История Полтавы

Энеида. Издание 1904 г.

• 

Подробности

Просмотров: 514

Иван Котляревский. Энеида. Издание 1904 г.

Подається за виданням: Котляревский, І. Енеїда // Твори Івана Котляревского, Петра Артемовского-Гулака, Євгенія Гребінки — У Львові : З друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1904. – 533 с. : портр. — (Руска письменність; I).

Джерело: Електронна бібліотека "Культура України".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 11

ВІРҐІЛЇЄВА ЕНЕІДА

НА УКРАЇНСЬКУ МОВУ ПЕРЕЛИЦЬОВАНА.

ЧАСТЬ ПЕРША.

1.

Еней був парубок моторний
І хлопець — хоть куди козак!
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятїйший од всїх бурлак.
Но Греки як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких Троянцїв,
Осмалених як гиря ланцїв,
Пятами з Трої накивав.

2.

Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянцїв насажавши повні,
І куди очи почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась як квочка:
Енея не любила страх!
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетїла
К чортам і щоб і дух не пах.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 12

3.

Еней був тяжко не по серцю
Юнонї, все її гнївив;
Здававсь гірчійший їй від перцю,
Нї в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не любив ся,
Що, бачиш, в Трої народив ся
І мамою Венеру звав,
І що його покійний дядько,
Парис, Пріямово дитятко,
Путивочку Венері дав.

4.

Побачила Юнона з неба,
Що пан Еней на поромах —
А те шепнула сука Геба, —
Юнону взяв великий жах.
Впрягла в ґринджолята павичку,
Сховала під кибалку мичку,
Щоб не сьвітила ся коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хлїба з сільлю на тарілку,
К Еолу мчалась як оса.

5.

»Здоров, Еоле, пане свату!
Ой як ся маєш, як живеш?«
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона: »Чи гостей ти ждеш?«
Поставила тарілку з хлїбом
Перед старим Еолом дїдом,
Сама же сїла на ослін.
»Будь ласкав, сватоньку старику,
Ізбий Енея з пантелику!
Тепер пливе на морі він.

6.

Ти знаєш, він який суцїга,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 13

Паливода і горлоріз;
По сьвіту як іще побіга,
Чиїхсь багацько вильлє слїз.
Пошли на його лихо злеє,
Щоб люде всї, що при Енеї,
Послизли і щоб він і сам.
За сеє ж дївку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу,
Тобі я дале-бі що дам.«

7.

— »Гай, гай! ой дей-же його кату!«
Еол, насупившись, сказав:
»Я все б зробив за сюю плату,
Та вітри всї порозпускав:
Борей недуж лежить з похмільля,
А Нот поїхав на весїльля,
Зефир же, давнїй негодяй,
З дївчатами заженихав ся,
А Евр в поденьщики наняв ся:
Як хочеш, так і помишляй!

8.

Та вже для тебе обіщаюсь
Енеєві я ляпас дать,
Я хутко, митьтю постараюсь
В трістя його к чортам загнать.
Прощай же! швидче убирай ся,
Обіцянки ж не забувай ся:
Бо послї, чуєш, нї чичирк!
Як збрешеш, то хоча надсядь ся.
На ласку послї не понадь ся,
Тогдї від мене возьмеш чвирк.«

9.

Еол, оставшись на господі,
Зібрав всїх вітрів до двора,
Велїв поганій буть погодї...

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 14

Як раз на морі і гора!
Все море зараз спузирило,
Водою мов в ключі забило;
Еней тут крикнув, як на пуп,
Заплакав ся і заридав ся,
Пошарпав ся, увесь подрав ся,
На тїмї начесав аж струп.

10.

Прокляті вітри роздули ся,
А море з лиха аж реве;
Слїзьми Троянцї облили ся,
Енея за живіт бере.
Всї човники їх розчухрало,
Багацько війська тут пропало,
Тогдї набрались всї сто-лих!
Еней кричить, що »я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих.«

11.

Нептун іздавна був драпічка;
Почув Енеїв голосок,
Шатнув ся зараз із запічка:
Півкопи для його кусок!
І митьтю осїдлавши рака,
Схвативсь на його мов бурлака,
І вирнув з моря як карась.
Загомонїв на вітрів грізно:
»Чого ви гудете так різно?
До моря, знаєте, вам зась!«

12.

Оттут-то вітри схаменулись
І ну всї драла до нори,
До ляса мов Ляхи шатнулись
Або од їжака тхорі.
Нептун же зараз взяв мітелку

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 15

І вимів море як сьвітелку,
То сонце глянуло на сьвіт.
Еней тогдї як народив ся,
Разів із пять перехрестив ся,
Звелїв готовити обід.

13.

Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок,
І страву всякую без мови
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і кулїш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали,
На-силу із-за столу встали
І спати послї всї лягли.

14.

Венера, не лослїдня шльоха,
Проворна, враг її не взяв,
Побачила, що так полоха
Еол синка, що аж захляв;
Умила ся, причепурилась
І як в неділю нарядилась,
Хотьби до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пішла к Зевесу на ралець.

15.

Зевес тогдї кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послїдки з кварти виливав.
Прийшла Венера ізкривившись,
Заплакавшись і завіскрнвшись,
І стала хлипать перед ним:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 16

»Чим пред тобою, милий тату,
Син заслужив таку мій плату?
І йон, мов в свинки грають їм.

16.

Куди йому уже до Риму?
Хиба як здохне чорт в рові!
Як вернеть-ся пан хан до Криму,
Як женить ся сич на сові.
Хиба-б то вже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досї слухає чмелїв!
Коли-б вона та не бісилась,
Замовкла і не камезилась,
Щоб ти се сам їй ізвелїв!«

17.

Юпитер, все допивши з кубка,
Погладив свій рукою чуб:
»Ох, доцю, ти моя голубка!
Я в правдї твердий так як дуб.
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство,
Немалий буде він панок.
На панщину ввесь сьвіт погонить,
Багацько хлопцїв там наплодить
І всїм їм буде ватажок.

18.

Заїде до Дідони в гостї
І буде там бенькетовать,
Полюбить ся її він мосцї
І буде бісики пускать
Іди ж, небого, не жури ся,
Попонедїлкуй, помоли ся,
Все буде так, як я сказав.«
Венера низько поклонилась

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 17

І з пан-отцем своїм простилась,
А він її поцїловав.

19.

Еней прочумав ся, проспав ся
І голодрабцїв позбирав,
Зо всїм зібрав ся і уклав ся
І скілько видно, почухрав.
Плив, плив, плив, плив, що аж обридло
І море так йому огидло,
Що бісом на його дививсь.
»Коли-б,« каже, »умер я в Трої,
То вже б не пив сеї гіркої,
І марне так не волочивсь.«

20.

Потім до берега приставши
З Троянством голим всїм своїм,
На землю з човнів повстававши,
Спитавсь, чи є що їсти їм.
І зараз чогось попоїли,
Щоб на пути не ослабіли;
Пішли, куди хто запопав.
Еней по берегу попхав ся,
І сам не знав, куди слоняв ся,
Аж гульк! — і в город причвалав.

21.

В тім городї жила Дідона,
А город звав ся Карфаген,
Розумна панї і моторна,
Для неї трохи сих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка, що була вдова;
По городу тогдї гуляла,
Коли Троянцїв повстрічала,
Такі сказала їм слова:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 18

22.

»Відкіль такі се гольтяпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи може виходцї бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка-ж ватага розбишак!«
Троянцї всї замурмотали,
Дідонї низько в ноги пали,
А вставши їй мовляли так:

23.

»Ми всї, як бач, народ хрещений.
Волочим ся без талану;
Ми в Трої, знаєш, порождені,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам Греки прочухана,
І самого Енея пана
В три вирви вигнали відтіль;
Звелїв покинути нам Трою,
Підмовив плавати з собою:
Тепер ти знаєш, ми відкіль.

24.

Помилуй, панї благородна!
Не дай загинуть головам!
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спаси-бі скаже сам.
Чи бачиш, як ми обідрались?
Убраньня, постоли порвались,
Охляли, нїби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили,
І з голоду в кулак трубили:
Така нам лучилась пеня!«

25.

Дідона гірко заридала,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 19

І з білого свого лиця
Платочком сльози обтирала:
»Коли-б,« сказала, »молодця
Енея вашого злапала,
Уже б тогдї весела стала,
Тогдї Великдень був би нам!«
Тут плюсь Еней, як будьто з неба:
»Ось-осьде я, коли вам треба!
Дідонї поклоню ся сам.«

26.

Потім з Дідоною обнявшись,
Поцїловались гарно в смак,
За рученьки біленькі взявшись,
Балакали то сяк то так.
Пішли к Дідонї до господи
Через великі переходи,
Ввійшли в сьвітлицю, та й на піл;
Пили на радощах сивуху
І їли сїмяну макуху,
Покіль кликнули їх за стіл.

27.

Тут їли різниї потрави,
І все з поливяних мисок,
І самі гарниї приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску кулїш і кашу,
Лемішку, зубцї, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.

28.

І кубками пили сливянку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 20

Куривсь для духу яловець,
Бандура »горлицї« бринчала,
Сопілка »зуба« затинала,
А дудка грала »по балках«;
»Санжарівки« на скрипцї грали,
Кругом дївчата танцьовали,
В дробушках, в чоботах, в свитках.

29.

Сестру Дідона мала Ганну,
Навспражки дївку хоть куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди,
В червоній юпочцї баєвій,
В запасцї гарній фаналевій,
В стяжках, в намистї і ковтках,
Тут танцьовала викрутасом
І пред Енеем вихилясом
Під дудку била третяка.

30.

Еней і сам так розходив ся,
Як на арканї жеребець,
Що трохи не увередив ся,
Пішовши з Гандзею в танець.
В обох підківки забряжчали,
Жижки од танцїв задрожали,
Вистрибовавши гоцака.
Еней, матню в кулак прибравши
І »не до соли« примовлявши,
Садив крутенько гайдука.

31.

А послї танцїв варенухи
По філїжанцї піднесли;
І молодицї цокотухи
Тут баляндраси понесли.
Дідона кріпко заюрила,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 21

Горщок з вареною розбила,
До дуру всї тогдї пили.
Ввесь день весело прогуляли
І пяні спати полягали,
Енея ж ледве новели.

32.

Еней на піч забрав ся спати,
Зарив ся в просо, там і лїг;
А хто схотїв, побрів до хати,
А хто в хлївець, а хто під стіг.
А деякі так-так хлиснули,
Що, де упали, там заснули,
Сопли, харчали і хропли;
А добрі молодцї кружали,
Поки аж півнї заспівали:
Що здужали, то все тягли.

33.

Дідона рано ізхопилась,
Пила з похмільля сирівець;
А послї гарно нарядилась,
Якби в оренду на танець.
Взяла караблик бархатовий,
Спідницю і корсет шовковий
І начепила ланцюжок;
Червоні чоботи обула,
Та і запаски не забула,
А в руки з вибійки платок.

34.

Еней же з хмелю як проспав ся,
Із'їв солоний огірок,
Потім умив ся і убрав ся,
Як парубіка до дївок.
Йому Дідона підослала,
Що од покійника украла:
Штани і пару чобіток,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 22

Сорочку і каптан з китайки
І шапку, пояс з каламайки
І чорний шовковий платок.

35.

Як одяглись, то ізійшли ся,
З собою стали розмовлять;
Наїли ся і приняли ся,
Щоб по вчорашньому гулять.
Дідона ж тяжко сподобала
Енея, так що і не знала,
Де дїти ся і що робить;
Точила всякиї баляси,
І підпускала різні ляси,
Енею тілько б угодить.

36.

Дідона вигадала грище,
Еней щоб веселїйший був,
І щоб вертїв ся з нею близче
І лиха щоб свого забув:
Собі очицї завязала,
І у панаса грати стала,
Енея б тілько уловить.
Еней же зараз до гадав ся,
Коло Дідони тер ся, мяв ся,
Її щоб тілько вдовольнить.

37.

Тут всяку всячину іграли,
Хто як і в віщо захотїв;
Тут инчі журавля скакали,
А хто од дудочки потїв,
І в хрещика і в горюдуба.
Нераз доходило до чуба,
Як загуляли ся в джґута;
В хлюста, в пари, в візка іграли
І дамки по столу совали,
Чорт мав порожнього кута.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 23

38.

Що-день було у них похмільля,
Пилась горілка як вода;
Що-день бенькети мов весїльля,
Всї пяні, хоть посуньсь куда.
Енеєві так, як болячцї
Або лихій осїннїй трястї,
Годила панї всякий день.
Були Троянцї пяні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибріли, як пень.

39.

Троянцї добре там курили,
Дали приману всїм жінкам;
По вечерницям всї ходили,
Просьвітку не було дївкам.
Та й сам Еней сподар і паню
Підмовив парити ся в баню...
Уже-ж було не без гріха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свій погубила,
А бач-ся не була плоха.

40.

Оттак Еней жив у Дідони,
Забув і в Рим щоб мандровать.
Тут не бояв ся і Юнони,
Пустив ся все бенькетовать;
Дідону мав він мов за жінку,
Убивши добру в неї грінку,
Мутив як на селї москаль!
Бо — хрін його не взяв — моторний,
Ласкавий, гарний і проворний
І острий, як на бритві сталь.

41.

Еней з Дідовою возились,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 24

Як з оселедцем сїрий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лив ся деколи і піт.
Дідона ж мала раз роботу,
Як з ним побігла на охоту
Та грім загнав їх в темний льох...
Лихий їх зна, що там робили,
Було невидно з-за могили,
В льоху ж сиділи тілько в двох.

42.

Не так-то робить ся все хутко,
Як швидко оком ізмигнеш.
Або як казку кажеш прудко,
Пером в папері як писнеш.
Еней в гостях прожив не мало,
Що з голови його пропало,
Куди його Зевес послав.
Він годів зо два там просидів,
А мабуть би і більш пронидїв,
Як-би його враг не спіткав.

43.

Колись Юпитер ненароком
Із неба глянув і на нас,
І кинув в Карфагену оком:
Аж там троянський мартопляс!
Розсердив ся і розкричав ся,
Аж цїлий сьвіт поколихав ся;
Енея лаяв на весь рот:
»Чи так-то, гадів син, він слуха?
Убрав ся в патоку мов муха,
Засїв як у болоті чорт!

44.

Пійдїть гінця менї кликнїте,
До мене зараз щоб прийшов;
Глядіть же, цупко прикрутіте,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 25

Щоб він в шинок та не зайшов!
Бо хочу я кудись послати.
І йон і йон-же, вража мати!
Але Еней наш зледащів;
А то Венера все свашкує,
Енеєчка свого муштрує,
Щоб він з ума Дідону звів.«

45.

Прибіг Меркурій засапавшись,
В три ряди піт з його котив;
Ввесь ремінцями обвязавшись,
На голову бриль наложив.
На грудях з бляхою ладунка,
А з-заду з сухарями сумка,
В руках нагайський малахай.
В такім наряді влїзши в хату,
Сказав: »Готов уже я, тату;
Куди ти хочеш, посилай.«

46.

— »Біжи лиш швидче в Карфагену,«
Зевес гінцеві так сказав,
»І пару розлучи скажену,
Еней Дідону б забував.
Нехай лиш відтіль уплїтає
І Рима строїти чухрає,
А то залїг мов в грубі пес.
Коли ж він буде йще гуляти,
То дам йому себе я знати!
Оттак сказав, скажи, Зевес.«

47.

Меркурій низько поклонив ся,
Перед Зевесом бриль ізняв,
Через поріг перевалив ся,
До стайнї швидче тягу дав.
Покинувши із рук нагайку,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 26

Запряг він митьтю чортопхайку,
Черкнув із неба, аж курить!
І все кобилок поганяє,
Що оглобельна аж брикає;
Помчали, аж візок скрипить!

48.

Еней тогдї купав ся в б разї,
І на полу укрившись лїг;
Йому не снилось о приказї,
Як ось Меркурій в хату вбіг.
Смикнув із полу мов псяюху:
»А що ти робиш? пєш сивуху?«
Зо всього горла закричав.
»А ну лиш швидче убирай ся,
З Дідоною не женихай ся,
Зевес поход тобі сказав!

49.

Чи се-ж таки до діла робиш,
Що й досї тута загулявсь?
Та швидко і не так задробиш,
Зевес не дурно похвалявсь.
Получиш добру халазїю,
Він видавить з тебе олїю,
От тілько ще тут побарись!
Гляди ж, сьогодня щоб убрав ся,
Щоб нищечком відсїль украв ся,
Мене у-друге не дождись.«

50.

Еней піджав хвіст мов собака,
Мов Каін затрусивсь увесь,
Із носа потекла кабака:
Уже він знав, який Зевес!
Шатнув ся митьтю сам із хати,
Своїх Троянцїв позбирати.
Зібравши, дав такий приказ:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 27

»Як можна швидче укладайтесь,
Зо всїми клунками збирайтесь,
До моря швендяйте як-раз!«

51.

А сам, вернувши ся в будинки,
Своє лахматьте позбирав;
Мизерії наклав дві скриньки,
На човен зараз одіслав;
І дожидав ся тілько ночи,
Що як Дідона зімкне очи,
Щоб не прощавшись тягу дать.
Хоть він за нею і журив ся
І сьвітом цїлий день нудив ся,
Та ба! бач, треба покидать.

52.

Дідона зараз одгадала,
Чого сумує пан Еней,
І все на ус собі мотала,
Щоб умудрити ся і єй:
З-за печи часто виглядала,
Прикинувшись, буцїм куняла
І мов вона хотіла спать.
Еней же думав, що вже спала,
І тілько що хотів дать драла,
Аж ось Дідона за чуб хвать!

53.

»Постій, прескурвий вражий сину!
Зо мною перше розплатись;
От задушу як злу личину,
Ось ну лиш тілько завертись!
Оттак за хлїб, за сіль ти платиш?
Ти, всїм привикши насьміхатись,
Розпустиш славу по менї!
Нагріла в пазусї гадюку,
Що послї ізробила муку,
Послала пуховик свинї.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 28

54.

Згадай, який прийшов до мене,
Що нї сорочки не було,
І постолів чорт мав у тебе,
В кишенї ж пусто, аж гуло!
Чи знав ти, що такеє гроші?
Мав без матнї одні холоші,
І тілько слава, що в штанах;
Та й те порвалось і побилось,
Аж глянуть сором, так сьвітилось;
Свитина вся була в латках.

55.

Чи я ж тобі та не годила?
Хиба ріжна ти захотів?
Десь вража мати підкусила,
Щоб хирний тут ти не сидїв.«
Дідона гірко заридала,
Із серця аж волосься рвала,
І закраснїла ся мов рак;
Запінилась, посатанїла,
Неначе дурману із'їла,
Залаяла Енея так:

56.

»Поганий, мерзкий, скверннй, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодїй, єретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
І очи видеру із лоба
Тобі, диявольска худоба.
Трясеш ся, мов зимою хорт!

57.

Мандруй до сатани з рогами,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 29

Нехай тобі приснить ся біс!
З твоїми сучими синами
Щоб враг побрав вас всїх гульвіс!
Щоб нї горіли, нї болїли,
На чистому щоб поколїли,
Щоб не оставсь нї чоловік;
Щоб доброї не знали долї,
Були щоб з вами злиї болї,
Щоб ви шатали ся по вік!«

58.

Еней від неї одступав ся,
Поки зайшов через поріг,
А далї аж не оглядав ся,
З двора в собачу ристь побіг.
Прибіг к Троянцям, засапав ся,
Обмок в поту, як-би купав ся,
Мов з торгу в школу курохват;
Потім у човен хутко сївши
І їхати своїм велївши,
Не оглядав ся сам назад.

59.

Дідона тяжко зажурилась,
Весь день нї їла, нї пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла,
То бігала, як-би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала ногтї на руках;
А далї сїла на порозі,
Аж занудило їй небозі
І не встояла на ногах.

60.

Сестру кликнула на пораду,
Щоб горе злеє росказать,
Енеєву оплакать зраду

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 30

І льготи серцю трохи дать.
»Ганнусю, рибко, душко, любко,
Ратуй мене, моя голубко!
Тепер пропала я на вік!
Енеєм кинута я бідна,
Як сама паплюга послїдня,
Еней злий змій, не чоловік!

61.

Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мнї бігти ? — до могили!
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей і славу занедбала;
Боги! я з ним забула вас.
Ох, дайте зільля мнї напитись,
Щоб серцю можна розлюбитись,
Утихомиритись на час.

62.

Нема на сьвітї мнї покою,
Не льлють ся сльози із очей,
Для мене білий сьвіт єсть тьмою,
Там ясно тілько, де Еней.
О пуцьверинку Купидоне!
Любуй ся, як Дідона стогне...
Щоб ти маленьким був пропав!
Познайте, молодицї гожі:
З Енеєм бахурі всї схожі;
Щоб враг зрадливих всїх побрав!«

63.

Так бідна з горя говорила
Дідона, жизнь свою кляла;
І Ганна, що їй не робила,
Ніякой ради не дала.
Сама з царицей горювала

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I — 31

І сльози рукавом втирала,
І хлипала собі в кулак.
Потім Дідона мов унишкла,
Звелїла, щоб і Гандзя вийшла,
Щоб їй насумоватись в смак.

64.

Довгенько так посумовавши,
Пішла в будинки на постіль;
Подумавши там, погадавши,
Проворно скочила на піл.
І взявши з запічка кресало
І клочча в пазуху чимало,
Тихенько вийшла на город.
Нічною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений весь народ.

65.

Стояв у неї на городі
В кострі на зиму очерет;
Хоть се не по царській породі,
Та де-ж взять дров, коли все степ.
В кострі був зложений сухенький,
Як порох був уже палкенький,
Його й держали на підпал.
Під ним вона огонь кресала,
І в клоччі гарно розмахала
І розвела пожар чимал.

66.

Кругом костер той запаливши,
Зо всей одежі роздяглась,
В огонь лахматьтє все зложивши,
Сама в огнї тім простяглась.
Вкруг неї поломя палало,
Покійницї не видно стало,
Пішов од неї дим і чад!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина I-II — 32

Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад.

ЧАСТЬ ДРУГА.

1.

Еней, попливши синїм морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своїм сердега горем,
Слїзьми бідняжка обливавсь.
Хоть од Дідони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутїшно.
Почувши ж, що в огнї спеклась,
Сказав: »Нехай їй вічне царство,
Менї же довголїтнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!«

2.

Як ось і море стало грати,
Великі хвилї піднялись,
І вітри зачали бурхати,
Аж човни на морі тряслись.
Водою чорт зна як крутило,
Що трохи всїх не потопило,
Вертілись човни мов дурні.
Троянцї з страху задрожали
І щj робити всї не знали,
Стояли мовчки всї смутні.

3.

Один з троянської ватаги,
По їх він звав ся Палїнур,
Сей більше мав других одваги,
Сьміленький був і балагур;
Що-наперед сей схаменув ся

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 33

І до Нептуна окликнув ся:
»А щб ти робиш, пан Нептун?
Чи се і ти пустивсь в ледащо,
Що хочеш нас звести нї на що?
Хиба півкопи вже забув?«

4.

А далї після сеї мови
Троянцям він так всїм сказав:
»Бувайте, братця, ви здорові!
Отсе Нептун замудровав.
Куди тепер ми, братця, пійдем?
В Італїю ми не доїдем,
Бо море дуже щось шпує.
Італїя відсїль не близько,
А морем в бурю їхать слизько,
Човнів нїхто не підкує.

5.

Оттут земелька єсть, хлопята,
Відсїль вона не вдалеку,
Сицилїя, земля багата,
Вона менї щось по-знаку.
Дмухнїм лиш, братця, ми до неї,
Збувати горести своєї,
Там добрий цар живе Ацест.
Ми там, як дома, очуняєм
І як у себе загуляєм,
Всього багацько в його есть.«

6.

Троянцї разом приняли ся
І стали веслами гребти,
Як стрілки човники несли ся,
Мов з заду пхали їх чорти.
Їх Сицилїйцї як узріли,
То з города, мов подуріли,
До моря бігли всї встрічать.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 34

Тут між собою розпитались,
Чоломкались і обнимались,
Пішли до короля гулять.

7.

Ацест Енею, як-би брату,
Велику ласку показав,
І зараз, попросивши в хату,
Горілкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хлїба повне решето.
Троянцям всїм дали тетері
І відпустили на кватери,
Щоб йшли, куди потрапить хто.

8.

Тут зараз підняли бенькети,
Замурмотали як коти,
І в кахлях піднесли пашкети
І кисїлю їм до сити;
Гарячую, мягку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаних з часником пампух.
Еней з дороги налигав ся
І пінної так нахлистав ся,
Трохи не виперсь з його дух.

9.

Еней, хоть трохи був підпилий,
Та з розумом не потерявсь;
Він син був богобоязливий,
По смерти батька не цуравсь.
В сей день його отець опряг ся,
Як чикилдихи обіжрав ся —
Анхиз з горілочки умер.
Еней схотів обід справляти
І тут старцїв нагодовати,
Щоб Бог душі свій рай одпер.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 35

10.

Зібрав троянську всю громаду,
І сам пішов на двір до них
Просить у їх собі пораду,
Сказав їм річ в словах таких:
»Панове, знаєте, Трояне,
І всї хрещениї миряне,
Що мій отець бував Анхиз.
Його сивуха запалила
І живота укоротила,
І він, як муха в зиму, зслиз.

11.

Зробити поминки я хочу,
Поставити обід старцям,
І завтра-ж — далї не одсрочу;
Скажіте: як здаєть-ся вам?«
Сього Троянцї і бажали
І всї у голос закричали:
»Енею Боже поможи!
І коли хочеш, пане, знати,
І самі будем помагати,
Бо ми тобі не вороги.«

12.

І зараз митьтю всї пустились
Горілку, мясо куповать,
Хлїб, бублики, книші вродились,
Пійшли посуди добувать;
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили,
Договорили і попа.
Хазяїнів своїх ззивали,
Старцїв по улицям шукали,
Пішла на дзвін дякам копа.

13.

На другий день раненько встали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 36

Огонь на дворі розвели
I мяса в казани наклали,
Варили страву і пекли.
Пять казанів стояло юшки,
А в чотирйох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
До сити щоб було всїм їсть.

14.

Цебри сивушки там стояли
І браги повниї дїжки;
Всю страву в вагани вливали
І роздавали всїм ложки.
Як проспівали »Со святими«,
Еней обливсь слїзьми гіркими,
І приняли ся всї трепать;
Наїли ся і нахлистались,
Що деякі аж повалялись,
Тогдї і годі поминать.

16.

Еней і сам со старшиною
Анхиза добре поминав:
Не зрів нїчого пред собою,
А ще з-за столу не вставав;
А далї трошки проходив ся,
Прочумав ся, протверезив ся,
Пішов к народу, хоть поблїд.
З кишенї винявши півкіпки,
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,
Щоб тямили його обід.

16.

В Енея заболїли ноги,
Не чув нї рук нї голови,
Напали з хмелю перелоги,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 37

Опухли очи, як в сови;
Увесь обдув ся, як барило,
Було на сьвітї все немило,
Мислїте по землї писав.
З нудьги охляв і ізнеміг ся,
В одежі лїг і не роздїг ся,
Під лавкою до сьвіта спав.

17.

Прокинувши ся ввесь трусив ся,
За серце ссало, мов глисти;
Перевертав ся і нудив ся,
Не здужав голови звести,
Поки не випив півквартівки
З імбером пінної горілки
І кухля сирівцю не втер.
З-під лавки вилїз і струхнув ся,
Закашляв, чхнув і стрепенув ся:
»Давайте,« крикнув, »пить тепер!«

18.

Зібравши ся, всї паненята
Ізнов кружати начали,
Пили, як брагу поросята,
Горілку так вони тягли;
Тягли тут пінненьку Троянцї,
Не вомпили Сицилїянцї,
Черкали добре на-захват.
Хто пив тут більш од всїх сивухи
І хто пив разом три осьмухи,
То той Енееві був брат.

19.

Еней наш роздоброхотав ся,
Ігрища вздумав завести,
І пяний зараз розкричав ся,
Щоб перебійцїв привести.
У вікон школярі співали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 38

Халяндри циганки скакали,
І грали в кобзи і слїпцї;
Було тут різні чути крики,
Водили в городі музики,
Моторні, пяні молодцї.

20.

В присїнках всї пани сиділи,
На дворі ж вкруг стояв народ,
У вікна деякі гляділи,
А инший був на-верх ворот;
Аж ось прийшов і перебієць,
Убраний так як компанїєць,
І звав ся молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебійця визивати,
Кричав, опарений мов пес:

21.

»Гей, хто зо мною вийде битись,
Покоштовати стусанів?
Хто хоче пасокою вмитись?
Кому не жаль своїх зубів?
А нуте, нуте йдіте швидче,
Сюди на кулаки лиш близче!
Я бебехів вам надсажу,
На очи вставлю окуляри;
Сюди, поганцї бакаляри!
Я всякому лоб розмізжу.«

22.

Дарес довгенько дожидав ся,
Мовчали всї, нїхто не йшов,
З ним всякий бити ся бояв ся,
Собою страху всїм задав:
»Так ви, бачу, всї легкодухи,
Передо мною так, як мухи
І пудофети на-голо!«

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 39

Дарес тут дуже насьміхав ся,
Собою чванивсь, величав ся,
Аж слухать сором всїм було.

23.

Абсест Троянець був сердитий,
Згадав Ентелла козака,
Зробив ся мов несамовитий,
Чим-дуж дав відтіль драпака.
Ентелла скрізь пішов шукати,
Щоб все, що бачив, росказати
І щоб Дареса підцьковать.
Ентелл був тяжко сьмілий, дужий,
Мужик плечистий і невклюжий;
Тогдї він пяний вклав ся спать.

24.

Знайшли Ентелла сїромаху,
Що він під тином гарно спав;
Сього сердешного тїмаху
Будити стали, щоб устав.
Всї голосно над ним кричали,
Ногами в-силу розкачали,
Очима він на них лупнув:
«Чого ви? що за вража мати?
Зібрались не давати спати!«
Сказавши се, опять заснув.

25.

»Та встань, будь ласкав, пане свату!«
Абсест Ентеллові сказав.
— »Пійдїть лиш ви собі ік кату!«
Ентелл на їх так закричав.
А послї бачить, що не шутка —
Абсест сказав, яка погудка, —
Проворно скочивши, здригнувсь:
»Хто? як? Дарес? Ну, стійте наші!
Зварю пану Даресу каші,
Горілки дайте лиш напюсь.«

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 40

26.

Примчали з казанок сивухи,
Ентелл її разком дмухнув,
І од сїєї він мокрухи
Скрививсь, наморщивсь і зївнув;
Сказав: »Тепер ходїмо, братця,
До хвастуна Дареса, ланця!
Йому я ребра полїчу,
Зімну всього я на кабаку,
На смерть з'увічу мов собаку,
Я бити ся його навчу!«

27.

