История Полтавы

Народник в украинской литературе

• 

Подробности

Просмотров: 619

София Русова. Народник в украинской литературе.

Подається за виданням: Русова С. Ф. Народник в українській літературі. — Літературно-науковий вістник, 1902, т. 17, кн. II. Стор. 81-97. Підп.: Р-ва.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 81

Народник в українській літературі.

У той час, коли Данте починав писати свою "Commedia Divina", в його рідному краю панували тільки дві мови: латинська — мова письменства та науки і французька — мова панських сальонів та середньовічної пісні. Мова ж італіянська була зведена до простолюдного жарґона, її було чутно тільки здалека від культурних центрів Італії, не в панських громадах, а на базарах та ярмарках. Але Данте не захотів перекладати свої заповітні думки та почуття на чужий язик і висловив їх необробленою, простолюдною мовою своєї любої країни. Чи почував він, що його уподоба порішила не тільки літературне питаннє про можливість дальшого оброблення та поступу простої мови, а провіщувала всю національну будущину італіянського народу! З Данта почалось те демократичне відродженнє його, що було закінчене Ґарібальді, a "Commedia Divina" була першим ґеніальним виразом народного самопочуття, яке доспіваючи та ширячись на протязі століть привело на кінці батьківщину Данта до політично-національного з'єднання.

Сто років назад скромний український письменник Іван Котляревський, без порівнання меньше надарований ґенієм від італійського поета, але може з таким же ґеніяльним прочуттєм, перший відізвався на простолюдній мові свого рідного народу і ввів її в недосяжний доси літературно-культурний круговорот сучасного, доволі пригніченого українського життя. Надрукована у 1798 р. поема Котляревського "Енеїда" була тим живим словом, що збудило народнє самопочуття України, покликало її до культурно-літературної праці і оборонило душу української нації від апатії та інертности.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 82

Пройшло сто років, розвилась українська література і вдячні Українці на всій Україні спомянули добрим словом першого ініціятора; на протязі цілої осени 1898 р. в часописях оповіщалось про сьвяткуваннє памяти Котляревського в ріжних містах; не зостався глухим до сього ювилея і Петербург.

Ці національно-літературні сьвята роблять якесь сьвіже, радісне вражіння. В останні часи в журналістиці, в громаді, на науково-літературних збірках у Росиї — усюди так монотонно панували промови про економічні хиби, все життя зводилось до одного фізичного хліба, що слова про національне, літературне відродженнє якось чудно звучать між ними, видаються немов якимсь анахронізмом. Але людська істота містить у собі не один жолудок, матеріяльне питаннє ніколи не заглушатиме в людськости запитів розуму та серця, інтересів добра і зла, правди і брехні, красоти і огидливостн. Все, що читалося, співалось і виголошувалось на тих національних сьвяткуваннях, сьвідчило про живучість національного руху на Україні. На це питаннє московська преса дивиться взагалі дуже нетолєрантно та неприхильно, лічачи його якоюсь романтичною вигадкою, яку треба знищити та здати до архіву. Але сама дійсність голосно сьвідчить, що в забезпеченню народніх прав лежить міцна порука культурного, економічного і етичного поступу всякої держави. Пригнічування тих прав викликає багато фактів, шкідливих для загального стану держави.

Оттака пригнічена нація сьвяткувала столітній ювілей свого письменства. Без сумніву письменство, се найвиднійший прояв народного самопочуття. До того на долю української літератури доволі припало переслідувань з боку не тільки московського уряду, але і від централістів ріжних партій. Не вважаючи на се вона не вмерла, не розвіялась, як пара, не зашкодила загальному росийському проґресови, а навпаки проістнувала сто років і вступила у друге століття з ясним почуттєм свого права на істнуваннє і дальший поступ! Кожний нарід має достоювати свого права говорити, читати та творити на рідній мові, як і кожна людина. Але признання літератури з боку иньших націй здобувається не тільки сим природним правом, а вартістю та гідністю її за для культури та вселюдськими заслугами. А таких скарбів літературної штуки чимало знайдеться в українському письменстві. Можливо, що сих скарбів було би далеко більше, коли б розвій письменства йшов

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 83

свобідно і без таких раз-у-раз перешкод, переслідувань та репресалій. *) Українська література і поезія, що має між своїми представниками такого великого поета, як Шевченко, може сьміло стати серед славянських літератур, після росийської, польської та чеської.

В нашій літературі з самого початку її книжного розвою домінує різко висловленний демократичний напрямок. Вже в Енеїді трапляються місця, які сьвідчать про прихильність автора до простого народу, про те, що автор страждає його муками та хибами, його пригніченим станом. Описуючи напр. пекло, він зразу містить туди панів:

"Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів" і т. д.

