История Полтавы

Украино-русинская (малороссийская) литература

• 

Подробности

Просмотров: 504

Франко Иван. Украино-русинская (малороссийская) литература.

Подається за виданням: Франко І. Українсько-руська (малоруська) література. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Київ, 1976—1986. Т. 41: Літературно-критичні праці (1890—1910) — К.: Наукова думка, 1984. Стор. 74-100. Примітки: стор. 568-574.

Уперше надруковано в чеському журналі «Slovansky přehled», 1898, ч. 1, с. 52-56; ч. 2, с. 103-110; 1899, ч. 6, с. 293-302, під заголовком «Literatura ukrajinsko-ruská (maloruská)».

Історія написання й надрукування статті відбита в листах І. Франка до видавця чеського журналу Адольфа Черного (див.: Зв'язки Івана Франка з чехами та словаками. Упорядкували М. Мольнар та М. Мундяк. Словацьке видавництво художньої літератури, Братіслава, 1957, с 503-505, 509; наше видання, т. 50). І. Франко радо привітав ідею видання журналу, присвяченого «життю і змаганням усіх слов'янських народів», і погодився співробітничати у ньому. А. Черний просив І. Франка написати статтю вже до першого номера. На це І. Франко зауважує: «...Сформульована Вами тема першої статті чи кореспонденції для 1-го номера мені не зовсім ясна. Постараюсь зробити загальну характеристику теперішнього стану русинів ... Чи не ліпше було би взяти на 1 номер літературу, науку і белетристику?» (Лист від 28.VIII 1898 p.). Очевидно, пропозицію І. Франка було прийнято. Реалізацією її і стала стаття «Українсько-руська (малоруська) література».

I. Франко пише А. Черному, що йому «здавалося конечним» почати дописування про українську літературу «від такого загального огляду, щоб бути зрозумілим далі», і сповіщає, що вислав початок статті, обіцяючи «решту висилати в міру написання», протягом тижня. До цього він додає: «Коли будете вважати можливим помістити мою працю, то прошу давати зараз до перекладання, докінчення буде надходити без перерви. Прошу також не нищити мій автограф і по перекладенні прислати мені його назад». І далі: «Я писав руськими буквами ... Надіюсь, що там у Вас знайдеться хтось, що буде міг перекладати з мого скрипту, наприклад, п. Главачек або п. Розвода. Чи було б можливо прислати мені коректу для запобіження можливим помилкам у іменах власних? Я би Вам її вислав зараз відворотною поштою, а помилки були б дуже неприємні в першому номері поважного журналу» (Лист від 21. IX 1898 p.). Через деякий час І. Франко пише А. Черному: «Посилаю Вам першу половину своєї другої статті про українсько-руську літературу — нарис історії нашого театру. Для другої половини пришлю Вам портрет Карпенка-Карого. Друга половина буде готова сими днями. Я бажав би, щоби отся часть могла піти до 5N. Чи се можливе?» (Лист від 3.1 1899 p.). І в наступному листі без дати: «Посилаю Вам решту статті і прошу конче вислати мені одну коректу, тим більше, що письмо моє сим разом не дуже каліграфічне, а мені не хотілось би, щоб повага Вашого письма мала терпіти через друкарські помилки. Заквестіоновані Вами слова читаються: Nazianzen, Jakov Gavat, Mytrofan Dovhalevśkyj, Emanuil Kozačynskyi, Bohohłasnyk v Počajevi». Увага І. Франка до коректування чеського перекладу авторизує його.

В українському перекладі статтю передруковано з чеського видання у чернівецькій газеті «Буковина», 1898, ч. 131-134; 1899, ч. 41, 42, 44, 45, під заголовком «Література українсько-руська». У редакційній примітці до цієї публікації зазначено: «Ся стаття, писана ще перед ювілейним святкуванням у Львові, була поміщена в І і II книжках «Slovansk'ого Přehled'у». Ми поміщаємо її за дозволом автора в руськім перекладі». 1898 р. стаття вийшла окремим відбитком з «Буковини»: Франко Іван. Русько-українська література. Чернівці. Накладом редакції «Буковини». 36 с. Тут, на звороті титульного аркуша, вміщено примітку: «Ся стаття, «Русько-українська література», написана автором для інформації всеслов'янської публіки, була поміщена в 1-ій і 2-ій книжці «Slovensk'ого Přehled'y» за 1898». Таким чином, в чернівецьких виданнях статтю було подано не за авторським текстом, а «за дозволом автора в руськім перекладі», який, очевидно, здійснила редакція «Буковини», до того ж без останньої подачі чеського журналу (в ч. 6 за 1899 р.). У 1899 р. стаття друкувалася також у львівському журналі «Учитель» — перша частина у ч. 4, с 60-62, ч. 5, с 74-77, ч. 20, с 307-311; друга частина (без кінця) в ч. 9, с. 132-137, із вказівкою: «Кінець буде».

Оскільки автограф статті невідомий, а українські публікації її неповні і являють собою переклад чеського першодруку, коректованого автором, то саме цей першодрук слід прийняти за основний текст.

Подається за першодруком.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні абзаци. Зважайте на рік написання коментарів - 1982.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 74

УКРАЇНСЬКО-РУСЬКА (МАЛОРУСЬКА) ЛІТЕРАТУРА

І

(Століття українсько-руської чи малоруської літератури. — Заходи щодо його святкування в Галичині і на Україні. — Характеристика нової українсько-руської літератури. — Чим вона відмінна від староруської і від старшої південноруської літератури. — В чому вона подібна до інших новочасних літератур. — Її видатніші представники на Україні і в Галичині. — Видатніші сучасні письменники. Спроби організації освітньої і письменницької праці. — Чим головним чином цікава українсько-руська література).

Бажаючи якнайкраще задовольнити симпатичну програму «Slovanského přehledu» та подати якнайдокладнішу інформацію ширшим слов'янським колам про нинішній стан, доробок і головні напрями малоруського національного розвитку, я, здається, найліпше вчиню, коли почну від факту, що стоїть нині на першому плані заходів українсько-руської інтелігенції. Маю на увазі святкування столітніх роковин нової українсько-руської літератури, яка починається виданням перших трьох пісень травестованої «Енеїди», твору полтавця Івана Петровича Котляревського. На Україні, як і в Галичині, той факт дає привід до гарних, хоч і скромних, ювілейних святкувань. У Полтаві, місті, де жив і помер Котляревський, цими днями було закладено наріжний камінь його пам'ятника, що має бути поставлений на кошти, зібрані з усієї Малоросії — російської і галицької. У Львові русинські товариства, за почином Наукового товариства імені Шевченка, готують поважну маніфестацію, що у поєднанні із з'їздом українсько-руських письменників має сприяти тіснішій організації літературного і просвітнього руху. І на літературному полі цей ювілейний рік відзначався вже кількома важливими виданнями. Наукове товариство імені Шевченка у Львові почало видавати «Літературно-науковий вісник». Часопис цей здобув одразу таку популярність, що став першим поважним суто літературно-науковим часописом на українській Русі, який зумів і фінансово втриматись на власних ногах. До цього часу не міг жодний часопис подібного типу похвалитися таким

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 75

успіхом. Те саме наукове товариство вшанувало двома спеціальними томами своїх наукових видань інший українсько-руський всенародний ювілей — 250-ті роковини повстання Богдана Хмельницького. Нарешті, освітнє товариство «Просвіта» у Львові вшанувало двома популярними книжками третій ювілей, важливий для розвитку Галицької Русі — 50-ті роковини скасування кріпацтва. На російській Україні відзначився цей ювілейний рік нещодавно виданим номером вельми поважного місячника «Киевская старина», присвяченим майже винятково висвітленню письменницької діяльності батька нової української літератури — Івана Котляревського. Про перше критичне видання всіх його творів і подальший ряд праць, присвячених дослідженню його життя і творчості, оповіщено як на Україні, так і в Галичині. До відрадних явищ можемо ще віднести (воно випадково збіглося з цим часом) дозвіл російського міністерства внутрішніх справ на заснування товариства імені Т. Г. Шевченка в Петербурзі, метою якого буде сприяння незаможній українській молоді, яка вчиться в петербурзьких школах. Певна річ, столітні роковини нової української літератури будуть відсвятковані в усіх галицьких містах, де є українська інтелігенція, ба і в багатьох селах, де національна свідомість достатньо вже розвинулася, відзначатимуться вечірками, вічами, доповідями, концертами і театральними виставами. Можна сподіватися, що таким чином цей ювілейний рік істотно сприятиме пожвавленню національного і поступового руху, що великою мірою є наслідком якраз нової українсько-руської літератури, а масовий рух в свою чергу позитивно впливатиме на дальший розвиток літератури.

З огляду на це, гадаю, буде доречно подати коротку характеристику духовного і культурного розвитку південної Русі, а особливо найновішої його доби, за останніх сто літ, і показати, чим цей розвиток може бути цікавий також для решти слов'ян. Це тим більше потрібно, що власне в нинішню пору в Росії і в Галичині ведеться дуже прикра полеміка, котра зачіпає самі основи цього розвитку — і то способом дуже однобічним і далеким від наукової об'єктивності. Мушу нагадати, що українсько-руська (малоруська) література має досі між своїми і чужими упертий і потужний опір. Виходячи із становища державного, національного або й релігійного, він або вза-

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 76

галі декретує, що ніякої українсько-руської літератури немає, а є тільки жменька фантастів-письменників (що при добрій волі можна було б сказати і про кожну іншу, відносно меншу літературу); або, хоч визнає її існування, але, вбачає в ній тільки якийсь дочасний патологічний прояв, проти котрого треба діяти всіма засобами, прояв, котрий мусить з часом минутися; або, нарешті, в найліпшім разі не визнає за нею тривалого майбутнього і пророкує, що з розширенням свідомості і освіти в широких верствах малоруського народу потреба у власне малоруській літературі зникне, а українсько-руський духовний струмінь зіллється із всеруським, доповнить велику, могутню гармонію всеруської нації. З цією останньою думкою годі полемізувати, не бувши пророком; так само не можна полемізувати з тими, котрі, закриваючи очі на живі факти, указами та декретами диктують, що тих фактів зовсім немає на світі. Прийде час, і вони будуть змушені відкрити очі, ба деякі ознаки показують, що доба та вже наближається. Натомість аж просяться до дискусії тези тих противників малоруської літератури, котрі бачать в ній якусь «інтригу» (одні — польську, другі — московську), якесь збочення з прямої природної дороги розвитку, якесь порушення тисячолітньої еволюційної традиції руського племені. Чи багато правди в тих закидах? Чи багато правди в тому, що нова українсько-руська література є штучним витвором, насадженим з чужини, якоюсь негацією єдності, що буцімто існувала ще перед 1798 роком, що вона є, так би мовити, прокрустовим ложем, на якому має бути обкраяна велика, тисячолітня всеруська цивілізація, яка існувала аж до часів Котляревського? Гадаю, що безсторонній науковий погляд на минуле південної Русі дасть найліпшу відповідь на ці питання.

