Дневник (1920)

Подробности: Просмотров: 44617

Євген Чикаленко. Щоденник. 1920 р.

Публікується за виданням: Чикаленко €.Х. Щоденник, 1919-1920. — Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. — 640 с. Стор. 204-528

Опубліковано у форматі .djvu на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 204

2.I.1920. Перемишль.

Сьогодні я вичитав в польських газетах, що київський большевицький уряд по радіо запрошує Винниченка до Києва, очевидно, щоб він став на чолі "Независимой Украинской социалистической республики", в тій надії, що українська інтелігенція і народ помиряться з большевицьким ладом, коли на чолі його стане Винниченко. Розрахунок большевиків правильний. Винниченко принципіальний большевик, але разом з тим і гарячий націоналіст; якби він певний був, що українська соціалістична республіка при цій комбінації дійсно зможе стати незалежною, то він, не завагавшись, згодився б стати на її чолі. Але він знає добре російську демократію, знає, що вона тільки говорить про "независимую" Україну, аби відбитись від царсько-генеральської реакції, яка загрожує всім здобуткам революції, він добре знає, що коли минеться ця небезпека, то московські большевики, як колись і царі, постепенно, а потім і рішучо візьмуться за повне об'єднання "независимой" України з Великоросією. От, над цим задумається Винниченко і довго буде вагатись, поки прийме те або те рішення.

Якби він мешкав ближче до Києва, і з ним большевики могли говорити безпосередньо, то можливо, що вони б його переконали в щирості своїх замірів, і він попробував би збудувати Українську державу і при цій третій комбінації, як він це робив за Ц. Ради і за Директорії, а тепер, коли з ним доводиться переговорюватись тільки по радіо, певне, він завагається; до того, він ще тепер, очевидно, захоплений писанням своїх заходів коло будування української держави в періоди Ц. Ради, гетьманщини та Директорії. Оці переживання "національного відродження" українського народу, напевне, так його ваблять, що його тепер нелегко від них одірвати.

А тим часом він по своїй вдачі такий бурний, такий рисковитий і славолюбивий чи самолюбивий, що, можливо, він покине кабінетну працю і знов кинеться в вир життя.

Поживем — побачим! От тільки не знаю, яким способом добереться Винниченко до Києва, коли згодиться на пропозіцію большевиків? Ні Австрія, ні Венгрія, ні Румунія, ні Польща тоді його, як большевика, не пропустять з Відня. Правда, він звик за своє життя пробиратись по чужих пашпортах, то якось умудриться доїхать до Берліну, а відтіля може вже літаком поїде чи полетить до Києва. Цікаво!

4.I.1920. [Перемишль].

Всі газети подають звістки, що Денікінові вже прийшов кінець, що його вже скинуто з головного командування і його заступив генерал барон Врангель. Одні кажуть, що головний його штаб переїхав в Одесу, а другі — що до Новоросійська, але безсумнівний факт, що фронту дені-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 205

кінського вже нема, а окремі групи ще б'ються чи одступають з боєм в різних місцях. Західні території, які Денікінові здали галичани, тепер по згоді з ним зайняли поляки, мало чи не до Жмеринки; Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Київщина зайняті большевиками, вкупі з нашими повстанцями, денікінці ще, очевидно, держаться або збираються на побережжі Чорного моря; принаймні в газетах ще нема вісток, щоб Одесу, Херсон, Миколаїв та Кримські порти зайняли большевики, а є звістка, що Таганрог, Ростов зайняли повстанці чи місцеві большевики.

Цікавий момент! Що тепер буде робити Антанта? Можливо, що аж тепер вона признає Україну (тоді коли вона вся в руках большевиків і коли й уряд Київський склався майже переважно з українців) і буде силувати Фінляндію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, кавказців йти помагати Україні проти большевиків; дасть амуніцію, одежу, чоботи і т.і. і буде намагатись від них активного наступу, а в Сибіру, певне, будуть наступати японці.

Весною пошле свій флот. Та, може, якісь колоніальні, кольорові війська на додачу. Мене найбільше тепер цікавить ситуація на Україні. Коли справді Антанта організує наступ проти большевиків з тих держав і державок, що витворились з бувшої Росії, то повинна і Україну визнать, як самостійну державу, щоб розбить українське населення на два лагері — на самостійників, на чолі з Петлюрою, і на українських большевиків, що тепер з'єднались з російськими большевиками. Трохи запізно прийде оте визнання України! Петлюра зовсім не має ні території, ні війська; хіба поляки тепер йому дадуть два, три повіти Поділля та повертають отих інтернованих, що тепер порозводили по лагерях. Єсть звістка, що в Варшаву до Петлюри на пораду приїхав отаман Зелений; очевидно, щоб порозумітись — з ким йому тепер битись. Не знаю, чи згодиться тепер Петлюра стати на чолі антибольшевицької групи, коли частина його війська і уряду перейшла до большевиків, а особливо, коли на чолі большевицького уряду в Київі стане Винниченко? Взагалі, така настала складна комплікація, що й мудрий Соломон не розгадає, як вона складеться. Коли большевики, покінчивши з Денікіним підуть одбирати Білорусь, то в стратегічних цілях вони можуть піти й на Галичину, в надії, що тут підніметься проти поляків мох і трава. І справді, коли большевики кинуть в Галичину отих галичан, що передались до Денікіна, а тепер переходять до большевиків, то в Галичині може бути страшна картина, ще страшніша за ту, що була в 40-му році, коли мазури пиляли польських панів пилами, приговорюючи — "помалютку, бо пан добри бил!"

Тепер вже між поляками є каяття, що не визнали України і не дали їй помочі проти большевиків раніше, коли у неї ще було військо. Певне, й Антанта тепер кається! Так, є каяття, та нема вороття! Коли Польща не видержить большевицького нападу, тоді й в Германії, і в Венгрії підніме голову большевизм, і хто знає, що тоді буде по всій Європі. Я собі гадав, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 206

світова завірюха вже кінчається, що вже літом 1920 року наступить якийсь спокій, аж показується, що ми ще напередодні, може, найвищої точки тої завірюхи, яка протягнеться ще скілька років! Хмельниччина тягнулась коло 25 років; Велика французська революція теж не менше; я гадав, що теперішня, в вік пару, електрики, пройде вп'ятеро швидше, аж воно подобає на далеко довший час! Якби хоч дожити до кінця, щоб побачити, чим оце все скінчиться, і в яку форму вильється доля України. Але все-таки мені не віриться в те, що вже прийшла черга і на українську державність, все думається, що я до неї не доживу, що ще візьме гору реакція, яка знов витворить оту "тюрму народів", хоч може й не на довгі роки.

5.I.1920. [Перемишль].

В сьогоднішньому польському "Robotniku" надрукована кореспонденція, яка представляє ситуацію на Україні трохи в іншому освітленні:

"Армія Петлюри з успіхом провадить далі бійку за незалежність України. Частина війська Петлюри, вислана під проводом Павленка на запілля військ Денікіна, під Деражнею розбила відділ денікінців, при чім здобуто 5 транспортів з амуніцією, обмундируванням, новими англійськими гарматами, харчовою поживою, і визволила з полону 1400 козаків. Група отамана Шепеля, з'єднавшись з отаманом Коновальцем, здобула Вінницю, базу операційну північно-західного фронту Денікіна. В руках отамана Тютюнника та Волоха повіти Бердичівський та Житомирський. Перехресна станція Козятин здобута отаманом Мельником. Волох здобув Летичівський повіт з містом Летичів.

Прем'єр український Мазепа з решткою членів уряду і часткою війська знаходиться в Хмельнику і займає своїм військом лінію Хмельник-Калинівка. Бар теж в українських руках. Отаман Божко направляється від Бару на Могилів на Дністрі.

Щодо большевиків, то вони оперують на схід від магістралі Київ-Одеса. Херсон та Миколаїв здобули повстанці під проводом Стрільченка, котрий легко випер звідти деморалізовані денікинські відділи. Лінії фронту Денікіна не можна окреслити через хаотичне одступлення його військ, одначе, можна констатувати два напрямки його відступу, а саме: військо генерала Драгомірова і Бредова одходить в напрямку на Дін; а військо Промптова [Промтова](?)*, що оперувало на правобережжі Дніпра, одходить в напрямку на Одесу. Становище військ Промптова нагадають зовсім ситуацію, в якій було в минулім році в Одесі французське військо.

З Кам'янця від 30 грудня подають такі звістки: галицькі полки, що бу-

* Загальне керівництво білими військами на Правобережній Україні в кінці 1919 р. здійснював ген. Шіллінг, ген. Промптов командував одним з корпусів, який утримував лінію Бірзула-Долинська-Нікополь (див.: А.И. Деникин. Поход на Москву. — К., 1990. — с. 161). Очевидно, прізвище ген. Промптова було Є. Чикаленку незнайомим, тому він помітив його знаком "?". — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 207

ли сконцентровані у Вінниці, зірвали союз з Денікіним і оголосили себе за радянську українську владу, що большевики встановили в Києві. На чолі уряду української республіки рад стоять: Раковський, Мануїльский, Петерс, Полозов та ін., більшість мають українські комуністи та "боротьбисти"; уряд сей шукає підпертя в широких масах людності і заховується. Ситуація Денікіна погіршується з кожним днем: надійшли звістки, що на Дону взяла гору самостійницька течія і оголошено вже незалежність Дону".

З цих вісток видно, що самостійницький уряд з Мазепою на чолі не в Києві, а в Хмельнику і не злився з київським большевицьким, а має ще своє військо, що б'ється з денікінцями. А в Києві уряд большевицький торішнього складу з румуном-інтернаціоналістом Раковським на чолі, з домішкою українських комуністів, як Михайло Авдієнко і К° та "боротьбистів", на чолі з Полозовим. Оці-то українці і викликають, очевидно, Винниченка, але невідомо, чи за згодою Раковського і К°.

Значить, на Україні тепер дві влади: українська самостійницька — петлюринська, яка через поляків сподівається помочі від Антанти, і українська, що йде в "тесном объединении с Россией", як пишуть большевики, і має спільну "русско-украинскую красную армию", тобто федеративна совдепія. Значить, коли большевики випруть зовсім з України Денікіна, то вони мусять або увійти в якийсь контакт з самостійниками-петлюринцями, або битись з ними, як і з денікінцями-реакціонерами. Тим більше, що Петлюра, як сповіщають польські газети, організовує новий буржуазний уряд, з А. Лівицьким на чолі, з несоціалістичних елементів і з признанням приватної власності на землю, а може, й під натиском поляків, і з великим максимумом володіння. Таку несоціалістичну, буржуазну Україну напевне признає Антанта, бо пересвідчилась, що з російськими генералами не зможе відбудувати "єдиної" Росії, і буде підпирати її в боротьбі з большевиками, примусивши й поляків та всі, повставші в бувшій Росії держави, разом йти на большевиків. Якщо складеться справді така коаліція і випре большевиків з України хоч літом 1920 року, то можна сподіватись, що ми матимем і українську буржуазно-демократичну державу, як Франція, яка за поміччю Антанти і устоїться.

Цікаві часи! Коли б тільки не вмерти від тифу, який тепер так страшенно скрізь косить людей, щоб побачити, чим скінчиться оцей всеєвропейський циклон.

8.I.1920. Перемишль.

Вчора, по дорозі з Варшави до Кам'янця, знов заїхав до мене Петрусь. Він оповідав, що мав їхати до Відня в розпорядження члена Директорії Макаренка, але міністерство послало його до Кам'янця, боячись, щоб він не прийняв участі в з'їзді гетьманців в Празі. Є відо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 208

мості, що прихильники гетьманщини, а ними тепер стали майже всі військові Петлюри, бо зовсім розочаровались в здатності його вести якусь будівничу працю, подали думку Скоропадському знов попробувати щастя. Кажуть, що Антанта вчепилась за цю думку і обіцяє йому свою піддержку, яку давала Денікінові і К°, а також заставить Германію віддать йому всіх полоненних українців та німецьких офіцерів до них. Петрусь вірить в успіх Скоропадського, бо за ним піде військо, що було при Петлюрі, а особливо Січові стрільці, а селянство так втомилось, що охоче примириться не тільки на гетьманові, а навіть і на цареві. На гетьманство є ще й другий кандидат — Василь Вишиваний, тобто Вільгельм Габсбург, який давно марить про корону на Україні, а принаймні спочатку, хоч про гетьманство. Я вже писав в свій час, що перед гетьманщиною австрійці робили в Києві заходи, щоб провести цього Габсбурга на начальника Української Держави, але всі охотніше тоді погожувались на якогось Гогенцолерна, бо Габсбурга династія ніяких сімпатій ні в кого не викликала, а кінчилось тоді на Скоропадському. Але в успіх кандидатури Скоропадського мені не віриться, бо, вільно — чи не вільно, а політика його була невиразно українська: ввесь час він говорив про самостійність Української Держави, а разом з тим підтримував Денікіна зброєю, амуніцією і в самому Києві протежірував організації російських добровольців, виправдуючись, що се робиться проти большевиків.

З другого боку, є звістка, що президентом міністрів в Києвському большевицькому уряді став М. С. Ткаченко, а Мазепа та Безпалко, петлюринські міністри, теж прийняли міністерські портфелі; якщо цьому правда, то значить большевики складають виразне українське правительство, щоб прив'язати до себе всіх українців в надії, що тоді Україна буде "в тесном объединении" з совєтською Росією, тобто у федеративному з'язку. Але з певністю можна сказати, що Антанта буде проти такого зміцнення "Совдепии" і таки на весну організує коаліцію проти большевиків; можливо, що визнає і буржуазну Україну на чолі з Скоропадським чи Василем Вишиваним. Щодо Петлюри, то Петрусь певен, що його кар'єра скінчена, і що незабаром його поляки конфінують або й інтернують. Петрусь каже, що ліпше йому було застрелитись на Україні, ніж їхати до Варшави і робить з поляками угоду, принаймні він тоді хоч для історії зберіг би почесне ім'я. Так Петрусь і висловився в Варшаві перед мировою місією, яка очевидно донесла се до ушей Петлюри, бо після того Петруся не послали до Відня, як думали, а відкомандирували до Кам'янця. Петрусь не поїхав би туди, якби йому видали в Варшаві гроші, що йому належать за скілька місяців служби, спочатку секретарем царгородської місії, а потім — радником міністерства закордонних справ, але йому видали асігнату на Кам'янець. З Кам'янця Петрусь має намір добратись до Києва, а відтіля — в Коно-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 209

нівку, де знов думає зайнятись пасікою, бо вже перетомився і таки остогидла йому служба в фіктивному урядові неіснуючої держави. Коли на чолі української держави стане Скоропадський чи Вишиваний або Петрусів особистий приятель, Винниченко, тоді він знов піде на посаду, щоб служити українській державі, бо Петрусь, як безпартійний, готовий працювати з всяким урядом, аби тільки була надія, що збудується своя держава — а чи вона буде соціалістичною, чи демократичною, чи навіть монархічною, йому все одно.

Страшить мене оця подорож Петруся до Києва: фронт там так поплутаний, що не розбереш, де петлюринці, де большевики чи денікінці, чи повстанці; з кожним з них треба мати діло, від кожного викрутитись, а це рисковано і небезпечно для життя, не кажучи вже про те, що кожний з них здере з нього і черевики, і убрання і видере гроші. Я одмовляв його, як міг, від такої рискованої і, власне, непотрібної подорожі, але він по вдачі такий непосидющий, рисковитий, що завжди шукає собі якихось "приключений", вірячи в своє щастя, яке його виручало і на війні з Германією, і в пригодах з большевиками.

10.I.1920. [Перемишль].

Свята різдвяні провів я наче дома, в ріднім оточенні. На Свят-вечір запросив мене до себе п. гофрат Кучеркевич, а саме тоді приїхав до мене Петрусь, то ми з ним разом і пішли. Так, як і у нас, подавали: пісний борщ, але буряковий, який у нас зветься польським, потім щуку по-жидівському, вареники, голубці, кутю та узвар, тільки не було пирогів, як у нас. На перший день Різдва запросили нас на обід до радника Дмоховського, але Петрусь не пішов, бо саме в обідню пору одходить поїзд, а він поспішався до Львова, бо там його ждав його колега Колчанов, з яким він має їхати до Кам'янця. Тяжко мені було розлучатись з Петрусем, бо їде він в дуже небезпечну подорож. Та, хто знає, як він і з Львова виїде, бо той раз в йому запідозрили большевицького агітатора і на допиті казали, що й я конфінований за підозріння в большевизмі. Дивні діла твої, Господи!

Мене, котрий тікав з Києва від большевиків, поляки підозрівають в большевизмі, очевидно, вважаючи всіх українців за большевиків. Другого дня мене знов запрошено на підвечірок до Кучеркевича, а третього дня — до д-ра Дмоховського теж на підвечірок. Всі тутешні галичани ставляться до мене дуже сердечно, але мене обурює оте їхнє москвофільство, яким вони дихають. Коли я сюди приїхав, то вони всі так превозносили Петлюру, аж нудно було слухати, а коли я не поділяв їх захоплення, то вони пояснили се собі тим, що петлюринський уряд забрав у мене маєтки, то тому я й ставлюсь до нього так критично. А ко-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 210

ли пішли чутки про угоду Петлюри з Варшавою, то вони почали так його лаяти, що мені вже довелось обороняти його. Всі свої надії, все захоплення вони перенесли на Денікіна, дарма, що той боровся за відбудування отої тюрми народів; галичани готові обруситись, аби не бути під Польщею, бо вони не стільки бояться поляків, як боротьби з ними; коли розуміють, що поляки не зможуть їх ополячити, облатинити, але їм хотілося б без боротьби спекатись Польщі і з'єднатись з Росією, хоч би їм там загрожувало обрусіння, бо вони, знов кажу, не мають відрази до росіян, а, навпаки, всі їх симпатії і навіть пієтизм звернені до Великої, могутньої Росії, до руського народу, бо й вони себе вважають і називають руськими. Після розгрому Денікіна вони всі надії свої тепер поклали на большевиків, бо то теж "руські", і сподіваються, що большевики прийдуть їх визволити з-під польського ярма. Вони не вірять тому, що писалось і пишеться про страхіття большевицького панування, бо то пишеться в польських газетах, таких "безличних", брехливих... Вони не повірять і М. Горькому, який пише в "Несвоевременных мыслях":

"Я считаю идейный максимализм очень полезным для расхлябанной русской души. [...] Но практический максимализм анархо-коммунистов и фантазеров из Смольного — пагубен для России, прежде всего, — для русского рабочего класса. [...] Народные комиссары относятся к России как материалу для опыта, русский народ для них — та лошадь, которой ученые-бактериологи прививают тиф для того, чтоб лошадь выработала в своей крови противотифозную сыворотку. Вот именно такой жестокий и заранее обреченный на неудачу опыт производят комиссары над русским народом, не думая о том, что измученная, полуголодная лошадь может издохнуть. В современных условиях русской жизни нет места для социальной революции, ибо нельзя же, по щучьему велению, сделать социалистами 85% крестьянского населення, среди которого несколько десятков миллионов инородцев-кочевников. [...] Все то, что я говорил о дикой грубости, о жестокости большевиков, восходящей до садизма, о некультурности их, о незнании ими психологии русского народа, о том, что они производят над народом отвратительный опыт и уничтожают робочий класс... все это и многое другое, сказанное мною о большевизме — остается в полной силе. Опыт социальной революции, сознание весьма утешающее маньяков этой прекрасной идеи и очень полезное только для жуликов".

Так пише ідейний большевик Горький під большевицькою цензурою, а Купрін, що недавно втік з Совдепії, запевняє, що большевики нарочито держать городське населення в голоді, щоб воно не мало сили протестувать, а покірно зносило їхнє панування. Він каже, що вони хваляться цим, самодовільно кажучи: "Если мы издадим декрет, по которому в такой-то день и час все граждане Петрограда, не достигшіе 50-ти летнего возраста, обязаны явиться на Марсово Поле для получе-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 211

нія 25-ти розог, то 75% непременно явятся и станут в хвост, а 25% представят медицинское свидетельство, увольняющее их от этой гражданской обязанности" або: "Теперь мы с гордостью можем констатировать, что благодаря мощным усилиям революции жизнь отдельной личности потеряла всякую ценность".

А що пишуть про большевиків "Варшавское слово", "Варшавская речь", пражське "Русское дело", або берлінське "Время" та інші кадетсько-чорносотенні газети, то тому вже й я не вірю.

Дивна засліпленість у цих людей! Вони не самі винні, що в Росії так розбушувався народ, що так поширився большевизм і прийняв такі жорстокі, грубі, кровожадні форми. Вищі, пануючі класи з своєю Думою підтримували оті страшні російські порядки, оту тюрму народів і окремих людей. Оті порядки привели до здичавіння, до озвіріння темний народ, і нема нічого дивного, що коли розламалась клітка, в який замкнуто було того звіря, то він, вирвавшись на волю, почав рвати, терзати і гризти всіх, не розбираючи, хто його ворог, а хто — приятель. Якби російська Дума та уряд були такі мудрі, як, скажем, Англія, то вони постепенно давали б народові людські права, призвичаювали б його до свободи; давали б права всяким націям, з яких складалась Росія, то не було б і большевизму, не було б і розвалу Росії. Вони зробили Росію ненависною всім народам, населяючим цю прокляту державу, і кожному окремому її "подданному", бо горожан в дореволюційній Росії не було.

А тим часом большевицький режим, яким його описує ідейний большевик Горький, єсть явище ненормальне, а тому і вдержатись довго він не зможе. Я не думаю, як інші, що він згладиться в своїх різких формах, приспособиться до життя, зробить великі уступки сучасним обставинам і таким чином устоїться. Я думаю, що цей большевицький режим з своїми героями буде випертий реакцією, а потім вже реакція буде приспособлятись до нових вимог життя, яке повинно піти по середній лінії, і той новий порядок життя вже будуть здійсняти інші люди, бо завжди буває на світі так, що будують нові форми життя не ті люди, що руйнують старі.

А тому орієнтація на большевизм наших політиків — помилкова; це значить тулитись до конаючого, який не має будучого, а весь в минулому. Україна повинна все-таки, коли хоче жити своїм державним життям, тулитись до Антанти, а не до большевиків. Хоч можливо, що вона і з орієнтацією на Антанту так само не доб'ється суверенності, як і з большевиками, але вона з Антантою швидше осягне можливість розвивати і творити свої культурні цінності, які проведуть до своєї державності. Український народ не войовничий, яким його хотять бачити наші псевдопатріоти; історія показує, що він не мечем, а більше плугом заво-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 212

ював собі ту величезну територію, яку тепер посідає. Тепер настала пора, коли він почне виробляти з себе інтелігенцію, яка витворить в будучім і свою культуру, яка стане фундаментом і для своєї державності.

14.І.1920. [Перемишль].

Большевицька хвиля все ширше й ширше розливається по Україні, і денікінців вже майже скрізь приперто до моря, і вони мусять сідати на кораблі, під захист Антанти; незабаром большевицька армія наткнеться на українську, яка на чолі з Павленком-Омеляновичем займає скілька повітів Поділля та Київщини (Літинський, Таращанський, Звенигородський, Брацлавський, Вінницький та Летичевський) з урядом в Вінниці, на чолі якого стоїть прем'єр Мазепа з Макухом, Безпалком та іншими міністрами. Цікаво, що буде робити український уряд? Чи він, як і торік, буде одходити перед большевиками на захід, чи увійде в якусь угоду з большевиками, чи зіллється з ними в одну "русско-украинскую красную армию". Антанта досі не визнає України, а начебто доручає Польщі окулірувати всю західну Росію по Дніпро та Двіну і "оточити большевицьку Росію колючим дротом". На півночі поляки вже дійшли до цих рік і укріпляються на них, щоб не пустити на захід большевиків. На Україні вони теж потроху посовуються далі на схід і вже зайняли майже всю Волинь і частину Поділля, які їм одступив Денікін і, увійшовши в контакт з українським урядом Петлюри, наче помагають йому організувати армію, яка розпалась під напором Денікіна. А тим часом вони роззброїли по частинах майже половину української армії і порозвозили її по лагерях, де й інтернували. У мене зараз гостює О. М. Пилькевич, інспектор петлюринської армії, якого інтернували коло Кракова, в Ланцуті, разом з армією, що складається з двох тисяч душ. Він оповідає, що поляки кажуть, що в Ланцуті по умові з українським урядом має сформуватись ціла українська дивізія, яка має вирушити на большевиків; а тим часом умовини життя такі, що козаки не мають чого їсти і мруть на плямистий тиф, а здорові потрохи тікають з лагеря; так що замість збільшення число козаків з кожним днем тане. Я гадаю, що поляки вивезли з України цю армію не для формування, як вони кажуть, а щоб вона не заважала їм захоплювать українську територію. Цей момент нашої історії цілком нагадує той, коли москалі, з'єднавшись з Брюховецьким, хотіли заволодіти всією Україною, а поляки, виставивши Тетерю, сунулись з другого боку, а великий патріот Дорошенко силкувався зберегти самостійність української держави. Так, тепер большевики вкупі з українськими комуністами сунуть на Україну, поляки з Петлюрою посовуються з заходу, а уряд Мазепи ще силкується одстояти самостійність. Для мене ясно, що скін-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 213

читься це, як і в 17 віці, поділом України між поляками та росіянами, бо українська самостійницька армія не зможе встояти ні проти большевиків, ні проти поляків і мусить до кого-небудь з них приєднатись. Певніше всього, вона приєднається до большевиків, бо ввесь демос охотніше піде з большевиками, ніж з поляками.

15.I.1920. [Перемишль].

По газетних відомостях, поляки скликають у Варшаві конференцію всіх нових держав, що відділились від Росії — Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, України, Кавказьких республік і Румунії, щоб обміркувати, як їм відборонитись від большевиків, коли ті, покінчивши з денікінцями, повернуть всі свої сили на них. Очевидно, ця конференція скликається з ініціативи Антанти, але все-таки вона і досі не визнала України, як самостійної одиниці цієї коаліції і, можливо, що до неї вона приєднає і недобитки Денікіна, під проводом, може, вже якогось Романова. Але Україна і денікінці — це огонь і вода, разом вони на Україні існувати не можуть, і обидві сторони воліють битись між собою, ніж йти разом проти большевиків. Російська реакція воліє большевиків, ніж українців, бо вони все-таки дбають про єдину Росію, яка переболівши на большевизм, все-таки буде Росією, а українці розривають її на шматки. Українці воліють большевиків, бо вони не мішаються до культурної роботи українців і хоч на словах признають самостійність України. Газети пишуть, що з приходом в Київ большевиків, знов почали функціонувати всі українські інституції, які позакривав Денікін.

Але що буде з Україною, коли ота коаліція розіб'є большевиків? Якщо Антанта не признає її, то її тоді поділять між собою поляки та реакційні росіяни, якщо вони будуть в коаліції. А коли большевики розіб'ють коаліцію, то на якийсь час знов буде єдиная совдепія. Взагалі, коли Антанта не признає України, то для неї ні в тому, ні в тому випадку, нема ніякої надії на самостійність, хоч в межах скількох наддніпрянських губерній.

17.I.1920. [Перемишль].

Всі польські газети в великому переполосі, бо большевики вже доконали денікінців і навіть кажуть, що самого Денікіна полонили з його штабом. А Троцький сказав, що коли вони кінчать денікінців, то всіма силами підуть на Польщу. Всі певні, що большевики, підсилені українцями, розгромлять польську армію, бо вона вже й так почала розкладатись під впливом большевицької пропаганди. Коли буде розгромлена

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 214

польська армія, то тоді і в Польщі буде "советское" правительство, а Ленін пророчить, що в цьому році "советские" правительства будуть по всьому світі. Англійський уряд теж переполошився, і Ллойд-Джордж спішно скликає на нараду військового та морського міністрів. Українська преса злорадствує, кажучи, що якби Антанта в свій час признала Україну та дала їй амуніцію, зброю, медикаменти, замість того, щоб все це давати російським царським генералам, то Україна була б греблею, яка спинила б большевицьку повінь на Європу. Українська преса хвастливо хвалиться, що український народ вигнав з України німців з їх ставлеником Скоропадським, потім вигнав большевиків, нарешті, вигнав і Денікіна і не пустив би на свою територію большевиків, якби українська армія мала чим битись і якби, з благословенія Антанти, на неї не сунулась ззаду польська армія, а тепер Україна, з'єднавшись з большевиками, які їй запевняють самостійність, помститься над Антантою. Але це тільки одне самохвальство, бо німців вигнав не український народ, а вони самі пішли, коли почалась в Германії революція, а він тільки грабував одступаючих, большевиків з України перший раз вигнали німці, а другий раз Денікін, разом з Юденічем та Колчаком, які на них напирали з півночі та з Сибіру, а тепер Денікіна з України виперли большевики. Правда, український народ помагав і денікінцям, і большевикам, бо він нападав на тили кожного з них і грабував та бив тікаючих. Так-само робить всякий трусливий звір і всякий первісний, темний народ: відступає від нападаючого і доганяє одступаючого. Так що нема чого вихваляти і возвеличувати наш темний, несвідомий народ, якому байдужісінько до своєї держави, якої він ні разу не обороняв за цих три роки, а тільки грабував та мародьорствував кожну розбиту армію на своїй території. Так буде й тепер. Коли польське військо одступатиме перед большевиками, то народ український буде його бити і грабувати на тилах, а коли большевики не встоять проти поляків і будуть тікати, то так-само і їх будуть грабувати та добивати наші селяни. Та ще краще: О. Пилькевич та Толпаш оповідають, що наші селяни так-само грабували і українську, тобто свою армію, коли вона одступала перед большевиками та денікінцями. Українські селяни нарочито розбирали рельси, перекидали поїзди з українським військом і під час катастрофи грабували їх; українське військо та й сам Петлюра ховались від свого народу на території, зайнятій польським військом. Пилькевич про це оповідав мені пошепки, хоч ми були тільки вдвох, щоб ніхто не почув оцього "позору", як він каже. Народ наш ще не нація, а тільки етнографічна маса, а тому і не оборонить своєї території і не збудує своєї держави, якби не вихваляли його наші патріоти, а через те сусіди знов, як в 17 віці, поділять нас границею, на якій помиряться.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 215

18.I.1920. [Перемишль].

[В. Королів (Старий) — Є. Чикаленку]

3.I.1920.

Щиро-любий і дорогий Євгене Харламповичу.

Вітаю Вас з Новим роком, який дасть нам змогу на одному з понеділків відомого Вам солона весело посміятися над Вашими песимістичними прогнозами, що Ви поставили в незвичайно цікавому своєму листі. Сидючи під іншим небом, ми, звичайно, міркуємо інакше. По-нашому, все йде майже нормально до благополучного кінця. А що часами трапляються всякі прикрі несподіванки, то мене особисто це хвилює лише в той перший момент, коли я про те довідаюсь. Далі ж рішучо кожен раз переконуюся, що від того все виходить на краще. На моєму гороскопі зосталась ще одна страшна замітка ще з давніх часів, якої я найбільше боюся: це — чума. Боюся я її через те, що шкода буде втеряти більшість милих і дорогих мені людей. Особисто я думаю — на 10% і вже роблю деякі заходи на цей випадок. Отже, Ви знаєте, що я всемірно хотів би, щоб і Ви попали не в 90, а тому я уперто пропоную Вам покинути за всяку ціну небезпечні з боку здоров'я обставини й перебратись до нас. Тут я маю з весни заложити "Наталійську Республіку під чужими зорями"', повноправним членом якої при Вашому бажанні будете й Ви. Бо — цілком без жартів — я рішучо кожного дня згадую про Вас і боюся, щоб часом не зачепив Вас тиф. Правда, Ви витримаєте, як і Мик. Карпович, але ж нема потреби робити експерименти, тим більше, коли Ю.М. так побільшила Ваші шанси, взявши безстрочну відпустку. Поміркуйте ще раз і скажіть собі: згода! Тоді, пересиджуючи в "Натал. Республіці", Ви будете правити коректу своїх згадок, а я — коректу свого великого роману, який за недовгий час маю скінчити. А восени, коли Євмен Кирилович [Лукасевич], відповідно до свого доброго плана, дезінфіцирує Україну, ми гарнесенько поїдемо собі додому.

Посилав я Вам багато листів і тому не знаю, що, власне, Ви одібрали. Один був величезний, в якому я хвастав перед Вами наслідками моєї роботи цього року. Шкода мені, коли саме цього Ви не одібрали. Тепер комбіную командировку одного доброго часовика до Америки. Коли він привезе мені ті інформації, яких мені треба, то, можливо, що я зміню свої плани й

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 216

на осінь подамся за океан — провітрити, чи багато я набрехав в своїй колишній книжці про життя наших людей в Америці.

Вчора у мене обідав Олесь, який заскочив сюди по дорозі до Риму. А раніш бачив силу силенну всяких співробітників "Книгаря", що один-по-одному сюди заглядають.

Це також не було б для Вас шкідливим, бо кожен назбирав матеріалів для мемуарів, але, безперечно, їх порозгублює.

Цікавим гостем "з неба" був у моїй хаті чи не єдиний тепер в світі "лицар" і "шевальє" фон Гасан*. Розуміється само собою, що він тепер не їздить по землі чи воді, а лише літає повітрям. Прилетів він і сюди на власному апараті. В дорозі була йому Жюль-Верновська пригода. Він не роздивився в імлі, куди сідати, й замість землі чеської, сів на території мадярській, й його не розстріляли тільки через те, що за браком місця в машині він повісив був між колесами торбу з своїми брудними сорочками. Побачили мадяри, що щось дивовижне теліпається за аеропланом, й полякалися, що то не інакше, як бомби. Через те тільки єдиний в світі шевальє й зостався живий "козакам на славу". Ну, звісно, "поиздержался в дороге" й, здається, чи запродав, чи зоставив тут свого килима-самольота за тисячу корон. Заплативши, що слід було в готелі за "рибу-лабардан", кудись подався записуватись в міжнародний турнір, щоб облетіти навколо світу на аероплані. На диво веселий, бадьорий і прозорливий оптиміст, автор нової книги віршів, що цілком конкурує з Бодлером, він не зберіг, здається, нічого, що б свідчило про те, у кого мав він своє виховання. По тому, скільки місця в листі я йому уділив, Ви бачите, що зробив він на мене велике враження.

Багато ще інших цікавих людей було тута. Було чимало й таких, що й через хату одвикли перейти, все їздять на авто, були й такі, яким ми тута находили помешкання й повний пансіон на сім корон в день, з умовою вчитись мові.

Взагалі — калейдоскоп. Кажуть, все це майстерно змальовано Олесем в новій комедії "Ревізор з Кам'янця".

Щодо мене, то я собі пишу потроху, то книжки, то дрібні листи приятелям; перші — без надії побачити швидко видрукованими, другі — також без надії, що вони дійдуть по адресі.

Чекалисьмо тут Скорописа на Новий рік, та чомусь досі нема. Повторяю, що постараємось зробити, що буде можна.

* Ю. Гасенко — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 217

Максим Ант. [Славинський] Вашого листа не одібрав, але ж двічі прохав мене не забути передати Вам привітання.

Міцно Вас обнімаю, цілую й ще раз кажу: мусите додержати процентну норму, а через те не сидіть в небезпечному місці.

До побачення. Ваш серцем В. Старий.

Приклав листа В. Корольова з Праги від 3.I, в якому єсть для мене незрозумілі місця. Наприклад, що таке "Наталійська республіка", до якої він мене закликає; або якийсь план дезінфекції якогось Євмена Кириловича. Я одповів йому, прохаючи пояснити ці незрозумілі мені місця. Корольов, як видно з його листа, настроєний дуже оптимістично, але я не розумію, на чім той оптимізм оснований.

Правда, я й сам думаю, що все, що не робиться, послужить нашому народові на користь в будучім. Коли большевизм розгромить "колючий дріт", який для нього готує Клемансо, і заллє Європу, то все-таки він не вдержиться довго і розложиться, тоді Україна в ослабленій Росії знов, як в 1917 році, проголосить свою суверенність. Коли реакційна Росія з реакційною Польщею візьмуть гору і поділять Україну, то це буде не надовго. Український народ за ці роки получив "наглядний урок", що свій уряд для нього був найліпший, а це послужить для нього уроком до освідомлення, і він довго не потерпить свого поділу. Українська територія, силою приєднана до Польщі, тільки ослабить або і знов розвалить Польщу. Так само і та частина, що під Росією, буде в ній тільки irident-ою, яка знов-таки розвалить і Росію, як розвалила її в 1917 році. В результаті держави таки муситимуть скластись в своїх етнографічних межах і по потребі єднатись в якісь більші федерації чи союзи

Характерно, що кадетсько-жидівське "Варшавське слово" у вчорашньому числі доводить, що Денікінові не треба було воювати з Петлюрою, а, навпаки, з'єднавшись з ним, йти війною проти большевиків і таким способом збудувати демократичну федеративну Росію. Нарешті вже в кадетських колах починають миритись з думкою, що Росія мусить бути федеративною державою, а ще недавно про це вони і слухати не хотіли.

Відомий революціонер Савінков приїхав цими днями теж з відомим революціонером Чайковським до Варшави, щоб організувати коаліцію проти большевиків; обидва вони входять в склад всеросійського правительства, що має осідок у Парижі, і складають в ньому ліве крило, а Сазонов і Маклаков — праве. В розмові з газетчиками Савінков висловився, що Денікін через те потерпів невдачу, що, опираючись на поміщицький елемент, хотів відбудувати реакційну Росію, а вони тепер опиратимуться на селянство і будуть будувати Росію федеративну, з автономними національними одиницями, крім Фінляндії та Польщі, які будуть самостійними державами, але Польща не повинна сподіватись на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 218

територію, якою вона володіла до 1772 року. Тепер, після розгрому Денікіна, вже й декотрі члени Всеросійського правительства почали робити уступки національним стремлінням народів, що складали Росію. Тепер і Лєнін признає право на незалежність України, але сподівається, що Всеукраїнський з'їзд рад робітників та селян висловиться за те, що Україна повинна зіллятись з Великоросією, бо тільки буржуазія завжди "прямує" грати на національних струнах. Натурально, нема сумніву, що з'їзд рад, під охороною штиків "красной армии", висловиться за "єдиную неделимую советскую республику."

21.I.1920. [Перемишль].

Прикладаю листа В. К. Липинського, якому я дуже зрадів, бо чув, що він безнадійно хворий. Аж виходить, що він настільки здоровий, що пише книжку. Сподіваюсь, що праця ця вийде цінною, бо Липинського я вважаю одним з найсвітліших розумів на Україні.

[В. Липинський — Є. Чикаленку]

1(14).I.1920

Reichenau Karl Ludvigstr. 172

Вельмишановний і дорогий Євгене Харламповичу!

Довідавшись у Відні від Вікторії Євгенівни про Вашу адресу, спішу привітать Вас з Новим роком і побажать Вам від щирого серця здоров'я та кращих часів, чим теперішні.

Мені було страшенно прикро, що не зміг я зустрітись з Вами, будучи у Станіславові. Про стільки справ хотілося поговорить та обмінятись думками. На превеликий жаль, се було досі неможливо, а тепер і не знаю, коли і як зустрінемось з Вами. Поки що я примушений зостатися тут, бо як гетьманцеві вступ мені скрізь заборонений. Від політики я резигнував, бо з тим, що робиться, абсолютно не погоджуюсь, живу тут, на селі, і пишу книжку, в якій хотілося б згрунтувать теоретично ту ідею, якій публічно служу ось вже більше десяти літ, а якої суть, як Вам відомо, полягає в тім, що наша держава може бути побудована тільки об'єднанням наших державнотворчих елементів, як української, так польської і російської культури. Без українського консерватизму нація наша все буде несуцільною, і одна інтелігенція, спираючись на бунти, нічого зробити не в силі. Сі думки, здається мені тим більше на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 219

часі, що т. зв. революція наближається вже до кінця: що скоро треба буде братися до позитивної, творчої праці.

Цими днями жду приїзду сюди Сергія Михайловича [Шемета] і дуже тішусь тією надією, бо тут з наших людей майже нікого немає. З одним тільки О. Філ. [Скорописом-Йолтуховським] можна говорить і порозумітись, вся решта мені видаються божевільними, або, може, я помиляюсь, і я божевільний, а не вони. У всякому разі ніщо не вказує поки що на те, щоб ми наблизились до Народної Республіки, а все навертає, що будучина наша залежить від того, куди потягне селянин-хазяїн, оцей осміяний нашими політиками "куркуль", який тепер вже панує на Україні, і становище котрого буде з кожним днем зміцнятись. В залежності від того, чи найде він державно і національно свідомих провідників — залежить будучність нашої держави і нації. Оце ті думки, котрими я хотів поділитися з Вами, дорогий Євгене Харламповичу, по старому своєму звичаю, ідучи до Вас на розмову. Щирим побажанням, щоб зустрітись з Вами знов у доброму здоров'ї, кінчаю оцього листа і кланяюсь Вам низенько, Вам все і незмінно відданий

В. Липинський.

22.I.1920. [Перемишль].

Переписую з "Волі" (січень 1920, том І. ч. 3) лист В. Андрієвського, який малює страшну ситуацію на Україні.

В. Андрієвський

Велика Руїна
(лист з України)

Ні той, хто живе тільки в Європі і міркує про наше життя здалеку по коротеньких газетних вістках, ні той, хто вариться в отій біді тут, — не уявляють собі повної картини культурного і економічного занепаду України після війни і революції. Ми на місці зжились і призвичаїлись так, що навіть дальший зріст тої руїни нас вже більше не вражає. Ви там маєте звістки про окремі події, але не про подробиці буденного життя. Треба приїжджати в Європу, вернутись назад на Україну, заглянути пильним оком у всі щілини нашого життя — тоді тільки вдасться зрозуміти всю глибину руїни, особливо за останній рік.

Поки у людини голова і шлунок живуть у мирі — доти вона благоденствує. Голова і шлунок України — місто і село — забули про мир. Зараз на Україні йде боротьба не між большовиками або денікінцями з народом, — бореться голодне московське чи жидівське місто з селом. Місто крім паперових грошей, та й то власної продукції, бо зараз у нас появились навіть кременчуцькі гроші — нічого не дає і не може дати селові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 220

Блокада зруйнувала дощенту всю торгівлю, всю фабричну промисловість і викинула на улицю голодних робітників і служащих. Перші вернулись в село до плуга. Другі поповнили собою ряди голодуючої інтелігенції.

Місто вмирає. Ще рік, а може й півроку, і Київ та Одеса, як Москва та Петроград раніш, стануть кладовищем. В них будуть панувати революційний порядок і революційна дисципліна. Бо нікому буде нарушить той порядок. За шість місяців панування в Києві большевики розстріляли тридцять тисяч інтелігенції та робітників, а в Одесі — двадцять тисяч. І невідомо ще кому краще: чи тим, що вже загинули від лютої смерті, чи тим, що зараз конають від голоду, холоду та епідемій.

Місто було мозком країни. За ввесь останній рік з українських університетів не вийшло ні одної ученої праці. Нікому коло науки водитись, коли над душею голод стоїть. Лабораторії позамикані; клініки нічим утримувати; не вакує тільки один анатомічний музей та склади трупів при судебно-медичній залі. Правда, і тут більше роботи для сторожів, ніж для студентів і професорів.

Не продукується більше інтелігенція. Кому прийде охота вчитись, коли інтелігентні робітники засужені на голодну смерть; коли студентові на прожиття в місяць потрібно скілька тисяч карбованців. Мертва середня школа. Де-не-де в місті нидіють ще різні дитячі садки та народні школи; напівголодна інтелігенція старається підтримати в них вогник культури. Навіть в столиці України — Кам'янці-Подільському, не тільки не було засновано ні одної нової школи; 90% старих шкіл на Поділлі існувало тільки на папері, та й то більше для виправдання існування відповідного міністерства. Вартість продуцированої за цей час інтелігенції — інженерів, адвокатів, лікарів і т.ін. така, що в звичайні часи ні одно земство, ні одна порядна інституція не прийняла б їх на роботу. Загинуло безслідно письменство, коли не рахувати за таке один переклад на українську мову Марсельєзи Вороного, за котрий він отримав від большевиків 15000 карб. та скілька порнографічних віршів поетів з "Музагету" Семенка і К°. Книгарні зруйновані. Бібліотеки розграбовані. Журналістика зійшла "на пси". Ми не кажемо — при большевиках — навіть у Кам'янці, де виходило скілька газет при Директорії, не було ні одної грамотної часописі, де б панувало вільне слово: старий бутербродний російський сервілізм прийняв ще більш цинічну форму — газетні робітники були нібито мобілізовані, отримували "пайок" і "суточні" від начальства. А коли потрібен був для "блезіру" прокурор, викликався газетчик і йому наказували "обвинувачувати" чи "виправдовувати". Так було наприклад в процесі Болбочана, де в ролі прокурора фігурував редактор "України" Певний.

Архітектура? Малярство? Архітектори заробляють на руйнуванні дерев'янних будинків на паливо. Далеко вигідніше зараз продати такий будинок на злом, ніж удержувати його далі. Художники малюють заборні плакати ... для большевиків. На вивіски краски нема!

В Європі не уявляють і 1/100 частини тих мук, які переживає наше місто. Без хліба! Це значить, що Одеса місяцями годувалась чорним брудним хлібом з макухів та якоїсь сумішки, що Антанта була привезла для

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 221

своїх віслюків. Без палива! Тижнями, навіть діти, гарячої їжі не бачать. Зруйнували знамениту дерев'яну портову естакаду. Пуд палива вже тої зими в Одесі доходив до двохсот карбованців. Без води! Це значить, що за водою для їжі і питва мусять ходити в безвісти. Нічим умитись, нічим дитину напоїти. Зачинені всі водопроводи, всі уборні. Ростуть і ширяться пошесті. Без світла! Вже в 4—5 годин вечера зимою все тоне в темряві і завмирає на 14—15 годин довгої зимньої ночі. Ні читати, ні працювати, ні дітям вчитись ніде! Без підвозу продуктів! Без медикаментів! Це значить, що близька вам людина заслабла на коросту, на тиф, на сифіліс — і ви спокійно мусите дивитись, як вона буде мучитись, гнити або вмирати. Вливання дози неосальварсана коштувало п'ять тис. карб.: того самого ліку, від котрого поворотний тиф минає в 24 години, від котрого сифіліс, коли не вигоюється, то стає незаразливим на довгий час. Без одежі! Без чобіт! Цього літа чоботи у нас в Кам'янці коштували 7000-12.000 карбованців, такі-сякі черевики 2000-3000 карб. Чоловіча одежа — 10000-12000 карб. Добру шубу, покриту сукном, ще тої зими при большевиках можна було продати за 40000—50000, а зараз — 100000 карб.

Місто не може дати селові нічого замість хліба, бо й само не має. Село зрікається підтримувати паразита-місто, бо й само бідує. Село гине від економічної руїни. Не має коня чим підкувати; не має плуга чим злагодити. Під час останніх боїв в листопаді українські війська кидали гармати, бо не-підковані коні не могли вивезти їх в мороз з поля битви. Що ж вже було про селянське хазяйство балакати?

Мужицькі закамарки повні паперових грошей. Але ціни їм не має ніякої. Одежі за них ніде купити. Гасу нема. І село світить скипками. Солі немає! І люди платять за фунт її 150-200 карб. Їздили і ходили здебільшого, бо й їздити ні на чому, [за нею] з Проскурова до Станіславова або до Одеси. Шкіл нема і в помину. Бо учителям нікому платити. І з голодухи вони пішли в ліси, в повстанці. Підручників немає, бо ніякий уряд про це не дбає — ні український, ні большевицький, щоб їх надрукувати. Паперу немає. Ні на чому вчити дітей писати. Навіть лікар за аркуш паперу для рецептів платить 5-7 карб. Чорнила теж Пан Біг дав... Зате хліба на селі скільки завгодно! В великих стіжках зимою стоїть він немолочений. Ні для чого і ні для кого молотити. Старого ще вистарчає! Що вмолотять — йде на самогон. Мабуть ніколи так безпросвітно не пило та так тяжко, безнадійно тяжко не хорувало українське село на тифи, на холеру, на віспу, навіть чорну, на сифіліс, в самій жорстокій його формі, як зараз. Лікарні закриті і запечатані. Лікарі перейшли на баб шептух і на впомацках шукають трав, котрими можна б хоч для психіки замінити медикаменти. Рани нема чим перев'язати. Дезінфецируючі ліки і не сняться вже нікому.

Таку картину тепер уявляє Україна!

Шляхи? Транспорт? Від Харкова до Києва треба їхати... шістнадцять день [коли перше їздилось 16 годин — Є.Ч.]. Потяг через кожну версту стає: то відстрілюється від бандитів, то збирає дрова, то налагоджує шлях, то зв'язує [дротом — Є.Ч.] колеса та гасить пожежу, бо осі без шмаровидла горять. Від Одеси до Жмеринки — 6 до 7 день при щасли-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 222

вих умовах з пересадками на селянську каруцу і їздою під обстрілом, з риском бути раз десять пограбованим або вбитим. Бо ті, що іноді здалека здаються повстанцями, зблизька здебільше є просто-напросто мисливцями на чужу власність і життя. В бою вони орієнтуються тільки на ворожі обози; в дипломатичних зносинах — на грошову допомогу. Хто більше дасть — тому вони й служать!

Шляхи? Проїзд? Дорога від Відня до старого російського кордона обійшлась моєму знайомому в 600 корон; від Збруча до Кам'янця — в 5000 карб. Правда — грає роль валюта. За рік, від гетьмана до приходу поляків, корона виросла з 40-50 коп. до 3-5-ти карб.; марка — з 85 коп. до 12 карб, і т.д. Бо єдиною заслугою наших фінансових верств треба признати те, що вони зробили 50 карб., "лопатки", як їх називають селяни, — найдрібнішими грішми, і таким чином знищили потребу в більш дрібних грошах.

Телеграф? Телефон? Ви їдете великим шляхом і бачите вивернуті або зрізані телеграфні стовпи, порвані дроти, зруйновану сіть на протязі десятків верст. То повстанці руйнували комунікацію. І так по всій Україні. Потяги навіть виходили всліпу, не знаючи, чи вільний шлях, чи ні. Порядок?... Кожне село є окрема республіка. І коли під час війни з денікінцями приходилось ставити недалеко від села артилерію, виходили узброєні делегати і заявляли: "Геть звідсиі А то свою виставимо!"...

Владу в селі мають ті, хто смілівіший, хто дужчий, хто більше має патронів, зброї.

В широких масах панує страшенна реакційність і ворожість до большевиків, до Денікіна, до тих, хто несе зброю і їде за хлібом. Але не дає ні чобіт, ні солі, ні гасу, ні ліків. Найбільш впливові селянські партії — есери і Селянська спілка, скільки раз в різних містах Поділля скликали з'їзди. І ні разу ті з'їзди не збирались, бо приїздила третина, а то й менше скликаних. Бо на Україні зараз немає партії, немає влади, немає людей, котрі з чистою совістю могли б сказати, що вони мають широку популярність, можуть кристалізувати цей хаос в державні форми. Всі балачки про одностайність, про якусь свідомість, про дужі настрої в масах — це тільки балачки людей, котрі власні бажання рахують за дійсність.

Всі стомились. Всі змучились безкінечною війною і ще більше безкінечними грабунками і експериментами. І зараз одне бажання панує: спокою і хоч якого-небудь порядку.

Кам'янець-Подільський. 1 січня 1920 р.

Страшна картина! Зовсім така, яка була в 17 віці і що в історії називається "Руїною". От рай, який принесли большевики на "концах штыков"! Коли я попереджав Винниченка, щоб не робив повстання проти гетьмана, бо знов прийдуть большевики, то й не уявляв собі, що можлива така руїна. А що ж буде тепер, після третьої офензиви большевицької? Тепер по селах хоч є запаси хліба в стіжках, а під пануванням большевиків і того не буде; вони заставлять селян його вимолотить і повивозять в Московщину, то на ту зиму буде голод, бо тепер селяни мало що й сіяли, бо не було чим орати, а мусили копати грядочки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 223

рискалями. Настрій на селі, як видно з листа Андрієвського, такий, що селянам байдуже, хто прийде аби завів порядок. При таких умовах, коли поляки в перших боях розіб'ють большевиків, і вони будуть одступати, то селяни кинуться на одступаючих і будуть їх винищувати; тоді поляки без перепон займуть Україну, доки схотять. І вдержаться там, бо за ними будуть всі більш-менш заможніші господарі і поможуть їм виловити і винищити всіх, хто досі панував над ними за поміччю зброї.

24.I.1920. [Перемишль].

Я подав з віденської "Волі" листа, який малює становище на Україні, а тепер подаю оповідання про те, що діється в совітській Росії, надруковане в № 14 кадетського "Варшавского слова" за 21 січня 1920 р. Оповідання ведеться в спокійному тоні, без роздражнення, без лайки і, очевидно, об'єктивно. В празькому "Русском деле" друкуються статті Купріна, який недавно втік з Гатчини. Купрін, белетрист, описує все дуже картинно, цікаво, але його відношення до большевиків не здаються об'єктивними, занадто багато в них темпераменту, страсті і ненависті до большевиків.

В Советской России

По рассказам одного беженца, покинувшаго Москву в конце ноября и пробравшегося через большевистский фронт у Двинска, положение в Совдепии следующее:

Продовольственный вопрос. Как и прежде, все население разделено на 3 категории. К первой принадлежат рабочие и большевистские чиновники, ко второй — большевистские представители интеллектуального труда, к третьей — буржуазия. Все стремятся попасть в первую категорию и стараются поэтому поступить на службу к большевикам. В течение последней осени выдавался большевиками гл. обр. хлеб — лицам первой категории 6 раз в месяц, по 3/4 ф., второй категории — 3 раза, по 3/4 ф., третья категория не получала ничего. Кроме того, первой категории видавались карточки на прочие продукти, которых получить было невозможно. Все население занималось тайной торговлей продуктами, причем 1 фунт хлеба можно било купить за 70-80 рублей.

Совершенно особенную картину представляют из себя рынки. Буржуазия распродает последнее, что имеет, чтобы как-нибудь прокормиться. Крестьяне стремятся продать свои продукты контрабандным способом по высоким ценам и охотно отдают их в обмен на вещи, которые предлагает буржуазия, отказываясь в то же время принимать обезцененные теперь кредитные бумажки. Насколько крестьяне насыщены такими деньгами, показывает следующий случай: одна крестьянка, имеющая около Москвы молочную ферму с 5 коровами и приносившая одной даме молоко, обратилась однажди к ней с просьбой отправиться на ферму и перес-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 224

читать ее деньги, заработанныя за время войны и большевизма; при подсчете оказалось — 1.060.000 рублей.

Так как все, не успевшие получить места на службе у большевиков и оставшиеся без работы, по новым декретам потеряли право жительства в городе, то многие из бывших служащих национализированных производств и другие лица были выселены в деревни и поступили в ведение "комитетов бедноты", организованных большевиками из деревенскаго пролетариата и облеченных диктаторской властью. Крестьяне страшно озлоблены против этих комитетов и часто прибегают к самосуду над деревенскими комиссарами, но всегда усмиряются карательными экспедициями красных войск. Благодаря этому, настроение крестьян, безусловно, антибольшевистское.

В России ощущается сильный недостаток лошадей. Масса лошадей убита, причем уничтожены без всякого разбора остатки породистых скаковых лошадей.

Дровяной вопрос обострился до последней степени. В Москве было намечено 10.000 деревянних домов к сносу для заготовки дров на зиму. Известные дачные места совершенно опустошены, большая часть домов снесена.

Общий вид Москвы ужасный. Все предприятия национализированы, вывески с домов сняты и на фасадах лучших домов чернеют пятна, которыя даже не закрашиваются.

Настроение городских робочих совершенно изменилось. Среди них преобладают теперь меньшевики. Рабочие теперь убедились, что промышленность парализована и фабрики прекращают свою деятельность, благодаря большевистским мероприятиям. Меньшевики-рабочие стоят за то, чтобы восстановить частую инициативу в предприятиях и вернуть национализированние предприятия их владельцам в собственность, но сохранить рабочие советы в качестве контрольных органов. Большевики также пришли в последнее время к заключению, что уничтожением частной инициативы они разрушают промышленность окончательно, а потому передают теперь, во многих случаях, руководство предприятиями прежним владельцам и директорам, назначая им огромное содержание. Однако, право собственности на фабрики и промышленние заведения прежним владельцам не возвращается. Большевики предлагали вернуться из заграницы бывшим директорам "Эйнем" и "Об-ва 1886 года", но предложения эти были отклонены. Фабрика "Эйнем" работала еще в январе с.г., но после отъезда за границу последнего управляющего из бывших служащих, окончательно стала.

Рабочие не пользуются более доверием советских властей, и к ним применяются различные принудительные меры. Митинги робочих происходят под строгим контролем и разгоняются при первых выраженнях недовольства против комиссаров. Рабочие совершенно разоружаются. Чувствуя себя закрепощенными гораздо более, чем когда-либо раньше, они открыто переходят теперь на сторону меньшевиков.

Чиновничество, к которому принадлежат также представители старого чиновничества, находится в состоянии полного рабства. Никто не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 225

имеет права оставить службу. Одна стенографистка, получившая отказ в увольнении от службы и оказавшаяся затем больной, была приговорена к З годам принудительных работ.

Буржуазия розбрелась и выехала, кто куда мог. Оставшиеся здесь еще кадеты и октябристы большей частью истреблены большевиками. Буржуазные партии не имеют больше центра, около которого могли бы вновь сорганизоваться.

Систематическое недоедание парализует всякую инициативу, что, конечно, сильно помогает большевикам.

Смертность достигла ужасных размеров. Трупы остаются без погребения по 14 дней. За недостатком гробов выработался новый обычай брать их на прокат — новый гроб стоит 1000 руб., очень часто трупы заворачиваются в простые рогожи и доставляются на кладбища.

Много жертв среди интеллигенции уносит непривычный физический труд. Сильно распространен сыпной тиф и другие заразные болезни. Уход за больными совершенно невозможен.

Много также среди интеллигенции душевно-больных.

Деморализация молодежи достигает крайних пределов. Дело воспитания молодежи находится всецело в руках большевиков. Прежние буржуазные учителя совершенно уничтожены и замещены лицами из народа. Учителя называются теперь "школьными работниками".

Газетные сообщения о планомерной национализации женщин не соответствуют действительности, по крайней мере — в Европейской России. Однако, в Сибири в связи с общим падением нравов нечто подобное имело место.

Положение Ленина и Троцкаго внутри страны становится все тяжелее, и они согласились бы пойти на компромисс и передать власть Национальному Собранию, если бы этому не противодействовали советские комиссары, не желающие уступить свою власть и положение в советской России. Известный Петерс, комендант города Москвы, одно время угрожал даже арестом Ленина и Троцкого, если они откажутся от основной программы.

Антиеврейское настроение сильно разростается. На улицах постоянно разбрасываются воззвания с призывами к еврейским погромам.

Красная армия терпит недостаток решительно во всем. Успехи ее обьясняются затруднениями белых правительств, не успевающих снабжать население продовольствием и всем необходимым, вследствие недостатка и дезорганизации транспорта. Путь от Москви до Петрограда и от Двинска до Москвы легко мог бы быть пройден небольшой, сравнительно, но хорошо организованной, армией, так как настроение попутных областей, безусловно, антибольшевистское.

25.I.1920. [Перемишль].

Провал Клемансо на виборах в Президенти зворушив ввесь світ — одних він зажурив, а других обвіяв надіями на краще будуче. Гарячий французський патріот і рішучий енергійний ворог німців, Клемансо всі-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 226

ма способами намагався знищити Германію, але бачучи, що неможливо зломити цей великий, здоровий народ, намагався створити проти нього на сході міцний кулак; боячись, що Росія може колись примиритись з Германією і роздушити Антанту, Клемансо всіма силами дбав про те, щоб збудувати між Росією та Германією велику, міцну польську державу, у якої завжди була б ворожнеча з німцями. Разом з тим, боячись, щоб Україна не увійшла в союз з Германією, Клемансо був гарячим противником української державності і сторонником відбудування Росії, яка складалася б з великоруського та українського народу. Через те-то Антанта, признавши балтійські республіки та кавказські, української — уперто не хоче визнати. Навіть большевицька небезпека, проти якої Клемансо організовував "колючий дріт" з нових держав, що витворились з бувшої Росії, не примусила його признати Україну, яка ввесь час на протязі двох років воювала з большевицькою Московщиною. Тепер, коли Клемансо зійшов з політичного кону, поляки зажурились, що не стало вже їхнього щирого патрона, а українці зраділи, що не мають в Антанті найгіршого свого противника і сподіваються, що, може, аж тепер, Антанта, організуючи коаліцію проти большевиків, включить в неї і українську державу.

Галичани ж, бажаючи за всяку ціну вирватись з-під польського ярма, як орієнтувались перше на Денікіна, так тепер всі свої надії покладають на большевиків, які приєднають їх до єдиної совдепії. Не покуштувавши большевицького режиму, вони собі не уявляють його і гадають, що який би він не був, а все-таки він ліпший за польський; навіть лист Андрієвського не переконує їх, і вони потішаються тим, що большевики тепер вже не такі, якими були перше, що вони вже поправіли: скасували смертну кару, терор, змінили аграрну реформу і навіть визнають самостійність української держави, але цей останній аргумент у них не грає ніякої ролі, бо Денікін не тільки не визнавав української держави, а не визнавав навіть і української мови, а вони проте були з денікінцями, аби тільки не бути під Польщею. Даремно їм доводити, що москалі гірші за поляків, бо дужчі та дичіші. Навіть большевики замість того, щоб устроювати свою державу на основах комунізму і показати світові зразок комуністичного устрою, двічі оружно напали на Україну, боячись втеряти цей багатий край, хоч Ц. Рада та Директорія заводили у себе майже такий самий большевицький лад. Але нехай би Україна завела у себе настоящий комуністичний устрій, то московські большевики все-таки пішли б на неї війною, бо вони азіати і хотять брати з України дань, і грабувати хоч і під комуністичними гаслами. Свій третій напад на Україну вони вже вели під гаслом визволення її від контрреволюційних царських генералів і цим примирили з собою більшість українців, бо большевики все ж менше зло, як денікініада.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 227

26.I.1920. [Перемишль]-

Чи під впливом большевицьких побід, чи під натиском своєї демократії, Антанта, переговорюючись в Копенгагені з совдепським делегатом Літвіновим, рішила зняти блокаду з Росії і вступити з нею в торгові зносини. Це вже крок до визнання совітського режиму. Польща тепер не знає — що робити: з одного боку, Антанта подає руку большевикам, а з другого — організує коаліцію проти них на чолі з Польщею. Большевики пускають в своїх газетах чутки, що покінчивши з денікінцями, вони всіма силами вдарять на Польщу, а разом з тим начебто хотять і з Польщею увійти в мирові переговори, лишаючи їй всю територію, зайняту її військом, тобто всю Білорусь, майже по Дніпро, і Україну — аж по Проскурів та Житомир. А тим часом Антанта начебто доручила Польщі зайняти і Україну по Дніпро, щоб границя між Совєтською Росією і Європою йшла Двіною та Дніпром, причім Одеса одійшла б Румунії, як компенсація за її участь в боротьбі з Совєтською Росією.

Нічого не розбере ніхто. Тільки похоже, що Україну, як і в 1667 році, поділять між Росією та Польщею. Я це твердив ще в 1917 році, але мені ніхто не вірив, і я сам почав в цьому сумніватись, коли німці окупували Україну і намагались витворити українську державу. І були б створили гетьманську Україну, якби у них не почалась революція, і військо не пішло додому, в Германію. Цим скористувались провідники нашої черні і завалили державу; взагалі, українські народні маси на протязі нашої історії це вже третій раз розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка, вони пішли за московським царем, за Мазепи — теж; так само вони й тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державності; ще треба довго працювати, поки він освідомиться і стане з етнографічної маси нацією. Ще треба, щоб і москалі, і поляки залили йому багато гарячого сала за шкуру, щоб він згадував добром свій уряд, якого він не хотів підтримувати. Кожний народ, кажуть, має таку долю, якої він заслужив. Очевидно, народ наш, мабуть дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки. А шарпанина ця руйнує наш край, нищить народ і приводить до здичавіння, як це видно з листа Андрієвського та з оповідань приїжджих. Большевики несуть на Україну разом з комунізмом і пошесті, які захопили всю Московщину так, що навіть Ленін в своїй останній промові сказав: "мы победили контрреволюцию, тепер необходимо победить голод, холод и вошъ, распространяющую пятнистый тиф. С голодом мы справимся (натурально, повивозять хліб з України! — Є.Ч.), съ топливом очень тяжело, но возможен выход, наконец борьба с вошью. Кто победит — социализм или вошь?" Знаючи, як кацапські "избы" кишать блощицями, тарганами і

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 228

всякою нечистю, з певністью можна сказати, що побідить воша, як синонім некультурності російського народу, якою вони думають "оздоровить гнилой Запад" і ввесь світ, а замість того несуть скрізь заразу, моральну і тілесну. Ідейний большевик Горький справедливо каже: "В современных условиях русской жизни нетъ места для социальной революции, ибо нельзя же, по щучьему велению, сделать социалистами 85% крестьянского населення страны, среди которого несколько десятков миллионов инородцев-кочевников". В результаті, куди прийдуть большевики, там зникає всякий лад, розстроюється транспорт, комунікація, не стає вугілля, а через те спиняються всі фабрики, водопроводи, освітлення, все культурне життя, а поширюються голод, холод та пошесті, а над всім цим панує сваволя московського хама. Відома російська революціонерка Спірідонова, в своїм останнім листі пише:

"Я не знаю каковы у вас большевики, а на юге России они быстро перешли к обычным приемам управлення и обещают расстреливать тисячами мужиков. Партия большевиков совершенно разлагается, невозможно рассказать до какого падения доходят отдельные официальные представители; нечего говорить уже о личности "примазавшихся", которым дана полная власть над народом. Если бы вы знали, как пьют, развратничают большевики, как распустились, изолгались... Такая партия, еще не разложившаяся, а гниющая, не может ни править, ни творить новое. Ея положительная, творческая роль совершенно слаба, она импотентна и провалилась. Приемы ея самозащиты недопустимы, внедрение социализма штыковим путем готовит нам психологическую реакцию в массах и являет им примеры разврата и злоупотреблений. Большевики — палачи, убийцы свободы. Номер марксизма — создание на костях жертв революции благополучия одного класса — сословия робочих, пролетариата за счет крестьянства — не пройдет. Мы будем биться за установление равенства."

27.I.1920. Перемишль.

Страшенно турбує мене доля моїх синів — всі три вони тепер на Україні, де панує голод та пошесті, від голоду вони не помруть, бо кононівчани і перешоряни прогодують їх, а оті пошесті, що принесли большевики, і які охопили всю Україну, страшать мене так, що я про це тільки цілими днями і ночами думаю, а це одзивається на моїх нервах, і я знов ввесь час слабую неврастенією шлунку; знов болить під грудьми, як зуби, і нудить, як на морі в бурю. Коли б вже вмерти, щоб не пережити кого-небудь з дітей; все одно української державності не діждусь, а вже знаю напевне, що національно нас ніхто і ніщо не знищить, і народ український колись виросте з теперішнього дитячого віку, а значить, все своє життя і я працював не дурно, бо й моєї там крапля праці є.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 229

28.I.1920. [Перемишль].

Прикладаю листи дочки Вікторії і зятя Скорописа, хоч вони особливого громадського значення не мають, але все-таки характеризують сучасне становище.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 19.I.1920.

Дорогий батьку!

Дістала я твої два листи для Вл. Кир., а того, що ти посилав через когось і досі ні.

Ол. Філ. приїхав і крім обіцянок од Кор[оліва] і Славинського нічого не привіз певного. Одно тільки, що заробив німецьких марок за ревізію, яка ще колись буде, як удасться якось притягти Супруна до цього. І ми тепер багаті, бо як виміняв Ол. Ф. марки на корони оце на цих днях, то получилась солідна сума корон, так що коли б і ліквідувалася місія санітарна [...], де Ол. Ф. ще на службі, ми можемо жити у Відні місяців п'ять на ці гроші, хоча звичайно Ол. Філ. знов можуть викликати на ревізію. Ми хотіли навіть тобі вислати тих 5 тис. корон, які нам позичив Петрусь восени, як у нас не було нічого, крім 2-3 тисяч гривень, які тут нічого не стоїли. Корони так само нічого не варті десь в інчій державі, а тут можна ще жити.

До Вл. Кир. Ол. Ф. заніс пішки одного листа, а тут наспів твій другий, то ж він отослав його поштою. Трамваїв у Відні немає і не буде ще до 25.I, а Вл. Кир. живе в передмісті, так що кілометрів 14-15 треба одмахати. Взагалі Ол. Ф. тепер доводиться добре бігати, бо і бараки лежать в 10-12 кілометрах од нас, а йому треба там майже щодня бувати.

Якщо Вл. Кир. справді оддасть нам ті гроші, що ти пишеш, то ми їх збережемо і, коли тобі буде треба, вишлемо разом з тими 5 тис. — петрусевими.

За той час, що я була сама у Відні і нікуди не ходила, то я переклала французьку комедію Анатоля Франса "Сильвестр Бонар". Дуже весела і гарна річ, але боюся ще її кудись-то не було показувати. Буде мати час Ол. Філ., то перечитає її і виправить може що у мові. Я далі не знаю, що з нею робить. А з історії французької революції і досі не можу нічого зробить. У Парижі не знаю адреси ні одної кни-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 230

гарні, а тут вишукала вже скрізь і Жаккар в Лозанні ще не знайшла Карно* і досі.

Ол. Філ. все старається вирядити тутешню таборову українську трупу [...], яка ставила тут щосуботи і неділі спектаклі для полонених, що прибувають з Італії та Франції, але все ніяк не витягнути у кооператорів їй допомоги, кругом на всі починання треба коштів, а їх немає. Трупа як для інтелігентної публіки — паршивенька, але для селян була б добра і ця. Чутки були, що Садовський мав з Кам'янця до Чехії їхати та щось не чути, де він подівся.

Слава богу, що в Києві спинились [арешти], і може наші і це якось пережили, і все гаразд.

Ну прощай. Цілую тебе кріпко.

Вікторія.

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Відень 19.I.1920.

Дорогий Євгенію Харлампієвичу!

Вже тиждень, як я вернув зі своєї подорожі. Якщо до Вас доходить "Воля" — віденський тижневик, то Ви вже може там вичитали, що я задурно їздив. Я це зрештою й сам Вам писав. За те з матеріального боку, дякуючи високому курсу марок, ми стали на ноги і охоче повернемо Вам наш борг Петрусеві, якщо Ви про це повідомите нас. З моєю посадою тут — все ще непевно: якщо місія матиме кошти для дальшої праці, то я залишаюся при ній, бо мене просять дальше працювати тут. Але, розуміється, "на нєт — суда нєт". Цими б днями мало це вияснитися. У Празі на жаль нічого конкретного мені не сказали, думаю, що й не скажуть. Я, правду кажучи, інакше собі здалеку уявляв "Всесвіт". В нім, попри корисних дитячих казочках занадто багато дешевої політичної бутафорії а la писанина В. Старого про наших "народних героїв". Так що з цієї поїздки у зв'язку з тим, що діється у нас на Україні, мені все більше видається раціональною необхідність повороту на Україну. Треба бути там на місці не для політичних якихось планів, а просто хоч би для того, щоб гречку сіяти, щоб мати з чого кашу зварити. Думка у

* Історія французької революції, яку Вікторія переклала з російської, але хоче перевірити по французькому тексту — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 231

нас така, щоб спробувати з глини мазанку на Куртах* збудувати за літо. Але для цього потрібно, щоб Ви дали нам дозвіл якийсь час пожити у Вашому будинку і можливо більшу поміч приписали дати нам Вашому управителеві. При тім, розуміється, що Ви дасте на це Вашу згоду на письмі нам, щоб ми там спробували відстоювати право власності. Вікторія каже оце тепер, перебиваючи моє письмо, що вона лиш в теорії на це згодна, а в практиці вийде з цього лиш те, що Ви розхворієтеся, як од Петрусевої поїздки.

Я ж думаю, що все ж ця спроба далеко краще, ніж тут за кордоном тинятися, ледарювати і то під загрозою завжди, що ось-ось опинишся без місця, а тут купити тисяч 10-12 романівських рублів — їх би вистарчило на те, щоб від Одеси, чи звідки там, добратися до Перешор і глиняну мазанку при особистій праці за літо поставити. Коли би управитель при потребі: на засів поля, яких 3-5 десятин, на доставку матеріалу (трохи дерева та черепиці) на хату — мав наказ давати нам коні, воза, сіячку etc., то гадаю, що при особистій праці на полі і при будові можна було б з тими грошима перший рік прожити, а на другий — була б і хата, і досвід.

Словом, не сердтеся і не хворійте, а обміркуйте самі, чи не варт і мені за Вашим прикладом з перешорського господарства кар'єру починати. Час на обміркування ще є, бо пускатися в дорогу, розуміється, можна буде аж коли шляхи добре підсохнуть. Поки ж що ми на старім місці. Щось нічого не чути тут про празькі наради. Шемета там я бачив.

Будьте ж здорові і всього найкращого

Ваш Олександр.

Прикладаю і лист д-ра М. А. Галина з Берліна, хоч в йому мало цікавого.

[Д-р М. Галин — Є. Чикаленку]

4.I.1919.

Berlin. ladentergstr. 14.

Вельмишановний і дорогий Євгенію Харламповичу!

Недавно приїздив до Берліну і завітав до мене Ваш питомець (що виріс у Вас в хаті) С.-Й.** та порадував мене

* Місцевість коло с. Перешори, яку я назначив Вікторії— Є.Ч.

** Скоропис-Йолтуховський — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 232

вісткою про Ваше здоров'я і Ваше не дуже зле життя в Перемишлю. До цього часу я не знав докладно, де Ви і як Вам, хоч щоразу розпитував про Вас всіх, хто сюди приїздив. Дуже я радий тому, що Вам спокійно і не зле поки що. Біда тільки [в] тому, що ви один.

Цим листом я хочу не вістку про себе подати, а хочу засвідчити Вам свою глибоку пошану до Вас і сказати, що я завше пам'ятаю про Вас, згадую тут Вас при всякій розмові в громаді про старих громадян і про роль кожного з них.

Тепер я вже перестав дивуватися тому, що наша молодь, яка вихоплюється завше на верхи і яка провадить тут, по закордоном, нашиє державне життя і так шкодить, до речі сказати, йому, не знає навіть своїх попередників, не знає і історії руху, і обрієм їх думок і змагань є лише обсяг їх партійного катехизу.

Дивно також і те, яка сила посеред цієї молоді політиків, і як вони швидко вилуплюються на них. В нашій місії Червоного Хреста, в складі якої є частина і українців (більшість — то росіяни) уже по дорозі сюди почали визначатися майбутні державні політики; — лихо з ними, бо, на наше горе, німці не хтять визнавати їх, а через них і завдяки їм не хтять визнавати і всякої справи.

А все ж таки я певен, що ми з Вами ще діждемось ліпших часів і що наші старі, зморені і приспані серця спочинуть бодай хоч перед смертю.

Щиро обіймаю Вас

М. Галин.

Прикладаю ч. 20 "Вперед" за 27 січня 1920 року, в якому за польським "Robotnik"-ом подається постанова Центрального Комітету московської Комуністичної партії про політику большевиків на Україні.

За "Robotnik"-ом" подаємо постанови центрального комітету московської комуністичної партії про владу рад робітничих і селянських делегатів на Україні.

Ухвали ці є слідуючі:

1) Стояти невідклично на становищі переведення самоозначення народів, Центральний Комітет вважає конечним ще раз ствердити, що російська комуністична партія признає независимість Української соціалістичної Републіки Рад.

2) Вважаючи, що конечність найтіснішої злуки всіх републік Рад в їх боротьбі з грізною силою світового імперіалізму не підлягає дискусії для ніякого комуніста і свідомого робітника, Російська комуністична партія стоїть на становищі, що форми цеї злуки визначать остаточно самі українські робітники і українське робітне сільське населення.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 233

3) В нинішній хвилині відношення між Українською соціалістичною Републікою Рад і російською соціалістичною федераційною совітською Републікою означається як федеративний союз по думці договору між Всеросійським центральним виконавчим комітетом і Центральним виконавчим комітетом України з вересня і липня 1919 р.

4) 3 огляду на те, що царат і посідаючі класи гнобили протягом віків українську культуру (мову, школу і т.и.), Центральний Комітет Російської комуністичної партії вкладає на своїх членів обовязок, щоби вони прихилювалися до усунення всіх перепон, що тамують свобідний розвій української мови і культури. Оскільки же на підложу вікового гнету в українських масах проявляються націоналістичні тенденції, то члени російської комуністичної партії обов'язані до незвичайної вирозумілості і толеранції, протиставляючи таким тенденціям вказання спільних цілей і завдань робітного люду на Україні і в Росії. Члени російської комуністичної партії обов'язані старатися всіми силами, щоби в шкільництві, а також у всіх урядах панувала українська мова, рівночасно протиділати всім затіям, запхнення української мови на друге місце, а також доложити всіх зусиль, щоби перемінити її на орудє комуністичної освіти українських робітних мас. Безпроволочно треба ужити всіх середників, щоби совітський уряд на Україні мав до диспозиції достаточне число осіб, володіючих українською мовою.

5) Супроти конечності забезпечення якнайважливішої сполуки совітських урядів з селянством при закладанню "ревкомів"* і рад робітничих делегатів, треба приняти як засаду, щоби ці інституції покликувано з поміж більшості робітного селянства, забезпечуючи рівночасно сільському пролетаріатові децидуючий вплив.

З огляду на те, що на Україні селянство становить більшість, значнішу навіть, як в Росії, завданням совітської влади на Україні є здобути довіря не лише сільського пролетаріату, але й широких мас середньо-засібного селянства. Тому, заховуючи в цілій повні основи апровізаційної політики (державної достави збіжжя по максимальних цінах, примусовий розділ), треба методи введення її в життя примінювати з великою оглядністю до позему зрозуміння і настроїв українського села.

Найближчим завданням апровізаційної політики на Україні буде стягнення надвижки збіжжя в докладно означених скількостях, а необхідних для прохарчування сільської бідноти, робітників і червоної армії. Стягаючи вище названі надвижки, особливо оглядно треба відноситися до середньо-богатого селянства і відрізняти його від т. зв. "кулаків" (це зн. богачів). Конечною річю являється також демаскування перед селянством облуди контрреволюційних демагогів, які голосять, що одинокою метою совітської Росії в українській політиці є вивіз з України припасів збіжжя і інших харчів.

Всі урядники центральної влади, партійні робітники, інструктори і т.п. повинні заохочувати якнайширші маси бідного і середньо-засібного селянства до участі в урядах і в соціялістичному будівництві і творити в тій ці-

* Революційних комітетів — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 234

лі енергічні органи влади робітного люду; не можна ніяк допустити до переповнення совітських урядів місцевим міським елементом, який нераз неспосібний зрозуміти дійсні потреби і услів'я єствування широких мас українського селянства, хоч часто ці елементи підшиваються під прапор комунізму. Услів'ям приняття такого елементу як до партії, так і до державної служби, повинно бути попереднє випробування спосібності до праці і степені пожертвування для справи робітного люду, а в першій мірі готовість до служби на фронті в рядах дієвої армії. В кождому разі праця цих чинників може відбуватися лише під стислою класовою контролею пролетаріату.

Як виказує досвід, супроти слабого зорганізування біднішого селянства, великі скількості оружжя, що находяться в руках сільського люду, лишаються очевидно в руках "кулаків", контрреволюційних елементів, що замість диктатури робочого люду дає населенню фактичне панування бандитів і "кулаків" — з огляду на це, одним з найважніщих завдань являється відібрання всього оружжя і зібрання її в руках революційної армії.

Виконавчий комітет російської комуністичної партії зводить цілі і завдання аграрної політики на Україні до ось яких постулатів:

1) Повна ліквідація відбудованої Денікіним великої власності при рівночасному відданню землі безземельним і малоземельним.

2) Суспільні господарства можуть організуватися лише в повній згоді з потребами населення і настроєм місцевого селянства.

3) В справі організування селянства в комуни, артілі тощо треба безоглядно перестерігати ліній політики партії, які нелише, що не позволяють на ніякий примус, але противно лишають це до вирішення селянам і дуже суворо карають нелояльне поведення в цих квестіях.

З цієї постанови видно, що московські большевики вважають Україну не самостійною державою, як вони голосно кажуть, а своєю провінцією, в якій заводять порядки такі, які завели у себе в Московщині. Тільки на цей раз, научені досвідом, вони напосідаються, щоб їх агенти зважали на свідомість окремішності укр. народу і не заводили силою обрусіння. Але головна мета зайняття України для них все-таки — в апровізації, тобто в здобуванні на Україні харчів, а щоб не було проти них збройного повстання, вони особливу звертають увагу на те, що треба перше всього одібрати у селян зброю, бо вона дає панування "бандитам" та "кулакам", контрреволюціонерам. З цієї постанови ясно видно, що большевики, як і всі інші російські партії і напрямки, однакові централісти, які хотять правити всіма народами Росії з центру, по одному зразку, а згодом, вони будуть заводити і одну мову "інтернаціональну" і боротимуться з "партикуляризмом", во ім'я єдиного пролетаріату, як чорносотенці — в ім'я "єдиного русскаго народа".

І так, на Україні вся влада переходить в руки "ревкомів", тобто революційних комітетів, що складаються з пролетарів та бідніших селян, під керуванням партійних комуністів. Лад соціалістичний мають заводити найтемніші і найозлобленіші елементи, які під час революції проявляли найбільшу активність в руйнуванні старого ладу, в розгромі економій та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 235

нищенні "буржуїв", "контрреволюціонерів". Уявляю собі, які порядки заведуть оці люди, що здатні тільки до руйнування, а не до будування. До війни цей елемент називався у нас "голотою", "босяками", "бывшими людьми", яких доля поставила на самому нижчому щаблі людського становища, і тепер ці елементи поставлені правити всім і будувати нове життя! До революції ця верства населення стояла найнижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ставився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства населення, оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення. Можна собі уявити, як ці люди, а часто їх і людьми назвати не можна, будуть правити, будуть заводити справедливий, комуністичний лад! Яке буде знущання над отими статечними селянами господарями, над інтелігентами, не кажучи вже про "панів", "буржуїв", якщо вони ще зостались де-небудь?

А хто цьому винен? Самі оті пани, оті буржуї, які не мали мужика та пролетаря за людину, не дбали про його добробут, зажерали все і не держались принципа — "сам живи і другому дай жити"; не дбали про освіту людей, про те, щоб довести його до людського образу, а тепер попали під владу отого темного звіра! Європейські народи, настрашені подіями в бувшій Росії, роблять з них консеквенції і прискореним еволюційним шляхом будуть йти до здійснення принципів соціалізму, справедливості, а у нас, коли реакція бере гору, то починає мститись над теперішніми панами ситуації, як вони мстяться над ними, і ще більше озлоблює одні верстви людності проти других. Я певний, як і Горький та Спірідонова, що большевизм не вдержиться, що він не відповідає сучасному станові народу, але боюсь, що російське громадянство не винесе з цієї революції науки, як не винесло і після революції 1905 року. Якби російське громадянство після 1905 року не підтримувало правительства, а добилось дійсного парламентаризму, разом з децентралізацією, перестало душити як окремих осіб, так і колективних — тобто, нації; провело б демократичну аграрну реформу, робітниче законодавство, прийняло міри до культурного підняття народу в Росії, то не було б сучасного большевизму в його жорстоких, нелюдських формах.

31.I.1920. [Перемишль].

Зять Скоропис, як видно з його листа, так, як і Петрусь, поривається їхати на Україну і оселитись там, аби не тинятися на чужині. Хоче збудувати мазанку на землі, яку я назначив Вікторії, і сіяти гречку, як він каже. Але легко сказати збудувати! А при такій руїні, яка тепер там, і мазанки-землянки не збудуєш. Коли я останній раз був в Перешорах, в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 236

августі 1918 року, коли за німецької окупації поїзди ходили регулярно і, здавалось, у всьому був порядок, як до війни, то й тоді в Перешорах не можна було добути дошки та цвяхів, навіть на труну для помершого, і мусили ховати в дробинчастих, заплетених хворостом. Коли у мене попсувалась плита в кухні, то ніде не можна було цегли добути; у попа знайшлось тільки п'ять цеглин, а решту вишукували, розкопуючи смітник; про вапно, щоб побілить плиту, й думать не можна було. А що ж тепер там діється? Ще тоді за гетьманщини, як був лад, вже не було скла ніде найти і розбиту шибку доводилось забивати дощечками, щоб не завівав вітер. А Скоропис думає, що можна добути черепиці, дошок на будівлю! Я одписав йому, що нічого не маю проти того, щоб вони оселились у мене в будинку (якщо він ще є!) і щоб управитель (коли його не нагнали!) давав воза, коні (якщо їх не позабирали під гармати!), щоб перевезти з економії управительський домик, в якому є три кімнатки і кухня, бо управитель мешкає в моєму будинкові. Коли обережно розібрати той домик, то до нього нічого не треба б і докладати, бо там є і двері, і вікна, і груби, хіба довелося б цвяхів десь добути, щоб прибивати бляху на дахові, бо старі, певне, поржавіли і не повиймаються. Але, не думаю, щоб після третьої навали большевиків, зосталось що-небудь в економії, напевне, все порозбирали або попалили, бо Троцький в своєму наказі командуванню "Красной армии" каже, що вона йде визволять рабочий народ від експлуататорів і вигукує: "смерть поміщикам і капіталістам!". Коли це каже Троцький, то місцеві босяки або захожі "красноармейци", не заставши "поміщика", помстяться на його майні і зруйнують і моє майно, як вони поруйнували ще за першого наступу, в початку 1918 року, у моїх сусідів. Може, в Кононівці і зостануться будинки, коли селяни їх знов, як зимою 1917-18 року, взяли під школу, а моїх дам (двох невісток та жінку) назвуть учительками, бо вони, справді-таки, помагали учить в школі, то, може, й тепер їх помилують. Большевизм, як циклон, як сарана, як чума, або всі три оті кари Господні разом, де пройде, там не зостанеться нічого, і там гине все культурне життя, там настає голод, мор, тьма, не в переносному, а в прямому смислі, бо не стає чого їсти, чим палити, світити та в що одягнутись. Хто цього не пережив, не бачив, той уявити собі не може. А Скоропис в Перешорах був ще до нашествія большевиків то нічого того не бачив і думає, що там можна будуватись! А там і старого нема чим полатати!

2.II.1920. Перемишль.

В українських газетах надруковано таку звістку: Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки звертається до українських емігрантів з оцим віззванням: "На нараді заступників влади під проводом голови Директорії 12 січня 1920 р. порішено, щоб всі урядники

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 237

і громадяни Української Народодної Республіки, що перебувають за границею, повернулись на Україну задля спільної праці в будові держави — з огляду на зміну ситуації."

Не розумію, яку зміну ситуації має на увазі уряд Петлюри і куди він закликає українців? Майже вся територія України зайнята большевиками, а Волинь і Поділля — поляками. Є чутки, що поляки начебто дають кавалок Півдня Петлюрі для організації армії, яка вкупі з ними і буде не пускати большевиків на захід, тобто знов хотять зробити українську армію буфером між поляками та большевиками, як се було майже все літо 1919 року. А тим часом поміж большевицькими військами находяться українські відділи під командуванням Омельяновича-Павленка, до яких пристали і галичани, що були передались до Денікіна; є звістка, що це військо під командуванням галичанина Дм. Кота, зайняло й Одесу. Десь там на Україні є і міністерство з міністром-президентом Мазепою на чолі, іменем якого і зайняв Кіт Одесу, як це він сказав в своїй промові до громадян Одеси. Не розберу, в яких відносинах Петлюра до сього уряду Мазепи, і в яких відносинах цей уряд з большевиками, що володіють Києвом і які відносини наших большевиків в Києві до московських большевиків? Тутешні галичани запевняють, що цю відозву в газетах надрукував уряд Мазепи, бо Петлюра сидить полонений в Варшаві, і поляки його не пустять на Україну і що певне на Україні організувалась нова Директорія. А, на мою думку, відозву ту надрукував Петлюра, який всетаки вважає себе за голову Української Народної Республіки, хоч може уряд Мазепи його за такого і не вважає. Не знаю, які відносини між Мазепою та большевиками, але думаю, що вони його терплять, поки не покінчать з Денікіним; тим паче, що армія Денікіна тепер вже не так тікає, а під командою барона Врангеля організується і ставить великий опір проти большевиків, можливо, сподіваючись помочі від англійців, які, кажуть, ввесь свій Середземний флот направили в Чорне море, боячись, щоб большевики через Кавказ не з'єднались з персами та арабами, які повстали проти англійців. З другого боку, Антанта таки організовує коаліцію проти большевиків на заході з балтійських республік, з Польщі та Румунії, але Україну все-таки не вважає за самостійну одиницю в цій коаліції. Разом з тим Антанта дозволила всім заводити торгові відносини з російськими кооперативами, в надії, що це підсилить антибольшевицькі елементи в самій совітській Росії і сам народ скине большевицьку владу. З цього всього мені одне ясно, що Антанта не може простити Україні Берестейський мир і нізащо не хоче признати її суверенність. А якби вона ще торік признала Україну і дала їй поміч замість того, щоб давати Денікінові, то нові національні держави з півдня і з заходу, а Колчак з чехами з сходу, давно вже стиснули б большевиків в межах бувшого Московського великого князівства, де вони й ростопилися б.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 238

3.II.1920. [Перемишль].

У львівській "Громадській думці" (До речі рутенці не найшли у всьому словарі Грінченка слів для назви своїх газет і назвали їх "Громадською думкою", а другу — "Новою радою", якраз так, як називались газети, що я видавав в Києві!) Так у "Громадській думці" адвокат Новаківський (імовірно Новаківський Михайло) в дописах з Варшави силується виправдати Петлюру, кажучи, що йому не було іншого виходу, як зробити угоду з поляками, щоб вони помогли зорганізувати українську державу і допомогли відбитись від большевиків. Так-то воно так, але поляки замість признання і помочі, порозвозили наше військо по лагерях і виморюють його голодом та тифом. Ні! Петлюра зробив величезну помилку. Натурально, що йому не можна було передаватись Денікінові, як це зробили галичани (хоч тепер виявилось, що вони зробили практичніше, бо зберегли свою армію, яка тепер воює з Денікіним), а треба було перейти до повстанців, бо армія, яка попалась в руки поляків, чисто вся загине від голоду, холоду та пошесті. Нещасна доля українського народу! За цю війну він вистрадав гірше всіх народів: край наш зруйновано, людей побито, понівечено і виморено у всяких полонах. А все через його темноту, несвідомість та через неосвіченість, демагогічність і фантазерство своїх провідників, які марили про організацію соціалістичної республіки! Біда тай годі! На сторінках тої ж "Громадської думки" лубенець М. Байер, межевий інженер, дуже солідний молодий чоловік, розказує історію організації нової "Української Народної партії". Організовувалась вона ще за часів Скоропадського, виділившись з "Союза земельних власників", в якім верховодили великоземельні власники, які, власне, й посадили на гетьманство Скоропадського. Партія ця складається з дрібних та середніх власників та з інтелігенції, що думає збудувати українську державу, опираючись на цьому класі. Тобто на тому класі, на якому я радив опертись Грушевському та Винниченкові ще в 1917 році. Великоземельні власники і міські пролетарі — елементи чужі нам, а середні та дрібні, то виключно наші і при тім найбільше здатні до будови держави, бо вони не мають нахилу до большевизму, руйнування, до "поглиблення революції", прагнуть спокою, можливості працювати, але вони мало свідомі націоналістично. Якби Ц. Рада, а потім Директорія оперлись на цей клас, а не на пролетарів, то, певне, вдержалися б і збудували державу. Та й гетьман, якби одразу оперся не на великоземельних власників, а на дрібних та середніх, то не було б і повстання проти нього; він це зрозумів під кінець свого гетьманування і заходився коло аграрної реформи на користь цього класу, коли вже пізно було. Не знаю, чи зможе тепер що зробити ця "Народна партія", але вона може мати велику будучину, коли наша інтелігенція покине надію на пролетарів і обіпреться на цьому класі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 239

4.II.1920. [Перемишль].

В "Варшавском Слове" сповіщають, що уряд Мазепи оповіщає зрадниками тих, що втекли в Польщу до ворогів українського народу, і висловлює догану А. Лівицькому і всім, хто підписав 2 грудня угоду з поляками, а разом з тим вважає їх увільненими з посад. Коли цьому правда, то значить, що уряд Мазепи не тільки [не] в контакті з Петлюрою, як запевняв Лівицький, а навіть вважає його за зрадника.

Раскол среди украинцев

Украйнцы разослали воззвание, в котором призывают к единению и признанню законного украинского правительства, находящегося на территории независимой Украйны. Во главе этого правительства стоят председатель совета министров Мазепа и главнокомандующий украинской армией Павленко.

В этом воззвании украинцы призывают не признавать никакого другого правительства, которое бежало к врагам Украйны, и тем самым изменило своей родине. Между прочим, в воззвании указывается, что изменниками Украйны следует считать тех, которые подписали или были сторонниками подписания декларации от 2 декабря 1919 г. в Варшаве.

Кроме того Мазепа опубликовал на Украине воззвание, в котором осуждает деятельность Ливицкого и его товарищей, которые подписали варшавскую декларацию. В конце воззвания говорится, что все члены украинского правительства, подписавшие варшавскую декларацию, тем самым перестали быть членами правительства и его представителями.

В Варшаву приехал из Львова второй член украинской Директории проф. Швец. Петлюра находится в Варшаве. Швец и Петлюра составляют большинство украинского правительства. Третий член Директории, Макаренко, находится в Вене.

Отак дожився Петлюра. Нарешті попав в становище "бывшего человека". От вона, доля людська: ще недавно він вважався за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватись з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тілько Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, як виявилось, були не більшими, як Петлюра, бо й вони не зрозуміли і не вгадали на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями. На мою думку, Липинський, Шемет та Скоропис стояли ввесь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх темних в провалля, де й погинула наша справа. А та дрібнобуржуазна сільська маса, якої речниками були Липинський і К° занадто була неактивною, боязкою, щоб вихопить владу у босяків, яким не було чого губити, тому вони і не боялись нічого і нікого, і сміливо "поглибляли революцію".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 240

6.ІІ.1920. Перемишль.

В ч. 3 віденської "Боротьби" [20 січня 1920 р.] надруковано такого листа В. К. Винниченка.

Лист до редакції.

Вельмишановний Товаришу Редакторе!

Прошу помістити на сторінках Вашої газети цього мого листа:

В ч.9 "Впереду" в передовій статті читачам тої газети подається до відому, що мене закликано Урядом Мазепи до участі в Уряді й що я маю виїхати на Україну.

Сим мушу заявити, що я своєї згоди взяти участь в цім Уряді не дав і дати не можу через те, що соціально-політична програма цього Уряду не відповідає моїм поглядам.

В згаданій статті "Впереду" є посилання на мої слова, які були мною сказані в той час, як я був в Уряді, а саме "большевицькі форми не можуть бути приноровлені на Україні. Наша орієнтація — це революційний рух західньої, а не східньої Європи".

Це — глибоко помилкові слова. Форми радянської влади в кожній країні, де відбувається гострий процес революції — необхідні для успішного ходу революції. Коли революція на Заході розів'ється і дійде до рішучої, отвертої і гострої боротьби з існуючим там буржуазним ладом, вона необхідно прийде до форм радянської влади — до большевизму.

Найбільшою помилкою української революції й її проводирів була якраз та орієнтація на Захід — себто іншими словами — на реакцію, на контрреволюцію. Ця орієнтація у великій мірі спричинилась до тої великої шкоди, яку було зроблено нами в справі соціального і національного визволення нашого трудового народу.

Єдиною формою державності нашої селянсько-робітничої нації в даний момент є робітнича, селянська держава. Робітнича революція в Росії давала нам змогу створити й затвердити цю державність. Ми її одкинули й орієнтувались на захід, себто на ті сили, які були й є ворожі до нас. І цим ми нанесли велику шкоду і свойому народові і своїй державності.

Докладніший виклад моїх думок з цього приводу читачі зможуть знайти в моїй праці "Відродження нації" часть II і III.

Мені шкода й боляче, що моїми минулими — вільними і невільними, — помилками користуються тепер, щоб додати ще більше шкоди, зробленої мною і другими українськими політичними діячами в справі визволення наших працюючих мас від соціяльного і національного поневолення.

Хай цей лист спинить у використовуванню моїх помилок тих, які ще не зрозуміли й не відчули своїх власних помилок.

17 січня 1920.

В.Винниченко.

Шановний автор листа, очевидно, думає, що московські большевики не пішли б війною на Україну, якби вона у себе завела "форми радянської влади", і тоді Україна могла б стати самостійною радянською (большевицькою) республікою. Але якби Центральна Рада після большевиць-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 241

кого перевороту в Петрограді восени 1917 року прийняла "форму радянської влади", то вона не проголосила б самостійності Української держави, бо до большевицької навали дев'ять десятих української інтелігенції були федералістами, і тільки ця нова навала зробила всю українську інтелігенцію самостійницькою. Таким робом ми мали б тепер "єдиную федеративную советскую Россию", до якої, фактично, ввесь час і стремляться московські большевики, на радість всім "истинным русским патриотам", які певні, що большевизм минеться, а після нього лишиться сотворена ними "єдиная Россия", як це друковано висловлює бувший революціонер, а тепер денікінець Бурцев. А якби Ц. Рада і проголосила Україну самостійною, то большевицька Московщина, як і монархічна чи яка інша, не потерпіла б української суверенності, бо вона не схотіла б випустити з своїх рук українського моря, вугля, пшениці, цукру і т.д. і під тим, чи іншим претекстом, а таки заволоділа б Україною; що не пощастило зробити Колчакові та Денікінові, те намагаються тепер зробити Лєнін та Троцький. Але припустим, що "советская" Московщина не мала б ніяких агресивних замірів на "радянську" Україну, і вони жили б поряд, як добрі сусіди. Чи було б це корисніше для українського трудового народу, ніж те, що він пережив і переживає? Я не буду говорити слідом за "буржуазною" пресою про те, що "советская власть" зруйнувала економічне життя Московщини, знищила її промисловість, торгівлю, довела її до голоду, до холоду, до здичавіння і вимирання від пошестей, які большевики занесли і на Україну, а послухаєм, що говорить про большевицьку владу ідейний большевик М. Горький в своїй книзі "Несвоевременные мысли". [...]* Наведу ще слова відомої революціонерки Спірідонової, яка в своїм листі ("Русское дело" ч. 8) пише: "Будування на кістках жертв теперішньої війни та революції добробуту одного класу — робітничого, пролетаріату за кошт селянства — не здійсниться. Партія большевиків, що ще не розпалась, а вже гниє, не може ні правити, ні творити нового; неможливо оповісти до якого бруду доходять окремі її представники! Вкорінювання соціалізму багнетами готує нам психологічну реакцію в масах", яка протоптує стежку для якогось Бонапарта або для Бурбонів.

Очевидно, не такого щастя бажає В. К. Винниченко трудовому народові. Коли М. Горький вважає, що нема місця для соціальної революції в Московщині при її споконвічному комунальному (громадському) землеволодінні, то чи можна сподіватись, щоб удержались "радянські форми влади" на Україні, де з давніх-давен народ звик до приватної земельної власності і де процент пролетаріату ще менший, як в Московщині?

Ні! Не в тому була помилка всіх українських урядів, що вони не пішли слідом за московськими большевиками і "цим нанесли велику шкоду і свойому народові і своїй державністі", а в тому, що вони не могли висвободитись від московських впливів і ввесь час топтались між російською есерівщиною та комунізмом в його російських формах, і не стали рішучо на тому, що укра-

* Є. Чикаленко знову наводить думки М. Горького, які цитував у записах 10 січня 1920 р. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 242

їнську державу можна збудувати тільки опираючись на дрібного і середнього сільського господаря, на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту (Lumpen-proletariat), який тільки "поглиблював" революцію і здатний тільки до руйнування старих форм життя, а не до будування нових. Навіть большевики тепер поскасовували по селах свої "комбіди" (комітети бідноти), а шукають підпертя у середнього господаря, продуцента збіжжя не тільки для себе, а й для міст.

За Ц. Ради ці середні господарі (скрізь пасивні та інертні) так були тероризовані, залякані голотою, на яку спиралась Ц. Рада, думаючи врятуватись цим від московського большевизму, що вони прийшли до пам'яті тільки тоді, коли на Україну вступили німці. Весною 1918 року потягнулись масами селянські делегати до німців з проханням скасувати соціалізацію землі, якою одбірались у них навіть дрібні кавалки грунту, і яка загрожувала лишити без хліба і їх і німців. Спочатку німці напосідались, щоб Ц. Рада відкинула соціалізацію, але проводирі замість того, щоб погодитись з німцями і будувати демократичну українську державу, опираючись на селян, відкинувши соціалізацію, казали їм, що курс Ц. Ради зостається незмінним, і що "Україна покаже світові зразок соціалістичного устрою", і тим кинули селян в обійми поміщиків, які давно вже агітували по політичних центрах Європи проти самостійної України та "большевицької" Ц. Ради. В результаті німці, розігнавши Ц. Раду, поставили на чолі української держави Скоропадського, який теж не вдержався після повороту німців до Німеччини, через те, що орієнтувався на поміщиків та капіталістів, а не на гросбауерів-господарів, які могли б дати йому армію в сто раз більшу за сердюцьку гвардію.

Директорія думала поправити помилку Ц. Ради і лишила незайманою дрібну земельну власність в розмірі до 15 десятин, але селяни вже не вірили в довговічність українського соціалістичного уряду і байдуже ставились до його аграрної реформи, бо за даровану їм Ц. Радою зимою землю їх весною били гетьманці, то тепер вони певні були, що Петлюра дає землю тільки "від Різдва до Юра", і не підтримали Директорії, що не могла справитись з духами, які сама викликала. А коли московські большевики, опираючись на пролетаріат, почали заводити на Україні "радянські форми влади", то індивідуалістичне селянство наше не помирилось з ними, як общинне московське, і повстало проти них; так само воно повстало і проти Денікіна, який вертав російсько-поміщицькі форми.

Даремно В. К. Винниченко жалкує, що проводирі українського народу не завели радянських форм і на Україні. Все одно українські селяни їх не прийняли б і боролися б проти них, і далеко ліпше, що вони боролись проти того, як каже Горький, "отвратительного опыта" з московською владою, а не з своєю. Бо тоді українські большевики наробили б ще більше "шкоди своєму народові і його державності", як тепер соціалісти. Тепер, принаймні, ця боротьба велась під гаслом — "геть чужинці", на огірчення "русских патриотов", які бідкаються, що большевики прищепили українському народові до всіх його "фобств" (полонофобство та юдофобство) ще й "москофобство", якого у него перше не було. Тепер, кажу, ця боротьба, ці повстання, велись під українським прапором, а це так поширило та поглибило незначну до того часу національну свідо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 243

мість українського селянства, що йому тепер не страшні наші милі сусіди, які перше рішучо казали: "Niema Rusi, jest tylko Polska і Moskva!" Та що України "не было, нет и быть не можеті" Хоч большевики, научені досвідом, як і поляки, тепер особливу увагу звертають на те, щоб одібрати від селян зброю, але після всього пережитого українським народом за цих три роки вони не в силі одібрати у нього його міцнішої зброї — національної свідомості, а через те і не вдержаться довго на Україні, хоч би у них дійшло знов до Андрусівських умов. Взагалі, ніяка влада на Україні не вдержиться довго, коли буде орієнтуватись на пролетаріат або на поміщиків, а не на статечне селянство, з дітей якого і рекрутується переважно українська національна інтелігенція.