Прийшов Ентелл перед Дареса,
Сказав йому на сьміх: »Гай, гай!
Ховайсь, проклята неотеса!
Зараньня відсїль утікай;
Я роздавлю тебе як жабу,
Зітру, зімну, мороз як бабу,
Що тут і зуби ти зітнеш!
Тебе диявол не пізнає,
З кістками чорт тебе злигає,
Уже від мене не влизнеш!«

28.

На землю шапку положивши,
По локоть руки засукав,
І цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав.
Із серця скриготав зубами,
Об землю тупотав ногами
І на Дареса налїзав.
Дарес не рад своїй лихотї,
Ентелл потяг не по охотї
Дареса, щоб його він знав.

29.

В се время в рай боги зібрались

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 41

К Зевесу в гостї на обід:
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід.
Там лакотинки різні їли,
Буханчики пшеничні білі,
Кислицї, ягоди, коржі
І всякі різні витребеньки —
Уже либонь були пяненькі,
Понадувались, мов йоржі.

30.

Як ось знечевя вбіг Меркурій,
Засапавши ся, до богів;
Прискочив, мов котище мурий
До сирних в маслї пирогів.
»Ге, ге! оттут-то загулялись,
Що і од сьвіта одцурались;
Диявол ма вам і стида!
В Сицилїї таке творить ся,
Що вже вам треба б подивить ся,
Там крик, мов підступа Орда.«

31.

Боги, почувши, зашатались,
Із неба виткнули носи,
Дивитись на бійцїв хватались,
Як жаби лїтом із роси.
Ентелл там сильно храбровав ся,
Аж до сорочки ввесь роздяг ся,
Совав Даресу в ніс кулак.
Дарес ізвомпив сїромаха,
Бо був Ентелл непевна птаха,
Як чорноморський злий козак.

32.

Венеру за виски хватило,
Як глянула, що там Дарес,
Їй дуже се було немило,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 42

Сказала: »Батечку Зевес!
Дай моєму Даресу сили,
Йому хвоста щоб не вкрутили,
Щоб він Ентелла поборов.
Мене тогдї ввесь сьвіт забуде,
Коли Дарес живий не буде;
Зроби, щоб був Дарес здоров!«

33.

Тут Бахус пяний обізвав ся,
Венеру лаяти почав.
До неї з кулаком совав ся
І так із пяна їй сказав:
»Пійди лиш ти к чортам, плюгава,
Невірна, пакосна, халява!
Нехай ізслизне твій Дарес.
Я за Ентелла сам вступлю ся;
Як більш сивухи натягну ся,
То не заступить і Зевес.

34.

Чи знаєш, він який парнище?
На сьвітї трохи єсть таких,
Сивуху так як брагу хлище,
Я в парубках кохаюсь сих.
Уже зальлє за шкуру сала,
Нї неня в бразї не скупала,
Як він Даресові задасть!
Уже хоть як ти не верти ся,
З своїм Даресом попрости ся,
Бо прийдеть-ся йому пропасть.«

35.

Зевес до річи сей дочув ся,
Язик на-силу повернув,
Він од горілки весь обдув ся,
І грімко так на їх гукнув:
»Мовчіть! Чого ви задрочились?

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 43

Чи, бач, і в мене розходились?!
Я дам вам зараз тришія!
Ніхто в кулачки не мішайтесь,
Кінця од самих дожидайтесь,
Побачим, візьметь-то чия.«

36.

Венера, облизня піймавши,
Слїзки пустила із очей
І, як собака хвіст піджавши,
Пішла к порогу до дзерей,
І з Марсом у куточку стала,
З Зевеса добре глузовала.
А Бахус пінненьку лигав;
Із Ґанїмедова пуздерка
Утер трохи не з пів відерка:
Напивсь — і тілько, що кректав.

37.

Як між собой боги сварились
В раю, попившись в небесах,
Тогдї в Сицилїї творились
Великі дуже чудеса.
Дарес од страху оправляв ся
І до Ентелла підбирав ся,
Цибульки б дать йому під ніс.
Ентелл од ляпаса здригнув ся,
Разів із пять перевернув ся,
Трохи не попустив і слїз.

38.

Розсердив ся і роз'ярив ся,
Аж піну з рота попустив,
І саме в міру підмостив ся,
В висок Дареса затопив.
З очей аж іскри полетіли
І очи ясні соловіли,
Сердечний об землю упав.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 44

Чмелїв довгенько дуже слухав,
І землю носом рив і нюхав,
І дуже жалібно стогнав.

39.

Тут всї Ентелла вихваляли,
Еней з панами реготавсь,
З Дареса ж дуже глузовали,
Що силою він величавсь.
Звелїв Еней його підняти,
На вітрі щоб поколихати
Од ляпаса і щоб прочхавсь;
Ентеллові ж дав на кабаку
Трохи не цїлую гривняку
За те, що так він показавсь.

40.

Еней же, сим не вдовольнившись,
Іще гуляти захотів,
І цупко пінної напившись,
Медведів привести звелїв.
Литва на труби засурмила,
Медведїв зараз зупинила,
Заставила їх танцьовать.
Сердечний зьвір перекидав ся,
Плигав, вертів ся і качав ся,
Забув і бджоли піддирать.

41.

Як пан Еней так забавляв ся,
То лиха вже собі не ждав;
Не думав і не сподївав ся,
Щоб хто з Олимпа кучму дав.
Но те Юнона повернула
І в голові так коверзнула,
Щоб зараз учинить ярмис.
Набула без панчіх патинки,
Пішла в Ірисині будинки,
Бо хитра ся була як біс.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 45

42.

Прийшла, Ірисї підморгнула,
Черкнули разом в хижу в двох,
І на ухо щось їй шепнула,
Щоб не підслухав який бог;
І пальцем цупко прикрутила,
Щоб зараз все те ізробила
І їй би принесла лепорт.
Ірися низько поклонилась,
І в ліжник зараз нарядилась.
Побігла з неба як-би хорт.

43.

В Сицилїю як-раз спустилась,
Човни троянські де були;
І між Троянок помістилась,
Которі човнів стерегли.
В кружку сердечні сї сиділи
І кисло на море гляділи,
Бо їх не кликали гулять,
Де чоловіки їх гуляли,
Медок, сивушку попивали
Без просипу неділь із пять.

44.

Дівчата з лиха горювали,
Нудило тяжко молодиць;
Лиш слинку з голоду ковтали,
Як хочеть-ся кому кислиць.
Своїх Троянцїв проклинали,
Що через їх так горювали,
Дівки кричали на весь рот:
»Щоб їм хотілось так гуляти,
Як хочеть-ся нам дївовати!
Коли-б замордовав їх чорт!«

45.

Троянцї волокли з собою

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 46

Старую бабу, як ягу,
Лукаву відьму, злу Берою,
Іскорчившую ся в дугу.
Ірися нею ізробилась,
І як Бероя нарядилась
І підступила до дївок;
І щоб к ним лучше підмостить ся
І пред Юноной заслужить ся,
То піднесла їм пиріжок.

46.

Сказала: »Помагай Біг, дїти!
Чого сумуєте ви так?
Чи не остило тут сидїти?
Отсе гуляють наші як!
Мов божевільних нас морочать,
Сім лїт, як по морям волочать,
Глузують, як хотять, із вас.
Але з другими бахурують,
Свої ж жінки нехай горюють;
Коли водилось се у нас?

47.

Послухайте лиш, молодицї,
Я добрую вам раду дам!
І ви, дівчата білолицї:
Зробім конець своїм бідам!
За горе ми заплатим горем.
А доки нам сидіть над морем?
Приймімось, човни попалїм.
Тогдї вже мусять тут остать ся
І нехотя до нас прижать ся:
Ось так на лїд їх посадім!«

48.

— »Спасеть же Біг тебе, бабусю!«
Троянки в голос загули:
»Такої б ради, пань-матусю,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 47

Ми ізгадати не могли.«
І зараз приступили к флоту
І приняли ся за роботу:
Огонь кресати і нести
Скипки, тріски, солому, клочча;
Була тут всяка з них охоча,
Пожар щоб швидче розвести.

49.

Розжеврілось і загорілось,
Пішов димок до самих хмар,
Аж небо все зачервонїлось,
Великий тяжко був пожар.
Човни і байдаки палали,
Соснові пороми тріщали,
Горіли дьоготь і смола.
Поки Троянцї оглядїлись,
Що добре їх Троянки грілись,
То часть мала човнів була.

50.

Еней, пожар такий узрівши,
Злякав ся, побілїв як снїг,
І бігти всїм туди звелївши,
Чим дуж до човнів сам побіг.
На ґвалт у дзвони задзвонили,
По улицях в трещотки били,
Еней же на ввесь рот кричав:
»Хто в Бога вірує, ратуйте!
Рубай, туши, гаси, лий, куйте!
А хто-ж таку нам кучму дав?«

51.

Еней од страху з плигу збив ся,
В умі сердега помішавсь,
І зараз сам не свій зробив ся,
Скакав, вертів ся і качавсь;
І із сього свого задору

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 48

Він, голову піднявши в гору,
Кричав, опарений мов пес.
Олимпських шпетив на всю губу,
Свою і неню лаяв любу,
Добувсь і в рот і в ніс Зевес.

52.

»Гей ти, проклятий стариганю,
На землю з неба не зиркнеш!
Не чуєш, як тебе я ганю,
Зевес! нї усом не моргнеш.
На очах більма поробились?
Коли-б до віку послїпились,
Що не поможеш ти менї!
Чи се-ж таки тобі не стидно,
Що пропаду, от лиш не видно?
Я-ж, кажуть люде, внук тобі!

53.

А ти з сїдою бородою,
Пане добродію Нептун!
Сидиш, мов демон під водою,
Ізморщившись, старий шкарбун!
Коли-б струхнув хоть головою
І сей пожар залив водою —
Тризубець щоб тобі зломивсь!
Ти базаринку любиш брати,
А людям в нуждї помагати
Не дуже, бачу, поспішивсь.

54.

І братик ваш Плутон, поганець,
Із Прозерпиною засїв;
Пекельний, гаспидський коханець,
Іще себе там не нагрів?
Завів братерство з дяволами,
І в сьвітї нашими бідами
Не погорює нї на час.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 49

Не посилкуєть-ся нї мало,
Щоб так палати перестало
І щоб отсей пожар погас.

55.

І ненечка моя рідненька
У чорта десь тепер гуля,
А може спить уже пяненька
Або з хлопятами ганя.
Тепер їй, бачу, не до соли;
Уже, підтикавши десь поли,
Фурцюе добре, навісна!
Коли сама з ким не ночує,
То для когось уже свашкує,
Для сього тяжко поспішна.

56.

Та враг бери вас! Що хотїте,
Про мене те собі робіть;
Мене на лїд не посадїте.
Пожар лиш тілько погасїть.
Завередуйте по своєму
І будьте ласкаві, моєму
Зробіте лихові конець.
Пустїть лиш з неба веремію
І покажіте чудасїю,
А я вам піднесу ралець.«

57.

Тут тілько що перемолив ся
Еней і рот свій затулив,
Як ось із неба дощ полив ся,
В годину весь пожар залив.
Бурхнуло з неба, мов із бочки,
Що промочило до сорочки,
То драла в-розтич всї дали.
Троянцї стали всї як хлюща,
Їм лучила ся невсипуща,
Не раді і дощу були.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 50

58.

Не знав же, на яку ступити,
Еней і тяжко горював:
Чи тут остатись, чи поплити?
Бо враг не всї човни забрав;
І митьтю кинувсь до громади
Просить собі у їх поради,
Чого собою не збагне.
Тут довго тяжко раховали,
І скілько не коверзовали,
Та все було, що не оне.

59.

Один з троянської громади
Насупивши ся все мовчав,
І дослухавшись до поради,
Цїпком все землю колупав.
Се був пройдисьвіт і непевний,
І всїм відьмам був родич кревний,
Упир і знахур ворожить.
Умів і трястю од шептати
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблї гатить.

60.

Бував і в Шльонському з волами,
Нераз ходив за сільлю в Крим,
Таранї торговав возами,
Всї чумаки братались з ним.
Він так здавав ся і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, пораховати,
Що росказать: йому вже дати,
Ні в чім не був страхополох.

61.

Невтесом всї його дражнили,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 51

По нашому ж то звавсь Охрім;
Менї так люде говорили,
Самому ж незнакомий він.
Побачив, що Еней гнївив ся,
До його зараз підмостив ся,
За білу рученьку узяв,
І вивівши його у сїни,
Сам поклонив ся аж в колїни,
Таку Енею річ сказав:

62.

»Чого ти сильно зажурив ся
І так надув ся, як індик?
Зовсїм охляв і занудив ся,
Мов по болотові кулик?
Чим більш журитись, то все гірше.
Заплутаєш ся в лісї більше:
Покинь лиш горе і заплюй.
Піди вклади ся гарно спати,
А послї будеш і гадати.
Спочинь, та вже тогдї міркуй.«

63.

Послухавши Еней Охріма,
Укрившись на полу лїг спать;
Но лупав тілько все очима,
Не міг нї крихти задрімать.
На всї боки перевертав ся,
До люльки разів три приймав ся,
Знеміг ся ж, мов і задрімав.
Як ось Анхиз йому приснив ся,
Із пекла батечко явив ся
І синові таке сказав:

61.

»Прокинь ся, милеє дитятко,
Пробуркай ся і проходись!
Се твій прийшов до тебе батько,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 52

То не сполохайсь, не жахнись.
Мене боги к тобі послали
І так сказати приказали,
Щоб ти нї трохи не журивсь;
Пошлють тобі щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидче в Рим переселивсь.

65.

Збери всї човни, що остались,
І гарно зараз їх оправ;
Придерж своїх, щоб не впивались,
І сю Сицилїю остав.
Пливи і не журись, небоже!
Уже тобі скрізь буде гоже.
Та ще, послухай, щось скажу:
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
Бо дїло єсть менї до тебе,
Я все тобі там покажу.

66.

І по олимпському закону
Уже ти пекла не минеш,
Бо треба кланятись Плутону,
А то і в Рим не допливеш.
Якусь тобі він казань скаже,
Дорогу добру в Рим покаже,
Побачиш, як живу і я.
А за дорогу не турбуй ся,
До пекла напростець прямуй ся
Пішком, не треба і коня.

67.

Прощай же, сизий голубочок!
Бо вже стає на дворі сьвіт;
Прощай, дитя! прощай, синочок!«
І в землю провалив ся дїд.
Еней з просоньня як схопив ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 53

Дрижав од страху і трусив ся,
Холодний лив ся з його піт;
І всїх Троянцїв поскликавши,
І лагодитись приказавши,
Щоб завтра поплисти, як сьвіт —

68.

К Ацесту зараз сам махнувши,
За хлїб подяковав, за сіль,
І там недовго щось побувши,
Вернув ся до своїх відтіль.
Весь день збирались та вкладались
І сьвіта тілько що дождались,
То посїдали на човни.
Еней же їхав щось несьміло,
Бо море дуже надоїло,
Як чумакам дощ в осени.

69.

Венера, тілько що узріла,
Що вже Троянцї на човнах,
К Нептуну на поклон побігла,
Щоб не втопив їх у волнах.
Поїхала в своїм ридванї,
Мов сотника якого панї,
Баскими конями, як зьвір,
І з кінними провідниками,
З трйома на-задї козаками,
А конї правив машталїр.

70.

Була на йому біла свита
Із шаповальского сукна,
Тясомкою кругом обшита,
Сім кіп стояла ся вона.
На-бакир шапочка стриміла,
Далеко дуже червонїла,
В руках же довгий був батіг;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II — 54

Їм грімко ляскав він із лиха,
Скакали конї без оддиха,
Ридван мов вихор в полї біг.

71.

Приїхала, загримотїла,
Кобиляча мов голова,
К Нептуну в хату улетїла
Так, як із вирію сова.
І не сказавши нї пів-слова:
»Нехай,« каже, »твоя здорова
Бува, Нептуне, голова!«
Як навіжена прискакала,
Нептуна в губи цїловала,
Говорячи такі слова:

72.

»Коли, Нептун, менї ти дядько,
А я племінниця тобі,
Та ти-ж менї хрещений батько,
Спаси-бі зароби собі.
Моєму поможи Енею,
Щоб він з ватагою своєю
Щасливо їздив по водї.
Уже і так пополякали,
На-силу баби одшептали,
Попав ся в зуби був бідї.«

73.

Нептун, моргнувши, засьміяв ся,
Венеру сїсти попросив,
І після неї облизав ся,
Сивухи чарочку налив.
І так її почастовавши,
Чого просила, обіщавши,
І зараз з нею попрощавсь.
Повіяв вітр з руки Енею,
Простивсь сердешненький з землею,
Як стрілочка по морю мчавсь.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина II-III — 55

74.

Поромщик їх що найглавнїйший
З Енеем їздив всякий раз,
Йому слуга був найвірнїйший,
По нашому він звавсь Тарас;
Сей, сидя на кормі, хитав ся,
По саме нельзя нахлистав ся
Горілочки, коли прощавсь.
Еней велїв його приняти,
Щоб не пустивсь на дно ниряти,
І в лучшім містї би проспавсь.

75.

Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,
Щоб тілько до сього він часу
Терпів на сьвітї сїм біду.
Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув — і не спитавши броду,
Наввиринки пішла душа.
Еней хотїв, щоб окошилась
Біда і більш не продовжилась,
Щоб не пропали всї з коша.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ.

1.

Еней сподар, посумовавши,
На-силу трохи вгамовавсь;
Поплакавши і поридавши,
Сивушною почастовавсь.
Но все таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небіжчик часто щось вздихав.
Він моря так уже бояв ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 56

Що на богів не полагав ся
І батькові не довіряв.

2.

А вітри з-заду все трубили
В потилицю його човнам,
Що мчали ся зо всеї сили
По чорним пінявим водам.
Гребцї і весла положили,
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бріденьок.

3.

Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Сїч,
Як в пікінєри набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора проводила в поход,
Як під Бендерю войовали,
Без галушок як помирали
Колись, як був голодний год.

4.

Не так-то дїєть-ся все хутко,
Як швидко кажуть нам казок;
Еней наш плив хоть дуже прудко,
Та вже-ж він плавав не деньок.
Довгенько по морю щось шлялись,
І самі о сьвітї не знались:
Не знав Троянець нї один,
Куди, про що і як швендюють,
Куди се так вони мандрують,
Куди їх мчить Анхизів син.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 57

5.

Оттак поплававши немало
І поблудивши по морям,
Як ось і землю видко стало,
Побачили копець бідам!
До берега як раз пристали,
На землю з човнів повставали,
І стали тута оддихать.
Ся кумською земелька звалась,
Вона Троянцям сподобалась,
Далось і їй Троянцїв знать.

6.

Розгардіяш настав Троянцям,
Опять забули горювать:
Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать.
І тут вони не шановались,
А зараз всї і потаскались,
Чого хотіло ся шукать:
Якому меду та горілки,
Якому молодицї, дївки.
Оскому щоб з зубів зігнать.

7.

Були бурлаки сї моторні,
Тут познакомплись той-час,
З діявола швидкі, проворні,
Підпустять Москаля як раз!
Зо всїми митьтю побратались,
Посватались і покумались,
Мов з роду тутечка жили.
Хто мав к чому яку кебету,
Такого той шукав бенькету,
Всї веремію підняли.

8.

Де досьвітки, де вечерницї

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 58

Або весїльля де було,
Дівчата де і молодицї,
Кому родини надало,
То тут Троянцї і вродились;
І лиш гляди, то й заходились
Коло жінок там ворожить,
І чоловіків підпоївши,
Жінок, куди хто знав, повівши,
Давай по чарцї з ними пить.

9.

Які ж були до карт охочі,
То не сидїли дурно тут;
Гуляли часто до півночи
В носка, в пари, у лави, в джгут,
У памфиля, в візка і в кепа;
Кому ж із них була дотепа,
То в гроші грали в сїм листів.
Тут всї по волї забавлялись,
Пили, іграли, женихались,
Ніхто без діла не сидїв.

10.

Еней один не веселив ся,
Йому немило все було,
Йому Плутон та батько снив ся
І пекло в голову ввійшло.
Оставивши своїх гуляти,
Пішов скрізь по полях шукати,
Щоб хто дорогу показав,
Куди до пекла мандровати,
Щоб розізнати, розпитати,
Бо в пекло стежки він не знав.

11.

Ішов, ішов, що аж із чуба
В три ряди капав піт на ніс,
Як ось забачив із-за дуба,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 59

Густий пройшовши дуже лїс:
На ніжцї курячій стояла
Там хатка дуже обветшала
І вся вертіла ся кругом.
Він, до тії прийшовши хати,
Господаря став викликати,
Прищуривши ся під вікном.

12.

Еней стояв і дожидав ся,
Щоб вийшов з хати хто небудь;
У двери стукав, добував ся,
Хотів був хатку з ніжки спхнуть:
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Заплїснявіла, вся в шрамах;
Сїда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І як в намисті вся в жовнах.

13.

Еней, таку узрівши цяцю,
Не знав із ляку, де стояв,
І думав, що свою всю працю
На-віки тута потеряв.
Як ось до його підступила
Яга ся і заговорила,
Роззявивши свої уста:
»Гай, гай же! слихом послихати,
Анхизенка у віч видати!
А як забрів ти в сї міста?

14.

Давно тебе я дожидаю,
І думала, що вже пропав;
Я все дивлюсь та визираю,
Аж ось коли ти причвалав.
Менї вже росказали з неба,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 60

Чого тобі пильненько треба,
Отець твій був у мене тут.«
Еней сьому подивовав ся
І баби сучої спитав ся:
»Як, нененько, тебе зовуть?«

15.

— »Я Кумськая зовусь Сивилла,
Ясного Феба попадя.
При його храмі посїдїла.
Давно живу на сьвітї я:
У Шведчину я дївовала,
А Татарва як набігала,
То вже я за-мужем була.
І першу сарану зазнаю:
Коли ж був трус, як ізгадаю,
То вся здригнусь, мов-би мала.

16.

На сьвітї всячину я знаю,
Хоть нїкуди і не хожу,
І людям в нужді помагаю:
Я їм на зьвіздах ворожу,
Кому чи трястю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу, уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.

17.

Тепер ходімо лиш в каплицю:
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послї гарно помолись.
Не пожалїй лиш золотого
Для Феба сьвітлого, ясного,
Та і менї що перекинь.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 61

То ми тобі таки щось скажем,
А може в пекло шлях покажем;
Іди, утрись і більш не слинь.«

18.

Прийшли в каплицю перед Феба;
Еней поклони бити став,
Щоб із блакитного Феб неба
Йому всю ласку показав.
Сивиллу тут замордовало
І очи на лоб позганяло,
І дибом волос став сїдий;
Клубком із рота піна билась,
Сама ж вся корчилась, кривилась,
Мов дух вселив ся в неї злий.

19.

Тряслась, кректала, побивалась,
Як бубон синя стала вся,
Упавши на землю качалась,
У барлозі мов порося.
І чим Еней молив ся більше,
То все було Сивиллї гірше;
А послї, як перемоливсь,
З Сивилли тілько піт котив ся,
Еней же на неї дивив ся,
Дрожав од страху і трусивсь.

20.

Сивилла трохи очуняла,
Отерла піну на губах,
І до Енея проворчала
Приказ од Феба в сих словах:
»Така богів олимпських рада,
Що ти і вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму,
Но що тебе там будуть знати,
Твоє іменьня вихваляти;
Но ти не радуй ся сьому.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 62

21.

Іще ти випєш добру повну,
По всїх усюдах будеш ти,
І долю гірку, невгомонну
Готовсь свою нераз клясти.
Юнона ще не вдовольнилась,
Її злоба щоб окошилась
Хотя-б на правнуках твоїх.
Но послї будеш жить по панськи,
І люде всї твої троянські
Забудуть всїх сих бід своїх.«

22.

Еней похнюпивсь, дослухав ся,
Сивилла що йому верзла,
Стояв, за голову узяв ся,
Не по йому ся річ була.
»Трохи мене ти не морочиш,
Не розчовпу, що ти пророчиш,«
Еней Сивиллї говорив:
»Діявол знає, хто з вас бреше,
Трохи б менї було не легше,
Як-би я Феба не просив.

23.

Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що Бог нам дасть!
Не ангели, такиї-ж люде,
Колись нам треба всїм пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива і нелукава,
Мене до батька проведи.
Я проходив ся б, ради скуки,
Побачити пекельні муки;
А ну, на зьвізди погляди!

24.

Не перший я та й не послїднїй

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 63

Піду до пекла на поклон:
Орфей який уже негідний,
Та що-ж йому зробив Плутон?
А Геркулес як увалив ся,
То так у пеклї розходив ся,
Що всїх чортяк порозганяв.
А ну, черкнїм! а для охоти
Тобі я дам на дві охвоти.
Та ну-ж! скажи, щоб я вже знав.«

25.

— »Огнем, як бачу, ти іграєш,«
Йому дала яга одвіт:
»Ти пекла, бачу, ще не знаєш,
Не мил тобі уже десь сьвіт?
Не люблять в пеклї жартовати,
По вік тобі дадуть ся знати,
От тілько ніс туди посунь!
Тобі там буде не до шмиґи:
Як піднесуть із оцтом фиґи.
То зараз вхопить тебе лунь.

26.

Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклї побувать,
Менї дай зараз за роботу,
То я прийму ся мусовать.
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись.
Ти знаєш: дурень не бере;
А хто хоть трохи в нас тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька то здере.

27.

Покіль же що, то ти послухай
Того, що я тобі скажу,
І голови собі не чухай,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 64

Я в пекло стежку покажу:
В лїсу великому, густому,
Непроходимому, пустому,
Якеєсь дерево росте,
На нїм кислицї не простиї
Ростуть, як жар всї золотиї,
І деревце те не товсте.

28.

Із дерева сього зломити
Ти мусиш гільку хоть одну,
Без неї бо нї підступити
Не можна перед сатану;
Без тільки і назад не будеш,
І душу з тїлом ти погубиш —
Плутон тебе закабалить.
Іди ж та пильно приглядай ся,
На всї чотири озирай ся,
Де деревце те заблищить.

29.

Зломивши ж, зараз убирай ся,
Як мога швидче утїкай;
Не становись, не оглядай ся,
І уха чим позатикай.
Хоть будуть голоси кричати,
Щоб ти оглянув ся, прохати,
Не озирай ся та біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
Оттут себе ти покажи.«

30.

Яга тут чорт зна де дївалась,
Еней остав ся тілько сам;
Йому все яблоня здавалась,
Покою не було очам.
Шукать її Еней попхав ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 65

Втомивсь, засапавсь, спотикав ся,
Поки прийшов під темний лїс;
Коловсь сердечний об тернину,
Пошарпав ся ввесь об шепшину,
Було таке, що рачки лїз.

31.

Сей лїс густий був несказанно,
І сумно все в йому було,
Щось вило там безперестанно
І страшним голосом ревло.
Еней, молитву прочитавши
І шапку цупко підвязавши,
В лїсную гущу і пішов.
Ішов і утомивсь чимало,
І на дворі тогдї смеркало,
А яблонї ще не знайшов.

32.

Уже він починав боятись,
На всї чотири озиравсь,
Трусивсь, та нїкуди діватись,
Далеко тяжко в лїс забравсь.
А гірше ще його злякало,
Як щось у очах засияло,
Оттут-то берега пустивсь.
А послї дуже удивив ся,
Як під кислицей опинив ся —
За гільку зараз ухвативсь.

33.

І не подумавши нї мало,
Напявсь, за гілечку смикнув,
Аж дерево те затріщало,
І зараз гільку одчахнув.
І дав чим дуж із лїсу драла,
Що аж земля під ним дрожала,
Біг так, що сам себе не чув;
Біг швидко, не остановляв ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 66

Увесь об колючки подрав ся,
Як чорт у репяхах ввесь був.

34.

Прибіг к Троянцям, утомив ся
І оддихати простягнувсь;
Як хлюща потом весь облив ся,
Трохи, трохи не захлебнувсь.
Звелїв з бичнї волів пригнати,
Цапів з вівцями припасати,
Плутону в жертву принести
І всїм богам, що пеклом правлять
І грішних тормошать і давлять,
Щоб гнїву їм не навести.

35.

Як тілько темна та похмурна
Із неба зслизла чорна ніч,
Година ж стала балагурна,
Як зьвізди повтікали пріч:
Троянцї всї заворушились,
Завештались, закамешились
На жертву приганять биків;
Дяки з попами позбирались,
Зо всїм служити всї прибрались,
Огонь розкладений горів.

36.

Піп зараз взяв вола за роги,
У лоб обухом зацїдив,
І взявши голову між ноги,
Ніж в черево і засадив;
І виняв тельбухи з кишками,
Розклав гарненько їх рядами,
І пильно кендюх розглядав;
Енею послї божу волю
І всїм Троянцям добру долю
Мов по зьвіздам все віщовав.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 67

37.

Як тут з скотиною возились
І харамаркали дяки,
Як вівцї і цапи дрочились,
В різницях мов, ревли бики:
Сивилла тут де не взяла ся,
Запінила ся і трясла ся
І галас зараз підняла:
»К чортам ви швидче всї ізгиньте,
Мене з Енеєм тут покиньте,
Не ждіть, щоб тришія дала.

38.

»А ти,« мовляла ко Енею,
»Моторний, сьмілий молодець,
Прощай ся з юрбою своєю,
Ходїм у пекло: там отець
Нас твій давно вже дожедає
І може без тебе скучає;
А ну, пора чемчиковать!
Возьми на плечи з хлїбом клунок;
Нехай йому лихий фрасунок,
Як голодом нам помирать.

39.

Не йди в дорогу без запасу,
Бо хвіст од голоду надмеш,
І де-где иншого ти часу
І крихти хлїба не найдеш.
Я в пекло стежку протоптала,
Я там не раз, не два бувала,
Я знаю тамошнїй народ;
Доріжки всї, всї у голочки,
Всї закамарочки, куточки
Уже не первий знаю год.«

40.

Еней в сю путь як-раз зібрав ся:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 68

Шкапові чоботи набув,
Підтикав ся, підперезав ся,
І пояс цупко підтягнув;
А в руки добру взяв дручину
Обороняти злу личину,
Як лучить ся де од собак.
А послї за руки взяли ся,
Прямцем до пекла поплели ся,
Пішли на прощу до чортяк.

41.

Тепер же думаю, гадаю,
Трохи не годї і писать:
Із роду пекла я не знаю,
Не вмію ж, дале-бі, брехать.
Хиба читателї пождїте,
Вгамуйтесь трохи, не галїте,
Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклї розпитати,
І попрошу їх росказати,
Що чули од дїдів своїх.