Як відомо, вже на самому початку політичного і національного життя старої Русі, в добу, коли у розрізнених і широко розгалуджених племен починають народжуватися перші спроби єдності і солідарності, бачимо два головні осередки, два гнізда тієї солідарності: північний — Новгород і південний — Київ. Від часу Олега Київ набуває переваги, стає «матір'ю руських міст», але ще довго потім, до Володимира і Ярослава Мудрого*, Новгород поряд з ним відігравав важливу роль у політичному житті Русі. Чи було так і в житті духовному та літературному? Напевно про те не знаємо, але деякі пізніші свідчення дозволяють

* Ярослав Мудрий (978-1054) — великий князь київський (з 1019 p.), син Володимира Святославича; сприяв розвитку феодальних відносин у Київській Русі, зміцнив її політичне становище, дбав про розвиток культури.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 77

догадуватися про це. В усякому разі перші початки руського письменства, твори, що мали вирішальний вплив на його дальший розвиток, постали на півдні, в Києві або поблизу від нього. Тут написані були славетні духовні промови Іларіона, тут постали перші житія руських святих*, тут народився перший руський літопис*, об'єднуючи в собі традиції і писемні пам'ятки різних племен, витвір на свій час незвичайний своїми тверезими судженнями і широким історично-політичним кругозором. Можна було б сперечатися про те, чи твори ці мають розглядатися як попередники пізнішої малоруської чи великоруської літератури, погодитися і з тим, що вони, будучи писані староцерковною мовою, а не мовою староруською, з однаковим правом належать і до одної, і до другої літератури. Але вже з XII або XIII віку маємо пам'ятку, що, хоч заховалася в північноруськім, і то досить пізнім списку, та проте аж ніяк не може бути причислена до літератури великоруського наріччя, але мовою і внутрішнім характером виразно належить південній, українсько-руській літературі. Ця пам'ятка є водночас єдиним поетичним, наскрізь світським і зовсім нецерковним твором, який дійшов до нас із старої Русі; це славетне «Слово о полку Игоревѣ». А що найцікавіше — оця пам'ятка, мов віконце, ненароком прорубане в стіні, свідчить про існування набагато більшої кількості тих пам'яток, про існування цілої своєрідної лицарської поезії, писаної тією ж мовою, якою говорило те староруське лицарство. Цю поезію для нас втрачено, крім тих слідів, які зосталися в літописах та інших староруських пам'ятках; що вона жила і розвивалася ще по «Слові о полку Игоревѣ», про це свідчить пройнятий нею Волинський літопис, повний барвистості і драматичності, котрий деякі критики визнають щодо історичної й літературної вартості не менш цінним, аніж «Слово о полку Игоревѣ». І знов цікаво, що хоч Волинський літопис заховався також у північній Русі, в північноруськім списку, проте жодному історикові староруської літератури не прийде в голову зачисляти його до пам'яток північної, великоруської літератури. Вже в ту добу, в XIII і XIV віках виразно бачимо в староруській літературі два струмені, два типи, значно відмінні один від одного, південний і північний, які були попередниками, з одного боку, українсько-руського, з другого ж, великоруського письменства. Цю різницю дуже виразно визначає новітній великоруський

* ... перші життєписи руських святих... — Ідеться про житія княгині Ольги і князів Володимира, Бориса і Гліба.

* ... перший руський літопис... — «Повѣсть временных лѣт».

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 78

історик, котрому ніхто не закине нахилу до сепаратизму — С. Соловйов*. Характеризуючи староруські літописи північні (тобто Новгородський і Суздальський) і південні (Київський і Волинський) він пише: «Новгородський літопис відзначається стислістю і сухістю викладу; це випливає з бідності його змісту. Новгородський літопис — це літопис діяльності одного міста, однієї околиці; але при тому не можна поминути впливу народного характеру, бо в промовах новгородців, поданих у літописі, бачимо незвичайну стислість і силу: видно, що новгородці не любили багато говорити, ба говорили уривчастими, незакінченими фразами, а проте добре розуміли один одного; можна сказати, що свою мову кінчали ділом. Супроти того виклад південного літописця відзначається багатством подробиць, жвавістю, образністю, можна сказати — артистичністю; особливо Волинський літопис відзначається незвичайно поетичною композицією; тут виразно проявляється південна природа, характер південної людності. Нарешті, виклад суздальського літописця дуже сухий, однак без сили новгородської мови, і при тому балакучий, але без артистичності південної мови» (С. Соловьев, История России, т. 1, стор. 802).

* Соловйов Сергій Михайлович (1820-1879) — російський історик ліберально-буржуазного напряму, автор двадцятидев'ятитомної «Истории России с древнейших времен» (М. — Спб., 1851-1879).

А ця різниця літературного стилю, закладена в різниці народної вдачі, була помітна ще тоді, коли Русь, хоч поділена, жила ще своїм незалежним політичним життям. Та в половині XIII ст. це минулося — татарський наїзд розбив руську політичну самостійність, в XIV ст. литовське завоювання відірвало південну Русь від будь-якої спільності з Руссю північною — і розвиток обох частин пішов різними дорогами. Північна Русь по довгій і тяжкій праці князів-«збирачів» скинула татарське іго і створила нову державу, нічим не подібну до старої передтатарської Русі. Південна Русь разом з Литвою стала частиною польської держави і в XVI та XVII ст. витворила в собі початки освіти, духовного і релігійного життя, цілком не подібні до староруських і півпічноруських. В XVI і XVII ст. обидві частини, північна і південна, так уже між собою різнились, що майже перестають розуміти одна одну. Ця різниця гостро проявляється в літературі. Північна Русь, майже зовсім позбавлена освіти, без шкіл, гибіє в тім колі літературної традиції, яке витворилось ще в татарській Русі, не вносячи в нього ніякого нового змісту. Південна Русь тим часом творить власну правильну школу,

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 79

витворює нову літературну мову, нові літературні форми, далеко самостійніші і оригінальніші ніж староруські і з кінця XVII ст. стає розсадником освіти для північної Русі. І якщо такі староруські пам'ятки, як «Слово о полку Игоревѣ» і Волинський літопис ще хоч сяк-так входять у рамки всеруської літератури, то такі пам'ятки середньовічної південноруської літератури, як твори кн. Костянтина Острозького, Герасима Смотрицького, Івана Вишенського, братів Зизаніїв [Стефан і Лаврентій], Юрка Рогатинця, Кирила Ставровецького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Петра Могили, Галятовського, Барановича, Шумлянського, Величка, Грабянки і багатьох пізніших стоять так далеко від літературного стилю та інтересів Івана Грозного, митрополита Макарія*, протопопа Аввакума* та ін., що найновіший історик великоруської літератури Пипін або про них зовсім не згадує, або згадує про них лиш постільки, поскільки вони входять в зв'язок з північною Руссю. Отже, можемо без вагання сказати, що вже в XVI-XVIII ст. було дві руські літератури, настільки далекі одна від одної мовою і літературним стилем, що об'єктивний дослідник не може їх єднати під однією стріхою. А коли в половині XVII ст. повстанням Хмельницького почалося знов політичне возз'єднання північної і південної Русі (яке було і є досі тільки часткове!), воно аж ніяк не мало своїм наслідком возз'єднання літературного. Північна Русь, щоправда, довго абсорбувала освітні і культурні сили південної Русі, силкувалася привести її до літературної одноформності, палила (з релігійних причин) багато південноруських книг — але південно-руська література занадто тісно була зрощена з традиціями, інтересами і уподобаннями південноруського народу, щоб щезнути з лиця землі. Хоч відсунена від друку, в XVIII ст. не тільки жила в рукописній традиції, але саме завдяки тому наблизилась до народу, стала власністю широких верств, перелиттям старого скарбу книжного добра служила потребам народу і приносила йому трохи нового бодай формою, якщо не змістом. З остатків колишньої релігійної драми постають «вірші» або «орації» гострого сатиричного і гумористичного змісту, які складалися народною мовою. Поряд з церковними матеріями обробляють ті «вірші» також сучасні історичні події і соціальні явища — і таким чином витворюється уже в половині XVIII віку той літературний стиль, та манера, що їх зна-

* Макарій (бл. 1482 — бл. 1564) — російський церковно-політичний діяч і письменник; митрополит московський (з 1542 p.); з його ініціативи і за його участю було укладено «Великі мінеї четьї», які містили в собі ряд видатних творів давньоруської літератури, «Кормчу» та «Устав монастирський».

* Аввакум Петрович (1620 або 1621 — 1682) — російський письменник і церковно-політичний діяч, один із провідників старообрядництва; головний його твір — автобіографічне «Житіє протопопа Аввакума».

