История Полтавы

И. П. Котляревский и его творчество

• 

Подробности

Просмотров: 592

Новицкий Михаил Михайлович. И. П. Котляревский и его творчество

Подається за виданням: Новицький М. М. І. П. Котляревський і його творчість // Котляревський І. Вибрані твори : в одному томі / І. Котляревський ; передм. Мик. Новицького. — Вид. 2-ге. — Харків : Держ. літ. вид-во, 1937. — 398, [2] с. — (Бібліотека класиків).

Джерело: Електронна бібліотека "Українська культура".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 5

І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ЙОГО ТВОРЧІСТЬ

Біля ста сорока років минуло з тієї пори, як з'явилися серед поміщицької письменної аудиторії катерининської епохи на Україні рукописні копії "Енеїди", першого твору І. П. Котляревського.

За цей час творчість Котляревського викликала величезну критичну і дослідницьку літературу. Коли б зібрати все, що було написано про неї за увесь цей час, це склало б бібліотеку, що в сотні раз перевищує обсяг усього, написаного І. П. Котляревським.

Особливо ж багато писалося про "Енеїду" починаючи від другої половини XIX сторіччя, коли в процесі розгортання промислово-капіталістичного розвитку почали зростати й формуватися політичні і національно-культурні прагнення української буржуазії, і під кутом зору цих прагнень буржуазія почала цінувати, тлумачити й перетлумачувати надбання національної культури, зокрема — літератури і мистецтва.

Ми не ставимо тут завдання розглядати пізніші буржуазно-націоналістичні досліди над "Енеїдою" та іншими творами Котляревського. І фонтани патріотичних панегіриків на зразок "історико-літературних" витворів галицького попа Огановського, де "Енеїда" оцінюється як "цілющі і живущі ліки люду українського" ("Історія літератури руської"), і хитромудрі жонглерські фокуси Єфремова та його послідовників і модифікаторів, що пізніші з них виступали і під машкарою соціологічної фразеології і навіть з фальсифікацією "під мар-

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 6

ксизм", — уся ця численна продукція буржуазно-націоналістичного літературознавства являла різноманітні спроби препарувати письменника і його твір для доказу націоналістичних тез про "єдиний потік української культури", про споконвічну і суцільну "демократичність української нації", про "месіанське призначення" її, про "національну ідею", як рушійну силу історичного процесу, — і т. д. і т. п.

Ці фальсифікації являють лише документальний матеріал для дослідження і викриття буржуазно-націоналістичної тенденції самих їхніх авторів, класової, експлуататорської сутності їхньої.

Для розгляду ж творчості письменника цілком ясним і вичерпливим матеріалом має служити сама творчість письменника, характер її образів, історична доба, коли вона з'явилась, і суспільне обличчя та класова позиція письменника на тлі доби, коли він жив і писав.

Іван Петрович Котляревський народився 29 серпня 1769 р. в Полтаві, в родині чиновника-канцеляриста. Батько його був походженням з духівництва, але мав маєток і кріпаків під Полтавою.

Учився Котляревський спочатку у дяка, а з 1783 р. — в Полтавській духовній семінарії, яка в ті часи (в сімдесяті роки XVIII ст.) була типовою бурсою феодальної доби.

Ще до вступу в семінарію Котляревський служив писарчуком в "бывшей новороссийской канцелярии", де пройшов стадії "підканцеляриста", "канцеляриста" і "регістратора" і, звичайно, познайомився з своєрідним світом адміністративно-бюрократичних сутяжницьких закутків державного апарату.

Почав писати вірші Котляревський ще в семінарії. Закінчивши в 1789 році школу, Котляревський кілька років був приватним учителем біля дітей в поміщицьких родинах.

З творами античної літератури Котляревський познайомився ще в семінарії. Там же він оволодів основами французької мови. В період же учителювання по панських маєтках

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 7

він, поруч знайомства з сучасною літературою та з чужоземними класиками, починає цікавитись народними піснями, казками, особливостями мови.

В цей же період (побіля 1794 року) він починає працювати над "Перелицьованою Енеїдою".

В 1796 році Котляревський вступив на військову службу, де й пробув дванадцять років, почавши службу з юнкера і вийшовши у відставку капітаном. За цей час в 1806-1807 роках він брав участь у молдавському поході Турецької війни, і зокрема — в облозі і захопленні Бендер. Вийшовши 1808 р. у відставку, Котляревський повернувся в Полтаву і поступив на службу "смотрителем" (завідувачем) Полтавського "Дома воспитания детей бедных дворян", а згодом — ще й попечителем "богоугодных заведений", як звалися в ті часи лікарні, притулки вбогих та інвалідів тощо.

У 1812 році Котляревський, за дорученням генерал-губернатора князя Лобанова-Ростовського, бере участь у комплектуванні козацького полку на війну з Наполеоном і після цього одержав чин майора, щорічну пенсію в 600 крб. і особисту нагороду від царя — діамантовий перстень.

В Полтаві Котляревський не тільки був у великій пошані місцевого рядового дворянсько-чиновницького суспільства, але користався особливою прихильністю всевладних магнатів — генерал-губернаторів краю. Звичайне коло знайомих Котляревського складали багаті місцеві поміщики і значні чиновники. За дорученням княгині Рєпніної Котляревський перекладає з французької мови релігійно-містичний твір: "Размышление о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о святом Евангелии Луки". Коли в Полтаві засновується під покровительством кн. Лобанова-Ростовського аматорський театр, Котляревського призначають керувати ним. Для цього театру Котляревський писав і свої п'єси.

Вшанованим статечним старожилом прожив Котляревський у Полтаві до глибокої старості і вмер 29 жовтня 1838 року.

Ще під час своєї військової служби Котляревський, крім чинів, одержував нагороди та відзнаки, а зокрема одержав

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 8

орден "Анни 4-ї степені" за зовсім незвичайну послугу царизмові — за схилення до російського підданства буджацьких татар.

Отже перед нами з достатньою ясністю і виразністю вимальовується постать Котляревського, як ретельного і вірнопідданого царського служаки, що своїми політичними поглядами і діяльністю був не останнім у лавах дворянства й офіцерства Катерини II, Павла І і Олександра І. Отже легенди про "демократизм" письменника, як і легенди про "національні прагнення" його, які створювала буржуазно-націоналістична критика, щоб підігнати письменника під копил своїх концепцій, не мають нічого спільного з реальними історичними даними про Котляревського.

Різко розходяться ці байки і з даними про те суспільне становище, яке займав Котляревський у Полтаві на протязі більше як 30 років свого пробування там після військової служби.

За майновим своїм станом, як поміщик, Котляревський не належав не тільки до дворянської знаті, але й до середньо-маєткового дворянства. Хутір в 50 десятин під Решетилівкою і шість душ кріпаків — це в ті часи був якраз такий "ценз", який звичайно обумовлював становище Івана Івановича Перерепенка, або Івана Никифоровича Довгочхуна з гоголівського Миргорода. Але типовий поміщик такого майнового стану, звичайно, і помислити не посмів би не тільки заговорити з "вельможею", князем, генералом-губернатором, всесильним сатрапом краю, але й наблизитися до його двору. За ієрархічними нормами тієї доби такий дрібномаєтковий панок за щастя вважав би милостиву компанію хіба дрібного писарчука з маєткової контори такого пана.

Не занадто високі були і чин та службове становище Котляревського в губернському державному апараті. Пригадайте типові тогочасні образи урядовців такого ступня феодально-кріпосницької і чиновної ієрархії; як той, на якому був Котляревський. Чи насмілився б мріяти про будьякі зносини з "вельможами" навіть "попечитель богоугодных заведений" Земляника, не говорячи вже про боязкого "смотрителя уездных училищ" Луку Лукича Хлопова, — що для

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 9

них навіть колезький асесор був — "чин такой, что можно и постоять"? А Котляревський, одставний майор, скромний чиновник, міський старожил, власник шести кріпаків-дворових та будинку з п'яти кімнат, протягом тридцяти років користується прихильністю одного за одним трьох неприступних всемогутніх сатрапів, володарів краю: князя Лобанова-Ростовського, князя Рєпніна, князя Куракіна, — місцевого магната Кочубея та інших.

Звичайно, не самою політичною благонадійністю з погляду уряду кріпосницької держави обумовлювалась ця прихильність. Вірнопідданих чиновників було багато, але жоден з них не смів і думати доступитись до блискучих владик. Це була, в першу чергу, хоч і зневажлива, але все таки увага до письменника, до автора широко популярного твору, що захопив певну аудиторію і подобався їй, до знавця літератури і театрального мистецтва свого часу, — до людини, що стояла на рівні культурних вимог і смаків саме цієї панської аудиторії і могла ці вимоги задовольняти.

Але повна лояльність до царського уряду і до кріпосницької системи, повна солідарність з основами політики царизму була необхідною умовою такої постійної прихильності до письменника і з боку представників "гатчинської" казарменоі політики часів Павла І, і з боку аракчеєвських ставлеників часів Олександра І і Миколи І.