42.

Вірґілїй же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік —
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давнїй дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклї стало,
Як в старину колись бувало
І як покійник написав.
Я може що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю:
Писну, як од старих чував.

43.

Еней з Сивиллою хватались,
До пекла швидче щоб прийти,
І дуже пильно приглядались,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 69

До пекла двери як найти.
Як ось перед якуюсь гору
Прийшли і в нїй глубоку нору
Знайшли і вскочили туди.
Пішли під землю темнотою,
Еней все щупав ся рукою,
Щоб не ввалити ся куди.

44.

Ся улиця вела у пекло,
Була вонюча і грязна;
У нїй і в день було мов смеркло,
Од диму вся була чадна.
Жила з сестрою тут Дрімота,
Сестра же звала ся Зївота;
Поклон сї перші оддали
Тімасї нашому Енею
З його старою попадею,
І послї далї повели.

45.

А потім Смерть до артикулу
Їм воздала косою честь,
Наперед стоя калавуру,
Який у її мосцї єсть:
Чума, война, харцизство, холод,
Короста, трястя, парші, голод;
За сими ж тут стояли в ряд:
Кір, віспа, шолуди, бешиха,
І всї мирянські, знаєш, лиха,
Що нас без милости морять.

46.

Іще ж не все тут окошилось,
Іще бріла ватага лих:
За Смертію слїдом валилось
Жінок, свекрух і мачух злих;
Вітчими йшли, тестї скупяги,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 70

Зятї і свояки мотяги,
Сердиті шурини, брати,
Зовицї, невістки, ятровки,
Що все гризуть ся без умовки,
І всякі тут були кати.

47.

Якиїсь злиднї ще стояли,
Жовали все в зубах папір,
В руках каламарі держали,
За уха ж настромляли пір.
Се все десятські та сотськиї,
Начальники, пявки людської,
І всї прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судьдї і стряпчі безтолкові,
Повірений, секретарі.

48.

За сими йшли сьвяті понури,
Що не дивились і на сьвіт,
Смиренної були натури,
Складали руки на живіт;
Умильно богу все молились,
На тиждень днї по три постились
І в слух не лаяли людей,
На чотках мир пересуждали
І в день нїколи не гуляли,
В ночі ж було не без гостей.

49.

Насупротив сих окаянниць
Квартал був цїлий волоцюг,
Моргух, мандрйох, ярижниць, пяниць
І бахурів на цїлий плуг;
З обстриженими головами,
З підрізаними пеленами,
Стояли фльорки на-голо.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 71

І панночок філтіфікетних,
Лакеїв гарних і дотепних
Багацько дуже щось було.

50.

І молодицї молоденькі,
Що вийшли за-муж за старих,
Що всякий час були раденькі
Потішить парнїв молодих;
І ті тут молодцї стояли,
Що недотепним помагали
Для них семейку розплодить;
А діти гуртові кричали,
Своїх пань-маток проклинали,
Що не дали на сьвітї жить.

51.

Еней хоть сильно тут дивив ся
Такій великій новинї,
Та вже од страху так трусив ся,
Мов сидя охляп на конї.
Побачивши ж іще із-дали,
Які там дива плазовали,
Кругом куди не поглядиш,
Злякавсь, к Сивиллї прихилив ся,
Хватавсь за дергу і тулив ся,
Мов од кота в коморі миш.

52.

Сивилла в дальший путь таскала,
Не баскаличивсь би та йшов,
І так швиденько поспішала,
Еней не чув, аж підійшов,
Хватаючи ся за ягою.
Як ось узріли пред собою
Чрез річку в пекло перевіз.
Ся річка Стиксом називалась;
Сюди ватага душ збиралась,
Щоб хто на той бік перевіз.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 72

53.

І перевізник тут явив ся:
Як циган смуглой цери був,
Од сонця ввесь він попалив ся
І губи як Арап оддув;
Очища в лоб позападали,
Сметаною позапливали,
А голова вся в ковтунах;
Із рота слина все котилась,
Як повстка борода скомшилась,
Всїм задавав собою страх.

54.

Сорочка звязана узлами
Держалась в-силу на плечах,
Попричепляна мотузками,
Як решето була в дїрках;
Замазана була на палець,
Засалена, аж капав смалець.
Обутий в драні постоли,
Із дїр онучі волочились,
Зовсїм, хоч вижми, помочились,
Пошарпані штани були.

55.

За пояс лико одвічало,
На йому висїв гаманець;
Тютюн і люлька і кресало
Лежали, губка, кремінець.
Хароном перевізчик звав ся,
Собою дуже величав ся,
Бо й не на шутку був божок.
З крючком веселцем погрібав ся,
По Стиксові як стрілка мчав ся,
Був човен легкий як пушок.

56.

На ярмарку як слобожане

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 73

Або на красному торгу
До риби товплять ся миряне,
Було на сьому так лугу.
Душа товкала душу в боки
І скриготали мов сороки,
Той пхавсь, той сунувсь, инший лїз;
Всї мяли ся, перебирались,
Кричали, спорили і рвались,
І всяк хотів, його щоб віз.

57.

Як гуща в сирівцї і грає,
Шиплять як киснуть бураки,
Як против сонця рій гуляє,
Гули сї так небораки.
Харона плачучи прохали,
До його руки простягали,
Щоб взяв з собою на каюк;
Но сей того плачу байдуже,
На просьби уважав не дуже,
Злий з сина був старий дундук!

58.

І знай що все веслом махає
І в морду тиче хоч кому,
Од каюка всїх одганяє,
А по вибору своєму
По-трошечку в човен сажає
І зараз човен одпихає,
На другий перевозить бік.
Кого не возьме, як затнеть-ся,
Тому сидїти доведеть-ся,
Гляди — і цїлий може вік.

59.

Еней в кагал сей як убрав ся,
Щоб зближити ся к порому,
То з Палїнуром повстрічав ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 74

Штурмановав що при йому.
Тут Палїнур пред ним заплакав,
Про долю злу свою балакав,
Що через річку не везуть;
Но баба зараз розлучила,
Енею в батька загвоздила,
Щоб довго не базїкав тут.

60.

Попхались к берегу поблизче,
Прийшли на самий перевіз,
Де засмальцьований дїдище
Вередовав, як в греблї біс:
Кричав, буцїм-то навіжений,
І кобенив народ хрещений,
Як водить ся в шинках у нас;
Досталось родичам сердечним,
Не дуже лаяв словом гречним.
Нехай же зносять в добрий час!

61.

Харон, таких гостей узрівши,
Оскілками на їх дививсь,
Як бик скажений заревівши,
Запінивсь дуже і озливсь:
»Відкіль такиї се мандрйохи?
І так уже вас тут не трохи!
Якого чорта ви прийшли ?
Хиба щоб хати холодити!
Вас треба так опроводити,
Щоб ви і місця не найшли!

62.

Геть, преч вбирайтесь відсїль к чорту!
Я вам потилишника дам,
Побю всю пику, зуби, морду,
Аж не пізна вас дїдько сам!
І йон-же як захрабровали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 75

Живі сюди примандровали;
Бач, гиряві чого хотять!
Не дуже я на вас покваплюсь,
Тут з мертвими ось не управлюсь,
Що так над шиєю стоять.«

63.

Сивилла бачить, що не шутка,
Бо дуже сердить ся Харон,
Еней же був собі плохутка,
Дала стариганю поклон.
»Та ну, на нас лиш придиви ся,«
Сказала: »дуже не гнїви ся,
Не самі ми прийшли сюди.
Хиба-ж мене ти не пізнаєш,
Що так кричиш, на нас гукаєш?
Отсе невидані біди!

64.

Ось глянь ся: що отсе такеє?
Утихомир ся, не бурчи,
Ось деревце, бач, золотеє!
Тепер же, коли хоч, мовчи.«
Потім все дрібно росказала,
Кого до пекла провожала,
До кого, як, про що, за чим.
Харон же зараз схаменув ся,
Разів чотири погребнув ся
І з каючком причалив к ним.

65.

Еней з Сивиллою своєю
Не мішкавши в човен ввійшли;
Кальною річкою сїєю
На той бік в пекло поплили.
Вода в розколини лила ся,
Що аж Сивилла підняла ся,
Еней боявсь, щоб не втонуть;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 76

Но пан Харон наш потрудив ся,
На той бік так перехопив ся,
Що нельзя й оком і змигнуть.

66.

Приставши висадив на землю,
Взяв пів-алтина за труди,
За працьовиту свою греблю
І що сказав, іти куди.
Прийшовши відсїль гонів з двоє,
Побравшись за руки обоє,
Побачила, що ось лежав
У бурянї бровко муругий;
Три голови мав пес сей мурий,
Він на Енея загарчав.

67.

Загавкав грізно в три язики,
Уже був кинувсь і кусать,
Еней підняв тут крик великий,
Хотів чим дуж назад втікать.
Аж баба хлїб бровку шпурнула
І горло глевтяком заткнула,
То він за кормом і погнавсь.
Еней же з бабою старою,
То сяк то так, по-під рукою
Тихенько од бровка укравсь.

68.

Тепер Еней убрав ся в пекло,
Прийшов зовсїм на инший сьвіт.
Там все поблїдло і поблекло,
Нема нї місяця нї зьвізд;
Там тілько тумани великі,
Там чутні жалібниї крики,
Там мука грішним не мала.
Еней з Сивиллою глядїли,
Якиї муки тут терпіли,
Якая кара всїм була.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 77

69.

Смола там в пеклї клекотїла
І гріла ся все в казанах,
Живиця, сїрка, нефть кипіла,
Палав огонь, великий страх!
В смолї сїй грішники сидїли
І на огнї пеклись, горіли,
Хто як за віщо заслужив.
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!

70.

Панів за те там мордовали
І жарили зо всїх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залїзним прутьтям підганяли,
Коли який з них приставав.

71.

Огненним прутьтям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що самі убивали,
Яким остив наш білий сьвіт.
Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили різниї їм муки,
Товкли у мужчирях їм руки,
Не важились щоб убивать.

72.

Багатим та скупим вливали

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 78

Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж із роду не женились
Та по чужих кутках живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На сьвітї що грішило сьміло
І не бояло ся сих мук.

73.

Всїм старшинам тут без розбору.
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклї добру хльору,
Всїм по заслузі, як котам.
Тут всякиї були цехмистри
І ратмани і бургомистри,
Судьдї, підсудки, писарі,
Які по правдї не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.

74.

І всї розумні филозопи,
Що в сьвітї вчились мудровать.
Ченцї, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі зьвізд щоб не знимали —
Були в огнї на самім дну.

75.

Жінок своїх що не держали
В руках а волю їм дало,
По весїльлях їх одпускали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 79

Щоб часто в приданках були
І до півночи там гуляли
І в гречку деколи скакали,
Такі сидїли всї в шапках
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всї очами,
В кипячих сїркой казанах.

76.

Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах
І тілько знай, що їх хвалили,
Кипіли в нефтї в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустили ся, пішли в нї-на-що,
А послї чубили батьків,
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидче умирали,
Щоб їм принятись до замків.

77.

І ті були там лиґоминцї,
Піддурювали що дївок,
Що з вікна дрались по драбинцї
Під темний тихий вечерок:
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки добрались до кінця,
Поки дївки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послї до вінця.

78.

Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам
І на аршинець, на підборний,
Поганий продавали крам.
Тут всякиї були пронози,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 80

Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинкарі,
І ті, що фиґи-миґи возять,
Що в боклагах гарячий носять,
Там всї пекли ся крамарі.

79.

Паливоди і волоцюги,
Всї зводники і всї плути,
Ярижники і всї пянюги,
Обманщики і всї моти,
Всї ворожбити, чародїї,
Всї гайдамаки, всї злодїї,
Шевцї, кравцї і ковалї,
Цехи: різницький, коновальский,
Кушнїрський, ткацький, шаповальский,
Кипіли в пеклї всї в смолї.

80.

Там всї невірні і христьяне,
Були пани і мужики,
Була тут шляхта і міщане,
І молоді і старики;
Були багаті і убогі,
Прямі були і кривоногі,
Були видющі і слїпі,
Були і штатські і воєнні,
Були і панські і казенні,
Були миряне і попи.

81.

Гай, гай! та нїгде правди дїти —
Брехня ж наробить лиха більш:
Сидїли там скучні пііти,
Писарчуки поганих вірш;
Великиї терпіли муки,
Їм звязані були і руки,
Мов у Татар терпіли плїн.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 81

Оттак і наш брат попадеть-ся,
Що пише, не остережеть-ся;
Який же втерпить його хрін?

82.

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеэ оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши,
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустив ся промишлять.

84.

Еней як відсїль відступив ся
І далї трохи одійшов,
То на другеє нахопив ся,
Жіночу муку тут найшов.
В другім зовсїм сих караванї
Піджарйовали, як у банї,
Що аж кричали на чім сьвіт;
Отсї то галас ісправляли,
Гарчали, вили і пищали,
Після кутъ мов на живіт.

84.

Дївки, баби і молодицї
Кляли себе і ввесь свій рід,
Кляли всї жарти, вечерницї,
Кляли і жизнь і білий сьвіт;
За те їм так там завдавали,
Що через міру мудровали
І верховодили над всїм:
Хоть чоловіки не онеє,
Та коли, бач, жінки вже теє,
Так треба угодити їм.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 82

85.

Були там честні пустомолки,
Що знали ввесь сьвятий закон,
Молили ся без остановки
І били сот по пять поклон,
Як в церкві між людьми стояли.
І головами все хитали;
Як же були на самоті,
То молитовники ховали,
Казились, бігали, скакали,
І гірше де-що в темноті.

86.

Були і тиї там панянки,
Що наряжались на-показ;
Мандрйохи, фльорки і діптянки,
Що продають себе на час.
Сї в сїрцї і смолї кипіли,
За те що жирно дуже їли
І що їх не страшив і піст,
Що все прикушовали губи
І скалили біленькі зуби
І дуже волочили хвіст.

87.

Пеклись тут гарні молодицї,
Аж жаль було на них глядїть,
Чорняві, повні, милолицї;
І сї тут мусїли кипіть,
Що за-муж за старих ходили
І мишаком їх поморили,
Щоб послї гарно погулять
І з парубками поводитись,
На сьвіті весело нажитись
І неголодним умирать.

88.

Якиїсь мучились там птахи

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 83

З куделями на головах:
Се честниї, не потїпахи,
Були тендїтні при людях;
А без людей — не можна знати,
Себе чим мали забавляти,
Про те лиш знали до дверей:
Їм тяжко в пеклї докоряли,
Смоли на щоки налїпляли,
Щоб не дурили так людей.

89.

Бо щоки терли мінїєю,
А блейвасом і ніс і лоб,
Щоб краскою, хоть не своєю,
Причаровать к собі кого-б.
Із ріпи підставляли зуби,
Ялозили все смальцем губи,
Щоб підвести на гріх людей;
Піндючили якиїсь бочки,
Мостили в пазусї платочки,
В которих не було грудей.

90.

За сими по ряду шкварчали
В розпалених сковородах
Старі баби, що все ворчали,
Базікали о всїх дїлах.
Все тілько старину хвалили,
А молодих товкли та били;
Не думали ж, які були,
Іще як самі дївовали
Та з хлопцями як гарцювали
Та й по дитинцї привели.

91.

Відьом же тут колесовали
І всїх шептух і ворожок,
Там жили з них чорти мотали

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 84

І без витушки на клубок;
На припічках щоб не орали.
У комени щоб не лїтали,
Не їздили б на упирях,
І щоб дощу не продавали,
В ночи людей щоб не лякали,
Не ворожили б на бобах.

92.

А зводницям таке робили,
Що цур йому вже і казать,
На гріх дївок що підводили
І сим учились промишлять,
Жінок од чоловіків крали
І волоцюгам помагали
Рогами людський лоб квітчать:
Щоб не своїм не торговали,
Того б на одкуп не давали,
Що треба про запас держать.

98.

Еней там бачив щось немало
Кипящих мучениць в смолї;
Як з кабанів топилось сало,
Так шкварили ся сї в огнї.
Були і сьвітські і черницї,
Були дївки і молодицї,
Були і панї й панночки;
Були в свитках, були в охвотах,
Були в дулєтах і в капотах,
Були всї грішні жіночки.

94.

Но се були все осужденні,
Які померли не тепер;
Без суду ж не палив пекельний
Огонь, недавно хто умер.
Сї всї були в другім загонї,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 85

Якби лошата або конї,
Не знали, попадуть куда.
Еней, на перших подивившись
І о бідах їх пожурившись,
Пішов в другиї ворота.

95.

Еней, ввійшовши в сю кошару,
Побачив там багацько душ,
Вмішавши ся між сю отару,
Як між гадюки чорний уж.
Тут різні душі похожали,
Все думали та все гадали,
Куда-то за гріхи їх впруть:
Чи в рай їх пустять веселитись,
Чи може в пекло посмалитись
І за гріхи їм носа втруть.

96.

Було їм вільно розмовляти
Про всякиї свої дїла,
І думати і мізковати,
Яка душа де як жила.
Багатий тут на смерть гнївив ся.
Що він з грішми не розлїчив ся,
Кому і кілько треба дать;
Скупий же тосковав, нудив ся,
Що він на сьвітї не нажив ся
І що не вспів і погулять.

97.

Сутяга толковав укази
І що то значить наш статут,
Росказовав свої прокази,
На сьвітї щб робив сей плут.
Мудрець же физику провадив
І толковав якихсь монадів
І думав, відкіль взяв ся сьвіт.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 86

А мартопляс кричав, сьміяв ся,
Росказовав і дивовав ся,
Як добре знав жінок дурить.

98.

Судьдя там признавав ся сьміло,
Що з ґудзиками за мундир
Таке переоначив дїло,
Що може б навістив Сибір;
Та смерть ізбавила косою,
Що кат легенькою рукою
Плечей йому не покропив.
А лїкар скрізь ходив з ланцетом,
З слабительним і спермацетом,
І чванивсь, як людей морив.

99.

Ласощохлисти похожали,
Всї фертики і паничі,
На пальцях ногтики кусали,
Розприндившись як павичі;
Все очи в гору піднимали,
По сьвіту нашому вздихали.
Що рано їх побрала смерть:
Що трохи слави учинили,
Не всїх на сьвітї подурили,
Не всїм успіли носа втерть.

100.

Моти, картьожники, пянюги
І весь проворний честний род,
Лакеї, конюхи і слуги,
Всї кухарі і скороход,
Побравшись за руки, ходили
І все о плутнях говорили,
Які робили, як жили:
Як паней і панів дурили,
Як по шинках в ночі ходили
І як з кишень платки тягли.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 87

101.

Там придзиґльованки журились,
Що нїкому вже підморгнуть,
За ними більш не волочились,
Тут їх заклекотїла путь.
Баби тут більш не ворожили
І простодушних не дурили;
Які ж дївок охочі бить,
Зубами з серця скреготали,
Що наймички їх не вважали
І не хотїли їм годить.

102.

Еней узрів свою Дідону,
Осмалену, мов головня,
Як-раз по нашому закону
Пред нею шапочку ізняв.
»Здорова! глянь... де ти взяла ся?
І ти, сердечна, приплела ся
Із Карфагена аж сюда?
Якого біса ти спекла ся,
Хиба на сьвітї нажила ся?
Чорт мав тобі десь і стида!

103.

Така смачная молодиця,
І глянь: умерла залюбки!
Румяна, повна, білолиця,
Хто гляне, то лизне губки;
Тепер з тебе яка утїха?
Нїхто не гляне і для сьміха,
На вік тепер пропала ти!
Я дале-бі в тім не виною,
Що так роз'їхав ся з тобою,
Менї приказано втекти.

104.

Тепер же, коли хоч, злигаймось

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 88

І нумо жить так, як жили,
Тут закурім, заженихаймось,
Не розлучаймось нїколи.
Ходи, тебе я помилую,
Прижму до серця, поцїлую...«
Йому ж Дідона на одріз
Сказала: »К чорту убирай ся,
На мене більш не женихай ся...
Не лїзь! бо розібю і ніс.«

105.

Сказавши, чорт зна де пропала,
Еней не знав, що і робить.
Коли-б яга не закричала,
Що довго годї говорить,
То може б там і застояв ся,
І може б той пори дождав ся,
Щоб хто і ребра полїчив:
Щоб з вдовами не женихав ся,
Над мертвими не наглумляв ся,
Жінок любовю не морив.

106.

Еней з Сивиллою попхав ся
В пекельную подалї глуш,
Як на дорозї повстрічав ся
З громадою знакомих душ.
Тут всї з Енеем обнимались,
Чоломкались і цїловались,
Побачивши князька свого;
Тут всяк сьміяв ся, реготав ся,
Еней до всїх їх доглядав ся,
Знайшов з Троянцїв ось-кого:

107.

Педька, Терешка, Шелифона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сизьона,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 89

Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса;
Були Денис, Остап, Овсїй
І всї Троянцї, що втопились,
Як на човнах з ним волочились;
Був і Вернигора Мусїй.

108.

Жидівська школа завела ся,
Великий крик всї підняли,
І реготня де не взяла ся.
Тут всяку всячину верзли;
Згадали чорт знає колишнє,
Балакали уже і лишнє,
І сам Еней тут розходивсь.
Щось балагурили довгенько,
Хоть ізійшли ся і раненько,
Та пан Еней наш опізнивсь.

109.

Сивиллї се не показалось,
Що так пахолок застоявсь,
Що дитятко так розбрехалось,
Уже і о сьвітї не знавсь;
На його грізно закричала,
Залаяла, запорощала,
Що аж Еней ввесь затрусивсь.
Троянцї также всї здригнули
І в-розтич, хто куди, махнули,
Еней за бабою пустивсь.

110.

Ішли, і — як-би не збрехати —
Трохи не з пару добрих гін,
Як ось побачили і хати
І весь Плутонів царський дім.
Сивилла пальцем указала

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 90

І так Енеєві сказала:
»Оттут і пан Плутон живе
Із Прозерпиною своєю,
До їх то на поклон з гіллею
Тепер я поведу тебе.«

111.

І тілько що прийшли к воротам
І в двір пустили ся чвалать,
Як баба бридка, криворота:
»Хто йде?« їх стала окликать.
Мерзене чудо се стояло
І било під двором в клепало,
Як в панських водить ся дворах:
Обмотана вся ланцюгами,
Гадюки вили ся клубками
На голові і на плечах.

112.

Вона без всякого обману
І щиро, без обеняків,
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала.
Топтала, драпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертїла, рвала, шпиґовала
І кров із тїла їх пила.

113.

Еней бідняжка ізлякав ся,
Увесь як крейда побілїв,
І зараз у яги спитав ся,
Хто їй так мучити велїв.
Вона йому все росказала
Так, як сама здорова знала,
Що в пеклї єсть судьдя Еак;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 91

Хоть він на смерть не осуждає,
Та мучити повелїває,
І як звелить — і мучать так.

114

Ворота самі одчинились,
Не сьмів нїхто їх задержать.
Еней з Сивиллою пустились,
Щоб Прозерпинї честь оддать
І піднести їй на болячку
Ту суто-золоту гільлячку,
Що сильно так вона бажа.
Но к нїй Енея не пустили,
Прогнали, трохи і не били,
Бо хиріла їх госпожа.

115.

А далї вперли ся в будинки
Підземного сього царя,
Було не видно нї пилинки,
А все в них сьвітло як зоря;
Цьвяховані були там стїни
І вікна всї з морської піни;
Шумиха, олово, свинець,
Блищали міди там і крицї —
Всї убрані були сьвітлицї:
По правдї, панський був дворець.

116.

Еней з ягою розглядали
Всї дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очи на лоби пяли.
Проміж собою все зглядались,
Всьому дивились, осьміхались,
Еней то цмокав то свистав.
Оттут-то душі ликовали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 92

Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.

117.

Сидїли руки поскладавши,
Для них все празники були,
Люльки курили полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнкову і не пінну,
А третьопробну, перегінну,
Настояную на бодян,
Під челюстями запікану
І з ганусом і до калгану,
В нїй був і перець і шапран.

118.

І ласощі все тілько їли:
Сластьони, коржики, стовпцї,
Варенички пшеничні, білі,
Пухкі з кавяром буханцї;
Часник, рогіз, паслін, кислицї,
Козельцї, терн, глід, полуницї,
Крутиї яйця з сирівцем,
І дуже вкусную яєшню,
Якусь нїмецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.

119.

Велике тут було роздольля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголовя
Тому, хто грішну жизнь веде.
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утїшав ся тим до поту,
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, весели ся,
Кричи, мовчи, співай, крути ся.
Рубайсь, так і дадуть палаш.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 93

120.

Нї чванились нї величались,
Нїхто не знав тут мудровать,
Крий Боже! щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать.
Нї сердили ся нї гнївились,
Нї лаяли ся і не бились,
А всї жили тут любязно;
Тут всякий гласно женихав ся,
Ревнивих ябед не бояв ся,
Було в-обще все за-одно.

121.

Нї холодно було нї душно,
А саме так, як в сїряках,
І весело і так нескучно,
На великодних як сьвятках.
Коли кому що захотїлось,
То тут як з неба і вродилось:
Оттак-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовав ся,
І тут яги своєй спитав ся,
Які се праведні були.

122.

»Не думай, щоб були чиновні,«
Сивилла сей дала одвіт:
»Або що грошей скринї повні,
Або в яких товстий живіт.
Не ті се, що в цьвітних жупанах,
В кармазинах або сапянах;
Не ті-ж, що з книгами в руках;
Не рицарі, не розбишаки,
Не ті се, що кричать »і паки«,
Не ті, що в золотих шапках.

123.

Се бідні нищі, навіжені,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 94

Що дурнями очисляли їх,
Старцї, хромі, слїпорожденні,
З яких був людський глум і сьміх.
Се, що з порожнїми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що »Біг-дасть« получали,
Се ті, яких випроважали
В потилицю і по плечах.

124.

Се вдови бідні, безпомочні,
Яким приюту не було;
Се дїви честні, непорочні,
Яким спідницї не дуло;
Се, що без родичів остались
І сиротами називались,
А послї вбгались і в оклад;
Се, що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим богат, то тим і рад.

125.

Тут также старшина правдива,
Бувають всякі і пани;
Но тілько трохи сього дива,
Не кваплють ся на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько сьвіту,
Которі праведно жили.«

126.

— »Скажи ж, моя голубко сиза,«
Іще Еней яги спитав:
»Чом батька я свого Анхиза

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 95

І досї в вічи не видав,
Нї з грішними нї у Плутона?
Хиба йому нема закона,
Куда його щоб засадить ?«
— »Він божої,« сказала, »крови,
І по Венериній любови,
Де схоче, буде там і жить.«

127.

Балакавши зійшли на гору,
На землю сїли оддихать,
І попотївши саме в пору
Тут приняли ся розглядать,
Анхиза щоб не прогуляти,
Обридло бо і так шукати.
Анхиз же був тогдї в низу,
І похожавши по долинї,
Об миленькій своїй дитинї
Водив по мізку коверзу.

128.

Як глядь на гору не нароком,
І там свого синка узрів;
Побіг старий не просто, боком
І ввесь од радости згорів.
Хватавсь з синком поговорити,
О всїх спитатись, розпросити
І повидатись хоть часок;
Енеєчка свого обняти,
По-батьківській поцїловати,
Його почути голосок.

129.

— »Здоров, синашу, ма дитино!«
Анхиз Енеєві сказав:
»Чи се-ж тобі таки не стидно,
Що довго я тебе тут ждав?
Ходїм лишень к моїй господї,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 96

Там поговорим на свободі,
За тебе будем мірковать.«
Еней стояв так, мов дубина,
Котилась з рота тілько слина,
Не сьмів мерця поцїловать.

130.

Анхиз, сю бачивши причину,
Чого синочок сумовав,
І сам хотїв обнять дитину —
Та ба! уже не в ту попав.
Принявсь, його щоб научати
І тайности йому сказати:
Який Енеїв буде плід,
Якиї дїти будуть жваві,
На сьвітї зроблять скілько слави,
Яким то хлопцям буде дїд.

131.

Тогдї-то в пеклї вечерницї
Лучились, бачиш, як на те;
Були дївки та молодицї,
І там робили не пусте:
У ворона собі іграли,
Весїльних пісеньок співали,
Співали тут і колядок;
Палили клочча, ворожили,
По спинї лещатами били,
Загадовали загадок.

132.

Тут заплїтали джереґелї,
Дробушечки на головах;
Скакали по полу веґері,
В тїсної баби по лавках;
А в комен сужених питали,
У хатнїх вікон підслухали,
Ходили и північ по пустках,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 97

До сьвічки ложечки палили,
Щетину із свинї смалили,
Або жмурились по кутках.

133.

Сюди привів Анхиз Енея
І між дївок сих посадив,
Як неука і дуралея
Принять до гурту їх просив;
І щоб обом їм услужили,
Як знають, так поворожили:
Чи буде у Риму синок,
Чи він хоть трохи уродливий,
К чому і як Еней щасливий,
Щоб всїх спитались ворожок.

134.

Одна дївча була гостренька
І саме ухе-прехихе,
Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,
Було з диявола лихе.
Вона тут тілько і робила,
Що всїм гадала, ворожила,
Могуща в дїлї тім була;
Чи брехеньки які сточити,
Кому іменьня приложити,
То так як-раз і додала!

135.

Привідця зараз ся шептуха
І примостилась к старику,
Йому шепнула біля уха
І завела з ним річ таку:
»Ось я синкові загадаю,
Поворожу і попитаю,
Йому що буде, роскажу.
Я ворожбу такую знаю:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 98

Хоть що, по правдї одгадаю,
І вже нїколи не збрешу.«

136.

І зараз в горщечок наклала
Відьомських різних всяких трав,
Які на Константина рвала,
І те гнїздо, що ремез клав:
Васильки, папороть, шевлїю,
Петрів батіг і конвалїю,
Любисток, просерень, чебрець;
І все се налила водою
Погожею, непочатою,
Сказавши скількось і словець.

187.

Горщок сей черепком накрила,
Поставила його на жар,
І тут Енея присадила,
Щоб огоньок він роздував.
Як розігрілось, зашипіло,
Запарилось, заклекотїло,
Ворочало ся з верху в низ:
Еней наш насторошив уха,
Мов чоловічий голос слуха,
Те чує і старий Анхиз.

138.

Як стали роздувать пильнїйше,
Горщок той дужче клекотав,
Почули голос виразнїйше,
І він Енею так сказав:
»Енею годї вже журитись!
Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід.
Всїм сьвітом буде управляти,
По всїх усюдах воювати,
Підверне всїх собі під спід.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина III — 99

139.

