История Полтавы

Энеида

• 

Подробности

Просмотров: 1557

Сергей Ефремов. Энеида.

Подається за виданням: Сергій Єфремов. Енеїда // Твори Івана Котляревського з портретом автора, ілюстраціями В. Корнієнка, заставками Ів. Бурячка та іншими малюнками. К., «Вік», 1909, XXX, 395 с., іл., портр. Стор. 271-282

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Висловлюю подяку Полтавському літературно-меморіальному музею І. П. Котляревського за надані матеріали.

Єфремов С. «Енеїда» — 271

EHEЇДА

Про те, коли саме Котляревський почав писати свою "Енеїду", не в одно говорять біографи нашого поета. Одні подають більше чи менше ймовірні перекази, що почав він її ще як був у семинарії, — отже до 1789 p.; инші упевняють, що це сталось пізніше. Найпевнішим здається мені здогад, що почав свою працю Котляревський справді вже аж після 1791 року, коли надруковано перші частини російської "Энеиды" Осипова, яка й стала за зразок нашому авторові. Коли до цього ще додати посвідчення де-кого з біографів, що Котляревський пильно до своєї праці готувався, ходив між народ — до його мови прислухатись та до звичаїв і всього життя придивлятись ¹⁾, то доведеться одсунути початок праці ще на якийсь час — може, рік-два. В усякому разі р. 1798 перші три частини "Перелицьованої Енеїди" були вже зовсім викінчені, бо й надруковані.

¹⁾ "Бывалъ онъ (Котляревський) на сходьбищахъ и играхъ народныхъ и самъ, переодѣтый, участвовалъ въ нихъ, прилежно вслушивался въ народный говоръ, записывалъ пѣсни и слова, изучалъ языкъ, нравы, обычаи, обряды, поверья, преданія украинцевъ, какъ бы подготовляя себя къ предстоящему труду" (Стеблин-Каменський).

Перше видання "Енеїди" в історії українського письменства має вагу надзвичайно велику, бо ним датується початок нашого нового письменства. Через те от на йому варто спинитись трохи уважніше.

Як видко з заголовної картки цього видання, прикладеної в точному fac-simile й до цієї книги, воно вийшло в Петербурзі р. 1798-го "иждивеніемь М. Парпуры". Після заголовної картки йде чиста, на якій надруковано: "Любителямъ малороссійскаго слова усерднѣйше посвящается". Посвята ця належить теж, найпевніше, тому ж таки Парпурі, бо в виданні самого Котляревського, про яке мова нижче буде, побачимо вже й посвяту иншу. Кожна частина має окрему заголовну картку таку саму, як і перша, і нову пагинацію (частина І — 32 сторінки, ч. II — 38 і ч. III — 72); зараз після III-ої частини надруковано: "погрѣшности" — друкарські помилки і "перемѣны" — варіанти двох уступів з "Енеїди"; потому йде "Собраніе Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ Энеидѣ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарѣчіе съ другихъ язы-

Єфремов С. «Енеїда» — 272

ковъ или и коренныхъ Россійскихь, но не употребительныхъ" (сторінок усього 24). І словарець цей склав мабуть Парпура. Правопис — етимологичний (з літерою ѣ), хоч не всюди добре додержаний. Ціна книжці була — 1 карб. 60 коп.

Хто ж то такий був — отой Парпура, якого заходами й коштом побачила світ перша книжка нашого нового письменства? Це питання надто цікаве тим, що сам Котляревський був дуже опісля лихий на видавця своєї праці за те, що цей ніби-то "почти испорченную" надрукував "Енеїду", а у власному виданні помстився на йому ще й спеціяльно — і дуже, треба сказати, злістно — додавши в описі пекла (частина III) відому строфу 82 про "якусь особу мацапуру". "Натуру мав він дуже бридку", — читаємо в цій строфі:

Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промышлять.

За Котляревським досить потріпували ймення Парпури і біографи Котляревського, навіть останніх часів ¹⁾, що повинні б, здається, критично поставитись до посвідчення такої явно заінтересованої сторони, як сам автор. А тим часом ні особа Парпури, ні соціальне й матеріяльне становище його не дають жадних причин накидати йому якісь негарні заміри, як от бажання покористуватися з баришів од чужої праці, а тим паче "нахальство" чи щось таке инше.