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 80

ходимо в «Енеїді» Котляревського, в «віршах» Гулака-Артемовського, в деяких оповіданнях Квітки («Конотопська відьма»). Ті письменники не були новаторами; в своїх українських творах вони продовжували те, що було витворене попереднім духовним і літературним розвитком південноруського, українського народу.

II

Переглядаючи всю історію південноруської літератури до кінця XVIII ст., бачимо, що в ній потроху — наскільки це було можливо при безнастанних лихоліттях і при нестачі правильно організованої освіти — крізь глибоку верству наслідування, шаблони і церковні традиції пробиваються самостійна духовна праця, живий погляд на потреби народу, завдання літератури і пов'язана з ними жива мова. Спочатку такі прояви були частіші і сильніші: знаходимо їх в творах митрополита Іларіона, в Печерському патерику (книзі житій київських ченців), в Початковому літописі*, в творах Кирила Туровського, в «Паломнику» (подорожньому щоденнику) ігумена Данила, в «Поученії» Володимира Мономаха, а найяскравіше в «Словѣ о полку Игоревѣ». Татарська навала спинила цей успішний розвиток — Волинський літопис був немов його лебединою піснею. Настала сумна доба занепаду, аж до кінця XVI ст., коли під впливом реформації і єзуїтської контрреформації, яка прагнула руськими землями винагородити Римові втрату, якої він зазнав у Німеччині, не постала широка полемічна література, сповнена живим всенародним інтересом, і поєднані з нею спроби утворення власної науки (катехізми, букварі, словники, граматики). Ба, під впливом загального пожвавлення постають цілком нові, в старій Русі незнані різновиди, роди літератури, такі, як мемуари і особисті спогади (Євлашевський в XVI і козацькі літописи* в XVII ст.), як вірші, спершу релігійного, згодом світського змісту (гратуляції, гноми), драми й гумористичні та сатиричні інтермедії (Гаватович, 1618 p.), перекладаються західноєвропейські романи, збірки анекдотів, новел (Gesta romanorum* та ін.). Більша частина тієї літератури, як правило, ще неіндивідуальна або особа письменника виявляється в ній невиразно, за винятком хіба тільки таких талановитих полемістів, як Іван Вишенський. Звичайно, ті південноруські письмен-

* ... в Початковому літописі... — Йдеться про початкове давньоруське літописання. Найраніше реально існуюче літописне зведення — «Повѣсть временных лѣт», йому передували і в ньому розчинились інші літописні зведення, які в первісному вигляді до нас не дійшли, зокрема зведення переказів про запровадження християнства на Русі (40-ві роки XI ст.), зведення ченця Києво-Печерського монастиря Никона (60—70-ті роки XI ст.) і так зване «Початкове зведення», укладене близько 1095 p., яке збереглося у переробці Новгородського першого літопису.

* ... козацькі літописи... — пам'ятки історіографії й літератури, що висвітлюють історію України XVII — першої половини XVIII ст., виникли в середовищі козацької старшини, найвидатнішими з-поміж них є літопис Самовидця і літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка.

* «Gesta Romanorum» або «Римські історії» — середньовічний збірник оповідань псевдоісторичного характеру, частково на давньоримські сюжети; укладений в Англії в XIII ст. як посібник для проповідників; в східнослов'янських літературах оповідання з цього збірника відомі з XVII ст. Див. працю І. Франка «Карпаторуська література XVII-XVIII віків» (т. 32 нашого видання).

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 81

ники, будучи новаторами щодо давнішної староруської традиції (зокрема тієї, яку зберігала Москва) були, проте, тільки ретроградні в порівнянні з тогочасною західноєвропейською освітою і літературою: просвічували Русь не стільки тим, що в Західній Європі тоді вважалося за справжню освіту, скільки застарілою вже тоді схоластикою, пережитими витягами із лицарських повістей та релігійної драми. На нещастя, козацькі війни, що заповнили собою всю другу половину XVII ст. і страшенно спустошили правобережну Україну, знищили витворені там осередки духовного і літературного життя і припізнили увесь його розвиток. Що ще лишалося, йшло на службу Московщині, розпалювало вогні освіти в Полоцьку, Ростові, ба навіть у далекому сибірському Тобольську, коли тим часом старе джерело освіти, Київ, щодалі більше висихало. До того ж Московщина, за почином Петра Великого, намагалася встановити прямі контакти з Заходом і в скорому часі перестала вже потребувати посередництва Києва, а в передовій частині своєї інтелігенції зоставила позаду українців з їх схоластичною вченістю. Вже в XVIII ст. українці, які були ще сто років тому вчителями великорусів, мусили їх доганяти, йти за ними. Не можна, однак, забувати, що нова великоруська література, котрою нині може пишатися не тільки великоруський народ, а й все слов'янство, була в своїх початках спільним витвором великорусів і малорусів і що власне малорусами були ті, котрі йшли в перших рядах поступових письменників, які вели літературу на нові, досі не проторені дороги. Досить згадати, що в XVIII ст., поряд з великорусами Радіщевим і Новіковим, бачимо українців Капніста і Каразіна, поряд з Карамзіним (серед повістярів) бачимо українців Наріжного і Погорільського; поряд з Жуковським, перекладачем «Іліади», бачимо українця Гнідича*, перекладача «Одіссеї», поряд з геніальним Пушкіним не менш геніального українця Гоголя. Всі вони, працюючи над витворенням великої новочасної російської літератури і освіти, працювали в дусі старої традиції українського народу, тієї ж традиції, яка веліла Хмельницькому, аби возз'єднався з Московщиною, а київським ученим, аби їй служили. В нових обставинах знаменувала Московщина витворення великої держави, яка могла б забезпечити культурні потреби всього руського народу і цілого слов'янства. Однак поряд з тією традицією жила і ніколи не

* Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович (1784-1833) — російський і український письменник, близький до радищевців і декабристів.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 82

переривалася в південній Русі ще й друга традиція — прагнення до прояву самобутнього характеру землі і народу в письменстві і мистецтві. Ця традиція в ту епоху і довго ще потім не вважалася супротивною Великоросії; українці, не помишляючи про відторгнення від російської імперії, навпаки, відчуваючи себе її частиною, вбачаючи в її силі свою силу, в її розвитку свій розвиток, розуміли водночас, що власне в інтересі того розвитку і тієї сили треба дбати про українські національні особливості і про задоволення духовних потреб українського народу його рідною мовою і в звичних для нього, віками витворених формах. Проявом цієї традиції був Котляревський і його «Енеїда». Та ще й яким яскравим, характерним прикладом!

Року 1784 почала виходити у Відні травестія «Енеїди» ексєзуїта Блюмауера*. Цю «Енеїду» переробив по-російськи якийсь Осипов, людина невеликого таланту, однак досить старанна. Він розширив свій взірець, стер живі барви Блюмауерової сатири водянистою і неколоритною мовою. Оцю то «Енеїду» Осипова, перекладену з німецької мови, взяв собі Котляревський за основу і витворив розкішні зразки українського гумору, яскраві образи з українського життя; створив поему, яка досі не втратила своєї дієвості і свіжості, тоді як його безпосередній (Осипов) і посередній взірець (Блюмауер) давно канули в забуття. «Енеїда» Котляревського дала напрям подальшому розвиткові української літератури: мотив європейський, узятий через Петроград, але оброблений живою українською мовою, доповнений живим змістом з українського життя і української самобутності.

* Блюмауер Алоїс (1755-1798) — австрійський письменник-просвітитель, автор твору «Die Abenteuer des frommen Helden Aeneas» («Пригоди благочестивого героя Енея», 1783-1786), який є травестією «Енеїди» Вергілія і сатирою на католицьку церкву.

Ось тут якраз ми підійшли до визначальної різниці між старим руським письменством і новим. Старе письменство в дотатарську добу було переважно неоригіиальне і неіндивідуальне. Воно було придавлене тягарем церковщини. Тільки церковне слово мало тоді визнання; найкращим письменником визнавався той, який знав найбільше цитат із святого письма та з творів отців церкви, і умів ними доводити будь-яку річ, «не додаючи нічого зі свого розуму». Було багато випадків, коли руський письменник не смів свій власний твір підписати власним іменем, а виставляв на титулі ім'я якогось знаменитого отця церковного, звичайно Івана Златоустого*. За винятком літописів і спроб світської поезії більша частина духовної праці в тій добі йшла на переклади, компіляції і витяги з грецько-візан-

* Іван Златоустий, або Іоанн Златоуст (близько 347 — 407) — християнський письменник і проповідник, архієпископ константинопольський у 398-403 та 404 рр.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 83

тійських церковних письменників. Ба, і літопис руських подій не обійшовся без таких витягів, а житія руських святих виглядають як механічні зліпки візантійських житій пізнішого, шаблонного стилю; тільки то тут, то там проблискують у сірому піску риторики золоті зернятка руської дійсності. Той стан значно змінився в середній південноруській літературі XVI-XVIII ст. Виступає цілий ряд письменників із виразною індивідуальністю, можна відчувати вже і в південноруськім письменстві близькість Європи, хоч не тієї ще оживленої гуманізмом і розбурханої реформацією, а старої Європи, схоластичної. Література вже менш шаблонна, наближається до народних мас і певною мірою стає їхнім духовним набутком. Однак вона все ж відстає на кілька сот літ від європейського рівня, і сучасного європейця своїм змістом, мовою і способом трактування речей може цікавити хіба що як курйоз, як культурний пережиток; вона не дає правдивого уявлення про тодішню добу, не вносить нічого нового в скарбницю людського поступу, живлячись недоїдками, що давно попадали зі столу, за яким бенкетували більш культурні народи. Проти давнішої доби руського письменства вона є, звичайно, великим поступом, у порівнянні ж з тодішніми європейськими літературами — все ж цілком неоригінальпою і застарілою.