І римськиї поставить стїни,
В них буде жити, як в раю;
Великі зробить переміни
Во всїм окружнім там краю.
Там буде жить та поживати,
Покіль не будуть цїловати
Ноги чиєїсь постола...
Но відсїль час тобі вбирать ся
І з пан-отцем своїм прощать ся,
Щоб голова тут не лягла.«

140.

Сього Анхизу не бажалось,
Щоб попроїдати ся з синком,
І в голову йому не клалось,
Щоб з ним так бачитись мельком.
Та ба! вже нїчим пособити,
Енея треба відпустити,
Із пекла вивести на сьвіт.
Прощали ся і обнимались,
Слїзьми гіркими обливались —
Анхиз кричав, як в мартї кіт.

141.

Еней з Сивиллою старою
Із пекла бігли на-простець;
Синок ворочав головою,
Поки аж не сховавсь отець.
Прийшов к Троянцям помаленьку
І крав ся нишком, потихеньку,
Де їм велїв себе пождать.
Троянцї покотом лежали
І на дозвільлї добре спали,
Еней і сям уклав ся спать.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 100

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА.

1.

Борщів як три не поденькуєш,
На моторошнї засердчить,
І зараз тяглом закишкуєш
І в буркотї закеньдюшить.
Коли ж що напхом з'язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселї занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш
І біг до горя зачортить.

2.

Та що абищоти верзлялом,
Не казку кормом соловять:
Ось ну закалиткуй брязкалом,
То радощі заденежать.
Коли давало спятакуєш,
То може чуло зновинуєш,
Як що з тобою спередить:
Куди на плавах човновати,
Як угодилї Юнонати
І як Еней замінервить.

3.

Мене за сю не лайте мову,
Не я її скомпоновав;
Сивиллу лайте безтолкову,
Її се мозок змусовав:
Се так вона коверзовала,
Енеєві пророковала,
Йому де поступатись як.
Хотїла мозок закрутити,
Щоб грошей більше улупити,
Хоть бідний був Еней і так.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 101

4.

Та треба з лиха догадать ся,
Як прийде узлом до чогось,
А з відьмою не торговать ся,
Щоб хлипати не довелось.
Подяковав старую суку
Еней за добрую науку,
Шагів з дванадцять в руку дав.
Сивилла грошики в калитку,
Піднявши пелену і свитку,
Ізслизла, мов лихий злигав.

5.

Еней, ізбувши сучу бабу,
Як мога швидче на човни,
Щоб не дала Юнона швабу,
Що загубив би і штани.
Троянцї, в човни посїдавши
І швидко їх поодпихавши,
По вітру гарно поплили.
Гребли з диявола всї дружно,
Що деяким аж стало душно,
По хвилї веселця гули.

6.

Пливуть — аж вітри забурчали
І закрутили не шутя;
Завили різно, засвистали,
Нема Енеєві путьтя!
І зачало човни вихати:
То сторч то на-бік колихати,
Що враг устоїть на ногах.
Троянцї з ляку задрижали,
Як лиху помогти, не знали,
Іграли тілько на зубах.

7.

Як-ось став вітер ущухати,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 102

І хвилї трохи уляглись;
Став місяць з хмари виглядати,
І зьвізди на небі блись-блись.
Агу, Троянцям легше стало
І тяжке горе з серця спало,
Уже бо думали пропасть.
З людьми на сьвітї так буває:
Коли кого міх налякає,
То послї торба спать не дасть.

8.

Уже Троянцї вгамовались,
Могоричу всї потягли,
І мов меньки повивертались,
Безпечно спати залягли.
Аж ось поромщик їх проноза
На землю впав, як міх із воза,
І мов на пуп репетовав:
»Пропали всї ми з головами,
Прощаймось з тїлом і душами,
Остатнїй наш народ пропав!

9.

Заклятий остров перед нами,
І ми його не минемо,
Не пропливем нїгде човнами,
А на йому пропадемо.
Живе на острові цариця
Цирцея, люта чарівниця,
І дуже злая до людей;
Які лиш не остережуть ся,
А їй на остров попадуть ся,
Тих переверне на зьвірей.

10.

Не будеш тут ходить на парі,
А підеш зараз чотирма;
Пропали, як Сїрко в базарі,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 103

Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом нї козою,
А вже запевне що волом;
І будеш в плузї похожати,
До броваря дрова таскати,
А може підеш бовкуном.

11.

Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан,
І »не позвалям« там забуде,
А заблеє так, як баран.
Москаль бодай би не козою
Замекекекав з бородою,
А Прус хвостом не завиляв,
Як, знаєш, лис хвостом виляє,
Як дуже Дойда налягає
І як Чухрай у гонку дав.

12.

Цесарцї ходять журавлями,
Цирцеї служать за гусар
І в острові тім сторожами.
Італїянець же, маляр,
Ісквапнїйший на всякі штуки,
Співак, танцюра на всї руки,
Уміє і чижів ловить —
Сей, переряжен в обезяну,
Ошийник носить із сапяну
І осужден людей сьмішить.

13.

Французи ж, давнїї сїпаки,
Головорізи, різники,
Сї перевернуті в собаки,
Чужі щоб гризли маслаки.
Бони і на владику лають,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 104

За горло всякого хватають,
Гризуть ся і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший
І знай всїм наминав парші,
Чуприну всякому скубе.

14.

Повзуть Швейцарцї червяками.
Голландцї квакають в багнї,
Чухонцї лазять муравями,
Пізнаєш Жида там в свинї.
Індиком ходить там Гишпанець,
Кротом же лазить Португалець,
Зьвіркує Шведин вовком там;
Датчанин добре жеребцює,
Медведем Турчин там танцює:
Побачите, шо буде нам!«

15.

Біду побачив неминучу,
Троянцї всї і пан Еней,
Зібрали ся в одну всї кучу,
Подумать о бідї своєй;
І митьтю тут уговорились,
Щоб всї хрестились і молились,
Щоб тілько остров їм минуть.
Молебень же втяли Еолу,
Щоб вітрам по його ізволу
В другий бік повелїв дмухнуть.

16.

Еол молебнем вдовольнив ся
І вітрів зараз одвернув,
Троянський плав перемінив ся,
Еней буть зьвірем увильнув.
Ватага вся повеселїла,
Горілка з пляшок булькотїла,
Нїхто нї каплї не пролив;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 105

Потім взяли ся за веселця
І пригребнули всї од серця,
Мов-би Еней по почтї плив.

17.

Еней, по човну похожая,
Роменський тютюнець курив,
На всї чотири розглядая,
Коли-б чого не пропустив.
»Хвалїте,« крикнув, »братця, Бога!
Гребіте дужче яко мога,
От Тибр перед носом у нас;
Ся річка Зевсом обіщана
І з берегами нам оддана.
Греби! от закричу: шабас!«

18.

Гребнули раз, два, три, чотири,
Як на! — у берега човни,
Троянцї наші чуприндирі
На землю скіць! як там були.
І зараз стали розкладатись,
Копати, строїть, ташоватись,
Мов їм під лагер суд одвів.
Еней кричить: »Моя тут воля!
І кілько оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів.«

19.

Земелька ся була латинська,
Завзятий цар в нїй був Латин;
Старий скупиндя, скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
А также всї його підданцї
Носили латані галанцї,
Дивившись на свого царя;
На гроші там не козиряли,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 106

А в кітьки крашанками грали, —
Не возьмеш даром сухаря.

20.

Латин сей, хоть не дуже близько,
А все Олимпським був рідня,
Не кланяв ся нїкому низько,
Для його все була брідня.
Мерика, кажуть, його мати
До Фавна стала учащати,
Та і Латина добула.
Латин дочку мав чепуруху,
Проворну, гарну і моргуху,
Одна у нього і була.

21.

Дочка була зальотна птиця
Із заду, з переду, кругом;
Червона, сьвіжа як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода;
Хоть хто на неї ненароком
Закине молодецьким оком,
То так її і вподоба.

22.

Така дївча — кусочок ласий,
Заслиниш ся, як глянеш раз.
Що ваші гречеські ковбаси!
Що ваш первак грушевий квас!
Завійниця од неї вхопить,
На голову насяде клопіт,
А може тьохне і не там;
Поставить рогом ясні очи,
Що не доспиш петрівськой ночи:
Те по собі я знаю сам.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 107

23.

Сусїднї хлопцї женихались
На гарну дївчину таку,
І сватать деякі питались,
Які хотїли, щоб смаку
В Латиновій дочцї добить ся,
Царя приданим поживить ся,
Геть-геть — і царство за чуб взять.
Но ненечка її Амата
В душі своїй була строката,
Не всякий їй любив ся зять.

24.

Один був Турн, царйок нешпетний,
З Латином у сусїдстві жив,
Дочцї і матері прикметний,
І батько дуже з ним дружив.
Не в шутку молодець був жвавий,
Товстий, високий, кучерявий,
Обточений як огірок;
І війська мав свого чимало,
І грошиків таки бряжчало,
Куда не кинь, був Турн царйок.

25.

Пан Турн щось дуже підсипав ся
Царя Латина до дочки,
Як з нею був, то виправляв ся
І піднимавсь на каблучки.
Латин, дочка, стара Амата
Що-день від Турна ждали свата;
Уже нашили рушників
І всяких всячин напридбали,
Які на сватаньнї давали,
Все сподївались старостів.

26.

Коли чого в руках не маєш,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 108

То не хвали ся, що твоє;
Що буде, ти того не знаєш,
Утратиш може і своє.
Не розглядївши, кажуть, броду,
Не лїзь прожогом перший в воду,
Бо щоб не насьмішив людей.
І перше в волок подиви ся,
Тогдї і рибою хвали ся,
Бо будеш йолоп, дуралей.

27.

Як пахло сватаньням в Латина
І ждали тілько четверга,
Аж тут Анхизова дитина
Припленталась на берега
Зо всїм своїм троянським племям.
Еней не марно тратив время,
По-молодецьку закурив:
Горілку, пиво, мед і брагу
Поставивши перед ватагу,
Для збору в труби засурмив.

28.

Троянство, знаєш, все голодне
Сипнуло ристю на той клик;
Як галич в время непогодне,
Всї підняли великий крик.
Сивушки зараз ковтонули
По ківшику і не здригнули,
І докосились до потрав.
Все військо добре убирало,
Аж по-за ухами лящало,
Один перед другим хватав.

29.

Вбирали сїчену капусту,
Шатковану і огірки
(Хоть се було в час мясопусту),

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 109

Хрін з квасом, редьку, бураки;
Рябка, тетерю, саламаху —
Як не було, поїли з маху
І всї строщили сухарі;
Що не було, все поз'їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі.

80.

Еней оставив із носатку
Було горілки про запас,
Но клюкнув добре по порядку,
Розщедривсь, як бува у нас.
Хотїв послїднїм подїлитись,
Щоб до кінця уже напитись,
І добре цївкою смикнув;
За ним і вся його голота
Тягла, поки була охота,
Що деякий і хвіст надув.

31.

Барильця, пляшечки, носатку,
Сулїї, тикви, боклажки,
Все висушили без остатку,
Посуду потовкли в шматки.
Троянцї з хмелю просипались,
Скучали, що не похмелялись;
Пішли, щоб землю озирать,
Де їм показано селитись,
Жить, будовати ся, женитись,
І щоб Латинцїв розпізнать.

32.

Ходили там, чи не ходили,
Як ось вернулись і назад,
І чепухи нагородили,
Що пан Еней не був і рад.
Сказали: люде тут бормочуть,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 110

Язиком дивним нам сокочуть
І ми їх мови не втнемо;
Слова свої на ус кончають,
Як ми що кажем їм, не знають:
Між ними ми пропадемо.

33.

Еней тут зараз взяв догадку,
Велїв побігти до дяків,
Купить Піярскую граматку,
Полуставцїв, октоіхів;
І всїх зачав сам мордовати,
По-верху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське племя все засїло
Коло книжок, що аж потїло,
І по латинському гуло.

34.

Еней від них не одступав ся,
Тройчаткою всїх приганяв;
І хто хоть трохи лїновав ся,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном, — домінусом,
Себе ж то звали Троянус.

35.

Еней, Троянцїв похваливши,
Що так лацину поняли,
Сивушки в кубочкн наливши,
І могорич всї запили.
Потім з десяток що мудрійших,
В лацинї що найрозумнїйших,
З ватаги вибравши як-раз,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 111

Послав послами до Латина
Од імени свого і чина,
А з чим послав, то дав приказ.

36.

Посли, прийшовши до столицї,
Послали до царя сказать,
Що до його і до царицї
Еней прислав поклон оддать
Із хлїбом, з сїльлю і з другими
Подарками предорогими,
Щоб познакомитись з царем,
І як добеть-ся панськой ласки
Еней сподар і князь троянський,
То прийде сам в царський терем.

37.

Латину тілько що сказали,
Що од Енея єсть посли
І з хлїбом, з сїльлю причвалали,
Та ще й подарки принесли,
Хотять Латину поклонить ся,
Знаком йтись і подружить ся, —
Як тут Латин і закричав:
»Впусти! я хлїба не цураюсь,
І з добрими людьми братаюсь;
От, на ловця зьвір наскакав!«

38.

Велїв тут зараз прибирати
Сьвітлицї, сїни, двір мести,
Клечаньня по двору сажати,
Шпалерів різних нанести
І вибивать царськую хату;
Либонь покликав і Амату,
Щоб і вона дала совіт:
Як лучше, красче прибирати,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 112

Де, як коврами застилати
І підбирать до цьвіту цьвіт.

39.

Послав гінця до богомаза,
Щоб мальованьня накупить,
І также різного припаса,
Щоб що було і їсть і пить.
Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном,
Сивушки же трохи не з спуст;
Де не взялись воли, телята,
Барани, вівцї, поросята:
Латин прибравсь, мов на запуст.

40.

Ось привезли і мальованьня,
Роботи первійших майстрів,
Царя Гороха панованьня,
Портрети всїх багатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ільля гуляє,
Як бе Половцїв, проганяє,
Як Переяслів боронив;

41.

Бова з Полканом як водив ся,
Один другого як вихрив;
Як Соловей харциз женив ся,
Як в Польщі Желїзняк ходив.
Портрет був Француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Банька Каін в-передї.
І всяких всячин накупили,
Всї стїни ними облїпили,
Латин дививсь їх красотї!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 113

42.

Латин, так дома спорядивши.
Кругом все в хатах оглядав,
Сьвітелки, сїни обходивши,
Собі убори добирав:
Плащем з клейонки обвернув ся.
Циновим ґудзем застебнув ся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги киндї нові
І рукавицї взяв шкапові,
Надувсь, мов на огнї лопух.

43.

Латин як цар в своїм нарядї
Ішов в кругу своїх вельмож,
Которі всї були в парадї,
Надувшись всякий з них як йорж.
Царя на дзиґлик посадили,
А самі мовчки одступили
Від покутя аж до дверей.
Цариця ж сїла на ослонї
В єдимашковому шушонї,
В караблику із соболей.

44.

Дочка Лавися чепуруха
В нїмецькім фуркальцї була,
Вертїлась як в окропі муха,
В верцадло очи все пяла.
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой фіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт.

45.

Послів ввели к царю з пихою,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 114

Як водило ся у Латин;
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин,
І соли кримки і бахмутки,
Лахматьтя різного три жмутки,
Еней Латину що прислав.
Посли к Латину приступались,
Три рази низько поклонились,
А старший рацію сказав:

46.

»Енеус, постер магнус панус
І славний Троянорум князь,
Шмигляв по морю як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нунк нас.
Рогамус, доміне Латине,
Нехай наш капут не загине:
Пермітте жить в землї своей,
Хоть за пекунїї, хоть гратіс,
Ми дяковати будем сатіс
Бенефіценції твоєй.

47.

О Рекс! будь нашим Меценатом
І ласкам туам покажи,
Енеусу зроби ся братом,
О оптіме, не одкажи!
Енеус прінцепс єсть моторний,
Формозус, гарний і проворний,
Побачиш сам, інноміне!
Вели акціпере подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене:

48.

Се килим самольот чудесний,
За Хмеля виткав ся царя,
Лїта під облака небесні

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 115

До місяця і де зоря;
Но можна стіл ним застилати.
І перед ліжком простилати,
І тарадайку закривать.
Царівнї буде він в пригоду,
І то найбільш для того году,
Як за-муж прийдеть-ся давать.

49.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,
Її у Липську добули;
Найбільше в тім вона прикметна:
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродять ся потрави,
Які на сьвітї тілько єсть:
Пивце, винце, медок, горілка,
Рушник, ніж, ложка і тарілка.
Царицї мусим сю піднесть.

50.

А се сапянцї самоходи,
Що в них ходив іще Адам,
В старинниї пошиті годи,
Не знаю, як достались нам:
Либонь достались од Пендосїв,
Що в Трої нам утерли носїв,
Про те Еней зна молодець;
Сю вещ, як рідку і старинну,
Підносимо царю Латину,
З поклоном низьким, на ралець.«

51.

Цариця, цар, дочка Лавина
Зглядали ся проміж себе,
Із рота покотилась слина,
До себе всякий і гребе,
Які достались їм подарки;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 116

На-силу обійшлось без сварки.
Як ось Латин сказав послам:
»Скажіте вашому Енею,
Латин і з цїлою сїмєю,
Крий Боже, як всї раді вам!

52.

І вся моя маєтность рада,
Що Бог вас навернув сюди;
Мнї мила ваша вся громада,
Я не пушу вас нїкуди.
Прошу Енею покланятись
І хлїба, соли не цуратись,
Кусок остатнїй роздїлю.
Дочка у мене одиначка,
Хазяйка добра, пряха, швачка.
То може і в рідню вступлю.«

53.

І зараз попросив до столу
Латин Енеєвих бояр,
Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кавяр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшцї потрух з галушками,
Потім до соку каплуни,
З отрібки баба, шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохмаль, який їдять пани.

54.

В обід пили заморські вина,
Не можна всїх їх росказать,
Бо потече із рота слина
У декого, як описать;
Пили Сикизку, деренївку
І кримську вкусную дулївку,
Що то айвовкою зовуть.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 117

На віват з мужчирів стріляли,
Туш грімко трубачі іграли,
А многолїт дяки ревуть!

65.

Латин, по царському звичаю,
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Оріхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих пять кіп яєць,
Рогатого скота з Липянки,
Сивухи відер пять з Будянки,
Сто решетилівських овець.

56.

Латин старий і полигав ся
З Енеем нашим молодцем,
Еней і зятем називав ся —
Но дїло красить ся кінцем!
Еней, при щастю без поміхи,
Вдавав ся в жарти, ігри, сьміхи,
А о Юнонї і забув,
Його котора не любила
І скрізь за ним, де був, слїдила,
Нїгде од неї не в вильнув.

57.

Ірися, цьохля проклятуща,
Завзятїйша од всїх брехух,
Олимпська мчалка невсипуща,
Крикливійша із щебетух,
Прийшла, Юнонї росказала,
Енея як Латинь приймала,
Який між ними єсть уклад:
Еней за тестя мав Латина,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 118

А сей Енея як за сина,
І у дочки з Енеєм лад.

58.

»Еге!« Юнона закричала:
»Поганець яв же розібрав;
Я нарошно йому спускала,
А він і ноги розіклав!
Ого! провчу я висїкаку,
І перцю дам йому і маку,
Потямить, якова-то я!
Прольлю троянську кров, латинську,
Вмішаю Турна скурвасинську,
Я наварю їм кисїля!«

59.

І на! через штафет к Плутону
За підписом своїм приказ,
Щоб фурію він Тезифону
Послав к Юнонї тойже час;
Щоб нї в берлинї нї в дормезї,
І нї в ридванї нї в портшезї,
А бігла б на перекладних;
Щоб не було в путї препони,
То б заплатив на три прогони,
Щоб на Олимп вродилась в-миг.

60.

Прибігла фурія із пекла
Яхиднїйша од всїх відьом,
Зла, хитра, злобная, запекла,
Робила з себе скрізь содом.
Ввійшла к Юнонї з ревом, стуком,
З великим треском, свистом, гуком,
Зробила об собі лепорт.
Як-раз її взяли гайдуки
І повели в терем під руки,
Хоть так страшна була як чорт.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 119

61.

»Здорова, люба, мила доню!«
Юнона в радощах кричить:
»До мене швидче, Тезифоню!«
І цїловать її біжить.
»Сїдай, голубко! Як ся маєш?
Чи пса троянського ти знаєш?
Тепер к Латину завитав,
І крутить там, як в Карфагенї;
Достанеть-ся дочцї і ненї,
Латин щоб в дурнї не попав.

62.

Весь знає сьвіт, що я не злобна,
Людей губити не люблю;
Но річ така богоугодна,
Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весїльля,
Задай ти добре всїм похмільля,
Хоть-би побрали всїх чорти.
Амату, Турна і Латина,
Енея, гадового сина,
Пужни по своєму їх ти!«

63.

— »Я наймичка твоя покорна,«
Ревнула фурія як грім:
»На всяку хіть твою неспорна.
Сама Троянцїв всїх поїм;
Амату з Турном я з'єднаю
І сим Енея укараю.
Латину ж в тїмя дур пущу.
Побачать то боги і люде,
Що з сватаньня добра не буде;
Всїх, всїх в шматочки потрощу.«

64.

І перекинулась клубочком,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 120

Кіть-кіть з Олимпа як стріла;
Як йшла черідка вечерочком,
К Аматї шусть — як там була!
Смутна Амата піря драла,
Слїзки ронила і вздихала,
Що Турн князьок не буде зять,
Кляла Лавинїї родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що-ж? против ріжна не прать!

65.

Яга, під пелену підкравшись,
Гадюкой в серце поповзла,
По всїх куточках позвивавшись,
В Аматї рай собі найшла.
В отравлену її утробу
Наклала злости, мов-би бобу;
Амата стала не своя:
Сердита лаяла, кричала,
Себе, Латина проклинала
І всїм давала тришія.

66.

Потім і Турна навістила
Пресуча, лютая яга,
І із сього князька зробила
Енею лишнього врага.
Турн, по воєнному звичаю
З горілкою напившись чаю,
Сказать по-просту, пяний спав.
Яга тихенько підступила,
І люте снище підпустила,
Що Турн о тім не помишляв.

67.

Йому, бач, сонному верзло ся,
Буцїм Анхизове дитя
З Лавинїєю десь зійшло ся

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 121

І женихалось не шутя:
Буцїм з Лависей обнимав ся,
Буцїм до пазухи добрав ся,
Буцїм і перстень з пальця зняв;
Лавися перше мов пручалась,
А послї мов угамовалась,
І їй буцїм Еней сказав:

68.

»Лависю, милеє коханьня!
Ти бачиш, як тебе люблю.
Но що се наше жениханьня,
Коли тебе на вік гублю?
Рутулець Турн тебе вже свата,
За ним, бач, тягне і Амата,
І ти в йому находиш смак.
До кого хіть ти більшу маєш?
Скажи: кого з нас вибираєш?
Нехай я згину, неборак!«

69.

— »Живи, Енеєчку мій милий!«
Царівна сей дала одвіт:
»Для мене завжде Турн остилий,
Очам моїм один ти сьвіт!
Тебе коли я не побачу,
То день той і годину трачу,
Моє ти щастя, животи!
Турн швидче нагле околїє,
Нїж дурень мною завладїє:
Я вся твоя і пан мій — ти!«

70.

Тут Турн без памяти схватив ся,
Стояв як в землю вритий стовп;
Од злости, з хмелю ввесь трусив ся
І сна од яву не розчовп:
»Кого? мене? і хто? Троянець?

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 122

Голяк, втїкач, приплентач, ланець!
Звести? Лавинїю однять?
Не князь я, гірше шмаровоза,
І дам собі урізать носа,
Коли Еней Латину зять!

71.

Лавися шмат не для харциза,
Який пройдисьвіт єсть Еней;
А то — і ти, голубко сиза,
Ізгинеш од руки моєй!
Я всїх поставлю вверх ногами,
Не подарую вас душами,
А більш Енею докажу!
Латина же, старого дїда,
Прижму незгірше як сусїда,
На кіл Амату посажу.«

72.

І зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам,
Помірявсь силою своєю,
Достав од Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись по-під боками,
Або побитись і на смерть.
А также пхнув він драгомана
І до латинського султана,
Щоб і йому мордаси втерть.

73.

Яхидна фурія раденька,
Що по її все дїло йшло,
До людських бід вона швиденька,
І горе мило їй було.
Махнула швидко до Троянцїв,
Щоб сих латинських постоянцїв
По своєму осатанить.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 123

Тогдї Троянцї всї з хортами
Збирались їхать за зайцями,
Князька свого повеселить.

74.

Но »горе, грішникові сущу,«
Так київський скубент сказав:
»Благих дїл вовся не імущу!
Хто божиї судьби пізнав?
Хто, де не дума, там ночує,
Хотїв де бігти, там гальмує:
Так грішними судьба вертить!«
Троянцї самі то пізнали,
З малої речи пострадали,
Як то читатель сам узрить.

75.

Поблизь троянська кочованьня
Був на одльотї хуторок;
Було в нїм щупле будованьня,
Ставок був, гребля і садок.
Жила Аматина там нянька,
Не знаю, жінка чи панянка,
А знаю, що була стара,
Скупа і зла і воркотуха,
Наушниця і щебетуха;
Давала чиншу до двора:

76.

Ковбас десятків з три Латину,
Лавинїї к Петру мандрик,
Аматї в тиждень по алтину,
Три фунти воску на ставник;
Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісїм на намітки
І двістї валяних ґнотів.
Латин од няньки наживав ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 124

За те ж за няньку і вступав ся,
За няньку хоть на ніж готів.

77.

У няньки був біленький цуцик,
Її він завжде забавляв:
Не дуже простий, родом муцик,
Носив поноску, танцьовав,
І панїї лизав од скуки
Частенько ноги скрізь і руки,
І тїменицї вигризав.
Царівна часто з ним ігралась,
Сама цариця любовалась,
А цар то часто годував.

78.

Троянцї, в роги затрубивши,
Пустили гончих в чагарі,
Кругом болото обступивши,
Бичами ляскали псарі.
Як тілько гончі заганяли,
Загавкали, заскавучали,
То муцик, вирвавшись на двір,
На голос гончих одізвав ся,
Чмихнув, завив, до них помчав ся
Стременний думав, що то зьвір:

79.

»А тю його! гуджга!« і крикнув,
І з свори поспускав хортів;
Тут муцик до землї прилипнув
І дух від ляку затаїв;
Но пси, донюхавшись, доспіли,
Шарпнули муцика, із'їли
І посмоктали кісточки.
Як вість така дойшла до няньки,
То очи випяла як баньки,
А з носа спали і очки.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 125

80.

Осатанїла вража баба
І крикнула як на живіт,
Зробилась зараз дуже слаба,
Холодний показав ся піт;
Порвали маточні припадки,
Істерика і лихорадки,
І спазми жили потягли;
Під ніс їй клали ассафету
І теплую на пуп сервету,
Іще клїстир з ромну дали.

81.

Як тілько к памяти вернулась,
То зараз галас підняла;
До неї челядь вся сунулась
Для дива, як ввесь сьвіт кляла.
Потім, схвативши головешку
І вибравшись на добру стежку.
Чкурнула просто до Троян:
Всї куренї їх попалити,
Енея заколоть, побити
І всїх троянських бусурман.

82.

За нею челядь покотила,
Схвативши, хто що запопав:
Кухарка чаплїю вхопила,
Лакей тарілками шпурляв;
З рублем там прачка храбровала,
З дійницей ричка наступала,
Гуменний з цїпом скрізь совавсь;
Тут рота косарів з гребцями
Йшла битись з косами, з граблями,
Ніхто од бою не цуравсь.

83.

Но у троянського народу

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 126

За шаг алтина не проси:
Хто Москаля обїхав з роду?
А займеш, ноги уноси.
Завзятого Троянцї кшталту,
Не струсять нїчийого ґвалту
І носа хоть кому утруть;
І няньчину всю рать розбили,
Скалїчили, розпотрошили
І всїх в тїсний загнали кут.

84.

В сїє-то нещасливе время
І в самий штурхобочний бой,
Троянське і латинське племя
Як умивало ся мазкой,
Прибіг гонець з письмом к Латину,
Нерадістну привіз новину:
Князь Турн йому війну писав;
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись
Гонець і на словах додав:

85.

»Царю Латине неправдивий!
Ти слово царськеє зламав;
За те узол дружелюбивий
На віки з Турном розірвав.
Од Турна шмат той однимаєш
І в рот Енеєві соваєш,
Що Турнові сам обіщав.
Виходь же завтра навкулачки,
Відтіль полїзеш мабуть рачки,
Бодай і лунь щоб не злизав.«

86.

Не так розсердить ся добродїй,
Коли пан возний позов дасть;
Не так лютує голий злодїй,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 127

Коли не має що украсть:
Як наш Латин тут розгнївив ся
І на гінця сього озлив ся,
Що губи з серця покусав;
І тілько одповідь мав дати
І гнїв царський свій показати,
Посол щоб Турнові сказав —

87.

Як виглянув в вікно зненацька.
Прийшов Латин в великий страх;
Побачив люду скрізь багацько
По улицях і всїх кутках.
Латинцї перли ся товпами,
Шпурляли в гору всї шапками,
Кричали в голос на весь рот:
»Війна! війна! против Троянцїв!
Ми всїх Енеєвих поганцїв
Побєм, іскореним їх род!«

88.

Латин старий був не рубака
І воюватись не любив,
Од слова »смерть« він неборака
Був без душі і мов нежив.
Він стичну тілько мав на ліжку,
Аматї як не грав під ніжку,
І то тогдї, як підтоптавсь;
Без того ж завжде був тихенький,
Як всякий дїд старий, слабенький,
В чужеє дїло не мішавсь.

89.

Латин, і серцем і душею
Далекий бувши од війни,
Зібравшись з мудростю своєю,
Щоб не попастись в кайдани,
Зізвав к собі панів вельможних,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 128

Старих, чиновних і заможних,
Которих ради слухав сам,
І виславши геть-преч Амату,
Завів їх всїх в свою кімнату,
Таку сказав річ старшинам:

90.

»Чи ви од чаду? чи з похмільля?
Чи чорт за душу удряпнув?
Чи напились дурного зїльля?
Чи глузд за розум завернув?
Скажіть: з чого війна взяла ся?
З чого ся мисль вам приплела ся?
Коли я тішив ся війной?
Не зьвір я людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.

91.

І як війну вести без збруї,
Без війська, хлїба, без гармат,
Без грошей? Голови ви буї!
Який вас обезглуздив кат?
Хто буде з вас провіянтмейстер?
Або хто буде кріґс-цальмейстер?
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тілько хочете нажитись,
І буде все біда моя.

92.

