Земский дом в Полтаве
- Подробности
- Просмотров: 3134
Г. Хоткевич. «Земский дом» у Полтаві.
Джерело: Василь Григорович Кричевський : хрестоматія. Том І. 1891–1943 рр. / передм. І. О. Ходак ; упорядн. тому О. О. Савчук. — Харків : Видавець Савчук О. О., 2016. — 532 с., 472 іл. — Серія «Слобожанський світ». Випуск 10. Стор. 83 — http://savchook.com.
Друкується за виданням: Хоткевич Г. «Земский дом» у Полтаві / Гнат Хоткевич // Артистичний вісник. — 1905. — №9–10. — С. 141–144. — Підп.: Гнат Хоткевич.
«ЗЕМСКИЙ ДОМ» У ПОЛТАВІ
«23-го іюня 1903 года комиссія по вопросу о постройке Земского Дома большинством голосов против одного приняла проэкт художника Кричевского».
Се так просто, але-ж се може утворити епоху.
Ще в 1902 році Полтавське Земство рішило вибудувати собі нове помешканє. Як звичайно водить ся, вибрало для сієї справи комісію, комісія розпочала свої засіданя — все було як слід. Був затверджений проект земського архитекта Ширшова, скомпонований в стилю ренесанс; потім Ширшов посварив ся з Земством, а Земство посварило ся з його проєктом; віддали проєктуванє київському городському архитекторові Николаєву, той знову дав такий же самий «разнесанс» і т. д. Все йшло звичайними шляхами: комісії не приходило в голову, що стиль щось значить і на нього треба звертати увагу, а панам «творцям» ще менше думало ся про те, що стиль повинен відповідати духу та змісту будинка і що будинок сей врешті стоїть на Україні. Шабльонова «творчість» шабльонових людей ішла звичайними шляхами рутини, бо лекше орудувать цирклєм та трикутником, беручи чіїсь готові форми, ніж власним мозком.
І так би воно й далі було, вибудувала ся-б камениця ні в чім не відмінна від тисяч таких же продуктів рабського духу: вже закладені були фундаменти, приступлено до виведеня стін... але тут трапила ся несподівана річ.
Був якось випадково у Полтаві відомий український маляр С. И. Васильковський; так само випадково показали йому проект будучого «Земського Дому». Навіть робило ся се більше для ввічливости, сподіваючись почути так само ввічливе ухваленє і т. д. Але оригінал Васильковський замісць шабльонових фраз гостя відповів різкою критикою: в декількох гострих словах змалював того «разнесанса», який ще раз хотіли вибудувать на Україні, і намалював тут же ідею будинку, що марив ся йому, як художникові.
— Що ви робите? — говорив він. — Ви представники однієї з типових українських ґуберній, у вас в руках народні гроші, ви хочете вибудувати дім, який повинен обслужувати народні потреби — і що-ж ви будуєте? Хіба-ж се ратуша, та ще й українська ратуша? Се-ж клюб, «загородній ресторан» — все, що хочете, тілько не ратуша. Навіщо-ж будувати таку річ, подивившись на котру ніхто не скаже, що воно таке? А де-ж ви діли історію України, її художну творчість, яку іменно тут на широкому масштабі і можна було-б проявити в повній силі?
Такі слова примусили задуматись де-кого... Справді: єсть же, здаєть ся, нарід український з власною фізіономією, єсть його культура, хоч і задавлена більше сильною нацією — чому-ж брати щось чужоземне, невідповідне ані складу ані духу народньому — якийсь, десь зароджений ренесанс? Чому не спробувати відродити замерлу українську штуку, вливши її в нові форми, давши вихід дрімлючим творчім силам національного ґенія ? І, до пошани полтавців сказавши, вони не зупинили ся перед тим, що проект був готовий і навіть виводили ся вже мури: орігінальна і правдива мисль свого худога остілько була ясною і потрібною до виконаня, що попередний проєкт було скасовано і визначено конкурс на фасад. Се був перший крок. Горяче слово українця побороло рутину і завдяки йому почали марити ся широкі перспективи в будуччині.