Від часу Котляревського настає принципова зміна. Російська держава за сто літ після Петра Великого не стала, щоправда, державою з новочасним європейським ладом, та все-таки виховала чимале коло європеїзованої інтелігенції: і саме ця інтелігенція є продовжувачем великої реформи Петра Великого. Вона по можливості — в межах, визначених урядом, а часто і проти волі та прагнень уряду — підносить освіту і літературу. Російська література XIX ст. — це великий мартиролог, в котрім поряд з іменами великоруськими ясніють також малоруські. В руках тієї інтелігенції стає література носієм поступу, сівачем європейських ідей; вона намагається підхоплювати нові теми в Європі і засівати ними рідне поле. Те діялось не тільки з великоруською, а і з малоруською літературою. Щоправда, вона, за прикладом Котляревського, брала спочатку європейський дух, проціджений великоруським цідилком, але невдовзі, однак, а саме по наполеонівських війнах, сама нав'язала прямі і жваві контакти із Західною Європою і стала за формою, мевою і змістом літературою

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 84

модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського життя, які хвилюють душу сучасної цивілізованої людини, і вона з власного грунту, з рідного народного життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти на них оригінальну відповідь. Бачимо в ній той же західноєвропейський сентименталізм кінця XVIII в., ентузіазм слов'янського відродження, революційний демократизм і політичний радикалізм доби перед 1848 p.; а також релігійний лібералізм та соціально-реформаторські змагання, романтизм, реалізм, натуралізм, поворот до народних мас, до студіювання національного минулого. Правда, все те поки що в скромних розмірах, при відносно невеликому розвитку національної свідомості в народних масах, весь час із зупинками і антрактами, але в початкових рисах рух розвивається, свідомість підноситься, освіта шириться, зростає зацікавлення великими питаннями суспільного і морального життя, а це є найістотнішою запорукою життєвості і тривкості цієї літератури.

Для пояснення того достатньо буде вказати на головних представників і найважливіші течії українсько-руської літератури за останні 100 літ. Котляревський, почавши із сатиричної пародії йосифінського віку, в двох своїх драматичних творах — «Наталці Полтавці» і «Москалі-чарівнику» — приєднався до так званого сентиментального напряму, що панував у тодішній великоруській літературі за зразком Радіщева і Карамзіна, але, стоячи певно на українському грунті, вберігся від афектації і тенденційності, а його «Наталка Полтавка» досі не втратила своєї життєвої сили, правдивості і свіжості. Вже 1808 р. постає перша збірка українських козацьких дум*, 1818 р. з'являється перша друкована збірка князя Цертелєва, за ним іде цілий ряд збирачів народної словесності, таких як Лукашевич, Максимович, Бодянський, пізніше Костомаров, Куліш та ін.

* ... перша збірка українських козацьких дум... — Очевидно, йдеться про збірку народних дум, укладену в 1803-1805 pp. Василем Яковичем Ломиковським (1777-1848), українським дворянським істориком й етнографом; опубліковано її в кн.: Житецький П. Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 185-245. Див. також: Драгоманов М. Нові варіанти кобзарських співів (... З записів Ломиковського 1805 р. ...). — «Жите і слово», 1895, т. III, с 265-273, т. IV, с. 14-34.

Під впливом розбудженого таким чином інтересу до глибших студій життя народу постають українські повісті Григорія Квітки-Основ'яненка, що справедливо можуть вважатися найранішими сільськими повістями¹. Романтизм,

¹ Перші сільські повісті Жорж Санд вийшли в 1838-1840 pp., Ауербахові «Schwarzwälder Dorfgeschichten» — в 1843 p., Квітчині «Малоросійські повісті» з'явилися вперше вже в 1834-1837 pp.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 85

що за зразком Бюргера*, Гете і Гердера черпав з народних переказів і вірувань (балади), проявився в українській літературі вже 1828 р. баладою Боровиковського «Маруся», згодом «Вовкулакою» Александрова* (написаним 1842 p.). Той відтінок романтичної школи, котрий, не задовольняючись самою фантастичністю і народним тоном, прагнув проникнути глибше в народне життя і шукати в ньому залишків колишнього, кращого, ідеальнішого стану, зразків героїзму і правдивої релігійності (у Франції Віктор Гюго, в Німеччині Тік*, Новаліс*, в Польщі Міцкевич, Мальчевський*, Гощинський*) має і в українській літературі талановитих представників — Метлинського, Гребінку, а насамперед Тараса Шевченка, «Кобзар» якого вийшов 1840, а «Гайдамаки» 1841 р. Та Шевченкова геніальність скоро виходить за коло романтичних понять. Він підноситься до критичного погляду на минуле і доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до малювання живої дійсності («Наймичка», «Відьма»), надихається великим ідеалом слов'янського братання («Посланіє до Шафарика») та емансипації від релігійної нетерпимості («Іван Гус»). У Шевченкові українська поезія знайшла найсильніше на ту пору втілення. Та це був не кінець, а початок, імпульс до її розвитку. На якийсь час по розгромі Кирило-Мефодіївського братства настала пауза (1847-1856), але не безплідна. Коли в Росії повіяло вільнішим вітром, українське духовне життя інтенсивно проявилося відразу на різних полях. Костомаров видає (правда, по-великоруськи) ряд своїх цінних монографій, котрими реформує всю російську історіографію і розуміння історії. Куліш друкує ряд повістей з українського побуту і цінні «Записки о Южной Руси». Виступає на сцену новий, високо оригінальний новелістичний талант Марко Вовчок, оповідання якого перекладає на великоруську мову сам знаменитий Тургенєв. Поряд з Марком Вовчком, під пером якого українська проза набула нечуваної перед тим ніжності і мелодійності, виступають талановиті белетристи: Стороженко, Кухаренко, Ганна Барвінок, Щоголів, Кузьменко, Номис, а після них набагато кращі і талановитіші епіки — Іван Левицький-Нечуй та Анатоль Свидницький. В 70-х роках справа української освіти стала на широких, європейських підвалинах завдяки поколінню молодих дослідників: Антоновича (історика і археолога), Драгоманова (етнографа і літератур-

* Бюргер Готфрід-Август (1747-1794) — німецький поет, один із виразників ідей «Бурі й натиску»; вважав народну поезію джерелом оновлення й демократизації німецького мистецтва; на основі фольклорних традицій створив жанр серйозної балади.

* Александров Степан Васильович (90-ті роки XVIII ст. — серед. XIX ст.) — український поет, батько українського ліберально-буржуазного письменника Володимира Степановича Александрова (1825-1894), видавця альманаху «Складка» (1887-1892). В «Южном русском сборнике» надрукував українське повір'я «Вовкулака» (1848).

* Тік Людвіг (1773-1853) — німецький письменник-романтик.

* Новаліс (псевдонім; справжнє ім'я: фон Гарденберг Фрідріх) (1772-1801) — німецький письменник-романтик.

* Мальчевський Антоній (1793-1826) — польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі; в поемі «Марія» (1825) відобразив боротьбу між магнатами й дрібною шляхтою, опоетизував природу Поділля і Волині.

* Гощинський Северин (1801-1876) — польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі, учасник польського повстання 1830-1831 pp.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 86

ного критика), Чубинського (етнографа), Житецького (лінгвіста), Лисенка (музики). Поряд з ними працюють українські поети і белетристи, такі як Кониський, Руданський, М. Старицький, Лиманський (Мова)* і найвидатніший епік, талановитий Панас Мирний. Та ось на початку 1876 року нова заборона, новий антракт! Аж на початку 90-х років починається новий рух з приходом нового покоління, в якому визначаються як талановиті белетристи Василь Чайченко*, Леся Українка, Володимир Самійленко, А. Кримський, М. Школиченко*, Т. Зіньківський*, Гр. Коваленко*, Людмила Старицька*.

* Василь Лиманський — літературний псевдонім українського письменника Василя Семеновича Мови (1842-1891).

* Василь Чайченко — один із літературних псевдонімів Бориса Дмитровича Грінченка (1863-1910), українського письменника, етнографа, філолога, педагога і громадського діяча ліберально-буржуазного напряму.

* М. Школиченко — літературний псевдонім українського поета Мусія Степановича Кононенка (1864-1922).

* Зіньківський Трохим Абрамович (1861-1891) — український письменник ліберально-народницького напряму.

* Коваленко Григорій Олексійович (1868-1937) — український письменник, художник й етнограф буржуазно-демократичного напряму.

* Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1863-1941) — українська письменниця буржуазно-ліберального напряму.

Аналогічний рух, хоч запізнений літ на тридцять, розвинувся в Галичині, постійно в тіснім зв'язку з Україною. В 30-х роках під впливом слов'янського відродження, польського українофільствуючого романтизму і перших проявів українського письменства постала у Львові «Руська трійця», тобто гурток молоді, натхнений ідеєю витворення письменства і освітньої праці для рідного народу і простою мовою того народу. Душею того гуртка був Маркіян Шашкевич, а першим плодом його праці стала «Русалка Дністровая», видана 1838 р. у Пешті. Після неї пішли дальші твори, видані народною мовою: «Приповідки» Ількевича* (1841), «Вінок» зі збіркою недрукованих творів Шашкевича та Головацького (1846-1847)*, вірші і повісті талановитого Миколи Устияновича, не менше талановитого, хоч старомодного Антона Могильницького, Рудольфа Моха. Року 1848 починають свою письменницьку кар'єру батьки пізнішого галицького «москвофільства» Богдан Дідицький, Іван Наумович та Іван Гушалевич. Трохи пізніше виступають Євген Згарський та Северин Шехович.

* Ількевич Григорій Степанович (1804-1841) — український етнограф. «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ількевичем» (Відень, 1841) вийшли з післямовою Я. Головацького (в книжці вміщено 2700 приповідок і загадок).

* «Вінок» зі збіркою недрукованих творів Шашкевича та Головацького 1846-1847)... — Йдеться про збірник «Вінок русинам на обжинки» (т. 1 — Відень, 1846; т. 2 — Відень, 1847).