Отже ні про який суб'єктивний "демократизм" І. П. Котляревського, що легенду про нього намагалися створювати націоналісти, не може бути й мови. Разом із цим треба відкинути і гадку про будьякі політичні автономістичні тенденції творчості письменника: ні в переконаннях поета, ні в образах та ситуаціях його творів, ні в сприйнятті їх сучасниками нема жодних ознак, що давали б підстави для такої думки.

Творчість поета треба розглядати такою, якою вона з'явилася в реальній історичній дійсності кінця XVIII і початку XIX століття і якою вона відразу набула широчезної популярності в "освічених", тобто поміщицьких і близьких до поміщицтва колах тодішньої України.

Першим твором Котляревського була "Енеїда".

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 10

Першу частину цього твору Котляревський написав 1794 p., другу — 1795 p., третю — 1796 р. і четверту — 1797 р. П'ята і шоста частини були закінчені і оброблені біля 1822 p., а вперше з'явилися друком лише в 1842 році, уже після смерті поета.

Ще задовго до видрукування перші частини поеми були дуже поширені в рукописних копіях. У 1798 році багатий конотопський поміщик Максим Парпура, що служив чиновником у Петербурзі, своїм коштом, не питаючись згоди автора, видав перші три частини поеми з характерною присвятою: "Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается".

До видання було додано словничок "Собрание малороссийских слов в "Енеїде" и сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков, или коренных российских, но неупотребительных".

І самий винятковий спосіб видання, і тон та характер напису-посвяти, і своєрідний "науковий апарат", яким самочинний меценат-видавець дбайливо супроводить книжку, свідчать, поперше, за те, що видавцем справді керувало захоплення твором, бажання зробити приємний сюрприз "любителям малороссийского слова", а подруге, і про те, що видавець розглядав твір як певну екзотику для своєї гаданої аудиторії, і мав на увазі популяризувати серед неї "малороссийское слово" та образи, створені ним. І справді, історичні відомості говорять, що "Енеїда" була широко популярна серед українського і російського панства та чиновництва, яке цікавилося друкованим словом.

Чим же цікавив твір сучасників? Хто виступає в ньому на сцену, як спостерігач дійсності? Через призму чийого світогляду переламлюється дійсність у творі? Яке значення мав твір у свою історичну епоху та яку роль відіграв? Відповідь на ці запитання дає сам твір і системою художніх образів, і ставленням до історичних явищ та трактуванням їх, і безліччю філософських, політичних та побутово-моральних сентенцій, якими пересичено твір і які відтворюють позицію письменника.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 11

"Енеїда" Котляревського була не першим твором у тому роді поезії, до якого вона належить.

Пародійне, знижувальне, травестійне використання античних зразків уже мало місце в літературі. А на деяких ділянках побуту та в усній творчості бурсацтва мало місце навіть бурлескне висміювання канонічних "священних" зразків — біблійних сюжетів.

Протягом XVIII сторіччя керівна шляхетська верхівка кріпосницького суспільства Росії і України переживала період захоплення класицизмом, а дворянська література ретельно перетравлювала, перетворювала і переносила на російський грунт зразки класичної трагедії, героїчної поеми і оди, разом із зразками дидактичної комедії і розважальними жанрами. Культ класицизму, як стилю "високої" літератури, призначеної на ствердження принципу абсолютизму, на вироблення й пропаганду основних шляхетських доблестей — бути вірними слугами абсолютної монархії і "опорою трону" — вироблявся і в школах.

Схоластична духовно-шляхетська школа на Україні у виробленні цього культу відігравала особливо активну роль. Розсадник "науки" тих часів — Київська духовна академія колишня "Братська школа" Петра Могили — в своїх настановах вірно і ретельно відбивала давні прагнення військово-феодальної старшини і заможного багатоземельного козацтва до утворення міцної абсолютистської монархічної держави, яка закріпила б за ними землі і селян. Не випадково саме з професури цього розсадника клерикально-шляхетської ідеології вийшли такі "стовпи" зміцнення царського самодержавства, як Симеон Полоцький та Феофан Прокопович, що, і працюючи потім у московській "словено-греко-латинській академії", відігравали значну роль в розвиткові російського класицизму і в ідеологічному обгрунтуванні абсолютизму.

Ці ж настанови провадилися і по монастирських школах та "словено-латинських" семінаріях, в одній з яких учився і Котляревський.

Героічна поема Публія Вергілія Марона (70—19 pp. до європ. ери) "Енеїда" була одним з найбільш ушанованих

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 12

античних творів, що правив і за предмет шанобливого вивчення і за зразок панегіричної по відношенню до абсолютизму творчості.

Провідна політична думка всієї поезії Вергілія — хвала Імператору Октавіану Августу та його самодержавній політиці з позицій того землевласницького прошарка, який був зацікавлений у відновленні і зміцненні рабовласницького сільського господарства. Зміст "Буколік" становило вихваляння "божественного" Цезаря, що повернув поетові його ділянку землі; у "Георгіках" поет вихваляв радості "мирного сільського життя" і співав панегірики Октавіану, що під його буцімто покровом "квітне" землевласник. І нарешті — найбільший твір Вергілія "Енеїда" являв хвалу предкам Августа і прадавнім римським установам, які буцімто відновлював Август.

Сюжет поеми становлять пригоди "благочестивого", покірного богам і велінням долі, троянського героя Енея — сина Анхіза і богині Венери. Після довгих мандрівок, тяжких небезпечних пригод і страждань, які відбуваються в наслідок боротьби благосливих і ворожих до Енея сил на Олімпі, Еней здійснює предначертану волю вищої сили — долі і засновує нове царство на березі Тібра, що з нього й постала пізніше Римська держава.

Це було поетичне використання офіціально канонізованого в імператорському Римі міфа, за яким римлян вважали за потомків троянців, а рід Юлія Цезаря, до якого належав Октавіан, вважався за прямих нащадків Енеєвого сина Іула (Юлія).

Філософська основа поеми — стоїцизм і покірність волі богів. Стоїком виображений сам Еней; пасивним матеріалом в руках непоборної, неухильної долі виображені і інші герої.

Фатум, предреченість, судьба — це основна дієва сила поеми.

В аристократичній культурі абсолютистського суспільства Европи XVII—XVIII сторіччя поема Вергілія користалась навіть більшою шанобою, ніж героїчні поеми Гомера. Таку популярність їй утворювали чітко виявлена монархічна і релігійна ідея, якою прохоплений твір, і вишуканий стиль твору.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 13

Це відповідало тому духу пошани до релігійних та монархічних святощів і до самого принципу феодальної ієрархії, що його намагалася культивувати верхівка кріпосницького суспільства.

Проте — у країнах Европи раніше, а в Росії пізніше — під натиском ідеології висхідної буржуазії починає визначатись критичне ставлення до аристократії та її світогляду; в літературі це ставлення виявляється в зневажливому висміюванні застиглих канонів класицизму і в знижув інні та висміюванні канонізованих аристократичною літературою образів і художніх символів. З'являються пародії на античну класику і на псевдокласику, комічні травестії ("переодягання") образів класичних творів, юмористичні осучаснювання і знижувальна реалізація художніх штампованих абстракцій, на які давно вже обернулися античні образи.

"Енеїда" Вергілія стає особливо улюбленим об'єктом травестій і пародій. Уже в середині XVII сторіччя з'являється у Франції "Перелицьований Вергілій" Скаррона. В XVIII сторіччі в Німеччині виходить травестія того ж сюжету Блюмауера. В 1791-1796 роках травестія "Енеїди" з'являється і в Росії. Це була "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова, де сатиричний елемент полягав у глузливому ставленні до героїчного начала, що відігравало таку велику роль в дворянській літературі XVIII сторіччя.

Сюжет "Енеїди" Котляревського побудований за тією ж схемою, що й у Осіпова. Той же знижувальний, глузувальний по відношенню до класичних образів тощ всієї поеми, те ж зниження образа вояка-героя, війни та інших "святощів" шляхетського світогляду. Але виконання незрівняно краще, мова, за всієї навмисної грубуватості і часом круто солоного, "простецького" юмору, значно стриманіша і культурніша; стрункіша побудова віршу, незрівняно багатша галерея образів яскравого, барвистого суспільного типажу, побутових сцен і картин, що й донині не гублять своєї вартості.

Основа комізму травестії, як її сприймали сучасники, — це заповнення суворої, серйозної античної сюжетної схеми

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 14

яскраво-життьовими образами історично-побутової дійсності, образами, часом карикатурними, але незрівняно більш реальними й переконливими, ніж образи античної героїчної поеми.

Як і в класичній "Енеїді", в "Енеїді" Котляревського дієвими персонажами виступають "боги", тісно зв'язані з ними "герої" і основна рушійна сила — неухильний "фатум" — предначертання долі, що повинно збутися на чому б не стало. Але всі образи переодягнені в українські кобеняки та плахти.

