История Полтавы

Переднє слово Богдана Лепкого до видання "Енеїди" 1922 р.

• 

Подробности

Просмотров: 782

Богдан Лепкий. Переднє слово до видання "Енеїди" 1922 р.

Подається за виданням: Котляревський, Іван. Енеїда / На укр. перелицьована з переднім словом та примітками Б. Лепкого; Іл. та заставки Я. Штірен. - Берлін: Вид. О. Дякової, 1922. - 106 с. : іл.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Богдан Лепкий

Іван Котляревський, автор знаменитої «Енеїди» і вічномолодої «Наталки Полтавки», родився дня 29 серпня 1769 р. в Полтаві.

Дід його був діяконом, батько Петро (дворянин), служив при Полтавському земстві.

Читати й писати навчився Іван Петрович від місцевого дяка.

Десятилітним хлопцем поступив на службу «въ штатѣ бывшей новороссійской канцеляріи» і 1780 року був іменований підканцеляристом, 1781 канцеляристом, а 1783 губернським регістратором, що в давній службовій практиці деколи й лучалося*).

*) Так само славний росийський байкар, Крилов, роджений 1768 року, отже майже однолітець з Котляревським, на одинайцятім році життя поступив підканцеляристом в Калязинський уїздний суд, а на дванайцятім переведено його, як канцеляриста в Тверський магістрат.

Року 1783 поступив на науку до Словенської духовної семінарії у Полтаві, котру й покінчив року 1789 двайцятилітним молодцем.

По скінченню семінарії пустився на село, як домашний учитель по панських-поміщицьких дворах.

Там пізнав не тільки тодішнє панське, але й селянське життя.

Бував на досвітках і вечерницях, слухав пісень, казок, оповідань і приказок народніх, придивився гаразд до звичаїв та обичаїв простонароддя, а вже мову народню, то вивчив так, як моло котрий з українських письменників.

Отсих кілька літ учительовання дало йому основу до його нечисленних, але щире народніх і справжнім демократизмом навіяних творів.

Так минули його молодечі літа.

Припадають вони на дуже сумний і дуже важний період української історії.

Скасовання гетьманщини (1764 р.) було ще свіжою, недавно минулою подією, а збурення Січі (1775) пережив Котляревський шестилітним хлопцем. Полтава була не за горами і Полтавцям не байдуже було до того, що сталося з колишнім славним Запорожжям.

І не байдуже було Котляревському, як 1783 знесено козацькі полки, а поставлено на їх місце росийську військову організацію.

В два роки пізніще появилася славна «жалованная грамота дворянству», котра до-решти закріпощувала українське хліборобське населення. Котляревський, як бистрий та доволі образований, (на тодішні часи) молодець, розумів, що в історії його рідного народу відбувається процес поневолення і затирання тих прикмет своєрідного народнього побуту, за який так невпинно і з такою саможертвою боролись його предки. Процес цей відбувався у формі тим більше небажаній, що розколював народ на двоє, на упривіліованих панів і на позбавлених усякого права селян.

Українські пани, здебільшого колишні старшини козацькі, кинулися горнути як найбільше землі і душ до себе, не зважаючи який гріх і яку відповідальність перед судом історії беруть вони на себе.

Отсей процес «расхещенія національной собственности всѣми благовидными и неблаговидными способами» знайшов опісля відгук у літературних творах Котляревського, бо Котляревський цілою душею стояв не тільки на етнографічнім, але й на політичнім українськім грунті, схиляючись до цих демократично-моральних прінціпів, які проголошував, український фільозоф Сковорода і які, хоч не дуже то виразно, зарисовувалися у свідомости деяких українських панів-магнатів, як ось у автора «Історії Русів», Полетики.

Писати став Іван Котляревський ще на шкільній, семінарській лавці. Вже тоді прозивали його «рифмачем». Прочитавши травестію Осіпова, а може й Скаррона, він, перебуваючи на селі, як домашний учитель, став працювати над своєю «Енеїдою». Року 1796 поступив на військову службу як кадет, незабаром став авдітором, а 1798 р. був іменований прапорщиком. Тогож незабутнього 1798 року появилися друком три пісні його славної «Енеїди».

