История Полтавы

Речь, произнесенная на празднике И. Котляревского в Харькове

• 

Подробности

Просмотров: 614

Александра Ефименко. Речь, произнесенная на празднике И. Котляревского в Харькове.

Подається за виданням: Єфименко О. Промова... відчитана на святі І. Котляревського у Харкові 6 лютого ст. ст. 1899 р. — «Літературно-науковий вісник», 1899, т. 6, кн. 5, с. 81—84.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Єфименко О. Промова, відчитана на святі І. Котляревського — 81

Промова А. Єфименкової

відчитана на сьвяті І. Котляревського у Харкові
6 лютого ст. ст. 1899 р.

Невелику що до обсягу літературну спадщину зоставив нам Котляревський: "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник" — отеє сливе і все. Невелика вона, ся спадщина, і по змістови, по крайній простоті своїй і по своїм змаганям. "Енеїда", що її столітні роковини сьвяткуємо ми тепер, є пародія, що правда, надзвичайно висока по свойому простонародному, а навіть грубому на сучасний смак, гумору — але всеж таки лише пародія; "Наталка-Полтавка" — не більше, як принадно-іділлічний драматичний малюнок народнього житя, повний пісень, щось подібне до якоїсь ориґінальної оперети; нарешті" "Москаль-чарівник" — дуже живий і веселий простацький жарт — і тільки. Звичайно, таку літературну спадщину ми повинні лічити за невелику. Але і в малій що до обсягу і змагань, і в невеликій що до кількости і змісту літературній спадщині можуть визначитися величні творчі сили. Чи виявив їх Котляревський? Так, безперечно, він був талановитою людиною; критичний велетень — время — зробив уже свій непохибний присуд над його літературними творами. Те, що прожило сто років і ще має змогу передаватись нащадкам, як живий літературний вжиток, безперечно помічено печатю талану. Сто років — се важкий критичний іспит, котрий побіч з творами народньої поезиї витримують не дуже численні твори штучної літератури. І наколи талан Котляревського видержав і сей важкий іспит, то ніякого другого йому і не треба.

Але всеж таки я насьмілююсь казати, що не має печати ґеніяльности па літературному обличю Котляревського. Маючи без-

Єфименко О. Промова, відчитана на святі І. Котляревського — 82

перечний талан, він не належав до тих виключних натур, в котрих творчі сили заволодівають усім чоловіком, підклоняють його собі своїм иноді навіть неясним чоловікови цілям, роблять з нього часто навіть мимо волі своїм жерцем, а буває так, що і жертвою. Ні, Котляревський не належав до таких людей.

Досить сказати, що умер він не жонатим, маючи майже 70 років, і за сей так сказати-б повний речинець, даний природно задля житєвої обіходки середньому чоловікови, маючи обставини житя, правда, не роскішні, майже бідні, але всеж таки вільні від матерняльної недостачі, від острих турбовань та скорбот — він всеж таки зоставив нам лише те, що зоставив.

Але і се мале, се дрібничка, так сказати-б, викинута талановитим чоловіком, мов випадковий плід вільного часу, мов примха творчої фантазії, робиться підніжєм задля постаті сього чоловіка, сього капітана з мундуром чи то майора в одставці, прожившого все своє тихе житя в своїй халупчині в Полтаві, лічучись доглядачем дому вихованя дітей бідних дворян, куратором божого дому.

Але ось тепер вся Україна, і росийська і галицька, ізходиться в свої інтеліґентні центри, щоби сьвяткувати память сього чоловіка. Полтава споружає йому памятник і тисячі рублів ідуть туди з усіх кінців України від нашого не богатого і не дуже-то щирого культурного миру. Панове! Чи немає тут непорозуміня якого? Ні, немає тут ніякого ненорозуміня і "скринька просто відчиняється", але не з того боку, з якого ми до неї підійшли. Підійдемо-ж инак.