Се був перший виклик народництва, якого тоді ще не було чутно в сучасній московській красній літературі **) і яке тільки з приводу Пушкіна почало панувати в творах виднійших росийських письменників та поетів. До уставів Катерини II Україна не зазнавала кріпацтва; вона воювалась проти поневолення з Польщею та Московщиною, або втікала від ненависного кріпацтва на "вільні стени", на Запорожє, навіть у турецьке підданство, до султана. Надзвичайна любов до свободи, якою визначаються взагалі усі південні нації, завжди була характерною прикметою українського народу. Заведеннє на Україні кріпацтва на кінці XVIII в. було ще сьвіжою раною, з якої ще не перестала точитись кров. Котляревський, простий чиновник, людина не високого розвою, але з міцним та незабитим національним почуттєм, добре зрозумів це і жаль за згубленою свободою часто пробивається в багатьох місцях його веселої пародії на давноминулий грецький Олімп. Але сьміяти ся

*) Навіть Сьвяте Письмо доси заборонено перекладати на нашу нову і та ким робом виникла така чудна, як каже д. Науменко, поява «что в христианском государстве, где имеется Евангелие на 70 языках, в этом числе на вогульском, зырянском и т. д., славянский народ в 20 миллионов душ не имеет права читать Св. Письма на родном языке», дивись Киевская Старина 1899 «Книжная речь у Малороссов».

**) В тогочасній рос. літературі був тільки один твір писаний в подібнім дусі, се книжка Радіщева «Поездка из Петербурга в Москву», де з великою симпатією малюється сумний стан простого народа.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 84

"крізь сльози" було ще до Гоголя порано, в натурі самого Котляревського було любити сентиментальних гумористів Українців, і він утворив незабутні малюнки з народнього життя: "Наталку Полтавку" і "Москаля Чарівника". Таким чином реалізм в купі з народництвом, — чи то краще сказати, націоналістичний демократизм у найліпшому значінню сього слова, — се ті нові живі риси, які зробили Котляревського не позадним літератом серед загально-росийських письменників, і дають йому право на вічну незабутність

На превеликий жаль напрямок, яким ішов перший наш письменник, не знайшов собі сторонників між тогочасними його українськими товаришами. Квітка-Основяненко виявляв з себе націоналіста-естетика та мораліста, але не демократа, у якого болить душа від хиб народнього життя, хоча йому з власної практики траплялось частенько придивлятись до дійсної правди кріпацьких відносин. Декілька занадто важких епізодів, у які йому приходилось встрявати, приведено в його життєписі, *) але ні один із них не стурбував його душі настільки, щоб це обуреннє відгукнулося у його творах. Пригадаємо тільки "Панну Сотниківну", оповіданнє з побуту Слобідської України, де вилились жалоби на сучасні обставини сільського життя. В пекучому питанню пансько-кріпацьких відносин, в сьому морю кривд, лементу, пригнічення людської істоти, Григорий Хведорович Квітка, завжди повний обєктивности, таки іноді пильнує виправдати панів. Уся його творчість, не вважаючи на справжню красу його народніх українських образів, зостається без громадської підстави, без певної ясної точки погляду на суспільну правду та кривду. А про те сі коллізиї зробив Шевченко темами найкращих та найвидніщих своїх творів та поезій. Квітка, се маляр-реаліст, що не бере "злих" тем, що більш ідеалізує дійсність, ніж виставляє на показ темні боки життя. Тільки в "Панні Сотниківні", написаній росийською мовою, громадська перешкода з'являється причиною особистої драми за часів закріпощення України Москалями Петра І.

Яскравійше намальовані громадські пригоди у Гулака Артемовського, напр. в байці "Пан та собака". Завдяки силі та виразности мови ся байка краща багатьох українських байок, але на великий жаль шкідливі цензурні обставини не позволили письменникови на урядовій посаді творити й далі в такім радикальнім

*) Сочинения Г. О. Квитки, г. VI, ст. XXV.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 85

напрямку. З могутнім голосним протестом проти політичних, економічних та національних хиб українського життя виступав рішучо тільки поет Шевченко.

Звертаючись знов до Котляревського, ми бачимо, що в його творах у перве намічається той тип "печальника" народнього горя та шановника народньої етики, з якого помалу виробився і досі любий українській інтеліґенциї тип "народника". Цей прототип — се Возьний у "Наталці Полтавці". Він виник цілком орґанічно та натурально і для того, щоб розгледіти народницький колір, треба тільки близше придивитися до його поводження, та відкинути його комічні звороти. Піднявшися по над його одяг та форми, ми примітимо його народництво. Возьний — заможній чоловік, письменний, обібраний дворянством на посаду "судебного пристава" в низшій земській управі; він поставлений завдяки наведеним умовинам висше сільських мешканців. Але окрім сього він має широкий сьвітогляд і в пісні до Виборного лає пануючу деморалізацію. Не вважаючи на ріжницю між собою і Наталкою він заявляє їй, "що любов усіх рівняє", і на кінці примушує читача лічити його навіть добросердою людиною. Його погляди, виголошені в його піснях та репліках, виявляють у собі вплив дуже популярного українського фільософа і оріґінального мораліста Сковороди. І сей Возьний, що без труду знайшов би собі дружину між міщанками та панянками полтавськими, закохується в бідну дівчину-сироту, не признає предковічної приказки: "знайся віл з волом, а кінь з конем". Хоч і як регочеш, слухаючи, як він балакає з Наталкою, але без сумніву в його істоті ми бачимо перед собою лірика, уважного до голосу серця, захопленого чудовим образом гарної та чесної сільської дівчини.