Є. Чикаленко.

Цю відповідь Винниченкові редактор "Українського Голосу" випросив у мене, то я, приспособивши її до часопису, надрукував в ч 7. [15 лютого 1920 p.]

9.II.1920. [Перемишль].

Прикладаю ч. 24 "Варшавского Слова", від 1 фев., в якому є цікаві звістки про діяльність чорносотенців серед большевиків. ("Черносотенцы — среди советских деятелей")*.

Цікава теж стаття "Ленин о терроре", а також — "Румынская откровенность".

Ленин о терроре

"Оппозиционные" выстуления на 7-м Всероссийском Сьезде Советов таких китов социал-демократической р.п. (меньшевиков), как Ф. Дан и Л. Мартов, дали повод вождю коммунизма и главе Совнаркома высказать свой взгляд на советский террор, вообще, и Чрезвычайные комиссии — в частности. К тому же во вспыхнувший около вопроса о терроре полемический огонь плеснула изрядную дозу масла также представительница "Бунда" г-жа Фрумкина, сказавшая: "Власти, которая, как сказано в анкете об амнистии, чувствует за собой громадные массы народа, не надо прибегать к заложникам, мучить напрасно людей..."

... "Напрасно, говорит Мартов, — сказал в своем заключительном слове Ленин, — будто бы я оправдывался в вопросе о терроризме... Я не оправдывал себя, а говорил о специальной партии, которая создана войной, которая знает, что такое практическая политика. Когда нам говорят, что "вашу Чека надо убрать", либо, что "она плохо организована", то, товарищи, мы говорим: "Мы не претендуєм на то, что все, что мы делаем — лучшее, и учиться мы всегда без малейшаго предубеждения готовы и рады, но, если научать, как поставить охрану от помещичьих белогвардейских сын-

* Стаття в матеріалах "Щоденника" відсутня. — Ред

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 244

ков и офицеров нас хотят те люди, которые были в Учредительном Собрании, то мы им отвечаем: ведь вы были у власти и с Керенским боролись против Корнилова, были и с Колчаком, и вас оттуда выкидывали без борьбы, как детей, вот эти же самые белогвардейцы. И вы после этого еще говорите, что наши Чека плохо организованы. (Смех и аплодисменты). Нет, Чека у нас организованы великолепно! (Аплодисменты)... И вот, когда мы слышим такие декларации (Мартова) от людей, заявлявших о сочувствии нам, мы говорим себе: Нет, и террор, и Ч.К. — вещи абсолютно необходимые"... (Аплодисменты). Касаясь вопроса о терроре, Ленин сказал:

"Нас всегда обвиняли в терроризме. Это ходячее обвинение, которое не сходит со страниц печати. Нас обвиняют в том, что мы ввели терроризм, как принцип. Мы отвечаем на это: вы сами не верите в такую клевету. Тот же историк Олар (імовірно Олар Франсуа Віктор Альфонс), который написал письмо в газету "Юманите", пишет: "Я учился истории, и когда я читаю, что в советской России только уроды, монстры и пугала, и говорю: тоже самое писали про Робеспьера и Дантона. Этим, — говорит он, — я вовсе не сравниваю с великими людьми нынешних русских, ничего подобного, ничего в них нет сколько-нибудь похожего. Но я, как историк, говорю: нельзя же каждому слуху верить".

Когда буржуазный историк начинает говорить таким образом, мы видим, что и та ложь, которая про нас распространяется, начинает рассеиваться. Мы говорим: нам террор был навязан... А разве это не террор, когда всемирный флот блокирует голодную страну, разве это не террор, когда иностранные представители, опираясь будто бы на дипломатическую неприкосновенность, организовывают белогвардейские восстания?

Надо все-таки смотреть на вещи хоть сколько-нибудь трезво... Если бы мы попробовали на эти войска, созданные международным хищничеством, озверевшие от войны, действовать словами, убеждениями, воздействовать как-нибудь иначе, не террором, — мы не продержались бы двух месяцев, мы были бы глупцами. Террор нам навязан терроризмом Антанты!!"

Теперь слово за вами — бесчисленные жертвы советских правителей, за вами — томящиеся в застенках социалистических Бутырок и тщетно ожидающих "милости" власти, "которая чувствует за собой громадные массы народа"...

Д. Ишевский.

г. Юрьев, 24 декабря 1919.

Румынская откровенность

Бухарестская газета "L'Orient" пишет:

Из Парижа сообщают о появившемся там снова проекте румынской интервенции в России. Как нас уверяют, в высших кругах Антанты эта идея очень популярна. Так как мы не впервые слышим об этой странной концепции, то не удивляемся. Мы удивляемся только тому, что снова поднимают вопрос, который давно уже решен, в особенности, после того, что случилось с нами на мирной конференции. Терпение есть добродетель, но в соответствующих обстоятельствах. Мы уже давно высказали в Париже наше мнение. Румынии нечего делать в русской степи; напротив, в ея интересах, чтобы в бывших владениях царя продолжалась чернеющая анархия. Сле-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 245

довстельно, самым ярким моментом является в этом деле то, что в награду за наши услуги "староруссы" обещают нам Бессарабию. Приходится задать вопрос: не заразились ли от Вильсона те, которые окружали его? И известно ли в Париже то, что произошло с русскими монархистами за последнее время?

Итак, мы вынуждены подтвердить еще раз: "мы не пойдем в Россию искать миллионы для Антанты, а если господа "староруссы" желают получить Бессарабию, пусть придут и возьмут".

В віденській "Волі" (січень 1920 р. т. І, ч. 5) В. О. Піснячевський в двох статтях і скількох замітках "разделал" М. С. Грушевського та В. К. Винниченка за їхній большевизм.

Піснячевський ще колись до "Ради" прислав був з Петербурга статтю, в якій вилаяв Грушевського за його кадетизм, а коли я тої статті не надрукував, то він страшенно розсердився і перестав писати до "Ради". Тепер йому, як редакторові "Волі", ніхто не забороняє лаятись, то він так розперезався, що аж ніяково читати. Досі ніхто ще проти Грушевського печатно не виступав так гостро, коли не лічити анонімної брошурки, що видана у Львові 1913 року з метою провалити його на виборах в Науковому Т-ві ім. Шевченка, про що я у свій час писав в цих записках.

10.II.1920. [Перемишль].

Переговорами Антанти з большевиками поляки поставлені в таке становище, що не знають, що їм робити — чи продовжувати війну з большевиками, чи згодитись на їхнє предложення зачати мирові переговори. Вони бояться, що большевики зробили мирові предложення аби скористатись "передишкою" і спровадити свою армію з скінченого денікінського фронту на польський, а тоді і перервати ці переговори. Поляки звернулись з запитанням до Англії, чи підтримає вона їх, коли большевики нападуть на неї, але Англія одповіла, що тільки в тім разі, коли большевики "заатакують їх в етнографічних границях", цебто вони не перешкодять большевикам відібрати від поляків Білорусь та українські землі, що зайняли поляки, а може навіть і Галичину, бо Англія не згодилась таки прилучити її до Польщі на віки. Цікаво тепер, чи большевики щиро хотять миритись з поляками, чи вони таки будуть воювати з ними, щоб відбудувати Росію в давніх межах, крім етнографічної Польщі. А головне, що буде з нашим урядом, на чолі з Мазепою, та нашою армією, яка займає територію від Жмеринки до Одеси? Мазепа сподівається, що весною большевики примушені будуть покинуть Україну, але питання — хто їх примусить? Очевидно, Мазепа сподівається на українське селянство та на свою армійку, але, на мою думку, цих сил не досить. Коли большевики

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 246

помиряться з поляками та балтійськими республіками, то вдарять всіма силами на Україну і заволодіють нею, бо, знов кажу, Московщина не потерпить самостійної України. Гр. Тишкевич, після аудієнції у нового президента Франції Дешенеля [Дешанеля], настроєний оптимістично щодо признання Антантою самостійної України і сподівається піддержки від неї, але я боюсь, що те признання прийде запізно. Трагічний момент переживає тепер Україна, і, очевидно, в цьому році рішиться її доля. Певніше всього, що большевики зроблять "передишку" на польськім фронті і заволодіють Україною, а потім і Білоруссю, а тоді царські генерали, що командують большевицькою армією, скинуть большевиків і відбудують давню Росію, але, може, не таку централістичну, яку хотіли відновити "салдафони" Денікін, Колчак та Юденіч, або, ліпше сказати, оте чорносотенське "Всероссийское Совещание", що стояло за ними. Тепер в "Совещании" беруть гору ліві елементи — Савінков та Чайковський, бо Сазонов та Маклаков втеряли у Антанти всякий кредит після розгрому армій їхніх генералів. Цікаво жити тепер, а все-таки страшно. Боязно мені, аби не пережити кого-небудь із синів, що живуть всі там тепер на Україні, серед пошестей та озвірілих людей; кажуть, що большевики і тепер лютують в Києві, але вже не розстрілюють, бо одмінили смертну кару, але виморюють людей по тюрмах тифом, на польський спосіб. Ох, страшно жити!

12.II.1920. [Перемишль].

В газетах з'явилась звістка, якої я сподівався щодня: большевики, покінчивши або майже покінчивши з денікінцями, двинули своє військо на українське і після недовгого бою зайняли Одесу, а українське військо одступило на північний захід, тобто в напрямку до Жмеринки. Очевидно, невдовзі те саме буде і з українською армією, що займає територію південніше Жмеринки. Що робитиме уряд Мазепи — не знаю. Очевидно, большевики тиснутимуть нашу армію, аж поки не одтиснуть її до границь Румунії та Галичини, як це було й торік. Але торік, не добивши української армії, вони мусили забратися з України, бо на Московщину наступали Юденіч, Колчак та Денікін, а до наддніпрянської армії приєдналась галицька, яку витіснили з Галичини поляки під командою Галлера. Тоді спільні українські армії майже без всякої перепони з боку большевиків продвинулись аж до Києва і навіть зайняли його, але під напором Денікіна мусили його покинути. Момент цей досі не вияснено: кажуть, що командир галицької армії, німець генерал Кравс зробив це по умові з Денікіним, а не через те, що не міг вдержати Києва, але це ще напевне не відомо. Денікін замість того, щоб всіма своїми силами натискати большевиків, найбільшу увагу звернув на українську армію і тіснив її на захід доти, поки галицька армія не перейшла на його бік, а наддніпрянська муси-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 247

ла частиною розсипатись на його задах і приєднатись до повстанців, а частина перейшла на територію, зайняту польською армією, де була роззброєна і розвезена поляками по лагерях, де й досі вимирає з голоду та тифу. А коли большевики, розгромивши Юденіча та Колчака, вдарили всіма силами на Денікіна, і він не витримав, то галицька армія, покинувши Денікіна, з'єдналась з рештками наддніпрянської та повстанцями під командуванням Павленка-Омельяновича і зайняла територію від Жмеринки до Одеси і саму Одесу, що покинув Денікин, а тепер мусіли її віддати большевикам. Взагалі, я раз у раз кажу, український народ невойовничий і не тільки не завойовував чужих земель, а ніколи без чужої допомоги й своєї оборонити не міг, а коли він і посідає тепер величезну територію, то завоював він її не мечем, а плугом, під захистом то литовців, то поляків, то москалів. А московська большевицька армія тепер вже не така, як була за першої та другої офензиви на Україну, в ній тепер нема солдацьких комітетів, нею командують тепер царські генерали, які завели в ній і стару дисципліну, очевидно, в надії за поміччю армії відбудувати Росію в давніх межах, а потім, скинувши большевицьку владу, відбудувати і старі дореволюційні форми в ній. Перед такою армією наша — не встоїть і примушена буде здаватись большевикам і вступить в "русско-украинскую армію", яку большевики будуть вживати для обеззброєння селянства та забирання в нього хліба для Московщини — перспектива для України невесела! Але, можливо, що большевики, об'єднавши Росію, посунуться на захід, де й зломлять собі голову, а тоді українці піднімуть повстання і виборять собі хоч автономію. Взагалі, на далеке будуще українського народу я дивлюсь оптимістично, але ще багато крові проллється, поки він досягне можливості вільно розвиватись культурно.

Сьогоднішні газети подають звістку, що у французському парламенті під оплесками великої більшості говорено про необхідність признання України суверенною державою. Трохи запізно! Але ліпше пізно, ніж ніколи. Коли це признання і не матиме тепер практичного значення, бо большевики зайняли вже дев'ять десятих української території, але це принципіальне признання матиме величезне значення для будучини, коли остаточно укладатиметься в якісь державні форми бувша Росія.

13.II.1920. [Перемишль].

В львівській "Громадській думці" (ч. 36) поміщено фельєтон "Махно і махновці", в якому український січовий стрілець М. Ірчан зі слів "одного з дуже близьких людей до самого Махна" розказує про "батька" Махна, який, дякуючи нашій ложно-патріотичній пресі, став тепер мало не українським національним героєм, "хоч сам слабо говорить поукраїнськи бо, як сам каже, забув через десять літ в каторзі", якимось

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 248

Богуном, як каже М. Ірчан. Зі слів М. Ірчана довідуємось, що в армії Махна "є дві партії — націоналістична, себто українська, і безпартійна, або байдужа до національностей", що "армія має досить великий процент інтелігенції, як лікарів, учителів, учительок, а навіть людей, що відомі добре з передвоєнної ще української літератури (Цікаво б знати їх прізвища. — Є.Ч.) Культурно-освітний відділ працює безупинно. Він крім відозв, улаштувань лекцій для повстанців та агітації видає власний часопис на українській і московській мові. В тому відділі стрічав я панночок навіть з аристократичних родів, з університетською освітою." Махно "має молоденьку жінку [Кузьменко Галина Андріївна] надзвичайної краси, з університетською освітою. Вона щира українка, дуже розумна, самостійницьких поглядів, їздить постійно з чоловіком."

Чи це не та, часом, дуже гарна курсистка-істеричка, що під час повстання Петлюри проти гетьмана, в київському Українському клубі допитувалась у всіх — яким їй способом достатись у Б. Церкву до Петлюри. А коли її питали — в якій справі, то вона наївно відповідала, що жити без Петлюри не може і хоче бути його ад'ютантом. Що ж він близький Вам?, — питали її. — Ні, я його не бачила ніколи, але він герой!

Близький до Махна добродій оповідав М. Ірчанові, що Махно був засланий на каторгу ще гімназистом 6-ої кляси за політичний злочин, а Мирослав Стефанович який довго мешкав в Катеринославі, в своїх споминах (львівська "Нова рада" за 1919 р. чч. 20-30) каже, що Махно селянин, засланий на каторгу за просте убийство, і що Катеринославський український революційний штаб під час повстання проти гетьмана добре знав Махна, "вважав його напів за бандита, а напів за анархіста, і що для української республіки стид приєднувати до себе такого чоловіка". І, очевидно, штаб не помилявся, бо незабаром, 27 грудня 1918, Махно, дізнавшись, що в Катеринославі залога республіканська (Директорії) складається тільки з 500 козаків, з'єднався з місцевими большевиками, великоруськими робітниками, напав на Катеринослав і після чотирьохденного бою витіснив козаків, при чім убив понад 150 цивільних людей. Але не вспів довго погосподарювати, бо через скілька годин на поміч козакам прийшов полк Січових стрільців Самокиша і випер Махна поза Синельникове. Отже, коли прийшли російські большевики, то Махно, з'єднавшись з ними, 29 січня взяв знов Катеринослав, большевики не впустили його, як анархіста, в місто. Очевидно, про ці збройні виступи Махна проти Директорії оповідав махновець М. Ірчану, виправдовуючи ці виступи тим, що нібито "земельний закон Директорії дозволяє набувати селянам найвище сорок десятин землі за викупом". Але це неправда, бо Директорія такого закона не видавала. Цікаво, чим Махно виправдовує свої виступи проти Ц. Ради? А просто Махно, як напівбандит, напіванархіст зі своїми "безпартійними" і "націоналістичними" братами нападав на всяку армію, слабішу за свою, в надії пограбувати, нападав він на Ц. Раду, на гетьмана,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 249

німців, Директорію, большевиків, денікінців. М. Ірчан каже, що "селянство в цьому районі, де тепер оперує Махно, відноситься до нього повздержливо і мовчазно". Натурально! А якби М. Ірчан поспитав селян в Катеринославщині, де оперував Махно перше, то там селяни не "повздержливо" оповіли б йому, що Махно просто бандит, якого стидно приєднувати до української республіки. А істеричні "панночки з аристократичних родів і з університетською освітою", а за ними і ложні патріоти на сором нам зробили з нього національного героя. П. Греголинський просить мене дать йому оце до газети, але, я думаю, що воно "несвоєчасне". Може, справді, оті учителі та учительки, що з голоду, як каже в своїм листі В. Андрієвський, повтікали в ліси, до повстанців, пороблять з отих "безпартійних" — свідомих борців за державність українську. Може, ота "незвичайно гарна самостійничка" [Кузьменко Галина Андріївна], що стала жінкою Махна, зробить з цього "бандита" — українського патріота і навчить його говорить по-українському, а він, очевидно, від природи має всі дані бути народним "ватажком", якимсь Кривоносом. Знаєм же ми, що жінка дуже часто переміняє світогляд свого чоловіка. Знаєм, що жінка-большевичка [Винниченко (Лівшиць) Розалія] зробила нашого видатнішого чоловіка [Винниченка] переконаним прихильником "радянських форм влади" і на Україні, а ще недавно він вважав їх непридатними для українського народу. Отак і Махна, може, жінка переверне зовсім і зробить з нього, справді, національного героя, якогось Богуна.

14.II.1920. Перемишль.

Всі наші газети страшенно радіють, що Антанта от-от признає самостійність української держави. Газети сподіваються, що Антанта мировим договором примусить і большевиків признати Україну самостійною. Але большевики і так на папері визнали Україну, а на ділі зайняли її своїм військом і зроблять з неї свою колонію, з якої вивозитимуть до себе хліб і всякі сирівці, так само, як поляки з Галичини, Волині і Поділля. Як-не-як, а ситуація наша все-таки буде кращою, як до революції; все-таки український народ національно-культурно зможе розвиватись ліпше, як перше. А якби, якимось чудом, наші милі сусіди — москалі і поляки, дали б Україні спокій і зовсім до неї не мішались, то все-таки український народ не зміг би організуватись в державу. Інтелігенція наша на дев'ять десятих соціалістична, але різних партійних програм, які між собою в великій суперечності; та якби вони і дійшли до якоїсь консолідації, то все-таки соціалістичної України зорганізувати не можна, бо дев'ять десятих її людності — дрібна селянська буржуазія, яка не пристане на соціалістичний лад. Але сама вона, малосвідома, без сторонньої допомо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 250

ги не зможе збудувати держави, бо інтелігенції з дрібно-буржуазною ідеологією замало. В результаті почнеться внутрі війна всіх проти всіх. Нація, у якої героями анархісти — Махни та Зелені, не зможе без варягів дати собі ладу. Я дуже шкодую за передгетьманським часом, коли з німецькою силою можна було організувати державу, опираючись на гросбауерів, як на цьому тоді напосідались німці. А тепер вже німці не прийдуть і англійці теж не приведуть свого війська, а без чужої сили ми обійтись не зможемо; ми не в силі справитись самі з мільйонами наших анархістів, маленьких Махнів, а через те сусіди скористаються нашим безладдям і таки заволодіють нами. Якби хоч не поділили, а з'єднали всі три України до купи — і російську, і австрійську, і угорську, тоді б нам легше було б добитись якоїсь автономії. Якщо большевики не помиряться з Польщею і зможуть дійти до Німеччини та Угорщини, і там зламають собі шию, то тоді може Україна і об'єднається, а згодом і організується, але багато ще проллється крові, багато ще часу пройде і напевне можна сказати, що я вже того не побачу, бо мого життя вже на те не стане; на се треба не менше десятка років. А коли Україну поділять большевики з поляками, то на це піде і скілька десятків років.

15.II.1920. [Перемишль].

Прикладаю листа Вікторії (Скоропис) з Відня, в якому цікаві відомості про нові видання.

[В. Скоропис — Є. Чикешенку]

8.II.1920. Waaggane, 15. Wien, IV.

Дорогий батьку!

Добре, що дістали сьогодні твого листа, а то було вже страшнувато, що нема довго од тебе звістки, а ще й "Воля" написала, мабуть, стару звістку, що ти живеш на селі під Перемишлем, хоч і знали ми, що це не так, але якось смущало, — а що, як знов! Бережися, батьку, ще рано умирать, чи є там гарні лікарі, які є у тебе гроші, чи є там тобі молоко. Ти, певно, перехвилювався звістками газетними. Воно, мабуть, в газетних звістках таки дуже згущають краски. Є тут люди, які приїхали з Одеси і кажуть: "Чого ви тут сидите, там тихо, усе є і білий хліб, і всяка харч, і тепло, українське військо стоять там буде довгенько"; і це військові таке говорять. Воно, може, і правда, що там зараз

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 251

добре, але ніхто не певен в тім, що не сьогодні-завтра підступлять большевики, і почнеться пекло, бо англійці, як це було вже в газетах, почнуть бити з своїх кораблів на нещасний город. Кажуть, що є зазив Мазепи до своїх директоріанців і міністрів, щоб вертали зараз на Вкраїну, бо поскидає усіх з посад, і зостануться без грошей. Значить, є десь спокійна база, де можна жить і працювать, і тому Ол. Філ. вже і тягне туди, бо там на місці видніше, ну а коли там будемо то, звичайно, і за хатку подумать треба, хоч маленьку для себе, бо досі наслідників не чуть. Ми маємо тут книжки німецькі про найкращу найлегшу глиняну хату, але глина не з соломою мішається, а з чимсь іншим. На таку хату і постройки треба тільки камінний фундамент, та дерево на дах і долівку, а криша з черепиці. Я кажу, що того всього не можна буде дістать тепер при бездорожжі, але Ол. Філ. надіється, що при зняттю блокади, про що зараз іде річ, в Одессу навезуть всього чого треба, а звідти недалеко. Ол. Філ. може удасться дістати доручення од Чероного Хреста інтернаціонального на Україну, і з такими документами ми зможемо туди їхать: це буде певніше, і діло робить буде, і може той документ його захистить од усяких напастей. А з Макаренком нічого не вийшло: грошей він не має, тільки усе усім обіцяє; одні других тут підкопують: він Мартоса, Мартос його, Супрун їх, вони Супруна... а буде легше, а то совісно так тут сидіть.

З перекладами тепер дуже трудно. От видивишся, хочеш купить книжку французьку, щоб перекласти: коштує вона 15-18 франків; франків нема, треба дать корони, а на корони виходить 450 або 500 корон. Те, що я переклала, я була купила ще в Польщі, за яких 5-6 марок, аби ж то було знати, що будемо тут, що будем живі і на волі і будем мать хліб — то була б там купила більше, але певності в те все у мене тоді не було.

Тут, у Відні, всі і пишуть, і видають силу: тут є видавництво "Вернигора", і видало вже дуже багато книжок, і хороших. У Берліні чи то в Лейпцігу видають теж багато, і ось ми дістали три великих томи: Кобзар і усі твори Шевченка, гарно вони видані: формат великий, солідний, папір і друк гарний. Сірий так само видає багато. Потім скоро вийде перший том за роботу в таборах — "Раштат" з малюнками, портретами, що видає там німець, приятель Ол. Філ. Другий том "Вецляр" вже написаний, але нема видавця, бо книжка велика, і треба на те багато дуже грошей. Ол. Філ. балакав із Кор[ольовим] і тут, але ще не відомо, чи візьмуться видавать.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 252

На цих днях був тут Липинський, всім казав, що вже кінчає свою книжку, вона буде велика дуже, коли петітом надрукувати та й то буде 40-50 аркушів, зветься: "Гетьманство чи Республіка". Він написав і другу, щось історичне, на те має видавців кооператорів, вони йому і аванс дали, на що він зараз і живе. Бо більше нічого не має. А ту велику книжку нема кому видать, але він казав, що ще пошукає, бо і назва її така, що всякого зацікавить, і піде, певно, широко, бо, мабуть, розумно написана. Винниченкового 2-го тому ще нема в продажу. Я йому переслала твого другого листа, а відповіді немаємо ніякої, то про ті гроші <...> Тепер є трамваї, то Ол. Ф. може скоро до нього загляне. Чи ти маєш, що од Галі? Мені вона давно нічого не пише: поки не мала зв'язку з тобою, а я мала, то вона писала, а тепер не пише. Жаккар мені писала з Лозанни, що Галя мала поїхать до Женеви на зустріч Зігмундові, який вже вернувся до матері в Штутгарт, і писала, що заїдуть до Жаккар, але не заїхали: чи справді вона бачилась з Зігмундом, Жаккар вже не знає. Ну, слава богу, що він вернувся додому! Мабуть, має, що оповідать! Мені недавно написали Олена і Нечіпір з Берестя, що живі, здорові і збираються навесні їхать додому. Ну, прощай! Цілую тебе кріпко.

Вітя.

Цікавить мене найбільше книжка В. Липинського "Гетьманство чи Республіка". Очевидно, й він тої думки, що коли нам сусіди дадуть спокій, то ми почнем самі між собою різатись, а через те й висуває думку про диктатуру гетьмана. Але наш народ такий анархістичний, що й гетьман без чужої, варязької сили не дасть ради. Московський народ, дисциплінований "большевиками" в родині та "миром" в громадському житті, легко підчинився "диктатурі пролетаріату", а, власне, купці російсько-жидівської інтелігенції, яка тепер там всім править і знов об'єднує дореволюційну Росію. А український народ своїй владі добровільно ніколи не підчиниться, а через те сусіди й скористаються нашим безладдям і заволодіють нами. Якби у нас був якийсь лад за Ц. Ради або за Директорії, то хіба могли б так легко заволодіти Україною большевики? В Галичині — друге діло. Тут народ звик до дисципліни, до підлягання владі, то тут був і порядок, була і добра армія, але вона не могла без амуніції вдержатись проти поляків, яким все потрібне давала Антанта. Інтелігенція тут більше має державної практики, бо все-таки жила в конституційній державі, а наша — складається переважно з теоретиків та фантастів, які не знають практичного життя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 253

16.II.1920. [Перемишль].

Тутешні газети дивуються метаморфозі Винниченка та Грушевського, які тепер висловлюються за большевицькі форми. Вони не знають того, що обидва вони висловлювали ці думки ще тоді, коли большевики в перший раз заволоділи Харковом, але вся Ц. Рада, крім Нероновича та Касяненка, були рішучо проти. Грушевський пропонував позаводити скрізь по Україні ради і перевибрати Ц. Раду, але його ніхто не слухав. А Винниченко вагався, але коли побачив, що Україна не оборониться проти большевиків, то відмовився від прем'єрства і виїхав на територію, зайняту большевиками, де і мешкав ввесь час у Таганрозі. Коли вернувся до Києва, то привіз з собою, вироблений ним в Таганрозі проект большевицького устрою України, але при німецькій окупації не могло бути про се мови. Під час свого головування в Директорії, він теж тягнув до большевицьких форм, а коли з ним не згодились, і большевики знов зайняли Харків і приблизились до Києва, то Винниченко відмовився від головування і виїхав за кордон. Але якби Україна і завела у себе радянські форми, то все одно московські большевики не потерпіли б самостійності України. Треба було погодитись з німцями і, опираючись на їх силу, будувати не соціалістичну, а дрібнобуржуазну самостійну Україну, то вона змогла б відбитись і від Москви, і від Польщі, хоч би німці і пішли додому.

20.II.1920. Перемишль.

Нарешті сьогодні через редакцію "Вперед" дістав я цидулку від Петруся з Кам'янця від 10.II, в якій він пише, що не писав досі, бо не було нічого нового, а нарешті вчора дістав від міністерства свої гроші і виїздить в Київ, де сподівається бути через десять днів, тобто сьогодні.

Біда мені з моїми хлопцями! Я просив його писати, при оказії, хоч коротенько — "живий, здоровий", а він як виїхав на перший день Різдва, до й досі словечка не написав, а я турбуюсь, а я мучусь, уявляючи собі, що він вже лежить хворий на тиф, а може вже й помер. Кожне число "Вперед" перше всього дивлюсь в рубрику померших — чи нема там звістки про смерть кого-небудь з моїх синів. Добре, хоч дочки раз у раз пишуть. Правда, Вікторія, або, власне, зять Скоропис все пише, що треба йому з жінкою їхать на Україну, бо тут нема чого робити. А я все відмовляю їх, кажучи, що його, як гетьманця, тобто контрреволюціонера, холмського комісара, українського "шовініста" большевики непремінно поставлять "к стенке" або покарають смертю через тиф, а він все мені доводить, що треба їхати на Україну.

Прикладаю лист Скорописа від 12.II.20 та лист від Д. І. Дорошенка від того ж 12.II.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 254

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Відень 12.II.1920

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Ваш лист з 27.I дуже сумно кінчиться. Не хочеться вірити, щоб це постійний Ваш настрій був. Певно, вплинув на Вас погіршений стан здоров'я, і Ви заговорили про смерть. Видужуйте швидше і міркуйте не про смерть, а про життя, будівництво державне. З ким одверто не балакаєш про ці справи, як з Липинським, Шеметом, Тимофіївим (крім цих ще й Холодний і Д. Дорошенко все переказують Вам свої привіти) завше, згадуємо Ваше імя в різних живих, а не мертвих комбінаціях. Але про це в листах задовго писати — будете тут — самі почуєте, свою думку скажете. — Всі ці комбінації іншого, видно, кругу, розуміється, ніж карпато-український комітет. Той комітет — це мертвонароджена комбінація вже нашої, української бюрократії, і ми Вам тому нічого не пишемо, що нічого писати. Властиво, більш-менш обоснованих пльоток є досить, але це не те, що Вас і нас цікавить. Повірте, що коли б я бачив, хоч яку-небудь невеличку можливість позитивної праці тут, я б лишився тут, і ми б обоє з Вікторією пристосувалися до тої праці, як зуміли були це зробити в Бересті. Але ж бо тут до чого не приторкнешся — все відгонить чисто емігрантським багном, пльотками і проїданням грошей, а не дійсною працею. Ви вже знаєте про мою ревізійну поїздку! Розкажу Вам далі: по повороті сюди дізнаюся, що Макаренко заявив шефові моєї місії, що він мене забирає "для важніших справ", а на моє місце призначає йому Г. Паламаря. Іду я до М-ка, щоб довідатися в чім річ. Чоловік без упину говорить 3/4 години; за той час встигає запропонувати мені сім різних блискучих проектів, і я іду собі з миром од цього дуже добросердого "голубчика" з ясним переконанням, що я міг до нього і зовсім не ходити. Ось уже місяць минає з того дня. — Не далі, як вчора зрана, запросили мене П. Холодний і Д. Дорошенко взяти участь в ревізії Червонохресної місіі в Берліні (яка під проводом Холодного), де головує Дорошенко. Я дав згоду. Увечері вчора дістаю від Головного отамана наказ негайно проревізувати діяльність військово-санітарної берлінської місії! Тоді як перша ревізія має деяке громадське значення, то друга є наслідком гризні і доносів двох членів її. Копатися в цім мені немає найменшої охоти, але мушу відмовитися від того, що зробив би охоче, і попробую відкрутитися од найяснішого наказу, бо він містить в собі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 255

деякі формальні неможливості, — про дійсно доцільну роботу нема що балакати. 2.II. дістав я пропозицію згодитися на радника посла на Естонію. Порадилися ми з Вікторією добре і рішили, що призначення, очевидно, таке ж довговічне, як ціла Лондонська місія, як посолування Антоновича, Шульгина etc. При тім же я Естонії тої не знаю зовсім, для Вікторії там, напевне, було б гірше навіть, ніж тут — відмовився. — Отже, сидіти тут, ждучи, що ця місія, в якій маю посаду, ось-ось закриється із-за браку грошей, що кожної хвилини, чи Мак-ко чи Гол. от-н, не питаючи тебе, кудись і для чогось призначить або звільнить — це дуже невеселе становище. Я Вам так докладно пишу про це, бо коли я переконався, що у Корольова і Славинського, крім гарних слів і обіцянок, для мене немає нічого, із планів на Прикарпатській Україні нічого не вийде, то для того, щоб зберегти себе од емігрантського болота, щоб зберегти Вікторії нерви і здоров'я, у нас є лиш один шлях — це на Курти. Ми мусимо, розуміється, дочекатися теплої погоди. Я прикладу всіх зусиль, щоб ми виїхали туди в складі місії Міжнародного Червоного Хреста, який, дуже можливо, зважиться таки розпочати рятункову акцію на Україні, бо бачить небезпеку для цілої Європи. Я туди зголошуюся до праці — бо це абсолютно корисна — без всякої платні. Міжнародний Червоний Хрест таких людей, та ще й з знаттям європейських мов потребуватиме і я сподіваюся, що таким чином ми зможемо бути там, де всім нам в ці часи найбільш потрібно б було бути. Думаю, що вже сама присутність на місці, в селі людей з західно-європейським досвідом підносила б українську справу і вартість її в очах у всіх наїзників. Розуміється, що при тім треба свою мазанку ліпити, щоб кожен, бачачи це, домірковувався, що прийшла пора кінчати революцію й грабіж, а пора за працю братися. Коли при тім нас і пограбують — це нам буде не вперше. Напишіть про Тимофіїва, якщо добре його знаєте.

Ваш /Підпис/.

[Д. Дорошенко — Є. Чикаленку]

Відень. 12.II.1920.

I, Rathausstrasse, 4, st. IV, t. 14.

Високоповажний та дорогий Євгене Харлампійовичу!

На днях був у В. К. Липинського в Паєрбах-Райхенау, і він мені казав, що Ви інтересуєтесь долею В. М. Леонтовича.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 256

Я маю деякі відомості, хоч дуже вони запізнені, і можу з Вами поділитись ними. В. М. під час большевицького панування в Києві (весною й літом минулого року) переховувався в Києві і проживав у моїй кватирі на Львівській вул., де мешкав і його брат Кост. Мик., він служив у Червоному Хресті. В червні В.М. виїхав в Конотоп до д-ра Рубісова, але прожив там недовго, повернувся знов до Києва і, коли прийшов Денікін, то він виїхав кудись на станцію по Ковельській дорозі. На цьому мої відомості й уриваються: привезла мені їх Наталія Михайлівна*, яка помандрувала з Києва 5 серпня до Кам'янця, а звідти проїхала до мене за кордон. Між іншим вона каже, що кватиру нашу передала Льву Євгеновичу, який вважав, що йому краще жити на Львівській вулиці, — ближче до його гімназії й лук'янівських курсів.

Дуже я зрадів, довідавшись, що Ви "живі й здорові", бо це під теперішній час найважніше, особливо перше. Я також живий-здоровий, усе блукаю по світах, жив у Празі, у Відні, у Білгороді, у Бухаресті — там було найгірше, як і взагалі на циганській землі та під циганською окупацією. Тепер знов повернувся до Відня і думаю тут жити, поки буде змога; я написав підручник української історії і ще деякі книжечки, отже маю з чого прожити за кордоном рік-півтора, а за той час обставини може так зміняться, що буде змога й додому повернутись. Думаю, як і колись, віддатись культурній роботі, хоч і спокушають мене, навіть провокують, вернутись до політики. Поки я цього ще не роблю, і всі звістки про це, які часом проскакують і в газетах, — суща брехня. Я гадаю, що час для виступу людей уміркованих поглядів безперечно настане, може, й незабаром, але ще він не настав: і зовнішні обставини тому не сприяють, та й люди ще не отямились і не протверезились.

За кордоном, на еміграції, тепер дуже важка атмосфера: серед наших людей страшна деморалізація і дезорієнтація; навіть найбільші песимісти такого не передбачали. Та, я думаю, що це загальна доля всякої еміграції, у нас тим гірше, що публіка наша елементарніша і малокультурна. А вже такої лайки, таких брехень, пліток, вигадок, — які тепер заповнюють сторінки часописів українських, такого за моєї пам'яті ще ніколи не бувало, хіба що в галицьких часописах.

З великим інтересом дожидаю, що Ви приступите до публікації Ваших мемуарів (так, принаймні, говорять). Ду-

* Н. М. Дорошенко, дружина Д. І. Дорошенка. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 257

маю, що вони матимуть крім історичного ще и практичне значення, бо покажуть людям, особливо новим українцям, як колись люди жили й працювали, тоді як од української праці ні користі матеріальної не було нікому, ні посад, ні кар'єри, ні грошей і навіть — слави. І я також описую те, чому був свідком, що бачив за останні 4 роки, може й мої спомини колись здадуться, як і взагалі всякі мемуари сучасників великих подій...

Щиро поважаючий Вас

Д.Дорошенко.

Наталія Михайлівна просить передати Вам її привітання.

Скоропис думає, що його врятує приналежність до Міжнародного Червоного Хреста, але даремні ці надії. Я писав йому, що Петрусеві не загрожує, крім тифа, нічого, бо він скаже большевикам, що він, як секретар Винниченка, посланий ним до Київського большевицького уряду, а з Мануїльським він в добрих стосунках ще з Лозанни, а Скорописа ніщо не врятує, а тому нема рації їхати. Я не знаю — чи й Петрусю пощастило виїхати, бо як видно з газет 11-го числа поляки арештували в Кам'янці всю Раду міністрів з Мазепою на чолі. Правда, другого дня їх випустили, але відносини українців з поляками так попсувались, що, певне, поляки робитимуть всякі перепони для виїзду українців. Очевидно, поляки не мудріші дипломати за Денікіна: замість того, щоб привабити до себе українців, і тим придбати собі союзників в боротьбі з большевиками, вони, як і Денікін, роблять все, аби обурить проти себе всю українську людність, як інтелігенцію, так і народ, і кинуть їх в обійми большевиків, щоб хоч помститись над своїми знущателями. Взагалі, поляки ведуть безглузду політику, хоч начальник держави Пілсудський, здається, щиро говорить, що Польща не повинна силою привертати до себе сусідні народи. Він каже, що Польща повинна помагати визволенню недержавних народів бувшої Росії, а вшехполяки, які всим правлять, хотять відбудувати Польщу в границях 1772 року, тобто по Дніпро, і в мирних переговорах з большевиками будуть твердо стояти на тому. Можливо, що большевики й погодяться з поляками на лінії Ушиці, Горині, бо вони устами Чичеріна та Леніна кажуть, що пора перестати воювати, а треба братись улаштовувати комуністичний лад в Росії, аби показати світові зразок. Тоді за яких десять років вся Європа заведе у себе комуністичний лад. Але певніше, що російські генерали, що тепер командують червоною армією, поскидають большевиків і заведуть старо-царські порядки, бо й тепер вже в Росії не комуна, а самодержавіє купки комуністів. Для мене очевидно, що вони поділять Україну з поляками, але я волів би, щоб полякам дісталась територія аж по Дніпро, щоб і в Польщі, і в Росії, український народ був великою масою, щоб не так легко було його перетравити.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 258

1.III.1920. [Перемишль].

Всі газети тепер пишуть тільки про переговори Англії, Америки та інших держав з Совєтською Росією та мирову пропозицію большевиків Польщі. Всі вгадують, чим скінчаться ці переговори. Польська мирова комісія, кажуть, поставила большевикам умовою, щоб її східна границя йшла, як до 1772 року, тобто по Двіну та Дніпро. Невідомо, що на се скажуть большевики. Галичани всі певні, що большевики вимагатимуть границі по Сян, що їх підтримає Англія, яка сказала, що буде обороняти Польщу від большевиків тільки в її етнографічних границях. Я боюсь, щоб поляки з росіянами не помирились на якійсь середній лінії, бо, очевидно, обидві держави вже потребують миру. Польща вже знесилена війною, большевики теж, по словам Леніна, Троцького та Чичеріна, прагнуть спокою, щоб впорядкувати комуністичний лад в своїй державі. Лєнін в своїй останній промові сказав, що тепер, коли вони вже заволоділи Сибір'ю та Україною, вони забезпечені від голоду і тепер візьмуться за роботу. Очевидно, справді, "заволоділи Україною", бо вже нічого не чути про наш уряд з Мазепою на чолі та нашу армію, не чути і про повстання; а в Києві урядує якийсь український комуністичний уряд, але не відомо, з кого він складається; якось була звістка, що Ткаченко і Полозов поїхали делегатами від українського уряду в Москву на переговори, але більше нічого про той уряд не чути, обидва вони завжди були крайніми лівими, але твердими українцями, і се все-таки подає надію, що уряд має таки якусь українську автономію; та й большевики в своїх реляціях завжди Україну називають "Українською республікою". Але "з москалем знайся, а за пазухою камінь держи", говорить наша давня приказка, а через те в щирість большевиків я не вірю. Я все гадаю, що вони поділять нас, і кожний з них на свій лад буде "утихомирювати" Україну. Большевики на комуністичний лад, а поляки — на поміщицький, але навряд, чи надовго це буде. Троцький вже організує по всій Росії та Україні аракчеєвщину: військо, що вже непотрібне на фронті, командирується для рубання дров, для будування залізниць, для роботи на фабриках, для добування хліба; організуються для цієї цілі нові армії, переважно з "буржуїв", яких небезпечно посилати на фронт; для цього оповіщена загальна мобілізація на Україні. Може, Левка як учителя, а Івашка як гімназиста, не братимуть в армію, а тим часом хто знає, бо Івашкові в сентябрі минуло 17 років, а от Петруся, як оселиться в Кононівці чи Києві, то, певне, потягнуть в армію як бувшого солдата. А може він як "дипломат" попаде на службу в Комісаріаті закордонних справ, якщо такий на Україні буде, але навряд, бо загранична політика буде в руках центрального московського уряду, як і армія, фінанси, телеграф, почта та залізниці, а Україні лишать, може, хоч освіту. Дай-то, Боже, хоч це; щоб можна було організувати народні, середні та вищі школи українські, тоді вже й реакція, як настане, не так

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 259

легко зможе обернути їх на російські. Та, може, будуща реакція вже не одважиться насувати українську освіту, як це зробив Денікін, бо вже всім ясно, що український народ так освідомився, що вимагатиме освіти на своїй мові і не помириться з обрусительством старого царського режиму.

2.III.1920. Перемишль.

У всьому інституті, де я живу, страшенний переполох з поводу того, що цієї ночі злодії добивались до інститутської каси. Я потішаю всіх, кажучи, що, слава Богу, що вночі приходили, значить, ще бояться, а от на Україні в початку 1918 за Ц. Ради, перед приходом большевиків, і з початку 1919 за Директорії, перед приходом большевиків і за їхнього панування, то посеред білого дня ходили по квартирах і забирали не тільки гроші, а все цінне, навіть і одежу; те саме робилось і по селах, то заможні селяни закопували все коштовне в землю і ночами не ночували по хатах. Якщо й тут почнеться большевицький рух, то те саме й тут буде, бо народ тут мало чим культурніший за наш.

4.III.1920. [Перемишль].

Сьогодні прочитав звістку, що в Москві помер від тифу М. С. Ткаченко, що поїхав туди на переговори від українських комуністів. Також лежить в Київі хворий на тиф Михайло Авдієнко, лівий с-дек. Шкода їх обох дуже. Ця звістка ще збільшила мій страх за моїх синів, а я й так живу тут під страхом довідатись, що хтось з моїх синів помер від тифу або розстріляно кого-небудь. Це мене так непокоїть, нервує, що я все хворію — день біжу, а три дні, або й тиждень, лежу. Взагалі, живеться тяжко, так тяжко, що висловити того не можу. Коли на дворі сніг, дощ, то ще якось не так, а коли пригріє сонечко, запахне весною, то мене так тягне, так тягне у степ, в Херсонщину, що й не розказати! До своїх людей, до своїх дітей. О-ох!

7.III.1920. [Перемишль].

В газетах нічого замітного нема. Ведуться між Антантою і Совітською Росією переговори мирові, починають заводити торгівлю з кооперативами. А про признання України вже зовсім нема мови, а тим часом ота торгівля найбільше буде провадитись з українськими сирівцями, бо в Московщині, крім лісу та льону, нема нічого, а хліб, цукор, шкури, які найбільше потрібні Європі, будуть йти з України, про це знають і англійці, як видно з "Times".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 260

"Times" Об Украине.

В одном из последних №№ "Times" пишет:

"Положение, в котором окажется Украина после заключения мира с Совдепией, представляет для союзных держав предмет первостепенной важности, так как большая часть продовольствия и сырья, какие лойд-Джордж рассчитывает получить с територіи б. Российской империи, — находится в Украине.

Со времени немецкой эвакуации Украины никто не сумел использовать надлежащим образом эти запасы. На Украине — непочатый угол запасов, образовавшихся из двух последних урожаев. Большевикам не удалось силой оружия отобрать эти запасы у крестьян. Количество продовольствия, реквизированное у крестьян деникинцами, — до смешного мало. Украинский народ по принуждению не отдает ни зерна из своих запасов, но охотно обменяет их на одежду, обувь, машины, нефть, соль и др. предметы, которих нет на Украине. Богатства Украины достанутся тому, кто поможет правительству Украинской Народной Республики удовлетворить широкие массы украинскаго народа".

Але, на превеликий жаль, ця торгівля йтиме тепер через московський кооперативний центр. Ще далеко до війни українські кооперативи намагались вирватись з-під опіки московських централів, хотіли організувати в Києві свій центр, бо на Україні найбільше кооперативів. Але уряд російський не дозволяв того. Нарешті, аж після революції, заснувався в Києві кооперативний український банк та Дніпросоюз, що з'єднав споживчі кооперативи. Думалось, що тепер вже українські кооперативи визволяться з тієї московської опіки, а тепер виходить, що за большевицького самодержавія, як і за царського, знов доводиться підпадати московській опіці, або, краще сказати, московському ігові, ще гіршому як царське. Тепер вже вся торгівля українських кооперативів мусить іти в Європу via* Московщина, бо тільки з нею Антанта увійшла в переговори, тільки її визнає, а України наче нема. Та фактично й нема, бо вона окупована московськими та польськими військами; десь єсть трохи українського війська під командою Омеляновича-Павленка, але з певністю не можна вказати границь її території; так само напевне не відомо — де находиться і уряд Мазепи. В Києві є якесь комуністичне українське правительство з Раковським, Затонським та Мануїльським на чолі, а значить, воно нічого спільного з національністю українською не має, а тільки територіально українське. Петлюра сидить в Варшаві, але вважається наче головою українського уряду, хоч він в повній залежності від поляків. В Кам'янці представники всіх партій, крім ес-деків заснували Національну Раду для піддержки уряду Мазепи, але є чутка, що поляки вже забрали всю владу в Кам'янці в свої руки і веліли

* через (лат.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 261

всім українським політичним діячам виїхати з Кам'янця, і вони начебто вже повиїздили до Могилева на Дністрі. Що буде з українським університетом та іншими просвітними інституціями, невідомо. У Відні дехто з політичних діячів задумали скликати конгрес і організувати союз української державності. А Винниченко, кажуть, організує там большевицькі елементи; тільки не відомо — чи й Грушевський ще вкупі з ним, але навряд, бо два коти в одному мішку не помиряться. Взагалі, сумна ситуація. Довели наші соціалісти Україну до краю. Настрій у мене такий сумний, що вже далі нікуди! На дворі весна, сонце, тепло, а у мене в душі — осінь, тьма і холод... Намагаюсь заспокоїти себе; утішаюсь тим, що я, старий, нікчемний, живу собі на пенсії — маю кімнатку, харчі; люди до мене ставляться добре, то чого ж мені ще? А тим часом, мабуть, від душевних мук, мучать мене й фізичні — щодня болить у мене, болить у шлунку, як зуби ниють, і я кличу й докличусь смерті. Легше мені було б не знати, не чути нічого, особливо боюсь почути про смерть кого-небудь з своїх. Ох, тяжкий отой інстинкт продовження роду. Не хочеться ні читати, ні писати. Оце на прохання п. Греголинського, написав статтю, фельєтонів на три-чотири, про об'єднання української літературної мови. Хоч тепер зовсім українцям не до "мови", як по приказці — "свині не до поросят, як її шмалять".

9.III.1920. [Перемишль].

Заїздив вчора сюди О. М. Пилькевич, якого інтернували поляки в Ланцуті, разом з двома тисячами українців, які, боячись попасти в руки денікінців, подались з Кам'янця до Тернополя, на територію, зайняту поляками. Пилькевич недавно був у Варшаві, де бачився з Петлюрою. Розказує, що Петлюра пригнічений, але все-таки не губить надії, що Антанта признає Україну, а поляки визволять і навіть поможуть організувати полоненних наддніпрянців і пошлють їх до Могилева на Дністрі проти большевиків. Петлюра сподівається, що Антанта вишле туди й полонених з Германії, Італії і тих галичан, що сформовані в Чехії, тоді й він переїде на Україну, і разом з повстанцями будуть випирати большевиків з України. Пилькевич цими днями сам їде на Кам'янець, а там вияснить собі, куди йому направити свої "стопи". Я просив його зібрати в Кам'янці чутки про моїх і написати мені, адресуючи до газети "Вперед", а відтіля мені передадуть листа. Просив переказати мою просьбу і Садовському, може, він має через своїх артистів які зв'язки з Києвом. Після цидулки Петруся я ніяких вістей з України не маю; та, взагалі, щось ніхто давно не пише до мене. Написав я Винниченкові, що грошей від нього не дістав, про які він писав 3.I.1920 мені в откритці, але вже минуло два місяці, а відповіді немає. Так само не пише ні Корольов з Праги,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 262

ні Липинський; спасибі, хоч тільки дочки пишуть. Галя згодилась-було зайняти посаду учительки французької та англійської мови в Перемишлі, і я вже тішився, що вона незабаром приїде сюди. Але виявилось, що швейцарська місія не ліквідується, а тільки зменшується, і її залишають. Тепер вже хіба аж після канікул вона приїде до Перемишля.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

9.12.1919.

Дорогий батьку!

Я так була під тяжким враженням подій, що довго не могла відповісти на твою останню картку. Твої пророкування про "єдиную неделимую" може і справдяться, але ще не так швидко. Не думаю, щоб ти на весну вже міг вернутись.

Вікторія тобі писала, що знає про Петруся, начебто він збирався до Києва, та, може, вже і там.

Мене мучить дуже те, що про маму і про Івашка нічого не чуть; про Левка хоч була якась звістка.

Зигмунд вернувся тижнів зо два тому назад: виїхав з Єкатеринбурга ще в липні і їхав через Обдорськ, Нову Землю, Нордкап і Христианію. Я його ще не бачила; може, на Різдво приїде сюди, раз. [на] в'їзд до Швейцарії дуже трудно здобути.

Я тобі ще в Кононівці говорила, що ми розведемось, бо через політичні події наші думки і погляди пішли різними шляхами. Тепер, після двох років життя різними інтересами, ми, а особливо я, ще більше переконались в тому. Мені тепер, в період загострення національного почуття, трудно було б жити якщо не на Україні, то [не]українськими інтересами, [не] між українцями і т.д. Зигмунд же буде примушений жити в Германії — до Англії і Франції його не пустять, так само як і до Індії, куди він збирався, на Україну він не хоче, поки що це і неможливо, а в Швейцарії так високо стоїть курс, що з німецькими грішми неможливо прожити, а в Германії жити знов я не хочу.

Ми, як побачимось, то рішимо остаточно, а поки що живемо нарізно, обговорюємо наші будучі відносини, але цілком по-дружньому, без жодних трагедій.

Напиши мені, як твоє здоров'я, які у тебе плани, там ближче видніше, чи зможеш ти справді вернутись на весну, чи це безпечно? Думаю, що треба ще підождати з рік.

Я живу разом з Сашком Шульгиним і його родиною. Він дякує за пам'ять і кланяється тобі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 263

Поздоровляю тебе з тим днем, що сьогодні, і бажаю здоров'я і зустріти слідуючий в 1920 році в своїй хаті. Цілую тебе кріпко,

Галя.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

27.I.1920.

Дорогий батьку!

Дістала твій останній довгий лист, а тим часом послала до тебе зо дві картки. Як твоє здоров'я? Може, на весну виїдеш куди, чи на схід, чи на захід? Я турбуюсь за твоє здоров'я, якби до тебе не вчепився якийсь тиф.

Що ти робиш? Чи пишеш мемуари? Чи тобі удалось вивезти і зберегти з собою все, що раніш було написано?

Може, маєш які звістки з Києва і з Кононівки? Як тільки про що довідаєшся, то напиши мені зараз. Може, що чув про Сергія Олександровича [Єфремова] або про Петра Януаровича [Стебницького]?

Які твої плани, напиши мені, може, переїдеш до Чехії? Саша з сім'єю збирається швидко до Праги, він пише підручник нової історії, покинув зовсім політику. Тут життя дуже дороге, трудно прожить.

Чи ти читав 1-й том Волод. Кириловича [Винниченка]. Я тут зустрічаюсь з родиною проф. Мих. Сергійовича [Грушевського], він сам теж виїхав в Прагу.

Тут говориться багато про те, що праця, коло якої я зараз, мусить скоро припинитись через різні обставини. Я б тоді хотіла знов до педагогії вернутись, але боюсь на Україну трудно буде пробратись. Може, в Галичині можна знайти посаду в жіночих гімназіях і т.д. Ти маєш стосунки з дирекцією інституту, довідайся як-небудь і напиши мені. Мене дуже тягне до живої праці, а крім того, щоб віддатись літературній роботі, перекладам і т.д., треба мати гроші, щоб прожити. Чи ти маєш відомості від Вас. Констант. К-ва (Старого) чи не звів би ти мене з їхніми "часниками", може б, мені доручили якусь літературну працю, бо так, навмання досить рисковано.

Зигмунд далекий від того, щоб забути українську орієнтацію: вони збираються видавати науково різні українські тексти. Тільки трудно тепер українські книжки діставати. Може, там, ти можеш купити, наприклад, тек-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 264

сти (без нот) пісень, особливо: історичних, дум, колядок, ритуальних (веснянок, купальск., весільн.), казок, це було б потрібно для видавництва, про яке пишу тобі, хоч 2-3 збірничка удалось дістати. Мені б якби дістати Франкову "В поті чола". Я хочу перекласти і видать по-французьки.

Пиши, будь ласка, до мене. Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого.

Галя.

Саша тебе вітає. Якби тобі були потрібні гроші, то сповісти: я думаю коли послати в французьких франках або англійських фунтах, то ти легко розміняєш.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

16.II.1920. Brunnaderustr 8 Bern

Дорогий батьку!

Сьогодні дістала твої листи, обидва разом і спішу відповісти на них.

Дуже дякую тобі за відомості про лекції французької мови і тішуся дуже, що зможу вернутись до праці, яка мені найбільш інтересна, хоч зараз приїхати ще не можу.

Думаю, що до літа виясниться справа з моєю теперішньою посадою, а також і виясняться деякі деталі відносно лекцій в інституті. Річ в тому, що я скінчила в Швейцарії факультет природознавства, який не дає мені офіціального права на викладання французької мови. Дирекція Інституту може вимагати такого диплома чи сертифіката. В Борисполі я вчила французької мови в мішаній українській гімназії, так що маю навіть досвід, крім того, вже 1½ року працюю тут як перекладчик на французьку мову для преси, але цього всього може бути не досить, коли стати на формальну точку. Отже, це треба вияснити і в разі, [якщо] такий сертифікат потрібен, я можу скласти потрібний іспит поки я тут, в Швейцарії.

Щодо англійської мови, то я маю диплом історико-філософського факультету, так що тут маю право на викладання англійської мови і літератури.

На всі ті умовини, кімната і харчі за 12 годин, я розуміється, згодилась би покищо.

Річ тільки в тому, що відколи я тобі писала про можливу ліквідацію нашої праці тут, вияснилось, що будуть

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 265

тільки скорочувати штати, що вже і переводиться в життя, але мене затримують, і мій теперішній шеф, посол В-ко [Василько], мене не пускає, бо я їм потрібна. Якщо на його місце прийде Саша Ш[ульгин], про що тепер ідуть переговори, то мені ще трудніше буде вибратись. Проте, ця праця, хоч і потрібна і захоплююча, мене дуже не задовольняє, і я все-таки хочу вернутись до живого діла і до своїх людей. Отже, якщо до літа не трапиться нічого, що б зробило неможливим мій приїзд до Перемишля, себто большевизм або якусь подібну катастрофу, то я б приїхала, якщо до того часу вони не найдуть собі когось. Щодо підручників, то я також могла би взятись і коли до літа нікого їм не найдеться, то можна буде конкретно про це подумати. Щодо адміністративної ролі, признаюсь, я боялась би брати на себе таку відповідальність в незнайомих мені умовах, і про таку евентуальність могла би бути річ лиш пізніше.

Я дуже рада була довідатись докладніше з твоїх листів про життя в Перемишлі і переконатись, що тобі там не зле, хоч і сумно, і страшно за тих, що лишилися на Україні.

Той лист Андрієвського в "Волі" зробив і на мене величезне враження. Я його переклала по-французьки, розуміється, з деякими скороченнями, і його умістили найбільші газети швейцарські: "Journal de Jeneve" і "Gazette de Lausanne". Останню я тобі послала на показ; в тім же номері стаття (теж мій переклад з німецького оригіналу) одного тутешнього журналіста про зайняття Одеси (правда, коротке). Як бачиш, два стовпці в одній з найбільш розповсюджених газет — це вже великий здобуток.

Не дивлячись на працю і на позитивні результати, мені тут дуже сумно жити, немає нікого близького, а як поїдуть Шульгини, то і зовсім неможливо буде, і більш, ніж коли в житті, тягне додому.

Коли довідаєшся, що-небудь про маму і хлопців, напиши мені, а також за Сергія Олександровича і за Петра Януаровича.

Мені дуже шкода, що я не можу зараз поїхати: тут поки що іде праця і спиниться лиш тоді, коли "незалежні обставини" примусять. Один час, тоді, коли я тобі писала, здавалось, що ці незалежні обставини воже настали, і не буде коштів утримувати далі місію; але при скороченому персоналі і деяких інших мірах, на жаль запізнених, протягнуть довше, може на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 266

кілька місяців. При таких обставинах, коли лишилось, може, короткий час, шкода кинуть працю тут, коли немає ким замінити мене, а хочеться якнайбільш зробити. За три-чотири місяці буде ясно, або ж найдеться хтось на моє місце тут, і тоді я приїду. Коли французькі лекції будуть вже зайняті, то я можу взяти, як я в Борисполі мала географію і природознавство, але можу і історію і, може, коли там викладають, історію літератури західної. Може, така моя різносторонність може викликати недовір'я, то, думаю, факт той, що я була 1½ роки асистенткою зоології в Лозанському університеті, може надати мені ваги, а крім того, програма середніх дівчачих шкіл, здається, не більша, чим гімназій на Україні, там я могла ці всі науки викладати і в Борисполі мала досить добрі результати.

Винниченкове "Відродження нації" [ч. І, ч. ІІ, ч. ІІІ] написане добре там, де він має діло з фактами, пережитими ним самим, а перша частина, дореволюційний період, написано, на жаль, вульгарно-брутальним стилем. Наприклад, утиск преси описується приблизно так: "пресі на шиї затягли мотузку, і вона посиніла і висолоплювала язика." Не пам'ятаю тільки сторінки, на якій ця перла є.

Отже, напиши мені про сертифікат на викладання французкої мови, чи потрібен він.

Пиши мені більше про все, що коло тебе робиться, як ти час проживаєш, хто саме твої близькі знайомі. Тут також є галичани, але мало інтересні, хоч, взагалі, між ними більш елементу здібного до державного будівництва і культурної праці, ніж у наших.

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого. За три-чотири місяці, певне, побачимось.

Твоя Галя.

13.III.1920. [Перемишль].

Пан Греголинський їздив до Львова, щоб порадитись з комітетом національно-демократичної (тепер трудової) партії — що йому робити з "Українським голосом", бо він не має часу сам редактувати його і вести контору, а тим часом на спеціального адміністратора нема коштів, бо газета і так дає дефіцит. Рішено зібрати нараду на сьогодні, і п. Греголинський мав вчора знов поїхати, але захопила залізнодорожна забастовка, і поїзди не ходять. Кажуть, що залізничники оповістили політичний страйк проти війни з большевиками. Не знати чим се скінчиться, а тим часом поляки одбили від большевиків Мозир та перехресну стан-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 267

цію Калинковичі і наблизились до Речиці, тобто до Дніпра. Вважаючи на непевну політичну ситуацію і боячись лишитись без грошей, я просив через Греголинського д-ра Федака, щоб "Дністер" виплатив інститутові за моє проживання на протязі п'яти місяців (по 20 марта), і Греголинський дістав п'ять тисяч корон, тобто 1000 к. місячно; се ще не дорого, бо я рахував, що з мене візьмуть по 1200 корон. Очевидно, мені ще не раз доведеться звертатись до "Дністра" за позичкою, бо й не похоже, щоб я скоро виїхав на Україну. Виїжджаючи з Києва 25 січня 1919 року, я певен був, що вернусь туди місяців через два за антантським військом, а тепер бачу, що, мабуть, і через два роки не доведеться побачити Києва. І не уявляю собі, як складеться ситуація на Україні — Раковський, як голова українського уряду, теж звернувся до поляків з такою самою мировою пропозицією, як Чичерін, і підкреслив, що тільки він має право вести переговори про мир від України, натякаючи цим, що всякий інший український уряд, тобто Петлюро-Мазепинський є незаконний. Цей же Раковський в харківськім "Комуністі" висловився про українську державу так: "з'єдинення обох республік не є цілковито подібне до звичайного союза між буржуазними державами. В сім випадку ходить про створення умов постепенного зілляння обох республік в одну, яка наразі не буде ані російською, ані українською, тільки творитиме пролетарську російську федерацію. Це цілковито не є відданням України під російську владу, як це було за часів царизму. Впровадження влади совєтів виключає всякі насильства і всяку русифікацію". Спасибі, що хоч русифікацією не загрожують, але потім, напевне, візьмуться і за об'єднання пролетаріату і мовою, бо національний "шовінізм" є "буржуазна" вигадка, як царське самодержавіє вважало його "німецькою" вигадкою, від чого не увільнились і денікінці. Взагалі, реакція, як російська, так і польська нічому не навчилась. Поляки, наприклад, знов не дозволили у Львові приватних університетських курсів, які влаштовувало вже "Ставропігійське братство", як не дозволили раніше Т-ву Могили та Науковому Т-ву ім. Шевченка, чим ще більше обурили проти себе українське громадянство, замість того, щоб шукати з ним зближення для спільної боротьби проти большевизму. Не розумію сієї політики і, мабуть, жодний здравомислячий чоловік не зрозуміє. Коли вони такої політики триматимуться і на Україні, то самі себе підкосять. Тепер там, навіть селяни, що мають більше 15 десятин землі, воліють приходу поляків, не кажучи вже про панів всякої нації, що прагнуть повороту своїх маєтків. А коли поляки будуть заводити полонізацію, то се обурить проти них навіть маючі класи, і тим підсилить повстанські течії на Україні і ослабить польську окупаційну силу. Невже цього не розуміють польські кермуючі кола, невже вони так засліплені своєю військовою силою?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 268

14.III.1920. Перемишль.

Прикладаю тут на суд історії "комунікат", який розсилає якийсь невідомий автор з Варшави до українських газет, і який мені дав редактор "Українського голоса"*. Написане в цьому "комунікаті" подобає на правду, бо, наприклад, про золоту сигарничку мені з обуренням оповідав професор Студинський, розказуючи, що Михайлов "для правительства" на державний кошт купив собі сей знак поважності українського дипломата. Про багато отаких марнотратств державних грошей оповідав мені з обуренням О. М. Пилькевич, Л. М. Черняхівська, Петрусь і взагалі всі, хто заїздив до Перемишля.

До редакції "Українського голоса" прислав величезний лист "самостійник" Павло Макаренко, засвідчивши у нотаріуса свій підпис. У тому листі Макаренко доводить фактами, що українську державність розвалили і розграбували соціалісти — есдеки та есери, а його партія есесів** її рятувала скільки могла. Але факти ті так перекручувано, так попідтасовано, що лист робить враження, наче він написаний хворим на "манию величия", бо скрізь як "спаситель отечества" являється Макаренко і його партія. А тим часом про діяльність його ніхто нічого не чув, а партія соціалістів-самостійників так само винна в розвалі держави нашої, як і інші соціалістичні партії, бо й вони займали міністерські портфелі і мали свого члена в Директорії (Андрієвського). Так само і самостійники одержали від Директорії скілька мільйонів, про що Макаренко мовчить, розказуючи скілька грошей дістали есдеки та есери. Самостійники понакупляли на державні гроші багато кам'яниць на імена своїх членів (Болбочан, О. Шаповал, Макаренки) в Станіславові, Коломиї; вони ж сторгували коло Косова санаторію д-ра Тарнавського за три мільйони корон, але, здається, польський уряд не дозволив зробити купчого контракту. Одного з Макаренків, може й автора листа, бо їх є троє братів, арештовано в горах коло Жаб'єго, де його переховував Шикирик після повстання Оскілка, в якому були замішані і самостійники, і при арешті поляки одібрали у нього скілька мільйонів грошей в коронах та, кажуть, і в золоті. А в своєму листі Макаренко оповідає тільки про те скільки державних грошей розікрали есдеки та есери, а про самостійних соціалістів й словечка не сказав, а тим часом всі вони однакові "хами", які допались до грошей і крали скільки хто міг, як оповідають люди.

* Текст коммунікату не виявлено, напевно в ньому йшлося про марнування державних коштів представниками влади УНР, бо принагідно Є. Чикаленко згадує про купівлю сигарнички Л. Михайловим, членом Паризької делегації УНР — Ред.

** Українська партія соціалістів-самостійників — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 269

15.III.1920. [Перемишль].

В "Варшавском Слове" № 55 надруковано звістку з Харкова "Применение высшей меры наказания на Украине".

З цеї звістки видно, що смертну кару на Україні большевики не відмінили [і не відмінять, аж] поки не задушать "контрреволюційного українського шовінізму". Подаю з тої ж таки газети про життя в Совдепії.

Советская жизнь
Прелести советской Москвы

В московской "Правде" от 11 февраля с.г. находим любопытную картинку "коммунистического рая" в освещении самих коммунистов.

"В бывшей гостинице "Савой" (Рождественка, 3), ныне общежитии центрального жилищно-земельного отдела московского Совдепа, жильцы, в большинстве своем состоящие из общественных работников, которые тщательно фильтруются прежде, нежели получить право на вселение, поставле-ны по сравнению с другими общежитиями (1-й и 2-й дом Советов) в крайнє неудобные квартирные условия, вследствие абсолютно невнимательного отношения к общежитию со стороны коллегии центрального жилищно-земельного отдела. В течение довольно продолжительнаго времени (в декабре 1919 г. и январе 1920 г.), несмотря на наличие дров, общежитие не отапливалось по мотивам отсутствия пильщиков. Ответственных работников, зачастую не имеющих лишнего свободного времени, гнали на трудовую повинность по пилке дров, угрожая, даже лишенным по уважительной причине возможности пилить, штрафами. Температура в некоторых комнатах опустилась ниже нуля, в то время как на дворе общежития преспокойно лежали штабеля дров, используемые администрацией гостиницы для топки железных печек в своих комнатах и для других личных нужд.

Без всяких причин была закрыта общая кухня, и ответственные работники, не могущие питаться в спекулятивных столовых, лишены возможности приготовить себе хоть какую-нибудь горячую пищу после прихода с роботы.

Одно время был отдан приказ о закрытий "кубовки" и, следовательно, лишении жильцов кипятка, но этой гениальной мысли, к счастью, не суждено было осуществиться.

Горничные для уборки комнат давно изьяты из обращения.

Но теперь ко всем этим милостям добавилась новая: распоряжением администрации общежития цены на комнаты с февраля месяца текущего года повышены почти вдвоє. Комната, которая оплачивалась в 275-300 р., теперь идет 800 р.; за номер, оценивавшийся в 500 р. взимается 1 т. 400 р. Уже не говоря о том, что такие бешеные цены, составляющие свыше 30-40 % оклада, непосильны для честных советских и партийных работников, не занимающихся спекуляцией и взяточничеством, зто повышение ничем не может быть оправдано, как противоречащее декрету Совета Народных Комиссаров от 1 июля 1919 г. о неповышении квартирной платы.

Может быть существовавшая до февраля с.г. квартирная плата не покрывает расходов по содержанию общежития? Но нельзя же бесхо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 270

зяйственность по управлению домом компенсировать за счет тощего кармана и полуголодного существования нескольких десятков жильцов общежития. Недопустимо, чтобы советский орган, требующий точного исполнения декретов и постановлений советской власти от национализированных и частных домов, не выполнял бы сам декретов, блюстителем которых он призван быть".

Галичани абсолютно не вірять звісткам про невідрадне життя в Росії і всіми почуттями прагнуть приходу сюди большевиків, думаючи, що це їх визволить від польського ярма; а тим часом се "ярмо", просто, рай в порівнянні з тим, що робиться в Совдепії.

16.III.1920. [Перемишль].

В останньому числі віденської "Волі" (т. І ч. 10) в "Статті старого журналіста" В. О. Піснячевський подає "трошки математики", як він каже: "Передо мною довгий список витрат на наше представництво. Від одного погляду "ум за разум заходит", як кажуть росіяни. Ось "кот в сапогах". Поважна людина. Отримує на місцеву (віденську) валюту не мало і небагато, як 150.000 корон у місяць. (?!! — моя увага Є.Ч.) Один наш "дипломат" в Італії отримував 36.000 лір у місяць — себто в 9 разів більше, ніж сам прем'єр Нітті. На місцеву валюту — 720.000 корон, на українську (по примусовому курсу) — 576.000 карбованців у місяць! А не в рік!"

Подаю цю виписку на суд історії. Не думаю, щоб Піснячевський подобавляв до цих цифр по 0 чи по два 0. І це в той час, коли сироти в Галичині по приютах, буквально не мають що їсти і в що одягнутись. Д-р Федак їздив до Відня просити запомоги в українського уряду, але просидівши місяць, добився тільки один мільйон корон, а се ж крапля в морі в порівнянні з потребами на сироти, які повертались після війни з різних країв в Галичину. Я не знаю про кого, власне, говорить Піснячевський — чи про Д. Антоновича, що був головою дипломатичної місії в Італії, чи про Севрюка, який був там же головою спеціальної місії для полоненних. В статті О. Назарука "До суду" оповідається, що в Італії в табір полонених ніколи не заглянув ні один український делегат місії. Далі О. Назарук каже: "Ці закиди надзвичайно важні. Розуміється, ми далекі від того, щоб на основі одної дописі заявити прилюдно, що доказ вини переведений. Бо передовсім належиться слово посудженим (обвинуваченим) о несповнювання обов'язків. Вони повинні відповісти на це прилюдно піднесене обжалування. Повинні оповістить, коли їх вислано з України, як довго їхали до Риму, коли там приїхали, та коли і яку працю розпочали, в яких таборах і коли були, або хто їм перешкодив бути там. Від такої прилюдної відповіді не сміють відмовитися члени місії для

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 271

військовополонених тим більше, що між публікою ходять сенсаційні вістки про деякі місії, про страшні квоти, які кожний член тих місій побирав і досі побирає місячно, нічого не зробивши за це і т.д."

На се я можу тільки завважити: "Хами, що добрались до державної скрині і грабують народні гроші, хто скільки може!"

17.III.1920. [Перемишль].

Совітський російський уряд звернувся до Англії зі скаргою на Польщу, що вона відтягає справу мирових переговорів, а тим часом проводить війну далі і вже захопила Мозир та Калинковичі і наблизилась до Дніпра. Тут всіх цікавить — чи большевики, справді, хотять миритись з поляками, чи це вони тільки так удають, щоб мати час стягнути до західного фронту якнайбільше війська. Галичани не припускають і думки, щоб большевики не думали про відібрання Галичини від поляків. А я певний, що вони готові віддати полякам не тільки Галичину, а й Холмщину, Полісся, Волинь і частину Поділля, а, можливо, що віддадуть і Херсонщину по Буг, коли поляки будуть твердо стояти на придбанні виходу до Чорного моря. І основуюсь ось на чім. В "Варшавському слові" приведена кореспонденція англійського агента з Москви, в якій він каже, що большевики добиваються зав'язання торгових зносин з Англією та Америкою, аби дістать локомотиви і взагалі матеріали для відбудування залізнодорожного транспорту, бо вони без того не можуть завозити з Сибіру та України харчів в Московщину, в якій міста вимирають з голоду. Про приставку яких-небудь засобів харчування до моря для експорту і думать нема чого; так само нема чого боятись наступу большевицької армії на кого-небудь з сусідів, бо у них зовсім нема ніяких перевозних засобів. Я, з свого боку, думаю, що большевики уникають війни ще через те, щоб царські генерали, які командують арміями, не придбали популярності серед війська, яка виробляється тільки в воєнний, а не мирний час, і не захопили з поміччю війська владу. В останньому ч. "Волі" (т. І ч. 10) якийсь п. Базяк, що живе десь в Естонії в сусідстві з Совдепією, каже, що большевики бояться за своє існування.

"Діло в тім, що вся большевицька армія збудована по старому принципу примусового набору. Дисципліна піддержується, головним чином, терором і страшними карами. Свідомих комуністів та співчуваючих менше одної третини, друга третина — це явні вороги комуністів, які, не дивлячись на страшні кари, ведуть проти них агітацію і готові в любий момент дружно виступити проти них. Од організованих виступів здержуються поки що завдяки лише терору і добре поставленій большевицькій контррозвідці. Третя частина — це так звані нейтральні. Цю частину складають темні селянські маси, які нічого не хочуть, лише скоріше вернутись додому. З них

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 272

головним чином складаються і зелені армії. Маючи, таким чином, дві третини озброєних людей в армії, які щохвилини готові зробити виступ, спокійним бути не можна. Большевики це розуміють і тому не дають своїй армії довго застоюватись на одному місці і т.д. Одно лише можна сказати, каже на закінчення д. Базяк, що як легко прийшли большевики до влади, так ще легше і несподівано вони можуть і піти геть."

Натурально, що організувать і підняти повстання легше під час війни, ніж в мирний час, тому мені це уявляється ще одною з причин, які примушують не вести зовнішніх війн і помиритися за всяку ціну. Але, натурально, поділ України не може тепер тривати так довго, як він тривав після Андрусівського договору, бо свідомість національна народних мас тепер значно більша, як в XVII віці.

18.III.1920. [Перемишль].

Коли я дістав з нашої Варшавської місії закордонний паспорт, то подякував Понятенкові і в листі між іншим висловився, що ми тепер знов переживаєм XVII вік і певне діждемось і Андрусівського договору, але тепер український народ безмірно свідоміший, як тоді, і завважив, що до тої свідомості приклали праці і ми, що працювали в "Раді", бо Понятенко якийсь час був завідуючим конторою "Ради". У відповідь на сей мій лист, я дістав від Понятенка оцей, що тут прикладаю.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 12.Ш.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

З того, що я з запізненням відгукуюсь на Вашого листа — нічого іншого не випливає, як тільки те, що я в особистих листуваннях — дуже несправний кореспондент. От і тепер — Ваш до мене лист викликав в мені потребу і бажання обмінятись парою-другою думок, про те пишу Вам, як бачите "з зпізненням". Перш всього, до ділової сторони. Те, що Ви не використаєте віз, доки вони дійсні, — лихо невелике. В разі потреби — Ви пришлете пашпорта до Варшави, коли не знайдете для себе цікавим самому побувати в В-ві — і ми (чи наші наступники (!)) Вам здобудуть нові візи. Згадав про наступників тому, що можливі якісь персональні зміни в складі місії. Ваші історичні паралелі цікаві і мені самому не раз спадали в голову. Події наших днів ніби кожною своєю рисою протестують проти гадки, що "історія не повто-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 273

рюється", а навпаки — ствержують престару істину Еклезіаста: "Суета сует всяческая суета", що "це вже було". Проте я, так само як і Ви, дуже далекий від фаталізму і певен, що дійшовши в XX вікові до XVII; XVIII вв., ми повинні не допустити і не допустим до повторення в нашому житті віку XIX. В цьому мене переконує свідомість, що нові події в характері XVII в. відбуваються на зовсім іншому грунті народної, хоч би і не наскрізь пересяклої, національної свідомості, до якої, цілком справедливо і мужньо — зауважуєте Ви, — спричинилась "Рада" і Ваша особиста, між іншим, праця. Мені, так само як і Вам, Євген Харлампович, приємно і легко це констатувати, не боячись, що це констатування може бути взято за "несмачний" і непотрібний комплімент. Також не для комплімента говорю Вам, що Ви, Євген Харлампович, ще мусите і маєте брати чинну участь в політичному вирові боротьби. Ліпшим доказом сього "мусу" — є Ваше реагування на лист Володимира Кириловича. З великою приємністю ми читали його саме в один з вечорів, коли були при столі у Симона Васильовича. Мене цікавить, що Вам відповів В.К.? Ви, напевно, знаєте, що В.К. і особисто "отряхнув прах" від єднання з багатьма із своїх попередніх товаришів і співробітників. Імпульсивна і неурівноважено-хвора на волю людина, що негідна шанувати свій "вчорашній" день, і тому викликаюча сумніви щодо вартості свого дня "сьогоднішнього". А все-таки, як мені відомо, В.К. дуже рахується з Вами — і Ви, Євген Харлампович, можете вилити на його розгарячену голову і роздратоване серце не один цебер живучої зимньої води. Був би радий отримати від Вас листа і почути про Ваші ближчі наміри. Щиро шануючий Вас.

Ваш П. П[онятенко].

19.III.1920. [Перемишль].

У Відні почала виходити большевицька "Нова доба", яку, як кажуть, видають, чи організували Винниченко та Микита Шаповал. Я ще її не бачив, але у вчорашнім "Вперед" є така з неї перепечатка:

"В останніх днях лютого відбулися спільні наради закордонних груп Української Комуністичної партії і Української партії соціалістів-революціонерів, наслідком яких було створення радянського блоку груп цих партій, що для дальшої політичної акції матиме цінне значення. Подаємо повний текст цього договору об'єднання:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 274

Угода
Закордонних груп Української Комуністичної партії і
Української партії соціалістів-революціонерів.

Уповноважені делегації від закордонних груп обох партій, обміркувавши на спільному засіданні сучасний етап революційного соціалістичного руху на Україні, прийшли до висновку, що для закріплення здобутків революції на Україні і організації України як Соціалістичної Республіки трудового народу необхідною є консолідація революційних соціалістичних сил для рішучої спільної боротьби проти контрреволюції і світового капіталізму. Для осягнення вказаної мети обидві названі організації заключають між собою блок під назвою Радянсько-революційного блоку на слідуючих умовах:

1) Спільною метою блоку є утворення незалежної соціалістичної Радянської Республіки в етнографічних межах.

2) Перетворення України на соціалістичну республіку переводиться шляхом диктатури трудових мас: себто і пролетаріату, і трудового селянства, організованих в Ради селянських і робітничих депутатів.

3) Верховною владою України визнається лише Конгрес Рад, який формує законний уряд Республіки.

4) Всяке угодовство і коаліція з великою і дрібною буржуазією виключається. Під буржуазією розуміється також і так звані "соціалістичні" партії, що стоять на послугах у буржуазії.

5) Радянсько-революційний блок українських партій організаційно складається з двох фракцій, які стоять під титулом своїх партійних назв. Обидві партії, як у своїх програмах, так і у практичній діяльності підпорядковуються вказаній в цій умові меті блоку.

6) Прийом до блоку інших соціалістичних партій може статися лише за спільним порозумінням обох фракцій.

7) Політична діяльність блоку переводиться на основі спільно виробленої конкретної програми й тактики.

8) Виконавчим і репрезентаційним на вні органом блоку є Комітет, зложений на паритетній основі.

9) Скасування блоку може наступити, коли цього забажає одна з його фракцій.

10) Ця умова вступає в силу з днем 25 лютого 1920 року."

Микита Шаповал, який тепер еволюціоніював з прихильника "мистецтва для мистецтва" до комуніста, і який в своїй "Українській хаті" ганьбив Винниченка за соціалізм, очевидно, зовсім опанував Винниченком: він умовив його підняти повстання проти гетьмана, а тепер умовив і до організації "Радянсько-революційного блоку". Але Микита, за яку справу не візьметься, то все доведе її до "Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!" Винниченко, який все стояв за соціалізм в європейських формах, тепер захопився формою московською, власне, разінщиною та пугачовщиною і саме тоді, коли "советские формы" загубили кредит навіть і в Московщині, і ми, можна сказати, накануні дня, коли большевизм ліквідується і там. Ми все орієнтуємось на вчорашній день.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 275

20.III.1920. [Перемишль].

Вчора одержав я таку телеграму від Андрія Лівицького з Варшави: "Необхідно бачити вас для наради. Не маючи змоги приїхати до Перемишля, прошу вас прибути до Варшави. З найщиріщим привітанням міністр Андрій Лівицький"

Я одповів, що не можу приїхати, бо хворий. І дійсно, я почуваю себе погано: позавчора ходив до Коса, то ледве дійшов від нього, так ослаб від болю в шлунку; вчора ввесь день лежав. Не знаю, про що хотять зо мною радитись. Може ці запросини стоять в з'язку з переговорами, які ведуться тепер в Варшаві з поводу мирових предложень Совєтської Росії та Радянської України. Коли так, то красненько дякую. Коли я умовляв не піднімати повстання проти гетьмана, то тоді мене не слухали, а тепер, коли довели Україну до повної руїни, то тепер кличуть на нараду, щоб розділити обвинувачування потомків з людьми, які не повинні в тому знищенні України. Моя рада коротка — нехай віддадуть тепер полякам Україну аж по Волгу та Кавказ, а коли ті не згодяться, то нехай большевики її забирають аж по Чехію та Вислок, а ділити Україну на польську та большевицьку, з малесенькими шматочками самостійної — між ними — не варто, ліпше нехай буде вся вкупі або тут, або там.

21.III.1920. [Перемишль].

Вчора п. Греголинський приїхав зі Львова і оповідав, що по дорозі з Кам'янця до Варшави там зупинились В. Голубович, бувший прем'єр за Ц. Ради, та якийсь Чернявський і оповідали, що вони їдуть до Петлюри, яко делегати від Національної Ради, яка організувалась в Кам'янці з представників всіх українських партій і постановила, що уряд Директорії і, взагалі, всі українці повинні підлягати київському радянському урядові і таким способом з'єднати всі українські землі. Таким чином, українське громадянство приходить до тої думки, яку висловлюють В. Винниченко, М. Шаповал в "Новій добі" та М. Грушевський. Досі кам'янецька інтелігенція стояла на потребі угоди з поляками, а через них з Антантою в надії, що таким робом можна добути признання України і хоч невеличку територію. Але поведення поляків, яке майже нічим не різниться від денікінського, довело до такої розпуки, що українці готові єднатися з большевиками, які хоч не визнають самостійності України, але не накидають їй обрусіння і навіть на державні гроші содержать школи, гімназії, університет і дають змогу Українській Академії широко працювати над наукою, про що Д. Дорошенко в подробицях оповів в "Волі" (1920 р., т. І ч. 10). Дивує мене тільки, що В. Голубович настільки не має такту, самолюбія, щоб після свого знаменитого процесу в німецькім суді [див. Щоденник. 1918 р. Стор. 125], знов

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 276

виступати в політиці. Ця нікчемна людина так оскандалилась, огидилась своїм повсякденням, що кожному українцеві кров виступала на лице від сорому за поведення Голубовича на суді, а він ще має сміливість знов лізти в вершителі долі України. Господи, яка глупота чи нахабність.

26.III.1920. Перемишль.

По всім польсько-большевицькім фронті йде енергійний большевицький наступ; там рішається тепер доля Польщі, України та большевицького панування в Росії. Большевики після трьох мирових нот до Польщі та до польського народу вдарили по всій лінії: йдуть тепер бої коло Бобруйська, коло Новоград-Волинського, по Случі і в вершинах Південного Бугу, коло Летичева, Нової Сеняви, Новокостянтинова, та Деражні, на захід від Жмеринки. Якщо большевики прорвуть польський фронт і ринуть на Польщу, то й в Польщі почнеться большевицький рух, який приведе до "радянських форм влади". Кажуть, що німецькі большевики знали про майбутній виступ монархістів і його безнадійність, але повідомили про це тільки московський совєтський уряд, а не свій; кажуть, що в зв'язку з цим і почався большевицький наступ на польськім фронті. Коли большевики примусять польське військо до відступу, то нема сумніву в тім, що як в Польщі, так і в Германії прийде до большевицького повстання і захоплення влади большевиками, а тоді, хто знає, що буде і у Франції, Венгрії, Італії, Румунії і т.д. Очевидно тоді прийде кінець буржуазному строю в тих формах, в яких він досі був в Європі. А коли поляки, що цілком можливо, розіб'ють або хоч спинять большевицький напад, тоді захитається большевицька влада і в Росії, тоді піднімуть голову всі реакційні елементи, тоді і Денікін, який ще тримається в Криму і на кавказькім побережжі, окріпне і вкупі з донськими козаками знов робитиме наступ на большевиків. Українці, як звичайно, будуть держатись практики нападу на зади кожної армії, яка буде тікати з України. Коли большевики будуть гнати перед собою поляків, то до них приєднається і українське військо, що десь там на Поділлі та Херсонщині ще держиться, і народ і разом будуть кончати поляків. А коли большевики примушені будуть відступати, то така сама доля чекає і їх. І напевне, тоді проти большевицької влади почнуться повстання і в самій Росії, які приведуть до її упадку. Під погрозою цих евентуальностей обидві воюючі сторони постараються помиритися, поки ще не дійшло до краху одної з них.

Поляки висувають тепер, як відомо, границю 1772 року, але це тільки вони так запрохують велику ціну, як купці на торзі, щоб було з чого спускати. Коли дійде до переговорів, які повинні початись цими днями, то вони спочатку уступлять землі, що були їхніми за Дніпром аж до Смо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 277

ленська, і взамін їх вимагатимуть степової України по березі Чорного моря, аж до Дніпра, що тоді була під турецькою владою. Коли на отому не можна буде столкуватись з большевиками, то твердо стануть на границі Південного Буга, Случі, Горині, Прип'яті, Березини, до самого Чорного моря з одним портом в Одесі, бо Миколаїв стоїть на лівім березі Буга. Але вони задовольняться і сим коридором до моря, який буде між Дністром і Бугом, з готовою залізницею Жмеринка-Бірзула-Одеса, про потребу якої вже якось і висловлювався Пілсудський. А Україна? Поляки, певне, спочатку будуть вимагати від росіян, щоб на землях від Бугу до Дніпра, або й за Дніпром була українська держава, але дуже на цьому напосідатись не будуть і всіма силами прямуватимуть до того аби польська границя була виразно усталена по лінії, як я кажу, Буга, Случі, тобто ще далі за границю Дмовського, що мала йти по річці Ушиці. Але коли вони будуть настільки міцні, що досягнуть границі Дмовського, то зможуть досягнути і по Буг. А коли не буде змоги упертись на цю ріку, тоді вони не зможуть вдержатись і по Збруч, а муситимуть будувати свою вже "радянську" державу в етнографічних межах. Тоді Галичина, Холмщина і всі землі, захоплені поляками, одійдуть до радянської України, тобто Росії, і матимуть змогу під большевицьким режимом розвивати свою національну культуру, яка приведе незабаром і до своєї державності, хоч в формі федерації з Росією.

29.III.1920. [Перемишль].

В відповідь на запитання п. Понятенка про мої плани і наміри надалі, я одповів, що які можуть бути плани у старого слабого чоловіка та ще й з непевними засобами матеріальними? Я вже позичив у т-ва "Дністер" 5 тис. корон на життя, але приватна інституція не може безмежно позичати, не маючи певності, що у мене буде змога ту позичку віддати. Результатом цих моїх слів було те, що вчора приїхав з Варшави дипломатичний кур'єр і привіз мені 7700 німецьких марок і оці два листи, які тут прикладаю.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 27.III.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Не знаю чи добре, чи зле я зробив, але зі змістом Вашого листа я ознайомив Симона Васильовича. С.В. близько прийняв до серця справу і яко вищий представник влади УНР розпорядився, аби державні засоби підпомогли Вам в скрутно-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 278

му фінансовому становищі. Визнаю рацію за цим вчинком: держава має право вимагати від кожного з нас послуг, отже, має право і прирікать нам ті чи інші підпомоги, з другого боку, обов'язком тих, на кого може числити держава, є не уникати того, що може спричинятися до зміцнення наших сил для праці на користь Батьківщині. Що те, про що я пишу, не є так собі, балаканина — може ствержувати факт викликування Вас до Варшави. У Симона Васильовича та у п. Лівицького була гадка, після побачення з Вами, — запропонувати Вам ввійти в склад делегації УНР в Парижі. Ступінь і характер Вашої праці міг би вияснитись при Ваших особистих побаченнях в Варшаві. Велика шкода, що недуга стала на перешкоді розумному намірові. Чи не знайшли б Ви, Євгене Харламповичу, після поправлення свого здоров'я, все ж таки взяти під увагу згадану справу з Вашим призначенням і дати на неї певну відповідь. Розуміється, що остаточне Ваше вирішення могло би наступити тільки після особистих переговорів з С.В. і Л-ким*. Якби така і Ваша була думка, то Вам би слід би було все ж приїхать до В-ви, бо листовно таких справ не вирішиш. Приїзд мав би затягуватись ненадовго, бо і С.В., і Л-кий мають намір для різних цілей — незабаром виїхати з В-ви.

В Вашому листі, в рядках відносно В.К., — я знайшов інтересну деталь до історії наших революцій. Хоч я і знаю В.К., але все-таки не припускав, що він так безвідглядно підпав впливам такої малокультурної, неоригінальної і нерозумної людини, як Микита Шаповал. Воістину ця людина фатально доводе всяку справу, до якої прикладає руки до становища: "ні сюди, Микито, ні туди, Микито". Ех, немає і не чути зараз такого голосу, який би гукнув на отих всіх "Микит" — "Умийтеся, образ божий багном не скверніте!". Це ж просто якийсь <...> політичний отой Відень для України. Група "Боротьби" видає орган для видавців і співробітників "Нової доби", а "Н. доба" — для видавців і співробітників "Боротьби". Як почнеш, часом, аналізувати всю оту погань, шумовину, що іде поруч з нашими визвольними змаганнями, то такий розпач охопе, що, здається, з чортом би злигався, коли б він прирік покласти край отому шаленому танкові, що голосно зветься у нас боротьбою за справжню демократію, за нашу са-

* С. Петлюрою і А. Лівицьким — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 279

мостійність; а на самім ділі для багатьох зводиться до безпринципності і політичної проституції.

Як і Ви — кріпко журюся і я за своїми. Тільки подумати, що жінка і діти — зостались в отому Києві, який, воістину, подібний до многострадального Іова. Доходять чутки, що в Києві — водотяг не функціонує, і населення дістає по цеброві води на сім'ю за платню 40 карбов. (!) цебер. Це — марево, це щось шалене. Тільки оптимістична гадка, що в усякій передачі на дальший простір факти переінакшуються в кращий чи гірший бік — утримує від бажання покинути все і бігти рятувати від очевидної смерті того, з ким зв'язане твоє життя. Ні, все ж таки "живий мій Бог" і жива надія в серці! Цим я себе тішу і цим хотів би і Вас потішити, Євгене Харламповичу, коли б не був певен що у Вас у самого квітне в серці і душі ота прехороша квітка — "надія".

З України надходять бадьорі звістки.

Там йде безупинна робота вулканічних підземних сил. Вулкан, безумовно, ще вибухне, і коли і по цьому ми не скеруємо лаву в належне русло, то вже напевно на довші часи — прийде антракт драмі, в якій ми, висловлюючись [словами] так знаменито Вами "поборюємої" галичанщини, — так не "пописуємось". Отже, "весна і надія"!

Міцно стискаю Вашу руку і чекаю, що незабаром відгукнетесь.

Ваш щирий П. Понятенко

P.S. Симон Васильович прохає Вас прийняти його найщиріші Вам побажання і привітання.

[А. Лівицький — Є. Чикаленку]

28.III.1920.

Вельмишановний Євгене Харламповичу!

Дуже жалкую, що не можу бачитись з Вами і поговорити про справу наших пертрактацій з поляками, які за останні дні мусять прийти до реальних наслідків. Для наради по справах великого державного значення хотів бачити Вас С.В., через що я і дозволив собі телеграфувати Вам.

З огляду на стан Вашого здоров'я, так потрібного для держави і народу українського, дозволяю собі передати Вам 15 т. марок пол[ьських], які прошу прийняти як уплату маленької частини того великого боргу, який належиться Вам від народу українського і якого не можна виплатити жодною валютою.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 280

Скрутний фінансовий стан нашої місії не дає змоги в цей мент цілком забезпечити Ваше перебування за кордоном, але ми просимо Вашого ласкавого дозволу дбати про Ваше матеріальне забезпечення в майбутньому в цей переходовий мент нашої боротьби.

Прошу прийняти запевнення в моїй глибокій до Вас пошані і найкращі привітання від п. Головного отамана.

Андрій Лівицький

Не маючи зараз валюти польської, передаю 7700 марок німецьких по курсу.

Я був так несподівано захоплений, що не знав чи прийняти ці гроші, чи ні, і просив кур'єра прийти через години дві, поки я зготую відповідь на листи. Першою моєю думкою було відмовитись від цих грошей; мені здавалось, що мене наче хотять підкупити. Але, прочитавши листи вдруге, я упевнився, що таких намірів там нема і що люди щиро хотять прийти мені з допомогою. Я розміркував собі, що допомога ця цілком заслужена мною і що український уряд повинен мені видавати пенсію на прожиток. Я ввесь свій свідомий вік працював для відродження українського народу; гроші собі на старість не склав, а маєтки всі одібрали в мене, то повинні і годувати мене до смерті. Коли Винниченко через Льва Ганкевича звернувся до мене з такою пропозицією від соціал-демократичної партії, то я рішучо відмовився, а коли ту запомогу мені дає держава, то нема рації відмовлятись. Уряд Петлюри є тепер дійсно одним законним українським урядом, бо дістав санкцію Трудового конгресу, і хоч я не згоджуюсь з політикою і тактикою цього уряду, то все-таки зі спокійною совістю можу прийняти від нього запомогу чи пенсію в уплату, як пише і Лівицький, "хоч маленької частини того великого боргу, який належиться мені від українського народу, і якого не можна виплатити жодною валютою". Щодо пропозиції увійти в склад Паризької делегації, то я обіцяв подумати і дати відповідь, коли піддужаю так, що зможу поїхати до Варшави, але не кортить мене їхати до Парижа від імені петлюринського уряду. Та й яка там може бути з мене реальна користь? Зноситись безпосередньо з французами я не можу, бо володію лексиконом французької мови тільки в розмірах віку 10-ти літнього хлопця, коли я в такому віці говорив в пансіоні, а потім, не маючи практики, я майже все забув, і коли був в Женевській санаторії, то міг говорити тільки про самі примітивні речі. Значить, моя праця обмежувалася б тільки радами з іншими членами делегації. Але що я можу порадити такого, чого граф Тишкевич або С. П. Шелухин, не знають. Взагалі, ця пропозіція виглядає на сінекуру, а опінія і так нарікає, що всякі місії дипломатичні, тільки дурно витрачають народні гроші, що могли б йти на дійсно невідкладні справи, як санітарні та просвітні заходи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 281

1.IV.1920. [Перемишль].

Прикладаю тут листи обох дочок, хоч в них небагато є цікавого, а все-таки є рисочки для характеристики моменту, який переживаєм.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

14.III.1920.

Weissensteinstrasse 9 s або rue du Marche 39 Bern

Дорогий батьку!

Дістала твої листи, один з дорученнями, другий, де пишеш, щоб до осені не їхала і також дістала газети з твоєю статтею.

Мені дуже-дуже шкода, що так виходить, наче б я тебе піддурила, але тим часом мушу зоставатись тут, бо діло іде дальше, я маю вже навик в роботі, і мене трудно замінити. Я дуже тішилась тим, що зможу вернутись до школи, бо рік в Борисполі був одним з найкращих років мого життя; по аналогїі мені думалось би, що і в Перемишлі так само гарно буде. На осінь може-таки приїду.

Я дуже рада була прочитати про твоїх знайомих з Перемишля і переконатись, що тобі там не так зле, як би могло бути на чужині.

Сьогодні я дістала лист від гр. Тишкевича; я йому була послала газету з твоєю статтею, поки ще вона не була передрукована в "Волі". Він дуже дякує за "незвичайно добру статтю" і просить передати тобі, що цілком розділяє твою думку, і що сам він рахує тільки на селян, а не на "інтелігентську голоту, яка може бути лиш або московськими прихвоснями або німецькими агентами". Це так граф пише, не знаю, чи ти поділяєш, такий погляд на нашу інтелігенцію. Правда, я пам'ятаю, що ти все говорив: "підла ми нація!" Я дуже часто боюсь, що ми навіть ще не нація, що ми ще не доросли до стадії на якій етнографічна маса має право на національність і тим більше на державність. Мене всі звуть Хомою невірним.

Чи Петрусь доїхав до Києва? І як він звідти думає виїхати та ще з жінкою?

У Шульгиних заслабла дитина на скарлатину, і я мусила виїхати від них, щоб могти далі працювати. Я тепер живу разом з пані Шишмановою-Драгомановою; вона

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 282

дуже інтересна жінка, і яка шкода, що вона так оболгарилась. Для мене це справжнє memento, хоч я і без того спох-ватилась, та і не далася б онімечитись. Щодо Зигмунда — то він по революції став німецьким патріотом, яким раніше зовсім не був.

Я б дуже хотіла мати твої статті про мову, "в назидание галичанам". У мене чимало приятелів галичан, і ми, Шульгин, Оксана Косач (пам'ятаєш її?) і я, ведемо постійну боротьбу на лінгвістичному грунті.

Я тобі все нагадую, що, якби тобі треба було грошей, то сповісти мене, я найду який-небудь спосіб послати тобі чи по пошті, чи через банк, ще не знаю, як краще. Я пригадую собі, що я тобі навіть винна: виїжджаючи, я взяла у тебе 800 крб. з тим, щоб ти взяв в январі мої проценти, в липні 1918 р. я була взяла сама. Але за январ 1919 р. ти, певне, вже не дістав, отже тих 800 крб. я тобі винна мабуть?

Хоч би як-небудь довідатись про маму, Левка та Івашка і Таню з дітьми. Вони, очевидно, в Кононівці, та тільки горе, що Кононівка близько від станції, якби дальше — було б безпечніше.

Як що-небудь довідаєшся — сповісти і мене.

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого,

твоя Галя.

[В. Скоропис — Є. Чикфленку]

Відень 22.III. 1920.

Дорогий батьку!

Оце дістала твого листа з 14.III. Слава богу, що все у тебе добре. А от, може, тобі скрутно з грошима, то ти напиши — у нас є, та сподіваюсь, що і посада не ця, то якась інша у Ол. Ф. буде, то нам вистачить.

А Вл. Кир. ми не бачили з того часу, як передали йому твої листи! Першого листа заніс сам Ол. Ф., тоді ще не було трамваїв, то ходив пішки; але В. К. не застав, бо той велосипедом поїхав до міста, то лист Ол. Ф. зоставив Роз. Яков.; скоро — днів два по тому, — прийшов твій другий лист, то я сама послала його поштою: заказним expres. Якось при нагоді ми розпитували у Антоновича (Мухи), хто та пані Храпко (бо він згадав, що мусить їй зробить візити, як тут був). То є сестра Драгоманова; чоловік її

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 283

тут щось при посольстві робить — ми їх не знаємо. Влад. Кир., як чую часом, одбуває тут якісь наради і щодня їздить до центру міста до Макаренка, а ми тут зовсім йому по дорозі і адресу нашу має, міг би й зайти. Так вже для годиться: ми двічі були в них. З Ол. Філ. вони політичні вороги, але він знає напевне, що Ол. Ф. вже місяць нема вдома — міг зайти пояснить щось в тій твоїй справі. Ну як Ол. Філ. вернеться, то вияснить це, але ти не чекай, бо, може, й не дочекаєшся, то напиши мені. Як не своїх, то хоч ті Петрусеві 5 тис. кор. можу тобі вислать; на польські кор. це певно буде менше ніж. 5, бо австр. кор. дуже стали дешеві; так що, висилаючи тобі Петіні (ті, що ми йому винні) ми ще не урізуєм од себе. Але я тобі кажу, що маємо, і купувать нам нічого не треба вже, бо і адреса є.

От чи удасться мені тобі що передать — не знаю. Той пан вже три тижні, як виїхав. Заїхать до Перемишля не міг — йому дали з польськ. посольства пропуск тільки на п'ять день всього на проїзд по польській території і зайнятій ними. Тому він листа не взяв. До Києва так само не взяв листа, але він у нас часто бував, тут в цім пансіоні і жив, то знає добре все і на словах розкаже Левку або Івашкові і про тебе, і про Галю, і про нас. І як живий вирветься, то і нам звістку привезе. Я просила, щоб неодмінно добився, щоб од мами щось переказали, як вона. Він поїхав тільки одшукать свого старого батька — це син заможного дядька з-під Єлисаветграду. Кінчив Комерційний інститут у Києві і тепер служить при посольстві — мови знає і, взагалі, дуже розумний і толковий хлопець і приятель Липинського. Він повинен вернутись вже скоро — звичайно, так він гадав... Побачимо!

Тут є Юра Русов — служить у "Волі" — місяць як приїхав з Кам'янця вже з жінкою. Той мені оповідав, що бачив сам Левка, як прийшов і як пішов назад. Вони тут часто мають листи з Кам'янця від п. Русової, яка живе там у сватів, бо жінка Юри сама з Кам'янця — з міста. Але про Київ мало хто що знає.

10/III тут був Голіцинський (імовірно Голіцинський Євген Миколайович) з Берліна, привіз був мені листа і конденсованого молока і всячини од Ол. Філ.; це він особливо напирає на те, щоб Ол. Філ. брав посаду на Литву. Може й добре воно буде, але якось ті краї на мене такого суму нагнали і, взагалі, той цілий рік з сусідами — бог з ним! Приїде — поговоримо що і як — може це все тільки проекти. Аби тут зоставсь на цій самій посаді, щоб не зліквідували цієї місії (а здається, що ні, бо при допомозі предствника

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 284

Швейцарського Червоного Хреста п. Фріка, австріяки позичили Місії гроші). Тут нам не зле, і ніякої небезпеки тут бути не може, хіба тільки таке щось, що зараз в Берліні, але й то не може бути серйозне. Ол. Філ. там і німці знайомі трохи переконали, що їхать не треба зараз додому, бо він вже в іншому тоні про це пише, а то було, хоч зараз їдь... А їхать тепер куди б то не було небезпечно, ось як зараз: там страйк, там переворот, там недостача вугілля і поставили скрізь пороги: роби що хоч!

Є звістка в газеті, що страйк у Німеччині вчора мав скінчитись: може тепер отримаю що-небудь од Ол. Ф., а потім він писав що Червоно-Хресна ревізія мала скінчитись 19—20/III, то, може, якось зможе виїхать оце з Берліна; там вже наче тихо, але в Лейпцігу страшенні бої, а це якраз на дорозі, як їхать на Пассау — може поїде на Прагу. Цей тиждень вже повинен буть тут, так я рахую.