Тим часом в пресі піднялась ціла буча. Як ?... Хто має право ?... Що се таке за «хохлацкій стиль»?... «Мы знаєм готику, ренесанс, византійскій стиль, но... млрасійскій — простите»... і т. д. Один добродій писав навіть так: «Страшно за обывателей, жаль мне архитекторов, но всего страшнее за будущія постройки в местном стиле: поверьте, там не много будет удобств, так как я хорошо знаю, как строят хаты»...
Взагалі чого тільки не було писано з приводу природного бажаня Українців мати будинок в українському стилю: говорило ся що се значить закривати вікно до Европи, що се викреслює з історії Египтян, Греків, Римлян з їх архитектурою, сьміяли ся, кепкували... Скілько злоби, безсилого киданя на людей, скілько бруду — з-за чистої ідеї самоопреділеня. Треба було тільки бачити, як заворушили ся всі вороги українства, всі національні кастрати. Але нічого з того не вийшло.
На весь сей ґвалт і шарварок спокійно та обосновано відповідав д. Сластьон в місцевих ґазетах. Перший свій лист він так просто і починає: «Да, значеніе этого зданія должно быть по самой сути дела совершенно исключительным — и с внешней декоративной стороны оно должно быть достойным глубокаго художественнаго вниманія и живого этнографическаго интереса; оно, как общественное учрежденіе целой огромной и весьма оригинальной губерніи, должно иметь свое типическое лице, в котором отразились бы все краски юга; оно, как герб, должно выражать своей внешностью наличность типичнаго, а в данном случае изящнаго местнаго. Подобное зданіе несоменно должно выйти из обыденнаго унылаго шаблона, из подражанія тому доморощенному «разнесансу», который примелькался на каждом шагу и который преследует нас куда бы мы ни пошли, куда бы мы ни поехали».
В цілому каскаді блискучих гадок д. Сластьон до кінця розруйновує бідні шабльони, якими хотіли і надалі годувати нас милі братя, викликає до роботи власну творчість українського народу. Він каже: «почему шаблоны давно добытые другими, чуждыми нам націями, мы ставим идеалом, венцем творчества и топчемся 200 лет вокруг них? (Почему) нами управляют не художественные инстинкты и настроенія, которые вложила в нас мать-природа, не творчество, присущее всякому народу, а подражаніе, удел людей слабых, не верящих в собственныя силы и боящихся самостоятельно попытать их? Назовите хотя одну культуру в свете, которая была бы основана на отрицаніи творческаго духа своего народа?... Монументальныя зданія должны носить на себе отпечаток не только даннаго народа, но и данной местности, ибо они также продукт условій самой природы. Довольно нам строить греческія храмы, которые в нашем климате разве только и соответствуют потребностям и удобствам конюшен и манежей, но никак не жилых помещеній. Для чего бы, казалось, натягивать на себя древне классическія тоги или итальянскіе плащи и мантіи времен возрожденія, зачем и доколе этот «разнесанс»? Почему смутное скомканное разбитое эхо предпочитается живому человеческому голосу»?
Звичайно, що таке живе та запальне слово не могло не мати впливу на суспільство, і той регіт, що розітнув ся було, коли наші архітекти вперше виставили, мовляв, свою кандидатуру, врешті повинен був замовкнути. З шости проєктів, присланих до уваги комісії (два в стилю ренесанс, один в «северно-русском», один «в стиле средневековых флорентійских аббатств», один в стилю «Modern» і врешті проєкт «в южно-русском стиле») ухвалений був іменно остатній. Виставлений він був худогом Кричевським, котрий користував ся для сієї справи богатими матеріялами та вказівками Васильковського, відомого збирача українських художних памятників.
