т.Б.

— 10 —

виховували батьки на аристократичний-московський лад. Микола Лисенко провів свої дитячі роки в оксамитах, серед бон та ґувернанток. Розговірною мовою його була добірна французька. Навіть початків грамоти мати вчила його по-французькому, а пізніше батьків полковий товариш — відомий московський поет Фет, навчив його писати й читати по-московському.

Та на малого Миколу впливали не так батьки, як пісні та казки його няньки-українки, а ще більш його бабка у других — Булюбашева. Вони обоє з чоловіком походили зі старого козацького роду й не говорили інакше як по-українському. А що й вони були також багачі-дідичі (Булюбаш був повітовим маршалом і мав шістсот душ кріпаків), то в них було чимало слуг-кріпаків. Серед них охоче перебував малий Лисенко. Бабуня дуже любила Миколу й часто брала його до себе. Там він почув українську пісню, яку так любила Булюбашева, там у нього блиснули перші іскри любови до свого народу, до його культури взагалі та до пісні зокрема. А ще трохи пізніше його дядько Олександер Лисенко роздуває ту іскру у вогники, що гарячим полум'ям обпалюють душі молодих гімназистів: Миколи і його нерідного брата Михайла Старицького. Олександер Лисенко був одружений із селянкою. Він кохався у козацькій старовині, співав старих козацьких пісень і розмовляв лише по-українському. Від нього ж записує ще молодий гімназист Микола Лисенко свої перші пісні: "Ой не гаразд запорожці", "Отамане батьку наш", "Встає хмара з-за лиману".

Від другого дядька — Андрія Романовича Лисенка молоді хлопці дістали заборонені в Росії вірші Т. Шевченка. Ті вірші глибоко запали їм у серце, і Микола, вихований на французькій та московській мові може в перший раз свідомо полюбив, бо вподобав красу українського слова.

А музики він учиться змалку й відразу виявляє блискучі здібности. Його мати сама дуже добре грала на фортепіяні, а батько хоч не грав по нотах, так любив по слуху награвати різні мельодії або й імпровізувати на фортепіяні. І от вони зауважили, що й синок їх дуже любить музику: він інколи годинами простоював коло фортепіяна та одним пальцем награвав собі. Батьки вирішили, що він має нахил до музики і вже з п'яти років мати почала вчити малого Миколу музики, а потім найняла йому вчительку.

Він відразу виявляє блискучі успіхи у грі: техніка йому давалась дуже легко, він виявляє надзвичайну музичну пам'ять. Вже з шости літ він так гарно грає, що досвідчені люди подивляють

— 11 —

його техніку, чистоту та й почуття у виконанні досить поважних музичних уривків. Особливо любив він грати в чотири руки.

Незабаром батьки відвезли його у Київ в науку до аристократичного пансіону Вейля. Там малого Миколу вчить музики чех Нейнквич. То був дивний учитель: він сам не грав на фортепіяні, але так умів самими словами навчити, що його ученики виявляли прегарне туше і розуміння музичної фрази.

По кількох місяцях переходить він до іншого пансіону — Гедуена, де його музики вчить другий чех Паноцний, або Паночіні. Цей уже сам дуже добре грав і власним прикладом навчав тонкого виконання. В нього молодий Микола грає вперше навіть Ліста у легчому перекладі.

Досить того, що коли він на свята приїхав додому, то його домашня вчителька, панна Розалія, дуже здивувалася, а далі й розплакалась, почувши прекрасну гру свого ученика.

В Києві вчився Лисенко й у школі дуже добре: він усе був з перших учнів і все привозив додому шкільні нагороди. А щодо музики, то в дев'ять літ він навіть сам пише свій перший музичний твір: гарненький танець-польку з правильним розвитком теми і вправною гармонізацією.

Незабаром батько, видрукувавши ту польку в Києві, зробив синові приємний подарунок в день народження.

Скінчивши науку в Києві, переходить Микола Лисенко до другої Харківської гімназії і там добре й пильно вчиться. Вчиться і музики у відомих музик-вчителів: Дмитрієва й Вільчека. Виявляє такі успіхи в музиці, що є завжди постійним і бажаним гостем і учасником на сальонових концертах у князя Юрія Голіцина, відомого знавця й аматора музики та у свого вчителя Вільчека.

У Дмитрієва Лисенко студіює Бетговена, Моцарта і взагалі клясиків. Знаменитий віртуоз Дмитрієв, виробляє у свого ученика блискучу техніку.

У Вільчека він переходить головно Шопена і прегарним виконанням його творів захоплює слухачів. Поза тим пильно працює над Лістом, знайомиться з Шуманом.

На всіх тих концертах і вечірках гімназист Лисенко був бажаним гостем, бо поза своєю гарною грою подобається усім своєю вродою, аристократичним вихованням і манерами.

Про один із таких його виступів збереглося цікаве оповідання. Своєю прекрасною грою М. Лисенко (тоді вже студент Харківського університету) очарував одну харківську аристократку. Прослухавши його виконання творів Шопена та п'єси

— 12 —

Коптського "Reveil du lion", захоплена пані (хоть цілком незнайома з Лисенком) відіпнула з себе коштовну золоту брошку з самоцвітом і припнула її на груди молодому піяністові зі словами: "юначе, прошу прийняти це як нагороду за Вашу вмілість, яка захопила мене"! Ту брошку Лисенко пізніше пустив у льотерею на користь убогих товаришів.

Хоч Микола Лисенко й обертається серед аристократичного товариства і вчиться в аристократичній панській гімназії, найбільший вплив на нього мають його бабуня, дядько Олександер і приятель Михайло Старицький. Останній якось купив у Полтаві (він там учився) "Чорну Раду" Куліша і хлопці прочитують її обидва з захопленням та дають прочитати дядькові Олександрові. Теж разом із дядьком і бабунею читають вони "Енеїду" Котляревського. Всі, молоді й старі, захоплюються красою рідного слова та майстерними описами народного побуту. В той же час читають вони оповідання Марка Вовчка і "Записки о Южной Руси". Все те прочитане на молоду душу Миколи Лисенка впливає так сильно, що він, хоч панич, аристократ і вже відомий музика, кидається між простолюддя, записує від нього пісні та вже й сам складає до них супровід.

Після скінчення з медалею гімназії весною 1859 р. Микола Лисенко вступає на природничий відділ харківського університету, а рік пізніше переходить на той самий відділ київського університету. В той час у київському університеті, як і в цілій тодішній російській державі, йшло бурхливе життя.

Усі чекали знесення кріпацтва та ліберальних реформ, заповіджених царем Олександром II.

Серед товаришів різних національностей юнаки Микола Лисенко і Михайло Старицький врешті пізнають "чиї вони сини, яких батьків"... Обидва стають гарячими українськими патріотами й присягають ціле життя присвятити рідному народові. Вони додержують присяги: Старицький присвячує себе літературі та театрові, а Лисенко — рідній музиці. Вдома він ходить із фісгармонією на селянські забави, досвітки й вечерниці, ходить на вулиці в народній одежі, співає з парубками, приграє їм до співу та все уважно прислухується до народних пісень і записує їх. Селяни спершу не довіряли йому, але пізніше, як зрозуміли, яке щире й золоте та рідне серце б'ється у грудях того "панича" під його парубоцькою чумаркою, то стали й самі горнутися до нього, полюбили його.

1864 року на Різдвяні свята обидва молоді студенти бе-

— 13 —

руться писати першу оперу "Гаркуша" — про славного розбійника, на основі народних переказів про нього. Та цієї першої праці вони не закінчили.

Але та опера так сподобалась сусідам-дідичам, що для авторів улаштовувалося навіть спеціяльні прийняття, щоб вони співали свій твір.

Найчастіше вони відвідували у селі Миколаєвці своїх далеких кревняків О'Конорів. У них була донечка-підліток Оля, що мала гарненький голосок. Вона також підспівувала й особливо захоплювалась оперою. Пізніше вона стала дружиною Миколи Лисенка.

В Києві Лисенко і Старицький організують виступи українського студентського хору, концерти і вистави. Публика захоплюється українською музикою і піснею, що виконувалася під проводом Миколи Лисенка. На той час (1864 р.) випадає і перша вистава знаної вже тоді скрізь в Україні "Наталки Полтавки" під керуванням Лисенка. (Першу музику до неї написав ще 1834 р. Барицький).

Але російська влада після скасування кріпацтва й деяких полегшень для громадян прийшла, як то кажуть, до голови по розум. Вона видає різні суворі заборони, а зокрема на українське слово. Царський міністр Валуєв заявив, що української мови "не було, нема й бути не може" [див. Валуєвський циркуляр 1863 р.]. Заборонили були співати в театрі українські пісні. Посипалися утиски на тих людей, що признавалися до українського народу.

Та ті утиски тільки загартували душі Лисенкові й Старицькому.

Про одну таку подію, що дає добре зрозуміння тодішнього життя, розповідає сам Михайло Старицький.

В 1865 р. вони з Лисенком улаштували у міському театрі в Києві благодійний концерт. Але адміністрація викреслила з програми усі тексти українських пісень.

Тоді наші артисти рішили співати по-французькому.

Отже виходить на сцену артист і починає відому пісеньку:

"Дощик, дощик
Крапає дрібненько"..

по-французькому. Серед зібраної публики залунав наперед громовий регіт, а потім бурхливий протест із домаганням української мови.

Стався скандал. Але адміністрація заборонила співати по-фрнцузькому і потім упорядчики мали з нею ще прикрі розмови.

— 14 —

Микола Лисенко закінчив природничий відділ університету в 1865 р. і пише фахову кандидатську працю ("Про полове розмноження ниточних водорослів"). Тепер стелиться перед ним широка дорога у світ. Та він не дбає про те, він пам'ятає про свою присягу служити рідному народові.

За останні чотири роки університетських студій, завантажений громадською роботою, він мав мало часу для своїх музичних вправ. За той час він ознайомився з російськими операми Глинки, Даргомижського, Сєрова. Самостійно працював над Шуманом і Ваґнером, що вражав його передовсім своїми звуковими масами.

Щоб удосконалити свою музичну науку, за порадою своїх найближчих друзів, а в першу чергу Михайла Старицького і Михайла Драгоманова вирішує він вибратись на музичні студії за кордон. Щоб добути матеріяльні засоби, він займає посаду мирового посередника в таращанському повіті. Зібравши трохи грошей восени 1867 р. вирушає до Ляйпціґу, що мав тоді одну з найліпших консерваторій. В Ляйпціґу вчиться він у найліпших професорів і всі вони признають його великий талант.

Фортепіянову гру проходить він під проводом професорів Карла Райнеке та Ф. Венцля, органи — у Паперітца, теорію музики в О. Павля та Е. Ріхтера. От які нотатки від них збереглися про їх учня в архіві Ляйпціґської консерваторії:

1.  Пан Лисенко виявив себе в композиціях завжди з найкращого боку; вважаю його за надзвичайно талановитого.

Д-р Оскар Павль.

2.  В кожнім відношенні видатний ученик.

Е. Ф. Ріхтер.

3.  Пан Лисенко, при своїй зразковій пильності, зробив блискучі успіхи в грі на фортепіяні.

Ф. Венцель.

4.  Пан Лисенко... придбав собі високу техніку, а також добре розуміння як клясичних так і новітніх композицій.

Карло Райнеке.

Свої завдання з композиції пише Лисенко на українські теми.

У професора Райнеке Лисенко з особливою пильністю проходить клясиків і романтиків: Баха, Моцарта, Бетговена, Шумана, Шуберта, Шопена. У Райнеке брав він теж лекції інструментації.

— 15 —

М. Лисенко в часі побуту в Ляйпціґу.

В консерваторії на концертах він виступає все з видатним успіхом.

Але й поза Ляйпціґом звертають на нього увагу в музичних колах. Так у 1867 році його запрошують до Праги, як представника української музики на великий концерт, де він виступає 26 грудня з виконанням на фортепіяні українських народних пісень у власнім розкладі. Концерт той при участі видатних слов'янських музик (від москалів між іншим виступав славетний Д. Славянський) відбувся у "Конвіктській залі". Там наш музика справив на слухачів незвичайне враження. Відомий чеський музика Рейер, прослухавши його виконання "Гей не дивуйте", скочив із крісла й гукнув захоплений:

"То духи от степу!"

Про той виступ Лисенка вмістили дуже прихильну рецензію чеські газети, а між ними "Narodni Listy" в ч. 268. пишуть:

"Найкраще вподобалися українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю..."

— 16 —

"Лисенко гадає надрукувати Збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб він швидше найшов видавця, бо тим виданням зробив би справді велику послугу слов'янській літературі".

В 1868 р. в Ляйпціґу Лисенко, на прохання галицьких українців в особі Олександра Барвінського, пише для них на Шевченкове свято й перший свій ориґінальний твір — музику до "Заповіту" Шевченка. Той "Заповіт" відспівали вперше на Шевченківському концерті у Львові 1868 p., а потім у Львові на привітання автора музики в день його зустрічі з нагоди 35-літнього ювілею Лисенка — 7.XII.1903 р.

В "Заповіті" Лисенка головну партію сольо віддано тенорові, а далі виступає чоловічий хор. Пізніше (в липні 1877 р.) Лисенко виправив свою першу редакцію Заповіту. Ця друга редакція збереглася й до наших днів.

В той же час пише на ті ж слова музику й галичанин О. Михайло Вербицький. В ній сольову партію віддано баритонові. Обидва ті заповіти виконувалися разом у Львові на святі Т. Шевченка в 1868 р.

Там же в Ляйпціґу Лисенко починає писати і свої перші інструментальні твори. У 1869 р. він оркеструє мельодію, що потім увійшла до його "Чорноморців" як сольовий номер: "Ой, запив козак, запив". Там же пише для фортепіяно куранту "Помалу, братіку, грай" і ще деякі фортепіянові твори. Тоді почав писати "Симфонію", з якої збереглася в чернетках І. частина.

В 1868 році в Ляйпціґу коштами П. Косача випускає Микола Лисенко і свій перший збірник українських народних пісень. Далі його праця йде в двох головних напрямках: збирання і гармонізації народних пісень і творення ориґінальної музики — найбільше до творів Шевченка.

На весні 1869 p. M. Лисенко за два роки блискуче закінчив 4-х річний курс консерваторії у Липську. На остаточнім іспиті, що дав йому право на звання фортепіянового віртуоза, він виконує концерт G-dur Бетговена з власною каденцією.

От яку рецензію написав про те "Leipziger Tageblatt" з 10 квітня 1869 р.