Минуло сто років з того часу, і знов у першому творі, надрукованому в 101 р. істновання нової української літератури ми зустрічаємося з народником-ліриком, охочим за вроду та красу селянської дівчини віддати своє життє, поступитися за-для неї найдорожшими своїми правами, втілити в неї свої сьвяті ідеали. Сей тип увособлений у комедиї Маркевича "Не зрозуміли" в Богуні. Ріжниця тільки та, що Богун не просто лірик, захоплений власним почуттєм, а лірик, оживлений щирою любовю до свого рідного народу, повний бажання прожити ввесь вік поруч із ним та задля нього. Се народник найщирійшнй і найбільше невдячний, якого тільки можемо пригадати собі.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 86

Взагалі типови народника не пощастило ані в великоруській, ані в українській літературі. В першій він являється то якимсь патлатим санкюльотом, як Марко Волоков у Гончарова (роман його "Обрив"), то якимсь безґрунтовим революціонером, як Нежданов у Турґенева, а на кінці був ганебно осьміяний у рано помершім місячнику "Новое Слово". В українській літературі сей тип мав великі права до істновання на тій підставі, що осьвічена радикально українська інтелігенція на протязі цілої другої половини ХІХ-го в. більше-меньше перебувала під впливом захоплення своєю національністю, під впливом ентузіястичного "народолюбства". Переживали сей ентузіязм збирачі етнографічного матеріялу (Метлинський, Hoc) і вчені дослідники (Чубінський, Костомарів, Єфименко) і беллєтристи та поети, як Марко-Вовчок, Левіцький, Старицький. Се народолюбство дало багатий етноґрафічний матеріял, збагатило українську штуку найкращими збірниками українських дум та пісень, впливало на лїтератів при їх малюванню народнього побуту. Більшого ж від його не можно було сподіватися. Наша інтеліґенція була одірвана від народу, мало підготовлена до міцного єднання з ним, щоб це закоханнє в естетичну вдачу народу та його надзвичайно звеличену чистоту етики мало б спроможність дати які небудь примітні, практичні результати, користні українському народови. Придивляючись до сього типа, поскільки він виявився в літературі, ми зустрічаємо в романі Левіцького "Хмари" яркійше, ніж у иньших, намальований образ народолюбця.

Павло Радюк, — студент Київського університету, родом з поетичної частини Київщини, Черкаського повіту — виявляє з себе українофіла "хлопомана", яких багато було у 50-60 pp. між українською академічною молодю. Чарівнича пишнота самого Київа, передавані з рук до рук нелегальні твори Шевченка, скрізь чутна музикальна українська мельодія, поетична природа — все те робило вражіння на чутливе до естетики молоде серце і не могло не примусити героя до палкого народолюбства. Автор зрозуміло виводить свойого героя з такої сім'ї, де шляхетське вихованнє пильнувало держати дитину оддалік від усього брудного, сільського, хлопського. І се майже завжди й було, що наші молоді паничі робилися ідеольоґами демократизму. Але ввеличене таким вихованнєм, витончене зрозуміннє краси робило душу панича дуже до неї прихильною, де б ся красота форм, ліній та колірів не виникала перед його очима — чи в краєвиді, чи в мельодії рідного

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 87

народу; а сих красот занадто було багато на нашій Україні. І Павло Радюк під впливом великого поета Шевченка приїздить до своїх Журбанів в убранню простого парубка і переживає саме гаряче, запальне коханнє до свого рідного краю. Ідеї західньої Европи та університетська наука осьвітили його розум новими широкими поглядами, пишнота пригніченого рідного краю зміцнила діло і виробила з його демократа-націоналіста. Обвіяний поезиєю пісень, що розлягаються по українському селу, зогрітий "блакитних небом України", теплом, пахощами квіток, вій як поет бачив у сьому гарному краю, не вважаючи на його пригніченність, непросьвітність та економічні хиби — Україну будуччини, нову, молоду, осьвічену, збуджену до нового самостійного життя. Украйна вставала перед ним зі своїм гордим, поетичним народом, багатим та просвіченим, із вольним народом без усякого ярма на спині, з своєю мовою, літературою, з своєю наукою та поезиєю. Як той чудовий сон — бачив він такою Вкраїну. (Хмари, К. 1874).