Коли сверблять із вас у кого
Чи спина, ребра, чи боки,
На що просити вам чужого?
Мої царськиї кулаки
Почешуть ребра вам і спину;
Коли ж то мало, я дубину
Готов на ребрах сокрушить,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 129

Служить вам рад малахаями,
Різками, кнутьтям і киями,
Щоб жар воєнний потушить.

93.

Покиньте ж се дурне юнацтво
І розійдїть ся по домах,
Панове виборне боярство!
А про війну і в головах
Собі нїколи не кладїте,
А мовчки в запічках сидїте,
Розгадуйте, що їсть і пить.
Хто ж про війну проговорить ся,
Або кому війна приснить ся,
Того пошлю куниць ловить.«

94.

Сказавши се, махнув рукою
І зараз сам пішов з кімнат
Бундючно-грізною ходою,
Що всякий був собі не рад.
Пристижені його вельможі
На йолопів були похожі,
Нїхто з уст пари не пустив.
Не швидко бідні схаменулись,
І в ратуш підтюпцем сунулись,
Уже як вечер наступив.

95.

Тут думу довгую держали
І всяк компоновав своє,
І в голос грімко закричали:
Що на Латина всяк плює
І на грозьбу не уважає,
Війну з Енеєм начинає;
Щоб некрут зараз набирать,
І не просить щоб у Латина

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 130

З казни його анї алтина,
Боярські гроші шафовать.

96.

І так Латинь заворушилась,
Задумав всяк побить Троян:
Відкіль та храбрість уродилась
Против Енеєвих прочан?
Вельможі царство збунтовали,
Против царя всїх наущали.
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всїх оддать катам.

97.

О музо, панночко парнаска!
Спустись до мене на часок:
Нехай твоя научить ласка.
Нехай твій шепче голосок,
Латинь к війнї як знаряжалась,
Як армія їх набиралась,
Який порядок в війську був;
Всї опиши мундирі, збрую,
І казку мнї скажи такую,
Якої ще нїхто не чув.

98.

Бояри в-миг скомпоновали
На аркуш манїфест кругом,
По всїх повітах розіслали,
Щоб військо йшло під коругов;
Щоб голови всї обголяли,
Чуприни довгі оставляли,
А ус в півлокоть би стирчав;
Щоб сала і пшона набрали,
Щоб сухарів понапікали,
Щоб ложку, казанок всяк мав.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 131

99.

Все військо зараз розписали
По різним сотням, по полкам,
Полковників понаставляли,
Дали патенти сотникам.
По городам всяк полк назвав ся,
По шапцї всякий розличав ся,
Вписали військо під ранжир;
Пошили синї всїм жупани,
На спід же білиї каптани,
Щоб був козак а не мугир.

100.

В полки людей розпредїливши,
І по квартирам розвели,
І всїх в мундирі нарядивши,
К присязї зараз привели.
На конях сотники финтили,
Хорунжі усики крутили,
Табаку нюхав асаул;
Урядники з атаманами
Новими чванились шапками,
І ратник всякий губу дув.

101.

Так вічной памяти бувало
У нас в Гетьманщинї колись,
Так просто військо шиковало,
Не звавши: »стій! не шевелись!«
Так славниї полки козацькі
Лубенський, гадяцький, полтавський
В шапках було як мак цьвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.

102.

Було тут військо волонтирі,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 132

То всяких юрбиця людей,
Мов Запорожцї чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей.
Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть то, нереґулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем чи обідрати,
Нї сто не вдержить їх гармат.

103.

Для сильной армії своєї
Рушниць, мушкетів, оружин
Наклали повні гамазеї,
Гвинтівок, фузий без пружин,
Булдимок, флинт і яничарок,
А в особливий закамарок
Списів, пік, ратищ, гаківниць.
Були тут страшниї гармати,
Од вистрілу дрижали хати,
А пушкарі то клались ниць.

104.

Жлукта і улики на пушки
Робить галили на-захват;
Днища, оснівницї, витушки
На принадлежность приправлять.
Нужда перемінить закони!
Квачі, помела, макогони
В пушкарське відомство пішли;
Колеса, бендюги і кари
І самиї церковні мари
В депо пушкарськеє тягли.

105.

Держась воєнного обряду,
Готовили заздалегідь
Багацько всякого знаряду,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 133

Що сумно аж було глядїть:
Для куль — то галушки сушили,
А бомб — то з глини налїпили,
А слив солоних — для картеч;
Для щитів ночви припасали,
І дна із дїжок вибивали
І приправляли всїм до плеч.

106.

Не мали палашів нї шабель
(У них, бач, Тули не було),
Не шаблею ж убит і Авель,
Полїно смерть йому дало.
Соснові копистки стругали
І до боків поначіпляли
На валяних верйовочках.
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходять по опеньки,
Були, мов суми, на плечах.

107.

Як амуницью спорядили
І насушили сухарів,
На сало кабанів набили,
Взяли подимне од дворів;
Як підсусїдків розписали
І виборних поназначали,
Хто тяглий, кінний, хто же піш,
За себе хто, хто на підставу,
В якеє військо, сотню, лаву,
Порядок як завівсь незгірш:

108.

Тогдї ну військо муштровати,
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур.
Коли пішком — то марш шульгою,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 134

Коли верхом — гляди ж, правою,
Щоб шкапа скочила вперед.
Такеє ратнеє фиґлярство
Було у них за реґулярство,
І все Енеєві на вред.

109.

Мов посполитеє рушеньня
В Латина царстві началось,
Повсюда муштра та ученьня,
Все за жолнїрство пойнялось.
Дївки на прутах роз'їзджали,
Цїпками хлопцїв муштровали,
Старі ж учились кидать в цїль.
А баб старих на піч сажали
І на печі їх штурмовали,
Бач, для баталїї в примір.

110.

Були Латинцї дружнї люди
І войоватись мали хіть,
Не всї з добра, хто од причуди,
Щоб бити ся, то рад летїть.
З гаряча часу перші три днї
Зносили всяке збіжжа, злиднї
І оддавали все на рать:
Посуду, хлїб, одежу, гроші.
Своей отчизни для сторожі,
Що не було де і дївать.

111.

Се порала ся так Амата,
К війнї Латинцїв підвела;
Смутна була для неї хата,
На улицї все і жила.
Жінки з Аматою з'єднались.
По всьому городу таскались.
І підмовляли войовать.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 135

Робили з Турном шури-мури,
І затялись, хоть вон із шкури,
Енеєві дочки не дать.

112.

Коли жінки де замішались,
І їм ворочати дадуть,
Коли з розказами втаскались,
Та пхиканьня ще додадуть:
Прощайсь на вік тогдї з порядком,
Пішло все к чорту неоглядком,
Жінки поставлять на своє.
Жінки! коли-б ви більше їли,
А менш пащиковать уміли,
Були б в раю ви за сїє!

113.

Як Турн біснуєть-ся, лютує,
В сусїднї царства шле послів,
Чи хто із них не поратує
Против троянських злих синів:
Коли Латин од поєдинків
Сховавсь під спід своїх будинків
І ждав, що буде за конець;
Коли Юнона скрізь лїтає,
Всїх на Енея навертає,
Весїльний збить з його вінець:

114.

Гуде в Латії дзвін віщовий
І гасло всїм к війнї дає,
Щоб всяк Латинець був готовий
К війнї, в яку їх злість веде.
Там крик, тут галас, там клепало,
Тїснить ся люд і все тріщало.
Війна в кровавих ризах тут:
За нею рани, смерть, увічча,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 136

Безбожність і безчоловічча
Хвіст мантії її несуть.

115.

Була в Латії синагога,
Збудована за давнїх лїт
Для Януса, сердита бога,
Которий дивних був приміт:
Він мав на голові дві тварі —
Чи гарниї були чи харі,
Об тім Вірґілїй сам мовчить.
Но в мирне время запирав ся,
Коли ж із храма показав ся,
Як-раз війна і закипить.

116.

По дзвону вен Латинь сунула
До храма, з криком всї неслись,
І навстяж двери одімкнула,
І Янус вибіг як харциз.
Воєнна буря закрутила.
Латинське серце замутила,
Завзятість всякого бере:
»Війни, війни!« кричать, бажають,
Пекельним пламенем палають
І молодеє і старе.

117.

Латинцї військо хоть зібрали,
Та треба ж к війську должностних,
Які б на щотах класти знали,
Які письменнїйші із них.
Уже ж се мусить всякий знати,
Що військо треба харчовати
І воїн без вина — хомяк.
Без битой голої копійки,
Без сей прелестницї злодїйки,
Не можна войовать нїяк.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 137

118.

Були златиї днї Астреї,
І славний був тогдї народ:
Міняйлів брали в казначеї,
А фиґлярі писали щот,
К роздачі порції — аптекар,
Картьожник — хлїбний добрий пекар,
Ґевальдіґером — був шинкар,
Вожатими — слїпцї, калїки,
Ораторами — недоріки,
Шпигоном — з церкви паламар.

119.

Всього не можна описати,
В Латії що тогдї було,
Уже зволяли ся читати,
Що в голові у них гуло.
К війнї хватались, поспішались,
І самі о сьвітї не знались,
І все робили на-зворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот.

120.

Нехай турбують ся Латинцї,
Готовлять ся проти в Троян,
Нехай видумують гостинцї
Енею нашому в із'ян.
Загляньмо, Турн що коверзує,
Троянцям рать яку готує,
Бо Турн і сам дзїндзївер-зух!
Коли чи пє — не проливає,
Коли чи бє — то вже влучає,
Йому людей давить, як мух!

121.

Та й видно, що не був в зневазї;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 138

Бо всї сусїднї корольки,
По просьбі, мов-би по приказї,
Позапаляючи люльки,
Пішли в поход з своїм народом,
З начиньням, потрухом і плодом,
Щоб Турнові допомагать:
Не дать Енеєві женитись,
Не дать в Латії поселитись,
К чортам Енейцїв всїх послать.

122.

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всїма шляхами.
Се ратне брязкотить збруями,
В Ардею город поспіша.
Стовп пороху під небо вєть-ся,
Сама земля, здаеть-ся, гнеть-ся;
Енею! де тепер душа?

123.

Мезентій наперед Тирренський
Пред страшним воїнством гряде.
Було полковник так лубенський
Колись к Полтаві полк веде
Під земляні полтавські вали
(Де Шведи голови поклали),
Полтаву матушку спасать;
Пропали Шведи тут прочвари.
Пропав і вал, а булевари
Досталось нам тепер топтать.

124.

За сим на бендюгах плететь-ся
Байстрюк Авентій попадич,
З своєю челядьдю ведеть-ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 139

Як з блюдолизами панич.
Знакомого він пана внучок,
Добродїй песиків і сучок
І лошаків мінять охоч.
Авентій був розбійник з-пупку,
Всїх тормошив, валяв на купку,
Дивив ся бісом, гадом, сторч.

125.

Тут військо кіннеє валилось
І дуже ручеє було;
Отаман звав ся Покотиллос,
А асаул Караспуло.
Се гречеськиї проскиноси,
Із Біломоря все пендоси,
З Мореа, Дельта, Кефалос;
Везли з собою лаґомини,
Оливу, мило, риж, маслини,
І капама, кебаб калос.

126.

Цекул Пренестський коваленко
В Латію з військом также пхавсь;
Так Сагайдачний з Дорошенком
Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед ратьтю,
По-задї другий, пяну братьтю
Донським нагаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тягли смачненько,
А хто на конику куняв.

127.

За сими плентавсь розбишака
Нептунів син сподар Мессап,
До бою був самий собака
І лобом бив ся так, мов цап.
Боєць, ярун і задирака,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 140

Стрілець, кулачник і рубака,
І дужий був з його хлопак:
В виски було кому як впнеть-ся,
Той на сухо не оддереть-ся;
Такий Ляхам був Желїзняк.

128.

Другим шляхом з другого боку
Агамемноненко Галес
Летить, мов поспіша до сроку,
Або к водї гарячий пес;
Веде орду велику, многу
Рутульцеві на підпомогу.
Тут люд був різних язиків:
Були Аврунцї, Сидицяне,
Калесцї і Сатикуляне
І всяких, різних козаків.

129.

За сими панськая дитина
Тезеєвич пан Іпполит,
Надута, горда, зла личина,
З великим воїнством валить.
Се був папич хороший, повний,
Чорнявий, красний, сладкомовний.
Що й мачуху був підкусив.
Він не давав нїкому спуску,
Одних богинь мав на закуску,
Брав часто там, де не просив.

130.

Не можна дале-бі злїчити,
Які народи тут плелись,
І на папір сей положити,
Як, з ким, коли, відкіль взялись
Вірґілїй, бач, не нам був рівня,
А видно, що начухав тїмя,
Поки дрібненько описав.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV — 141

Були Рутульцї і Сіканцї,
Арґивцї, Лабики, Сакранцї,
Були такі, що враг їх зна.

131.

Тут ще наїздниця скакала
І військо немале вела;
Собою всїх людей лякала
І все мов помелом мела.
Ся звалась дїва-цар Камилла,
До пупа жінка, там — кобила,
Кобилячу всю мала стать:
Чотири ноги, хвіст з прикладом,
Хвостом моргала, била задом,
Могла і говорить і ржать.

132.

Коли чував хто о Полканї,
То се була його сестра;
Найбільш блукали по Кубанї,
А рід їх вийшов з-за Днїстра.
Камилла страшна войовниця,
І знахурка і чарівниця,
І скора на бігу була;
Чрез гори і річки плигала,
Із лука мітко в цїль стріляла,
Багацько крови пролила.

133.

Така-то збірниця валилась,
Енея щоб побити в пух;
Уже Юнона де озлилась,
То там запри кріпкенько дух.
Жаль, жаль Енея неборака,
Коли його на міль, як рака,
Зевес допустить посадить!
Чи він ввильне од сей напасти,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина IV-V — 142

Побачимо те в пятій части,
Коли удасть ся змайстерить.

ЧАСТЬ ПЯТА.

1.

Біда не по деревях ходить,
І хто ж її не скоштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас — судьби устав.
Еней в бідї як птичка в клїтцї,
Запутав ся мов рибка в сїтцї,
Теряв ся в думах молодець.
Ввесь сьвіт, здавалось, зговорив ся,
Ввесь мир на його напустив ся,
Щоб розорить його в-кінець.

2.

Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В нїй бачив гибель неминучу,
І мучивсь страшно, без числа.
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала,
К Олимпським руки протягав.
Надеждою хоть підкріпляв ся,
Но переміни він бояв ся,
І дух його ізнемогав.

3.

Ні ніч його не вгамовала,
Він о війнї все сумовав;
І вся коли ватага спала,
То він по берегу гуляв,
Хоть з горя сильно ізнеміг ся:
Мов простий, на піску улїг ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 143

Та думка спати не дала.
Скажіть: тогдї чи дуже спить ся,
Як доля против нас ярить ся
І як для нас фортуна зла?

4.

О сон, з тобою забуваєм
Все горе і свою напасть,
Чрез тебе сили набираєм;
Без тебе ж мусїли б пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утїшаєш,
Злодїїв снищами страшиш,
Влюблених ти до купи зводиш,
Злі замисли к добру приводиш;
Пропав, од кого ти біжиш.

5.

Енея мисли турбовали,
Но сон таки своє бере;
Тїлесні сили в кім охляли,
В тім дух не швидко, та замре.
Еней заснув і бачить снище:
Пред ним стоїть старий дїдище,
Обшитий ввесь очеретом;
Він був собі ковтуноватий,
Сїдий, в космах і пелехатий,
Зігнувсь, підперши ся цїпком.

6.

»Венерин сину! не жахай ся,«
Дїд очеретяний сказав:
»І в смуток дуже не вдавай ся,
Ти гіршиї біди видав;
Війни крівавой не страши ся,
А на Олимпських положи ся,
Вони все злеє оддалять.
А що мої слова до дїла,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 144

Лежить свиня під дубом біла
І тридцять білих поросят.

7.

На тім-то берлозї свиноти
Іул построїть Албу град,
Як тридесять промчать ся годи,
З Юноною як зробить лад.
Єднаково-ж сам не плошай ся,
З Аркадянами побратай ся,
Вони Латинцям вороги.
Троянцїв з ними як з'єднаєш,
Тогдї і Турна осїдлаєш,
Все військо вибєш до ноги.

8.

Вставай, Енею, годї спати!
Вставай і Богу помолись,
Мене ти мусиш тяжко знати:
Я Тибр старий, ось придивись.
Я тут водою управляю,
Тобі я вірно помагаю,
Я не прочвара, не упир.
Тут буде град над городами,
Поставлено так між богами...«
Сказавши се, дїд в воду нир.

9.

Еней пробуркав ся, схопив ся
І духом моторнїйший став;
Водою тибрською умив ся,
Богам молитви прочитав.
Велїв два човни знаряжати
І сухарями запасати,
І воїнів туда сажать.
Як млость пішла по всьому тїлу:
Свиню уздрів під дубом білу
І тридцять білих поросят.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 145

10.

Звелїв їх зараз поколоти
І дать Юнонї на обід.
Щоб сею жертвою свиноти
Себе ізбавити од бід.
Потім в човни метнувсь хутенько,
Поплив по Тибру вниз гарненько,
К Евандру помочи просить;
Лїси, вода, піски з'умились.
Які се два човни пустились
З одвагою по Тибру плить.

11.

Чи довго плив Еней, не знаю,
А до Евандра він доплив.
Евандр, по давньому звичаю,
Тогдї для празника курив,
З Аркадянами веселив ся.
Над варенухою трудив ся,
І хміль в їх головах бродив;
І тілько що човни уздріли,
То всї злякали ся без міри,
Один к Троянцям підступив.

12.

»Чи по неволї, чи по волї?«
Кричить аркадський їм горлань:
»Родились в небі ви, чи долї?
Чи мир нам везете, чи брань?«
— »Троянець я. Еней одважний,
Латинцїв ворог я присяжний.«
Еней так з човна закричав:
»Іду к Евандру погостити,
На перепутьтї одпочити,
Евандр цар добрий, я чував.«

13.

Евандра син, Паллант вродливий,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 146

К Енею зараз підступив,
Оддав поклон дружелюбивий,
До батька в гостї попросив.
Еней з Паллантом обнимав ся
І в його приязнь засталяв ся;
Потім до лїсу почвалав,
Де гардовав Евандр з попами,
Со старшиною і панами.
Еней Евандрові сказав:

14.

»Хоть ти і Грек, та цар правдивий,
Тобі Латинцї вороги;
Я твій товариш буду щирий,
Латинцї і менї враги.
Тепер тебе я супплїкую
Мою уважить долю злую
І постояти за Троян.
Я кошовий Еней Троянець,
Скитаюсь по миру, мов ланець,
По всїм товчу ся берегам.

15.

Прийшов до тебе на одвагу,
Не думавши, як приймеш ти:
Чи буду пити мед, чи брагу,
Чи будем ми собі брати.
Скажи, і руку на в завдаток,
Котора, бач, не трусить схваток
І самих злїйших нам врагів.
Я маю храбрую дружину,
Терпівших гіркую годину
Од злих людей і од богів.

16.

Менї найбільше доїдає
Рутульский Турн, собачий син;
І лиш гляди, то і влучає,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 147

Щоб згамкати мене як блин.
Так лучше в сажівцї втоплю ся,
І лучше очкуром вдавлю ся,
Нїж Турнові я покорюсь.
Фортуна не в його кишенї,
Турн побува у мене в жменї;
Дай поміч! я з ним потягнусь.«

17.

Евандр мовчав і прислухав ся,
Слова Енеєві ковтав;
То ус крутив, то осьміхав ся,
Енеєві одвіт сей дав:
»Еней Анхизович! сїдайте,
Турбації не заживайте,
Бог милостив для грішних всїх.
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіянту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.

18.

Не поцурайтесь хлїба-соли,
Борщу скоштуйте, галушок;
Годуйтесь, кушайте доволї,
А там з труда до подушок.
А завтра, як начне сьвітати,
Готово військо виступати,
Куди ви скажете, в поход.
За мной не буде остановки;
Я з вами не роблю умовки,
Люблю я дуже ваш народ.«

19.

Готова страва вся стояла,
Спішили всї за стіл сїдать,
Хоть деяка позастигала,
Що мусїли підогрівать.
Просїлне з ушками, з грінками,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 148

І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав;
Ягни і до софорку кури,
Печенї різної три хури,
Багацько ласих тож потрав.

20.

Де їсть ся смачно, там і пєть-ся,
Од земляків я так чував;
На ласеє куток найдеть-ся,
Еней з своїми не дрімав.
І правда, гостї доказали,
Що жить вони на сьвітї знали:
Пили за жизнь, за упокой,
Пили здоровє батька з сином,
І голь-голь-голь, мов клин за клином,
Кричать заставив на розстрой.

21.

Троянцї пяні розбрехались
І чванили ся без путьтя,
З Аркадянками женихались,
Хто так, а хто і не шутя.
Евандр точив гостям роскази,
Хвалив Іраклові прокази:
Як злого Кака він убив,
Якиї Как робив розбої,
І що для радости такої
Евандр і празник учредив.

22.

Всї к ночи так перепили ся,
Держались ледве на ногах;
І на ніч в город поплели ся,
Які іти були в силах.
Еней в керею замотав ся,
На задвірку хропти уклав ся;
Евандр же в хату рачки лїз

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 149

І там, під прилавком зігнувшись
І цупко в бурку завернувшись,
Захріп старий во ввесь свій ніс.

23.

Як ніч покрила пеленою
Тверезих, пяних — всїх людей;
Як хріп Еней од перепою,
Забувши о бідї своей:
Венера без спідницї, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла;
Вона тайком к Вулкану кралась,
Неначе з ним і не вінчалась,
Мов жінкой не його була.

24.

А все то хитрість єсть жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнїйшою щоб буть.
Венера пазуху порвала,
І так себе підперезала,
Що вся на виставцї була;
Косинку нарошно згубила,
Груднину так собі одкрила,
Що всякого б з ума звела.

25.

Вулкан коваль тогдї трудив ся,
Зевесу блискавку ковав;
Уздрів Венеру, затрусив ся,
Із рук і молоток упав.
Венера зараз одгадала,
Що в добрий час сюди попала,
Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 150

Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб — і сьвіт померк.

26.

Уже Вулкан розмяк як кваша,
Венера те собі на ус:
За дїло ну! бере, бач, наша!
Тепер під його підобюсь:
»Вулкасю милий, уродливий!
Мій друже вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене?«
— »Люблю, люблю, божусь клїщами,
Ковадлом, молотом, міхами,
Все рад робити для тебе.«

27.

І прилабузнивсь до Киприди,
Як до просителя писець;
Їй корчив різні милі види,
Щоби достать собі ралець.
Венера зачала благати
І за Енеєчка прохати,
Вулкан йому щоб допоміг:
Енеєві зробив би збрую
Із стали, міди, золотую,
Такую, щоб нїхто не зміг.

28.

»Для тебе? Ох, моя ти плітко!«
Вулкан задихавшись сказав:
» Зроблю не збрую, чудо рідко,
Нїхто якого не видав:
Палаш, шишак, панцир зо щитом,
Все буде золотом покрито,
Як тульскиї кабатирки;
Насїчка з черню, з образками
І з кунштиками і з словами,
Скрізь будуть брязкальця, дзвінки.«

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 151

29.

А що-ж, не так тепер буває
Проміж жінками і у нас?
Коли чого просити має,
То добрий одгадає час
І к чоловіку пригнїздить ся,
Прищулить ся, приголубить ся,
Цілує, гладить, лескотить,
І всї сустави розшрубує,
І мізком так завередує,
Що сей для жінки все творить.

30.

Венера, в облако обвившись,
Махнула в Пафос оддихать,
Од всїх в сьвітелцї зачинившись.
Себе там стала розглядать.
Краси помяті розправляла;
В волосьсї кудрі завивала,
Ну, пятна водами мочить.
Венера, як правдива мати,
Для сина рада все оддати,
З Вулканом рада в кузнї жить.

31.

Вулкан, до кузнї дочвалавши,
Будить зачав всїх ковалїв;
Свинець, залїзо, мідь зібравши,
Все гріти зараз ізвелїв.
Міхи престрашні надимають,
Огонь великий розпаляють,
Пішов треск, стук од молотів.
Вулкан потїє і трудить ся,
Всїх лає, бє, пужа, ярить ся,
К роботї приганя майстрів.

32.

І сонце злїзло височенько,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 152

Уже час сьомий ранку був;
Уже закусовав смачненько,
Хто добре пінної лигнув;
Уже онагри захрючали,
Ворони, горобцї кричали,
Сиділи в лавках крамарі,
Картьожники вже спать лягали,
Фіндюрки щоки підправляли,
В суди пішли секретарі.

33.

А наші я хмелю потягались,
Вчорашнїй мордовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
Нїхто не був і сьвіту рад.
Не дуже рано повставали
І ледом очи протирали,
Щоб осьвіжитись на часок.
Потім взялись за оковиту
І скликали річ посполиту,
Поставить, як іти в поход.

34.

Тут скілько сотень одлїчили
Аркадських жвавих парубків
І в ратники їх назначили,
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з хоругвою,
Бунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, палашів,
На тиждень сала з сухарями,
Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів.

35.

Евандр, Палланта підозвавши,
Такі слова йому сказав:
»Я, рать Енею в поміч давши,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 153

Тебе начальником назвав.
А доки в паци будеш грати,
З дївками день і ніч ганяти,
І красти голубів у всїх?
Одважний жид грішить і в школї,
Іди лиш, послужи на полї,
Ледащо син — то батьків гріх.

36.

Іди служи, годи Енею,
Він зна воєнне ремесло,
Умом і храбростю своєю
В опрічнеє попав число.
А ви, Аркадцї, ви не труси,
Давайте всїм і в ніс і в уси,
Паллант мій ваш єсть атаман.
За його бийтесь, умирайте,
Енеєвих врагів карайте,
Еней мій сват, а ваш гетьман.

37.

А вас, Анхизович, покорно
Прошу Палланта доглядать;
Воно хоть парубя, не спорно,
Уміє і склади читать:
Та дурень, молоде, одважне,
В бою як буде необачне,
То може згинуть неборак.
Тогдї не буду жить чрез силу,
Живцем полїзу я в могилу,
Ізгину, без води мов рак.

38.

Беріте рать, ідїте з Богом,
Нехай Зевес вам помага!«
Тут частовались за порогом,
Евандр додав такі слова:
»Зайдїть к лидійському народу

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 154

Вони послужать вам в пригоду,
На Турна підуть воювать.
Мезентій їх тїснить, зжимає,
На чинш нїкого не пускає,
Готові зараз бунт піднять.«

39.

Пішли, розвивши хоруговку,
І сльози молодїж лила:
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У инчих милая була.
Тогдї найбільш нам допікає,
Коли зла доля однимає,
Що нам всього милїйше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноти, животи, обнови;
Одна дорожше милой — честь!

40.

І так, питейним підкріпившись,
Утерли сльози із очей;
Пішли, марш сумно затрубивши,
Перед же вів сам пан Еней.
Їх первий марш був до байраку,
Прийшовши стали на біваку;
Еней порядок учредив.
Паллант по армії діжурив,
Трудивсь, всю ніч очей не жмурив;
Еней тож по лїсу бродив.

41.

Як в північ самую глухую
Еней лиш тілько мав дрімать,
Побачив хмару золотую,
Свою на хмарі гарну мать.
Венера білолика, красна,
Курносенька, очима ясна,
І вся як з кровю молоко;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 155

Духи од себе ізпускала
І збрую чудную держала,
Явилась так перед синком.

42.

Сказала: »Милий, на, Енею,
Ту збрую, що ковав Вулкан;
Коли себе устроїш нею,
То струсить Турн, Бова, Полкан.
До збруї що нї доторкнеть-ся,
Все зараз ламнеть-ся і гнеть-ся,
Її і куля не бере;
Устройсь, храбруй, коли, рубай ся
І на Зевеса полагай ся,
То носа вже нїхто не втре.«

43.

Сказавши, аромат пустила:
Васильки, мяту і амбре;
На хмарі в Пафос покотила.
Еней же збрую і бере,
Її очима пожирає,
На себе панцир натягає,
Палаш до бока привязав,
На-силу щит підняв чудесний,
Не легкий був презент небесний;
Еней роботу розглядав:

44.

На щитї в самій серединї,
Під чернь з насїчкой золотой,
Конала муха в павутинї,
Павук торкав її ногой.
Пооддаль був малий Телешик,
Він плакав і лигав кулешик,
До його крала ся змія
Крилатая, з сїмю главами,
З хвостом в верству, страшна, з рогами,
А звала ся Жеретїя.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 156

45.

В'округ же щита, на заломах,
Найлучші лицарські дїла
Були бляховані в персонах
Іскусно, живо без числа:
Котигорох, Іван царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма Демян,
Кощій з прескверною ягою,
І дурень з ступою новою,
І славний лицар Марципан.

46.

Так пан Еней наш знаряжав ся,
Щоб дружби Турну доказать;
Напасть на ворогів збирав ся,
Зненацька копоти їм дать.
Но зла Юнона не дрімає,
На-вильот умисли всї знає,
Ізнов Ірисю посила:
Як можна Турна роздрочити,
Против Троянцїв насталити,
Щоб викоренив їх до тла.

47.

Ірися виль! скользнула з неба,
До Турна в північ шусть в намет.
Він дожидавсь тогдї вертепа,
Хлистав з нудьги охтирський мед.
К Лависї од любви був в горі,
Топив печаль в питейнім морі.
Так в армії колись велось:
Коли влюбив ся чи програв ся,
То пуншу хлись — судьба поправ ся!
Веселе в душу і влилось!

48.

»А що?« Ірися щебетала:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 157

»Сидиш без дїла і клюєш?
Чи се на тебе лїнь напала?
Чи все Троянцям оддаєш?
Коту гладкому не до мишки;
Не втне, бачу, Панько Оришки!
Хто б сподївавсь, що Турн бабак!
Тобі не хист з Енеєм бить ся,
Не хист з Лавинїей любить ся,
Ти, бачу, здатний бить собак.

49.

Правдивий воїн не дрімає,
Без просипу же і не пє;
Мудрує, дума, розглядає:
Такий і ворогів побє.
Ну к чорту! швидче охмеляй ся,
Збирать союзних поспішай ся,
На нову Трою напади.
Еней в чужих землях блукає,
Дружину в поміч набирає,
Не оплошай тепер, гляди!«

50.

Сказавши, столик ізвалила,
Шкереберть к чорту все пішло:
Пляшки і чарочки побила,
Пропало все, як не було.
Зробив ся Турн несамовитий,
Ярив ся, лютовав неситий,
Троянськой крови забажав.
Всї страсти в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись.
»На штурм! на штурм!« своїм кричав.

51.