Ця епохальна книжка в історії українського письменства мала ось який заголовний лист: «Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ. Часть І, съ дозволенія Санктпетербургской Цензуры. Иждивеніемъ М. Парпуры. Въ Санктпетербургѣ 1798 года». Дальше йшла посвята (не автора а видавця) : «Любителямъ Малороссійскаго слова Усерднѣйше посвящается».

Заголовна картка з першого видання "Енеїди".
(поменьшена)

В цім першім виданню були три частини, кожна з окремим заголовним листом і з окремою паґінатурою. До книжки доданий був словарець, «Собраніе малороссійскихъ словъ»,*) праця теж не Котляревського, а мабуть самого Парпури. Перед тим словничком оправлення «Погрѣшностей» (всього 7 слів) і дві «Перемѣны».

*) "Собраніе Малороссійскихъ словъ в Енеидѣ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихь въ Малороссійское нарѣчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ но неупотребительныхъ."

Книжка (вісімка), була друкована на досить лихім, сірявім папері, тодішним етимольогічним правописом в оден стовпець, по дві десятивіршеві строфи на кожній сторінці. Строфи відділені зірками, словничок, зложений у два стовпці.

Зі зверхнього вигляду цього першого видання «Енеїди» годі було предвидіти який великий успіх і яке великоважне значіння матиме вона не тільки для українського письменства, але й для відродження України.

Це перше видання мало свою історію. Воно появилося в світ без відома і без дозволу автора.

Богатий Конотопський «дворянин» (із старого козацького роду) Максим Парпура, (служив у Петербурзі), чоловік освічений, що сам працював на літературному полі, зважився на цей крок не для матеріяльного успіху (він був меценатом, записав коло 100000 рублів на українські добродійні ціли) лиш тому, бо зрозумів, яке значіння може мати друкована «Енеїда», котра доси ходила у відписах і котру легко могла стрінути та сама судьба, що стрінула не оден недрукований твір. Чому він не попрохав дозволу автора на видання «Енеїди», певно не знаємо. Нам відомо, що Котляревський служив тоді прапорщиком в Сіверськім полку, (об чім Парпура легко міг і не знати), але поміж людьми ходили слухи, що автор перелицьованої «Енеіди» запропастився. Це могло тим більше спонукати Парпуру до оголошення друком «Енеїди» без дозволу автора. На всякий спосіб ми нині з пошаною і вдякою згадуємо імя Максима Парпури, бо хто зна, чи сам Котляревський бувби зважився і спромігся тоді на видання сього дорогоцінного твору а так, року 1798 покладений був отсим Максимом Парпурою камінь під будинок відродженої української літератури. Так ми гадаємо нині, але сам Іван Котляревський був мабуть иншої гадки. Він був невдоволений вчинком Парпури і цьому невдоволенню дав доволі різкий вислів у своїм власнім виданню «Енеїди», де Парпура вкинений поміж грішників, мучиться тяжко за те, що «натуру мав він дуже бридку, кривив душою для прибутку, чужеє отдавав в печать, без сорома, без Бога бувши, і восьму заповідь забувши, чужим пустився промишлять».

В рік по виході першого видання «Енеїди» Котляревського іменовано поручником і служба йшла своїм ладом. Як штабс-капітан, брав він участь у поході в Молдавію та за Дунай. По заняттю Бендер удостоївся царського «благоволенія» за хоробрість і неустрашимість. Чималу прислугу зробив Россії тим, що з припоручення генерала Маєндорфа схилив до підданства Буджацьких Татар, за що й дістав ордер св. Анни 4 кляси. Року 1807 перейшов у Псковський полк, а 1808 подався у відставку в ранзі «капитана съ мундиромъ». Року 1810 іменовано його «смотрителемъ полтавского дома воспитанія бѣдныхъ дворянъ». Хоч ся посада була по собі маловажна, так Котляревський був вдоволений нею, бо міг він проживати в своїм ріднім городі і працювати для добра земляків.

Великого 1812 року йому довелось ще раз мати діло з військом. Генерал-губернатор кн. Лобанов-Ростовскій, доручив йому скласти козацький полк для війни з Наполеоном.

Це доручення виконав Котляревський; він їздив також з Лобановим-Ростовским до Петербурга й за границю, значиться грав деяку політичну ролю.

За «усердіе въ службѣ» і за те, що підніс «Полтавський дім для виховання бідних дворян» на вищу уровень, дістав титул майора, перстень від царя і дожизненну додаткову платню, 600 рублів річно.

