История Полтавы

Иван Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 866

Радзикевич Володимир. Іван Котляревський.

Подається за виданням: Радзикевич Володимир. Іван Котляревський // Радзикевич В. Історія української літератури. - Детройт : Батьківщина, 1955-1956. Том II. Нова доба. - 1956. – 164, [2] c. Стор. 5-18.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Радзикевич В. Іван Котляревський — 5

ТРІЮМФ НАРОДНЬОЇ МОВИ

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Хвилина повної перемоги живого українського слова прийшла в 1798. році, коли в Петербурзі вийшли друком три перші пісні "Енеїди" Котляревського, яка є свіжою, — талановитою перерібкою поеми римського поета Верґілія.

Котляревський написав "Енеїду" живою українською мовою з повною свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства. Тієї виразної свідомости не було в його попередників, авторів гумористичних віршів, авторів інтермедій — тимто "Енеїда", — це великий крок уперед. В "Енеїді" Котляревський дав широкий малюнок українського народнього життя з різними його додатними й від'ємними сторінками. З приязним зацікавленням затримався автор на народніх обрядах, звичаях і віруваннях, із щирою прихильністю звернувся до простолюддя, виявляючи серйозне розуміння гірких обставин селянського життя. Так, поруч із живою мовою, вніс Котляревський у свій твір ідеї глибокої гуманности та свідомого демократизму, вказуючи правильний шлях своїм наступникам. Це й причина, що з появою "Енеїди" розпочинається нова доба в розвитку українського письменства.

Поява "Енеїди" Котляревського тим більше має значення, що тодішні обставини українського суспільного й національного життя були дуже невідрадні. Правда, далеко на другому кінці Европи, в огні французької революції валилися основи давнього ладу, родилися нові, визвольні ідеї, але дорога їм на Україну була ще далека. Недавні удари з боку російського царату приглушили українців: слабодухам від-

Радзикевич В. Іван Котляревський — 6

бирали останні надії. Після зруйнування Січі (1775. р.), після закріпачення селянства (1781. р.) процес винародовлювання українського панства, міщанства, духовенства поступав скоро вперед. Упродовж другої половини XVIII. в. багато письменників, українців з роду, збагатило плодами свого таланту московську літературу. В ряді російських письменників зустрічаємо Богдановича (автора поеми "Душенька"), Капніста (автора "Оди на рабство"), Рубана, Наріжного й ін. Українська мова стала жити тільки в устах селянина. В таку пору задзвенів сміх Івана Котляревського.

У Полтаві, на високій горі, стояв будиночок, огороджений з одного боку парканом, з другого — частоколом. З гори видно було направо й наліво ліси. Перед горою простягався широкий луг, серед якого срібною стрічкою переливалася річка Ворскла. У тім будиночку, в убогій дворянській сім'ї, прийшов на світ 29. серпня 1769. р. Іван Котляревський. Батько його був канцеляристом у магістраті. Іван Котляревський учився в дячка, потім вступив у Полтавську т. зв. Катеринославську семінарію, до якої ходив упродовж вісьмох років. Уже в семінарії проявляв поетичний хист, схильність до віршування, через що товариші прозвали його "ритмачем". Не скінчивши семінарії, учителював по поміщицьких домах. Тоді мав нагоду придивитися до народнього життя. Щоб краще познайомитися з народнім побутом, переодягався в народній одяг і бував на народніх досвітках, вечорницях. Записував слова, збирав приказки та пісні, приглядався до народніх звичаїв. Здобутком такої вдумливої і, можна думати, свідомої мети обсервації була та частина "Енеїди", в якій Котляревський дав образ українського побуту. В 1796. р. вступив до війська. У війні з Туреччиною виявив лицарську відвагу. Коли полк, у якому служив, перенесено з України в Литву, Котляревський покинув військову службу. Оселився в Полтаві, де отримав догляд над інститутом, у якому виховувалися дворянські діти. В 1812. році, в грізну хвилину походу Наполеона отримав доручення від Генерал-губернатора кн. Лобанова Ростовського сформувати козацький полк для боротьби з Наполеоном. Видко, Котляревський добре виконав доручення, бо в

Радзикевич В. Іван Котляревський — 7

нагороду дістав рангу майора, брилянтовий перстень і 500 карбованців річної платні. Живучи далі в Полтаві, виступав у комічних ролях у домашньому театрі кн. Лобанова-Ростовського. Коли на місці Ростовського Губернатором України став кн. Рєпнін, Котляревський утворив для нього театр. Тут виставив свої комедії "Наталка Полтавка" і "Москаль-Чарівник".