Я попитаю на пошті, може й можна тобі вислать те, що ти просиш — не думаю, щоб так вже пропадало. З Німеччини я дістала посилки од Ол. Філ. часом масло і молоко (тут цього нічого немає); книжки — все дуже швидко доходить. До Швейцарії до Жаккар сама посилала книжку — теж. дуже швидко дійшло.

Ну, не обіцяю напевно, а попробую добитись, бо не маю нікого такого, кому б могла щось доручити. Люди дуже неохотно беруть доручення, бо, правда, дуже скрутно в дорозі через всякі ревізії. А я помию і хустки, і ковнірчики, та не виглажу, а так трохи пом'ято пошлю, то не здадуться новими, то може й пройдуть.

За газету В. К. і ІІ-й том "Відродження нації" Ол. Філ. йому скаже.

Ну прощай! Як приїде Ол. Філ. то напишемо, що буде нового. А я собі сиджу та перекладаю: "Материала на воз не вберешь!" Хоч би цей раз не розгубить! Так як "Іст. Фр. революції" скінчений переклад десь там у сусідів зостався і не пам'ятаю, чи сховала в яку скриню, чи так зверху зоставила: пошматують! А щоб наново його зробити, не можу знайти ніяк книжки: вже не Карно, а хоч би яку іншу гарну історію "рев. фр.".

Винниченко так і не обзивається на мій лист, в якому я писав йому, що не дістав від нього боргу, який він, як писав мені, передав через якусь пані. Чи у нього нема грошей, чи він не хоче їх дать Скорописові як гетьманцеві та контр-революціонерові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 285

4.IV.1920. [Перемишль].

Вчора несподівано заїхав знов по дорозі з Кам'янця до Варшави Петрусь. Я певний був, що він вже в Києві, і боявся страшенно, аби большевики не розстріляли його, або тиф не пожер. Аж виявилось, що поляки не пропустили його через фронт і завернули з Проскурова. Ввесь час він проживав в Кам'янці, сподіваючись змоги таки продертись до Києва, але при тамтешній дорожнечі прожив всі гроші, які в нього були; та й не диво, бо 1 ф. тютюну там коштує 5 тисяч карбованців, а 1 ф. сала — 500 крб., а м'яса — 350 крб. Тепер він їде до міністра Лівицького, щоб добути десь посаду, бо без діла нудно сидіти. З огляду на стан мого здоров'я, Петрусь напосівся, щоб я їхав з ним чи до Відня, чи до Праги, аби розвіятись. Обміркувавши його пропозіцію, я згодився, щоб він, по дорозі з Варшави заїхав за мною, і завіз мене до Карлсбаду, де я поживу якийсь час, відщолочу свій шлунок, бо від кислот він так болить, наче попечений. Речей своїх всіх я не забираю, бо думаю, що коли большевизм не докотиться до Перемишля і справа з апровізацією не погіршиться, я ще вернуся сюди, особливо тоді, коли Галя займе тут посаду учительки французької мови. Живеться мені тут добре, спокійно, і якби не хвороба моя, то звідси і не виїхав би кудись в невідомі умовини. В Кам'янці Петрусь нічого не чув про наших з Києва, хоч звідтіля часом хтось продирається пішки до Кам'янця. Він нарікає на Левка, що той не передасть ні листа, ні не перекаже нічого, хоч, певне, була б змога. Левко, навіть бувши в Кам'янці, не лишив ніякого листа, хоч знає, що Садовський нікуди не збирався з Кам'янця, то значить зміг би якось через когось передати листа. Тепер невідомо, як наші живуть і де. Боротьбисти не поладили в Києві з московськими большевиками, навіть кажуть, зробили проти них повстання, але неудачно, а тому мусили виїхати до Вінниці, а большевики оголосили українські партії поза законом. Не знаю, як тепер живуть Левко та Івашко, бо дами, певне, сидять в Кононівці. Може там большевики не зруйнували будинків і не займають наших дам, якщо селяни [не] реквізували дім під школу, а дам не мобілізували на учительок. От, часи! Не знаєш — чи твої близькі живі, чи здорові, чи, може, їх давно вже пожер тиф, бо від голоду їм не дадуть померти селяни, хоч би большевики і позабирали всі корови, свині та зерно. Пагано, що Кононівка лежить так близько коло залізниці. Перше се було її великим плюсом і як купував, то шукав маєтка, щоб він був не далі трьох верст від станції, так, як і Перешори на Херсонщині. Мені з непривички страшно було жити далеко від залізниці, одрізаним від зв'язку з великим містом, бо восени або рано весною, а часом і зимою, у нас такі бувають дороги, що можна до станції добитись тільки верхи, а значить, і без пакунків, і з великими муками, втомою і т.д. А тепер така близість до залізниці є, просто, нещастям. Я читав якось в газетах, що селяни палять шпали, закопують рельси, щоб не було змоги від-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 286

новити залізниці, бо по ній їздить всяке військо, яке тільки грабує селян. Петрусь оповідає, що большевики на Україні примушені возити з собою і шпали, і рельси, встановляти дороги і тільки таким способом можуть посовуватись з своїм військом. Не розумію, коли і яким робом можна завести там якийсь лад. Я певний був, що в Києві вже українська радянська влада, яка заведе якийсь лад на Україні, аж виходить, що там аж три влади: московська большевицька, українська радянська і петлюринська чи Мазепи, або, ліпше сказати, нема жодної влади, а кожне село, кожне містечко, місто само собою править і нікому не підлягає. Власне, повна анархія. Петрусь таки не покидає надії продертися до Києва, але вижде, поки потепліє, бо тепер йдучи пішки не можна ще ночувати на полі, а доводиться заходити в хати, а вони всі позаражені тифом, переповнені вошами. Прикладаю статтю якогось Горяінова "Большевики в погонах на Украине", що надрукована у "Варшавском слове" (числа 69, 70, 73).

Большовики в погонах на Україні.
Чесне слово

В Варшавській російській газеті "Варшавское слово" ч. 69-70 з 27-28 березня цього року знаходимо надзвичайно цікаву і чесну статтю відомого російського публіциста А. І. Гаряінова під назвою "Большовики в погонах на Україні".

З огляду на об'єктивність поглядів і цікавість характеристик подій і людей, завдавших стільки нещастя нашій землі, а рівно і через те, що стаття є до деякої міри симптоматичною для настрою в українській справі чесних російських демократів містимо її в перекладі цілком, в тій надії, що вона вплине на чесних росіян, сущих на Україні, зворушить їх совість і вкаже шляхи до співділання українського і московського народів в будучині.

Редакція.

Добровольча армія гине, розвалюється, в агонії конає. Здається, що не має такої сили, яка змогла би примусити офіцерів і жовнірів не кидати позицій, а боронитися від большевиків. Гине вона від цілковитого неспочування мас, а також від того, що в її ряди велетенською хвилею влився дух бандитизму й мародерства. З її анемічним і нежиттєвим лозунгом "великой неделимой России" вона виявила повну нежиттєздатність. Після насильно вирваного у Денікіна акта про федерацію Росії, щезла сама ідея Добрармії.

Можливо, що з'єднавшися козачі області ще зможуть представляти для большевиків ту чи іншу загрозу, але вся денікінська група з жалкими останками в декілька тисяч офіцерів, не зможе ще раз донести свої прапори до мурів Орла і Тамбова.

Денікінська група не віддавала собі ясного відчиту в тому, що вибухла російська революція — одна з видатніших подій, після світової війни, в історії 20 століття, і що економічна і політична криза, яка виникла зараз в Європі, — наслідки тих подій, які утворилися на терені бувшої Російської держави. До розв'язання світових соціальних проблем вони підходили з гнилим аршином військової бюрократії дореволюційного періоду і, будучи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 287

в силі командувати дивізією, чи корпусом, мріяли створити "великую, недилимую Россию", забувши про національно-територіальні питання, висунуті революцією.

Вони не оцінювали серйозно українського руху, і до цього такого складного питання, по якому ще остаточно не висловилась Антанта, підійшли так легкодушно, як підходять до чергового наказу по довіреній їм військовій частині.

Виступ денікінських військ проти українців одночасно з добровольцями, занявшими Київ, утворив новий фронт; виявлення шовіністичної нетерпимості до всього, що носило український характер, як наприклад розгін Української Академії, арешти осіб, співчуваючих українському рухові, — все це викликало незадоволення мас.

Влада на місцях працювала по вказівкам денікінської ставки, а там ще в осені 1918 р. було розвязане українське питання по рецепту Сазонова і провідників таємного Київського центру Добрармії, за часів гетьманщини, Шульгіна і ген. Драгомірова.

Сазонов під час свого перебування на посаді міністра закор. справ за царського режиму, весь час покірно йшов на поводу у Грея і Б'юкенена і в поглядах лондонського кабінету був що називається "leur homme". Неуміння розібратися в заплутаних політично-національних справах і поведінка бюрократа царського режиму — це характерні ознаки Сазонова.

Наївна віра в можливість озброєного виступу союзників проти большевиків і їх прихильне відношення до справи "неделимой России" — примусили Сазонова забути талейранівську фразу, що в політиці "chacue pour soi te Deu pourtous". Цікавий погляд Сазонова в українській справі. Один з урядовців д.а., довго працювавший над українським питанням, після переходу влади до Директорії, був з докладом у Сазонова. В своєму докладі він з'ясував серйозність українського руху і запевняв, що необхідно використати різні національні здвиги, а особливо український для боротьби з большевизмом, і що необхідно протипоставити націоналізм інтернаціоналізму, як засоби до боротьби з комунізмом.

Вислухавши доклад, Сазонов відповів своїм приємним голосом:

"Все це дурниця, ніякого українського питання, а також і серйозного руху немає. Все це видумки уніатського митрополита гр. Шептицького, а з Петлюрою буде покінчено швидко, досить однієї дивізії французів, щоб розігнати ті банди! Я дуже добре поінформований в українській справі зі слів В. В. Шульгіна, а на випадок домагання держав коаліції, ми дамо "областную" автономію для чотирьох губерній Малоросії — Подільської, Київської, Чернігівської і Полтавської".

В непогрішимість поглядів Шульгіна по українському питанню — сліпо вірила вся ставка.

Вас. Віт. Шульгін, невдале створіння відомого всьому Києву "кровосмесительного дома" Шульгін-Піхно, своєю однобічною політичною діяльністю приніс величезну шкоду в розвязанні україно-російських відносин. Діяльність Шульгіна і його відомої "Азбуки" (осведомительная политическая организация) одна із сумних сторінок в історії українського питання. Особливо велику шкоду приніс Шульгін під час окупації Одеси француза-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 288

ми, де він і кн. Куракін прагнули інформувати французьке командування у вигідному, для своєї групи, освітленні про всі події, які творилися не терені України.

Шульгін поставив собі завданням боротися не лише проти признання Францією Директорії, але також і проти спільного виступу французів і українців проти большевиків, і бачучи що між французьким військом поширюється большевицька агітація, вжив всіх заходів для того, щоб відтягнути час і не дати можливості полковнику Кавернінському зговоритися з французьким командуванням про спільний виступ.

На таємному військовому засіданні в перших числах березня 1919 р., яке відбулося під головуванням військового губернатора Одеси Гришина-Алмазова, Шульгін, закінчуючи свою промову, сказав: "Краще большевики, ніж петлюровці".

Крім Сазонова, Шульгіна жорстоким гнобителем не тільки всього українського, але ж навіть натяку на терпимість в українській справі — був начальник військово-політичного відділу штабу Денікіна полковник Архангельський. Переконаний рицарь "великой неделимой", він подібно своєму патронові, з фанатичною ненавістю відносився до найменшого національного виявлення. Не багато можна сказати про відношення самого Денікіна до українського питання, його можна охарактеризувати сказаними ним словами в хвилину відвертості: "В цивільних ділах я нічого не розумію, моє діло воювати з большевиками і відновити знову "великую, недилимую Россию".

І от ці люди, просто "з кандочка" підійшли до розвязання української справи. Все що здавалось таким ясним в тиші кабінету, чи на політичному засіданні — на ділі було далеко труднішим.

Недовго маячив трьохкольоровий прапор над Україною, не пройшло і двох місяців як вибухли стихійні повстання селян і сховане незадоволення міського населення — проти добровольців. Чого тільки не витворювали оті блискучі представники денікінської влади!

Саме вище командування, яке спочатку заховувало все, примушене було оголосити сумні факти, аби зміцнити свій падаючий авторитет.

Наказами головноначальствуючого Київської області ген. Драгомірова, надрукованими у всіх часописах, весь склад київської контррозвідки, заслуживший собі назву "Добровольческой чека", два рази цілком мінявся і віддавався під суд за хабарництво, розстріли невинних і фальшування. Вбивство цукрозаводчика міліонера Л. Бермана яскрава картина із життя добровольців, як також і наскок куманіції "лихих гусар" на контору Олександрівського товариства цукрових заводів. Читання судового відчиту, по справі офіцерів контррозвідки Предченко і мічмана графа Нірода, було приємною розвагою для киян, потерпівших від набігів і грабунків. А слова ген. Драгомірова сказані ним на зібранні офіцерів залоги: "З біллю мушу признатися, що майже в кожному наскокові в Києві приймали участь або підготовлювали його офіцери-добровольці", хіба не малюють яскраво, якою стала за останні часи денікінська армія.

Большевики скористували непевне військове і політичне становище денікінців на Україні і розпочали енергійний натиск, який дійшов до цілковитого розгрому д.а. Цей розгром можливо було би одвернути, коли б

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 289

добровольці прийшли на Україну не як вороги, а як приятелі українського народу, коли б вони спирались на селянство і численні відділи українських повстанців, які немилосердно знищували комуністів, але потім виступили також і проти "большевиків в погонах". Нежиттєвий лозунг "великая недилимая Россия", який виставив Денікін, не дав спроможності використати всі національності бувшої Росії, для загальної боротьби з большевизмом, який несе за собою чорну реакцію і загибель справжніх основ демократизму. Сказані ген. Денікиним слова латишській делегації в Одесі восени 1919 р. показують його нетерпиме відношення не тільки до українського питання, але рівноважно і до всіх інших націй.

"Коли ви, панове, прийшли говорити від імені латишів-біженців, то я до ваших послуг, коли ж ви прийшли говорити від імені незалежної Латвії, то я такої не знаю". Латишській делегації, яка прийшла з ціллю нав'язати дружні відносини для соціальної боротьби з большевизмом лишилося тільки повернутись і вийти.

І от все далі і далі відкочувалися добровольці від Києва до Чорного моря. Пам'ятний і сумний для українського народу цей відхід. Були частини, які відходячи, грабували населення ще гірше большевиків, забираючи навіть жіноче вбрання.

2-й кінний генерала Дроздовського Кабардинський полк і Волчанський партизанський відділ — фактично розграбували всю Україну.

Комендант однієї невеличкої станції звернув увагу на незвичайно великий ешелон господарчої частини одного пішого Сердюцького полку, і коли по його розпорядженню було відчинено кілька вагонів, виявилося, що в них знаходились меблі, ковдри, килими, гобелени, награбовані при виході з Києва і інших міст. Відомо про випадок, коли декілька офіцерів забили свого товариша "сделавшего" 500 т. руб., і гроші були поділені між учасниками (показано у військово-слідчій комісії в Одесі).

Про корпус генерала Шкури можливо було би розповідати цілі байки, коли б не було голих фактів: "Дурень той із моїх офіцерів, який не везе, ідучи у відпуск, мінімум 300 тисяч руб." сказав якось ген. Шкура.

Наступ большевиків після взяття Києва не провадився інтенсивно, головним чином гнали денікінців селянські партизанські відділи, які тепер влились у групу військ українського генерала Павленка-Омельяновича і ведуть боротьбу проти большевиків в районі Катеринославщини.

Очищення добровольцями швидким темпом України показало, що денікінські лозунги в такій же мірі байдужі українському народові, як і ленінські, і що він ніколи не погодиться з владою, чужою його духові і характерним особливостям.

II.

Руйнуючи, грабуючи, розстрілюючи населення "большевики в погонах" всіх рангів докотились до лінії Одеса, Миколаїв, Херсон і т.і.

На чолі так званої "Новоросійської групи військ" д.а. стояв ген. Шіллінг, людина звичайна, невидатна, робивший "благонравієм" і німецькою акуратністю шаблонову кар'єру. Революція висунула його на посаду командира Ізмайлівського полку, після більшовицького перевороту про нього не було ніяких чуток і тільки після заняття денікінцями побережжя Чорного мо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 290

ря він був призначений на посаду військового генерал-губернатора Одеси і області. Як і всі вищі урядовці д.а. Шіллінг відзначався своєю нетерпимістю до національних справ, а особливо до української. Цікавий уривок з його листа до одного політичного діяча: "Що у вас нового в політичному відношенні? Ви близько стоїте до цієї діяльності і багато знаєте. Як стоїть справа з петлюровцями і невже їх визнають союзники? Не хочеться цьому вірити". (Дата листа 21/2 19 р.).

Цей лист, який відноситься до часів переговорів Директорії з французьким командуванням в Одесі, ясно характеризує його політичну сліпоту і його відношення до українського питання. В кінці жовтня 1919 р. Шіллінг вів переговори про перехід галичан і в той же час не тільки відмовився вести переговори з представниками отамана Петлюри, але зараз по переході галичан, розпочав військові операції проти військ Української Народної Республіки. Крім невміння розібратися в національно-політичних питаннях, ген. Шіллінг виявив ще й повну бездіяльність і недбайливість. В листопаді з Одеси відплив в невідомому напрямку турецький транспорт, до верху навантажений набоями. Запитання по радіо англійським командуванням в Константинополі, яке довідалось про прохід цього транспорту, денікінська ставка не змогла дати відповді і в свою чергу шифрованою телеграмою запитала про це управління Шіллінга. Запитання викликало в управлінні цілу паніку, бо ніхто не знав про вантаження набоїв в порті, яке провадилось уже на протязі двох тижнів. Коли були затребовані документи для перегляду, виявилось, що всім відомий підпис ген. Шіллінга настільки артистично підроблено, що виникав мимоволі сумнів, чи не сам Шіллінг по своїй розсіяності підписав цей важний ордер.

Не краще свого патрона був і його поміщник по цивільній частині Брянський. Про нього балакати довго не доводиться, смішно було бачити на такій високій посаді "милого молодого человека", який до повалення царського режиму був маленьким урядовцем московського градоначальства, не мав жодного службового досвіду і виявляв цілковиту політичну несвідомість, а більш всього лише домагався арештів українських діячів, вбачаючи в цьому "правильное" розв'язання українського питання. По його домаганням був зроблений трус в помешканні "Просвіти" і аршетовано цілий ряд галичан і наддніпрянців, зібравшихся для зустрічі Нового року.

Особливою ненавистю до всього українського відрізнявся начальник одеської контррозвідки Кірпічніков, встановивший суворий догляд за галичанами і особами, які співчувають українському рухові. Будучи крім цього таємним агентом однієї з держав, він замість свого прямого обов'язку — боротьби з большевизмом, слідкував за настроями — орієнтацією одеської адміністрації. Кірпічніков, будучи людиною жадною, не гадував ніякими засобами щодо добування грошей, і за доброго хабаря він звільнив з-під арешту ряд відомих одеських большевиків.

Група офіцерів, обурена його діяльністю і взявши на увагу те, що Шіллінг відмовлявся звільнити Кірпічнікова, забила його біля будинку Шіллінга, коли він входив в авто.

Не варт продовжувати характеристику інших осіб, які стояли на чолі одеської адміністрації, в більшості це була така моральна нікчемність, від-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 291

сутність чесності, свідомості до своїх обов'язків, що мимоволі мусиш дивуватися, яким чином так довго змогла проіснувати вся ця денікінська буфонада при такому складі співробітників.

Офіцерський склад за останні часи остаточно розложився і виявляв повний індеферентизм не тільки до оборони Одеси, а навіть своєї власної особи.

Наказом ген. Шіллінга лише в одній Одесі було зареєстровано понад 65.000, але ж коли була потреба впорядити варту в 10 чоловік, то їх неможливо було знайти. Між іншим і не можна багато вимагати від цих, часто напівголодних людей, зморених кінематографічною зміною влад і орієнтацій. Зате безмірна вина вищого командного складу. З Денікіна і К° буде стягнуто судом історії, за все лихо, яке вчинила д.а., і на їх совісті лежать гори непохованих трупів біженців і офіцерства.

Офіцерський склад працював в тяжких умовах. Не тільки одержуване утримання було занадто мале, але і воно місяцями затримувалося за відсутністю грошей.

Господарчі частини майже всіх полків хронічно були без грошей. Звідси виникли безплатні реквізиції продуктів, які згодом перейшли в одверту грабіжку населення. Що ж залишалось робити чинам д.а., які мерзли й голодали на фронті, в той час як командуючі окремих частин і герої штабів, розкошували на м'яких меблях в реквизованих найкращих будинках, добре їли й пили в душно натоплених державними дровами кімнатах.

Їжа доводить голодного чоловіка до злочинства — ситі командуючі д.а. і мільйони набуті спекулянтами, які розкидались по різних рестораціях з справжнім хамством "растажуєров", — зробили своє діло і офіцер став бандитом і грабіжником. І з того часу не існувало такого нахабного набігу, на який не пішли б численні офіцери денікінської армії. Командування д.а. не тільки не цікавилось економічним станом довірених йому частин, а навпаки виявляло повну допустимість всього того, що творилося в місцевостях занятих д.а.

Плямистий тиф — цей страшний ворог людськості — провадив цілі спустошення як серед війська, так і серед населення. Епідемія тифу, завдяки повній відсутності медичної допомоги і ліків, за останні часи розвинулась до жахливих розмірів. Відвідуючи станції Одеса-Сортировочна і Одеса-Порт я бачив вагони, з дверей яких вистромлювались покорчені, почорнілі ноги напіврозложившихся трупів, обліплених вошами; поруч з цими кошмарними вагонами стояли військові ешалони, і йшло сіре буденне життя великого міста. Жовніри, вантажники і матроси не брезгували підшукувати собі "кое что из одежды" в цих вагонах смерті.

Плямистий тиф лютує всюди; села, хутора однаково заражені. Зріст епідемії тифу в Одесі дивував своєю величезністю: ще з початку жовтня захворювання рахувались десятками на добу, а в кінці грудня було вже захворювань до трьох тисяч на день. Прилеглі до Одеси села, хутора напр. Калаглія, Маяки і інші уявляють зараз з себе суцільні цвинтарі. Становище Одеси становилося все гірше і гірше. Тоді галицьке командування запропонувало Шіллінгу взяти на себе захист Одеси і прилеглого району, але з умовою передати йому всю повноту влади.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 292

Для вирішення цієї справи було скликане засідання з представників влади і громадських діячів і коли було ухвалено прийняти пропозицію галичан, Шіллінг заявив: "Я не можу санкціонувати цієї постанови, ви можете мене заарештувати і тоді робіть в Одесі, що вам подобається, але доки я тут, влада повинна належати д.а.".

А через декілька днів Шіллінг і його штаб "доблестно" виїхали на пароплаві до Новоросійська, не заплативши нікому ні утримання, ні евакуаційних, лишивши на волю судьби війська, предоставив кожному піклуватися за свою долю.

Отже прийшовши на Україну з чужими, для широкого населення, лозунгами, знищивши огнем і мечем велику кількість сел і хуторів, д.а. швидко щезла, уступивши в містах владу комуністам. Але і цих "царствование" не буде довгим: все ширше і ширше піднімаються хвилі селянських повстань, і скоро з'явиться народна українська влада з девізом: "Україна для українців".

А. І. Гаряінов.

8.IV.1920. [Перемишль].

В часи розпуки, обурення українцями, я раз у раз казав, що зречуся своєї приналежності до української нації і прерву всякі відносини з цією "нікчемною, підлою" нацією; для того мені досить змінити тільки одну літеру в моєму прізвищі, і з Чикаленка я стану румуном Чикалеском, тим більше, що для того маю і підставу, бо моя бабка по батькові була херсонська молдаванка з дому Банів і не вміла інакше говорити до смерті, як по-молдаванському. Отакі почуття викликала в мені брошурка "До українських хліборобів", видана ініціативною групою "Українського союзу хліборобів-державників" у Відні 1920 року, яку я вчора дістав почтою і прочитав. Підписана вона Д. Дорошенком, В. Липинським, Скорописом та С. Шеметом зо всіма їхніми титулами. Прикладаю її тут, як зразок глупості людської. Я, може, вже на старість з'їхав з глузду і обурююсь цілком логічним ходом ідей, які викликала революція і з одної крайності кидає, здавалося б, розумних людей в другу крайність. Але крайня радянська фантазія Винниченка мене не обурює, я тільки не вірю в неї. Ідеї большевизма так само прекрасні і справедливі в теорії, як і християнські в області моралі, але, як ті, так і ті нездійснимі на практиці і повинні служити тільки ідеалом, путеводною зорею [на шляху], по якому треба людскості йти і потроху здійсняти те, що не протирічить природі людській. А ідеї, висловлені в оцьому закликові до хліборобів ініціативної групи, просто, обурюють мене. Як можна в сей час, коли все людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархізму, автократизму і т.д. Я розумію, що можна говорити про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парламентаризм, ні радянські форми, не зможуть привести до порядку розбурхане море,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 293

утихомирити отих звірів в ненажерії. Для них дійсно треба якогось "усмирителя", але возводити се в систему, проголошувати принцип "единовластия" в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розвалу, до повної руїни, шукає нових форм, які врятували б його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними — других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества. Так само обурює мене й рішення аграрного питання. В той час, коли люди говорять і пробують здійснювати право на землю, як і на повітря, всіх трудящих, ініціативна група висуває чи підтримує стародавні латифундії, бо рекомендує залишати землі у тих властителів, які самі управляють своїми маєтками, або здають в оренду таким, що ведуть самі господарство_т а викуплять тільки у тих, що здають в оренду дрібним хліборобам, та конфіскувати у тих, що злочинно виступає проти Української держави. Що це таке? Це, просто, наче говорить, що не можна одбирати земель у панів поляків, бо тільки поляки на Україні не здавали українським селянам своєї "польської" землі в оренду, а самі управляли, або здавали орендаторам полякам. Їм не було ходу по службі, і вони не могли робити столичної чи навіть місцевої губернської кар'єри, і менші з них примушені були сидіти на землі, а великі здавали свої маєтки великим арендаторам, виключно полякам, а самі проживали по Варшавах, Парижах, т.д. І на кого, на які українські кола важать панове ініціатори — я не знаю. Своєю програмою вони можуть привабити хіба "хліборобів"-поміщиків росіян, що втратили надію на Денікіна, панів-поляків, які не вірять в можливість воскресіння Польщі в границях 1772 року та наших Калиток та Здориків, яким байдуже — чи буде Росія, чи буде Україна, чи навіть Польща, аби ніхто у їх не видирав їхньої земельки. Своїми підписами з голосними титулами панове ініціатори нікого теж з українців не приваблять. Д. Дорошенко обурив проти себе всіх українців гірше за всіх гетьманських "фахівців", своєю закордонною політикою, а, власне, призначенням на високі посольські пости росіян: Штейнгеля, Суковкіна та Баженова. Тодішній голова Національного Союзу, гарячий Винниченко, інакше не називав його, як отой "мерзавець Дорошенко". До В. Липинського як поляка за походженням, українське громадянство раз у раз ставилось з підозрінням і між ним поширений був анекдот, що коли Липинський зап'є (а се з ним, кажуть, буває), то спочатку тримається, як українець, потім виставляє себе російським офіцером, а коли доходить до найвищого градуса, то голосно вигукує "Jestem szlachtic honorowy". Я гадаю, що це брехня, бо Липинського я ставлю високо і вважаю його за певного українця, але українська інтелігенція настільки йому не довіряє, що Винниченко рішучо був проти того, щоб його лишити послом у Відні, що мене обурило тоді до краю. Про Скорописа теж публіка українська голосно

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 294

говорить, що він, поки був соціалістом, то був просто Скорописом, а як вийшов з партії, то перетворився в шляхтича Йолтуховського. Обох Шеметів чомусь українське громадянство раз у раз обвинувачувало вкупі з Міхновським в організації гетьманського перевороту, хоч жоден з них не став близьким до гетьмана, а, навпаки, до перевороту Скоропадський бував у них в домі, а після перевороту вони стали майже чуткими йому, про що я дуже жалкував, що Шемети та Міхновський надали б гетьманській політиці виразного українського характеру. Таким чином, жодне імя, що підписано під відозвою до хліборобів, не привабить нікого з українців. Очевидно, їм хотілося б приєднати в свою компанію і мене, бо кожний з них писав до мене, аби я шанував своє здоров'я, бо вони певні, що я ще гратиму роль в українському політичному житті. Але я "красненько" дякую за таку честь: я маю хоч скромне, але чисте ім'я, то нехай я з ним і помру, і зовсім не хочу закаляти його якоюсь поміщицько-гетьманською, чи монархічною авантюрою. Правда, я не раз в тісному гурті висловлювався і за Гогенцолерна, аби він тільки витворив Українську державу, але це говорилось в часи розпуки, коли наші соціалісти всяких гатунків розхвалювали нашу державу.

13.IV.1920. [Перемишль].

Це вже другий Великдень справляю я за кордоном. Погода чудова, тепла, дерева розвиваються; навіть понаброщувався бузок, який я посадив тут в інституті, перед своїми вікнами, щось аж двадцять кущиків. Знайомі мої, особливо родина гофрата Кучеркевича, ставляться до мене, як до рідного; молодий Тадей Кучеркевич приніс мені спеціально для мене спечену пасочку, яка нагадала мені Україну, мою родину... Не знаю, чи мають мої в Києві хоч якесь подобіє паски? Вже в кінці 1918 року в Київі не було білої муки, а тепер, кажуть, фунт житнього глевкого хліба коштує 300 карбованців! Як там мої живуть? — не розумію, не уявляю, та чи й живуть вони ще? І коли вже можна буде дістати хоч якусь звістку з Києва? Я вже загубив надію вернутись туди, але вже стараюсь звикнутися з думкою, що я вже й помру тут, але хоч би вісточку з дому дістати! Становище гірше емігрантського, гірше полону, бо навіть картки не можна дістати і про себе вісточки подати. Думалось, що от-от між большевиками та поляками дійде до мирових переговорів. Большевики зробили скілька пропозицій Польщі, щоб зробити мировий договір; поляки м'ялись, воловодились, нарешті назначили місцем переговорів Борисов, що лежить на самому фронті. Большевики, цілком слушно, одповіли, що не зручно переговорюватись на самій лінії боїв і запропонували вибрати пункт в нейтральній Естонії або в Варшаві, або в Петрограді чи Москві. Але поляки твердо стали на Борисові. Сьогодні,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 295

кажуть, є звістка, що большевики не згодились на Борисов і апелюють до Антанти. Очевидно, поляки не хочуть миру, бо його бояться з багатьох причин. Перше всього, бояться пропаганди большевицької, яка може широко поллятись через границю, коли не буде військового фронту; потім не знають, що їм робити в мирний час з отою величезною своєю армією; тепер вона зайнята війною, тепер в ній кипить ще патріотичний дух, а в мирний час, коли її буде здемобілізовано, то вона тільки збільшить число безробітних, незадоволених поміщицько-буржуазною політикою польського уряду і може легко привести до большевицького руху, який вже охоплює і другого сусіда — Німеччину; а між двома большевицькими державами трудно буде вдержатись великопанському режимові в Польщі. Що буде далі — не знаю. Очевидно, війна тягтиметься й далі. А на Україні буде й далі анархія, руїна. В газетах є звістка, що Петлюра віддає Польщі Галичину і Західну Україну по Горинь, а за те Польща допоможе виперти большевиків за Дніпро і признає незалежну Україну під своїм протекторатом і з вільним транзитом до Одеси. Таким чином, українську територію розшматовано буде на п'ять частин: чехословацька Угорська Русь; Буковина і Бессарабія в румунських руках; Галичина, Холмщина, Поділля і половина Волині в Польщі; від Збруча і Горині по Дніпро самостійна Україна і Лівобережжя під Росією. Але самостійна Україна буде тільки в теорії, а на ділі її захоплять росіяни або поляки, або поділять між собою і цю частину. Одним словом, повторюється 17-й вік, і руїна тягтиметься ще не один рік. Коли в Росії большевиків замінить інший уряд, то се справи не перемінить...

12.V.1920. Карлсбад.

Haus Osborne Schlossberg, 15.

Я такий хворий був, що рішився послухати Петруся і їхати до Варшави, щоб відтіля антантським поїздом без пересадок доїхати до Праги, а відтіля вже до Карлсбаду. Хоч подорож ця страшила мене, я боявся, що зомлію в дорозі, але іншого способу не було, бо Петруся з Варшави не пускали, аби він заїхав за мною і повіз мене. Надрадник п. Р. Дмоховський виклопотав мені у перемишльського старости перепустку на п'ять день до Варшави і дозвіл на білет, бо саме в той день припинено було залізничний рух, під видом того, що мають штемпелювати австрійські корони і обмінювати на польські марки. Коли я дістав перепустку, а молодий Кучеркевич Тадей взяв мені білет на поспішний поїзд, то я заходився збиратися в дорогу. Я рішив лишити в Перемишлі батьківський кожух, рукописи та половину білизни в надії, що в Чехії дешевше можна справити те, чого мені бракуватиме; все одно мені треба буде купувати вбрання і білизну, коли їхатиму на Україну, бо там, кажуть, все боль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 296

шевики реквізували, а тут зо мною зовсім мало, бо я, як вже казав, виїхав з Києва тільки на місяць-два, сподіваючись вернутись на Україну разом з антантським військом. До Варшави я приїхав 18-го квітня і заїхав до Петруся в готель "Спорт", якийсь жидівський заїзд, повний блошиць. Дивно, але звичайна з моєю хворобою річ трапилась і тепер. Як тільки почав я збиратись в дорогу, у мене перестало боліти під грудьми, не боліло всю дорогу до Варшави, не боліло й там на протязі мого двотижневого там пробування, не болить і тут, в Карлсбаді, але про це потім розкажу. Від Петруся я довідався, що А. М. Лівицький виїхав до Кам'янця, щоб дістати апробату польсько-українських умов від українського громадянства, власне від представників партій, які складають фікцію Національної Ради. В перший день пішов я до С. В. Петлюри, щоб довідатись чого вони від мене, власне, хотять. Петлюра зараз же вийшов до мене в вітальню і, поцілувавшись, запросив мене до кабінету, в якому був Б. П. Матюшенко. Враження Петлюра зробив на мене втомленого, змученого і якогось пригніченого; він постарівся дуже, посивів, якось обряк, як з перепою, хоч він не п'є багато, як кажуть. На моє запитання — чого чи нащо вони з Лівицьким мене викликали, він одповів, що їм взагалі хотілося б порадитись з українськими буржуазними елементами, а особливо зо мною, який ввесь вік так багато працював для українського відродження і т.д. Жалкував, що саме нема Лівицького, і просив мене посидіти в Варшаві днів скілька до приїзду Лівицького. А коли я сказав, що він же знає, для чого мене викликали і може без Лівицького сказати мені це, він, пом'явшись, одповів, що натурально знає, але без Лівицького не може зробити конкретної пропозіції, бо у їх було на мене скілька намірів. Перше всього їм хотілося б знати мою думку про договір з поляками, який вони оце мають підписати, і коротенько розказав в чім той договір міститься. Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, а потім по Стирі і по Прип'яті до Дніпра; Польща за те визнає самостійну Українську державу в її етнографічних межах на сході і військовою силою і технічною допомогою поможе Українському урядові виперти большевиків за Дніпро. Тобто [Польща] в межах 1772 року, а далі вже самі українці мають, коли зможуть, очистити Лівобережжя від большевиків. Я на це одповів, що не вірю в успіх сього договору, що він, на мою думку, скінчиться так само нічим, як і договір Виговського, бо є третій контрагент — Москва, яка всіми силами буде стремитись захопити Україну, і, певне, справа української державності скінчиться так само, як і в 17 в., миром Москви з Польщою за наш кошт, тобто поділом України по якомусь новітньому Андрусівському договору. На се Петлюра відповів мені, що вони другого виходу не бачать і рішають зробити останню спробу організації Української держави. Я на се одповів, що, дійсно, тепер виходу нема, і я шкодую, що Винниченко підняв "петлюринське" повстання проти Скоропадського і таким способом розвалилась дер-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 297

жава, яка почала була за німецькою силою організовуватись, а ще більше шкодую, що наші соціалісти не зуміли поладнати з німцями ще до скоропадщини. Петлюра одповів, що коли б вони не підняли повстання, то все одно його підняли б большевицькі елементи, коли почався большевизм серед німецького війська, і тоді повстання перейшло б не під українським національним прапором, що було б ще гірше. — "Може й так, кажу, хоч мені здається, що найняті німці змогли б охоронити Україну від большевиків. Ну, та це вже минулось, і нема чого про це говорити. Коли Ви, кажу, хочете попробувати, то пробуйте на свій страх і риск. Ім'я Виговського через таку пробу перейшло в історію з почесною репутацією, хоч та проба і не вдалась".

Крім того, каже Петлюра, нам хотілося б, щоб Ви поїхали до Парижа, в надії, що Ви зможете помирити там Тишкевича з К°, бо вони там пересварились до краю, а через те терпить справа признання України. На се я одповів, що я не відмовляюсь поїхати до Парижа, а за успіх ручатись не мотку. Тут Матюшенко зауважив, що це абсолютно безнадійна справа.

Далі Петлюра напосідався, щоб я підождав Лівицького, бо він ще має на мене якісь заміри, про які він не знає.

Тут я повів таку мову. Я чоловік хворий, форменний інвалід, а через те на себе ніяких обов'язків не хотів би приймати, але претензії до держави чи уряду маю. Я вимагаю від держави, щоб вона за мою колишню працю дала мені змогу дожити до моєї натуральної смерті, не дала мені вмерти з голоду чи від самогубства, бо ніяких засобів до життя не маю, тому що я з моїх маєтків ніяких накладних грошей не зібрав, а всі лишки від свого скромного життя віддавав на справу національного відродження... Петлюра перебив мене, кажучи, що він цілком з цим згожується, що нема українця, який з цим не згодився б. Далі я сказав, що чув від Петруся, що Лівицький хоче призначити мене радником Празької місії з правом мешкати в Карлсбаді, оскільки [цього] потребує моє лічення. Але я не хочу брати на себе ніяких посад, я не хочу бути в числі тих, що дістають платню і нічого не роблять, і тим служать тілько об'єктами для нарікання громадянства. Я хочу нічого не робити і діставати пенсію по праву, заробленому мною за все моє попереднє життя, а через те вимагаю пенсії вислуженого українського урядовця. Петлюра згодився, що я на се маю безсумнівне право, і коли вернеться з Кам'янця Лівицький, то ця справа рішиться конкретно. Коли я зібрався йти, то Петлюра упрохував мене залишитись обідати, я одмовився рішучо тим, що я тримаюсь дієти і не їм всього. Тоді він став запрохувати заходити до нього вечорами, але я не обіцяв, одмовляючись тим, що в 9 годин я вже лягаю спати. Дожидаючись Лівицького, а особливо поновлення залізничного руху до кордонів, я бував у П. Д. Понятенка, Б. П. Матюшенка, слухав їх оповідання про те, що діється серед емігрантів за кордоном, і такого наслухався, що диву-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 298

юсь, як до мене не вернулась моя хвороба. Правда, коли М. Г. Матюшенчиха оповідала про безсовісний грабіж державних грошей М. Ковалевським, Супруном, М. Поршем, М. Васильком та іншими, то у мене починало поболювати, але я намагався не вірити Марії Григорівні, знаючи її язик здавна; тому-то я й не переказую того, що чув, але настирливо просив Матюшенка, Понятенка та Михайлова позаписувати їхні оповідання для історії.

Нарешті приїхав А. М. Лівицький і зробив мені візита, але не застав мене. Коли я пішов до нього, то виявилось, що він привіз з собою і всю свою родину, — жінку і двох дітей. Коли він оповів, що Нац. Рада, крім есерів, благословила його на підписання договору з поляками і що тепер всі урядовці міністерств і сам Петлюра мають сими днями виїхати з Варшави до Кам'янця, то я собі подумав: очевидно, не дуже ти віриш в успіх сієї угоди, коли перевіз до Варшави свою родину, але тільки запитав його — чи скоро всі тікатимуть назад? На се він одповів, що він твердо вірить в успіх польського наступу, який почнеться після підписання договору; що поляки добре знають, що у большевиків на фронті повне безладдя, раз у раз на задах виникають повстання селянські, що большевики ніякої сили на фронті не мають, але поляки без договору з українцями не хотіли наступати, аби їх не обвинувачували в імперіалізмі, а тепер, коли вони йдуть допомагати українцям визволитись від москалів, то вони швидко розгромлять большевицькі банди і за скілька день будуть в Києві, бо від Мозиря їм туди зовсім близько. На моє запитання — як поставиться до поляків українське селянство, Лівицький одповів, що воно прагне якої-небудь влади, аби була змога сіяти-орати і користуватися результатами своєї праці. Що в зайнятих польськими військами місцях селяни гарячково купують у польських панів землі за готові гроші і тільки вимагають, щоб обов'язково був підпис на запродажній поміщика та місцевого попа. Він сподівається, що те саме буде і по всій Правобережній Україні, бо у селян маса отих паперових грошей, за які вони нічого не можуть купить, і з якими не знають, що робити; таким способом аграрне питання розрішиться майже само собою, а через Одесу Європа буде привозити сіль, керосин, мануфактуру, хліборобські машини; налагодить залізнодорожні колії, транспорт, тоді селянство буде благословляти ту владу, яка це все улаштує, бо тепер воно бідує без цих матеріалів, хоч хліба має величезні запаси, бо урожай 1919 року був такий надзвичайний, якого не було більше п'ятнадцяти років. Головна задача тепер, як каже Лівицький, — організувати український державний апарат: треба скласти міністерства, інститут губерніальних та повітових старост, дрібну адміністрацію, суд і т.д. Вони вже телеграфічно запросили Липинського на міністра закордонних справ, Скорописа — на внутрішніх, але од їх ще нема відповіді; Шелухина — на юстицію, Лукасевича — здоров'я; військовим міністром лишається Сальський, а на міністра фінансів думають запросити якогось Шведа, хоч є думка і про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 299

Супруна, щоб вийти з того прикрого становища, в яке вони з ним попали, а Мартос абсолютно має замалу голову для свого портфеля. Що ж до Міністерства земельних справ, то вони рішили запросити мене, бо на моїм імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, і моє ім'я підніме, можна сказати, авторитет всього уряду...

Я подякував за комплімент, який нагадав мені приторно-солодку лесть небіжчика Бородая, і рішучо заявив, що я не візьму нізащо ніякого на себе урядового обов'язку; перше всього, через те, що я не вірю в можливість організувати Українську державу з допомогою поляків, одвічних ворогів українського народу, а коли б і повірив, то я не маю для того ні сили, ні здоров'я... Тоді Лівицький, перебивши мене, запропонував таку комбінацію: вони оголосять мене міністром земельних справ, а я собі поїду до Карлсбаду і там складу земельний законопроект, який потім в життя буде проводить хтось інший; Пілсудський напосідався, щоб міністром земельних справ був поляк, але вони думають, що ліпше полякові дать портфель торгівлі. Під час другого мого побачення з Лівицьким, він мені рекомендував якогось польського панка з Волині, що сидів у нього, П. П. Сівця*, чи, взагалі, соціаліста, якого Пілсудський раїть на міністра земельних справ, і запитав в присутності того поляка моєї думки. Я одповів, що гадаю незручним запрохувати на цей портфель поляка і раяв взяти Мацієвича, практичного агронома і доброго теоретика. Але Лівицький чомусь покрутив головою і сказав, що вже Архипенко більше підходящий на цю роль, в чому я висловив сумнів. Наша розмова скінчилась на тім, що він знов просив мене скласти законопроект, на що я згодився, якщо він мені дасть матеріали, але в Варшаві до мого виїзду так і не знайшлося нічого. Я висловив свою думку, яку висловлював раз у раз, навіть друковано, що Українську державу треба будувати на гросбауерах**, відкинувши всякі "уравнительные землепользования", бо основна задача аграрної реформи полягає в тім, щоб було вдосталь сільсько-господарських продуктів для свого сільського та міського і взагалі промислового населення та робітника, і ще лишилось для вивозу в формі м'яса, масла, цукру, спирту і т.д. А для цього треба встановити максимум землеволодіння в розмірі дореволюційного земельного цензу, розпарцелювавши між середніми селянами латифундії. Лівицький згодився з цим, але мені здається, що він так само легко згодився б і на більший максимум, чи на менший, бо, видно, не дуже він шупить в земельних відносинах. Щодо моєї думки про польсько-український договір, то Лівицький мало й торкався її, бо бачив, що я до його ставлюся негативно, чи, ліпше сказати, безнадійно. Коли зайшла мова про форму і розмір моєї пенсії, то

* члена ППС (Польської партії соціалістичної) — Ред.

** заможних селянах (нім.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 300

я висловив думку, яку підказав мені Петрусь: нехай уряд видасть мені такий папір, по якому кожне посольство чи місія, виплачували б мені утримання радника Місії при тій державі, в якій я буду проживати. Він охоче на се згодився і доручив командуючому Містерством закордонних справ видати мені такий папір. На тому ми і розпрощались з ним, бо він знов поїхав до Кам'янця. Через скілька день, слідом за ним, поїхав і Петлюра, проводити якого виїхали на вокзал всі українці Варшави, як оповідав мені Петрусь, бо я, натурально, не був в числі проводжаючих.

Коли почався польський наступ на Україну, то Петруся прикомандировано до Лоського (імовірно Лоський Костянтин Володимирович), якого назначено Головноуполномоченим при польському війську для посередництва між ним та українським населенням. Нелегка місія Лоського! Це ж треба буде добувати для польського війська харчі, підводи, настановляти всяких комісарів, урядовців і проч. в згоді з поляками і місцевою людністю. Петрусь охоче згодився поїхати з Лоським в надії, що він такою дорогою швидко буде в Києві, довідається про всіх наших, і коли можна буде, то перевезе за кордон свою і мою жінку, бо, певне, вони раді будуть вирватись відтіля, бо ніхто не вірить в те, що маятник революції спиниться на польському наступі. Напевне, на зиму знов насунуть московські большевики і разом з нашим селянством випруть з України Петлюру з поляками, як виперли Скоропадського з німцями. Ще, мабуть, не скоро наступить час, коли маятник революції спиниться на лінії, яку встановлять москалі з поляками, але напевне можна сказати, що лінія та ляже не по Дніпру, а західніше — або по Південному Бугові, або по Стирі, в залежності від того, якої сили буде напор з Московщини. Але не виключено, що хвиля большевицька докотиться аж до Варшави, хоч сього я не сподіваюсь, бо Польща, як я вже писав, далеко менше, ніж Україна, а тим більше, ніж Московщина, [не] має большевицького грунту: селянство в Польщі забезпечене надільною землею далеко більше, ніж селянство у всій бувшій Росії, а пролетаріат міський ще захоплений національним патріотизмом, ще повний захвату про відродження своєї держави. Поживем — побачим!

15.V.1920. Карлсбад.

Після від'їзду Петруся на Україну через Берестя, Рівно, Житомир, я ще пронудився у Варшаві скілька день, поки мені добули білета в спальному вагоні антантського поїзда. Ним я доїхав до Прерау, а там, пересівши заразже на "рихловий" тобто поспішний поїзд, приїхав 6-го мая до Праги, в 7 годин вечора. Покинувши свої пакунки на вокзалі, я поїхав трамваєм до В. К. Корольова, але, на жаль, не застав його, він виїхав кудись на дачу. В посольстві я добув адрес посла М. А. Славинського і в нього вже й заночував. Допізна говорили ми про всячину, натурально, най-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 301

більше про вигляди на українську державність. М.А. настроєний дуже оптимістично, він зовсім не вірить в те, що Росія зможе організуватись і помішати зорганізуватись нам. Він гадає, що український народ так скучив за владою, за спокоєм, що радітиме тому ладові, який заведе українська влада під опікою польського війська; він певний, що легко розрішиться і аграрне питання, і інші, аби тільки організувати доставку всячини, чого бракує на Україні. Одним словом, він як посол цілком поділяє надії свого уряду, який підписав договір з поляками.

Від нього я дістав платню старшого секретаря (5500 ч. корон), бо радника у них нема. Купив собі за 1200 ч. к поганенький кропив'яний чи якийсь костюм; зонтик бавовняний за 100 ч. к.; черевики за 380, шість хусточок за 55 к. і 6 комірців за 57 к. Білизни вже не купував, бо думаю обійтись з тим, що взяв з собою з Перемишля. Я дуже жалкую, що не справив собі того всього в Перемишлі, бо там ціни в кінці минулого року були такі самі — костюм — 1200 к, черевики 350 к, але тамошня корона в чотири рази дешевша за чеську, а значить, і все можна було купити вчетверо дешевше; я справив в Перемишлі штани за 800 к., такі добрі, що тут таких тепер не купиш і за 2800 ч. к. Мені в Перемишлі все казали, що в Празі все можна купити дуже дешево, а через те я й здержувався від купівлі там. Так само казали і про їжу, що в Чехії все єсть, і все дешеве. Аж виявилось, що в Празі нема молока, навіть в кав'ярнях не дають білої кави, а якусь чорну юшку з перепаленого жита; нема білого хліба, і я в ресторані дістав з-під поли малесенькі булочки по короні за штуку, за які колись в Києві платилось копійку; обід з двох страв — риба і телятина, коштує 40 ч. к., тоді як у Варшаві за такий же обід я платив 40 марок, а одна ч. корона рівняється 3.20 польських марок!

Виходить, що в Чехії все далеко дорожче, як в Польщі, а в Швейцарії, кажуть, ще дорожче, бо тамошній франк стоїть надзвичайно високо. Тому Петрусь радив мені поїхати до Берну і получити там у Василька платню за три місяці, що дозволяється законом, а тоді переїхати до Карлсбаду. Славинський пояснив мені, що це, справді, дуже хитро придумано Петрусем, бо тут я за три місяці дістану коло 18 т. ч. корон, а якби я дістав у Швейцарії платню радника за три місяці, то се рівнялося б коло 45 т. ч. к. От які комбінації можна робити, та й роблять люди, з валютною різницею. Кажуть, що деякі посли, приїхавши в початку 1919 року з гривнями і помінявши їх на доляри та стерлінги по тодішньому низькому курсові, заробили тепер мільйонні бариші.

В Празі я пробув всього три дні, наговорився з Славинським, з Бочковським, бувшим кореспондентом "Ради" з Праги, купив собі саме необхідне; оглянув місто і чудові сади і виїхав до Карлсбаду, в готель "Розі", в якому, як казали, давно проживає М. Шаповал. Виявилось, що він вже виїхав з того готелю і оселився на "Schlossberg" в "Osborne" з М. Шрагом. Обидва вони, хоч і есери, що визнають "радянські форми", стріну-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 302

ли мене радісно, з цілуванням, хоч по большевицькій тактиці повинні були б втопити "буржуя". Вони помогли мені найняти кімнатку за 12 ч. к. денно, повели до лікаря, варшавського жидка, що давно тут практикує і ще не забув російської мови, а мені це необхідно, бо по-німецькому я не можу в тонкостях оповісти про свою хворобу; показали мені купелі та "водопій", одним словом, прийняли наче свого однопартійника. Коли в розмові, сміючись я завважив їм, що очевидно у них "національний момент затемняє класові протиріччя", то вони відповіли, що вони мене відрізняють від інших українських буржуїв. Але самі вони тепер далеко більші буржуї, як я, та, певне, і інші буржуї українські. Займають вони кожний по дві великих кімнати, їдять так, що я собі такої їжі дозволити не можу, бо не стане мені тоді моєї пенсії на прожиття та на лічення. Та й не диво, бо М. Шаповал, як мені казав секретар празького посольства, дістає, як "радник Директорії", 35 тис. корон місячно, а Шраг, як радник Лондонського посольства, не менше, а може й більше, коли він дістає в фунтах стерлінгів. А тим часом справжній буржуй В. К. Липинський, як пише Вікторія, не має чим жить і мусить надолужувати працею, щоб прожити, а він при тому зовсім хворий і повинен би відпочивати та набиратись сил від доброго харчу! Справедливо каже латинська приказка, що міняються часи, міняються й норови чи звичаї. Та хоч би була яка користь від отих всіх соціалістів, що живуть на державних пенсіях, а то розкошують собі за те, що вони, як самі кажуть, попрацювали і позбавляли своє здоров'я, будуючи українську державу, а тим часом всі вони обвинувачують одні одних в тому, що зруйнували свою державу: есдеки обвинувачують есерів, а есери есдеків, а соціалісти-самостійники — обидві оті партії, в дійсності ж всі три соціалістичні партії занапастили українську державність після повороту з Житомира, бо з німецькою силою можна було збудувати державу, як це я неоднократно писав. Наші соціалісти зуміли покликати німців, а не зуміли прийняти їх, не зуміли вжитись вкупі з німцями. Тепер вони нахваляються і поляків так само вигнать, як німців; може, й справді виженуть, коли польське військо збольшевичиться, як німецьке, і само почне вертатись в безладі додому, а втікаючих наш народ всіх добре б'є, навіть своїх, як це було з петлюринцями, коли вони відступали перед большевиками на протязі майже 1919 року.

Життя в Карлсбаді таке ж дороге, а, може, ще й дорожче, як у Празі, і так само по кав'ярнях немає білої кави, бо нема молока; так само скрізь по ресторанах тільки свиняче м'ясо, а телятину дають тільки хворим; цукру теж можна добути тільки по 22 ч. к. за кіло. Війна й тут познищувала скотину, а через те нема й яловичини, нема й набілу і не буде, аж поки не наплодиться худоба, як уже наплодились свині. Коней теж мало, а через те на полях люди роблять самими коровами та бичками, а коні зрідка є тільки по городах. Сільське господарство стоїть тут дуже високо:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 303

поля всі засіяні хлібом, буряками, рапсом або клевером, ніде поле не гуляє під толокою чи паром; посіви чисті без бур'янів, а подекуди видно жінок та дітей, що виполюють їх і возять тачками або носять на плечах кошиками додому, очевидно, для худоби; часом видно надкошену нивку клеверу, а часом бачиш з вагона, як косять клевер та носять додому. Скотина, очевидно, тут вся годується дома, бо на полі вона не має де пастись.

16.V.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа Вікторії від 13.V та листа В. К. Короліва теж від 13/V, бо вони мають деякі відомості громадського характеру. Оце зараз дістав і від Галі, то й його прикладаю*. З цих листів будучий читач цих записок буде бачити, як тоді взагалі жилось українцям на Україні і за кордоном.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 13.V.1920.

Дорогий батьку!

Оце тільки що рано дістала твого листа з Карлсбада. Слава Богу, що ти вже там! Я тобі написала на Корольова заказного листа, там в середині картка. Писала Петрусю на місію і оце написала тобі була листа: мав їхати Кушнір (паризький) до Праги, то казав зайде, щоб взяти листа, але досі нема.

Я все спішила тобі сповістить, що Розалія Яков. [Винниченко] принесла мені для тебе 2.920 німецьких марок, казала що дасть ще 80, щоб було 3 тис. Але по сей день нема. Добре, що я їй написала розписку тільки на ці. Воно краще, що німецькими марками, — марка стоїть зараз дуже високо, за 100 марок тут дають вже 442 корони. Чеських дадуть менше, але все ж краще, як ці австрійські корони, ще й багато фальшивих межи ними. Я тобі про ці гроші писала в Перемишль числа 11-14, ми писали тобі разом тоді. Зараз Ол. Ф. знов у Берліні і од Матюшенків знає, що ти мав уже всі візи до Карлсбаду — думаю, що він заїде, як матиме гроші.

Лівицькому на коротку телеграму неясну він відповів листом через посольство: що жде на письмі пояснення: яка праця і де? Але все одно він на посаду туди не збирається, як

* Лист Г. Чикаленко-Келлер не виявлено — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 304

і ніхто з тих, кого ще кличуть: кажуть, Липинського і Дорошенка. Дорошенко то, положім, "і сюди, і туди," то не певна. А Липинський не тільки того, що не сходиться поглядами, а він серйозно хворий — часом він так погано виглядає, що страшно чи не умре він отак колись раптом: в нього з серцем дуже зле, йому треба спокій, гарну харч, а він ледве має гроші на життя, а замість відпочинку день і ніч пише, щоб покінчить свої роботи та заробить ними грошей, та й на те в нього нема надії, бо де він їх тепер видасть?

За Ол. Ф. не знаю зараз, що він думає, чекаю його завтра — писав, що виїде в четвер (сьогодні). Але як буде тебе в Празі шукати, то затримається надовше. Він мав якраз оце у дорозі вирішити що і як. Але у всякім разі ми до тебе поїдемо.

Моє здоров'я як завше: як дощ та холод, то і кашель, і температура. А головне, весь час морозить. Як сонце і сухо — то усе байдуже і наче нічого нема, худа тільки, але вже зашмалена, то не зле виглядаю.

Аби мені трохи масла та молока, то було б і зовсім добре. А оце теж вже кудись з цього Відня вибиремось. Аби в Перешори то й найкраще було, але нема туди дороги!

Щасливо, якщо ти Нечипора бачив! Вони чогось так довго не писали, що я вже думала, чи не померли там од тифу. Мені писала Галя: все допитується вістей про наших.

А Jaccard вислала мені посилку: конденсованого молока і шоколаду. Ол. Ф. теж певно привезе молока та всячини, бо тут майже нічого путнього нема. То буду поправляться, щоб тобі не поганою здалась.

Ну прощай! Коли Ол. Ф. не заїде до тебе тепер, то за яких днів 10 ми, мабуть, разом приїдемо і привезем твої гроші.

З газетами все устроїть тобі Ол. Філар., бо я і не знаю, де вони всі живуть: і Гасенко, і Олесь.

Цілую тебе кріпко.

Вітя.

[В. Королів (Старий) — Є. Чикаленку]

13.V.1920.

Любий Євгене Харламповичу.

Страшенно мені шкода, що не побачив Вас. Навмисне поїхав до Праги, але ж там довідався, що Ви вчора виїхали. Отже, так хочу Вас побачити, що, може, навіть спеціально поїду до Карлових Вар.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 305

Дуже мене втішили оповідання Максима Антоновича й про стан Вашого здоров'я, й про зменшену чорноту Вашого казенного песимізму, й просто зворушили оповідання про те, що всіх гатунків демократи пропонували підтримку найбільшому земельному буржуєві. Проживаючи в цей сумний період за кордоном, де навіть зовсім хороші люди дуже часто переходили на тщеславну та грошолюбиву сволоч, я вже не уявляв собі можливості такого відрадного й разом убивчого для нашого домородного комунізму явища...

Шкода мені, що не побачив я Вас ще й через те, що хотів був спокусити приїхати до Бехині, де знаменита природа, ідеальний спокій, простецьке життя й... зроблені мною скраклі, на яких нема поки що компаньйонів. Думав я, що Ви могли би пробути тут якийсь тиждень, поки потепліє, бо в Карлсбаді, певно, ще дуже холодно.

Чи пишете щось? Маю листа з України, в якому пишуть, що тепер час — "Часові", бо люди просто кажуть: віддамо все, що маємо, тільки дайте землю й книгу! Отже, треба якнайбільше творити книгу. Між іншим, я напівобіцяв, що зроблю курс скотарства, але ж повен інших думок й дозволяю собі запропонувати цю тему Вам. Маю галицький і чеський підручники, які можу радо Вам передати. А Ви тепер, певно, читаєте й по-польському, то можна добути ще й польський. Це треба зробити, бо збірник Терниченка рішучо нічого не вартий: і безсистемно, й ненауково.

Вчора прийшов мені сюди лист, а всередині — картка до Вас. Я її посилаю з цим.

Щиро бажаю Вам всього найкращого й тішу себе надією побачити Вас в чехах,

Ваш серцем В. Старий

Bechyne u Tabora. Lazni Vila "Bozena" 13.V.1920.

18.V.1920. [Карлсбад].

Сьогодні сюди, по дорозі з Берліна до Відня, заїздив Сергій Шемет, щоб примостити тут свого небожа Богдана для підготування до сільськогосподарчої середньої школи. Разом з ним до Берліна їздили і інші члени "Хліборобсько-Державної" партії* — В. Липинський, О. Скоропис та якийсь Білопольський (імовірно Білопольський Андрій), очевидно, для якихось нарад з Скоропадським, бо Шемет, між іншим, сказав мені, що він бачився у Берлі-

* Український союз хліборобів-державників — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 306

ні з Скоропадським, який, вже научений досвідом, став зовсім свідомим українським націоналістом. Коли я запитав його — невже він вірить після всього пережитого в можливість успіху Скоропадського на Україні, то Шемет відповів, що організація держави тепер можлива тільки військовою силою; комбінація з Польщею, очевидно, не вдасться, бо проти поляків, крім Московщини, виступить і Германія, аби не дать Польщі зміцнитись, а ввести її в береги Варшавського герцогства. До цього німці скористаються українцями, організувавши щось подібне до авалівщини, яка була в Остзейщині і для цього виставлять знов Скоропадського, як єдиного дійсно військового українця. Скоропадський людина надзвичайно смілива, рисковита і тепер вже зовсім не та невиразна постать, що була в 1918 році; він тепер набрався досвіду, розвився політично взагалі, а головне те, що він став тепер гарячим патріотом і щирим самостійником (але, очевидно, він самостійну Україну уявляє тільки з собою на чолі). Ох! Не скоро ще настане на Україні якийсь лад та спокій! Невже після польсько-петлюринської комбінації ще наступить німецько-скоропадська? Невже прихильники цієї комбінації "Хлібороби-Державники" думають, що вона буде мати більше успіху, як теперішня. Мені якось не віриться навіть в можливість проби цієї комбінації, бо крім німецьких добровольців Скоропадський не найде серед українців прихильників, хіба між бувшими своїми старшинами, але ні один козак, напевне, за ним не піде!

21.V.1920. Карлсбад.

Сьогодні в німецьких газетах є відомість, що большевики напирають на Полоцьк і, певне, прорвуть фронт польський. Коли тут був С. Шемет, то оповідав, що в Берліні німці певні, що незабаром большевики вдарять всіма силами на Молодечне і підуть найкоротшою дорогою на Варшаву. Все можливо. Винниченківська "Нова Доба" сповіщає, що серед польської армії шириться большевизм, і що деякі познанські полки одмовились йти за межі етнографічної Польщі. Коли справді большевики прорвуть польський фронт, то поляки муситимуть тікати з України, тоді українське селянство буде добивати задніх, як се воно раз у раз робить, тим більше, що поляки несуть на Україну поміщицькі порядки в найгірших польських формах; кажуть, що вони спалили до тла багато сіл, в яких находили відпор. Очевидно, така тактика тільки робить грунт для большевизму. Три галицьких Січових бригади, які спочатку передались до Денікіна, потім до большевиків, а тепер, перебивши большевицьке командування, передались до поляків, інтерновані поляками. Така поведінка польського командування не привабить до них українського війська, і воно вже триматиметься твердо большевиків. Правда, поляки мають рацію

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 307

не довіряти такому військові, яке всім зраджує і, певне, зрадило б і полякам, якби вони примушені були відступати перед большевиками. Коли справді большевики розгромлять поляків, то, можливо, що вони тоді надовго усиляться і визволять всі українські землі з-під Польщі, але самі придушать українців. Коли б хоч дали змогу культурно розвиватись українському народові, тоді вся інтелігенція українська повинна покинути політику і взятись за культурну роботу: хто не зможе вернутись на Україну, повинен вчитись за кордоном, а вивчившись писати книжки для народу, а хто зможе поїхати, повинен там працювати на культурному полі. Шемет казав, що Винниченко приїхав до Берліна з наміром проїхати на Україну і, справді, коли я був у Празі, то мені казали, що він проїхав до Берліна через Прагу. Він, певне, попаде в уряд, бо його, кажуть, і вибрано в Києві в якийсь "Ком". Не знаю, чи помириться він там з російськими большевиками, бо вони тільки здалеку здаються такими толерантними, а по суті вони такі ж централісти, як і всі кацапи, тільки прикриваються інтернаціоналізмом.

26.V.1920. Карлсбад.

Настав сезон конференцій.

Спочатку "зійшлись" у Відні українські комуністи і врадили їхати на Україну, бо літак, якого вони посилали туди, вернувся з масою закликів до Винниченка, щоб швидше їхав на Україну. Бувші його товариші "незалежники" Михайло Авдієнко і К°, кажуть, не погодились з московськими комуністами, бо вони не згожуються на повну незалежність України з осібною армією, і стали в опозіцію до них, вони сподіваються, що Винниченко стане на їх чолі, як стояв покійний М. Ткаченко. А тим часом, кажуть, Винниченко тримається тактики тої частини "боротьбистів", що увійшла в склад російських комуністів під назвою "комуністів України" і сподівається українізувати їх. Натурально, нічого з його намірів не вийде, тільки знов українці його обвинувачуватимуть в "гермафродитизмі", як до революції. Та й росіяни, боячись його "українського шовінізму", не дадуть йому там грати першої ролі, а на другорядні він не погодиться, то, певне, перейде в стан "незалежних українських комуністів", якщо російські комуністи не вкоротять йому життя, бо їм ліпше мати діло з Брюховецьким-Мануїльським, Затонським і К°, ніж з Дорошенком. Шкода буде, бо він ще міг би багато доброго написать. Тепер є відомості, що він заходами Кона в Берліні, перебрався з Роз. Яковлевною до Москви, а може вже й в Харкові, а якщо правда, що большевики вже виперли поляків з Києва, то, певне, вже він і там.

Тутешні есери, М. Шаповал та М. Шраг, їздили до Праги на есерів-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 308

ську конференцію, на якій було зо скілька душ і з Відня — Христюк, Чечель та Штефан, був і М. Сергійович [Грушевський], який проживає коло Праги на дачі. Есери врадили, що вони не повинні приймати участі в будуванні української держави вкупі з Петлюрою за поміччю польських поміщиків та капіталістів, але разом з тим не повинні єднатись і з московськими большевиками, а будувати свою державу тільки вкупі з своїм "трудовим" народом, бо ні польські, ні московські імперіалісти, праві чи ліві, не зацікавлені в існуванні української держави, в якій мають інтерес тільки українські "трудові" маси. Вони погожуються з радянськими формами устрою держави, з диктатурою "трудового" народу, але рішучо виступають проти московського комунізму з диктатурою пролетаріату; вони згоджуються, що виборче право повинно належати тільки "трудовому" народові, а не буржуазії, але не можуть згодитись на те, щоб красноармійці вибирали одного делегата з тисячі душ, городські робітники одного — з десяти тисяч, селяни — одного з 50 тисяч, як це встановили московські большевики. Вони згоджуються, що якби була своя українська червона армія, то цим активним оборонцям революції повинно дать перевагу перед інертною масою, а тепер, коли своєї армії нема і московські комуністи не згоджуються на неї, треба давати перевагу своєму "трудовому" елементові. З'їхались тепер на конференцію у Відні і соціалісти-федералісти, куди поїхали посли: М. А. Славинський з Праги та К. Мацієвич з Бухаресту, результатів нарад поки що не чути. В Берліні була й конференція "Хліборобів-Державників", про що оповідає Скоропис в листі, який тут прикладаю.

[О. Скоропис-Йолтуховський та В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 21.V.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Побачити Вас у Празі, де, я гадав, Ви затримаєтеся, не удалося; навіть мою картку до Вас туди завернула пошта. Од Шемета знаю, що Ви в подробиці нашої організаційної справи не уведені, бо ставитеся негативно до розпочатого нами діла. Це я й з листів Ваших бачу. Вияснити наше розходження листовно — завдання непосильне. Провідна наша гадка така: демагогією можна організувати лиш повстання; ні в якому разі не державу. І Петлюра, і Винниченко нічим один од другого (коли брати їх позитивну державнотворчу вартість) не одрізняються по суті. Обидва не доросли до зрозуміння значення української державності і тому так легко ідуть — один під ленінський, другий — під омофор Пілсудського. — Порядніші соціал-демократи, як

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 309

наприклад Матюшенко, одхрещуються і од одного, і другого. Отже, ми дійшли в нашім громадянськім розвитку до того, що навіть найсильніше колись зорганізована активно-політична інтелігентська соціал-демократична група зараз здезорганізована. Говорити про яку-небуть позитивну вартість соц.-рев. "партії" не приходиться. Значення таких інтелігентських груп, як соціалістів-самостійників або н.р.* не маємо потреби з'ясовувати. Соціалісти-федералісти це та інтелігенція, яка потрібна при будові держави, але яка не посідає сама тої державнотворчої енергії, щоби взяти в свої руки провід і ініціативу. З нею треба панькатися, коло неї треба ходити в рукавичках, і врешті вона піде на службу до монархічного, як і до республіканського уряду, як вона вже пішла була до гетьмана, як потім до Петлюри. Отже ж, оглядаючися навкруги, рішили зробить спробу об'єднати дійсно державні елементи, які здібні до конструктивної ініціативної державної праці. Поки що ми являємося таким самим невеличким інтелігентським гуртом, як і ті н.р., та соц.-самостійники. — Відрізняємося ми од них тим, що ми ставимо собі ясноокреслені громадські і державні завдання. З громадського боку хочемо ми політично формулювати завдання і вимоги найбільшого класу нашої нацгі — хліборобів, і то формулювати без всякої демагогії і підхлібства кому б то не було; з державного — хочемо збудування господарської держави, де б нашому хліборобові господареві у першу чергу було добре жити й продуктивно працювати. Що для хлібороба, господаря (хоч би й на найменшому клаптикові власної землі) найбільш придатною, вигідною й зрозумілою формою державного міцного ладу є монархія — це істина, з якою Ви сперечатися не будете. А ми маємо мужність сказати цю істину одверто тепер, коли вона так не в моді у нашої крикливої і верескливої демократичної інтелігенції. Вважаємо потрібним це одверто сказати, щоб кожному, хто думає про добро українського народу, а не про партійні програми, вільсоновські демократично-республіканські декларації, ідеалістично-безкорисну політику Французької республіки і т.і. було ясно, що ми хочемо спробувати збудувати такий політично-державний устрій на Україні, який був би найбільш підходящим і зручним для абсолютної більшості нашого народу.

* народно-республіканці — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 310

З огляду ж на те, що наш народ політично, порівнюючи з нашими західними сусідами, зовсім невихований (досить глянути на те, що виробляє тепер за кордоном і на Україні вицвіт його — наша інтелігенція), то ми твердимо, що обов'язком державно-зрілих одиниць [є] згуртуватися до організаційної праці на цих демократично-народних принципах нашого часу і не гратися в демагогічні для державної праці, небезпечні трафарети установчих зборів, куди, як ми вже з власного досвіду Центр. Ради знаємо, зберуться крикливі хлопці і сивобороді демагоги, які нам не державу, а соціалізаційні закони по московській, німецькій, американській чи французькій трафаретці зможуть дати.

На наше щастя, як в особі гетьмана Скоропадського, так і полковника В. Вишиваного маємо людей державнотворчих, національно абсолютно певних (після двох тижнів щоденних розмов знаємо тепер гетьмана, як людину абсолютно чесну і щиру), які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без грунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що не прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки грунту для нього. Коли Ви дістанете перше число нашої "Хліборобської України", я сподіваюся, Ви зміните Ваше скептичне відношення до неї, бо вона буде далека од демагогічно вульгарних "Нової доби" і "Боротьби", а уживатиме критику лиш для вияснення шляхів до позитивно творчого державного будівництва. Хоч вона виходить на еміграції — ми самі знаємо негативну ціну цього епітету! — то це не перешкоджатиме тому, що вона буде справді позитивним чинником. Якби ми не були емігрантами, то, розуміється, видавали б її на Україні. Зараз їхати "на Україну" через Варшаву для відповідальної праці, як мені телеграфував А. Лівицький, ми вважаємо не на часі; так само не на часі їхати туди зараз для ведення нашої організаційної праці, бо це значить зразу ж попасти у тюрму. Ми ж рішили: не хочемо бути ані міністрами, ані в'язнями і пробуємо, що можливо позитивно підготовити тут — зробити.

Тим-то змінився і наш особистий план їхати зараз в Перешори. Ще має відбутися ряд засідань наших організаційно-технічних, і ми з Вікторією поїдемо до Перешор лиш в тім випадку, коли би вияснилося, що я не матиму жодного заробітку тут (як це зараз є). Якщо ж я зможу тут знайти який-небудь заробіток, то сидітиму тут, приймаючи участь в праці союзу. Тому, що ми ще пару

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 311

тижнів мусимо тут затратити на вияснення цієї справи — обкладається наша поїздка до Вас, бо коли б ми мали їхати на Перешори, то ми б до Вас заїхали вже спакувавшися тут і покинувши цей пансіон. Отже, маємо ще час обмінятися листами. Дуже будемо Вам вдячні, якщо Ви виясните, як дорого там обійшовся б нам тиждень життя. Ви ж знаєте, що всяка невеличка сума тамошня на нашу валюту виростає у грізні цифри: все треба множити на 4. — Цілуємо Вас обоє; Вікторія напише вже іншим разом, бо я зайняв її місце у цім листі

Ваші Олесь і Вікторія. Батьку! Я тобі вислала кілька №№ "Прапора" за квітень, а Ол. Ф. піде завтра до редакції і попросить, щоб слали з маю місяця. До "Волі", до Олеся і Гасенка я написала в той самий день, як дістала твого листа. Але "На переломі" і "Сміх" вже більше місяця не показуються чогось, кажуть, що "переломились". Ну, та вони самі, певно, напишуть тобі. Ти думаєш, що так легко по пошті діставать харчі? Ол. Філ. ще на Різдво замовив у Берліні молоко, а й досі той пан не дістав на посилку дозволу, хоч молоко купив. А у Ол. Ф. по дорозі чехи забирають усе, що знайдуть: і сало, і шоколад — без всяких розписок і грошей. Просить же Jaccard, то нам влетить страшенно, бо що там коштує яких 100 фр., то на наші гроші (а ми ж мусимо вертать коронами, бо франків не маємо), то вийде на яких 3 тиc. корон — аж страшно! Тепер уже літо, тепло, є усяка зеленина, то нам тепер не зле, і я здорова.

Цілую тебе, Вітя.

У відповідь Скорописові я написав такого листа, копію, якого подаю:

[Є. Чикаленко — О. Скоропис-Йолтуховському]

[без дати]

Лист Ваш втішив мене тим, що заміри "Хліборобів-Державників" не мають реалізуватись зараз. Я боявся, щоб не вискочила, як Пилип з конопель, і гетьманська комбінація саме тепер, коли Україну роздирає Тетеро-Брюховеччина, яка ускладнюється ще з переїздом на Україну ще й Винниченка, який намагатиметься держатись лінії П. Дорошенка. Якщо тепер все скінчиться розгромом Польщі, то тоді, принаймні, з'єднаються всі частини української землі, а при

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 312

"радянських формах" українська інтелігенція матиме змогу провадити культурну роботу, якій я надаю рішаюче значення, бо тільки широка народна свідомість рішить нашу долю. Але при цьому випадкові немає місця для гетьманської комбінації. Коли ж розгрому Польщі не буде, то справа скінчиться поділом України, по лінії, яка буде залежати від організованості москалів, або Стир, або Півден. Буг, але при цій комбінації гетьманщина ще менше матиме місця. І я, власне, не розумію, на який час і на яку ситуацію Ви рахуєте з своїми замірами, а особливо комбінуючи їх з іменем Скоропадського, якого я вважаю і нерозумним, і нерозвиненим політично, і не щирим, а тільки сміливим і рисковитим.

Його гетьманування було повне безглуздя, щирої відданості поміщицько-добровольчеським аспіраціям, що я й тоді дивувався, а тепер ще більше дивуюсь Вашому відношенню до нього. Опираючись на німецьку силу, можна було організувати державу, яка б вдержалась і після германської революції, але він з Гренером все зробили, аби довести до катастрофи. Я тішуся надією, що цьому потомкові "гетьмана в плахті" вже вдруге не доведеться знущатись над Україною. Ви знаєте, що я був рішучим ворогом повстання проти нього, я все сподівався, що, може, він набереться розуму і, хоч в своїх особистих інтересах, стане українцем, але коли почалось повстання, то. я упевнився, що він просто "шарлатан", який хапався за все, аби вдержатись на висоті; він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар'єри "українського гетьмана", а став попихачем добровольців, які топтали бюст Шевченка та Франка, коли зайняли під казарми "Український клуб", в якому ще недавно Скоропадський, здавалося, щиро говорив про самостійну Україну. І ви, українські інтелігенти, патріоти, принижаєтесь до такої міри, що входите в якісь переговори з цим політичним шахраєм, дегенератом!

За увесь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони опаскужували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських добровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради. Я це особисто казав Скоропадському, доводячи, що він відвернув народ від українства. На щастя, большевики потім знов навернули народ до українства.

Я ще розумів би Вас, якби Ви зв'язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізна-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 313

ли, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним. Я дивуюсь, як Шемет може згоджуватися на нього, коли він так презирливо ставиться до Шеметів і навіть в розмові зі мною погордливо та іронично відізвався про них та Міхновського, як про "крайніх шовіністів". Ну, та годі про се. Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розумних і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу.

Є. Чикаленко.

28.V.1920. Карлсбад.

Щодня по обіді хожу я по околицях міста і милуюся розкішними краєвидами. Вчора вийшов на шпиль "Freidenschafthöfe" і там піднявся ліфтом на вершок башти, з якої відкривається розкішна панорама на околишні гори; кажуть, на дистанцію, більше, як 50 кілометрів. Панорама така чудова, що очей одірвати неможна, і я сидів там до смерку, аж поки не стемніло. Вертаючись відтіля, я не міг позбутись думок, які мене раз у раз гнітять: я тут живу собі в добрі, наїдений, напоєний, милуюсь краєвидами, а в Київі, як сповіщають часописи, перед польським наступом большевики вивезли багато українців в Московщину заложниками. Може кого-небудь і з моїх синів повезли! За царських часів намучився я, виручаючи Левка з тюрем, коли він сидів в Києві, в Петербурзі. Але там він сидів в "Лук'янівськім готелі", як називалась київська тюрма, та в петербурзьких Крестах та предвориловці, в гарних, теплих, сухих камерах і годували його непогано. Коли скинули царя, я злорадствував і тішився, що вже ні я, ні діти мої не сидітимуть по тюрмах, що вже минулась на віки ота проклята держава, в якій я з 18 років не спав жодної ночі спокійно, не боячись трусу, арешту. Аж тепер виходить настали ще гірші часи! Перше, можна було бути спокійним за арештованого, що його не вб'ють, що він не мерзнутиме, не голодуватиме, а тепер все можливо. Навіть на волі там люди мерзнуть, голодують, заражаються пошестями, рискують бути вбитими на вулиці, а про арештованих казать нічого! Мені оповідав Понятенко, що коли вони з Левком та Єфремовим сиділи весною 19 року на Лук'янівці, то щохвилини сподівались, що їх можуть большевики розстріляти, бо чрезвичайка тоді страшенно лютувала; правда, холоду тоді не було, але голод та пошесті винищували арештованих. Дякуючи тільки заходам Рафеса, якого колись врятував Левко, їм пощастило визволитись з того застінку. Виходить, що за диктатури московського пролетарі-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 314

ату ще гірше, як за царського самодержавія! На власному досвіді я упевнився, що й польське панування мало чим відрізняється від большевицького, так само морять людей по тюрмах, лагерях, голодом, холодом і винищують пошестями.

Очевидно, український народ нескоро ще дочекається, коли його буде садовити в тюрми свій уряд. Принаймні тоді буде потіха, що чоловік сидить в своїй тюрмі, по присуду, чи наказу свого уряду, бо сподіватись того, щоб ніхто нікого не садовив по тюрмах, не знущався, мабуть, ніколи не прийдеться. Раз у раз дужчий слабшого гнітити буде!

Дістав я сьогодня листа від д-ра Б. П. Матюшенка, який в Варшаві просив мене подати відомості про життя в Карлсбаді, коли там оселявся. Прикладаю того листа, бо теперешні всі листи колись будуть цікаві, вони характеризують наш час в дрібних рисочках.

[М. і Б. Матюшенки — Є. Чикаленку]

19.V.1920.

Berlin, Geisbergstr. 22 bеі Наrbig.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Листа вашого від 10/V одержали вже днів три назад. Не відповіли зразу, бо все думали написати Вам вже щось певного, чи приїдемо до Чехії, чи ні. Бачимо, що се питання вирішується так, що не приїдемо. По-перше — те, що Ви пишете, а саме, що і дорого, і з їжою скрутно — не дуже то заохочує, тим більш що тут у нашої господині ми їмо чудесно, а по-друге — збираємось при першій до того можливості поїхати на Україну. Оце чекаємо вісток з Варшави, просили нас сповістити, чи вже можна їхать до Києва. Кілька днів тому поїхав до Варшави Безпалко, він мусить повідомить нас, чи є вже комунікація з Києвом. Був у нас такий проект, щоб тільки мені самому поїхати, а Мар. Григор. [Матюшенко] десь за кордоном залишитись, але одкинули його і не хочеться ризикувати тим, щоб опинитись, в разі чого, одрізаними один од другого. Так що, як поїдемо, то обоє. Не збираємось зоставатись на Вкраїні, хочеться тільки порозшукувати своїх рідних і допомогти їм чим можна, може, як удасться, то навіть і з рідні нашої вивезти когось за кордон. Їхати зовсім, аби й працювати зараз там — охоти немає, та й не віриться в тривалість всієї завареної каші. Поглянути ж на все власними очима — дуже цікаво.

Думаю, що вирушимо не раніш як тижнів через 2, так десь в перших числах червня. Будьте певні, Євгене Харлам-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 315

повичу, як вдасться достатись до Києва, постараємось зібрати відомості і про Ваших всіх. А може, Петрусь це вже і раніше зробить.

Відомості, які тут одержуємо, про становище на Україні, певно, і Ви маєте. Знаєте отже, що вже польські війска пішли і на лівий берег, знаєте і про вновь складений Кабінет і присутність в ньому поляка на посаді міністра земельних справ (п. Стемпковський, поміщик з Поділля, той самий, якого ще в Варшаві нам представляв Лівицький як "майбутнього міністра"). Другий поляк — тов. міністра внутрішніх справ. Призначення поляка міністром хліборобства я вважаю таким визовом українському народові, а власне, його більшості — українському селянству, який (визов) тільки прискорить і так, на мою думку, неминучий крах всієї утвореної комбінації.

Скоро після приїзду нашого з Варшави, приїхали сюди з Відня Ваш зять [Скоропис-Йолтуховський], Липинський і інші. Були тут днів 10, багато політикували, але поверталися до Відня щось не дуже завдоволені наслідками.

Співає тут наш хор, успіх має колосальний. Стараються використовувати придбані їм симпатії в цілях політичних, але це туго йде, особливо серед німців, які після польсько-українського альянсу, природна річ, стали ще більш вороже ставитися до нашої справи.

Взагалі, політичний наш горизонт тут не дуже веселий, сірий.

Кінчаю писати, прийшли люди. Від усієї душі вітаємо Вас. Прополіскуйтесь добре, аби вже позбавитись Вашої капосної хвороби!

Щиро віддані Вам М. і Б. Матюшенки.

Не минуло й тижня з того часу, як писано цього листа, а вже як змінились обставини! Вже неможна й марити про подорож до Києва, бо він по газетних відомостях знов в большевицьких руках. Я вже й рахунок загубив, которий це раз Київ переходить з рук в руки. Большевики проломили польський фронт і вже зайняли Мінськ, то поляки мусять одходити, або, може, й спішно тікати з України. Тепер доля Петлюри і К°, напевне, складеться так само, як доля Виговського, Тетері, Немирича і К°. Коли не повинищують їх поляки, то, певне, інтернують, або в найліпшому випадкові повиганяють з Польщі. Але де тоді притуляться вони, коли вже тепер, через отой альянс з Поляками, до них вороже ставляться і німці, і чехи. Якщо большевики зовсім розгромлять польську армію, то і в Польщі почнеться хаос, яким скориста-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 316

ється і Германія, і Чехія, якщо Антанта не виступить активно в обороні свого східнього "жандарма". Але, певне, що й самій Антанті буде не до того, як в тій приказці говориться: "Свині не до поросят, коли її шмалять", бо, певне, по всій Європі почнеться заверюха, яка вже змінить не карту її, як змінила війна, а всю внутрішню ситуацію, ввесь дотеперішній уклад і приведе всю Європу до такої ж руїни, як привела бувшу Росію. Мені пам'ятається, що ще в 1912 році, коли закроювалось на всеєвропейську війну, я в своїх записках написав, що напевне до війни не дійде, бо всі певні, що війна ця приведе до повного розгрому європейської культури, до ослаблення її, чим скористається жовта раса, яка може знов рушити з Азії, як це вже бувало. Так, все це вже бувало і знов може бути; певніше, ніж соціалістичний устрій, якого так сподіваються молоді, наївні люди, вірючи, що таки настане незабаром лад, при якому дужчий не буде використовувати слабшого.

3.VI.1920. Карсбад.

Прикладаю листи дочки Галі та д-ра М. А. Галина, бо в обох є характерні риси нашого державного життя, особливо в листі д-ра Галина. Господи! Яке злодійство, просто, грабіж державних грошей всякими соціалістами, як Микола Ковалевський, бувший міністр земельних справ, а разом з тим місії і посольства сидять без грошей і не певні — чи будуть існувати далі. Моя доля зв'язана теж їх долею — як буде мати Празьке посольство гроші, то дасть мені за цей (червень). А як не буде, і коли витрачу маленький остаток, що ще залишився у мене, то ще місяць проживу отими грішми, що Винниченко вернув дочці Вікторії. Далі рахую на видавництво "Час". Воно в Києві пропонувало мені в початку 18 року по 1000 карб. за аркуш моїх споминів. Коли у Корольова є гроші, то, може, він видасть мені авансу на ці мої спомини, хоч друкувати їх тут не можна, бо більша частина з них сховані в Києві — частина в банку, де директорував М. П. Василенко, а решта в музеї у Біляшевського. Але коли до їх можна буде доступитись — невідомо. Я не маю охоти тепер їхати до Києва, бо неясно — в чиїх він руках; одні кажуть, що большевики вже виперли поляків, а другі запевняють, що Київ ще в польських руках, і ті, і ті основуються на звістках німецьких чи чеських газет, а з "Вперед", який дістаю, правда, нерегулярно, теж установити не можна в чиїх руках Київ.

Та хоч би й в польських був руках, то їхати туди небезпечно, бо не сьогодні-завтра він може перейти з одних рук в другі, а знов переживати бомбардіровку і все те, що пережилось в 18 році, я вже не маю охоти. А що-ж то пережили бідні кияни за 19 і 20-й роки! Що-то пережила і переживає моя родина. Господи!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 317

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

10.V.1920.

Дорогий батьку!

Я надіюсь, що ти вже приїхав до Праги і виїдеш до Карлсбаду; напиши мені твою адресу як осядеш в Карлсбаді, а поки що я буду писати на цю адресу або на нашу місію. Як довго ти пробудеш в Карлсбаді? Я б хотіла, як буду мати відпуск, приїхати побачитись з тобою. Я боюся, що мені таки не вдасться бути з тобою в Перемишлі, я тут втяглась в роботу, і на моє місце трудно буде знайти когось, хіба що закриють зовсім місію, бо наші фінансові агенти дофінансувались до того, що ніяк не розбереш чи є гроші, чи немає. Справжня вакханалія. Може тепер, коли Петлюрі вдасться якийсь осередок зробити, то буде інакше.

Я довідалась, що доктор Холодний, Ілля Іванович, їде на чолі місії Червоного Хреста на Україну (це було ще до польського походу) і переслала йому листа для Левка і через Соковича (бувшого міністра шляхів і нашого радника), передала грошей через Левка для мами, не знаючи чи візьме Холодний приватні гроші (я самих грошей не давала, а доручила дати Соковичу 200-300 швейц. франків, думаю, це дасть в гривнах порядну суму). Краще було б послати якусь одежу чи білизну, але ніхто не візьме, то і не варто, бо торік кур'єри наші брали, то один довіз до Вінниці, і там комусь покинув, а другий возив до Кам'янця і назад привіз.

В Празі тепер Сашко Шульгин, я думаю, ти з ним побачишся.

Коли тобі треба буде грошей, то напиши бо, хоч у мене на тутешні відносини і не багато, але швейцарська валюта так високо стоїть, що з кількомастами швейцарських франків тобі вийде порядна сума. Я б не хотіла, щоб ти відмовляв собі в чому-небудь, коли я без "ощутительного ущерба" для себе можу тобі відступити трохи грошей.

Може, ти довідаєшся від п. Корольова, чи не мав би він охоту видати збірник українських письменників на французькій мові; у мене є кілька оповідань Франка вже оброблені і готові до друку. Тут видавати дорого коштує, а в Празі дешевше.

Якби мені ще Коцюбинського останні твори десь дістати та Васильченка, міг би вийти гарний збірник, якби найти видавця. Сподіваюсь почути від тебе скоро.

Цілую тебе кріпко, Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 318

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

19.V.1920.

Дорогий батьку!

Оце дістала твій лист з Карлсбада і дуже зраділа, що ти вже на місці і що добре себе почуваєш. Хоч нічого у тебе і не болить, а ти все-таки пробудь якнайдовше в Чехгі щоб, як почнеться біль знову, могти зараз лікуватись.

Я дуже рада, що маєш забезпечене пенсією життя і тим більш раджу тобі лишитись в Чехії, де життя і легше, і більш забезпечене, ніж в Галичині. Сам ти кажеш, що хтозна-чим скінчиться цей новий Гадяцький трактат, отже, якби зле скінчився, то тобі краще буде в Чехії, ніж в Перемишлі, в Празі також багато своїх людей.

Я тобі писала, як дістала твій останній лист з Перемишля і адресувала Корольову в Прагу, він тобі передасть, певне, мій лист. З Варшави ти мені нічого не писав, і я вперше довідалась, що ти знов був міністеріабельним, але добре зробив, що відмовився. Як поправиш здоров'я, як виясниться становище, то ще тебе не мине твоя черга. На жаль, тільки, що тепер міністром земельних справ призначено Стемпковского, і поляк і, як я чула, з тих панів подільських, мало підходящий до моменту.

Напиши мені, як ти довго пробудеш в Карлсбаді: я рахую на відпуск, і тоді приїду до тебе чи в Карлсбад, чи де ти будеш. Правда, з відпуском мені трудно, бо Донцов, з яким я працюю в пресовому бюро, має їхати до уряду, поки його немає, то я не можу покинути бюро, а тільки тоді, як він вернеться, але я не теряю надії на відпуск, Василько мені обіцяв цілий місяць ще тоді, як я хотіла до Перемишля до тебе їхать.

Вікторія мені пише, що вона з чоловіком збирається теж до тебе, може, навіть і зібралась вже.

Я замучилась, думаючи, що там з мамою і Левком та Івашком, а ще Петро поїхав, хоч би він вивіз кого-небудь звідти, бо там, певне, страшна небезпека тепер; коли досі уціліли, то ніякої гарантії надалі немає.

Я так і досі не дістала ніде ні Коцюбинского, ні чого іншого, перекладаю Франка.

Цілую тебе кріпко, надіюсь, що в іюні або іюлі зможу приїхати до тебе. Ради Бога лікуйся, незважаючи на те, що почуваєш себе добре. Цілую.

Твоя Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 319

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

30.V.1920.

Дорогий батьку!

Дістала від тебе і лист з Карлсбада з 10 моя, і картку 18 мая. Я тобі писала вже до Карлсбада, а вчора послала книжку Гасенка по його проханню, надіюсь, що до тебе все дойшло.

Думаю, що Вікторія саме у тебе, і тобі не дуже скучно там. З моїм відпуском ще не знаю як буде: чи в іюлі, чи в августі, але коли ти можеш підождати, то краще не їдь так швидко в Галичину: я боюсь, щоб союз з Польщею не скінчився сумно для нас, українців. Кажуть, празька місія забезпечена грішми, і тобі там буде найбезпечніше; думаю, що тобі місія виплачуватиме пенсію, а не прямо від уряду, бо тоді гірше. Наша місія живе з місяця на місяць, і кожен раз лякають тим, що в останнє дають платню, досить неприємна така непевність, бо якби толком сказали, що закриють за браком коштів, то знав би, що робить. Мені, правда, Василько і говорив, і писав з Берліна, і оце через жінку переказував, що без мене ніяк не може обійтись і т.д. Я думаю, що крім моєї роботоспособності тут грає роль також "хорошая фамилия" (пам'ятаєш Івашкову пригоду в школі?), а також освіта і виховання, бо вся наша публіка, особливо з України, в досить примітивному стані щодо освіти і виховання, галичани вже кращі.

До августа я думаю виясниться з відпуском, і я приїду, щоб побачитись з тобою.

В початку іюня маю їхати в Женеву на інтернаціональний жіночий конгрес, готую доклад і т.д., буде, мабуть, багато роботи, візитів різних, знайомств нових, мені трохи допоможе пані Шишманова, але найбільше англійська мова, бо половина конгресу: американки, австралійки, англічанки. Що не казать, але інформаційна робота наших місій в пресі і в загальному освідомленні про Україну зробила великий крок наперед. Ти дуже песимістично дивишся на будучину, я також не оптимістка, але ж те, що записано в історію нашого народу за цих 3 роки не можна буде викреслити, і слідуючим поколінням значно легше буде боротись, не дивлячись на руїну економічну, і може, і політичне фіаско.

Гасенко був тут три дні, приїздив за якимись документами, щоб реабілітуватись перед урядом за свою Румунську дипломатичну авантюру.

Пиши про своє здоров'я і що робиш. Цілую тебе кріпко.

Твоя Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 320

[Д-р М. Галин — Є. Чикаленку]

30.V.1920.

Berlin. W. 50. Tauentzien 8, bei Fr. Svyka

Любий і дорогий Євгене Харламповичу!

Вашого листа отримав і зараз оце звернувся до редакції "Шляху", аби Вам досилано було часопис. Крім того, передав Ваше бажання і головному розпорядчику Санітарно-Військової місії, на кошти якої виходить часопис, і він тут же записав Вашу адресу, аби негайно розпорядитися. Гадаю, що "Шлях" уже Вам вислано і буде й далі висилатися.

Позавчора відбувся концерт Народної нашої капели на користь української громади в Берліні (ми засновали тут таку громаду), після якого відбувся комерс з вечерею і промовами в честь капели. Комерс вийшов недосить вдалий. З промовами виступили відомий Вам Jul. Schmidt (Prof. Rorbach'a, на цей раз не було), посол М. Порш, О. Іг. Лотоцький, що цими днями прибув до Берліна з Кам'янця, і голова Комерсу М. Гал... Кошиць відповів чудовою захоплюючою промовою, в якій з'ясував надзвичайно тяжке становище капели і ту велику любовь його капели до пісні і до Батьківщини, які єдині утримують капелу од розпаду.

Капела і в Берліні користується великим успіхом, як і всюди, і ми мусимо признатися, що вона є єдина Українська місія, якою ми можемо гордувати, і яка єдина має позитивне не тільки культурне, а й політичне значення великої ваги.

До Вас, певно, доходили чутки про фінансову українську агентуру в Берліні, і її представника п. Гр. Супруна. Мартосу вдалося нарешті усунути Супруна і примусити його зголоситися на ревізію. На його місце призначено І. І. Мірного, а ревізорами — його ж, Соковича і мене. Два тижні вже, і вдень, і вечорами, сидимо ми за цими справами і тільки ознайомилися з головними рисами тих операцій, які провадилися тут. Нічого ще певного не з'ясувалося, крім, хіба того, що всі операції були не на користь, а на велику шкоду державному скарбові. Зараз ніяких активів, можна сказати не має, а то що є, то під арештом німецьким. Була надія повернути хоть частину ушкоджень, а саме 5000000 німецьких марок, а й тут вискочив відомий вже Вам злодій М. Ковалев., на якого шибениця давно жде, і перехопив якимсь чином і ці мільйони. Навкруги державних коштів таке багно і тут, як і в Відні, і здається, у Франції, і Чехії, і певно, і інших

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 321

країнах, куди нещасна наша доля позаносила паскудних представників народу.

Що примусило мене не втікати від цього багна, це єдине бажання припинити злодійську "свистопляску" і вивеси на світ Божий правду, злочини, а вкупі з останнім і злочинців, принаймні хоч декого з них, бо всіх їх дуже багато.

З наших спільних приятелів тут є П. І. Чижевський, який вкупі з Марголіним виїхав позавчора до Відня на нараду С.-Ф. і куди з'їхалися Мацієвич, Славинський, Шульгин і ін.

О. І. Лотоцький приїхав сюди, звичайно, по гроші. Барановський теж тут, а правою рукою у нього зараз тут Ваш колишній співробітник п. Гехтер.

Місія наша Українського Червоного Хреста ліквідується за браком грошей і від'їздить в напрямі на Україну, та невідомо куди. Я зостаюсь тимчасово в ревізії, а далі прийдеться, мабуть, їхати в Акерман, до брата і перебути там який час, поки заверюха вгамується. Принаймні сподіваюся, що брат прокормить мене. На пенсію, на жаль, нічого мені сподіватися, а власних коштів у мене, як і у жінки, зараз нічого немає.

Все ж таки у мене не губиться надія, що воно нарешті "якось то буде", і навіть добре буде.

Щиро обіймаю Вас, старий мій друже.

Д-р. М. Галин.

Зверніть увагу на мою нову адресу.

Для іллюстрації київського життя прикладаю лист П. Д. Понятенка, члена Варшавської місії.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 20.V.1920.

Дорогий Євгене Харламповичу!

Дуже радий, що отримав від Вас оце вчора листа. Радий по двох причинах: знаю, що Ви хоч і в т-ві "червоношкірих" українців, але все-таки українців, і хоч без тих "нещасних" "лакомств" варшавських, але живі-здорові — це одне. Друге — це те, що я завтра-позавтра виїздю з Варшави. Маю тверду надію добитися до Києва. Вже так далі жити не можу. Про Київ надходять тривожні чутки, а я так і не знаю — чи моя родина жива, здорова. Опріч загальних звісток — з Києва досі нічого конкретного не дійшло. Знаємо, що там організу-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 322

ються громадські комітети, що від отамана послано туди такого есдека (Ви, певно, коли не знаєте, то чули) Романченка, що Ніковський, Саліковський, Єфремов беруть участь в громадському житті, але за відповідальну роботу не беруться, що губ. комісаром Київщини призначено <також> Пріснухіна (був, мабуть, Гол. пов. зем. управи), що кооперативи — займають нібито вичікуючу позицію (?!). Далі знаємо, що люди в Києві по цілих місяцях не іли вже гарячої страви, не пили чаю, ба — не мились і не вмивались! Звідки киянам до голови впало триматися такого оригінального режиму, і до яких наслідків цей режим допроваджував, допроваджує і буде ще допроваджувати — нема чого говорити!

Звичайно, "червоношкірі" українці, сидячи по віллах та займаючи посади опереткових радників, мають нахил вбачити в цьому тільки закономірні з'явища соціальної революції, але не тронутий ще комунізмом розум не годен київських обставин інакше кваліфікувати, як вопіющого злочину "червоношкірих" супроти всього розумного, не кажу вже святого.

Одним словом, їду до Києва і, коли там буду, то даю Вам обіцянку робити все, що зможу і для Вашої сім'ї, хоч, гадаю, Ваша сім'я щасливіша моєї і мала змогу принаймні <залишитись>, бо, певно, мала силу виїхати з чарівного Києва, ну, а моя... — може, невідома десь яма, без горбочка, без хреста...

Всією душею прагну Вас обійняти в омитому від нашої крові, нашими сльозами — Києві, а доки що сердечні побажання, вітання і від мене, і від Ваших знайомих по Варшаві.

Газ. "Варшавське слово" передплатив. В разі, коли б не одержували газети — пишіть на канцелярію Місії (Hotel Rzymsky № 5) одержанцеві. На цю ж адресу надсилайте і листи для мене, але не дивуйтесь, коли не матимете довго відповіді. Від Петруся для Вас нічого не надходило, для нього була поштовка від Скорописів, яку переслано до Житомира. Стискаю руку.

Ваш П. Понятенко.

Прикладаю і два листи д-ра М. Коса з Перемишля, хоч вони мало дають характерного, а все-таки вносять рисочки теперішнього життя; так само лист д-ра Кузелі з Зальцведеля*, де колись в полоні був і мій Петрусь.

* Лист З. Кузелі у матеріалах щоденника відсутній — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 323

[Д-р М. Кос — Є. Чикаленку]

Перемишль, 18.4.1920.

Високоповажаний Добродію!