Самий "фатум", таємнича древньогрецька "мойра", що веде людей своїми, для людей несповідимими шляхами, тут обертається на досить сумнівну щодо "неухильності" місцеву фольклорно-національну "долю". Характеристику цієї долі та волі богів найкраще дає сам Зевес своєю "політикою" в питаннях здійснення долі.

Зевес знає Енеєву долю і запевняє, що все буде, як він, сказав. Але коли справа доходить до вирішення "долі" Енеєвої, Зевес стає на грунт суворого нейтралітету.

Божусь моєю бородою
І Гебиною пеленою,
Що тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться;
Нехай Еней і Турн скубуться,
А ви глядіть своїх чубів! —

заявляв він богам і богиням:

... Проміж латинців і троянців
І всяких Турнових поганців
Не сікайся ніхто в війну;
Ніхто ніяк не помагайте,
Князьків їх також не займайте,
Побачим, здасться хто кому.

Та кінець-кінцем і здійснюється предречена богами "доля" Енеєва тільки тоді, коли Зевес, на основах інтимної супружньої згоди, в приватному порядку приходить до певного компромісу з невгомонною в своїй ворожнечі до Енея Юноною, — та й тут Юнона виторговує, поперше, щоб Турн перед

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 15

смертю встиг побачитися з батьком, і подруге, — після ряду нових каверз та намагань перебороти "долю" — умову,

... щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид.

Вершителі судеб людських — боги — подані в яскравому, колоритному, дотепно індивідуалізованому і безумовно добре відомому авторові типажі.

Проте не має ніяких підстав твердження, яке висовували націоналісти — "демократизатори" Котляревського, — буцім в цих образах Котляревський змальовує сучасну йому "аристократію" і навіть "царів".

Коли Венера в "гризетовому очіпку і в люстровому кунтуші" приходить до Зевеса на ралець поклопотатись за Енея, —

Зевес тоді кружляв сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.

З дочкою він розмовляв розважливо, твердо, як путящий господар хати й родини, "в правді твердий, як дуб". Побачивши, що онук його, "троянський мартопляс", надто засидівся у Карфагені, забувши про своє провіденціальне призначення, Зевес "по-хазяйському" лютує й гримає, і дає розпорядження у виразах, які становлять повну гармонію з квартою й оселедцем.

Він дає нагінки меншим богам у таких старосвітських образних зворотах, які цілком природні були в ті часи в устах волосного голови або виборного Макогоненка, які до лиця були б трохи раніше навіть Квітчиному конотопському сотникові Микиті Уласовичу Забрьосі, яким не чужий був хуторянин-поміщик біля стайні або на псарні, — але в яких не могли пізнавати себе одуковані Кочубеї, Безбородьки та Розумовські, не говорячи вже про "царів", на яких у цих образах жодною рисою натяку нема.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 16

Коли Зевес, п'яний і обдутий від горілки, гримає на Венеру та Бахуса, щоб не плутались у бійку на землі; коли він обіцяє Юноні одшмагати її "по пані-старій блискавками"; коли він приструнчує розлютованих "бублейниць" — Венеру і Юнону; коли, нарешті, він підлабузнюється до Юнони і робить їй деякі поступки в вирішенні Турнової долі, — скрізь це — кремезний патріарх-самодур, з усіма побутовими рисами представника старосвітської української козацької старшини або міцного козака-хуторянина чи закуткового поміщика.

Близькі до Зевеса за ознаками історично-соціального типу і брати його: Нептун-дряпічка, що за півкопи хабаря притишує і підмітає Енеєві море, та за хабаря ж, що йому обіцяє Венера, забезпечує і вдруге Енеєві спокійний проїзд морем; Еол, що за хабар від Юнони ("дівку чорнобриву, смачную, гарну, уродливу") дає ляпаса Енеєві, зчинивши бурю на морі; Вулкан, господар чималої кузні, що як справжній глитай-жмикрут

... потіє і трудиться,
Всіх лає, б'є, пужа, яриться,
К роботі приганя майстрів.

Звичайно, внутрішні основні ознаки "богів" підходили і до великої бюрократії та аристократії, як місцевої української, так і загальноімперської: і самодурство, і злодійкувата дряпіжність, і всі інші властивості травестованого Олімпу були властиві в царській державі всім отим князям Рєпніним та Куракіним — владарям судеб людських, до царів включно, не в меншій мірі, ніж старозавітним головам, підпрапорним, осаулам і сотникам. Але форма, в якій та сутність виявлялась — мова, побут, поведінка, — все це в поемі подано старосвітськими або немов "простонародними" формами — так, що вельможні владики не мали ніяких підстав запідозріти в типажі себе.

Під лад старшим богам і богині: "зла Юнона, суча дочка", "Венера, не послідня шльоха" дочка-нашіптувальниця Геба, мати богів Цібелла, що живе окремим хутором на горі Іді

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 17

і підторговує деревиною з власного лісу, виділеного їй дітьми, — це все і за одежею, і за поведінкою, і за звичаєвими родинними стосунками — персонажі з заможнокозацького, куркульського, старопоміщицького патріархального побуту, що з нього, як з побуту не європеїзованого, міг вільно кепкувати, "реготати"' на весь рот виголений і обмундирений, чиновний і прикрашений орденами, по-петербурзькому освічений український поміщик.

Пасує до старосвітського козачо-куркульського родинного побуту і образ Меркурія: меткий олімпський почтар — досить типовий менший хазяйський синок — хлопець на побігеньках.

Яскравим колоритом цього ж побуту позначений і Бахус.

Варто уваги, що найменш глузливо письменник переодяг Марса: цей образ поданий не в рисах старосвітського типажу; Марс "Енеїди" носить прикмети бравого поручика — поміщицького синка. Марс не позначений і особливо юмористичними рисами. Він брутально, по-солдатськи, сердиться, іншим разом він досить боязко пересуджує з Венерою в кутку батька Зевеса, при чому обоє вони в цьому разі більше схожі на новомодних синка й дочку старосвітського самодура-поміщика, ніж на історично-етнографічних "парубка" і "дівку".

У Венери проте загалом зовнішня форма переодягання не одна: то вона виступає як історична сотниківна, пишна старосвітська молодиця, в корсетці, плахті та стрічках, го з'являється бравою, вельми досвідченою полковою дамою, або навіть маркітанткою полкового обозу:

Венера молодиця сміла.
Бо все з воєнними жила
І бите з ними м'ясо їла
І по трахтирах пунш пила.
Частенько на соломі спала,
В шинелі сірій щеголяла,
Походом на візку тряслась;
Манишки офіцерські прала,
З стрючком горілку продавала,
І мерзла вніч, а вдень пеклась.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 18

Нарешті з'являється Венера ледве не в античному вигляді, і навіть в зовсім поетичному образі ранкової зорі (коли віддає Енеєві зброю).

Але в реалістично-побутових виглядах Венера у Котляревського не виходить з кола середнього панства або старосвітського козацько-поміщицького середовища, яке могло правити за об'єкт панського сарказму.

Співвідношення між "богами" і верхівкою людського суспільства в перелицьованій "Еенїді" залишається таке саме, як і в Вергілієвій. Герої зв'язані з богами родацькими зв'язками, обіцянками, обов'язками. Ситуація від цього не губить соціальної природності, бо знижується вся система в цілому; антично-міфологічна система стосунків реалізується і типізується в земній системі феодальної ієрархії.

Типізовані так "герої" відрізняються від "богів" лише залежністю від них, вужчим обсягом сваволі і самодурства і трохи більшою легковажністю.

Богорівний небіжчик Анхіз обертається на козацюгу, що "... опрягся, як чекилдихи обіжрався", при чому автор тут же побіжно подає реалістичну пояснювальну довідку: "Анхіз з горілочки умер". "Благочестивий", за Вергілієм, Еней у Котляревського виявляє риси дуже своєрідного і сумнівного "благочестя": він молиться богам і пред'являє претензії до них, як до примхливих і непевних протекторів; він "шпетить" їх "на всю губу", коли вони порушують свої обіцянки та заганяють його на слизьке; знаючи звички й норови своїх божественних родичів, він діловито соває хабаря в руку Нептунові, лає за легковажність свою прекрасну матусю, віддає жертовну пошану покійному батькові і покірно йде в супроводі кумської Сівілли (що виображена з характерними рисами старої потворної відьми української етнографічної демонології) у саме пекло, щоб побачитися з ним і вислухати його пророцтво. І, звичайно, він акуратно відправляє всі належні панахиди, не забуваючи кожного разу напитись до краю.

Разом із цим він на початку поеми тімаха-авантюрник, "парубок моторний і хлопець хоч куди козак", "суціга, пали-

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 19

вода і горлоріз", ледачий і ласий, боягузий — де круто, і нахабний — де можна; антична пасивна покірність долі й богам у Котляревського перетворені на легковажність шибай-голови, безжурне теліпання за вітром "куди доля хилить". Еней пам'ятає про свое "призначення", але коли де трапляється погуляти — у Карфагені, в Кумах, у Сіцілії тощо — гуляє, не дуже поспішаючи виконувати волю богів, і схоплюється лише тоді, коли одержує чергову батьківську нагінку від Зевеса або лютого прочухана від ворожих богів.