"Виконання п. Миколи Лисенка з Києва було поправді видатним. Першу частину дуже тяжкого концерту Бетговена G-dur він провів з одушевленням і з артистичним виконанням. Блискуча каденція, як ми чули, належить самому виконавцеві".

По скінченні консерваторії М. Лисенко з дипломом вертається до Києва й обіймає посаду вчителя музики у приватних

— 17 —

школах Пфеніґа, а потім Кологривова, а крім того має багато приватних лекцій. Блискучий музика з дипломом найліпшої консерваторії був бажаний скрізь по аристократичних домах. Та головна його праця і з того часу, як перед тим, іде для українського народу і для української музики. Ціле своє життя він, нехтуючи особистими вигодами і карієрою, присвятив тій справі, і заслуги його на тім полі справді величезні і ще до цього часу ніким не перевершені.

II. В ЧІМ ПОЛЯГАЮТЬ ЗАСЛУГИ М. ЛИСЕНКА ДЛЯ
УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ.

А. ЗБИРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ.

Як уже вище було згадано, перші свої записи народних пісень Лисенко робив ще гімназистом від свого дядька Олександра. Від того часу не залишає він своєї етнографічної роботи. Віддається їй із запалом за часів університетських студій: записує народні мельодїї від товаришів-студентів і від народних співців, як виїжджав у село на відпустки. В 1861 р. він познайомився з відомим етнографом П. Чубинським. До нього він заїжджає у Баришпіль на Полтавщині, щоб там записати пісні, які пізніше видрукувано в "Трудах" Чубинського. Дуже багато працює він над збиранням народних мельодій і на посаді мирового посередника в Таращанськім повіті. І далі ціле своє трудове життя записує він, де тільки трапиться йому, пісенний народний матеріял і випускає друком, як тільки спроможеться.

За своє життя зібрав Микола Лисенко і завів у ноти понад пів тисячі українських народних пісень. З того впорядкував сім збірників, разом 242 пісні (у кожному пересічно по 40 піс., опрацьованих здебільшого на один голос у супроводі фортепіяну 1868—1911 pp.); дванадцять десятків народних пісень крім того він уложив для хору в супроводі фортепіяну.

Ті пісні вийшли друком в такім порядку: Збірники на один голос: 1-й в р. 1868; 2-й — 1873; 3-й — 1879; 4-й — 1886; 5-й — 1892; 6-й — 1895; 7-й — 1911. Десятки інших в різні часи в роках 1885—1903.

В 1875 р. він видав збірник танків і веснянок "Молодощі" (37 пісень), українські обрядові пісні на мішаний хор: "Веснянки" два вінки, "Купальську Справу", "Колядки і щедрівки", "Весілля" (1895—1903 p.).

— 18 —

Крім того з його спадщини лишилося ще чимало невидрукованих народних пісень. Із невиданих творів уже в останній час видавництво "Дешева Книжка" у Львові видрукувало "Кант Розп'яттю Христову" в грудні 1936 p., а Книгарня Наук. Т-ва ім. Шевченка "Коломийки" у квітні 1937 р.

З дрібних збірок стали широко відомі спеціяльно в Галичині збірники І і II для чоловічого хору, видані Остапом Нижанківським в "Музикальній Бібліотеці" (рр. 1886—7). У збірці "Кобзар", що вийшла в р. 1885 за редакцією Анатоля Вахнянина і о. Порфирія Бажанського, є шість народних пісень для чоловічих і мішаних хорів в укладі М. Лисенка.

Б. НАУКОВА ПРАЦЯ НАД УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ
МУЗИЧНОЮ ТВОРЧІСТЮ.

Як ми вже згадували, не сам Лисенко збирав і у ноти вкладав народні пісні. Та ніхто до нього не вмів записати їх голосу так, як він, бо ніхто не знав цього як слід і не розумів духу української народної пісні. Сам Лисенко дуже нарікав на такі невдалі уклади, як Єдлічки та Коціпинського, а на Рубця був дуже сердитий за те, що він покалічив нашу пісню, укладаючи її на московський лад, згідно з наукою московського укладача Балакирева. Лисенко ж не дарма вчився від народу ціле своє життя, — та його наука врятувала від забуття і каліцтва українську пісню.

— "Так (як Лисенко уложив) заспівав би сам український народ, якби піднявся на відповідний ступінь культурного розвою", — отак, застосовуючи Кулішеві слова про Шевченка, каже про той уклад наш відомий знавець-музика Ф. Колесса. І ще: "Лисенко найвірніше передав ритмічну будову українських пісень і всі мельодійні особливости строго аж до найдрібніших малозначних відтінків".

Ніхто так не збагнув і не вмів передати народного голосоведення, як наш музика. Він навчив того мистецтва і своїх учнів-наслідників, з яких найславніші: Кирило Стеценко, Олександер Кошиць і Микола Леонтович. Українські народні пісні у розкладі цих чотирьох наших композиторів, які виконувала скрізь у світі в 1919—1920 pp. "Українська Республіканська Капеля", викликали велике захоплення фахових музик, інтеліґентної публики і найпростішого народу (до портових робітників і неграмотних муринів — включно). Наш великий небіжчик може спокійно спочивати по таких наслідках своєї праці і науки. Недарма він колись писав у листі до Філярета Колесси:

— 19 —

"Вчіться на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтьових чоботях, там бо душа Божа сидить".

Ту "душу Божу" нашого народу пізнав цілий світ, пізнав і міг пізнати тільки й виключно завдяки Миколі Лисенкові.

Такого великого, а зокрема в такій мистецькій обробці, збірника народних пісень, як кажуть знавці, не має жоден інший слов'янський народ. Це є перша заслуга Миколи Лисенка для України.

Чому ж Лисенкові вдалося записати і уложити для виконання українську пісню так гарно, як нікому до нього?

Бо він докладно і науково простудіював українську музику — її дух і ті свої студії лишив у спадщину своїм наступникам.

Саме в ті часи, як Лисенко працює над збиранням українських пісень (шістдесяті роки минулого століття), виступає цілий ряд відомих російських музик, компоністів та учених, як от В. Одоєвський, А. Сєров, М. Балакирев, Н. Римський-Корсаков, що звертають пильну увагу на московську народну музику, записують народні московські пісні та придумують способи їх гармонізації. В українській народній музиці ту наукову роботу виконують головно М. Лисенко та разом із ним і трохи пізніше наш земляк Петро Сокальський.

Щоб дати солідне обґрунтування і підставу своїм поглядам на українську народну музику, Лисенко докладно студіює не лише пісні на Придніпрянській Україні.

В 1873 р. він, разом із своїм приятелем Олександром Русовим, вибирається в подорож по Европі. Побував тоді у Сербії де й записував сербські народні пісні у Білгороді і Сремі. В літку 1873 року подорожував він і по наших Карпатах та записував коломийки в Козьовій коло Сколя.

Збирає й польські пісні. Зібрані сербські і польські пісні гармонізує з ориґінальним текстом як попурі для чоловічого хору.

В тому ж 1873 р. Лисенко разом з іншими українськими ученими бере діяльну участь в "Южном отделе Русского Географического Общества" в Києві. Там він читає 28 вересня свій славний доклад, що набув величезне значення в історії української музики, а власне: "Характеристика особенностей малорусских дум и песен, исполняемых Кобзарем Вересаем". Цей його реферат було пізніше (в 1874 р.) видруковано в "Записках" того ж товариства (т. І. ст. 339-366).

Нав'язуючи до видрукованої в "Основі" (1861 р. кн. III—IV) А. Сєровим статті "Музыка южно-русскихъ пѣсенъ", Лисенко

— 20 —

розглядає характеристичні ознаки українських народних мельодій та доводить;

1. що вони в значній частині побудовані на старогрецьких тетрахордах та на середньовічних церковних ладах із квартовим і квантовим устроєм і

2. що в пізнішій фазі свого розвитку вони підлягали хроматизації і тим головно відрізняються від московських народних пісень, які зберігають повний діятонізм.

Лисенко приходить до висновку, що українські народні пісні своїм мельодичним складом ближчі до південно-слов'янських, ніж до московських.

Ця характеристика знаходить собі підтвердження й уґрунтування в пізнішій праці у вже згаданого Петра Сокольського.

Лисенко ж перший із українців правильно поставив і питання про гармонізацію українських народних мельодій.

Полемізуючи зі згаданим уже А. Рубцем, що гармонізував українські народні мельодії на діатонічний лад, тенденційно оминаючи уводячий тон та надмірні й зменшені інтервали Лисенко пише:

"Українська пісня виходить поза обсяг північного діатонізму і тому у своїй гармонізації повинна підлягати зовсім іншим правилам".

Свою гармонізацію Лисенко старається вивести зовсім природно із тонального матеріялу мельодії, достосувати її до складу й характеру української народної пісні, щоб через гармонічне освітлення добути з неї усю її ориґінальну красу.

Лисенко звертає особливу увагу при опрацюванні українських пісень на контрапунктичне ведення голосів, якому він надає також народний характер, користуючись т. зв. "підголосками", що вирізняються в гуртовому співі самим народом його пісень особливо на Задніпрянщині. Це рід особливого народного контрапункту, в якім кожний голос веде свою більше або менше самостійну мельодію.

Той Лисенків спосіб гармонізації українських народних пісень широко використали вже згадані його учні, а тепер його не цурається ніякий український компоніст.

До тих же поважних творів, що лягли в основу наукового дослідження нашої музики і яких сьогодні не сміє обминути ніякий учений, що студіює українську народну музику, належать ще й такі розвідки М. Лисенка:

1. Передмова до думи про Хмельницького і Барабаша, записаної автором з початком 1870 pp. від кобзаря П. Батриці ("Кіевская Старина", 1888 р. кн. VII).

— 21 —

2. "О торбанѣ и музыкѣ пѣсенъ Видорта" ("Кіевская Старина" 1892 p., березень, стор. 281—287).

3. "Народні музичні струменти на Україні" ("Зоря" 1894 р. Також друковано в переробці в "Ріднім Краї" в р. 1907. чч. 11—13—14).

У всіх тих творах він із глибоким знанням подає науку, що має раз назавжди забезпечити українську народну пісню й музику від того, щоб її навмисне, чи ненавмисне калічили наші й не наші фахівці.

Згадані праці Лисенка враз із творами П. Сокальського та О. Фамінцина залишаються все як підстава для тих, що науково студіюватимуть українську народну музику. Його етнографічну роботу продовжують згідно з його заповітами нащадки й учні, з котрих поза поданими вище на першому місці стоять професор др. Філярет Колесса в Західній Україні та Климентій Квітка на Східно-Українських Землях.

В. ОРИҐІНАЛЬНІ ТВОРИ.

Третьою, не меншою його заслугою є його ориґінальна музика в першу чергу на слова Тараса Шевченка. Таких творів на один, два, три й більше голосів і хор до слів Шевченка він видрукував 82. З того три великі кантати на мішані і подвійні хори з сольоспівами, дуетами, терцетами і ін. В них виявив Лисенко нашу душу, як тільки міг це зробити великий талант і знавець свого народу, його радощів і болю. Писали на слова Шевченка й до Лисенка, за його життя і після його смерти, але інші, навіть українські композитори, не могли дорівняти Лисенкові в тонкостях передачі й розумінні творів Шевченка.

"Лисенко так підклав слова Шевченка під ноти, що іншої музики до його поезії годі й подумати" — каже про ту сторінку Лисенкової творчости наш відомий музика й компоніст С. Людкевич. Кожний народ радіє й сумує на свій лад. Певне, що напр. жиди інакше плакали на руїнах Єрусалиму, як українці після втрати своєї держави. І от у Лисенка так висловлений той сум у його пісні "Гетьмани, гетьмани", або в кантаті "Б'ють пороги", що в кожного українця серце заниє, як він почує ту музику. Чути в ній голос бандури і скигління чайки над Дніпром, і гомін порогів, від неї віє вітром із наших степів і сумом степових могил.

В сольоспіві "Мені однаково", особливо ж в останній фразі, звучить такий біль за окрадену Україну, така туга, такий жаль, що розриває душу. В уривку з Гайдамаків — "Молітесь, бра-

— 22 —

тія" — чути дзвони Мотронівського монастиря і страшний голос народної помсти за вдіяні нам історичні кривди. В Лисенкових колискових піснях чути журбу, таку журбу, що торкає найніжніші струни в серці кожної української матері. А в його кантаті на смерть Тараса Шевченка чути гіркий жаль, народну розпуку й наші похоронні голосіння над небіжчиком.

Скрізь разом обидва наші пророки: Шевченко й Лисенко — зливаються ніби в одну особу. За словами того ж Ст. Людкевича так з'єднати слово з музикою вмів тільки геніяльний німець Ваґнер, що сам писав драми й музику до них.

Лисенко писав музику й до творів інших поетів наших і чужих. І там він стоїть "на досі для більшости наших компоністів недосяжній висоті", — як оцінив його Іван Франко, на слова якого Лисенко склав також прегарну музику, як наприклад: "Розвійтеся з вітром" (сольоспів); "Не забудь, не забудь" (сольо і дует); "Вічний Революціонер" (чоловічий хор). А такі чудові Лисенкові романси, як "Смутної провесни", або "Айстри", можуть стати нарівні з подібними творами західно-європейських музик.

Таких пісень на слова різних авторів видано 35. З них є сольоспіви, дуети, тріо й хори до творів українських (Лесі Українки, В. Самійленка, Олеся, М. Старицького, Л. Старицької-Черняхівської, Куліша, Щоголева й інших) і неукраїнських (Міцкевича та ін.) поетів.

Г. ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ОПЕРИ Й ОПЕРЕТИ.

Четвертою заслугою Лисенка для української музики є те, що він створив українську оперу й оперету. Ще перед Лисенком на виставах українських речей часто співалося. От як напр. у жарті "Бувальщина" Велісовського, або в опереті І. Котляревського "Наталка Полтавка" співали українські народні пісні в обробці різних авторів. В 1863 р. Семен Гулак-Артемовський написав так улюблену в нас оперету "Запорожець за Дунаєм", але уклад його музики може більш італійський, ніж український.

Вже більше українська музика у відомих "Вечерницях", які написав в pp. 1879—1886 сучасник М. Лисенка Петро Ніщинський, але й вона далека від щиро-українського народного духу.

Лисенко хоч і не закінчив і не обробив остаточно своєї музики до вже згаданої вище розпочатої опери "Гаркуша", однак не кидає думки про створення української опери.