¹⁾ Ось що пише, напр., д. Стешенко: "во время одного изъ визитовъ къ хозяину К-го, Парпура получилъ отъ посдѣдняго рукопись и не привозилъ ее до времени внезапнаго отъезда К-го. Узнавъ же о послѣднемъ и думая, что К-ій пропадъ безъ вѣсти, онъ и задумалъ попользоваться барышами отъ талантливаго труда К-го". (И. Стешенко — Иванъ Петрвоичъ Котляревскій, авторъ украинской "Энеиды". Кіевъ, 1902. стор. 13, прим. 5.) А в попередній своїй праці про Котляревського той же автор висловлюється, ще важче для Парпури: "Енеїда" "появилась въ свѣтъ въ 1798 г., только благодаря неумѣстной (!) любезности Парвуры". "Котляревскый держитъ свою Энеиду подъ спудомъ цѣльія пятнадцать лѣтъ (1794-1809) и решается ее издать, только вынужденный нахальствомъ Парпуры, второй разъ (?) выпустившаго его произведеные безъ дозволенія" (И. Стешенко. Поэзія И. П. Котляревскаго. Кіевъ, 1898, стор. 155).

Багатий конотопський шляхтич з старого козацького роду, Максим Парпура і не міг бути заінтересований дрібним, як на його достатки, прибутком од видання "Енеїди". Людина з його, як на ті часи, була дуже освічена і причетна навіть до письменства (опріч "Енеїди", він ще видав книжку Антинга "Жизнь Суворова" і де-кілька перекладів з німецької мови медичних праць). Померши р. 1828, Парпура в духовниці своїй записав на конотопську повітову школу 16000 карб., на чернігівську або новгородсіверську гимназію 16000 карб., на університет у Харькові 16000 карб., на конотопський шпиталь 40000 карб. Такі жертви зовсім добре показують, хто такий був Парпура і чого скортіло його взятись до видання "Енеїди". Видима річ, для Парпури це було просто справою звичайного на ті часи меценатства — не більше: він і широкому громадянству хотів дати втіху од читання тієї книжки, що йому самому дуже сподобалась. Дозволу ж на видання у автора не запитав просто через те, що маючи в руках один з рукописних списків "Енеїди", що ходили тоді по всій Україні, міг не знати нічого про її автора, та й взагалі права літературної власности за тих часів не були ще установлені так, як тепер. Але ду-

Єфремов С. «Енеїда» — 273

маючи навіть, як що повірити д. Стешенкові, що Котляревський пропав без вісти, Парпура все ж таки дуже обережно поводився з його твором; так, він не потаїв прізвища авторового, хоча разом з баришами міг загорнути собі й славу його. Найбільш характерна з цього боку посвята "Енеїди" "любителямъ малороссійскаго слова": таку посвяту могла зробити тільки людина з українськими симпатіями, а не всякий з вітру, до чужого добра охочий чоловік. Що в данномуразі посвята належить не авторові, доводом цьому може бути те, що у власному виданні Котляревського замість цієї промовистої з громадського погляду посвяти знаходимо вже чисто особисту.

Отже в особі першого видавця українського, Максима Парпури, ми маємо безкористливого мецената та українського патріота, чи — по тодішній терминології — любителя малороссійскаго слова", тобто людину безперечно ідейну. Злістна вихватка Котляревського проти Парпури тим несправедливіша, що — хто знає — чи надумався б він сам, без Парпури, видати свою працю, а чи так би й лишилась вона в рукопису, як напр. тогочасна ж сатира талановитого Пузини, опублікована тільки в цьому році ¹⁾. У всякому разі Парпурине видання "Енеїди", "публикою съ удовольствіемъ принятой", і самому Котляревському проказало шлях до слави й популярности і надало йому сміливости вести далі свою працю й самому видавати її. Користливі мотиви у Парпури ми мусимо рішуче одкинути, і коли й була яка вина його перед Котляревським, то хиба тільки та, що він випустив перше видання "Енеїди", не спитавшись її автора. Але ця особиста вина перед автором викупається величезною громадською заслугою перед письменством і нащадками, і в наші часи зовсім негарна вже річ вішати собак на чоловіка, який дав громаді нашій першу українську книжку, та малювати його якимсь "мацапурою", що "кривив душею для прибитку". Задля тієї величезної послуги, що зробив рідному краєві перший український видавець, можемо, здається, простити йому його, рівняючи, невеличкий проступок перед автором "Енеїди", або вже хоч не так тяжко картати, як сам ображений автор картав...

¹⁾ Див. статю д. Ол. Лотоцького "Безвістний поет демократ". Літературно-Науковий Вістник", 1909 р. кн. 1.

Друге видання "Енеїди" вийшло в Петербурзі ж таки, з друкарні Івана Глазунова та його, мабуть, і коштом. Цим разом, певне, й справді таки спритний російський книгарь занюхав "прибиток" і рішив загарбати собі його. Друге видання — це не що инше, як дословний передрук з першого тих самих трьох частин, тільки поправлено друкарські помилки та варіянти перенесено до самого тексту. Має воно сторінок 148 і "Собраніе Малороссійскихь словъ" на 26 стор. Перед кожною частиною окрема заголовна картка: "Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ. Часть... Изданіе второе". Ціна примірникові була, здається, 2 карб. 50 коп.