В двох останніх частинах поеми образ Енея немов би інший: герой тут поважно-величний, смілий вояк, свідомий свого "призначення", яке й саме по собі трактується вже ледве не в поважних тонах.

Інакше ставляться тут до нього і троянці. Коли в першій частині голодрабці частенько кленуть "Енея-пана", що "пустив на них ману" і "підмовив плавати з собою", то в останніх частинах він для них вже улюблений ватажок, "такий, як був Нечеса-князь" (тобто Потьомкін, порівнення з яким у ту пору в поняттях дворянської аудиторії було безумовним компліментом), проводир, якого буцімто "любив всяк, не боявсь".

Ряд буржуазних літературознавців робив цілу проблему з цієї несхожості образа Енея в перших і останніх частинах. Висловлювалися гадки, що причина полягає в довгому розриві між часом написання перших і останніх частин, в "зміні поглядів" поета і навіть у тому, що поет "постарів" за цей час.

Проте фактично подвійності в образі Енея ніякої нема; це образ один, але в різних ситуаціях, в різних стадіях "фортуни", і в залежності від цього — з різним ставленням до нього як з боку його оточення, так і з боку автора.

В перших частинах Еней виступав безпосередньо після розгрому Трої, в смузі невдач, помилок і легковажних вчинків, що несли біди і лихо тим, кого "доля" зв'язала з героєм. В останніх же частинах Еней виступає на порозі конечного успіху, перемоги над своїми ворогами і виконання свого призначення. "Паливода і горлоріз" автоматично перетворю-

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 20

ється на вшанованого героя-ватажка в смузі успіху, та ще успіху остаточного, переможного. Так поміщицький синок, офіцер, що програвся в карти або проциндрив спадщину, з жахливого enfant terrible обертався в суспільній думці маєткових зубрів на шановного сусіду, коли вигідно женився і набував мавток. Це — зміна оцінки, обумовлена суспільно-побутовою мораллю поміщицького середовища.

Поміщиками, і до того поміщиками старосвітськими, близькими побутом до багатих козаків, змальовані і Дідова, і цар Латин та Амата з галереєю їхніх домочадців та приживальців.

Образи Турна, типового бравого поручика, нового, "окультуреного" вже зразку, і Лавінії, манірної офранцуженої панночки, тільки підкреслюють історично-побутову реальність типажу.

"Цар" Турн, "по воєнному звичаю, напившися з горілкой чаю", показує себе прибічником побутового офіцерського правила:

Коли влюбився, чи програвся,
То пуншу хлись — судьба поправся!

Лавінія після "бусурменської" смерті матері, що з горя "повісилась на очкурі", — поводиться за ритуалом делікатно вихованої панночки, що, як видно, читала вже навіть твори сентименталістів, а принаймні знала сентиментальні романси. Вона

... крикнула "увы!" з письменська,
По хаті ґедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері ¹ прибирала.
Мов галка нарядилась в мах:
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.

¹ Колір обличчя.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 21

Разом з фоном "жерток", "очкурів", горниць, килимів, старовинних страв, лубочних "картин" про Бову та Полкана, якими прикрашений був "дворець" Латина, з образами миролюбного Латина і завзятої Амати, — ці образи становлять в тонах іронії виписану обстановку і стосунки старопомішицької родини на межі переходу до нових, європеїзованих форм побуту цього середовища.

Рядові люди — троянці, рутульці, латинці — виступають головним чином як виконавці волі своїх панів і здебільшого у воєнно-похідній обстановці та в обстановці мандрів, одірваними від звичайних мирних умов життя.

Окремі вояки і розглядаються здебільшого лише з боку їхньої воєнної і похідної здібності.

Рядові люди не стоять у центрі уваги письменника і аудиторії: вони і з Олімпом не мають близьких стосунків. Єдине, що їм ставиться в заслугу, це одвага та ретельна вірність своїм панам.

Така підданців есть любов!

— повчаюче зауважує поет, описавши звитяжний вчинок "підданця".

Про старосвітсько-панську та заможнокозачу обстановку, як об'єкт юмористичного розгляду поета, говорять і величезні предметно-інвентарні переліки деталей побуту, страв тощо, густо розсипані в творі.

Герої танцюють горлиці, по балках, санжарівки, третяка, гайдука ("матню в кулак забравши і не до солі примовлявши"), журавля, дудочки, циганської халяндри, вегері тощо.

Їдять вони "з нових кленових тарілок" "свинячу голову до хріну і локшину на переміну, індика, куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, медовий шулик, просільне з ушками, юшку з хляками, телячий лизень, курятину". Той же простецький характер меню і в раю: сластьони, коржики, стовпці, варенички, буханці, часник, рогіз, паслін, кислиці, козелці, терн, глід, полуниці, крутії яйця в сирівцем. П'ють

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 22

герої і на цім і на тім світі слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець, горілку просту і калганку, третьопробну, перегінну, запіканку, ганусову, перчиківку, варену. Прості люди їдять січену капусту, огірки, хрін з квасом, редьку, буряки, рябка, тетерю, саламаху, і п'ють тільки сивуху.

Грають герої у панаса, хрещика, в горю-дуба, у жгута, в парі, в думки, у лави, в кепа, у ворона, в тісної баби; в карти — у панфиля, в ніска, в візка, в сім листів.

На банкетах "на віват з мущирів стріляють і многоліть дяки ревуть".

Коли трапляються (дуже рідко) предмети з обстановки "нового", європеїзованого панства, то відношення до них автор подав через призму немов би "простонародної" критики: "крохмаль, який їдять пани".

Знущальними, вщипливо-ядовитими карикатурами малює Котляревський військовий лад у "царстві Латина". Націоналісти, намагаючись приписати Котляревському "український патріотизм", симпатії до скасованої гетьманщини та тугу за нею, підкреслювали місце, де говориться про старі "полки козацькі — Лубенський, Гадяцький, Полтавський", що за гетьманщини "в шапках, було, як мак цвітуть, як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять — то мов мітлою все метуть".

Але перекручувачі замовчували те, що якраз ці гетьманські полки Котляревський і ототожнює з новомобілізованою "армією" Латина: "Так славной пам'яті бувало у нас в гетьманщині колись". Як же саме? Поперше, військо "шикувало", не знавши "стій, не шевелись", тобто було недисципліноване. В устах капітана гатчинської виучки, учасника воєн і автора підсумкових відчитів про воєнні дії, це комплімент досить сумнівний. Та тут же поет і художньо зображує організацію Латинового війська, уподібленого ним до колишнього, гетьманського. З каптанами, чупринами, ранжиром, усиками хорунжих і кабакою осаулів справа стояла явно гаразд. Але коли доходить до опису запасів зброї, провіанту, снарядження, опис переходить в явне глузування.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 23

Квачі, помела, макогони
В пушкарське відомство пішли.
Колеса, бендюги і кари
І самії церковні мари
В депо пушкарське потягли.

Кулі з галушок, бомби з глини, солоні сливи для картечі, соснові копистки на валяних вірьовочках замість палашів і шабель, ликові козубеньки замість ранців і нарешті — "подимне од дворів" — уся ця карикатурна мілітаризація хатнього господарського реманенту — це явний глум саме над гетьманською козаччиною. Немає у Котляревського і характерної для пізніших націоналістів ідеалізації Запоріжжя. Запорожців він розглядає виключно як іррегулярне волонтерське військо, яке можна при нужді використати для тих чи інших спеціальних оперативних завдань:

Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть то — нерегулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати —
Кого живцем, чи обідрати —
Ні сто не вдержить їх гармат.

Суто по-панському, як злодіїв і небезпечних у мирній обстановці людей, він трактує запорожців і в іншому місці — в словах Зевеса про богинь:

Пошлю вас в Запорізьку січ!
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють,
Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч.

До самої війни Котляревський, попри увесь жорстоко-солдатський спокійний юмор у зображенні бойових пригод, ставиться без фахівецького офіцерського пафосу і замилування. Уже в скептично-юмористичному зауваженні —

Не шаблею ж убит і Авель, —
Поліно смерть йому дало, —

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 24

почувається епітет "каїнової справи" щодо війни. Виявляється це і в позначених явним співчуттям поета миролюбних бутадах царя Латина. Іще яскравіше це проглядає у зображенні храма Януса і войовничого настрою латинців, коли відчинилися двері цього храму:

Там крик, тут галас, там клепало,
Тісниться люд і все тріщало...
Війна в кривавих ризах тут;
За нею — рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть.

В знущально-комічних рисах (як це є і у Осіпова) виображує поет і "причину" війни, яка загорілась ізза того, що собаки троянців розірвали улюбленого цуцика старої Аматиної приживалки-няньки.