Аж в 60-х роках під впливом української літератури в Галичині теж відновлюється власна література народною мовою. Твори Шевченка і особистий вплив Куліша наповнюють незвичайним натхненням ширше коло молоді; у ту добу бачимо талановитих письменників та публіцистів: Ксенофонта Климковича, Федора Заревича, Володимира Шашкевича (сина Маркіянового), Наталя Вахнянина*, Омеляна Партицького*. Незалежно від цього кола виступив і прихилився до народної мови найталановитіший з них, буковинець Юрій Федькович.

* Вахнянин Анатолій (Наталь) (1841-1908) — український композитор, диригент, письменник і педагог, один із лідерів «народовців».

* Партицький Омелян Осипович (1840-1895) — український філолог, історик та педагог ліберально-буржуазного, згодом буржуазно-націоналістичного напряму, «народовець»; у 1880-1885 pp. — редактор львівського журналу «Зоря».

У другій половині 60-х років виступає на арену нова група талановитих письменників, натхнених народними ідеалами: Володимир Навроцький, Олександр, Осип та

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 87

Володимир Барвінські, Данило Танячкевич, Володимир Лучаківський. У 1867 році засновується товариство «Просвіта». За кілька літ перед тим постає народний театр, народна мова здобуває собі в особі Омеляна Огоновського гарячого прихильника і пильного трудівника на університетській кафедрі у Львові.

70-ті і 80-ті роки характеризуються в галицько-руському духовному житті впливом Драгоманова. Жодна партія, жоден із видатніших письменників не уник його впливу; можна сміливо сказати, що Драгоманов європеїзував галицьких русинів, перетворив доти панівне сентиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а й загальнолюдських прав українському народові. Під його впливом працював перший галицько-руський економіст Володимир Навроцький, його учнями були письменники та публіцисти, котрі почали писати в половині 70-х років: М. Павлик*, Іван Франко, Остап Терлецький. Супроти його впливу мусили займати те чи інше становище й старші письменники з «народовського» і «москофільського» табору, а також молодші, котрі виросли під впливами польського позитивізму та соціального демократизму, як, приміром, Вячеслав Будзиновський*, Юліан Бачинський та інші. Тільки наймолодше покоління не було під його прямим впливом, але воно, черпаючи свої стимули прямо із західноєвропейських напрямів імпресіонізму та неоромантизму, прозваного per nefas¹ декадентизмом, іде далі дорогою, прокладеною у нас впливом Драгоманова. Це покоління має дуже талановиту представницю в особі буковинки Ольги Кобилянської; до нього можна віднести молодих письменників Василя Щурата*, Дениса Лукіяновича*, Богдана Лепкого*, Сильвестра Яричевського* і дуже талановитого та оригінального Василя Стефаника. Крім того сучасний жіночий рух має у нас гарячу і невтомну репрезентантку в особі Наталії Кобринської*.

* Павлик Михайло Іванович (1853-1915) — український письменник, публіцист і громадський діяч революційно-демократичного напряму.

* Будзиновський Вячеслав (1868-1935) — український письменник та історик демократичного напряму.

* Щурат Василь Григорович (1871-1948) — український філолог, етнограф, письменник; з 1929 р. академік АН УРСР.

* Лукіянович Денис Якович (1873-1965) — український радянський письменник.

* Лепкий Богдан Сильвестрович (1872-1941) — український письменник буржуазно-націоналістичного напряму.

* Яричевський Сильвестр Гнатович (1871-1918) — український письменник-реаліст.

*  (1855-1920) — українська письменниця, громадська діячка демократичного напряму; як письменниця розвивалася під впливом Івана Франка.

Успішному розвитку українсько-руської літератури та освіти стоять на заваді насамперед ті політичні відносини, серед яких живе цей народ, а потім його соціальне становище. Українсько-руський народ розділений між трьома державами, з яких кожна має загалом інакші закони щодо національних і освітніх прав. В Росії українсько-руська

¹ Осудливо (лат.). — Ред.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 88

народність не узаконена поряд із загальноруською, тобто великоруською, не визнана як окрема народність, а тому українсько-руську мову не допущено ні до уряду, ні до школи (навіть у початкові класи), ні до церковної проповіді. Терплять тільки український театр, а друкувати українською мовою дозволено тільки етнографічні та історичні матеріали та белетристику. Друк українсько-руський терпить від загальноросійської цензури більше, ніж великоруський, вже хоч би тому, що він провінційний і не може користуватись з тих відносних прерогатив та свобод, які має друк у столицях. От тим-то не диво, що українські письменники з Росії здебільшого друкують свої праці у Галичині.

У Галичині українсько-руський друк домігся вже досить великої свободи і досить принципового визнання. Але тут знов розвитку літератури перешкоджає нечисленність та бідність інтелігенції і страшенно нужденне економічне становище народних мас. В Угорщині народ ще злиденніший і ще неосвіченіший, а інтелігенція або змадяризована, або «москвофільська» і не дбає про інтереси народу, а в питаннях літературних і наукових відстала і перебуває на такому рівні, на якому Європа була у XV або XVI ст.

Та саме таке політичне і суспільне становище українсько-руського народу могло б викликати особливий інтерес до його літератури інших слов'янських народів і держав, у яких народ той живе. З соціального погляду українсько-руська література є літературою сільською, «мужицькою», una litteratura plebea¹, як колись писав Драгоманов. Тому і темами своїми мусить вона стояти близько до народного життя мас, і викладом, мовою, методом писання мусить бути популярна, звичайно, в широкому значенні слова. Вже це дає гарантію, що всілякі реакційні напрями, всілякі вибрики на зразок мистецтва для мистецтва, переваги форми над змістом тощо не можуть мати в ній тривалого успіху, що вона більше, ніж будь-яка інша література мусить дбати про простоту, ясність і прозорість композиції, загальну зрозумілість теми і вислову, глибоке розуміння народу, його життя та інтересів. А з погляду політичного і географічного — українсько-руський народ перебуває на пограниччі між племенами великоруським, білоруським, польським і словацьким, далі грузинським, румунським

¹ Літературою плебейською (лат.). — Ред.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 89

і мадярським — міг би той народ бути природним посередником між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю; хоч сам позбавлений державної самостійності, мусить він на своєму організмі відчувати і в своїй життєвій програмі поєднувати та випробовувати різнорідні державні системи, займати певну позицію щодо різнорідних політичних напрямів, брати слово у різнорідних інституціях. Література, яка виникла за таких обставин, щоб не стати одноманітним наслідуванням різнорідних чужих взірців, а бути органічним виявом духовних потреб і культурних інтересів, мусить мати ширший, ніж провінціальний, інтерес: це бачимо в усіх кращих дотеперішніх представниках українсько-руської літератури, в творах Шевченка, Марка Вовчка, Мирного, Федьковича і Драгоманова. Рух, який виник останнім часом між українсько-руською інтелігенцією, і, насамперед між народними масами у Галичині, і спроби організації освітнього та літературного руху, що про них скажу у дальшому дописі, є запорукою, що і в майбутньому література ця не зійде з дороги, вказаної її талановитими працівниками, і займе нарешті місце в ряді новочасних слов'янських літератур.

III

(Русько-українська драматична література; її початки. Містерії, інтермедії, канти, вертепи та їх залишки в наших часах. Вплив цієї літератури на інші різновиди письменства: вірші, коляди. Нова драматична література: Котляревський, Квітка і перші аматорські театри на Україні. Перші українські театральні вистави в Галичині 1848 р. Перший український театр в Галичині від 1854 р. Початок русько-українського театру на Україні. М. Кропивницький, М. Старицький та Ів. Карпенко-Карий. Українські артисти. Теперішній стан русько-українського театру в Галичині.)

У попередньому огляді я навмисно випустив одну цікаву галузь української літератури, що про неї нині скажу спеціально. Маю на увазі літературу драматичну, котра у кожного народу вважається певною мірою свідченням зрілості. Бо ж розвиток драматичної літератури грунтується на взаємодії письменників і ширших або вужчих верств народу, а отже, може дати добре свідчення про те, якою мірою народні маси зацікавлені тим ідейним життям, яке репрезентує література, як їхній смак і їхні вподобай-

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 90

ня стимулюють або сковують письменників. І коли в літературі чисто книжній може письменник вирватись далеко поза коло інтересів і противитися смакові свого народу, писати, так би мовити, для майбутнього, то на полі драматичної літератури, коли не хоче творити п'єс тільки книжних, тобто мертвих, мусить він бути в тісному зв'язку зі своєю публікою; тому-то розвиток драматичного мистецтва характеризує духовне життя і культурний рівень народу більше, ніж інші галузі письменства.

Українська драматична література цікава ще й з іншого боку. Зародившись у містах, при школах, вона невдовзі, під впливом ненормального розвитку соціальних відносин українського народу, перейшла на села, почала промовляти до мас сільського люду, отже, мовою тих мас, почала з життя тих мас брати свої сюжети і свій колорит, і в тому напрямі розвивається й досі. З цього випливають її слабкості і її оригінальність. За слабкості треба вважати брак стаціонарності, брак великої постійної сцени, яку можуть утримувати тільки великі міста — бо таких міст з переважно русько-українським характером досі немає. Звідси випливає і брак одностайної артистичної традиції, певна, так би мовити, хаотичність розвитку, а водночас деяка одноманітність драматичної продукції, причиною якої є звичайно, дещо пригнічене правове становище української сцени в Росії. Зате оригінальність української драми полягає в тому, що вона з природної необхідності глибоко народна, переважно сільська і в найкращих своїх творах дозволяє нам глибоко заглянути в душу тих верств народу, до яких тільки зрідка торкається перо драматичних письменників Західної Європи.