Року 1809 в Петербурзі, "съ дозволенія Санктпетербургскаго Цензурнаго Комитета" вийшло нове видання заходами самого автора і з великими проти попередніх виданнів одмінами. Повний заголовок цього видання вже инший: "Виргиліева Энеида на малороссійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ. Вновь исправленная и дополненная противу прежнихъ изданій. Часть первая. Санктпетербургъ, въ меди-

Єфремов С. «Енеїда» — 274

цинской типографіи. 1809 года". Після заголовної йде картка з восвятою: "С. М. К....ю усерднѣйше посвящаетъ Сочинитель". Під цими іниціялами треба розуміти полтавського губернського маршалка, князя Семена Михайловича Кочубея, якого коштом це видання й надруковано. Після посвяти на окремій картці маємо "Увідомленіе", яке передруковуємо тут од слова до слова.

Энеида на Малороссійскій языкъ мною переложенная, въ 1798 и 1808 годахъ была напечатана безъ моего вѣдома и согласія.

Она досталась господамъ издателямъ со многими ошибками и опущеніями, случившимися отъ переписки, а сверхъ того и издававшіе многое въ ней по своему переделали и почти испорченную выпустили подъ моимъ именемъ.

Я рѣшился исправить и дополнить прежде напечатанныя три части, и присоединивъ четвертую, издать всѣ вмѣстѣ.

Благосклонное принятіе Энеиды сей отъ публики, будетъ наградою трудовъ моихъ; и ежели она принесетъ удовольствие читателямъ, то я поспѣшу предложить и пятую часть.

Як сказано, третє видання дуже одмітне од перших двох. Опріч цілком нової, четвертої, частини, багато варіянтів знаходимо і в передрукованих частинах; коли навіть не рахувати поправок над окремими словами та виразами, маємо тут цілі строфи, на ново подописувані. Так напр., в ч. I-ій додано строфи 60-63 про смуток Дидони, в ч. III-тій строфи: згадану вже 82-гу (про "мацапуру"), 132-135 (вечерниці в пеклі) і т. и. Правопис і в цьому виданні етимологичний. Кожна частина має окрему заголовну картку і пагинацію (стор. 29 + 26 + 48 + 45); на прикінці на 18 сторінках, знов маємо "Словарь Малороссійскихъ словъ содержащихся въ Энеидѣ и многихъ иныхъ въ Малороссіи употребительныхъ, исправленный умноженный и дополненный словами для четвертой части". Після "Словаря" на двох не номерованих сторінках надруковано "погрѣшности", яких єсть таки чималенько. Ціна примірникові 5 карб. — певне, на асигнації.

Це було останнє видання "Енеїди" книжкою що вийшло за життя автора. Окремі уривки з ненадрукованих V-ої й VI-ої частин появлялись, правда, в періодичних виданнях протягом 20-х та 30-х років, але цілої "Енеїди" публіка все ж не мала. Перед смертю Котляревський заходився був видавати "Енеїду", проредактував її й додав V-ту і VI-ту частини і продав за 2000 карбованців на асигнації право видання харківському книгареві Волохинову, але книжку надруковано вже по смерти автора, р. 1842-го, в Харькові.

Видання Волохинова — найкраще з усіх і, вважаючи на те, що його сам Котляревський до друку злагодив і зредактував, можна його вважати за авторське. Заголовок має: "Виргиліева Энеида, на малороссійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ. Часть I. Харьковъ въ университетской типографіи. 1842". Цензурний дозвіл дано в Петербурзі 25 марта 1840 р. (за цензора був відомий Никитенко). З шести частин кожна має свою окрему заголовну картку і пагинацію (стор. 38 + 42 + 75 + 71 + 77 + 90); на 32 сторінках у кінці надруковано стереотипний "Словарь малороссійскихъ словъ, содержащихся въ Энеидѣ, съ русскимъ переводомъ". Правопис фонетичний, але не український, а російський ("ярижний"). Ціна примірникові 3 карб. 50 коп.