Вчора прийшло Ваше письмо з Карлсбада, а попередньо три письма з Варшави. Я давав всі письма читати знакомим, як се Ви бажали, і тому гадав, що земельний закон ЗОУНР вже в Ваших руках, бо п. редактор мав його вислати до Праги. Вчора я не застав його дома, щоби передати Ваш новий лист, постараюсь оце нині і буду налягати, щоби Вам вислати бажане. Видно, в Карлсбаді не таке всьо золото, як це ми гадали, бо ж люди оповідали саме корисне. Саме тепер прийшов до мене п. Бреб-ий і каже, що земельний закон, посланий ним вже давніше до Праги, рекомандовано. Про земельний закон для Наддніпрянщини au detail* йому (та й мені) ближче не відомо. Ваш лист, писаний 10/5, ходив до війскової цензури до Львова, тому прийшов сюда аж 17/5. Передвчора (вночі з суботи на неділю 15-16/5) переїздив через Перемишль транспорт українських старшин Січових стрільців, коло 200, десь на Помор'я (Тухля коло Гданська) в полон, з ними транспорт мужви, також ± 200 людей, з Перем. повіту. В неділю рано сю мужву пустили домів, записавши в старостві. Всі люди добре відживлені, добре убрані і доброго духа. В їх оповіданні большевики, самі москалі і жиди, звичайні горлорізи. Тому-то і українські мужики поводяться з ними так само. Українське село вороже до всяких чужинців, зате до У.С.С. не лиш з симпатією, але з якоюсь святістю: їх годували і убирали. Настрій повернувших бадьорий, надія на будучність певна, нічим важким не пригнічена, не так, як у нас, особливо старших. Я бачу в тім потвердження моєї думки, що старші люди не надаються до революційного творення. До цього треба молодих людей, яких не в'яжуть витоптані стежки пройденого життя. Я багато з теперішніх подій не розумію, от і того, чому беруть старшин У.С.С. у полон, коли, властиво, всі У.С.С. повинні йти битися разом з поляками проти большевиків та й денікінців, бо і одні, і другі стоять на становищі негації України. Нині рано (9h), вівторок, знов переїхав транспорт старшин У.С.С. в полон в Польщу; але й він був бадьорий і весело співав український гімн. До транспортів на залізницю виходять перем[ишські] українці в великім числі і виносили переїжджим їсти, також теплу страву. Преїжджі

* в деталях (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 324

кажуть, що відколи вони "в Польщі", мало журяться ними дотично харчування. Однако треба піднести, що і польські жовніри, і польська суспільність багато попустили з тої ненажерийної ненависті і ворожнечі, яку проявляв загал перед роком супротив українського елементу. Надіятися треба, що з часом побачать навіть нац.-дем[ократи] у поляків, що "їли би очі, та живіт не хоче", себто, що не стравити їм тих великих українських просторів і мешканців, хоч в розгоні на хвилю і вдасться їм проковтнути. Свідомість українського села дійшла до того, що на Україні не має будучності ніякий чужинець. Треба, щоби до цієї свідомості дійшли ще наші українські більшовики, яким Peinzipienreiberei так запаморочила уми, що не видять ліса <...> Baumen. Але змете і цих теоретиків життя. А хто знає! Може, якраз вийде на користь така довга борьба всяких теорій, задивлювань — для послуг національної свідомості навіть у тих, хто дотепер держався осторонь, був байдужий або знов стояв на становищі ущасливляти відразу всю людськість, замість зачинати від упорядкування своєї рідної хати. Таких теоретиків є, відай, багато на Україні, вони перед війною гадали, що вони всесвітники (інтернаціонали), а на ділі були москалями; їх космополітизм був москалізмом супротиставленим "вузькому" українству. Вони не хтіли зостановитися, що поза ніби-то всесвітним москалізмом є ще германізм etc., а все це не в що московське. Про Вашу хворобу треба думати, що вона політична. Коли пол. відносини зложаться так, що не буде причини до пригнічення духа, то і Ви будете здоровісінькі. Лежить се почасти в руці Ваших хвилевих товаришів лічення, щоби вони причинилися до скріплення будови державності, тоді і Ви підбадьорений зможете особисто ліпше працювати для тої ж будови. Прочитав я 5. і 6. т. Грушевського і дійшов до висновку, що на Україні треба буде емуляції, треба буде конкуренції католицизму, уніонізму і православ'я, щоби довести до вищої освіти прав[ославних] попів, до їх цивілізовання, щоби вони стригли[ся] та й голилися, як інші люди, та й не виглядали наче дикуни з пралісів (як се є тепер), гірше, ніж медведі в менажерїі, бо їх властитель менажерїі чеше і миє, щоби виглядали незанедбано, щоби їх не їли воші. Нам прийдеться направляти школою, школою і ще раз школою, що занедбали і поляки, і москалі під претекстом заховання чистої католицької чи православної віри — а в ділі, щоби не допустити до того, щоби мужик духово прозрів і перестав бути духовним і тілесним кріпаком, інвентарем, прив'язаним

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 325

до ріллі — бо се було "панові" корисно. Але се все нині вже <...> (переїхані стовпи придорожні, що означають кілометри)!: в селі К. біля Перемишля громада рішила 1) школа має бути українська, 2) знищений інвентар треба наново справити, а для покритя видатків наложити на себе по 14 корон податку на морг 3) всі діти господарів пішли в школу (48), а до пасання худоби наймили собі тих дітей халупників, що задля бідности мусять шукати за хлібом. Бо наші люди тепер побачили на Україні, що їх сила, чи високість над тамошнім селом лежить якраз в тій дрібці більшій освіти, яку зі собою принесли. А дотепер наші люди і не уміли цінити цієї дрібки запаленого огню духового в собі! Люди на Україні оцінили цю освіту, через се і наші люди оцінили її тепер вище, ніж до тепер — і віднині вже ніколи, ніяка сила не вижене сего голоду духового світла з груди нашого мужика. Доктор Стефан Д-й перейшов жити до своєї нової хати. Від коли Вас тут нема, я нераз і по 5 днів з хати не виходжу. Бажаю Вам такого виздоровіня, щоби Ви могли вернути на Україну, а разом з Вами і інші старші працьовники в надіі, що вже ми всі прозріли, що минув час для молодих, жовтодзюбих експериментаторів. Поздоровляю Вас щиро.

Михайло Кос.

[Д-р М. Кос — Є. Чикаленку]

Перемишль, 26.V.1920.

Високоповажаний Добродію! Прийшло вчора 2-ге Ваше письмо з Карлсбада. Я повинен був вже в 1 своїм листі згадати, що "Український голос" перестав виходити, бо складачі страйкували та й, відай, ще страйкують. Рівночасно подорожчав папір, відай, вдвоє, тому годі було думати про се, щоби друк перенести до Ярослава, де нема страйку. Ваші фейлетони так і не докінчені в друку — бодай наразі. Про це, впрочім, відай, писав Вам п. Б-й. Посилаю Вам витинок з нинішнього "Вперед" (він вчора друкований), щоби Ви знали, що вісті, згадані Вами в листі, кимсь другим подані до загального відома. Друга долучена картонка з того ж "Вперед" доказує нещирість польських слів, договорів, зобов'язань. Це я бачу на протязі всіх історичних відносин польсько-українських. Тому-то у нас інстинктивно не вірить населення Галичини в ніякі запевнення поляків. Про це є в нинішньому № "Громадської думки" довга вступна стаття (всі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 326

вступні статті "Г. д." суть задовгі, тому нудні і псують ефект). Ваш той 2-й лист не має на собі печатки військової цензури у Львові. Вісті, подані в нім, що Ви купаєтеся, мажетеся, п'єте воду — се знак, що Ви вірующій, і се спасе Вас. Чомусь я ніколи не міг зрозуміти "российских" способів предовгих балачок, <наприклад> про те, по якому методі витягати чоловіка з води, замість взяти його просто за чуприну. Тим часом він утопиться, а два "чоловіколюбні" приятелі ще далекі до згоди про "метод". Так і Винниченко сидить у Відні і "спасає" Україну пролетарським способом, а чомусь не йде там, де треба. З горою 2 неділі не приходять сюди віденські газети (нім.), гадаю, що всім їм дебіт до Польщі відібраний, щоби патріотичне населеня не вичитувало некорисних вісток про всі патріотичні успіхи, оголошені офіціальними комунікатами. Тим часом люди переказують собі на ухо фантастичні вісті, а всі на некористь "патріотичних" подвигів. В звязку з тим стоїть ціна польської марки на біржі: 100 К австр. в Цюриху = 3.05 fr. 100 мар. польс. в Цюриху = 2.75 fr. — а жиди від кількох днів говорять мені, що у Відні можна пустити 100 мар. за 90 корон. Тим часом у нас примусовий курс 100 мар. = 140 корон. Спостерігаю в купні великий упадок покупної ціни польс. марки з хвилею, як Польща виміняла примусово в Галичині 100 К і 1000 К — на марки (19-26 квітня 1920). Відразу обнизилася сила покупна на ½ або й більше. Парцеляція великої посілості в Східній Галичині відбувається в "патріотично польському" напрямі, між. мазурів, спроваджених з Західної Галичини. Але оголошують поки газети, що нові властителі (польс. хлопи) відпродують щойно куплену землю українським автохтонам в селі — очевидно за вищу ціну, з зиском. Знаю, що є такі "підприємщики" між мазурами, що переводять сей спосіб заробкованя на велику міру, систематично. І так показує життя, що його тяжко уняти в "рубрики". Серед того, як пишу, приносять мені німецькі газети <...>, по 2 тижневій перерві. З Ваших листів маю З у себе, два — іще на людях, але маю їх дістати в свої руки. Приходить до мене якраз тепер пан проф. Б-й і признається, що до Вас в Карлсбад іще не писав, але давніше до Праги писав: послав "Земельний Закон З.О.У.Н.Р." Від п. Б-ого довідуюся, що вістка в "Вперед" про берлінскі наради взята з варшавського "Robotnica".

Поздоровляю Вас щиро.

Мих. Кос.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 327

Вирізки з газети "Вперед" за 26 травня 1920 р., що прикладені до листа М. Коса

Реакція працює.
Затії московських і немосковських реакціонерів.

Берлінський кореспондент "Daily Herold" подає цікаві вістки про новий центр затій московської реакції: Берлін. Реакція групується біля княжни Борятинської. В її кімнатах стрічаються англійські та французькі офіцери з провідниками московських протибольшевицьких кругів. Одним з головних організаторів нової білої армії є генерал дивізії армії Юденіча Родзянко. Кождий з новобранців має дістати 1000 марок готівки і 30 тис. марок, як депозит в одному з німецьких банків для рідні.

Намірами усіх реакціонерів являється здобути українську територію, а відтак вдарити на Московщину. Щоби скатувати собі українців, думають іменувати українського гетьмана з автономічною властю. На прикметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик з Полтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, монархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначе має найменше шансів.

Для надання цій акції національної закраски позискано українську групу "хліборобів-демократів", здекларованих гетьманців. Ця група утворилася минулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна. На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис-Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з англійськими та француськими імперіалістами.

В Баварії заложив Скоропадський вербункову станицю для боротьби з большевиками під протекторатом німецьких центровців. Головний штаб Скоропадського перебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити на Московщину від полуднево-західної сторони на спілку з мадярами та румунами. Головний елемент армії — це офіцери армії Бермонта.

З листів полонених.

Варшава.

... Ще живемо. Чоловік вже не плаче і не сміється. Хіба що засміється так, що аж самому стає лячно. Стрічаємо дуже часто наших українських офіцерів, які приїжджають сюди за мундирами для свого війська. Вантажимо для них вагони, балакаємо... Дивно... одні українці союзниками, а другі...

Скоро рік буде, як ми сюди прийшли. Цілий рік так минув на одному місці, убив здається, в людині всьо, шо було в ній людського. Цікаво нам знати, що діється в наших сторонах? Багацько змінилося від листопада 1918 р.

На світі весна, вольні люди ходять, а тут? Годі впрочім...

5.VI.1920. Карлсбад.

Прочитав я другий і третій томи "Відродження нації" Винниченка. Він силкується в них довести, що якби в свій час Ц. Рада, а потім Директорія прийняли "радянські форми", то московські большевики не насунулися б на Україну, і урядові України не довелося б тікать від московських

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 328

большевиків і від свого народу, що став на їх сторону. Але він помиляється. Московські большевики, відрізані від Волзького хлібного району та від Сибіру чехословаками, а потім Колчаком, мусили йти на Україну за хлібом і за вуглем, бо й вугіль вони вже не могли діставати, як перше, з Англії. Український комуністичний, чи радянський уряд, не міг би їм дать ні хліба, ні вугілля, бо сам не мав його в своїм розпорядженні, а селяни добровільно ні хліба, ні іншого харчу так само не давали б своєму большевицькому урядові, як не давали й московському, бо їм за харчі ніхто не міг дати ні мануфактури, ні шкури, ні керосину, взагалі нічого потрібного їм, а за гроші, та ще й по твердій ціні, їм не було сенсу давати, бо на ті гроші нічого купити не можна було, а податків все одно ніхто ніяких не платив, то гроші їм зовсім не потрібні. Українському большевицькому урядові так само, як потім московському, довелося б силою брати у селян хліб, а се викликало б повстання проти свого уряду так само, як потім викликало проти московського. І, на мою думку, ліпше, що на Україні не заведено було тоді отих "радянських форм", бо ліпше, що селяни повстали проти московської влади, а не своєї, і це поширило і поглибило національну свідомість у селян, і тепер всі вони знають, що вони українці і що край їх Україна, зовсім окремий від ворожого йому московського. А ця свідомість варта тої крові і сліз, що пролились українським народом, бо за мирних часів царських він за цілі століття не дійшов би до такої свідомості, а за гетьманування Скоропадського він зітхав за братами москалями, що мали принести йому земний рай. Тепер вони побачили, що в цім раю їх грабували ще гірше, як за царських чи за гетьманських часів, бо анархія раз у раз гірша за самий деспотичний режим. Можливо, що коли большевики не розгромлять і не виженуть тепер поляків, то петлюринському урядові пощастить заспокоїти на якийсь час селянство роспродажжю йому панських земель і доставкою солі, керосину з Галичини та морем з Баку і якоїсь мануфактури та шкур з Європи, хоч це останнє і не так тепер вже необхідне, бо селяни тепер роблять своє полотно, шиють з домашньої лимарщини чоботи, морщать з свинячої шкури постоли, а в лісовій Україні роблять дерев'яні черевики та личаки плетуть. Але під польським протекторатом не продержиться довго спокій на Україні. Москва, чи большевицька, чи демократична, чи монархічна, яка б не була, не зможе помиритись з польським володінням Україною і з поміччю незадоволених елементів на Україні, може, після довгих війн, а таки вижене поляків з України. От, через то я рішучо проти петлюринсько-польської авантюри. Коли ж больніевики тепер розгромлять поляків, і на Україні організується свій український большевицький лад, то й тоді ще не буде спокою, бо з ним не примиряться всі некомуністичні елементи на Україні, а їх більшість серед нашого селянства, що споконвіку звикло до індивідуального землеволодіння, а про інші стани й казать нічого. Крім того, большевики не в силі будуть організувати державне господарство так, щоб в замін за продукти

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 329

фабрично-промислові селянство добровільно давало хліб городянам, і їм раз у раз доводитиметься вживати насилля, а воно не сприяє побільшенню сільськогосподарської продукції, а ще понижує її, бо хлібороби зменшуватимуть запашку до розмірів, аби самим хватало їсти. Якби Європа вся перейшла на комуністичний лад, то се друге діло, тоді незадоволені елементи не находили б ні моральної, ні матеріальної підтримки і постепенно звикли б до нових форм. Але Європа не настільки ще культурна, щоб вже тепер заводити комуністичні форми життя і настільки культурна, щоб не робити експериментів, які можливі тільки в Росії, з напівдиким, неграмотним населенням, яке звикло все робити під батогом царської, а тепер "пролетарської" диктатури.

10.VI.1920. Карлсбад.

Прикладаю лист дочки Галі з додатком листів до неї С. П. Шелухина і гр. М. Тишкевича, що мають значення громадське. Сюди ж прикладаю листа С. Шелухина до мене, хоч він від 14.VI, але служить доповненням.

[Г. Чикаленко-Келлер — €. Чикаленку]

21.VI.1920.

Дорогий батьку!

Ти, мабуть, дістав вже тим часом мій останній лист, де знайдеш почасти відповідь на твій лист з 25-го, який оце прийшов. На жаль, наскільки мені відомо, швейцарська місія не забезпечена грішми, і нас з місяця на місяць попереджають, що це останні гроші. Не знаю чому це так, чи тому, що завдяки високій валюті ця місія найбільше коштує, чи тому, що Василькові багато людей з нас не довіряє і роблять йому різні перепони. Одначе, я чула, що цими днями чи тижнями буде в Відні нарада міністрів, і там буде вияснено і дальше існування місій, і бюджети їхні. Тоді я і поговорю з Васильком про тебе. Треба сказати тобі, що Василько до мене дуже добре відноситься, я тобі писала: крім того, він багато чув і знає про тебе; коли ти був інтернований коло Перемишля, я просила Василька (і графа Тишкевича), і Василько писав до Білінського, що тоді був міністром в Варшаві (його бувший приятель), і просив за тебе, я сама той лист бачила. Не знаю, чи він тобі поміг, що і хто тобі поміг — не знаю, може, всі заразом. Отже, Василько, думаю, шукаючи популярності на Україні, і тепер зробить все, що зможе, коли матиме кошти.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 330

Я дуже зраділа, що, може, ти приїдеш сюди хоч на місяць-два, так я, напевне, з тобою побачусь, тільки мені трохи не по душі Петрусьова практична комбінація, занадто від неї тхне різними модерними спекуляціями і т.д. Раднику тут платять 1½ тисячі франків. Отже, коли ти приїдеш сюди і поселишся в недорогому місці десь в провінції, то сміливо відкладеш тисячі 2—2½ за три місяці. Я дістаю тисячу, але мушу жити в Берні, де життя надзвичайно дороге, мала купувати собі одежу і білизну, бо за час війни обносилась, і все-таки я зберегла за 5 тисяч франків. Я поки що маю їх тут, але їх можна розмінять в дешеву валюту, і якби до чого прийшлось, то, я думаю стало б, і тобі, і мені, якби ми десь скромно поселились; це до твоїх послуг, тільки треба уміючи розміняти, що я, признаюсь, зовсім не умію і маю страх перед банковими операціями.

Отже, як тільки Василько приїде сюди чи виясниться, що у нас є гроші для дальшого існування місії, то я поговорю або напишу Василькові, тільки ти все-таки приїдь сюди і переживи хоч 2-2½ місяці. Крім того, у нас є зараз "заступник Василька" Микола Левицький, з Берестейского миру, болван і нахал на диво. Я з ним в злих відносинах, йому хтось переказав, що я його маю за дурня, і він на мене сердиться, але через Василька нічого не сміє. Отже, цього Левицького викликають на Україну і тоді мені значно легше буде за тебе говорити, та і по бюджеті буде легше, бо Левицький коштує 3000 на місяць за те, що вчиться тут французької мови, але ніколи не навчиться. У Василька страсть мати при собі різних знаменитостей з України. Я навіть трохи боюсь, що він за тебе вчепиться, щоб мати "при собі" знаменитого пана з України. Це було б шкода, бо Василько, хоч і розумна бестія, і природний дипломат, і джентельмен, але все-таки безпринципний і, мабуть, не дуже чистий на руку спекулянт, хоч, правда, коли крав то не українські гроші, як регата наших послів з соціалістів.

Думаю, це все швидко виясниться, а тим часом ти мені порадь, як з грішми буть, чи держать далі в швейцарській валюті, чи розмінять, і в яку. Я вже була зробила одну операцію, але вона сумно скінчилась, правда, по моїй вині.

Я завтра їду в Женеву на Жіночий Конгрес, мені вже і з Львова від союзу українок прислали повновласть, вже і доклад маю готовий.

В Женеві сидить тепер Шелухин; він інтригував проти Тишкевича, і сам, кажуть, хотів на його місце. Граф теж не на місці там: він клерикал-католик і папіст, а Франція —

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 331

антиклерикали і жиди, отже, він мало що може робити, але Шелухин — ще менше, бо не європеєць, а таки "лубенець".

Посилаю тобі на прочитання листа Шелухина до мене — він до мене благоволить так само, як і граф, — і копію листа графа, бо він пише такими каракулями, що не розбереш, я з ними зрідка листуюсь. Пані, про яку пише Шелухин, молдавська товаришка з гімназії Видинської, Ольга Родзянко, вона замужем за Курдиновським.

Я тобі умисне переписала лист графа, я кілька таких маю, колись будуть документи історичні. Він за тебе часто питає і, здається, асоціїрує тебе з собою, "панів проти голоти". Чи можна йому написати, що ти радий, що увільнили тебе власності? Єдине моє бажання, щоб ти, батьку, не плутався в цю політику, яка більше бруду наліпить на людину, ніж з того толку буде. Якось переживеться цей час.

Я б хотіла видати невеликий збірник творів наших письменників на французькій мові, не тільки самого Франка. Що каже Корольов?

Коли ти написав Вол. Дорошенкові, то вже я не писатиму, а мені треба б Коцюбинського, Васильченка, Стефаника.

Кінчаю лист, бо так вже пізно.

Цілую тебе кріпко.

Твоя Галя.

Я тобі давно хотіла послати ці листи на прочитання, а як почула, що збираєшся в Паризьку делегацію, то особливо, але до Галичини небезпечно було посилати.

Мені пишуть з Берліна, що Скоропис улаштовує українську династію, а власне, сватає Вишиваного за дочку Скоропадського чи навпаки*.

Цілую Галя.

[С. Шелухин — Г. Чикаленко-Келлер]

18.III.1920.

Paris. Parsy. Rue Raynauard, 5b. S. Chelaukhine.

Високоповажна Анно Євгеніївно!

Я тієї думки, що поширення жіночої організації повинно бути дуже корисним для української справи. Участь в організації накладає певні обов'язки, як відносно самого себе, так і відносно родини й громадянства. Ми всі бачимо і

* Далі п'ять рядків листа заретушовано рукою Є. Чикаленка з припискою: "Позакреслював я несправедливу оцінку Скорописа. — Є. Чикаленко" — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 332

знаємо, що робить вплив жінки на чоловіка. Участь жінки в українській організації не може залишитися без впливу на чоловіка. Я згодився бути юрисконсультом жіночого товариства тілько тому, що сподіваюся добрих наслідків од організації українських женщин. Міркую, що нинішні умови ставлять вимоги ширити сю організацію якнайбільше. Тому я вживу завтра ж заходів, щоб жіноча організація взяла в себе Родзянко. Розуміється, се од мене не залежить, а я тілько звернуся в сій справі до жіночої організації. Спасибі Вам, що хоч здалека, а думаєте про Париж. Коли б у нас більше людей думали про Париж, то, певно, ми не переживали б цих страшних часів, до яких дожилися нині.

З свого боку, Високоповажна Ганно Євгенгівно, я вважаю своїм людинним і громадським обов'язком попередити Вас щодо Курдиновського. У нас він вважається авантюристом, здатним на всякі крутійства, інтриги, містифікації. Своїм самочинством в Варшаві він наробив багато шкоди Галичині, а може і Україні. Роль його в Парижі дуже неясна і підозріла. З доручення Делегації я мав з ним справу, але я нічого не досяг, бо Курдиновський — людина хитра і не виконав ні однієї своєї обіцянки, навіть таких дрібниць, може, для його найголовнішого, як пред'явлення своїх документів од уряду. Я міркую, що він закулісно працює з Тишкевичами у якійсь справі. З сином Тишкевича, який служить у поляків, він в дружбі. Коли я призначив Курдиновському ділове побачення, то чогось прийшов з ним Тишкевич, якого я бачив перед тим раз, і чогось сидів та сидів, перешкоджаючи нам, поки я розсердився і не зовсім делікатно випроводив його, після чого тільки й міг повести балачку з Курдиновським. У мене на те було пряме доручення од Делегації, але ж, мабуть, через Тишкевича, ми нічого не досягли. З Курдиновським ні у кого з нас не було і немає нічого спільного. Будьте обережними: чи не хоче Курдиновський використати знайомства своєї жінки для своїх справ? Не довіряйтеся.

Шість днів тому назад у нас вийшов страшенний скандал. Наше нещастя, що ми ради нашої нещасної вітчизни, мусимо багато про що мовчати, а сим вельми користуються. Коли б опублікувати про діяльність Тишкевича, то було б щось страшне. Але б яке було б тоді становище нашого уряду, який, не знаючи багато дечого, не вірить давнім громадським українським діячам, а вірить хлестаковим та шантажистам і робить для української справи шкоду за шкодою!

Намірившись виставити себе од демократії, Тишкевич

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 333

почав з соціал-демократів, а проти інших повів інтриги перед урядом, посилаючи брехливі й лукаві дописи. Вважаючи своє становище закріпленим, він звільнив своєю владою соц.-дем. Матюшенка та Дідушка, на що не мав ніякого права. Уряд прислав йому догану за те, але ж залишив усе, як було зроблено. Тишкевич набрався сміливості. Він цілком одмежувався од Делегації, оточив себе розвідниками і повів атаку на всі фронти і всіма засобами. Єдиним повноуповноваженим од уряду був Галіп. Як од його одкараскатись? І от права рука Тишкевича — Адамович в помешканні офіціальної прийомної графа Тишкевича, до якого Галіп приїхав в службових справах, дозволив собі накинутися на Галіпа облаяти і погрожувати навіть убити... Ми заявили гр. Тишкевичеві на недопустимість такого стану, в якому він не може не вважатись невинуватим, бо не ходить в Делегацію і тим примушує їздити в службових справах до нього, а у себе і як хазяїн, і як Голова Делегації, не дає гарантій звичайної пристойності. Тишкевич одповів, що се його не торкається, і він на це нічим не реагуватиме. Виходить, що [на] описані гнусності він дав свою санкцію. Опісля того всі ми перестали ходити до нього. А як він не ходив в Делегацію, то таким чином він порвав з Делегацією все. Тут виявилося, що він веде атаку проти 4-х членів Центр. Ради і 1 члена Нац. союзу. Не буду описувати Вам сії атаки, яка скінчилась тим, що Тишкевичеве засталося зверху, бо уряд пішов проти членів Центр. Ради й Нац. союзу, а взяв сторону реакції й католицького клерикалізму, але ж був у нас один безпартійний і може найздібніший робітник — це Тимошенко Вл. Пр., член Української Академії Наук. Він високо підняв прапор української кооперації в Парижі і це, як і взагалі кооперація, замуляло Тишкевичеві. Шість день тому назад, через брак у місгі грошей подали рахунок за автомобіль п. Тимошенкові, щоб він оплатив з кооперації. Побачивши величезну суму, Тимошенко поцікавився і вияснив, що велика частина її витрачена на те, щоб перевезти тещу Канисовського на другу квартиру. Канисовський, друга рука Тишкевича, нічого не робить і тілько складає <...> відчити Тишкевичеві. Теща Канисовського має салон для російських чорносотенних панн, які друкують в своїх часописах всякі нісенітниці й брехні проти українського руху, його діячів і українського уряду. Счот на автомобіль подав Канисовський. Цілком зрозуміло, що Тимошенко назвав сей вчинок "расхищением" казенних грошей і майна. Канисовський пішов додому, взяв револьвер, підстеріг, коли Тимошенко зос-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 334

тався в кімнатці сам,, увійшов до нього, почав лаятися і направив револьвер стріляти. Випадково в сусідній кімнатці був несподівано для Канисовського чужий чоловік, який вскочив і схопив Канисовського... Граф Тишкевич і на се одповів, що се приватна справа і його не торкається. Добра була б приватна справа, коли б Канисовський стрілив або вбив... Та й яка ж приватна! У поведінці Тимошенка не було нічого приватного, гроші казенні, помешкання казенне... Тепер кооператори вибираються і зреклися платить. У Тишкевича немає грошей. Канцелярія його без помешкання. От таке-то. Дуже й дуже прошу Вас написати мені адресу Євгенія Харлампійовича. Як його здоров'я? Чи він не нуждається? Друзям поклон. З щирою повагою до Вас зістаюся

Сергій Шелухин.

[С. Шелухин — Г. Чикаленко-Келлер]

31.III.1920.

Paris. Parsy. Rue Raynauard, 5b. S. Chelaukhine.

Високоповажна Ганно Євгенгівно!

Вчора на зібранні Жіночого Комітету постановлено: 1. Запросити п. Родзянко до участі в жіночому українському гурті і 2. Доручити Шелухину прохати п. Чикаленкову подати відомості про те, який саме жіночий з'їзд утворюється в Швейцарії (в Берні, а може в Женеві). Нас сповістили, що в недалекім часі має утворитися інтернаціональний з'їзд суфражисток і що цей з'їзд буде в Швейцарії. Нам треба знати се для того, щоб утворити зв'язки. Будьте ласкаві, розпитатися в сій справі і написати мені — коли, як, що і де. П[ані] Савченкова і Галіпова багато працюють тут в жіночих колах на користь України. Вони утворили зв'язки з жіночими організаціями, зв'язаними з червонохресною допомогою, за іх участю і при їх допомозі добилися побачень з міністрами і організували справу пересилки на Україну медикаментів, білизни і т.ін. На останнім побаченні, перед засіданням, вони добилися того, що поремонтовано барак, і ми там устроїмо приют для українців, яких багато приїжджає до Парижа майже голих, босих і завше голодних (це з полонених), і які вимагають негайної допомоги кутком, сорочкою, харчами. На великий жаль, місія так далеко стоїть од українських справ, так зайнята особистостями й рекламуванням себе і так убога на гроші, ще убогіша на впливи, що нічим і ніяк не може допомогти. Я сподіваюся, що жіноцтво справиться власними силами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 335

Дуже й дуже вдячен Вам за вістки про Євгенія Харлампійовича. Між українцями се людина, яку я найбільш люблю і ціную. Дуже радий, що здоров'я його поправилося. Я не такий песиміст, як він, і сподіваюся, що ми з ним ще стрінемося в Києві, і я у нього їстиму смачну ковбасу, а він у мене смачні страви з риби. Тілько і я, як він, боюся пережити своїх дітей і мою нещасну жінку, яку в 1918 р. большевики двічі брали під розстріл, а тепер вона мусить нянчити внука на Полтавщині, бо нещасна донька пішла шукати свого чоловіка між петлюрівськими недобитками.

Бувайте здорові. По-дружньому стискаю Вам руку і зичу Вам всякого найкращого. З великою повагою до Вас зістаюся

С. Шелухин.

[Гр. М. Тишкевич — Г. Чикаленко-Келлер]

9.III.1920.

В. шановна пані.

Дякую щиро за ласкаву картку і за незвичайно добру статтю Вашого шановного батька. Я зовсім поділяю його опінію, тільки добавив би, що менше ще від голоти помагає нам і нашому визнанню інтелігентська голота, котрої занадто вже маємо. Люди, які в 3/4 є просто московськими провокаторами чи німецькими агентами, а в справах грошових нижче всякої критики, такі люди назначаються послами, міністрами і т.д. Хоч нас і визнають, дивлюся дуже песимістично на будучину. Aerons-nous à la hauteur de l'avenir?*

Щоб зруйнувати край, завжди найдуться діячі — а його відбудовувати хто буде? Справді, одна надія на селян, але мені Петлюра пише, що вони (до часу!) стали теж большевиками — а зрештою, я між большевиками та меншевиками цілком різниці не бачу.

Дай Боже, дочекати волі і вмерти вже вільним. Всі сили останні цьому я віддаю. Я щасливий, як бачу, що майже ціла Палата депутатів** за нами, можно сказати, ціла Франція опри Clemanceau і Millerant***. Якщо визнають, це буде велике, чесно ділане і незаслужене щастя. — Гірших ворогів, як українців самих Україна не має, а це багато.

З правдивою пошаною щиро відданий Вам Тишкевич.

* Чи піднімемось до рівня майбутнього (фр.) — Ред.

** Нижня палата французького парламента — Ред.

*** Клемансо і Мільєран (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 336

[Гр. М. Тишкевич — Г. Чикаленко-Келлер]

22.V.1920.

Високоповажна пані.

Чи можу Вас просити, щось отримати, якусь допомогу пані Вороніній, уродженій Сольской, старенька вже пані, яка вважає себе за українку.

Я сам не отримую майже нічого на делегації, пенсії від 4 місяців не беру, а представництво зі своєї кишені оплачую — не кажу, що з маєтку вже два роки нічого не отримую. Не можу їй допомогти, так, може, Ваша місія має які кошти (Нічого наша місія не має! — Г.Ч.-К.)

В Сан-Ремо ціла маса інтриг проти самостійності нашої, Петлюри і мене. (Це про Галіпа і Севрюка — Г.Ч.-К.)

Обридло мені жити серед людей, котрі тільки думають, як і за скільки продати свою батьківщину. І вони сміють на мене каменем кидати! Галіп, Антонович, Шелухин, вся їхня компанія, а їх наклепи можно прочитати в статтях Моркотуна.

C'est tristé!* Петлюра під впливом цих же людей, себто їх приятелів (Багриновский — Лисенко), не досить мене підтримує, і я веду там боротьбу без помочі, без грошей з повним зневір'ям і погордою в душі до тих, яких хотілось би шанувати. Почування Вашого отця такі самі, я думаю. Чи маєте вісті від нього.

З щирою пошаною Ваш Тишкевич.

[С. Шелухин — Є. Чикаленку]

14.V.1920, Швейцарія, Женева.

Дорогий Євгенію Харламповичу! Тільки що бачився з Вашою донькою Г.Є., що прибула з Берну на жіночий з'їзд, і радий був од неї дізнатися про Вас. Розкидало нас по всіх світах. Чи швидко то зберемось ми до рідної хати! Коли б не ті літа і здоров'я. З Києва я виїхав хворий, лічитися і працювати за кордоном. Не велика праця з хворого, проте я, ледве волочивши ноги, писав, друкував, не пропустив ні одного засідання, ходив по французах, англійцях, американцях, грузинах, литовцях і т.д., прочитав в Парижі три лекції. Марна то робота, коли кругом вороги, або

* Це сумно (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 337

люди, що про нас нічого не знають, а коли й знають, то нісенітницю, яка навмисно підстроєна російською та польською пропагандою проти нас. Працювали всі, і певно, ми мали б далеко інші результати, коли б лихо не гніздилося поміж нас самих. Все ж таки результати нашої роботи очевидні, бо ми маємо вже багато свідомих друзів, на українців не дивляться як теля на нові ворота, і вороги мусили покинути старі шляхи брехні, пліток, інсинуацій і тенденційної каламутні, а шукати серйозніших аргументів, яких у них немає, бо ми попередили і вибили грунт з під їх ніг серйозною чіткою роботою. Нам найбільше шкодив внутрішній розгардіяш і міжукраїнські сварки та безладдя.

Делегація працювати почала стійко, добре, єдинодушно. Хоч с.р. та с.д. і гнули на партійність, розуміючи державні справи як партійні, дрібно, чітко, мілко, не державно, але б певно швидко виправилося б. На лихо частина галичан, в голові з Панейком та Томашівським, зрадила і внесла страшний розкол і розбрат. Між самими галичанами вийшло таке, що Панейко од М. тікав і сховався за стіл, бо той кинувся на його бити. Покійник Вітовський кинувся бити Томашівського та я схопив його за руки. Зраду галичани вели по-галицьки. Я її викрив уже в іюні. Поза як у нас голова не мав потрібної голови і на словну заяву мою не звернув належної уваги, тю я 31 іюля [1919 р.] подав письменну заяву, яку повторив 12 августа. Потім подав ще 11 сентября і нарешті 3 ноября. Галичани, зрадивши, подавали заяви в Вищу Раду Антанти, до посланців держав, нас унижали, дискредитували, заявили, що Галичина стоїть окремо і щоб од нас за Галичину ніяких заяв не приймали. Таким чином, представники Галицького уряду вже в іюні офіціально перед чужими державами, хоч і таємно од нас, одсепарували Галичину од України. Се факт, створений документами і визнаний Панейком та Томашівським. І от, замість творчої, продуктивної роботи зовні, довелось витрачати сили на боротьбу проти зрадників знутра. Коли б я був с.р. або с.д., то може справа швидше пішла б, а то ж я не знайшов співчуття, а голова не дошолопався. Вже з указаних вище дат моїх офіційних заяв Ви бачите, що робив я те до 24 августа (Київський прояв зради) і до 14 ноября (Кам'янецько-Проскурівська катастрофа, підготовлена і розвинена галицькою зрадою). Тільки як лихо виявилось так, що й дурні відчули на своїй шкурі, тільки тоді члени делегації послухали мене, виключили Панейка й Томашівського з делегації і довели про все до відома уряду од себе, помимо голови.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 338

Майже <...> засідань через ту зраду посвячена була сутичкам, поясненням, докладам в справі роботи галичан на мировій конференції. Завважу, що М. Лозинський завше був з нами і вів боротьбу разом з нами проти галицьких зрадників. Завважу ще цікаву річ: 26 ноября Панейко й Томашівський підписали присягу на службу Укр. Н. Респуб., як суверенній державі, і її урядові на чолі з Петлюрою; 30 ноября ми виключили їх з делегації і 1 декабря не дали грошей, а після сього зараз Панейко подав заяву (за ним і другі), в якій лаяв український уряд більшовиками, дурнями і т.д., а разом і Петлюру, через кілька ж день він з К° випустив декларацію, що вони проти української держави і стоять за єдину Росію з Україною і Галичиною в ній!

Велику незгоду нам вносили с.р. і с.д., бо теж старалися працювати для своїх партій і працювали сепаратно й незалежно. Брали гроші од держави всього народу, а працювали не для всього народу, а для партій. Матюшенко та Дідушок, забравши завдяки Темницькому тощо, багато грошей, майже не сиділи в Парижі і в делегації майже не працювали, а проте ставили себе якимось контролем. Робота с.д. в партіях, с.д. на з'їздах в Амстердамі та Мюнхені була хорошою й доброю, але ж для тієї роботи треба було когось іншого. А то вийшло, що делегація одволіканням сил на партійну роботу була обезсиленою в своїй роботі на місці. Безперечно, що галицька зрада не набрала б того розмаху, коли б члени делегації присвятили свої сили тільки справам делегації. Що до с.р., то Ісаєвич (імовірно Ісаєвич Дмитро Григорович) — хороший парубок та погано, що рабськи слухав Грушевського, а сей наробив в Парижі багато шкоди делегації. В той час, як ми рішучо стали на антибільшовицьку позицію і увесь час одбивалися од наклепних обвинувачень проти більшовизму, Грушевський в Парижі випустив більшовицьку прокламацію, підписану ним і Ісаєвичем. Завважу, що Ісаєвич цілком правого напряму і мене дивує, як він в партії с.р. Се хвора людина і цілком під командою Грушевського. Лазивши по всіх усюдах, Грушевський з допомогою Окуневського своїми балачками скріпив позиції американців, англійців і французів проти незалежності України в напрямі федерації з Росією. На них просто стали посилатися. Панейко і К° галичан підкріпили се. Вийшло, що між самими українцями в справі державності України немає згоди і є течія федерації, піддержана такими як Грушевський, як офіційні представники делегації Панейко та Томашівський ... Коли б не се та не дальніша паскудна робота Тишкевича, то Україна вже давно була б вільною.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 339

Надумав Грушевський видати свою історію в перекладі на французьку мову. Як се зробити? І от він вигадав "Комітет незалежної України" з себе та Ісаєвича. Для галичан запросив Лозинського. От і весь комітет, наче більше немає незалежників нікого. Для адреси і зборів взяв Савченка, який має наше бюро преси й контору для того. Після того пішли шукати грошей для "Комітету незалежної України", не розбираючи засобів. Представники 9 нових держав рішили видавати спільно журнал "L'Europe Oriental". Дали на те грошей, Кушнір М. написав програм. Приїхав Грушевський і пристав. Надруковані були там статті Кушніра, Лотоцького, Тимошенка, мої, грузин, татар, кубанців, естонців і т.ін. Були 2 замітки і Грушевського Що ж би ви думали? Грушевський, полізши за грошима до американських українців, так описав справу, наче його Комітет видав "L'Europe Oriental" (хоч той Комітет не дав ні копійки і грошей не мав). Американці прислали йому грошей на справи "Комітету", і Грушевський видав свою історію. Але ж веде справу сей батько с.р. комерційно, як справжній буржуй. За переклад з рукопису 28 друк. листів на фр. мову заплатив Коваленкові 800 франків, то вийшло по 200 франків за місяць праці! Коваленко пропадає з голоду і мусив би мати за ту працю найменше 2500 франків, але ж він "дрібний буржуй" і нехай тим задовольниться. Цікаво, скільки собі з американських грошей одлічив гонорару "пролетарій" Грушевський. Другий "Патріарх соціалізму" Винниченко звелів друкувати свої оповідання, а одставити геометрію Коваленка, написану для гімназій і надруковану вже в 1-й частині (видання все розіслане). Теж "пролетарій" учить "буржуя" голодати. Коваленко — се емігрант, се інженер з "Потемкина"... далі ви вже все знаєте.

С.р. і с.д. виявили себе зовсім не здатними до державної творчої роботи, за те надзвичайно ласими до грошей, до комфорту, немилосердними, жорстокими і багато, багато не чесними. Грушевський, Винниченко, Севрюк, Ковалевський et cetera нагадують мені митрополитів, протоієреїв, попів в християнстві. Пристроївшись до його й ревучи годованими кабанами з спекуляції на високу ідею, вони кричать про чужі гріхи і проливають сльози над грішними обідранцями, лякають усіх пеклом, а своїм обіцяють рай ...

На сім не скінчилось, бо Бог покарав нас присилкою Тишкевича. Я установив документально, що він служить Ватиканові та партії панів клерикалів, що він ворог незалежної України, бо вона була б некатолицькою і демократичною, і тут він відчитується перед Ватиканом, а служить у укр.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 340

уряді тільки для того, щоб влучно прикривати свою роботу і краще досягти своїх цілей. Укр. справи він не знає. Се людина з малим розумом і великими запросами, ієзуїт, брехун, Хлестаков і нечесний. Він всюди тільки компрометує нас і веде шкідливу роботу, а про свою діяльність пише реклами і бреше, обдурюючи тим уряд знову, замість творчої роботи, боротьби проти нової зради. 12 декабря делегація постановила: висловити недовір'я Тишкевичеві, визнати його роботу шкодливою, а його зовсім не гідним на українську роботу взагалі, і довести про се до відома уряду, а також заявити: 1) що ми не беремо на себе одповідальність за роботу од імені Делегації і 2) що ми зрікаємося з ним працювати. Неможливість зносин з урядом привела до того, що 26 декабря всі українські діячі покинули делегацію (між ними і я), а Тишкевич набрав собі банду в буквальному смислі, з якою провадить свій програм. У мене написані цілі томи про зрадницьку роботу Тишкевича. Він страшенно хотів мене піймати в свою компанію. Писав, що "поки й житиму — не забуду вашої ласки". Тяжка боротьба проти його, ведена мною, привела до того, що на решті його змістили. Буде Мацієвич або Ніковський. Але ж поробленого ним лиха не замажеш і не переробиш. В январі Україна була б вільною, про що була розмова в Вищій Раді з пропозиції Клемансо, але ж відкладено через англійців. Бо не було підготовки до того засідання. Тишкевича ніхто з дипломатії не приймає (Сидоренка приймали) і не хоче приймати, а за нас Тишкевич подав заяву, щоб нас не слухали, бо ми вийшли з делегації і більше не служимо. Ми позбавлені були змоги працювати і як приватні люди, бо Тишкевич порозсилав проти нас заяви всюди від імені українського уряду, на що, розуміється, ні прав, ні доручення не мав. О, тільки на Тишкевичеві я побачив, що таке ієзуїтська робота.

Се все так розстроїло моє поправлене здоров'я, що я мусів виїхати лічитися в Швейцарію. Машинка показала, що серце працює краще і перевтома проходить. Гідро[...] тощо роблять своє діло. Через 2 тижні я збираюсь їхати на Україну. Туди кличуть мене на роботу. Запрошено в Міністерство юстиції. Але ж лікар порадив умовою життя такий режим, що я мабуть не зможу і тільки в крайності візьмусь за се. Поки що зостається попередній мін[істр]. Коли я буду не здатен через хворобу, то знайдуть іншого, а я працюватиму в сенаті. У всякому разі їду.

Петлюра поробив багато помилок і неприємного, особливо в справі з поляками. Але можна і треба полагодити.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 341

Треба його піддержати. Се у нас єдина організаційна робота. Другої сили нема поки що. Се єдина сила, яка з своїми друзями працює і творить.

На лихо наші герострати Винниченко та Грушевський піднімають нову колотнечу. Прочитайте №№ 13 і 14 "Нової доби" контрреволюції, реакції і демагогії. У Вин. і Груш. не знайшлося ніяких інших аргументів, окрім лайки на Петлюру і його співробітників. Винниченко завидує Петлюрі (чому не він?), а Грушевський хотів би грати ролю Масарика, та ба! Ні у того, ні у другого, окрім руйнівництва, нічого не знайшлося для державної роботи. І той, і другий не мають державної [...]. До сього додати російську культуру обох, російську психологію і російське рабство. Обидва за диктатуру пролетаріату. А диктатура — се поклоніння грубій силі, не питаючись у неї морального виправдання. Диктатура — се панування одних над другими. Диктатура — се ідолопоклонництво авторитетові сили, переваги. Де диктатура — там в корні касуються ідеї революції, братерство і свобода. Винниченко і Грушевський — се те ж, що покручі, Савенки, Піхни, Каткови, Побєдоносцеви, [...], Столипіни, Керенські, Мілюкови... і ін. вороги свободи, прогресу і людського щастя. Се люди, наскрізь просочені дрібною зависливістю, честолюбством, презирством до людей, нехтуванням і негацією всяких можливих підстав життя — їм треба, щоб тільки вони ставали зверху. Але ж вітчизні треба не сього. Начхати їм на вітчизну і вони її розпинають, терзають, руйнують ради себе самих. Інакше думати я не можу після того, як прочитав № 13 і 14 "Н.д." Коли Петлюра був око в око з смертю, сидів у окопах, то вони розкошували по отелях. Їх праці не було там, де в вічі заглядала смерть. Коли вони покликали німців — то се нічого. А коли Петлюра, рятуючи, покликав поляків, то Петлюра зрадник, негодяй, авантюрист! Де ж справедливість? Розбери: чи добре, чи погано і чому погано зроблено, а лайкою не поможеш. Так унизили себе. І от нині загрожують війною, боротьбою проти Петлюри. Поможи українським силам, направ їх, збери... але ж для того треба мати творчий хист, а вони кличуть тільки руйнувати. Ми не мали армії своєї, бо тому перечили Грушевський та Винниченко. Ми не здобули нічого за Тимчасового уряду, бо Винниченко тільки унижався. Як же ж можна інакше людині, що цілком пройнята московською культурою і кацапською ідеологією з кацапською психологією.

Поїду не руйнувати, а будувати і боротися проти руйнування.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 342

За свою родину нічого не знаю. Де то вони мої бідні, мої нещасні, чи живі — нічого не знаю. Зять у мене хороший, десь пропадав у війську... В родині у мене повна згода. Всі ми орієнтуємося тільки на свій народ. Держимося купи. Се підкріпляє і мене.

Пишіть, дуже прошу Вас.

Тут з с.ф.: Ніковський, О'Коннор, П. І.Чижевський, Коваленко, Кононенко, я.

Бувайте здорові.

С. Шелухин.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 3.VI.1920.

Дорогий батьку!

Ми оце чотири дні проїздили по селах у горах, шукаючи собі на літо дешевої хатки; хотілося найти дві хатки разом, але все розібрано, скрізь повно, так що і на літо будем у одній та ще й маленькій. Селяни не знають вже, як і оцінювать свої хати! В одного дядька хотіли узяти хатку: низька, чорна, невелика, але навкруги ліс, гори і краєвид такий, що трудно собі щось краще уявити. Є у нього корова, кури, значить, усе, що нам і треба, тут на місці. Але хоче за ту хатинку 1000 корон на місяць! Додать сюди харчі (ще й хліба нема там, дуже трудно його достать), то буде 11—12 тис. на місяць — це страшно дорого в порівнянні з Віднем. Ходили ми, ходили по горах. Один день більше 30 кілометрів зробили од хутора до хутора, де нам радили попитать; з висоти більше тисячі метрів, де видко ще сніги, опускались в глибокі долини, де є вже і вигині, і клубніка, і знов дерлись на гору. Але, на жаль, там скрізь живуть вже віденці, які понаймали собі дачки ще на Великдень. В однім місці нам обіцяли дві хатки з правом варить у кухні, в гарнім, чудеснім місці, але аж на іюль та й то не певно. То ми тим часом оселимось у горах, але не в селі а у містечку, де ми найшли хатку — мансарду за 300 кор. у місяць, так само з правом ходить і варить у кухні. То я буду варить сніданок і вечерю: каву, молоко, кашу та кулешик (сахар і рис ми маємо ще з української міссїі санітарної) А на обід будем ходить в ресторанчик під боком. Перед вікнами висока гора з сосновим лісом, кругом садок і город, а в глибині садка починається знов сосновий ліс, і так гарно сосною навкруги пахне.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 343

При шляху, на вокзалі і в околиці — все добре — тілько хатка поганенька, та хоч би дві... нема. Скрізь повно жидів, і чужих, і австрійських, і шикарно поустроювались.

Може таки удасться перейти вище на одну станцію до тих, що обіцяють на іюль. Там буде розкішно, туди і ти до нас зможеш прйіхать, бо там дві хати і кухня. Обід так само буде в ресторанчику за півгодини ходу, бо варить самим — нема з чого — дуже скрутно там на харчі. Ол. Філ. все одно має бувать щотижня у Відні, то буде возить хліб, каву і ще, що треба, то сніданок і вечеря буде вже домашня. Молока там є багато, так само масла і яєць.

Ол. Філ. по дорозі зостався у Липинського у Райхенау, а я сама вернулась і оце пакуюсь. Застала твого листа до Ол. Філ. Да виходить, що не можу я до тебе приїхати: тут і в газеті були ціни карлсбадські, дорога, візи і інше, то ми вже бачимо, що то нам дуже великий розход. Ол. Філ., їдучи до Берліна, заїде, так само Шемет буде везти Богдана до Карлсбада, а я вже сидітиму там в горах. Ходили ми з Ол.

Філ. по банках, (коли німецька марка піднялась була) і хотіли тобі твої гроші перевести, але неможна цього зробить. Можна посилати тілько по 500 корон в якийсь час. Везти з собою — то на кордоні одберуть, як оце було з Ол. Філ. і Липинським. З них забрали по 3 тис. корон, і потім дуже було трудно тут їх дістать назад. Коли буде їхать Ол. Ф. і як не матиме своїх грошей, то, може, яку тисячу марок провезе до тебе (бо можна мать на душу тілько 500 німецьких, 500 чеських і 500 австрійських). А решту, як ти приїдеш, то забереш. А якщо хочеш, то Ол. Ф. їх розміняє і буде тобі висилать по 500 корон переводом. Трудно тепер і без грошей, а ще тяжче з ними, бо неможна возить їх з собою. Не знаю, як його і виїздить кудись прийдеться! Треба буть неодмінно або дипломатом, або кур'єром. Тоді вези кілько хоч, а простим людям, хоч пропадай.

Думаю я, що у вівторок ми виїдемо у свою хатку, хоча Тимофіїв збиває нас: сам хоче виїхать на місяць-два, квартиру свою зоставляє за собою і хоче нам її передать. В нього три хати і кухня з усім приладдям і всього 200 корон за все у місяць! Але там нема близько ні молока, ні масла, ні гарного лісу, а голі скелі і близько курорт Райхенау: сила туристів, які лізуть на ніч на скелі зустрічать сонце, то вони там і збивають ціни на харч так, що за обід менше 100-150 кор. і не рахуй. Думаю, що то нам зовсім не підхо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 344

дить; а потім перевеземось, устроїмось, а він вернеться, і тоді викидайся куди хоч.

Не хочу я на це приставать, і тому ми їдемо таки до Аспангу. Адреса така:

нам, Monichkirchen str. №176 (bei Fr. Brauner) Aspang

(Це три години їзди од Відня з спеціального аспангського вокзалу (Aspangbahnhof) є 3-4. поїзда денно. Дуже це зручно, бо Ол. Ф. має бувать у Відні щотижня днів 2-3 у редакції "Хлібороба": Erdbergerlande, 6. Wien III.

Ол. Ф. напише вже тобі звідти, бо приїде і матиме ще тут силу біганини. Побула я тілько 3 дні повних у горах, а почуваю себе надзвичайно гарно, особливо що повітря повне соснового духу, аж легко дихать там. Ол. Ф. буде скрутненько їздить сюди-туди, але мені буде там дуже добре, і тому я не хочу зв'язуватись з чужою, хоч і дешевою і великою квартирою, але впроголодь. А в Aspang'y харчів багато, тілько хліба мало, а це ми будем мать з Відня. А коли тої більшої кватирі в іюлі не дістанемо, то в Aspang'y є багато готелів і за 30 кор. є вже гарні хати, як ти приїдеш до нас у гості, бо наша хатка і одна і дуже мала.

До Києва поїхав пан Корж (кубанський козак) знайомий Ол. Ф., то я дала йому листа до Левка і до Івашка. Він буде там тиждень всього і зараз вернеться назад, бо їде тілько за своїми речами, конешно, десь в дорозі застряне, але обіцяв привезти звістку нам про наших неодмінно. Ідуть і інші. Але там зостануться. Так що я сподіваюсь од Коржа за який місяць довідатись про наших найновіші вісті.

Петрусь там розкаже про нас, але нам вістки звичайно не подасть, бо там зостається.

Ну прощай! Цілую тебе кріпко! Чи дістаєш "Український прапор", "Волю" і інше? "Перелом" і "Сміх", казав Олесь (я його бачила на Шевченківському концерті 23.V.), припинились, але сподівався дістать грошей. Не знаю, як буде, він обіцяв сам тобі написати. А Гасенко десь виїхав до Швейцарії. Усього кращого!

Вітя.

12.VI.1920. Карлсбад.

Вичитав у "Вперед", що Петлюру вже вітали у Києві; туди ж приїхав й Лоський, а певне, й Петрусь, як його помічник, якщо не заслаб десь на тиф, бо ніякої вісточки не подає, хоч з Варшавою сполучення добре. Писав я вже й до варшавської місії, але й там вістей від Петруся і про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 345

нього нема. Біда! Як ми вкупі, то він такий уважливий, заботливий, а як поїде від мене, то зараз і забуде, що я є на світі, хоч обіцяє подавати про себе вістки, отак само і Левко, зате дочки, спасибі їм, раз у раз пишуть, де б не були; вдачі Івашка з цього боку ще не знаю, бо з ним нема ніякого сполучення, і я не знаю, де він і що з ним. Єсть у "Впереді" звістка, що прем'єрство в новім Кабінеті Міністрів прийняв В. К. Прокопович, людина розумна, діловита і надзвичайно мила. Міністерством закордонним згодився правити А. В. Ніковський; внутрішніх справ — О. Х. Саліковський; народ. освіти — П. Холодний. Шкода мені цих близьких мені і хороших людей, бо коли полякам доведеться тікати з України, то й цим людям вже не можна буде лишатись там, бо большевики порозстрілюють їх та хто знає, що й поляки з ними зроблять при своїй невдачі.

Судовим міністром назначено А. М. Лівицького, головного організатора польсько-петлюринської авантюри. Фінансами має завідувати кооператор X. Барановський, але навряд чи він згодиться, бо то "хитрий хахол". Земельними справами буде відати, по вимозі есдеків — І. П. Мазепа, аби до парламенту не змінено було земельного закону Директорії, а поляка посадили на міністерське крісло торговлі. Не знаю, чи помиряться з цим поляки; певніше всього, що коли вони укріпляться в Україні, то зроблять так само, як німці, але посадять вже не гетьмана, а якогось графа за намісника — Потоцького або Браницького чи Грохольського, у них найдеться багато "українських" графів. Ой, довго ще литиметься кров на Україні! Найбільше я боюся того, щоб ще не випірнув на поверхність води барон Врангель, який тепер організує сили в Криму і якого большевики ніяк не можуть достать через перекопську шийку. Найгірша для України буде комбінація.

З того-ж числа "Вперед" видно, що Винниченко вже в Харкові і, певне, стане на чолі "Советской" України замість Раковського. Большевики тим часом допустять таку зміну, поки не виженуть поляків, бо тепер їм не випадає дратувати українців, навпаки, треба підіймати у них дух, а як виженуть поляків, то й сучасного Дорошенка поселять десь в Ярополчу, якимсь "комхозом" чи "комбедом" заправлять в якомусь Царевококшайську, або тепер "Пролетарококшайську". Коли ж большевицька сила розіб'ється об польську, і в них почнеться розклад, от тоді випірне й Врангель і подасть руку якомусь Брусилову, чи Гутору, командующому большевицькою армією. Тоді-то вони, замирившись на якийсь час з поляками, візьмуться за "успокоєніє" ті Правого, а ті Лівого боку України! Аж страшно подумати! Можливо, що це замирення, ця Андрусівщина, пройде у поляків ще й з большевиками. Поляки говорять, що вони й зараз готові йти на мир, але, очевидно, в границях 1772 року, замінявши частину Білорусі за Дніпром за степову Україну з Одесою, портом на Чорному морі, чого їм особливо хочеться. Тоді

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 346

Польща буде мати свою нафту, сіль в Галичині, пшеницю, цукор — на Україні та й залізну руду в Криворіжчині, а вугіль вона має домбровський. Московщина теж матиме це все на лівім боці Дніпра, то й заживуть собі на якийсь час мирно, бо у них є спільний інтерес в приборканні українського народу і пануванні над ним та в користуванні багатствами його землі. А наша юна "жовторота" соціалістична інтелігенція все буде марити про самостійну соціалістичну та радянську Україну!

Якби в результаті всього зосталась українському народові хоч своя школа та земля. Щодо землі, то це можливо, бо навіть чорносотенна "Славянская заря" пропагує передачу всієї землі в руки "русского крестьянства", яке зорганізує конституціонну монархію з автономією областей, але не на національнім принципі, а на географічно-економічному, що, очевидно, ставить під сумнів українську школу. А тим часом варто було б поставити на Україні, "під сумнів" російську школу. І якби була продержалась довше Українська Держава, то напевне дійшла б в логічній послідовності до того, що заборонила б на Україні російські школи навіть приватні, бо інакше міста довго, а може й ніколи не можна було б українізувати. Російське самодержавне і конституційне правительство не дозволяло ж українських приватних шкіл на Україні, навіть забороняло в сільських школах давати пояснення на українській мові. Коли хто з українців хотів вчити своїх дітей по-українському, то мусив їх відвозити до Галичини, тобто з своєї землі в чужу державу, але уряд російський і того не дозволяв. Українська Держава була б милостивіша, вона дозволяла б давати пояснення на російській мові по містах, де діти ще не вміють говорити по-українському, і не забороняла б росіянам одвозить своїх дітей вчитись в свою російську державу і напевне завела б по всіх школах виучування російської мови, аби можна було користуватись багатою літературою, що виробилась спільними силами всіх народів дореволюційної Росії. Але це у мене одно тільки "язикоблудіе"! Коли український народ не зумів витворити своєї держави, опираючись на німецьку силу, то з "братською" допомогою поляків або москалів він її не витворить. Для того треба ждати другої світової війни, за якої вже прийде черга і на українську державу, як тепер прийшла на польську; або доведеться ждати того часу, коли зовсім не буде воїн на світі, бо до дружної оборони своєї землі український народ не здатний був відколи оселився на ній. На протязі всієї нашої писаної історії ми бачим, що хто хтів, той завойовував Україну, бо український народ вів раз у раз межиусобні війни — Ярослав на Мстислава, Ізяслав на Ростислава і т.д. і т.д. А сусіди приходили і забирали їх голими руками, як півнів чи горобців у бійці. Забрали москалі з Андрієм Боголюбським на чолі і знищили її так, як потім і татари не знищили, потім забрали литовці, прогнавши татар, потім поляки, потім знов москалі, які її знищили за 200 років духовно ще гірше, як Андрій Боголюбський мате-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 347

ріально, а тепер за наші часи московські большевики вже довершили. Український народ тільки плугом завойовував територію, і коли порівняти карту 16-го віку з теперішньою, то побачимо, що за сей час народ наш проявив таку життєздатність, що збільшив в Європі свою територію втроє, не приймаючи на увагу того, що окремими поселеннями він дійшов через всю Сибір, аж до Японії. Оця живучість українського народу і заставляє вірити, що колись, коли зникнуть на світі війни, він виступить на історичну арену, як молодий, дужий член світової сім'ї народів і гратиме в ній одну з перших ролей.

17.VI.1920. [Карлсбад].

Хоч Петрусь довго не подавав мені звістки з Києва, але він улаштував мені більшу радість — він організував приїзд з Києва моєї жінки, Ю.М., яка 13.VI приїхала сюди з новим тов. міністра закордонних справ д-ром Є. К. Лукасевичем. Вже четвертий день потроху, з переривами вона оповідає мені про те, що пережив Київ і вся моя родина за цих півтора роки, що я прожив за кордоном. Після виїзду Директорії і відступу її військ большевики довго не входили в Київ, бо не думали, що Директорія без бою здасть Київ, нарешті Рябцов, городський голова, поїхав автомобілем на той бік Дніпра і запросив їх увійти в город, бо яка не тяжка большевицька влада, а все-таки вона ліпша, як безвластіє, користуючись яким, подонки грабували всіх і вся не тільки вночі, а й посеред дня. Большевики, увійшовши, натурально скасували думу, яка їх запросила, і встановили ревком, совнархоз, ісполком, в який увійшли переважно місцеві жиди і захожі московські большевики, так що влада робить враження диктатури не пролетаріату, а диктатури жидівської нації. Завели чрезвичайку і почали чистку Києва.

В квартирі у нас тоді, крім Ю.М., жив Левко з жінкою і двома дітьми, Петрусева жінка і Івашко, який ходив до гімназії, значить всі кімнати були зайняті. Харчів в запасі було ще трохи, а коли не стало, то добували дещо з "Дніпросоюзу", платячи величезні гроші, а коли не стало їх, бо ціни стояли величезні, то Ю.М. продавала дещо з одежі та білля, наприклад продасть простиню за 5 тис. карбованців, то стане прохарчуватись днів два, три, а харчі ті складались з хліба, супчику, часом борщу та каші з салом, а більшість обивателів жила на самому супчикові, бо ні хліба, ні каші, особливо сала чи масла, не можна було добути на базарах, через те, що селяни нічого не вивозили на продаж; кияни так ослабли, що багато людей умлівало на улиці, на місці служби, а у багатьох жінок закрились місячні регули, бо їх голодних виряжали на громадські роботи: прати большевицьке біллє, мити поли та клозети в казармах і т.д. і це ще щасливіші, бо деяких повіддавали на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 348

гуртове користування червоноармейцям, чого не могло бути навіть за страшних царських часів! В. М.[О.] Матушевська* цілі сутки везла з дітьми саночками дрова з Святошина. Д-р Требинський на базарі розкладає для продажу свої галстуки, одежу, кофейник... Через А. Г. Терниченка, Ю. М-ні пощастило дістати посаду в просвітнім відділі губ-земвідділа з платою по 5 тис. в місяць. Це все-таки була якась підмога, але головне те, що ся посада давала гарантії від сваволі і грабунку, так наприклад, коли її по дорозі на службу арештували, щоб вирядити на громадські роботи, то в участку, побачивши у неї совітську посвідку, випустили; так само увільнили від роботи і ввесь дім, бо там, крім неї, був на службі учителем Левко, а Івашко вчився в гімназії, а невістка учителювала. Перед Великоднем явилась вночі політична поліція, що складалась з трьох цивільних жидів і шести красноармейців, після щільного трусу арештувала Левка і посадила в "чрезвычайку", де вже між іншими сиділи українці: В. О. Садовський [можливо Валентин Васильович], П. Д. Понятенко, С. О. Єфремов, П. Я. Стебницький і багато інших. Ю.М. ходила його визволяти до Хейфица, що був на чолі ісполкому, до Рафеса, нарешті до Полозова, який взяв його на поруки і таким робом Левко, висидівши більше місяця, в Страсну Суботу вернувся додому. Обвинувачували його в участі в контрреволюційних селянських повстаннях, організованих Зеленим, хоч Левко в них не брав ніякої участі.

Другий раз увірвались вночі, під видом трусу, просто для грабіжа червоноармейці, але, заставши у нас скілька робітників з Шрамківської цукроварні, що саме тоді покотом ночували в гостинній, нічого з одежі не забрали, бо вся вона була під головами постелена у робітників-ночліжників, і на вішалці нічого не було, а забрали тільки портмоне з грішми у Івашка і портфель у Левка, думаючи, що там є гроші, але роздивившись, викинули на дворі на сніг. У наших же квартирантів Требинських позабирали масу одежі і дорогоцінних речей.

В політичнім житті українці, за виключенням деяких одиниць комуністичного напрямку, майже жоден не приймав участі, бо вся влада мала жидівсько-російський характер, а українців називала "жовто-блакитною сволочью". Коли виділ, в якому служила Ю.М., написав папір по-українському, то влада вернула його з надписом: "делопроизводство должно вестись на общегосударственном языке", тобто так само, як і царська самодержавна влада. Так звані незалежні соціал-демократи та боротьбисти, як поодинокі люди повходили в партію комуністів України, що переважно складалась з великоросів та жидів. Українці всі зайнялись просвітною діяльністю та працею в кооперативах, що видно з докладу Голоскевича, який нижче прикладаю.

* Дружина Ф. Матушевського. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 349

Взагалі, життя було таке тяжке, що всі кияни, без огляду на партії і нації, невимовно зраділи, коли нарешті большевики покинули Київ, під напором "петлюринців" з правого берега і денікінців — з лівого. Але радість українців була не довга, бо денікінці другого дня виперли галицьких Січових стрільців і запанували в Києві. Як се саме сталось Ю.М. докладно не знає, бо ходила тоді на Ірпінь, де переховувались Требинські, яких большевики як лікарів хотіли забрать з собою, але ходили чутки, що Кравс зрадив, зробивши якусь таємну умову з Бредовим. Денікінці почали чистку Києва, натурально, з свого боку. Коли в бувшій чрезвичайці вони найшли трупи проф. Флоринського, Армашевського, Щоголева; українців — Науменка, Петрушевського і багатьох невідомих українських учителів і кооператорів на провінції, яких большевики порозстрілювали, то взялись за жидів і за українців.

Багато видатних українських діячів, Єфремов, Ніковський, Стебницький, Саліковський т.і., як і за большевицького ладу мусили жити під чужими паспортами, так само і за денікінського, і так само не ночували дома. Денікінці розстріляли не менше, як большевики, переважно жидів, але найбільше вони їх грабували і просто оббирали; кажуть, що на цьому вони страшенно понаживались всі, не виключаючи і начальника краю ген. Драгомірова, сина знаменитого батька.

Коли Левко, прийшовши з Кам'янця, поїхав до Ростова по політичних справах, до нас в квартиру прийшла "Государственная охрана", як вона себе назвала, з ордером потрусить і арештувать Левка Чикаленка, секретаря Директорії. Очевидно, вони змішали Левка з Петром, бо Левко після розгону Ц. Ради, до політики не мішався, а займався виключно педагогічною працею. Не заставши Левка, вони арештували гімназиста Івашка і продержали його цілий тиждень. Ю.М. скрізь ходила, клопоталась і нарешті їй пощастило довести, що 17-літній хлопець не брав ніякої участі в політиці і що за гріхи братів його не можна карати. Це нагадує мені характерний вираз охранника Кулябки прокуророві Горовому, до котрого я ходив в справі реабілітації від неблагонадежності Петруся, коли його забрали в 1913 році до війська. На основі моїх слів Горовий сказав Кулябкові, що охранка очевидно помилково змішала Петра з Левком. На це Кулябко йому одповів: "Поверьте, дорогой, что если бы обоих братьев Чикаленок повесили вместе с их папенькой, то большой ошибки бы не было!" Так само і тепер денікінський охранник сказав Ю. М-ні, що "если бы не было старого Чикаленка, то не было бы и украинского движения". Я вже, здається, писав в цих записках, що після ліквідації корніловщини, один чорносотенець сказав Левкові: "Счастье ваше, что Керенский взял верх, а то вашего отца, Грушевскаго и стараго Антоновича решено было повесить, и тогда никакого украинского сепаратистическаго движения не было бы". От, яке чорносотенці мають поняття про український національний рух!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 350

Після одходу Денікіна, большевики вже обережніше і толерантніше ставились до українців і до українського руху, хоч робили всякі йому перепони, як це видно з докладу Голоскевича. ("Громадська думка", Львів від 9.VI.1920. № 133)

Коли прийшла звістка, що Грушевський та Винниченко признали радянські форми влади на Україні, то большевики (Затонський*) ширили цю звістку, кажучи, що Винниченко "наконец сознался в своем тупоумии". А коли Левко спитав Рафеса, чи вони йому повірять? То Рафес відповів: "Сначала, конечно, нет, как и мне не верили, а потом все убедятся в искренности Винниченка; если же он потом и переменит свои взгляды, то это тоже будет искренне".

За тиждень до зайняття Києва поляками, большевики, які і за перших два своїх одхода почали вивозити з Києва все, що бачили: хліб, всяку живність, машини і всяке технічне знаряддя, чим обурили навіть робітників, які повстали проти них оружно. Одступаючи, вони почали брати заложників українців, а найбільше — поляків. Забрали М. П. Понятенкову, жінку Дмитра Прокоповича [імовірно Прокопа Дмитровича], а двоє маленьких дітей лишились самі, бо батько їх був в складі варшавської місії; забрали Мицюка та інших невідомих нам; приходили й до нас, але наші, научені досвідом, не тільки не ночували дома, а й вдень забігали додому з великими пересторогами, бо — тепер большевики, теж навчені досвідом, приходять арештовувати посеред дня, бо знають, що вночі можна не застать дома.

Незабаром прийшли й до нас. Поставили постой в 20 червоноармійців, так званих таращанців, що складались переважно з селянської молоді Чернігівської губернії, а у нас в кватирі оселився червоний офіцер. Для характеристики його досить привести таку рису: коли у нього вийшло якесь непорозуміння з Ю.М., то він вигукнув, що донесе на неї, що вона невінчана живе з чоловіком!!! Це большевицький офіцер!

На провінції, як я вже сказав, багато порозстрілювано українських учителів та кооператорів, натурально, все свідомих українців. І це невипадково, бо делегації від кооператорів та від Червоного Хреста голова "Української Соціалістичної Совєтської Республіки" Раковський сказав одверто, що вони вважають за два найбільших зла на Україні: кооперацію та українську школу. Селянство ставилося до большевиків дуже вороже, не тільки через те, що вони противники приватної власності, а найбільше через реквізицію, чи просто грабіж, всякої апровізації і, взагалі, всього, що бачили і могли реквізувати. Крім того, їх обурювало, що большевицька влада складалась переважно з жидів. Як взірець відношення селян, Ю.М. розказує про Бориспіль, який в останні дні, після відходу з Києва большевиків, відбив самостійно сім большевицьких атак, поки допросився від по-

* Затонський: "Теперь началась националистическая война, а до сих пор была социалістическая. Если бы я не так был обременен, то я пошел бы воевать с кацапами" — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 351

ляків помочі, і це робили бориспільці, які за Ц. Ради та Директорії називали себе большевиками! Взагалі, селянство дуже поправіло і прагне влади, при якій можна було б хоч за гроші придбати у власність землю і спокійно володіти нею, натурально, не платячи ніяких податків. Жадоба освіти не ослабла, і вони по-прежньому содержують на свій кошт школи і подекуди перші класи гімназій. В Кононівці селяни по-прежньому ставляться до наших добре, і як до революції держали шматок землі з половини, то так і тепер привозили половину, хоч ніхто, натурально, того не добивався і не контролював їх. А коли в'ївся їм в печінки повітовий комісар, і вони рішили його вбити, то не зробили цього, коли він ночував у нас в домі, аби не навести за це на наших помсти, а вбили його тоді вже, коли він виїхав з села. Наші дами і наїздом Івашко проживали в кам'яному домі, а в дерев'яному лежав хворий на дизентерію шурин Петруся, то дім той називався госпіталем, а через те большевики його обминали, боячись тифозної зарази, яка косила народ. Коні, натурально, большевики забрали всі, пощастило врятувати, переховавши в саду, тільки одну кобилу, а корів і дрібну худобу порозпродував вже сам Івашко, лишивши дві корови; так само порозпродував він і пороздавав на схови селянам ввесь с. господарський інвентар, вози, плуги, сівалку і проч. Про Перешори Ю.М. нічого не чула, бо ніякого сполучення з ними не було, але з оповідання сина Садовського та одного Січового стрільця, який був у нас в економії восени 1919 року, видно, що до того часу ніяких грабунків не було, бо управитель казав, що все зосталось по-старому, і, дійсно, Садовський бачив на току у нас скирти хліба.

Г. Голоскевич

"З Києва"

"Наш шлях" з 27 м.м. подає інформації про переходи українського громадянства в Києві. Інформації подав доц. київського університету Гр. Голоскевич. Ось вони: "Ми, яким довелося перебути в Києві під час другої гостини большевиків і Денікіна, твердо рішили зоставатись на свойому місці й провадити, оскільки буде можливо, культурну українську роботу. Ми уважали, що при всіх політичних експериментах, це буде завжди тим, на чому фактично базується державна робота.

Гурток наш був не так то й малий, і далі, в процесі роботи, наші ряди остільки збільшилися, що тепер ми твердо й впевнено можемо сказати, що Київ незвичайно зукранізувався. Це в наслідок багатьох умов, що прискорили цей процес. Перша — повна дискредитація большевизму й особливо уряду останнього приходу. Коли раніше були в їх уряді люде зі знанням свойого діла, то сим разом стали коло влади явні спекулянти. Крадіж, спекуляція, крутійство, хабарництво — ось головна причина була та, що московська інтелігенція ліва й права так скомпромітувала себе підчас короткого панування Денікіна в Києві, що мусила втікати разом з Бредовим. І я не прибільшу, коли скажу, що їх виїхало понад 60 тисяч. Багато виїхало також з поміж багатших поляків. Зосталися безсребренники, яким не лишилося нічого іншого, як признати нову владу.

Та се було тільки поверхове визнання нової влади. І коли найшлася

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 352

можливість стати біля праці цілком української, то люди пішли туди сотками.

Як відомо, денікінці закрили та заборонили українські школи й дозволили вдержувати їх лиш на приватні кошти. Денікінці нищили безпардонно українську книжку. Комісія військово-історична, яка ніби мала збирати матеріяли до історії російської революції, нищила кожду українську книжку, яка тільки попала під руки, між ін. повість Грінченка "Під тихими вербами", надруковану ще за царських часів.

Наші кооперативні організації взяли шкільництво на свій кошт. Субсидії на шкільництво не припинилися і з приходом большевиків, коли вже можна було відчинити українські державні школи, гімназії, народний університет та інші виклади.

Кооперативні організації крім сього зачали об'єднувати круг себе велику кількість своїх певних людей, пр. "Дніпро-союз" мав 700 душ робітників, "Централ" 600 і т.д. І все це були українці, які з повною свідомістю провадили свою органічну й державну роботу. Там найшла собі кусок хліба наша краща інтелігенція (напр. Сергій Єфремов працював у "Книгоспілці" яко редактор бібліотеки європейських класиків, а Ніковський — кермував "Україн-фільмою", яка розвинула діяльність на велику скалю і т.д.).

Велику роботу зробили також інші наукові та освітні організації. Пр. університет працював майже нормально. Коли при денікінцях за браком відповідного помешкання були об'єднані два університети в будинку на вул. Володимирській то адміністрація університету св. Володимира — московські професори всякими способами перешкоджали праці українського університету. Доходило до того, що замикали двері авдиторії. Тепер, коли професори — москалі вивтікали, університети були об'єднані, й праця йшла майже нормально, коли не рахувати матеріяльних перешкод: брак дров, світла і т.д.

Академія Наук працювала також майже нормально. Деякі відділи її, як історично-філологічний та природничий зібрали силу цікавого матеріялу, якого не могли видрукувати раз через те, що була пеперова криза, а друге — через крутійство большевицьких комісарів, від яких це залежало. Але нав'язано вже певні зв'язки і матеріял буде надрукований в Німеччині. Кермують цим проф. Багалій, Кримський і ін.

В Академії мистецтв, на чолі якої стоїть професор Нарбут (тепер тяжко хворий), працювали м.ін. Кричевський і Бурячок (імовірно Бурачек Микола Григорович). В Академії большевики казали отворити комічний відділ: "художню майстерню по виробленню плакатів".

Був також відчинений Народний університет, кілька гімназій і вечірніх курсів. Все те радо й густо відвідувалося і майже нормально працювало.

Підкреслюю, що український свідомий елемент так збільшився, Київ так українізувався, що можна самопевно сказати: до праці став сам народ, широкі кола громадянства. — Прикладом може бути історія релігійної боротьби.

До денікінців українці мали чотири церкви: Миколаївський Собор на Печорську, Св. Софію, Андріївську та одну церкву на Благовіщенській вулиці. Денікінці їх відібрали диким способом: нагайками з церкви, перепалося і панотцеві, а вигнавши, замкнули церкву на ключ і заборонили відправляти. За большевиків українці вернули до своїх церков, а щоби погоди-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 353

тися з москалями — взяли собі малу церкву Св. Софії, а їм дали великий собор. Собор, і що ж? Українська церква завжди повна, а в Соборі пустка.

Стало соромно москалям, і вони самі запропонували українцям на Великдень перейти до великого собору.

Відправлялося і відправляється в Київі в укр. церквах українською мовою. Це війшло вже в життя і укріпилося.

Київ не сподівався так скоро бачитися з вами. Нічого не знав про наступ. Але вже за кілька днів большевики почали метушитися і вивозити все, що попало в руки: посуд, меблі, електричні проводи, телефони, шиби з вікон, харчі, одяг, обув.

Вже під час евакуації українське громадянство почало формувати орган, який би міг перейняти владу в місті. Після виходу большевиків ніхто не приходив майже два дні. Щойно 7.V. під вечір війшли перші польські частини.

На другий день ми вже бачили досить великі відділи. Вони поставили щось півтораста тяжких гармат біля Лаври, у Царському Саду, але стрілянини не було.

Коли ввійшли польські війська, то в Києві вже функціонувала влада Київського Громадського Комітету. Стрінено перші й дальші відділи військ спокійно й з рівновагою. Характерне відношення місцевих поляків до українців.

Після входу на Крещатик, командантові польських військ поляки запропонували вивісити на Городській думі свій прапор, але він відповів, що це столиця України і личить вивісити лише український прапор. А коли до нього підійшли запобігливі жидки з хлібом і сіллю, він відповів, що приїде Головний отаман — президент України — він, як господар цієї землі, може прийняти хліб і сіль.

Не обійшлося й без курйозів. До Гром. Комітету звернувся якийсь польський офіцер з пропозицією стати йому в допомозі в боротьбі з ворожим елементом. На незрозумілу з початку пропозицію Комітет не відповів. І почув, що вони кермуються думкою: Польща для поляків, а Україна для українців, і хто буде перешкоджати тому, того зараз відси викинуть. Комітет знову відмовився. Але ми знаємо, казали військові поляки, у нас є розвідка й відомості, що тут є багато москалів і жидів, ворогів України. То ваше діло, ми жандармськими справами не займаємося, — була відповідь Комітету.

Знову ж — на складах "Дніпросоюза" було багато мануфактури, харчових продуктів і т.ін. Польський офіцер, гадаючи, що воно лишилося після большевиків, хотів усе зареквірувати. Йому на те заявили, що це майно українських кооператив. "Яких українців?" — "Таж тут немає українців. Українці з Головним отаманом у Вінниці, й Україну тільки ми починаємо будувати" — сказав офіцер. Звичайно, на це йому показано, що цей "Союз" має річного обороту 7 мільярдів, об'єднує стільки кооператив, має такі й такі відділи. Все те здивувало офіцера. Пішов до командата армії по інструкції, а цей прибув негайно і з вибаченням ліквідував неприємний інцидент.

Українські частини увійшли в місто днів через три. Їх виглядали всі. Населення натерпеливилося, а коли українське військо ввійшло, радість була безмежна. Я пережив усі входи і в'їзди у Київ і був їх свідком, але кажу, що такого щирого, одностайного і тріумфального входу, як українців, я не бачив. Що їх обсипали квітами, вітало все населення — це знаєте. А я

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 354

додам, що інтересні не так ті квіти, як ті сльози, якими зустрів народ "своє військо", "своїх козаків". Баби перекупки, міщани плакали з радості й сіяли від радощів своїми козаками. Я відчув, що ось тільки тепер між армією й отсим байдужним до всякого уряду населенням сталось внутрішнє, глибоке єднання. Вони поріднились.

Справу харчевої кризи поладнано в той спосіб, що заосмотрення міста взяли на себе кооперативи. Польське військо не йде в Києві на села переводити реквізиції.

Київське громадянство під большевицьким ярмом вилічилося з партійного сектанства до грунту. Як умову взяти участь у формуванні кабінету київське громадянство поставило Гол. отаманові діловий, етичний принцип і ні в якому разі партійний. Боротьба партій доводила до диктатури одної якоїсь партії, до безладдя, що ніколи було поза партійними інтересами бачити державні.

18.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю лист О. Ф. Скорописа в відповідь на мій до нього, копію з якого я записав тут 26.V.

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Aspang, ІІ.VI.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Під холод і дощ перебралися ми на село; сидимо в мансарді, слухаємо, як внизу річка шумить, як по даху дощ капотить, дивимося крізь сивий серпанок туману-дощу на клаптики поля й городу, на лісові горби і терпеливо чекаємо кращої погоди. Вчора збирали в лісі шишки й гіллячки, знайшли пару десятків суниць і 1 сироїжку; підемо і сьогодні по теж саме, як дощ перестане.

Їхати ж до "відповідної праці через Варшаву на Україну", як телеграфував Лівицький, не збираємося поки що; хіба аж справді до краю дійде з грошима і виясниться, що тут справді зробити нічого не можна. Що тут тільки з гетьманом можна б було щось серйозне розпочати, то це для нас абсолютна і ясна істина, про яку, очевидно, з Вами нам листами трудно буде договоритися, як це ясно з останнього Вашого листа видко. Ви пишите, що щеб зрозуміли нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об'єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на те-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 355

перішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі написали, зовсім не відповідає дійсності. Слово "дегенерат", яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді, коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відповідальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх його гетьманату, [тоді] я не знав, як поставитися до цього твердження. На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе з дня в день зустрічатися з ним, обговорювати самі різнородні справи як теперішні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже — на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна, з державним розумом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалістів-федералістів, з лідерами якої (Кушнір, Мацієвич, Славинський, Лотоцький) оце тепер довелося мені балакати про справи державного будівництва. Коли Ви вдумаєтеся в трагічне становище українського гетьмана, який став гетьманом всупереч і під гул прокльонів цілого УКРАЇНСЬКОГО громадянства, яке зробило все, щоб відштовхнути од себе і кинути його в обійми москалів і, одірвавши од землі, а значить, і сили, в руки всевладних і русофільськи настроєних німців, то, може, з того, що Ви кладете у вину гетьманові, впаде добра частина і на наші українські плечі. І, власне, це розуміння зробило з мене за гетьманщини прихильника Скоропадського, хоч особисто він не зробив нічого, що хоч би трошки мене могло притягнути до його особи, як такої. Основне для тодішнього, як і теперішнього співробітництва при будові української держави є для мене те, що поза ним Ви не вкажете мені ані одної особи, яка могла б зробити принаймні те, що вже досягнув був Скоропадський.

Вашу фразу — "за ввесь час революції ніхто Україні не зробив стільки зла, як Скоропадський з Тренером" — я ніколи не написав би сам, і Ви могли написати її тільки не беручи речей порівнюючи, а беручи помилки Скоропадського + Тренера + НАШІ (найбільші! Як я завжди твердив) на рахунок його одного. Коли Ви спокійно, не думаючи про гетьмана як про особу, запитуєте себе, коли і що позитивне мала Україна з початку революції, то скажете безперечно, що поза величезним підняттям національного романтично-держав-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 356

ного настрою за часів Центральної Ради, позитивно-державне, дійсно реальне, бо має свою культурну вартість (отже, не секретаріати і міністерства, не гарні слова і універсали), збудоване було за часів гетьмана: два університети, академія наук, покладений початок національної армії, доконаний психологічний здвиг як у масах селянства, так і зденаціоналізованої і чужої інтелігенції, що українська держава може справді бути дійсним фактом, а не "радянською опереткою", досягнене справжнє, хоч і неофіціальне признання за кордоном, і то в наших етнографічних, а не петлюрівсько-варшавських межах, налагоджений був сякий-такий державний апарат. Щоб із-за злочинів тих, що зуміли нам наставити українського гетьмана, забувати це все і казати, гетьман крім зла нічого нам не зробив, це значить не бачити об'єктивних фактів, значить не рівняти з тими "народними героями", які все це вже збудоване, завойоване зруйнували. Я чув ще й таке:

"Я б задушив власними руками Скороп.!

— За що?

— За розстріли, вішання українців.

— По його власному наказу?

— Атож!"

Коли ж я на це попросив назвати хоч одного "п. Дорошенка, Науменка чи Болбочана, розстріляних Скоропадським", то мені у відповідь пішли знов-таки карательні експедиції німців і москалів, які робилися під покровом гетьманського імені. Але скажіть же: чи менше людей розстріляли петлюрівські атамани? І все ж таки казнив українця — Болбочана не гетьман, а Петлюра. — Як бачите, Євг. X., тема без кінця. Може вже незадовго вийде наш хліборобський збірник; там Липинський розбирає ці справи більш докладно. Вам одно можу сказати: ми балакали і з Грековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським.; балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічнім безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина і, будьте ласкаві, не лайте його не лише у листах до мене, але і взагалі, бо Ви ж в душі у нього не були. Його особисто — одне побачення у Києві у рахунок іти не може — не знаєте, а я Вам ще раз отут посвідчую, що, зазнайомившись з ним ближче, пізнав у нім надзвичайно симпатичну, одверту і щиру людину, з державним розумом, вищим од нашого ук-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 357

рейнського середнього, а може й "вище середнього" рівня, який за цей час своєї еміграції передумав все, що було у нього негативного в державній праці, і який ні на які авантюри не піде, так само, як і наш гурт, але якому, так само як і нам, так само як і Вам, хочеться мати українську державу на всій нашій землі — од Сяну по Донець, — в якій було б українським громадянам добре, спокійно жити й працювати.

Ви питаєте, при яких комбінаціях вважаємо ми можливим його працю? — Не при тих, які зараз є — це ясно. Що зараз є лиш переходові комбінації, на яких нічого тривкого не збудуєш, то ми і не перешкоджаєм ані словечком "петлюрівській" комбінації. Самі ж мусимо підготовляти лиш грунт для здорової, справді державної нашої комбінації. Чи нам удасться це? — Господь його знає. Але своє мусимо ми робити, бо поза нашим гуртом не бачимо нічого справді державного — самі Петлюри, Винниченки і сивобороді есери [Грушевський], яким, очевидно, ні при яких комбінаціях держави не збудувати!

Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, "люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський". Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть той висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не підемо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з державно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності, і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите — чому Ви нам очей не розкриєте?!

Щодо себе особисто, то я по натурі не політик, бо не крутій. Встряю в політику тоді, коли це абсолютно необхідно, коли поза політикою немає праці (революція 1905, війна). І поки що можу твердити, що встряю я туди де не гарні слова, а де діло робиться, хоч би на мене за це собак вішали. Тому я не маю чого червоніти за моє спільчанство, не червонію за те, що Грушевський не хотів мене прийняти прилюдно за працю в таборах, і не боюся, що на мене гриматимуть наші свідомі за скоропадщину.

Без кінця, справді! Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа сердилися. Тут же одверто написане те, що думаю у відповідь на Ваш такий же одвертий лист. — Пхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді у нас з грошима скрутно.

Щиро Ваш Олександр.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 358

19.VI.1920. Карлсбад.

Несподівано швидко починають збуватись мої пророкування про те, що поляки не вдержаться довго на Україні. Але я не гадав, що так скоро їм доведеться евакуювати Київ. Днів два вже, як в німецьких та чеських часописах з'явилась звістка, що поляки, під напором большевиків мусили покинути Київ і спішно відступають з України. Але така звістка не раз вже появлялась в тутешніх газетах, а потім її замовчували, а через те й тепер я не довіряв їй, хоч на цей раз чехи з обуренням описують, що поляки, відступаючи, зірвали собор Св. Володимира, електричну станцію і водопровід, які ніякого відношення не мають до військової техніки, а тільки наражають мирне населення на бідування та пошесті. Але у вчорашньому номері "Вперед", значить, з дозволу польської цензури надруковано повідомлення польського Генерального штабу, що 30-ти тисячна большевицька кінниця під проводом вже відомого з большевицько-денікінської війни Буденного зайшла на зади польської армії і перервала комунікацію, зайнявши Фастів, а через те польська армія мусила евакуювати Київ, зірвавши мости на Дніпрі. Про зрив електричної станції, водопроводу і собора Св. Володимира нічого не говориться, та це, певне, і брехня, бо це було б вже варварство далеко гірше большевицького, яким обурюються так поляки.

Звістка ця безмірно засмутила мене, хоч я і сподівався її, але аж на осінь. Засмутила вона мене і по особистих, і по загальних причинах. Тепер всі три мої сини в небезпеці. Найменший, Івашко, під час зайняття Києва поляками був у Кононівці, одрізаний фронтом, що починався за Борисполем. Боязно, щоб большевицьке військо не розгромило Кононівки, не розстріляло Івашка або не захопило його до війська, бо хоч йому ще тільки 17 років, а росту він величезного. Петрусь, приїхавши з українською владою до Києва, ввесь час поривався перебратись через фронт до своєї жінки в Кононівку і тепер напевне не виїхав з поляками з Києва, а приховався десь, щоб потім перейти до Кононівки. Це страшенно небезпечно, бо хоч він і має досвід добре пристосуватися, як бувший солдат, до червоноармейців, але все-таки коли його пізнають, то можуть розстріляти. Напевне, він вже почув, що Винниченко переїхав з Відня через Германію на Московщину, а відтіля в Харків. Якщо Винниченко буде стояти на чолі української Совєтської Республіки, а це можливо під час війни з поляками, то Петрусь непевне увійде з ним в зносини, якщо буде живий, і знов піде до нього секретарювати. Так принаймні він казав мені ще в січні, коли збирався до Києва, бо служба під Петлюрою йому страшенно не подобалась, і він, приїхавши у Варшаву, голосно висловлювався, що Петлюра ліпше зробив би, якби застрелився на Україні після катастрофи, ніж мав втекти під опіку поляків у Варшаву. Це, очевидно, донесли до ушей Петлюри, бо він ввесь час ставився дуже холод-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 359

но до Петруся, а може ще й через те, що Петрусь був близьким чоловіком до Винниченка і за Ц. Ради, і за Директорії.

Але доля Винниченка непевна. Поки йде боротьба з поляками, то він потрібний большевикам, а по скінченні її, його напевне зішлють в почесну ссилку комісаром в якийсь Царево- чи Пролетарококшайськ, як колись заслали москалі П. Дорошенка воєводою в Ярополче.

Щодо Левка, то він вже був на підозрінні у большевиків і посидів з місяць в чрезвичайці за другої їхньої офензиви чи навали на Україну. А тепер він зовсім скомпрометувався, бо, бувши членом горожанського комітету, що організували українці замість гр. думи і большевицького Ісполкома, підписував всякі прикази, напр. про організацію міліції, тощо, бо інші члени робить-робили, а підписувати паперів боялись. Не знаю, що він з собою зробить чи подасться з петлюринцями за поляками, чи теж переховуватиметься в надії випірнути, коли на чолі української Совєтсь-кої Республіки, буде стояти Винниченко і, взагалі, українці, які завжди його мали за порядного культурного робітника, який ніколи виразних буржуазних "замашек" ні контрреволюційних тенденцій не мав. В будинку у нас зосталась тільки жінка Левкова, яка учителювала зимою в Бориспільській гімназії, а обоє їх дітей зостались в Кононівці. Але й сам будинок за час польської окупації, як оповідає Ю.М., дуже був скомпрометований: за большевицьких часів його й помітно не було, бо він стоїть собі в садку і ніякого руху коло нього не було. А коли прийшли поляки, то в йому оселився Петрусь та Романченко, який робив реєстрацію військових українців для петлюринського війська. Раз у раз перед будинком стояв автомобіль, ходила маса народу, і большевики, яких багато в суміжнім будинку Каміонського, розпитували, що те все значить; крім того, вони ще за большевицької влади бачили, що нам з села привозили харчі, а з шрамківського заводу — цукор, то певні були, що то наш бувший власний завод, а значить, ми настоящі буржуї. Коли перше вже большевики оглядали будинок, щоб його, як "народное достояние" розібрать на паливо, бо він дерев'яний, і не розвалили тільки через те, що в йому жили "советские служащие" — учитель Левко і "служащая" Ю.М., то тепер вони його розвалять з помсти, що в йому жили петлюрівці; пропаде тоді все наше добро, яке збиралось роками, а дещо й десятками років, як, наприклад, мебель — придане моєї матері від діда. Але, Бог з ним! Взяв чорт дитину, нехай бере і колиску. Мені шкода і журба тільки за дітьми, а Ю.М. дуже жалкує за цим всім і кається, що приїхала сюди; вона гадає, що якби вона була дома, то їй пощастило б все те відстояти. Але я не думаю.

Шкода мені велика, крім дітей моїх, всієї української інтелігенції, яку Петлюра мимоволі спровокував, як Денікін — російську, яка потім мусила з ним тікати з України. Українці якось жили собі притаївшись і робили культурну роботу за большевицької влади, а коли увійшли по-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 360

ляки з Петлюрою, то вони заснували Горожанський Комітет, замість Городської Думи, вітали, як визволителів поляків і Петлюру, скаржились на большевиків і виразно виявили себе ворогами "советской власти". Тепер, коли знов увійшли в Київ большевики, вся українська інтелігенція мусить ховатись або тікати з поляками. Коли большевики виженуть поляків з України, але не матимуть сили розгромити їх і йти на Варшаву, то вони за посередництвом Антанти заключать з ними Андрусівський договір, і тоді поляки будуть виміщати свою невдачу на українцях, як вони це робили і в 17 віці над Виговським і його сподвижниками, яких розстріляли у Вінниці, та над народом, який, тікаючи від поляків, заселив Слобідську Україну. Певне, тепер поляки не будуть розстрілювати інтелігенції, але інтернують її по лагерах, а коли й пустять її далі на Захід, то вона там мусить загибати з голоду, бо місії вже не матимуть ніяких фондів, а "товарищи", що понакрадали мільйони, не схотять помогти їй, як помагали поміщики поляки, своїм землякам за кордоном, куди вони разом тікали після невдачних повстаннів проти Російського уряду. Наша інтелігенція вся складається з пролетарів, а грошей зараз в українського уряду нема, навіть українських, які були торік у Директорії і які тоді можна було ще так-сяк виміняти на закордонну валюту.

Після нового Андрусівського договору візьмуться за заспокоєння поляки своєї частини України, а большевики — своєї. Поляки квапливо будуть колонізувати її мазурами, намагатимуться швидше ополячити українське населення, що вони вже й тепер роблять у Галичині та відданій їм Петлюрою українській землі, а тоді візьмуться ще енергічніше, не жаліючи ніяких адміністративних та матеріальних засобів. Большевики, які й тепер вважають українську школу за найбільше зло, яке роз'єднує "єдиний пролетаріат", з неменшою енергією візьмуться за обрусіння. Але це все мене не страшить, бо раз розбуджена національна свідомість в широких масах народа не може вже бути приспаною.

Я пам'ятаю, що коли я ще малим хлопцем вчився в пансіоні в Одесі, то там якийсь час був сторож, не пам'ятаю вже його ні імені, ні прізвища, який з захопленням читав нам, хлопцям, "Запорожців" Ів. Нечуя і, як тепер я згадую, поясняв нам, що це були якісь зверхлюди, що обстоювали правду, рівність, точнісінько так, як уявляє собі тепер народ большевиків в тих краях, де вони ще не побували. Згадую, що в Перешорах один панок добув за величезні тоді гроші, аж за 25 рублів, празьке видання "Кобзаря" і давав його читати мені й іншим сусідам тільки у себе в хаті. Ніхто того панка, як я добре знаю, не освідомлював національно, так само певне, і того сторожа, але в них говорила, просто, кров, бо це були люди, яких не захоплювало дочиста буденне життя, клопоти про щоденний хліб, вони шукали чогось духовного, але не релігійного. Згадую, як єлисаветградський штундист Калина, людина, над якою попрацювали і потім повішений революціонер Дроб'язгін, і драгомано-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 361

вець д-р П. Т. Михалевич, оповідав нам про такий випадок. Коли послано його було в якесь село на пропаганду штундизму, то там на таємному зібранні, коли він говорив зібраним про святість і велич Євангелії, один селянин поклав перед ним Кобзаря, сказавши: "От, наша Євангелія!". Хитрий Калина почав перегортати книжку, наче ніколи її не бачив і, найшовши наче випадково, голосно прочитав вірш: "І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуюся, Чому не йде Апостол правди і науки". Очевидно, й тоді, в найглухіші часи російської реакції, в народі вже пробивались подекуди малесенькі джерельця національної свідомості, які потроху зливались в струмочки, поширювалась і нарешті за цих три роки свідомість так розвинулась, так обхопила масси, що тепер вже ніяка полонізація чи обрусіння не страшні нашому народові.

22.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа дочки Галі, який має загальний інтерес.

[Г. Чикопенко-Келлер — Є. Чиколенку]

15.VI.1920.

Дорогий батьку!

Дістала твою картку і лист. Щодо грошей нашої місії, то можу тобі сказати лише, що нам і досі не заплатили за май, що Василько ще сидить в Відні, жде з'їзду голов всіх місій і міністрів, а після того має поїхати до Румунії ладнати румуно-український союз. Чи будуть гроші для місій виясниться, кажуть, в Відні, а в залежності від того і можна буде чи написати до Василька, чи почекати його приїзду; наш радник тільки знає, скільки і я, чи будуть гроші, чи ні, себто нічого не знає. Про Празьку, Берлінську і Віденську місії кажуть, що у них є гроші, а решта сидить без копійки, в такому становищі, як наша. Перше платили самі собі по 15 тисяч фр. щомісяця, як Лукасевич робив і Левицький (берестейский), а тепер і на марки немає. Звичайна історія, як допадуться до громадських грошей.

На конгресі я товклась цілий тиждень, зав'язала багато знайомств, робила пропаганду і т.д. Дуже задоволена з того, що поїхала, хоч не було ні коштів, (їздила, розуміється, за свої гроші), ані уповноважень, які прийшли (мандат від Союзу українок і телеграма від уряду про офіціальне призначення мене делегаткою) тоді, коли Конгрес закрився. Це зви-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 362

чайна українська риса: "не знав, забув, спізнився, помилився". На щастя треба всюди приятеля мати: секретарка Міжнародної жіночої організації — моя колега з Едінбурзького університета. Вона мені допомогла, мене допустили сказати коротеньку промову (5 хв.) по-англійськи, допустили до всіх дискусій, конференцій і т.д., але без права голосу; врешті все, що могла одна душа зробити, то я зробила, я напишу справоздання до "Нашої мети" і також пошлю Черняхівській (вона президент "Союзу українок"), і її попрошу десь в газетах умістити, бо не знаю, чи є де газети. Сьогодні є звістка, що Київ евакуювали: здається, тому кінця не буде.

Твоїх листів за 1902—1906 рік на жаль у мене тут немає, вони або в Кононівці, або в Штутгарті; я кілька часу тому назад писала до Зигмунда про мої папери (листи рукописи різні і т.д.), і він обіцяв привезти або прислати їх, якщо той портфель в Штутгарті, але Зігмунд тепер в Кілі і в Штутгарті буде тільки в августі.

Дякую тобі за Федьковича, я тобі писала, що знайшла нарешті Коцюбинського. Франкові дві невеличкі речі ("Малий Мирон" і "Грицева шкільна наука") прийняли до одного швейцарського журналу, я потроху буду містить то в швейцарських, то в французьких журналах, а колись можна буде видати збірником, якщо тепер трудно.

Цими днями до тебе може заїде в Карлсбад один дуже інтересний чоловік: Николай Николаєвич Ге (Nicolas Gay). Це син відомого художника, бувший приятель Толстого, з яким він, правда, розійшовся. Ге жив довго на Чернігівщині (Конотопський пов.) де мав невеличкий маєток; знає добре відносини на Україні, історію і т.д. З 1895 р. він живе за кордоном (він тепер французький підданий), був професором в Сорбоні, відомий журналіст і впливовий чоловік в Франції і Швейцарії. Тут, під впливом Тишкевича, Коваленка, а може просто стихійно він зайняв цілком певну українську позицію, багато пише в журналах за Україну, а що дуже добре пише, то робить враження; я тобі посилаю збірник його статей з Journal de Geneve, який породив багато розмов, дискусій в пресі, і т.д. Це для нас дуже цінний чоловік. Крім того, він тепер без заробітку і вже старий чоловік (62 роки), був експертом російського міністерства земледєлія по вивозу з Швейцарії племінного скота і був би в пригоді колись і українській державі. Я так розписалась про нього, бо це мій дуже добрий і близький приятель, він до мене дуже добре відноситься, радиться, розпитує про історію національного ру-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 363

ху, про людей і т.д. Про тебе він чув і раніш, і я б дуже хотіла, щоб ти з ним познайомився, побачиш із його книжки (чи ти читаєш по-французьки? Може маєш кого, щоб переказав тобі?), із нього самого, яка це цінна людина. Він би хотів якось увійти в зв'язок з нашою пресою, не соціалістичною, бо він дуже скептично до соціалістів відноситься, а з національними партіями, він дуже антимосковського і антиросійського напряму, але як європеєць, а не українець.

Крім того, дуже несподіваний факт, мама все казала, що мати її батька була з роду Ге, отже, розпитавшись Никол. Никол., я можу догадуватись, що вона була рідною сестрою батька Ге, так, що він нам далекий, але родич.

Щодо твоєї оборони Скорописа, можу тобі сказати, хоч він і разом з Липинським, і Липинського можно високо ставити як історика, то все-таки авторитет істориків не заважає їм робити такі помилки, як робить Грушевський: його лист в "Новій добі" є зразок того, як великий розум і ерудиція можуть годитись з дрібно-егоїстичними амбіціями, прочитай той лист. А що у Скорописа ні великого розуму, ні освіти (не кажу вже про ерудицію) немає, то він і того оправдання не має, яке мають Липинський, йдучи (не знаю з яких мотивів) таким антидемократичним, антиморальним шляхом; Дорошенко, хоч і порядний, але безхарактерна і не дуже розумна людина, я придивилась тут до нього, як він переживав переворот Директорії і як трусився за своє "Міністерство"; Шемета я мало знаю. А все те, що говорять про "Союз визволення" незацікавлені люди, про ролю грошей німецьких, як вони витрачені були і т.д., то краще не зачіпати, мені дуже боляче, що, хоч через Вікторію, наше чесне ім'я вплутано в такий бруд, в таку мерзость. А що Скоропис так скоро перейнявся класовими інтересами поміщиків, то [ще] більш дивно, взявши на увагу його недавнє соціалістичне минуле. Правда, таких радикалів, у яких повідпадали букви, дуже багато, але, додаю, мені все ж шкода, що він у нашій родині, бо досі у нас таких не було.

В Швейцарії можеш мати все, що треба: хліб білий, масло, молоко, зимою є топливо, але все коштує досить дорого, навіть і на ці гроші, не кажучи про іншу валюту. Я б хотіла, щоб ти приїхав сюди, якщо виясниться з Васильком і коштами нашої місії.

Посилаю тобі фотографію зі з'їзду, мене пізнаєш під написом на моїм стільці "Ukraine" в першому ряді.

Цілую тебе кріпко. Напиши, як іде лікування, чи краще

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 364

тобі. Як була в Женеві, заходила до Шелухина, він лічиться, уяви собі в твоєму "посижу" Clinique de Beausejous. Всі женевські українці, Шелухин, Чижевський, Вілінські [Олександр Валер'янович та Валерія Олександрівна] і Коваленко, тобі кланялись.

Кріпко цілую, Галя.

23.VI.1920. Карлсбад.

Страшенно я жалкую, що не прийшло мені в голову, коли я закликав жінку приїхати сюди, написати їй, щоб вона привезла сюди мої спомини. Одна частина, власне дневник за Гетьманщини, був захований у Біляшевського в музеї, а початок моїх мемуарів, від 1861 року до 1885, схований був в банку, де служив М. П. Василенко. Я певний був, що ця частина вже пропала, бо всі банки большевики реквізували. Аж вияснилось, що Ю.М. врятувала їх. Коли реквізували банки, то Ю.М. пішла до боротьбиста Полозова і розказала йому, що в одному з банків лежать мої спомини і листування, єдине, що лишилось мені з власності. Коли він вважає їх цінними для історії українського національного руху, то нехай допоможе їх врятувати. Він чув про те, що я пишу записки, і схопився за думку: зараз добути їх від "чрезвычайки", видать, заплативши мені гонорар, але Ю.М. запротестувала, кажучи, що це можна зробити тільки під моєю редакцією, бо без мене в тих помітках ніхто не розбереться. Полозов одповів, що він поговорить про це з своїм ЦК і з комісаром просвіти Шумським. Коли Ю.М. прийшла до нього другого дня, то він сказав, що вони рішили передать мої папери в розпорядження Академії Наук, тоді вона звернулась до А. Ю. Кримського з проханням віддать їх їй, коли вони будуть передані Академії, але Кримський одповів, що мені можна видать хіба копію, бо передача та зробиться офіціально, про що вже говорив йому по телефону Шумський. Тоді вона звернулась до Багалія, але той порадив згодитись на це, бо іншого виходу нема. Академія доручила відшукати ті мої записки своєму урядовцеві, але він їх не знайшов. Ю.М. була певна, що вони вже пропали, а розпитатись не було в кого, бо М. П. Василенко був між денікінцями в Ростові, а замістителя директора банку взято кудись на громадські роботи. Коли приїхав Василенко, то виявилось, що сторож банку, думаючи, що це Василенкова шкатулка, переховував її десь з його речами. Нарешті Ю.М. найшла ту шкатулку і, виїжджаючи сюди, доручила Левкові і Петрусеві передать її в музей Біляшевському, де вже є на схові мій портфель з дневником за гетьманські часи; думаю, що Левко чи Петро зробили це. Решта моїх мемуарів, що писав я вже в Галичині, переховуються в бібліотеці Дівочого Інституту в Перемишлі, куди їх поклав д-р Греголинський. Шкода, що нема їх тут, бо від 1861 до 1901-го, що у мене вже приготовлено до друку, можна було б тут продати "Часові" або

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 365

"Дніпросоюзові" і на ті гроші проіснувати якийсь час. Тепер, не знаю — коли їх можна буде перевезти сюди, бо поляки, певне, вже не спроможуться вдруге зайняти Київ, а коли його захоплять врангелевці, які оце вже зайняли Мелітополь і все східне побережжя Ч. моря, то мені туди появлятись небезпечно та й, певне, ніякої комунікації через Польщу чи через Румунію з Києва не буде.