Перші початки русько-українського театру припадають на середину XVI ст. Вже при кінці XVI в. скаржиться український мораліст Іван Вишенський на тих українців, котрі, навчившись у єзуїтських колегіях «комедіям і машкарам», переносять їх і на український грунт, цураються давньої української простоти і разом з єзуїтами бачать поступ у поширенні «машкарського і комедійного набоженства». Маємо тут вказівку, що вже в той час українців приваблював театр, і що вони переймали його від поляків. Був це, зрозуміло, театр тоді узвичаєний, духовний, у формі так званих містерій або діалогів, що перебував у Польщі та в інших європейських землях спочатку в руках духовенства і виставлявся в церквах, поступово витиснувся на

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 91

церковне подвір'я, а звідти на вулицю, на площу, перед широкі верстви простого люду. Водночас із тим рухом відбувалися важливі зміни в структурі драми; ставши доменою світських осіб, цехів, міщан, школярів, драма втратила свою церковну церемоніальність, латинську мову змінила на народну, спосіб тлумачення релігійних сюжетів став вільнішим і поетичнішим. У перервах між окремими діями церковної історії, виставленої в п'єсі (божого різдва, воскресіння, тощо), починали займати щораз більше місця сцени з буденного життя, грубі фарси, драматизовані жарти і новели, так звана інтермедія та інтерлюдія.

Русько-український театр не проходив через усі ті фази. Православна церква зайняла щодо нього якщо не ворожу, то принаймні відпорну позицію, і в неї він ніколи не мав доступу. Але інтелігентні русини XVI в. зрозуміли його вагу як для збудження суто релігійного життя, так і для пропаганди певних ідей. Один із найстарших творів у діалогічній формі, що дійшов до наших часів під назвою «Діалог христіянскій, в котором ся показуєт, кто єст христіянин правдивый», написаний в перші роки XVII ст., має виразну полемічну тенденцію проти унії. Здається, що таку саму ціль мав також переклад грецької трагедії «Χριστοζ π'αδχϖυ» — показати щиру православну віру її автора (Григорія Назіанзина). І хоч із XVI та початку XVII в. збереглося мало пам'яток і слідів української релігійної драми, проте ми не тільки знаємо напевно, що вона існувала, але мусимо догадуватися, що вже тоді вона полюбилася не лише міщанству, а й селянам, бо на той же кінець XVI ст. припадають перші сліди її популяризації в ляльковому театрі, так званому вертепі. Той ляльковий театр, занесений до нас також із Заходу, з Польщі, а може, і з Чехії, зберігся між русько-українським людом аж до нашого часу, майже до наших днів. Театр розділений посередині надвоє, немов двоповерховий будинок, показував у верхній частині якусь подію із святого письма (народження Христа, прихід пастухів, трьох королів, умертвіння дітей, смерть Ірода), а в нижній частині цілий ряд сцен із життя народного: циган обдурює мужика, поляк виганяє єврея, запорожець проганяє поляка, чорти підводять п'яного запорожця і хочуть затягнути його до пекла, але той їх проганяє і кінчає гру радісним співом:

Та не буде лучче,
та не буде краще,

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 92

як у нас на Україні,
що немає жида,
що немає ляха,
не буде й ізміни.

Важливим чинником поширення цієї напіврелігійної драми були школи, які від кінця XVI ст. почали закладатися при церковних православних братствах спершу у Львові, в Острозі, у Вільні, далі в Києві, Мінську, Пінську, Могильові і т. д. За зразком єзуїтських шкіл були і тут так, звані рекреації, під час яких студенти розважалися, між іншим, співаючи пісні духовного змісту (канти), граючи драми або діалоги, декламуючи віршовані промови. З цього розвинувся звичай, щоб студенти на великі свята (різдвяні, великодні) ходили по хатах, співали там, виголошували віршовані промови або грали (переодягнені) невеликі драматичні образки (розмови пастухів при народженні Христа, трьох королів у Ірода, нараду Ірода з євреями, його смерть тощо). За це їх частували і обдаровували. Все те прищеплювало залюбленість у драматичні вистави між широкими народними масами і зоставило свої сліди і залишки ще й досі. З другої половини XVII ст. маємо кілька русько-українських релігійних драм, а з 1619 р. дійшли до нас дві інтермедії, написані поляком зі Львова Яковом Гаватом і вставлені в його релігійну драму про смерть св. Івана Хрестителя. Цю драму разом з інтермедіями грано того року на ярмарку у Кам'янці-Подільському, а потім було надруковано. Цікаво, що автор, поляк, застосував українську мову для досягнення більшого комізму своїх інтермедій. Ми знаємо ще кілька прикладів, коли польські автори складали якщо не цілі п'єси, то поодинокі комічні партії в своїх інтермедіях українською мовою. Ці інтермедії, грані на ярмарках, мали дуже подобатися простому людові, якщо сама їхня латинська назва досі заховалася в його устах, і він усяку комічну, несподівану подію, пригоду, думку тощо називає «термедіею».

З XVII і XVIII в. до нас дійшла чимала кількість драматичних творів тієї старої форми. Цікаво, як під впливом обставин ця стара форма часом набувала нового змісту. Так, якийсь Феофан Трофимович, професор Київської академії, написав драму «Милость Божія Украйну чудно свободившая», де представлено було недавню війну українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти Польщі та де самого Хмельницького було звеличено хоч не-

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 93

зграбними, але гарячим українським патріотизмом пройнятими віршами. Між цими драмами XVII ст. особливо цікава одна (знайдена мною), основою якої є апокрифічне оповідання так званого Никодимового євангелія про сходження Христа по смерті до пекла і про його збурення*: цю драму написано майже чистою русько-українською народною мовою і віршами, подібними до українських козацьких дум. Вона мусила бути дуже популярна на цілім обширі, заселенім русько-українським народом, коли рукопис її знайшовся в Калуськім повіті в Галичині, а перероблена з неї епічна «вірша» заховалася в пам'яті народу Харківської губернії в Росії, уступи ж із неї в усних оповіданнях народних повторюються тепер на Кавказі, як і над Дніпром, у Карпатських горах і в Угорській Русі. А драма ця, хоч мала в західноєвропейських літературах багато взірців, являє собою не копію, а, наскільки можна судити при відсутності аналогічного польського твору, оригінальну українську композицію.

* ... Між цими драмами XVII ст. особливо цікава одна (знайдена мною), основою якої є апокрифічне оповідання так званого Никодимового євангелія про сходження Христа по смерті до пекла і про його збурення...— Йдеться про так зване «Слово про збурення пекла», див. публікації й розвідки І. Франка «Южнорусская пасхальная драма» і «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма» (т. 30, 37 нашого видання).

У XVIII ст. талановитим автором драм і гумористичних інтермедій був Митрофан Довгалевський, професор поетики в Київській академії. Поряд із ним слід згадати релігійну драму св. Димитрія Ростовського, драми й інтермедії Варлаама Лащевського, єпископа Георгія Кониського та інших. Треба також згадати, що коли в половині XVII ст. українські вчені переселялися у Московську Русь, то занесли туди з собою також замилування до не знаних там до того часу драматичних вистав. Строгі московські ретрогради спочатку неохоче сприйняли цю новину, але з часом вона їм також полюбилась, русько-українська релігійна драма перша почала будити любов до драматичної літератури не тільки в Москві, а і в Ростові, Полоцьку, Рязані та навіть і в далекім Тобольську, де єпископом було поставлено українця Максимовича* і де залишки української релігійної драми збереглися серед простих міщан до недавніх часів. А українець Мануїл Козачинський, покликаний близько 1740 р. до Нового Саду ректором першої «Словено-сербської духовної колегії», написав за зразком київських шкільних драм перший подібний твір у сербській літературі. Була це «Трагедія сирѣч печальная повѣсть о смерти послѣдняго сербскаго царя Уроша V по разрушеніи сербскія державы», видана друком 1798 р. в переробці і під іменем Раїча (див.: Пипін і Спасович, История славянских литератур, т. 1, с. 278).

* Максимович Іоанн (1651-1715) — український церковний діяч, педагог, письменник, вихованець і викладач Києво-Могилянської колегії, з 1697 p. — архієпископ чернігівський, заснував Чернігівський колегіум. З 1712 р. Іоанн Максимович — митрополит сибірський і тобольський, автор віршів, проповідей, щоденника.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 94

Природно, що застаріла форма, мова і манера цих духовних драм у XVIII ст. не могла вже задовольнити ані інтелігенції, ані народу. Народ переробляв на свій смак їхні теми, але додавав їм гумористичний і сатиричний присмак. З того постали так звані вірші або орації, характерні витвори української музи, попередники «Енеїди» Котляревського. В пам'яті зосталися і далі розвинулися як самостійні витвори також духовні канти, що спочатку були частинами драм, а в XVIII ст. дали поштовх до створення великої кількості духовних пісень, зібраних і виданих найраніше 1790 р. в так званому «Богогласнику» в Почаєві. Серед народу зберігся вертеп, держалися подекуди, незалежно від драм, інтермедії або комічні сцени (як Соломон хитрістю вибрався з пекла, як мужики з дяком пишуть супліку на попа тощо).

Українська інтелігенція, абсорбована протягом ста років російськими центрами, Москвою і Петроградом, в добу Катерини II і пізніше йде в перших рядах творців новочасного російського драматичного мистецтва. Українець Капніст у своїй п'єсі «Ябеда» перший у Росії дав приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя, котрий своїм «Ревізором» уперше потряс основи самодержавно-бюрократичної Росії часів Миколи I.

Аж 1819 роком можна датувати початок нового драматичного мистецтва українською мовою. Того року автор перелицьованої «Енеїди», Іван Котляревський, написав свою «Наталку Полтавку» для вільного театру у Полтаві, на бажання князя Рєпніна*; невдовзі по тому він написав також другу п'єсу «Москаль-чарівник». Обидві п'єси виставлялись у Полтаві і дуже подобались. Вони ввійшли в постійний репертуар домашніх театрів багатих українських панів, які по своїх дворах заводили для забави театральні трупи із своїх підданих. Із одної такої трупи вийшов геніальний артист Щепкін*, котрий впродовж довгого часу був одною з перших зірок головного театру в Москві, а найперші свої лаври здобув власне у ролях із п'єс Котляревського.