— 23 —

По його повороті з Липська вони зі Старицьким зав'язують дружні відносини з гуртком проґресивної інтеліґенції, що збирався у сестер Марії і Софії Ліндфорсів, які тоді провадили дитячу школу в Києві. В тій громадці виникла думка організувати гурток для аматорських вистав. Було це в 1871 р.

На першу виставу було вибрано "Чорноморський побут" Кухаренка. М. Старицькому доручено переробити п'єсу, а Лисенко написав до неї музику. Крім народних пісень, які уложив для тої оперети М. Лисенко, він пише до неї і свої ориґінальні арії, дуети, терцети та інші ансамблі і закінчує ефектним фінальним хором. Оперету названо "Чорноморці" й поставлено у школі сестер Ліндфорс з великим успіхом двічі восени 1872 р. (Перше літографічне її видання вийшло в 1879 р. Вона вийшла друком в 1883 p.).

Цей успіх надав охоти авторам працювати й далі в тім напрямі і вони вирішили написати оперу на відомий сюжет М. Гоголя "Ночь под Рождество", назвавши її "Різдвяна ніч".

Первісно її написано як оперету на дві дії. В такім вигляді під супровід фортепіяно її вперше виставлено на Різдво 1872 р. в тій же школі сестер Ліндфорсів.

Виконано її двічі при переповненій по краї залі. Загальне захоплення глядачів спонукало авторів розширити оперету, і М. Старицький переробив її текст для музичної комедії на 4 дії і 5 одмін. В такім вигляді її й поставлено було в Київському міському театрі у м'ясниці в лютому 1873 р.

Режисером був М. Старицький, але помагав йому й відомий етнограф П. Чубинський. Живу участь у підготовці вистави брав між іншими й М. Драгоманів. Твір Лисенка-Старицького публика прийняла з ентузіязмом: чотири вистави підряд пройшли при переповненій через край залі.

Пізніше 27.І.1883 р. "Різдвяну ніч" вже як оперу виставив з великим успіхом у Харкові антрепренер Пальчинський, а на другий рік ще з більшим успіхом антрепренер Медведів у Одесі. В 35-річний ювілей компоніста в грудні р. 1903 і в січні 1904 р. її повторено на сцені Київського оперного театру. В Галичині її виставляли двома наворотами: перший раз у pp. 1889—90 "Театр Руської Бесіди" — наперед у Львові в залі польського "Сокола", а потім і в провінції. Під проводом капельмайстра Доліта тоді участь брали Клішевська (Оксана), Ольшанський (тенор), Буркевич, Якович-Сочинський і Парадюк.

В 1901 р. її мав виставляти львівський міський театр під проводом Павліковського. Кічман в тій цілі зробив повний переклад лібретта на польську мову, але до вистави з огляду на технічні

— 24 —

труднощі не дійшло. В році 1907 у Львові і по цілій Галичині виставляв її театр Стадника.

Цю оперу зложено в національно-народнім дусі. Особливо прегарні колядки в першій дії.

В опереті "Чорноморці" змальований епізод із життя запорожців після переселення на Кубань, а в "Різдвяній Ночі" змальовано фантастичні пригоди на селі поблизу Полтави в різдвяну ніч.

Окрилені першими своїми успіхами Лисенко з М. Старицьким задумують писати ще дві опери до творів Гоголя, а саме: "Страшну пімсту" і "Тараса Бульбу". Як вище згадано вже, перші вистави Лисенкових оперет зробили йому славу, але він відчував, що має ще замало досвіду в оркестровому укладі, бо в Ляйпціґській консерваторії оркестровки в той час не вчили. Отже, Лисенко 1874 р. вибирається у Петербург, щоб навчитися оркестровки від знавця тієї справи, відомого російського композитора М. Римського-Корсакова. Там поза своєю наукою Лисенко виступає як дириґент українського хору із студентів-українців у "Соляному Городку" (то була інституція, де відбувалися популярні виклади, концерти, тощо). Упорядковує свої збірки народних пісень, видає свій збірник пісень обрядових і переробляє "Різдвяну ніч" на оперу.

І в Петербурзі добуває Лисенко такої слави, що в тамтешніх музичних колах йому пропонують місце дириґента приватної опери з виглядами на те, що звідти зможе перейти й до царської опери. Та Лисенко відмовляється від тієї ласки й того "теплого кожуха" і після дволітньої науки 1876 р. повертається до Києва. В той час (1878 р.) він пише для великої оркестри "Український козак — шумка", який виконано було між іншим на його ювілейнім святі у Львові 7.XII.1903 р. Пізніше в 1885 р. він переробляє для оркестри "Гей не дивуйте", що колись зробила таке враження на чехів. У першім творі він виявляє удалість і розкіш українського танку, а в другім майстерно передає славнозвісну героїчну мельодію пісні, що прославляє перемогу на Жовтих Водах гетьмана Богдана Хмельницького. Десь у 1879—1881 р. він пише на слова Старицького комічну оперу "Утоплена", якої зміст запозичено також від Гоголя ("Майська ніч"). Перших кілька музичних номерів до тої опери він написав іще в 1871—72 pp. В тій опері чудово виведені українські пісні й танки-гри русалок. А вступний подвійний хор у ній "Туман хвилями лягає" такий гарний і ориґінальний, що й досі є одним із найбільш улюблених на наших концертах. Уперше цю оперу поставив у своїй трупі сам М. Старицький.

— 25 —

М. Лисенко у 1880-их роках.

Перше видання цієї опери вийшло друком в Одесі 1885 p., а друге — в Києві 1901 р.

В році ж 1881 починає Лисенко писати велику на 5 дій оперу "Тарас Б у л ь б а" на слова того ж М. Старицького. То вже була настільки поважна річ, що виставити її абияк аматорськими силами не можна було. Вона вимагала вправних співаків-фахівців і великої оперової оркестри. Тому з виставою її довелося чекати. Лисенко продовжує свою роботу і працює над оперою понад десять літ. З нею мав він чимало клопоту. Коли про "Тараса Бульбу" довідалися директор (Альтані) і режисер (Барцал) московської царської опери, то дуже просили автора, щоб він дозволив їм виставити її в Москві. Але в царській опері не можна було виставляти в українській мові, тому Лисенко їм відмовив. Пізніше зайшов до нього в Києві відомий російський музика П. Чайковський. Прослухавши оперу, він захопився зокрема тими піснями, де виступає наш національний кольорит. Зворушений, він обняв Лисенка і просив його, щоб той дав йому оперу, а він, Чайковський, обіцює, що сам її по-

— 26 —

ставить у Петербурзі. Ще трохи пізніше з таким самим проханням звертається до нього і його колишній учитель-дириґент царської опери Римський-Корсаков. Треба згадати, що саме в ті часи, коли Старицький і Лисенко пишуть на сюжети Гоголя, пишуть теж на ті ж сюжети й московські музики, захоплені красою українського побуту. Так 1878 р. з'являється опера Чайковського "Черевички" на той же сюжет що "Різдвяна ніч". 1880 р. його ж "Мазепа". 1878 р. виходить "Майская ночь" Римського-Корсакова (у нас "Утоплена" Лисенка), a 1875 р. Мусоргський пише "Сорочинський ярмарок". Та тільки всі ті компоністи складали до своїх опер таку музику, що з українським духом має дуже мало спільного. Вони самі були свідомі того, тому так цінили в Лисенка власне український кольорит його музики.

Окремо стоять мало кому відомі (бо їх ніколи не виставляли) опери українського композитора П. Сокальського: "Облога Дубна", "Мазепа" і "Майська ніч" (писані 1882—87).

Але Лисенко не може виконати тих прохань про постановку своєї опери на російській сцені, завжди з однієї причини: — він не хоче бачити своїх творів у московській мові. Нарешті, вже незадовго до смерти він уступає на прохання своїх близьких і згоджується, щоб його небога, знана українська письменниця й донька його побратима — Людмила Старицька-Черняхівська переклала на московську мову слова "Тараса Бульби", твір її батька (вже після смерти М. Старицького). Лисенко так і помер, не дочекавшись побачити оперу на сцені, саме тоді, коли кінчили друкувати в обох мовах: українській і московській останні аркуші партитури (вона вийшла друком у 1913 p.). Вперше ту оперу в московській мові виставили на сцені "Народного Дому" у Петербурзі зараз після революції — весною 1917 р. В ній чимало чудових хорів, арій, гарні ансамблі, прекрасні антракти і особливо гарна мельодія Тараса: "Гей літа орел" — під супровід торбана. Досі виставляли "Тараса Бульбу" в українській мові на більшовицьких сценах та й то в переробці Ревуцького і Лятошинського.

Крім тих опер, Лисенко в різні часи написав ще такі музично-драматичні твори: "Зима і весна", або "Снігова Краля" — на слова Дніпрової Чайки — дитяча опера на дві дії (1894 p.). Видруковано її р. 1903. Її виставлено вперше у Києві 23.II. ст. ст. 1908 р. учнями школи М. Лисенка. Вистава відбулася в залі Комерційного Клюбу в супроводі двох піянін. Увертюру грав сам автор, він же й дириґував оперою. Вона мала великий успіх.

— 27 —

"Енеїда" на 3 дії, оперета перероблена з відомої "Енеїди" Котляревського. Лібретто до неї написав М. Садовський, а музику десь в 1909—10 pp. М. Лисенко. Ставив її вперше зі своєю трупою в Києві М. Садовський в театрі Т-ва Грамотности 23 і 24.XI ст. ст. 1910 р. Музику до неї, так як і самий твір Котляревського, витримано у двох стилях: старому-клясичному і щиро народному-українському. В першому (геленському) нпр. складено величний гимн Зевсові, а хор троянців — в українському. В танці ґрацій обидва стилі так тісно сплелися, що годі відрізнити де кінчиться українська музика, а де лунає геленська.

Оперета з незмінним успіхом ішла в театрі М. Садовського, бо він мав на неї монополь. Він же мав у себе і текст лібретта, що по його смерти десь згубився. Кажуть, що недавно Людмила Старицька-Черняхівська відновила його по пам'ятні, але в тім новім вигляді оперету ще ніде не виставлялося.

Для дітей Лисенко написав, крім згаданої, спеціально дитячі опери: "Коза-Дереза" (1888 р., вона вийшла друком у Галичині в 1890 р. накладом редакції "Дзвінка", в 1891 р. накладом "Руського Т-ва Педаґоґічного" і накладом редакції "Світ Дитини" в 1923 p., в Києві вийшла 1896 р.) і "Пан Коцький" (1891 p.). В тих операх гарно уложив наші дитячі народні пісні й забави. Їх, на жаль, не часто можна побачити в нас на дитячих виставах. Для дітей шкільного віку Лисенко уклав крім того ще "Збірку народних пісень у хоровому укладі".

На початку дев'ятсотих років написав М. Лисенко музику до п'єси М. Старицького "Чарівний Сон" (її ніде не виставлялося) і тоді ж складав музику опери "Сафо" на слова Л. Старицької-Черняхівської і музику до драми "Остання Ніч" на слова М. Старицького.

До драми Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" уложив він сумний марш для оркестри.

Його останньою оперою була одноактівка "опера хвилинка" на слова Л. Старицької-Черняхівської, "Ноктюрно" (1912 p.). В ній вивів він старовинні мельодії, які чув іще дитиною в тім панськім оточенні, де він пробував. Цієї опери йому вже не довелось побачити цілої. Вперше в цілому її виставлено в Москві в укр. т-ві "Кобзар" зимою 1912 р. Літом 1936 р. виставили її в Муз. Інституті у Львові в оркестровці С. Людкевича, а в квітні 1937 р. заходами того ж Інституту у Великому Театрі у Львові. Ставила її десь в 1925—26 році також українська трупа в Ужгороді і на закарпатській провінції. Її ставили

— 28 —

з великим успіхом на совєтських сценах, зокрема в Москві (у московському перекладі).

З недокінчених творів Лисенко залишив згадану "Останню ніч" — на слова М. Старицького. Її ставив один раз театр М. Садовського на виставі-концерті пам'яті М. Старицького 14.II. ст. ст. 1908 р. в Києві. В ній чудово змальовані переживання українського патріота, шляхтича з Західної України — Братковського, засудженого на смерть і в 1702 р. страченого в Луцьку (історична особа), в його останню ніч перед стратою.

"Сафо" — опера на слова Л. Старицької-Черняхівської — із стародавньогрецького життя. Музику до неї побудував Лисенко на старогрецький лад. Зокрема гарний вступний мішаний хор — гимн Геліосові, витриманий у строго клясичному стилі. Виконували його в Києві 1903 р. під час 35 р. ювілею Лисенка та в Полтаві восени 1913 р. в роковини смерти автора. Останній раз — у супроводі симфонічної оркестри під проводом директора полтавської музичної школи Д. Ахшарумова. Згадаємо тут ще маловідому музику (дев'ять сольових пісень Офелії) до перекладеного М. Старицьким "Гамлета". (Музика вийшла друком як додаток до перекладу в Києві 1882 p.).

Незакінченої опери "Сон літньої ночі" на слова О'Конор-Вілінської (сестра першої жінки Лисенка) не виставляли ніколи. Згадують теж про Лисенкову комічну оперу "Цар-Горох", її теж ніде, навіть в уривках, не виставляли.

Крім того Лисенко впорядкував музику та написав увертюру до "Наталки Полтавки", і випустив її друком 1890 р. В ній він уложив якслід мельодії і супровід до тих народних пісень, які вмістив І. Котляревський — власне так, як їх співають у Полтавщині, де жили й працювали і Котляревський і Лисенко.

Ґ. ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ ТВОРИ.

П'ятою заслугою Лисенка є його інструментальна творчість. Він написав коло ста творів для різних інструментів і оркестри передовсім для фортепіяну; деякі з них високої художньої вартости залишилися й досі невидані. А ті, що він сам виконував на фортепіяні, от як напр. баркароля — "Пливе човен", "Ходить гарбуз по городу", його славна "Суїта", дві "Рапсодії", — викликали ентузіязм серед слухачів. Треба сказати, що до Лисенка не було українських авторів, що писали фортепіянові речі. Він перший писав і сам виконував на фортепіяні свої

— 29 —

твори. Так гарно виконати його твори, як він то сам умів, як свідчать його сучасники, ніколи й ніхто не міг.

Тут до речі треба згадати і про його гру як піяніста.

Безперечно в той час це був один із найліпших віртуозів-піяністів не тільки в Україні але і в Росії. Його часто запрошували на концерти для виконання клясичної програми — де він виступав як соліст, або в супроводі симфонічної оркестри (напр. у Полтаві — в супроводі оркестри під проводом Д. Ахшарумова). От що говорить про його гру Софія Русова, що й сама була добра піяністка:

"Як піяніст Микола Лисенко відзначався оксамитним туше, легкістю в виконанні найтяжчих пасажів. Він чудово виконував Бетговена, а про його акомпаніямент усі артисти говорили, що він акомпанує як янгол".