Але в сих поривах не було нічого реального, не було моста між дійсністю і тими надіями на будучність, які розливалися в голові молодого народолюбця. "Наша земля на Вкраїні, як золото, а народ наш часто голодує; в нас нема промислу й крамарства, а про народ ніхто не дбає; ніхто його не вчить, не навчає розуму. Наша пісня народна — велика й чудова, як твір перворядних геніїв; наша поезия, наш язик, багатий, як щире золото, а все те марно пропадає, лежить непочате" (ст. 161). І чим більше замислювався він про обставини народнього життя, тим більш почував, як душа його "ніби тонула в якусь земну безодню, де не було ні дна, ні верху, де не було за віщо вхопитись" (ст. 175). Отся безпідставність і не приводила Радюка до якої-небудь активної діяльностн, а через те й усі його ідеали та ріа olesideria, які він виголошує перед своїми рідними, зостаються тільки промовами, пишними теоріями. "Ми, тату, — каже він батькови — носимо народню свиту, бо ми народники, стаємо на бік народу, ми націонали". "Ми носимо народню одежу, бо чим-же ми викажемо знак про наші ідеї?" Так само горяче він говорить і в колі зовсім неналежних до діла людей: архімандрита, начальниці інститута та професора Духовної Академії. "Я був на селі, бачив яка жизнь народа; бачив, які в селах порядки! Тепер в селах більш шинків ніж шкіл! Та школярі, що виходять із школи, й самі знають, як себе цінувати — вони не поважають своєї національности (?) і свойого

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 88

народу й самі не тямлять, що вони за люде! Не народ, а якесь попсоване стадо писарів та панських лакеїв панує тепер на Вкраїні, а голови обдурюють народ разом із писарями, вчителями та Жидами шинкарями! Люде позичають гроші й дають за проценти своє поле на кілька років голові або й попови" (ст. 321). Сам же Радюк кінчить свої юнацькі змагання тим, що бере собі за жінку гарненьку сусіду і робиться професором у Київі.

Автор романа "Хмари" не дає в Радюкові справжнього образа активного народовця; він малює нам звичайного народолюбця-лірика, захопленого завдяки свому молодому серцю тими націоналістичними ідеями, які збудила в ньому, як і між рештою кращої поступової молодіжі 70-х років, демократична поезія Шевченка.

У 1883 році в збірнику "Рада" була надрукована драма Старицького "Не судилось", де знову ми бачимо два типи народників: один із ліричним настроєм, панич-романтик і естетик, другий з ясним поглядом на річи, вчитель й лікарь. Оба вони товариші по університету; перший, син заможних людей, не обирає собі коронної посади, а хоче залишитися "sans profession" "працюватиму там, де мені мило, на користь народови!" Він теж ходить одягнений по простому і сьміливо голосить свої націоналістичні думки, а чиновникови прямо у вічі каже: "Чи буде колись одна мова, чи ні — про те не нам знати, а от що всякий примус, усяке руйнованнє природи ради переробу її на один аршин вадить і кравцеві й сукні — то се кожному звісно! Кожному народови бажається виробити собі такі форми, в яких йому найпридобнійше. Кожному народови в своїй власній одежі найвільнійше, найзручнійше поводитися — то що й казать про мову? Ви порвали з народом, а ми стоїмо за осьвіту меньшого брата, за народні права, щастє, за правду!" Одначе й тут сі гарні промови зостаються тільки на устах: панич жартує на лоні природи і бере повними руками усе добро від життя, яке дається вродою, молодістю й багацтвом. Товариш його Павло — бідний, з переконаня демократ, перестеріга його від дуже палкої натури: "Чого ти став на вулицю вчащати? Спіднички тягнуть — не даром же ти мені живописав якусь Катрю поетичними колірами! Не грай з вогнем, не дратуй ні своїх нервів, ані чужих... щоб буває не закінчить свої справи несподіваною мерзотою!" Панич, звісно, ображається, що його приятель так розуміє його етнографічні допити над селянськім побутом. Він признає романтичні захвати жіночою красотою "одра-

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 89

дісними хвилинами в житті". "Чого тікати від краси — каже він — який там гріх удовольнити поезиєю душу". Але на кінці панич усе таки робить "мерзоту" й роман його з Катрею переміняється на тяжку драму (нещасна дівчина накладає на себе руки), і Павло каже паничеви: "Так така то, паничу, ваша поезія!?"

Се самий звичайний тип народовця — і за його мальованнє бралось багато українських письменників. Романтик по натурі, без міцної волі, з добрим серцем, чуткий до всего доброго, такий панич не здібний до важкої праці і до самостійного життя. Павло ж иньша річ: він не зверне зі свого шляху, весь вік помалу, не покладаючи рук він працюватиме на користь темному людови, віддасть йому всі свої сили, буде боротися за свої ідеали й не продасть їх за миску сочевиці. "На чорта мені вони, отсі гроші — каже він, віддаючи Михайлови свої останні ощадности, щоб той не залежав із матеріального боку від своєї вельможної родини та одружився б з Катрею. — Поки отсі мозолясті руки не одсохнуть, працюватимуть; та чи багато мені й треба?! На діло, се иньша річ, а для мене самого... Гай, гай! Нам, лихом битим босякам, не про своє щастя дбати!" Він не веде шумних балачок ані про націоналізм, ані не розводить иньших яких соціальних теорій. Але з власних слів і всього його поводження виростає міцна і велика фіґура переконаного й щирого народника. Роскіш, комфорт, естетика, все це на його думку "панські витребенки". Але праця, наука, чесність у всіх громадських і власних відносинах для нього головні підстави, яких він додержує не тільки в свойому життю, а вносить у народній сьвітогляд і таким чином виконує свою виховательську місию народовця.

Отсі три типи: Радюк, Михайло і Павло цілком живі і дають нам справжній малюнок течій між українською молодіжю 70-х та 80-х років, і тих ідеалів, які панували в головах сеї молодіжі.