* ... князь Рєпнін... — Ідеться про Рєпніна-Волконського Миколу Григоровича (1778-1845) — російського державного діяча, протягом 1816-1835 pp. «малоросійського військового губернатора», резиденцією якого була Полтава.

* Щепкін Михайло Семенович (1788-1863) — російський і український актор, основоположник критичного реалізму в російському й українському театральному мистецтві.

Майже одночасно з Котляревським писав для одного з приватних театрів свої українські комедії талановитий Василь Гоголь, батько автора «Мертвих душ», але всі його комедії загубилися, крім однієї, що має заголовок «Простак». Котляревський, так само як і Гоголь, в тих перших своїх драматичних спробах відразу виявляє характерні

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 95

прикмети української драми. Обидва вони беруть живі постаті з місцевого народного життя, пишуть живою і гарною народною мовою і хоча в будові своїх п'єс наслідують французькі і з Франції перенесені російські взірці, проте глибоке знання рідного народу і щира любов до нього додають їхнім творам такої жвавості, правди і теплоти, що ті й досі не сходять зі сцени. Особливо це треба сказати про «Наталку Полтавку» Котляревського.

У 30-х роках постає друге вогнище українського духовного життя в Харкові. Його осередком і головним діячем є Грицько Квітка (Основ'яненко), талановитий повістяр. Сам він був великим любителем театру і, організувавши театральну трупу, написав для неї, крім значного числа російських п'єс, також українську комічну оперету «Сватання на Гончарівці», і кілька його комедій — «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик», «Щира любов». «Сватання на Гончарівці» донедавна трималося на сцені завдяки гарній музиці і комічній ролі придуркуватого сільського парубка Стецька, котрий наповнює п'єсу своїм блазенством. Дуже сценічний також «Шельменко-денщик» — цікава переробка одної з кращих п'єс італійського письменника Гольдоні*. Тепер Квітчині п'єси зникли з українського репертуару; при всьому таланті автора, хоч багато в них жарту, та менше тієї теплої любові до народу, якою відзначаються твори Котляревського і українські оповідання самого Квітки.

* Гольдоні Карло (1707-1793) — італійський драматург, реформатор італійського театру, один із основоположників національної комедії.

Від тієї пори українські театральні п'єси стали майже необхідною частиною російського репертуару не тільки на Україні, але й в столицях. Також польські театральні трупи на Правобережній Україні, в Кам'янці, Житомирі, Одесі і Києві, час від часу не нехтували ними.

У Галичині почалися перші українські театральні вистави 1848 р. Початок поклав у Коломиї о[тець] Іван Озаркевич* (батько пізнішого посла Озаркевича), виставивши свої переробки «Наталки Полтавки» Котляревського, одної поеми Писаревського, а також, здається, «Москаля-чарівника». Перед 1848 р. вихованці духовної семінарії кілька разів давали театральні вистави в будинку семінарії, але виставляли польські п'єси; так само перед 1848 p., десь у 30-х роках, написав о[тець] Степан Петрушевич (батько вченого каноніка, тоді парох у Добрянах біля Стрия) кілька водевілів, але, здається, що ті п'єси не потрапили на сцену. Тільки в 1848 р. заохочені успіхом українських п'єс,

* Озаркевич Іван Іванович (1795—1854) — український письменник, священик з Коломиї, один з ініціаторів українського театрального аматорства в Галичині наприкінці 40-х років XIX ст., автор призначених для аматорських вистав переробок п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших українських письменників.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 96

взялися деякі українці перекладати або переробляти чужі театральні п'єси для української сцени. Так Іван Айталевич* переробив водевіль «Козак і охотник», Іван Наумович — Мольєрову комедію «George Dandin», Келестин Скоморівський віршовану трагедію Хом'якова* «Єрмак». Проте весна відродження була коротка; вже 1849 р. настала реакція, і українцям відхотілося театру.

* Айталевич Іван — псевдонім Івана Вітошинського, одного з організаторів аматорського театру в Перемишлі наприкінці 40-х років XIX ст., автора статей та оповідань; 1849 р. видав у Перемишлі переробку водевіля німецького драматурга Августа Коцебу «Der Kosak und der Freiwillige» під заголовком «Козак і охотник».

* Хомяков Олексій Степанович (1804-1860) — російський письменник слов'янофільського напряму, автор трагедії «Єрмак», перекладеної українською мовою К. Скоморовським.

Тільки з приходом конституційної свободи в Австрії знову ожило в українців бажання мати свій народний театр. Особливо захопився цією справою підмаршалок галицького крайового сейму Юліан Лаврівський*. Він порушив її і в сеймі, а потім особистими заходами довів до того, що 1864 р. справді було засновано у Львові першу, вже не аматорську трупу для українських театральних вистав у Галичині. Почавши у Львові, ця нова трупа під керівництвом Омеляна Бачинського* давала вистави по всіх більших містах східної Галичини. Краса української мови і чарівна сила української пісні скрізь збуджували щирий ентузіазм не тільки між українцями, а й між поляками та людьми інших народностей. Репертуар був скромний. Дбалося головним чином про чистоту мови. П'єси Котляревського і Квітки були головним центром рідного репертуару; поряд з тим драматизувались деякі популярні повісті, як, наприклад, Квітчина «Маруся». Над збагаченням репертуару працювали Климкович, Свенціцький*, Остап Левицький*. Перероблялися на мелодрами деякі популярні опери, як ось Монюшкова* «Галька», Веберові* «Преціоза», «Роберт Диявол»* тощо; перекладено було деякі кращі драми Коженьовського*: «Верховинці», «Цигани»; було дещо й свого, хоч слабкого, як ось мелодрами Гушалевича «Підгі ряни», «Сільські пленіпотенти», атракцією котрих була музика Вербицького*. Не обійшлося і без низькопробних мелодрам, таких як «Чорні дияволи», «Дон-Жуан», — і без німецьких фарсів давнього Коцебу* та пізнішого Бенедікса*; не обійшлося врешті й без не менш жахливих спроб виставляти частинами або повністю архітвори класичної німецької драми, такі, як Шіллерові «Розбійники»; не обійшлося й без оффенбахад*, які воістину виглядали як карикатура карикатури. Словом, український театр у Галичині в ту пору, а власне по добрих двадцяти роках свого існування, загалом типологічно був подібний до польської мандрівної трупи, або до німецької так званої «Schmiere»*; репертуар, декорації, костюми і гра артистів —усе було на однаковому рівні,

* Лаврівський Юліан Григорович (1821-1873) — український ліберально-буржуазний культурний діяч, засновник товариства «Руська бесіда», один з ініціаторів першого українського професійного театру.

* Бачинський Омелян Васильович (1833-1906) — актор і режисер мандрівних польських і українських театральних труп, у 1864 р. разом із своєю дружиною, актрисою Теофілією Бачинською (Лютомською) (1837-1904), брав участь у створенні першого українського професійного театру в Галичині, був його першим директором і режисером.

* Свенціцький Павлин (літературні псевдоніми Павло Свій, Стахурський, 1841-1876) — польський і український письменник демократичного напряму.

* Левицький Остап Михайлович (1839-1903) — український письменник ліберально-буржуазного напряму, перекладач німецької літератури.

* Монюшко Станіслав (1819-1872) — польський композитор, один із основоположників польської класичної музики.

* Вебер Карл-Марія (1786-1826) — німецький композитор-романтик.

* «Роберт Диявол»— опера французького й німецького композитора Джакомо Мейєрбера (Якоба Лібмана Бера) (1791-1864).

* Коженьовський Юзеф (1797-1863) — польський письменник, один із зачинателів реалізму в польській літературі.

* ... було дещо й свого, хоч слабкого, як ось мелодрами Гушалевича «Підгіряни», «Сільські пленіпотенти», атракцією котрих була музика Вербицького. — Йдеться про п'єси І. Гушалевича, музику до яких написав Михайло Михайлович Вербицький (1815-1870), один із перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор церковної музики та хорових творів.

* Коцебу Август-Фрідріх-Фердінанд (1761-1819) — німецький письменник, драматург; розвивав жанр сімейно-побутової міщанської комедії й мелодрами.

* Бенедікс Родеріх (1811-1873) — німецький драматург, актор і режисер.

* Оффенбахади. — Йдеться про оперети французького композитора Жака Оффенбаха (1819-1880).

* «Sсhmiere» — невеликий, другорядний театр у німців.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 97

все було просто-таки примітивне. Правда, театр одержував кілька тисяч злотих крайової субвенції (спочатку 4000, потім 6000 і нарешті 7250); провінційна публіка була ним захоплена завдяки співам і танцям, газети хвалили вистави і гру артистів, почасти тому, що звикли легковажно і некритично трактувати театри взагалі, почасти щоб не зашкодити тим «бідним людям» і не спричинитися до втрати ними субвенції.

Тим часом на Україні сталося щось таке, що тому, хто здалеку б дивився на речі, могло б здатися неправдоподібним, неможливим. Як відомо, там вийшла 16 травня 1876 р. заборона української мови в друці; в громадськім житті вже й перед тим її нікуди не було допущено. Аж тут нараз, у 80-х роках, постає там український театр і відразу досягає такої висоти, про яку в Галичині довго ще навіть і мріяти не можна було. Як це сталося — не місце тут оповідати. Головну заслугу в тому мають троє людей: Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Старицький, талановитий поет, перекладач сербських пісень, Андерсена* та Шекспірового «Гамлета» на українську мову, вклав значний капітал в театральне підприємство; Кропивницький, талановитий і досвідчений драматичний актор, котрий здобув собі вже голосне ім'я в російських театрах, а крім того виявив також значний талант як драматичний письменник; нарешті Тобілевич, дуже талановитий актор, виявився також першорядним драматичним письменником в українській літературі. Ці троє людей склали першу українську акторську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський* і Саксаганський*, далі пані Заньковецька* та Затиркевич* і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петрограді, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра української трупи була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів. До того ж ця трупа виступила відразу зі своїм оригінальним, українським і щиро народним репертуаром. Цензурні умови, серед яких виник український театр, справили вирішальний вплив на формування і харак-

* Андерсен Ганс Хрістіан (1805-1875) — датський письменник-казкар. Праця Георга Брандеса про Андерсена — «Андерсен як автор казок».