Він же перший і одинокий в Україні відважився заграти з концертної естради український національний гимн "Ще не вмерла" — власного розкладу й саме у найгрізніші часи московського панування. У роках 1902—1903 серед шкільної молоді було поширене гектографічне видання нашого гимну в його розкладі. Той заборонений твір побожно співало на потаємних зборах наше юнацтво.

З інструментальних творів для скрипки з фортепіяном відоме його "Capriocio elegico", присвячене Сікарові. Писав також Лисенко твори для віолончелі, для флейти з фортепіяном та ін.

Д. ЦЕРКОВНІ ТВОРИ.

Писав Лисенко й церковні твори. Його молитву "Боже Великий Єдиний" співає тепер скрізь по церквах український народ. Його церковний спів "Камо піду від лиця Твоєго, Господи", виконав уперше на його похоронах у Володимирівському Соборі в Києві подвійний квартет оперових співаків, а тепер співають його в хоровому розкладі наші церковні хори. Накладом оо. Василіян у Жовкві 1910 р. вийшла в його чудовому розкладі на мішаний хор молитва "Пречистая Діво Мати". Тепер це видання на жаль дуже рідке й жде другого накладу. Були навіть свого часу (після смерти Лисенка) чутки, що існує херувимська в його розкладі і що в рукописі переховує хтось цілу його "Службу Божу", але де є цей рукопис тепер і чи взагалі існував — досі невідомо.

— 30 —

Е. ДИРИҐЕНТ І ОРҐАНІЗАТОР.

Заслугою Лисенка є й те, що він сам показав і навчив, як треба виковувати українську пісню. Він ще студентом виступає вперше у Києві 26.II.1864 р. у міському театрі як дириґент українського хору.

В 1871 р. 6.III — 19.III — двічі в залі "Дворянского собрания" у Києві відбувся хоровий концерт із пісень слов'янських народів: українських, чеських, сербських, болгарських та московських. Укладав пісні М. Лисенко, він же й дириґував хором.

В 1892 році Лисенко вибирається у свою першу подорож із хором. Він влаштовує в Ніжині, Москві й Петербурзі концерти з українських народних пісень. А в 1897 році він організує чоловічий хор із 25 осіб, переважно київських семінаристів та студентів і з ними об'їжджає такі міста по Україні: Бердичів, Житомир, Козятин, Біла Церква, Сміла, Черкаси, Прилуки, Лубні.

Другу ховору подорож по Україні відбув Лисенко вліті 1899 р. В тій подорожі супроводив його як помічник дириґента пізніше відомий компоніст і дириґент К. Стеценко.

В 1902 р. відбулася третя й остання подорож Лисенка з хором із 36 осіб. В тій історичній подорожі відвідав хор і Полтаву, де Лисенкові, зрештою, як і скрізь, влаштовано ентузіястичне прийняття.

Репертуар усіх тих хорових подорожів складався майже виключно з українських народних пісень у розкладі самого М. Лисенка, бо інших укладачів-українців тоді ще не було.

Тоді почули люди вперше, як треба співати народну пісню на театральній сцені. На зразок тих хорів почали організуватися українські хори в селах і містечках. Вони також виконували народні пісні в Лисенковім розкладі.

В 1905—1906 pp. під його проводом організується і виступає мішаний хор Товариства "Боян" у Києві. Тим хором дириґують сам Лисенко і вславлений пізніше по всьому світу Олександер Кошиць, тоді учень школи Лисенка.

Дириґенський і організаційний хист Лисенка так характеризує наш відомий музика й дириґент С. Тележинський:

"М. В. Лисенко був талановитим хормайстром — педагогом, праця якого по розучуванню хорових п'єс проводилася за певною системою: ідеальна точність що до ритміки й інтонації були постійними й рішучими вимогами дириґента до хористів... Під його керуванням хор мусів звучати як один великий інструмент...

Оцінюючи працю Лисенка-дириґента, ми повинні відзна-

— 31 —

чити і його велику роботу в справі підвищення художнього розвитку широких кол суспільства. Він мав надзвичайно великий виховавчий вплив і на виконавців-хористів і на дириґентів, я б сказав, він створив мистецьку дириґентську школу, з якої вийшли такі дириґенти як О. Кошиць, К. Стеценко та ін.".

30-31.VIII.1903 р. дириґував М. Лисенко на історичних виставах-концертах при відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Тоді йшла "Наталка Полтавка" в його укладі, а з хорових річей виконувалося уперше спеціяльно по замовленню полтавської міської думи на те свято ним написану кантату "На вічну пам'ять Котляревському" та його ж хор із опери "Тарас Бульба" і "Гей не дивуйте" в супроводі оркестри.

На тім славнім святі у рідній Полтаві він востаннє виступає разом із своїм побратимом, другом і товаришем по роботі Михайлом Старицьким, який тоді деклямував вірші Котляревського і свої власні.

На весні другого року Лисенко прощався зі старим співпрацівником на артистичній і громадській ниві над його відкритою могилою в Києві на Байковому кладовищі (М. Старицький спочив навіки 14.IV. ст. ст. 1904 p., похований 16.IV).

III. ВПЛИВ ЛИСЕНКА НА УКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО.

Робота Лисенка мала величезний вплив і значення для українського громадянства обабіч Збруча.

Насамперед його збірники українських народних пісень зробили велике діло для піднесення культурно-музичного рівня і національної свідомости серед української інтеліґенції.

До появи першої "сороківки" на Придніпрянщині українська інтеліґенція співала звичайно московські пісеньки та сантиментальні романси. З появою випусків Лисенкових пісень майже у кожній інтеліґентській родині де тільки було фортепіяно, можна було побачити ті збірники. Пісні ті співалося в родиннім колі й на аматорських виставах, які все частіше стали влаштовуватися на провінції. Організуються хори аматорів, що виконують на виставах та концертах пісні з його "сороківок" і "десятків".

Під проводом інтеліґентів повстають на селах навіть постійні селянські хори. З них великої слави набув хор, організований лікарем П. Демуцьким у селі Охматівці, Уманського повіту на Київщині. Він, між іншим, з великим успіхом брав участь на ювілейнім концерті в честь компоніста у грудні 1903 р. в Києві. Сам Демуцький і багато інших за прикладом М. Лисенка

— 32 —

записують народні пісні, з яких потім деякі виходять друком. (Напр. дуже вартісний збірник українських псальм і кантів самого П. Демуцького п. н.: "Ліра й її мотиви" вийшов у Києві в 1903 p.).

Самі виступи Лисенка чи то як соліста, особливо ж із його хором були вже свого роду політичними маніфестаціями: ентузіязм, з яким його вітали українці, завжди був предметом найпильнішої уваги царської адміністрації. Самому М. Лисенкові і його хористам не раз доводилося мати різні прикрости.

Не менший вплив мала його творчість і на музично-національне життя галицьких українців.

Як уже згадано, перший свій твір на слова Т. Шевченка "Заповіт" Лисенко написав на просьбу галичан. Уперше ж його й виконано було у Львові в 1868 р.

Після "Заповіту" в Галичині незабаром почали виконувати на концертах і в українських домах інші композиції Лисенка.

Уже в 1872 р. львівська "Правда" (з 15-27.VII) так писала:

"Давно вже рознеслась по нашій країні слава нашого земляка М. Лисенка, яко музика-композитора, а в нашій львівській громаді немає жодної людини, щоб не переняла хоч одної пісні, уложеної сим знаменитим музиком народним".

Початок 70-х років минулого століття треба прийняти за час, коли його композиції були вже відомі ширшим колам галицьких українців. А у вісімдесятих роках його твори все частіше починають з'являтися й на концертовїй естраді в Галичині. До цього часу співали в Галичині на концертах здебільшого квартети Вербицького, Воробкевича, Вахнянина, Матюка та чужих композиторів (головно Крейцера). В 1886 р. утворився із старших учеників академічної гімназії у Львові гурток і до нього увійшли: Осип Патрицький, Остап Нижанківський, Юліян Бачинський, Кирило Студинський та Антін Крушельницький. Душею цього гуртка був О. Нижанківський. Гурток видає "Музикальну Бібліотеку", а Лисенко прислав для неї цілу низку своїх композицій. 3 цієї посилки видрукували "Квод лібет І", а пізніше "Квод лібет II", а крім того "Молитву" та сольові пісні "Вечір" і "Милованка". Лисенкові композиції популяризувала зорганізована в академічній гімназії "шістнадцятка", що під керівництвом О. Нижанківського влаштовувала концерти тоді в цілій Галичині. Хорові композиції Лисенка приймалися із великим ентузіязмом, що пізніше перейшов у справжній культ М. Лисенка в Галичині.

Як Лисенко ставився до галичан, видно напр. із його листа з 24.X.1869 р. до того ж О. Барвінського:

— 33 —

"Я є тої думки, що нам, своїм людям, одної матері дітям, не варт, не годиться роз'єднуватися, але скуплятися якнайбільше".

У своїм листуванні з Ф. Колессою та й іншими — радить Лисенко галичанам, щоб збирали й гармонізували народні пісні. І справді, під його впливом записують і опрацьовують ті пісні Ф. Колесса, О. Нижанківський, Г. Топольницький, Денис Січинський, а пізніше й багато інших. Сам Лисенко охоче записує й гармонізує народні пісні Галичини та підкладає музику до творів галицьких поетів, у першу чергу до творів І. Франка. Львівському Боянові, якого він був першим почесним членом, присвячує один із найкращих своїх творів — кантату "Радуйся, ниво неполитая".

Взагалі львівський "Боян", заснований в 1891 p., що поставив своїм завданням плекання і поширювання української народної музики, дуже спричинився до поширення культу М. Лисенка в Галичині. Він же видає Лисенкові "Колядки і Щедрівки" та "Веснянки", станиславівський "Боян" видав на початку дев'ятсотих років сольові співи Лисенка: "Удосвіта встав я" та "Думу". Лисенко був почесним членом НТШ та інших товариств.

Лисенка шанували завжди й досі шанують та люблять у Галичині. Серед його друзів на першому місці треба згадати о. Остапа Нижанківського, що був його гарячим прихильником і пропаґатором його творів. Він дириґував хором сполучених "Боянів" Галичини на ювілейному святі Лисенка у грудні 1903 року.

Крім нього треба ще згадати про д-ра Володимира Шухевича, з яким він приятелював і був гостем у його хаті під час свого побуту у Львові на ювілейних святах 1903 p., та Івана Франка. О. Нижанківський і В. Шухевич привезли небіжчикові й останній привіт із Галичини, який передали йому над його відкритою могилою. Вже згадано вище д-ра Філярета Колессу і проф. Олександра Барвінського та Анатоля Вахнянина. До них усіх він писав нераз дуже цінні своїм змістом листи. Їх опублікування дало б багатий музичний та й історичний матеріял сучасним дослідникам для освітлення особи і творчости нашого славного музики.

IV. ВИКОНАВЦІ ТВОРІВ М. ЛИСЕНКА.

Твори Лисенка знайшли собі багато захоплених виконавців, що кохаються спеціяльно у його музиці. Не всім однаково вдається виконувати його часто дуже трудні речі, бо не всі їх розу-

— 34 —

міють як належить. Поминаючи інструментальні твори, згадаємо про найбіїльш відомих виконавців його вокальних речей.

На історичній виставі його "Різдвяної Ночі" в Києві 1873 р. склад виконавців був такий:

Оксана — Ольга Лисенко (перша жінка компоніста)

Одарка — Н. Булах

Солоха — Липська (пізніше — друга його жінка)

Голова — Богданів

Чуб — Новицький

Вакула — Микола Русів (брат відомого Олександра Русова) ¹

Дяк — Матвіїв

Пацюк — Габель

З них фаховим співаком був тільки Габель (пізніше професор петербурзької консерваторії). Решта аматори.

Як солісти відомі своїм виконанням, а головне інтерпретацією творів Лисенка на Придніпрянщині: — тенор Олександер Русів (про нього згадує у своїх спогадах і О. Барвінський), баритон Микола Карлаш (вславився між іншим виконанням чумацької пісні "Ох і не стелися хрещатий барвінку"), тенор Микиша. Його "Думу" з "Невольника" виконував надзвичайно гарно Микола Садовський.

Із галицьких співаків треба згадати Сальомею Крушельницьку, Модеста Менцінського та Олександра Мишугу.

З відомих авторові цієї праці сучасних Лисенкові хорів відзначити треба такі:

Чоловічий хор студентів університету Св. Володимира в Києві (в складі коло ста душ) під проводом Якова Яциневича (1904-1909 pp.). Виконання тим хором уривку з "Гамалії" — "Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі" під супровід самого компоніста дуже подобалося йому.

Мішаний хор студентів того ж університету і слухачок Вищих Жіночих Курсів у Києві під проводом Олександра Кошиця (у складі коло ста душ (1909-11 pp.)

Мішаний хор полтавського "Бояна" (коло ста душ, як коли то й більше) під проводом Федора Попадича (1910—17 pp.).

¹ Що тоді справді виступав Микола, а не Олександер Русів, згадує Софія Русова у своїх спогадах на ст. 50. Олександер Русів грав Ілька в "Чорноморцях".

— 35 —

V. ГОЛОВНІШІ СТАТТІ, КНИЖКИ ТА РОЗВІДКИ ПРО М. ЛИСЕНКА.

За час життя і праці М. Лисенка про нього з'явилося чимало газетних статтей та розвідок. Окремими виданнями з них вийшло до останнього часу небагато і то переважно в Галичині.

Не маючи можливости подати повний перегляд тієї літератури (найповніший бібліографічний покажчик творів Лисенка і літературу про них та про їх автора до року 1903 подав М. Комаров у "Київській Старині" 1904 р. за січень, том. 84), подаємо найголовніше з того, що нам було доступне при збиранні матеріялів для цієї книжки.

Поза вже згаданою заміткою у "Правді" з 15.VII.1872 р. і там же в числі з 18(30).XII.1875 р. з'являється про нього більша стаття з портретом у "Світі" 1881 р. № 5. Вона має заголовок: "Миколай В. Лисенко" і не має підпису автора. Її уважають автобіографічним нарисом самого М. Лисенка.

Крім того із статтей і розвідок про Лисенка в Галичині появилися в різні часи: Філярета Колесси: "Кілька слів про збирання українських народних пісень" із додатком листів Миколи Лисенка, "Народний напрям у творчості М. Лисенка" і "Микола Лисенко" Львів 1903; та Ст. Людкевича: "М. В. Лисенко, як творець української національної музики".