Зібрав і кінних і піхотних
І всїх для битви шиковав,
І розбишак самих одборних

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 158

Під кріпость задирать послав.
Два корпуси до-купи звівши,
А на зикратого сам сївши,
На штурм їх не веде, а мчить.
Мессап, Галес, в другім одрядї,
Пішли од берега к оградї,
Побить Троянцїв всяк спішить.

52.

Троянцї, в кріпостп запершись,
Енея ждали воротьтя;
З нещастям тїсно пообтершись,
Біду встрічали мов шутя.
Побачивши ж врагів напори,
У башт прибавили запори
І на валу всї залягли;
В віконця з будок виглядали
І носа вон не виставляли,
Шептались і люльки тягли.

53.

У них поставлено в громадї:
Коли на їх пан Турн напре,
То всїм сидїть в своїй оградї,
Нехай же штурмом вал бере.
Троянцї так і учинили,
На вал колодьдя накотили
І різний приправляли вар;
Олїю, дьоготь кипятили,
Живицю, оливо топили,
Хто лїзти-ме, щоб лить на твар.

54.

Турн, в міру к валу приступивши,
Скрізь на зикратому гасав;
В розсипку кінних розпустивши,
Сам як опарений кричав:
»Сюди, трусливиї Троянцї,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 159

На бій, шкодливиї поганцї!
Зарились в землю, мов кроти!
Де ваш Еней, жіночий празник?
Пряде з бабами набалдашник!
Не лепсько виглянуть сюди.«

55.

І всї його так підкомандні
Кричали, лаяли Троян;
Робили глузи їм досадні,
Гірш нївечили як циган.
Пускали тучами к ним стріли,
А деякі були так сьмілі,
Що мали перескочить рів.
Троянцї уха затикали,
Рутульцїв лайки не вважали,
Хоть битись всякий з них хотїв.

56.

Турн з серця скриготав зубами,
Що в кріпости всї нї гугу;
А стїн не розібєш лобами,
З-посилку гни ся хоть в дугу.
Злість, кажуть, сатанї сестриця,
Хоть може се і небилиця,
А я скажу, що може й так:
Од злости Турн те компонує,
Мов сатана йому диктує,
Сам чорт залїз в його кабак.

57.

Од злости Турн осатанївши,
Велїв багатьтя розводить,
І військо к берегу привівши,
Капав троянський флот спалить.
Всї приняли ся за роботу
(На злеє всякий ма охоту),
Огнї помчали ся к водам.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 160

Хто жар, хто губку з сїрниками,
Хто з головней, хто з фітілями,
Погибель мчали кораблям.

58.

Розжеврілось і закурилось,
Блакитне поломя взвилось;
Од диму сонце закоптилось,
Курище к небу донеслось.
Боги в Олимпі стали чхати,
Турн їм ізволив тимфи дати.
Богинь напав від чаду дур;
Дим очи їв, лили ся сльози,
З нудьги скакали так, як кози;
Зевес сам був мов винокур.

59.

Венеру ж за душу щипало,
Що з флотом поступили так;
Од жалю серце замирало,
Що сяде син на мідь, як рак.
В жалю, в сльозах і в гіркім смутку,
Богиня сїла в просту будку,
На передку сїв Купидон;
Кобила їх везе кривая,
Цибелла де жила старая,
Щоб сїй язї оддать поклон.

60.

Цибелла, знають у всїх школах,
Що матерю була богів.
Із молоду була не промах;
Коли ж як стала без зубів,
То тілько на печи сидїла,
З кулешиком лемішку їла
І не мішала ся в дїла.
Зевес їй оддавав повагу

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 161

І посилав од столу брагу,
Яку Юнона лиш пила.

61.

Венера часто докучала
Зевесу самою брідней,
За те в немилость і попала,
Що нельзя показать очей.
Прийшла Цибеллу умоляти
І мусїла їй обіщати
Купити збитню за алтин,
Щоб тілько Зевса умолила,
Вступить ся за Троян просила,
Щоб флота не лишив ся син.

62.

Цибелла же була ласуха,
Для збитню рада хоть на все;
До того ж страшна говоруха,
О всякій всячинї несе.
Стягли її на-силу з печи,
Взяв Купидон к собі на плечи,
В будинки к Зевсу і понїс.
Зевес, свою уздрівши неню,
Убгав ввесь оселедець в жменю,
Насупив брови, зморщив ніс.

63.

Цибелла перше закректала,
А послї кашлять начала,
Потім у пелену смаркала
І дух пять раз перевела.
»Сатурнович, змилосерди ся,
За рідную свою вступи ся!«
К Зевесу шокала стара:
»Безсмертних смертні не вважають,
І тілько що не бють, а лають,
Осрамлена моя гора!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 162

64.

Мого ти знаєш гору Іду
І лїс, де з капищем олтар;
За них несу таку обиду,
Якой не терпить твій свинар!
На зруб я продала Троянцям,
Твоїм молельщикам, підданцям,
Дубків і сосен строїть флот.
Твої уста судьбам велїли,
Були щоб ідські бруся цїлі,
Нетлїнниї од рода в род.

65.

Зиркни ж тепер на тибрські води,
Дивись, як кораблї горять!
Їх палять Турнові уроди,
Тебе і всїх нас кобенять.
Спусти їм, то таке закоють,
І власть твою собі присвоють,
І всїм дадуть нам кисїля!
Сплюндрують лїс, розриють Іду;
Мене ж стару убють, мов гниду,
Тебе прогонять відсїля.«

66.

— »Та не турбуйтесь, панї-матко!«
Зевес з досадою сказав:
»Провчу я всїх, і буде гладко;
Анахтем вічний Турн пропав!«
Зиркнув, мигнув, махнув рукою:
Над Тибром, чудною рікою,
Всї в-розтич кораблї пішли;
Як гуси в воду поринали,
Із кораблїв сирени стали
І різні піснї підняли.

67.

Рутульске військо і союзне

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 163

Дрижало од таких чудес;
Злякалось племя все окружне,
Мессап дав драла і Галес.
Пороснули і Рутуляне,
Як од дощу в шатер цигани,
А тілько Турн один оставсь;
Утїкачів щоб переняти,
Щоб чудо їм розтолковати,
По всїх усюдах сам совавсь.

68.

»Рибятушки!« кричав: «постійте!
Се ж ласка божая для нас;
Одкиньте страх і не робійте,
Прийшлось сказать Енею: пас.
Чого огнем ми не спалили,
То боги все те потопили,
Тепер Троянцї в западнї.
Живцем в землї їх загромадим,
Разком на той сьвіт одпровадим,
Богів се воля, вірте мнї!«

69.

Великиї у страха очи:
Вся рать неслась, хто швидче зміг;
Назад вертатись не охочі,
Всї бігли, аж не чули ніг.
Оставшись Турн один маячив,
Нікого вкруг себе не бачив;
Стьогнув зикратого хлистом,
І шапку на очи насунув,
Во всї лопатки в лагер дунув,
Що коник аж вертїв хвостом.

70.

Троянцї із-за стїн дивились,
Пан Турн як з військом тягу дав;
Перевертням морським чудились,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 164

На добре всяк те толковав.
Но Турнові не довіряли,
Троянцї правило се знали:
В війнї з врагами не плошай,
Хоть утїка — не все гони ся,
Хоть мов і трусить — стережи ся;
Скиксуєш раз — тогдї прощай!

71.

Для ночи в-двоє калавури
На всїх поставили баштах,
Лїхтарнї вішали на шнури,
Ходили рунди по валах.
В обозї Турна тихо стало,
І тілько-тілько що блищало
Од слабих, блїдних огоньків.
Враги троянські почивали,
Од трусів вилазки не ждали;
Оставмо ж сих хропти соньків!

72.

У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая, бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок,
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.

78.

»А що, як, викравшись по-малу,
Забрати ся в рутульский стан?«
Шептав Низ в ухо Евріалу:
»То каші наварили б там!
Тепер вони сплять з перепою,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 165

Не дриґне нї один ногою,
Хоть всїм їм горла переріж.
Я думаю туди пустить ся,
Перед Енеєм заслужить ся
І сотню посадить на ніж.«

74.

— »Як? сам підеш? мене оставиш?«
Спитав ся Низа Евріал:
»Нї, перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав!
Від тебе не одстану з-роду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой 'му вічний!):
Умри на полї, як герой.«

75.

— »Пожди, і пальцем в лоб торкни ся,«
Товаришові Низ сказав:
»Не все вперед, — назад диви ся,
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідности, слабая,
То і повинен жить для ней;
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей!

76.

От я — так чисто сиротина,
Росту як при шляху горох;
Без ненї, без отця дитина,
Еней — отець, а неня — Бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нїкому, хоть ізслизну,
А память вічну заслужу.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 166

Тебе ж до жизни рідна вяже,
Убють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для неї, я прошу.«

77.

— »Розумно, Низ, ти розсуждаеш,
А о повинности мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Менї ж зовсїм другу твердиш.
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизни мать.«

78.

— »Іноси!« Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом земляком,
І за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидїв тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеть-ся їм приступать.
Як-ось ввійшли два парубійки,
У брам змінивши ся од стійки,
І Низ громадї став казать:

79.

»Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат;
Вони тепер всї сплять повалом,
Уже огнї їх не горять.
Доріжку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна по-уз стан
І донести пану Енею,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 167

Як Турн злий з челядьдю своєю
На нас налазить, мов шайтан.

80.

Коли зволяєтесь, велїте
Нам з Евріалом попитать;
Чкурнем, і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать.»
— »Яка-ж одвага в смутне время!
Так не пропало наше племя!«
Троянцї всї тут заревли;
Одважних стали обнимати,
Їм дяковать і цїловати,
І красовулю піднесли.

81.

Іул, Енеїв як наслїдник,
Похвальну рацію сказав;
І свій палаш, що звавсь побідник,
До боку Низа привязав.
Для милого же Евріала
Не пожалїв того кинжала,
Що батько у Дідони вкрав.
І посулив за їх услугу
Землї, овець і дать по плугу,
В чиновні вивесть обіщав.

82.

Сей Евріал був молоденький,
Так годів з девятнадцять мав.
Де усу буть, пушок мягенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослезивсь.
Бо з матерю він розставав ся,
Ішов на смерть і не прощав ся;
Козак природї покоривсь.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 168

85.

»Іул Енеєвич! не дайте
Пань-матцї вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраснини, нападку;
Ви самі мали панї-матку,
То в серцї маєте і жаль.
Я вам старую доручаю,
За вас охотно умираю.«
Так мовив чулий Евріал.

84.

— »Не бій ся, добрий Евріале!«
Іул йому сей дав одвіт:
»Ти служиш нам не за пропале,
На смерть несеш за нас живіт.
Твоїм буть братом не стижу ся
І неню заступать клену ся,
Тебе собою заплачу:
Пайок, одежу і кватиру,
Пшона, муки, яєць і сиру
По смерть в довольстві назначу.«

85.

І так одважна наша пара
Пустила ся в рутульский стан.
На те і місяць вкрила хмара,
І поле вкрив густий туман.
Було се саме о півночи;
Рутульцї спали, скілько мочи,
Сивуха сну їм піддала;
Роздїгши ся порозкладались,
В безпечности не сподївались
Ні од кого нїяка зла.

86.

І часовиї, на мушкетах

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 169

Поклавшись, спали на-заказ;
Хропли всї пяні на пікетах,
Тут їх застав послїднїй час!
Переднюю побивши стражу,
Полїзли в стан варити кашу;
Низ тут товаришу сказав:
»Приляж к землї ти для підслуху,
А я задам Рутульцям духу;
Гляди, щоб нас хто не спіткав.«

87.

Сказавши, першому Раменту
Головку буйную одтяв;
Не дав зробить і тестаменту.
К чортам його на вік послав.
Сей на руках знав ворожити,
Кому знав скілько віку жити,
Та не собі він був пророк.
Другим ми часто пророкуєм,
Як знахурі чуже толкуєм,
Собі ж шукаєм циганок.

88.

А послї Ремових він воїв
По одному всїх подушив,
І блюдолизів, ложкомоїв
В прах, в дребезги перемізжив.
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Ярема,
Що й очи вискочили преч;
Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру оддїлив од плеч.

89.

В-близи тут був намет Серрана,
На сього Низ і наскакав;
Він тілько що роздїгсь з каптана

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 170

І смачно по вечері спав.
Низ шаблею мазнув по пупу,
Зад з головою сплющив в-купу,
Що із Серрана вийшов рак;
Бо голова між ніг вплела ся,
А задня в гору підняла ся,
Умер фиґурно, неборак!

90.

І Евріал, як Низ возив ся,
То не гулявши простояв;
Він также к сонним докосив ся,
Врагів на той сьвіт одправляв.
Колов і різав без розбору
І як нїхто не мав з ним спору,
То поравсь мов в кошарі вовк;
І виборних і підпомощних,
І простих і старших вельможних,
Хто нї попавсь, того і товк.

91.

Попав ся Ретус Евріалу,
Сей не зовсїм і ще заснув;
Приїхавши од Турна з балу,
Пальонки дома ковтонув,
І тілько, тілько забував ся,
Як Евріал к йому підкрав ся
І просто в рот кинжал уткнув,
І приколов його як квітку,
Що баби колють на намітку:
Тут Ретус душу ізригнув.

92.

Наш Евріал остервенив ся,
Забув, що на часок зайшов;
В намет к Мессапу був пустив ся,
Там може б смерть собі знайшов;
Но пострічав ся з другом Низом,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 171

З запальчивим, як сам, харцизом,
Сей Евріала удержав.
»Покиньмо кров врагам пускати,
Пора нам відсїль уплїтати,«
Низ Евріалові сказав.

93.

Як вовк овець смиренних душить,
Коли в кошару завита;
Курчатам тхір головки сушить,
Без крику мозок висмокта;
Як, добре время угодивши
І сїркою хлїв накуривши,
Без крику крадуть слимаки
Гусей, качок, курей, індиків
У Гевалів і Аммаликів,
Що роблять часто і дяки:

94.

Так наші сьмілиї вояки
Тут мовча проливали кров —
Од ней краснїли ся мов раки —
За честь і к князю за любов.
Любов к отчизнї де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнїйша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.

95.

Так порав ся Низ з Евріалом,
Дали Рутульцям накарпас;
Земля взялась од крови калом,
Поляк підняв ся б по сам пас.
Но наші по крові бродили,
Мов на торгу музик водили
І убирались на простор,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 172

Щоб швидче поспішить к Енею,
Похвастать храбростю своєю
І Турнів росказать задор.

96.

Уже із лагеря щасливо
Убрались наші сьмільчаки;
Радїло серце нетрусливо,
Жвяхтїли мокрі личаки,
Із хмари місяць показав ся
І од землї туман підняв ся,
Все віщовало добрий путь:
Як-ось Волсцент гульк із долини
З полком латинської дружини.
Біда! як нашим увильнуть?

97.

Дали як раз до лїсу тягу,
Бистрійше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу,
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять снастись в лїсах обширних
Од злого кобчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слїдити-ме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей.

98.

Латинцї до лїсу слїдили
Одважннх наших розбишак,
І часовими окружили,
Що з лїсу не шмигнеш нїяк;
А часть, розсипавшись по лїсу,
Піймала одного зарізу,
То Евріала молодця.
Тогдї Низ на вербу збирав ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 173

Як Евріал врагам попав ся,
Мов між вовків плоха вівця.

99.

Низ — глядь, і бачить Евріала,
Що тїшать ся ним вороги;
Важка печаль на серце пала,
Кричить к Зевесу: »помоги!«
Копє булатне направляє,
В Лагинцїв просто посилає,
Сульмону серце пробива;
Як сніп на землю повалив ся,
Не вспів і охнуть, а скривив ся,
В послїднїй раз Сульмон зїва.

100.

В-слїд за копєм стрілу пускає
І просто Тагові в висок:
Душа із тїла вилїтає,
На жовтий пада труп пісок.
Волсцент утратив воїв пару,
Клене невидимую кару,
І в ярости як віл реве.
»За кров Сульмонову і Тага
Умреш, проклята упиряга,
За ними в слїд пошлю тебе!«

101.

І замахнувсь на Евріала,
Щоб знять головку палашем;
Тут храбрість Низова пропала,
І серце стало кулїшем.
Біжить, летить, кричить що-сили:
»Пеккатум робиш, фратер милий!
Новинному морс задаєш:
Я стультус, лятро, розбишака,
Неквіссімус і гайдамака;
Постій! невинную кров льлеш.«

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 174

102.

Но замахнувшись, не вдержав ся
Волсцент, головку одчесав;
Головка мов кавун качав ся,
Язик невнятно белькотав.
Уста коральні посинїли,
Румяні щоки поблїднїли
І білий цьвіт в лицї пожовк;
Закрили ся і ясні очи,
Покрились тьмою вічной ночи,
На віки милий глас умовк.

103.

Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярости осатанїв;
Всїх злостей випустивши жала,
К Волсценту просто полетїв.
Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсцента докосивсь;
Схватив його за чуб рукою,
Меч в серце засадив другою,
Волсцент і духу тут пустивсь.

104.

Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада,
Так Низ, Волсцентія убивши,
І сам лишив ся живота;
Бо всї на його і напали,
На смерть звертїли і зімяли,
І голову зняли з плечей.
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славниї услуги,
На вічность намити своєй.

105.

Латинцї зараз ізробили

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 175

Аби-як мари із дрючків,
На них Волсцента положили
І понесли до земляків.
А буйні голови поклали
В мішок, і теж з собой помчали,
Мов пару гарних дубівок.
Но в лагері найшли різницї,
Лежали битих мяс копицї,
Печінок, легкого, кишок.

106.

Як тілько-що восток зардїв ся,
Сьвітилка Фебова взійшла,
То Турн тогдї уже наїв ся,
Опять о битві помишляв.
Велїв тревогу бить в клепало,
Щоб військо к бою виступало,
Оддать Троянцям з баришком
За зроблену в ночи потїху;
Для більшого ж з Троянцїв сьміху
Велїв взять голови з мішком.

107.

Свого ж держа ся уговору,
Троянцї в кріпости сидять,
Забили ся, мов миши в нору,
Лукаву кішку як уздрять.
Но дать одпор були готові
І до остатньой каплї крови
Свою свободу боронить,
І нову Трою защищати,
Рутульцям перегону дати
І Турна лютость осрамить.

108.

На перву Рутулян попитку
Троянцї так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 176

Од стиду скорчило живіт.
Звелїв з досади, гнїву, злости
На глум підняти мертві кости,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть.

109.

Троянцї зараз одгадали,
Чиї то голови стремлять;
Од жалю сльози попускали,
Таких лишившись парубят.
Об мертвих вість скрізь пронесла ся,
Вся рать троянська потрясла ся,
І душі смутку предались.
Як мати вість таку почула,
То тілько вічно не заснула,
Бо зуби у неї стялись.

110.

А одійшовши в груди билась,
Волосься рвала з голови.
Ревла, щипала ся, дрочилась,
Мов ум змішав ся у вдови;
Побігла з криком в-округ вала
І голову коли пізнала
Свого синочка Евруся,
То на валу і розплаталась,
Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося.

111.

І диким голосом завила:
»О сину, сьвіт моїх очей!
Чи я-ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?
Щоб ти мене стару, слабую,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 177

Завівши в землю сю чужую,
На вічний вік осиротив?
Моя ти радість і одрада,
Моя заслона і ограда!
Мене од всїх ти боронив.

112.

Тепер до кого прихилю ся.
Хто злую долю облегчить?
Куди в бідї я притулю ся?
Слабу нїхто не приглядить!
Тепер прощайте всї поклони,
Що полу чала во днї они
Од вдов, дівчат і молодиць:
За дивні брови соболині,
За очи ясні соколині,
Що здатний був до вечерниць.

113.

Коли-б менї твій труп достати
І тїло білеє обмить,
І з похороном поховати,
До ями з миром проводить!
О боги! як ви допустили,
Щоб і одинчика убили
І настромили на віху
Його козацькую головку?!
Десь сьвіт вертить ся сей без толку,
Що тут дають і добрим тьху.

114.

А ви, що Евруся згубили,
Щоб ваш пропав собачий рід!
Щоб ваші ж дїти вас побили,
Щоб з потрухом погиб ваш плід!
Ох! чом не зьвір'я, чом не львиця?
Чом не скажена я вовчиця?
Щоб мнї Рутульцїв розідрать,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 178

Щоб серце вирвать з требухою,
Умазать морду їх мазкою,
Щоб маслаки їх посмоктать!«

115.

Сей галас і репетованьня
Троян всїх в смуток привело,
Плаксивеє з синком прощаньня
У всїх з очей слїзки тягло.
Асканїй більше всїх тут хлипав
І губи так собі задрипав,
Що мов на його сап напав.
К старій з поклопом підступивши,
На оберемок ухвативши,
В землянку з валу потаскав.

116.

А тут кричать та в труби сурмлять,
Свистять в свистїлки, дмуть в роги;
Квилять, брат брата в батька луплять.
В наскок ярять ся вороги.
Тут ржаньня кінське з тупотнею,
Там різний гомін з стукотнею,
Скрізь хлопіт, халепа, сто-лих!
Так в міднї клекотить гарячий,
Так в кабацї кричить піддячий,
Як кажуть, хоть винось святих.

117.

Гей музо, панночко цнотлива,
Ходи до мене погостить!
Будь ласкава, будь не спесива,
Дай поміч мнї стишок зложить!
Дай поміч битву описати
І про війну так росказати,
Мов твій язик би говорив.
Ти, кажуть, дївка не бриклива,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 179

Але од старости сварлива;
Прости! я може досадив.

118.

І в самій речи проступив ся:
Старою дївчину назвав,
Нїхто з якою не любив ся,
Нї женихавсь нї жартовав.
Ох, скілько муз таких на сьвітї
Во всякім городї, в повітї!
Укрили б з-верху в-низ Парнас.
Я музу кличу не такую —
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас.

119.

Рутульцї драли ся на стїни,
Карабкали ся як жуки;
Турн з ярости дрижав і пінив,
Кричить: »дружненько, козаки!«
В свою Троянцї также чергу
В одбої порали ся з-верху,
Рутульцїв плющили як мух.
Пускали колодьдя, каміньня,
І враже так товкли насїньня,
Що у Рутульцїв хляв і дух.

120.

Турн, бачивши Троян роботу,
Як рать рутульскую трощать,
Як бють їх, не жалїя поту,
Рутульцї мов вюни пищать,
Велїв везти зо всїх олїйниць,
Де тілько єсть, із воскобійниць,
Як можна швидче тарани.
Як-раз і тарани вродились,
І воскобійники явились,
Примчались духом сатани.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 180

121.

Приставив тарани до брами,
В ворота зачали гатить;
Одвірки затряслись, мов рами,
І снасть од бою вся тріщить.
Турн сили в-двоє прикладає
І тарани сам направляє,
І браму рушити велить.
Упала! стуком оглушила,
Троян багацько подушила,
Турн в кріпость впертись норовить.

122.

Біда Троянцям! що робити?
А муза каже: »Не жахайсь!
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь.«
Троянцї напяли всї жили
Та в-миг пролом і заложили,
І грудьдю стали боронить;
Рутульцї бісом увивались,
Но на пролом не насовались,
А Турн не знав, що і робить.

123.

Троянець Геленор одважний
І як бурак червоний Лик,
Горлань, верлань, кулачник страшний
І щирий кундель-степовик,
Сим двом бездїльля — всяке горе,
Здавалось по колїна море,
Потїха ж — голови зривать.
Давно їм в голові роїлось,
І мов на поступки хотїлось
Рутульцям перегону дать.

124.

Так Геленор з червоним Ликом,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 181

Роздїгши ся до сорочок,
Між вештаньням, содомом, криком,
Пробрали ся подуть тичок.
Рутульцїв добре тасовали
І од Рутульцїв получали
Квитанцію в своїх довгах.
Лик тілько тим і одличив ся,
Що як до Турна примостив ся,
То з'їздив добре по зубах.

125.

Но Турн і сам був розбишака,
І Лика сил юши в в один мах;
Із носа бризнула кабака,
У Турна околїв в ногах.
А также пану Геленору
Смертельного дали затьору,
І сей без духу тут оставсь.
Рутульцїв се возвеселило
І так їх серце ободрило,
Що і негідний скрізь совавсь.

126.

Натиснули і напустились,
Рутульцї кинулись на вал;
Троянцї як чорти озлились,
Рутульцїв били наповал.
Тріщали кости, ребра, боки,
Летїли зуби, пухли щоки,
З носів і уст юшила кров:
Хто рачки лїз, а хто простяг ся,
Хто був шкереберть, хто качав ся,
Хто бив, хто різав, хто колов.

127.

Завзятость всїх опановала,
Тут всякий пінив і яривсь;
Тут лютость всїми управляла

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 182

І всякий до надсаду бивсь.
Лигар, ударом макогона,
Дух випустив із Емфіона
І сам на віки зуби стяв.
Лутецій бє Ілїонея,
Ціней Арефа, сей Цінея,
Один другого тасовав.

128.

Ремул, рутульскої породи,
Троюродний був Турну сват,
Хвастун і дурень од природи,
Що не робив, то все не в лад;
І тут начав що-сил кричати,
Троянцїв лаять, укоряти,
Себе і Турна величать:
»Ага, проклятиї поганцї,
Недогарки троянські, ланцї!
Тепер прийшлось вам погибать.

129.

Ми вас од'учим, супостати,
Морити вдов, дурить дївок,
Чужиї землї однимати
І шкодити чужий садок.
Давайте вашого гульвісу,
Я в-миг його одправлю к бісу,
І вас подавимо як мух.
Чого прийшли ви, голодрабцї?
Лигать латинськиї потапцї?
Пождїть, ваш витиснем ми дух!«

130.

Іул Енеевич, дочувшись
До безтолкових сих річей,
Як шкурка на огнї надувшись,
Злість запалала із очей.
Вхопив камінчик, прицїлив ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 183

Зажмурив око, приложив ся,
І Ремула по лобу хвись!
Хвастун бездушний повалив ся,
Іул сердечно звеселив ся,
А у Троян дух ожививсь.

131.

Пішли кулачні накарпаси,
В виски і в зуби стусани;
Полїзли тельбухи, ковбаси,
Всї пінили, як кабани.
Всї роз'ярились через міру,
По-сербськи величали віру,
Хто чим попав, то тим локшив.
Підняв ся писк, стогнаньня, охи,
Враг на врага скакав мов блохи,
Кусав ся, гриз, щипав, душив.

132.

Служили у Троян два брати,
Із них був всякий Голїаф,
Широкоплечий і мордатий,
І по вівцї цїлком глитав.
Один дражнив ся Битіасом
І з Кочубейським він Тарасом
Коли-б за-ввишки не рівнявсь;
Другий же брат Пандаром звав ся,
І висчий од верстви здавав ся,
Та вялий, мов верблюд, тинявсь.

133.

Два брати, грізні ісполини,
В бою стояли у ворот,
Дрючки держали з берестини
І боронили в кріпость вход.
Вони к землї поприсїдали,
Троянцї ж в город одступали,
К собі манили Рутулян.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 184

Рутульцї зрять навстяж ворота,
Прожогом в кріпость вся піхота
Спішить насїсти на Троян.

134.

Но хто лиш в город показав ся,
Того в яєшню і побють;
Битіас з братом управляв ся,
Безщадно кров рутульску льлють.
Рутульцї з криком в город пруть ся;
Як од серпа колосься жнуть ся,
Як над пашней хурчать цїпи,
Так ісполинськиї дрючини
Мізчили голови і спини,
І всїх молотять, мов снопи.

135.

Побачив Турн таку проруху,
Од злости ввесь осатанїв;
Здригнувсь, мов випив чепуруху,
К своїм на поміч полетїв.
Як тілько в кріпость протаскав ся,
Тузити зараз і приняв ся,
Хто тілько під руку попавсь:
Убив він з Афідном Мерина
І зо всього побіг розгона,
Де Битіас в крові купавсь.

136.

З наскоку тріснув булавою
По вязах: великан упав,
Об землю вдаривсь головою
І кріпость всю поколихав.
Реве і душу ізпускає
І воздух гримом наповняє,
На всїх напав великий страх.
Не спас нї ріст, нї сила многа,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 185

Пропав Битіас, мов стонога,
І ісполин єсть черв і прах!

137.

Пандар погибель бачив брата,
Злякав ся, звомпив, замішавсь,
І од рутульска стратилата
Як-мога швидче убиравсь.
Проміж оселею хиляв ся,
Тини переступав, ховав ся,
І щоб од Турна у вильнуть,
Ворота зачинив у брами
І завалив їх колодьдями,
Хотїв од бою оддихнуть.

138.

Но як же сильно удавив ся,
Як Турна в кріпости уздрів!
Тогдї із нужди прибодрив ся
І злостію ввесь закипів.
»Ага, ти шибеник, попав ся!
Без зву к нам в гостї навязав ся,«
Пандар до Турна закричав:
»Пожди, от зараз почастую,
Із тебе вибю душу злую,
До сього часу храбровав!«

139.

— »А ну, прилїзь,« Турн одвічає:
»Келебердянськая верства!
Як бю я, брат твій теє знає,
Ходи, й тобі вкручу хвоста!«
Тут Пандар камінь піднимає
І в Турна зо всїх сил пускає.
Нирнув би Турн на віки в ад!
Но де Юнона не взяла ся,
І перед Турном розпяла ся,
Попав богиню камнем в лад.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V — 186

140.

Незриму чує Турн заслону,
Бодрить ся, скаче на врага,
На поміч призива Юнону,
Пандара по лобу стьога —
І вовся з ніг його зшибає,
До мізку череп розбиває:
Пропав і другий великан!
Така потеря устрашила
І серце бодреє смутила
У самих храбрійших Троян.

141.

Удачею Турн ободрив ся,
По всїх усюдах смерть носив;
Як кнур свиріпий роз'ярив ся,
І без пощади всїх косив.
Розсїк на-двоє Фалериса,
В яєшню розтоптав Галиса,
Крифею голову одтяв;
Щолкав в виски, штурхав під боки,
І самиї кулачні доки
Ховались, хто куди попав.

142.

Троянцї злеє умишляють,
Щоб преч із кріпости втїкать;
Своє лахмітьтя забирають,
Куди удасть ся тягу дать.
Но їх обозний ґенеральний,
Над всїми остававсь начальний,
Серест вельможний обізвавсь:
»Куди? вам сорому немає!
Хто чув? Троянець утїкає!
Чого наш славний рід дождавсь!

143.

Один паливода ярує,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина V-VI — 187

А вас тут стілько, боїтесь;
В господї вашій вередує
Рутульский шолудивий пес.
Що скаже сьвіт про нас, Трояне?
Що ми шатерники-цигани,
Що ми трусливійші жидів.
А князь наш бідний що помислить?
Адже-ж за воїнів нас числить,
За внуків славнїйших дїдів.