Як людина, визначався Котляревський сильним характером, доброю, людяною вдачею й здобув собі славу знаменитого гумориста, мистця в оповіданні. Помер у 1838. р. Перед смертю наділив волею двох кріпаків. Невеличкий маєток роздав своякам, знайомим та приятелям.

"Енеїда". Перші три частини "Енєїди" з'явилися друком у Петербурзі в 1798. р. без згоди автора. Видав їх багатий конотопський шляхтич Максим Парпура, що великі гроші вкладав на українські культурні цілі. За те вмістив його автор згодом у III. частині своєї поеми між грішниками, що караються в пеклі, бо

...натуру мав він дуже бридку,
кривив душею для прибитку,
чужеє оддавав в печать...

Одначе несправедливо докоряв Котляревський Парпурі, бо не для "прибитку" він це зробив, а тільки в гарнім розумінні вартости поеми. Повне видання "Енеїди" в шістьох піснях вийшло 1842. р. в Харкові.

"Енеїда" є травестійною перерібкою поеми римського поета Верґілія. Її заголовок: "Енеїда на малоросійський язик перелицьована". Основою травестії є гумористичний підхід до серйозної теми. Перед Котляревським давали спроби травестії автори релігійних віршів, коли поважні релігійні події насвітлювали з гумористичного боку. На цьому полі випередив також Котляревського Опанас Лобисевич, що "Верґілієвих пастухів" ("буколіки") переодягнув в український "кобеняк". На жаль, твір останнього до нас не дійшов; зберігся тільки лист, в якому про такий твір згадується.

Верґілієва "Енеїда" була перед Котляревським предметом перерібок і в інших літературах. Авторами таких травестій були м. ін. француз Поль Скаррон (XVII. вік), німець

Радзикевич В. Іван Котляревський — 8

Альойз Блюмауер (XVIII. вік), росіянин Микола Осіпов (1791. р.). Кожний із них мав іншу мету. Скаррон висмівав богів клясичного світу, Блюмауер виступав проти релігійної нетолеранції й релігійного фанатизму, Осіпов звернув вістря своєї сатири проти пиятики й неуцтва. Котляревський знав травестію Осіпова й нею покористувався. В Осіпова взяв метричний розмір, подекуди слова, звороти й рими. Але все ж таки вмів зберегти свою оригінальність і завдяки своєму талантові вивів окремий світ українського життя. У І. і II. частинах звеселяв читачів пригодами Енея і його товаришів, що після збурення Трої шукали нових осель. У III. частині, описуючи пекло, не щадив острих докорів панам, що гнобили нарід. У IV. частині з тугою згадав про славні часи Гетьманщини, а в V. і VI. звернувся з гострою сатирою проти звичок і наровів тогочасного панства. Гумористичним ладом висвітлив обставини українського суспільного життя після зруйнування Запорізької Січі. Це не Еней і не троянці скиталися по світі, шукаючи нових осель, це мандрують по світі останки запорожців.

Хід подій в "Енеїді" Котляревського. Після збурення Трої Еней збирає товаришів і випливає на море. Юнона, яка не любить Енея за те, що він — син Венери, спішить до бога вітрів Еола і просить його, щоб він знищив Енея та всю його дружину. Еол не може відмовити проханню гарної молодички і велить вітрам розбурхати море. Це вони й роблять. Але Нептун на прохання Венери картає вітрів і заспокоює море. Тим часом Венера удається з проханням до Зевса, щоб узяв під свою опіку її сина. Зевс приобіцює Венері, що пошле її синові щасливу долю. Завдяки йому Еней після блуканини заїздить у город Картаґен, де живе Дідона, гостить у неї й бенкетує два роки. Це не подобається Зевсові. Гнівний посилає Меркурія, наказуючи йому розлучити закохану пару та намовити Енея до дальшої плавби. Еней задумує від'їхати тайком від Дідони, але це йому не вдається. Від'їжджає тільки після бурхливої сцени з Дідоною, яка після його від'їзду підпалює багаття з очерету, кидається в огонь і знаходить там смерть.