Виданням 1842 року власне й можна було б кінчити огляд тих виданнів "Енеїди", що мають інтерес для ученого дослідника творчости Котляревського, як джерела для установки текста популярної поеми. Всі бо пізніші окремі видання (їх

Єфремов С. «Енеїда» — 275

список читач знайде у д. М. Комарова в його "Бібліографичному покажчику видань Котляревського творів та писань про його", надрукованому в збірнику "На вічну память Котляревському" у Київі, 1904) — не мали на меті додержувати в деталях авторського тексту і видавці иноді дозволяли собі зовсім довільні й цілком непотрібні поправки, через які текст "Енеїди" в виданнях для публіки де далі, все більше псувався. Але конче треба ще згадати текст перших трьох пісень "Енеїди", що надрукував шановний учений наш і разом найкращий дослідник творчости Котляревського — П. І. Житецький при своїй коштовній монографії: "Энеида Котляревскаго и древнѣйшій списокъ ея въ связи съ обзоромъ малорусской литературы XVIII вѣка" (Кіевъ, 1900). Список цей, з р 1799, належав популярному колись у Київі протодиякону Заградському і цікавий для нас не тільки тими варіянтами, що подає до друкованого тексту, а й як давній відгомін того інтересу серед тодішніх "любителей малороссійскаго слова", що викликала до себе "Енеїда". При світлі цього єдиного з сотень може рукописного примірника, що дійшов аж до наших часів, не здаються прибільшеними слова біографів Котляревського, що "Энеида была принята въ Малороссіи съ восторгомъ, всѣ сословія читали ее, отъ грамотнаго крестьянина до богатаго пана" (Пассекъ). Список р. 1799-го (зватимемо його текстом д. Житецького) стоїть перед нами наочним свідкам тієї літературної революції, що зробив Котляревський на Україні, і в цьому громадська вага того списка, не кажучи вже про велику вартість наукову. П. І. Житецький, друкуючи список, додав до його варіянти з виданнів Парпури 1798 та Котляревського p. 1809 і цим поклав ґрунт для наукового видання творів Котляревського, яке ще чекає черги на себе та працьовників своїх.

Наше видання не має ні такої мети, ні, певна річ, якихось наукових претензій. Малося на думці просто дати нашій публиці путяще і — що найголовніше — провірене видання творів Котляревського, очищене від тих довільних поправок, що поробили пізніші видавці. За основний текст для цього видання взято Харьківське р. 1842 (в примітках зватимемо його просто текстом Котляревського) і од його одійшли ми тільки правописом, принявши загально тепер признаний для української мови, та в де-яких місцях брали з инших текстів варіянти, коли вони здавались нам більш відповідними до мови або до загального характеру невмірущої поеми, з якої починає свій вік новітнє українське письменство. Ці нечисленні варіянти майже всі згадано в нижче поданих увагах та примітках.

ЧАСТИНА І *).

1. Гиря — стриґа, чоловік з остриженим або осмаленим волоссям. Ланець — гольтіпака, голяк.

3. Путивочка — порода яблук. Тут мова про те легендарне яблуко, що Парис, син троянського царя Пріяма, дав Венері, як найкращій між богинями, і тим призвів до війни, що і згубила Трою.

4. Кибалка — головне убрання жіноче. Мичка — моток прядива, або волосся жмуток.

7. "Дейже його кату" — примівка, що означає досаду або незадоволення; инакше: хай йому всячина.

15. Ійон — бач.

^*) Цифрами далі позначено, до якої строфи належить примітка.

Єфремов С. «Енеїда» — 276

28. Зубці — страва з яшного зерна, наче каша. Путря — страва з ячменю з солодом. Шулик — ласощі з меду й маку.

28. "Горлиця", "Зуб", "По балках", "Санжарівка" — пісні до танцю.

29. Третяк — фигура в танці.

30. Гоцак і гайдук —танці. Садити гайдука — навприсядки танцювати.

31. Филіжанка — чашка. Заюрити — розпустуватися, вигадки вигадувати.

33. Караблик — головне убрання жіноче.

36. "У панаса грати" — в піжмурки.

37. "Журавель", "дудочка" — танці; "хрещик", "горюдуб" — гулянки. "Джгут" — (або фітіль) скручена хустка чи рушник, що ними в гулянці б'ються; сама гулянка теж джгутом зветься. "Хлюст", "парі", "візок" — гри на картах. "Дамки"—шашки.

40. Грінку вбити — виграти.

43. Мартопляс — фігляр, химородник.

49. Халазыя — прочухан.

56. Кучма — наруга, лихо; инші значіння: роскудовчене і патлате волосся, шапка.

60-63 строф у перших двох виданнях нема.

ЧАСТИНА II.

4. Шпувати — блювати; тут мова про хвилю на морі.

7. Тетеря — хліб з квасом, щось наче московська тюря.

8. Пашкет — паштет. Бухинка = буханець, хліб. Пінна—горілка з хліба, найкраща (що піниться).

9. Опрягтися — померти. Чикилдиха — горілка.

14. Вагани — дерев'яний посуд немов ночовки.

18. Вомпити — вагатися, непевним бути.

19. Перебіэць — боєць.