Таке ухваленє здаєть ся мені фактом знаменитої історичної вартости. Ним може знову воззоветь ся до житя придушена діявольским режимом наша штука, і власний творчий ґеній росправить крила. Земський будинок буде першим кроком до відродженя українського стилю. Там може буде багато помилок, може багато наівностей, але-ж се перший крок. Прийдуть нові робітники, біля кожного штриха забєть ся людська мисль, вилють ся нові форми, нова трактовка — і не треба вже буде нам бігати за ренесансом або будувати український земський будинок в стилю «средневековых флорентійских аббатств». Десь колись чоловік виробив спеціяльну потрібну форму: египтянин для свого храму, грек для своїх портиків, римлянин для своїх терм. Все се було продуктом повітря, природи, будівничих засобів, духу народнього, сучасних потреб і т. д. без кінця. І от прийшли потім люде, взяли не тілько основні елементи, однакові, впрочім, для всієї людяности, а взяли навіть дрібниці, детайлі — і пересадили на нові ґрунти, під иньше сонце. І сотні літ пережовують ся ті-ж самі форми, люди уперто не хотять нічого більше бачити — і така поетична штука, як архитектура, завмирає в рутині, майже без поступу. Псевдо-клясицизм в літературі давно вже вмер, давно вже власна творчість кожного народу пробила собі проходи в гранитовій масі загальної інерції — тілько в архитектурі все ще панують псевдокласичні та всякі иньші рутинні форми, хоч, одірвані від свого природного ґрунту, вони не мають уже такої ні художної ні просто практичної вартости. Та й справді: фльорентийське аббатство, вибудоване в свій час і в природних обставинах — се-ж було щось суцільне з внутрішнім змістом, там все давало певний настрій, було єдиним з усіх боків — але що-ж спільного між сим може й красивим аббатством та Земським будинком в Полтаві? Як же се можна — закинувши, затоптавши в бруд здобутки тисяч народних творців, культивувати все той же ренесанс, все той же ґотик?
Велику долю провини в сій оріґінальній постановці справи — нехтуваня елементами рідної штуки задля готових форм кимсь виробленого стилю — треба віднести і на долю наших архитекторів. Чому вони досі не зробили нічого, аби не дати загинути здобутому народом? Чому вони всю Україну забудували церквами та будівлями в усіх можливих стилях і тілько одного, іменно українського не брали в основу своїх праць? Адже-ж наша культура дає великий матеріял для того, коли згадати хоч би той розцьвіт штуки, який був у нас в XV, XVI та XVII віках. Архитектура, малярство портретове, пейзажне, побутове, алєґоричне, ґорелєф, гравіроване, різьблене, орнаментика, керамичні роботи, емалі, ювелирна робота, чеканка металів, тченє, гаптованє і т. д. — все се було доведено до високих ступенів художної вартости. Люди, що проїзджали Україну в ті часи, або жили в ній не можуть надивувати ся розцьвіту нашої штуки. В «Путешествіи московскаго старца Леонтія», в деннику Павла Алепського, в записках датського посла Юста Юля на кожному кроці читаємо панеґірики силі творчости, уміню та спроможности українських майстрів та худогів — і де-ж се все ділось? Північна Росія викликає з України архитекторів, малярів, печатників, ґравировщиків, учених, лікарів, бере на взорець всі здобутки культури півдня — а кінчає тим, що московським собором забороняє українським архитекторам будувати церкви так, як вони сотні літ будували їх у себе на Україні. І двіста пятьдесять років лежить ся заборона на українській штуці, здавлює її до того, що — сором сказати! Колись, читаючи про сей факт, здивовано підійме брови читач і спитає: «та невже»? — а се історичний факт! Для можливости проведеня українського проєкта земського будинку навіть в комісії — він був названий «проэктом в псевдо-мавританском стиле»! бо слово український провалило-б усю справу.