144.

Зберіть ся, Турна окружіте,
Не сто раз можна умирать;
Гуртом, гуртом його напріте,
Од вас він мусить пропадать.«
Агу, Троянцї схаменулись,
Та всї до Турна і сунулись;
Пан Турн тут на слизьку попав!
Виляв, хитрив і увивав ся,
І тілько к Тибру що добрав ся,
То в воду — стриб! пустив ся вплав.

ЧАСТЬ ШЕСТА.

1.

Зевес моргнув як кріль усами,
Олимп мов листик затрусивсь;
Мигнула блискавка з громами,
Олимпський потрух зворушивсь.
Боги, богинї і півбоги,
Простоволосї, босоногі,
Біжать в олимпську карвасар.
Юпитер, гнївом розпалений,
Влетїв до них, мов навіжений,
І крикнув, як на гончих псар:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 188

2.

»Чи довго будете казитись
І стид Олимпові робить?
Що-день проміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?
Поступки ваші всї не божі,
Ви на сутяжників похожі
І раді мордовать людей;
Я вас із неба поспихаю
І до того вас укараю,
Що пасти будете свиней.

3.

А вам, олимпські зубоскалки,
Моргухи, дзиґи, фиґлярки,
Березової дам припарки,
Що довго буде вам в тямки.
Ох, ви на смертних дуже ласі,
Як Грек на нїжинські ковбаси,
Все лихо на землї од вас;
Чрез ваші зводнї, жениханьня
Не маю я ушанованьня,
Я намочу вас в шевський квас.

4.

Або оддам вас на роботу,
Запру в смирительних домах,
Там виженуть із вас охоту
Содомить на землї в людях.
Або — я лучшу кару знаю,
Ось-як богинь я укараю:
Пошлю вас в запорожську Сїч;
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють,
В день пяні сплять, а крадуть в ніч.

5.

Не ви народ мій сотворили,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 189

Не хист создать вам червяка;
На що-ж людей ви роздрочили?
Вам нужда до чужих яка?
Божусь моєю бородою
І Гебиною пеленою,
Що тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуть ся;
Нехай Еней і Турн скубуть ся,
А ви глядїть своїх чубів.«

6.

Венера, молодиця сьміла,
Бо все з воєнними жила,
І бите з ними мясо їла,
І по трахтирах пунш пила,
Частенько на соломі спала,
В шинелї сїрій щеголяла,
Походом на візку тряслась,
Манишки офіцерські прала,
З стрючком горілку продавала,
І мерзла в ніч, а в день пеклась —

7.

Венера по-драгунськи сьміло
К Зевесу в витяжку іде;
Начавши говорити дїло,
Очей з Зевеса не зведе:
»О тату сильний, величавий!
Ти всякий помисл зриш лукавий,
Тебе нїхто не проведе;
Ти оком землю назираєш,
Другим за нами приглядаєш,
Ти знаєш, що, і як, і де.

8.

Ти знаєш, для чого Троянцїв
Злим Грекам попустив побить,
Енея з пригорщею ланцїв

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 190

Велїв судьбам не потопить;
Ти знаєш лучше всїх причину,
Чого Еней приплив к Латину
І біля Тибра поселивсь.
Ти-ж словом що опредїляєш,
Того во вік не одміняєш;
Відкіль же Турн тут притуливсь?

9.

І що такеє Турн за сьвято,
Що не вважає і тебе?
Фригійське племя не проклято,
Що всякий єретик скубе.
Твої закони б ісполнялись,
Коли-б Олимпські не мішались
І не стравляли би людей.
Твоїх приказів не вважають,
Нарошно Турну помагають,
Бо, бач, Венерин син Еней.

10.

Троянцїв бідних і Енея
Хто не хотїв, той не пужав;
Терпіли гірше Прометея,
На люльку що огню украв.
Нептун з Еолом з перепросу
Дали такого перечосу,
Що й досї зашпори щимлять.
Другиї ж боги... що казати?
Дїла їх лучше мусиш знати,
Енея тілько не з'їдять.

11.

О Зевс! о батечку мій рідний!
Огляньсь на плач дочки своей;
Спаси народ фригійський бідний,
Він дїло єсть руки твоєй!
Як маєш ти кого карати,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 191

Карай мене, карай — я мати,
Я все стерплю ради дїтей!
Услиш Венеру многогрішну:
Скажи мнї річ твою утїшну,
Щоб жив Іул, щоб жив Еней!«

12.

— »Мовчать! прескверна пащикухо!«
Юнона злобно порощить:
»Фіндюрко, ящірко, брехухо!
Як дам, очіпок ізлетить!
Ти сьмієш, кошеня мерзене,
Зевесу доносить на мене,
Щоб тим нас привести в розлад?
За кого ти мене приймаєш?
Хиба-ж ти, сучище, не знаєш,
Що Зевс мій чоловік і брат?

13.

Тобі ж, Зевес, скажи, не стидно,
Що пред тобою дрянь і прах
Базїка о богах обидно,
Мудрує о твоїх дїлах?
Який ти сьвіта повелитель
І наш олимпський предводитель,
Коли против фіндюрки пас?...
Всесьвітня волоцюга, мерзька,
Нїкчемна зводниця цитерська,
Для тебе лучшая од нас?

14.

А з Марсом чи давно піймавши,
Вулкан їй пелену відтяв,
Різками добре одідравши,
Як сучку в ретязку держав?
Но ти того буцїм не знаєш,
Як чесную її приймаєш
І все робить для неї рад.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 192

Вона і Трою розорила,
Вона Дідону погубила,
Но все іде для неї в лад!

15.

Де ся підтїпанка вмішалась,
То вербя золоте росло;
Земля б щасливою назвалась,
Коли-б таке пропало зло!
Чрез неї вся Латинь возстала
І на Троян її напала.
І Турн зробивсь Енею враг.
Не можна бід всїх ізлїчити,
Яких успіла наробити
На небі, на землї, в водах.

16.

Тепер же на мене звертає,
Сама наброївши біди,
І так Зевеса умоляє,
Мов тілько вилїзла з води.
Невинничає, мов Сусанна,
Незаймана нїколи панна,
Що в хуторі зжила ввесь вік.
Не діждеш з бабкою своєю!
Я докажу твому Енею...
Богиня я, він — чоловік!«

17.

Венера лайки не стерпіла,
Юнону стала кобенить,
І перепалка закипіла,
Одна другу хотїла бить.
Богинї в гнїві также баби
І также на утори слабі,
З досади часом і брехнуть,
І як перекупки горланять,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 193

Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрухом кленуть.

18.

»Та цитьте, чортові сороки!«
Юпитер грізно закричав:
»Обом вам обібю я щоки;
Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
Не буду вас карать громами:
По пятах вибю чубуками,
Олимп заставлю вимітать;
Я вас з'умію усмирити,
Заставлю честно в сьвітї жити
І зараз дам себе вам знать!

19.

Занишкнїть, уха наставляйте
І слухайте, що я скажу.
Мовчіть! роти пороззявляйте;
Хто писне, морду розмізжу.
Проміж Латинцїв і Троянцїв
І всяких Турнових поганцїв
Не сикай ся нїхто в війну,
Нїхто нїяк не помагайте,
Князьків їх также не займайте;
Побачим, здасть ся хто кому.«

20.

Замовк Зевес, моргнув бровами,
І боги в-розтич всї пішли.
І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землї
І стать на шведськую могилу,
Щоб озирнуть воєнну силу
І битву вірно описать;
Купив би музї на охвоту,
Щоб кончить помогла роботу,
Бо нїгде рифм уже достать.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 194

21.

Турн осушивсь після купаньня
І ганусною підкріпивсь.
З намету виїхав зараньня,
На кріпость сентябрйом дививсь.
Трубить в ріжок, опять тревога!
Кричать, біжать, спішать як мога,
Великая настала сїч!
Троянцї дуже славно бились,
Рутульцї трохи поживились,
На-силу розвела їх ніч.

22.

В сю ніч Еней уже зближав ся
До городка, що Турн облїг;
З Паллантом в човнї частовав ся.
Поїв всю старшину, як міг.
В росказах чванив ся дїлами,
Як храбровав з людьми, з богами,
Як без розбору всїх тузив.
Паллант і сам був зла брехачка,
Язик його тож не клесачка,
В брехнї Енею не вступив.

23.

А ну, старая цар-дївице,
Сїдая музо, схаменись!
Прокашляйсь, без зубів сестрице,
До мене близче прихились.
Кажи, якиї там прасунки
В Енеєві пішли вербунки,
Щоб против Турна воювать.
Ти, музо, кажуть всї, письменна,
В полтавській школї научена,
Всїх мусиш поіменно знать.

24.

Читайте ж, муза що бормоче:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 195

Що там з Енеєм плив Массик,
Лїнтяй, ледащо неробоче,
А сильний і товстий мов бик.
Там правив каюком Тигренко,
Із Стехівки то шинкаренко,
І вів з собою сто яриг.
Близ сих плили дуби Аванта,
Він був страшнїйший од сержанта,
Бо всїх за все по спинї стриг.

25.

Пооддаль плив байдак Астура:
Сей лежнем в винницях служив,
На нїм була свиняча шкура,
Котору він як плащ носив.
За ним Азиллас плив на барцї;
Се родич нашій паламарцї,
Недавно з кошельком ходив;
Но, бач, безокая фортуна
Зробила паном із чупруна,
Таких немало бачим див!

26.

А то на легкому дубочку,
Що роззолочений ввесь в прах,
Сидить, розхріставши сорочку,
З турецьким чубуком в зубах?
То Цинарис, цехмистр картьожний,
Фиґляр, обманщик, плут безбожний,
З собой всїх шахраїв веде;
Коли, бач, Турна не здолїють,
То картами уже подїють,
Що між старцї Турн попаде.

27.

А то сидить в брилї, в кереї,
З товстою книжкою в руках,
І всїм, бач, гонить ахинеї

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 196

І спорить о своїх правах?
То, родом з Глухова, юриста,
Він має чин канцеляриста
І єсть добродїй Купавон.
Щоб значкового дослужить ся
І на війнї чим поживить ся,
Вступив в Енеїв легіон.

28.

А то беззубий, говорливий,
Сухий, невірний, як шкелет,
І лисий і брехун сварливий?
То вихрест із жидів Авлет.
Недавно на другій женив ся,
Та, бач, в рахунку помилив ся,
Із жару в поломя попав.
Щоб од яги як одвязатись,
То мусїв в військо записатись
І за шпигона на год став.

29.

Іще там єсть до півдесятка,
Но дрібязок і гольтїпа;
В таких не буде недостатка,
Хоть в день їх згине і копа,
А скілько-ж всїх? Того не знаю;
Хоть муза я, не одгадаю,
По пальцям тож не розлїчу;
Біг-ме! на щотах не училась,
Над карбіжем тож не трудилась,
Я, що було, те лепечу.

30.

Уже Волосожар підняв ся,
Віз на небі в-низ повертавсь,
А де-хто спати укладав ся,
А хто під буркой витягавсь;
Онучі инчі полоскали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 197

Другиї лежа розмовляли,
А хто прудив ся у кабиць.
Старші, підпивши, розійшли ся
І дома за люльки взяли ся,
Лежали боком, навзнич, ниць.

31.

Еней один не роздягав ся,
Еней один за всїх не спав;
Він думав, мислив, умудряв ся
(Бо сам за всїх і одвічав),
Як Турна ворога побити,
Царя Латина ускромити
І успокоїти народ.
В сїй думцї смутно похожая
І мислю Бог зпа де лїтая,
Під носом бачить коровод.

32.

Нї риби то були, нї раки,
А так, як-би кружок дївчат;
І бовтали ся як собаки,
І в голос як кішки нявчать.
Еней здригнувсь і одступає,
І »Да воскреснет« в-слух читає,
Но сим нї трохи не поміг;
Ті чуда з сьміхом, з реготнею
Вхватились за поли з матнею,
Еней аж на поміст прилїг.

33.

Тогдї одна к йому сплигнула
Так, мов цьвіркун або блоха,
До уха самого прильнула,
Мов гадина яка лиха.
»Чи не пізнаєш нас, Енею?
Та ми-ж з персоною твоєю
Троянський ввесь возили род.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 198

Ми ідської гори дубина,
Липки, горішина, соснина,
З яких був зроблений твій флот.

34.

До нас було Турн докосив ся
І байдаки всї попалив,
Та Зевс, спасп-бі, поспішив ся,
Як бач, мавками поробив.
Була без тебе зла година,
Трохи, трохи твоя дитина
Не оддала душі богам.
Спіши свій городок спасати,
Ти мусиш ворогам тьху дати,
Ти сам, повір моїм словам!«

35.

Сказавши, за ніс ущипнула,
Еней мов трохи ободривсь,
І на других хвостом махнула:
Ввесь флот неначе поспішивсь,
Мавки бо стали човни пхати,
Путем найлучшим направляти.
І тілько начинав ся сьвіт,
Еней уздрів свій стан в осадї,
Кричить во гнїві і досадї,
Що Турна лусне тут живіт.

36.

А сам, матню прибравши в жменю,
По пояс в воду з човна плиг,
І кличе в поміч гарну неню
І всїх олимпівських богів.
За ним Паллант, за сим вся сволоч
Стриб-стриб з човнів Енею в помоч,
І тїсно строять ся на бой.
»Ну, разом!« закричав, »напрімо!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 199

І недовірків сокрушімо,
Рушайте, як один, шульгой!«

37.

Троянцї, з города уздрівши,
Що князь на поміч к ним іде,
Всї кинулись, мов одурівши,
Земля од тупотнї гуде.
Летять і все перевертають.
Як мух Рутульцїв убивають;
Сам Турн стоїть нї в сих нї в тих,
Скрізь ярим оком окидає,
Енея з військом уздріває
І репетує до своїх:

48.

»Рибята! бийтесь, не виляйте,
Настав тепер-то сїчі час!
Доми, жінок, батьків спасайте,
Спасайте, любо що для вас!
Ступня не оддавайте даром,
Їх кости загребем тут ралом,
Або — но ми храбрійші їх!
Олимпські нас не одступились,
Вперед! Троянцї щось смутились,
Не жалуйте боків чужих!«

89.

Примітя ж Турн гармідер в флотї,
Туди всю силу волоче;
Скрізь йорзає, як чорт в болотї,
І о поживі всїм товче.
Построївши Рутульцїв в лаву,
Одборних молодцїв на славу,
Пустив ся на союзних в-скач,
Кричить, рубає, вередує,
Не бєть-ся, бач, а мов жартує,
Бо був вертлявий і силач.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 200

40.

Еней, пройдисьвіт і не промах,
В війнї і взріс і постарів;
Привідця був во всїх содомах,
Ведмедїв бачив і тхорів.
Дитина хукає на жижу,
Енею ж дур не в-дивовижу,
Видав він різних мастаків.
На Турна скоса поглядає,
І на Рутульцїв наступає,
Пощупать ребер і боків.

41.

Фарона першого погладив
По тїмю гострим кладенцем,
І добре так його уладив,
Що сей вильнув на верх денцем.
Потім Лїхаса в груди тиснув,
Сей поваливсь і більш не писнув;
За ним без голови Кисей,
Як міх з пашнею, повалив ся,
І Фар на теє-ж нахопив ся,
Розплющив і сього Еней.

42.

Еней тут добре колобродив
І всїх на чудо потрошив,
Робив він із людей уродів,
І щиро всїх на смерть душив.
Паллант був перший раз на битві,
Кричав, жидки як на молитві,
Аркадян к бою підтруняв,
По фрунту бігав, турбовав ся,
Плигав, вертїв ся, ухиляв ся,
Як оґер в стадї ярував.

43.

Тут Лаг, Рутулець прелукавий,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 201

Пізнав од разу новинка,
Хотїв попробовать для слави,
Паллантові піддать тичка;
Но наш Аркадець ухилив ся,
Рутулець з жизнію простив ся.
В Аркадцях закипіла кров;
Одні других випережають,
Врагів як хмиз трощать, ламають.
Така підданцїв єсть любов.

44.

Паллант Евандрович наскоком
Як-раз Гісбона і насїв,
Шпигнув в висок над правим оком,
Гісбон і дутеля із'їв.
За сим такая-ж смертна кара
І лютого постигла Лара.
Ось Ретій в бендюгах летить,
Сього Паллант стягнув за ногу,
Ударив як пузир об дрогу,
Мазка із трупа капотить.

45.

Ось-ось ярить ся, бісом дише
Агамемноненко Галес,
І бистрим бігом все колише,
Неначе в гнїві сам Зевес;
В'округ себе все побиває,
Фарет, з ним збігшись, погибає,
Душі пустив ся Демоток;
Ладона сплющив як блощицю,
Кричить: »Палланта ледащицю
Злигаю я в один ковток!«

46.

Паллант, любесенький хлопчина,
Скріпивсь, стоїть як твердий дуб,
І жде, яка-то зла личина

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 202

Йому намяти хоче чуб.
Дождавсь, і зо всього розгона
Влїпив такого макогона,
Що пан Галес шкереберть став;
Паллант, його поволочивши,
Потім на горло наступивши,
Всього ногами потоптав.

47.

За сим Авента, пхнувши з-заду,
Поставив раком на показ,
І тут сього-ж понюхав чаду
Одважний парубійка Клавз.
Хто нї сусїль, тому кабаки
Давав Паллант і всї бурлаки,
З Аркадії що з ним прийшли.
Побачив Турн собі зневагу,
Не мед дають тут пить, а брагу,
І коси, не траву найшли!

48.

Зробив ся Турн наш бісноватим,
Реве як ранений кабан,
Гаса, финтить своїм зикратим;
Що ваш против його Полкан!
Простесенько к Палланту мчить ся,
Зубами скриготить, ярить ся
І гамка їсти здалека.
Уже шаблюкою махає,
Коневі к шиї прилягає,
Хитрить, як ловить кіт шпака.

49.

Паллант, мов од хорта лисиця,
Вильнув і обіруч мечем
Опоясав по поисницї,
Що Турн аж поморгав плечем;
І вмиг, не давши схаменутись

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 203

Нї головою повернутись,
Стьогнув ще Турна через лоб.
Но Тури байдуже, не скривив ся,
Бо, бач, булатом ввесь обшив ся
І був як в шкаралупі боб.

50.

Так Турн, Палланта підпустивши,
Зо всїх сил келепом мазнув,
За русї кудрі ухвативши
Безчувственна з коня стягнув.
Кров з рани джерелом лила ся,
В устах і в носї запекла ся,
На двоє череп розваливсь.
Як травка скошеная в полї,
Ізвяв Паллант, судеб по волї,
Сердега в сьвітї не наживсь!

51.

Турн злобно сильною пятою
На труп Палланта настоптав,
Ремень з лядункой золотою
З бездушного для себе зняв;
Потім сам на коня схватив ся,
Над мертвим паничем глумив ся
І так Аркадинам сказав:
»Аркадцї! лицаря возьміте,
В ралець к Евандру однесїте,
К Енею що в союз пристав!«

52.

Таку побачивши утрату,
Аркадцї галас підняли,
Кляли ся учинить одплату,
Хоча-би трупом всї лягли.
На щит Палланта положили,
Комлицькой буркою прикрили,
Із бою потаскали в стан.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 204

О смерти князя всї ридали,
Харциза Турна проклинали.
Та де-ж троянський наш султан?

53.

Но що за стук, за гомін чую?
Який гармідер бачу я?
Хто землю так трясе сирую,
І сила там мутить чия?
Як вихрі на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорвати ся хотять:
Еней так в лютім гнїві рветь-ся,
Одмстить Палланта смерть несеть-ся,
Сустави всї на нїм дрожать.

54.

До лясу Турна розбишаки,
Вам більше рясту не топтать!
Вам дасть Еней міцной кабаки,
Що будете за Стиксом чхать.
Еней совавсь як навіжений,
Кричав, скакав, мов віл скажений,
І супротивних потрошив:
Махне мечем — врагів десятки
Лежать, повиставлявши пятки;
Так в гнїві сильно їх локшив!

55.

В запалї налетїв на Мага,
Як на мале курча шулїк,
Пропав на вік сей Маг бідняга,
Порхне душа на другий бік;
Видючой смерти він бояв ся,
Енея у ногах валяв ся,
Просив живцем в неволю взять;
Но сей, копєм наскрізь пробивши

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 205

І до землї врага пришивши,
Других пустив ся доганять.

56.

Тут на бігу піймав за рясу
Попа рутульского полку,
Смертельного задавши прасу,
Як пса покинув на піску.
Погиб тут также храбрий Нума,
Убив Сереста, його кума,
Тарквиту голову одтяв,
Камерта висадив з кульбаки,
Ансура в ад послав по раки,
А Луку пузо розплатав.

57.

Як задавав Еней затьору
Всїм супостатам на-заказ,
Як всїх калїчив без розбору
І убивав по десять в раз:
Лїгар з Лукагом поспішають
І в тарадайцї напирають
Енея кіньми потоптать.
Но тут їх доля зла наспіла,
І душі сих братів із тїла
Пішли к Плутону погулять.

58.

Так наш Еней тут управляв ся
І стан свій чистив од врагів;
Прогнавши супостат, зближав ся
До городка свого валів.
Трояне, вилазку зробивши,
Латинян к чорту протуривши,
З Енеем в купу ізійшлись;
Здоровкали ся, обнимались,
Розпитовались, цїловались,
А деякі пить принялись.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 206

59.

Іул, як комендант ісправний,
Енеєві лепорт подав,
Як війська ватажок начальний,
Про все дрібненько росказав.
Еней Іула вихваляє,
Потім до серця прижимає,
Цїлує любязно в уста.
Енея серце трепетало,
Воно о синї віщовало,
Що він надежда не пуста.

60.

В се время Юпитер, підпивши,
З нудьги до жінки підмощавсь
І, морду на плече схиливши,
Як блазень чмокавсь та лизавсь;
Щоб більше ж угодить коханцї,
Сказав: »Диви ся, як Троянцї
Од Турна в-розтич всї летять.
Венера пас перед тобою,
Од неї красча ти собою,
До тебе всї лапки мостять.

61.

Моє безсмертие ярує,
Роскошних ласк твоїх бажа;
Тебе Олимп і сьвіт шанує,
Юпитеру ти госпожа.
Захоч — і вродить ся все з-разу,
Все в сьвітї жде твого приказу,
За твій смачний і ласий цмок...«
Сказавши, стиснув так Юнону,
Що трохи не скотилась з трону,
А тілько Зевс набив висок.

62.

Юнона, козир молодиця,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 207

Юпитеру не піддалась.
Бо знала, то стара лисиця
На всякі штуки удалась.
Сказала: »О очей всїх сьвіте,
Старий олимпський єзуїте!
З медовими річми сховайсь.
Уже мене давно не любиш,
А тілько пяний і голубиш.
Одсунь ся геть, не підсипайсь!

63.

Чого передо мной лукавиш,
Не дївочка я в двадцять лїт,
І теревенї-венї правиш,
Щоб тілько заморочить сьвіт?
Нехай все буде по твоєму;
Дай тілько Турнові моєму
Хоть трохи на сьвітї пожить:
Щоб міг він з батьком повидать ся
І перед смертю попрощать ся;
Нехай — не буду більш просить.«

64.

Сказавши в Йовіша впяла ся,
І обняла за поперек,
І так натужно протягла ся,
Що сьвіт в очах обох померк.
Розмяк Зевес як після пару,
І вижлоктив підпінка чару,
На все ізвол Юнонї дав.
Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залоскотала,
Що аж Юпитер задрімав.

65.

Олимпськиї во всяку пору
І грім пускающий їх пан
Ходили голі без зазору,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 208

Без сорома, на-кшталт циган.
Юнона, з неба увильнувши
І гола як долоня бувши,
По-парубячу одяглась;
Кликнувши ж в поміч Асмодея,
Взяла на себе вид Енея,
До Турна просто понеслась.

66.

Тогдї пан Турн зїло гнївив ся
І приступу к собі не мав,
Що у Троян не поживив ся
І тьху Енеєві не дав.
Як-ось мара в лицї Енея,
В кереї бідного Сихея,
Явилась Турна задирать:
»А ну лиш, лицарю мизерний,
Злиденний, витязю нїкчемний,
Виходь сто-лих покоштовать!«

67.

Турн зирк, і бачить пред собою
Присяжного свого врага,
Що так не к-речи кличе к бою
І явно в труси пострига.
Осатанїв і затрусив ся,
Холодним потом ввесь облив ся,
Од гнїву сумно застогнав.
Напер мару, мара виляє,
Еней од Турна утїкає!
І Турн в догонку поскакав.

68.

Той не втече, сей не догонить,
От тілько-тілько не вшпигне;
Зикратого мечем супонить,
Та ба! мари не підстьобне.
»Та не втечеш,« кричить, »паничу!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 209

Ось зараз я тебе підтичу,
Се не в кукли з Лависей грать;
Тебе я швидко повінчаю
І воронів потїшу стаю,
Коли начнуть твій труп клювать.«

69.

Мара Енеєва, примчавшись
До моря, де стояв байдак,
Нї трохи не остановлявшись
(Щоб показать великий ляк),
Стрибнула в нього, щоб спасти ся.
Тут без числа Турн ослїпив ся,
Туди-ж в байдак і сам стрибнув,
Щоб там з Енея поглумить ся,
Убить його, мазки напить ся:
Тогдї б Турн первий лицар був.

70.

Тут в-миг байдак заворушив ся,
І сам одчаливши поплив;
А Турн скрізь бігав і храбрив ся
І тїшивсь, що врага настиг.
Таку Юнона зливши кулю,
Перевернувши ся в зозулю,
Махнула в вирій напростець.
Турн — глядь! аж він уже средь моря
Трохи не луснув з серця, з горя,
Та мусїв плить, де жив отець.

71.

Юнона з Турном як шутила,
Еней про теє нї гугу;
Бо на його туман пустила,
Що був невидим нїкому,
І сам нїкого тож не бачив;
Но послї як прозрів, кулачив
Рутулян і других врагів:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 210

Убив Лутага, Лавза, Орсу,
Парфену, Палму витер ворсу,
Згубив багацько ватажків.

72.

Мезентій, ватажок тирренський,
Одважно дуже підступив
І закричав по-бусурменськи,
Що тілько пан Еней і жив!
»Виходь!« кричить: »тичка подмімо,
Нїкого в поміч не просїмо,
Годящі парнї: ти і я.
А ну!« і сильно так стовкнулись,
Що трохи вязи не звихнулись,
Мезеитій же упав з коня.

73.

Еней, не милуя чванливих,
В Мезентія всадив палаш;
Дух вискочив в словах лайливих,
Пішов до чорта на шабаш.
Еней побідой утїшав ся,
Со всїми добре частовав ся,
Олимпським жертви закурив.
Пили до ночи та гуляли,
І пяні спати полягали,
Еней був пяний єле жив.

74.

Уже сьвітовая зірниця
Була на небі як пятак
Або пшенишна варяниця,
І небо рдїло ся мов мак.
Еней Троянцїв в гурт ззиває
І смутним видом обявляє,
Що мертвих треба поховать;
Щоб зараз приняли ся дружно,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 211

Братерськи і єдинодушно
Троян убитих зволїкать.

75.

Потім Мезентія доспіхи
На пень високий насадив,
І се робив не для потїхи,
А Марса щоб удоволив.
Шишак, панцир і меч булатний,
Спис з прапором, щит дуже знатний —
І пень мов лицар в збруї був.
Тогдї до війська обернув ся,
Прокашляв ся і раз смаркнув ся,
І річ таку їм уджиґнув:

76.

»Козацтво! лицарі! Трояне!
Храбруйте! наша, бач, бере;
Отсе опудало погане
Латинів город одіпре.
Но перше чим начнем ми битись,
Для мертвих треба потрудитись,
Зробить їх душам упокой,
Іменьня лицарів прославить,
Палланта к батькові одправить,
Що наложив тут головой.«

77.

За сим пішов в курінь просторий,
Де труп царевича лежав;
Над ним аркадський підкоморий
Любистком мухи обганяв.
Троянські плакси тут ридали,
Як на завійницю кричали,
Еней зарюмав басом сам.
»Гай, гай!« сказав: »увяв мій гайстер!
Який то був до бою майстер!
Угодно, бачу, так богам.«

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 212

78.

Звелїв носилки з верболозу
І з очерету балдахин
Зготовить тїла для виносу,
Щоб в них Паллант, Евандрів син,
Вельможна, панськая персона
Явила ся перед Плутона,
Не як аби-який харпак.
Жінки покійника обмили,
Нове убраньня наложили,
Запхнули за щоку пятак.

79.

Як все уже було готово,
Тогдї якийсь їх филозоп
Хотїв сказать надгробне слово,
Та збив ся і почухав лоб;
Сказав: »Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть і не слишить,
Єй, єй! уви! он мертв! амінь.«
Народ від річи умилив ся
І гірко-гірко прослезив ся,
І мурмотав: »пан-отче, згинь!«

80.

Потім Палланта покадили,
К носилкам винесли на двір,
Під балдахином положили,
Еней тут убивавсь без мір.
Накривши гарним покривалом,
Либонь тим самим одїялом,
Що од Дідони взяв Еней,
Взмостили воїни на плечи
І по-маленьку, по-старечи
Несли в містечко Паллантей.

81.

Як вибрались на чисте поле,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 213

Еней з покійником прощавсь,
Сказав: »О жизнь! бурливе море,
Хто цїлий на тобі оставсь?
Прости, приятелю любезний!
Оддячу я за вид сей слезний,
І Турн получить з баришком.«
Потім Палланту уклонив ся,
Облобизав і прослезив ся,
До дому почвалав тишком.

82.

К господї тілько що вернув ся
Наш смутний лицар, пан Еней,
Уже в присїнках і наткнув ся
На присланих к нему гостей:
Були посли се од Латина,
І всї ассесорського чина,
Один армейський копитан;
Сей скрізь по сьвіту волочив ся
І по-фригійськи научив ся,
В посольстві був як драгоман.

88.

Латинець старший по породї
К Енею рацію начав,
І в нашім значить переводї
Буцїм-то ось він що сказав:
»Не ворог, хто уже дублений;
Не супостат, чий труп нїкчемний
На полї без душі лежить.
Позволь тїла убитой рати,
Як водить ся, землї предати;
Нехай князь милость сю явить.«

84.

Еней, к добру з натури склонний,
Сказав послам латинським так:
»Латинус рекс єсть невгомонний,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 214

А Турнус пессімус дурак.
І кваре воювать вам мекум?
Латинуса буть путо цекум,
А вас, сеньорес, без ума;
Латинусу рад пацем даре,
Пермітто мертвих поховаре,
І злости корам вас нема.

85.