22. Пудофет — нескорий, на роботу важкий.

24. Тімаха — гульвіса, шибеник.

36. Пуздерок — погребець дорожній.

41. Ярмис — лад, спосіб; учинити ярмис — добрати способу.

42. Ліжник — шерстяне покривало на ліжко, одіяло.

51. З плигу збитись — не знати, що робити; обараніти, розум стратити.

52. Базаринка — хабар, дарунок.

55. Фурцювати — гасати.

56. Ралець — дарунок; ходити на ралець — з поклоном ходити.

60. Шльонське — Силезія.

71. "Кобиляча мов голова" взято це порівнання з народньої приказки: — Стукотить, грукотить... "А що там" — Кобиляча голова лізе (Номис — Українські приказки: прислів'я і т. и. СПБ. 1864, № 11825). Порівн. ще з листа Сковороди: "Я и самъ не люблю поддѣльной маски тѣхъ людей и дѣлъ, о коихъ можно сказать малороссійскую пословицу: стучитъ, шумить, гремитъ.. А что тамъ? — Кобылья мертвая голова бѣжить" (Данилевскій — Украинская старина. Харьковъ, 1866. Стор. 45).

ЧАСТИНА III.

3. Пікінери — так звалась на Україні регулярна кавалерія, взброэна піками.

9. Носок та инше — гри в карти.

16. Заушниця — опух за ухом.

24. Охвота — одежа жіноча.

Єфремов С. «Енеїда» — 277

25. Вхопить тебе лунь — околієш.

26. Мусувати — міркувати, роздумувати.

34. Бичня — загон на худобу, обора.

35. Закамешитись — поспішатися.

38. Лихій прасунок — лиха година.

41. Галити — підганяти когось, поспішатись.

44. "Була вонюча і кальна" — взято з списку д. Житецького; у виданні Котляревського скрізь — грязна.

49. Ярижниця — потіпаха, ледащиця. Філтіфікетний — роспещений, мазаний.

61. Після цієї строфи в виданні Парпури (теж і в виданні 1808 р. і в тексті д. Житецького) йдуть дві строфи, які Котляревський повикидав у дальших виданнях. Ось ці строфи:

Вертілися тут великани,
Русалки, відьми, упирі,
Арапи чорні і погані,
З рогами иов буди турі;
Верблюди з страшними горбами
І гад із острими жалами,
Шипіли, корчились, повзли
Огненнії з крилами змії,
З пів-локтя бігали кощії,
На курячих ногах козли.

Ненаські же були: Горгони,
Кентаври, Гріфи, Бріярей,
Химери, карли, Гарпагони
І жовтих Бугських тьма ужей.
Еней хотів тут показатись,
Що будто він не зна боятись,
Трощить було задумав чуд;
Но за руки його схопила
Сивилла і одговорила.
Щоб не заходив дурно в труд.

52. Баскаличитися — запинатись, одставати, отягатись.

53. "І перевізник тут явився" — взято з тексту д. Житецького; у Котляревського — перевізчик. Цера — кольор лиця.

57. Дундук — глузливе слово = стара собака.

60. Кобенити — лаяти, ганьбити.

61. Оскілками дивитися — дивитись вороже, од "оскаливши зуби". Хиба, щоб хати холодити" — взято з видання Парпури; у Котляревського натомість стоїть: "Вас треба хати холодити".

66. "Узяв копійку за труди" — взято з видання 1809 (так і у Парпури); у виданні 1842 р. — "взяв пів-алтина за труди".

71. Мужчирь — ступка або мортира невеличка.

77. Лиґоминець — ласун.

78. Гарячий — питво з гарячої води, меду й коріння (московський "сбитень").

82. Строфу про "мацапуру" Котляревський вставив у виданні 1809 p., маючи на увазі, як згадано вже, першого видавця "Енеїди" Парпуру. Гнів Котляревського на Парпуру, як знаємо, несправедливий і характеристика Парпури цілком невірна.

86. Діптянка — повія, проститутка.

93. Дулет — одежа жіноча.

97. "Наш Статут" — Литовський Статут, що за часів Котляревського був ще законом на Україні; скасовано його р. 1840, але деякі постанови внесено до "Свода Законовъ'' і вони на лівобічній Україні (Чернігівщина й Полтавщина) й досі мають законну силу.

98. Спермацет — сало китове; уживалось, як ліки.

99. Ласощохлист — ласун.

100. "З кишень хустки тягли" взято з видання Парпури та тексту д. Житецького; у Котляревського натомість "платки" стоїть.

101. Придзиґльованка — вертка жінка.

Єфремов С. «Енеїда» — 278

109. Пахолок — хлопчина, "парнишка".