У його в Полтаві був свій гарний дім, 6 душ кріпаків і 60 десятин землі в Полтавському повіті, — його життя було обезпечене.

Дім Котляревського стояв за собором, над кручею. Світлиць у йому було пять. Найбільша, гостинна, з якої двері вели на ґанок, з котрого розкривався дуже гарний вид на Ворскло.

Хата Котляревською біля собора в Полтаві.

Хата була обставлена не розкішно, але гарно й чепурно.

На стінах висіли портрети, самого Котляревського, та кн. Рєпніна й Кочубея (з котрими він жив у дружбі). Крім того декілька малюнків флямандськоі школи. В шафах стояли книжки: латинські і француські клясики, романи Вальтера Скотта й Купера, росийські автори та часописі й журнали, як «Сѣверная Пчела», «Сынъ Отечества», «Сѣверный Архивъ», «Вѣстникъ Европы» і «Библіотека для чтенія».

Котляревський любив багато читати, і вести розмови на учені й літературні теми. Любив у себе погостити добрих знайомих і зайти до приятелів. Усюди був він бажаним гостем. Любили його люде за гуманну вдачу, за незлобний дотеп і за дар живого й кольоритного оповідання.

Іван Котляревський (мабуть з портрету росийського
письменника Облесимова).

А оповідати мав про що, бо знав як немож краще побут народній, за час учительовання проживав між панами-дідичами а за військової служби бував у походах. Курив, нюхав табаку, иноді грав в карти, а чарки теж не виливав за комнір. Високий, огрядний, з чорним волоссям, зі снідим, чисто вибритим обличчям, позначеним віспою, уявляв собою тип українського дідича-інтелігента, козацького нащадка.

Був нежонатий: хатнє господарство провадила йому економка, Мотря Векличева, котрій він перед смертю і подарував свою хату.

Тут, у тій хаті в Полтаві, він дальше працював над своєю «Енеїдою». Поправив і переробив ті три пісні, що видані були Парпурою р. 1798 і другим видавцем 1808 р. в Петербурзі в друкарні Івана Глазунова (і мабуть його накладом) а врешті року 1809 видрукував своє власне, значиться з черги треттє видання у Петербурзі «въ медицинской типографіи». Воно було не тільки «вновь исправленное и дополненное противу прежнихъ изданій», але й багато краще від них. Кожна пісня і словарець мають осібну паґінацію (ст. 29, 26, 48, 45, 18 і 2 ненумеровані). Єсть і передмова, в якій Котляревський заповідає пяту пісню, якщо це видання «принесетї удовольствіе читателямъ».

Він справді написав, і то не тільки пяту, але й шесту пісню та вони появилися друком, щолиш по смерти автора, в Харкові 1842 року. Отеє четверте з черги видання «Енеїди» було разом із тим її першим повним виданням.

Крім праці над четвертою і пятою піснею «Перелицьованої Енеїди» написав Котляревський «Оду до князя Куракіна» (1805) і два театральні твори «Наталку Полтавку» і «Москаля чарівника», які й поставлено у перше на сцені Полтавського театру 1819 року. Театр цей був заснований стараннєм князя Лобанова-Ростовского, а Котляревський принимав у ньому живу участь.

Щоб як слід оцінити «Наталку Полтавку» треба пригадати собі стан тодішнього театру в Россії.

Найбільшою популярностю тішилися тоді так звані опери, яких за час пановання Александра І. на обох столичних сценах поставлено 135. В тім оригінальних росийських 35. Але й ці росийські були здебільшого творами чужих композиторів; як: Кавос, Міллер, Меєр, Штайбельт, Антонеллі і другі, котрі тільки перебували в Росії і хіснувалися лібретами росийських письменників. Ті лібрета писали: Княжнин, Плєщеєв, Малиновській, Губер, Язиков, Лифонов і другі.

Найбільше написав їх князь Александер Алексієвич Шаховскій (1777-1846), звісний драматичний письменник і театроман. Опери ці здебільшого стояли на уровені водевілю, або щонайбільше оперети: досить пригадати «Яль», «Посидѣлки» і «Дѣвушникъ или Филаткина свадьба» і досить навести оден куплет з останньої:

Таво воно, какъ оно,
Я на все, на все дѣтина:
Поплясать смышленъ давно,
Прямо парень, — не дубина!
Взглянь ты, взглянь на молодца,
Какъ пляшу я голубца.