24.VI.1920. [Карлсбад].

Мабуть під впливом страшних оповідань Юлії Миколаївни, а головне, через боязнь за життя моїх хлопців при тій небезпеці, що тепер склалась на Україні, у мене вже третій день десь в глибині шлунку починає нити, як хворий зуб. Біль перестала була ще дорогою до Варшави, і не боліло два місяці, а тепер серед лікування карлсбадськими водами, ваннами, радіональними грязевими припарками знов починає, і я страшенно боюсь, щоб знов не звалитись з ніг. Намагаюсь заспокоювати себе всякими логічними доводами, але прокляття отого інстинкту продовження роду не дає мені спокою. Що значить життя моїх — Івашка, Петруся, Левка в той час, коли ввесь народ український продирається на волю через дрімучий, колючий ліс чи поміж тісних гострих скель на ясний простір, лишаючи на колючках та гострих скелях криваві клапті одежі з мясом, проливаючи кров по дорозі? А отой егоїстичний, животний інстинкт продовження роду примушує серце боліти за отими кривавими клаптями, бо боязно, щоб то не були мої хлопці! Ю.М. оповідає, що Івашко скілька раз поривався вступити до повстанців, то тепер, коли мобілізують його большевики, він, певне, втече і пристане до повстанців; хлопець він сільський, міцний, добре їздить верхи, а стріляє артистично, бо змалку возиться з рушницями, почавши з монтекрісто, з якого не раз прострелював собі то плече, то ногу, а раз справжня рушниця мало не одірвала йому пальця на руці. Петрусь, певне, притаїться і спробує добитись до жінки в Кононівку, а Левко, можливо, подасться з поляками, і коли буде функціонувати український університет в Кам'янці, то читатиме там лекції по археології.

26.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи О. Ф. Скорописа, д-ра Б. П. Матюшенка та судового надрадника Р. Т. Дмоховського з Перемишля*, бо вони мають загальний інтерес.

* Лист Р. Дмоховського в матеріалах щоденника не виявлено — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 366

[О.Скоропис-Йолтуховєький — Є.Чикаленку]

Aspang, 19.VI. 1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

У Відні застав я одного Вашого листа; вернув сюди, а тут вже другий є з такими хорошими (на ці часи) звістками*. Щирий привіт Юлії Миколаївні! Добре все ж, що так щасливо минув ще й цей період.

На жаль, з Вашим листом Neue Fr. Presse принесла знов сумну звістку, що фронт полъсъко-болъшевицъкий пересувається з Борисполя аж на лінію Кам'янець-Рівне! Якщо це справді так, то це велике лихо, бо ж Прокопович і навіть Єфремов дуже заангажувалися у петлюрівську "польську інтригу" (мені здається, цей Ваш вираз тут більше пасує, ніж там, де Ви його уживали)**. Чи читали Ви промову Єфремова на банкеті у Києві?

Але ми себе тут потішаємо, що може це ще лиш газетно-державна спекуляція на дальше пониження подібної польської марки. А проте, щоб там не було, то порадити Вам спішить до Києва не можу, коли Ви мені, молодшому так одраджували подаватися у той край політичного божевілля. Якби я хоч крихітку мав віри у петлюрівську здібність до державної організації, я б поїхав туди, бо вважав би своїм обов'язком, коли не на відповідальній, то, бодай, на невідповідальній праці, вносить елемент спокійної тверезої недемагогічної поведінки. Але доки ця петлюрівська зграя не скінчиться повним крахом, гадаю, що це безнадійна, нікому не корисна справа і я в надії, що, може, сидячи тут, удасться хоч трошки підготовити грунт до справді будівничого державного виступу, сидітиму, поки брак грошей не змусить нас пуститися у мандри. Цей місяць з переїздами та всякими закупками вивів наш бюджет з норми, і ми живемо надією, що дальше життя тут, коли убудемося, знатимемо, де, що купувать можна і т.ін., принесе нам економію. Але за те, з другого боку, у нас все гаразд: Вікторія пригадує, що у Кононівці більш 2-х вареників не їла, а тут вже цілому десяткові раду вчора дала. Це значить, що є добрий апетит, а при тім ще й кашлю не чути; так що ми вже й не дуже здивувалися, коли вона позавчора, опершися на молодий дубок виважила його з коренем!..

* Що приїхала моя жінка, Юлія Миколаївна — Є.Ч.

** В моїм листі до нього про аграрну реформу по програмі хліборобів-державників — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 367

Листа Вашого до Юлії Миколаївни — повертаю Вам, бо пересилать його тепер можна тільки до Карлсбада. Під цей побут у Відні я нікого з тих людей, про яких Ви говорили в ваших листах, не бачив особисто і до "Українського прапору" цим разом написав. Минулого разу я був особисто; редактор обіцяв мені це особисто зробити, і мені це прикро, що так вийшло.

Заїхати я до Вас, розуміється, збираюся, думаю, що це станеться в початку липня при проїзді до Німеччини, або в кінці — при повороті звідтам. Можливо, що Вам тепер, з приїздом Юлії Миколаївни потрібні будуть Ваші гроші — напишіть, бо 500 марок я можу спокійно з собою Вам перевезти; тоді як висилати почтою чи банком звідси вільно лиш по 500 австр. корон.

Щиро Ваш (Підпис).

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

Berlin, Geisbergstr. 22 21.VI.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Не гнівайтеся, що так довго не відповідав на Ваш лист. Річ у тому, що весь цей час жилося якось так заклопотанно і нервово, що ніяк не міг зібратися. Хотіли ми їхати до Києва шукати своїх родичів. Все міркували, чи вдвох їхати, чи мені лише самому, врешті вирішили, що я сам поїду, а Маруся зостанеться в Берліні. Почали лаштуватися до мого від'їзду, купувати деякі речі, аби завезти в Київ, клопотатись за візи. Все вже було готово і всі справи, на минулому тижні я вже мав вирушити, коли маєш! — "Київ евакуйовано", читаємо в газетах. Так і пішли на марно всі клопоти, не встиг використати момента. Тепер вже залишили, розуміється, всякі мрії про можливість близького побачення своїх і сидимо поки що в Берліні.

Як воно далі буде, ще нічого не знаємо. Треба вибиратися кудись в інше місце, бо при берлінській дорожнечі на довший час не стане коштів прожити.

Я певен був, що вся ця польська авантюра зірветься, але не гадав, шо так скоро, сподівався, десь на осінь. Але виявилося, що внутрішній розклад польської армії пішов скоріше, ніж думалося, й глибше. Відомості, що доходять сюди, говорять про колосальне збольшевичення польського війська, та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 368

й, взагалі, я сумніваюся, аби ще вдалося полякам після отриманої поразки знову "вирівнятися". А з тим вже остаточно наступає кінець петлюровщини, кінець польського зближення. І з історичною послідовністю маятник української політики одкидається в другий бік — в сторону Росії. Дуже симптоматичною являється вістка, що була на днях в німецьких газетах: ніби московський уряд звернувся до українського (очевидно, несовєтського українського) з пропозицією миру на умовах визнання самостійності України, але з тим, що Україна заведе у себе совєтський лад і вступить в союз з Росією проти Польщі. Від формульовки цієї так і тхне Винниченком, не дурно кажуть, що большевики прийняли його дуже радо. Наскільки вірна ця звістка — невідомо, але як симптом вона цікава, і треба думати, що, власне, в цьому напрямі розвиватиметься акція переважаючої більшості українських політиків як лівих наддніпрянців, так лівих і правих галичан.

Мушу сказати, що від усієї лінії, коли її зручно повести, я готов сподіватися далеко більше користі, ніж від польсько-українського флірту. Тут, в Берліні, живемо ми дуже замкнено, з усієї української колонії піддержуємо стосунки тільки з кількома людьми, а більшість публіки як офіціальної, так неофіціальної нашої так розпаскудилась, що противно і бачить їх, не те, що говорити. Цьому вскриванню всяких таємностей, і, звичайно, брутальностей, дуже спричиняється діяльність тутешньої фінансової ревізійної комісії (Мірний, Галин і Сокович). Як прийде Галин чи Мірний та пооповідають про розкриті ними "художества" таких-то та таких панків — просто аж жах бере! Між іншим оказується, що і за Вашим сусідою по пансіону п. Шрагом рахується отримання від п. Супруна 75 тис. нім. марок напередодні його одставки з посади радника англійської місії. Та й хто тільки не фігурує в цій "свистоплясці" коло українських народних грошей!

Як же Ви почуваєте себе, Євгене Харламповичу?

Чи підкріпилися добре, чи заспокоївся шлунок Ваш? Ви не рахуйтеся, буть ласка, з тим, чи відпишу я Вам зараз, чи ні, бо писака з мене завжди був поганий. Повірте щиро, що отримати від Вас листа — це завжди така велика приємність для нас! Вже як матимемо вільну хвилину — не забувайте щиро вдячних Вам

М. і Б. Матюшенків

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 369

P.S. Чи читали Ви в "Газеті Варшавській" від 12 червня інтерв'ю з Ніковським, де він говорить про курс політики здорового національного егоїзму в відношенні до меншостей на Вкраїні? Як це безтактно! Або промова Єфремова на урочистім обіді з польським генералом в Києві, де він розвивав думки про глибину польсько-українських симпатій? Ця промова тепер, після вступу большевиків, може коштувати Серг. Олек. дуже дорого, якщо він зостався в Києві. Взагалі, читаючи відомості про настрій наших людей, що проживають сей час в тих страшних обставинах, бачиш, як це на всіх вплинуло. Я отримав листа з Вінниці від 1/VI, де мені пишуть, що моїм партійним товаришам моя позиція видалася надто лівою (?!) і, як бачите із вступу с.д. в кабінет, вони не поділили її.

Всього Вам найкращого!

Ваш Б. Матюшенко.

1.VII.1920. Карлсбад.

Вчора я вернувся з Праги, куди їздив, аби скористуватись пропозицією д-ра Є. Лукасевича і позичити у нього грошей. Коли він ще за гетьманщини їхав на чолі місії до Швейцарії, то продав в Києві свій дім і, перевівши гроші на швейцарську валюту, має тепер колосальний капітал, бо курс тоді був дуже добрий. Коли я тут, в Карлсбаді, висловлював йому свої песимістичні міркування щодо результатів петлюринсько-польського альянсу і обаву, що уряд далі не зможе видавати мені обіцяної пенсії, то він запропонував мені позичити у нього хоч і тисяч сто ч. корон, тобто коло двох мільйонів (!) карбованців по теперішньому курсу. Я доводив йому, що коли большевизм запанує на Україні надовго, то я не дістану платні за маєтки і не зможу йому віддати позичених грошей, але він так певний був в успіхові польського наступу, що напосідався, аби я таки взяв у нього грошей. Я побоявся брати багато і попросив тільки 50 т. ч. корон. Тепер, розмінявши франки на корони, він викликав мене до Праги. Я, будучи певний, що большевики візьмуть таки верх над поляками, і я останусь без пенсії, поспішив поїхати і взяти ті гроші. Тепер, коли поляків виперто з Києва, Лукасевич дивиться не так оптимістично, а всетаки не вірить в остаточне торжество большевизму і ще марить про купівлю в Києві будинку з великою усадьбою, щоб мати і сад, і город. В Празі цих три дні був "Злет соколів" і конгрес письменників, а через те натовп був величезний; кажуть, що приїхало більше сотні тисяч душ; скрізь по улицях видно було мужчин і дівчат в сокольськім убранні, всі доми і балкони прикрашені прапорами, килимами, скрізь чутно гуртові

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 370

співи сокільських товариств зо всієї Чехії. На це торжество чи, власне, на конгрес журналістів, приїхали з Відня — Олесь, Сірий та В. Кушнір, з якими ми разом обідали і вечеряли. Олесь страшенно потовщав, роздувся від пива, а Сірого й пізнати спочатку не можна, так він розгодувався в "голоднім" Відні. Взагалі, наші емігранти, що виїхали з України за часів Директорії, живуть так розкішно, як не жили й справжні буржуї та поміщики за царських часів. Наприклад, коли в ресторані, де ми обідали, господар запропонував доброго коньяку, якого він випадково добув, то М. Шаповал, випивши чарку і скривившись, сказав, що "це чорт-зна що, а не коньяк". Я не втерпів і оповів, як в Херсонщині коло Кривого Рогу, де на селянських наділах найдено всякі руди, селяни порозпаскуджувались всякими напитками. На одній станції сидять і випивають, розмовляючи з інженерами та директорами, приїжджі бельгійські акціонери; коли це входить селянин, на землі якого знайшлась дуже цінна руда, і він продав її за великі гроші і купив собі скілька сот десятин пахотної землі. Знайомий директор любезненько пропонує йому випити з ними коньяку. Селянин подивився звисока і знехотя каже: "Не хочу!.. а втім, якщо "Мартель", то питиму". І це говорить селянин, який перше радий був смердючій сивусі, а тепер перебирає фірмами найдорожчого коньяку.

Отак тепер поводяться і наші соціалісти-емігранти, що або понаспекулювали на валюті, або просто понакрадали державних грошей. А будущі емігранти, що тепер втікають з України з поляками, вже не матимуть ні грандіозних окладів, ні мішків з гривнями, бо тепер український уряд зовсім не має ніяких грошей, а якби й були, то ціна їм тепер як за простий білий папір, тоді як за часів відступу Директорії, в початку 1919 року, гривня коштувала дорожче австрійської корони!

Сірий привіз мені з Відня дуже приємну для мене вістку, яка дуже зворушила мене і підбадьорила. Він сказав, що В. К. Винниченко, виїжджаючи на Україну, доручив Сірому довідатись про мій матеріальний стан і, коли мені треба грошей, то я можу брати в "Дзвоні" скільки мені треба з тих, що йому належать. Дуже мені приємно було почути це, але я подякував, сказавши, що мені ніяково брати гроші від автора "Відродження нації", який в третім томі дуже негативно поставився до мене, хоч і не назвав мого прізвища, привівши мій лист до нього, який я йому послав через Левка Ганкевича у відповідь на його пропозіцію допомогти мені. Але Сірий одповів, що Винниченко це передбачав, бо доручив сказати мені, що хоч він вважає мене за свого політичного противника, але все-таки вважає мене за свого "батька-приятеля". Це дуже приємно мені було почути, але я і від рідних дітей своїх стараюсь не діставати допомоги, а тим паче від духовних. Батькам легше давати дітям, ніж брати від них. Взагалі приємніше давати кому-небудь, ніж брати, бо всяке діставання накладає на людину якийсь моральний

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 371

обов'язок, якусь тяготу. Врешті я сказав, що коли мені доведеться звертатись за грішми, то хіба в формі авансу на видання моїх споминів. Що не кажи, а стара російська приказка дуже мудро говорить: "Не имей сто рублей, а имей сто друзей".

6.VII.1920. Карлсбад.

По газетах видно, що справа польсько-петлюринська рішучо не вдалась і становище поляків загрожуюче. Вони мусили віддати Мозир та Калинковичі, якими володіли майже півроку і які були ключем до Києва; на Україні бої йдуть на Случі, значить майже на тій границі, яку вони провели по договору з Петлюрою і по яку володіли Україною всю зиму. Головнокомандуючий гр. Шептицький польський в розмові з інтерв'юером висловився, що громадянство польське розбилось на партії, які ворогують між собою, в той час, коли само існування держави польської загрожене і коли треба всі сили напружити для її рятунку. Видно, справді, становище Польщі загрожуюче, бо там витворилась диктатура військової Ради, що складається з 19 членів, в склад якої входять: начальник Держави, прем'єр-міністр, військовий, закордонний та апровізаційний міністри та по одному представнику від сеймових фракцій. Цій Раді передано всю рішаючу владу щодо військових справ та заключення миру. Що діється тепер на Україні, нічого не відомо, промайнула тільки звістка, що уряд петлюринський і сам він урядують в вагонах, в Кам'янці! Тобто знов та сама ситуація, що була в 1919 році. Про Київ та большевицьку Україну теж нічого не чути, є тільки звістка, що комісаром, тобто генералом-губернатором України, знов настановлено чужинця Раковського, а на 18 членів українського "Совнаркома" є всього 5 українців, але Винниченка між ними нема; кажуть, що його большевики досі не перепустили через свою границю, і він сидить з Розалією Яковлевною в Ревелі; певне, вона знов веде переговори з большевицьким урядом, але тепер вони до неї ставляться вже не так привітно, як за часів гетьманщини. Я думав, що большевики розумніші і скористаються Винниченком, аби одвернути українців від польсько-петлюринського альянсу, але, очевидно, вони певні, що й самі справляться з поляками, не ускладнюючи справи ще питанням про українську державність, якої буде добиватись Винниченко. Де мої сини і що з ними, абсолютно ніяких вістей не маю, але чомусь щодня сподіваюсь вістки про Левка, який, напевне, подався з петлюринським урядом на захід і може пристроївся лектором по археології в Кам'янецькому Університеті або теж сидить десь в Кам'янці в вагоні, але знаючи нехіть Левка до писання, не сподіваюсь, щоб він сам написав мені про себе та про братів, хоч знає добре, що це мене страшенно турбує.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 372

7.VI1.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи О. Скорописа, Б. Матюшенка, які торкаються сучасних подій.

[О. Скоропис-Йолтуховський та В. Скоропис — Є. Чикаленку]

3.VII.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Тут все дощі та зливи.

Вчора не були ми на пошті, а нині наспіла ваша листівка, де Ви говорите про вашу поїздку до Праги та позичку грошей. Таким чином, моя пропозиція в листі, який тут вкладений, вже не може бути прийнятою Вами під розвагу. Лишається ще справа з Ніковським. Але я пригадую, що у Києві у Вас були не дружні відносини з ним, то і тут прошу Вас зробити заходи лиш в тім разі, коли це не зв'язане буде з якими небуть неприємними для Вас переживаннями. Німецькі ваші марки, згідно з цею вашою одкриткою, вводимо й тепер у наш, бюджет і дуже Вам вдячні за них, бо це значить: ще цілий місяць життя забезпечений і критичний час одсувається надалі. Якби найти сякий-такий заробіток, щоб можна було продержатися ще цю зиму як минулу, то все здається, що тоді можна б було на ту весну спокійніше податися в Перешори, навіть тоді, коли б абсолютно всі політичні комбінації не принесли нам жодного порятунку. З "Волею" зараз, на жаль, нічого зробити не можу, бо оце 6-го ми збираємося у Райхенау — Липинський все ще хворий, — і до Відня я поїду не раніш, як за яких два тижні. Я їм писав і говорив, так що думаю, що справа тут стоїть так само, як і зі мною: позавчора одержав <...>, що моя передплата вичерпана вже: як не пришлю дальшої, то припиняють висилку. Вам цього, очевидно, не хотять лиш написати. В "Українському Прапорі" я був знов особисто і переконався у адресовій їх книжці, що адреса Ваша внесена. З того, що Ви про "Український прапор" тепер не згадуєте, виходить, що його вже висилають Вам.

Що Олесь і Сірий на віденських харчах виховали собі "товсті телеса" — це не диво. Всі дійсні наші пролетарії у Відні виглядають досить добре; хлібороби вже значно гірше. Але одколи ми тут оселилися, научилися діставати масло, молоко і яйця, то Вікторія своїми варениками, коржами —

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 373

на завтра проектує навіть справжній струдель! — доведе і мене скоро до пролетарського товстотелесія...

6-го ж, можливо, вирішимо чи можна тепер буде мені (з Дорошенком) вирушити до Німеччини, чи треба із-за браку грошей, що певніше одкласти на пізніше. Тоді Вам про це докладніше напишу. Щиро вітаємо вас обох.

Ваш Олекса.

Ол. Філ. писав, що я прихворіла, але зараз я знов здорова: то були вісті з фронту та спека передгрозова, що і вплинуло на нерви, а тоді, як звичайно, і на живіт. За весь час мого заміжнього життя, здається, тільки третє таке заболіваніє було: одно після Берестя, друге після переїзду з Варшави до <Ці...> і оце тут, може і через різку зміну харчів, там жили впроголодь, а тут зразу і масло, і молоко <...>

У мене передчуття, що ось-ось Левко або напише звідкись, або і сам приїде — не знаю звідки вже. Шкода, що так неудачно скінчилася і ця українська справа, але дуже ловко, що полякам наб'ють трохи морди! Аби хоч у самій державі їх трохи дістали, то тоді б може од злорадства трохи легше на душі стало за ті шкоди, які вони не тілько нам, а й багатьом зробили. Ну прощай, чи пише Галя, до нас — ні.

Цілую, Вітя.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

2.VII.1920.

Berlin, Geisbergstr. 22 bei Harbig

Високоповажаний Євгене Харламповичу! Одержали вчора Вашого цікавого листа. Велике, велике спасибі Вам і Юлії Миколаївні за передані відомості. Хоч як не сумні, але для нас це властиво перші, так мовити, аутентичні вістки про життя декого з близьких нам людей в Києві. Так мучає нас, що прогавили момент і не встигли бодай заскочити до Києва, може хоч витягли б кого-буть звідти! А то тепер вже зовсім відрізані і, видко, вже надовго. Як так жилося всім тоді, то тепер, особливо ж [для] українців, треба сподіватися ще різного лиха. Де то тепер вся та українська інтелігенція, яка так легковірно полетіла на заблищавший їй промінь визволення, який побачила вона в польсько-українській згоді? Не могли ж вони всі евакуіруватись. Та коли і виїхали, то може ще гірше для них буде, бо випнуться за корбон і пропадатимуть тут. Зараз трудно

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 374

мати надію, щоб хоч маленький клаптик територій зостався у т. зв. української влади. Коли вірити газетам ("he Matin" від 30/VI), то вже і Кам'янець евакуйовано, і большевицька кіннота зайняла вже передмістя Дубна. Які у Вас є відомості? Може більше доходить, бо Вам ближче до сходу, до Польщі. Тут, крім скупих газетних відомостей, нічого не маємо. Посольство тутешнє, наше, знає, звичайно, ще менше ніж ми, бо ми хоч з французьких газет дещо довідуємося, а вони і того не читають.

Чи запаслися Ви грішми настільки, щоб могли довший час без т. зв. пенсії прожити? З цим дуже треба тепер рахуватися, бо у наших урядових установ грошей вже обмаль, а скоро і зовсім не буде. А видатки у Вас тепер, з приїздом Юлії Мик., будуть ще більші. Будь ласка, Євгене Харламповичу, якщо буде у Вас з грішми скрутно, напишіть просто, без церемоній, ми постараємося тоді улаштувати Вам якусь позичку. Маючи на увазі можливе дуже довге перебування тут в Європі, ми вже старалися до тіпітит'а скоротити видатки. Оце останній місяць живемо в Берліні, шукаємо іншого місця, якщо не зовсім десь в іншому городі, то бодай десь на околицях Берліна.

Погано, що знову ваш шлунок непокоїть Вас. Бажаємо від душі, щоб бодай цей фізичний біль не мучив Вас, щодо моральних, якими всі ми зараз боліємо, то на них, на жаль, не найдеш ліків тимчасом.

Щиро вітаємо Вас і Юл. Миколаївну!

Не забувайте відданих Вам Б. і М. Матюшенків.

Сьогодні приїхав сюди лікуватись празький посол М. А. Славинський. Хоч він, окрім газетних новин, нічого нового не дістав з України, а все-таки настроєний оптимістично і не вірить чеським та німецьким газетам, в яких говориться, що поляки вже почали евакуювати Львів. Він завіряє, що поляки одступили не в результаті нещасливих боїв, а в цілях збудувати тісний, суцільний фронт, щоб большевики не змогли знов продертись їм в зади (тил), як це недавно зробив Буденний, перервавши в кількох місцях залізницю, і тим ускладнив апровізацію і амунізацію польської армії. Поживем — побачим. Юлія Миколаївна дуже жалкує, що не знала про від'їзд з Відня до Києва санітарного поїзда Межинародного Червоного Хреста, в якому їхали знакомі лікарі — Холодний та Горбенко. Вона б пристроїлась там "сестрою" і, здавши в Києві комусь квартиру нашу і поховавши всяке майно, вернулася б сюди і привезла мої спомини, про які я щодня згадую і які мені дорожчі за життя. Вона дивується, що мене не тягне в Київ, не цікаво, що робиться

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 375

з будинком, який без ремонту так спустошиться, що большевики розберуть його на паливо. А мене дійсно зовсім не цікавить ніяка моя власність, навпаки, я з неприємністю згадую про неї. Дім в Київі такий, що неварто затрачати великих грошей (та їх і нема) на грунтовний ремонт. Маєток в Перешорах згадується мені тільки тими неприємностями, які я там раз у раз мав, то переорюванням сусідами границь, то порубками в посадках, які насаджував однолітніми сіянцями і які селяни рубали вже на полудрабки, на дишлі, а тепер може й зовсім повирубували на паливо. Не кортить мене вертатись на Україну, хоч Ю.М. запевняє, що й за большевицької влади я міг би спокійно жить у Києві, взявши в "Часі" посаду одного з редакторів видавництва, разом з П. Я. Стебницьким, як пропонує М. С. Синицький. Але це мене не вабить. Боюсь я отих насмішечок всяких добродіїв, які з насолодою запитуватимуть: — "Ну, як Вам, пане, живеться на пролетарському положенню? Хто тепер їздить на Ваших чудових жеребцях в Херсонщині?" і т.д. Не кортіло мене вертатись в село і за гетьманщини — коли всі мої права на землю повернулись. Якось соромно мені було їхати туди і жити там під охороною німецького війська. Не поїду я й тепер, коли якась реакційна влада поверне мені маєтки, хіба тільки для того, щоб ліквідувати там все. Загубив я всякий смак до власності і волію жити собі на пенсії, де схочу, де мені вигідніше, і наймать собі кімнатку до вподоби, не прив'язуючись до власних будинків, віл, маєтків. І мені якось чудно слухати, коли Шаповал, дивлячись на гарненьку віллу, сказав: "Я б хотів мати отаку вілку!". Він самозакоханий в себе соціаліст марить про власність, а я, з діда-прадіда буржуй-власник, ніякої до того охоти не маю!

Якби мені знати, що діти мої живі-здорові та якби були тут мої мемуари, то я б з насолодою сидів би тут, редагував їх та друкував і був би цілком щасливий.

12.VII.1920. [Карлсбад].

Прочитав я книжку О. Назарука "Рік на Великій Україні", що недавно вийшла у Відні. Страшна книжка! Якби я не захворів раніше, ніж почав її читати, то я певний був би, що я захворів від неї. Знаючи вже добре галичан, я відкидаю 75% страхіття на галичанську психіку, але й тих 25%, що лишаються, роблять страшне враження. Період до 25 січня 1919 року я знаю сам, бо пережив те все, сидячи в Києві, і описав в своїм дневнику, а те, що діялось восени того року в Кам'янці, я знав тільки по газетах та по чутках, які доходили до мене в Галичину, але я і не уявляв собі й половини того, що описано Назаруком, навіть приймаючи на увагу те, що зроблено воно, очевидно, односторонньо. Ясно, що не доросла ще Україна до своєї державності — маси тільки починають освідомлюва-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 376

тись, а інтелігенція складається переважно з "головотяпів" ще дрібніших за Микиту Шаповала, який вважає себе за великий державний розум і кається в своїй помилці, що "посадив" на директора замість себе Швеця, бо розумнішого не було тоді між есерами, чи, як каже Шаповал, "в моїй партії", а сам він, як мені ще в Києві казали, "змалодушествував" і поїхав з Винниченком, а то був би він директором замість Швеця. Напевне можна сказати, що Україна не виграла б від того, коли замість дрібного "шевця", членом Директорії був би такий же дрібний ремісник "шаповал", але з більшою енергією та з гарячішим темпераментом, то, може, більше й нашкодив, як нікчемний Швець.

13.VII.1920. [Карлсбад].

Мій сусід по помешканню есер М. І. Шраг, син мого приятеля небіжчика І. Л. Шрага, одержав листа від M. M. Єремієва есдека, бувшого секретаря Ц. Ради. З дозволу Шрага я переписую того листа для нащадків. Характерно, що ні Шраг, ні Шаповал, ні Кондратенко, всі три есери, не вірять тому, що пише Єремієв, бо він став "петлюринцем", тимчасом, як Юлія Миколаївна каже, що нічого неправдивого в тому листі вона не бачить.

[М. Єреміїв — М. Шрагу]

Варшава 28.VI.20.

Любий Миколо! Випадком мені вдалося побувати у Києві, і я хтів написати тобі, що довідався про твоїх рідних, але якраз над'їхав Ол. Іл., котрий, очевидно, напише тобі про них, і тому я тільки обмежусь тим, що передам тобі свої безпосередні враження з України. Перше про Київ: він є умираюче і вимираюче місто, в котрому живуть люди, які стоять на степені розвитку справжніх дикунів. Єдине, про що можна говорити з мешканцем, коли він взагалі схоче говорити, бо більшість, пам'ятаючи досвіди ЧК ("чрезвычайки") навіть і рідним ні про що не говорить, єдине — це хліб і дрова. В Києві в сей час немає жодного поділу населення на класи. Всі, хто лишився в живих: професори, адвокати, лікарі, візники, бувші робітники (бо робітництво майже не існує), всі вони зайняті одною думкою — що обміняти на їжу і дрова. Серце Києва — це товкучка на Жидівськім базарі; з 4-5 годин ранку і до пізнього вечора тут товчеться 30-40 тис. люду, котрий міняє посліднє, щоб проживотіти ще кілька днів. Я бачив сцени продажу, котрі не уступають по трагізму продажу рабів чи дітей

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 377

кріпосних. На моїх очах професор університету, босий, скинув з себе піджак, продав його за муку. І так вже більше півроку. Внутрішнє почуття таке: життя мого брата: живе в одній кімнаті з родиною, бо все, що було в помешканні, спалили червоноармійці. Просто палили тому, що було холодно. Почали з бібліотеки. Має лише те, що на ньому, бо решта пограбована, або випродана. Півроку рубав дрова на Поліссі, бо за це давали хліб, а в Києві не можна було прожити навіть при 3-х посадах. Одна сестра торгує молоком на базарі, а друга — має малу дитину і голодує. Такі факти. Зовнішній вигляд Києва такий: справжніх руїн мало, хоча багато вигорілих домів, що, на перший погляд, непомітно. Спалено все, за винятком телеграфних стовпів: паркани, тумби, мостки з-під трамваю, брами, зовнішні двері і т.ін., шиб дуже мало. Фундуклеївська на долину від Тимофієвської ул. — розкопаний яр, де трудно пройти. Візників немає зовсім, і через те деякі вулиці зеленіють. Під університетом бур'ян поріс; трамвайні рельси іноді трудно знайти під шаром сміття. Все падає і нищиться. Неопалені цілий рік будинки на очах облуплюються і гинуть. Серед моїх особистих знайомих вимерли майже всі старі і діти. Тепер скілька слів про режим. Його трудно описати, бо він не мав жодної системи. Всі були совєтськими служащими, але навіть при шести посадах не можна було вижити. Комісари діставали тут платню тільки царськими, а члени "чрезвычайки", крім того осібно за доноси і арешти, і одежу розстріляних. Кати діставали лише білизну. Тому вони (комісари і члени "чрезвычайки") мали змогу робити розкішні бенкети у Родтса, робити надзвичайні туалети для своїх коханок і обсипатися діамантами. Все це — на очах у вмираючих інтелігенції і робітників. Терор був такого характеру, що брат не смів справлятись за брата. Була стаття обвинувачення за освідомлення про участь арештованих. Все це оповідають твої і мої партійні товариші, котрим пришилося сидіти. Тепер факти. Розстріляли мою знайому 62-х років по обвинувачуванню, що племінник її пішов до Денікіна. Труп знайшли з переламаними пальцями і здертою з голови шкірою; були факти розстрілів дітей разом з батьками. В порядку червоного терору, себто для страху було разом розстріляно 180 душ. При відступленні було розстріляно 6 учительок і 10 гімназисток тільки за приналежність до польської нації. Я був на похороні. Розстрілювали просто так за те, що не було чим відкупитись. Моя родичка вже після смертного присуду за 40 т. царськими дістала виправдання і право виїзду. Найгірше цей

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 378

режим одбився на робітництві, котре або вийшло на село, або займається спекуляцією, і на селянстві, де утворився міцний і непереможний клас кулаків, котрий розпоряджається селом і чекає кращої реакції. От ті картини, котрі я особисто бачив на Україні і котрі є повторенням всеросійського життя. За браком часу більше писати не можу, але хотів би побачитись. Mux.

Прикладаю листа О. Я. Шульгина, що торкається тої самої теми від 13.VII.20 і його справоздання, прислане мені Галею.

[О. Шульгин — Є. Чикаленку]

13.VII.1920

Високоповажний та дорогий Євгенію Харламповичу!

Повернувся з Праги, куди їздив на день, і дістав Вашу картку. Рівно місяць тому назад приїхав я до Жмеринки, де вже був уряд, і там же зустрівся я на свою превелику радість з Левком. З ним ми дуже багато говорили і на цей раз зовсім не сварились. Може через те, що Левко став правішим від мене (а мій сусіда по кімнаті (!!), М. С. Грушевський вважає його навіть первим реакціонером). Він найбільш яскраво намалював мені картину київського життя і взагалі вияснив, що є реально більшовизм. Головною його тезою була абсолютна нікчемність большевизму з усією своєю бюрократією. Як і всі кияни Левко був настроєний зовсім безпартійно, вірив в те, що большевизм мусить розсипатись і що ми з поляками можемо розбити цю азіатчину...

В Києві за большевиків Левко працював при Академії Наук і одержував добрі гроші: 50000 карб. місячно!! Звичайно цього досить, щоб не вмерти. Коли прийшли українські війська і влада, він став членом городської управи, чимсь подібним до товариша голови. В Жмеринці чи ще у Вінниці він дав згоду [О.] Саліковському бути радником при міністерстві внутр[ішніх] справ. Тут у нього широкі плани... Для характеристики його настроїв цікаво: хоче організувати щось подібне до тайної поліції з метою мати добрі інформації про все те, що діється в провінції, щоб взагалі більше зв'язати уряд з землею. Усе це добре, але уявіть собі, що Левко хоче виловлювати злочинний елемент! Раніше він би сказав (і казав), що це діло "буржуазії", напр. С. Єфремова, [А.] Ніковського і пр.... Я про ці його плани пишу тільки Вам.

Виїхав Левко, як і багато інших киян, з тим, щоб повер-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 379

нутисъ зараз же до Києва — навіть переміни білля не взяв, так що у мене позичив (хоч у його номер сорочки за 40, а у мене все ще 38...).

Київ в той час був уже в руках у большевиків. Левко не збирався вертатися до Києва і думав залишитися при уряді. Ми з ним і з урядом заїхали разом до Проскурова, а звідти я поїхав на Старокостянтинів-Рівно до Варшави. Левко аж до самого потяга проводжав мене.

В Шепетівці мені сказали, що там є потяг з Києва з останніми біженцями, і що там є C. O. Єфремов. Я кинувся шукати цей потяг, аж виявилося, що Єфремов десь зліз по дорозі, і я боюся, що він так і залишився десь в районі окупації, хоч і не в Києві.

В цьому потязі я зустрів Ол. Мер. Пилькевича з жінкою. Вони мене перелякано допитали, де Левко, бо якийсь дурень пустив чутку, що Левко з Вінниці поїхав не з урядом, а до Києва і попався по дорозі до большевиків. Але я їх міг заспокоїти, що 20 годин назад я попрощався з Левком у Проскурові...

Про Івашка і Петруся від Левка чув, що вони живі і здорові. Івашко знаходився дійсно в Кононівці. Т.С.* — в Борисполі, в усякому разі Левко не дуже турбувався за своїх. Про Петруся ще чув від Ол. Мер., що він дійсно залишився в Києві, але для якої мети не знаю. Оце й все, що я можу Вам одповісти, дорогий Євгене Харламповичу, на Ваші запитання.

Повернувся я з України, як Вам певно переказували, в досить бадьорому настрої, але погляди мої мало чим змінилися від того часу, коли ми з Вами говорили. Бадьорість моя пояснялась тим, що я безпосередньо відчув, як ми виросли національно і навіть державно. Про селян мені говорили люди (найбільш цікаво Прокопович), а сам я бачив і говорив тільки з людьми, що оточують уряд: всі вони виросли за цей час, якось загартувалися в нещастях... На їх більш можна покластися, ніж два роки назад. Що мене найбільше вразило — це опис життя під большевиками. Наші та большевики закордонні написали чимало, щоб довести, начебто большевики змінилися, еволюціонували, тримаються прихильно до нас і т.д. Цьому всьому я, звичайно, не вірив, а все ж думав, що до всього чоловік призвичаюється, призвичаїлися наші, мов, і до большевиків... Але тепер ми з Вами знаємо досить про київське пекло... Це все переконало мене, що тим часом треба триматись лінії, яку взяв уряд, хоч віри в наших друзів у ме-

* Тетяна Сергіївна — дружина Левка Чикаленка — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 380

не не прибавилося, а останній час набагато убавилося. Ситуація дуже тяжка... Якби ці друзі протрималися хоч три місяці, встигли б і до себе симпатії в Європі привернуть і нам би дали можливсть попрацювати і в Європі, і над організацією армії (яка є дійсно добра і досягає по останніх відомостях до 60-ти тисяч)! Але раптовість подій, коли вони чудом знов не зміняться, руйнує всі плани, руйнуються і мої особисті плани. Мене кликали переїхати, хоч на весну до Кам'янця, і я вже почав до цього зовсім схилятися, а тепер не знаю нічого.

Тим часом хочу шукати хоч якесь помешкання в Празі, щоб працювати в тамошній бібліотеці. Але і помешкання майже неможливо знайти, і грошей все меншає і меншає. Коли не допоможе якесь видавництво, скоро докочусь до повної кризи.

Поки що щиро Вас і Юл. Мик. вітаю. Коли б не гроші, приїхав би сам до Вас, щоб поговорити про все.

Ваш Сашко Шульгин.

[P.S.] З Г.Є.* знаходимося в постійній переписці.

Олександр Шульгин

Думки і вражіння від подорожі на Україну

Мені і раніше було ясно, що перебування за кордоном протягом довгих місяців не може не дезорієнтувати наших людей, одірваних від України саме в той час, коли місяці ідуть за роки і приносять з собою цілковиту зміну всіх настроїв і реальних завдань нашого народу... Моя ж остання подорож на Україну ще більше мене переконала в тому, яку величезну моральну шкоду може принести еміграція. Трудно знайти більший контраст, ніж той, який являють собою, наприклад, віденські українці і те громадянство, яке купчиться зараз коло уряду. Я дістався до нього в тяжкий час: люди несподівано мусили покинути Вінницю і довгим табором стояли в вагонах на історичних вже нині залізничних путях Жмеринського вокзалу. Ріжниця матеріального життя надзвичайна. З одного боку, чудесні віденські отелі, Фольксгартен, де можна у Відні знайти з десяток, другий бувших і сучасних українських міністрів, з другого, — вагони третьої кляси, а то й прості теплушки, заставлені, завалені речами і серед них урядовці ріжних міністерств або просто громадяни, які мусили виїхати разом з урядом. Спать твердо і тісно, їсти дорого і часом голодно, єдиний комфорт — це українське поле, ліс і тепле літнє сонце. Це контраст матеріальний. Але ще більший контраст моральний: в Відню сум і сумніви, в Жмеринці — ясність і твердість. Всі знають, чого хочуть, і весело переживають свої матеріальні і моральні біди. Немає орієнтацій, є одна спільна мета і всі ідуть до неї. Коли справи стоять добре — радіють, коли доля повертається на зле, терплять і чекають кращого моменту, але ніхто не відступає від свого, бо... всі розуміють, що відступати нікуди.

* Г.Є. Чикаленко-Келлер — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 381

Щоб уявити собі сучасну політичну ситуацію, необхідно перш за все ясно зрозуміти, що таке є большевизм взагалі і яких форм він набрав на Україні.

Це питання тим більш потрібно освітити, що про большевизм утворилася зараз ціла легенда у Європі. Дякуючи ріжним своїм таємним і явним агентам, большевики збили з пантелику не тільки соціалістичну, а навіть і так звану буржуазну пресу. В Європі почали говорити, що большевизм це є певна система, котра, хоч і має свої великі дефекти, все ж завела в Росії якийсь то лад, що коли Росія переживає нечувані болі, то це є наслідок блокади, інтервенції і війни, що режим большевицький зовсім змінився і набирає навіть європейських форм, що він еволюціонує. Але все це від початку до кінця шантаж. Ще більшим шантажем були чутки про Київську "ідилію", про толерантність до українського національного руху, про можливість нашого миру з большевиками і т.д. Явні і тайні агенти, большевицькі наймити і відірвані від грунту емігранти могли вигадати ці брехні. Найкращим доказом того, як добре жилося під большевиками українцям, може бути те, що кияни однодушно підтримали польсько-українську комбінацію, і по їх настрою Прокопович, Ніковський і Саліковський взяли портфелі.

— Ми задихаємося в цьому большевицькому раю...

— Дальше терпіти немає сили...

— Якщо ви хочете, ми всі большевики — говорили мені жартуючи, — бо ненависть до цього дикого режиму півночі утворила нам націю, але — досить, ні одної хвилини більше.

Большевики дійсно не позачиняли академії і університетів, гімназій, шкіл. Не забороняли видання і продаж аполітичної української літератури. Українського національного руху вони не припинили... Цей факт і послужив основою для наших закордонних необольшевиків в їх орієнтаціях... Але вони зовсім не зрозуміли їх змісту: не тому український культурний рух продовжував свій розвиток під большевиками, що цей останній є такий толерантний і прихильний до України, а тому, що цей рух набрав такої сили, що ніякий режим, котрий хоч місяць хоче протриматись на Україні, не зважиться переслідувати його зовсім одверто. Не тому, нарешті, трималися наші культурні установи, що умовини були сприяючі, а тому, що у наших людей утворилась завзятість, твердість, героїзм, який ні перед чим не зупиняється, коли діло торкається національної справи.

На скільки милі були обставини роботи, найкраще показує той факт, що ні один український діяч ніколи не міг ночувати у себе дома, блукаючи щоночі як злодій по чужим хатам. Що раз труси, арешти. Хто з українців не перебував у чрезвичайці місяць або два.

Чрезвичайка — це щось страшне, порівняти не можна до царських тюрем, — так говорив мені український с.-д., який добре був знайомий з російськими в'язницями.

Кожний, хто сидить в чрезвичайці, може кожної хвилі сподіватись, що його виведуть у двір, або в спеціальну кімнату, прикажуть скинути верхню одіж і вистрілом з револьвера розіб'ють голову... Робиться це без жодного приговору. Приговори річ зайва... В. П. Науменку сказали, що він є зовсім вільний, вночі випустили на вулицю 70-літнього старця і тут десь застріли-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 382

ли, навіть тіла не видали. Трупом завалені анатомічний театр і всі чрезвичайки. Од їх дух тяжкий, іде на цілі квартали. В одній Вінниці за тих три-чотири місяці большевики розстріляли коло 2000 чоловік. Не милують і жінок. Я сам бачив тих нещасних, що чудом вирвалися з цього пекла... А скільки їх загинуло! На цвинтарях нових свіжих могил стало більше як старих з похиленими хрестами, що виросли за десятки років. Саме страшне це "казни в порядке красного террора". Тоді беруть без розбору одну дві сотні людей в залежності від "потреби" і для "устрашения" розстрілюють...

Все це є факти, за котрі я чув десятки разів від самих ріжнородних людей. Большевики і їх агенти звичайно пояснюють їх інтервенцією і війною. Звичайно, кажуть, що жорстокість і терор стали на території бувшої Росії самим нормальним явищем. Але перш за все хто, як большевики, навчили цьому всіх своїх ворогів. Далі, коли жорстокість є звичайним явищем під час війни, особливо коли вона ведеться по способу горожанських війн без жадних міжнародних гарантій, то вже зовсім незвичайним з'являється режим систематичного терору, яким тримається весь "комуністичний лад" Совітської Росії. Тяжко жити, коли немає ніякої влади і панує анархія, тяжко жити, коли що хвилі до вас в хату може вірватися банда грабіжників. Але проти такої анархії є ліки: люди гуртуються, озброюються, проти сили ставлять свою силу і з часом налагоджують хоч який порядок... Але при большевиках все це перетворюється в систему: до вас теж вриваються бандити, забирають у вас гроші, знущаються над вами, арештовують і убивають, але оборонятись ви не можете, бо за цим бандитизмом стоїть ціла система большевизму.

Не тільки ті, що мають якесь відношення до політики, не тільки ті, що хоч чимсь нагадують "буржуїв", але просто трудові люде в один голос говорять, що ні одної хвилини вони не бувають спокійні, ні одної хвилини не бувають гарантовані від нападу цих диких людей, які "грабують во імя комунізму". Не маєте грошей — біда, голодна смерть для вас і вашої сім'ї, грошей треба мати силу: десятки, сотні тисяч карбованців. Але коли ви їх маєте, знову біда, бо треба їх якось берегти від організованого грабіжництва.

"Під большевиками почуваєш себе чимсь подібним до дитячого паяца, до ніг якого прив'язані мотузки: хтось сіпає, і ви виробляєте якісь фокуси. Весь час тільки і чекаєш, що вони ще вигадають, як ще будуть над вами знущатися". — Так писали мені з Києва... То на вулицях зроблять облаву і по районах ловлять несподівано людей і без жодного попередження женуть на тяжкі роботи, то мобілізують жінок і женуть мить казарми, або що. То зроблять у вас постой, наведуть повні хати красноармейців, заведуть незвичайний бруд і у вашій же хаті будуть сміятися над вами.

Все це факти. Звичайно, не кожний день кожному чоловіку приходиться це виносити, але над кожним висить ця мара і не дає відпочинку. Життя тратить всю свою красу, люди ходять пригноблені і звичайно не розводять ідилії про большевицький лад, яким так захопилися наші необольшевики.

Не краще стоїть справа організації економічної. Тут повне банкротство. Спершу вбили большевики всю приватну ініціативу, а далі завели бюрократію, яка по свідоцтву всіх тих киян, з якими мені приходилося го-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 383

ворити (а серед них були добрі економісти) — абсолютно ні до чого не здатна, є мертве тіло, апарат до зловживання. На моє запитання, чи могло б допомогти біді знищення блокади, появлення краму, всі мені говорили так: большевицькому уряду це може і помогти, але населення все буде дуже страждати, бо большевики і цим товарам не дадуть ради як не дають вони ради і тим природним скарбам, які і досі існують на Україні (хліб, паливо). Ніякої праці большевики налагодить не можуть. На всю Росію працює лише кілька фабрик і то кепсько. Большевизм це по суті непродуктивний режим, який може тільки споживати добро, зібране попередніми поколіннями, який може існувати тільки доти, поки існують ці старі запаси. На щастя ці припаси приходять до кінця і режим починає дійсно підупадати.

Армія ще є у большевиків, ще має вона велику ударну силу. Битися з цею масою людей голодних і обідраних ще тяжко. Хоч факт відомий, що дезертирство в большевицькій армії стало нормальним і масовим явищем, не дивлячись на всі страшні погрози. За спинами большевицьких жовнірів стоять завжди кулемети, якими їх примушують іти вперед. За кожним генералом і офіцером старої служби слідкують крок за кроком большевицькі комісари. Трудно вірити, щоб в цій армії було патріотичне почуття. Невідомо навіть, чи дійсно сам Брусілов підписав свою знамениту відозву. Загальне враження тих, що довгі місяці мусили придивлятися до большевиків, таке що, досить нанести большевикам кілька ударів і тоді почнеться в ворожому стані анархія...

Ця анархія тільки і може спасти і нас, і Росію. Большевицький організм, який зараз існує там, не має жодної творчості і мусить зникнути. Як саме це станеться, яким чином повстане анархія, чи то шляхом революції з права, чи то якось інакше, але це логічний кінець большевизму. Тоді тільки на якийсь час припиниться стихійна експансія Росії на південь і захід, тоді тільки ми зможемо скріпити свою державу. Так само тільки на цілковитій руїні, більш здорові елементи Росії, якщо вони ще існують, можуть утворити державу. Поки існує большевизм, він буде вести свої війни, бо тільки войовничий дух підтримує його хворе тіло. Всі думки про мир України або Польщі з Росією є нереальні: большевики мусять битись і будуть битись, їм треба дати через те відповідний одпір.

Про самостійну чи навіть федеративну Україну з большевицькою Росією і говорить не приходиться. Це казки для дітей молодшого віку. Серйозні ж люде, поживши на Україні, добре знають, "Республіка" Раковського це просто звичайний большевицький шантаж. Нещасна філія московського центрального уряду і більш нічого...

Таким чином, українсько-польська комбінація і весь новий напрям нашої політики був викликаний тою реальною ситуацією, яка утворилася зараз на Україні. В даний момент жодного іншого виходу не було, і тому наше громадянство і уряд пішли на цей новий союз і на ті жертви, які з ним зв'язані.

Поки ми билися з усіма сусідами, поки ми говорили гордо від імені 40 міліонового народу, доти ми переживали романтичний час нашого відродження. Так було і за часів Центральної Ради, ще більше за гетьманства, коли всі новоявлені самостійники і патріоти об'єднували рішучими заявами

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 384

всі землі українські. Але, на жаль, не з цього треба починати. Тяжко переходити від романтизму до реальності, але це треба пережити. Можливо, що саме зараз ми стаємо на реальний шлях; коли тільки ціною договору з Польщею ствердиться наша державність, всі жертви себе окуплять. Вже тепер можна сказати, що ми маємо армію в кількадесят тисяч чоловік, таку армію, якої ми ще досі не знали. Про це говорять не лише українці, але і всі поляки. Це загартовані в боях вояки, це дисципліноване озброєне військо.

В усякому разі успішна організація війська, солідний, діловий склад уряду, величезний зріст національної самосвідомості і люта ненависть селян до большевизму — все це дає ґрунт коли не для оптимізму, то принаймні для енергійної і напруженої акції всіх живих сил.

25.VI.1920.

15.VII.20. [Карлсбад].

Львівський "Вперед" в ч. 144 зачепив мене, і я на цей "ослячий копит" відповів листом, який нарешті надруковано в ч. 158, якого, до речі сказавши, мені не вислали, і я довідався про нього тільки від М. А. Славинського.

Прикладаю "Вперед" ч. 144 з статтею "З політичної гумористики" і ч. 158 з моєю відповіддю, лист П. І. Чижевського від 10.VII. з Женеви та відозву і анкету, про які він пише в листі.

З політичної гумористики

Відновлений "Український голос" в Перемишлі, опрокидаючи вістки про екс-гетьмана Скоропадського, нотує з обов'язку знову такі вістки:

"Скоропадський, навчений досвідом, стоїть тепер твердо за демократичну земельну реформу, тобто за парцеляцію панської великої посілості. Взагалі він значно змінився до ліпшого, він розвинувся політично, а що найголовніше — став свідомим українським самостійником. Деякі політики припускають можливість, що він відіграє ще політичну роль, бо об'єктивні дані промовляють за тим, і сам Скоропадський до цього людина здатна, бо він дійсний військовий, а до того надзвичайно сміливий і рисковатий. Прихильники Скоропадського сподіваються, що за ним підуть українські військові, що мріють про свою державу, та всі маючі класи, а може і все селянство, бо Скоропадський, як вже вище сказано, є прихильником демократичної аграрної реформи".

Штудерні бо ті міркування і залицяння, наче якогось кононівського поміщика! Небагацько бракує, а з гетьмана "всієї" вийшов би ні менш, ні більш як обороняючий принцип радянства на Україні. Воно й не дивно було б.

Що Скоропадського навчив досвід, це правда, лиш не знати, в яку сторону. Що стоїть за земельну реформу, це теж правда, але якраз в противному понятті. Що став свідомим самостійником, це вже обіда Скоропадського. Та ж він ним був ще тоді, як чесна хліборобська кумпанія виб-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 385

рала його гетьманом і голосно про те говорив. Що сміливий він і рисковатий, це теж правда, бо недаремно сидів під спідницею гр. Браницької, а що відіграє ще політичну роль — то поживемо й побачимо.

Жаль тільки, що Вишиваний так зло вийде по тих міркуваннях. Як бачимо, писання українських поезій не дуже поплачує в нинішніх часах.

Довкола гетьманської авантюри.

Високоповажний пане Редакторе!

В ч. 144 "Впереду" автор замітки "З політичної гумористики", висміюючи цілком слушно прихильників нової авантюри Скоропадського, закинув камінець і до мого городу "кононівського поміщика" думаючи, очевидно, що й я належу до кола тих прихильників і може навіть інспірував в тому напрямкові і "Український голос", а тому дозвольте мені сказати на сторінках вашого часопису кілька слів з цього приводу.

Я дійсно вважав і досі вважаю за величезну помилку організацію повстання проти Скоропадського саме в той час, коли він заходився під впливом Національного союзу переводити демократичну аграрну реформу і тільки що виторгував у німців майже більшість міністерських тек для українців, що дало змогу на першому ж засіданні нової Ради міністрів наперекір міністрам росіянам перевести закон про автокефалію української церкви, проти чого обурились поголовно всі росіяни, не виключаючи і безконфесійних соціалістів, бо всі ясно побачили в цьому рішучий крок до незалежності України.

Я певний був і досі держусь тієї думки, що повстання проти Скоропадського замість Соборної України (правда дрібнобуржуазної) приведе спочатку до совітської, а потім до чорносотенної Росії, і кожда з них готова поділитися Україною з сусідами, аби задушити в ній всякі поривання до самостійності. З новітніми виговцями та дорошенківцями вони розправляться так, як і в 17 віці і д. Винниченка напевно зашлють в почесну ссилку комісаром в який-небудь Церево (Пролєтаро) Кокшайськ (повітове місто в Казанській губ.), а самі будуть утихомирювати Україну з новітніми брюховецькими, самойловичами — затонськими та мануїльськими.

Але ще більшою помилкою, ніж повстання проти Скоропадського, я вважаю переговори з ним для нової авантюри, знов при участі німців бо це приведе тільки до розбиття нашої інтелігенції і до ще більшого пролиття крові українського народу. І з цього приводу я писав до ініціаторів цієї нової авантюри хліборобів-державників: "Ви українські інтелігенти і патріоти принижаетесь до такої міри, що входите в переговори з Скоропадським, цим "бывшим человеком", який не зумів навіть з честю закінчити своєї кар'єри "Гетьмана України", а рятуючи свою особу, оголосив федерацію з Московщиною і став попихачем чорносотенних російських добровольців, які зривали з стін і топтали портрети Шевченка та Франка, коли зайняли під свої касарні Український клуб, в якому ще недавно перед тим Скоропадський розпинався за самостійність України".

Взагалі у нашої інтелігенції, що кермувала і кермує політикою, вистачає політичної мудрості тільки на запрошення сусідів, але, коли вони не зуміли організувати своєї держави з поміччю дальшого сусіда — Германії,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 386

особливо в догетьманський період, то з ближчими безпосередніми сусідами вона тим паче її не збудує, а тільки ще гірше розруйнує і кине під ноги чорної, як тепер в Угорщині, реакції, якої я особисто і для себе жду як віл обуха. Одна потіха в тім, що певно ніхто в селян не відбере ні землі, ні національної школи.

"Кононівський поміщик".

[П. Чижевський — Є. Чикаленку]

10.VII.1920.

Швейцарія, Женева, Отель "Вікторія".

Високоповажний, дорогий Євгене Харламповичу!

Читав мені Сергій Павлович Шелухин Вашого листа, так я й позаздрив: інші одержують, а я й ні. То ото за найкращий шлях до задоволення свого бажання вважав я самому попереду звернутися до Вас...

Останній раз ми бачилися літом 18-го року. Ви ще мені читали Ваші міркування про Ігоря Кістяковського...

"свежо предание, а верится с трудом"

Три роки (тільки три роки!), а скільки змін, скільки катастроф, — так, як у колейдоскопі!

Три роки я, власне, рахую від початку революції, і ми за той час тричі мали свою самостійну державу і тричі розвіяли її по вітру.

Я все ж таки не дивлюся так песимістично, як Ви, й гадаю, що й ми з Вами доживемо до самостійної (хоч досить і обшарпаної) України.

Прогноз мій такий.

Наш молодий есер і комуніст М. С. Грушевський поставив карту на більшовиків; Петлюра — на поляків. Подїі свідчать, що ця остання карта буде бита. Але й у карти М.С. не багато шансів. Усі успіхи більшовиків грунтуються на армії, яка складається з двох непримиримо ворожих частин (коли брати її загалом, а як детально, так — з багатьох ворожих частин): одна — імперіалістично-червона, друга — імперіалістично-біла. І коли тільки більшовизм з центра захитається, (а йому жити зосталося максимум 250 день), так і армія розсипеться як порох, і від неї залишаться в окупованих країнах (цебто і на Україні) тільки ватаги розбишак, яких наші дядьки потроху винищать.

Й у тому, що я кажу, я був би цілком певен, аби тільки знав, що отой сфінкс, отой наш "дядько", є хоч трохи такий,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 387

як його обмальовують наші часописи — хоч трохи "свідомий" українець.

А тоді, після руїни більшовизму, на отім хаосі великої східно-європейської рівнини (зараховуючи туди і Польщу) найбільш економічно дужою буде Україна — селянська Україна. До війни відношення між числом мешканців у селах і в містах було таке: 87—13. Тепер, після виморювання на протязі трьох років міст голодом, по містах не зостанеться й десяти відсотків, а на селі стане далеко більше 90, бо село ж не тільки їло, а й плодилося (хоч, звичайно й умирало не зле). І от, як схоче село, так і буде: схоче до Москви, будемо ми під Московщиною; схоче самостійності, будемо ми самостійними...

А жити тяжко — це я про себе (й досі я ще не позбувся зовсім своєї хвороби), та то б і дарма, бо то наживне, але що робиться дома?! Ні про стареньку матір, ні про дітей, ні про жінку нічого не знаю вже рік... Три мої сини були у війську, й до Проскурівської катастрофи я чув про них, а з того часу зникли з мого обрію... Якби, кажу, я не був хворий, пробрався б через усі фронти до себе у Гадяцький повіт. Якби я мав сотні тисяч, полетів би туди на аероплані. Але ж не маю ні колишнього здоров'я, ні грошей. І сиджу, й вагаюсь, і не знаю, що робить...

Я, правда, на посаді — головою якоїсь місії. Але місія розбіглася, й я сам складаю місію: схожусь на засідання, головую, секретарюю, писарюю і т.д., навіть одержую дорученості від уряду, не одержую тільки платні. Так от і тепер чекаю останніх дорученостей, а тоді, як-не-як поїду до України.

Поки що все ж таки й працюю. Ото одбулось у нас кілька есефівських нарад. Й ухвалили ми заснувати таке всесвітнє українське Товариство, як всеросійським колись був наш рідний ТУП — Товариство цілком міжпартійне й з такою ж обмеженою програмою (чи програмом?), з якою був і ТУП: ТУП хотів (програм максимум) утворити автономну Україну у федеративній Росії; проектоване ж Товариство має утворити суверенну Україну В ЕТНОГРАФІЧНИХ МЕЖАХ серед суверенних держав Європи!

І коли правду цілком об'єктивно казати, так ота мета ТУПа, по його програму максимум, здавалась нам та й справді була по тодішніх умовинах далеко більш недосяжною, ніж мета нового товариства.

Найвищий, законодавчий орган Товариства — Всеукраїнський національний конгрес, якому, на мою думку, на-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 388

йкраще було б збиратись в Женеві. Виконавчий орган (в Женеві) — постійне бюро конгресу. Представництво не по системі громад, як було у ТУПі, а по системі Київського Національного союзу (переважно від організацій просвітних, наукових, економічних, професійних і т.д.)

Остання наша нарада у Відні вибрала мене (бо більш нікого було) головою виконавчого бюро закордонних СФ*, то я от і роблю дещо.

Посилаю Вам відозву, яку ми розсилаємо по всьому світові, почавши з американських часописів...

Напишіть, Євгене Харламповичу, й Ви свою думку у відповідь на анкету, додану до тієї відозви, з дозволом, звичайно, опублікувати Вашу відповідь, — бо настирлива, в'їдлива агітація шляхом відозв, закликів, публікацій відповідей відомих наших діячів, може тільки сприяти успіху, який взагалі досягти майже неможливо: треба ж, щоб погодились й праві, й найлівіші. У ТУПа, у нас, те було, тільки тоді ж ніхто з тупівців не смакував і не сподівався смакувати від смачного українського пирога, а тепер...

Так... пишемо ми в відозві: не бачили за деревами лісу, а за партіями України...

Та хіба ж тільки це?!

Робили мов навмисне те, чого не треба було робити, й не робили того, що треба було...

От, наприклад, який головний засоб успіху большевиків?

— Широка пропаганда. А у нас її не було, а бо хоч і була, так цілком партійна, причому СР хотіли підкусити СД** і навпаки, а широкої національної не було зовсім. А якби помоєму, так я підняв би божевільну пропаганду, напускав би цілу хмару писанини, і все в одному напрямку...

Так озвіться ж, дорогий Євгене Харламповичу, — напишіть і мені...

Міцно обнімаю Вас і бажаю, бажаю дожити до того, щоб Ви справді, з повною рацією, мали право сказати: нині отпущаєші...

Ваш Павло Чижевський

P.S. Відозв з анкетами посилаю дві, щоб Ви мали змогу одну передати ще кому з українців і примусили його відповісти на анкету

П.Ч.

* соціалістів-федералістів — Ред.

** СР — есери, СД — есдеки — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 389

Женева. 30.VI.1920.

Ініціативний Комітет
по скликанню Всеукраїнського національного конгресу

До всіх громадян-українців Великої Наддніпрянської України, Бессарабії, Середньої Азії, Сибіру, Зеленого Клину, Галичини, Буковини, Карпатської України, Лемківщини, Сполучених держав Північної Америки, Канади, Аргентини, Бразилії і інших земель, де тільки живуть українці.

Відозва

Громадяни-Українці!

Тяжкі часи пережива Наша батьківщина...

Вже три роки минуло з того часу, як почала Україна боротьбу за своє право на існування, за право жити вільно, за право жити в своїй рідній землі. В оточені рідної культури, за право самій порядкувати своєю долею.

Та й досі не виборола Україна отих святих прав. Та й досі ще ллється кров синів українського народу, і не видно ще кінця тій страшній боротьбі. Та й досі лежить наша Україна, скривавлена, зруйнована, розірвана на шматки...

Не було, здається, того сусіда коло нашої батьківщини, який не покористувався би шматком нашої землі. А москалі взагалі не визнають права на вільне, окреме від Московщини, існування України й кілька разів на протязі тих років окупували більшу частину української землі. Та й тепер московське військо стоїть по всіх майже містах Лівобережної України.

Українська справа в великій, страшній небезпеці...

Останні події загрожують існуванню суверенної Української держави навіть у тих обкраяних межах, в яких опинилася вона після імперіалистичної офензиви її сусідів...

Яка ж головна причина нашого занепаду?

Надзвичайно тяжкі умовини? — Це так.

Але ж умовини, в яких опинилися після російської революції інші молоді держави, що повстали на руїнах колишньої Російської імперії, також не були добрі. Не дивлячись на те, існують визнані Європою: Грузія, Естонія, Латвія, не кажучи вже про Фінляндію та Польщу тощо. А ми збанкрутували...

Ми мали вже на протязі коло двох років справжню Українську державу. Ми мали кілька сот [тисяч] свого війська. Ми мали великі державні скарби готівкою, цукром та іншим. В спадщину від царської Росії нам дісталися величезні склади амуніції Південно-західного фронту. Після відомої протигетьманської революції ми нарешті сполучилися з нашими братами галичанами в одну Велику Соборну Україну від Дону аж до Сяну...

І більшу частину з того всього ми втратили...

І не чужеземні інвазії, не денікіада суть головними того причинами.

Збанкрутували ми завдяки, в великій мірі, тим хибам, на які хорувала наша інтелігенція.

Замість того, щоб об'єднатися для досягнення одної мети щоб спільно працювати над здобутком і скріпленням Української Суверенної держави,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 390

наша інтелігенція поділилася на велике число партій і гуртків, — поділилася по знаках соціально-економічних, політичних і навіть територіальних.

Не досить великі сили інтелегенції стали не до спільної державної творчої праці, а переважно до партійної...

За деревами не бачили лісу, за партіями — України...

Не було спільної акції...

І хто зна, чи не втекли б ми од розпаду нашої національної армії, цієї головної підпори міцної державності в сучасний мент, й інших великих катастроф, якби наша інтелігенція замість партійного відокремлення виявила більше єдності, більше справжнього державного розуму й державної творчості?

Але ж ми тепер не хочемо нікого обвинувачувати. Що сталося те сталося...

Сконстатувавши одну з головних причин нашого лиха, ми хочемо накреслити той шлях, який привів би нас до великої мети...

Географічно (чи фізично) можливе сполучення всіх земель, де абсолютну, або відносну більшість складає українська людність, в одну СОБОРНУ, НЕЗАЛЕЖНУ, СУВЕРЕННУ УКРАЇНУ. Ось та мета, велика мета, до якої всі ми повинні прямувати!

А шлях до тієї мети є об'єднання української інтелігенції Європи. Азії та Америки задля однієї в напрямку тієї мети спільної акції.

Що таке об'єднання є можливим, навіть при умовинах вищезгаданого партійного поділу нашої інтелігенції, — про те свідчить нам історія українського руху на Великій Україні.

Коли після розпуску Другої Державної Думи, наступили в Росії часи реакції, майже вся українська інтелігенція об'єдналася в спілку: Товариство Українських поступовців (ТУП), мета якого була:

Автономна Україна в автономно-федеративній Росії — програма максимум.

Вживання української мови в школі, в церкві, в суді, в державних та громадянських інституціях — програма мінімум.

В тому товаристві об'єдналися представники різноманітної соціальної і політичної думки — від крайніх лівих соціалістичних партій до буржуазно-демократичних.

Праця того товариства продовжувалась безупинно на протязі десяти років і охоплювала всі галузі культурно-політичного життя того часу.

Майже всі тодішні українські часописи належали товариству.

В склад товариства входили всі головні українські видавництва, а також спілки і громади, яким належала більша частина українських книгарень.

В Москві Товариство видало український місячник на російській мові "Украинская Жизнь".

З запомогою Товариства видавались на німецькій та на французській мові періодичні органи в Відні та в Парижі.

Товариство організувало Всеросійську спілку автономістів-феде-ралістів, органом якої був місячник "Области и Народы России".

Товариство улаштувало безліч невеличких українських книгозбірень...

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 391

І коли український рух після мартовської революції 1917 р. набув такої великої сили, так спричинилося до того, в значній мірі, те Товариство.

А коли подібне об'єднання було можливим тоді, як працювати доводилося таємно, коли сили наші були далеко менші, коли мета була безмежно вужча, так чому воно неможливим би було тепер?!

Форма об'єднання — Всеукраїнський національний конгрес, який складався б з представників українського громадянства всього світу. Конгрес — найвищий орган об'єднання. Він збирається щороку в Женеві (чи іншім європейськім місті).

Він вибирає Бюро — виконавчий орган об'єднання, яке повинно працювати на протязі цілого року, відповідно інструкціям, наданим йому конгресом.

Конгрес складає статут об'єднання. Конгрес складає кошторис, цебто призначає кошти, потрібні для планомірної праці всіх органів об'єднання.

Бюро само або з запомогою спеціальних, призначених конгресом комісій чи осіб, виступає від імені конгресу перед Лігою народів, перед різними державними й приватними установами на користь досягнення вищезазначеної мети об'єднання.

Конгрес дбає про те, щоб місце осідку його бюро зробилося всесвітньою українською трибуною, відкіля ширилися б правдиві звістки про українську справу і про українські бажання на увесь світ.

Конгрес, через своє бюро й інші призначені ним інституції веде якнайширшу пропаганду на користь української справи шляхом видання власних часописів на різних мовах і співробітництва своїх членів в різних часописах взагалі.

З початку своєї діяльності конгрес оголошує перед державами і громадянством всього світу, а також і перед Лігою народів, заяву про мету Всеукраїнського об'єднання, яскраво зазначивши, що те об'єднання не має в собі нічого агресивного або шовіністичного та що мета його обгрунтовується виключно на тих саме принципах самоозначення народів, які лягли підвалинами всесвітнього миру і які, безумовно, ляжуть також підвалинами й нового міжнародного права.

Шлях до зреалізування думки про Всеукраїнське об'єднання дуже тяжкий і складний через те, що ніяка сучасна українська організація партійна чи міжпартійна не має стільки авторитету перед всесвітнім українським громадянством, щоб заклик її на збори національного конгресу звернув на себе велику увагу. Та й ні одна з існуючих уже українських організацій не має в своєму розпорядженні досить великих коштів, потрібних для скликання Всеукраїнського національного конгресу.

Через те здійснення думки про Всеукраїнське об'єднання повинно перейти через кілька послідовних щаблів.

Перший щабель — організація якогось ініціативного комітету, який почав би працювати над скликанням першого національного конгресу.

Другий щабель — широке розповсюдження думки про Всеукраїнське об'єднання серед найширших кіл українського громадянства всього світу й одночасно широка поміж ним анкета про те, як повинен бути організований Всеукраїнський національний конгрес.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 392

Коли українське громадянство віднесеться прихильно до думки про Всеукраїнське об'єднання, тоді, з певною надією на добрі наслідки, можна буде перейти до третього щабля.

Третій щабель — скликання ширшої, ніж ініціативний комітет, організації, яка, на підставі вказівок анкети, склала би тимчасовий статут конгресу (головним чином — порядок представництва чи склад конгресу); зазначила би час та місце його зібрання; намітила програму праці (порядок денний) й призначила би тимчасове бюро, яке повинно було би скликати конгрес і підготовити для нього все потрібне (помешкання, пресовий апарат і т.д.).

Ми тепер перейшли до першого з вищезазначених щаблів.

Наслідком нарад між деякими колами громадянства в Женеві, Празі, Берліні та Відні склався міжпартійний ініціативний комітет, одна частина якого працює в Женеві, а друга в Відні. До першої частини приєднався Український женевський клуб — міжпартійна українська політична громада — який згодився стежити за всією кореспонденцією, а також і літературою, що матимуть те чи інше відношення до скликання конгресу.

Поширюючи цю відозву і додану до неї анкету поміж українськими часописами, різними українськими організаціями й окремими громадянами, ми переступаємо на другий щабель.

Восени цього року, гадаємо, можливо буде перейти і на третій щабель, цебто скликати більш широку організацію, про яку зазначено раніш, — власне кажучи — Український предконгрес, який уже остаточно вирішить справу про скликання конгресу.

Правдоподібно, що отой предконгрес скликаний буде у Відні.

Громадяни-Українці!

Кінчаємо на тому, з чого почали: тяжкі часи пережива наша Батьківщина. Ми все, здавалося, мали вже в своїх руках і все те втратили...

Але ж не будемо безпомічно опускати руки. Великі здобутки не приходять дурно; великі здобутки можуть з'явитися тільки наслідком великої планомірної праці об'єднаної інтелігенції. В свій час ми не виявили, може, ні потрібного для державної творчості хисту, ні уміння стати спільно коло державної праці...

Так виправимо ж наші помилки, об'єднаємось всі коло однієї мети. А різні незгоди й суперечки між нами ми матимемо час розв'язати в нашій рідній хаті...

Громадяни-Українці всіх напрямків політичної і соціальної думки, єднайтеся, щоб спільними силами урятувати нашу Батьківщину...

За ініціативний Комітет по скликанню Всеукраїнського національного конгресу, Голова Женевського українського клубу Павло Чижевський.

Анкета

1. Чи поділяєте Ви думку про скликання Всеукраїнського національного конгресу?

2. Як, на Вашу думку, повинно бути організовано представництво на національному конгресі (Назвіть всі відомі Вам великі партійні науково-просвітні, адміністративні, парламентарні й інші українські організації Ва-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 393

шої країни, які поширюють свою діяльність на всю або на більшу частину країни і які мали б право посилати своїх представників на конгрес)?

3. Яке, на Вашу думку, місто в Європі було би найбільш придатним для зборів Всеукраїнського національного конгресу та для осідку його постійного виконавчого органу?

4. Звернувши увагу на те, що в конгресі приймають участь представники з далеких країн (Зелений Клин, Аргентина, Бразилія тощо), зазначте термін, на який по Вашій думці, можливо було би скликати конгрес: початок, середина чи кінець 1921 року?

5. Маючи на увазі, що Всеукраїнський національний конгрес повинен репрезентувати всю наукову й моральну силу української людності всього світу, зазначте, по яких галузях (історії, статистики, політичної економії, географії, етногеографії, освіти і т.д.) відносно Вашої країни або української людності взагалі могли би Ви представити доклад на розгляд і обміркування конгресу?

6. Коли Ви самі не можете представити доклад, зазначте найбільш поважні, на Вашу думку, теми чи питання взагалі, які повинен би був обміркувати конгрес?

Відповідь на цю анкету, а також і всі Ваші думки про Всеукраїнське об'єднання (національний конгрес) не одмовтеся прислати на адресу Українського клубу в Женеві, зазначену нижче.

З великим побажанням за ініціативний Комітет по скликанню Всеукраїнського Конгресу, Голова Женевського українського клубу

Павло Чижевський.

Geneve, Club Ukrainian, 18 rue du Marche, Suisse.

18.Vll.1920. Карлсбад.

Я відписав Чижевському, що всяке об'єднання во ім'я будь-якої високої ідеї вважаю за річ дуже корисну, але певний, що ліві партійні люди, а тим паче ліві партії до цеї організації не пристануть, як не пристали вони й до колишнього "ТУПа". Правда, тоді есерів ще не було, а були тільки есдеки, але й вони якось звисока та з іронією ставились до нашої "буржуазної" організації: тільки есдеки І. М. Стешенко та П. Д. Понятенко один час, коли не було есдецької організації, належали до "тупа", але потім вийшли з нього.

20.VII.1920. Карлсбад.

Дістав від дочки Галі листа з додатками від гр. Тишкевича, які прикладаю тут в "назидание" потомству.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 394

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

13.VII.1920.

Дорогий батьку!

Дістала майже разом твій лист і від Сашка*, який тільки що вернувся з України. Посилаю тобі копію його справоздання, в листі він пише, що зустрів Левка в Жмеринці, Левко їде до Кам'янця і пише мені в коротенькій цидулці, щоб йому посилати різні книжки [з] палеонтології і антропології до Кам'янецького університету, а більше нічого, каже: Сашко тобі все оповість, як звичайно Левко.

Посилаю тобі копію листа Тишкевича, і відповідь його на донос бувших членів делегації паризької, особливо Галіпа (Шелухин до доносу, здається, не причасний). Самий донос на французькій мові, великий, не має тепер часу перекласти, а може тобі зробити тільки витяги найбільш цікавих місць, хоч він взагалі не цікавий.

В суботу був тут Шелухин по дорозі до Відня; лютує на графа, каже що поляки навмисне одступають, що то польська інтрига і т.д. У графа, розуміється, свої хиби: він аристократ, клерикал, романтик, живе більше в фантастичному світі, ніж в реальному. Гостра опозиція Шелухина, Матюшенка, малокультурних провінціалів, довела графа до розпуки, в якій він прибільшував всі ті різниці і непорозуміння, що повставали між ними. Єдиною спільною точкою між Тишкевичем і Шелухиним був, здається, антисемітизм обох і ненависть до Марголіна. І в такій комбінації велась наша політика в Парижі. До цього треба додать ще Галіпа, інтригана і безпринципного чоловіка, Сашка, який безсило крутився між цими різнорідними і ворожими елементами і потім дуже швидко покинув, і все це в атмосфері інтриг з боку Маклакова і Бурцева, де був заплутаний Моркотун, з боку поляків, де був заплутаний Курдиновський, і загально ворожій атмосфері паризьких офіціальних кіл, де росийські жиди мають великий вплив: у Мільєрана приватний секретар жид француз Petin, жонатий на Болоховській, київській жидівці з родини мільйонерів — цукрових фабрикантів. В Парижі, виглядає, така заплутана і така неприємна атмосфера, що я просто налякалась за тебе, як довідалась, що ти мав туди їхати.

* О. Шульгин — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 395

Тепер, розуміється, ні про яке визнання України не може бути і мови. Найбільше, що Антанта зробить, — це поставити в умовах з большевиками якісь пункти відносно автономії, чи вже що вони там знайдуть можливим і потрібним, але, думаю, ледве щоб граф і Марголін, які навіть не розмовляють один з другим, могли примусити в Спа до якогось такого втручання.

Чи це вже зовсім кінець, чи може бути якийсь вихід? Я саме ломаю собі над цим голову.

Твою картку про лист до "Вперед" дістала оце тільки що, як знайду, то пришлю. Я не читала твого листа в "Українському голосі" і не знаю в чім там річ, але невже ти оббілюєш Скоропадського? Що тобі за охота? Він таку підлу ролю грав цілий час, популярності, крім тої обмеженої жменьки, Липинського-Шемета-Скорописа, не має, будучності — ніякої. Що тобі за охота мараться в цьому? Проте, не знаючи точно, що ти саме писав, не можу нічого сказати, коли маєш ту статтю, то пришли мені? Також би я хотіла мати всі статті про мову в "Українському голосі". Може, ти напишеш, щоб мені прислали, але на моє ім'я.

Про наших уже не знаю, що і думати, хоч, слава богу, Левко вискочив, але дуже тяжко, щоб так легко обійшлось, Петрові особливо.

Як твоє здоров'я? Не падай все-таки духом, на все треба дивитись як на космічні з'явища, землетруси, потопи, і тільки робить скільки кожен може, щоб наша культура, яка не є бідна, не загинула.

Цілую тебе кріпко,

Галя.

З листа Сашка Шульгина оце не зробила копії, пришлю пізніше, хоч може він сам тобі писав.

[М. Тишкевич — Г.Чикаленко-Келлер]

25.VI.1920.

Високоповажна Пані.

Залучаю тут донос, який тутешні екс-делегати під керуванням Галіпа розсилали всім політичним діячам французьким — без ніякого результату, бо особа, до якої він був посланий, одіслала його мені з листом, повним незаслужених похвал для мене, а в міністерстві закордонних справ

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 396

з цього сміються, а секретар Мільєран прохав оставити без наслідків і не звертати уваги.

Справа тут наша стоїть дуже добре і нас мають визнати, як тільки переконаються, що уряд наш є серйозний і спосібний до організаційної праці. Я стараюсь, щоб це зробилось раніше. На жаль, ситуація стратегічна все псує, а в союз з поляками я ніколи не вірив. Це повторення Гадяцького трактату і політики Виговського. Найгірша ж та "Московська отрута", що в крові і в мозку наших інтелігентів, страшний наслідок царського довгого ярма, котрий і тоді, як Україна буде визнана і самостійна, буде тягнути їх в обійми "единой-неделимой". Факт, наприклад, з паризькою делегацією, ціла інтрига Маклакова, і праця самих же українців проти самостійної України — це докази, що зогнилий організм не варт життя. Але, може, в люді прокинеться щось живе і здорове.

Зістаюсь з щирою пошаною Тишкевич в.р.

Прохаю ласкаво передати ці документи Вашому шановному отцю. Здається, що він не є поінформований про цілу московську інтригу при делегації нашій тут. Маклаков і Моркотун ведуть все через Галіпа, про котрого, не звертаючи хоча б уваги на нашу контрозвідку, яка його вважає за члена охрани, я маю ту ж саму опінію від румунського делегата при Конф. Миру п. Мішу. Він мені представляв на секретаря Моркотуна, так само, як Шелухин — Цитовича і Лобанов — Ростовського. Але я, на жаль, Цитовича був прийняв, а, хвалити Бога, Моркотуна — ні. Галіп заявлявся, як Денікін був сильний, за федерацію з Росією. Отже, цей самий Галіп провадить цілу політику свою через Шелухина, Кушніра*, Лисенка і Лозинського. Він в тісних зв'язках з Тимошенком і кооператорами, які тут і в Константинополі доказали своє русофільство. На кооперативи і с.-ф. вплив має така людина, як Степанківський. Кажуть, що ця партія має також вплив на Петлюру. Треба ж ясно сказати, чи стоять за Москвою, чи за самостійною Україною. Пропоную Вашому шан[овному] батькові зірвати з цими людьми і закласти нову партію самостійників без добавки "федералісти". Кому ж це робити, як не йому, хто ж більший і чистіший патріот. Тре-

* М. Кушнір — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 397

ба хоч, щоб с.-ф., якщо думають (але не всі) про самостійність, щоб перемінили назву і відділилися від тих, що думають про Москву. — Газети бойкотують мене і не поміщають відомостей, які навіть французи поміщають, грошей на делегацію не висилають, всі великі і малі "хамства" роблять, одібрали навіть авто, котрим роз'їжджають москалі, служащі у кооператорів. Правда, що гарно.

* * *

[Відповідь графа М. Тишкевича на звинувачення його
в клерикалізмі і полонофільстві]

Delegation de la Republique Ukrainienne

37, rue la Perouse

На анонімний донос "українських демократів" до французьких політичних кругів, орігінал котрого депутат де Гайяр Бансель переслав Президенту Української Делегації в Парижі, на який в тіснім зв'язку з анонімними же дописами у віденських і американських газетах і одкритим виступом д-ра Лозинського в "Громадській думці", маємо сказати слідуюче:

1. Як звісно Урядові УНР, граф Тишкевич не був йому "нав'язаний Ватиканом" чи "польськими політичними сферами".

За ним промовляла, може, та сама "персональна політика", яку йому вимовляють його противники і яка була завжди самостійницькою.

За ним не говорив п. Василько, которого в цьому доносі називають "німецьким агентом", так як його — "ватиканським".

2. Граф Тишкевич не був нічиїм "агентом" — а тільки, хіба, своєї власної думки, якій служив навіть зі шкодою свого становища і майна, забуваючи про свої класові і особисті інтереси.

Політику його і становище перед Антантою рисують слова французького дипломата Алара де Шатонеї, який писав йому 10 лютого 1918 р. в часі перебування ген. Табуї в Києві: "Отже, ми офіціяльно представлені перед новою державою, для сотворення якої Ви поклали стільки трудів. Посилаю Вам низький привіт і гарячі поздоровлення". В 1919 р. граф де Мор'є, атташе французької амбасади в Швейцарії, писав в своєй брошюрі "A /a croisseedes chemins"* "Знаменита ця особа могла була зіграти першу ролю в своїм краю; його відмова була мотивована причинами, які йому роблять честь — докладність моїх інформацій з того приводу здивовала його." (Німецько-російські агенти пропонували графу відіграти роль Скоропадського для Николая Николаевича. Він з обуренням відмовився.) Звісний історик Ернест Доде в "Correspondent" 10 грудня 1919 р. писав про високопатріотичну ролю, яку він відіграв в Швайцарії під час війни.

3. Французьке товариство дипломатично-історичне вибрало його своїм членом на представництво в <...> Камбон, віце-президента Мирової

* На перехресті шляхів (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 398

Конференції і Президента Ради амбасадорів. Товариство відбудови Твентського університету і корпорація французьких хр. публіцистів вибрали його почесним членом.

4. Граф Т[ишкевич] не є "ворогом української демократії", а навпаки. Показом цього його слова й відповіді проф. Томашівському на закиди, роблені цим останнім Українському Урядові: "Мушу сконстатувати", говорив він "що уряд наш, хоч би і не був соціалістичний, повинен би негайно перевести якнайширші радикальні реформи, не тільки з тактичного боку, але з того приводу, що люд наш — це наша нація, це Україна — що виборов собі і нам волю, бо він й не хто інший, за дуже рідкими виїмками, є представником нашої національності. Селянство є елемент взагалі <...>, доказом цього є ціла скоропадщина?. Ми у себе повинні бути дуже ліві, розуміється, не більше як сам люд."

5. Граф Т[ишкевич] не є поляк. Він повернув до поневоленої своєї нації вже давно (сорок літ), тоді як це в Російській державі було злучено з небезпекою, давши цим з метрополітом Шептицьким приклад іншим сполонізованим українцям. Багато перетерпів за це від самих поляків.

6. Він не провадить політики "католицької", але використав, можливо, католицькі сім'ї, дуже впливові тепер на загальну політику. Хіба його близькі зв'язки з міністром англійським лордом Вімсом (протестантом), з грецьким делегатом на Конференції Миру Венізелосом і румунським Мішу (православними), вплив на протестантські і ліберальні швейцарські газети [Journal de Geneve, Gazette de Lausanna, Rund) — це є клерикальна католицька політика?

7. Закиди монархізма, так само, як і обвинувачення в зраді на користь Польщі — фальшиві. Гр. Т[ишкевич] в Парижі держиться так само здалека від монархістів, як і від большевиків. Давав інтерв'ю в соціалістичних газетах (il Lavoro). Мав побачення з представниками лівих партій в Сенаті і Палаті (Де Сельв, де Конзі, Рейналь, Барту). Підтримують його в Палаті група християнських демократів-республіканців. Політику "католицько-польську" щодо України веде в монархістичній газеті "L'Acfion Francaise" князь Кочубей, а не граф Тишкевич.

8. Граф Т[ишкевич] не "навязувався" нікому. Він, бачучи незвичайні труднощі праці з ворогами самостійності України в самій Делегації, не подався був до демісії 12 і 14 падолиста 1919 р.

9. Помимо цих труднощів і боротьби, яку йому об'явили ці члени, добився він того, що Франція готова визнати Україну.

10. Доказом цього результату є признання самих москалів, наприклад, слова Бурцева: "Франція підтримує нині самостійность України". (Cause Commune від 12 червня 1920 р.) Так само, як доказом діяльності графа Т[ишкевича] є нечувані напасті на нього москалів в усіх російських газетах і напасті українських прихильників скоропадщини, як Степанківський, Моркотун, Галіп і інших, що тягнуть до Росії.

Дочка докоряє мені за обілювання Скоропадського, думаючи, що "Вперед" зачепив мене в ч. 144 за мій лист в "Українському голосі", але

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 399

я ніякого листа не писав, а "Вперед", бачучи, що всі нападають на буржуїв, рішив зачепити і мене, бо інших українських буржуїв, крім Шемета і Липинського, нема.

23.VII.1920. [Карлсбад].

В чеських часописах є звістка, що большевики перейшли Збруч між Волочиськом і Гусятином. Галичани радіють, що нарешті вони визволяться з польського ярма; большевиків же вони не бояться, бо коли вони відберуть землю, то в поляків для українських селян, коли відберуть фабрики та капітали, то не від українців, а від поляків та від жидів, бо галичани, як пише в одкритці д-р Кос, не мають чого боятись, бо голий не боїться розбою.

[М. Кос — Є. Чикаленку]

Перемишль 19.VII.1920.

Вп. Добродію! У нас тепер душна атмосфера, не в метеорологічнім значенні; про се знаєте з газет, а до того всього додає фантазія щоденно багато, дуже багато. Здійснюється Ваше побоювання, що <фаза> суспільної борьби прийде аж до нас. Вона йде, і наші сусіди й самі видять, як і де погрішили, та, відай, вороття не буде. Я і мені подібні не думаємо рушатися з хати; забагато видів я, як жили бігці під час великої війни! Вже ліпше вмирати на своїм смітнику, коли прийдеся конче вмирать. Хотя й у людей не помічаю ніякої розпуки в тім напрямі... П. редактор бився з гадками, заки почав наново продовжати газету, бо то минувши кошти, атмосфера не дає дихати, не дає нічого писати, як се бачите з білих латок. Мимо всього, гадаю, дух загалу ні дрібку не має нахилу упадати, а зближаючася заверуха виразно каже, що голий немає причини боятися розбою. Він має всьо до позисканя. В тім настрою піддержують нас значно особисті оповідання всіляких пришельців з України на свою родину, мимо всякого перебутого терпіння. Так і гадаємо, що ми будемо тими, що будуть сміятись на кінці! Поздоровляю

Вас щиро, Михайло Кос.

І лист Вікторії від 21.VII, як образок українського емігрантського життя тих емігрантів, що не накрали та не наспекулювали грошей, бо ті живуть собі роскішно, ні в чім собі не відмовляючи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 400

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Аспанг. 21.VII.1920.

Дорогий батьку!

Листа твого з 18.VII. дістали та й зажурились, що ти знов слабий. То знов од дум та турбот. Здайся вже на нашу долю: що буде — то буде, кому судилось — той і виживе з цього всього.

Щастя, що Левко виїхав з Києва! Так мені і здавалось, що він десь вже в мандрах і недалеко, певно, і од нас. Звичайно, нелегко йому і без грошей, і без речей, і без своїх, але кому тепер є так, як він того хоче? Гадаю, що і він не пропаде і або буде триматись Петлюри та уряду, або десь пристроїться за кордоном. Є в газетах звістка, що Петлюра виїхав до Бухаресту, бо Кам'янець зайнятий большевиками. А друга звістка, що Врангель послав делегацію до нього для порозуміння. Щось може вирозуміють в решті-решт, і всі ми не помремо тим часом з голоду, як це вже було здавалось якийсь час.

Тоді по Щепіорнах та по Стшалковах на бур'яні якомусь, замість капусти та іншої їжі, та й то вижили люди, не тільки один Ол. Філ., а й тисячі їли те зілля, а потім ще кілько всього було, а якось минулось! Є все-таки і добрі люди на світі, і приятелів по світі багато, то думаю, що і ті що тепер повтікали разом з Левком, якось переживуть негоду.

Інше діло, Петрусь, Іван, мама, як там їм? То нам видається страшно, але досі минало все добре — може і цей раз пропадать не судилось нікому!

Я писала тобі там, у листі, що Галя і нам не пише, хоч я їй писала вже й звідси, даючи адресу. Вона, як видно з газет, тепер зайнята інтерн. Жіночим конгресом, де їй доводиться багато говорить і працювать.

То їй не до нас, а нам, аби вона жива та здорова була, а що не пише, то я вже до того звикла.

Ол. Філ. сьогодні рано виїхав до Відня в свою редакцію: готують вже другий випуск "Хлібороба"*. Перший ще не вийшов, але ось-ось має вийти. То досить велика книжка, і є в ній багато великих статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липинського. На жаль, Липинський дуже некріпкий: оце недавно пролежав знов майже місяць з температурою 39,0 з лишнім: якийсь грип, кажуть, а я думаю, що у

* "Хліборобська Україна" — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 401

нього і легкі хворі, а од легких вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, бо боїться, що умре з голоду, бо грошей за душою ніяких не має. А мусить слать ще жінці і дитині в Галичину, бо і ті нічого не мають. А тут ще й на "Хлібороба" треба грошей: друк тепер коштує страшенні гроші, і ось тому так довго альманах і не виходить, що все бракує грошей на друк, а позичить ніде. Ол. Філ. завтра або по-завтрьому вернеться.

Хатка у нас маленька, і я можу працювать над своїми перекладами тілько тоді, як його нема; бо і місця більше, і все-таки менше роботи. Собі одній не хочеться вже і варить, і не такий апетит, як у компанії.

Всього тут доводиться робить: воду з колодязя на третій етаж відром ношу, коли Ол. Ф. дома, то його робота, так само виносить помиї; річка якраз перед хатою шумить, то я там перу нам білизну по-троху. А потім багато ходимо по горах. Майже через день-два ідем кудись у гори: з п'яти годин ранку до пізнього вечора піднімаємось на висоту 1400, а вчора були на найвищій тут горі — 1700 [метрів] з лишнім; кілометрів 30-35-40 за день робимо — дивлячись куди йдемо. Гарно там верхами іти: тут ціла низка верхів, що звуться Hach-Weksel і простягаються через усю границю Штирії. Звідти видко багато снігових гір, так цілі дні і прогулюємо: берем харчі з собою: каву з молоком, пироги з вишнями, яблуками, що я тут примудрилась пекти, бо маємо сіру українську пшенишну муку ще з санітарної місії, Ол. Філ. одержував свій пай як урядовець.

А оце 20.VII. святкували Ол. Ф. 40 років, то навіть великий обід сама зварила з пирогом, курчатами та всячиною. Але трудно тут доставать харч. Як піде хазяйка в Штирію та контрабандою принесе масла, курча, то тоді, порівнюючи з тутешніми цінами, обід вийде утроє, або вчетверо дешевше. Штирія дуже багата на харч і страшенно все дешево (яйце — 1 корона 40, а тут 6 корон, а у Відні яйце — 8 корон). Але не дають дозволу жить там, і не можна нічого звідти вивозити.

Ти питаєш поради куди виїхати? Але тепер дуже трудно це сказать: що було добре і дешево до війни та ще й під війну, там зовсім навпаки тепер. На Капрі в "Bristol'i" було ж з хатою, з їжою і коло пошти, і коло моря — усе чого душа бажає — 6 лір у день. А що там тепер — хто знає? Ол. Філ. знає дуже добру санаторію д-ра Ламана коло Лейпцігу, він там жив кілька місяців після треволнєній та прикрос-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 402

тей в СВУ. Він дуже хвалить і місце, і життя там, і харч, і все; так само не дорого було; він мене все хотів одвезти туди літом з Кононівки і казав, що тисяча, півтори наших грошей мені вистачило б навіть на кілька місяців. Можливо, що і зараз там знов добре, бо під большевизм в Німеччині та санаторія була, здається, закрита за браком харчів.

Ол. Філ. може це листовно розпитати, і як тобі буде підходить, то може туди і поїдеш.

Кажуть, що в Чехії можна добре і дешево жить, в невеличких некурортних місцях. Ми все маємо в резерві Чехію. Коли мало зовсім буде грошей, то виберемось туди десь на село, наймем хату, город та й якось перебиватимемось.

Донець (віце-губернатор Берестя) живе так на Закарпатській Україні; учителює в школі і має маленьке хазяйство, до нього приїхала і жінка з хлопцем, що була зосталась під поляками в Бересті, а тоді пробивалась до Кам'янця, а звідти втікала вже до нього.

Всякі у нас думи про майбутнє, і всього, певно, ще буде! Аби тілько кріпко триматись та не звалитись з ніг, а те все переживемо!..

Ти не турбуйся, не журись, то і здоровий будеш.

Цілую тебе кріпко!

Вітя.

Як почуєш що про Левка та інших, пиши.

28.VII.1920. Карлсбад.

Hous Osborne, Schlossberg.

Українська колонія в Карлсбаді збільшується. Цими днями приїздив з Праги М. С. Грушевський та Жуковський, який грає при йому тепер ролю ад'ютанта, і наняли тут в "Osborne" на місяць квартиру для родини. На сходах мені довелось з ними зустрінутись, і ми тільки здалека холодно повітались. Грушевський не може мені забути того, що я після гетьманського перевороту висловив Марії Сільвестровні думку, що ліпше було б йому виїхати закордон, бо все одно його політична кар'єра вже закінчена. Час показав, що я не помилився, але сам Грушевський, по словам Шаповала, досі певен, що він ще буде на чолі українського есерівського уряду. У сій думці переконаний і самозакоханий Микита Шаповал, бо ще вчора, обурюючись політикою Петлюри, в роздразненні вигукнув: "Коли я знов буду у влади, то "повешу" отого мерзавця Петлюру і всіх петлюрівців". На це я завважив, що есерам вже не бувати керівниками української держави, бо й самої держави вже не буде, а коли й буде, то селяни вже їх не ви-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 403

биратимуть, бо упевнились, що соціалісти не здатні до будівництва державного. Се так роздратувало Шаповала, що він почав у нестямі вигукувати, що есери ще опанують владою і організують соціалістичну державу; у панів вже видерли землю, а тепер зостається, вирізавши жидів, одібрати у них капітали та фабрики... Ці вигукування Шаповала так мене розвеселили, що я голосно розсміявся. До якого комізму доходять наші "головотяпи", що здатні тільки до руйнування, до грабіжу, а не до будування!

М. А. Славинський кінчає вже курс лікування і виїздить до Праги, натомість вчора приїхав берлінський посол М. В. Порш. В розмові з ним я сказав, що празьке посольство вже не має грошей і за август не обіцяє мені виплатити пенсії, на се Порш завважив, що він охоче мені виплатить, бо у них ще є гроші. Добре було б, якби він зміг заплатити мені вперед за три місяці, тоді я поїхав би з жінкою до Берліну, і там купили б для неї одежу на зиму, бо вона приїхала в самому літньому убранні. Там би я порадився з знайомими, д-ром М. Галиним та д-ром Матюшенком, про те, де, в якій місцевості Германії мені оселитись на зиму, щоб було недорого й нехолодно.

30.VII.1920. [Карлсбад].

М. А. Славинський дав мені інтерв'ю секретаря празького посольства галичанина Вітошинського з Нечасом, чехом-українофілом, що їздив з Винниченком в Москву як агент чеського уряду для ознайомлення з совєтськими порядками. Хоч нічого нового і особливо цікавого в йому нема, а все-таки я прикладаю його тут, бо може колись воно матиме інтерес.

Совітська Росія і Україна
(в оповіданню чеха-українофіла Нечаса)

На підставі інформацій, одержаних мною від одного з наших чеських приятелів, який недавно бував в совітській Росії, відносини поміж совітським московським урядом та урядом совітським українським, а згляд-но українським громадянством виглядають ось як:

На питання, як ставиться совітський уряд до української справи загалом, інформував мене цей пан: як відомо, поміж російських комуністів знані три напрями, Леніна, Бухаріна і Пятакова. Пятаковщину можна вважати сьогодні зліквідованою. Ленін і визначні провідники комуністів обстоюють повну національну самостійність чи то окремішність українського народу, головно що відноситься до національної культури, що ж до господарських справ, стоять на становищі федерації з Росією. Відповідно до загальної організації соціалістичних, федеративних республік як це є в плані 3 Інтернаціоналу, мав би бути центр цієї федерації соціалістичних республік поки що в Москві, але пізніше там, де буде загалом осідок 3-го Інтернаціоналу (говориться про Берлін, як про цей майбутній центр). Тепер до того напряму Леніна й других провідників російських комуністів прилучилися, як згадано, усі найкращі го-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 404

лови совітської влади, теж і Троцький. Але зазначити треба, що Троцький все ж таки більше орієнтований на російську сторону.

Щодо другого напрямку Бухаріна і товаришів, який згоджується для української нації на якусь лише невеличку автономію чи то фіктивну федерацію, то з ним іде більшість рядових комуністів, що не були на Україні. Треба зазначити, що ті з комуністів, що побували на Україні, мають інший погляд, чим досі на українську справу. Мають до неї більше респекту. Це діється чи то під впливом власного досвіду, робленого з непокірним українським громадянством, чи то з досягненого на підставі автономії переконання, що українці борються за свій національний ідеал і готові принести задля нього жертви, та що без задоволення національних потреб українців ця територія не дуже могла [б] піднестися до кращого стану. Так приміром, Петров і товариші, які належать до того напрямку, не відважуються одначе на Україні дуже ярко наступати. Щодо російських меншивиків, то треба зазначити те саме. їхні провідники стали в послідних часах поважно трактувати українську справу. І так недавно (на весні цього року) промовляв Мартов на з'їзді московських совітів, критикуючи гостро минулорічну політику большевиків на Україні. Зокрема, гостро виступав проти русифікаторства і т.д. Так само, як і серед комуністів, рядові члени меншивиків відносяться до українського питання [негативно]. Що ж до кадетів і інших правих груп, так про них і балакати нічого. Для них українська справа не існує, трактують її як звичайно з презирством. Меншивики і соціальні революціонери не мають тепер загалом слова в публічних справах совітських республік. Це тому, що большевицький режим трактує їх як дезертирів чи зрадників революції, які не пішли на сторону диктатури пролетаріату, їх становище дуже тісне, багато тісніше, чим кадетів і інших правих. Щодо цих, уважають більшовики, що вони як буржуї, отже їх вороги, тепер поконані, покорилися совітській власті, примушені служити і роблять те, що їм прикажеться. Соціальні революціонери в українських справах стоять зараз по кадетах. Зазначити треба, що в останні часи і Раковський перебув деяку еволюцію в своїх поглядах. Прилучився до ленінового напрямку і тим зискав собі на Україні значно більшу популярність.

На питання, як мається справа з т. зв. комуністичною партією України (КПУ) та українською комуністичною партією (УКП), інформував мене наш приятель ось як: КПУ це офіціальна партія комуністична України. Це помежи її членів набирано "Совнарком", вона має в своїх руках усі офіціальні часописи на Україні та увесь "вплив". Вплив КПУ зміцнився ще тим, що приступили до неї, як відомо, українські боротьбисти (Шумський, Елланський) і т.д., а також жиди з "Бундом" на чолі. Але ж з другої сторони власне із-за цеї різнородності в складі КПУ (до неї теж належать і руські борбисти) не є ця партія досить сильна внутрі, а ще до того репрезентує лише невелику кількість населення України, то ж держиться лише більше зовнішньою силою. Це наскільки можна було виробити собі погляд про ті справи в Москві, де наш приятель перебував.

Що до УКП, то там є усі українські елементи комуністичні, деякі соціалістичні, дехто з незалежників, а врешті і деякі інші елементи, навіть праві, але ті, які стоять тепер на становищі реальної дійсності і реальної політики. Програми УКП і різниці поміж нею та КПУ нам знані. В останніх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 405

часах відбувається жива дебатна кампанія серед УКП щодо вступления до Комуністичної партії України. Коли б це сталося, тоді український елемент одержав би в комуністичному напрямку на Україні більшість і міг би перевести евентуально свої постулати.

Мене цікавило, що думає тепер робити тов. Винниченко. Щодо нього, наш інформатор знає, що йому пропоновано в совітськім уряді України місце заступника Раковського і враз з тим і комісаріат шкільництва совітської влади України. За нинішніх відносин ще не знати, чи тов. Винниченко прийме ці уряди. Якщо прийме, то це було б ознакою, що відношення совітського уряду до українства покращало. Коли ж ні, це буде знаком, що курс його політики супроти України не дуже то прихильний.

Щодо галичан, то вони створили в кінці мая т. зв. Галицький організаційний комітет, на чолі якого стояв якийсь галицький горожанин Кон. Напрям діяльності того комітету був щодо національної справи відносно росіян досить опортуністичний, але все ж таки в його публікаціях акцентоване досить українське становище. Найближчою працею цього комітету мало бути сконцентрування усіх тих громадян України, настроєних комуністично, які як полонені перебувають в Туркестані і дальше на сході, що найбільше ще з часу, як попали в полон як жовніри бувшої австрійської армії. Отже, хотіли сконцентрувати усі ті елементи для праці в Україні. Полонені [...] сотворения самостійної української армії. Відомо, що Ч.У.Г.А. складалася тоді з 3 бригад. З цих трьох бригад та з полонених українців мала бути витворена армія, яка могла б бути одправлена до Галичини. По знаних подіях в часі польської офензиви (перехід до військ отам. Петлюри), багато старшин і жовнірів інтерновано. Послідних часах деякі визначніші українські комуністичні діячі інтервенювали до совітської влади, щоби їх випустили на волю, чи це сталося, не знати [...]. В творенню української совітської армії утворено український летунський відділ, мали бути відкриті школи для старшин на Україні, де мали вчитися українською мовою і т.д.