* Садовський — псевдонім Миколи Карповича Тобілевича (1856-1933) — українського актора й режисера, одного із основоположників українського професійного театру.

* Саксаганський Панас Карпович (справжнє прізвище — Тобілевич, 1859-1940) — український актор і режисер, народний артист СРСР з 1936 р., один із основоположників українського професійного театру.

* Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище — Адасовська; 1854-1934) — українська радянська актриса й театральна діячка, на професійній сцені з 1882 p.; перша на Україні удостоєна звання народної артистки республіки (з 1923 p.).

* Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна (1855-1921) — українська актриса, сподвижниця М. Кропивницького, братів Тобілевичів, М. Заньковецької.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 98

тер його репертуару. Українська трупа могла виставляти тільки оригінальні українські п'єси з сучасного народного життя. Ані перекладаних п'єс, ані історичних, ані таких, де б виступали і по-українськи говорили персонажі з інтелігенції, вона грати не могла. І ось під тиском таких цензурних вимог постала наша національна драма в Росії, головними репрезентами якої є Кропивницький і Карпенко-Карий. У їхніх драматичних творах постає перед нами, як живе, українське село з його поезією і з його душевною темнотою, природною красою і п'явками та визискувачами. Сільська вулиця, співи та забави дівчат і парубків, корчма з неодмінним євреєм, старшина та громадська управа, сільські лихварі і сільські вчителі, сільський пролетаріат і сільські дуки, багатії та землевласники, — все те тут демонстровано в ряді прекрасно оброблених і часто глибоко вивчених типів. Особливо твори Карпенка-Карого, першого сучасного майстра на полі української драматичної літератури, відзначаються великим даром обсервації, вірності спостережень і здатності схоплювати на льоту нові явища в житті сучасного українського села. Сподіваюсь, що я матиму нагоду поговорити докладніше про цього письменника, а тепер тільки кількома словами доповню нарис історичного розвитку українського театру в Росії і в Галичині.

Я сказав уже, що цензурні умови були спочатку сприятливі для розвитку української драматургії, примусивши її стати на національну і до того на народну позицію. Але з часом ті ж самі умови виявилися шкідливими, обмеживши розвиток тієї драматургії. Сільське життя саме по собі досить монотонне і поза певним колом драматичних конфліктів (родинні роздори, класові суперечності) дає замало грунту для розвитку драми. Виключаючи з обсягу української драми інтелігенцію з її багатшим душевним життям, цензура спричинилась до того, що мотиви української драми почали повторюватися, а поглиблювати їх при примітивності сільських відносин і душевних інтересів було ніяк. Чи додавати до того, що трупа, організована Старицьким, по кількох роках великих тріумфів розділилася, що майже кожний видатніший актор намагався створити власну трупу і порядкувати на свій страх і риск; що — бачачи, як українське слово і українська пісня приваблює публіку — кинулися в цю галузь спекулянти, хрещені й нехрещені євреї, так що з часом аж надто розмножилися україн-

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 99

ські театральні трупи в Росії (тепер є їх більше сорока), що, нарешті, з огляду на закон про літературну власність, кожна така трупа силкувалася мати свій хоч трохи окремий репертуар — з чого можна зрозуміти, що не тільки на поле театру, а й на поле драматичного авторства мусила налетіти юрба спекулянтів, людей без хисту і безоглядних фабрикантів, плагіаторів та карикатуристів. Не маючи ані таланту, ані дару спостерігання людської душі, ані знання української мови, почали вони писати по шаблону, почали подавати публіці збірники пісень, зліплених механічно, сцени хлопських пиятик, повні цинізму і неправди. А між тією юрбою нікчемних спекулянтів українським словом ледве дві-три трупи утримують стару добру традицію і намагаються грою артистів задовольнити смак найрозвиненішої публіки та репертуаром виявити найкращі прагнення й ідеали українського народу. Між цими трупами перше місце займає та, на чолі якої стоять нині троє братів Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський і Саксаганський). Вона дає цієї зими вистави в Києві.

У Галичині проблема українського театру, на жаль, досі не посунулася вперед, а навіть навпаки, в останні роки була відкинута далеко назад. У 80-х роках імпульс до піднесення театрального мистецтва дав талановитий артист Іван Гриневецький*. Щоправда, він учився на польській сцені, котра, як відомо, не має зовсім народного мистецтва, а зате розвинула жанр салонової, розмовної комедії. От тим-то Гриневецький, крім щирого прагнення причинитися до розвитку українського театру в Галичині, не приніс для цієї справи ніяких чітких ані літературних, ані артистичних засад. Діставши можливість керувати художньою частиною театру, субвенціонованого краєм і поставленого під нагляд товариства «Руська бесіда»* у Львові, він витратив значні кошти на постановку мертвої історичної п'єси К. Устияновича* «Ярополк» і провалився з тим експериментом. Це зламало його силу. Пізніше, очоливши театр разом із Біберовичем*, він пішов утертою дорогою, поряд із старими українськими п'єсами культивував новішу французьку і німецьку оперету і тільки потроху виводив на сцену кращі твори Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого та інших українців. Галичина на той час не дала нічого гідного уваги. Данило Млака писав оперети в дусі оперет німецьких або сентиментально-моралізаторські мелодрами; Омелян Огоновський, Корнило Устиянович*,

* Гриневецький Іван Миколайович (1850-1889) — український актор і режисер, директор (спільно з І. Біберовичем) театру товариства «Руська бесіда» у Львові, де працював протягом 1874-1889 pp.

* «Руська бесіда» — культурно-просвітницьке товариство української дрібнобуржуазної інтелігенції в Галичині. У 1862 р. у Львові при цьому товаристві було засновано музично-драматичний театр.

* Біберович Іван (1854-1920) — український актор і театральний діяч; протягом 1881-1893 pp. очолював театр товариства «Руська бесіда».

* Данило Млака — псевдонім українського письменника й композитора Сидора Івановича Воробкевича (1836-1903).

* Устиянович Корнило Миколайович (1839-1903) — український художник і письменник ліберально-буржуазного напряму.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література — 100

Осип Барвінський писали трагедії з української історії такого характеру, як німецькі Готшедові або російські Сумарокова* та Озерова*, склад трупи був дуже скромний, і Гриневецький марно вичерпав свої сили, працюючи над тим, щоб із випадково зібраних аматорів та самоуків витворити щось, що було б подібне до справжньої театральної трупи. По його смерті якийсь час здавалося, що в галицькому українському театрі почнеться поворот на краще. Деякі галицькі актори побули протягом певного часу в українських трупах у Росії під керівництвом Кропивницького і принесли звідти трохи краще розуміння вимог драматичного мистецтва та любов до українського репертуару. На сцену прийшли кращі п'єси Кропивницького, Карпенка-Карого, Янчука*, Мирного, опери Лисенка та Ніщинського*, і виявилося, що твори ті, зіграні хоч трохи пристойно, можуть збирати до театру набагато численнішу і добірнішу публіку, аніж нісенітна або цинічна оперета та аніж мертві, хоч патріотичними фразами напхані трагедії. Твори ті оживили й нашу галицько-українську драматичну продукцію. Частково під їхнім впливом автор наскрізь неприродних і маріонеткових «салонових» комедій («На добродійні цілі», «Соколики»), Гр[игорій] Цеглинський* написав свою кращу комедію «Ходачкова шляхта». Під впливом українців було написане моє «Украдене щастя» і наступні драми з сучасного сільського життя («Рябина», «Учитель»).

* Сумароков Олександр Петрович (1717-1777) — російський письменник, поет і драматург, один із основоположників російського професійного театру.

* Озеров Владислав Олександрович (1769-1816) — російський письменник-драматург.

* Янчук Микола Андрійович (1859-1921) — український, російський та білоруський етнограф і письменник, автор п'єс українською мовою «Вихованець», «Пилип-музика», «Не допоможуть і чари», «На чужині».

* Ніщинський Петро Іванович (1832-1896) — український композитор, письменник і публіцист демократичного напряму, автор музичної картини «Вечорниці» до вистави «Назар Стодоля» за п'єсою Т. Шевченка і перекладів творів античних класиків. Його переклад «Антігони» Софокла рецензував І. Франко («Зоря», 1883, ч. 23, 24; див. 26 т. цього видання).

* Цеглинський Григорій Іванович (1853-1912) — український письменник, критик і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму у Галичині.

На жаль, цей поворот був дуже короткий. За кілька років в керівництві українського театру взяв гору напрям загалом ненаціональний — якщо взагалі можна говорити про якийсь напрям там, де панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичного мистецтва. Репертуар українського театру в Галичині нині гірший, ніж був у 60-х роках; гра артистів звичайно більше нагадує імпровізацію, та й то імпровізацію людей неосвічених, котрі ледве вміють писати і читати, ніж будь-які художні студії. Оперети, заграні в столичних театрах двадцять років тому, доживають свого віку на кону галицько-української сцени; навіть для пристойної постановки давно застарілих творів Котляревського і Квітки немає достатніх сил. Це дуже сумна сторінка нашого життя, але я не можу про неї мовчати чи її затушувати саме тому, що галицько-українська преса мовчить про цей глибокий занепад нашої сцени або навіть маскує його похвальними рецензіями. Гадаю, що галицько українська громадськість може вже нині спромогтися на кращий театр.