Карикатурні картини війни та військових заходів письменник відносить проте до якогось більш-менш далекого минулого:

Були златії дні Астреі
І славний був тоді народ,
Міняйлів брали в казначеї,
А фігляри писали щот,
К роздачі порції — оптекар,
Картьожник — хлібний добрий пекар,
Гевальдигером ¹ був шинкар,
Вожатими — сліпці, каліки,
Ораторами — недоріки,
Шпигоном — з церкви паламар.

По відношенню до війни — поет стоїть швидше на позиції мирного обивателя, ніж на позиції офіцера — спеціаліста військової справи.

Ряд сентенцій політичного характеру, розкиданих у творі, малює поета як благонадійного консерватора, монархіста.

¹ Гевальдигер — в російській армії XVIII — XIX ст., до 1862 p.— офіцер що відав поліційними справами.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 25

З приводу неслухняності Латинових вельмож поет від себе загрожує :

Вельможі! Лихо буде вам!
Вельможі! Хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх віддать катам!

Консервативна поміщицька і церковно-християнська позиція поета найяскравіше виявляється в тому кодексі побутової моралі, який створюється в знаменитих картинах "пекла" і "раю", в третій частині поеми.

Фальшивість націоналістичних байок про "лібералізм" і демократизм Котляревського, яким нібито прохоплені ці картини, стане цілком ясною, як тільки ми порівняємо картини пекла з відомими християнськими апокрифами і канонізованими церквою легендами про рай і пекло. І на мракобісних картинах "страшного суду", які малювались колись на стінах церковних притворів та репродукувались колись лубочними та церковними видавництвами з дозволу духовної цензури, і в таких містичних фольклорних творах, як «Хождение богородицы" або "Сон богородицы", ми натрапляємо ту саму схему "добра і зла", за якою побудовані картини пекла у Котляревського.

"... Виділа пресвятая богородица людне: стремглав висят, вельми кричат і звіри дикиї ядяти. И рече Михаил: тії то суть, котриї слухают под чужими домами і зводят сосіда з сосідом, обмовляют злими словами...

Виділа пресвятая богородица пламень, а в нем лежат и горят множество людей... И рече Михаил: тиї суть оспалиї, лінивиї встати до церкви на молитви...

... Виділа пресвятая богородица ланцугами много людей за язики побрано. И рече Михаил: тії то суть, котриї дармо клянуть, ненавидять, хулинці, клеветниці, кривоприсязці і лихварі.

... Звери трехглавие едят... Тії то суть дяки, что читаючи лжуть...

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 26

... Лежачих черви едят... Tiї суть души патриархове, епископі, ігуменове і вся старшина, котрие облакошася во святительський чин, а волі божої не творили...

... Озеро огнистое, а в нем множество народа... Тиї бо суть цари, князи, королі, гетьманове и всі переможние, котриї не чинили волі божої і над убогими не імели змилованія..."

Це — уривок з християнського апокрифа, варіанти якого, навіть з царями і попами, що йдуть у пащу Вельзевула, можна було побачити і на зазначених вище церковних картинах. І в цьому прототипі, надзвичайно далекому від будь-якого "лібералізму", ми легко впізнаємо показаних у "Енеїді" "філозопів, що вчились в світі мудрувать", "ченців, попів і крутопопів — мирян щоб знали научать", "мудрих, звізд щоб не знімали", і навіть "панів, що людям льготи не давали і ставили їх за скотів", "цехмістрів, і ратманів, і бургомістрів, суддів, підсудків, писарів, які по правді не судили, а тільки грошики лупили та одбирали хабарі".

Персонажами з церковно-християнського кодекса побутової моралі є і "багаті та скупі", яким "вливали розтопленеє срібло в рот"; панською настановою відгонить нарешті і величезна кількість людей нижчого стану, вміщена в пеклі — купчики, перекупки, шмаровози, міняйли, шинкарі, крамарі, гайдамаки, "шевці, кравці і ковалі, цехи різницький, коновальський, кушнірський, шевський, шаповальський". Панською є і мстива увага слугам: в пекло гуртами йдуть "лакеї, конюхи і слуги, всі кухарі і скороход"... що "паній і панів дурили". Та, нарешті, церковно-християнською настановою пройнято і картини раю, саме як примарної втіхи, заспокійливої надії для юродивих, старців, хромих, сліпорождених, для "вдов бідних - безпомощних", для "дів чесних, непорочних", а разом і для правдивої старшини — для панів, "які правдиву жизнь вели", про яких автор запобігливо зазначав: "бувають всякії пани".

Щоправда, соковитий, глузливий юмор поеми не обминав і попівства, бурсацтва, клерикально-шляхетської схоластичної

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 27

школи. В жрецях, що "трудяться" на поминках Анхіза, на похоронах Палланта та інших вояків, дуже легко впізнати звичайних попів, та й сам поет подекуди одверто зве їх "попами" та "дяками" і відзначає епітетом: "Ісконі бє хаптурний рід"; схоласт-"філозоп", що промовляє надгробне слово на смерть Палланта, і "латинська" мова троянців яскраво нагадують бурсу. Проте це лише вияви "вільнодумства", яке було дуже поширене вже в поміщицтві того часу і відбивало не стільки прогресивність думки, скільки зневагу до залежної від панства халтурної касти.

В поемі розкидано ряд показових висловлювань з приводу історичних подій. Як патріот російської імперії, згадує поет про Полтавський бій і про "шведів-почвар", що поклали голови під полтавськими валами; як консервативний поміщик-монархіст, суворо ганьбить він французів, показуючи їх на острові Цірцеї перевернутими на собак, саме за те, що вони зробили революцію і стратили короля.

Армійсько-панською шовіністичною тенденцією пройнятий і глум над різними націями в строфах, присвячених острову Цірцеї.

Усі ці деталі, підтримуючи і підтверджуючи одна одну, говорять, що світогляд поета був поміщицьким, консервативним, і що його позиція не розходилася з політичними позиціями більшості українського і російського поміщицтва.

Глузування з суспільно-побутових форм, які є в травестованій "Енеїді", скеровано здебільшого на форми минулого військово-феодального гетьманського ладу і на залишки його побутових пережитків у родинно-маєтковому укладі старосвітського українського поміщицтва.

Переважає в "Енеїді" елемент беззлобного благодушного юмору. Елемент же політичної сатири, оскільки він є, скерований в історичну ретроспективу і змістом цілком випливає з позицій задоволеного своїм становищем під дужим крилом поміщицько-кріпосницької держави українського поміщика.

Отже не диво, що не тільки поміщицька аудиторія з захопленням зачитувалася твором, але навіть сам Микола І,

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 28

бувши ще "великим князем" і проїздивши в 1816 році через Полтаву, висловив своє "благоволеніє" до "особливо известного дарованиями своими автора Вергилиевой Энеиды наизнанку на малороссийском языке капитана Котляревского и изъявил желание иметь у себя два экземпляра оной". ("Украинский вестник". 1816, № 7).

Нe диво й те, що в одному з поміщицьких журналів двадцятих років XIX ст. "Енеїда" характеризувалась як "произведение, исполненное необыкновенной веселости, остроумия и во многих отношениях весьма оригинальное", без будьяких закидів у лібералізмі.

Проте значення "Енеїди" не було обмежене тим змістом, який сприймала сучасна поетові поміщицька аудиторія.

Сувору і недоброзичливу увагу на "Енеїду" звернула реакційна поліцейська преса того самого Миколи І уже в сорокових роках; в "Библиотеке для чтения" "Барон Брамбеус" (Сенковський) виступив з своєрідним доносом, що Вергілієва Енеїда "была выворочена наизнанку, изломана, пересолена, выпачкана грязью на Украине". Поліцейського борзописця обурювало в першу чергу зниження, дискредитація сміхом класичного твору античної літератури, що мав за мету вславити "золотий вік Августа" і що правив протягом довгих сторіч за євангеліє монархічного сервілізму. Дискредитація цього євангелія стала особливо болючою для прихильників самодержавства, коли почало наростати гостре обурення проти царизму. Але обурення та ненависть охранного журналіста викликали і інші властивості твору, що виявилися на протязі десятиріч і дали свої наслідки. Це — оформлення мови широкої багатомільйонної маси, мови простолюддя, в мову культурного зросту. Ця роль і властивість твору не стояли гостро для поміщицької реакції тоді, коли українська мова вважалася за історичну екзотику, коли в поміщицьких журналах благодушно-"прихильно" писали, що "Енеїда" написана мовою, яка вже вимирає і яка, можливо, швидко залишиться як історично-етнографічна пам'ятка тільки в цьому творі. Але в сорокових роках уже не тільки з'явилося багато нових українських творів, не тільки писались і друкувалися

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 29

Квітка, Забіла, Гребінка, Боровиківський та інші дворянські і буржуазні письменники, але вже "пламенем лилось", "огненно заговорило" пекуче могутнє слово поета закріпаченого селянства — Шевченка. І що найголовніше, замість поміщицької аудиторії потужно росла і прагнула звільнення од панських і царських кайданів нова багатомільйонна аудиторія, про яку і не думали і якої не враховували "любители Малороссийского слова" за п'ятдесят років до того, регочучи на шовкових канапах над пригодами переодягненого в кобеняк Енея.