Шкільництво на Україні в українських руках. Між іншим, в Москві друкувалися українські шкільні книжки. Але справа виглядає зовсім інакше в практиці. Задля величезної недостачі книжок, паперу, олівців і т.ін. розбиваються змагання до налагодження шкільної справи і на Україні, і в самій Росії, так що можна сказати, що в шкільництві з наведених причин повна стагнація.

Щодо кооператив, то відношення в цьому напрямі на Україні зовсім інше, як в Росії. В Росії кооперативи споживчі, сільськогосподарські та кредитові знесені, скомунізовані та злучені в один Центросоюз. Останні зовсім комуністичні чи то сказати краще удержавнені. На Україні такий [...] перевести. Там совітська влада мусила /залишити/ кооперативи "Сільського господаря", "Центросоюзу", Українбанку, Дніпросоюзу. Так само існує на Харківщині в давній формі т. зв. ПОЮР (Потребительские общества Южной России), який стоїть під впливом комуністів. Здається, що на Україні совітська влада була готова полагодити справу кооператив тимчасово дорогою компромісу між крайно комуністичною совітською теорією і старою кооперативною. (Про все те, що діється із українськими кооперативами під совітським режимом, маються докладні матеріали).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 406

Далі спинились ми на деяких деталях відносно вище обговорених справ. На Україні, як згадав дальше мій інформатор, має найбільшу фактичну владу "Рев. воен. совет". На його чолі Раковський (румун), Берзін (латиш), Сталін (грузин) і ще один жид. Ані українця, ані москаля нема. Нема українофоба, але теж нема і українофіла. По приїзді тов. Винниченка предлагали йому бути членом рев. воєн. совіта.

В останньому часі бували на Україні: Луначарський, Троцький, Калінін і т.д. Враження всіх тих, що приїхали в останні часи з України, а то так українців, як і москалів, одне, а власне, що національний момент на Україні незвичайно сильний і що ніяким способом поминути його не можна. Зрештою на Україні терор страшний. На чолі чрезвичайки був в квітні-маю якийсь мабуть поляк Дзержинський, котрий виконував терор в страшний спосіб. В часі, як наш інформатор опускав Москву, говорилося про це, що терор в Україні трохи перестав. В офіціальних совітських статистиках розстріляних, /чи/ покараних карою смерті є стала рубрика: бандити. Це є власне рубрика, в якій знайдемо імена українських повстанців, "непослушних" селян і т.д., одним словом майже виключно українська рубрика.

Щодо відношення большевиків до меншовиків, зазначити треба, /що/ недавно розв'язано майже виключно меншовицьку організацію складачів в Москві, яка з нагоди побуту англійських робітничих делегатів знайшла змогу устами своїх провідних організаторів поінформувати англійських делегатів про правдивий стан справ в Росії. Не знати, що задумує большевицький уряд дальше супроти цеї організації, зглядно її членів. (Як знаємо, совітські урядові часописи виступили в останніх часах дуже гостро проти членів цієї організації, взиваючи уряд, щоби зробив вже раз з ними порядок)..

Щодо послідньої офензиви поляків, то в Москві настрій був [...], може якби не часописи та не плакати пропагандистські, то про війну навіть нічого і не зналося би. Пропаганда в совітській армії велика, армія добра. Систем організаційний старий царський, поправлений німецькими методами. Брусилов не має безпосереднього впливу ані зіткнення із старшинами, зглядно армією. Він працює лише в операційному відділі, а дійсно шефом штабу армії є комуніст Камєнєв [Каменєв Сергій Сергійович] (брат знаного Камєнєва [Каменєва Лева Борисовича, не був братом попереднього], офіцер давньо-російської армії). Після останнього маніфесту Брусилова з нагоди польської офензиви багато інтелігенції поступило до армії, використовуючи нагоду, щоби з честю піддатися більшевицькому режимові.

Інший епізод стався на одному з з'їздів совдепів. Один селянин з України, розуміється член партії комуністів, зглядно делегат, порівнював Петлюру з Брусиловим. Він казав таке: "Петлюру знаємо ми всі селяни як нашого [одного] з визначніших українських діячів, соціаліста, так як і бувшого члена соціал-демократичної партії та голову "Союзу земств". Каже, що Брусилов царський генерал, який в нічому не змінився, лише що служить нам. Це хай би вже було так, "що вільно попові, то вільно і дякові". Совітський уряд числить на те, що в своїй боротьбі проти поляків допоможе йому Галичина. Про Галичину мається там поняття, що настрій в ній большевицький, що ліві с.-д. та радикали перейшли до комуністичної партії. Щодо ЧУГА, то вона сила національна. Треба признати, що галича-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 407

ни являються в рамках Червоної армії і загалом совітської влади добрим ферментом. Галицьких інтелігентів "комуністів" дають [...] місця комісарів. Вони, не знаючи російської мови, із засадничих мотивів [...] активно організують уряди.

Мене цікавило, що робить тов. д-р Іван Сіяк. Наш приятель знає лише тільки, що тов. Сіяк тепер на Україні, що дуже там працює та що в Москві коли говориться про галицьких комуністів, все згадується ім'я Сіяка.

В Москві поставлено на одному з найкращих місць пам'ятник Шевченку. Також поставлено там пам'ятники Марксу, Енгельсу і т.д. Але ж пам'ятники з дуже лихого матеріалу, так що вже тепер починають псуватися.

Мене цікавило, як стоїть в теперішній Росії справа віри? На це одержав я відповідь, що в цьому напрямі не має зміни. Одинокі дві суспільні верстви зглядно каста і верства, які розмірно найкорисніше вийдуть із большевицької агресії, це: руські попи і селянство. В тому напрямі большевики ладилися дуже хитро, починаючи з попів. В московських церквах можна побачити в часі богослужіння повнісінько вірних. Це бачив інформатор в храмі Спасителя. Народ бідує і більше, чим коли, став набожним.

Знаний нам комуніст з України Шахрай видав в останньому часі досить цікаву річ про Україну. Брошурка в дусі комуністичному, але сильно національно-українська. Його за це викинули з комуністичної партії, тоді він поїхав на Кубань, а тепер має бути знову на Україні.

Получене інтерв'ю з п. Яромиром Нечасом було приготовлене для редакції "Впереду" у Львові. Пан Нечас просив, щоби з огляду на це, що він думає в ближчому часі ще раз виїхати до Росії в урядових справах, не писати до "Впереду" деяких речей, про котрі згадав.

Характеризуючи теперішній лад в Росії, згадав пан Нечас, що в совітській Росії цвіте на велику скалю паскарство і проституція. Я згадав кількома словами про те, які враження виніс з світської Росії д-р Шмераль (імовірно Шмераль Богумир). Пан Нечас на те не сказав нічого, а лише зауважив, що це залежить від індивідуальності, котра обсервує, від власних її думок і настроїв, та що ще одно, що має певний зовнішній вигляд, уявляє собою зовсім щось іншого внутрі. Враження, яке малося в Москві, було: Москва — це справжній центр совітської Росії, місце осідку цілої совітської бюрократії. Безпечність життя та лад в місті удержаний досить добре. Чрезвичайки мають досить до діла, особливо на торгах, де перекупки, загалом продавці дуже часто не додержують постанов щодо цін артикулів. Члени чрезвичайки розганяють їх, при чому баби лаються міцно, так що за таку лайку празька поліція замкнула би неслухняних до "Іванової хати".

Дорога з Петрограду до Москви тривала 22 години, поїзд іде раз денно зовсім точно. Як на бічних лініях, не знає, але певно гірше. Петроград робить враження вилюдненого міста, враження прикре.

В Москві пан Нечас, як про це з гумором оповідав, ходив в чорному (жакетовому) одязі. Це тому, що як зауважив, усякі чрезвичайки і публіка має до такого чоловіка респект, думаючи, що це або чужинець або комісар. Рік тому було зовсім противно. Тоді не можна було важитись появитись на вулиці в гарному європейському вбранні (негайне запідозрення в буржуйстві).

У всіх совітських урядах переважають жиди. Їх тепер в Росії дуже не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 408

люблять, розуміється, не менше на Україні. Правда, що купецький стан, в якому був великий процент жидів, тепер дуже потерпів наслідком комунізації. Це сказав п. Нечас в оборону жидів. На мою увагу, що, щоправда жиди потерпіли як купці (це відноситься не лише до жидів, а до купецтва загалом), зате ж пристроїлися чи то як урядовці совітської влади, чи роблячи серед теперішніх відносин паскарські інтереси, п. Нечас не перечив, бо це відповідає справді фактичному становищу.

Зараз по приїзді до Москви п. Нечас познакомився з ким і де міг, а в розмовах з тамошніми діячами не крито порушував національне питання, котре його більше інтересує, розуміється, не здержувався і з словами критики. Мабуть ця обставина зробила п. Нечаса дещо підозрілим у совітської влади, так що вислали одного з своїх членів, "якусь хорошую дамочку", щоби розвідала докладніше наміри гостя. Але п. Нечас провів з нею в театрі цілий вечір і мусів зробити добре враження, бо більше вже нікого до нього не надсилали і дали йому спокій. Уже пізніше перед своїм від'їздом п. Нечас в розмові з деким із провідних комуністів зовсім відкрито сказав їм свій погляд на це, як вони полагодили національне питання. Сказав їм так: ви, панове, полагодили національне питання (відносилося це головно до українського питання) так, як поставили пам'ятник Шевченкові, пам'ятник вже сьогодні розсипується, відлетіла одна рука, так само розсиплеться і ваша концепція національного питання, якщо не візьметесь до нього справді серйозно.

Увесь час по дорозі до Москви п. Нечас, як оповідає, піддержував тов. Винниченка в тому напрямі, щоби приїхавши до совітської влади, якнайтвердіше поставитися в обороні української справи. Коли ж тов. Винниченко мав першу нагоду розмовитися з Троцьким, то ця розмова була дуже серйозна і тверда. Між іншим, це якраз Винниченко інтервенював в справі галицьких старшин і жовнірів, інтернованих совітською владою після знаного переходу ЧУГА до військ отамана Петлюри, про що я лише загально згадав в інтерв'ю. До Винниченка відносилися досить чемно, деколи холодно, п. Нечас виясняє собі факт, що його не торкають між іншим також і тим, що дружина тов. Винниченка жидівської народності, з знаним політичним напрямком, а це має велике значення супроти факту, що величезна більшість урядовців, як згадано, жиди. Ще відносно стосунку комуністів до меншовиків і с.р. Я зауважив, що прецінь значна кількість меншовиків і есерів живе і працює сьогодні в Росії і їх не займають. П. Нечас пояснив це тим, що все ж таки на таких провідників меншовиків як Мартов, старий співробітник Леніна, Дан і т.д. не важаться комуністи піднести руки. Тим самим рятується і група людей коло них. Але в одному з шпиталів, до якого заглянув п. Нечас, принагідно вглядів такий агітаційний напис: "Смерть меншовикам і ес-ерам". Припускає, що якби була знала управа шпиталю, що він, чужинець, там за гляне, була б цей напис спрятала.

Пан Нечас познакомився там, між іншим, з доб. Доманицьким, який передав йому дуже цікавий реферат про економічне положення на Україні та сучасний стан кооперативів українських. (Реферат просив п. Нечас перекласти на чеську мову, і ми його будемо мати). П. Доманицький не годен погодитися із совітським режимом і дуже просив п. Нечаса, чи не вдалося б йому [...]

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 409

31.VII.1920. [Карлсбад].

По газетних відомостях большевики зайняли Гродно і тиснуть поляків до Білостока, а на південнім фронті зайняли в Галичині Броди і в скількох місцях перейшли Збруч.

Антанта переполошилась і напосідається, щоб большевики зробили перемир'я, в надії, що поляки тим часом озброять і підготують 300 тис. добровольців, переважно інтелігентної молоді, що охотою йдуть на оборону "ойчизни". Антанта загрожує большевикам, що коли вони не згодяться на перемир'я, то вона допоможе Польщі не тільки зброєю та амуніцією, а й військом. Антанта боїться, що большевики, розгромивши Польщу, заключать союз з Германією і тоді розгромлять і Францію, тому так напосідається спинити большевиків на етнографічній польській границі. Досі неясно, що буде з Галичиною: по одних відомостях Антанта лишає її під Польщею, на автономних основах, по других — призначає її Росії, як це було умовлено з царською Росією в початку війни. Про Україну нігде нема й мови; не згадує про неї ні Антанта, ні Польща, ні Совєтська Росія, так наче всі вони порішили, що України нема, а є південна Росія, яка, натурально, об'єднується з північною, так принаймні висловлюється П. Струве, міністр закордонних справ в уряді Врангеля, що потроху посовується з Криму в напрямку на Дон і вже зайняв Олександрівськ, Мелітополь, Бердянськ, бо большевики все військо забрали на польський фронт. Характерно, що й Махно з своїми бандами, як кажуть, підтримує Врангеля проти большевиків, може через те, що Врангель признав status quo в аграрній справі і залишає селянам землю, яку вони забрали у панів, але з умовою заплатити за неї урядові, а уряд вже якось компенсує й поміщиків. Селяни тепер мають безліч грошей і охоче платять, аби мати якийсь документ на придбану у власність землю, щоб ніхто не мав права відібрати її у них; це цілком ймовірно, бо селяни не вірять українському соціалістичному та большевицькому урядові, який дає їм землю дурно, за яку потім їх б'ють.

Петлюринський уряд з Кам'янця втік до Станіславова і там, кажуть, поляки арештували його, а коли командуючий українським військом Омелянович-Павленко запротестував, то уряд вивезли поляки до Західної Галичини, і тепер він розміщений в Тарнові та Пряшеві. В якому він там стані — невідомо, але можна догадуватись, що він там напівінтернований. Мабуть там десь і мій Левко, але вістей ніяких від нього не маю. З Кам'янця він писав до Галі в Берн, щоб вислала йому книжок по антропології на університет, а тепер, коли Кам'янець вже в руках большевиків, невідомо — чи функціонує університет і чи пристроївся при ньому Левко. Про Петруся та Івашка теж не маю ніяких вістей, хоч достеметно відомо, що Петрусь лишився в Києві, а Іван був в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 410

Кононівці. Якби Винниченко прийняв якусь посаду в большевицькому уряді, то при ньому примостився б і Петрусь і Івашка десь би пристроїв, а тепер не знаю, що з ними. Як не розстріляють большевики їх як петлюрівців-контрреволюціонерів, то заберуть до війська, бо обидва вони якраз у військовому віці — Петру — 28, а Івашкові 18 років, і ростом він більший за Петруся. Як згадаю про їх долю, то аж серце заболить; тому ніяк не можу видужати, хоч знов п'ю й Muhlbrunn і приймаю ванни, і їм всякі порошки, а під грудьми все болить та болить, але ще якось держусь на ногах. За Україну я не журюсь, бо давно переконався, що суверенною вона не може бути, а національно ніщо її не придушить, особливо коли її не поділять, а вона буде разом з Галичиною під Росією. Хоч між наддніпрянцями і галичанами є антагонізм, як між познанчиками та крулевцями, але під московським ярмом він скоро минеться, тим паче, що галицька інтелігенція охоче подасться на багату Україну, на всякі посади, а не знаючи російської мови, буде українізувати зросійщених українців, бо все-таки росіяни вже не зможуть одібрати у нас право на культурну роботу. Безземельне галицьке селянство замість емігрувати до Америки посуне на східну Україну та на Поволжя, де вже багато українських колоністів, і тим розширить і уплотнить українську територію; варто б тоді безземельних гуцулів та бойків направити на Кубань та Терщину в звиклу для них гірську місцевість, бо наші київці та полтавці на Кавказі (в Чорноморській губернії) не можуть приспособитись до гірської природи і, поживши там якийсь час, вертаються додому.

2.VII.1920. [Карлсбад].

Вчора з Марієнбада приїздили сюди подивитись на Карлсбад д-р Є. К. Лукасевич та жінка Петлюри [Ольга Опанасівна] з дочечкою [Лесею] і привезли листа від С.В., який і перечитали у мене в присутності М. А. Славинського та М. В. Порша, що саме зайшли до мене, щоб йти походити по горах. С. В. Петлюра поясняє невдачі польської армії тим, що не зайняті були Черкаси та Кременчук, як він напосідався, і там через мости переправились большевики на зади польської армії і зробили в ній паніку; поляки на Україні грабували селян і тим обурили проти себе населення, і воно пішло разом з большевиками проти них. Українська армія трималась твердо проти большевицької, але через відступ польської армії, мусила й вона відходити; тепер вона стоїть в Галичині, де поповнюється галицькими добровольцями, хоч загал галицького населення як інтелігентного, так і селянського, готовий повстати проти поляків і приєднатись до большевиків. Петлюра дуже боїться цього повстання, бо тоді становище його і української армії буде трагічне — їм доведеться або приєд-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 411

натись до галичан, а значить йти разом з большевиками проти поляків, або триматись поляків проти українського народу. Тому Петлюра напосідається, щоб Пілсудський змінив польську політику в Галичині з ворожої на приятельську — випустив всіх інтернованих та арештованих українців, поприймав на службу всіх звільнених українських урядовців і взагалі відмовився від полонізаторської політики. Пілсудський давно готовий на це, але н.деки рішуче проти цього, і їх підтримують всі польські партії, не виключаючи і п.п.сівців, хоч не виразно і не так одверто. Взагалі, польське громадянство незадоволене політикою Пілсудського і вважає, що він своєю українською авантюрою довів Польщу до війни з большевиками і до небезпеки самого існування самостійної Польської держави, бо большевики, зайнявши Ломжу, Білосток, Граєво, загрожують вже Варшаві. Антанта стривожилась і напосідається на перемир'ї, щоб поляки змогли приготувати нову армію з добровольців; польська делегація вже виїхала, як кажуть, в Барановичі, але це не спинило наступу большевицької армії.

Шкода, що в Галичині большевики не посовуються так, як на півночі, де вони вже дійшли до германської границі і примусили польські відділи перейти на германську територію, де їх обеззброєно і інтерновано. В Галичині зайнято тільки Броди та Тернополь і в деяких місцях перейдено Збруч. Якби мирові переговори застали Галичину в руках большевиків, то все населення висловлювалося б і фактично було б за об'єднання з Україною чи Росією, тоді поляки примушені були б на це згодитись, задовольнившись тим, що большевики одійшли б з етнографічної польської території. А тепер, хто знає — що буде. Поляки добровільно нізащо не віддадуть Галичини, як провінції, багатої хлібом, а особливо нафтою. Момент надзвичайно важний переживаємо ми; від нього залежить — чи будуть і надалі війни з поляками, чи нарешті в Польській державі не буде вже українського населення і не буде причини до війни. Я все-таки боюсь поділу України між Росією та Польщою.

3.VII.1920. [Карлсбад].

Приїхав сюди з Криму український старшина Герасименко, який колись за Ц. Ради був начальником контррозвідки (охранки). Він попав у полон до Денікіна і мав бути розстріляний, але Денікіна змінив Врангель, який побачив помилку добровольчеської політики супроти України і повипускав всіх українців, підмовляючи їх разом йти на большевиків. Герасименко вихваляє мудру політику Врангеля, кажучи, що він визнає суверенність України і всіх держав бувшої Росії, але стоїть за конфедерацію їх; селянам лишає землю, яку вони захопили, щоб привернути їх на свій бік, аби вони не піднімали проти нього повстання в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 412

запіллі; устрою держави він не предрікає, кажучи, що коли зникне большевицький уряд, тоді народ сам висловиться за форму держави. Очевидно, Врангель сподівається, що народ висловиться за монархію і сам вибере "Хазяина земли русской", може й Михаіла Александровича, або Дмитрія Павловича. Взагалі, по всіх російських партіях є люди, які упевнились, що не можна ігнорувати українського руху і чи так, чи сяк, а треба до нього приспособлятись, використовувати його, поки не подужають большевиків, а там видно буде, як його ліквідувати. Прикладаю тут статтю відомого генерала Черемісова для зразка (Голос России. № 165 [27 липня 1920 р.]).

Политические и военные заметки и воспоминания
1. Несколько слов о войне между Польшей и Советской Россией
(продолжение)

Несмотря на тяжелое положение Польши, для нее еще не все потеряно, и если бы правительство ее захотело спасти государство от окончательной гибели, оно могло бы сделать это, переменив свою политику и, прежде всего, изменив свое отношение к Украине. Польское правительство должно решительно отказаться от агрессивных стремлений; оно должно стать на тот путь, который единственно может быть правильным для всех новых государств, образованных на территории бывшей России и имеющих образоваться в будущем, если они желают сохранить свою независимость и существовать в условиях сколько нибудь сносных в экономическом отношении. Путь этот заключается в образовании тесного братского союза всех новых государств; союза, в который каждое из них, как бы мало оно не было, входило бы равноправным членом, сохраняя свою державность и свой образ правления.

Если каждый народ имеет право на независимое существование и на образование суверенного государства, то с другой стороны в силу географических и иных условий, зависящих не от человека, а от природы и распределения ею земных богатств по территории земного шара, не каждое государство может в одиночку, замкнувшись в своих границах, достичь экономического процветания, а вместе с тем и процветания культурного, тесно связанного с первым. Эта истина слишком элементарна, чтобы об ней много распространяться. Не нова также идея образования союза между новоявленными государствами, и если в некоторых из них лица, стоящие у власти, не желают стать на этот путь — путь братского союза, то только потому, что он не соответствует их личным честолюбивым замыслам. Они предпочитают идти другим путем — путем порабощения соседних народов. Этот путь не только дает их народу не-хватающие богатства, но и доставляет славу им самим.

Революционные бури открывают широкий простор личным честолюбиям, а история революции показывает, что из продавца пирожков на улицах Парижа можно сделаться Неаполитанским королем, или из мирного адвоката превратиться в грозного маршала. Последние же революции — русская и германская, дали пример пожалуй еще более чудесных

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 413

превращений. Честолюбивых людей везде достаточно, соблазняет их больше всего конечно военная карьера, как кратчайший и более легкий путь к достижению бессмертия. Правда, та же история показывает, что "озверевшие" во время революции толпы большей частью с проклятиями сбрасывают с пьедестала памятники "великим" людям прошлого, но этим смущаться не стоит — подобные "эксцессы" возможны лишь в такой дикой стране как бывшая Россия; в культурной Германии, например, все монументы остались на своих местах. Так как мы хорошо знаем из неоднократных польских заявлений, что польский народ много культурнее русского, то можем не сомневаться, что памятник Пилсудскому после завоевания им России благополучно простоит несколько столетий.

Тесный братский федеративный союз между вновь образовавшимися на территории бывшей России государствами, а тем более между славянскими государствами неизбежен, и чем скорее эти государства, и прежде всего Польша, сознают это, тем с меньшим пролитием народной крови, с меньшими народными бедствиями они придут к этому неизбежному. Но этот союз суверенных государств, разумеется, не будет иметь и тени сходства с прежней Россией, с той "единой неделимой" Россией, о воссоздании которой до сих пор еще с старческим упрямством мечтают некоторые политические деятели, и ради восстановления которой было сделано столько политических и военных глупостей за последние два года. Новая Россия должна быть союзом равноправных суверенных членов без малейшей тени угнетения одного народа другим.

Говорят, что ненависть друг к другу некоторых народов, входивших в состав бывшей России, слишком сильна, для того, чтобы они могли заключить такой союз; например, ненависть поляков к великороссам или украинцев к полякам. Но если у поляков и была ненависть, то не к великорусскому народу, а к русскому правительству, народ же русский сам находился под таким же гнетом своего правительства, как и поляки. Ненависть же украинцев к полякам пройдет, как только польское правительство перестанет угнетать украинский народ в Галиции и очистит области, этнографически принадлежащие Украине, а не Польше. Насколько этот гнет силен, можно судить по тому, что мне недавно довелось услышать от некоторых интеллигентных галичан, хорошо осведомленных в положении дел в Галиции:

— Лучше двадцать лет быть под большевиками, говорили они, чем один год под поляками.

И это говорили люди, принадлежащие скорее к правым, чем к левым партиям.

Несомненно, режим поляков в Галиции превращает галичан в союзников большевиков, а так как Польша ведет войну с Советской Россией, то это режим не только несправедливый, но и не умный с стратегической точки зрения. Поляки повторяют ошибку Деникина или, вернее, "политиков", окружавших его и давивших на него; политиков, вдохновлявшихся из Парижа "патриотическими" газетными статьями выжившего из ума старца. Они заставляли Добровольческую армию идти против большевиков через Украину под лозунгом "единая неделимая" и погубили не только десятки тысяч жизней, но и дело, создав в тылу армии союзников большевиков. В том же роде поступают теперь поляки.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 414

Правительство Советской России оказалось дальновиднее и поляков, и бывших руководителей добровольческими армиями. И тем, и другим было бы показательно познакомиться с инструкцией, которую оно давало своим агитаторам, отправляя их на Украину перед своим третьим походом для завоевания южной России*. Вот наиболее интересные места из этой инструкции:

"Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России".

"Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может; она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами. Идите же на работу, трудную ответственную работу".

Отсюда мы видим, между прочим, что стремления большевиков на юге бывшей России обусловливаются чисто практическими целями. Их походы на Украину ничем не отличаются от осужденных ими империалистских войн.

Далее преподается тактика действий агитаторов:

"1. Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет.

2. Осторожно заводить ее в бывших имениях под названием артелей или товариществ.

3. Утверждать, что и в России нет коммун".

Так большевики коммунисты предостерегают своих агитаторов от проповеди коммуны, зная что в украинском народе сильно развито чувство собственности. Далее, учитывая патриотические стремления украинского народа к созданию самостийной Украины, они дают следующие указания агитаторам.

"4. В противовес самостийнику Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам".

Обманывая украинский народ большевики все же таки сумели поднять восстание в тылу Добровольческой армии и погубили ее. Как много могла бы сделать эта армия, если бы руководители ее сумели сдвинуться с мертвой точки квасного патриотизма, исчерпывающегося лозунгом "единая неделимая", и искренне заявили бы, что они признают самостийность Украины, хотят украинскому народу помочь добиться ее и на этом условии просят его помочь им справиться с теми, кого они считают своими врагами или врагами России.

Как много могли бы сделать поляки, если бы они немедленно освободили несчастную Галицию и вступили в искренний братский союз с украинцами!

Оценивая положение объективно, с точки зрения стратегической, можно было бы посоветовать всем русским и иностранным политикам и предпринимателям, считающим необходимым свергнуть власть большевиков в России и затевающим с этой целью поход против них, помнить, что без помощи украинского народа этого сделать нельзя, а помощь эту можно получить лишь в том случае, если за украинским народом будет при-

* Инструкция захвачена украинскими повстанцами. — Прим. авт. статьи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 415

знано право на самостоятельное существование. Это признание должно исходить конечно от правительств Антанты, вершащих ныне судьбы народов, прежде всего Антанта должна заставить польское правительство прекратить гнет над галичанами, очистить Галицию и, предоставив ей возможность сформироваться в самостоятельное государство, а затем помочь своим братьям — надднепрянцам освободиться от всех тех, кто препятствует объединению Украины, будь то большевики или добровольцы.

В. Черемисов.

Характерно, що в № 171 ця ж меншовицька газета помістила статейку якогось А. Парахіна цілком протилежну, в якій глузливо говориться про кінець "Самостійної трагікомедії". Так само і в кадетськім збірнику "Грядущая Россия" кн. І в статті якогось М. А. Ландау-Алданова в тім-же тоні говориться, що "Комедия украинской самостийности теперь, по-видимому, снята с репертуара". А далі автор з погрозою каже: "Пройдут года — и даже не года, а месяцы — и конечно многое переменится. Мы узнаем, вероятно, что 99% сепаратистов были сепаратистами только временно, по дальновидным тактическим соображениям, а в глубине души неизменно держали курс на "единую неделимую"... Малая история составит в алфавитном порядке список темных людей, бывших министрами, президентами и послами". Всі росіяни, без уваги на партії, страшенно радіють, що большевики об'єднують Росію, майже зліквідувавши петлюрівщину, в зв'язку з розгромом Польщі, бо в переговорах про перемир'я між ними зовсім вже не згадується про Україну. В українській большевицькій "Новій добі" подана звістка з листа Винниченка, в якій говориться, що Винниченко подав большевицьким заправилам докладну записку, в якій добивається фактичної суверенності радянської України, але відповіді від них [не] дістав. Цього можна було сподіватись, бо росіяни всі централісти та імперіалісти, і тільки наші большевики вірять в щирість російських большевиків.

Самостийная трагикомедия

Промелькнуло известие, что Петлюра тоже недоволен поляками и решительно требует от них Восточную Галицию, как часть самостийной Украины. Известие это ничьего внимания не привлекло и вызвало разве улыбку, как случайный курьез.

Среди нынешних огромных событий пан Петлюра исчез без славы. Кто вспоминает о нем сейчас? А ведь всего несколько месяцев тому назад "Верховный вождь польского народа" Пилсудский заключал с ним договор, как с представителем особой державы, "Украины". Доедает ли он, подобно многим другим "самостийным" деятелям не у дел , в каком-нибудь укромном, но удобном месте оставшиеся "гроши", или занят заботой о добыче новых?

В сущности, это мало интересно. Сколько их сейчас "ясновельможных" панов, посланников, атаманов, гетманов т.п., некоторое время вер-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 416

тевшихся на заграничных дипломатических сценах подобно фигурам кукольной комедии, а ныне радующихся, что о них никто не вспоминает!

Не было движения более искусственного и в то же время более злонамеренного по отношению к России, чем это "самостийное украинофильство".

Сначала родил его на Божий свет генерал Людендорф в виде Украины гетмана Скоропадскаго. Оба хотели перехитрить друг друга, и оба остались у разбитого корыта. Потом французы, высадившись в Одессе, пытались создать независимую Украину в надежде, может быть, хоть здесь получить проценты по своим несчастным займам, пока не взбунтовались их собственные матросы, и им пришлось поспешно ретироваться, побросав в стране варваров все свои танки и прочие атрибуты хваленой civilisation.

Потом по всем центрам Европы около дипломатических канцелярий завертелись, как бесы перед заутреней, полномочные (неизвестно только кем уполномоченные) украинские послы с большим количеством "грошей", с плохим знанием малорусской "мови" и с обширным штатом служащих. Украинские дипломатические курьеры развозили из одного центра Европы в другой не столько государственной возможности "ноты", сколько "вещественные знаки невещественных отношений": Имея визу и дипломатическую вализу, они свободно располагали и валютой. Счастливые обладатели трех вэ!

Украинские бюро прессы периодически наводняли заграничные газеты фантастическими сведениями о небывалых победах украинских войск, но сведения эти сделались мало-по-малу столь несуразными, что их перестали печатать даже французские газеты.

Полномочный посол Украины "около" Мирной Конференции гр. Тышкевич, — неизвестной национальности, сначала литовец, потом поляк, наконец, украинец, — заключает в Париже союзы с кем угодно и против кого угодно.

Национальный герой Петлюра одерживал победы на всех фронтах, пока не оказался без "грошей" в плохонькой гостинице в Варшаве. На выручку пришел к нему сам "маршал" Пилсудский и, превративши его в нового Мазепу, отправился с ним по старым следам Карла XII погибать, если не под Полтавой, то под Киевом.

Наконец, самостийное украинство самого нового фасона явил пан Винниченко. Этот тоже национальный герой, яростный враг большевиков, получивший на борьбу с ними хорошие "гроши", издавал с этой целью в Вене украинскую газету "Нова доба" (что должно значить "Новая эпоха"). Потом убедившись, что плетью обуха не перешибешь, с вечера на утро перекрасился в самого красного большевика, в 50-летнюю годовщину Ленина почтительно и верноподданически приветствовал "сумрачного диктатора" с торжественным днем тезоименитства и уехал в Москву убеждать народных комиссаров, что Украина должна самостийно самоопределиться под его, Винниченко, автора скверного романа "Совесть с самим собой"*, духовным руководительством. Но "товарищ" Раковский оказал ему холодный прием. Очевидно, его ждет участь атамана Петлюры: забвение.

* Роман В. Винниченка "Чесність з собою" — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 417

В наше печальное время много мы видели печального, жалкого, смешного и противного. Но не было движения более трагикомического, чем самостийное украинство. Без достаточных исторических, национальных и экономических оснований, оно посягло на единство, силу и благосостояние русского народа. Ничего общего оно не имело с подлинным федерализмом, представляющим, независимо от всяких самостийностей и самоопределений, наиболее желательную и естественную форму для России, подобно Соединенным Штатам Америки. Мертворожденное, оно осуждено было на жалкую неудачу.

Тем более печально, что некоторые русские деятели, вроде генерала Черемисова, склонны всерьез принимать это движение, поскольку об этом можно судить по его последнему фельетону, помещенному в "Голосе России".

А. Парахин.

7.VIII.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи редактора "Українського голосу" в Перемишлі [Д. Греголинського]*, д-ра Б. Матюшенка, В. К. Короліва, О. Скорописа та О. Шульгина про сучасну політичну ситуацію.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

30.VII.1920.

Hahnenklee (Harz) Sanatorium Hahnenklee.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Я дуже завинив перед Вами, що так довго не відповідав на Ваш лист від 7.VII, де Ви питали конкретніше про можливість позики. Ви, певне, рішили, що я і не мав на увазі нічого виразного, а так собі зробив сю пропозицію. Ні, у мене був зовсім конкретний план: добути для Вас грошей від урядових осіб — Мартоса і Порша. Але після вийшло так, що мої особисті відносини з сими обома панами так зіпсувалися, що звертатися до них, особливо в грошовій справі стало для мене неможливим. Докладніше писати про се незручно, та <деталі ці для> Вас і не мають значення.

Але з цим не пропала зовсім можливість добути для Вас грошей, тільки вже не в формі державної субсидії, а в формі звичайної позики. Маю для цього одного добродія, який суму в

* Лист Д. Греголинського у матеріалах "Щоденника" не виявлено. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 418

кілька тисяч марок, я думаю, міг би дати. Але для цього як раз треба було б знати Ваші бажання: яку приблизно суму? Ви не пишете, на який час Ви більш-менш забезпечені і чи одержали Ви щось в формі державної пенсії, крім одержаної ще в Варшаві суми? Оскільки я зрозумів з Вашого листа, виходить, що ні, що у Лукасевича позичили тільки приватно. Я би дуже просив Вас написати, яку саме сумму і коли Вам потрібно мати, відповідно до цього я би тоді клопотався. Зараз, от кілька днів, як ми виїхали із Берліна сюди до Гарцу, але довго не думаємо тут сидіти, в кінці серпня вернемо знову до Берліну. Треба буде шукать собі якого заробітку, бо сидіть за кордоном ще прийдеться, видно, довго, а запасу грошей, які маємо, на довго не вистачить.

Місцевість тут чудесна, тиша, лагідні гори, ліси. Помешкання не знайшлося в цьому маленькому селі, прийшлося оселятися в санаторії. Не жалкуємо, бо вигод більше, а ціни не дорожчі, ніж в пансіонах. На жаль, ці дні дощі і холод, так що мало доводиться користуватися красотами Гарцу.

Перед виїздом з Берліна бачився з нашими політиками, що були в Спа — Марголіним і Васильком. Люди вірять ще в можливість триматися нашій політиці на петлюринській комбінації. Я до цих віруючих не належу і, навпаки, вважаю можливими які-будь плани на ближчу будучину лише при умові розриву з петлюровщиною. І щодо особи Петлюри, тю, на жаль, факт із його поводження в період гетьманування його via Київ і назад тільки підтверджують багато з того, що писав Винниченко в III томі ["Відродження нації"]. Взагалі ж кажучи, у всіх тих людей наших, з якими я стикався в Берліні, такий розбіг в думках, що немає, здається, двох, які більш-менш однаково думали. Ожили знову галицькі політики, Вам ближче видно їх, цікаво, які вони мають плани. Поки що всього доброго! Сердечно вітаємо Вас і Юл. Мик.

Щиро Ваш Б. Матюшенко.

[В. Королів (Старим) — Є. Чикаленку]

Бехиня. 28.VI. 1920.

Любий Євгене Харламповичу.

Признатись по правді — не хотілося мені писати до Вас в цей час нових неприємностів на фронті, бо нібито треба згоджуватись, що виходить немов би по-вашому. Але ж я навмисне поставив і "нібито", й "немов би". Принаймні, хоча

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 419

сьогодні я й не маю того змісту, щоб під ці словеса підставити, отже, все-таки вірю, що й з цього випадку нової прикрості знайдеться якийсь новий вихід... Однак вся практика попереднього часу, що вже здавна підказувала мені ту канівську думку про 10%, штовхає мене до того, щоб спробувати ще раз дискутувати завчасу.

Не тільки з обов'язку присяжного оптиміста, але й з почуття обов'язків вищого гатунку, я, витрачаючи мінімум грошей на наше прожиття, витрачав далеко більше, як мав, на видання. Врешті, я маю на кілька мільйонів книжок, кілька десятків тисяч боргу, дуже анемічну касу й майже жодних перспектив щодо прийдешніх прибутків. На місію надії не маю, раз — через те, що мою дружину, з огляду на стан її здоров'я, треба рішучо увільнити від сидіння по канцеляріях, друге — що мені смертельно остогидла атмосфера казенного закордонного інституту, що силою обставин не втік від прикрої немочі — емігрантизмусу, і втретє — що життя в Празі при бракові матеріальних засобів, але з обов'язком корчити з себе ще й далі "дипломата", може мою особу привести до досить кепського способу репрезентації нашої держави. Отже, починаю я міркувати в реальних тонах про необхідність на якийсь час забезпечити собі можливість вільного пробування за кордоном до того часу, поки Україна викрутиться з того стану, що "хвіст витягне ніс зав'язне". Тобто виходить, треба розв'язати практично два питання: в якому саме місці оселитися й що робити, щоб заробляти прожиточний мінімум?..

Деякі кроки, вже зроблені мною в цім напрямі, подають невеликі надії, що в чехах ці питання можна буде розв'язати більш-менш позитивно. Я вже трохи знаю чехи, маю чимало добрих приятелів, в потрібній для практики мірі володію мовою, маю деякі евентуальні пропозиції. Отже, на цім тижні (між четвергом і суботою) збираюся побувати в Празі, щоб вирішити ще деякі питання, і — чого доброго — негайно по тому розпочну новий хід в напрямі підпертя канівської розмови.

Для чого все це я пишу Вам, гадаю, Ви легко догадаєтесь. З того, що Ви мені писали та з того, що я чув у Празі, мені здається, що й Ви не в більш блискучому стані. Крім того, приїзд Юлії Миколаївни міг ускладнити для Вас матеріальне питання (звісно, я тільки можу так догадуватись, і, навпаки, дуже радітиму, коли вона щось привезла з собою!). Ви писали, що маєте намір по закінченні курації в Карлсбаді

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 420

знову повернути до Перемишля, де, відповідно до Вашого ж лихого прогнозу, Вам особисто може бути деяка небезпека, або принаймні низка прикростів.

Отже, й прийшла мені думка запропонувати Вам, чи не схотіли б Ви пристати до нашої майбутньої колонії? На відповідь сподіваюся, звісно, лише принципіальну, бо сьогодні нічого конкретного в руках не маю, окрім тільки того, що прожиття в наміченому мною місці з вигодами, певно більшими, як Ви тепер маєте в Карлових Варах, буде коштувати максимально три тисячі корон місячно на дві особи. При зменшенні вимог, а також при певній кооперації, скажемо, чотирьох осіб, — непомітно можна буде видатковий бюджет звести на 4000 [корон] на чотирьох. При зреалізуванні деяких з моїх проектів, можна б щось (припустимо, половину) заробити. Таким способом є надія довший час викручуватись, чекаючи у моря години й одночасно готуючи культурні цінності на час прийдешній.

Поміркуйте на дозвіллі над цією схемою й не відмовте поділитись зі мною своїми думками.

Сподіваючись, що Ви маєте добрі інформації з Праги, не подаю Вам відомих мені новин. Скажу тільки, що нетерпляче очікую Гасана*, доля якого мене дуже займає, жду на цих днях приїзду до Бехині відомого Вам М. М. Ге, знаю, що Ольга Опанасівна** заслабла на кишковий тиф, що в близькому часі має поїхати до міністерства зак. спр. з Праги Якубовський, що до Чехії хоче перебратись родина Вілінських [Олександр Валер'янович та Валерія Олександрівна], що "Книгарь" повен надзвичайно цікавого матеріалу, що на цім тижні буде, нарешті, скінчено набір моєї книжки, видання якої дуже дорого коштує й моїй кишені, й моїй душі.

Протягом останнього часу мав дуже мало можливості писати, а через те, ще не скінчив перекладу першої частини тієї книги, яку Ви ласкаво згодились проредагувати. Як скінчу — пришлю. Перша частина матиме до 150 друкованих на машинці аркушів. Друга — аркушів на 20 менша.

Ну, бажаю Вам всього найкращого, щиро здоровлю Юлію Миколаївну.

Ваш серцем В. Королів.

* Ю. Гасенко — Ред.

** Дружина Є. Лукасевича — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 421

[О. Шульгин — Є. Чикаленку]

3.VII.1920.

Lazne Sedmihorny и Tarnova.

Дорогий Євгене Харламповичу!

Вибачте, що не відразу одписую, але весь час працюю і листи одкладаю все на далі.

Ваші думки, такі невеселі, справили на мене тим більше вражіння, що я сам поділяю їх майже цілком. Більше того, у мене часом з'являється турбота за долю всесвітньої культури: насувається щось чорне і страшне. Коли воно переможе, що тоді всі наші справи, наш національний розвиток і т.ін. Інша річ, коли західні народи знайдуть в собі досить сили, щоб перемогти розвал і реакцію (в формі російського большевизму). Тоді і наша справа рано чи пізно вирішиться.

Сьогодні одержав багато цікавого про нашу справу в Спа і взагалі в світі. Марголін є близький до цілковитого одчаю, так що я мусив його заспокоювати, а Василько, хоч і спокійніше ставиться до справ, все ж пише невтішні речі: Англія (себто Ллойд Джордж) за всяку ціну хоче миру з Росією, або принаймні хоче показати своїм робітникам, що справді думає миритись з Росією. Через це ставити зараз українську справу, про яку большевики і чути не хочуть, для Англії неможливо. Інша річ, коли, не дивлячись на всі заходи Англії, прийдеться нам воювати з Сов. Росією. Тоді Ллойд Джордж може стати і українофілом, хоч взагалі англійці не вірять в наші державні здібності і в щире бажання народу стати самостійним.

Очевидно, що нам ще прийдеться не мало мучитись і пережити ще кілька нових етапів політичних, раніше, ніж ми дійдемо до чогось доброго. Саме досадне те, що навіть такого вигідного (в очах, наприклад, Франції) моменту, як згода з Польщею, наступ на Київ, нашою дипломатією зовсім не було використано. Тишкевич як не мав, так і не придбав ані якісеньких зв'язків з урядом...

Можливо, що цими днями поїду до Варшави, коли вона теж не впаде до того часу! Кличуть Прокопович і Ніковський. Думаю у всякому разі скоро повернутись і продовжувати свою працю. Між. іншим одержав повідомлення, що Кам'янецький уніве[рситет] обрав мене на кафедру всесвітньої] іст[орії] в званні свого прив[ат] доц[ента]. Як ви знаєте, це мені не дуже подобається, бо я хотів би спершу напрацювати, але може це саме мені і полегшить написати відповідні роботи <....>

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 422

Де то Левко? Може маєте, які відомості. З свого боку, коли я буду в Варшаві, розпитаю, що зможу.

Щиро Вас вітаю.

Ваш Сашко.

[P.S.] Для Матюшенок: коштує тут життя для двох чоловік денно коло ста корон, але годують тепер досить зле, і місцевість сировата, щодня туман.

Порш оповідав сьогодні, що йому показували листа Красіна, большевицького делегата по переговорам з Англією, в якому він пише до якогось свого приятеля в Германії, що большевики, ліквідувавши поляків та Врангеля, всі військові сили направлять на Україну, щоб обеззброїти по селах українських "кулаків-контрреволюціонерів" і завести і там радянську владу "комбедов", тобто знищити всі самостійницькі поривання українських селян, а з городянами вони й тепер вже розправляються: в газетах є звістка, що "чрезвычайка" розділила Київ на 50 участків і в кожному робиться поголовний трус; багато вже порозстрілювано військових та громадських діячів, що скомпрометувались під час перебування польсько-петлюринської влади у Києві, але, на жаль, нема списку розстріляних. Боюсь я, що між ними є й котрийсь із моїх синів, бо від них і про них не маю ніяких вістей.

15.VIII.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи: М. Єремієва, д-ра Б. Матюшенка, д-ра Є. Лукасевича, П. Чижевського, дочки Галі і картки — д-ра М. Галина та д-ра Коса.

[М. Єреміїв — Є. Чикаленку]

Відень. 8.VIII.1920.

Високоповажаний і дорогий Євгене Харламповичу, надіюся, що Ви дістали листівку, що я послав по приїзді до Відня, а тепер маю трошки вільного часу і спішуся написати Вам. Нічого не буду писати про Київ, бо, певно, пані Юля все Вам розказала, а напишу те, що вона не знає. Петруся я бачив послідній раз ще в Києві, і він тоді збирався відправитися до жінки. Він був міністром височайшого двора і обучав придворну знать манерам. Левко передавав, що завдяки своїм геніальним здібностям, йому вдалося винайти в Палаці винний льох, котрий навіть комісари прогавили з знаменитими винами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 423

Хоча я теж великий приклонник петрусевих талантів, але сумніваюсь, щоби в природі могла існувати річ, котру би не унюхав комісарський ніс, і тому думаю що вино появилося після переговорів його з представниками іудейського сповідання. От все, що я знаю про Петруся. Левко, на щастя, виїхав з Києва ще до евакуації по приватних справах до Вінниці. Щодня збирався вертати і, як на щастя, потяги чогось не ходили, а потім нас раптом вивезли. Виїхали ми за пару годин і доїхали до Жмеринки. Там простояли шість день, виїхали до Проскурова. Ми з Левком цілий час каталися в одному вагоні ІІІ кл. як особи привілейованого стану, <інші> їхали в теплушках. З Проскурова я поїхав у Варшаву-Львів, а Левко — в Кам'янць-Станіславів, після чого ми зустрілися по дорозі в Тарнів, де вже були разом.

Там він дістав командировку у Відень і завдяки саботажу міністерства не виїхав. Потім був призначений у Львів для політичної праці і теж возився щось кілька день, поки виїхав. На цьому я його й залишив. Він зовнішньо виглядає добре, хоча трошки знервований, як і всі кияни.

От і все, що знаю про Ваших.

Якщо Вас цікавлять деякі мої спостереження з України, то ось вони:

Большевизм на Україні збанкрутував остаточно. Вони вже не стараються заводити якоїсь сталої системи, а працюють, примінюючись до обставин кожного села.

В Росії також сліди упадку ясно замітні, і війна з Польщею є початок кінця, бо ведеться вона в більшості небольшевицькими силами. Розвал системи правдоподібно мусить початися з війська, котре дуже здеморалізоване і сильно відійшло від баз. Дезертирство, котре абсолютно зникло з половини 19 року, тепер набирає значних розмірів. Не виключена можливість несподіваного і катастрофічного розвалу фронту. Селянство українське вважає, що реформа земельна вже зроблена, і потребує лише введення в законні норми. Всі (на Поділлі і Київщині, де я був) вимагають купівлі землі і фіксації становища поміщиків в сенсі залишення їм певної кількості. ("Щоб послі не мали претензії"). Найнебезпечніший нам є Врангель, з котрим мусимо зійтися, зговоритися, доки він не набрав ще переважаючої сили, що можливо. Не виключена можливість, що в разі гострої політики до нас він цим сильно піддержить большевизм. Порозуміння з Польщею набирає все більшої сили і є для нас можливістю перескочити полосу сплошної анархії, заложивши організа-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 424

ційний центр. В Польщі також розуміння необхідності договору захоплює все більші кола. Справа Галичини мусить йти шляхом вирішення її самими галичанами при нашій прихильній допомозі. Велике значення для нас мають союзи, котрі почасті заключені, а почасти намічені з новими державами. Тепер відомості: військо наше стояло 2 <...> на лінії Серета і мало поступити вперед разом з польським, котре в районі Бродів просунулося на 80-100 км. Уряд наш в Тарнові. Головна політника ведеться Гол. от. і Лів[ицьким] в Варшаві. Гол. от. цілий час при війську. Не виключена можливість часткової зміни кабінетну в характері діловім. Політичної зміни, безумовно, не передбачається. На закордонні авантюри дивляться просто і без ляку, розуміючи, що головна гра на Україні, а не тут. Здається, все, що міг наскоро пригадати.

Ще звертаю Вашу увагу, що по чеських і німецьких газетах неможливо оприділити стану в Польщі. Треба брати польські і читати між. рядків.

Бажаю Вам всього кращого, щиро стискаю руку.

Відданий і завше готовий до послуг Mux. Єреміїв. Пані Юлі цілую ручки.

Roma Corso d'ltalia 6.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

8.VIII.1920.

Hahnenklee (Harz) Sanatorium Hahnenklee.

Високоповажаний та дорогий Євгене Харламповичу!

Тільки що одержав Вашого листа від 3/VIII. з вкладеним до нього давнішнім листом. Дуже радий, що фінансовий бік Вашого життя налагоджується тим часом добре. Я не знав змісту паперу, якого Ви маєте від м-ва зак. справ, не знав того, що як Ви переїздите до Германії, то наше берлінське посольство Вам повинно платити. Якби я знав це, то не вагався б говорити з Поршем в цій справі, не дивлячись і на наші з ним справді зіпсуті відносини. Без цього паперу виходило би все ж, що він якесь "одолженіє" робить мені, хоч і не в моїй особистій справі, а цього "одолженія" від нього мені не хотілося мати. Та нема про що вже говорити, коли Ви порозумілися з ним безпосередньо. Радив би тільки Вам одержати належні Вам гроші зразу за кілька місяців наперед. Як каже Порш, що має грошей до кінця року, то нехай Вам одразу до кінця року

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 425

і виплатить, як буває виплачується пенсія "по третях", "по четвертях" року. Так безпечніше, а то сьогодні він каже, що має грошей багато, а через місяць скаже, що надійшли несподівані витрати і що грошей вже немає у нього. Так вже він робив, — не зі мною, але де з ким із знайомих. В кожнім разі 5 тис. нім. марок з горою досить для життя в Берліні. Порядне помешкання (2 кімн.) і пансіон (добрий) можна мати за 3 тис. марок, а як самим варити (так напр. живуть д-р Галин з жінкою) то і значно дешевше. Ми побували тепер і в німецькій провінції і бачимо, що життя в провінції мало чим дешевше від берлінського, а з їжою, то навіть в провінції гірше, бо Німеччина загалом має всього небагато, і все краще одсилається до Берліна і великих міст. Ми, самі також, властиво, нічим не зв'язані з Берліном, і думали також оселитися десь в маленькому місті, але бачимо, що се не має резону, і тому вертаємо звідси знову до Берліна. І люди там наші все ж є, не так одірвано почуватимете себе. Думаю теж, що нема чого Вам забиватися десь в глухе місто, а таки краще оселитися в Берліні. Тяжко тільки буде підшукати помешкання, особливо в сентябрі, коли публіка вертається зо всяких вакацій. Ми тому залишили наше помешкання за собою. Шкода, що ми раніше не знали, що Ви приїдете, можна було б щось підшукати для Вас. Якби Ви оселилися десь в тому ж районі, що і ми (а це дуже гарний район міста), то могли би брати обід у нашої господині, вона знаменито готує. Отак зробили, наприклад, Данильченко з жінкою (Данильченко — не знаю, чи Ви знаєте його — це завідуючий українською експедіцією грошей, дуже славна людина): вони знайшли помешкання через кілька будинків від нас і обідати приходять до нашої хазяйки. Але всі сі питання можна буде вже на місці, як приїдете, вирішити. Ми до 1 вересня вже обов'язково вернемо до Берліна. Нема, що казать, що Марія Григорівна радо допоможе Юл. Микол. і купити, що треба зимного, тим більш, що і їй самій треба буде купувати собі деякі речі на зиму. Взагалі, чим зможемо допомогти — зробимо це з радістю. Тим часом — до скорого побачення! Поправляйтеся добре! Щиро вітаємо Вас і Юл. Миколаївну.

Ваш Б. Матюшенко.

[P.S.] Посилаю Вам вирізку із "Voss. Ztg."'. Вістка ся дуже правдоподібна і може служити ілюстрацією до Ваших думок про скору зміну большевиків чорною сотнею, якщо Антанта своєю політикою (зокрема Англія) не постарається допомог-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 426

ти большевикам протягнути і укріпити їх панування. Поки що Польща своїм виступом надзвичайно зміцнила як інтернаціональну позицію большевиків, так і внутрішній російський національний фронт. Прямо везе сим большевикам! Тільки і живуть помилками і безсиллям других!

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

6.VIII.1920.

Дорогий батьку!

Дістала твій лист з 19-го липня і сьогодні картку з 27-го. Буду відповідать по порядку. У мене було лиш два числа "Українського голосу" з твоєю статтею, одно мені десь зачитали, а маю тільки кінець. Коли у тебе є подвійні числа, то пришли мені рекомендованим пакетом, щоб не загубились. Чи дістав ч. 158 "Вперед", що я тобі послала з твоїм листом? Лист Саші Шульгина був надрукований в "Волі", але я тобі перед тим була послала, чи дійшов?

Про політику шкода й писати, всього не висловиш в листі, одно мені тепер здається, що чим далі підуть большевики, тим краще, налякають Європу, навчать галичан та полякам не шкодить збити пиху. Тільки це все розтягнеться на десятки років, от що найстрашніше.

Щодо грошової справи, то Василька досі немає, як він приїде, то я поговорю з ним. Чи має він багато грошей для місії, я не знаю, але всі так кажуть, що коли будуть які гроші, то Василько, певне, матиме.

Я це вперше почула від тебе, що Лукасевич позичив тобі 50 т. чеськ. корон. Тобі трудно буде вертати їх, а йому вони легко дістались тут в Швейцарії, бо він собі тут виплачував по курсу 1 fr = 1 карб. Так що має багато грошей.

Дешевшої країни, як Чехія, здається немає, в Австрії може дешевше, але гірші умови життя.

Яка частина твоїх споминів пропала? А чи не міг би ти тепер, хоч уривками, записати те саме? Ти ж, напевне, пам'ятаєш і хоч не так добре напишеш, як ті, за які ти боїшся, що пропали, то все-таки хоч що-небудь буде. Мені здається, що слід би на всякий випадок.

Петруся і Івашка мобілізувать, певно, не зможуть, бо поскільки вірити газетам, навіть з большевицьких джерел, на Україні мобілізація не могла бути переведена. Якщо Петро і Івашко лишаються на селі, то, мабуть, не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 427

рискують, хіба донос який-небудь буде. І чого ти пустив Петра, нехай би вже лишався тут.

Може бути, що коли поляки тепер заключать мир, то вже ціла Україна відійде, може навіть разом з Галичиною, до Росії, це все-таки краща комбінація, ніж розділ буде, тоді можна буде якось працювать.

Якщо закриють місії, я б хотіла до якогось видавництва притулитись; може ти запитаєш Корольова, чи має він які фонди на видавництва, я готова на яку угодно працю, переклади, компіляції, підручники за моїм фахом і т.д.

Дуже тяжке становище, що треба до таких людей, як Порш і Василько, звертатись за грішми, але тільки такі і мають гроші. Я тобі вже кілька раз пропонувала своїх 5 тис, що тепер рівняється майже 50 т. чеських корон. Якби місія закрилась, то мені треба за якусь роботу зачепитись, і я все собі знайду на прожиток, а ті 5 тис. шв. фр., що я маю, я все держатиму; якби тобі скрутно прийшлося, то тільки дай мені знать, ніж маєш у чужих, як у Лукасевича, наприклад, позичать. Я надіюсь дуже, що ти не будеш церемониться зі мною.

Як твоє здоров'я, чи поправляється, чи ти лікуєшся регулярно під доглядом лікаря, чи п'єш якісь води і т.д.?

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого

твоя Галя.

[Д-р М. Галин — Є. Чикаленку]

10.VIII.1920.

Berlin. W. 50. Tauentzien str.8, Ьеі Soyka.

Дорогий та любий Євг. Харламповичу!

Свого часу ми почули, що д-р Лук[асевич] привіз Вам Ю.М., і ми обоє, з моєю старою, порадувалися за Вас і за Ю.М. А сьогодні Бар. сказав мені, що Ви, буцімто, лежите в Карлсбаді хворим та ще й без грошей. Це мене дуже занепокоїло. Що з Вами?

Я не дуже охоче вірю усяким вісткам, і тут мені не хочеться вірити. Тим більше, що наш загально знайомий бувший румунський дипломат — Г.* недавно тут говорив мені цілком друге про Ваш як тілесний, так і грошовий

* Ю. Гасенко — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 428

стан. Цей добродій навіть збирався до Вас щось позичати. Повідомте про себе. Ми обоє сердечно кланяємося Вам обом.

Dr. Halin.

[P.S.] Зараз отримав листа від Мат[юшенка], де він пише, що Ви збираєтесь на осінь до Берліна. Це було б дуже добре. Знов би у нас були понеділки*. Якщо це дійсно, то раджу поспішитися.

[Д-р М. Кос — Є. Чикеленку]

Перемишль, Міцкевича, 11. 7.VIII.1920.

Вп. Добродію! Вже тиждень-два оголосив уряд, що за посилки вартісні і поручені не бере відповідальності. Тому всяке обезпечення посилки з кожухом є безвартісне, противно: декларація такої дорогоцінної річи, як кожух, буде заохотою до крадіжи, коли держава вже відпекалась ручити за зміст. Треба єдино, щоби хтось особисто надів на себе кожух і завіз. Як воно буде нині-завтра, годі знати, бо події йдуть так, що майже кожна година приносить щось нового, а все непредвидженого. Купець Борис має багато з почтою до роботи і має досвід, — він противиться висилати кожух поштою. Ваш рукопис захований, казав п. Г[реголинський] — поза інститутом, безпечно. Тепер годі висилати поштою. "Український голос" перестав виходити, бо цензура, очевидно, завзялася єго знищити. Але до часу жбанок воду носить. Щодо пані Дикої, то казав п. Г-й, що вже за Вашого побуту <...> ця справа була обговорена! На перешкоді причини... конфесійні! В 20 столітті! Дістав я сими днями картку з Магдебурга від полоненого, вернувшого з Красноярська, де живе шість літ отець Садовський, перемишлянин. Він там на свободі, заробляє тілько, що може жити і гадає, що хвилево там ліпше, ніж у нас "на волі". Не спішиться до "дому".

Поздоровляю Вас щиро

М. Кос.

З газетних відомостей видно, що большевики насовуються на Варшаву, а в Галичині, навпаки, їх відсовують поляки. По всіх газетах польських закликають до оборони Галичини, бо коли її захоплять большеви-

* До 1917 р. у будинку Є. Чикаленка у Києві по понеділках постійно збиралось українське громадянство. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 429

ки, тоді вона навіки пропала для Польщі, а Варшава при всяких комбінаціях лишиться польською.

Прем'єр Вітос різко докоряє польським поміщикам в Галичині за відсутність у них патріотизму; вони повинні були давно порозпродувати свої землі польським селянам, то тепер Східна Галичина була б напівпольська і її обороняли б не самі дідичі та городяни, а й польське селянство, а тепер, коли дійде діло до плебісциту, то більшість людності висловиться проти поляків. От через що поляки всі сили вживають, щоб не допустити большевиків до зайняття Галичини; натурально, що вони дорожать галицькою нафтою більше, ніж землями на схід від Західного Бугу та Нарева, тому вони й відходять на захід від цих річок, а обороняють всіма силами Галичину, щоб не прийшло потім до плебісціту в ній, до якого вони бояться допустити.

17.VIII.1920. Карлсбад.

В той час, як Англія намагається звести большевиків на мир з поляками в Мінську, Франція офіціально признала правительство Врангеля, саме тоді, коли большевики одним з пунктів миру ставлять ліквідацію врангелівської авантюри. Англійська преса обурюється таким політичним ходом Франції, який перечить англійській політиці. А мені здається, що уряди Англії та Франції умовились вести дві політики, щоб з двох боків ослабляти большевиків. І дійсно, большевики ослабили свій натиск на Польщу, а в Галичині навіть віддали назад Броди та Радивилів, бо мусять забирати військо на фронт Врангеля, який все посовується та посовується в напрямку на Дон і вже зайняв все надмор'я від Дніпра аж до Бердянська. Він увійшов в порозуміння з Махном і разом випирають большевиків. Цілком можливо, що большевики будуть зломлені отсими двома союзниками, бо в запіллі у них, як кажуть, скрізь ідуть селянські повстання на Україні. В результаті, як не большевики, то Врангель поділиться Україною з поляками. Прикладаю № 187 "Г[олоса] России", в якому змальовано картину 1919 року на Україні.

Евг. Лундберг. "Из дневника"
(імовірно Лундберг Євген Германович)
(продолжение)

Ноябрь. Хутор. (1919)

... Поляки, галлеровцы, стоят в соседнем селе, в полутора верстах от нас. В десяти верстах — еще отряд. В двадцати — крупные части пехоты и кавалерии. По дорогам гарцуют разъезды. Помещики и их управляющие потянулись в полуразрушенные усадьбы. Показались евреи-торговцы, давно не виданные коляски — вообще ландшафт стал прежний, "дореволюционный".

Вместо старшины у нас — войт, в уезде — пан староста, в губернии — пан воевода. Земство распущено, служащие уволены, язык канцелярий —

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 430

польский. Почты закрыты. Суды бездействуют. Говорят о закрытии школ. Администрация вербуется "из панов, панков и пидпанков", как острят крестьяне — из служащих в огромных имениях кн. Сангушка. Распоряжения новой власти? Ничего положительного. Пока только разрушение. Тиф разливается — велят ставить вешки перед зараженными хатами. Ни врачей, ни денег, ни медикаментов. Началась оспа. Растет возвратный. Под Ковелем и по направлению к Луцку — где поля сплошь изрыты окопами, а население сплошь ушло во время войны на восток — голод, но помощи нет. Зато велено поставить столбы с надписями на перекрестках дорог. Украсить номерами и названиями улиц хаты. Зато растут реквизиции хлеба и скота. Где же "освобождаемая" Украина?! — Уездный староста, начальник района, проезжий офицер, курьер в армию, реквизитор, чиновник, весело улыбаются и машут рукою: об Украине только говорится! И подмигивают, точно вам ужасно по душе эта милая политическая шутка.

— Но союз, но Киев, но границы?

Шутка зашла слишком далеко. Улыбки и подмигивания уже нет. Перед вами — подобранное лицо римлянина, идущего за Рейн покорять варваров:

— Границы 72 года. А об остальном поговорим в Киеве или в Одессе.

Сколько этих римлян прошло мимо нас, и сколько речей о культуре польского Рима слышали стены нашей школы. И каждый раз хотелось легонько тронуть рукою доспехи воинов — не из картона ли они? Не грим ли эти брови и румянец? В какой школе изучен пафос, этот холодный, бездушный, нечестный пафос, пережиток магнатской Польщи, с ее армиями лакеев и прихлебателей, столь чуждый тихому польскому крестьянину, но пополнивший польскую литературу, печать, политику? Одно было не театрально у этих римлян славянства: их шомполы и нагайки, которыми они помахивали перед физиономиями "хлопов". И много рубчатых записей оставили они после себя на спинах этих хлопов.

Декабрь. Хутор.

Галлеровцы пробуют разоружить деревню. Отдан приказ снести в трехдневный срок оружие.

Оружия в деревне, конечно, много. Запрятано оно так, что чужому не найти. Под соломою, под навозом, в соломенных кровлях, под печками, в подпольях. В одном из соседних сел есть пулеметы и ленты к ним. В селе К. петлюровская армия бросила три здоровых пушки со снарядами. Крестьяне дорожат оружием и как ценностью, и как игрушкой, и еще почему-то: они хотят иметь оружие и не расстанутся с ним.

Трусливые снесли десятка полтора винтовок. С десяток их нашлось по доносам рассорившихся соседей. И только. Солдаты озлоблены тщетою поисков. В отместку крестьянам офицеры отдали приказ отбирать "казенные вещи". Это сигнал к грабежу — правда, поверхностному. Ибо грабят только худшие элементы солдатчины.

Как известно, сельской России не во что одеться. Единственное, что у нее есть, для буден и праздника, — это солдатское, принесенное с фронта белье и солдатская одежда. Женщины сшили себе платья из

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 431

солдатских мешечков. И это отбирают. На выбор, что получше. У учителя берут детские штаны и офицерский пояс. У меня — театральный бинокль и шерстяные вещи. Мы спорим. Нам грозят прикладами. Из села доносится чей-то звонкий вопль. Кого-то пугают выстрелами в воздух. У Ксенофонта отобрали брошенную ему красными, взамен взятой под обоз, лошадь. Но отдают за выкуп — едва ли не в третий раз приходится ему откупаться. Слова "двадцать пять" — предполагается: ударов шомполом — висят в воздухе.

Вечером встречаемся с соседями и приятелями. Общее чувство безправия и брошенности.

— Поделом вам: не поддержали Петлюру, — говорят одни.

— Что, Петлюра, — возражают другие. Петлюра-то нас и продал. Нужно было за большевиками идти.

— А коммуна?

— Что коммуна! Поговорят и перестанут.

— Подождем. Может, Деникин придет, еще хуже будет, — поощрительно соображает третий.

Молчат.

Приехал к себе в усадьбу сосед-помещик, отставной генерал П. Пошептался с начальником отряда, оставил какие-то списки и уехал. На следующий день был отдан приказ по селу сносить в общественный амбар разобранные во время свобод помещичьи вещи. Несут книги, посуду, белье, мешки с зерном. Получают расписки от начальника отряда и уплачивают штраф, кто зерном, кто полушубками, кто деньгами.

Мебелью солдаты топили печи в помещичьем доме. Хлеб продали скупщикам. Книги частью раздарили крестьянам же, частью сожгли. А через месяц тот же помещик взыскивал с крестьян двойные штрафы за уже возвращенные вещи.

Через село проходят карательные отряды. Во главе некоторых — местные поляки-помещики. И те же каратели скупают хлеб для польской армии, и сбывают свой, взыскивая его с крестьян. По всей округе расправы с членами земельных и сельских комитетов. В селе М. — пятьдесять ударов. В Вол. — двадцать пять. В других местах без счету, пока не назовет имена неблагонадежных. Хорошо, что хоть не убивают. Хотя есть сведения о казнях в районе Шепетовки и Проскурова.

22.VIII.1920. [Карлсбад].

За цей тиждень справи на польсько-большевицькому фронті різко змінились. Поляки, одержавши через Чехію і Німеччину від Антанти амуніцію і артилерію та французських генералів, цілим рядом контрофензив одтиснули большевиків від Варшави і навіть знов відбили Брест-Литовськ. Поки большевицька армія боролась з поляками на білоруському, литовському та українському терені, то вона з поміччю місце-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 432

вого населення гонила поляків, а коли большевики вступили на польську етнографічну територію, віддалившись від своєї бази, то тут вже місцеве польське населення разом з городськими добровольцями допомогли польській армії, і вона перестала втікати, і навіть перейшла в контрофензиву, і майже скрізь розбила большевиків. Ця невдача большевицької армії черевата величезними наслідками. З одного боку, їх тиснуть поляки, а з другого — Врангель з донцями, кубанцями та Махном, який має за собою величезну силу головорізів, що нагадують колишніх запорожців з отаманом Сірком на чолі, таким же мудрим політиком, як тепер Махно. Мене тепер найбільше тривожить доля України. Хоч про мирові переговори большевиків з поляками в Мінську ще нічого не чути, але, очевидно, вони тепер приймуть зовсім інший вигляд. Поляки загрожені большевиками під Варшавою, їхали до Мінська унижено просити миру, готові були на всякі уступки, навіть на відібрання від них Холмщини, Підляшшя, а може й Галичини. Тепер, коли щастя повернулось на їхній бік — хто знає на якій границі вони помиряться, але напевне, запросять границь 1772 року.

А може, коли большевицька армія панічно розбіжиться, а це не виключено, то до миру у них не дійде. Тоді вже прийде край большевицькій владі, і полякам доведеться вже заключати мир з Врангелем, який поки що погодиться з ними і на петлюринській границі. Якщо українському війську з Петлюрою і Павленком на чолі не пощастить продертись на Україну, то поляки задеруться з ним, роззброять його та інтернують разом з українським урядом. Про державу українську, натурально, в мировому договорі поляків з Москвою і мови не буде, чи то з большевиками, чи то з Врангелем. Ще в переговорах з большевиками поляки може добиватимуться буферної української держави з певними західними і невідомими східними границями, а з Врангелем, напевне, про це не буде мови і при переговорах, бо монархічна Росія досі тримається того, що "Украины не было, нет и не будет".

24.VIII.1920. Карлсбад.

В газетах є звістка, що в Галичині піднялось повстання проти поляків і до повстанців пристала частина армії Павленка. Якби це повстання було зроблено тоді, коли польська армія панічно тікала від большевиків, то воно мало б величезне значення в справі визволення Галичини з-під польського ярма. А тепер, коли большевики по всьому фронту тікають від поляків, то це повстання буде тільки приключкою, щоб роззброїти та інтернувати армію Павленка і покінчити з українсько-польським альянсом.

Так українці, раз у раз, як казали німці, виступають "Zu Spat"!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 433

Прикладаю листи О. Скорописа, д-ра Б. Матюшенка та д-ра Є. Лукасевича.

[О. Скоропис-Йолтуховєький — Є. Чикаленку]

Aspang. 16.VIII.1920.

Дорогий Євгенію Харлампгйовичу!

Догана Ваша в листі од 7.VIII. попала нам без вини. В попередніх листах наших ми про "Хліборобську Україну" не згадували, бо й самі її одержали за день до цього Вашого листа. Вислати Вам наш примірник, якого Вікторія тоді ще й не дочитала, а який вже був пошарпаний — не випадало. Я зараз же написав до Відня про це. Поки я одержав звідти відповідь, мусив я на три дні виїхати до Відня і тому не міг Вам написати, не знаючи, як саме стоїть справа з висилкою Вам "Хліборобської України". Там я довідався, що докір Ваш за те, що есери Ваші одержали, а Ви ні, не вина наша, а справність есерівської організації, які купили, очевидно, у книгарні тут і послали. Шемет же мені заявив, що він взагалі не спішив з розсилкою, а щодо Вас спеціально, то і не знав, "чи слід висилати, щоб не сердити Вас", бо так він думає, судячи по якомусь Вашому листові до "Вперед", про який ми нічого досі не чули. — Одним словом, справа залагоджена, бо Шемет, діставши мого листа ще до мого приїзду (четвер 12.VIII), вислав Вам книжку. Цікаво, що Ви з приводу неї скажете. У Відні зробили ми таке спостереження: всі галичани — коли не помиляюся — без різниці партій ставляться більш ніж прихильно, тоді як наддніпрянські "політики" так само однодушно одкидають.

Друга справа, це моє підозріння д-ра Лукасевича у спекуляції. Воно базувалося на тім вислові Вашого попереднього листа: "позичив у Лукасевича 50 т. корон, що на українську валюту буде мільйон карбованців!" Теперішнє Ваше вияснення міняє справу: раз Ви маєте в чеській валюті повернути, то це Вам обійдеться, напевне, значно дешевше, а головне, момента спекуляції тут зовсім не може бути і навпаки, д-р Лукасевич поставився, значить, до Вас справді по-приятельськи. Але і тут у нас совість зовсім чиста, бо окрім того, що написав я до Вас в листі, ні я, ні Вікторія, абсолютно нікому не лиш про "спекуляцію", але навіть про саму позичку Вашу не згадували.

Моя поїздка до Німеччини все затягується. Можливо,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 434

значить, що я одвідаю вже Вас аж у Німеччині. Розуміється, для Вас далеко краще переїхати туди, де виплачують пенсію, а позичений запас приберігати на час, коли ніде виплат не буде і ні в кого позичити буде. На це щось заноситься. Хоч якраз в даний момент гроші у петлюринського уряду знов появилися — так принаймні говорять у Відні.

Якщо я приїду до Німеччини раніше Вас, то, розуміється, охоче спинюся у Дрездені, щоб довідатися про теперішні умови побуту у Ламана.

Дуже хвалив мій знайомий, який був там пару місяців, — Bad Nauheim — це недалеко од Вецляру. Але чи у Ламана, чи в Навгаймі є які українці зараз — годі довідатися, не побувавши там.

Ми, як і Ви, подумуємо перебратися у дешевші краї, щоб надовше гроша вистачило. Ця NÖ (Нижня Австрія) — це найдорожча провінція, а в дешевші чужинців не пускають. Через те, що у всіх нас, хліборобів, грошові справи стоять кепсько, то ми б і гуртом раді б були десь в дешевшім закутку оселитися. Через те і я, замість тижнево бувати у Відні, як спочатку думалося, буваю рідко, лиш тоді, коли конче необхідно.

У нас — хліборобів — ніяких новин немає; духом ми не падаємо, хоч і скрутно як на життя, так і на видавництво. Але ми певні у вірності свого шляху, то й не так вже сумно вичікувати того слушного часу, який може ще й не за рік, й не за два, а таки прийде.

Будьте ж здорові.

Щиро Ваш /Підпис/.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

20.VIII.1920.

Hahnenklee (Harz) Sanatorium.

Високоповажаний, дорогий Євгене Харламповичу!

Тільки що отримав Вашу картку від 14.VIII. Бачу з неї, що не доведеться скоро зустрітися з Вами в Берліні. Дуже жаль! Але проте не можу Вам радити конче переїздити до Німеччини, коли в Чехії справді дешевше жити. Одне б тільки радив: обов'язково забезпечити себе грішми від Порша, принаймні на три місяці, щоб потім не мати різних несподіванок.

Завтра ми вже виїздимо до Берліна. Помешкання ми залишили за собою, так що адреса має зостаться така сама: Berlin, Geisbergstr. 22 Ьеі Fr. Harbig.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 435

Думали посидіть тут довше, але погода знову зіпсулася, а сидіти в хаті в Берліні краще, як тут.

Кілька днів тому, скористувавшись гарними днями, трохи помандрували по Гарцу: і пішки, і залізницею, і омнібусами, всякими способами. Чудові тут місця! І така тиша, і спокій в природі, що добре можна було б відпочити душею, якби не той внутрішній "тягар" всяких думок і турбот, який мимоволі скрізь тягнеш за собою.

За весь цей час мав дуже скупі інформації про наше українське життя. В "Волі" і в інших часописах все йдуть тепер балачки про якийсь конгрес у Відні, але ближчих даних не подається. Чи се щось поважного має бути, чи не чули Ви, Євгене Харламповичу?

Читав про "успіхи" Вол. Кирил. і гірко, і боляче за те приниження, якого він допустився!* І які бідні ідейним змістом постулати виставив він в своєму докладі Совнаркому! Що ж, тепер сидить і чекає "ласкової відповіді"!?

"Хліборобську Україну" ще не бачив, сподіваюся вже в Берліні побачити. Писали мені, що Липинський і Шемет подалися до Парижа. Не знаю, чи вірно се, коли вірно, то шкода, далеко краще було б, якби Липинський сидів би на місці і писав, ніж займався "активною політикою". Це, правда, стосується і до багатьох інших наших діячів. Видно, така вже доля нас, як нерозвиненої нації, що кожен більш-менш розвитий індивідуум робиться з громадського боку "Mödchen fur alles"**.

Всього доброго Вам! Чому не пишете, як здоров'я Ваше?

Пишіть вже на берлінську адресу. Щире привітання від нас обох Вам і Юл. Миколаївні.

Ваш Б. Матюшенко.

[Є. Лукасевич — Є. Чикаленку]

10.VIII.1920. Марієнбад.

Вельмишановний Євгене Харламповичу!

Дійсно забув написати адресу, але думав, що Вам сказав. Не приїхали в Чехію [...] наших товариств; багато хотіло їх їхати, а опісля всі відмовились.

Про прибуття Ніковського я мав відомості давно вже, а в неділю одержав з Відня телеграму від Славинського, який

* Йдеться про невдалу спробу співробітництва В. Винниченка з радянською владою — Ред.

** Хлопчик для доручень (дослівно: дівчинка для всього) (нім.). — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 436

вже був в Відню в суботу, з запрошенням мене до Відня. Я відповів йому, що до кінця серпня буду в Марієнбаді, де мене Ніковський може бачити, коли захоче.

— Тут збирається потрохи Україна. Є тут д-р Дмитро Левицький з Копенгагена, д-р Лев Бачинський з Станіславова, був Олесь, який живе в цьому готелі, де й я, а сьогодні ж має приїхати д-р Володимир [...] Коновальців. Очікуємо сьогодні прибуття Василя Короліва, який нас повідомив про свій приїзд з дружиною. Опріч цього розуміється є тут "високий" Швець з секретарем та братом своїм.

Але компанія чесна, навіть Олесь покинув служити Бахусу, акуратно п'є воду та приймає ванни. Здивував всю свою компанію віденську своїм незвичайним поводженням, Черкасенко ритмами написав йому листа де, дивуючись, пише:

се нечуване з роду, щоб хто проміняв вино на воду!

Взявся він за працю та почав віршувати княжий період.

Маємо намір приїхати до Вас разом з Олесем та Королівими, коли вони приїдуть.

Ні словом не згадуєте про стан свого здоров'я! Чи так добре Вам, чи зле? Але се вже особисто скажете, коли в Вас буду.

Виганяють Вас з Карлсбаду для того, що Ви маєте візу яко "Kurgast". Постарайтесь [дістати] дозвіл в Празі на проживання в Чехословаччині для себе та Юлії Миколаївни через нашу місію. Послати їм треба паспорти.

Нового мало знаю, та взагалі небагато цікавого.

До милого побачення.

Привіт Юлії Миколаївні та Вам від всіх нас.

Щиро стискаю Вашу руку

Лукасевич.

Пробудемо тут до кінця серпня, або й довше.

1.IX.1920. Карлсбад.

З фронту надходять вістки, що большевики, відступивши з польської етнографічної території, оговтались трохи і вже не тікають від поляків; поляки теж не напирають так на них, як під Варшавою. Переговори у Мінську, очевидно, не доведуть ні до чого, бо поляки стали неуступчивими і вимагають границь 1772 року. Антанта перестерігає, щоб не заривались знов, а обмежились границею етнографічною. Чим це все

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 437

скінчиться — невідомо. В Галичині повстання, кажуть, поширюється і Антанта, кажуть, висловлюється за прилучення її до Росії, а Англія начебто виступила з пропозицією зробити Галичину суверенною, бо нафтові багатства будуть раз у раз причиною незгоди між Польщею та Росією, то спокійніше буде, коли їх забере собі Англія! Про суверенність України ніхто вже не говорить. Уряд петлюринський, тобто самостійницький, все-таки перебуває в Тарнові, напівінтернований. Цими днями міністр закорд. справ А. В. Ніковський скликав до Відня всіх послів на нараду, але Порш, що лікується тут, і Дм. Левицький (копенгагенський посол) не дістали запрошення на нараду. Радник берлінського посольства молодий Стоцький заїздив сюди до Порша і оповів, що ходять чутки про увільнення з посольських посад, крім Порша та Левицького, ще паризького — гр. Тишкевича, будапештського — Галагана, фінляндського — Залізняка та лондонського — Марголіна.

Якось чудно, що Ніковський увільняє, не розпитавшись і не побачившись, напр. як це зробив він з Поршем та Левицьким. Взагалі, проти Порша ведеться якась кампанія альянсом Супруна з Васильком; перший агітує проти нього за розкриття Поршем розтрат, нароблених фінансовим агентом Супруном, а Василько, каже Порш, хоче стати берлінським послом в надії, що він вирве у німецького уряду гетьманські мільйони і заробить на них факторового; то спритний давній австрійський гешефтмахер, який при розвалі Австрії заробив, кажуть, десятки мільйонів і тепер навіть обіцяє петлюринському урядові позичити, поки він роздобуде грошей. Порш, стурбований газетним цькуванням, поспішив виїхати до Берліна. В газетах пишуть, що суд наклав арешт на будинок посольства в Берліні по претензіях різних фірм та осіб і додали до того, що Порш взагалі замішаний в добутку зброї і всяких інших заборонених речей, а також, що він купив якійсь півичці кабаре за 600 т. м[арок]. Як і у всякій клеветі, тут правда помішана з брехнею. Порш дійсно помагав українському урядові добувати зброю, амуніцію і т.д. Чи заробив він що на тому — не знаю, а що стосується до співачки, то це напевне брехня, бо Порш не з таких, щоб витрачав такі суми на півичок, бо знає добре, що у соловейка таке саме пір'ячко, як і у горобця! Ця історія мені цікава з того боку, що від рішення її залежить — чи я діставатиму пенсію з Берліна, чи ні. Діло в тім, що Порш мав позичити для посольства грошей під заставу посольського дому і з них обіцяв мене забезпечити, принаймні до кінця року. Тепер, коли накладено арешт на дім, то вже не можна під нього добути грошей, а значить, і я їх не дістану. Жду звістки від Порша, і коли вона буде негативною, то доведеться звертатись до віденського чи бернського пocoльcтв, але не відомо чи схотять Сидоренко чи Василько причислити мене до своїх парафій і платити мені пенсію.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 438

9.IX.1920. [Карлсбад].

Ha фронті все затихло: і большевики, і поляки стоять і, очевидно, готуються. Переговори в Мінську зірвані, і тепер йде розмова про перенесення їх до Риги. Характерний такий інцидент. Поляки не схотіли вести переговори з делегатами Радянської України, кажучи, що її в дійсності нема, але Чичерін телеграфічно заявив, що Радянська Україна є і юридично, і фактично самостійною державою, яка тільки федеративно зв'язана з Росією. Добре й це. Принаймні не "Южная Россія", як каже Врангель. До речі, Петлюра, кажуть, почав переговори з Врангелем про спілку проти большевиків з умовою, аби він [Врангель] признав самостійність України; виділив всіх українців в осібну армію і віддав її під командування українців, а сам з російським військом перейшов на російську територію. А тим часом в газетах є звістки, що большевики розбили на Кубані Врангеля, і він знов сидить за Перекопом. Взагалі, альянси петлюринського уряду то з Антантою, то з поляками, то з Врангелем проти большевиків дуже непопулярні серед українців, бо оці альянси тільки знущаються з українського народу, як це видно, наприклад, з фельєтонів Є. Лундберга (імовірно Лундберг Євген Германович) в "Голосе России" № 200.

Евг. Лундберг. "Из дневника"
(імовірно Лундберг Євген Германович)
(продолжение)

Март. Село В. (1920)

Недалекое село, но крестьянство отличается от нашего. Дальше от Полесья, ближе к Подолии. Оно смелее и сознательнее. Дальше на юг и юго-запад люди еще лучше.

Пройти по дороге свободно нельзя. Опрашивают, смотрят документы, непременно на польском языке. В селе свой кордон, и нравы здесь мягче наших. Меньше бьют и грабят. Но основа та же. Праздность, жратва и поборы. Был случай убийства. О нем — две версии. По официальной: психическибольной крестьянин накинулся на жандарма, и тот защищаясь убил его. По неофициальной дело гораздо колоритнее. Жена больного жаловалась, что муж тяготит ее. Близкий ей жандарм предложил свою помощь. И помог — днем пулей, среди улицы. Убитый лежит под рядном. На селе уныние. Ждут комиссии и тревожатся. Всякая комиссия — палка о двух концах. Она может в поведении сумасшедшего найти признаки бунта, и тогда будет прислан карательный отряд. Но может и помиловать преступное село. Убивший же, конечно, прав.

Но здесь, как и у нас, привилась манера не столь искать, сколько подбрасывать оружие. В этих случаях речь идет о крупной наживе, и отлетает вся мягкость здешних владык. Оружие подбрасывают на дворе, в амбаре или, что гораздо изысканнее с точки зрения следователей, зарывают в поле.

Так, у богача М. нашли склад оружия. Когда ему объявили причины обыска, он помертвел, ибо знал, что сразу платить нельзя; надо проделать весь круг пыток. Сначала — чтобы указал, где скрыто оружие. Потом — ка-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 439

pa за то, что не указал... М. долго болел после следствия. Оно обошлось ему в несколько тысяч рублей. Оружие же было зарыто в его поле, в версте от деревни.

Подобный случай был и у нас, и опять пострадал богач. За него ручался сельский сход, приходили в школу депутации. Его стоны не дали нам до полночи спать. Утром, почерневшего, — его выкупили за три тысячи.

Исподволь все образуется. Так и у нас естественно создалась шкала преступлений и выкупов. Колебания вверх и вниз были довольно значительные, тем не менее жить стало легче. "Чтобы не били" — от двадцати пяти до четырех сот рублей. Оружие — четыреста-пятсот. Хорошая одежда или белье — конфискация. Тайное винокурение — половина плодов и доходов кордону. Освобождение вора, уличенного в краже, — три тысячи рублей. Однако разследование производилось, ибо в нем, кроме спортивного интереса, задевались интересы ряда лиц: пострадавшего и его родственников, свидетелей и их родственников, соучастников преступления и их родственников. Сеть закидывалась широко.

Хутор.

В деревне П., в двух верстах от нас, после массового истязания крестьян, раны присыпались солью. Я видел жандармов, когда они, взволнованные своею работою, с песнями, с пьяными глазами возвращались домой из П. На днях они хвалились, что в Галиции, возле Стрыя, жгли крестьян каленым железом.

Надо бороться. Нельзя сидеть сложа руки. Преступление на преступление громоздятся подло, нудно, однообразно, тупеют крестьяне, тупеем мы, а наши мясники нуждаются все в больших дозах возбуждения. Водка, мясо, наряды, перешитые из награбленного, женщины и истязания создают такую атмосферу, что мы, кроткий наш инспектор, сестра милосердия — все начинаем мечтать об убийстве. В непогоду и в холод уходишь на часы в поля, чтобы не видеть этих лиц и не слышать песен.

Теперь мы сами ищем встреч с крестьянами. И говорим с ними по-новому: резче, злее, прямее. На глазах у жандармов, и им в лицо. Укоряем друг друга в неосторожности, но нет сил сдержаться...

Местечко Т.

Здесь есть интеллигенция, связи с Кременцом, с Луцком и Варшавой... Уездный староста известный "гуманностью" барон Б. Уезд оккупирован раньше нашего. Но — картина та же. "В Кременце — "информационное бюро", откуда выносят на носилках" (охранка). Торговля почти невозможна, благодаря поборам в пути и на месте. Арестуют украинофилов, московофилов и просто самостоятельно живущих людей. "Ехать в Варшаву?" — "Не поможет." — "Сейм, социалисты, газеты?" — "не помогут — ибо те же преступления, тот же гнет и бессмыслица от Вильны и Минска до Камянца-Подольского. Солят? Слава Богу, что не жгут. Жгут? Слава Богу, что не сжигают. Чего же вам еще? Это не предел, ибо если дойти до предела, защита не нужна: каждый сам знает, как помочь делу".

... Да, отчего не восстают крестьяне? Смешно сказать, оттого, что у нас нет лесов, оттого, что рожь в марте едва зеленеет и не может покрыть человека, и оттого, что Волынь отравлена рабством, всеми этими сангушками и

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 440

потоцкими, которые когда-то отрубали уши повстанцам, остерегаясь губить столь необходимый для хозяйства двуногий скот.

Апрель. Уездный город З.

Город З. — источник экономической политики уезда. Дух этой политики воплощается трояко: Грабь мужика, бойся бунта и бей жида. Я жалею, что человеческое искусство не обладает средствами для передачи выражения глаз уездных владык. Злоба и страх, восторг власти и сознание ничтожества, готовность бежать без оглядки и готовность вздернуть человека на виселицу, национальный пафос и — чувство непобедимой силы этих ненавидимых — хлопства, рабочих, России... Нет, становой царских времен показался мне очаровательной мечтой, идеальным примитивом после получаса деловых разговоров с этими нервными, фантастическими проходимцами в шитых золотом мундирах.

Здесь же в З. продовольственное бюро, куда крестьяне свозят свои "излишки". Здесь же и крупные торговцы хлебом, к которым везут отобранное у крестьян помещики. Вольная продажа хлеба воспрещена. Нельзя без выкупа провезти на базар пять-шесть пудов ржи, если везет крестьянин. Но можно обозом доставить в Шепетовку или в Ровно десять тысяч пудов ржи, если везет помещик. Пуд мужицкого овса — восемь марок. Пуд помещичьего — судя по месяцу, от 60 до 120 марок. В ожидании сеймового закона о реквизициях, помещики с весны уже продают на корню урожай. Груба крестьянская жизнь, — но во сколько раз грубее помещичья. Содрать — и во время утечь. Все. Разве еще увести с собой лошадей для народного выезда... Чтобы собрать нужен "жид", "фактор", ибо пан раньше всего хозяйственно-бездарен. Поэтому "жида" бьют — но не до смерти. До смерти только перед уходом, когда не нужна уже его мошна. И этот гонимый "жид", фактор, советчик, посредник волею судеб испокон волынских, и вообще польских веков, наперсник безмозглого пана. С одной стороны, ему рвут бороду и публично грозят кастрацией в вагоне, на вокзале, на людной площади или в приемной, — с другой, взяв дорогой выкуп, ему дают торговать, пропуск, право проезда, мужицкие даровые подводы, — все, что нужно посреднику и купцу. В наши дни он, подняв над степью чуткий нос, слушает: не тянет ли пороховою гарью большевистских фузей? Не тянет, значит с помощью интенданта удесятерится — или разом ухнет капитал. Довольны будут и пан, и интендант, и фактор. Своеобразная кооперация стервятников, где все презирают друг друга, где производитель и представитель государства во власти лишенного гражданских прав посредника. Но приходит переворот, один из множества. Пан бежит. Бежит интендант. Фактор либо теряет все — почти... все, конечно — и начинает сначала, либо всплывает еще выше в качестве поставщика новой армии. Пока гарью не пахнет. Варшавская же власть дала популярный отзыв: грабь, кто может, и лезь на верх социальной лестницы, забывая о том, что на этом верху в наши дни не всегда почет, иногда и петля, сплетенная руками красных хамов.

В З. узнаю, что принудительные работы на помещичьих свекловичных плантациях, площадь которых увеличена раза в полтора против довоенной нормы, будут продолжены вплоть до вывоза свекловицы с полей на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 441

заводы. "Государственная необходимость". "Ведь это, вы понимаете, — сахар". "Без кнута мужик не хочет работать". Еще узнаю, что решена реквизиция хлебных излишков в хозяйствах свыше десяти десятин. В сейм закон в этой редакции не вносился. Но Галиция и Украина — вне закона. Ибо о каких излишках можно говорить, когда реквизиции, возрастая непрерывно и касаясь всех крестьянских хозяйств без изъятия, доросли до 2000-2500 пудов за раз на село с населением в 1200-1400 душ. В течение зимы каждое крестьянское хозяйство отдало в наших местах 10-12 пудов разного хлеба, большею частью по бессмысленно-низким ценам, часть — под фальшивые расписки военных мародеров. К тому же во все эти данные не входят помещичьи "убытки", взыскиваемые по последнему слову финансовой науки, больше товаром, чем деньгами.

10.IX.1920. Карлсбад.

В листі О. Скорописа від 1.ІХ. є звістка, що Петрусь поїхав на переговори від петлюринського уряду до Врангеля. Те саме мені сказав вчора Вировий, якому розказував хтось приїжджий з Тарнова, але з тою подробицею, що син мій (але не відомо який) поїхав на переговори разом з Фещенком-Чопівським. Певніше всього, що це поїхав Левко, бо Петрусь, як всі запевняють, залишився в Київі, під большевицькою владою, і коли Винниченко займає яку посаду, то напевне він секретарює у його, якщо большевики не розстріляли. Левко ж приїхав з урядом в Галичину, але не подав про себе ніякої звістки, з цього я вивожу думку, що він справді скоро виїхав. Це підтверджує і п. Гнатюкова, яка оповідає, що Левко був у них у Львові і сказав, що незабаром знов переїздитиме через Львів. Звістка ця не тішить мене. Не хотілося б мені, щоб Левко приймав участь в переговорах з цим об'єдинителем "єдиної-неділимої", хоч він і пристав на всі умови петлюринські, бо, напевне, він їх не додержить, коли, скинувши большевиків з допомогою українців, опанує всеросійською владою. Тепер же, коли Врангеля справді розбили большевики, то ці переговори тільки ще раз підтвердять, що українці раз у раз орієнтуються на якийсь труп. Наші ж дипломати кажуть, що треба входити в зносини зо всіма: і з Врангелем, і з поляками, і з большевиками, і при всяких комбінаціях підносити ідею самостійності України, то може, якась з цих комбінацій і вдасться. Але мені здається, що це значить гонитись за скількома зайцями і в результаті не піймати жодного; вже ліпше було б держатись з большевиками і здійсняти фактично суверенність України, яку вони признають юридично, ("Г[олос] России" ч 203 і "Вперед" ч. 204). Тому-то не тішить мене звістка, що в переговорах з Врангелем приймає участь і Левко.

Якби мова ішла про Петруся, то була б потіха хоч в тім, що він дійсно живий-здоровий і благополучно вискочив з большевицьких рук. Справедливо сказано в "Былое и думы" Герцена: "Кто дорожит счас-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 442

тьем, тот должен искать ранней смерти". Досі, за війни і за революції, я був щасливіший за багатьох, бо всі мої діти живі. Але ввесь цей час я страшенно боюсь, аби не пережити кого-небудь з них! Ліпше самому раніше вмерти, це так було б натурально.

16.ІХ.1920. [Карлсбад].

Потроху публіка роз'їздиться з Карлсбада, завтра виїздить Є. Вировий, з яким ми цілий місяць були нерозлучні — разом пили воду, разом обідали і ходили гулять. Зостається ще тільки М. Ю. Шаповал, але я ледве переношу його самозакоханість та якийсь "снисходительный" і роблено люб'язний тон у відношенні до мене; він вважає очевидно себе за великого чоловіка, який тільки принижується до зносин зо мною, звичайним буржуєм. Через те у мене ніякої охоти нема бачитись з ним; і, живучи на однім коридорі, я з ним тільки міняюся газетами та книжками і стараюсь уникати його поучаючих, дидактичних розмов на теми про побіду революції над буржуазним устроєм, над капіталом і т.д., які мені остогидли до краю від постійного повторення їх.

25.ІХ.1920. [Карлсбад].

Приятелі сповіщають радісно і з Берліну (Вировий), і з Праги (Корольов, Славинський), що армія Павленка зайняла Кам'янець і має намір направитись на Одессу.

Але мене ця вістка не тішить.

Перше всього це свідчить про те, що, значить, большевики остаточно викинуті з Галичини, а значить, поляки тепер розправляються там зо всіма, хто мав якісь зносини з большевиками. Оповідають, що досить кому-небудь сказати, що отакий то чоловік співчував большевикам, давав їм їсти або показував дорогу і т.д., як такого чоловіка, чи жінку, чи підростка поляки без великого слідства розстрілюють. Помимо озлоблення проти співчуваючих большевикам, вони просто в інтересах зменшення українського населення в Галичині стараються його винищувати всякими способами — розстрілами, прищеплюванням тифу, червінки по таборах і т.д. А на викуплені у панів землі спроваджують мазурів з Західної "Мало-Польщі", щоб на випадок плебісциту не було більшості за українцями, і щоб Галичина навіки зосталась за Польщею. Певне, на мирових переговорах в Ризі большевики, розгромлені поляками і загрожені Врангелем, віддадуть полякам не тільки Галичину, а й Холмщину, Підляшшя, частину Волині по "петлюринську границю", щоб швидше забрати військо проти Врангеля, бо він загрожує їх існуванню. Врангель розіслав агентів до видатніших польських діячів, щоб умовити їх, аби вони не мирились з боль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 443

шевиками, а разом з ним йшли на Москву знищити большевиків. Большевики знають, що поляки не такі для них страшні, як Врангель, бо з поляками можна помиритись за територіальні уступки, а з Врангелем помиритись не можна, бо це як огонь і вода, які разом існувати не можуть, бо одне одного виключає.

Врангель (тобто реакція), пообіцявши Франції виплатити всі царські борги і давши всякі для цього гарантії, дістав від неї признання і піддержку проти большевиків і для об'єднання Росії.

Коли поляки справді не дійдуть до згоди з большевиками, то, можливо, що війна тягтиметься далі, і Петлюра знов увійде в Київ. Але тоді знов настане така ж ситуація, яка була в минулім році, але може на інший трохи лад. Може, тепер Врангель не піде слідом за Денікіним і не викидатиме Петлюри з Києва, поки не захопить Москви і не покінчить з большевиками. А коли в Московщині укріпиться нова влада, то, забезпечившись від Польщі миром за територіальні уступки, всі сили зверне на знищення на Україні всяких самостійницьких аспірацій, а Петлюру, як каже "Голос России", "повесят на Красной площади для примера". От через що не радію я звістці, що Кам'янець вже взятий Павленківською армією і що вже скоро можна буде вертатись до Києва. Я гадаю, що ще ріки крові української проллються, поки мені безпечно буде вернутись туди. Та я й не маю надії і дожити до тої пори.

Мені аби як-небудь забезпечитись, щоб було на що проживати тут, за кордоном, поки ще не прийде натуральна смерть.

Прикладаю листи О. Скорописа і дочки Вікторії від 22.ІХ.

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Aspang. 22.IX.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Я вже чекав, що мене викличуть до Відня, і хотів вже Вам щось позитивне сказати про стан каси віденського посольства. Як на зло все одкладається поїздка. Вчора був у В. Липинського, який все нездужає, а до Відня їду "на днях". Між тим Вікторія вичитала у "Волі", що Ви "переїжджаєте" вже до Відня в найближчих днях. Щоб далі не затягати в тій надії листа, одписую тепер. Ви нарікали у Вашім листі на Петрусеву "безпринципність". Мені червоніть за цю його безпринципність не приходиться, оскільки я причинився до вироблення його поглядів. Кажучи, що він працюватиме або під гетьманом, або під Винниченком, Петрусь проявляє зовсім здоровий політичний осуд цілої акції Петлюри і його демократичних підголосків. Ви знаєте, що Петрусь демокра-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 444

том ніколи не був, і бачучи, що од них крім руїни нічого сподіватися, цілком консеквентно умиває руки од їх злочинної діяльності і відходить на бік. Як правий, він при гетьманові чи монархові вважатиме святим обов'язком робити, що в його силах, взявшись за працю на більш скромних, відповідних до його літ і досвіду постах, ніж це було за часів його служби в Республіці. Але через те, що хід до гетьмана чи монарха може вимагати ще пару років підготовки мас, пануванням большовизму, який, як і Ви признаєте, підготовляє грунт до неминучої реставрації монархії (Ви кажете московської; ми кажемо і московської, і української), Петрусь вважає для себе можливим працювати не лише у монархічнім режимі, а і в тім, який підготовляє грунт для монархії. Якби він ще належав до якої-небудь партії, то ще могли б Ви йому докори які-небудь ставити. А як безпартійний, правий, він поступає цілком принципіально.

Пишете Ви мені, що "не повірив би, що ви входите в якісь контакти з Скоропадським". Ще раз запевняю Вас, що ніяких "контактів" у нас немає, а що Союз хліборобів-державників, який складається з монархістів і членом якого я є, вважає необхідним використати всі сили, які можуть нам помогти збудувати Українську монархію, спинився на гетьманові, як на особі, яка може більше ніж хто інший на Україні зробити для заведення справжнього (себто монархічного, а не винниченківського чи петлюрівського) ладу. Про це ми зовсім одверто пишемо і говоримо, з цією ціллю шукали порозуміння і з гетьманом, і з Вишиваним, і цього одвертого політичного кроку "контактами" називать не можна.

Далі про філологію.

Позавчора, чи як, були ми з Вікторією у крамниці, і я їй на ляді показав "пудло", і вона пригадала собі, що і в Перешорах такі, власне, великі гранчасті бляшанки називали за її дитинства "пудлами", це цікавий для Вас факт. А основне це те, що Ви, вводячи такі загальноуживані селянами в Галичині слова, як "дід", "пєц" і т.п. самі збиваєте виставлене Вами твердження: "Якби галицька інтелігенція трималася мови свого народу, то ...", бо очевидно, що серед галичан найдуться такі ж самі причепи, як оцей польщак, що Вам набридає своїм "дідом на пєці". Це б нічого; а те біда, що таким чином ослаблюється Ваш удар по галицькому жаргонові, бо, знайшовши одну суперечність, галицький причепа не зостановиться над цілою правдою, яку Ви там виводите, бо вона йому неприємна.

Живемо ми тут, справді, на селі, ніяких цікавих звісток

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 445

не маємо. Всі інтереси наші поки що обмежуються на уможливленні другого ч[исла] "Хл[іборобської] України" та на уможливленні самим перебитися якось цю зиму. — Якщо це правда, що Ви тепер приїжджаєте до Відня, то напишіть про це нам. Дуже корисним для Вас наш досвід віденський ледве чи буде, бо ми жили там лиш в готелі "Zum Auge Gottes", який нам подобався, а який Петрусь називав "Urn Gottes willen!"* і відтак цілу зиму в пансіоні "Windobona", яким також були задоволені, але з якого Д. Антонович, поживши там 2 тижні, утік. Рахуйтеся з тим, що, де б Ви не найняли помешкання, зиму Вам у Відні доведеться мерзнути, якщо не поліпшиться постачання вугілля, на що в демократичнім тепер Відні, при пануванні соціал-демократів, надії дуже мало. Ми мерзли так, що про яку-небудь серйозну письменну працю не могло бути мови. Що ж до цін віденських, то я, порівнюючи їх і з чеськими, і з німецькими також тої є думки, що вони, взагалі, беручи і не дивлячись на їх високі цифри, стоять або на рівні, або здебільшого навіть нижче тих порівняно невисоких цифр. Чи дуже дешевше Вам обійдеться життя в Австрії залежить од того, як Вам удасться зміняти чеські корони, бо тут день на день не приходиться і спекуляція, власне, на зміні грошей тягнеться увесь час величезна. Певним є лиш франк швейцарський. Марка німецька хитається від 3.30 до 5.50(!), але ці цифри тільки для банків дійсні. Нам, звичайним смертним, дають завше нижче, а беруть завжди вище. Про здоров'я Вікторії — напише вона Вам сама.

Ваш /Підпис/.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Aspang. 22.IX.1920.

Дорогий батьку!

Мені таки ні восени, ні навесні чогось не йдеться добре: ще схопила якусь лихорадку — мені видається, що це є така сама, як колись була у мене і в Галі — кропив'яна — оце днів два як висипала, а до того три дні так ламало все тіло, що хоч криком кричи. Ол. Ф. саме був у Липинського. Думаю, поїхать цими днями до Відня до того лікаря, якого ми вже добре знаємо — він лічив Ол. Ф. торік: цілий місяць до нього ходив щодня, часом і двічі на день — то ми до нього добре при-

* Боже, який жах! (нім.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 446

дивились. Зараз мені вже нічого — ніщо не болить, лиш температура є лихорадочна і ота сип. Ол. Ф. оце мають кликать до Відня — може і до Берліна звідти поїде, то я з ним побуду у Відні днів два. А тут знов так гарно стало, що, мабуть, ми тут ще сидітимем не один місяць.