В числі 1. "Української Музики" (Стрий, березень 1937 р.) знаходимо розвідку д-ра Василя Витвицького: "Микола Лисенко і його вплив на музичне життя в Галичині". Число 9—10 тої ж "Музики" за листопад-грудень 1937 ціле присвячене М. Лисенкові у 25-ліття його смерти.

У своїх "Споминах з мого життя", що з'явилися в 1912-13 рр. Олександер Барвінський у другому томі присвячує спеціяльний додаток спогадам про М. Лисенка.

В наддніпрянській Україні до революції 1905 року можна було мало писати про українські справи. Крім театральних рецензій про концерти і твори М. Лисенка, в російській чорносотенній газеті "Кіевлянинъ", знаходяться часто іронічні замітки про діяльність і твори М. Лисенка.

Під час 35-літнього ювілею М. Старицький друкує докладну статтю зі своїми спогадами про М. Лисенка в "Кіевскій Старині" (1903 p., том 83), яка вийшла окремою відбиткою в 1904 р. В той же час майже ціла російська преса згадує і містить замітки про нашого музику, так само як і українські часописи в Галичині й Буковині описують святкування того ювілею у Львові і Чернівцях.

— 36 —

Перша книжечка з описом життя та праці М. Лисенка вийшла у Полтаві заходами його друзів. Написав її Володимир Олександрович Щепотєв під прибраним ім'ям "В. Будищанець". А зветься вона: "Славний музика Микола Виталієвич Лисенко". (Видання Полтавської Української Книгарні. Полтава, 1913 року, стор. 46.) Пізніше вийшли ще три книжки про нього, а власне — Пчілки Олени "Микола Лисенко. Спогади і думки". Київ, 1914. Спогади Коваленка-Коломацького і розвідка Д-ра Л. Кобилянського "Микола Лисенко" Львів, 1930. В 1937 р. — у Львові з'явилася книжка Софії Русової "Мої спомини", де багато вділено місця і спогадам про М. Лисенка та книжка Валерії О'Конор-Вілінської "Лисенки й Старицькі".

В 1937 році з нагоди 25 річниці смерти М. Лисенка накладом "Дешевої Книжки" у Львові, як ч. 18-19 з 15.X. того року, з'явилася моя брошурка під наголовком "Микола Лисенко — батько української музики".

В 1938 p., як 14 число "Цікавої Книжки", з'явилася книжечка Оксани П'ятигорської "Микола Лисенко" накладом польського державного видавництва шкільних книжок у Львові.

Багато інформацій про Лисенка знаходимо у книжці п. н. "Корифей украинской сцены", Київ, 1901 р. накладом "Віку" Також у книжці Д. Антоновича "Триста років українського театру", Прага, 1925. Солідну фахову оцінку його творчості д-ра В. Витвицького знаходимо в "Дириґентському Пораднику", Львів, 1938.

В більшовицьких виданнях зібралося також чимало матеріалів про нашого музику. З них не можна проминути відділ про нього в праці Миколи Грінченка: "Історія української музики", Київ, 1922 р.

В числі 5-6 більшовицької "Музики" (Двомісячник музичної культури, Харків, Листопад-грудень 1927 р.) знаходимо шість статтей присвячених М. Лисенковы і т. д. В останньому часі з'явився збірник статтей п. н. "Українська музикальна спадщина" (Київ, 1940 p.), в якому знаходимо дві цінні статті Д. Ревуцького про автобіографічні записки М. Лисенка і про його музичну освіту.

Подати докладну літературу про нього, особливо ж в обсязі нашої праці, сьогодні не є можливим¹.

¹ Автор цієї книжки в більшій або меншій мірі використовував майже всі згадані статті і твори, з декотрих же (як напр. статтей д-ра Ф. Колесси, д-ра Ф. Стешка, д-ра В. Витвицького, М. Старицького, С. Єфремова) робив і виписки, не цитуючи кожний раз докладно творів і не називаючи авторів. Про це уважає потрібним тут зазначити.

— 37 —

Портрет М. Лисенка з програмки ювілейного
концерту в Каєві, 20.XII.1903. р.

— 38 —

З оцінки чужоземними музиками творчости М. Лисенка наведемо характеристичну думку проф. Кардового університету в Празі Зденка Неєдлі, яку він висловлює у своїй брошурі "Ukrainska Republikanska Kapela", Прага, 1921, стор. 35-36:

"Головним репрезентантом української музики є М. Лисенко не тільки тому, що скомпонував багато творів, які входять у кожен український репертуар, а особливо тому, що це він визначив напрямок української музичної творчости і то в усіх її галузях. Студіюючи докладно і з любов'ю українську народну музику, він витворив собі з неї виразові засоби, якими в дусі староромантиків почав потім компонувати і великі хорові твори, а врешті драматичні".

Відомий польський музика проф. О. Вєльгорський з нагоди 25-річниці смерти М. Лисенка пише між іншим:

"...Треба признати йому великі заслуги, які він виявив для свого народу під час свого працьовитого життя. Як мистець звуків, усе щирий, висловлював він свої музичні думки завжди легко, ясно та приступно. Нема в його творах штучности, неприродного запалу. В них виявляється вся глибока задума, ввесь сум українського народу. Лисенко перший зумів викликати у своїх земляків зацікавлення до народної мельодії, так багатої у своїй тематиці, такої різнородної в настроях і ритміці"...

Треба сказати, що з творами М. Лисенка закордонна публика і музичний світ познайомився найбільше під час світової подорожі, згаданої Української Республіканської Капелі під проводом О. Кошиця в pp. 1919-1920.

Були заходи наших земляків познайомити закордонний світ і з операми Лисенка. Так, у 1913 р. Олександер Барвінський передав "Різдвяну Ніч" до віденської придворної опери. До вистави вона не дійшла. Генеральний інтендант цісарських театрів, барон фон Пляперт у своїм листі пише до О. Барвінського:

"...Виявляється, що вистава того твору у Відні неможлива, бо опера Лисенка представляє того роду народне мистецтво, для якого при визнанні усієї його краси тут бракує потрібного для успіху зрозуміння".

Після того О. Барвінський робив заходи в тім же напрямі і у директора львівського міського театру Геллєра. Але той не мав відваги виставити на польській сцені українську оперу з огляду на тодішні гострі польсько-українські відносини.

— 39 —

VI. ВИДАВЦІ ТВОРІВ М. ЛИСЕНКА ТА ЩЕ НЕВИДАНІ ЙОГО ТВОРИ.

Перші свої твори М. Лисенко видавав або власним накладом, або відступав київському видавцеві литвинові Болеславові Корейво, бо в Росії не було в той час таких товариств, як уже згадані галицькі, що в той же час видавали його наведені вище речі.

Пізніше, в кінці дев'ятдесятих років минулого століття, відступає він право видання на деякі свої речі книгарні Леона Ідзіковського в Києві.

В 1914 р. тій же фірмі відступили свої права на видання спадкоємці композитора. Пізніше ті права перейшли до спадкоємця Леона — Владислава Ідзіковського. Від останнього багату спадщину відкупив ексцеленція митрополит Андрей Шептицький (в 1937 p.). Між тими відкупленими речами знаходяться і оркестрові партитури (ніде недруковані) "Тараса Бульби", "Різдвяної Ночи" та "Енеїди" (клявір її невідомо чи де зберігся), писані самим автором.

Дещо перевидали й більшовики (про це див. нижче).

В останній час Галичина з уваги на воєнні події в Східній Україні ніби перебрала на себе обов'язки вшанування пам'яти незабутнього нашого Музики. Нашим обов'язком є зібрати й видати друком усі його твори, бо деякі з них залишилися невідомі не лише ширшим українським колам, але навіть і фаховим українським музикам. Серед таких треба згадати оркестрове "Гей, не дивуйте", два марші: "Запорозький" і "Обозовий" на фортепіян, татарські мельодії записані в Криму (фортеп. уклад.), "Східна пісня" на слова Лесі Українки для сопрана в супроводі фортепіяну, чудове вокальне тріо на слова І. Воробкевича "Сонце ся сховало" і баритонове сольо на останній вірш М. Старицького "В грудях вогонь". (Усі ті твори автор цієї книжки сам зібрав із шухляд небіжчика 1913 року, дав їх переписати й переписані передав нотозбірні полтавського "Бояна", де був у той час головою музичної комісії та бібліотекарем).

В січні 1919 р. заходами того ж полтавського "Бояна" підготували до друку Лисенкове "Козак Софрон" на чоловічий хор із баритоновим сольом. Чи воно побачило світ, не знаю, бо на перешкоді став другий більшовицький наїзд на Полтаву саме в січні 1919 р.

В 1937 р. з нагоди 25-ої річниці смерти Лисенка у Львові з'явилося видання Музичного Т-ва ім. Лисенка його прегарної речі на мішаний хор: "Тихий сон по горах ходить". Слова

— 40 —

О. Маковея, присвячене автором черновецькому "Бояновї". В нім пропущений фортепіяновий супровід.

Цю річ поза хором черновецького "Бояна" виконував уже згаданий хор полтавського "Бояна", якому сам М. Лисенко прислав скрипт незадовго перед своєю смертю, та український хор у Варшаві десь в 1937 р.

Нарешті в 1939 р. більшовицьке радіо з Києва передавала досі невідомі камерні твори, які Лисенко написав мабуть іще в Липську — власне його смичковий квартет та тріо.

На жаль і досі немає друкованого великого портрета Миколи Лисенка й навіть картку-листівку з його останньої знимки видано тільки літом 1937 р. накладом "Союзного Базару" у Львові. Перевидало її краківське "Українське Видавництво" в 1940 р.

VII. ЛИСЕНКО ЯК ЛЮДИНА І ГРОМАДЯНИН.

Нарешті кілька слів і про те, чого хоч і не годиться ставити в заслуги людині, та про що годі й промовчати, зокрема в теперішній час.

Лисенко був зразком українського громадянина-патріота. Що він не "потурчився, не побусурменився ради панства великого" — це мала б бути звичайна річ для кожного свідомого українця. Але він стільки натерпівся за свою працю для українського народу, стільки виявив "сили переконання, залізної волі та глибокого патріотизму, що це ставить його в ряди героїв людського духу" — каже про нього його співробітник, родич, побратим і свідок цілого життя Михайло Старицький.

Після повороту з Петербурга до Києва Лисенко поселяється в Києві раз на все і там постійно перебуває аж до своєї смерти. Він стає за вчителя музики у приватних школах Блюменфельда і Тутковського і дістає посаду інспектора музики в київськім "Інституті благородних дєвіц" та має багато приватних лекцій. Він, хоч обтяжений працею, змучений тяжкими заробітками на кусок хліба для немалої рідні, бере найближчу участь в українськім політичнім житті.

Тут треба згадати, що незабаром по своїм повороті з Петербурга він розійшовся зі своєю першою дружиною й одружився з Ольгою Антонівною Липською. Вона стала йому сердечним і відданим другом, помічницею та доброю матір'ю його дітям.

Про неї такими словами згадує близький друг родини Лисенків Ольга Косачева:

— 41 —

"Їй сужено було стати близьким другом Миколи Виталієвича аж до несподіваного кінця її життя у 1900 р.

Ця людина, ставши свідомою українкою, може дякуючи зустрічі з Миколою Виталійовичем та його близькими, — мала потім у свою чергу велику вагу на його діяльність; високо ставлячи його талант, щиро нахиляла його до дальшої композиторської праці. Взагалі, це була не тільки свідома українка, але й така, — ще рідка в нас людина, що вірно берегла в своїм хатнім життю національне українське багаття. Отже дітей своїх Ольга Антонівна виховала в українському дусі. Перш за все, будучи чернігівкою, добре володіючи українською мовою, зробила вона ту мову рідною й поважаною теж і для дітей своїх"...

Від першої жінки Лисенко дітей не мав, а від другої в живих лишилося п'ятеро: Катерина, Маріянна, Галина, Остап і Тарас. (Останній помер уже за більшовицької влади в 1923 p.).

Лисенко дуже любив дітей і дбав про свою родину, але та любов ніколи не ставала йому на перешкоді в його громадській праці. Він був членом київської "Громади", головою старшини в київському Клюбі, його ж хата, як і Старицького, була завжди широко відчинена для українських політичних діячів і для артистів. Змучений цілоденною працею, Лисенко вночі творив свої пісні. Та, коли треба було, без вагань брав на себе й інші громадські обов'язки і виконував її сумлінно, навіть хворий, коли невблаганна смерть стояла в нього вже за плечима.

Цілим своїм життям він ніби хотів показати нащадкам, як треба виконувати обов'язки за словами І. Котляревського:

"Де общеє добро в упадку,
Покинь отця, покинь і матку,
Лети повинність исправлять."

Кожним своїм вчинком, кожним своїм словом він показує, як треба жити і працювати для України.

От характеристичний епізод ще з студентських його часів. Якось М. Старицький написав до нього з села у Київ жартівливого листа українською мовою. У відповідь на те, по словах того ж Старицького "дістав він від Миколи відповідь, повну докорів. Він писав, що є діткнений таким відношенням до нашої дорогої мови: — "і ти, що мусів би найбільш своє слово поважати й любити, вживаєш його як забавку, на скалозубство, на жарт, а не береш за орудок широкої культури."...

З Ляйпціґу перед одержанням диплому в консерваторії пише Лисенко до своєї родини: "...де то приведе доля прикласти цю (мою) діяльність? Коли й на чужині, то не для чужих, а завжди для свого рідного..."

— 42 —

І він послідовно і скрізь у своїм житті проводив ту засаду: — у праці громадській, у своїх відношеннях із людьми і навіть... маленькими дітьми. От, напр., у листі до своєї кревнячки 9-літньої дівчинки Валерії О'Конор, як вона про те згадує, пише він: "...щоб знала, що вона українка, щоб вірно любила Україну".

Той лист справив на дитину таке враження, що, як вона пише — "З того часу вона вже непохитно стояла на твердому українському ґрунті".

Українське громадянство знало цей його твердий патріотизм, його непохитну відданість українській справі і відносилося до нього не тільки з великою пошаною, але й з безконечним довір'ям і любов'ю, що переходить, як коли, в обожання.