Для цієї нової аудиторії і для її поетів та письменників протягом довгих десятиріч "Енеїда" правила, та й понині ще в певній мірі править, за багатюще джерело художньо-мовного багатства.

Широкий об'єкт дослідів повинні становити властивості соковитого юмору твору.

На спеціальні досліди заслуговує багатий, барвистий, яскравий словник "Енеїди", шо викликає здивовання і захоплення соковитістю, живістю і реалістичною образністю мовного матеріалу.

Блискуче використавши фольклорні матеріали і мовноетнологічні спостереження (Котляревський залишив навіть етнографічну працю "Заметки о некоторых народных обычаях"), — письменник досяг надзвичайно високої якості в побудві фрази і віршу. Знову таки гідна спеціального дослідження застосована Котляревським в "Енеїді" десятирядкова строфа чотирьохстопного ямба, — та сама строфа, що була улюбленою строфою класичної оди Ломоносова ("Ода на восшествие Елизаветы Петровны" та інші) і Державіна ("Фелица", "Бог" та інші). Багато можна сказати про ту подвійну функцію, яку несе ця строфа в Енеїді — і як пародійний засіб по відношенню до панівних наприкінці XVIII століття штампів поезії класицизму, і як позитивне досягнення форми, в яку з великою майстерністю укладав поет насичені соковитими образами дзвінкі і гострі рядки, майже ні разу не порушивши принципу закінченості думки в строфі на протязі всієї поеми в 7300 рядків.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 30

Варто б сказати і про те, як і сама поема, і увесь подальший розвиток віршової форми української поезії блискуче спростовують брехливу, шовіністичну "тезу" пізніших націоналістичних літературознавців, що буцім ямбічний розмір "чужий" і "невластивий" українській поезії.

Проте кожне з цих питань вимагав докладного обговорення, і розгляд їх не входить в наше завдання.

В цілому ж "Енеїда", створена біля ста сорока років тому для розваги тодішньої панської аудиторії, своєю мовою, взятою з народного вжитку і побуту, застосуванням елементів реалізму в творенні художнього образу та багатющими мовними скарбами, художньо застосованими в ній, відіграла величезну роль в історії розвитку української літератури і не втратила свого значення донині, не тільки як історико-літературна пам'ятка, а й як художній твір і джерело вивчання і опанування художніх засобів.

П'єсу "Наталка Полтавка" Котляревський написав з особливого приводу, в порядку своєрідного "змагання" поміщицької Полтави з таким же Харковом. В 1815 році вийшла друком і почала ставитись на сцені — спочатку в Харкові — п'єса князя Шаховського "Казак-стихотворец". Це була показова для того часу поміщицька псевдо-українська екзотика з фантастично перекрученими "історичними" екскурсами, з фантастичним показом "побуту" і дивовижно ламаною мовою, бо сам автор української мови не знав. У 1817 році п'єсу було поставлено на сцені Полтавського театру, і вона викликала обурення слухачів. Кореспондент "Украинского Вестника" писав, що в "кіятри" і ходити нічого, бо там "за наші гроші та з нас і глузують".

Котляревський, тоді вже відомий автор "Енеїди", написав для Полтавського театру нову п'єсу, яку й виставили вперше в 1819 р. Величезне захоплення аудиторії викликав як зміст, що відповідав настроям і смакам поміщицької аудиторії, так і висока художня форма п'єси. Побіжно Котляревський вставив у п'єсу і критику невдалої драматургічної спроби князя Шаховського; герої — прості буцімто сільські люди — Петро,

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 31

Виборний і Возний — засуджують ламану мішану мову "Казака-стихотворца", де автор, за їхньою оцінкою, "наколотив гороху з капустою", вияснюють незнання автором елементарних історичних фактів і виносять п'єсі і авторові суворий присуд. Критика ця виявляє і позитивні вимоги до драматурга: це в першу чергу — знання мови, знання "краю", "звичаїв і повір'я" його, серйозне ставлення до історичних даних. Останнє автор особливо підкреслює, вкладаючи в уста Возного репліку, шо за виставлення "неправди на очі публічності" "малоросійськая літопись вправі припозвати сочинителя позовом к отвіту". За всього юмористичного характеру цієї репліки, що характеризує сутяжницьку натуру Возного, вона не позбавлена серйозного змісту.

Автор "Наталки Полтавки" і відтворює побутову "правду", "звичаї" і чесноти краю такими, якими їх хотіли бачити представники вищого стану того краю.

Позитивні образи п'єси, в яких в найбільшій мірі сконцентровані найвищі, за поняттями автора та його середовища, чесноти "простолюддя" — Наталка і Петро; а основна немов би властивість "усіх полтавців" — добросердечність, чуйність та нахил до "добра" — притаманна всім дієвим особам п'єси, в тому числі навіть найбільш негативному образові Возного. Характеризуючи Наталку, Виборний говорить про неї:

"Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна, і до всякого діла дотепна — яке у неї добре серце, як вона уважає матір свою, шанує всіх старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що і себе і матір свою на світі держить".

Ця характеристика підкреслюється ставленням до Наталки інших персонажів (Возного, Миколи, Петра, Терпилихи) і поведінкою самої Наталки.

Наталка належить до трудящого шару людності: "не багата я і проста, та чесного роду: не стижуся шити, прясти і носити воду", — говорить вона про себе в пісні; і, разом з цим, вона визнає повну законність феодальної нерівності між людьми і вважає, що кожен повинен триматися свого

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 32

стану. "Знайся кінь з конем, а віл з волом",— відповідає вона Возному на його залицяння.

Як найвищі чесноти, письменник підкреслює в образі Наталки її вірну любов до Петра і пошану до старших, а особливо — до матері. З гідністю і почуттям самоповаги вона відмовляє Возному; вона згідна ділити бідність з милим, визнаючи повну законність бідності, як певного жеребка, призначеного богом: "Бідність і багатство — єсть то божа воля, з милим їх ділити щасливая доля", співає вона в сцені з матір'ю (д. 1, ява IV). Але вона схиляється на сльози матері і ради неї погоджується йти за Возного, хоч і знає, що "за нелюбом мусить пропасти". Сама її непохитність в любові до Петра виявляється лише в невідступній настійливості, з якою вона просить матір не губити її, і в міцній надії на добре серце матері.

Ті ж моральні властивості, що в Наталці — любов і вірність, шанобливу покірність встановленим звичаям та приписам, християнське смирення та покірність своїй "долі", як виявленню "божої волі" — втілює автор і в образі Петра. Петро не виявляє навіть тієї рішучості та твердості, які становлять рису образа Наталки: він іде на саможертву, аргументуючи поняттями і правилами панівної за кріпосницького ладу, тобто панської, суспільної моралі:

"Возний пан чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба підпори і защити... Мати твоя не согласиться промінять багатого зятя на бідного", —

констатує Петро і покірно згоджується відступитись від Наталки. Він навіть умовляє Наталку:

"... покорися своїй долі: послухай матері, полюби пана Возного і забудь мене навіки!"

Обидва позитивні образи і на думці не мають перечити волі старших: вони покладаються виключно на "божу волю" та на "природну доброту" матері, і саме ці властивості їхні — любов, вірність, слухняність, покірливість старшим і надія на бога — тобто ті властивості, що їх хотіли бачити в "простому людові" поміщики, — пробуджують, за системою образів п'єси,

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 33

"природну сердечну доброту" інших дієвих осіб і приводять дію до щасливого кінця.

Микола, за конструкцією п'єси, несе кілька функцій. В першу чергу він, по відношенню до головних героїв — посередник, наперсник, друг і благодійник, що допомагав героям перебороти труднощі. Крім того, він зв'язує інших дієвих осіб, пояснює ситуації, дав характеристики деяких персонажів. Автор зображує його сиротою, бурлакою, що не маэ оселі і шукаэ собі пристановища. Автор малює Миколу письменним і вкладаэ в його уста ряд монархічно-патріотичних міркувань. Микола співає пісень, в яких славить "Ворскло річку невеличку", як місце, знаменне "війною, де швед поліг головою", і де "цар білий дуже смілий побив шведів вражу силу", а "козаченьки з москалями потішались над врагами"; він вихваляє "всій Росії вічну славу"; з похвалою розповідає про урядові заходи по впорядкуванню міста Полтави. Нарешті, він сам збирається вступити в чорноморське козаче військо, яке на початку XIX сторіччя формував царський уряд із колишніх запорожців для завоювання Кавказа.