До Відня переїздить я не хочу — пошукаємо як не в Штирії, то бодай десь ближче до Відня, але не в самім місті.

Я так намерзлась в нетоплених хатах, що мені вже страшно, і руки у мене зовсім пропадають од того холоду, і я не то писать , я й шить не можу. Лікарі кажуть, що то не одморожені вони, а то такий ревматизм, ну а ревматизм любить в теплі буть, тоді він проходить. А у постійнім холоді він дужче розростається.

Скрізь, де ми були у Відні, було нам добре, бо ми обоє не такі балувані і дуже терплячі, і звиклі вже до всього і до роботи, і до простої їжі, а Петрусь, звичайно, живучи в "Bristol'i" в першоряднім отелі, находив наш отель для себе непідходящим. Так саме Антонович утік з нашого пансіону. Воно, правда, щодо чужих-нових там не так відносились, як до старих жильців, ми ж жили там шість місяців, й з нас довго і ціну дешеву брали, і їсти носили у хату часом кращу, як іншим, потім дозволили варить свою каву і какао, бо їхня, справді, була як помиї, але кращої у Відні тоді було трудно знайти і по кафе.

Ми дістали через одну німецьку книгарню французький оригінал Карно. То я за нього засяду. А зараз кінчаю перекладать уривок з Французької Революції професора Бона, це має піти скоро в друк. З іншими перекладами поки що стало, бо маю мало часу: то зварить, то постірать, то гладить, то спекти, то латать щось — та так і дні минають. Тут доводиться добре робить все так, якби і на своїм хазяйстві в Перешорах; навіть дрова ходимо збирать у ліс, а так саме усякі ягоди на компот та гриби на маринад. Ну, прощай! Може справді, у Відні побачимось або пришлем тобі нашу фотографію з Aspanga.

Вікторія.

29.ІХ.1920. [Карлсбад].

Вчора виїхала від мене дочка Галя, яка заїздила сюди на три дні по дорозі з жіночого з'їзду в Христианії, куди їздила делегаткою від уряду Директорії. Оповідала вона, що мужицькі держави: Данія, Швеція та Норвегія — з великим інтересом і симпатією ставляться до завзятої

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 447

боротьби мужицько-хліборобської України з Комуністичною Росією.

А боротьба та, справді, завзята, яка використовує всі вигоди цього "союзу". На мирових переговорах в Ризі поляки фактично признали "Радянську Україну" і вже не згадують про свого союзника самостійну Українську Народну Республіку. Большевики тепер скрізь афішують, що й "Радянська Україна" самостійна і незалежна від Московщини, а в дійсності вона тепер уявляє собою таку ж частину Московщини, як Поволжя, або, ліпше сказать, як Дон, який все-таки рветься до якогось самоврядування, але не може його добитись ні від большевиків, ні від монархістів (Денікіна, Врангеля).

Невідомо, чим це все скінчиться, а поки що ллються на Україні ріки крові...

Українське військо Петлюри досі в Галичині попало в тяжке моральне становище, бо мусило в Галичині боротись з галицьким селянством, яке повстало проти своїх вікових гнобителів — поляків, тепер союзників У. Н. Республіки. Вийшло так, що українське військо обороняло Галичину для поляків від большевиків, які хотіли приєднати її до "Радянської України". Дійсно трагічне становище! І галичани справедливо "взивали", щоб це військо "Українське" пішло собі за Збруч і не помагало польським жандармам виловлювати і розстрілювати "збольшовичених" селян. Тепер, як подають газети, це військо вже виперло большевиків за Збруч, захопило Кам'янець і Проскурів, а слідом за ним ідуть польські жандарми і розчищають дорогу польським поміщикам, щоб вони могли вернутись і здерти з селян з шкурою всі втрати, принесені їм большевиками. Дійсно, що роля Петлюри, як кажуть галичани, гірша за Тетерину. З сьогоднішніх газетних вісток видно, що большевики на мирових переговорах в Ризі вже зрікаються Східної Галичини, Холмщини та Західної Волині на користь поляків, але поляки ще вагаються прийняти ці умови і припинити свій побідний наступ на схід, бо Франція боїться, що большевики, помирившись з поляками, розгромлять Врангеля. Українське військо під командою самого Петлюри, як кажуть газети, зайняло Деражню і просовується на Жмеринку. Певне, тепер воно не піде на Київ, а з Жмеринки поверне на Одессу, щоб мати в своїх руках порт, через який можна буде діставати амуніцію та всякі товари для обміну з селянами на хліб для Франції.

В великоруських губерніях, очевидно, великий неврожай, бо Ленін, Бухарін та інші визначніші комісари в промовах своїх закликають селян до добровільного постачання хліба для червоної армії та робітників, бо голодна армія не зможе обороняти їх від шляхетської Польщі та від царсько-поміщицької армії Врангеля, які одберуть у них землю. До офіцерів врангелівської армії видано маніфеста, підписаного Леніним, Троцьким та бувшим царським генералом Брусіловим, в якому говориться, що Совєтська Росія востаннє звертається до них, щоб вони покинули армію монархіста та реакціонера Врангеля і не помагали полякам завойовува-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 448

ти землі, населені "русским" народом, бо Совєтська Росія, помирившись з поляками, всі сили кине на них, тоді не буде помилування жодному офіцерові армії Врангеля, бо він ворог Росії, який запродав французам і ту частину, що не захоплять поляки. До робітників большевицькі комісари звертаються з закликом організуватись, щоб силою одбирати у селян для городського населення хліб, якого найбільше тепер є на Кубані...

Здається, наближається таке криваве пекло на півдні бувшої Росії, якого досі ще не було..., бо голод загрожує існуванню большевицького уряду, і він всі сили вживає, аби силою одібрати хліб у селян півдня, бо на півночі повний неврожай, який загрожує існуванню не тільки большевицького уряду, а й смертю великоруському народові, як пишуть больніевицькі газети. Натурально, що ця погроза смерті двигне все здорове населення, і воно піде, як сарана на Україну. З другого боку, армія Врангеля, Махна та Петлюри, Дона, Кубані, з'єднавшись з повстанцями, напружить всі сили, аби розгромити большевицьку армію, яка вже дезорганізована і деморалізована польськими побідами. Наближається найкривавіший момент "безкровної" російської революції, який найбільше загрожує українській інтелігенції, що ще лишилась на Україні, і взагалі національно свідомішим елементам її. Всі росіяни, без різниці партій страшенно озлоблені на українців за те, що вони відділили свою багату, врожайну землю від Московщини, яка тепер мусить голодувати; всі лиха, всі нещастя росіяни тепер звалюють на українців, а большевики лютують на них за те, що вони своєю "контрреволюційною" поведінкою, організацією повстаннів не дали їм змоги здійснити "комуністичний рай", не тільки на Україні, а й на Московщині. Тепер большевики перед своїм конанням всю злобу за свої невдачі виміщають на українцях. Одступаючи з Кам'янця, вони розстріляли всю українську інтелігенцію, яка не одступила разом з ними, а лишилась в Кам'янці: розстріляно професорів університета — Білецького, Гаєвського, бібліотекаря П. Богацького, директора гімназії С. Іваницького, старого 75-літнього ученого-археолога О. Сіцинського. В Одесі, як пишуть газети, розстріляно 83 душі кооператорів, які певне з'їхались на з'їзд чи на нараду. А що ж то буде, коли большевикам доведеться відступати знов з Києва і, взагалі, з України?!

Але біди української інтелігенції і, взагалі, українського народу не скінчаться з упадком большевицького уряду, бо його замінить — реакційний, який ще з більшою злобою буде мститись на українцях, як ми вже це бачим на українських землях, зайнятих шляхетською Польщою, на жаль, з допомогою українського війська Петлюри. Це військо не свідомо допомагає й Врангелю і К° робити на Україні те ж саме, що тепер роблять поляки в Галичині та Волині. Знов повторюються трагічні сторінки історії України 17 століття, що звуться "Руїною", коли українське військо допомагало і полякам, і москалям руйнувати свою країну.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 449

3.Х.1920. [Карлсбад].

В той час, коли галицькі газети ("Вперед", "Український голос", "Український Прапор") радісно сповіщають, що В. Винниченко нарешті домовився з большевиками і став на чолі Української Радянської Республіки, і викликає Грушевського, він несподівано для нас вчора приїхав до Карлсбада і зайшов з Розалією Яковлевною до Шаповала. Він страшенно змарнів, постарівся і робить враження прибитого, приглушеного. Оповідає, що коли він приїхав п'ять місяців тому до Москви, то совєтський уряд прийняв його з радістю і почетом і цілком згодився на його домагання, що треба Україну поставити в становище самостійної радянської держави, яка входить в федерацію з совєтською Московщиною, як рівний з рівним. Центральний уряд запропонував йому посаду комісара по його вибору і заступника голови Радянської Республіки і члена Рев. Воєн. Совета і члена політбюро. Але Винниченко поки-що одмовився від тих посад, доки не познайомиться на місці, на Україні, з становищем справ. По приїзді в Харків він перше всього побачив, що там бракує харчів, палива і всього потрібного для життя, не тільки звичайним обивателям, а навіть і совєтським служащим, бо все, що можна видерти від селян, вивозиться в Москву та в інші городи Московщини. Фактично Україною править настановлене центральною московською владою політичне бюро партії К.П.(б.)У, що складається з голови Раковського та членів: Яковлева (Епштейна), Петровського, Дробніса і Косіора, з яких тільки Петровський не жид, бо і Раковський, як каже Винниченко, румунський жид. Взагалі, по всіх інституціях, по виразу Винниченка, рідко де стрінеш "православну фізіономію", а то все жиди. А Винниченко, як відомо, жонатий з жидівкою і давно має репутацію великого юдофіла, а тому йому вірити можна. Прикажчики з магазинів, бухгалтери з банків і служащі всяких торгових чи промислових інституцій, жиди, всі позаписувались в комуністичну партію і позаймали посади в радянськім уряді. Це пояснюється, перше всього "приспособленостью" жидівської нації, а по-друге, що російська інтелігенція повтікала до Денікіна, а українська — порозходилась по селах і працює по кооперативах та по школах, та гімназіях, яких тепер масса по селах.

Оці всі жиди, що повиховувались в російських школах на російській літературі, присвоїли собі російську культуру, хоч і не ставляться вороже до українства, але ведуть централістичну комуністичну політику, яка, натурально, совпадає з політикою централістично-обрусительною. Винниченко побачив, що коли він стане навіть на чолі радянського уряду, то він не зможе повести української політики, бо весь апарат неукраїнський. Розігнати його і замінити українцями неможливо, перше всього через те, що Москва це зрозуміє, як контрреволюцію, як український шовінізм і не допустить того. Вона вважає навіть українців з обласної партії Комуністів Большевиків України (КП(б)У), що складається пере-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 450

важно з місцевих росіян та жидів, — за шовіністів, хоч вони навіть федерації не домагаються, а стоять за єдину Совєтську Р-ку. Але якби навіть Москва і згодилась на заміну всього апарату на український, то українців нема де взяти. Їх не ставало за Ц. Ради, за Гетьманства, за Директорії, то тепер їх ще менше, бо багато повиїздило за кордон, багато порозходилось по селах та й українців комуністів майже нема.

Оте політбюро "Української Радянської Республіки" на чолі з Раковським явно поставилося до Винниченка з недовір'ям, вважаючи його за українського націоналіста-шовініста; з другого боку, українці-комуністи, які входять в У.К.П. (Українську Комуністичну Партію), теж поставились до нього з недовір'ям, вважаючи, що він перейшов в російський, їм ворожий, стан. Один хлопець висловив навіть Винниченкові надію, що все-таки у нього душа остається українська в тому московському оточенні. Такого становища В.К. не міг витримати і рішучо відмовився від всяких посад, і рішив проживати в Києві як приватна особа, як літератор. Він умовився з кооператорами, що вони поможуть йому стати ближче до кооперативних справ, щоб їздити по селах, спостерігати селянське життя, настрої його, світогляд і т.ін. Але виявилось, що й це неможливо, бо Ісполком побачив в цьому намір вести "шовіністичну" агітацію і не пустив його в Київ, крім того не виключена була можливість що якась з "чрезвичайок", які переважно складаються з бувших царських жандармів, може його потаємно вбити, бо на явний арешт та публічний суд трибунала і проч. вони натурально не пішли б. З другого боку, подорожування по Україні тепер зв'язано з таким риском для життя, що В.К., по настоянію приятелів, мусив одмовитись від цього: по всій Україні ходять всякі пошесті, скрізь по дорогах як в далеку старовину всякі банди, в більшості зовсім не ідейні, які можуть пограбувать, убить і т.д.

В результаті всього Винниченко рішив вернутись за кордон; але не так-то легко йому було це виконати. Він ледве-ледве добився можливості вернутись з Харкова до Москви, а відтіля виїхати за кордон.

Я дуже радий, що В.К. вернувся живий і здоровий, бо певний був, що коли його не вб'ють большевики з-за вугла, то пошлють в почесну ссилку, комісаром в який-небудь Царевококшайськ.

Крім того, ця подорож на Україну отверезила його. Живучи за кордоном, він ввесь час доводив в "Н. добі" і в своїй праці "Відродження нації" [ч. І, ч. ІІ, ч. ІІІ], що українці, які хотять добра своєму народові, повинні вступати в обласну партію комуністів України (КП(б)У), хоч вона складається переважно з неукраїнських елементів, і в середині партії повести агітацію за українізацію большевизму на Україні, і таким робом українізувати його, і витворити справжню Українську Радянську Республіку. Всі українці, противники большевизму, глузували з нього і обурювались тим, що він сидить собі в безпечнім місці і, проповідуючи комунізм, посилає всіх працювати на користь об'єднання з Московщиною. Українські комуністи, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 451

зоставались на Україні, запевняли його, що цією дорогою нічого не можна зробити і закликали його приїхати і, вступивши в У.К.П. (Українську Комуністичну Партію), своїм авторитетом підняти сили цієї партії в боротьбі за незалежну Українську Радянську Республіку. Але Винниченко доводив їм необхідність ліквідувати цю партію і всім увійти в обласну партію комуністів, і повести боротьбу з середини, і рішив сам приїхати на Україну і довести можливість цього шляху. Але упевнившись, що це неможливо, мусив виїхати з України, щоб хоч живим зостатись і не зрадити своїм українським почуванням та переконанням, увійшовши в склад російської большевицької влади.

В.К. схуд, змарнів, якийсь пригнічений душевно, бо певний, що большевики своєю централістичною політикою готують дорогу централізму правому, тобто Врангелю. Тепер він вважає потрібним, щоб всі українці за кордоном покинули свою партійну працю і гризню між собою, а всі взялись за переклади, писання та друкування книжок для шкіл, гімназій і для народного читання, бо народ на Україні рветься до освіти, сам організує та содержує школи, гімназії, а це свідчить, що він прокинувся від віковічного сну, відродився національно ,і тепер ніяка висе сила його не придушить. Цей вивод дуже мене втішив, бо я вважав ввесь час, що тільки школа нас врятує. Тепер В.К. згадує мої слова, які я казав ще в 17 році, що аби від революції зосталась нам хоч своя школа, а я тепер кажу, що до школи ще треба народові і землю.

Виїжджаючи з України, В.К. написав лист до селян та робітників, в якому пояснив причину свого виїзду; цей лист він має надрукувати і в "Новій добі" і збирається написати брошуру, в якій вияснить європейським робітникам політику російських большевиків. Про Петруся В.К. нічого не чув, але каже, що якби з ним щось трапилось, то йому розказали б кияни, спільні знайомі, як М. Авдієнко, Д. Коліух, які приїздили до В.К. у Харків. Можливо, що Петрусь з Івашком сидять тихенько в Кононівці.

6.Х.1920. [Карлсбад].

Порш, виїжджаючи з Карлсбада, обіцяв мені написати зараз, як приїде до Берліна, чи буде мені берлінське посольство виплачувати пенсію, чи ні, і тільки вчора прислав величезного листа з додатками, які я прикладаю тут. Очевидно, за клопотами особистого і громадського характеру, він зовсім забув за мене і тільки Є. Вировий, що виїхав з Карлсбада пізніше, нагадав йому про мене. Лист М. В. Порша від 29.ІХ; розпорядження А. Ніковського і реферат М. Гехтера про суд між Б. Мартосом та Г. Супруном*

* Лист М. Порша та реферат М. Гехтера в матеріалах "Щоденника" відсутні. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 452

[A.B. Ніковський — Є. Чикаленку]

[без дати]

Вельмишановний Євген Харлампович!

Вступивши до виконування обов'язків Міністра Закордонних Справ і довідавшись, що Ви є радником Міністерства, дуже прохаю Вас — коли тільки дозволяє на це стан Вашого здоров'я — негайно прибути до місця побуту Міністерства або взагалі на Україну, де Ваш досвід, знання місцевих і польсько-українських відносин, а також становища за кордоном, стали б у великій пригоді Міністерству Закордонних Справ.

Цей лист і словесні потрібні інформації, а також аргументи щодо Вашого приїзду на Україну доручаю Вашій шановній дружині для передачі Вам.

З глибокою пошаною,

Міністр Ніковський.

7.Х.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи обох дочок, які дають матеріал до нашого емігрантського життя і цікавого листа Є. Вирового, від 8/Х, в якому він висловлює свою радість з поводу того, що Винниченко радить тепер покинути за кордоном політичну роботу і взятися всім за постачання книжок для народу, підручників для шкіл і проч., бо народ на Україні рветься до просвіти.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

3.Х.1920.

Дорогий батьку, приїхавши до Берна, я довідалась, що Василько має приїхати сюди, і дійсно він приїхав учора, а сьогодні я бачилась з ним і обговорила всю справу, бо листа він ще не дістав. Я надіюсь, що ти той лист послав, бо я говорила йому, що писала і послала копію паперу з міністерства. Отже, він сказав так, що по приїзді в Берлін, він завтра виїздить звідси, він зробить розпорядження, щоб тобі послали за сентябрь; я, на жаль, не знала, яку суму тобі Порш прислав за август, але сказала, що відповідно [до] інструкції, це має бути платня радника. Надалі Василько казав спитати тебе, де ти хочеш жити, бо він думає, що тобі слід додержуватись постанови і жити там, з якої місії дістаєш. Отже, він сказав, що коли ти хочеш жити в Германії, то він тобі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 453

буде виплачувати, бо фактично він голова німецької (а також швейцарської і італійської місіі), а Стоцький* там його заступником, але коли б ти мав якісь причини хотіти жити в Чехії, чи Австрії, то, щоб я сповістила про це його, і він зладнає так, що тобі будуть виплачувати з якихось міністерских фондів через ту місію, де ти хочеш жити, але казав, що це складніше і довше протягнеться. Отже, напиши мені, як ти думаєш. Коли я переїздила Munchen, де ночувала, мені здалось, що південна Германія дуже мало різниться і харчами, і цінами, і всім від Чехії, і там єсть якісь українці, і до мене це ближче, я б могла б колись приїхать, і клімат там кращий, можливо, що Шишманови [Іван Димитров та Лідія Михайлівна] переїдуть туди; там є наш консул Оренчук, коли хочеш я напишу до нього і розпитаюсь про умовини життя.

Василько був дуже, дуже ввічливий; якщо йому Панейко і сказав, то, певне, він або не повірив, або ж знайшов потрібнішим забути, але до мене він дуже прихильний: вже те, що сам до мене прийшов з візитою, хоч я нічого не казала і тільки завтра збиралась просити аудієнції. Йому дуже потрібно, щоб українці добре про нього думали, а за твою фамілію (як він каже: "Такий поважний, такий впливовий і заслужений чоловік, як Ваш батько, та я за честь (він каже цесть, по-буковинському) матиму чим-небудь йому бути корисним", то він багато здатен зробить. Він мені казав, що визволив якісь гроші, що поки що є якісь фонди на місії, тільки буде чистка радикальна. Отже, якщо хочеш і далі мені доручати цю справу, то напиши, де хочеш жити, то я його сповіщу, але поки що живи собі спокійно в Карлсбаді, поки не обридне.

Я доїхала дуже добре, застала тут купу роботи і сиджу як проклята, а ще й доклад про конгрес треба писати.

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого. Юлію Миколаївну вітаю.

Твоя Галя.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

5.X.1920.

Дорогий батьку!

Позавчора ми повернулись з Відня, де пробули тиждень, і застали тут твого листа і картку од Галі. Та моя лихорадка викликала була і зубну біль, то треба було вже їхать

* Р. Смаль-Стоцький. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 454

латать зуби. Була я з тою лихорадкою у лікаря. Каже, що то була інфлуенца, а до неї причепилась кропив'яна лихорадка, яка часом буває у людей: у кого од риби висипає, у кого — од клубники, а у мене, очевидячки, од ожини лісової, хоча ми її їли тілько варену в компоті. Слухав мене лікар кругом при тій нагоді. Вислухавши легкі, зразу спитав, коли то у мене був катар верхушок та плеврит, — наслідки ще прослухуються, але каже, що зараз нема нічого, все гаразд, треба тілько берегтися простуди і холоду в хаті. Я таки справді за все літо (а було воно здебільшого вогке і холодне) зовсім не кашляла і дуже добре поправилася.

Ось, як Ол. Філ. таки виїде до Німеччини (він виїхав учора знов до Відня, візи всі вже має — зосталось тілько білета купить), то вертаючись заїде до тебе, то побачиш по фотографії, яку він привезе тобі, що я не така вже тендітна зараз, як була зимою чи навесні; зашмалена і чорна дуже, бо там на верхах гір, де ми дуже багато ходили, обшмалив мене вітер і сонце. Те, що оповідали Галі про наші речі, не зовсім вірно. З наших речей там був тілько рюкзак Ол. Ф., де була папка з його документами, та одна зміна білизни і моя корзиночка, що він віз останній раз з Києва; а головне, там повинен був бути ящик з казьонними мільйонами, які він віз до Берестя. З ним разом їхав Косаревич, Супрун і два вінницьких офіцери (яких Ол. Ф. знає ще дітьми), як охорона коло грошей. Але доїхать їм тоді до Берестя усим не судилось, їх спинили на передостанній станції до Голоб і сказали, що далі їхать вже не можна: німці зірвали міст, поруйнували чугунку і одступають. Ол. Філ. покинув тоді всіх і все, так як було, гадаючи ще вернутись, так пішов пішки до Голоб. Німці саме підпалювали Голоби зо всіх боків, але на щастя Ол. Філ. ще встиг по телефону попрохать німецьку владу в Бересті дать йому хоч паровоза доїхать до Берестя, бо тоді вирушили вже всі німецькі поїзди. Якось чи пішки, чи на підводі добрався він до Ковеля, а туди наспів панцерник, який мав довезти його до Берестя. Речі його і гроші зостались там, і більше він про їх не чув нічого, аж торік у Відні зустрів Косаренка і взяв у нього розписку, де стоїть, що вони привезли все до Вінниці, щоб здать назад в банк гроші, але уряду вже не було, то вони повезли ящик з грішми до Станіславова і там здали, але одбивали і лічили. Чули ми, що гроші там не всі, але кілько не хватає, не знаємо, але розписка є хто і де ящик розбив і куди здав. Рюкзак і корзиночку, думає Ол. Ф., могли взять ті офіцери і сховать у себе вдома

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 455

у Вінниці, але хоч і пропало!.. то де наше вже не пропадало! З Берестя ми не могли нічого взять. Там пропало багато добра, бо Ол. Ф. усі свої гроші витратив був, щоб устроїть мені якнайкраще квартиру. Чого-чого тілько не понавозив з Берліна: розкішні речі, розкішну посуду, силу, силу речей гарних ..., а що я могла взять? Чи було мені в голові те все, коли Лістовський мені сказав, що його будуть судить військовим судом і, напевне, розстріляють. Як його забрали, в жидівську голу халупу посадили, а Лістовський спав в його кабінеті, то я за ту ніч встигла зібрать документи, важні папери та всі його матеріали по Союзу Визволення і заперла все у скриню, а рано доручила ту скриню хазяїну того дома, він жив на горі (полковник Адамович), решту ж покинула все так, як було. На другий день мені було заявлено, що я мушу виїхать вечірнім поїздом до Варшави, в тому поїзді будуть везти і арештованих, але я не маю права ні говорить з чоловіком, ні признаватись до нього. Як я буду їхать, я не знала, і тому боялася з собою набирать речей, бо самій важко носить. То взяла тілько свій чемодан з білизною; випросила, щоб дозволили занести чемодан Ол. Ф. з його білизною йому, я потім на себе наділа що могла, от і все. Кращі речі і цінніші пограбили поляки ще при нас, а що там зосталось — не знаю. Хоча полковник писав мені у Варшаву, що все наше він склав па горищі і не допускав більше ревізій. Ну, то було! А тепер Берестя було вже і в большевиків, і знов у поляків, то, мабуть, там нічого немає... Тільки й жалю! От Олені бідній гірко там, тілько ото зле.

Коли ж большевики одбили мою коробку в Києві, то там є чим їм поживитись: там моє все серебро, нова шуба з гарної білки, жовта лисиця, що Ванька у нас в саду убив, і я з неї зробила ловке боа, смушки каракулеві, що мама мені дала зо п'ять шовкових кофт, єгипетський сріблом тканий шарф і ще багато дечого, все було зверху покрите білим шовковим шарфом — ото вони його і витягали. Що ж пропало, то пропало! Це вже тепер і не дошкуляє. Люди он щезають як мухи, а добро, а речі, то вже й не перелічиш. Хоч би наші там усі живі були, а там якось та буде.

Ми, слава богу, торік, як виплатило посольство Ол. Ф. платню за сидіння у Польщі, за шість місяців, то ми собі справили одежу, взуття, тоді було ще дешево, а тепер такі вже ціни на все, що наші речі тепер вже цінні та й дуже. Коли б скрутно прийшлося, то можна щось і продать, і багато заробить на тім. Наприклад, у мене є ще київська біла лиси-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 456

ця; колись, в перший рік війни, я дала за неї разом з муфтою 125 крб. Вона трохи була зносилась, то я торік дала її поправить муфтою. Муфти нема, але є зовсім як нова лисиця, і коли я її літом давала в чистку, то мені казали, що дадуть за неї 30 тис. корон, а зараз все ще дорожче. Та я ще маю мої золоті часи, маю ловку зимню кофту з молодого рудого лошати — все це тепер десятки тисяч корон коштує — так що, хоч у нас грошей і не дуже густо, але в крайнім разі є що продать. Але Ол. Ф. все має якийсь заробіток, ось має писать щось для Крушельницького, і дістає 10 тис. кор. завдатку, а там ще щось, а там ще — та так і живем: не горюєм і не журимось. Додому хочеться вже, але якось той дім так затуманений та невиразний, що вже ясно собі і не уявляєш, куди саме треба. Так є надія, що це остання тут зима, що на весні вже щось краще мусить бути. Газети пишуть, що большевики зовсім розбиті, Врангель робить успіхи — щось та буде: хоч гірше, аби інше.

Чи Галя напише де про свою поїздку та про той з'їзд? А яка вона, чи змінилась, де Зігмунд, чи вони розійшлися?

Я вже одіслала свій переклад Бона у друк, маю ще сторінок 10 перекласти надалі, та сяду виправлять та переписувать свої старі роботи, може-таки пощастить де-небудь видать їх.

Комедія Анатоля Франса — "Сільвестр Бонар" дуже весела (це переробка якогось Пер'є чи П'єро забула), а потім ті казочки по природознавству тепер мусять бути цікаві не тілько для підлітків, а і для дорослих.

Про Польщу та полон там ще не писала — забуть я не можу, ще дуже свіже це все і болюче, може через те ще нема і охоти братись за його.

Пиши, може там що чуть про наших, може хто свіжий прибуває та що оповідає, як там і що?

Невже таки про Левка так нічого і не чуть більше? Був же вже так близько, в Тарнові і щез знов!? Було, що і Єфремов теж виїхав, а де він? А де Стебницький от було б шкода, аби де подівся, може-таки живий? Про маму, то вже ніхто нічого не знає, сполучення з Києвом нема. Як вони там живуть, один бог знає!...

Ну, прощай! Ол. Філ. сам тобі напише вже з дороги, коли має бути у тебе і чи зможе, може ще й ні.

Цілую тебе кріпко,

Вікторія.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 457

[Є.Вировий — Є.Чикаленку]

Берлін. 8.Х.1920.

Дорогий Євгене Харламповичу!

Тільки що одержав Вашого без краю милого мені листа. Він справив мені таку дорогу несподіванку, що я не знаю вже, як і дякувати Вам! Ви зрозумієте ліпше, ніж хто, яке важне мені те, до чого прийшов Винниченко, як важно це все взагалі для всієї української справи: може вже нарешті хоч тепер зрозуміють увесь гріх занедбування просвітних потреб народу й кинуться надолужувати втрати, які самі Україні заподіяли власними руками. Важко буде надолужувати, а все ж ліпше тепер починати, ніж пізніше, бо пізніше буде ще важче. Я був певен, що всі до того прийдуть — до орієнтації на книжку. Всі розчаруються, всі жалітимуть за марно розкиданими коштами, марно пропавшим часом, змарнованими силами. Тільки ми, одиниці, що всю революцію витримали на орієнтації на буквар та на читанку, не знатимем розчарування. Буде жаль, ще й великий, але не за тим, що не побували на високих посадах і не грали ролі в партіях, а єдине за тим, що ніхто не хотів слухати, ні в кого не можна було добитись уваги, навіть іронічно посміхалися, коли було наважуєшся таки, не зважаючи ні на що, ні на які "великі" події, серйозно займати увагу "такими" справами.

"Ідіот, тут евакуація йде, а він з своїми букварями та кобзарем, як з писаною торбою" — виразно читалося в очах багатьох великих людей, од одного слова яких часто залежало поставити всю справу так, щоб потім цілі покоління на Вкраїні благословляли те слово. Найбільший жаль, що була змога, були кошти, була влада, були люди для такої роботи й уся влада пішла на те, щоб усі кошти змарнувати, а людей розкидати. Не лишилося міністра, кооператора, партійного діяча, з ким би я не говорив, іноді навіть просив, а то й з слізьми на очах благав навіть (був один такий випадок — і це помогло таки трохи)... "іменем всієї Вашої революційної діяльності на користь національного визволення України; всієї Вашої попередньої праці на полі кооперації, як народного міністра і заслуженого кооператора не прошу, а просто благаю Вас, як учитель і як давній <працівник> на просвітній роботі, виплатити Всеукраїнському кооперативному видавничому союзові його кошти для розвитку його видавничої діяльності на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 458

користь України" — і так доводилося писати товаришам міністрам; вони посміхалися, казали "нема грошей", та й по-всьому. А тим часом тисячами, десятками тисяч летіли гульдени, долари, марки, корони на хабарі рабіновичам і всім, на місії, на політикування без грунту, на все, що хочете, тільки не на букварі та читанки! Може, аж тепер од могутнього слова Винниченка схаменуться...

І через те так гарно, весело навіть, на душі мені сьогодні, наче в свято, наче справді який Великдень. Щасти, доле! Гаряче привітайте від мене всі думки, всі заходи й усі заміри Винниченка на цьому полі, хоч він, звичайно, мене й не пам'ятає!

Я вже кілька день збираюсь писати Вам. Я поїду числа 16-20 жовтня на Україну. Грошей буду добувати, бо платити нічим за буквар, що Вам показував, за кобзар, й нема як пустити в друк цілої гори прегарних речей для школи й для народу — багато вже назбиралося матер'ялу, а тут ще й новий надходе: М. П. Левицький чимало надбав, Лотоцький та ін. Ті 22 тис. марок, що треба було платити, я таки настягав правдами й неправдами і заплатив за казки й за підручник історії, але тепер сам лишився вже тільки з 2 тис. марок. Гривень ніхто не бере тут тепер. Отож, візьму скільки можна буде там — у Кам'янці чи в <...>, чи в Вінниці, чи в Могильові, бо без грошей мені тут нема чого робити. Великий запас паперу лежить марно. Може, я буду мати змогу взяти Вам кожух, то Ви мені напишіть, де й як його брати. Я не гарантую Вам наперед цього, але при найменшій змозі радо зроблю все, що скажете.

Сюди вже приїхав Василько; не знаю, як там у них з Поршем. З ним (з Поршем) я бачився три дні тому; він казав, що гроші за вересень уже переведено Вам, і що є надія, що може й іще за два місяця удасться послати, бо до військового фонду, яким розпоряджається посольство, якісь кошти ще вертаються. Порш казав, що говоритиме за це з Васильком. Я нагадаю йому про це при нагоді. А Ви просто напишіть.

Ну, всього доброго. Ще раз спасибі за листа.

Щирий привіт Юлії Миколаївні. Привіт Емілії Андріївні.

Ваш душею Є. Вировий

Позавчора у мене був жовчний припадок і через те треба <...>.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 459

10.Х.1920. [Карлсбад].

Вчора дістав телеграму від п. Василька, який тепер завідує посольствами: Берлінським, Бернським та Римським, він обіцяє вислати ту ж суму (4 тис. німецьких марок) і в жовтні.

Я одписав йому, що Порш мені обіцяв платити по 5 тис. німецьких марок, а тим часом тепер виплатили за два місяці тільки по 4 тис, яких мені не стає на життя, лікування, купелі та ремонт одежі, і просив виконати обіцянку Порша.

Не знаю, чи п. Василько уважить моє прохання. До чого я дожився!... Ох!.. Господи! Досі я не рішив, де мені оселитись на зиму. У Відні навряд чи вдасться, бо Сидоренко, як видно з картки Скорописа, не має охоти прийняти мене в свою парафію та й у Відні, кажуть, нема палива, та й цю зиму люди житимуть в нетоплених хатах. Ще треба довідатись про умови життя в Берліні, бо мені не хочеться оселятись десь в маленькому місті, без своїх людей, без російської бібліотеки.

12.Х.1920. [Карлсбад].

Газети подають умовини, до яких договорились у Ризі большевики з поляками. Границі встановлюють такі, які я вгадував: Збруч, Стир, тобто петлюрівські, а північніше, на Білорусі — Барановичі, Лунинець до Двінська. Таким робом і большевики віддають полякам наші землі: Галичину, Холмщину, Підляшшя та частину Волині. Обидві сторони признають "самостійність" України та Білорусі, тобто ці краї лишаються під окупацією Московщини. Петлюра з У.Н. Республікою в договорі і не згадуються. Його військо знаходиться тепер коло Жмеринки; значить У.Н.Р. має знов кавалок своєї території — на схід від Збруча. Напевне, тепер большевики заберуть армію з польського фронту і кинуть її проти Петлюри та Врангеля. Ці обидва розуміють, яка їм загрожує небезпека, тому намагаються порозумітись, щоб спільними силами боротись з большевиками. З газет видно, що Петлюра послав делегацію в Крим, до Врангеля, в якій є й сотник Чикаленко, певне, мій Левко, а сам увійшов в переговори з Савінковим, колишнім есером-терористом, а тепер спільником чи агентом Врангеля в Польщі, де він організував і якусь армійку з полонених росіян. Тепер ця армія, а також і білоруська — Балаховича, мусять перейти або на українську територію і кооперувати з Петлюрою, або через Румунію переїхати в Крим до Врангеля.

Не знаю, що воно буде далі, але добра я не бачу. Якщо большевики знищать Врангеля, то знищать і Петлюру і всі сили вжиють, аби обеззброїти і по змозі покорити українських селян — "куркулів" чи "кулаків", як вони називають наше селянство, щоб спокійно одбирати і вивозити хліб та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 460

всячину з України. По городах вони вже почали серйозну боротьбу з українськими "шовіністами-контрреволюціонерами", з поміччю домових комітетів, які повинні складатись на половину з комуністів, через яких "чрезвычайки" будуть мати відомості про всіх мешканців кожного будинку. Уявляю собі душевне становище отих бідних жителів: кожну хвилину по доносу якогось комуніста їх можуть арештувать, ограбувать, розстрілять! Це гірше царських часів, куди!... Якщо ж армія большевицька, справді, деморалізована і не зможе розгромити Врангеля, то він з поміччю Петлюри, Дону, Кубані та антантського технічного матеріалу, розгромить большевиків. Винниченко оповідає, що з секретних донесеннів з врангелівського фронту видно, що врангелівська повітряна флотилія наводить таку паніку, такий жах на большевицьке військо, так його деморалізує, що воно робиться нездатним до бою на довгий час, а, може, й назавжди. Тому цілком не виключено, що весною вже прийде й кінець большевицькій владі, бо до всього вищесказаного треба додати, що в Великоросії цього літа повний неврожай, селяни не хотять віддавати городам свої останні запаси хліба, в результаті чого в багатьох місцях, як пишуть газети, в Московщині піднялись селянські повстання проти совєтської влади і багато червоноармійців переходить на сторону селян, бо таким тільки робом вони не загинуть з голоду. Большевицькі газети забили з цього приводу страшенну тривогу, бо це справді загрожує існуванню їхньої влади.

А коли Врангель і К° осилять большевиків, то вони тоді теж візьмуться за Петлюру та українських "сепаратистів" по городах і по селах. І хто знає, хто буде гірший для нас — чи большевики, чи реакція: большевики винищували буржуїв та українських "шовіністів", а реакціонери будуть винищувати українських "сепаратистів" та знущатись з селян.

Одна надія на те, що я кажу раз у раз, що вде нікому не вдасться убити національної свідомості у нашого народу і відібрати від нього землю; напевне, хоч і за викуп, а все-таки земля останеться у селян, тоді через якийсь час з нього народиться своя численніша, ніж тепер, національна інтелігенція, і Україна таки доб'ється, коли не суверенності, то широкої автономії.

14.Х.1920. [Карлсбад].

У "Волі" є звістка, що Врангель приймав петлюринську делегацію в Криму, в якій між іншими є й сотник Чикаленко, очевидно, це мій Левко, бо я вже від скількох душ чув, що його послано для переговорів з Врангелем. Неприємно мене вразила ця звістка спочатку, а тепер, коли большевики, як кажуть, вже на ладан дихають, вже заключили з поляками в Ризі новий Андрусівський договір, я гадаю, що справді треба й з чорносотенцями входити в переговори, може, хоч якусь автономійку можна

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 461

буде виторгувати в них, коли вони замінять большевицьку владу, бо про суверенну Україну тепер і марити не можна.

Цікаво, що в тій же звістці сказано, що в числі осіб, які оточують Врангеля, є й Леонтович, бувший гетьманський міністр, тобто Володимир Миколайович Леонтович, бо тільки він з Леонтовичів був міністром; якщо його не сплутано з братами Іваном, колишнім членом Госуд. Совета, чи Костянтином, обидва вони октябристи-централісти. Але цілком можливо, що це й Волод. Мик., який, як кажуть, переховувався в Анапі з братом Костянтином, а тепер, після зайняття Чорноморщини большевиками, можливо, втік у Крим і пристав до Врангеля, бо іншого рятунку у нього не було.

Вол. Мик., хоч і не демократ, але давній переконаний автономіст, а в останні часи навіть самостійник український, а чоловік він розумний і практично діловий, то, певне, й на Врангеля і К° буде впливати в напрямку відбудування Росії на федеративних, а не на централістичних, основах. Певне, в переговорах з петлюринською делегацією, він буде підпирати її, хоч Петлюру і всіх українських соціалістів він ніколи не міг переварювати, але все-таки думаю, у нього остались хоч аспірації українського націоналіста.

15.Х.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа д-ра Б. Матюшенка від 10.Х. з двома додатками*, з яких видно, що мій Левко, справді, їздив до Врангеля, і що в "Волі", дійсно, сплутано Володимира Миколайовича Леонтовича, який дійсно був гетьманським міністром, з братом його Іваном Миколайовичем, майже чорносотенцем. Він, очевидно, стоїть близько до уряду Врангеля, хоч ніякої посади не займає.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

10.Х.1920.

Berlin, Geisbergstrasse. 22 bei Harbin.

Високоповажаний та дорогий Євгене Харламповичу!

Вже кілька днів, як я повернувся із своєї поїздки до Станіславова. По дорозі був в Відні, Тарнові, Львові, Варшаві. Вражень так багато, що ніяк не приведу ще в порядок свої замітки. Дещо встиг вже переписати і посилаю Вам: про Врангеля — це оповідання Вашого Левка, з яким я бачився в Станіс-

* Додатки у матеріалах щоденника відсутні. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 462

лавові, він якраз повернувся із своєї подорожі до Врангеля, друге — оповідання одного із типів нового часу — активного борця-повстанця. Обидва оповідання записані майже дослівно. Але все це мало цікаво, в порівнянні з тою вісткою, яку подали Ви сюди — поворот з України В. К. [Винниченка]. Коли я вчора довідався про це від одного знайомого, що бачився з Вировим і бачив у Вирового Вашого листа, то і вірить не хотів, що це правда, так це відповідало тим "предсказаниям", які я робив ще на днях на засіданнях в Львові спантеличеним галичанам. Одначе — "невероятно, но факт", сьогодні у Вирового власними очима бачив Вашого листа. "Худий, змарнілий, душевно пригнічений", пишете Ви. Так і треба було сподіватись, се було ясно кожному, хто не був засліплений "прелестями" большевицького раю. Особливо це ясно стає, коли отак почуєш оповідання свіжих людей, що прожили сих майже два роки на Вкраїні, а я їх бачив тепер багато в Тарнові і Станіславові. Мав спроможність перечитати цілу купу большевицької літератури, яку дістали після посунення фронту на схід. По суті, це нового, розуміється, нічого не додавало, але в деталях висвітлювало контури відомої вже картини. "За скільки років тільки буде радянська республіка на Вкраїні", каже В.К. Мусить так казати, хоч я не можу вірити в щирість його в цьому. Але, само собою, одразу всіх позицій не здаси. Чи думав він, що таку прислугу зробить якраз не ідеї радянської України, а самої "звичайної" української республіки? На тільки їй, але й західним колам і під цим взглядом як раз добре, коли він свою брошуру до європейських робітників напише не як якийсь петлюровець, а як комуніст. Колись Ви дуже влучно висловились в листі до В.К., що він робив петлюровське повстання. А тепер він знов своїм фіаско посередньо прислужився петлюровщині!

Будь ласка, Євгене Харламповичу, напишіть ще докладніше, що довідаєтесь із його оповідання, се надзвичайно важливо для оздоровлення нашої політичної атмосфери подати до широкого відома. Правда, він і сам має написати в "Добі"* , але там він не напише про такі надзвичайно характерні подробиці, як підшукання постійної квартири в Карлсбаді, про се можна лише приватно довідатись, а між тим така деталь важить може кількох сторінок його брошури.

Вас, певно, цікавить знать щось про Левка? Бачився я з ним часто, протягом тижня щодня. Він має посаду радника

* "Нова доба". — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 463

м-ва внутр. справ при Саліковському. Взагалі, завдяки своїй роботі з есефами, членами Кабінету, по Київу, він дуже тісно з ними зв'язаний, ближче, може, ніж [з] есдеківськими колами. Кілька вечорів, кілька засідань, нам — і мені в тому числі — пришилося вести з ним гарячі дискусії. Річ в тому, що ми — есдеки — відкликали всіх своїх членів із уряду, як се Ви може читали в резолюціях наших, що були надруковані в "Вперед" від 1/VIII. Лівицький і Тимошенко, два есдеки, які залишалися ще в Кабінеті, подали до демісії. Левко вважав, що вихід як раз їх персонально губить всю державну справу, і коли ті вийшли із Кабінету, послухавшись постанови ЦК партії, Левко намагався найти якийсь спосіб, аби все ж їх в Кабінеті зберегти. Думав "од нас" організувати групу спеціальну есдеківську, як я її називав, щось в роді плехановського "Единства", аби від цієї групи Лівицький і Тимошенко таки ввійшли б у Кабінет. Отже, було кілька засідань з палкими дебатами, врешті-решт Левко мусив признать себе переможеним і залишити плани організації окремої групи. Та це й само по собі оказалося зайвим, бо Лівицький, який думав, що вихід його з Кабінету зробить на всіх, а в тім числі і на Петлюру, убийче враження, мусив розчаруватися гірко, бо Петлюра надто холодно прийняв відомість про його одставку, видно було, що навіть радий нагоді позбутися Лівицького.

Про інших членів Вашої родини Левко нічого не знає, бо після виїзду з Києва вісток, розуміється, жодних не мав.

Загальне моє враження від всього того, що я бачив в тому станіславовському центрі, таке: ядро здорове там, безперечно, є, але на ньому так багато наслоєк і прослоєк, що знову не почуваєш певності, що вийде щось путнього із нового походу на Вкраїну. Але це не значить, що від всього того центру треба зовсім усунутись, — ні, робити все ж можна і робити треба. Такі директиви ми дали і нашим однопартійцям. Я поки що маю від Центр. Ком. командировку на місяць, маю виконати деякі доручення, а в першій половині листопада хочу їхать знову туди, властиво, вже до Кам'янця і може вже й надовго, як не назавжди.

Спасибі, що не забували Мар. Григ. в час моєї відсутності і писали їй. Вона, на жаль, зараз зовсім розклеїлась, знову розгулялася Ваша ж хвороба — hyperaciditas* у неї, так що знову схудла, ослабла, рознервувалася. Тепер енергійно лікується.

* Підвищена кислотність (лат). — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 464

А Ви, Слава Богу, підправилися добре, я чув! Дуже радий за Вас! Чи збираєтеся і зиму жити в Карлсбаді?

Щиро вітаємо обоє Вас і Юл. Миколаївну.

Ваш Б. Матюшенко.

Коли прочитаєте сі "приложения", перешліть їх, будь ласка, до нашої Празької місії, може згодяться там.

16.Х.1920. [Карлсбад].

Не знаю і не можу доглупатись з яких причин Винниченко по приїзді з Праги, куди їздив цими днями разом з М. Шаповалом, видимо почав уникати мене. Перші дні по приїзді з Совдепії він майже всі дні не розлучався зо мною; ми разом ходили на прогуляння, разом обідали і т.д., а тепер він не заходить, а коли зустрінемось, то нашвидку поздоровається і йде далі, ясно даючи мені зрозуміти, що він не хоче вести розмови. Може це інтрига Шаповала особисто проти мене, або вплив його на Винниченка взагалі проти "контрреволюціонерів", бо вчора мені оповідав і О. Я. Шульгин, який, приїхавши з Гофхімшталя, зустрівся з Винниченком і радісно з ним хотів повітатись, але В., скинувши бриля, поспішив далі своєю дорогою. Не розумію. Колись, коли стрінусь з ним на одинці, то розпитаюсь його, бо це мені болить так, якби хтось з синів моїх не схотів зо мною вести знайомство. А головне, не додумаюсь — яка причина. Правда, йому повинно бути тяжко розмовляти з людьми, що радіють з його невдачі, з того, що розбились його надії збудувати радянську Україну. Але в перші ж дні він побачив, що я нічого не мав би проти "радянської України", аби була Україна, але я не вірив і не вірю в можливість організувати в наші часи комуністичний лад навіть в Європі, а не те що в безграмотній Росії. Він тепер тільки наочно переконався в тім, в чому я його запевняв давно. Він, як кажуть, виліз на стовп, аби прочитати напис про те, що цей стовп свіжо пофарбовано і просять не торкати його. Так само він перестав вірити і в близьку можливість соц. революції в Європі, а Шаповал, навпаки, вірить в це і умовляє Винниченка не писати брошури для європейських робітників і не виясняти, що в дійсності є московський большевизм, бо це пошкодить європейській революції; так само він і проти надрукування листа в "Н. добі", бо це "дасть великий козир" в руки "петлюринцям та взагалі контрреволюціонерам". Я вже писав в цих записках, що М. Шаповал при всій своїй тупості впливав на Винниченка і підбив його підняти повстання проти Скоропадського; можливо, що й тепер він вплине на нього, щоб не виступав публічно з роз'ясненням про політику московських большевиків. Так само і в справі з "Н. добою". Винниченко, приїхавши, казав, що цю газетку треба закрити, бо нема рації тепер вести большевицької агітації, але під впливом Шаповала та В. Левинського, що приїхав сю-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 465

ди разом з Паламарем з Відня, може перемінить свою думку і буде продовжувати видання "Н. доби", яка крім грубої, базарної лайки проти "петлюринців" нічим не відзначається.

А шкода буде, коли В. ніде не надрукує пояснення — чому він вернувся з Совдепії, коли ще так недавно закликав туди всіх. Без пояснення всі будуть говорити про нього, як і досі говорили, що це неврастенік, який захопиться чим-небудь, а потім і кине: захопився Ц. Радою, а потім охолов і покинув; захопився повстанням проти Скоропадського, а потім покинув і почав ганебну лайку на Петлюру, який уперто тримається програми, виробленої, головним чином, тим же Винниченком, на початку організації Директорії; нарешті, захопився большевизмом, а тепер знов покинув з невідомих причин. В інтересах самого Винниченка треба, щоб він голосно вияснив ті причини, хоч це й пошкодить репутації московських большевиків. Але вони й без того вже втеряли серед європейських робітників майже ввесь свій престиж своїм 21 пунктом умов для вступу в III-й Інтернаціонал та справозданнями тих європейських комуністів, що їздили тепер в Росію; всі вони одноголосно говорять, що большевики розруйнували в Росії капіталістичний лад, а не змогли організувати комуністичного і привели країну до голоду, холоду та вимирання. Така перспектива не вабить європейських большевиків, а значить, і вияснення Винниченком другої їхньої хиби — централізму, не багато прибавить до втраченої ними популярності серед європейських робітників. А ще більше большевики втратили повагу через розгром їх поляками. Коли вони розбивали Колчака, Денікіна, Юденіча, то всі їх рівняли до героїв Великої французької революції і не хотіли бачити їхніх хиб, бо "побідників не судять", а тепер всі вже бачать, що большевики — це ті самі первісні "рассейские" розбишаки, що й Стенька Разін та Ємелька Пугачов, але тільки з західноєвропейською комуністичною ідеологією.

18.Х.1920. Карлсбад.

Лист Галі 15.Х.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

15.Х.1920.

Дорогий батьку, я написала до [В]. Оренчука в Мюнхен, може., він тобі відповість в Карлсбад про все те, що ти хотів знать про умовини життя там. Нипишеш мені, як постановиш, щоб я могла попередити Василька, як я йому це обіцяла.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 466

Те, що ти писав про приїзд Винниченка, мене дуже врадувало. Раз — то, що це великий удар большевицькій російській політиці, та і нашим большевикам, друге — те, що, може, тепер Вол. Кир. не буде робить політики, а направить свою енергію на культурну працю і літературу. Приємно також, що він лишився таким щирим і чесним, що не завагався признати свої помилки. Правда, це він завжди робить, і через те з нього поганий політик, але чесна людина.

Як же твоє здоров'я? Щодо наших на Україні, то, думаю, вони нічим, може, не рискували і тепер, хіба, щоб Петрусь [не] викинув який-небудь несподіваний фортель, од нього можно сподіватись якого хочеш необдуманого вчинку, і тим не пошкодив як-небудь і собі, і всім.

Напиши, чи дістав посилку, щоб знати, чи можно посилати і чи не пропадає.

Мені цікаво знати, чи ти і тепер, по приїзді Вол. Кир., думаєш, що краще з большевиками, ніж з поляками? Василько мені багато говорив про "реальну політику", про утворення України хоч з двох губерній, але яку в принципі визнають державою і яку укріпивши почати здобувати назад українські землі. Ця політика має за собою багато плюсів, і, можливо, що, при даній ситуації це єдина [політика], яка дасть наслідки.

Проф. Шишманов те ж саме каже і додає, що нам треба мати 2-3 таких людей, як Василько, щоб здубувати державу.

Бажаю тобі всього найкращого і цілую кріпко,

твоя Галя.

На цього листа я відповів приблизно так.

Я знаю, що, наприклад, Болгарія, Сербія, Греція почали відбудування своїх держав з малесеньких територійок, які далеко не охоплювали всієї їхньої етнографічної людності, але така політика не підходить до України, і я вважаю її хибною. В початку 1919 року, коли я приїхав до Станіславова і коли ще Київ був руках Директорії, галичани всі надії покладали на неї. Я доводив Петрушевичу і К°, що надії ці марні, бо большевики випруть Директорію з її жменькою війська з України і поділять її з поляками по якомусь новому Андрусівському договору. Тому напосідався, щоб вони як-небудь помирились з поляками, щоб з поміччю свого дисциплінованого війська потроху завойовувати від большевиків Україну, як це в свій час робили галицькі князі Данило та Роман, відвойовуючи по кавалках від татар. Але я раз у раз був "мужем совета", порад якого ніхто ніколи не слухав, а потім жалкували, що не послухались... Галичани певні були, що я хочу дисркедитувати Директорію тому, що вона

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 467

відібрала панські, а в тім числі і мої, маєтки, і не повірили мені в нездатність Директорії організувати державу. Покладаючи всі надії на Директорію, вони не згодились на мирову лінію Бартеллемі і не схотіли помиритись з поляками, а в результаті загубили всю Галичину, а Директорія — всю Україну. Тепер я не покладаю ніяких надій на можливість організувати хоч малесеньку українську державу між двома дужими сусідами, які прагнуть її поділити між собою, щоб захопити багатства. Мої пророкування справдились і тепер по Ризькому договору большевики поділили її з поляками; а коли большевики проваляться і їх замінить реакція або демократія, то вона санкціонує цей поділ, або й ще більше віддасть полякам нашої території, в залежності від обставин, в яких вони будуть. Я не вірю в здатність української нації організувати українську державність, скориставшись анархією в Росії, яка наступить там при заміні большевицької влади, бо ми ще не нація, а тільки матеріал для неї. Наша інтелігенція свої партійні інтереси ставить вище державних, так само і народ свої матеріальні, а власне, земельні інтереси ставить вище державних, яких він ще зовсім не розуміє, а тільки починає розуміти свою національну окремішність від росіян. Згодом, після довгої культурної праці, коли наша людність освідомиться національно, тоді вона стане нацією, і тільки тоді може бути мова про свою державність, коли в тому буде потреба. Польський народ, під час поділів, повстаннів теж ще не був нацією, а став нею після того, як у поляків розвилась література, національна кооперація, організація потаємних шкіл і т.д. Коли й наш народ перейде через цю школу життя, тоді й він боротиметься за свою державність, а тепер він бореться тільки за землю та її продукти, які у нього реквізують большевики, а якби вони цього не робили, то він сидів би тихо, користуючись захопленою землею.

Я мав надію, що з поміччю чужоземної (німецької) сили зорганізується наша держава, особливо в догетьманський період, але виявилось, що ні інтелігенція наша, ні народ не зуміли нею скористатись, бо ще не доросли до поставлення державних інтересів вище за свої партикулярні.

Тому я вважаю, що ліпше було б, якби большевики захопили під свою владу всю нашу етнографічну територію, від Кавказу до Угорщини. Під їх владою народ наш міг би на свої кошти утримувати просвітні інституції, а в боротьбі проти комуністичного ладу швидше дійшов би до становища нації. Тепер же поляки будуть утихомирювати і ополячувати свою частину України, а росіяни будуть намагатись обрусити — свою. І такий стан, така глуха внутрішня боротьба з пануючими націями тягтиметься аж до нової всеєвропейської катастрофи. Тому-то заходи Петлюри організувати тепер українську державу, хоч на малесенькій території, я вважаю безнадійними, але з другого боку цей процес боротьби популяризує як серед свого народу, так і за кордоном ідею української державності.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 468

20.X.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа Василька. Він такий солодкий як сахарин, аж нудить від нього, тому й здається він мені не щирим. Чи це така галицько-буковинська манера, чи справді він так високо себе ставить — не розберу, тим більше, що ніколи його не бачив і особисто не знаю його.

Але як воно не є, а поки большевики чи Врангель не розгромили і не виперли з України війська і уряду У.Н. Республіки, то я можу почувати себе забезпеченим від голодної смерті.

[М. Василько — Є. Чикаленку]

Відень. 16.Х.1920.

Високоповажаний Пане!

Ваш цінний лист від 10 жовтня одержав я в Берліні перед самим своїм від'їздом звідти. По книжках посольства я констатував, що, дійсно, радникові посольства належать 5000 марок, а тому я дав доручення, аби Вам, Високоповажаний Пане, за м[инулі] м[ісяці], серпень та вересень, було доплачено разом 2000 марок та, окрім того, забезпечено було для Вас, починаючи з жовтня, по 5000 марок щомісяця. Далі я дав розпорядження, аби Вам, Високоповажаний Пане, як тільки в розпорядженні каси нашого посольства, яку, на жаль, посол Порш залишив зовсім пустою, буде хоч трохи більше коштів, відразу було виплачено 15000 марок, як аванс за 3 місяці. Сам же я буду пильнувати за тим, аби ці мої розпорядження дійсно були б переведені в життя.

Я сподіваюсь, що Високоповажна Пані, донька Ваша, повідомила Вас, Високоповажаний Пане, про те, яке глибоке поважання я маю до Вас, як послідовного та корисного на протязі багатьох літ діяча для добробуту нашої нації, — а тому Ви зрозумієте, Високоповажаний Пане, що для мене є велике щастя виконати зараз в точності дійсно мого обов'язку доручення і Ваше, і уряду в відношенні до Вас.

Якби Ви, Високоповажаний Пане, в справі місця Вашого перебування побажали би моєї поради, то я рахував би найбільш відповідним для цього Відень, зглядно його околиці, наприклад, Баден, бо із 5000 марок — в цей час приблизно 30.000 австрійських корон — навіть у Відні, а ще скоріше в Бадені можна мати добре помешкання та кошт.

Як урядовець, зобов'язаний суворо дотримуватись розпорядження уряду, я не смію, на жаль, піти Вам назустріч

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 469

в більшому розмірі, ніж то мені дозволив уряд своїм розпорядженням — та Ви б і самі, Високоповажаний Пане, при Вашій безпримірній делікатності, напевно, категорично відхилили б це, аби я вийшов поза межі наказу уряду, розпоряджаючись державними коштами.

Але я був би щасливий, якби Ви, Високоповажаний Пане, побажали б розпоряджатися мною як приватною особою, і я тим більш стою до Ваших розпоряджень, що мені відомо, що, як тільки — а я в цьому переконаний — відношення на Україні сконсолідуються, Ви, Високоповажаний Пане, будете мати повну можливість повернути мені евентуальний борг.

Ласкаво прошу Вас, Високоповажаний Пане, не зрозуміти зле цю мою покірну пропозицію. Вона лише наслідок того глибокого поважання, яке я — незважаючи на те, що, на жаль, не маю честі бути знайомим з Вами особисто — більш як на протязі двадцяти років маю до Вас, як до найбільшого благодійного діяча нашої нації.

Прошу прийняти, Високоповажаний Пане, запевнення цього мого глибокого поважання до Вас і зістаюся завжди готовий до Ваших послуг.

Николай Василько.

22.Х.1920. [Карлсбад].

По дорозі з Берліна до Відня заїхав сюди Гасенко, щоб побачитись зі мною. На радість мою, він виглядає чудово — потовщав, поздоровшав і ніяких слідів туберкульозу у нього не видно. Він, як завжди, повний всяких авантюристичних планів, проектів, і ми рішили, що коли здійсниться хоч один — самий ймовірний з них, то він повезе мене в Алжир, де ми проживем років два-три або возитиме мене на своїй яхті по-під береги Середземного моря, але для цього треба мінімум мільйон марок, яких, натурально, він ніколи не матиме. Довідавшись, що тут проживає і В. К. Винниченко, і що він різко перемінив до мене з невідомих причин відношення, зараз побіг до нього вияснити це непорозуміння. Виявилось, що, справді, набрехав, як я думав, М. Шаповал. Він оповів Винниченкові, що Ю.М. в моїй присутності висловилась про нього як про злодія, що накрав грошей. А коли В.К. запитав його, а як же я до того поставився, то Шаповал сказав, що я мовчав і, певне, солідаризуюсь з нею, бо я листуюсь з Піснячевським і дивлюсь на В.К. очима "Волі", що видно між іншим із того, що я з іронією оповідав про пропозицію В.К., зроблену мені через Сірого, користуватись від нього запомогою. Я вияснив Гасенкові і Роз. Як., що це все злосна інтрига Шаповала проти мене, бо йому заздрістно, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 470

В.К. ставиться до мене як до рідного, навіть, радий мені матеріально допомогти. Ніколи Ю.М. ні в моїй присутності, ні без мене не дорікала Винниченкові за крадіж грошей. Ніякої переписки я з Піснячевським не вів ніколи і не веду, і не міг позволяти лайку його на Винниченка, бо я раз у раз обурююсь, коли він навіть Грушевського лає, хоч я до п. професора ніякої особистої симпатії не маю, але вважаю його за людину високоцінну, принижування якої робить шкоду Україні.

Про пропозіцію В.К. через Сірого я оповідав не з іронією, а з почуттям радості, що й комуніст до мене, буржуя, ставиться як до рідного.

Після цього В.К. прислав мені листа, якого тут прикладаю.

[В. Винниченко — Є. Чикаленку]

19.Х.1920.

Дорогий Євгене Харламповичу, дуже мені прикро й боляче, що вийшло таке непорозуміння. Особливо мені прикро те, що воно, як казав Гасенко, одбилося на Вашому здоров'ї. Єдино винним у цьому інцинденті я вважаю себе. Коли б я розсудливіше й уважніше до других вислухав усе, що мені говорилось, коли спокійніше реагував на те, то все зараз же вияснилось би й не дало би стільки неприємного і Вам, і мені, і другим.

Ви маєте рацію, коли запитуєте: як я міг так легко повірити тому, що говорилося про Вас. Дійсно, і тут я винен. Але сам собі пояснюю це так. Приїхав я в Карлсбад змучений п'ятимісячними митарствами, з болючою раною і за революцію, і за Україну, з чеканням глуму й насмішок над собою від політичних ворогів і противників, глуму за те, що хотів оддати себе за дорогу мені справу, приїхав я от такий і зразу, справді, на мене посипали як з мішка всіма гидотами, що за ці п'ять місяців моїх митарств мої політичні противники тут обкидали і мене, і мою родину, і моїх друзів, і мою честь.

Ви зустріли мене, правда, тепло, не як політичний противник, а як колишній Євген Харлампович, мій літературний хрещений батько, до якого я раз у раз, не зважаючи на всякі політичні чи які-будь різниці в світогляді, почував чуття як до рідного. І я так само відповів Вам на Вашу теплу зустріч. Але... не дивлячись на це, усе ж таки повірив тому, що говорилося про Вас. Повірив через те, що ми — політичні противники. А ради того, щоб дискредитувати політичного противника, хіба навіть найближчі особисті приятелі не вживають всяких засобів? Пригадав я собі, з

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 471

якою ворожістю Ви ставились до мене перед повстанням проти гетьмана, пригадав, як Ви виступили з листом* і статтею проти мене**, хоч я проти Вас не виступав, і з сумом та болем повірив, що Ви не вважали потрібним обстоювати репутацію Вашого політичного противника, коли її при Вас запідозрювали. Так само повірив я, що з політичних симпатій Ви могли писати "сукиному синові"*** листи й вихваляти його політичні писання. Через це саме, я гадав, Ви могли іронично поставитися до мого найщиріщого бажання, помогти Вам, назвавши це "гарним жестом"****.

Повторяю, політиці я надаю такої ж сили, як коханню, в якому, як Ви й самі колись казали, ні дружба, ні рідність не визнаються. Правда, гірко мені й боляче було ще раз на своєму досвіді й шкурі відчути цю істину, але я навіть не був на Вас у претензії за це. Мені тільки не хотілось піддержувати формально приятельських відносин, коли їх, на мою думку, не було в дійсності. Я старався зрозуміти, щоб менше відчувати. Адже, наприклад, з Піснячевським я не мав ніколи ніяких відносин, а він з політичних мотивів ставиться до мене як найлютіший мій ворог. І я його також стараюсь зрозуміти. Розуміється, те, що говорить Піснячевський, і як він до мене ставиться, я не оцінюю так, як Ваше відношення. І через те ворожість Піснячевського з усіма його лайками і дурницями мене смішить, а Ваше відношення — болить.

Але коли виясняється, що я помилився, що нічого того не було, про що мені оповідали, чуття болю зміняється чуттям сорому і каяття, що своєю нерозсудливістю спричинився, може, до погіршення стану Вашого здоров'я. А з другого боку, і легше: принаймні ясніше тепер зазначилось, що навіть політика не може знищити того почуття й відношення, що зросло й закорінилось протягом довгих і різноманітних років життя. І гадаю, що політичні наші світогляди відтепер не будуть уже викликати в нас непотрібних емоцій.

Я хотів би ще сказати декілька слів з приводу М. Шаповала. Краще з ним ніяких вияснень не заводити. Насамперед це зачіпає Вашу гідність. З мене досить Ваших слів. З другого боку, це викличе цілу серію балачок і зайвих та неприємних ба-

* Мій лист через Л. Ганкевича — Є.Ч.

** В № 7 "Українського Голоса" за 1920 р. — Є.Ч.

*** В. Піснячевський — Є.Ч.

**** Пропозиція мені через Сірого [Ю. Тищенка] — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 472

лачок, на які так багата еміграція. Боячись цього, я навіть пояснення своєї зміни в відношенню до Вас одкладав на момент виїзду свого з Карлсбаду. Далі, М. Шаповал розповідав мені все те не з злої волі, не з бажання "інтригувати" або посварити мене з Вами, а тільки через свою балакучу вдачу та деяку плутаність в оцінці явищ. Таке моє найщиріше переконання.

Сподіваюсь, що це вже буде наше останнє непорозуміння. Хочу вірити, що як би далеко ми не стояли один від одного політично, це не дасть нам права бути несправедливими або нерозсудливими в особистих відносинах.

Від щирого серця бажаю Вам забути цей інцидент.

Ваш В.В.

В.К. помиляється, думаючи, що Шаповал оповідав це все не з злої волі, бо коли В.К. запитав його знов, то він не настоював на своїх словах, а дав своїм словам інтерпретацію, якою роз'яснив, що Ю.М. говорила взагалі про соціалістів, а не особисто про нього, В-ка і т.д. Але я певний, що Шаповал це зробив не по балакливості своїй, не через звичку ляпати язиком, а з заздрості, бо він надзвичайно самозакоханий егоцентрик і не переносить, коли говорять, чи ставляться до когось іншого добре, а не до нього; він це просто вважає за особисту образу для себе, а тому починає гудити і клеветати на тих, по його думці, своїх конкурентів. А до мене особисто він ставиться вороже за те, що я видавав "Раду", в якій його не тільки не признано за великого чоловіка, а ще й лаяно, а часом і мішано з грязюкою, як це зробив той же Винниченко в своїй полеміці з "Українською Хатою", і він того забути не може і ненавидить і Винниченка, але не виявляє цього одверто, а ця ненависть і заздрість прориваються у нього тільки окремими уривками, але В.К. по своїй простодушності того не помічає і не зважає.

Як би там не було, але добре, що все вияснилось, і В.К. написав до мене оцього листа, і у нас знов відновились давні родинні відносини.

Прикладаю листи дочки Галі, картки: д-ра М. Коса та Лукасевичів, які дають хоч і дрібні, але цікаві риси сучасних обставин нашого життя.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

21.Х.1920.

Дорогий батьку.

Пересилаю тобі лист від [В.] Оренчука, як бачиш, мало приємного, не знаю, як ти рішиш.

Крім того сьогодні дістала від [М.] Василька копію його листа до тебе, а мені він пише:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 473

"Додаваємою до цього копією Ви будете, Вп. Пані, поінформовані, в який спосіб я полагодив справу Вашого Високоповажного тата. Я був би Вам дуже вдячний, аби Ви, Вп. Пані, з'ясували б Вашому татові в коротенькому листі, що я моєю приватною пропозицією йому виконую лиш мій приємний обов'язок та переконали б його, аби він цілком роспоряджався моєю особою по своєму бажанню. Я був би дуже щасливий, аби я мав змогу послужити цьому незрівняємому патріотові як і приватна людина."

І з його листа до тебе, і з цієї виписки, одкинувши черезмірну австрійську ввічливість, тобі видно, що він готов тобі виплачувати по 5000, і видно тепер, що він має до тебе велику повагу. Я тобі казала, як він згадував про те, як ти Левкові казав (йому передав, певне, Смаль-Стоцький, тоді він був у нас, в 1903 р. на юбілеї Лисенка), "учись сину, бо батько видає українську газету, і тобі нічого не лишиться".

Наскільки він дійсно щирий — трудно сказати, він хитрий дуже, але він шукає популярності на Україні і, дійсно, я вірю йому, що він радий тим, що придбає твою і твоїх близьких вдячність.

Коли він виплатить тобі аванс, то, може, справді поїдеш на 3 місяці в Баден під Віднем, а на весну видко буде, чи до Германії, чи куди.

В Берліні тепер є українців досить, і в околицях теж краще жить, ніж в місті. Можливо, що мене переведуть до Берліна на якийсь час, Василько чистить там посольство і пропонує мені досить високу посаду; тоді б я роздивилась там, як життя, і написала б тобі, я була б дуже рада, щоб ми там зустрілись, я б помогла устроїтись. Моя доля рішиться в кінці цього місяця, бо Василько казав тепер, що, може, я буду потрібна в Римі, а тут такий неприємний заступник Василька Левицький (дурний), що я рада буду на якийсь час позбутись його, правда, він зараз поїхав на Україну.

Я певна тепер, що, якби тобі 5000 м. не ставало на життя, Василько тобі охоче позичить, бо він, кажуть, дуже багатий, і приємність в тому, що це не крадені державні українські гроші, правда, нажиті під час війни. Про нього люблять наші українці говорить, що він мошенник, безпринципний і т.д. Все це може бути правдою, але українських грошей він не крав і на українській справі не нажився.

Мені дуже досадно, що пропав сир, ціле кіло. Дивно, що всі посилки в Германію доходять цілі, я вже кілька раз пробувала, а в Чехію — пропадають. Як будеш жити в Германії, то

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 474

я або мої знайомі, якщо мене тут не буде, посилатимуть акуратно все, що треба буде.

Жду від тебе відповіді, думаю поки що посидиш ще в Карлсбаді, поки зовсім поправишся. А як здоров'я?

Цілую тебе кріпко, Юлію Миколаївну вітаю.

Твоя Галя.

[В. Оренчук — Г. Чикаленко-Келлер]

Монахія*, 16.Х.1920

Високоповажна Пані.

Одповідаючи на Ваше запитання, маю за честь сповістити, що вже сам дозвіл на в'їзд до Монахії незвичайно тяжко роздобути, про стале ж пробування ледве чи можна буде й говорити. Та все-таки, коли б найти до цього якусь поважну причину, напримір, підтримування торговельних зносин через працю в тутешніх існуючих або тих, котрі в будуччині будуть закладені, установах, тоді були б вигляди на те, що мені вдалось би перед місцевими владами дозвіл на проживання отримати.

За 4.000 марок в місяць вижить би з бідою можна було, зате, оскільки би Ви не бажали жить в гостиниці або пансіоні, прийшлось би тяжко з найденням помешкання.

Що торкається товариства, то, на жаль, тут нікогісінько, кромі мене, дружини і двох наших урядовців, немає. Під тим зглядом — тут страшенна пустиня. Живемо тільки часописами та оповіданнями проїжджих. Зате будемо дуже раді, коли б доля нам пощастила та поправила в цьому напрямкові наше положення.

Зі свого боку я з приємністю зроблю все можливе, щоб тільки допомогти Вам, Шановна Пані, приїхать сюди та пороблю заходи щодо помешкання, оскільки Ви рішетесь поселиться в Монахії: з харчами тут зараз краще, як бувало, тому що знесено м'ясні карточки та можна дістать всьо, як і в мирні часи.

Шлючи глубокий поклін Вашим родичам, зістаю з правдивою до Вас пошаною.

/Підпис/.

* Мюнхен. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 475

[Д-р М. Кос — Є.Чикаленку]

Перемишль, Міцкевича, 11. 16.Х.1920.

Вп. Добродію! Ваш лист з вісткою про приїзд автора "Відр[одження нації]" для нас велика несподіванка, і його вісті про мнимих ущасливителів людства сумні. І як можна було так помилитися?! Се нам тут болюче, бо у нас атмосфера тяжка, як це видите з денних конфіскацій і заборон газет. Прямо прийде до того, як за Абдул-Гаміда в Царгороді: про погоду вільно писати що хочеш 6 днів в тижні, але в п'ятницю погода мусить бути гарна, бо це день селямліку. Лист Ваш до п. редактора не прийшов, видно, заопікувались ним. В юнацькій школі в Станіславові має бути 560 учеників (з того 60 галичан). П. Радник є хвилево тут і симпатично говорить про школу, але його суд про все так мало міродайний, що жаль. У нього обсервація дивно поверховна. Дня 10/10 стрів я молодого <...>, він приїхав з Рахова, де є в службі мін. вій.; вони хтіли 12/X. вибратись всі "на Україну". Я питав, чи хто певний їде в Прагу, щоб забрав Ваш кожух. Але видно не найшовся такий. Тут українська гімназія має 1200 учеників; дотепер було раз перед війною щось коло 900. У всіх школах великий брак книжок, а ті, які є, дуже дорогі. Так і чується, що тепер час дуже переходовий — у всім. Нам зда<...>ся певна вістка привезена кимсь для покріплення моральних сил, які (щоправда) ні крихітки не устали. Ми жиємо на штиках нашого брата, але вічно на штиках ніхто не витримував, ні побідник, ні побіджений. Проф. Грегол-й тепер ходить до школи (перед вакаціями мав 4 міс. відпустки) і каже, що робота в школі тому тяжка, що ученики через війну геть все забули. Треба про звичайнісіньке говорити так, наче би ніколи про се не говорилося. Кажеся, ученики схлопіли! І так ще потриває кілька літ, аж [поки] життя увійде в свої колії. А там на Вел. Україні, певно, ще гірше, як у нас. — Чи Ви гадаєте стало оставати там, де є, чи думаєте вибратися до Перемишля... якому незнати яка доля усміхається з весною. Моя хозяйка дякує за ласкаву пам'ять. Тадейові К[учеркевичу] по повороті з села я передвв кілька Ваших письм на раз до прочитаних.

Поздоровляю Вас щиро

Mux. Koc.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 476

[Є. Лукасевич — Є. Чикаленку]

Тарнів 19.Х.1920.

Шановний Євгене Харламповичу!

Казали Ви мені шукати Ваших синів та записувати собі якого буду бачити, бо в Вас їх три.

Бачив вже одного Левка, який якраз повернувся з Криму, куда їздив як делегат. Бачились ми з ним в Станіславові, відкіля він разом зі мною виїхав в Варшаву знов як делегат, про що він обіцяв Вам написати. Є він кандидатом в міністри праці, але ціпко відмовляється. Комбінація Вячеслав Константинович та Яринович зробила фіаско, В'ячеслава замінив тепер Андрей Лівицький, решта — без змін. Успіхи наші невеликі, але настрій впереді бадьорий та надійний, зате тил гнилий, по вродженому характеру — лишень критика та балачки, а реального нічого. Посоромились кияни! Яринович рветься за кордон, та, мабуть, скоро виїде на турне. Ми живемо поки що в Тарнові. При нагоді напишу Вам більше. Вітаємо Вас та Юлію Миколаївну, щиро шлемо Вам привіт.

З правдивою пошаною до Вас,

Лукасевич.

З Володимиром Кириловичем бачитесь?.

29.Х.1920. [Карлсбад].

Прикладаю ч. 34 "Нової доби" з листом В. К. Винниченка, в якому він пояснює причини свого виїзду за кордон. Лист написано дуже обережно, об'єктивно, з бажанням не образити, не обурити большевиків, а любовно показати їхні хиби.

ЛИСТ ДО УКРАЇНСЬКИХ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН

Товариші!

Мій приїзд на Україну, переговори з ЦК РКП і КП/б/У про вступ у партію й правительство, а також, нарешті, мій виїзд з України викликають різні чутки та пояснення, що часто не відповідають дійсності. Через те вважаю за свій обов'язок коротко й об'єктивно здати перед Вами у цій справі відчит. На жаль, я не маю змоги (через незалежні від мене обставини) оголосити цього листа в пресі (на Україні), щоб дати справоздання перед широкими масами, тому прохаю кожного товариша поширити цього листа хоч в писаному вигляді якомога більше.

Єдиною метою мого приїзду на Вкраїну було бажання взяти активну участь в обороні революції й будуванню української робітниче-селянської

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 477

державності. Виїзжаючи з-за кордону, я закликав найчеснішу частину української еміграційної інтелігенції рішуче стати на бік совітської України, їхати за мною туди й, не дбаючи ні про які почесні посади, ролі й т.п., щиро, чесно, самовіддано взятись до тяжкої, чорної, великої роботи соціального й національного визволення віками гнобленого нашого народу.

І от така гірка іронія, що я, якраз ось тої роботи, до якої кликав других, не міг для себе дістати; а зате діставав більш те, проти чого застерігав: почесні посади, портфелі, матеріальні вигоди, словом усе те, що може задовольнити честолюбність і особистість. Чотирі місяці мого перебування в Росії й на Україні марно пішли на змагання взяти дійсну, активну участь у праці. Мені пропонувалося бути членом українського совітського уряду, бути навіть заступником голови Ради Народних Комісарів і народним комісаром з тим або іншим портфелем. Здавалось би, що цим ніби вже давалася можливість дійсної і великої роботи. На жаль, роботи в цих посадах якраз і не було, бо я міг тільки мати голі титули без можливості виконувати яку-небудь конкретну функцію в уряді, що мала би значення для державного будівництва Радянської України.

Причина такого чудного явища полягає не в тому чи іншому відношенні до моєї особи, а в загальній тактиці й політиці як у цілій Росії, так і на Вкраїні керуючого центру революції — Російської Комуністичної Партії. Основна риса цієї політики є абсолютний централізм як у партії, так і в усіх галузях її діяльності — економічній, державній, політичній, національній і т.д. Але цей централізм стоїть у глибокій суперечності з програмою партії й тенденціями самої революції. Через те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну — формальну, програмову, декларативну, другу — дійсну, реальну, не декларативну.

Будучи відірваною від Росії й України, Закордонна Група Українських Комуністів, до якої я належу, мала змогу зазнакомитись тільки з декларативною, програмовою стороною діяльності керуючої партії. Судячи про становище на Вкраїні по тих офіціальних документах-деклараціях, що доходили за кордон, а також по тих майже офіціальних відомостях, які вона листовно одержала від бувших боротьбистів, теперішніх членів Комуністичної Партії (большевиків) України, наша організація вірила, що українська робітниче-селянська державність справді твориться, що, будучи в федеративному зв'язку з Совітською Росією, беручи поміч у неї й сама даючи сили на спільну справу, вона в той же час самостійно розвиває свої внутрішні сили. Так сама Закордонна Група гадала, що Комуністична Партія (большевиків) України, стоячи в тісному зв'язку з Рос[ійською] Ком[уністичною] Партією, має певну самостійність існування й діяльності, що вона походить з широких пролетарських мас села й міста України, що тісно зв'язана, поріднена в цими масами й у них черпає свою силу.

Так судила Закордонна Група Укр[аїнських] Комуністів по декларативній стороні керуючої партії. Цілком поділяючи таку програму й політику, вона делегувала мене на Україну, яко свого представника, для участи в спільній справі.

Але ця участь була унеможливлена другою, недекларативною сто-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 478

роною діяльності керуючої партії, а саме її політикою безоглядного, абсолютного централізму.

Керівники РКП пояснюють свою політику централізму революційною необхідністю і доцільністю. Нею вони пояснюють навіть можливість трьохлітнього існування радянської влади, а також усі дотеперішні успіхи в боротьбі з контрреволюцією і економічною дезорганізацією.

Одначе я, глибоко шануючи авторитет окремих керівників РКП, дозволяю собі все ж таки думати, що така політика є велика загроза самій революції. Система абсолютного централізму, на мою думку, є одним з факторів, що ослаблюють і навіть гальмують сили революції в Росії й на Україні. Всяку справедливу ідею, сказав т. Ленін, перебільшенням можна привести до абсурду, до безглуздя. Цілком справедливо, що сили революції повинні бути сконцентровані й централізовані. Але якими методами? Керівники РКП вибрали метод абсолютного централізму, який виключає метод демократизму. Цим досягнено того, що керуюча революцією партія з живого, творчого організму зійшла на велику сліпу машину, якою керує невелика група людей. Принципом призначення відповідальних керівників партійних організацій і знехтуванням принципу виборності зроблено те, що в партії пропало чуття відповідальності перед колективом, а замісць його запанувала бюрократична підлеглість одного урядовця другому, вищому. Всі негативні риси бюрократизму цією системою введено в партію. Кар'єризм, запобігання перед дужчим, зневаження слабшого, безконтрольність, занепад ініціативності, творчості і т.д.

Всім відомо, й гріх це ховати, що партійні організації загубили тепер колишню натхненність, творчий запал, порив самодіяльності, активність у вирішенні пекучих місцевих питань. Тепер це пасивна, покірна, бездумна й безкритична маса, яка керується й посувається на ту чи иншу акцію не стільки силою внутрішніх рушіїв, як силою зовнішнього наказу "начальства".

Оборонцями цієї політики вихваляється створена таким методом "залізна дисципліна" в партії. Але треба чесно признати, що ця дисципліна є не так дисципліною комуністів, членів партії, товаришів і співборців, як дисципліною бюрократів, урядовців, солдатів. Не стільки з переконання, з відданості справі, з віри в необхідність саможертви походить ця дисципліна, як з страху кари або бажання "вислужитись". Не стільки дисципліна партії, як дисципліна канцелярії й казарм. Але хвалитись цим комуністам нема чого, бо така дисципліна була за царизму серед його урядовців, така є й у буржуазних урядів, навіть ще "міцніша". В даний момент немов самою партією помічено свої дефекти. Але помічено тільки вияви хвороби: бюрократизм, бонапартизм, закостенілість апаратів, апатію організації і т.д., а самої хвороби, основної причини цих явищ — системи абсолютного централізму — не помічено. І можна зарані сказати, що поки не буде змінено в самій основі систему партійного буття й діяльності, доки не буде змінено абсолютний централізм на демократичний централізм, доти дух революційності, активності, самодіяльності партійних мас буде глушитися, доти енергія творчості буде занепадати, будуть розростатися всі ті хоробливі явища, що тепер підточують і мертвлять авангарди революції.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 479

Прикладаючи метод абсолютного централізму щодо самої своєї партії, керівники революції, розуміється, цілком послідовно прикладають його й до всіх інших сторін революції. Принцип абсолютизму лежить в основі державної політичної, економічної, національної й всякої іншої політики. Звідси походить і принцип "єдіноличія", бюрократизації й мілітаризації всіх радянських установ, підприємств і всієї влади. Ні для кого не є тайною, що "совітської влади", як такої влади рад, в совітській Росії й Україні майже вже немає. Принцип абсолютного централізму виключає цю форму влади. Совіти зведено до ролі декоративних установ. Оборонці такої системи пояснюють це станом війни. Під час війни, мовляв, все мусить бути мілітаризовано. Але в цьому поясненню сплутано цілі з засобами. Під час війни все мусить давати максимум напруження й концентрації сил. Це є ціль. Але не скрізь і не завсігди мілітаризація й абсолютистичний принцип суть найкращі засоби для цієї цілі. Що може бути корисним для армії, для специфічної організації людей, то якраз може бути шкідливим для партії, яка має цілком відмінну соціальну й організаційну природу. Те саме можна сказати й про ради. Рота чи полк солдатів мусить безкритично й негайно виконувати накази свого начальника. І що точніше й "механічніше" це буде зроблено, то краще відповідатиме загальному планові військової операції. Але прикласти це саме до партійної організації чи до ради робітничих депутатів — неможливо, бо революційне, творче життя не є ряд простих військових операцій і роль партійної організації не припадає до ролі полка. Змагання мілітаризувати й закути в залізо абсолютного централізму партію, радянську владу й все життя — приводить до абсурду.

Це найкраще видно на прикладі України. Тут все мілітаризовано й централізовано. Вважається, що на Україні революцією керує незалежно партія українського пролетаріату й незаможнього селянства, що має й свою незалежну назву — "Комуністична Партія (большевиків) України". Але це є декларативна, формальна сторона. В дійсності, по суті партії українського пролетаріату міста й села ще немає. КП/б/У є тільки областна організація РКП. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів цієї організації прислано й призначено з центру. Політичним бюро (політбюро) Центр[ального] Ком[ітету] Рос[ійської] Ком[уністичної] Партії. Весь ЦК Ком[уністичної] Партії (большевиків) України не є вибраним, а призначеним з центра органом. Так само більшість керівників місцевих організацій є прислані й призначені політбюром ЦК РКП. Склад самої КП/б/У через таку політику абсолютизму є самий припадковий і мало поріднений з широкими робітничими масами України. Бюрократизація й мілітаризація партії, безвідповідальність відповідальних робітників перед організацією, безконтрольність їх і залежність тільки від вищого начальства дають змогу різним непевним, непролетарським і нереволюційним елементам заповнювати собою ряди партії. Через це іменно на Україні, де найбільше прикладається принцип абсолютного централізму, можна помітити таке ненормальне явище, що великий процент партійних членів складається з елементів дрібноміщанських, чужих місцевому населенню, незнайомих з місцевими умовами й через те тільки шкідливих.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 480

Так само вважається, що Укр[аїнська] Соц[іалістична] Рад[янська] Республіка є самостійна, незалежна робітниче-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. В дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все, що можна, сцентралізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси, все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погоджені з українськими умовами, але які силою "залізної дисципліни" мусять бути бюрократично виконаними.

Декларативно й офіціально існує Правительство УСРР. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване КП/б/У, а призначене політбюро ЦК РКП. Це є бюрократичний апарат московського центру, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму. І знову через це можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елементом неукраїнським, чужим українській національності, незнайомим ні з мовою українських широких мас, ні з особливостями українського життя. Більше того, значна частина урядовців на Україні, в руках яких є керування головним чином економічним життям України, не будучи комуністами й революціонерами по суті, а тільки приписаними з кар'єристичних мотивів до компартії, будучи пройняті старою русифікаторською й централізаторською ідеологією, сугубо, старанно переводять у життя всі заходи абсолютного централізму.

Як не можна керуючому центрові зробити закид, що він з великодержавних, руських мотивів піддержує принцип абсолютного централізму, так, навпаки, деяких агентів його на Україні, отих "спеців" і ріжних "русотяпів", що примазались до партії, можна характеризувати як свідомих русифікаторів, як великодержавних централістів і "єдинонеділимців". А що вони переважно мають безпосередню владу над економічним життям України, то ними принцип абсолютного централізму доводиться до цілковитого абсурду й величезної шкоди не тільки господарству України, але й самої Росії, та й усій справі революції. Наводити тут усім на Україні відомі приклади цієї політики немає рації. Досить сказати, що вся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матеріальних ресурсів. Яких-небудь серйозних, систематичних, планомірних заходів до організації, підняття й розвивання економічних сил України, рахуючись з її одмінними умовами й особливостями, не робиться. Навпаки, ідея створювання власного економічного господарчого внутрішньо-самостійного центру, що керував би всім економічним життям України, вважається за контрреволюційну. А ті діячі, навіть прислані з Росії, що хочуть совістно поставитись до своїх обов'язків, що, бачучи кричущу необхідність іменно такого центру на Вкраїні, стараються вести свого роботу в такому напрямі, — ті хутко одкликаються назад і навіть обвинувачуються в українському шовінізмі (будучи часто самі по національності руськими!).

Нема що казати, що така політика, навіть з погляду чисто матеріальної користі, є тільки шкідлива для революції, бо нема сумніву, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 481

при іншій політиці навіть "викачати" з України можна було би далеко більше. "Специ", "русотяпи", русифікатори-централісти, примазані до комунізму, люблять поясняти те невдоволення, яке помічається на Вкраїні серед широких мас, тим, ніби Україна — країна особливо дрібнобуржуазна, контрреволюційна, націоналістична й т.п. Проти цього треба рішуче запротестувати. Українська сільська біднота впродовж усієї революції не раз доказувала свою класову ворожість як до великої буржуазії, так і до дрібної. Повстання укр[аїнських] селян проти дрібнобуржуазної політики Центральної Ради, повстання проти велйкобуржуазної гетьманщини, знову боротьба з Директорією — все це показує, що український сільський пролетаріат і півпролетаріат має в собі виразний класовий інстинкт і гостро виступає в обороні своїх інтересів. Сама можливість існування радянської влади на Україні за всі рази була обумовлена симпатіями до неї цих елементів українського села: без них ніякі військові сили нічого не вдіяли б. Та, нарешті, той успіх, який має в даний момент ідея "комнезаможів" на селі, показує, що класові протиріччя укр[аїнського] села зовсім не затерті якоюсь специфічно українською дрібнобуржуазністю. Але тут же треба означити, що ті самі комнезаможі, які так охоче беруться до боротьби з куркулем, якраз і являються найбільш протестуючим елементом проти шкідливої продовольчої політики спеців і бюрократів. І от ця бюрократична, простолінійна продовольча, економічна, земельна, адміністративна, національна і т.д. політика абсолютного централізму є якраз причиною невдоволення мас, а не система радянської влади; іменно ця політика найбільш піддержувала й зміцняла, як впродовж усієї революції, так і тепер, контрреволюційні течії. Це треба чесно признати.

Щодо національного питання, яке на Україні займає поважну роль, то тут помічається те саме, що й в інших галузях життя. Керуючий центр революції, РКП, розуміється, не має ні в програмі, ні в ближчих своїх цілях ніяких русіфікаторських або ворожих національному відродженню гноблених націй завдань. Але загальна основна політика абсолютного централізму з невблаганною неминучістю приводить якраз до цього. В заявах цілком щиро й охоче прокламується повна національно-культурна самостійність, рівноправність усіх мов і т.д. Останніми часами, з огляду на висунену життям необхідність ближче підійти до україн[ського] села, керуючими центрами висунено навіть лозунг "українізації партії, влади" і т.д. Але всі ці декларації, заяви й лозунги мусять лишатися незреалізованими. Ясно, через що: коли найважніші галузі життя не мають своїх центрів на Україні, коли всі апарати уряду й влади обсажено присланим з московського центру елементом, коли вони залежать тільки від того центру і зносяться тільки з ним, то яка ж може бути мова про їх українізацію? Для чого? Ясно, що коли економічне життя таким способом централізоване, то так же мусять бути централізовані й усі залежні від нього галузі. І говорити про національно-культурну самостійність при цій умові неможливо. Це буде тільки одною декларацією, а в дійсності пануватиме й культура й мова тої національності, яка управляє економікою країни. Так воно й є тепер, незважаючи на щире бажання дати

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 482

справжню рівноправність національних культур. Такої рівноправності немає: українська мова як торік була, так і тепер лишилась мовою нерівноправною, як урядували раніше мовою московського центру по всіх інституціях українського правительства, так урядують і тепер, як одсилались назад папери, писані українською мовою, так одсилаються й в цей момент. Бо так мусить бути при такій загальній політиці. Мусить навіть бути підозріле відношення взагалі до всього українського як до чогось, що порушує систему абсолютного централізму, що має якісь свої особливості й вимагає окремої, відмінної їх організації. Через це не диво зустріти в найщиріших неукраїнців комуністів відношення до комуністів українців як до "нечистих" комуністів, як до потенціальних контрреволюціонерів. Не диво бачити деяких українців комуністів, членів КП/б/У, які, щоб заслужити право бути "справжніми" комуністами, майже одреклися своєї національності, стали ренегатами й часом з більшою ворожістю виступають проти національних українських змагань, аніж самі неукраїнці. Так, повторяю, мусить бути, поки принцип абсолютного централізму в усій політиці керуючої партії вважається за єдино правильний. Все, що порушує цей принцип, мусить вважатися за шкідливе для революції, себто за контрреволюційне.

Отже, коли взяти на увагу все вище сказане, то ясно буде, що саме я не міг взяти участі в сучасному укр[аїнському] сов[ітському] правительстві. Так само повинно бути ясно, через що мені пропонувалось номінальне взяти участь в йому і, в той же час, не давалось можливості дійсної праці. Номінальна участь моя мала би заспокоїти деякі українські, недовірчиво настроєні до цієї політики елементи й привести їх до згоди з методами абсолютного московського централізму. З другого боку, малося на увазі, що я з часом стану "справжнім" комуністом, себто відречуся домагань національного визволення працюючих мас українського народа, перестану бути, як це зробили многі, українцем, і тоді мені можна буде доручити й якусь реальну функцію. Одначе я, не перестаючи бути комуністом, не перестаючи прагнути визволення працюючих і пригноблених клас від усякого гніту, поневолення й експлуатації, в той же час іменно через це не можу брати участі в такій політиці, яка шкодить цьому визволенню.

Що було в моїх невеликих індівідуальних силах, я все робив, щоб хоч трохи змінити тенденції, напрям цієї політики. Мене запевняли, що тенденції ці зміняться. Були навіть моменти, коли мені здавалось, що я помилявся, що тенденції абсолютного централізму ослабли, що може перемогти принцип демократичного й федерального централізму. Але, на жаль, я не помилявся, я тільки уступки керуючих центрів вимогам життя приймав за зміну самої основи політики. На жаль, вся система абсолютного централізму вважається, як і перше, непохитно правильною.

Через те, не маючи змоги ні змінити її, ні погодитись з нею, я мусив одмовитись від участі і в уряді, й у тій партії, яка проводить цю політику. Бо моя участь для ширших українських кругів мала би той знак, що я цю політику поділяю. І цим я ніс би відповідальність не тільки перед собою, а й перед тими українськими елементами, які можуть мати довір'я до мого імені.

Але глибоко помилились би ті, що гадали б на підставі цього, що я

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 483

вважаю якусь іншу політичну партію більш здатною до визволення працюючих. Ні одна політична партія, крім комуністичної, не може цього зробити. І кожний працюючий, кожний експлуатований, кожний, хто не живе з чужої праці й щиро, чесно хоче послужити знищенню соціального зла, той повинен бути членом тільки комуністичної партії. Всяке визволення працюючих кожного краю, а так само й України, повинно бути справою самих цих працюючих. І коли намагання російських комуністів дати це визволення укр[аїнським] масам зовні, поминаючи їхню безпосередню участь у цьому, є надзвичайно шкідливою помилкою, то сподівання дрібноміщанських укр[аїнських] елементів на "допомогу" європейської буржуазії можна назвати просто злочинством. "Поміч" буржуазії антантської чи польської — буде в тому, що з її перемогою влада на Вкраїні перейде до рук великобуржуазних клас — поміщиків, фабрикантів, банкирів і т.д. Не кажучи вже про люту соціальну реакцію та економічне поневолення укр[аїнських] мас, що прийде з владою великої буржуазії, буде ще знищено й національні досягнення, бо якраз великобуржуазні класи на Україні не є національно-українські, вони якраз являються найбільш свідомими й запеклими ворогами нац[іонального] укр[аїнського] відродження. Всяка орієнтація на Антанту, Польщу чи на яку-будь іншу буржуазну силу є зрада укр[аїнського] народу, народу селян і робітників. Тільки його власними силами може бути здобуте справжнє визволення як соціальне, так і національне.

А для цього повинні злити свої сили насамперед свідомі укр[аїнські] робітники міста й села в міцно збиту, правильно організовану, свою, власну комуністичну партію, в передову армію всіх працюючих України. На Україні в даний момент дві комуністичні партії: 1. Керуюча, урядова "Комуністична Партія (большевиків) України" і 2. "Українська Комуністична Партія". За кордоном є "Закордонна Група Українських Комуністів". Всі ці організації в ім'я інтересів революції повинні об'єднати свої сили в єдину комуністичну партію України, внутрішньо самостійну, поєднану з іншими робітничими і комуністичними партіями світу через спільний, вищий, міжнародній орган комунізму — III Інтернаціонал.

Процес світової революції довгий. Авангард її в Росії й на Україні, може, ще не раз терпітиме поразки в велетенській боротьбі. Контрреволюція всіх національних кольорів може ще не раз буде тішитись з своїх перемог. Але дійсні борці за долю пригнічених і визискуваних повинні в цих поразках учитись бачити свої помилки й виучуватись кращих способів перемоги.

Одною з помилок, що серйозно загрожують успіху революції в Росії й на Україні, є сучасна політика абсолютного централізму керуючих центрів. Свідоме українське робітництво повинно зробити рішучі, енергічні заходи, щоби змінити цю політику й якомога швидше знищити всі ті загрозливі явища, що походять од неї.

Одним же з найкращих способів перемоги є тісне, дружне об'єднання всіх сил проти спільного ворога. Але об'єднання це мусить бути не механічне, не бюрократичне, а скуте внутрішньою, свідомою дисципліною, вільною самодіяльністю, активністю мас, їх ентузіазмом. Основою об'єднання повинен бути принцип федерації пролетарських партій і держав, принцип

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 484

дійсної рівноправності всіх федеративних частин і тісного союзу їх у спільному міжнародньому органі. Тоді тільки і в партіях, і в країнах зможуть бути викликані до життя й використані до найдальшого кінця всі внутрішні сили кожного організму. Тоді тільки як слід буде озброєна революція.

Особливо повинні пильно подумати над цим члени РКП та КП/б/У, що більше всіх несуть відповідальність за долю революції. А надто українці, члени цих партій, повинні пам'ятати, що історія робітниче-селянського, віками гнобленого, експлуатованого й упосліженого народу чітко запише на своїх сторінках їхні помилки, вільні й невільні.

З товариським комуністичним привітом

В. Винниченко.

1.XI.1920. [Карлсбад].

На дворі мороз і сильний вітер, а в нашої господині фрау доктор Шалер не стало вугілля, і в кімнатах Шаповала зовсім не палили. Пішли ми до Винниченків [Володимир Кирилович та Розалія Яківна], в готель "Пост", де центральний опал, в надії найти там кімнати, але виявилось, що всі кімнати з центральним опалом зайняті, тоді ми вже всі шестеро гуртом почали ходити по готелях, де є центральне отопления, але виявилось, що більші готелі всі позачинені на зиму, а в менших нема центрального опалу. Тим часом наша господиня добула трохи вугілля і натопила якось нам кімнати, але все-таки у нас далеко холодніше, як у Винниченків. Гріючись у їх, в готелі "Пост", ми розговорились про будуче, про можливість нашого повороту на Україну. Шаповал, як звичайно, почав нам читати лекцію про те, що всесвітня революція розпочнеться вже цієї зими, а тому Європа не зможе підтримувати контрреволюції в бувшій Росії, і на весну там вже запанує трудовий народ і нам можна буде вже вернутись на Вкраїну. Але Винниченко і я доводили, що раніше, як за п'ять років не настане у нас спокій, і нам не буде можливості вернутись додому. Винниченко запевняв, що йому, як комуністові, і зовсім не можна буде вернутись на Вкраїну, може, за все своє життя, бо ніякий уряд, крім, натурально, комуністичного, не пустить його, а в можливість комуністичного уряду ближче, як за десять років він абсолютно не вірить. А тому він приходить до думки, що йому треба оселитись десь в Австралії, зайняти шматочок землі і зайнятись господарством, бо на життя в Європі у нього нема грошей, а партійних стане не довше, як на рік. Я доводив, що через рік на Україні встановиться якийсь лад хоч такий, що можна буде перетранспортувати туди книжки, і Винниченко може тоді жити з літературної праці. Але В.К. запевняє, що його творів ще довго не буде пускати ніякий, навіть і український уряд, бо вже тепер в Кам'янці його п'єси заборонено ставити на сцені, хоч вони ставились і за царських часів. Нарешті, В.К. почав серйозно доводити, що йому необхідно виїхати з Європи кудись в Австралію або в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 485

Південну Америку. Я оповів, що читав дуже цікаве описання проф. Семірадського про життя галицьких колоністів в Парані* і вважаю, що туди цікаво поїхати на якийсь час і що я з охотою поїхав би на рік, але В.К. почав нас запевняти, що треба там осісти принаймні років на десять і що йому давно вже хочеться втекти подалі від людей, від газет і т.д.

Мабуть, ці балачки так балачками і скінчаться, що я й висловив Винниченкові і нагадав йому, що він нераз вже збирався виїздити навіки з Європи, кудись у французькі колонії, де Роза Яковлевна мала дістати посаду лікаря. На се він одповів, що тоді у його ще були надії на близьку можливість працювати на Україні, а тепер він загубив всякі надії.

4.ХІ.1920. [Карлсбад].

Сьогодні дістав я листа від пана Василька, який заправляє тепер крім Швейцарського ще й Берлінським та Римським Посольствами, який тут і прикладаю.**

З цього листа видно, що А. В. Ніковський у відповідь на мій лист до нього ще в червні тепер передав для мене 50 т. австр. марок. Я писав тоді йому, що Празьке посольство має гроші тільки місяців на два, а тому я почуваю себе незабезпеченим і просив його виклопотати мені в уряду позичку в тисяч сто чеських корон, а я, як дістану компенсацію за свої маєтки, поверну урядові, а коли не матиму чим повернути, то вважаю, що це буде мені зворотом частини тих грошей, що я витратив за своє життя на українську справу. Досі я на моє прохання ніякої відповіді не одержав, і оце раптом передали мені від нього 50 т. австр. корон, які рівняються не більше як 10 т. чеських і яких мені без пенсії стало б не більше як на місяць-два життя.

А, може, це результат листа Ю.М. до В. К. Прокоповича, якому вона писала в той час, коли ще не відомо було — чи платитиме мені пенсію яке-небудь з посольств. Як би там не було, а спасибі й за цю невеличку суму, яка мені буде запасом на якийсь час, на випадок, коли ніяке посольство не зможе мені видавати пенсії.

А можливо, що це трапиться незабаром. Газети і українські, і російські сповіщають, що слідом за офіціальним ризьким польсько-большевицьким перемир'ям, всі сили большевики кинули на Врангеля і відтиснули його майже до самого Перекопу. Певне, далі большевики нічого не зможуть йому зробити, бо Перекопську шийку французи укріпили, кажуть, як Верден, а обійти його з боків не можна через море, хіба вже то-

* Штат у Бразилії. — Ред.

** Лист у матеріалах "Щоденника" не виявлено. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 486

ді, як воно замерзне, але, певне, й тоді французський флот не пустить большевиків зайти з моря. Коли большевики запруть Врангеля в Криму або розгромлять його, тоді вони всі сили кинуть на Петлюру і кінчать з ним, отоді посольства зостануться без грошей, а я — без пенсії.

8.ХІ.1920. [Карлсбад].