Сто років пройшло з тієї пори, як ізклалась духова особистість Котляревського, ізклалась натурально, залежавши від свого окруженя. Щож се за окруженє було? Пригадаємо лишень собі прикмети. Лівобережна Україна чи то "Малороссія", як її тепер називають, родина нашого поета, відірвалась від державного устрою Польщі за сто років з чимсь перед появою на сьвіт Котляревського. Роспочався процес щепіня України до сполушнього устрою росийської держави, процес довгий, болючий, якими і завсіди бувають подібні процеси, але до кінця 18-го ст., до того часу, як почав ізкладатись Котляревський, процес сей був уже викінченим. "Малороссія" зробила ся Україною росийської держави і дійстністю вже сталось циркулюванє житєвих соків проміж сією україною і осередком. Ми уже добре знаємо, на скільки повним був сей процес ріжних глибоких змін в соціальних условинах

Єфименко О. Промова, відчитана на святі І. Котляревського — 83

українського житя. Богато Українців подібно до московського народу стало кріпаками; вишчі верстви, себ-то козача старшина, як найшвидче відріжнившись від народньої маси, розумненько закріпила за собою свої привилеї з'єднавшися з московським дворянством, чинючи се і на ґрунті загальної культури, мови, школи і літератури. Все міцне — і літературний талан теж — квапилось відріжнитися від діла усієї знесиленої, зневоленої темної маси народньої, діла, котре здавалось, було вже програним. Українська народність зробилася простонародєм, не маючим культурної кляси, печатного слова, не маючим орґанів умислового духового житя і навіть будуччини.

Котляревський був дворянином, був задля своїх часів людиною зовсім осьвіченою і безперечно мав літературний талан. Перед ним лежала широка бита дорога, він мав змогу зробитись новим Піндаром росийським, міг слідкувати за своїм земляком Капністом, та писати поучаючі комедиї, або тендітні романси, котрі давали своїм авторам всеросийську славу і міг... та мало чого не міг би зробити собі на користь, не без вжитку і задля других талановитий чоловік на ґрунті тодішньої росийської літератури, чоловік, котрий слав уже взірці всілякої літератури: поетичної і прозаїчної.

Котляревський не пішов по сій битій і тому легкій дорозі. Окрім літературного талану Котляревський мав ще дещо. Власне щож? Може се було тонке естетичне почутє, котре підказувало йому, що поет є подібним мітичному Антеєви, котрий набирався сили дотикаючись землі — так і поет є міцним лише в стихії рідної мови; може се був атавізм переливаня почутя старого українця гордого своєю мовою рідною, чутлива совість шептала йому щось про темну безголосу масу народню? Не знаю... Несьміливим і непевним був перший крок, що зробив його Котляревський на тій дорозі, на яку його вело внутрішнє житє — се-б-то на дорозі літературної творчости рідною мовою. Звичайно, що форма пародії, яку зважився він дати своїй "Енеїдї", є власне лише відгуком сієї непевности. З одного боку, в ньому жило міцне, безпосереднє почутя сили, богатства і краси рідної мови; але не треба забувати, що в ньому-ж повинен був ховатись і чоловік тодішньої культури, по якої кодексу мова, нечемного і підлого народу — так казав осьвічений 18-ий вік — не була гідною задля виразу благородних, високих і красних почувань. Форма-ж пародиї як не як, була виходом з сієї супереки. Щоб там не було, перший

Єфименко О. Промова, відчитана на святі І. Котляревського — 84

ступень був зробленим, і щоби його зробити, мало було самого лише талану, потрібним було і те, що ми звикли називати моральною силою, чи там громадською відвагою. На появу "Енеїди" не треба дивитись, як на простий літературний факт, а як на моральний подвиг людини, котра насьмілилась стати поперек пануючої течії, котра боролась як з розумінями свого окруженя, як рахунками власного вжитку з острахом перед суспільною доганою і кепкуванєм, так і з собою з подвоєністю свого внутрішнього істнуваня. І великий вчинок є тепер по заслузі нагородженим. Котляревський сам сього не знаючи, зробив справедливо велике діло, один з тих великих вчинків, які дістаються на долю лише небогатьох щасливих вибранців: він з'єднав свою народність з течією загально-людського культурного поступу.

Є в одній з поезий Шевченкових вираз великої сили і значіня:

... На сторожі коло їх
Поставлю слово...

Отеє і треба сказати про Котляревського. Він справді поставив слово на сторожі української народности і її найдорожчих зисків. І аж доти, доки сей вірний сторож "слово" узброєне печатю, не кине свойого уряду — не загине живе діло, біля котрого воно поставлене.

Пошануємо, як слід, вічну заслугу Івана Петровича Котляревського!