Миколу, постать, найбільш із усіх персонажів п'єси поетизовану в тонах офіціальної благонадійності, письменник зображує в прихильному тоні; в цьому образі автор намагається показати патріотизм і відданість цареві нижчих шарів місцевого населення,

Терпилиха — втілення горя, терпіння і покори. Колись вона жила в достатках, але зубожіла — і саме через те, що чоловік її не тримався свого простого середовища, а водив знайомство з "нерівнею" — з панками-канцеляристами, чиновниками, купецтвом, і прожив своє багатство. Як і інші герої. Терпилиха кориться своїй долі, вважаючи її за виявлення "божої волі". Її мета — вибитися з бідності і домогтися спокійного забезпеченого життя, і єдиний шлях до цього вона бачить в шлюбі Наталки з багатим господарем. До багатіїв — Возного і Виборного — вона ставиться з пошаною і страхом, що виявляють її пригніченість злиднями.

Виборний Макогоненко і Возний — образи, найбільш позначені рисами історично-побутової реальності і типовості.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 34

Макоґоненко — сільський багатій. Микола характеризує його як чоловіка хитрого і спритного: "де чорт не зможе, пошли Макогоненка, зараз докаже". З цього боку належне віддає йому навіть Возний, який свідчить, що Виборний скрізь уміє "увернутись хитро-мудро і недорогим коштом". Він веде знайомство з панками, чиновниками, хоч і зве їх часом "письменними п'явками". В його уста вкладає автор деякі критичні зауваження щодо дворянсько-чиновницького устрою. На репліку Возного, що в хабарництві "всі грішні", він відповідає:

"Воно так! Тільки великим грішникам часто й даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам'ятку".

Себе він рекомендує як представника інтересів "простого народу", протиставляючи проте ці інтереси лише інтересам дрібних чиновників. На скарги Возного, що через переслідування хабарництва жити стало важко, він говорить:

"Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров з нас смоктати".

В розташуванні інтересів, яке вкладає письменник в уста сільського багатія, показове те, що "старшину", тобто вище чиновниціво і дворянство, автор відмежовує від дрібного чиновництва і трактує як безсторонніх носіїв вищої справедливості, на обов'язку яких лежить буцімто "захищати" "простий народ". Проте вже в критичному ставленні Виборного до чиновництва виявляються риси, властиві майбутній буржуазії, що у неї зароджувався протест проти бюрократичної самовлади дворянсько-кріпосницької держави.

В образі Возного письменник показує ту нижчу ланку дворянсько-чиновницького апарату, яка безпосередньо стикалася з "простолюддям". За виразом Миколи, Возний навіть "не пан, а тільки помазався паном", тобто сам вислужився з нижчого стану. За тією ж характеристикою, він "юриста завзятий і хапун такий, що з рідного батька злупить". Зріс

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 35

і виховався він в обстановці старовинного судового крючкотворства і ябеди. Хабарництво та здирство він вважає за цілком природний порядок і ретельно цей порядок обстоює. В уста Возного Котляревський вкладає характерно перероблену пісню Григорія Сковороди: "Всякому городу нрав і права". В пісні Сковороди поет, перелічивши приклади "зла", які він спостерігає в суспільстві, робить висновок, що не боїться смерті і "на ее плюет гострую сталь... тот, чия совість как чистий хрусталь", тобто засуджує зображений ним лад корисливості, хижацтва і брехні. Возний же такий перелік закінчує запитанням: "Хто ж є на світі, щоб був без гріха?" — тобто виправдує хижацький порядок, як своєрідно струнку систему кругової поруки хижацтва.

Цю думку він підкреслює не раз з кожного конкретного приводу.

Возний — сутяга. Це і фах його в державному апараті і його хижацькі зуби в суспільстві. В кожному випадку він шукає приводу до позову. Навіть прочувши про перекручення історичвих фактів у п'єсі "Казак-стихотворєц", він нашвидку створює судову ситуацію, експромтом винайшовши і особу позивача — "малоросійськую літопись"... Образ Возного домальовується характерною його мовою, побудованою на русько-українсько-слав'янських зворотах, властивих канцелярській мові XVIII сторіччя.

Возного Котляревський змальовує в іронічних тонах і надає йому комічних рис. Автор протиставить його, як представника "старих" канцелярських порядків, немоа би "новим" порядкам, сучасним авторові.

Проте Возний, за всієї своєї сутяжницької канцелярської черствості, виявляє в розв'язці п'єси ті властивості — сердечну чуйність, доброту і людяність, — що возвеличення їх становить найважливіший елемент провідної ідеї п'єси.

П'єсу свою сам автор назвав був "комічною оперою". Проте елементи комізму не відіграють у п'єсі основної ролі. Провідну думку п'єси, цілком поважну для свого часу і характерну для поміщицької літератури початку XIX сторіччя,

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 36

становить сентиментальна суспільно-моральна настанова, що сердечна чуйність, саможертва, вірне кохання, покірливість і задоволеність з своєї долі та надія на бога — природні, немов би, загальнолюдські властивості — утворюють згоду між людьми, перемагають всі труднощі і приводять до щастя.

П'єса не збивається на штучну соложаву ідилію: "лихові", "горю", "нещасливій долі" в ній відведено велике місце; на недолю скаржаться всі герої п'єси, але шлях до вмилостивлення долі вони бачать у тих правилах христіанської і патріархальної моралі, які письменник підносить в образах Наталки й Петра, і в тій сердечній доброті, якою відгукуються на ці чесноти інші персонажі і яка допомагає утворити загальну "згоду в семействі, мир і тишину". Загальним хором, шо славить христіянські чесноти і внутрішню добросердечність людини, і закінчується п'єса:

Коли хочеш буть щасливим!
То на бога полагайсь,
Перенось все терпеливо
І на бідних оглядайсь.

Гуманну і разом сентименталістську ідею автор розгорнув на підкреслено місцевому матеріалі і поєднав її з виявленням провінціального поміщицького патріотизму. Мета п'єси, написаної для полтавської дворянсько-чиновницької аудиторії на чолі з меценатом театру, губернатором князем Рєпніним, показати прекрасні з поміщицького погляду душевні властивості саме полтавців, і до того, не вищого стану, а немов би "простого", сільського люду. Полтавський "патріотизм" підкреслено і в назві п'єси і в висловлюваннях персонажів. Дієві особи багато говорять про історичне минуле Полтави, де відбулася перемога Петра І над шведами, всі підкреслюють свій імперський патріотизм та відданість царській Росії. Коли вірна любов, саможертовність і шляхетність героїв приводять до щасливого кінця, Микола проголошує місцево-патріотичний висновок п'єси:

"Отакі то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хапаються!"

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 37

Сентенцію цю розвиває Виборний:

"Наталка — по всьому Полтавка, Петро — полтавець, та й Возний, здається, не з другої губернії".

Нарешті, Петро малює своєрідну патріотично-моральну програму дальшого життя, яка має правити за дієвий висновок в показу позитивних чеснот "полтавців":

"Бог нам поміг перенести біди й напасті. Він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужити прізвище добрих полтавців".

Отже п'єса за ідейною настановою була своєрідним художнім показом моральних властивостей полтавців з погляду адміністрації та поміщицтва краю, що, бувши господарями в провінції, вважали себе за попечителів її і хвалилися перед урядом і околицями її благонадійним моральним станом.

В окремих елементах п'єси ми спостерігаємо виразні риси реалістичного підходу до зображення дійсності, що були зародками реалізму в літературі. В типажі ці риси особливо яскраві в образах Возного, Виборного і Терпилихи. Хитрий, спритний, пронирливий і лукавий сільський багатій, розважливий, собі на умі, запобігливий з вищими і гордовитий з нижчими; кавцелярист-сутяга, черствий, чваньковитий і самозакоханий; забита і пригнічена злиднями жінка, — ці типи зберігають риси історично-побутової правдивості. Вони вражають соковитістю, живістю характерних рис, що виявляються і в міркуваннях та вчинках їхніх, і в колоритній, художньо індивідуалізованій мові кожного з них.

Риси реалізму помітні у згадках про типові моменти суспільно-побутової обстановки. Такі є згадки про чиновників, що заїздять їсти й пити в гості до сільських багатіїв; про історію зубоження заможного міщанина Терпила; про окремі типи з місцевого суспільства — Тахтаулівського дяка, підканцеляриста Скоробреху, волосного писаря з Восьмачок тощо. Істотний елемент реалізму являє проста, народна побутова мова твору — барвиста, колоритна, насичена образами, харак-

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 38

терними зворотами і інтонаціями усної народної творчості. Навіть ліричні мояологи Наталки і Петра — образів найбільш ідеалізованих і схематичних — майже позбавлені штучного пафосу і сльозливості, що були такі характеристичні для сентиментальної літератури того часу. Почуття і переживання свої герої висловлюють просто і щиро, образами, близькими до лірики народної творчості. Навіть моральні сентенції, які автор вкладає в уста Наталки і Петра, він подає не книжною дидактичною мовою, а застосовує до них звороти і образи побутової мови.

Проте поміщицько-сентиментальна і патріотична тенденція не могла не відбитися в п'єсі рядом істотних відхилень від історично-побутової правди.