З народовцями новійшої формациї — 90-х років ми зустрічаємося на сторінках галицької часописі "Зоря", але під пером наших українських письменників. Так герой оповідання Школиченка "Між народ" — Андрій Петренко ще в семій клясї ґімназиї обіцяв собі по докінченю вчення переїхати на село та всі свої знання присьвятити на користь народови. Скінчивши курс в університеті, він їде до невеличкого батьківського хутора на березі річки Удая. Хлопець хоче розвязати дуже важке завдання: він з певністю себе має у думці знищити в народі його дикі та неподобні звичаї,

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 90

які тільки зневажають людську гідність та пригнічують свободу й самосьвідомість. Але звичайно трапляється, як у иньшпх: попереду поважні розмови з громадою, поради кооперативних орґанїзаций, потім залицяння до дівчат, зближення на ґрунті вчення (популяризовання); діло й культурна праця якось зникають і Наталка робиться такою ж жертвою рознехаянности панича, як і Катря в драмі "Не судилось". Замість того, щоб складати іспити на фельчерицю у Київі, куди батько й мати одпустили її по проханню панича, бідна дівчина родить незаконну дитину, підкидує її на перший панський ґанок, а сама знаходить собі спасеннє від слави, сорому та байдужности милого під колесами залізниці. Оповіданнє написано зовсім не талановито, не має художних фіґур. Андрій Петренко більше подабає на якусь тінь, ніж на живу людину. Ні його сьвітогляд, ні духовий розвій зовсім не ясні для читача; тільки одно бажання прийти на поміч "темному людови" — се дуже й дуже мало задля працівника-народолюбця. Той самий "темний люд" виявляється безперечно моральнішим від такого помічника; такі помічники не вносять у народню масу ні одного проміня етики та просьвіти. Коли Наталка пропала без вісти в Київі, Петренко погорював за своєю коханкою, але скоро заспокоївся. "Тим більше — додає автор — що громада почала будувати школу і Петренко знайшов собі таку роботу, яка не дозволяла йому жалкувати", а навпаки, заспокоювала його сьвідомість, що всі його пильнування і заходи йдуть на користь "простому та темному народови". Сим кінчиться оповіданнє. Таким чином неморальний з усіх боків учинок героя з Наталкою являється ніби "хвилевим епізодом", який зовсім не має впливу на тон сеї повісти і на самого Петренка. На що тоді, питаємо ми, і наповняти зміст сього оповідання і так гучно називати його "Між народ"? Задля народолюбця дуже велике значіннє має — вияснити собі відносини до сільської жінки, і хорони Боже наші села від таких навчителів-народників, у яких єднаннє з народом починається з романтичного звязку з першою гарненькою дівчииою! Наталя — жертва неясних моральних підстав добродія Петренка. А через такі жертви неможливо супокійно прямувати до сьвятої праці народньої осьвіти, як се робить у д. Школиченка його герой: такі епізоди тільки гнобитимуть кожного народовця. Коли Михайло згадує та аналізує свої вчинки, кожний бачить, що цей конфлікт повинен переробити його цілком та привести до кращого морального становища. Та ні. Петренко повер-

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 91

тається до того ж села, дивиться у вічі кревних загубленої дівчини і не вважаючи на свою неморальність лічить сам себе за керманича та просьвітителя народу. Крий Боже від таких діячів!

З проводирем ясного сьвітогляду ми зустрічаємо ся в особі народовця-націоналыста, героя оповідання Чайченка: "На роспутті". Перед нами два приятелі: Гордій Раденко та Демид Гайденко. Обидва вони з одного села, обидва перечитали в останніх клясах ґімназиї "Кобзаря" і почули себе "українофілами". Запальний же Гордій ще з пятої кляси зробився "пропаґатором" — він добував українські книжки та розповсюджував їх між товаришами. Скінчивши вчення в університеті оба вони шукають місць на провінциї — Демид лікарського, а Гордій адвокатського. Товариші палають найдемократичнійшими надіями, обидва вони переконані народники. Але дякуючи автора власне життя їх складається так, що герої не сповняють своїх плянів. І тут виникла любов: Гордій одбив любку у Демида і побрався з нею. Демид з розпуки кинув місце, повернувся до рідного села і почав... "народничати": орати, сіяти, поратися біля саду і безперечно навчати селян; з'орґанізував школу і в тій діяльности знайшов мету свого розбитого життя. Але на гріх недоля знов звела товаришів! Гордій — тепер уже пан — поселився на сусідству біля його села в великій економії, що досталася йому від якоїсь рідні; поселився він на горе Демидови з жінкою. У нашого Раденка вже перегоріло коханнє до дружини, він не бачить ніякого змісту в житті і ніяким чином не може довести до ладу своїх економічно-панських відносин до простого люду, до селян. Страшенно сердиться й репетує на випаси та полеві шкоди і т. и.; на кінці діло доходить до того, що він жалується на своїх селян ґубернаторови, а сей насилає на бунтарів "екзекуцію" чи то-пак "порку". Сам Гордій від нудоти зачинає роман із якоюсь дівчиною, а коли вона топиться, дознавшися, що він не кавалєр-конторщик, за якого він удавав себе, а багатий пан, — Гордій, знервований (ніби) своїм власним браком рівноваги, пускає собі кулю в лоб. Таким чином один із товаришів зовсім з'їхав із глузду і замісь сповнення своїх надїй про народню працю лишає по собі тільки проклони, ненависть своїх селян спліндрованих його екзекуциєю. Зостається ще герой — Демид. Але й йому не поталанило: поліция чогось не дозволяє йому залишатися на селі, вчити в школі, і він мусить переїздити в город, де дружиться з удовою свого небіжчика друга. Все оповіданнє кінчить-