115. "Ні гіч, ні гиріля пилинки" = не було ані порошинки; ні гіч — нічого, гаріль — манісенька порошинка. У виданні Парпури це місце читається инакше:

Було не видно ні пилинки,
А все в них світло, як зоря.

117. Ганус — анис.

127. Коверза — думки, роздумування.

129. В тексті Котляревського стоїть: "на дитятко", по всіх же инших виданнях — "ма дитино"; і у нас так зоставлено за-для рифми. В тексті Котляревського стоїть "мерцьвя" замість "мерця".

132. Джереґелі — коси на голові, вінком зложені. Веґеря — танець такий.

133. "Чи буде у Риму синок" — взято з текста д. Житецького, бо у самого Котляревського ("що стрінеться з його синком") бракує тут рифми.

134. "І саме ухо прехихе" — ?. В львівському виданні "Просвіти" ("Руска письменність", т. І, 1904) "ухе-прехихе" пояснено так: дотепна, справна. Xвисткий — пружинистий, еластичний. Порскенький — жвавенький.

132-135 строф бракує в перших двох виданнях і надруковано їх уперше у виданні Котляревського р. 1809. Цікаво, що ці строфи єсть вже у списку р. 1799, що видав д. Житецький...

ЧАСТИНА IV.

1-2 строфи написано сміховинним жаргоном: до початку одних слів поприставлювано кінці з инших.

Такий жаргон, з усякими одмінами (дарма, що Котляревський звертає його на Сивиллу) — річ звичайна між бурсацтвом старих часів, та й серед народу його можна почути. Ось сценка з праці д. Нечуя-Левіцького "Українські гумористи та штукарі".

Антін з своїм приятелем Олександром любили часом критикувати дівчат і взагалі виявляти одкрито свою думку про їх таки в їх присутності. Для цього вони вигадали окрему мову, на котрій вони й провадили свою розмову, не почуваючи себе ніяково перед ними. Попереду вони пустили мову, придаючи до кожної сіляби (складу) слова придаток хир.

— Хир-О-хир-ле-хир-на хир-гар-хир-на (Олена гарна) — починає Антін.

—   Хир-У-хир-стя хир-ще-хир-кра-хир-ща (Устя ще краща), — одказує Олександер.

При швидкій розмові цей гієроглифичний спосіб розмови, затінений капосним придатком, був незрозумілий для дівчат; але в селі багато людей його знало і дівчатам не важко було його одгадати й постерегти. Вони знайшли ключ для зрозуміння цього немудрого Антонового язика. Антонові жарт не вдався.

Тоді Антін з Олександром десь викопали другий спосіб розмови. Вони почали додавати до кожної сіляби слова придаток нава, зміняючи голосну а на иншу таку букву, якою кінчається сіляба.

— Олександре! Ва-нава-рка-нава гу-нуву-ба-нава-та-нава (Варка губата), — починає Антін.

— Еге! Гу-нуву-би-ниви я-нава-к по-ново-сто-ново-ли-ниви (Еге, губи як постоли), — одказує Олександер.

Довго вони морочили дівчат цею мовою, занесеною, здається, з Богуслава. Цікавість дівчат була дуже роздратована... ключ розуміння вони знов знайшли.

Тоді Антін почав провадити розмову з Олександром по складах.

— Олександер! Віди-аз-Ва, ирци-како-аз-рка, добро-ук-ду, ирци-наш-аз-рна, я-како-єр-к, како-он-ко, ирци-он-ро, віди-аз-ва, себто: Варка дурна, як корова ("Правда", 1891 р. вип X, стор. 186).

До цього ще додам хиба, що дру-

Єфремов С. «Енеїда» — 279

гий спосіб Антонів дуже популярний був у кінці 80-х років між бурсаками в Умані...

5. Дати швабу — чосу дати, прочуханки.

8. Меньок — риба налим.

10. Бовкун — віл-одинець.

11. Дойда — ловча собака. Чухрай — собаче ймення.

12. Маслак — кістка.

13. "Вони і на владику лають" — мабуть Котляревський розумів тут римського папу.

18. Чуприндирь — так на Україні козаків звали за те, що чуприни носили довгі.

19. Галанці — вузенькі штани.

21.Юрливий — швидкий, в'юнкий.

24. Нешпетний — без хиби, без ґанчу.

30. Носатка — глечик з носиком, чайник

33. Піярська граматка — граматика початків латинської мови, яку видали Піяристи. Піяристами звався католицький чернечий орден, що за найпершу мету своїм членам ставив виховання дітей в католицькому дусі. В Австрії й досі вони мають багато шкіл. Полуставець — молитовник із святцями. Тму, мну, здо, тло — зразок складів з граматок та букварів, що були у вжитку по наших школах в старовину.