Дія відбувається на селі; дієві особи — немов би селяни. Але "селяни" ці показані так, що ні з чого не видно не тільки їхнього кріпацького стану, а навіть наявності кріпацького ладу. В п'єсі говориться про хабарництво дрібних чиновників; про "старшину", тобто про дворянство та великих чиновників, згадується як про вищу благодійну силу, але й натяку немає на те, що саме та старшина і є власниками й господарями селянських душ і майна. Сільським людям надано рис вільних громадян, чого в історичній дійсності того часу не було і бути не могло.

Не типово подано і коріння економічної нерівності: Микола і Петро — бурлаки, але причина їхньої убогості полягає буцімто лише в тому, що вони — сироти; Терпилиха убога через те, що її чоловік, колись заможний міщанин, прожив своє багатство, приятелюючи з "нерівнею".

Справжніх селян-кріпаків письменник не взяв за об'єкт художнього зображення, бо рабський стан їх не відповідав би меті п'єси — показати ідилію проквітання загальнолюдських чеснот, ніжності і чуйності в "простих людях" під тодішньою, тобто поміщицькою владою.

Самий комплекс чеснот, які автор приділяє "простим людям", тобто селянам — виявлення патріотизму, монархізму, релігійної покори, задовольнення своєю долею —теж являє не

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 39

дійсність, а ідеал поміщиків, що хотіли бачити в закріпаченій народній масі такі властивості, які забезпечували б їм спокійне панування.

Порушення психологічної правди спостерігаємо і в раптовому переродженні Возного, то, зворушений вірністю Наталки та саможертвою Петра, відступається від Наталки. Вчинок цей не випливає з реальних рис образа; диктувався він тенденцією п'єси показати, що добросердечність властива всім "полтавцям", і обгрунтовувався на релігійно-ідеалістичному положенні, що вчинками людей керують внутрішні властивості "добра", заложені від природи в кожній людині.

Величезну цінність "Наталки Полтавки", крім рис реалізму в змісті її, становили характер, напрямок і функція художніх засобів, знайдених і застосованих письменником. Джерело їх — жива побутова народна мова і багатства фольклору.

Відзначальна властивість мови героїв "Наталки Полтавки", крім образності, простоти, виразності і диференційованості за характером дієвих осіб, це ще її плавність і музичність, особливо у передачі внутрішніх переживань героїв. Цими властивостями мова "Наталки Полтавки" особливо близька до мовного складу зразків народної лірики. Типовим прикладом може служити монолог Наталки в першій дії:

"Петре, Петре, де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю... а може, забув, що я живу на світі. ... Нехай глянуть очі мої на тебе і навіки закриються"...

Розглядаючи засоби вислову почуття тут, ми бачимо в образах і в побудові фрази спільні риси з виявами туги в журливих піснях, в голосіннях та примовляннях з усної народної творчості.

Велике значення в п'єсі, що була призначена для музичного оформлення, мав використання пісень, які автор вкладає в уста персонажів. Пісні ці усі складені самим автором, але більшість з них міцно увійшли в побут, як народні пісні. В складі і використанні пісень автор з особливою чуйністю

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 40

дотримувався духу, стилю і жанрів народної поезії. Пісні Наталки і Петра змістом і побудовою майже тотожні з творами народної побутової лірики ("Віють вітри" і "Сонце низенько"); в уста Виборного автор вкладає жартівливу пісню ("Дід рудий, баба руда"); в уста Миколи — пісню, дуже близьку за жанром до історичних козацьких пісень ("Гомін, гомін по діброві") та жартівливі куплети; в уста Возного — пародійного характеру куплети, в самому стилі яких висміюється дяківська "письменність" даного персонажа, і для яких автор використовує бурлескний дяківсько-бурсацький фольклор.

В ліричних піснях автор найпильніше дотримує форм народної ліричної поезії з характерними для неї пейзажними паралелізмами і уподобленнями і в характерних для неї віршових розмірах. Показові зразки: "Віють вітри", "Чого вода каламутна" та інші.

Таку ж пильність щодо народного характеру форми виявляє автор і в інших піснях. Жартівлива пісня Виборного "Дід рудий, баба руда" витримана в ритмі пісні до танцю, при чому до ритму танцю поет застосовує не тільки хореічну стопу та чотирьохстопний розмір, але і звучання, де часте чергування звуків "д", "б" та в інших місцях "р-р-р" імітують удари бубона і його гуркіт.

В ритмах танцю витримані і пісеньки Наталки та Миколи ("Ой, лихо не Петрусь", "Ой, я дівчина Наталка" та ін.).

Розміри віршу багатьох пісень здебільшого складні, не підпорядковані вживаним тоді літературним віршовим розмірам, а застосовані до вимог музичного оформлення в стилі народної пісні.

"Москаль-чарівник" — п'єса значно слабіша за "Наталку Полтавку", хоч і вона для свого часу становила значний крок в розвитку драматургії. Це — водевіль, побудований на основі одного з поширених у ті часи фольклорних анекдотів про хитру жінку, дяка або панича, солдата і простакуватого чоловіка. В водевільному жанрі цей сюжет використовувався не раз в ті часи і пізніше ("Простак, або хитрощі жінки, перехитрені москалем"; ще пізніше "Бувальщина" та ін.; зна-

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 41

ходимо цей мотив пізніше і в "Сорочинському ярмарку" та в "Ночі перед Різдвом" М. В. Гоголя). П'єса пересипана жартами на тему про мовні відміни між українцями і великоросами, і з цього приводу морально-патріотичними сентенціями про те, що "Малоросія" така ж частина Російської імперії, як і інші, і однаково, мовляв, "проквітає" під царською владою. Доводячи, що українці своїми здібностями не гірші за інші народи, герой посилається на те, що в російському сенаті та інших вищих установах багато вельмож українського походження. Такого гатунку сентенції героїв художньо мало пов'язані з сюжетом п'єси, але для місцевого провінціального дворянства та буржуазної верхівки початку XIX сторіччя тема їхня була актуальною, і вони знаходили відгук в аудиторії.

"Ода до князя Куракіна", коли не враховувати зовнішньої версифікаційної майстерності, являє лише показовий документ сервілістичних настроїв українського панства по відношенню до царизму. Це виконані в тоні нарочитої простакуватості, що мала імітувати "народну простодушність", прислужницько-хвалебні вірші, якими автор вітає губернатора краю на новий 1805 рік. Провідний настрій віршів — повна задоволеність дворянства кріпосницьким ладом держави і тими привілеями влади над селянською масою, які воно в цій державі зміцнило і закріпило за собою.

Значення творчості Котляревського в історії української літератури полягає перш за все в тому, що він запровадив у літературний вжиток побутову мову широкої народної маси. Прикладом власної літературної праці Котляревський відкрив скарби усної народної творчості, як невичерпне джерело мовних засобів і художніх образів. Котляревський у своїй творчості об'єднав, привів у систему і навчив застосовувати ті елементи літературних художніх засобів, які були в народній творчості, і ті досягнення літературної творчості, які знаходили місце в інтермедіях духовної шкільної драми XVII-XVIII ст., в ліричних і сатиричних віршах невідомих поетів, в бурлескній сатиричній творчості мандрівних дяків та бурсаків, — при чому в основу творчості клав мову і методи фольклору.

М. Новицький. І. П. Котляревський і його творчість — 42

Котляревський же, на основі вивчення версифікаційних засобів української народної пісні і кращих зразків російської та іноземної поезії, запровадив остаточно в українській поетичній літературі силабо-тонічний вірш, показав його красу, гнучкість і повну відповідність властивостям української мови і витіснив остаточно з літературного вжитку незграбний, не музичний силабічний вірш старої клерикально-шляхетської літератури.

У власній творчості Котляревський дав і високі зразки різноманітних розмірів силабо-тонічного віршу, вдало застосовуючи їх до того чи іншого характеру змісту поезії: чотирьохстопний ямб у "Енеїді", чотирьохстопний хорей у "Оді", коломийку, дактиль та інші у піснях до п'єс.

Всі ці досягнення літературної форми, які є у Котляревського, знайшли широке застосування в дальшому розвитку української літератури, особливо ж, коли в літературній боротьбі взяла участь нова буржуазно-демократична маса.

Твори Котляревського на довгий час стали зразками художньої творчості, як у тематиці, так і в художніх засобах; бурлескний стиль "Енеїди" набув широкого застосування в поміщицькій літературі, зокрема в ряді творів Гулака-Артемовського та інших дворянських письменників; елементи ж критичного реалізму, що їх ніс у собі бурлеск, знайшли широкий розвиток у пізнішій буржуазно-демократичній реалістичній сатирі, скерованій проти самодержавства, кріпосництва і церковщини.

"Наталка Полтавка" протягом десятків років становила класичний зразок української драматичної літератури. Лірично-драматичні елементи її лягли в основу буржуазної української драми, а елементи реалістичного комізму разом з такими ж елементами водевіля "Москаль-чарівник" дали багатий матеріал для розвитку жанру комедії.

Твори ж Котляревського — "Енеїда", з її барвистістю мови, музичністю віршу та соковитим юмором, і "Наталка Полтавка" — не загубили свого художнього значення і понині.

Мик. Новицький