II. Тим часом на морі здіймається буря. Троянці, рятуючись, причалюють до сіцілійської землі, де король Ацест їх гостинно приймає:

Ацест Енею, якби брату,
Велику ласку показав,
І зараз попросивши в хату,
Горілкою почастував.
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала

Радзикевич В. Іван Котляревський — 9

І хліба повне решето.
Троянцям всім дали тетері
І відпустили на кватері,
Щоб йшли, куди потрапить хто...

Тут у Сіцілії справляє Еней поминки своєму батькові Анхізові. Відбуваються ігрища, в час яких виступають до двобою Дарес із Ентеллем. До змагання придивляються боги з Олімпу, при чім Венера прохає Зевса, щоб поміг Даресові, а Бакхус вступається за Ентелля. Але Зевс забороняє богам устрявати в двобій. Тоді Юнона висилає Ірисю між троянські жінки, яких троянці не взяли на бенкет, щоб порадила їм підпалити човни. Троянки підпалюють їх. У розпуці Еней звертається з молитвою до богів і дощ гасить пожежу. За намовою Анхіза, що з'являється у сні Енеєві, троянці відпливають від Сіцілії. Венера їде до Зевса прохати про щасливу плавбу.

Поїхала в своїм ридвані,
Мов сотника якого пані,
Баскими конями, як звір,
І з кінними провідниками,
З трьома на заді козаками,
А коні правив машталір.

III. Троянці на морі. Співають пісень про Сагайдачного, про Січ. Прибувають до Кумської землі, де Еней підходить до хатини, що стояла на курячій ніжці:

Еней стояв і дожидався,
Щоб вийшов з хати хтонебудь;
У двері стукав, добувався,
Хотів був хату з ніжки спхнуть.
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах,
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса

І як в намисті, — вся в жовнах... Це Сівілла, яка ворожить Енеєві дальшу життєву долю. З нею заходить він у пекло, образ якого заповнює третю частину поеми. Xарон перевозить його через ріку Стикс. Еней оглядає пекло, бачить різних грішників і в час мандрівки зустрічає Дідону й батька Анхіза, після чого знов пускається на море.

IV. Троянці оминають щасливо острів цариці-чарівниці Цірцєї, приїжджають у край Латина, вчаться латинської мови і прохають Латина прийняти їх до своєї країни. Латин справляє в їх честь бенкет і ладиться навіть віддати свою доньку Лавінію за Енея. Одначе Юнона не хоче до цього допустити й посилає відьму Фурію, що підбурює проти

Радзикевич В. Іван Котляревський — 10

Енея жінку Латина Амату й рутульського царя Турна. Приходить до війни між троянцями й латинцями. Безпосередню причину дає цуцик старої няньки, якого в час полювання загризають пси троянців.

Автор з великим гумором описує воєнні приготування латинців та перераховує ряди Турнової сили, що всіми шляхами насуває на військо Енея.

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить, —
Се військо йде всіма шляхами...

V. Стривожений Еней звертається — за порадою "очеретяного" діда Тібра — до Евандра, короля аркадців, і просить у нього допомоги. Тим часом Венера добуває для нього нову зброю у Вулкана. Евандр дає Енеєві військо під проводом сина — Палланта. Розпочинається завзятий бій, у якому визначаються лицарською хоробрістю щирі побратими Низ та Евріял. У боротьбі з переважаючою силою ворогів обидва кладуть голови.

VI. В час, коли між військами Енея й Турна йдуть завзяті змагання, на Олімпі спорять боги. У бою гине Паллант. Нарешті провідники військ, Еней та Турн стають до двобою, в якім Еней перемагає.

"Енеїда" як літературний твір. Хоч Котляревський зачерпнув тему для своєї "Енеїди" з других рук, все ж таки він дав цікавий, оригінальний, вартісний твір. Головні риси його самостійної творчої праці виявилися в щиронародньому кольориті цілого твору й гумористичнму забарвленні. Котляревський умів на тій основі, яку перейняв у римського поета Верґілія, змалювати живі картинки сучасного йому українського побуту й сучасних обставин життя. Націоналізація теми проявляється в тому, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Еней і його товариші виступають перед нашими очима, як кошовий і запорожці:

Еней був парубок моторний
І хлопець, хоч куди козак.

Вдача Енея і його товаришів, їх поведінка, їх мова, їх звичаї, одяги, зброя — все це запорізьке, українське. В постаттях олімпійських богів легко розпізнати українських панів-поміщиків із їх розгульною вдачею, прикметами, хибами, химерами й норовами.