По грубости гумору більшість цих «опер» не далеко відбігла від балаганщини й скомороства.

Крім публичних театрів було тоді чимало приватних, утримуваних великими панами по своїх дворах. В цих театрах і операх грали, співали й гуляли артисти кріпаки. Свої приватні театри мали: Кологривов, Всеволожскій і П. А. Позняков у Москві, Каменскій в Орлі, Єсипов у Казані, Татищев і Єрмолов у Симбірську, Столипін на Поволжі. Спомини тих часів переповнені всілякими оповіданнями про зловживання панами отсих театрів для заспокоєння своїх пристрастей. Співачки, артистки й танечниці отсих кріпосних храмів Мельпомени були прямо гурисами й гаремними жінками панів театроманів.

І на Україні були такі приватні панські театри. Мав театр гр. Ілінський коло Житомира, Трощинський і князь Рєпнін у Полтавщині.

Історії цих панських театрів на Україні не маємо. Знаємо тільки, що для театру свого сусіда Трощинського написав Гоголь (батько) українську комедію «Простак» і що на виставах його бував як молодий хлопець пізніщий автор «Мертвих душ».

Іван Котляревський був добрим знайомим, можна сказати приятелем Рєпніна і для його написав свою «Наталку Полтавку».

Була ще й друга причина, чому він узявся писати драматичні твори.

Росийські лібретисти, а за ними й композитори, чи може навпаки, не вдоволялися виключно росийськими темами і мотивами. Вони брали також одно й друге від Українців, Поляків, Циганів і Жидів.

І так вище згаданий князь Шаховскій між иньшими написав «малоросійську оперу, Козак-стихотворець», яка тішилася навіть великим успіхом. Шаховскій українського народнього життя не знав, він був не справжній драматург, а прямо фабрикант театральних творів, а до того мабуть не свобідний від модного тоді глузовання над українським селянином і взагалі над життям України.

Це й обурило Котляревського і він дав у «Наталці Полтавці» та в «Москалю Чарівнику» антітезу до «малороссійских опер» в роді «Казака-стихотворца», дав справжні українські водевілі, котрі відбігають від росийських так, як його «Енеїда» відбігає від «Енеїди» Осипова. Єфеменкова каже, що травестія Осипова, це квітка штучно зроблена, а Котляревського «Енеїда» це справжня жива, невянуча квітка. Те саме мож сказати про «Москаля Чарівника» й особливо про «Наталку Полтавку».

Її сюжет простий, особи виведені реально, акція жива і жвава, діяльог прямо мистецький, пісні підібрані гармонійно, гумор чергується з неробленим, лиш питьомим українському народови сентіментом, а все разом звязане в цілість, яка витримала пробу цілого століття. «Наталка Полтавка» тримається на сцені до нинішної днини, вона не постарілася й не зробилася анахронізмом. І Терпілиха і Наталка і навіть Возний живуть до нині поміж нами, тільки може трохи інакше висловлюють свої гадки й почування. Особливо Возний, цей невмірущий тип чоловіка з природи не глупого і незлого, смішного тим, що відплив від свойого берега а до чужого не вспів причалити, як не вспів «ізза недостачі часу» нічого доброго зробити.

«Наталкою Полтавкою» поклав Котляревський основи під будівлю українского театру, як «Енеїдою» поклав він угольний камінь під відроджену українську літературу.

Працюючи над отсими більшими творами зібрав Котляревський етнографічні матеріяли, переклав на українську мову байки Ляфонтена а також з француської мови: «Размышленія о расположеніи, съ какимъ должно приступать къ чтенію и размышленію о Св. Евангеліи Луки», був співробітником журналів «Соревнователь», «Утренная Звѣзда», «Украинский Вѣстникъ» і сатиричного журнала «Муха». Помагав також Бантиш-Каменскому в його історичних працях.

Був членом Петербурського й Харківського товариства «любителей россійской словесности», членом Полтавської Масонської льожі «Любви къ истинѣ», членом «Біблейського товариства» та бібліотекарем його філії у Полтаві. Його іменовано попечителем «Полтавського богоугодного заведеній», дістав «монаршее благоволеніе» і за трийцятьлітну службу «знакъ отличія».