Навіть в орігінальности нашого стилю нам старали ся одмовити. Напр., Л. В. Даль каже, що наша форма будованя церкви, позичена з... Сирії, куди її занесли хрестоносці. Академик Суслов бачить щось подібне до української церкви на бронзових дверях в Ґнєзно (в Польщі), в будинках французьких хрестоносців на Неаполітанськім березі, в Транинській та Молфетській церквах; показує на шотляндців та бенедиктинців, котрі принесли з собою свою штуку до Ґерманії та Моравії, а тому вивод — Українці взяли свій тип відотіль і українську архитектуру треба лічити «подражаніем католическим и уніатским храмам Запада». А якийсь Норбеков в «Православном Собеседнике» просто заявив: «малорусская архитектура в своих по крайней мере существенных чертах мало чем отличается от северной деревянной архитектуры». Та воно й справді так: і там єсть стіни та вікна і там; і там хрест на куполі і там — одно слово, тождество.
А між тим як се криво та косо і як одразу видно білі нитки, якими пошито таку російсько-патріотичну ляпанину. Щоб зберегти «чистоту северно-русскаго стиля» та, Боже спаси, не вбачити в ньому впливу української творчости — робить ся ціла Вавилонська башта виводів, що розвалюєть ся при найменьшому подуві критики. Отсє недавно вийшов 1-ий випуск «Древностей Украины», присьвячений розбору українського церковного стилю. В сій книжці проф. Г. Г. Павлуцький, відомий спеціялыст, шляхом серйозного наукового студіюваня приходить до таких виводів:
«Сравнительное изученіе малорусских и западных храмов приводит нас к выводу, что малорусская архитектура представляет черты совершенно отличительныя от западнаго деревяннаго зодчества; она облекается в формы свободныя, самостоятельно вырабатывая свои оригинальныя особенности. Южная Россія твердо сохранила формы церковной архитектуры, несмотря на многовековое давленіе католицизма и уній. К малорусским деревянным храмам нельзя применить ни одной из известных художественно-исторических схем: их нельзя отнести ни к готике, ни к стилю возрожденія, ни к бароко — они сами представляют стиль, естественным образом возникшій из строительнаго матеріала и в теченіе ряда веков сохранившійся неизменным».
Або ще в другому місці: «Малорусское деревянное зодчество является искусством національным, искусством сохранившим свой національный характер благодаря тому, что оно самостоятельно переработало и совершенно поглотило все чужіе элементы византійскіе или западные, которые к нему притекали». І такі виводи — се зовсім не те, що безпідставний викрик, видвинутий ради цілей зовсім не наукових; се результат довгої роботи, результат безстороннього студіюваня.
В усякім разі той факт, що Полтавське Земство збудувало ся в українському стилю, справді одкриває широкі горизонти. Уже музей в Лубнях проєктуєть ся в українському стилю, земські школи будуватимуть ся в українському стилю, де-кілька приватних помешкань в українському стилю. Так само в Харкові повинна була перебудовуватись церква в імя Св. Різдва; був вироблений проект, умовлено з архитектором і скоро вже хотіли валити стару церкву, щоб на її місце поставити знову якусь ординарію. Але тут трапила ся більш-менч така-ж сама річ: покликано було д. Васильковського за експерта і він з його вічною манерою висьміюваня назвав спроектовану церкву «водоразборной будкой», показав будівничій комісії де-кілька своїх малюнків старих українських церков — і в результаті церква Св. Різдва теж буде збудована нашим стилем.
Одно слово, тепер тільки треба робити, безутомно робити нашим українським малярам та архитекторам, збирати що зостало ся від періодів розцьвіту нашої штуки, щоб не дати загинути тому, в що вкладали душу і талан наші прадіди. І тоді скоро вся Україна покриєть ся будинками в своєму стилю, нові форми будуть чарувати нас так само, як сотні літ тому назад тішили око безпосередньою чистотою художної думки.