Ось як характеризує Котляревський божества вітрів:

Радзикевич В. Іван Котляревський — 11

Борей недуж лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефір же, давній негодяй,
У городі десь загулявся...

В іншому місці говорить про олімпійських богів такими словами:

В це время в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід;
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід.
Там лакоминки різні їли,
Бухончики пшеничні, білі,
Кислиці, ягоди, коржі,
І всякі різні витребеньки, —
Уже либонь були п'яненькі,
Понадувались, мов йоржі.

Крім того розсипав Котляревський в "Енеїді" велике багатство етнографічного матеріялу, описуючи народні одяги, страви, бенкети, ігри, танки, музики, співи, хатню обстанову, народні звичаї, обряди, вечерниці, вірування, ворожби, похорони, поминки. Все це надає його творові український національний кольорит.

Ось, наприклад, як приступає до ворожби дівчина-шептуха:

І зараз в горщечок наклала
Відьомських різних — всяких трав,
Які на Констянтина рвала,
І те гніздо, що ремез клав:
Васильки, папороть, шевлію,
Петрів батіг і конвалію,
Любисток, просерень, чебрець —
І все це налила водою
Погожою, непочатою,
Сказавши скількись і словець.

Подібним українським національним характером навіяний також бенкет троянців після того, як вони щасливо добили до латинської землі:

Вбірали січену капусту
Шатковану і огірки —
Хоть це було в час м'ясопусту, —
Хрія з квасом, редьку, буряки,

Радзикевич В. Іван Котляревський — 12

Рябка, тетерю, саламаху —
Як не було: поїли з маху
І всі строщили сухарі.
Що не було, все поз'їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі.

Поруч із національним українським кольоритом другою ознакою творчого таланту Котляревського є гумористичний підхід до серйозної теми. Котляревський вибрав форму гумористичної травестії може й доцільно: може й здавав собі справу, що серйозного твору в українській мові не читали б, може б висміяли його та його намагання. А так українське панство, читаючи "Енеїду", втішалося, сміялося, забавлялося, й одночасно привикало до українського слова та до тієї думки, що й українська мова може бути мовою письменства. Нарешті, у формі травестії легше було авторові сказати панам, що не добре вони роблять, коли тільки гуляють, бенкетують, народ неволять. Краще йому було це зробити жартом, веселити натяками, дотепною сатирою. Гумор "Енеїди" полягає передусім у модернізації теми, в перенесенні давніх подій в обставини XVIII. в. Інколи, щоб спонукати до сміху, користується автор надто грубими словами, висловами й зворотами в роді:

Но греки, як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав...

Або:

Цариця, цар, дочка Лавина
Зглядалися проміж себе,
Із рота покотилась слина,
До себе всякий і гребе,
Які достались їм подарки...

Але це в нього тільки засіб, що має служити поважній меті. Цей частий, надто простий, вульгарний вислів в "Енеїді" був причиною докорів із боку деяких критиків, що ось то Котляревський тільки забавляв панів, розганяв їх життєву нудьгу веселими вигадками та глумом, не маючи ніякої поважної думки, ніякої поважної цілі (Куліш). Але такому поглядові перечить сама "Енеїда". Є в ній місця, що рішуче

Радзикевич В. Іван Котляревський — 13

говорять на користь автора, свідчать про його ідейність.

"Енеїда" є твором ідейним. Ця ідейність автора проявляється і в осуджуванні кріпацтва, і в обороні поневоленого селянства і в гострих притинках панам за їх гуляще життя, і в звеличанні минулого України, і в заклику до любови рідного краю та особистої посвяти для загального добра. Проти кріпаччини виступає автор у III. частині своєї поеми, при нагоді опису пекла, коли разом із іншими грішниками вмістив туди панів за те,

що людям льготи не давали
і ставили їх за скотів;
за те вони дрова возили,
в болотах очерет косили,
носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
залізним пруттям підганяли,
коли який з них приставав.

Натомість із щирою прихильністю згадав автор про всіх покривджених, горем прибитих, злиднями потомлених, і для них приготовив місце в раю:

Це бідні, нищі, навіжені,
що дурнями счисляли їх,
старці, хромі, сліпороджені,
з яких був людський глум і сміх;
це — що з порожніми сумками
жили голодні під тинами,
собак дражнили по дворах;
це ті, що Біг дасть получали,
це ті, яких випроважали
в потилицю і по плечах.