Один єсть Турнус ворог меус,
Сам ерго дебет воювать;
Велять так фата, ут Енеус
Вам буде рекс, Аматї зять.
Щоб привести ад фінем бельлюм,
Ми зробим з Турнусом дуельлюм;
Про що всїх сангвіс проливать?
Чи Турнус буде чи Енеус,
Укажеть глядіус вель Деус,
Латинським сцептро управлять.«

86.

Латинськиї посли ззиркнулись,
По серцю їм ся річ була;
Знечевя трохи схаменулись,
Дрансеса сьмілость тут взяла:
»О князю,« крикнув, »пресловутий!
Великим ти родив ся бути!
Ми все в Латинові уста
Внесем, дрібнесенько роскажем
І щиро, щиро те докажем,
Що з Турном дружба єсть пуста.«

87.

І мировую тут зробили
На тиждень, два, або і три,
І в договорі положили,
Щоб теслї і другі майстри
Латинські помогли Троянам,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 215

Сим ланцям, голякам, прочанам,
Достроїть новий городок;
Щоб нарубать дали соснини,
Клинків, дубків і берестини,
На крокви годних осичок.

88.

За сим тут началось гуляньня,
І чарочка пішла кругом,
Роскази, сьміхи, обниманьня,
Дїлились дружно тютюном.
Які пили, які трудились
І над убитими возились,
В лїсах же страшна стукотня.
В коротке мировеє время
Латинське і троянське племя
Було як близькая рідня.

89.

Тепер би треба описати
Евандра батьківську печаль
І хлипаньня все росказати,
І крик і оханьня і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Вірґілїй намалює,
А я-ж до жалю не мастак;
Я слїз і оханьня бою ся
І сам нїколи не журю ся;
Нехай собі се піде так.

90.

Як тілько сьвітова зірниця
На небі зачала моргать,
То вся троянськая станиця
Взяла ся мертвих зволїкать.
Еней з Тархоном роз'їзджає,
К трудам дружину понуждає,
Кладуть із мертвих тїл костри,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 216

Соломой їх обволїкають,
Олїю з дьогтем поливають,
На всякий зруб разів по три.

91.

Потім солому підпалили,
І пламя трупи обняло,
І вічну память заквилили,
Аж сумно слухати було.
Тут кость і плоть і жир шкварчали,
Тут инчі смалець істочали,
У инчих репав ся живіт.
Смрад, чад і дим кругом носились,
Жерцї найбільше тут трудились,
Іскони бо хаптурний рід.

92.

Други, товариші і кревні,
Батьки, сини, куми, свати,
На віки вічні незабвенні,
А може хто із суєти,
В огонь шпурляли різну збрую,
Одежу, обув дорогую;
Шаблї, лядунки, келепи,
Шапки, свитки, кульбаки, троки,
Онучі, постоли, волоки
Шпурлялись, як на тік снопи.

93.

Не тілько в полї так робилось,
В Лаврентї сумно тож було,
Багацько трупа там палилось,
Поспільство ж на чім сьвіт ревло.
Там батько сина парубійку
Оплаковав і кляв злодїйку
Війну і ветхого царя;
Тут дївка вельми убивалась,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 217

Що без вінця вдовой осталась,
Утративши багатиря.

94.

Жінки, порозпускавши коси,
Розхрістані і без свиток,
Розтріпані, простоволосї,
Галасовали на ввесь рот.
По мертвих жалібно кричали,
По грудях били ся, стогнали,
Латинів проклинали род;
Про Турна ж всї кричали сьміло,
Що за своє любовне дїло
Погубить даром ввесь народ.

95.

Дрансес на Турна тут доносить,
Що Турн всїм гибелям вина;
Еней на бій його лиш просить,
І так би й кончилась війна.
Но і у Турна був сутяга,
Брехун, юриста, крюк, підтяга,
І дїло Турна защищав;
Та і Аматині пролази
Пускали різниї роскази,
Щоб Турн нї в чім не уважав.

96.

Як-ось од хана Діомида
Латинові прийшли посли,
І із охлявшого їх вида
Не видно, радість щоб несли.
Латин вельможам з старшиною
Велить явитись пред собою,
Що все і стало ся як-раз.
Послів кликнули до громади
І виповнивши всї обряди,
Латин прорек такий приказ:

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 218

97.

»Скажи, Венуле нежахливий,
Всю хана Діомида річ;
Здаєть-ся був ти не брехливий,
Таким тебе зна наша Сїч.«
— »Підніжок твій я і підданець,
Із слуг твоїх послїднїй ланець,«
Сказав Венул: »не погнївись!
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всї боки гнуча,
І хан сказав так, не су мнись:

98.

»Не з мордою Латина битись
»Проти в троянських розбишак;
»Вам треба б перше придивитись,
»Який-то єсть Еней козак.
»Під Троєю він дав ся знати
»Нам всїм, як взяв ся ратовати
»Богів домашнїх і рідню.
»Він батька спас в злу саму пору,
»На плечах знїс на Іду гору,
»Сього не майте за брідню.

99.

»Против Енея не храбруйте,
»Для нас здаєть-ся він сьвятим,
»І так Латину розтолкуйте,
»Щоб лучше помирив ся з ним.
»Гай, гай! де дїти єсть такиї,
»Щоб кудрі батькові сїдиї
»Найвисче ставили всього?
»Не ворог я царю Латину,
»Но чту Анхизову дитину
»І не піду против його.

100.

»Прощайте, домінї Латинцї!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 219

»Поклон мій вашому царю;
»Возьміть назад свої гостинцї,
»Одправте їх к багатирю
»Енею і просїть покою.«
Венул утер ся тут рукою
І річи сїй зробив конець.
Збентежила ся річ Латина,
Здавалось близька зла година,
На лисинї трусивсь вінець.

101.

Латин од думки схаменув ся,
Олимпським трохи помоливсь;
Наморщивсь, сентябрйом надув ся
І смутно на вельмож дививсь.
»А що,« сказав: »чи поживились?
От з Діомидом ви носились,
А він вам фиґу показав!
Заздалегідь було змовлятись,
Як з пан-Енеєм управлятись,
Поки лапок не розіклав.

102.

Тепер не приберу більш глузду,
Як тут сих поселить прочан;
Землї шматок єсть не під нужду,
То їм з угодьдями оддам.
Оддам нивя і сїнокоси,
І риболовні тибрські коси,
То буде нам Еней сусїд.
Коли ж не схоче він остать ся,
А пустить ся іще таскать ся,
То все-ж ізбавим ся од бід.

103.

А щоб з Енеєм лад зробити,
Пошлю послів десятків пять,
І мушу дари одрядити;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 220

Диковинки коли-б достать:
Повидла, сала, осятрини,
Шалевий пояс і люстрини,
Щоб к празнику пошив каптан;
Сапянцї із Торжка новенькі,
Мальованиї потибеньки.
А нуте! як здаєть-ся вам?«

104.

Дрансес був дивний говоруха,
І Турнові був враг лихий;
Встає, ус гладить, в носї чуха,
Дає одвіт царю такий:
»Латине сьвітлий, знаменитий!
Твоїми мед устами пити,
Всяк тягне в серцї за тебе,
Та одізвати ся не сьміють,
Сидять, мовчать, сопуть, потїють,
І всяк мізкує про себе.

105.

Нехай же та личина люта,
Що нас впровадила в війну
І, ганьбою до всїх надута,
Походить більш на сатану,
Що стілько болї причинила,
Що стілько люду погубила,
А в смутний час на-втїкача:
Нехай лиш Турн, що верховодить
І всїх панів за кирпи водить,
З Енеєм порівня плеча.

106.

Нехай оставить нас в свободї,
Нехай царівнї дасть покой,
Нехай живе в своїй господї,
А щоб в Латію нї ногой!
А ти, Латине, всїх благійший,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 221

Прибав Енею дар смачнїйший:
Йому Лавинїю оддай.
Сим сватовством нам мир даруєш
І царства рани уратуєш,
Дочцї ж з Енеєм буде рай.

107.

Тебе ж прошу я, пане Турне!
Покинь к Лавинїї любов
І проясни чоло нахмурне,
Щади латинську нашу кров!
Еней тебе лиш визиває,
А нас, Латинцїв, не займає,
Іди з Троянцем потягайсь!
Коли ти храбрий не словами,
Так докажи нам те дїлами,
Побить Енея постарайсь.«

108.

Од річи сей Турн роз'ярив ся,
Як втопленик посинїв ввесь;
Дрижали губи, сам дрочив ся,
Зубами клацав, мов-би пес.
Сказав: »О стара пустомеля!
Яхидств і каверз всїх оселя,
І ти тхором мене зовеш!
І небилицї вимишляєш,
Народ лукаво ввесь лякаєш,
На мене ж чорт зна що плетеш.

109.

Що буцїм хочу я одтяти
Головку лисую твою?
Та згинь! не хочу покаляти
Честь багатирськую свою.
А ти, Латине милостивий,
Коли такий став полохливий,
Що і за царством байдуже,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 222

Так лїзьте ж до Енея раком,
Плазуйте перед сим Трояком,
Він мир вам славний у стриже!

110.

Коли ж до мира я поміха,
Коли Еней мене бажа,
І смерть моя вам єсть потїха:
Моя душа не єсть чужа.
Од храбрости і од надїї
Іду, де ждуть мене злодїї,
Іду і бю ся з втїкачем.
Нехай хоть стане він Бовою,
Не наляка мене собою,
Поміряюсь з його плечем.«

111.

Коли в конґресї так тягались,
Еней к Лавренту підступав;
На штурм Троянцї шиковались,
До бою всякий аж дрижав.
Латин, таку почув новинку,
Злякавсь, пустив із рота слинку,
І вся здригнула старшина.
»От вам і мир!« сказав Турн лютий,
І не терявши нї минути,
Пред військом опинивсь як на!

112.

Опять настав гармідер, лихо,
Народ як черв заворушивсь:
То всї кричать, то шепчуть тихо,
Хто лаяв ся, а хто моливсь.
Опять війна і різанина,
Опять біда гне в сук Латина;
Сердешний каявсь од душі,
Що тестем не зробивсь Енею,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 223

І послї б з мирною душею
Лигав потапцї і книші.

113.

Турн митьтю нарядив ся в збрую,
Летить, щоб потрошить Троян,
І роз'ярив дружину злую,
Побить Енеєвих прочан.
Прискочив перше до Камилли,
Як оґер добрий до кобили,
І став їй зараз толковать,
Куди їй з військом напирати;
Мессап же мусить підкріпляти
Царицї сей прокляту рать.

114.

Розпорядивши Турн, як треба,
Махнув, засаду щоб зробить,
На гору, що торкалась неба,
І щоб Фригійцїв окружить.
Еней построїв тож одряди,
Де всїм назначив для осади
Без одступу на вал іти.
Ідуть, зімкнувшись міцно, тїсно,
Ідуть, щоб побідить поспішно
Або щоб трупом полягти.

115.

Троянцї сильно наступали
І тиснули своїх врагів,
Нераз Латинцїв проганяли
До самих городських валів.
Латинцї также оправлялись
І од Троянцїв одбивались,
Один другого товк на прах;
Тут їх чиновники тузились,
Як півнї за гребнї возились,
Товклись кулаччам по зубах.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 224

116.

Но як Арунт убив Камиллу,
Тогдї Латинцїв жах напав;
Утратили і дух і силу,
Побігли, хто куди попав.
Троянцї з біглими змішались,
Над їх плечами забавлялись
І задавали всїм сто-лих.
Ворота в баштах запирали,
Своїх ховатись не пускали,
Бо напустили б і чужих.

117.

Як вість така прийшла до Турна,
То так мерзено ізкрививсь,
Що твар зробилась нечепурна,
І косо, зашморгом дививсь.
Потім ярує од досади,
Виводить військо із засади
І гору покида і лїс;
І тілько що спустивсь в долину,
То в тую-ж самую годину
Уздрів Енеєвих гульвіс.

118.

Пізнав пан Турн пана Енея,
А Турна тож Еней пізнав;
Вспалали духом Асмодея,
Один другого б розідрав.
Не обійшло ся б тут без бою,
Коли-б пан Феб од перепою
Зараньше в воду не залїз
І не послав на землю ночи;
Тут всїх до сна стулились очи
І всяк уклав ся горлоріз.

119.

Турн, облизня в бою піймавши,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 225

Зубами з серця скриготав;
Од дуру, що робить, не знавши,
Латину з злостію сказав:
»Нехай злиденниї прочани,
Задрипанцї твої Трояни,
Нехай своїх держать ся слов!
Іду з Енеєм поштурхать ся,
В моїх проступках оправдать ся:
Убить і околїть готов.

120.

Пошлю Енея до Плутона,
Або і сам в ад копирсну;
Уже мнї жизнь і так солона,
Оддай Енею навісну...«
— »Гай, гай!« Латин тут обізвався:
»Чого ти так розлютовав ся?
Що-ж буде, як розсержусь я!
Уже менї брехати стидно,
А потаїть — богам обидно,
Сьвятая правда дорога!

121.

Послухай же: судьби єсть воля,
Щоб я дочки не оддавав
За земляка, а то зла доля
Насяде, хто злама устав.
Мене Амата ублагала
І так боки натасовала,
Що я Енею одказав.
Тепер сам мусиш мірковати,
Чи треба жить, чи умирати;
А лучше, як-би в ум ти взяв

122.

І занедбав мою Лависю.
Чи трохи в сьвітї панночок?
Ну, взяв би Муньку або Прісю,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 226

Шатнувсь то в сей то в той куток:
В Івашки, Мильцї, Пушкарівку,
І в Будища і в Горбанівку,
Тепер дївчат — хоть гать гати!
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти.«

123.

На слово се прийшла Амата,
І зараз в Турна і впялась;
Лобзала в губи стратилата
І од плачу над ним тряслась.
»В напасть,« сказала, »не вдавай ся,
І бити ся не поспішай ся:
Як луснеш ти, то згину й я.
Без тебе нас боги покинуть,
Латинцї і Рутульцї згинуть,
І пропаде дочка моя.«

124.

Но Турн на се не уважає,
І байдуже нї сльоз нї слов;
Гінця к Енею посилає,
Щоб битись завтра був готов.
Еней і сам трусивсь до бою,
Щоб сильною своей рукою
Головку Турну одчесать.
А щоб повірить Турна слову,
Тож посила зробить умову,
Як завтра виставляти рать.

125.

На-завтрі тілько що сьвітало,
Уже народ заворушивсь;
Все вештало ся, все кишало,
На бій дивитись всяк галивсь
Міжовщики там розміряли,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 227

Кілочки в землю забивали,
На знак, де військові стоять.
Жрецї молитви зачитали,
Олимпським в жертву убивали
Цапів, баранів, поросят.

126.

Тут військо стройними рядами
В парадї йшло, мов-би на бой,
В празничній збруї з прапорами,
Всяк ратник чванив ся собой.
Обидві армії стояли
На тих межах, що показали;
Між ними був просторий плец.
Народ за військом копошив ся,
Всяк товпив ся, всяк лїз, тїснив ся,
Побоїщу щоб зріть конець.

127.

Юнона, як богиня, знала,
Що Турну прийдеть-ся пропасть,
Іще в мізку коверзовала,
Щоб одвернуть таку напасть.
Кликнула мавку вод Ютурну
(Бо ся була сестриця Турну),
І росказала їй свій страх;
Велїла швидче умудрить ся,
На всякі хитрости пустить ся,
Щоб брата не строщили в-прах.

128.

Як так на небі дві хитрили,
Тут лагодились два на бой;
Всї за свого богів молили,
Щоб власною своєй рукой
Ізміг врага в яєшню змяти.
Рутульцї ж стали розмишляти,
Що Турн їх може скиксовать;

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 228

Уже заздалегідь смутив ся,
Іще нїчого, а скривив ся,
Не лучше б бой сей перервать.

129.

На сей-то час Ютурна мавка
В рутульский подоспіла строй,
І там вертїла ся як шавка
І всїх скуйовдила собой.
Камерта вид на себе взявши,
Тут всїх учила, толковавши,
Що сором Турна видавать;
Стид всїм стоять згорнувши руки,
Як згине Турн, терпіти муки,
Дать шиї в кандали ковать.

130.

Все військо сумно мурмотало,
Сперва тихенько, послї в глас,
Гукнули разом: »все пропало!
Щоб розмир перервать в-той-час!«
Ютурна фиґлї їм робила:
Шпаками кібця затровила,
І заєць вовка покусав.
Такиї чуда небувалі
Лаврентцї в-добре толковали,
Толумнїй к битві підтруняв.

131.

І перший стрелив на Троянцїв,
Гілипенка на смерть убив;
А сей був родом із Аркадцїв,
То земляків на гнїв підвів.
Оттак опять зірвали сїчу,
Біжать один другому в стрічу,
Хто з шаблею, хто з палашем;
Кричать, стріляють, бють, рубають,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 229

Лежать, втїкають, доганяють;
Все в-миг зробилось кулїшем.

132.

Еней, правдивий чоловяга,
Побачивши такий нелад,
Що вража зрадивши ватага
Послать Фригійцїв дума в ад,
Кричить: »Чи ви осатанїли?
Адже ми розмир утвердили!
Ми з Турном побємось одні.«
Но відкіль стрілка не взяла ся
І спотиньга в стегно впяла ся,
І кров забризкала штани.

133.

Еней од рани шкандибає
В крові із строю в свій намет;
Його Асканїй провожає,
Либонь і під руку ведеть.
Уздрів се, Турн возвеселив ся,
Розприндив ся і розхрабрив ся,
І на Троянцїв полетїв:
То бє, то пха, або рубає,
Із трупів бурти насипає —
Хоть-би варить на сто котлів.

134.

І перших Фола, Тамириса
На землю махом поваляв;
Потім Хлорея, Себариса
Мов-би комашок потоптав.
Дарету, Главку, Ферсилогу
Поранив руки, шию, ногу,
На вік калїками зробив.
Побив багацько Турн заклятий,
Не трохи потоптав зикратий,
В крові так, мов в багнї, бродив.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 230

135.

Коробилась душа Енея,
Що Турн Троянцїв так локшив,
Стогнав жалчійше Прометея,
Бо був од рани єле жив.
Япид, цилюрик лазаретний,
Був знахур в поражках нешпетний,
Лїчить Енея приступав:
По локтї руки засукає,
За пояс поли затикає,
Очками кирпу осїдлав.

136.

І зараз приступивши к дїлу,
Він шпеник в ранї розглядав;
Прикладовав припарки к тїлу
І шилом в ранї колупав.
І шевську смолу прикладає,
Но все те трохи помагає;
Япид сердешний чує жаль!
Обценьками питавсь, клїщами,
Крючками, щипцями, зубами,
Щоб вирвать проклятущу сталь.

137.

Венери серце засвербіло
Од жалю, що Еней стогнав;
Підтикавшись, а ну за дїло!
І Купидончик не гуляв.
Шатнулись, різних трав нарвали,
Сцїлющої води примчали,
Гарлемпських капель піддали,
І все те вкупі сколотивши,
Якісь слова наговоривши,
Енею рану полили.

138.

Таке лїкарство чудотворне

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 231

Біль рани зараз уняло,
І стрілки копійце упорне
Без працї винитись дало.
Еней наш знова ободрив ся,
Пальонки кубком підкрепив ся,
В пань-матчину одїг ся бронь.
Летить опять врагів локшити,
Летить Троянцїв ободрити,
Роздуть в них храбрости огонь.

139.

За ним фригійські воєводи
Що тьху на-взаводи летять,
А військо — в лотоках як води
Ревуть, все дном на верх вертять.
Еней лежачих не займає,
Утїкачів нї за-що має,
А Турна повстрічать бажа.
Хитрить лукавая Ютурна,
Яким би побитом їй Турна
Спасти од смертного ножа.

140.

На хитрости дївчата здатні,
Коли їх серце защимить,
І в ремеслї сїм так понятні,
Сам біс їх не перемудрить.
Ютурна з облака злетїла,
Зіпхнула братня машталїра
І стала коней поганять;
Бо Турн ганяв тогдї на возї,
Зикратий же лежав в обозї,
Не в силах бігать нї стоять.

141.

Ютурна, кіньми управляя,
Шаталась з Турном між полків,
Як од хортів лиса виляя,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 232

Спасала Турна од врагів.
То з ним наперед виїзджала,
То в-миг в другий кінець скакала,
Но не туди, де був Еней.
Сей бачить хитрость тут непевну,
Трусливость Турнову нїкчемну,
Напявсь в погонь зо всїх гужей.

142.

Пустивсь Еней слїдити Турна,
І дума з ока не спустить,
Но мавка хитрая Ютурна
І тут найшла ся кулю злить.
К тому-ж Мессап, забігши з боку,
Зрадливо, зо всього наскоку,
Пустив в Енея камінець;
Но сей по щастю ухилив ся
І камінцем не повредив ся,
З султана ж тілько збивсь кінець.

143.

Еней, таку уздрівши зраду,
Великим гнївом розпаливсь;
Гукнув на всю свою громаду,
І тихо Зевсу помоливсь.
Всю рать свою вперед подвинув
І разом на врагів нахлинув,
Велїв всїх сїкти та рубать.
Пішли Латинцїв потрошити,
Рутульцїв шпиговать, кришити,
Та ба! як Турна б нам достать.

144.

Тепер без сорома признаюсь,
Що трудно битву описать;
І як нї морщусь, нї стараюсь,
Щоб гладко вірші шкандовать,
Та бачу по моєму виду,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 233

Що скомпоную панахиду.
Зроблю лиш розпись іменам
Убитих воїнів на полї
І згинувших тут по неволї,
Для примхи їх князьків душам.

145.

На сей баталїї пропали
Цетаг, Танаіс і Талон;
Од рук Енеєвих лежали
Порізані Онит, Сукрон.
Троянцїв Гілла і Аміка
Зіпхнула в пекло Турна піка...
Та де всїх поіменно знать?
Там вороги всї так змішались,
Стїснились, що уже кусались,
Руками ж нельзя і махать.

146.

Як ось і сердобольна мати
Енею хукнула в кабак,
Велїв, щоб штурмом город брати,
Рутульских перебить собак,
Столичний же Лаврент достати,
Латину з Турном перцю дати,
Бо цар в будинках нї гугу.
Еней на старших галасає,
Мерщій до себе їх ззиває
І мовить, ставши на бугру:

147.

»Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес),
І зараз з військом одправляйтесь
Брать город, де паршивий пес
Латин зрадливий не сивуху,
А ми бємось зо всього духу.
Ідїть, палїть, рубайте всїх!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 234

Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли,
Амату ж завяжіте в міх.«

148.

Сказав, і військо загриміло,
Як громом, різним оружжам;
Построїлось і полетїло
Простесенько к градським стїнам.
Огнї через стїну шпурляли,
До стїн драбини приставляли
І хмари напустили стріл.
Еней, на город руки знявши,
Латина в зрадї укорявши,
Кричить: »Латин вина злих дїл!«

149.

Якиї в городї остались,
Злякались од такой біди,
І голови їх збунтовались,
Не знали, утїкать куди.
Одні тряслись, другі потїли,
Ворота одчинять хотїли,
Щоб в город напустить Троян.
Другі Латина визивали,
На вал полїзти принуждали,
Щоб сам спасав своїх мирян.

150.

Амата, глянувши в віконце,
Уздріла в городї пожар;
Од диму, стріл затьмилось сонце;
Напав Амату сильний жар.
Не бачивши ж Рутульцїв, Турна,
Вся кров скипіла ся зашкурна,
І в-миг царицю одур взяв.
Здало ся їй, що Турн убитий,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 235

Через неї стидом покритий,
На вік з Рутульцями пропав.

161.

Їй жизнь зробила ся немила,
І осоружив ся ввесь сьвіт.
Себе, Олимпських кобенила,
І видно ізо всїх приміт,
Що глузд остатнїй потеряла;
Бо царськеє убраньня рвала,
І в самій смутній сїй порі,
Очкур вкруг шиї обкрутивши,
Кінець за жертку зачепивши,
Повісилась на очкурі.

152.

Амати смерть ся бусурменська
Як до Лавини дойшла,
То крикнула: »уви!« з-письменська,
По хатї ґедзатись пішла.
Одежу всю цьвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась в-мах;
В маленьке зеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.

153.

Такая розімчалась чутка
В народї, в городї, в полках.
Латин же, як старий плохутка,
Устояв ледве на ногах.
Тепер він берега пустив ся
І так злиденно іскривив ся,
Що став похожим на верзун.
Амати смерть всїх сполошила,
В тугу, в печаль всїх утопила,
Од неї звомпив сам пан Турн.

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 236

154.

Як тілько Турн осьвідомив ся,
Що дав царицї смерть очкур,
То так на всїх остервенив ся,
Підстрілений мов дикий кнур.
Біжить, кричить, маха руками,
І грізними велить словами
Латинцям і Рутульцям бій
З Енеївцями перервати.
Як-раз противні супостати,
Утихомирясь, стали в стрій.

155.

Еней од радости не стямивсь,
Що Турн виходить битись з ним;
Оскалив зуб, на всїх оглянувсь
І списом помахав своїм.
Прямий як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всї баньки пялили,
І самі вороги хвалили,
Його любив всяк, не боявсь.

156.

Як тілько виступила к бою
Завзята пара ватажків,
То, зглянувши ся між собою,
Зубами всякий заскрипів.
Тут хвись! шабельки засвистїли,
Цок-цок! і іскри полетїли,
Один другого полосять.
Турн перший зацїдив Енея,
Що з плеч упала і керея,
Еней був поточивсь назад.

157.

І в-миг прочумавшись, з наскоком

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 237

Еней на Турна наступив,
Оддячивши йому сто з оком,
І вражу шаблю перебив.
Яким же побитом спасти ся?
Трохи не лучше уплести ся,
Без шаблї нельзя воювать.
Так Турн зробив без дальней думки,
Як кажуть, підобравши клунки,
А ну! чим тьху на-втїки драть.

158.

Біжить пан Турн і репетує,
І просить у своїх меча;
Нїхто сердеги не ратує
Од рук троянська силача.
Як-ось іще перерядилась
Сестриця і пред ним явилась,
І в руку сунула палаш;
Опять шабельки заблищали,
Опять панцирі забряжчали,
Опять пан Турн оправивсь наш.

159.

Тут Зевс не втерпів, обізвав ся,
Юнонї з гнївом так сказав:
»Чи ум од тебе одцурав ся?
Чи хочеш, щоб тобі я дав
По панї-старій блискавками?
Біда з злосливими бабами!
Уже-ж вістимо всїм богам:
Еней в Олимпі буде з нами
Живитись тими-ж пирогами,
Які кажу пекти я вам.

160.

Безсмертного ж хто ма убити?
Або хто може рану дать?
Про що-ж мазку мирянську лити,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 238

За Турна щиро так стоять?
Ютурна на одну проказу,
І певне по твому приказу,
Палаш Рутульцю піддала.
І поки-ж будеш ти бісить ся,
На Трою і Троянцїв злить ся?
Ти зла їм вдоволь задала!«

161.

Юнона в первий раз смирилась,
Без крику к Зевсу річ вела:
»Прости, пан-отче! проступилась,
Я дале-бі дурна була.
Нехай Еней сїдла Рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід;
Но тілько щоб латинське племя
Удержало на вічне время
Іменьня, мову, віру, вид.«

162.

— »Іноси! сількісь! як мовляла,«
Юнонї Юпитер сказав.
Богиня з радіщ танцювала,
А Зевс метелицю свистав.
І все на шальках розважали,
Ютурну в воду одіслали,
Щоб з братом Турном розлучить;
Бо книжка Зевсова з судьбами,
Не смертних писана руками,
Так мусїла установить.

163.

Еней махає довгим списом,
На Турна міцно наступа.
»Тепер,« кричить, підбитий бісом,
»Тебе нїхто не захова!
Хоть як вертись і оступай ся,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 239

Хоть, в віщо хоч, перекидай ся,
Хоть зайчиком, хоть вовком стань,
Хоть в небо лїзь, ниряй хоть в воду:
Я витягну тебе з-під споду
І розмізчу погану дрянь!«

164

Од сей бундючної Турн речи
Безпечно усик закрутив, І зжав свої широкі плечи,
Енею глуздівно сказав:
»Я ставлю річ твою в дурницю,
Ти в руку не піймав синицю,
Не тебе, дале-біг, боюсь.
Олимпські нами управляють,
Вони на мене налягають,
Пред ними тілько я смирюсь.«

165.

Сказавши, круто повернув ся
І камінь пудів в пять підняв,
Хоть з працї трохи і надув ся,
Бо бач, не тим він Турном став.
Не та була в нїм жвавість, сила,
Йому Юнона ізмінила;
Без богів ж людська моч пустяк!
Йому і камінь ізміняє,
Енея геть не долїтає,
І Турна взяв великий страх.

166.

В таку щасливую годину
Еней чим дуж спис розмахав
І Турну, гадовому сину,
На вічний поминок послав.
Гуде, свистить, несеть-ся піка,
Як з-верху за курчам шульпіка,
Торох Рутульця в лївий бік!

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 240

Простяг ся Турн, як щогла, долї,
Качаєть-ся од гіркой болї,
Клене Олимпських, єретик!

167.

Латинцї од сього жахнулись,
Рутульцї галас підняли,
Троянцї глумно осьміхнулись,
В Олимпі ж могорич пили.
Турн тяжку біль одолїває,
К Енею руки протягає
І мову слезную рече:
»Не жизни хочу я подарка;
Твоя, Анхизович, припарка
За Стикс мене поволоче.

168.

Но єсть у мене батько рідний,
Старий і дуже ветхих сил;
Без мене він хоть буде бідний,
Та сьвіт менї сей став немил.
Тебе о тім я умоляю,
Прошу, як козака, благаю:
Коли менї смерть задаси,
Одправ до батька труп дублений;
Ти будеш за сїє спасений,
На викуп же, щб хоч, проси.«

169.

Еней од речи сей змягчив ся
І меч піднятий опустив;
Трохи, трохи не прослезив ся
І Турна ряст топтать пустив.
Аж зирк: Паллантова лядунка,
І золота на нїй корунка,
У Турна висить на плечі.
Енея очи запалали,

Котляревський І. «Енеїда». Львів. 1904. Частина VI — 241

Уста од гнїва задрижали,
Ввесь зашаривсь, мов жар в печі.

170.

І в-миг вхопивши за чуприну,
Шкереберть Турна повернув,
Насїв колїном злу личину
І басом громовим гукнув:
»Так ти, Троянцям нам для сьміха,
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклї дожидає,
Іди к чортам, дядькам своїм!«

171.

З сим словом меч свій устромляє
В роззявлений Рутульця рот
І тричі в ранї повертає,
Щоб більше не було клопот.
Душа рутульска полетїла
До пекла, хоть і не хотїла,
К пану Плутону на бенькет.
Живе хто в сьвітї необачно,
Тому нїгде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.