На останок ще хотів би сказати двоє слів про ті картини, які взяв ся намалювати д. Васильковський в великій салі Полтавського Земства. На одній картині (довжиною 14 арш. заввишки 4 арш.) буде намальовано — передача полковничих клейнодів, акт колишнього самоуправленя України. Велика Полтавська площа вся заповнена козачеством. Тисячі люду сьвяточно вбраного; яскраві фарби жупанів, кунтушів, прапорів вбирають в себе очі, грають і блищуть на сонці. На всіх обличчах видко вартість момента: єсть задоволені виборами, спокійні, єсть ґрупи протестантів, що кричать ще та ґвалтують, але се так, більше для проявленя своєї свободи, бо факт уже є фактом і нічого з тим не поробиш. В центрі картини нововибраний полковник під прапорами, що тихо віють в літньому повітрі, приймає полковничу булаву. Він через верх завдоволений, що йому випала така честь, але тримаєть ся чемно та рівнодушно, як того вимагає етикета... Навколо старшина, сурмлять кінні сурмачі, селяне ближніх сел стоять та дивлять ся на сі сотні козачого люду, на сі фарбні групи, на се золото, оксамит, парчу, що блискучо сіяє на сонці та сліпить очі. На тлі картини Полтавські стародавні будинки, церкви — і все се купаєть ся в пекучому українському повітрю, насиченому променями сонця, а золотиста курява ніжними тонами застелює далечінь.
Друга картина (так само, як і третя) буде меншою, хоч і не багато (1Зх5½). Над вечір. Сонце зайшло вже і небо потемніло; з боків насунулись хмари і розірвали ся посередині, давши глибокий блакитно-жовтавий тон. Степ Килиїмський напарив ся сонцем за день і дише тепер вохкістю, збираєть ся заснути. І самотно навколо... тихо... Далеко в степ одбіг, тікаючи, кінь, а той, що за хвилину ще сидів на ньому, повалив ся убитий. Се татарин, а убив його козак Голота, що «не боїть ся огня, меча, ні третього болота»... І справді: подивившись на се сухе, хиже, з тонким носом обличє, на сі допитливо стулені брови, бачиш, що такому нічого не страшно. От заїхав він сам кудись, через хвилину стане зовсім темно і він зостанеть ся один на весь степ. Зустрів татарина, убив його, але міг же й татарин його убити, міг він і на цілу валку татар натовкнути ся. Але він мало, певно, думав про се. З рушницею, з котрої ще йде дим, він повагом наближаєть ся конем до вбитото татарина, не довіряючи ще своїй удачі.
Він йому віри не донімає —
Келепом межі плечі торкає.
І тілько тоді вже, як запевнив ся, що татарин лежить мертвий, живить ся здобичу, певно страшно жалкуючи, що утік кінь. А потім дякує:
Ой спасибі тобі, поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мені, козакові молодому в не-
[щасливій годині погодило.
Сей образ, витриманий в вечірніх таємних фарбах, певно робитиме велике вражінє, а надто в такому великому масштабі, коли степ весь дихне на глядача своїм простором.
Нарешті третя картина — се вже иньша сторона житя України, торговельно-культурна. Серед зеленого, залитого сонцем степу простяг ся один з нервів України — великий шлях Ромодан. Скільки оком сягнеш пішов він, широкий могутний, потік як річка і як річка несе на собі щодня тисячі пудів усяких товарів, збіжа, коштовних тканин, риби, соли, кав’яру. Тисячі люду, волів, возів їдуть щодня ним, чумаки ночують, пасучи скотину серед безкінечних степів. Коли-б глянути зверхи на шлях Ромодан у ночі — скілько вогнищ розкладено по обох боках його, скілько казанів кипить з кашою. І от зараз, до щебету птиць, до битя перепела, до скрекотаня коників примішуєть ся скрип далеких маж, обтяжених вагою, укритих шкурами. Ніжне небо і в ньому сьпівають жайворінки. Шлях пішов і завернув ся наліворуч, десь ледве видко манячить село, церковка, а навколо степ, степ і степ...
Картина повинна давати вражінє поезії великого шляху, безкінечного простору і лише де-кілька людей на передньому пляні, віз, воли, колодязь з журавлем, «фігура» — скажуть вам, яким маленьким здаєть ся творець — чоловік перед результатом своєї роботи — великим українським шляхом.