Звеличив Котляревський минуле України згадками, повними туги й захоплення колишніми гарними, світлими часами:

Так вічной пам'яті бувало
у нас в Гетьманщині колись,
так просто військо шикувало,
не знавши: "стій! не шевелись!"
Так славнії полки козацькі
лубенський, гадяцький, полтавський
в шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,

Радзикевич В. Іван Котляревський — 14

перед себе списи наставлять,
то мов мітлою все метуть.

До любови рідного краю, до посвяти для добра народу закликає Котляревський словами:

Любов к отчизні, де героїть,
там вража сила не остоїть,
там грудь сильніша од гармат.

То знову словами:

Де общее добро в упадку,
забудь вітця, забудь і матку.

І зрозуміло українське громадянство гарні наміри автора "Енеїди". Його твір добув собі велику популярність. З рук до рук ходили копії "Енеїди" ще перед першим її друкуванням. Друковані примірники розхоплювали. Скрізь читали "Енеїду" з захопленням. Про неї знали недобитки запорожців над Дунаєм, її вивіз із собою Наполеон, вертаючись із нещасливого походу на Росію.

Якою популярністю втішався сам автор, свідчить одне оповідання. У час турецької війни довелось Котляревському переплисти човном Дунай. Керманичами човна були два запорожці. Вдивляючись в обличчя капітана, пізнали вони в ньому земляка й запитали, хто він. Котляревський назвав себе. Тоді керманичі спитали, чи це той самий, що скомпонував "Енеїду". — "Той самий" — відповів, усміхаючись, капітан. "Так це ти, батьку наш рідний?" — гукнули радісно запорожці, припали до нього і стали цілувати його руки. — "Іди батьку, до нас, ми тебе зробимо старшим".

Драматичні твори Котляревського. З якою щирою прихильністю, з яким ніжним теплом, з яким тонким розумінням народньої душі ставивсь Котляревський до побуту українського народу, доказом на те є його "Наталка Полтавка". Сама думка написати "Полтавку" виникла в Котляревського з дуже гарних мотивів та робить честь його імені. Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народнього побуту в опереті московського письменника кн. Шаховського п. н. "Козак-стихотворець" і він рішив Шаховському відповісти. Відповів¹ оперетою "Полтавка", що є неначе обороною україн-

¹ У "Полтавці" ей згадка про оперету Шаховського. Розказує про неї возному й виборному Петро.

Петро: ...Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько.

Радзикевич В. Іван Котляревський — 15

ського народнього життя. Оборона Котляревського вийшла така гарна й така гідна, що "Полтавка" до сьогоднішнього дня не сходить із сцени і завжди робить на глядачів враження м'якістю і ніжністю малюнку, красою слова, чаром народніх пісень, кидаючи одночасно гарне світло на гуманність автора.

Перша вистава цієї "української опери" відбулась в 1819. р. в Полтаві. Друком вийшла "Полтавка" 1838. р. Акція в опереті проста, нескладна. Кохає Наталка Петра, бідного наймита, що пішов у світ на заробітки. Її мати, вдова Терпелиха хоче її видати заміж, бо вбогість у хаті нестерпна. Спочатку Наталка не хоче й чути про женихів, які її сватають, хоч вони багаті. Лише на гарячі прохання матері, за намовою сільського виборного Макогоненка, що прийняв на себе ролю посередника, подає рушники возному Тетерваковському. Але приходить Петро, і возний Тетерваковський, що бачить щире та вірне кохання молодят, відступає Наталку Петрові. "Оттакі то наші полтавці!" — каже при кінці останньої дії товариш Петра, Микола. — "Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватається".

В акцію вплів Котляревський низку пісень ("Віють вітри...", "Дід рудий, баба руда...", "Ой, під вишнею, під черешнею...", "Всякому городу нрав і права...", "Ой, мати, мати, серце не вважає...", "Чого ж вода каламутна...", "Гомін, гомін по діброві...", "Сонце низенько...", "У сусіда хата біла..." і ін.), які в музичному оформленні Миколи Лисенка завжди овівають "Полтавку" свіжим чаром молодости.

Легкий гумор у "Полтавці" помітний головним чином у висвітленні постаті возного Тетерваковського, що відбився

Виборний: Розкажи мені, що вони робили, що говорили?

Петро: Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний: Москаль? Нічого ж говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

..................................

От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого... (II. дія, 7-а ява).