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 92

ся Шевченковими роковинами. У господі Демида вбираються "українофіли" спомянути поета і отут за вечерою Демид виголошує свою кінцеву промову, де він заявляє себе націоналом, поперед усего націоналом і тільки націоналом. Промова ся занадто цікава, не в устах Демида, а через те, що виясняє profession de foi одного з видних наших письменників — Чайченка. Щоб показати всю безґрунтовність та марність сього "profession de foi", яко програми активного народництва, позволяемо собі привести її цілком:

Демид не згожується з одного боку з одним старшим українофілом, що покликає до "обережности", а з другого боку з одною дівчиною радикального напряму. Піднимаючи чарку він відповідає їм обом і пє поперед усього за сьміливу, одкриту націоналістичну діяльність. Націоналізм частенько зовуть перестарілим питаннєм, мішають його, каже він, з державним шовінізмом, але "ідея націоналізму не є ідея шовінізму, а український націоналізм тим і має значіння для людськости (sic), що повинен осягнути ідеєю чистого націоналізму без ніякого шовінізму. Се й буде його лепта у всесьвітню скарбницю. Кажуть, що націоналізм — форма. Еге, форма, але яка? І наше тіло форма, в якій виявляється наш дух! Так, націоналізм форма и мова форма, але така форма, яку відрізнивши від цілого, зникне і саме ціле". Далі він каже, що через се мова, національна література не другорядні, а головні питання. "Без мови, без національної літератури — нема нациї, і коли ми хочемо бути нацією, то повинні поперед усего пильнувати, щоб рідна мова запанувала в рідному краю, щоб вона мала широкий розвій в рідній літературі. Я піднімаю чарку за наш богатий, чудовий, мельодичний язик, який повинен виробитися в одну з міцнійшнх славянських мов, бо має для того найбільше засобів. Нам кажуть, щоб, коли ми не можемо мати своєї науки, бралиб чужу. Ні, ми не хочемо чужої науки, як раз через те, що вона чужа і як така не може бути просьвітньою, а буде задурюваннєм, деморалізациєю нашого народа!" Але Демид не пє з панночкою радикалкою, бо не признає особливої ваги за економічними питаннями. Ці питання "не розплутують усіх вузлів і ми думаємо, що осягнути кращого становища народнього можливо тільки, прямуючи шляхом національним. Важен не прінціп праці, а сама праця; нехай би ми усі працювали на користь українському народови на українському ґрунті, і сього досить, щоб ми усі не змагались. Мій тоаст за єднаннє всіх друзів України, народа, робітництва; за єднаннє коло праці

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 93

задля народа, задля національного самопочуття. З'єднаймося та будьмо кріпкі, тоді ми виявию таку силу, яка не зважаючи на всі перешкоди високо підніме дорогий для нас завжди демократичний прапор українського націоналізму". (Зоря 1892, стор. 444).

Із усего сього довгого монольоґа Демида, якого тези та ріа desideria ніби то виводять усіх із розпуття на один певний шлях, зовсім і не видно, що треба розуміти під назвою націоналізму, що повинно бути написано на українському прапорі. Мова та українська література отеє і тілько отеє ставиться на чолі праці Демидом. Але яка література може істнувати хоча одну хвилину без усякої просьвіти? Тільки Китай задовольняється своєю рідною культурою, а ми не бачимо, щоб Янонії зашкодила чужоземна наука та література, поки там не виникла своя. Ми бачимо, що всі патріоти-діячі Чехії, Сербії, Болгарії одібрали осьвіту в чужих краях, не на рідній мові. Без просьвіти не збудиться в народі національне почуття. А без хліба, без землі, що день у день утікає з рук українського хлібороба-селянина, сьому хліборобови зостається тільки вмирати з голоду на рідній не своїй землі. Але з його еміґрацією, з його втеками на фабрику, з його економічними хибами "націоналіст" в роді Демида і в думці не має вести боротьбу, через те, що се не національні, а економічні питання. В чім же виявить себе народницька праця українського націоналіста, коли в його програму не входять вище наведені, на наш погляд головні справи всякої поступової роботи, окрім виключно літературної без усякого політичного напрямку? Навпаки — на прапорі українства повинно бути написано поперед усього шановання людської істоти, боротьба за права одиниці та громади. Націоналізм — збуження сьвідомої, свобідної думки та свобідної, самостійної критики; націоналізм, се право народа на свою рідну землю, облиту його кровю та потом, право на працю, яка дає спроможність жити не голодним, право на своє власне себе опреділення. Все, що намагає здійснити ці завдання, доведе народ до кращого стану, до користнійших обставин, не нищачи його національних, політичних та людських прав. А через се й праця народовця-націоналіста не може обмежуватися виключно виробленнєм рідної мови, а повинна захоплювати всі духові, побутові, економічні та правові боки життя нашої нациї, в їх національно-політичних формах.