От що пише про те відношення один із його біографів др. Л. Кобилянський:

— "Лисенко був для нас, української молоді, олицетворенням української ідеї, він був той жрець, Sacerdos, через якого до нас промовляла вища істота — сама душа українського народу... Але тут не без великого впливу були, ще й особисті духові прикмети Лисенка: його лагідна вдача, його надзвичайна делікатність, привітність, щирість. Він для кожного мав на устах ласкаве слово, до всіх однаково щиро-привітний, він просто чарував нас своїм голосом, поглядом своїх очей, своєю усмішкою, стиском своєї руки... Ми вважали за щастя бути біля нього, слухати його, говорити з ним..."

До того треба додати, що і зовнішнім своїм виглядом Лисенко все представляв європейця в найвищім і ліпшім розумінні того слова. Все елеґантно вбраний, з найкращими манерами, естет аж до кісток, не зносив він бруду фізичного і морального, — він був громадянином і джентельменом. Тому безмежними були не тільки любов і пошана, але й довір'я до нього. Лисенко був членом нелеґального в Росії Товариства Українських Поступовців (т. зв. Т.У.П-а). Від імени того т-ва він виконував і різні доручення. Так, на зборах "Українського Т-ва підмоги науці літературі та штуці" 8.І.1910 р. в його управу Лисенко ввійшов як скарбник.

Коли відомий український патріот і меценат В. Ф. Семиренко дав на створення Інституту Українознавства сто тисяч карбованців на руки довірених людей, то до цього комітету запрошено Лисенка.

Усі довкола Лисенка розуміли, що він робить і навіщо. А перш усього розуміла це гаразд російська влада. Вона не спускала ні на хвилину ока з того непевного й небезпечного

— 43 —

для Росії громадянина Миколи Лисенка. Та ні часті поліційні ревізії, ні навіть київська тюрма, куди замкнули хворого 65-літнього старого в 1907 році, не зламала й не захитала його залізної волі. Лисенко помер, як і жив при дорогій праці. Навіть дехто подав, ніби причиною його смерти послужило те, що російська влада закрила київський український клюб, де він був головою. Але його співробітниця в раді старшин Ольга Косачева катеґорично заперечує ту чутку: Лисенко до тієї сумної події поставився твердо і спокійно.

VIII. ЯК СТАВИЛОСЯ РОСІЙСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО
ДО М. ЛИСЕНКА.

Тут до речі згадати і про відношення широких кіл тодішнього російського громадянства до Миколи Лисенка. Відношення те було подвійне: з одного боку російська інтеліґенція не могла не цінити його музичного таланту і не шанувати його, як велику особистість. Але з другого боку свідомі російські громадяни ніяк не могли примиритися із його "українофільством", в якім вони справедливо вбачали усі ознаки не тільки духового, але й національно-політичного сепаратизму.

"Російські політичні круги (бодай поза згаданими вище його приятелями — В.А.) поставилися до Лисенка злісно-ворожо" — каже Др. Л. Кобилянський — "і не тому, щоб він був нездара або кепський композитор, а тому лишень, що він був композитор український, таким бажав залишитись і не хотів перейти до російського музичного табору, як цього бажалося провідникам російської національної музичної думки. Ще коли в Києві вперше виставлялась "Різдвяна Ніч", деякі з членів київського відділу Імператорського Російського Музичного Товариства (Лисенко й сам був членом того відділу) приходили в антрактах до Лисенка на сцену вітати його за успіхи і щиро радили не марнувати свого таланту і відцуратись тієї "хахлаччини", яка не дасть йому ані хліба, ані слави... На всі такі заклики та обіцянки Лисенко, дякуючи за раду, давав завжди однакову відповідь: — "Теплий, — казав він, — кожух, тільки шкода, що не на мене шитий".

Наведемо тут дуже характеристичний для російських музичних кіл уступ із статті відомого російського критика М. Іванова, яку він умістив у "Новом Времени" з приводу появи друкованої партитури "Тараса Бульби". Не говорячи зле про саму

— 44 —

музику опери, він глузує з української мови та про самого автора пише між іншим:

"Лисенко ціле життя прожив у Києві і за цілий той час від нього уперто відвертались усі за виїмком жменьки його прихильників, фанатиків українського руху. По всій правдоподібності Лисенко сам був винен багато де в чім і сам творив невигідні для себе умови. Він з ранньої молодости став народником у своїх поглядах, також і в музиці. У нас (москалів — В.А.) Корсаков також був народником і це йому страшно помогло, коли не у публики, так у критиці. Але що добре для Москалів ("Велікоросов"), то виявляється зле для українців ("Малоросов") бодай наших днів".

До цих слів "Нового Времени" нічого додавати — вони говорять самі за себе і за російське громадянство.

Цікаво між іншим відзначити, що про М. Лисенка знав добре і сам цар Олександер III. Під час його побуту в Києві в 1889 р. на урочистім концерті в 50-ту річницю "Інституту благородних дєвіц" виконувалася й на той випадок з обов'язку написана М. Лисенком привітальна кантата та його ж "Б'ють пороги". Остання дуже подобалась цареві: він плескав і запросив композитора до себе в льожу, щоб особисто зложити йому привітання. Та царська уважність ні в чім не змінила поведінки супроти нього царської адміністрації.

Про один цікавий епізод оповідає суфлер Великого Московського Театру В. Овчінніков.

"Коли в 1911 р. київська адміністрація заборонила в Києві прилюдне святкування 50-ої річниці смерти Т. Шевченка, то українське т-во "Кобзарь" у Москві взяло на себе влаштування того свята. Але артисти державних московських театрів з причин зрозумілих відмовилися від участи в ювілейнім концерті.

Через якийсь час несподівано комітет по вшануванню свята одержав звістку від М. В. Лисенка, що він приїде в Москву. Настрій в артистів відразу змінився. Забуто було і про шпигів і про небезпеку. Всі згодилися взяти участь поруч із тим, хто все своє життя не боявся бути українцем. Полетіла телеграма до міністра двору. Дозвіл одержали, і тоді "Комітетові" прийшлося багатьом артистам відмовити, бо інакше програм мав затягнутися до ранку... Поміж артистами пішли суперечки: до кого заїде Микола Виталієвич. Щасливою зосталася Н. Калиновська, з якою М. В. приятелював іще в Києві. Програм концерту "по змові артистів" складався з творів Т. Шевченка в музичній інтерпретації виключно М. Лисенка. Сам Лисенко на концерті (5.III. с. ст. 1911) виконував свою "Другу Українську рапсодію"

— 45 —

й супроводив Калиновській. Коли він вийшов на сцену вся заля зробила йому овацію, його буквально закидали квітами".

При цій нагоді Овчінніков переказує ще такий характеристичний епізод.

Користуючися з перебування Миколи Виталієвича у Москві, контора імператорських театрів запросила його до переговорів про постановку на сцені Великого театру опери "Тарас Бульба".

Автор вимагав, щоб опера виконувалась українською мовою, але дирекція на те не згоджувалася, вказуючи, що Гоголь написав "Тараса Бульбу" по-московському і що на ансамбль не вистарчить артистів, які знають українську мову.

Але Лисенко стояв на свойому. Так та розмова і скінчилась нічим.

Характеристичний уступ і з листа відомого письменника М. Горкого до Михайла Коцюбинського:

"— Смерть Лисенка розумію як велику втрату, але, читаючи опис його похорону, — вибачте мені за дивне може слово, — відчуваю якесь тремтіння радощів у серці: як любить народ свого чоловіка!......Прекрасна є й смерть, якщо вона тягне за собою таке збудження життя, такий палкий розквіт любови й пошани до небіжчика!..."

Після грандіозного похорону, який урядили українці "своєму чоловікові", навіть, так би мовити, офіціяльним заступникам годі було відмовити в ознаках і своєї пошани до свого ж таки співгромадянина.

І от київська міська дума постановляє вшанувати композитора збудуванням пам'ятника. Ця постанова викликала протест одного з радників Дітмара, який заявив, що значення Лисенка в "російськім" пантеоні ще не вияснено. Ця заява найшла собі відгук у пресі і пристрасні дебати в київській думі, на яких вияснено значення Лисенка для українського народу. Наслідком тих дебатів було одноголосне підтвердження попередньої постанови.

До харківської думи подав заяву радник Микола Міхновський, в якій пропонував аж сім точок для вшанування пам'яти М. Лисенка — колишнього вихованця харківської гімназії й університету. Між ними й пропозицію побудувати в Харкові пам'ятник-погруддя композиторові. Всі ті сім точок було прийнято на засіданні 16.XI.1912 р. і для виконання передано у відповідні комісії.

В 1913 р. харківський літературно-мистецький гурток оголосив конкурс на надгробок Лисенкові. На конкурс надійшло кілька проектів, з яких і було ухвалено проект інж. Тимошенка.

— 46 —

Але до виконання усіх тих постанов про пам'ятник так і не дійшло.

Неясне, або ліпше сказати подвійне відношення до Лисенка, бачимо і з боку пізнішої більшовицької, але російської влади: з одного боку Лисенко був народник і, що найголовніше, — дуже популярний — серед українського громадянства, але з другого — ясно кожному, що російській державній ідеї він не служив. І от більшовицькі правителі не можуть ніяк стати на певну позицію супроти нього: повторяється щось подібне до історії з Т. Шевченком, якого вони то підносили за його "революціонізм" та ганьбили за націоналізм, а вкінці усіма силами намагалися пропхнути в загально-російський пантеон.

Та з Лисенком то показалось абсолютно неможливим. Тому відношення більшовиків до нього можна визначити, як суто-практичне: на зовні вони ніби не заперечували і навіть підносили його заслуги, а в дійсності робили все, щоб його твори мали серед народу як найменше поширення, а особа — популярності!.

Так по укріпленні своєї влади у Києві вони беруть його спадщину ніби під державну опіку й охорону. З домівки на Маріїнсько-Благовіщенській вул., ч. 95, де він мешкав, роблять музей. Складають докладний опис-каталог речей у музеї і видають його друком.

Але музичне товариство в Києві надає собі ім'я Леонтовича (якого до речі самі ж більшовики й замордували...), а не Лисенка.

Те ж таки т-во імени Леонтовича в 1923 р. оголошує всеукраїнський збір на збудування надгробника Лисенкові. Але оправа відтягається, а вже за два роки виникають кілька паралельних проектів з різними більш демократичними пропозиціями. Але і з тих пропозицій мало що переведено в життя.

Року 1927 в травні музей українських діячів науки та мистецтва влаштував виставку пам'яти Лисенка, на якій виставлено силу експонатів, що торкаються його життя і творчости. Очевидно, що для широких народних мас та виставка не була ні доступна, ані цікава й мало зрозуміла, а як її використали учені — про те нема згадки. В той же час була згадка, що готується велика монографія про життя і творчість М. Лисенка, яку ніби пишуть до академічного видання його творів М. Грінченко та Д. Ревуцький. Але чи та монографія де й коли з'явилася — про те досі невідомо.

Нарешті десь у 1932-34 pp. почала виходити й повна академічна збірка музичних творів М. Лисенка накладом "Ми-

— 47 —

стецтва". Розкішне велике видання зі вступними статтями та коментарями Д. Ревуцького. Були й дуже дорогі випуски окремих хорових пісень із "Десятків". Усі ті видання для народу недоступні. Так на тому мабуть припинилися спроби "найдоцільнішого і найгіднішого вшанування" "батька української музики", про які так широко розписувалося в більшовицькім журналі "Музика" перед десятьма роками.

В 1927 р. та ж "Музика" своє 5—6 число присвятила Лисенкові (з нагоди 15-ої річниці його смерти і 85 років з дня народження). В нім передовиця Я. Полфьорова написана в щиро більшовицькім аґітаційним дусі: там головне місце займають міркування про матеріялістичний світогляд як вихідну точку, з якої малобися розцінювати працю М. Лисенка.

Зі зміною політичних курсів в Україні міняється й відношення до Лисенка. Так, із приходом до керування мистецькими справами А. Хвилі, починається доба неґативного ставлення.

Редактор часопису "Радянська Музика" О. Білокопитов у ч. 1. свого органу за 1934 рік в статті: "Викрити й розторощити до кінця націоналізм на музичнім фронті" говорить про Лисенка, що той: "був яскравим представником, ідеологом націоналістичної української буржуазії".

Так само і П. Козицький в "Советской музыке" в 1936 р. (кн. 8) в статті "Украинская народная песня" повторює обвинувачення О. Білокопитовим Лисенка в "фальсифікації української народної творчости". А вже в році 1937 у книжці 4-й "Радянської Музики" той же О. Білокопитов пише у своїй статті про того ж Миколу Виталієвича Лисенка, що "він пішов шляхом, який зв'язував його з трудовим народом і в цьому його величезна заслуга. За це шанує його вільний тепер народ квітучої Радянської України. Цю шану ми щодня чуємо в піснях, створених відомим музикантом Миколою Виталієвичем Лисенком, які співав на голос щасливий радянський народ соціялістичної батьківщини"... Не знати, чи той "щасливий народ" коли й де співав ті пісні, але в кожнім разі фактом є, що більшовики разом з надгробками іншим видатним українцям поставили таки в 1939 р. й на могилі Лисенка на Байковому цвинтарі гарний надгробок роботи Білостоцького...

Дуже характеристичний факт, — це названня київської державної консерваторії. Цю високу музичну школу в столиці "УРСР" назвали не ім'ям М. Лисенка, а ім'ям російського композитора Петра Чайковського.

А, втікаючи з Києва восени 1941 p., більшовики забрали з собою і вивезли до Уфи цілу музичну спадщину Лисенка...

— 48 —

IX. УКРАЇНЦІ ВЕЛИЧАЮТЬ ПРАЦЮ СВОГО ВЕЛИКОГО ЗЕМЛЯКА.

Вартість праці Лисенка й ціну його самого зрозуміли добре всі українці. Ту свою любов виявили вони зокрема при двох ювілеях М. Лисенка: 25-літньому 1893 р. і 35-літньому 1903 р. та на його похороні.

Перший ювілей випав за часи царювання в Росії Олександра III — доба найчорнішої реакції, коли на всіх "языках" усе мовчало. Про нього знаходимо статтю професора Агатангела Кримського в журналі "Етнографическое Обозреніе" за 1893 р.

За те другий випав надзвичайно святочно. Головні свята відбулися у Галичині (Львів) і в Києві. В обох українських столицях той ювілей прибрав характер всеукраїнського свята-маніфестації.

Організатором ювілею в Галичині був "Союз Боянів" з його головою — А. Вахнянином на чолі. Він же був і головою ювілейного комітету, в склад якого увійшли представники 31 українських товариств та редакцій. На свято до Львова запрошено й самого ювілята, який те запрошення прийняв і прибув у Галичину в супроводі Євгена Чикаленка та Сергія Єфремова. Останній потім докладно описав перебіг свят у своїй статті: "Торжество украинской песни" ("Кіевская Старина", т. 84., Січень 1904 p.).