34. Субітка. В старовину по школах кожної суботи була росплата за гріхи, що назбіраються за школярами за цілий тиждень. Кара ця звалась на школярському жаргоні — давати субітки. Взагалі картину шкільного життя, науки й звичаїв у Котляревського змальовано дуже правдиво і влучно.

39. Курдимон — кардамон, коріння, що додають для духу до горілки або тіста.

40. Картуш — французький злодій, що був тоді славний своїми пригодами.

42. Кинді — валянки, валяні ґальоші.

43. Єдамашковий = адамашковий. Адамашок — шовкова матерія. Шушон — жіноча одежа.

46-47. "Енеус ностер" і т. и. — латинсько-бурсацький жаргон, якого зразки й до наших часів дожили по бурсах: напр. subaqua = підвода (sub—під, аqua — вода). Свидницький ("Люборацькі", стор. 44) подає такий зразок скарги бурсака: "ego sedo собі in caminco (камінчик); ille прийшов, me трутив; ego покотився, caput розвалився, а sanguis цюр-цюр-цюр". Цю саму вигадку з невеличкими варіяціями мені самому доводилось чути між бурсаками в Умані вже в кінці 80-х років XIX віку.

49. Липське — Лейпциг.

50. Пендоси — кирпаті люде (?).

53. Шпундер — поребрина, м'ясо від ребер. Отрібка — січена печінка. Шарпанина — приправлена сушена риба.

57. Цьохля — на лихе проворна. Мчалка — вістниця.

58. Висікака — нахаба, задирака.

72. Драгоман — товмач.

76. Мандрика — сирник.

77. Муцик — 1) поні, маленька коняка, 2) мопса; тут вжито в останньому розумінні. Тімениця — струп на тілі.

80. Ассафет — отверділий сік з корня однієї рослини.

82. Ричка — наймичка, що корів доглядає.

88. Грати під ніжку — догожати.

95. Шафувати — витрачати.

101. Шикувати — вистроювати.

Єфремов С. «Енеїда» — 280

103. Фузія, булдимка, флинта — назви рушниць.

104. Кари — водовозка.

104-109. Картина, як виправлялись Латинці на війну, нагадує тоном і де-якими подробицями відому українську гумористичну пісеньку про "ляшка морков'яного":

Іхав ляшок моркв'яний,
А кінь буряковий,
Шапка на нім з огірка,
Кунтуш лопуховий;
І шабелька із петрушки,
Пихва із фасолі,
Пістолята з качана,
Кулі з бараболі

і т. и. Кінчається пісня тим, що страшного вояку з'їли свині. Див. у Чубинського "Труды этногр.-статист. експедиціи въ Западно-русскій край", t. V, СПБ. 1874 №№ 1161-1162, у Драгоманова "Нові українські пісні про громадські справи", Женева, 1881, стор. 11-12 та ин.

108. Шульга — ліва рука, чи нога; лівшун.

118. Обтекарь — аптекарь. Шпигун — шпиг.

112. Дзіндзівер-зух — промітний чоловічина.

122. Ардея — столичний город у Рутульців (примітка Котляревського з видання 1842 р.)

123. Прочвара — страхіття, мара, мацапура.

124. Байстрюк Авентій попадич, бо родився од жриці Реї та Геркулеса (примітка Котляревського).

125. Руччий — справний. Капама — печеня (грецьке). Кебаб — ласощі (грецьке). Калос — хороший, добрий (грецьке).

126. Цекул, Пренестський коваленко — син Вулкана (примітка Котляревського), що був богом вогня і ковальства та осадчим міста Пренести.

27. Ярун — лютий.

ЧАСТИНА V.

10. Евандр — царь Аркадський (примітка Котляревського).

13. Засталятися — забезпечуватись, ласки запобігати, підлещуватись. Гардувати — гуляти, десь бути.

14. Суплікувати — прохати (латинське)

16. Сажівка — бассейн, копанка.

19. Лизень — язик коров'ячий. Ягни — така страва. Софорок — фарш. "Три ґури" — деякі видавці друкують — "хури", вважаючи певне "гури", як стоїть у Котляревського, за друкарську помилку. Здається, тут помилки нема, а просто взято польську форму слова "гора" за для рифми.

20. Ґоль-ґоль-ґоль — пили, мовляв, так завзято (як з пляшки пити, то "ґолькає")

28. Кунштики — визерунки, віньєтки, малюнки.

32. Онагр — осел дикий. Фіндюрка — повія, проститутка.

35. Грати в паці — в бабки грати.

36. Опрічний — окремий, визначний, виборний.

44. Телешик — узято з відомої народньої казки про Івасика Телесика. Жеретія — змія, що на дерева лазить.