Оттаких то народників-діячів доси й не траплялося бачити нам серед вище перегляданих типів в українській літературі.

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 94

В Чайченкових оповіданнях "На Розпутті", "Соняшний промінь" панує романічна частина і все народництво обмежується балачками та розмовами про любов до України. Такі фіґури не мають права й претендувати на значіннє артистичних літературних типів.

Більше живі, хоч і без артистичного оброблення, два характери, що зустрічаємо в останніх творах. Богун в комедиї талановитого Д. Маркевича "Не зрозуміли", та Мирон у драматичних сценах найвидатнійшого драматурга Карпенка Карого "Понад Дніпром". В Богуні встає перед нами дуже симпатична фіґура народника, що пішов між народ із одкритим, любимим серцем, ясною проґрамою діяльности, але й тут згубне непорозуміння селянина та інтеліґента витворює взаїмне недовірє. Син заможнього поміщика, Богун, скінчивши вищу агрономічну школу, повертається до дому і хоче вести зовсім просте життя, але діло кінчиться тим, що він покидає село, яке не зрозуміло його й не пішло за ним. Комедия Маркевича слабка на пункті артистичного викінчення; вона розтягнута, в ній нема яскравих картин та моментів ані різко намальованих характерів. Краще написана вже згадана драма "По над Дніпром". Концепція й типи героїв дуже схожі в обох драмах. Тут за народницьку працю береться син селянина Мирон, теж аґроном з висшої школи. Він пропонує кооперативну організацію між селянами; сам син народа, Мирон просто й зрозуміло каже своїм селянам: "Дружній череді вовк не страшен! Складемо справжню хліборобську спілку, почнемо й працювати в купі й за пашу платити укупі й податки спільно сплачувати: через рік-два самі побачите, як се гарно й користно. Тоді й самі не захочете кидати свою землю та тягнутися у Оренбурський край на переселення". Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться; помалу Миронови пощастило заснувати спілку, не вважаючи на глитаїв, що підговорювали проти організаторів волосну адміністрацію, ні на інертність деяких членів. Мирон видержав до кінця, не зупинився по середині праці, і вніс у погляд свойого села всю важність справжнього кооперативного прінціпа та братерських відносин. І коли вибраний членом Земської Управи, він повинен покинути своє село та свою спілку, члени її присягають йому ніколи не звертати з того шляху, яким спілка веде до громадського щастя. А той, хто з початку більш усіх насьміхався над замірами Мирона, той невірний Фома, яких багато між нашими селянами, тепер каже: "Життя своє віддам за согласіє в нашій спілці, бо кожний з нас тепер так дивиться,

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 95

що спілка, се спасеннє бідних хліборобів від бід, що давлять їх по всім селам, а по одному гонять на Оренбурські землі, примушують увесь вік працювати на иньших".

Таким чином у Мироні ми бачимо першого народника, що виконав свої заміри. Чи розгадка його успіху лежить у тім, що він сам син народа, такий же як і всі "неодукованний сіряк", тільки узброєний знанєм, без згубних панських рисів з їх поетичними почуттями та потребами? Може в сьому й лежить та віра в нього та в його ідеали, з якою його жінка каже: "Іди, Мироне, виводь сліпих на шлях!"

Передивляючись усі наведені типи народників в українській літературі, ми бачимо, що ні Радюк, який горює про безвідрадне становище України та гадає про національне відродженнє, а все таки покидає село, ані естетик Михайло, що бажав працювати на користь народови й так трагічно кінчить свою справу загибілю дівчини, ані Демид, що виголошує якусь нову національну програму — всі вони не являються справжніми народниками, в значіню національних поступових діячів, яке тільки й зрозуміле для нас. Не треба звертати уваги, що дехто з Миронових адептів не розуміє спілки, що невдачник Богун утікає від своїх селян — вони всі, і Мирон і Богун дають народови нові морально-економічні прінціпи, нові підстави для громадського життя. Нічого, що Богун лає сам себе, з звичайним для нашого брата-інтеліґента "самогризеннєм", що він не зумів поставити своє діло на твердім ґрунті, а про те він більше зробив задля села, ніж Демид. Се саме й мав у думці Маркевич у своїй останній сцені, коли громада упевняється в брехливости слави, що розпускали проти Богуна неприхильники його праці, сільські глитаї, яким його прямування та робота шкодили матеріяльно. Фіґура нещасливого без вини та відданого громаді чоловіка являється перед нами в сьвітлім і дуже симпатичнім образі. Богун дав своїм односельчанам міцний імпульс до самопізнання, дав їм руководну ідею, яка не загасне в їх душах. Не можна забувати, що нарід живе більш розсудливим життєм, ніж ідеольоґічна інтеліґенция; всі його пригнічені нуждою духові сили міцнійші, ніж можна гадати: вони дрімають, не збуджені ані нашою школою, з її мінімальними знаннями, ані життєм із традицийними, сталими нормами. Наша задача — збудити народні думки й дати їм той напрямок, який відповідає селянинови й який скорійше приведе його до зрозуміння