Дорога ювілята за кордоном, як тільки він вступив на галицьку землю, стала безпереривним рядом овацій, щирих привітань та виявів народного захоплення. Уже в Підволочиськах, куди прибули наші подорожні 5.XII. (22.XI. ст. ст.) 1912(?) року о 9 годині рано, ювілята зустрінула делеґація місцевих українців із квітами та привітальними промовами. У Тернополі зустріч набрала вигляду народної маніфестації і там його вітали квітами й промовами. Там на просьбу зібраних він мусів затриматися. У Краснім його зустрінула делеґація львівських українців на чолі з проф. В. Шухевичем.

На станції Львів українці зібрані не тільки зі Львова, але з цілої Галичини терпеливо чекали, бо через задержання у Тернополі Лисенко прибув до Львова увечері замість полудня. При виході нашого музики з вагону в численнім натовпі — усі як один зняли шапки і по короткім привіті А. Вахнянина з грудей зібраних залунали урочисті звуки многоліття. Під оваційні оклики ювілят відбув до міста, де був гостем у проф. В. Шухевича.

— 49 —

М. Лисенко серед членів "Львівського Бояна".
В другому ряді сидять зліва: Ст. Федак, Ост. Нижанківський, Г. Ясеницька,
Нат. Вахнянин, Р. Зарицький, Микола Лисенко, Г. Шухевичева, В. Шухевич,
Є. Крушельницька, І. Біликовський, М. Волошин, І. Доманик.
(Джерело: http://ukrsong.narod.ru/statti/lysenko.htm)

— 50 —

7.XII. н. с. о другій годині пополудні в залі львівської фільгармонії відбулася урочиста академія.

Ювілята, коли він увійшов на естраду в супроводі членів ювілейного комітету, зустрінуто громом оплесків. Відкрив академію голова ювілейного комітету А. Вахнянин коротким привітом. Потім проходив довгий ряд делеґацій з привітами. Читання 46 привітів під оваційні оклики продовжувалося коло двох годин. Потім дякував ювілят:

"Ціле моє життя працюватиму для народу нашого"... сказав він між іншим.

Концертова частина академії почалася з читання Б. Лепким написаного з тої нагоди привіту Високому Гостеві. Привіт читав сам автор. Потім злучений хор восьми "Боянів" під проводом о. О. Нижанківського виконав: "За сонцем хмаронька пливе", хор студентів: — "На прю" і хор гімназистів — кантату: "Б'ють пороги".

О годині 7½ там же відбувся великий урочистий концерт, при переповненій через краї залі. Головною точкою концерту було виконання самим ювілятом його першої української рапсодії. Коли він грав — ціла заля з притамованим віддихом слухала чарівні звуки. Але от залунав останній акорд. Ще секунда зачарованої мовчанки і раптом грім оплесків потряс залю. Музика був буквально засипаний живими квітами, які падали на нього звідусіль: з льож, з партеру — з усіх боків. Під безконечний грім овацій почалося складання вінків. Ціла гора їх незабаром укрила естраду, коло стіп ювілята.

Але от ніби від чарівної палички стихли овації і з грудей 2½ тисяч зібраних залунало: "Ще не вмерла..." Співали всі, і годі було вирізнити співаків, що стояли на естраді, від публики.

— ..."І це була безперечно найвеличавіша хвилина з цілого концерту", — пише у згаданій статті С. Єфремів: — "враження було таке велике, що в багатьох на очах стояли сльози".

Тому, що заля не могла вмістити всіх присутніх, то цей концерт повторено на другий день.

8.XII. (25.XI. ст. ст.) увечорі в залі "Народного Дому" учениці львівської вчительської школи ім. Шевченка виставили "Козу Дерезу". Вистава послужила притокою для нових овацій на адресу компоніста.

На другий день 9.XII. ювілят виїхав зі Львова до Чернівець. По дорозі зупинився в Станиславові й Коломиї, де його при бурхливих оваціях зустрінув натовп народу: міщани, селяни, "Січі".

— 51 —

З нагоди того ювілею написав у Перемишлі кантату на власні слова і марш М. Левич. Лопатинський, описав ті свята у брошурі, яку (в ній же вміщено і нарис Ф. Колесси "М. Лисенко") випустила Просвіта в р. 1903.

В Києві ювілейні свята почалися 19.XII.1903 ст. ст. (1.І.1904 н. ст.) в театрі Берґонє. Трупа Саксаганського і Садовського виставила "Чорноморці". Після вистави було виконано кантату "Б'ють пороги", а далі ціла трупа вітала ювілята і піднесла йому срібний вінок.

20.XII. ст. ст. у великій розкішній залі "Купеческаго Собранія" відбулася центральна частина київських свят, яких улаштування взяло на себе "Київське Літературно-Артистичне Товариство", якого членом був і сам ювілят та й багато київських українців.

Перед 8 годиною вечора велика заля була переповнена зібраними з усіх кінців України. Особливу увагу звертали на себе селянські делеґати з Галичини та Буковини у своїх мальовничих народних строях. Серед овацій і гучних окликів "слава" ювілят зайняв почесне місце на естраді поміж членів управи "Літер. Арт. Т-ва". Голова Т-ва Миколаїв сказав йому і перший привіт. Далі вітали його закордонні тості, представники українських установ, міських і земських самоврядувань, наукових і артистичних інституцій, селян, робітників і т. д. Всього привітань було 79. Були привіти від москалів, поляків, чехів, грузинів. Одержано 200 телеграм, в тім числі з Берліна, Праги, Болгарії й далекої Америки. Особливу увагу звертали на себе привітання від селян.

Ось напр. текст привіту поданого селянами з Романівки (Київщина)¹ — "Поздоровляємо Вас шановний Микола Виталієвичу з цим пресвітлим днем. Дякуємо Вам щиро за Вашу працю невпинну, за те, що нас, бідних людей, не цураєтесь, слова нашого рідного, безталанного не забуваєте, що нашу пїсню-тугу про наші кривди та недолю Ви на папері списали та на суд всесвітній виставили.

Дай же Вам Боже ще довго й щасливо прожити.

Слава Вам, наш соловейку, слава!!.."

Привітання в тім роді не могли подобатися київській адміністрації. Один із членів ювілейного комітету О. Косачева у своїх спогадах оповідає, що дальшої частини концерту де-

¹ Цей привіт наводжу зі статті М. Рильського в ч. 5-6 "Музика" за 1937р. Тільки автор її помилково відносить цей привіт до ювілею 25-річного, а не до 35-річного, як це по провірці було в дійсності.

— 52 —

кому з них не довелося й чути, бо їх викликала поліція до сусідніх кімнат, де шукала за таким одним "революційним" привітом.

А програма концерту була справді цікава. Першим виступав уже згаданий селянський хор з Охматівки під проводом свого організатора д-ра Демуцького. Потім співав кобзар Терешко Пархоменко. Закінчився концерт хоровими номерами під проводом Я. Яциневича і К. Стеценка. Хор під проводом останнього виконував ним же написану ювілейну кантату. Цей концерт носив характер етнографічний.

Ориґінальній творчості Лисенка був присвячений другий концерт — 21.XII. ст. ст. 1903 р. в Київській Опері. Тут виступали оперові співаки й хор. Концертовий ранок почався кантатою в честь ювілята, написаною Горєловим на слова М. Старицького. Потім ішла інтродукція до "Останньої Ночі" (оркестра), "Доля" (співав відомий оперовий і дуже популярний у Києві співак — баритон Каміонський), хори (два) з оп. "Сафо", квінтет і дует із оп. "Тарас Бульба", скрипкове сольо і кантата "Б'ють пороги".

Увечорі того ж 21.XII. ст. ст. в опері йшла "Різдвяна Ніч", яку потім було кілька разів повторено.

Крім тих ювілейних концертів був улаштований 18.II. ст. ст. ще великий концерт у Петербурзі (головне заходами компоніста і дириґента С. В. Заремби), куди на запрошення їздив і ювілят. В концерті приймали участь оркестра під проводом самого Заремби (увертюра до "Різдвяної Ночі"), великий, коло 120 співаків хор ("Б'ють пороги" з оркестрою) і артисти імператорських театрів, які виконували з надзвичайним успіхом речі ювілята.

На бажання зібраної публики сам ювілят вийшов на сцену і виконав кілька уривків із своїх творів при загальних оваціях. В Баку відбувся ювілейний концерт заходом Д-ра Л. Кобилянського та дириґента оркестри Марка Черняхівського. У Ставрополі 15.XII.1903 р. ст. ст. відбувся концерт під проводом О. Кошиця. На нім виконувалися хорові речі М. Лисенка і О. Кошиця.

Крім ювілейних свят українське громадянство склалося ще й на грошовий подарунок для того, хто ціле життя без користи для себе працював для української справи. Був зібраний спеціяльний ювілейний фонд (по останнім відомостям у "Київській старині" за травень 1904 р. він становив разом 7413 крб. 79 коп.).

Ті гроші збиралося як дарунок, але Лисенко не ужив їх на

— 53 —

купівлю якоїсь нерухомости (як то було на початку в проекті), але заснував власну Музично-драматичну школу, якої й був першим директором. Та школа (на Великій Підвальній вулиці ч. 15) була у Великій Україні першою й одинокою до 1917 року національною українською по духу (викладовою мовою мусіла бути московська). В ній викладав сам М. Лисенко (фортепіяно), на драматичнім відділі управу обняла Марія Старицька. Співи один час викладав відомий український співак. Олександер Мишуга. Крім того народний кобзар Кучугура-Кучеренко викладав гру на бандурі. Заходами відомого українського патріота Олександра Бородая заложено при школі музей українських народних музичних інструментів.

Абсольвентами тієї школи між іншими є наші відомі музики К. Стеценко, О. Кошиць, артистка-декляматорка Наталія Дорошенкова, письменник Вартоломей Євтимович і інші.

По смерти основника школа стала зватися школою "Імени М. Лисенка", а директором її стала донька небіжчика, абсольвентка московської консерваторії Маріянна Лисенківна. Школа проіснувала в такім вигляді до 1918 р. коли її було перетворено на Державний Музично-Драматичний Інститут імени М. Лисенка, що проіснував під різними проводами до 1934 року.

X. ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ, ХВОРОБА, СМЕРТЬ
І ПОХОРОН М. ЛИСЕНКА.

Після свого повороту з Петербургу Лисенко на завжди поселився у Києві. Тут він живе й працює разом із своїм другом Михайлом Старицьким, який ще в студентських роках одружився з його сестрою Софією. Їх донька — небога М. Лисенка, Людмила Михайлівна, що пізніше вийшла за лікаря Черняхівського безмінно лишається їм обом вірною помічницею в їх праці.

По оголошенні конституції в 1905 р. у Росії стало трохи вільніше: позасновувалися різні просвітно-культурні установи, а в тім числі й українські наукові товариства — Просвіти, клюби тощо. В них Лисенко бере завжди діяльну участь, як тільки де потрібна його робота. В 1905 році засновується київський "Боян". Лисенко разом із О. Кошицем працює в нім як дириґент. Багато прикладає праці і до організаційної роботи. В "Бояні" є членами не тільки українці але й москалі. І програма виконуваних річей також подвійна: всуміш із клясичними європейськими творами виконуються й українські. Може через

— 54 —

те власне "Боян" не проіснував довго: музичні кола офіціального Києва не підтримали його, і це симпатичне товариство вмерло, проживотівши менше року.

В 1908 р. у Києві повстає український клюб. Лисенко стає його діяльним членом і головою старшинської ради. Той клюб був не тільки осередком українського музично-драматичного і культурного життя, але грав немалу ролю і в житті національно-політичнім. Там обговорювалися нові літературні й музичні твори, відбувалися концерти, вистави — там бив живчик київського українського життя. Лисенко бере найбільшу участь в клюбній роботі яко музика-соліст, акомпаніятор, творець нового репертуару, організатор і дорадник. Крім того веде свою школу і не перестає творити свої нові речі.

Та робота вимагає часу і здоров'я, а Лисенко в ту пору уже кінчив сьомий десяток та й на здоров'ї почав занепадати. В нього виявилася тяжка недуга — склероза вінцьових артерій серця. Його близькі, занепокоєні станом його здоров'я, опікуються ним, як можуть, але все те мало допомагає.

Уліті 1911 р. він виїжджає разом із І. Стешенком, чоловіком другої доньки Старицького — Оксани, на відвідини своїх родинних місцевостей. Побував у Жовнині, Гриньках, Миколаївці. Побачився зі старим дев'ятдесятирічним дідом Созонтом, що колись опікувався малим паничем Миколою, як той іще був малим хлопцем у київських пансіонах. Посиділи старі, посумували, згадали колишнє та й попрощалися вже на все. Вліті 1912 р. за порадою лікарів Лисенко поїхав до Бад-Навгайму в Німеччині. Вернувшися звідти, — почуває себе ніби добре. Працює у клюбі і в школі. Пише одноактову оперу-казку "Сон літньої ночі" на слова В. О'Конор-Вілінської. Далі, восени, на його просьбу Людмила Старицька-Черняхівська написала лібретто до фантастичної опери-одноактівки "Ноктюрно". Він зараз же береться до музики, але в цілому цього свого останнього твору йому вже не довелося побачити: він бачив тільки уривки, що виставлялися в "Українським клюбі". Але й над самим клюбом уже зависли чорні хмари — київська адміністрація, що вже віддавна косим оком задивлялася на ту інституцію, найшла якісь (до речі дуже дурні, навіть із формального боку) причіпки і замкнула клюб. Хоч, як про те свідчить близька співробітниця по його клюбовій роботі О. Косачева, це зовсім не мало такого впливу, щоб аж заважити на його житті, але при повсякчасних клопотах і переобтяженнях роботою може й відбилося на його здоров'ї. В кожнім разі ще напередодні смерти його бачили бадьорим у театрі Садовського

— 55 —

Лист М. Лисенка до Муз. Т-ва ім. М. Лисенка у Львові.

— 56 —

на виставі п'єси Черкасенка "Жарт життя". Він приязно розмовляв там з В. О. Конор-Вілинською.

На другий день (24.X. ст. ст. 6.XI. н. ст. 1912 р.) ранком по сніданні він, як і звичайно, вибрався до школи. Коли це раптом почув себе зле. Сів на крісло непритомний, а старша донька — Катерина побігла до О. Косачевої, якої донька була лікаркою. Останньої не застала дома, а зі старою вернулася до хати. Тут вона застала хворого, що непритомний лежав у себе на ліжку. Коло нього вже були два лікарі. Чекали чи він не прийде до притомности...