48. Бабак — сурок, звірючка, що на зиму засинає.

51. Зикратий — кінь з очима не до масти.

54. Набалдашник — накриття на балдахин.

56. Посилок — силкування.

58. Тимфа, — инакше пинфа — так зветься жартовлива штука, ко-

Єфремов С. «Енеїда» — 281

ли сонному закладають у ніс бумажку з запаленою бавовною. Робилося це, та й досі робиться, найбільше між бурсаками. "Пинфа, — росказує бурсак у повісті Анатоля Свиднипького "Люборацькі" — от що: візьме паперу та бавовни і скрутить папір в дудочку і в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так сапне! Диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш... Так закашляєшся, що-ну! Бухикаєш та й бухикаєш.. І сльози котяться, наче били" ("Люборацькі", стор. 49). Що ця варварська штука була не специфично-українською, а загально-бурсацько вигадкою — дивися в "Очеркахъ бурсы" Помяловського (кінець начерку першого "Зимній вечеръ въ бурсі").

70. Скиксувати — маху дати, прогавити.

71. Рунди — сторожа, вартові.

74. Сердюк — козак з гетьманської гвардії.

78. Іноси — добре, згода.

87. Тестамент — духовниця, заповіт (латинське).

93. Слимак — послушник у манастирі. Котляревський дає тут чудову побутову картинку, як промишляли слимаки та голодне бурсацво собі "хліб насущний", живлючись коштом мирян — цих, мовляв бурсацькою терминологією, "Гевалів і Амаликів". Порівн. слова Куліша: "Подъ руководствомъ дьяковъ и пономарей они (школяри) не рѣдко отправлялись на фуражировку по дворамъ безпечныхъ поселянь, почему и назывались курохватами (Куліш — Обзоръ украинской словесности. "Основа", 1861 р. кн. I, стр. 173).

94. Накарпас — прочухан, бійка.

105. Дубівка — порода днніь.

113. Тьху дати — побити дуже, знищити.

116. Мідень — казан мідяний.

123. Верлань — крикун, горлатий. Поступки — піст, говіння.

123. Подуть тичок або тичка — сили спробувати.

125. Затьору дати — од разу вбити.

129. Потапці — страва: сухарики до горячої юшки або медвяної сити.

ЧАСТИНА VI.

1. Карвасарь — словесний суд, що в старовину бував на ярмарках по українських городах (примітка Котляревського з видання 1842 p.).

15. Підтіпанка — повія, хльорка.

20. Шведська могила — під Полтавою; поховано там тих шведів, що полягли в баталії р. 1709.

21. Ганусна (горілка) — настояна на анисі.

22. Клесачка — шевське знаряддя.

24. Стехівка — сільце коло Полтави (примітка Котляревського).

29. Карбіж — палиця з карбами.

30. Прудитися — нужу бити. Кабиця — піч в сінях або на дворі.

42. Підтруняти — підганяти.

43. Піддать тичка — вдарити, штурханця дати.

44. Дутель — порожній оріх; дутеля йзісти — вмерти.

46. Прас — удар.

60. Лапки мостити — підмощуватись, підлабузнюватись.

64. Йовиш — Юпитер,Зевес. Підпінок — проста горілка.

Єфремов С. «Енеїда» — 282

67. Не ґречі — не поштиво; або може не к речі, тобто—не до речі?

71. Витерти ворсу — нашкодити, датися в знаки, збити пиху.

77. Підкоморий —урядник при королевому дворі в Польщі.

80. Паллантей— столиця царя Евандра (примітка Котляревського).

88. "Ділились дружно тютюном" — найвища міра приязни наперекір нашій примівці: „кожен курець май свій тютюнець", або московській: "хліб-соль вмѣсти, а табачокъ врозь".

91. Ізконебе — іскони бо, здавна тобто.

92. Кульбака — сідло. Троки — тороки, ремені до сідла. Волоки — обв'язки до постолів.

95. Підтяга — злодій.

108. Потебенька (од потебня) — прилад до сідла.

113. Огер — жеребець.

120. Навісна—дівка, яку богатьом женихам нав'язують (примітка Котляревського).

189. Що тьху — що духу, з усієї сили.

140. „Енею хукнула в кабак", — кабак означає тут голову.

122 Івашки, Мильці, Пушкарівка, Будища, Горбанівка — все села навкруги Полтави (примітка Котляревського).

126. Плец — місце.

153. Верзун — постіл.

155. Нечеса князь —князь Потемкин-Тавричеський; Грицьком Нечесою він писався в реєстрі війська запорозького.

159. Пані-стара — задня частина тіла.

169. Карунка — орузумент (позумент).