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 96

головних питань усякого громадського життя. Обовязково тільки, щоб сі задачі були добре вияснені для самого народника. Тоді все одно, чи почне він се збудження народної душі Біблією, чи Кобзарем Шевченка, чи з спілкової орґанїзациї, чи з будування. Кожний упевнений в яку-небудь етично-соціяльну підвалину, внесе конче розуміння сього прінціпа в сьвітогляд своїх селян. Для пропаґування сього прінціпа Богун роздає свої 1000 десятин на тих умовинах, щоб усі вкупі обробляли та користувались ними: "Що земля вродить, то треба продати, а гроші розділити". На кошт товариства купуються машини, молотилки, зерно продають загалом від разу без помочи перекупників. Богун зоставляє собі право бути впорядником, але й він працює в ряді з иньшими і навчає товариство кращим аґрікультурннм засобам. Довго громада не рішається приняти його очевидячки користні умовини, та все допитує Богуна, яка йому з сеї операциї користь, та тільки коли він каже, що у него нема грошей платити робочим, "а так мені кориснійш, — каже він — платити з урожаю" — тільки після сього громадяне упевнились, що він не має на них ніяких поганих замірів. Богун бере собі жінку по любови з села, просту дівчину і гадає прожити з нею тихо та щасливо з моральним задовольненнєм у своїй службі народнім інтересам. Але минають 4 роки, — семейного щастя нема, уродлива Оксана виробляється на грубу бабу, що не розуміє його широких, альтруістичних замірів, його тонкої орґанізациї; вона незадовольнена своїм недостаточно панським станом без наймичок, без таких "убрань, як у писарівни". Громада, якій він служить чесно і стало, дивиться на його все таки з недовірєм, приймає на віру всякі брехливі чутки про його. Ніжна, чутлива натура Богунова важко страждає від сього непорозуміння. Душевна самота пригнічує його й він усім серцем привязується до учительки, шукає у неї заспокоєння та підмоги і пізнає, що вона любила його ще до його шлюбу. І тут він розбив чуже щастє! А з другого боку йому бачиться, що й у селі він не приніс тої користи, не вмів "провести ідею братерства, поважання народа до інтелїґентного чоловіка, до науки. Яка була віра в людей, і ту своїм житєм, своєю невмілою працею загубив, загубив на віки. Всі відхилились від мене, а я один, один! Що-ж у мене зосталось! Віра в свої сили? Нема її, нема сили. Найкращі, молоді, загубилися в боротьбі! Що-ж зосталось? Заснути, вмерти... А так жити хотілося, любити". Та Богун не кінчить самовбійством, його спасає

Русова С. Ф. Народник в українській літературі — 97

вчителька. Громада впевнюється в його добрих намірах, та Богун виїзжає; він сам каже: "Я втомився, нехай усе зостається в їх руках, як було ранійше". Він один відходить, не обвинувачує нікого, бо й винуватих нема: вони "не зрозуміли" його через те, що не знали його; він не зумів дати їм можливости зрозуміти його, бо він і сам не пізнав їх. Але за ними, за сими переконаними демократами, що добре знають народній побит і вміють запомогти народови, за сими людьми з ясним морально-соціяльним сьвітоглядом і вся будучність народництва. Таким слабим, але симпатичним натурам, як Богун, важко добитися осягнення своїх ідеалів. Треба багато віри, терпливости, впертости, щоб бути і залишитися на все життє народником, не втекти від сеї маси, що так помалу прокидаєся, а стати зрозумілим для неї.

Чи скоро прийде той час, коли вони його зрозуміють? Який це радісний буде час! Але як богато треба зробити ще, щоб знівечити всі взаїмні непорозуміння! Найкращий образ народника в сучасній росийській літературі, се безперечно лікарь в оповіданню Вересаєва "Без дороги". Але він умирає, вбитий тою юрбою, задля якої він сам ішов на зустріч смерти. І при кінці життя він проказує ті ж слова: "Вони не винуваті, вони не зрозуміли мене". Юрба вбиває того, хто доброхітно прийшов служити їй, віддав їй своє тіло й свою високу душу. І нема винуватих у сих катастрофах між ріжновічними сьвітоглядами. Коли ж спаде завіса з очей незрячих і брат братови простягне руку на рівноправний союз? Богун, змучений морально, лікарь Вересаєв убитий на смерть, — усе се не даремні жертви, їх подвиги любови кладуть перші незломні підвалини для моста через се неясне провалля між народом та інтелїґенцією. Погибель сих друзів народу тільки усьвячує діло народництва. Шлях сей устелений мученицькими жертвами, але чим більші, чим численнійші ряди тих переконаних народників готових до саможертви, тим скорійше збудується сей міст.

Р-ва.