Радзикевич В. Іван Котляревський — 16

від народу зовнішньою поведінкою та штучною мовою, зберігаючи в глибині душі головні риси української вдачі. З природи в нього всі дані, — щоб добро робити, і коли досі його не робив, то виключно "за недосужностию по должности".

Поруч із легким гумором, другою прикметою "Полтавки" є сентименталізм. Був це модний тоді в європейських літературах, зокрема у французькій та російській напрямок, що схиляв письменників звертати головну увагу на людські почування, на їх силу та глибину. Із сентиментальними творами московської літератури, в роді творів Карамзіна "Бідна Ліза", та "Наталя, боярська донька", Котляревський без сумніву був знайомий. Все ж таки є велика різниця між його сентименталізмом та неприродним, штучним в інших європейських літературах. У Котляревського він природний, випливає з душі, згідний із вдачею українця, і тільки рідко виходить поза рямці природности (хіба у сцені, коли Петро віддає всі свої зароблені гроші Наталці). Коли автор й ідеалізує постаті, то ця ідеалізація не виходить поза межі дійсної можливости; його ж намагання показати, що й в убогих, сірих людей криються в глибині душі гарні почування, високі поривання, готовість до посвяти для спокою і щастя найближчих, — на весь зріст висуває постать Котляревського не лише, як письменника з літературним талантом, але й людини з гарною, шляхетною вдачею.

Другим драматичним твором Котляревського була оперета "Москаль-чарівник", яку побудував, подібно як Василь Гоголь (батько російського письменника Миколи Гоголя) "Простака", на мандрівному мотиві. Друком вийшов "Москаль-чарівник" у 1841. р. У цій комедії є молода жінка Тетяна, трохи жартівлива, але вірна своєму чоловікові; є судовий паничик Финтик, що цурається своєї матері, говорить по-московському й залицяється до Тетяни; є чумак Чупрун, який дає Финтикові прочухана; є москаль-чарівник, що помагає Чупрунові. У цій веселій комедії кинув Котляревський докір тим, що соромляться свого роду й відрікаються його для вигідного життя.

Зміст: До Тетяни, молодої жінки чумака Чупруна, заходить судовий панич Финтик. Коли однієї днини Чупрун виїздить за сіллю, вхо-

Радзикевич В. Іван Котляревський — 17

дить у його хату на постій салдат. Просить Тетяну, щоб дала йому повечеряти, але, — не діждавшись, кладеться спати. В часі, коли вдає сон, дізнається з розмови Тетяни з Финтиком, що в неї є ковбаса, курка й запіканка. Вертається Чупрун, Финтик ховається під припічок. Салдат удає із себе чарівника, відкриває сховані потрави й виганяє з-під припічка чорта. Чупрун дізнається від жінки, що цим чортом є судовий панич та дає йому доброго прочухана разом із порадою, щоб не цурався свого роду, шанував матір та не залицявся до його жінки.

Заслуга Котляревського. Крім названих творів Котляревський залишив іще "Оду до князя Куракина" (походить із 1804. р.), в якій із гумором звеличав постать Губернатора лівобічної України, князя Куракина. Ода зустрілася із гострими докорами П. Куліша. Але докори Куліша і тут несправедливі. Не для особистих користей хвалив Котляревський Куракина, а за його дійсні заслуги і тому, що Куракин був відомий, як ворог кріпаччини і як справедлива й гуманна людина.

До Котляревського українське письменство не було народнім, бо не прийняло ще найпотрібнішого для всякого щиро народнього письменства елементу, — живої народньої мови, а коли й приймало, то тільки спорадничо і не держалося її твердо й постійно. Тільки від Котляревського народня мова входить у письменство як істотна його частина. Котляревський вказав також шлях для дальшого розвитку української літератури, надаючи їй тон щирого та глибокого демократизму, впроваджуючи ідею свідомого народолюбства.

Заслуги Котляревського для української літератури й українського народу оцінив Т. Шевченко. В поемі "На вічну пам'ять Котляревському", описуючи в прекрасних словах чар соловейкового співу, з тугою згадує він:

"Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський оттак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше вітав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, — все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, тільки слава
Сонцем засіяла..."

Радзикевич В. Іван Котляревський — 18

Шевченко звертається до нього словами: "Праведная душе", признає велике значення його виступу, звеличує його за те, що "всю славу козацьку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти" і запевнює вкінці:

"Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть".

 

/2035/2028/2364/2872/1563/1593/2094/2190/3424/2299/