Року 1829 став Котляревський нездужати, а року 1835 пішов у відставку і тихо доживав віку у своїй хаті в Полтаві.

Помер 29 листопада 1838 року, відпустивши перед смертю своїх кріпаків-прислугу на волю. Його поховано на Полтавському кладбищі, на тому місці, яке, як кажуть, ще за життя собі вибрав. На тій могилі стояла зразу характеристична для тодішньої епохи колюмна з двораменним хрестом і точена з дерева огорожа, тепер там марморовий нагробник з хрестом і з увінчаним погруддєм поета.

Перший нагробник Котляревського.

Остались по Котляревськім рукописи «Журналъ военныхъ дѣйствій 2 корпуса 1806 г.», «Замѣтки о нѣкоторыхъ народныхъ обычаяхъ», листи, папери, автографи, акти, які зберігаються в Імператорській публичній бібліотеці в Петербурзі.

Та ще осталося добре імя чоловіка освіченого, талановитого, товариського і незвичайно гуманного.

Це добре імя єдналося зі славою поета, творця «Енеїди» і «Наталки Полтавки». Слава росла і кріпшала разом із ростом української обновленої літератури, котрої він був родоначальником.

1898 відсвятковано по всій Україні сотні роковини першого видання «Енеїди».

Новий нагробник Котляревського на цвинтарі в Полтаві.

На памятку сотних роковин рішено поставити Котляревському памятник у Полтаві. Посипалися добровільні жертви з усіх сторін. Скульптор Л. В. Позен, земляк Котляревського, зробив безкористно погруддя поета і горорізьби на теми його творів. Ними прикрашено гранітовий постумент, що піднімається з широкої підстави.

Памятник Котляревського в Полтаві.

Памятник, високий сяжнів пять, збудовано на колишнім Протопопівськім бульварі, що тепер зветься бульваром Котляревського. Відслонено його святочно дня 30 серпня 1903 р. На свято прибули представники від усіх земель України.

Та ще трівкіщий памятник зготовив йому Тарас Шевченко своїм віршом «На вічну память Котляревському», котрий кінчиться словами:

Будеш батьку панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Шевченко віщою інтуїцією зрозумів значіння Івана Котляревського для відродження українського народу, зрозумів вартість «Енеїди», в котрій Котляревський «переніс усю козацьку славу» в мові не чужій, а своїй, народній, в нашу сирітську хату.

Інтуїцію Шевченка закріпили своїми історично-критичними дослідами такі учені, як: Пипін, Петров, Дашкевич, Огоновський, Єфименкова, Житецький, Стефан Смаль-Стоцький і багато других. Всі вони високо ставлять Котляревського як письменника і чоловіка а його «Енеїду» вважають твором прямо епохальним.

Житецький каже про Котляревського: «Это былъ умъ трезвый, и наблюдательный, сознательно направлявшій орудіе сатиры против соціального зла, тяготѣвшаго надъ его современниками».

Розуміється, що цими словами не вичерпується уся скарбниця цінностей великого поета. Тут требаб навести чимало цитатів із других критиків та істориків літератури, які просліджують його мову, його поетичний хист, архітектоніку творів, його значіння для сучасної і пізнішої літератури аж до наших часів.

Та на це тут не маємо місця.

Не в цитатах сила, а в самім творі, котрий живими словами промовляє до читача, розкриваючи перед ним ціле привабливе богацтво своєї краси.

Котляревського «Енеїда», це тільки на перший кид ока ніби гумористична травестія Вергілевої «Енеїди», а в дійсности це твір оригінальний, незалежний як від Верґілія, так від Скаррона, Блюмавера та Осипова. «Енеїда» Котляревського, це великий суспільно побутовий малюнок з другої половини XVIII століття, наскіцований рукою смілою і певною, з таким темпераментом, гумором, з такою радістю творення, що нагадує собою великих мистців італійського ренесансу. Не Блюмавер і Осипов, а скорше Бокаччіо та Аріосто приходять на думку читачеві Котляревського.

Верґіліева «Енеїда» дала Котляревському тільки основу, на якій він виткав щире українські узори, величезний гобелін необчислимої вартости.