От він зробив рух правою рукою, так як звичайно, коли сідав до фортепіяно. Присутні зраділи — думали, що він приходить до притомности. Але це був останній рух музики: ніби в той спосіб він прощався з життям і з тим, що було йому наймиліше, найрідніше, найдорожче — з музикою!..

Один із лікарів нахилився до грудей і за хвилю оголосив, що хворий не живе... Смерть настала о годині 1,40 пополудні.

Тіло прибрали, набальзамували і винесли до вітальні. З обличчя і правої руки зроблено гіпсові знимки. З вітальні винесено всі меблі. Лишився в кутку осиротілий фортепіян, а на стіні великий чудовний портрет господаря, пензля Куриласа в різьбленій в формі ліри рамі гуцульської роботи, ювілейний дарунок братів-галичан. Він висів над фортепіяном і тішив очі гостям мистецькою роботою, а властителеві нагадував про щиру братерську любов і приязнь "дітей одної нашої Матері" з тамтого боку, яким він колись так сердечно радив "не розєднуватись, а скуплятись"...

Над тілом по звичаю почали читати наперед євангелію (бо псалтиря не було), а потім і псалтир українською мовою, що дало притоку до злісних нападок і докорів "українофільством" відомій чорносотенній газеті "Кіевлянин".

На похорон поз'їжджалися делеґати не тільки з східної й західної України, але і з Росії. З Галичини прибула делеґація у складі: від музичного інституту ім. Лисенка — др. С. Людкевич, від стрийського "Бояна" — посол до сойму о. О. Нижанківський, від львівського "Бояна" — проф. Філярет Колесса, від львівського "Сокола Батька" і від львівської громади др. М. Волошин і проф. В. Шухевич, від українського студентства — Володимир Бандрівський.

Перенесення тіла з домівки небіжчика до Володимирського собору відбулося в суботу 27.X. ст. ст. Коло його хати зібралися непроглядні маси народу. О годині 3½ відправлено в хаті

— 57 —

літію, а потім на дворі панахиду. Співав хор під проводом Я. Ядиневича понад 150 душ.

Хоч порядок був зразковий, бо його підтримували скрізь на вулицях студенти, одначе поліція наказала зняти червоні стрічки з вінків і хотіла було зняти з труни червону китайку, якою по-козацькому звичаєві було прикрито тіло Козацького Сина. Тільки через заступство священика китайку дозволили лишити на домовині з тим, щоб її підібгати в труну.

По дорозі йшов сніг, одначе богатотисячний натовп ішов з неповкритими головами. Стало смеркати. Запалили смолоскипи. Сумно й урочисто виглядав цей похід. До собору поліція пропустила тільки хор і родину небіжчика. Більшість походу лишилося перед зачиненими дверима.

На другий день, у неділю 28.X. ст. ст. 10.XI. н. с, вже перед годиною 8-ю почали збиратися до собору маси народу, хоч жалібну відправу було призначено на годину 10-у. У церкві установилися аж три величезні хори: по середині великий хор студентів під управою О. Кошиця; правий крилос зайняв хор собору під управою М. Надеждинського, а лівий — хор з київських артистів під проводом Я. Яциневича. Літургію відспівав хор Кошиця, а на панахиді співали всі три на переміну. Ті хори (разом понад вісімсот співаків) розміщені так у церкві "перекликались могутніми хвилями, то зливаючись, то розливаючись, як в антифонах старого манастирського стилю" — пише про те у майстернім описі похоронів відомий фейлетоніст "Кіевской Мыслі" Всеволод Чаговець. На літургії замість запричасного стиха подвійним квартетом київських оперових артистів (між ними й ученики М. Лисенка — М. Карлаш, Бутовський та артистка Литвиненко) уперше в церкві виконано твір небіжчика: "Камо піду от лиця Твоєго Господи". По жалібних відправах рушив на Байкове кладовище грандіозний похід, якого кількість числять у кілька десятків тисяч душ. По свідоцтву старожилів, Київ ніколи не бачив такого походу. Самих хорів зібралося вісім, які наперед співали нарізно, а потім злилися в один могутній хор понад тисячу співаків. Труну несли на раменах, а понад сто вінків було розміщено на трьох жалібних колісницях. Коли похід наблизився до Троїцького Народного Дому, де в той час грала трупа Садовського, то звідти залунали акорди жалібного маршу, написаного небіжчиком до драми Л. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко". Поліція кинулася зачиняти відчинені вікна театру, але артисти їх знову відчиняли, аж поки жалібні звуки не замовкли.

Тільки тіло винесено на цвинтар, як поліція замкнула бра-

— 58 —

му. Впущено тільки родину небіжчика, хор, делеґації. По доконанні обряду знято з домовини червону китайку й передано галицькій делеґації. Потім з дозволу губернатора промовляло тільки чотири промовці: від Великої України О. Русів та І. Стеценко, а від австрійської проф. В. Шухевич і о. О. Нижанківський.

Не всі вінки везено на колесницях. Один великий вінок із польових квіток, житніх колосків та волошок весь час несли сільські дівчата. На тім вінку — дві жовто-блакитні стьожки. На одній стьожці вибито: "З рідного степу" — на другій: "Гриньки, Жовнин, Миколаївка" (родинні села, де перебував небіжчик за своєї молодости).

Цей вінок покладено на труну і з нею спущено в землю... Це складав із українських степів останній привіт той "простий" народ, якому небіжчик служив ціле життя. Народ уже зрозумів Лисенкову працю й відповідно оцінив її.

Дарма лютувала російська поліція, надарма здіймала з вінків стрічки, даремно поліцаї розганяли оркестру, що грала йому останній привіт: ніяка поліція у світі не в силі скувати душі живої і слова живого... Тому й душа Миколи Лисенка живе й житиме, поки житиме український народ. Та червона китайка, що її відвезла до Львова з домовини Лисенка галицька делеґація, нагадуватиме всім, у кого б'ється українське серце, про невмирущі заслуги козацького сина, — того шляхетного сина свого народу, чия думка була чиста як кришталь, серце віддане й вірне, а мова, — та мова його пісень — наших пісень — голосна та правдива як Господа слово!

XI. ПОСМЕРТНІ УРОЧИСТОСТИ В ЧЕСТЬ М. ЛИСЕНКА.

Не забули про свого кобзаря земляки і по його смерті. Статті і замітки про його смерть і похорон з'явилися не тільки у цілій київській пресі, але і в багатьох російських органах. Про українські нема вже що й говорити. Між іншими докладний некрольог з'явився в записках Наукового Товариства імени Шевченка. В чеськім музичнім органі "Hudebne Revue" умістив некрольог Василь Барвінський.

Перший посмертний концерт в пам'ять небіжчика на його спомин відбувся 26.XI.1912 р. у Ню-Йорку. 15.XII.1912 Музичне Т-во ім. М. Лисенка улаштовало великий концерт в "Народному Домі" у Львові. 16.II.1913 — великий концерт від-

— 59 —

бувся у Станиславові. 9.III.1913 влаштувала концерт читальня українських богословів у Львові і т. д.

В першу річницю смерти в 1913 р. вшанували його пам'ять земляки-полтавці. В Полтаві відбувся величавий концерт. На цьому концерті виконували його твори між іншим і в супроводі симфонічної оркестри під проводом директора полтавської музичної школи Д. Ахшарумова, який разом із полтавським "Бояном" влаштував те свято у великій концертовій залі школи.

З оркестрових речей виконувано його "Козака-шумку", а вже згаданий великий хор "Бояна" під проводом Хведора Попадича виконав у супроводі оркестри "Івана Гуса", "Гей, не дивуйте" і гимн Геліосові з оп. "Сафо".

У 25-ту річницю його смерти у Львові (6.XI.1937) з'явилися статті, присвячені Лисенкові в усіх українських органах. Йому було присвячене з тієї нагоди ч. 9—10 "Української Музики". Ще перед ним в ч. 18-19 видань "Дешевої Книжки" з 15.X. 1937 р. з'явилося вже згадане видання книжки автора.

Заходами усіх товариств, яких небіжчик був членом, 6.XI.1937 відбулася панахида по нім у церкві св. Спаса у Львові. На ній стояв у церкві великий портрет М. Лисенка, прикрашений історичною червоною китайкою, яку привезли галицькі українці з його похорону. Відправляв панахиду настоятель отець Домет Садовський в сослуженні шости священиків. Співав чоловічий хор "Бандурист".

19.XII.1937 відбулася в оперному театрі академія з тої нагоди. На ній з урочистою промовою виступав директор Музичного Інституту ім. М. Лисенка В. Барвінський, артисти Бандрівська і Голинський. Піяністка Левицька виконала його першу рапсодію, а хори Львівського "Бояна", "Сурми" і "Бандуриста": "Камо піду", "Сон", "На прю" і "На вічну пам'ять Котляревському".

XII. ЗНАЧЕННЯ ЖИТТЯ І ПРАЦІ М. ЛИСЕНКА.

Значення творчости Лисенка як музики найкраще можна представити словами поетичної промови, якою вітав його на 35-літньому ювілеї у Львов'ї 7.XII.1903 року — голова ювілейного комітету проф. А. Вахнянин від імени тридцятишости товариств Галичини:

..."Ти полюбив народну пісню, пригорнув її до теплих грудей, Ти викохав її, виплекав, вилеліяв, прибрав у святочну

— 60 —

одежу, впровадив між слов'янські посестри й посадив високо заквітчану, вимережану, пристроєну й сердечну, буйну та величну, якою вийшла вона з грудей цілого народу. В тім Твоя і лише Твоя заслуга".

У тім його заслуга — не менша, як і його попередників — великих будителів України: І. Котляревського й Тараса Шевченка. Перший виявив перед нами й перед цілим світом красу слова українського народу, другий силу й велич українського духа, а третій — красу нашої пісні.

Фахову оцінку його творчости подає такими словами наш відомий музиколог др. В. Витвицький: "Значення Лисенка для української музичної культури надзвичайно велике і всестороннє. В ньому ми маємо творця і найвизначнішого досі композитора української опери, творця великої вокально-інструментальної форми кантати, мистецької сольової пісні, та врешті основоположника української інструментальної музики. Свідомо сягнув Лисенко у скарбницю народної музики, досліджував її і в її дусі на основі прикмет її мельодики, ритміки, гармоніки написав велику частину своїх творів. Цим створив т. зв. національний напрям у нашій музиці, опертий на окремішній основі української музичної традиції і народної пісні. Після Бортнянського, Лисенко наново нав'язав контакт української музики з європейською... Лисенко створив міцну основу, на якій міг опертися дальший розвиток української музики".

Дехто каже, що Лисенко для українців — музика таких заслуг і такої вартости, як Ґріґ для норвежців, Ваґнер для німців, Сметана для чехів, Монюшко для поляків.

Але в дійсності для нас значення Лисенка далеко більше. Бо згадані музики творили для свого народу в історичних обставинах далеко більш сприятливих, вони творили для народів державних, або таких, що хоч у той час і не мали власної держави, так мали свою інтеліґенцію, свої традиції знані й шановані у світі — словом для народів, які жили в умовах європейської дійсности.

Лисенко ж музика-громадянин творив для народу забутого у широкім світі, майже незнаного, обграбованого зі своїх історичних традицій — навіть зі свого власного імени — народу, що сам уже майже втратив пам'ять про свою власну історію, втратив свою вищу верству і жив, або, краще сказати, животів в умовах російської дійсности.

Лисенко був одним із тих "будителів", що показав українському народові його вартість і його справжнє місце серед інших може і щасливіших народів, місце, яке належить йому по

— 61 —

Михайло Старицький.

праву його великих скарбів духових. Він був одним із тих перших, що з чорних "не помнящіх радства" людей робили свідомих своєї національної гідности і величі свого духа членів української родини — українських громадян.

Можна різно задивлятися на його музичну творчість, на його музичний напрям. Одно лиш можна сказати з певністю — хто не розуміє духа Лисенкової музики, для того чужа й музика українського народу. І коли тепер дехто докоряє йому, напр., завеликою чутливістю, сентиментальністю, ліризмом, то тим він докоряє самому народові українському — його вдачі. Поминаючи вже те, що й героїчний елемент у музиці Лисенка виступає часто (його оркестрове "Гей, не дивуйте", хори: "На прю", "Вічний революціонер", багато в опері "Тарас Бульба" й інші) він зі своїм ліризмом лишився таким, як його породили його героїчні вчинками ї сентиментальні вдачою козацького роду батьки, діди і прадіди. Якщо сьогодні хтось хотів би переробити ту нашу музику, то мусів би переробити і нашу вдачу, наш рід, нашу історію.

— 62 —

Але на людей, що мають українське серце, а в жилах українську кров, Лисенкова музика-пісня все робила і робить враження надзвичайне.

"Ту пісню прибрав Лисенко не тільки в правдиво чудові гармонії, але й надав їй великої сили, яка побуджувала слухачів до діла"... — казав про неї у своїй прощальній промові над відкритою могилою проф. В. Шухевич.

Дехто звертає увагу на те, що Лисенко мало написав чисто оркестрових речей. Для оркестри він написав справді небагато. Але ті безчисленні скарби українських мельодій, які він зібрав від нашого народу й залишив вам разом із власними зразками, як їх треба гармонізувати, ще чекають і знайдуть ще своїх оркестрових творців світової слави. Та його спадщина ще принесе свої овочі.

Особу Лисекка, як зразок громадянина, що разом із своєю музичною спадщиною залишив нам ще громадські заповіти, найкраще характеризують оці слова його сучасника відомого патріота — Миколи Міхновського:

"Микола Лисенко належить до тих небагатьох українців старшої генерації, які сміливо оголосили себе українцями, не заховались в куток, не залякалися прикростей і ціле життя не уступили з занятої позиції, дарма, що лякали їх усякі страхіття і стрічали їх всякі кривди й прикрости".

Ми від себе додамо хіба ще те, з чого почали: Віримо й сподіємося, що надходить уже час, коли зможемо й ми належно вшанувати того, що в часи горя й недолі не вгашав духа народу нашого, що його підкріпив та підтримав у години лихоліття, подав надію на ясну майбутність. Ми віримо, що здійсниться побажання його побратима Михайла Старицького:

"І буде славен він повіки,
Наділить славою і нас.
Стріпнуться немічні каліки
І приспорять той слушний час".

— 63 —

ЗМІСТ

 

   Покажчик імен