Верґілієві Троянці, що по збуренню рідного городу, шукають собі нової вітчини, перемінені тут у наших Запорожців, котрі після зруйновання Січі (1775 р.) теж шукали собі нової батьківщини.

Боги старого, грецько-римського світа перемінилися під пером нашого поета в тодішних достойників та вельмож, що правили Україною, собі на сором, а народові на шкоду. Пекло Котляревського нагадує наші апокрифи, наші церковні образи, а головнож ті грішні й неморальні вчинки, цей справжній ад, що творився по всякденно на тодішній Україні.

Котляревський в «Енеїді» являється суддею цього аду. У його руках не тільки моральний кодекс Сковороди, але й національно-демократичний устав, котрого він був першим свідомим творцем, а до котрого нові, чимраз краще й виразніще сформуловані статті додав Шевченко й пізніщі письменники.

Котляревський, майор росийської армії, оздобленний царськими ордерами, похвальними грамотами і перстенем «Його величества» стає цілком певно і свідомо по стороні українського народу и його подоптаних прав, по стороні принижених і покривджених.

В тім його велика горожансько-національна заслуга.

Котляревський, приятель князів Рєпніна, Лобанова-Ростовского і Куракіна стає по стороні покривджених українських хліборобів-кріпаків, робиться одним з перших речників і проповідників визволення селянства.

В тім його велике політичне значіння.

Котляревський, член Петербургського й Харківського «Общества любителей россійской словесности», не йде слідами Капніста, Богдановича, Наріжного, Гнідича й других, лиш стає батьком відродженої української літератури, — в тім його великий патріотичний і культурний вчинок.

Котляревський, участник походу на Молдавію і за Дунай, що приступом брав Бендери і формував козацький полк для боротьби з Наполеоном, зі смутком і тугою згадує про Сагайдачного і про Січ, про те як козак усю ніч мандрував, як неня провожала свою дитину, як то «вічної памяти бувало у нас в Гетьманщині колись», коли «славнії полки козацькі, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, в шапках, було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять то мов мітлою все метуть.»

Це вже любов рідної минувшини із його серця говорила.

Правда, всі отсі громадянські, гуманні, демократичні і патріотичні почування не були його власними винаходами. Вони відзиваються то більш, то менш виразно і в Вишенського і в Рогатинця і в козацьких хроніках, і в «Історіі Русів» і в листуванню деяких українських панів, але Котляревський був першим, що дав їм трівалий і гідний вислів у творі, який робив і заєдно робить сильне вражіння, — в своїй «Енеїді».

Бувають ріжні форми воплочення великих ідей: реторична, патетична, лірична, не згадуючи про форму організації і активного діла.

У Котляревського рідне слово і щирий сміх були цею бронзою, з якої він вилив свій памятник нерукотворний, цей дзвін народнього відродження, «Енеїду».

Котляревський, як його земляк і далекий сусід Гоголь — сміявся. Сміявся, як колишні Запорожці, як Полтавський хуторянин, то знов як гуморист ренесансу, або прямо сміявся крізь сльози, але сміх його лунав і лунає на цілу Україну і поза Україну, цей його творчий, а не пустий сміх.

Куліш, скептик, чоловік вічно-шукаючий і вічно невдоволений, часом ретор, то знов лірик, спосібний до найвищого патосу, Куліш людина иньших настроїв, активний діяч і жертва українського лихоліття з другої половнини XIX віку, не зрозумів отсього широкого сміху Котляревського, цей сміх прямо дратував його. Але ми нині хочемо, а може і вміємо зрозуміти одного й другого і віддати кожному честь по його заслузі.

* * *

Отеє видання, як на теперішні часи коштовне й розкішне, має теж не що друге на думці. Хочемо дати читачеви ще оден текст одного з найціннійших архитворів української літератури, хочемо, щоб понад нашою зруйнованою і пограбованою країною, повною смутку й туги залунав ще раз щире український сміх батька Івана, його творчий сміх, той, що рани гоїть, що стурбованим душам розвагу приносить, що в наболілі серця нову охоту і нове завзяття вливає.

«Він між нами тепер. Він зібрав нас усіх.
Хтож на поклик його не озветься?!
Зпоза довгих ста літ, чи ви чуєте сміх? —
То Іван Котляревський сміється!»

Богдан Лепкий.