Заїздив сюди, до Карлсбада, щоб провідати мене, зять мій О. Ф. Скоропис. Він їздив до Берліна, щоб здобути грошей для В. К. Липинського, якого лікарі посилають до Швейцарії, кажучи, що він довго не видержить, коли не виїде туди. Шкода мені дуже Липинського, бо я вважаю його одним з найцінніших українців. В Берліні не пощастило вирвати від німців грошей (100 т.м.) по асигновці Мартоса, яку він видав вже давно Липинському. Скоропис сподівається, що вдасться таки вирядити Липинського, бо коли не дадуть грошей німці, то дасть на це Скоропадський, коли йому пощастить продати ліс, якого у нього 41 тис. дес. десь в Московщині; а переговори про продаж вже доходять до кінця. На моє запитання — з яких мотивів хлібороби-державники входять в спільну акцію з Скоропадським, цим "бывшим человеком", який загубив всякий престиж у всіх шарах української людності, Скоропис оповів таке: їхня група давно переконалась, що й російська революція, як і всі, неминуемо скінчиться реакцією, а коли так, то ліпше нехай на Україні буде українська реакція, а не російська. Спочатку висовували вони на вершок цієї реакції відомого Василя Вишиваного, а коли в розмові з цього приводу з Людендорфом почули від нього, що "жодний німець не повірить жодному Габсбургові", покинули цю думку і по пораді того ж Людендорфа звернулись до Скоропадського, який, на казки Скорописа, научений досвідом, став тепер зовсім свідомим українцем, далеко свідомішим державником за багатьох українців, що вважають себе за державних мужів. Хлібороби-державники, вияснивши собі теперішні погляди Скоропадського, запропонували йому "корону українського Монарха", якої він рішучо зрікся і, взагалі, не мав спочатку ніякої охоти ставати на чолі держави, хоч не зрікався працювати для її відбудування як рядовий робітник. Скоропадський ще під час свого гетьманування знав, що група ця слабенька, бо не мала ніякого грунту під собою, а через те й не зважав серйозно на її пропозиції. Але за цих два роки Липинський з товаришами переконали Скоропадського, що коли він не стане на чолі України, хоч як гетьман, коли не хоче бути монархом, то Україною опанує російська монархія, і нарешті він згодився, але при умові, що він виступить тоді, коли для цього буде зовсім підготовлений грунт, коли овощ зовсім достигне, і її досить буде тільки взяти в руки. Хлібороби з Скоропадським міркують собі так: Петлюра зовсім нездатний зорганізувати

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 487

державу, бо взагалі демократія не може її організовувати, а може тільки розвалювати; всі держави на світі організовані абсолютною владою. (А Швейцарія, Північна Америка?) А до того ще Петлюра втеряв всякий престиж серед народу, бо віддав полякам третину української землі за поміч проти Москви. Спочатку поляки, як каже Скоропис, пропонували Скоропадському стати на чолі будучої України, але він не згодився на таку дорогу допомогу і рішучо відмовився, тоді поляки увійшли в згоду з більш щедрим "державним мужем" — Петлюрою, якого тепер, напевне, випруть з України большевики разом з українськими повстанцями.

Коли й Врангель скінчить так само, як Денікін, Колчак і К°, коли Антанта переконається, що ніякою допомогою не можна вже відновити "єдиную неделимую" Росію, тоді можна бути певним, що принаймні Англія допоможе Скоропадському відбудувати Україну, щоб було звідки вивозити хліб і проч. Кубань, Терщина, Дін з радістю увійдуть в союз з Скоропадським проти большевиків і спільними силами випруть їх в Московщину. Ці союзники певні, що Україна не накладатиме руки на їх суверенність, як це робить і большевицька, і реакційна Росія, а раз у раз оборонить цю суверенність, тому в їх інтересах всіма силами допомогти відбудувати українській державі такий само соціальний устрій, як і вони самі [мають]. Що ж до населення України, то всі шари його так змучились, так втомилися від безладдя, анархії та большевицького раю, що з радістю будуть стрічати Скоропадського, який вже раз довів, що він здатний створити державу, в якій був спокій, лад, можливість жить і працювати, а коли при йому й були надужиття (карні експедіції тощо), то дуже вони були гуманні в порівнянні з большевицькими, бо тоді не розстрілювали, а тільки шомполами били та й то на перекір волі Скоропадського, бо він рішучо був за те, щоб поміщики поводились з селянами так, аби не викликати з їхнього боку помсти, коли не стане німецької сили; про це він не раз висловлювався в своїх промовах до землевласників.

Англія, передбачаючи невдачу Врангеля, вже робить заходи, щоб Скоропадський звернувся до неї за поміччю, але Скоропадський хоче, щоб сама Англія до нього звернулась з пропозицією стать на чолі голови української держави, бо в такому разі він сподівається на вигідніших умовах дістати від неї ту запомогу.

Хлібороби сподіваються, що до Скоропадського перейдуть всі українці, що були у Врангеля, у Петлюри, а також і галичани, що сидять тепер в Чехословаччині та Румунії, бо сподіватимуться, що Скоропадський не погодиться, щоб Галичина зосталась на віки в польських руках.

Взагалі, Скоропис дивиться з повною надією на те, що Скоропадському вдасться відбити від большевиків українську тери[торію], зорганізувати державу, але турбує його, що Скоропадський залівий для реакції, яка потрібна для відбудування держави.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 488

12.XI.1920. [Карлсбад].

Вчора Винниченко дав мені паризький "Le Matin", в якому надрукована звістка, що Павленко арештував Петлюру і оповістив себе диктатором. Ця звістка засмутила мене, бо Павленко, кажуть, дуже слабенький українець, навіть мовою не володіє, а коли так, то він тягтиме до "единой неделимой", певне, вкупі з Врангелем. Винниченко, навпаки, радіє, бо чув, що Павленко лівого світогляду і, певне, увійде в згоду з большевиками, тоді вже вся Україна буде в їх руках, і згодом вона доб'ється того, що большевики змінять свою централістичну політику і Україна буде мати змогу вільно розвивати свою культуру. Можливо й це, навіть й такі чорносотенці, як В. Шульгін, стоять за мир з большевиками, бо вони об'єднують Росію, тобто відбудовують "єдиную неделимую"; большевизм, мовляв, як хвороба минеться, а після них лишиться об'єднана Росія.

15.ХІ.1920. [Карлсбад].

В тутешніх німецьких газетах подаються звістки, що большевики проломили Врангелівський фронт, зайняли Перекоп, і що їхня кіннота доходить до Севастополя, а Врангель виїхав пароплавом до Царгорода. Большевики оповістили амністію тим добровольцям, що самі здадуться і пообіцяють не виступати проти комуністичного ладу, а хто не згодиться, мусить навіки покинути Росію. Разом з тим в газетах є звістки, що большевики гуртують великі сили коло Бердичева проти Петлюри, тим часом Павленко, не дожидаючись наступу, сам посувається вперед і дійшов вже до Вінниці. Але, очевидно, це не надовго, бо його сила в порівнянні з большевицькою мізерна.

Так, наче в підтвердження інформацій Скорописа, газети подають звістку, що Англія рішила визнати самостійність України. Може, справді, на зміну Врангеля та "єдиної-неділимої" на сцену виступить Скоропадський та самостійна Українська Держава, але, певне, й ці заміри постигне та ж доля, що й відродителів Росії, бо народ швидше піде за большевиками, як за гетьманом, і це вже він довів і за Брюховецького, і за Мазепи, і за цю революцію, бо від москалів чужинців він сподівається захисту проти своєї старшини — буржуазії.

Прикладаю листи д-ра Коса від 5.XI, Галі від 10.XL, Греголинського від 7.ХІ.*, і д-ра Лукасевича від 10.XL, з яких видно, що Валентин Вас. Садовський недавно приїхав з Києва, де бачився з Петрусем, про що має мені написати Левко. Але знаючи вдачу Левка, я прошу Лукасевича, як

* Лист у матеріалах "Щоденника" відсутній. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 489

поїде до Кам'янця, попросити Садовського, щоб написав мені, що знає про моїх і хто оселився в нашім домі, і чи існує він взагалі, чи може большевики знищили його, як контрреволюційне гніздо.

[Д-р М. Коc — Є. Чикаленку]

Перемишль, 5.XI.1920.

Вп. Добродію! Прийшов Ваш лист з 25.X.20. Ви могли переконатися розмовляючи з нами через півроку, що ми москалів не знаємо, тому ми не розуміли того абсолютного недовір'я до них, як диких азіатів, яке Ви старалися нам пояснити. Помалу, здається, і ми почали розуміти в чім діло: була у мене перед кількома днями старша женщина (пацієнтка) зі Сокольщини (попадя) і сказала: "Ми собі бажали приходу большевиків, і вони були у нас один місяць... Тепер встидаємся того. — Тут в Тиску <...> було і є їх кілька тисяч; всі босі, без сорочок, рідко котрий має плащ. Всі перемерзли, аж посиніли, всі примирають голодом, бо це може і лежать в системі їх "живленя", щоби їх чим скорше не стало. Розуміється, що таке голе військо мусить грабувати кождого без розбору, бо не має з чого жити. Остає ще другий бік наших 1/2 річних розмов, а се Ваша "прихильність" до наших сусідів. Певно, Ви маєте, коли не інші, то матеріальні докази: у нас є електричне світло, є залізниця, є пошта, є поліція, є суд — є держава, коли не українська, в Росії все в руїні. Але нам перед очима етична сторона життя: ми знаємо, що нашим сусідам в нічім не можемо повірити, хоть би як солодкі були обіцянки. У них засада "нічого не додержовати"; обіцяти, що вимагає хвиля". Тому й почали ми перед війною, закладаючи приватні школи, щоби не жебрати о яку-там державну школу (ще в Австрії, бо старий цісар ходив зовсім на мотузочку наших "улюблених" сусідів). Такою дорогою йдемо і далі: в моїм родиннім містечку Комарні коло Львова (де є 1/3 українців, 1/3 поляк., 1/3 жидів) сего року заложили українці "виділову" 6-класову школу (= народну) і І і II класу класичної гімназії на власний кошт. Записалось 240 дітей. Оплата виносить: 1 + 2 кл. вид. по 50 марок в місяць, 3 + 4 кл. в[иносить] по 80 м., 5 + 6 кл. в[иносить] по 120 м, а обі гімн. класи — по 300 марок в місяць: за лавки і таблиці до школи заплатили 80 тис. марок. А "власті" теперішніх адміністраторів Галичини відмовляли, страшили великими видатками! Та й рівночасно повстала в містечку "польська" гімназія з 1 і 2 клясою, по 12

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 490

учеників, з чого 2/3 жиди. Жиди, яких скрізь б'ють, обтинають бороди і які через те масово виїздять до Америки. Учительський сан мають наші школи в Комарні 13 і то всіво свої комаринські учителі, яких тепер викинули з публічних шкіл. До війни була в Комарні лиш польська школа (державна). Подібно сталося і в народних школах в Перемишлі, де цього року, відай, всі українці записалися до школи Шашкевича, коли дотепер ходили "греко-кат." діти до тих шкіл (пол.), які були ближче хати. Великою трудністю є брак багато книжок, бо давні видання вичерпались, а нових друковати не можна, діє брак паперу і дорогості роботи. Але в поборюванні перешкод є велика добра воля вже у самих учеників: позичають собі взаємно, відписують з книжки. Ані сліду того, щоби люди ломалися під напором противностей. На опал в школі складаються школярі, бо "держава" не в силі достарчити вугля, дров... Така сама борба йде у нас і по селах. І я гадаю, що в тім лежить трагізм, коли серед такої горячої і напруженої атмосфери наші провідники: Чикаленко, Грушевський, Винниченко і т.д. мусять сидіти за границею і мусять чекати, що принесе завтра, замість брати в свої руки тото завтра: єго формувати, бо ліпший воробець в руці, як орел під хмарами. Трагізм лежить і в тім, що у нас цілий ліс різних партій, з яких деякі різняться від себе лиш буквами. А всі (майже) вони розбрелися по заграниці і тут "боряться" зі собою по кав'ярнях. Треба би йти там, де йде життя, "де люди плачуть живучи". Різали дрова тут на дьогті "большевики" полонені, а між ними один з Холмщини, що вже 8-ий рік як вийшов з хати: був і під царем, і під німцями, і т.д., і т.д. Він каже: люди не хотять комунії — і у нас не буде комунії. А тут в листі (перепеч. в "Впереді") присягає Винниченко, що він бачить щастя в "радянській Україні". Чи ж не трагізм се? Ущасливлити людей проти їх волі? Ставитися на чолі "радянської України", якої як раз українці не хотять? Возьмім, що В-о з часом переконається, що не туди дорога, як тепер переконався про російських большевиків, ба! Але час, що проминає, мине без достаточної користі. Чому не злучитися з другими, всіми, що хотять України і разом йти? На подробиці прийде свій час. Та й так воно було і є, і буде, що життя формує всьо, а не воля одиниць.

Я згадував вже в одній картці про службові книжечки "статути" для юнацької школи. Отож, находжу в "дисципл. статуті" завелику щедрість в тих карах. Це не добре, що вже простий "старший" зі стану мужви має право кара-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 491

ти "козака". Це доводить до надужиття. В Австрії має право карати щойно командант сотні, а всі нижчі (хоч би і офіцери) мусили "виноватого" привести до "покарання" до нього. Друга повість се кари грішми, зовсім незнані в Австрії. Ся постанова є зла, бо коли я зробив щось неетичного (пр. покрав чобіт за 10 тис.), то мене треба судом засудити і нагнати зі служби. А так як є, то я ще мушу вкрасти нові чоботи, щоби заплатити пеню 10 тис. Вина сим двом "карам" певно в тім, що автори українського статуту "питали лиш російські статути, не журячись німецькими", а вже зовсім ні японським (який є приступний в німецькому переводі). Видно, що українці уважають всьо російське за космополітичне, так як наші галичани всьо польське. Я написав нині 3-й раз до п. Вирового (до Книг. Шевч. у Львові), щоби поступив до нас по Ваш кожух, бо посилати його до книгарні у Львові небезпечно. Яким чудом дісталося у Ваші руки письмо Вашого сина про поїздку до Врангеля?

Поздоровляю Вас щиро,

Mux. Кос.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

Berlin, 10.XI.1920.

або Uhlandstrasse 32. ІІІ

Ukrainische gesaudschaft Kronprinzenufer 10.

Дорогий батьку!

От я осіла в Берліні, не знаю чи надовго. Тут, наскільки я могла судити досі, можна добре і не дорого прожить, а особливо коли улаштувати господарство вдома. Пансіони теж є, але вони переповнені, і треба ждати часом довго поки випадково звільниться місце. В ресторанах за 25-30 м. можно дуже добре пообідати, кімнати ціною в 400-500 марок за дві теж можно легко знайти, особливо в передмісті. Топлять тут скрізь дуже добре, навіть на цей час черезмірно, бо і надворі тепло, білий хліб є, але з молоком трудніше, свідоцтво від лікаря і т.д. хоч тут в отелю дають молока трохи до чаю, але населення обходиться конденсованим. Мене закликали до себе жити Соловичі, я їх добре знаю з Швейцарії. Мені не було часу шукати собі кімнату та і харч у них буде без порівняння кращий як деінде. Якби ти зважився переїхати сюди, напиши мені заздалегідь, щоб я могла знайти підходяче помешкання і хоч приблизно вирахувати бюджет. З ук-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 492

раїнців тут є: Галини, Мірні, Соловичі, Матюшенки, крім того в посольстві душ 18-20, молодий Смаль-Стоцький, потім є Гехтер, ну і Порш досі сидить, хоч нічого не робить.

Чи ти не доручав нікому твою шубу і чемодан? Той, що я думала, др. Старосольский не поїхав, але оце поїхав п. Гладишовский через Прагу і Галичину на Україну і буде певне вертатись тим самим шляхом, якщо не лишиться при міністерстві. Я дала йому твою записку і доручила, щоб як їхатиме привіз все до Праги, а там може можна буде переслати, чи вже, як ти скажеш.

Левко справді був в місії до Врангеля, а потім бачили його в Варшаві звідки він знов вернувся на Україну.

Василько мені сказав, що тобі від Ніковського переслали 50.000 австр. кр. які він (Василько) переслав тобі в чешських коронах. Напиши про свої плани і здоров'я. Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого.

Твоя Галя.

Юлію Миколаївну вітаю.

[Є. Лукасевич — Є. Чикаленку]

Тарнів, 10.XI.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Вернувшись з Варшави, де був і Ваш Левко, застав Вашу картку, на яку й відповідаю. Перш всього треба Вам знати, що гроші, які Ви одержали, се Вам вислав Андрій Васильович Яринович*, а не Василько. Він приказав Василькові вислати Вам та Олександру Яковлевичу Ш[улъгину] по 50000 корон австр. Не думайте отак, що се є пенсія або що се з його власної ініціативи. В половині цього місяця має бути в Відні Чопівський, якого я просив написати детально Славинському в листі про все, що може його цікавити. Мабуть він се зробить, а Ви про все се спитайте Максима Антоновича. Яринович подав до демісії, на днях від'їде до уряду, а з ним і я туди, де мабуть залишусь. Вернув до Кам'янця Валентин Садовський, бачив Вашого Петруся, про нього мав Вам написати з Варшави Левко.

Всі слухи про Гаєвського, Чеховського і т.д. оказались неправдивими. Всі вони живуть, навіть Коліух. Вернув з Одеси Модест Левицъкий, він їде до Кам'янця, де думаємо оба з ним

* Яринович — один з псевдонімів А.В. Ніковського. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 493

взятись за реальну працю. Пронісся з Швейцарії до Кам['янця] та назад туди як вітер Микола Левицький, чого він їздив поки не знаємо. Викликають Донцова до праці, але чи він приїде? В Варшаві зустрів багато киян.

Стискаю Вашу руку, вітаю Юлію Миколаївну

Ваш Лукасевич.

Прикладаю і комунікат Берлінського посольства про супруніаду, для характеристики еміграції.

ДИПЛОМАТИЧНИЙ ВІДДІЛ ПОСОЛЬСТВА У.Н.Р. В НІМЕЧЧИНІ
ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЮЛЕТЕНЬ № 3

Берлін, 11 листопада 1920 р.

Супруніада.

Одна з найтемніших сторінок в історії першого періоду української державності — т. зв. супруніада — наближається тепер до свого закінчення. Скільки матеріальної і моральної шкоди ця сторінка заподіяла українській справі — це не дається обчислити. На щастя, стара поговірка — "є ще судді в Берліні" — справдилася і на цей раз, і коли матеріальну шкоду вже нічим не вдасться поправити, то прихильники права і чесноти мають тепер, принаймні, велику моральну сатисфакцію. Може бути, що кінець супруніади матиме неабияке навчаюче значення, так що є підстава сподіватися, що надалі таких історій більше вже не буде.

Фактична сторона супруніади заслуговує на те, щоби оповісти її докладніше.

У кінці 1918 р. після ліквідації Гетьманщини, Директорія У.Н.Р. призначила п. Григорія Супруна фінансовим агентом до Берліну. Незабаром, одначе, показалося, що це призначення було не дуже щасливе. Не зважаючи на те, урядування п. Супруна тривало цілий 1919-й рік. Аж у грудні 1919 р. до Берліну прибув міністр фінансів УНР п. Мартос, який зажадав од Супруна справоздання про його фінансові операції. Супрун на це згодився, але попрохав місячного терміну, щоб упорядкувати книги. Справа затягнулася більше, як на місяць, так що п. Мартос побачив себе змушеним призначити ревізійну комісію для перевірки діяльності Супруна. Коли ж та комісія схотіла приступити до праці, Супрун несподівано став сумніватися, чи п. Мартос є ще міністром фінансів. Щоб усунути всякі сумніви, п. Мартос добув од Директорії посвідчення, що він дійсно є міністром фінансів. Загнаний на слизьке, Супрун проте не скорився, а далі уникав ревізії; до того він ще припинив виплату грошей різним установам УНР за кордоном, поставивши їх цим у надзвичайно тяжке становище.

У відповідь на це п. Мартос скинув Супруна з його посади, скасував видані йому повноваження й звернувся до берлінського суду з проханням наложити арешт на його майно. Суд задовольнив це прохання. Знов загнаний на слизьке, Супрун висловив бажання полагодити справу мировою дорогою й передати особливій комісії м-ва фінансів УНР рахункові книги та решту затриманих ним у себе державних грошей. Коли ця комісія приступила до праці, то незабаром вияснилось, що грошей п. Супрун взагалі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 494

не думає передавати, а рахунки, які він передав, занадто неповні. Тоді справа знову пішла судовою дорогою, й п. Супрун почав готуватися до оборони.

Перше всього Супрун почав вести кампанію проти уряду У.Н.Р. через німецьку пресу. Щедро роздаючи гроші, він добився вміщення в ріжних німецьких часописах цілої низки статей і заміток, в яких дискредитувалися як уряд УНР у цілості, так і поодинокі його представники на Україні і закордоном. Не задовольняючись цим, він заснував у Берліні власний орган — "Німецько-українську газету", — яка в кожнім числі нацьковувала німецький уряд і німецьке громадянство проти уряду УНР.

Поруч з цим п. Супрун оскаржив першу постанову німецького суду про наложения арешту на його майно. Адвокати п. Супруна в своїй скарзі перенесли питання на політичний ґрунт і доводили, що Супрун зовсім не відмовляється від одвічальності, але він не бачить, перед ким йому нести одвічальність, бо ніякого законного уряду на Україні тепер нема, а ті особи, які себе називають урядом УНР чи його представниками, — це тільки приватні люди. Адвокати Супруна — дуже меткі і спритні крутії — поставили противній стороні, себто міністрові фінансів УНР, слідуючи 5 запитань.

Хай противна сторона доведе,

1. що існує українська держава в міжнародноправнім розумінні,

2. що існує українська держава в німецькім приватноправнім розумінні,

3. що існує українське міністерство фінансів у правнім розумінні,

4. що це міністерство в правнім порядку призначене, й насамперед

5. що п. Барановський є правомочним заступником цього правомочного міністерства фінансів.

Справа розглядалася в берлінськім окружнім суді 22 вересня ц.р., а 25 вересня був винесений вирок. Адвокати позиваючої сторони, змушені вдатися в політичну дискусію, навели низку доказів правного існування української держави та уряду УНР. Між іншим вони передали судові слідуючих 2 документи:

1. Виданий німецьким м-вом закордонних справ офіціальний реєстр членів дипломатичного корпусу за червень 1920 p., де на стор.11 посольство УНР стоїть серед інших признаних посольств, тоді як на стор. 12 окремо перечисляються "представництва формально ще не признаних держав", і серед цих останніх посольство УНР не значиться.

2. Слідуючу словесну ноту німецького міністерства Закордонних Справ од 29 червня 1920 p.:

"М-во Закорд. Справ має за честь одповісти на пов. словесну ноту посольства УНР од 22 ц.м. № 1254, що українська держава є визнана з боку німецького уряду, рівно як і посольство УНР, як таке, є тут визнане. Зважаючи, одначе, на те, що на Україні зараз панують несконсолідовані відносини й що там є кілька урядів, компетенція посольства мусить бути обмежена в деяких подробицях, які виникають з сучасного стану речей".

Адвокати п. Супруна під час судового процесу вживали всіх заходів, щоб зменшити враження від позиваючої сторони. Але суд уважав не на красномовність і спритність адвокатів, а на суть справи. Наслідком цього

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 495

суд через три дні виніс мотивований вирок, котрим наложений арешт був признаний законним, а протест п. Супруна — безгрунтовним. Зважаючи на високу суму позову — 5 млн. марок — суд постановив для його забезпечення зажадати від позиваючої сторони заставу в сумі 1 млн. марок. Цю заставу незабаром було внесено.

Мотивований вирок суду є документом надзвичайно високого інтересу. На жаль, великий обсяг цього документу — 14 сторін. — не дає змоги тут його навести. Хто бажав би з ним в оригіналі познайомитися, тих одсилаємо до німецького журналу "Di Ukraine" (кн. 10 за 1920 p.), де його видруковано повністю.

20.ХІ.1920. [Карлсбад].

Газети принесли звістку, що Кам'янець евакуюється, і всі урядові інституції виїхали до Дунаївців, бо большевики вже підходять до Проскурова.

Хоч я й сподівався того, що большевики, розгромивши Врангеля, кінчать і з Петлюрою, а все-таки серце стискається від цієї звістки. Що будуть робити оті всі нещасні люди, яким знов доводиться покидати рідний край і тікати до чужинців. Зоставатись на Україні неможливо, бо большевики порозстрілюють, а тим часом поляки не помилують, а, напевне, посадять всіх по лагерях і будуть виморювати голодом, холодом та пошестями, як це вони робили досі не тільки з галичанами, а й з українцями і навіть з большевиками, хоч з урядом большевицьким вони мають заключити "вічний" мир. Старші українські урядовці, певне, подадуться на захід до Германії, Чехії, бо може запаслись копійкою, але, певне, не по багато, бо тепер в уряду не було таких грошей, як у Директорії. Як і чим вони житимуть — ума не прикладу! Коли поляки після нещасливих повстаннів переходили за межі Росії, то вони находили поміч у своїх земляків в Познані та Галичині, які їх там влаштовували на посади, а військо ставало на службу і воювало за визволення у Франції, Італії, Америці, а пізніше — у Венгрії, а наше буде конати в польських лагерях!

Потішаю себе тим, що не багато його перейде за Збруч, а більшість поздається на ласку большевиків, які, може, простих козаків не будуть розсрілювати, та багато порозбігається по селах і якось попробиваються до рідних осель.

Тяжкі часи! А як-то мої там почувають себе — Петрусь та Івашко? Тепер большевики, покінчивши з організованими арміями Врангеля, Петлюри та Балаховича, все своє військо пошлють на Україну проти повстанців та селян, у яких є зброя. Під видом боротьби з "куркулями", тобто сільською буржуазією, вони будуть винищувати все свідоме на Україні. От тепер наступає найнебезпечнійший момент і для моїх хлоп-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 496

ців. В. К. Винниченко сподівається, що тепер большевицька "красна" армія остаточно розкладеться, бо досі вона воювала з контрреволюціонерами, обороняла інтереси селянства, а коли її направлять проти селянства, то вона буде розбігатись, а може, й повстане проти большевицького уряду. А коли діло дійде до рішення своєї долі голосуванням, то народ наш висловиться за свою осібну державність, бо він вже за цих три роки так освідомився, що вже й большевиків московських вважає за своїх ворогів, тоді як за Ц. Ради та Директорії, він їх вважав за своїх приятелів, які його обороняють від поміщиків-буржуїв. Так, на далеку будучину нашу я теж дивлюсь оптимістично, я певний, що нація наша вже не вмре, не загине, але на сучасне становище, на близьку будучину нашу я дивлюсь дуже песимістично. Вже сталось те, що я пророкував: вже росіяни поділили наш край з поляками по новому Андрусівському договору у Ризі. Шкода тільки, що полякам дісталось так мало нашої землі; якби вони дістали хоч по Буг з виходом в Одесі до Чорного моря, тоді вони не змогли б ополячити того великого шматка, а тепер вони всі сили вживуть, щоб його сколонізувати та сполонізувати.

22.ХІ.1920. [Карлсбад].

"Вперед" подає звістку, що большевики переломили фронт Петлюри в центрі, так що його полуденне крило мусило шукати рятунку в Румунії і перейшло через Дністер в Бессарабію, а північне крило схоронилося в Галичину, де буде роззброєне, бо большевики загрожують перейти Збруч і переслідувати Петлюру поза мировою лінією. Очевидно, ім'я Петлюри вже перестане фігурувати на сторінках опису подій на Україні. Не знаю, чи ризикне ще тепер виступити на сцену Скоропадський, певно — ні, хоч "хлібороби-державники" будуть його намовляти, бо певні, що тепер більшість українського населення піде за ним. Я ж певний, що його виступ скінчиться ще більшою невдачею, ніж Петлюрин, бо він й сотої долі не має тої популярності, що мав Петлюра, який був символом самостійної, демократичної Української Народної Республіки.

25.ХІ.1920. [Карлсбад].

Вже й Винниченки [Володимир Кирилович та Розалія Яківна] збираються виїздити з Карлсбада, бо віденські комуністи викликають його на поміч проти американських та берлінських комуністів, що стали зовсім на становищі "єдиної неділимої" Російської Совєтської Республіки. Як вони виїдуть, то тоді ми з жінкою зостанемся зовсім самі і, певне, теж будем кудись тікати з нудьги за людьми.

Хоч ми й розходилися з Винниченком в світоглядах, але все-таки у нас, як в українських патріотів, є багато дечого спільного, і ми щодня бачи-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 497

мось з ними за обідом і разом ходимо на прогуляння. Мене трохи дивує і викликає іронію його віра в близьке здійснення комуністичного ладу, але не дратує як інших, бо до комуністичної ідеї я ніколи не ставився вороже, а тільки не вірю в здійснення її, певний, що з нею станеться те саме, що й з Християнською ідеєю: християнство охопило вже майже ввесь світ, а чи здійснилась ідея християнства — "Возлюби ближнього свого, як себе самого?" Зовсім — ні; християнство стало тільки формою, обрядом і не перебудувало людської натури. Так само і комунізм може охопити ввесь світ, як тепер охопив Росію, але експлуатація чужої праці, як зосталась в Росії, навіть не прикритою, то так і зостанеться на всьому світі, бо розумніші, талановитіші, хитріші все будуть користуватись чужою працею, як се було з початку світу. Комунізм, як і християнство буде тілько ідеалом, путеводною зорею, до якої людськість раз у раз буде стремитись і ніколи не досягне.

3.ХІІ.1920. [Карлсбад].

У "Вперед" є звістка, що осідком бувшого уряду У.Н. Республіки поляки призначили Кельці, де мають оселитися коло 700 душ урядовців, яких польський уряд трактує як цівільно-інтернованих, а армія буде розміщена по лагерях, де буде вимирати з голоду, холоду та хвороб.

Взагалі, сумні звістки, але є й втішна. Той же "Вперед" подає звістку, що Англія і навіть Франція згоджуються на нейтралізацію Галичини. Шеф департаменту Сходу Європи у французькому міністерстві закордонних справ виразно заявив Петрушевичові, що Польща ні під якими умовами не може одержати Східної Галичини, бо вона, на його погляд, по-своєму етнічному складові і географічному положенні, належить до сходу Європи, і [справа] може бути остаточно вирішена разом з цілим комплексом східно-європейської проблеми.

Прикладаю листа від Галі 27.ХІ. та картку д-ра Коса, в якій він каже, що армію Петлюри не тільки обеззброїли поляки, а й пограбували*.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

27.ХІ.1920.

Дорогий батьку.

Дістала оце твою картку з 24-го, наші листи були розминулись. З України такі вістки, що там іде велика боротьба; розуміється, що большевики дужчі, але не треба

* Картка у матеріалах "Щоденника" відсутня. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 498

теряти надії, щоб наші були зовсім розбиті. Цивільні всі установи вивезені до Галичини; поляки, досі принаймні, нікого не інтернували, а навпаки, перевезли 20 000 війська через Галичину і знов вивезли на українську територію вище, де вони саме були потрібні. Хоч би большевики і розбили [нас] тепер, напевне знов щось зорганізується, і будуче хоч не дуже буде веселе, але все-таки не таке страшне, як ти малюєш. Ти забуваєш, що поляки мали до діла з непохитною ще Росією і Європою, яка тої Росії слухалась, ми ж маємо до діла з хисткою владою большевиків і ворожою до неї Європою. Як би там не було і як би не кінчилось — в цім огні кується наша історія, якою потім будуть гордитися; кується національна свідомість нашого народу. Не нападай так на Петлюру — з усіма його хибами він є національний герой, такий, може, якого наша нація заробила, але все-таки герой.

Дякую за адресу Вікторії. Брошурок я ще не дістала, це про мову?

Від людей, які приїздять з Варшави, Тарнова, навіть Кам'янця, я чула, що Левко веде переговори з російськими політиками. Був у Врангеля, де бачив Вол. Мик. Леонтовича з родиною і між іншим позичав йому гроші; оповідач бачив розписку від Леонтовича. Потім Левко був у Варшаві, водився з Савінковим і т.д. і поїхав був оце до Кам'янця. А чи доїхав і там застряг, чи не доїхав, ще не знаю. Ти не нарікай на нього — він ніколи не писав, хіба ти не пам'ятаєш як-то колись він у фонограф попросив маму сказати найбільш для неї характерну фразу, щоб лишилась на спомин, і мама сказала: "Левочка, який ти поганий, обіщав писать і нічого не написав!" Пам'ятаєш? А тепер, в таких обставинах, він і не спроможеться писати.

Лукасевич застряв в Тарнові, де лічить хворого Ніковського. Чи ти дістав гроші, про які мені казав Василько, що Ніковський тобі переслав? До речі, до Тарнова ходить пошта і дуже добре доходить, а міністерство закордонних справ в отелі Bristol в Тарнові (Tarnów), де і живе Ніковський. Сьогодні була панахида по його жінці — 2 роки як вона вмерла в Берліні; Соковичі, з якими вона їхала, улаштували цю панахиду.

Про твою пенсію я не питала, але думаю, що вона не урветься, може, зменшиться: для місій і посольств є спеціяльним фонд у Василька, крім того, берлінське посольство виробляє собі великі гроші паспортами. Про аванс я краще спитаю у Василька, він має тут бути незабаром.

Як твоє здоров'я? Невже почне знов живіт боліть? Не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 499

піддавайся так сумним думкам; подумай, що ми мали до революції, і як тепер до нас відноситься і преса в Європі, і як всі, хто не приїде з України, говорять про свідомість села, подумай який це плюс. А що трохи помучиться інтелігенція, то так і треба — досі ще не було у нас такого досвіду, а сам кажеш, що поляки перенесли, а італійці, а колись греки, і серби, і болгари, так легко державу <...> Які ти читаєш, газети, може тобі звідси які-небудь посилать? Тут почав виходити "Руль", кадетська газета.

Тут досить часто приїздять з України люди, як тільки що почую — напишу тобі.

Вітаю Юлію Миколаївну.

Цілую тебе кріпко.

Твоя Галя.

Саша Шульгин пише з Женеви — ти знаєш, що він делегатом при Лізі націй — що настрій до України там добрий і що, може, приймуть до Ліги. Хоч би та Ліга і була пшиком — як у того цигана, що робив леміш, а вийшов пшик, — все-таки це є прецедент.

7.ХІІ.1920. [Карлсбад].

З газетних вісток і з приватних листів видно, що уряд УНР інтернували чи конфінували поляки в Тарнові. А доки він там сидітиме — не відомо. Армія обеззброєна та інтернована в Ланцуті та інших лагерях, де засужена на смерть від холоду, голоду та хвороб пошесних. От, результат повстання проти гетьмана, який я й пророкував в свій час Винниченкові. Тепер всі його лають не тільки по часописах, як "Воля", "Український голос", "Н. слово", а й приватно, як це видно з листа Андрія Чеховського, який нижче прикладаю. Так само лають і Петлюру, і для зразка прикладаю ч. 34 "Українського голоса".* Але, об'єктивно кажучи, не винні окремі діячі, як Грушевський, Винниченко, Петлюра та інші, а винний грунт, на якому вони висунулись на верх, дякуючи своїй амбітності. Просто, не визріла, не достигла ще українська держава, і сотворити її можна було, тільки опираючись на чужоземну мілітарну силу, а коли та сила розвалилась (через революцію в Германії), то розвалилась і українська гетьманська державність.

Я все тверджу, що організується вона тоді, коли вже не буде воєн, насилля, а тепер — тільки тоді, коли того треба буде дужим мілітарно державам, наприклад, Англії.

* У матеріалах "Щоденника" відсутній. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 500

[Прикладаю] листи А. Чеховського від 20.XІ., Вікторії та її чоловіка від 3.ХІІ з вирізкою з "Волі" [1920. - Т. 3. - Ч. 1. - С 21-25] про арешт Скорописа поляками в початку 1919 року.

[А. Чеховський — Є. Чикаленку]

Рим. 20.ХІ.1920.

Високоповажний Євген Харлампійович!

Я надіюсь, що Ви зрозумієте мене і вибачите мені за цей, як Ви далі самі побачите, трохи дивний лист. Моя постійна повага до Вас і моє давнє знайомство з Вами дають мені сміливість поговорити з Вами на тему, котра мене так мучить, що часами здається мозок перевертається.

Я не єсть видатний діяч, а зовсім маленька одиниця в нашім визвольнім русі, я майже простий обиватель український, може навіть "міщанин" по термінології "Нової доби", але я з гордістю лічив, лічу і буду лічити себе українським патріотом, які б наслідки сього не були.

Пан М. Єреміїв, з котрим я працюю в нашій місії в Італії, давав мені читати витримки з Вашого листа до пана Б. Матюшенка, переслані йому останнім, а сьогодні дав мені перечитати Вашу останню листівку до нього, де Ви говорите, що не розумієте, чому "Воля" нападає на В[инничен]ка і що він чесно думав будувати Радянську Україну (запевне не сам, а вкупі з Раковським, Троцьким, П'ятаковим і К° ).

Високоповажний Пане, вибачте мені, але я ніяк не можу зрозуміти, як здорова, нормальна людина сьогодні чесно і цілком правдиво говорить на чорне, що воно чорне, а завтра на те ж чорне також щиро говорить, що воно біле, а післязавтра говорить знов, що воно чорне. Коли б справа була тільки про кольори, то Бог там з ним, сказали б: "Чудачить чоловік, ну і хай собі". Але коли справа іде про будівлю держави, про відродження національне, про життя багатьох тисяч людей, котрі повірили своєму провіднику, любили і поважали його, пішли шляхом наміченим їм (а він колись казав будемо битись з большевиками, хоч би пришилося відступати аж до Карпат), воювали, віддавали своє життя в боротьбі з ворогом, на котрого він же показав їм, і коли той самий їх любимий провідник залишає усе, виїжджає десь на відпочинок і відти кричить, плює на тих, що пішли за ним, робить кнікси недавньому своєму ворогу, нахабнішим зичним голо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 501

сом ("Нова доба") репетує на весь мир, що він помилився, що бувший ворог не єсть зовсім ворог, а навпаки перший приятель українського народу, а потім яко фінал їде у ворожий табір, щоб там щось будувати і потім вертається назад і говорить те саме, що усі українці дуже добре знали і знають і що він теж перше говорив не раз.

Та що це?! Глум чи проституцизм там, де мусить бути святість; чи може нервова хворість. Коли останнє, то здорові люди, що стоять біля нього хворого, повинні це зрозуміти і "обезвредить" його, а не потурати йому, виправдовуючи його.

Нещасні ми люди, що мали таких слабких духом провідників, що так часто помиляються, а ще до того мають грубий голос, щоб перекричати других, котрі може не так часто блудять!

Пригадується мені ще один факт чисто жіночої вразливості і захоплення цього ніби проводиря несчасного народу. Колись після переговорів Національного союзу з б[увшим] гетьманом Винниченко з захопленням розповідав своїм товаришам, що Скоропадський кат, наш чоловік, що він у цьому переконався.

Перед своїм від'їздом до Москви В[инничен]ко співав панегірики Л[ені]ну і К°, тим самим, що уже 3-й чи 4-й раз, обдурюючи з одного боку темних, а з другого легковірних, дико руйнують усе наше. Дійсно можна сказати: "Браво, Ленін, ти своїм більшовицьким дишлом попав нам прямо в серце, розкраяв наш внутрішній фронт на шматки, відкинув Пет[лю]ру від В[инничен]ка на тисячі кілометрів".

Тільки було б чимось далеко бруднішим і огиднішим, ніж те "міщанство", котрим так докоряв В[инничен]ко тим, що не йшли за Раковським і ним, щоб ми ж співали Л[енін]у славу.

Ліпше залишитися назавше політичним емігрантом, чоловіком без усякої будучини, а то і без шматка хліба, ліпше вмерти в неславі і злиднях, ніж співати славу насильнику і злодію України.

В[инничен]ко не дитина і життя не мистецтво. Бути на чолі народу се не єсть цяцька або напрямок в літературі. Мовляв, я вчора був реалістом, а сьогодні хочу бути футуристом, і кому яке діло!

Видно дійсно не під силу тягар він був підняв на свої плечі, бо тільки нервовою втомою його можна було б почасти виправдати такий тяжкий своїми наслідками і образливий вчинок.

Ви дивуєтесь, що "Воля" нападає на В[инниченка]. Та по

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 502

моєму "Воля" і сотої долі не висловила того, чого варта гнила, цинічна непослідовна лінія поводження проводиря народу. Вираз "проводир народу", правда, трохи заголосний, але нічого не поробите, В[инничен]ко чимсь подібним був.

Він своїм нечистим, хриплявим голосом ("Нова доба") лаяв останніми словами, ганьбив з незрозумілою лютістю, намагався знищити нашу єдину національну силу, що скупчилася біля Пет[лю]ри.

Як він смів це робити, не маючи змоги, нічого другого ліпшого дати.

І як добре лаятися уміє, коли нема небезпеки!. Свої слабі, розпорошені сили "лягать" чим попало, а перед дужим, диким ворогом, щось не дуже-то голос одводить. Винесли постанову із своєю компанією боротися з московськими большевиками. Отакої... надумалися. Цікаво, що то буде за боротьба і в чому вона виявиться. Чи не напише часом ще якогось роману, в роді "Чесність з жінкою своєю", або може "Саніна" Арцибашева перелицює на українську мову.

Не подумайте, будь ласка, що я маю якісь персональні стосунки з В[инниченком]. Хоч я знайомий з ним з 1901 року, але я настільки малий чоловік в політиці, що безпосередніх стосунків з ним майже не мав.

Навпаки, любив його, поважав, гордився ним. На безлічі усяких зібрань, мітингів і приватних розмов стояв за нього горою, вихваляв, бо і було за що. А тепер що ж лишилося від героя — щось мізерне, осоромлене, збите з пантелику, загажене, з неприємним духом.

Дехто каже, що він поправиться. Але чи побачимо ми його знов таким, яким він був колись, чи може яким він здавався нам, коли коло нього гуртувалося усе, що лічило себе українським! Чи стане він коли просто, одверто і ясно до тяжкої немудрої нашої праці, чи займеться вирішуванням проблеми полів, самокопаниям та ще якими-небудь іншими вихилясами та викрутасами.

От де причина усіх труднощів переживаємих нами: непевність ні в собі, ні в своїх товаришах, ні в дорозі, по котрій пішли, вічне хилитання. Куди ж бідний нарід буде іти, коли проводирі не знають на яку ступити.

Простіть, Євген Харлампійович, коли може мій лист здасться Вам неприємним. Але тяжко, ой як тяжко переживати тут таке руйнування самого центру нашого внутрішнього фронту, коли ворог своєю злодійською п'ятою топче нашу святу ідею національного визволення.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 503

Бувайте здорові, бажаю Вам усього кращого.

Чи побачимось колись?

Вибачте ще раз!

З пошаною Андрій Чеховський.

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Aspang, 3.XII. 1920

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Не щастить Вам з "Чмеликом"!* Вам не подобався, а Лотоцький у "Волі" вихвалив його як взірцевий твір для юнацтва і пророкує його велику популярність. Критику Вікторії маєте в її листі. Але з огляду на брак дійсно гарної і національної літератури для молоді пророцтво Білоусенка**, напевне, здійсниться і книжка піде ходко. Але ми хотіли Вам написати про прочитані книжки; а, що ми не молодь, дещо бачили в світі, то читання нам не так легко далося і затяглося більш як на 2 тижні. До того додайте, що я був за цей час двічі в Райхенау та раз у Відні (не рахуючи переїзду від Вас). Так, щоб про "Чмелика" скінчити. Не дивлячись на добрі наміри автора і старання дати молоді ідейно вартісні знання, книжка, на мій погляд, несе більше мінусів для виховання морально-здорової української молоді, ніж плюсів, які вона, безперечно, все ж має. Основне, що буде пагубно руйнувати юнацтву душу, це та брехня (несвідома!), якою пересягша ціла книжка в найменших дрібницях, яка походить від абсолютного незнання автором заграниці, і особливо Німеччини, з якою книжка так сильно зв'язана. В залежності од висоти знання німецької мови читачем вже зразу розкриватиметься брехливість книжки, яка побудована на чистім "небрехливім" характері Максима Кр. Яким способом зможе собі юнак, який читатиме книжку, получити те, що герой книжки, який вже опанував німецькою мовою, може говорити Хохштрасе, танбейзер, геометрія, коли поруч стоять Ґармонія, Гендель або й ще краще Hretchen, коли німці уживають в усіх цих словах "г" і "ґ" якраз навідворот. Зразу розкривається, що автор знає мову лиш з кепського (хохштр.) московського самоучителя, а не з дійсності. Що це не друкарські помилки, про це свідчить фа-

* Роман В. Корольова (Старого). — Ред.

** Псевдонім О. Лотоцького. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 504

тально вибране автором ім'я героїні роману: Ґільдхен, коли німецьке ім'я якраз звучить Гільдхен!

Ви помилилися, кажучи що правдиво у Корольова описана подорож, лиш кінчаючи Мюнхеном. Ні, лиш кінчаючи Прагою! З Мюнхена вже починається плутанина і тягнеться аж до кінця. У Мюнхені крім одного національного музею і англійського парку, коло якого стоїть цей музей, Корольов нічогісенько не пам'ятає, а що взяв з путевідника, то все переплутав, аж до герба Мюнхена включно!

Але найкраще вийшов він з Лейпцігом: бувши в місті, в якому саме тоді напівзбудований вже був найбільший в Європі залізничний двірець, він не бачив його будівлі, хоч в ті часи як раз із-за тих гігантських риштовань по-під якими проходять поїзди, не можна було на це не звернути уваги, в якій би чоловік точці не був, а ще краще з пам'ятником про "Битву народів" 1813 р. Він згадує, як про пам'ятник "прусько-франц." війни (1870 p.), якого "один бік постамента має 130 кроків завдовжки, а одна сторона самої колони — 90 кроків. — Його ще не закінчили, а чи й закінчать?" Тоді як це не колона, а величезний храм (безконфесійний, щоправда, отже без хрестів і т.п.), який робить величезне враження масою свого граніту і його надзвичайною, мабуть єдиною в світі співучістю; резонанс <один-> два простих тонів перетворює в чудову мелодійну гаму, враження од якої я, людина немузикальна, не можу забути.

І так з сторінки на сторінку, від одної цитати чи "факту" до другого. Пам'ятник цей в 1913 році був вже, розуміється, готовий, посвячений він, розуміється, у юбілейнім 1914 р.* Але Бог з ним.

У Відні бачив я митрополита Шептицького, він бадьорий, але про Галичину нічого особливого, чого б ми з преси не знали, не оповідав. Наші хлібороби-державники з сумом прийняли до відома Вашу ворожу позицію щодо нас. Особливо вражений був, розуміється, Липинський. Ну, та з цим нічого не вдіємо. З моєї поїздки до Кам'янця, розуміється, нічого не вийде зараз, і треба таки чекати, що, нарешті, таки прийдуть більш державноздатні люди до праці, ніж Петлюра, Лівицький.

Щирий привіт Юлії Миколаївні.

/Підпис/.

* Очевидно, помилка, юбілейним (століття) був 1913 р. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 505

З ляцької неволі

Ще 29-го липня [1919 p.] приїхав до Відня з Польщі крайовий комісар Холмщини й Підляшшя д. Ол. Скоропис-Йолтуховський.

Наш співробітник мав довшу балачку з д. Скорописом та на жаль безпосередніх даних, якими він розпоряджає про життя наших людей в польській каторзі ми опублікувати не можемо, бо д. Скоропис, щоб здобути дозвіл на виїзд з Польщі не тільки змушений був дати м-ву закордонних справ письменну заяву, що він нічого не робитиме на шкоду Польщі, але ще й знайти двох поручителів поляків, які б мали відповідати перед польським урядом за його шкідливу роботу. Представлення дійсного стану речей в польських таборах це дуже шкідлива праця проти польської держави, в чім читачі могли переконатися з уміщених вже у "Волі" звідомлень. Д. Скоропис стверджує об'єктивність їх в загальних рисах, хоч для нього ясно, що відомості ті подані людьми, які в таборах не були. Так напр. етапний табір на передмісті Варшави "Повонзкі" перенесений там під Каліш. В дійсності з-під Каліша, з табору Щепіорно ще в травні наших людей вивезено до Стшалкова, і там залишилися були лиш самі німці; ґрупа д. Скорописа в Мокотові ніколи не була і з неї побито лише трьох зловлених втікачів у Щепіорно. Рівно-ж не може бути правдою те, що у "відпоручника м-ва продовольчих справ" Юрія Шелеста могли поляки сконфіскувати 200.000 карб., бо д. Шелест був у п. Скорописа 13.II. і пропонував взяти у нього, Шелеста, 30-40 тисяч скарбових грошей. На це п. комісар дав йому наказ зараз же здати всі гроші до каси комісаріату, яка була у д. Донця; а д. Донець, як і Шелест були заарештовані десь аж в марті місяці.

З огляду на дану д. Скорописом підписку ми не могли б дати і зараз ніяких відомостей про берестейські події, якби редакція наша не мала докладного звідомлення д. Кроля, який на жаль не подав своєї адреси. Через те ми, не знаючи, хто є Кроль, доси не вважали можливим опублікувати ці відомості.

Д. Скоропис, ознайомившись з рукописом, ствердив, що подані в нім факти згідні з дійсністю і що сам д. Кроль є урядовець кримінальної поліції в Бересті, заарештований одночасно з д. Скорописом і що він в м. квітні дійсно щасливо утік з Щепіорнівського табору.

Подаємо тут в скороченні звідомлення д. Кроля: "26-го січня 1919 р. п. крайовий комісар від'їхав з докладом до Директорії і Ради Міністрів, заповівши, що повернеться до Берестя за чотири, найдалі за п'ять день. Та не міг вернутися в приобіцяний час через те, що в Києві він вже не застав Ради Міністрів і мусів був доганяти її у Вінниці.

Через те 1-го лютого на загальних зборах урядовців крайового й повітового комісаріатів ухвалили ми евакуюватися і звернутися за потрібними для того вагонами до німців. Але ранком 2.II. передана була нам телефонограма п. комісара з Голоб, що він вертає, і тим евакуація була припинена. 3.II. п. комісар зарядив збори урядовців і заявив нам, що він вимагає від нас виповнення наших обов'язків супроти народу і держави і тепер, коли край, в якому ми покликані були урядувати, має зайняти вороже нам польське військо. Він вказав на ту злочинну політику царського уряду, яка примусовою евакуацією всіх шкіл, урядів, монастирів, священників та на-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 506

віть значної частини українських селян утворила на Холмщині та Підляшші ґрунт для позірної переваги польського елементу. Без підтримки рідної інтелігенції темний селянин попав цілковито в руки німецької солдатчини, яка повела тут таку рабівничу господарку, як в жаднім іншім окупованім краї. Селянин був зовсім безпомічний проти військової влади, мови якої він не знав, яка для порозуміння з ним мала або познанських польсько-шовіністичних німецьких жовнірів, або економічно ворожих селянинові місцевих жидів та панів-поляків...

Свою бесіду п. комісар закінчив наказом:

1. Ніхто не сміє покидати своєї посади, в противнім разі тратить право на свою пенсію; всі уряди функціонують нормально і по відході німецької залоги, оскільки поляки не закриють їх силою.

2. З огляду на те, що п. комісар вияснив у штабі от. Оскілка, що ніякої військової залоги наразі до Берестя прислано не буде, то по поліції віддається наказ — ні в якому разі не вступати в конфлікти з польськими жовнірами і на жадання комендантів польських відділів здавати під розписку зброю.

3. Політичну відповідальність за це розпорядження перед польським урядом п. комісар бере виключно на себе, і кожний з урядовців має полякам заявляти, що він лишився тут не по своїй волі, а з наказу крайового комісара.

4. Сам п. комісар виправляє до ґен. Лістовського, якому підлягають війська, що мають зайняти Берестя, урядовця з листом, в якому вказує на те, що по відході німецького війська з краю зістається лиш цивільна українська влада, в розпорядженні якої є лиш узброєна міліція. Большевицького руху в краю немає. Через те, що Польща, як і Україна веде війну з большевиками, ясно, що польське військо має прослідувати на східні межі краю, до Пінська, Баранович, де вже загніздилися большевики. Представник цивільної української влади в краю просить польського ґенерала призначити час і місце для переговорів і вияснення, в які взаємовідносини мають вступити місцева українська адміністрація з відділами польського війська, що вступить в край.

Урядовець з цим листом виїхав до польського штабу 6.II, але відповіді не привіз, бо ґен. Лістовський виїхав був до Варшави. Разом з цим п. комісар видав розпорядження, всі гроші, які були в касі комісаріату, виплатити урядовцям на руки, як аванс жалування, щоби таким чином забезпечити державні гроші од конфіскації поляками. Та касової готівки ледве вистачило на трьохмісячну платню урядовцям, і поляки, які по відході німців зайняли Берестя 9.II., знайшли касу комісаріату порожньою. Перші ж кроки польського війська потвердили раціональність цього зарядження. Всі українські інституції, починаючи з крайового комісаріату і кінчаючи на сирітськім приюті, мійськім українськім кооперативі і приватних помешканнях деяких урядовців - все було "реквіроване". Все діловодство і урядові папери порвані і понищені, як і всякі вивіски і написи. "Пореквіровані" не лиш коні, корови і свині, у кого вони були, без всяких розписок, але і всі припаси з крамниці для урядовців. Зареквіровано навіть двох-саженне чучело нільського крокодила, приналежне якомусь польському поміщикові, який передав свої речі на сховок німецькій владі, а та, відступаючи з краю, передала його під розписку в комісаріат. Окремі жовніри се-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 507

ред білого дня "реквірували" на вулицях чоботи у місцевих людей: щоправда в обмін на свої шлапаки... В перший же день був відданий наказ, щоб всі склепи були відчинені і польське військо "купувало" там все, що хотіло, не згадуючи про заплату.

Помешкання п. комісара було зареквіроване для ґен. Лістовського і то так, що ледве удалося відстояти дві найменчих кімнати од реквізіції. Лістовський приїхав до Берестя 11-го II. П. комісар 12.II. відправив до нього урядовця, прохаючи призначити час для переговорів про справи, означені в висланім до нього листі, і про хазяйнування його війська в Бересті. Генерал відповів, що він пришле відповідь на письмі, а 14.II. зарядив арешт п. комісара. Ґенерал Лістовський одправив його, як і всіх нас, заарештованих в той день, в жидівську пустку, де й продержав три доби, не пред'явивши жодного обвинувачення. Мало того, перед дружиною п. комісара ґ. Лістовський спочатку відпекувався, що він про цей арешт нічого не знає, що це справа цивільної влади. Коли нарешті цю брехню викрито, і ґенерал змушений був признатися, що арешт зарядив він, то за причину арешту він подав два злочини 1. Як смів п. комісар в листі до нього, польського генерала, підписатися "крайовим комісаром Холмщини й Підляшшя" і 2. Чому він, маючи час і змогу не утік перед польським військом.

З Берестя нас відправлено до Варшави, де нас цілих два дні умисне ганяли з одного кінця міста в друге на показ, як "військовополонених" під градом самих людожерних і вульгарних гулюлюкань польського столичного громадянства. Дружині п. комісара ґ. Лістовський звелів покинути Берестя протягом 24-х годин, очищаючи очевидно таким адміністративним розпорядженням для себе ціле помешкання п. комісара. Переїхавши до Варшави дружина п. комісара представила справу арешту цивільної української влади в Бересті і польських грабежів, довершених на всіх нас, в англійську, американську і французьку місії. Наслідком цих представлень було те, що американська місія вислала до Берестя спеціальну комісію для вияснення, яке українське майно загарбала польська влада. Та без українських свідків американці від місцевих польських можновладців довідалися, що українці взагалі ніякого майна по собі не залишили. Галантна французька місія запевнила, що Падеревський свято прирік більше таких безглуздих арештів не допускати, а справу арешту п. комісара негайно розглянути і його звільнити. Тим часом нас у Варшаві знов погрузили у ті ж запаскуджені худобою холодні вагони і вивезли у Модлінську фортецю. Провозили нас так півтори доби, не даючи, як при всіх "етапах", й крихти хліба, й краплі води, і скинули знов у Варшаві, у пересильнім таборі "Повонзкі", бо модлінський комендант відмовився нас прийняти. Тут нас умістили в бараці "підозрілих по холері", в другій половині якого, одділені од нас дірявою стінкою з тонких дощок лежали хворі на тиф. Наслідком цього співжиття було те, що п. начальник кримінальної поліції Малик захворів на плямистий тиф.

23.II. о сьомій годині вечера приобіцяна французами комісія в генеральнім штабі ухвалила "звільнити губернатора Скорописа і його урядовців на приватні квартири під догляд поліції у Варшаві", а в одинадцятій годині уночі того таки 23-го II. нас погрузили знов у загиджені та ще й діря-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 508

ві товарячі вагони і вивезли до Щепіорно. При од'їзді з Віденського двірця до наших вагонів підійшов уланський офіцер, тримаючи свою шабельку, як панночна спідничку, викликав начальника конвою, розпитав, хто ми, і оддав наказ: "бий їх у писки на мою відповідальність!" і в супроводі реготу і погроз зібраної публіки пішов собі геть.

Коли 24.II. дружина п. комісара оповіла французам про "наслідок" ухвали про наше звільнення, то французи лиш руками розвели і порадили особисто удатися до Падеревського. Там категорично заявили, що ми напевне сидимо на Повонзках, а переконашись, що це не так, стали телефонувати до команди міста до генер. штабу, до жандармерії і, з задоволенням сконстатувавши, що ніхто не давав розпорядження нас вивозити, запевнили, що помилка ця буде вияснена.

Тим часом Лістовський рішучо опротестував "визволення такого агітатора як Скоропис у Варшаві" і ухвала з 23.II. пішла на перегляд в міністерства: військове, закордонних і внутрішніх справ, і нарешті в марті місяці завершилося все це поновною спільною ухвалою всіх цих міністерств про звільнення зі Щепіорнівського табору "губернатора Скорописа і його 27 урядовців". Для виконання ця постанова передана шефові "громадянської охорони" (політичної жандармерії) Гожеховському, який добрим московським звичаєм поклав справу під сукно. Коли дружина п. комісара добилася того, що Пілсудський поклав резолюцію, що він нічого не має проти того, щоб Скоропис жив у Варшаві, то московський жандарм Гожеховський одверто заявив їй: "А, со Pilsudski wie! On czlowiek dobry і gotów wszystkich wypuscie." І от вже третій місяць всі, хто не утік зі Щепіорно, сидить там в огидливих бараках, умовах гірше од усякої каторги. Хворого на тиф д. Малика держали "лікарі" разом з нами аж доти, поки п. комісар не усовістив коменданта відправити за його власною, як і д. Малика, матеріальною відповідальністю до шпиталю! Тиф, віспа і всякі інші хвороби гуляють по холодних бараках табору. Дров не дають, і ми крадькома розбирали на паливо ті самі бараки, в яких жили, щоб не замерзнути вночі. Варта тільки те й робить, що "для постраху" стріляє, не дуже звертаючи увагу на те, куди саме попаде куля, та дуже старанно робить труси, конфіскуючи все нові й нові речі полонених, так що незадовго всі ходитимуть голі й босі. За одібрані чоботи не всі навіть дістають старі розбиті деревляники! Биття нагайками, прикладами "полонених", яких ганяють на роботи — це норма; нелюдських звірств допускаються над зловленими утікачами. А треба знати, що дев'ять десятих цих "польських полонених" — це так само, як і ми, забрані з хат богу-духу винні селяни, учителі наших шкіл на Холмщині та Підляшші і переловлені в дорозі полонені-утікачі з Совдепії, які повертали до Галичини, з Німеччини, що повертали на Україну; є цілий транспорт, виправлений французами зі Скутарі до Галичини!...

На жаль п. комісар, який легко міг би був давно утікти з табору, бо там всіх і все можна купити, не робить цього, виставляючи єдине той мотив, що поляки його втечу могли-б використати політично, заявивши, що він утік, боючися стати перед польським судом за свої злочини."

До цього справоздання д. Кроля, датованого 3 мая 1919 п. Скоропис-Йолтуховський

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 509

вважав можливим додати лиш фактичний перебіг справи його визволення.

"З уступленням Гожеховського мартівська постанова про наше звільнення була прислана 2.V. калішському повітовому комісарові. 15.V. останній відправив її назад до Варшави, жадаючи поіменного перечисления "27 урядовців губернатора Скорописа", яких він має звільнити з Щепіорнівського табору. Тим часом слов'янська частина цього табору ліквідувалася і полонених вивозили в Слупський повіт до Стшалкова. На просьбу моєї дружини міністр внутр. справ п. Войцеховський прислав 27.V. телеграфічний наказ калішському комісарові не вивозити мене з урядовцями і звільнити в Каліші. Про те 29.V. мене таки одправлено до Стшалкова! І лиш 28.VI. під натиском з Варшави звільнено мене, а заарештовані разом зі мною урядовці, як маю оце звістку і 15.VIII. все ще сиділи в таборі, бо папери, які калішський комісар "вислав 25.VI." до слупського комісара, очевидно ніяк дійти не можуть.

На мою заяву 28.VI., що звільненню зі мною згідно одержаній телеграмі підлягають такі й такі інтерновані урядовці, комендант табору відповів: "Вибачайте, я вам, розуміється, вірю, що, власне, ці полонені — бо у мене табір військовополонених і ніяких інтернованих немає! — були взяті разом з вами. Бачте телеграма: "звільнити Губернатора Скорописа-Йолтуховського" — я й звільняю вас. Звільню кожного, про кого тільки достану офіціальний поіменний наказ. Але ви у мене тут не губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших полонених урядово мною не може бути прийнята."

9.ХІІ.1920. [Карлсбад].

Сьогодні дістав я з Тарнова від Валентина Васильовича Садовського картку, яку переписую тут.

[В. Садовський — Є. Чикаленку]

1.XII.1920.

Д-р Лукасевич передав мені, Вп. Є.Х., Ваше прохання написати про Київ. Виконую його. Я з Києва в половині серпня. В той час у Вас все було гаразд. Петрусь і Івашко були в Кононівці. Івашко в липні приїздив до Києва і розказував про свої наміри вступить до української армії, але, певно, з них нічого не вийшло. Татьяна Сергіївна*, вийшовши пішки з Києва, добралась до Орловської губернії, а звідти дісталась до Кононівки. В Вашому будинкові живуть Вовки, там все ціле.

* Перша дружина Л. Чикаленка. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 510

Пізніше, коли розташуюсь, напишу докладно. Привітання, од моєї дружини і мене Юлії Миколаївні.

Слава тобі, Господи, що під час гострого періоду наші були ще цілі і, може, й тепер "Чека" не зверне на їх увагу, і вони зостануться живі. Може, й Івашка мама не пустила до війська, і він зостався в Кононівці або переїхав до Києва і живе у нас в будинку з родиною Фед. Кондрат. Вовка, що оселилася у нас. Ю. Миколаївна понаховувала там запаси всяких продуктів (борошна, сала, цукру), то Івашко подостає те все, і вони якийсь час проживуть не голодуючи, та й з Кононівки він зможе дещо привозити. Певне, в Кононівці він не схоче подовгу проживати, бо його дратують діти Левкові, а тепер їх вже троє, бо Татьяна Сергіївна, певне, привезла чи принесла з Орловщини дитинку своєї померлої сестри, за якою вона, як каже Ю.М., давно поривалась поїхати, бо не могла ні спати, ні їсти через думки про ту дитину, що зосталась після померлої сестри — лікаря десь у Московщині. Виходить, що в Кононівці тепер проживають, крім Марії Вікторівни, Татьяна Сергіївна, жінка Петруся та троє дітей. Певне, й Петрусь не висидить в Кононівці, бо там, крім пиятики, самогонки з селянами, йому нема ніякої розваги, ні діла. А може, вони з Івашком взялись за господарство — орють, сіють і проч., бо треба ж щось їсти їм самим і дамам з дітьми.

12.ХІІ.1920. [Карлсбад].

З Галіної откритки видно, що Вировий, забравши в Перемишлі моє майно, чемодан передав Левкові, а невідомо де мій кожух, а я ним дорожу, бо за нього в крайності можна прожити скілька місяців, бо колись в Києві кравець за один бобровий комір з нього давав мені 500 рублів, а тепер же хутра подорожчали мало не в 500 раз. Може, справді, Левко з Галею приїдуть сюди на Різдво, і я довідаюсь від Левка про всіх, хто живе в Тарнові та, взагалі, в Польщі, і умови, в яких вони живуть. Видно, що їм можна виїздить звідти, коли Левко збирається до Берліна, але не їдуть вони, бо поза Польщею нема на що жити: уряд, кажуть, позичив перед наступом у поляків якусь суму в марках, але ті марки поза Польщею не мають майже ніякої вартості, та й тих марок, мабуть, вже мало що й зосталось і доводиться жити на те, що видає польський уряд.

14.XII.1920. [Карлсбад].

Винниченко дістав з Відня телеграму, в якій його сповіщають, що йому вже дозволено проживання в Австрії і, певно, коли йому найдуть

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 511

у Відні квартиру, то він виїде туди, і тоді ми зостанемось самі, нудно буде самим і тоді треба буде клопотатись і нам про дозвіл і квартиру у Відні, бо вигідніше переїздити в ту країну, де валюта дешевша. А лишатись тут самим, то можна з нудьги пропасти. Тепер ми щодня бачимось за обідом з Винниченком і не сваримось, бо постановили говорити на політичні теми не більше, як півгодини. Щонеділі ми сходимось ввечері у них або у нас і граємо години дві у "фильки"*, але В.К. грає тепер спокійніше, як колись бувало в Перешорах, і ще тут ні разу не кидав картами в голову Розалії Яковлевні за помилковий хід, як це траплялось в початку війни в Перешорах.

Прикладаю картки від Галі 11.XII., Вікторії 10.ХІІ. та п. Греголинського 6.XII., д-ра Коса 8.XII., може, колись будуть цікаві для історика**.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

10.ХІІ.1920.

Дорогий батьку!

Ти вже, певно, маєш нашого листа — твоя картка з ним розминулася. Сьогодні я дістала листа од Галі, — вона була в Берліні і каже, що має вісті од Левка, який тут незабаром буде в Берліні. Думаю, що він буде їхати через Чехію (хоча, може, є і інші шляхи), то заїде і до тебе. Напишеш нам, що він там оповідатиме, може, що знає про наших, чи живі і як живуть. А що ж про Петруся: більше нічого ти і не довідався?

Ол. Ф. знов виїхав днів на 3 до Липинського. Липинський, як і всяка хвора людина, боїться рушити з місця, боїться подорожі, та, може, і не дарма: тепер їхати дуже незручно: вимотує здоров'я у здорових, а йому може скоротити і життя! У нього там хата тепла, а аби дістав більше грошей, то й харчувався б краще, а то дуже багато працює, а їсти гаразд нічого, бо на все страшенна дорожнеча. Зима у нас добра випала, але я все-таки ходжу що другий день угору 5 кілометрів та назад 5 до селян по молоко! Дуже добре молоко, — так що ціле літо я пила з нього сливки; тепер корови дають вже менше, але все одно густе. Ну, прощай!

Цілую тебе, Вітя.

* Гра у карти. — Ред.

** Картки Г. Чикаленко-Келлер 11.ХІІ.20. та Греголинського 6.ХІІ.20. у матеріалах "Щоденника" відсутні. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 512

[Д-р М. Кос — Є.Чикаленку]

Перемишль, 8.XII.1920.

Вп. Добродію! Ми не дістаємо "Нової доби" правильно. Не було її 2-3 місяці, тепер прийшов той №, де В.В. пише про "не у всім зі собою щирих", датоване у Москві. І зараз же другий артикул, відай, також його (непідписаний). Там такий розмах, як я кажу: на цілий глобус, що ми галичани губимося в нім. Ми хочемо замітати свою хату, а "вони" цілу землю. Ми хочемо рятувати потопаючу маму, кинувши їй у воду першу-ліпшу дошку, а "вони" конче салоновий яхт, хоч його і нема під рукою. Ми боїмося, що тим часом мама утопиться, а "вони" якось того не бояться. Від часу до часу заблукається і чужомовна "література" з Відня до нас, от так і нині. Там Петлюру кладуть на одну лінію з Польщею і Балаховичем, і Врангелем — "наемниками" західноєвропейської буржуазії — бо у нас йшла дивна вістка, що Польща <...> Петлюру. А рівночасно ходили польські жовніри босі... Це видно, була чванкуватість наших сусідів, яка так відповідає їх характерові. Звісні Пикуличі тепер повні петлюрівців, і не обходиться дня, щоб хтось не оповідав про всі терпіння... "нічого, привикнеш" (Чехов) — та й ми вже привикли. Нема комітетів, що варять їсти, збирають білля і т.д. Або, може, й не потрібно сего! Ох, гірка доля тих союзників. Серед всілячини, перемолочуваної щодня, згадував хтось, а, власне, хто не тримається голови, що тепер ясновельможний має вийти на арену. Про долю самої Східної Галичини переказував диктатор*, що в Англії і Женеві запевнили його, що рішення в нашу користь, це питаня грядучих тижнів. Тому постанови про воєводства мало нас зворушують. У нас тепер, як вичитуєте з "Українського голосу", а трохи і з "Вперед", ідуть складки на рідну школу. Цею дорогою дійшли чехи до своєї цілі. Вернула сюди з Праги донька дир. Гамчукевича, де учиться хеміі та техніці. З її оповідань виходить, що там ще дорогіше, ніж у нас, і ще трудніш купити убрання, чоботи, etc. Там якийсь український комітет дає підмоги студентам по 250 кор. Всі українські студенти мають дуже бідувати, а тим часом у Львові наші "шляхетні" сусіди нам "чужинцям" не дають учитися! От, союзники! Коли

* Є. Петрушевич. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 513

дістанете кожух в свої руки, згадайте в письмі умисно. Бо то буде також ціла Одісея. Поздоровляю Вас щиро

Mux. Кос.

15.ХІІ.1920. Карлсбад.

Прикладаю листа д-ра Є. К. Лукасевича з Тарнова, в якому є цінні звістки про життя наших урядовців та невеселі вістки з Києва. Господи, скільки того горя на світі. Уявляю собі, як мучиться А. В. Ніковський долею своїх діток, що залишились в Києві. Я це знаю по собі, але мої дорослі дадуть собі раду, а з другого боку, дорослих можуть розстріляти як контрреволюціонерів, або забрати заложниками і розстріляти тоді, коли знов почнеться якась інтервенція проти совєтської влади, як це й загрожують большевицькі газети. Якось аж соромно жити собі спокійно в теплі, на доброму харчі, коли близькі люди бідують. А тим часом не далекий і той час, що й сам будеш бідувати, бо, очевидно, пенсія моя скоро увірветься.

Лист д-ра Є. Лукасевича 4.ХІІ. та лист В. Корольова 12.ХІІ., хоч в йому нічого фактичного нема.

[Є. Лукасевич — Є. Чикаленку]

Тарнів, 4.XII.1920.

Вельмишановний Євгене Харламповичу!

Колесо в мого воза зломалось, та й не доїхав до межі України. Другий раз вибираюсь на Україну, другий раз якраз в той самий день та місяць зачиняють мені перед самим носом двері. В минулому році переживав те саме в половині листопада в Чернівцях, що тепер переживаю в Тарнові. Одна радість в мене, що хоть в травні пощастило пробратись у Київ.

В Тарнові людно, весь ареопаг тут, себто Рада*, та опріч ще 200 урядовців, решта помандрувала та мандрує до Ченстохова. Тут і С. В. [Петлюра], йому найгірше, живе в готелі при температурі — 4 °С, бо в цьому готелі водяне огрівання, яке, розуміється, не функціонує. Тут Олександр Фомич [Саліковський], Вячеслав Константинович [Прокопович], Тимошенко та всі другі. Недавно прибули ще зі Львова гості з конференції с.-д. Матюшенко, Шадлун та др.

* Рада народних міністрів. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 514

Постанови їх з'їзду [будете читати у "Вперед"], вельми образили Садовсъкого. Говорив мені Садовський, що написав Вам листа, в якому все, про що хотіли знати, мав Вам написати, так що я цього Вам не повторяю. Ваші листи, писані Вами до мене, давав читати Левкові Євгеновичу та Садовському, син Ваш обіцяє написати, а Садовський вже написав. Садовський живе тут з жінкою та дитиною. Юлію Миколаївну, мабуть, це зацікавить, що Тимошенко вельми "ухаживает" за m-me Вітовською, ходить в якомусь уніформі не то військовому, не то "шляховому" золотом шитому та лишень по-військовому кланяється, себто мухи з носа проганяє, та вельми став важний. Прокопович бідує, на прем'єрстві нажив 10000 довгу, не має навіть грошей, щоб чоботи, замовлені вже 2 місяці тому, викупити.

Ну, тепер дещо "de rebus publisic"*.

Катастрофа, описана майже детально "Вперед", різниться хіба лишень тим, що не натякає навіть про те, що штаб наш та й сам Омелянович, оскандалились немало. Розвідка була якнайгірша, внаслідок чого так їх большевики захопили, що в кілька днів зовсім зліквідували. Тепер вся армія тут без грошей (уряд нічого не має) та без шляху. Дорога зачинена. В сферах не найкраще! Всі вони тепер "цивільні". Але фантазія є. Сьогодні, [наприклад], зробив A. M. Лівицький черговий жарт, запросив на засідання Ради Н.М. нового міністра, про якого більш половини членів Ради нічого не знали, а тим новим міністром без портфеля, якого здивовано оглядали, був Олександр Ковалевський. Мало того, коли обговорювали справу відозви до народу, чи народів прем'єр звернув увагу Ради, що тепер є в складі літератор (указує на Ковалевського), який цю відозву вистилізує. Ніковський сказав Саліковському після цього, що він думав дотепер, що вони оба з Саліковським літератори, але коли й це їм відняли, так питається, що вони після цього собою являють.

А тепер сумне! Вчора прибула панночка, яка 10 днів тому виїхала (вийшла) з Києва. Оповідає вельми сумні речі! В Києві дикий терор, українське слово зовсім заборонене, ніяка інституція українська не працює, бо всім заборонено та не мають грошей, одна лиш Академія Наук завдяки Кримському ледве проявляє тінь життя, але й їй не дають ні гроша на існування. Всяка допомога (кооперативами)

* Справи громадські (лат.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 515

громадянам неможлива та й заборонена, всі живуть в страшній нужді, випродали вже все, надії на майбутнє ніякої. Київ пустий, ті що залишились, бажали б теж втікати, але тепер не випускають з Києва. Сергій Олександрович [Єфремов] на селі, про Стебницького не відомо нічого, Ніковського діти страшно бідують, бабушка випродала вже все, та й нічого не залишилось до життя.

Левко живе тут. Ми поки що сидимо теж тут, не знаю чи пробудемо тут зиму чи ні. Єреміїв написав з Італії, що Вас вже нема в Карлсбаді, а що Ви в Відні, <...> цей лист залежався. Напишу Вам скоро та багато нового. Тут Марголін, Василько, був Мацієвич, але вже поїхав. Щиро вітаємо Вас та Юлію Миколаївну.

Правдиво <...> Вам Лукасевич.

[В. Королів (Старий) — Є. Чикаленку]

12.ХІІ.1920.

Любий і високоповажаний Євгене Харламповичу!

Несказано обрадував мене Ваш листочок. Я вже давно хотів був написати Вам, та — по правді скажу — боявся Вашої відповіді. Після тих сумних подій, що сталися, було б дуже тяжко читати ще й грізно-меланхолійні рядки, яких я міг од Вас очікувати. Бо ж Ви знаєте, як я Вас поважаю й важу. Тим-то, коли од Вас прийшла сьогодні картка, навіть боявся до неї доторкнутись. А тим часом, вона далеко не така безнадійно-одчаянна, як навіть Ваші попередні листи. Цілком тримаюся й я тієї думки, що наша справа тепер тільки робить шлях. Але ж робить не тим малонадійним способом, що було п'ять років перед тим, коли в російському болоті копошилося кілька десятків нереальних фанатиків, а робить його руками великого числа людей, що вже здебільшого реально запалились новою для них ідеєю. Коли десятки років перед тим українська праця була добровільним мученичеством в моральному й матеріальному смислах, то все ж таки тепер для багатьох і багатьох вона давала повноту духовного життя, а багатьом дала змогу зазнати таких розкошів, про які їм навіть в московських казках не доводилося вичитувати. От же, мовляв, ідеї донкіхотовські для багатьох зреалізувалися, прищепилися. А перемагають не люди, тільки ідеї.

Отож, прикладаючи ті теоретичні міркування до особистого практичного життя, ми сидимо в своїй тимчасовій

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 516

дірці й дряпаємо помаленьку, в надії, що колись, не сьогодні, так за рік, за три, за п'ять, щось зміниться радикально в головах людських, а ми собі тоді скажемо: не стратили сьмо часу, як було в період проклятої війни*, коли мало не вся моя українська праця була в тому, що я грав [у] пульку в українському лазареті.

Одне прикро, що доводиться витрачати багато часу на всякі матеріальні комбінації, щоб забезпечити собі матеріальні, тобто чисто животні потреби. Пригадуючи напівжарт Винниченків [Володимира Кириловича та Розалії Яківни], що ми з Вами представники двох родів української буржуазії, тепер чухаю голову, що не зробив по-буржуйському і не забрав з собою вироблених грошей. Ну, та якось чоловік мусить викручуватись. Зате принаймні нема часу на всякі психологічні реакції: завше перед тебе стоїть якась нагальна праця, що її треба, конче треба поробити. Отож від тягання дров та всяких комерційних комбінацій, перехожу до машинки й тюкаю регулярно до півночі просто в ухо жінці. Бо не пощастило нам з помешканням: холодна, літня будова, й мусимо товктися тільки в одній хаті, яку з гріхом наполовину можна протопити. Жінка бігає на базар, а потім варить обідати й тільки увечері, покінчивши господарські праці, присідає до столу. Внаслідок холодного помешкання відзивається старий земський ревматизм, що також примушує поспішати з писаниною, поки ще в руках крутить не настільки, що неможна ними працювати. І, не зважаючи на все це, почуваєш, що можна й варто жити, бо не тільки є надія, що колись переможе ідея, а ще й думка про друзів-киян та інших, що конають в тім пеклі, говорить, що нарікати на свою долю гріх.

Між іншим, дуже мене засмутила звістка, що знищено Диканьку. Надто старі були мої батьки, щоб тікати. Шкода буде й Діхтяря, доброго й корисного робітника, який, певне, також не кинув старих. Але в такий час можливі всі можливості. Отже, Ви пишете, що навіть Вашого крамольного дома й досі не знищили! Може якось і мої врятувалися...

Не тішить мене Ваш намір перебратися до Відня. Боюся я, що попсують Вам там наші соотечественники й так не дуже міцні Ваші нерви. Вже, коли Ви віддаєте перевагу великому містові, то краще Берлін. Принаймні можна бачити німецький імпонуючий порядок, ніж ту "Кузіше-Мутер", що показують наші братця один одному у Відні...

* В. Королів має на увазі Першу світову війну. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 517

Шукав я по всіх усюдах нашого приятеля Гасана. Довго не було жодних звісток. А це два дні перед цим прийшла з Відня спішна телеграма, підписана "Швестер Вольська (!)", що лежить він десь в лікарні хворий. Шкода хлопця. Чого доброго — промарнує нагоду взяти участь в міжнародньому авіатичному конкурсі на переліт довкола світа...

Що ж Ви поробляєте? Напишіть колись мені довшого листа, як минає Ваш день, що робить Юлія Миколаївна, взагалі, як Ви там натуралізувалися?..

А коли будете їхати до Відня, то на цей раз не відмовте заїхати до нас бодай на хвилинку. Табір лежить на дорозі між Прагою й Віднем. Там треба злізти, заявити припинку (або ще краще брати квитка тільки до Табора), спитати на двірці "вратного" (портьєра) Ждарського, а він Вас посадить в Бехинський трамвай, що за годину з чвертю в теплому вагоні довезе Вас до Бехині. Ми наперед відберемо від Вас звістку, що будете тоді, а тоді й зустрінемо Вас на двірці, приготуємо Вам по сусідству теплу хату з двома ліжками, нагодуємо борщем та варениками. Тільки додам: останній тиждень грудня ми будемо в Празі.

А поки що бувайте здоровенькі. Ще раз дякую за картку. Я й моя жінка щиро Вас вітаємо обох.

Ваш серцем В. Старий.

18.XII.1920. [Карлсбад].

В. К. Винниченка не пустило австрійське правительство до Відня, і він мусить лишатись тут, хоч товариші його — комуністи — роблять всі заходи, щоб добути йому дозвіл, бо він потрібний у Відні при редакції "Н. Доби", яка тепер завзято бореться з політикою російських комуністів на Україні, яку підтримують берлінські українські комуністи на чолі з Вікулом, дуже симпатичним і солідним діячем, сином покійного свідомого священика о. Вікула.

Але писання "Нової доби" нікого не цікавить і не обходить, а тим паче російських комуністів, бо пишеться на українській мові, якої крім українців-емігрантів за кордоном ніхто не знає, а на Україну до українського народу большевики її, натурально, не пускають. До мови української большевики так само ставляться, як і царські чорносотенці, тільки чорносотенці називали її "языком Грушевского", а большевики називають "Петлюринским языком". Винниченко оповідає як факт, що большевики опитують на Україні селян: — "На каком языке хотите школу, на русском или петлюринском?"

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 518

Та сама історія, що й за царського самодержавія, але тепер замість царя і царської бюрократії Росією править купка большевиків з большевицькою бюрократією. А народ так привик до гніту, так мало в нього розвите почуття самоврядування, що кориться большевицькому самодержавію так само, як корився царському, тільки на Україні селяни ще ворушаться, повстають проти аграрної політики большевиків, яка не признає приватної власності на землю, до якої споконвіку звикло наше селянство.

20.ХІ.1920. [Карлсбад].

В газеті "Вперед" [ч. 286] надруковано листа Берлінського посольства Української Народної Республіки до бувшого гетьмана Скоропадського з проханням, щоб він приклав своїх стараннів для того, щоб Ліга Народів прийняла в свій склад і Україну.

Якось не віриться, щоб це було правда. Уряд, який скинув Скоропадського, розвалив державність, яку той наладив з поміччю німецької сили, тепер звертається до нього за поміччю. Що це — безглуздя, нахабство? Висікти себе отак публічно! Не думаю, щоб це було зроблено за згодою Петлюри та його міністрів; коли це лист правдивий, то, певне, його на свій страх і по своїй ініціативі послав заступник берлінського посла молодий Смаль-Стоцький.

В тім же числі "Вперед" надрукований лист хліборобів-державників до Скоропадського з тим же проханням, підписаний Липинським, Шеметом, Скорописом та Тимофієвим. Але це не вражає, це цілком натурально, бо хлібороби досі вважають його головою Української Держави і не признають уряду Петлюри.

23.ХІІ.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа д-ра Б. Матюшенка, який малює останню катастрофу і становище уряду У.Н.Р.

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

16.XII.1920.

Berlin W 50, Geisbergstrasse. 22

Високоповажаний та дорогий Євгене Харламповичу!

Давно вже я не писав до Вас, та й од Вас також давненько не маю вісток. Оце тиждень як повернувся я із поїздки до Галичини — був у Львові і в Тарнові, переїздом був і в Варшаві. Вся ця подорож тривала тижнів три, всього, що бачив і чув під час

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 519

її, не оповіси, але хоч головнішим мені хотілося б поділитися з Вами. Приїхав я до Львова 21.XI, через день після переходу української армії через Збруч. До Львова стали появлятися різні поодинокі люди — військові, урядовці, біженці. Із оповідань їх можна було скласти картину катастрофи. Виглядала вона в загальних рисах так (після я доповнював, очевидно, перші враження балачками з багатьма ще людьми).

11.XI. Українська армія мала розпочати наступ. Перед тим відбувалися всякі наради і паради, взагалі, кричали про наступ багато. Большевики, розуміється, прекрасно се вже знали, тим більше, що в рядах української армії було багато козаків, набраних із взятих в полон большевиків. 10.XI в Могилеві-Подільському справляли іменини командира дивізії (властиво, навіть групи) Вдовиченка. Весь командний склад групи був там. Туди ж мав приїхати Петлюра, і багато домів в Могилеві були убрані його портретами і т.п. Але їдучи 10.XI. туди, він по дорозі вже, в Мурованих Куриловцях, зустрів в паніці одступаючі обози і частини. Большевики вдарили на цю групу Вдовиченка, вдарили в найбільш слабке місце її, вискочили кавалерією в пусто-порожнє, без всяких резервів, запілля, і фронт покотився.

Ще казали мені військові, можна було б якось залатати прорив, але тут сказався головний дефект: брак набоїв. Наші війська мали російські винтовки, набоїв для котрих не могли дати і поляки, бо не мали самі. Сподівалися, що як почнуть наступ наші, то захоплять патрони у большевиків, аж тут вийшло не те, ініціатива перейшла до большевиків. Получилося те, що, наприклад, кулеметна дивізія, що мала більш 150 кулеметів і при достатній кількості набоїв могла представлять велику силу, без набоїв перетворилася в тяжкий обоз.

В цей момент прориву на півдні група, що була вище на півночі, була проскочила вже під Вінницю і Жмеринку, але, опинившися в такім положенні, що з боку і ззаду від неї оказалися большевики, мусила податися назад.

Завдяки "скоропалительности" прориву Кам'янець мусили евакуювати. Після 14-19 листопада, Омелянович-Павленко старався, зібравши до купи всю свою армію, вийти в свою чергу в тил просунувшимся большевикам. Але це йому вже не вдалося по різних причинах: і знов таки тому, що не було набоїв, і тому, що поляки, виконуючи умови прелімінарного миру, почали відходити на демаркаційну лінію і тим одкривали ліве крило армії, і тому, що "союзні" російські отряди Пєрємикіна і Яковлева не виконували на-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 520

казів, а сварились лише між собою і намагалися один-одного переарештувати. Словом, після тяжких боїв, які велися майже виключно на шаблях і багнетах, українська армія була збита до купи в районі Чорний Остров-Волочиськ і 19.ХІ. почала переходити через Збруч.

Перейшло всього тис. коло 30, по данних штабу нашої армії. Розташувалися вони спочатку в районі Підволочиськ-Тернопіль по селах, після стали їх перевозити, обеззброюючи, забираючи більшість майна, до різних таборів, де вони зараз і находяться. Обози великого урядового майна в цей час йшли од Кам'янця через Гусятин і Скалу на Борисів і Чортків. Урядовці [йшли] пішки, як також і безліч різних втікачів. Зараз із Кам'янця і всього того терену втікло все, що тільки могло ходить. Всі ті, що раніше при всяких режимах оставалися на місці, тепер, після кількох місяців большевицького режиму, втікали. Скільки мені довелось після побачити у Львові і в Тарнові людей, яких я два роки не бачив! І то не тільки інтелігенцію, але й робітництво, наприклад, всі правління кам'янецьких професійних спілок, багато жидівства і пр. Приватні люди "розсосувались" по Галичині, хто куди міг, урядові — одсилалися потягами: уряд і чол. 200 урядовців <спрямували> до Тарнова, решту урядовців — до Ченстохова. Там вони і зараз. Як живуть в Ченстохові — не знаю; а в Тарнові бачив. Не інтерновані, живуть собі вільно, деякі установи фукціонують як міністерства закордонних і внутрішніх справ, але загалом, розуміється, умовини дуже кепські, безправні. І ся безправність, непевність положення найбільше всіх непокоїть, воліли би і гірше, але щось певне знати. Добиваються сього від поляків, але даремно. Поляки і самі не знають, що їм робить зо всіма цими рештками УНР: одпихнути їх зовсім і інтернувати не рішаються, — ану ж, знову відновляться військові операції з большевиками, тоді можуть ці петлюрівці знову стати в пригоді, — поводяться добре, також бояться, щоб із-за цього не зірвалися переговори в Ризі, а миру вони страшенно прагнуть, з огляду на своє внутрішнє, особливо економічне, становище. Отак невиразно і стояла справа, як я виїздив із Тарнова. Не чути, щоб за сі дні щось нове сталося.

Бачив я Петлюру, бачив міністрів. Розгубленість, все шукають, на кого б "зробити ставку", чи на Англію, чи на Францію. Живуть, розуміється, надіями — чи на те, що знову большевики воюватимуть, чи з Польщею, чи з Румунією, чи без зовнішньої війни у них всередині заколот почнеться (а судячи по відомостях, які там доводилося мати від людей, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 521

прийшли з того боку фронту, се не виключено) — хоч так, хоч сяк — наша справа, мовляв, випірне, а на це треба зберегти армію. Про це більше всього вони зараз і дбають, але щось "ауспіції несприяючі". Серед командного складу армії настрій недовольства, настрій антипетлюрівський, почасти має місце гетьманська орієнтація з різними варіантами: і Скоропадський фігурує, і Вишиваний, і Шелухин як голова держави, а Омельянович-Павленко головнокомандуючий — різно говорять. Але більше всього доводиться чути такі заяви: "Ми не антипетлюрівці, але ми не хочемо бути петлюрівцями, чи павленківцями, чи махновцями — ми хочемо бути армією УHP, а не <...>." Так заявляє і сам Павленко, такі заяви робили військові і на нараді 7-8 листопада в Ялтушкові, де брали участь Петлюра, уряд і весь командний склад армії. Там військові поставили ультиматум, щоб до 3-х днів були прийняті закони про скликання передпарламенту і про політичну амністію. Уряд був також за це, Петлюра був один проти. Тож після катастрофи він згодився підписать закон про передпарламент і про т. зв. Тимчасову Конституцію, властиво про розмежування влади (що він не має права втручатися в справи окремих міністерств поза міністром, в справи армії по-за командуючим т.п.). Тепер будируючі настрої командного складу армії, як я чув, ніби трохи стихли, але зате, і це важніше, — зростає недовольство в масі війська. Ці настрої під впливом тяжких умов таборового життя, очевидно, тільки зростатимуть і коли б поляки заключили мир з Совєтською Україною, вся ця маса посуне, розуміється, на Вкраїну. І поляки самі не дуже-то проти цього, бо годувати десятки тисяч зайвих ротів їм не дуже хочеться.

Отаке, в загальних рисах, становище там.

Все ж, хоч і в дуже обшарпаному вигляді, але центр цей унрівський існує. І доки він фізично існує, він буде намагатися і "ділати". При тих же тенденціях на "рішучі ставки", про які я згадував, він при сьому діланні може "іменем УНР" наробить ще чимало лиха. Тому виникає необходиміть взяти цей центр під якнайбільший громадський контроль. Кинути його зовсім на "произвол судьбы", оскільки коло нього находяться тисячі урядовців, десятки тисяч війська, а, значить, разом тисячі свідомих українських громадян — не можна. Залишити його в теперішнім стані — також не можна. Зараз разом з цим урядовим центром і армією, разом з бувшою вже раніш еміграцією по-за межами своєї території знаходиться майже все, що в тій чи іншій формі боролося останній час за ук-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 522

раїнську державність. (Те, що осталося на Україні, в силу обставин зовсім пасивне політично в смислі націоніонально-державної боротьби і в рахунок сьогодні входить не може). Отже, потрібна остання спроба консолідації всіх національно-політичних елементів, що стоять на грунті УHP, себто незалежної демократичної держави. Коли неможливо здійснити зараз сю консолідацію, то тоді взагалі треба скласти зброю і признати, що на теперішньому ступені історичного розвитку ми нездатні вибороти свою державу. Але щоб побачити це наочно, треба якимсь реактивом виявити остаточно ступінь нашої роз'єднаності resp. консолідація, потрібна спроба утворення представничого тіла, яке стало би над петлюрівщиною. Коли незалежні технічні перешкоди не дадуть можливості це утворити — інше діло; буде видно хоч українське змагання до цього, змагання виявить, що не лише одна купка людей з Петлюрою на чолі веде боротьбу за українську державність. Та про це багато треба було б говорити. Мені хотілося тільки подати Вам деякі думки, які між іншим лягли і в основу резолюції нашого Центрального Комітету від 28.ХІ., які Ви певно читали у "Впереді". Резолюції ці зустрічають критику з різних сторін, ми і самі не вважаємо їх бездоганними, але інших гасел зараз не подаси. Шлях здобуття української державності методами Вол. Кир. ще більш утопічний. Більш зрозумілою для мене являється позиція "спуститися на дно" до більш слушного часу, себто писати, читати, видавати різні книжки, підручники тощо. Можливо, що цим лиш і прийдеться обмежитися якийсь час, коли всі спроби активної політики не вдадуться. Ну годі, стомив вже, певно, Вас своєю балачкою, та й час пізній, піду вже спати.

Пишіть, Євгене Харламповичу, як живете, як здоров'я Ваше, які настрої і думки? Тим часом, всього доброго! Щиро вітаємо Вас і Юлію Миколаївну.

Ваш Б. Матюшенко.

Левка Вашого в Тарнові не бачив, він кудись виїздив як раз. Бачив там Лукасевича. Живе тихо, в політику не втручається, зайнятий писанням медичних книжок.

Сьогодні ж дістав листа від В. К. Короліва, з якого видно, що М. К. Садовський хотів би приїхати з рештками своєї групи за кордон. Але В.К. справедливо каже, що з таким складом М.К. тільки осоромиться перед

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 523

Європою. Очевидно, ця подорож не складеться, бо й грошей на це нема. Королів натякає на обіцянку Винниченка позичити мені грошей, але В.К. сам тепер в скрутному становищі, бо "Дзвін" не може нічого продати, а тому й грошей не має. Виїжджаючи в Московщину, В.К. зробив мені пропозицію бо сподівався, очевидно, улаштувати і транспорт книжок на Україну, але довелось і самому тікати назад, а большевики тепер і не пустять книжок українських на Україну, хоч би й налагодився транспорт, а коли й пустять, то посилати їх туди тепер не можна, бо там монополізована книжна торгівля і ціни на книжки назначають дуже низькі, так що вони не окуплять видатків на видання їх тут.

[В. Корольов (Старий) — Є.Чикаленку]

19.ХІІ.1920.

Любий Євгене Харламповичу!

Тільки що одібрав листа од Миколи Карповича зі Львова. Під гнітючим враженням, що зробив він на мене, негайно пишу Вам.

Пише: решти трупи, що опинились у Галичині, голодують, "я задумав сяк-так зорганізувати й повезти за кордон... Може б можна було дістати хоч невеличку грошову допомогу й позондірувати грунт у Празі." А далі: "все те, що колись купчилось гарного, роспорошилось". А далі каже, що з ним Лебедева, Іванова, Левитський та Борисоглібська...

Просить якнайскоріше йому допомогти. Ви знаєте, що віддав би йому, що маю, але нічого не маю. Ніде дістати не можу. Отож пишу Вам і тільки з тих мотивів, що Ви колись казали, що Вам і ті, й ті зробили пропозиції дати позику. Я розумію, що Ви для себе її взяти не могли. А чи не можна було б змінити адресата? Може б при Вашій помочі щось дали йому.

Особисто я думаю, що треба було би його відмовити від тої ідеї — з зазначеними слабшими (окрім Борисоглібської) співробітниками їхать яко трупа. Шкода було б провалу й скандалу страшно, бо то ж таки — Садовський! Але коли б Ви особисто йому написали й умовили самого приїхати з тим, щоб відпочив, писав мемуари і т.д. Кілька день я написав у Варшаву й просив, щоб відтіль подали йому ту думку. Хай би жив з Вами, або з нами. За 5 день буду у Празі, але знаю наперед, що нічого не зроблю: ніхто нічого не має. Театра

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 524

скільки-будь пристойного не знайдеться, виступати в якомусь балаганчику — буде просто ганьбою великому імені.

Може б ще можна було щось зробити з Угорською Україною. Там є 17 голодаючих співаків від Кошиця. Але я не знаю — чи згодився б Микола Карпович з ними з'єднатися до спільного голодування?

Взагалі — надзвичайно стурбований я тим листом й звертаюсь до Вас за порадою, а також прошу йому негайно написати по адресі: Львів, Підваллє, ч. 7 помешк. 5 профес. Огоновського. Сам пишу також в тім дусі, що зазначив вище.

Дякую за Вашого листа. Ваш В. Старий. Вітаю Ю.М.

26.XII.1920. [Карлсбад].

Наступили свята, хоч ще й не наші, а серце стискається, як згадаєш про Україну, про своїх дітей, що лишилися там. Газет сьогодні не розносять. Піти нема до кого, бо Винниченко несподівано заслаб на ангіну, у нього t° вночі вчора була 40°С. Раптом принесли листа від Гасенка, посланого експресом. Сумне враження навів він на мене, бо Гасенка я люблю як рідного сина. Хто знає, чи викрутиться він на цей раз? Не бережеться він зовсім, а з його хворобою статечні, обережні люди живуть до старості. Якби його жінка така, як Розалія Яковлевна, яка доглядає Винниченка як мати, як сестра милосердна, а до того вона ще й лікар. А Гасенко женився на якійсь міщанці, яку, натурально, скоро покинув, і ніяк йому не щастить тепер зійтись з путньою, люблячою жінкою.

[Гасенко — Є. Чикаленку]

Відень, 20.ХІІ.1920.

"Парк" - санаторій Wien-HüHeldorf

Vinzenz Hessgasse, 29

Любий Євгене Харламповичу,

Оце лежу в санаторії ще в ліжку і пишу Вам декілька слів.

У мене місяць назад хлинула кров горлом в досить серйозному масштабі. Тому я Вам і не писав нічого, бо не знав чим все це скінчиться, а турбувати дурно не хотів. От тепер, коли я вже поправляюся, хоча ще ноги мої мене не тримають, я і поспішаю, в першу чергу, сповістити Вас про це власноручно.

Мене страшенно обрадував лист Юлії Мик.; я рвався весь час сам писати, але, на жаль, Гасенко-фізичний цілком не рахується з Гасенком-психічним, і я досі не міг.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 525

Правду кажуть німці: "життя людське подібне дитячій сорочці: коротке і ... спаскуджене".

Держави нема, батьківщини нема, хати нема, школи нема, легень у мене нема, притулку нема, а натомість того є надії на щось і туберкульоз двох легень.

Мало для такої гарячої людини, як я.

А в решті решт: "марна марнота і все марне". Тільки неприємно так лежати невідомо для чого.

Хоч може щось з цього й вийде? Хто знає.

Вітаю Вас щиро.

З туберкульозним привітом,

товариш Гасан Паша.

Привіт: Всім! всім! всім! А також і Винниченкам [Володимиру Кириловичу та Розалії Яківні].

Прикладаю ще листи Галі від 24.ХІІ. та Вікторії від 20.ХІІ. для характеристики умовин емігрантського життя.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

24.ХІІ.1920. Uhlandstr. 32 III Berlin

Дорогий батьку,

Оце вже напевне чула (від Марголіна, який недавно повернувся з Тарнова), що твій чемодан і шуба таки у Василька. Чи він тобі їх пришле, чи сам привезе — не знаю. За словник Уманця я була б тобі дуже вдячна. Від Левка щось нічого не чуть, але переказував через багатьох людей, які звідти приїжджали, що приїде неодмінно. На наше Різдво, коли ти ще будеш в Карлсбаді, і коли Левко приїде, то ми б приїхали до тебе на 1-2 дні. Я думаю, в твоєму отелі можна на 2-3 ночі знять кімнати, щоб не стіснять тебе, напиши про це.

Про аванс тобі, я так і не зважилась спитати у [Смаль]-Стоцького, бо все ждала Василька, а він щось не їде. Кажуть, він саме визволяє якісь гроші в Будапешті, то як визволить, то буде аванс, тоді, може, справді переїдеш до Відня, там, можливо, що краще, ніж в Карлсбаді з боку товариства, але буде другий контраст — там, кажуть, здорово можна зіпсувати нерви в емігрантському болоті. Тут уже краще з цього боку.

Піснячевський (він оце був тут 1 тиждень) питав мене, чи твої мемуари тут, бо він начебто хоче видрукувати їх, не знаю, чи в "Волі", чи окремо. Я, не знаючи, як ти з ним

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 526

(мені Порш, чи хтось інший переказував твої "епітети" для Піснячевського), сказала, щоб він до тебе сам звертався.

Як твоє здоров'я, чи вертався знов до води. А в Бадені, під Віднем, теж якісь води є, на жаль в Берліні нема вод, але є добрі санаторії.

Бажаю тобі всього найкращого

Галя.

[О. Скоропис-Йолтуховський та В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Аспанг, 20.XII.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Наближаються свята, і то всі разом: народжується Христос, Ви і Вікторія*!

Щиро здоровимо Вас і бажаємо Вам, щоби минулося нарешті те страхіття, що руйнує наш край, щоби Ви могли в щасті, здоров'ї повернутися на рідну землю!

У нас тут все гаразд. Зима стоїть гарна. Дров досі доставали так, що вже не мерзли, можна й писати; хоч хата й по-дурному, як на зимовий час, побудована, і треба багато палити, щоби тепло було, бо й груба чавунна і димить.

Пишете Ви, що коли Винниченко переїде з Карлсбада, то й Ви переїдете. Я думав вже, що Винниченко і після історії з Дятловим роздумав переїздити до Австрії й сидітиме там, де його не чіпають. Хоч і то правда, що ні про що певне тут теж говорити не приходиться. Хоч тепер взяла в парламенті і в уряді уміркована права течія гору, все ж ні твердого, ні особливо ясного курсу не помітно поки що. Газети всі переповнені побоюваннями якоїсь катастрофи. Що і як воно буде — годі сказати. Одно лиш певне, що все дорожіє та дорожіє. Як взірець прикладаю тут наш готельний рахунок. Це той самий готель, в якому ми торік за кімнату платили 16 крон денно і не було ніяких надбавок. А тепер полюбуйтеся на цифри**. У мене було чимало біганини і ми, тікаючи од віденських цін, не встигли заглянути до Гасенка, бо цей готель далеко лежить.

Завтра їду знов до Райхенау, і дуже можливо, що доведеться ще раз поїхати "на пару днів" до Німеччини.

* Є. Чикаленко народився 9(21).12.1861 p., а Вікторія — 11(23).12.1885 р. — Ред.

** Рахунок в матеріалах щоденника відсутній. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 527

От і всі наші новини з аспангського хутора. Може, у Вас є що цікавіше? А поки що — ще раз всього кращого, а, головне, здоров'я!

Щирий привіт Юлії Миколаївні й поздоровлення з святками.

Ваш /Підпис/

Вітаю і я тебе, батьку, з днем народження і з іменинами і бажаю всього найкращого!

Ми якось ще живемо, але хтозна-як буде тут далі: дорожнеча неймовірна, — гроші нічого вже майже не варті і, правда, певно побоюються не дарма якогось краху, бо далі так іти неможе. Добре тілько тим людям, які чужою валютою гроші мають, а нам і всім тутешнім скрутно доводиться.

Чи виберетеся то Левко з Польщі, чи посадять і його "приятелі поляки" десь до бараку.

Кілько це ми Різдв вже дома не були? Так йдуть роки за роками, і не видко якось і змоги вернутися. Що то там мама та хлопці? Як то їм святкуватиметься? Може, що почуєш знов, то пиши — все веселіше.

Коли знаєш: що тоді і тоді вони були ж благополучні. Ну, прощай! Всього кращого! З Святами! Може, вже на той рік будемо вдома.

Вітя.

28.ХІІ.1920. [Карлсбад].

Прикладаю ч. 43 "Н. Доби", в якому надруковано розпорядження Раковського під заголовком "Терор на Україні"*.

Страх мене бере за моїх хлопців! Це буде чудо, коли вони вціліють при таких умовинах життя в селі тепер на Україні. Кононівка при самій станції, а значить, раз у раз під доглядом начальства, яке безмірно страшніше за царське. Тоді можна було сподіватись, що по доносу арештують, подержать якийсь час і або випустять під надзор, або зашлють кудись в ссилку, коли справді донос має якісь дані. А тепер? Досить комусь заявити "чрезвичайці", що живуть в своїй усадьбі бувші поміщики, та ще хто(!) — Чикаленки, тобто українські шовіністи, а значить, контрреволюціонери, що готують або навіть співчувають повстанням проти "советской" влади: або розстріляють, або посадять за-

* Документ у матеріалах "Щоденника" відсутній. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 528

ложниками і потім розстріляють. Хоч селяни ставляться добре до наших, але в селі раз у раз найдеться якийсь незадоволений, ображений, або просто злобний чи зависливий, що зробить донос і кінець! Тим паче, що є розпорядження, щоб висилити всіх бувших поміщиків з сіл, а наших досі не виселили з усадьби, а там-же є майно, яке збиралось десятки років. Помимо мебелі, обстановки є маса білизни жіночої, постельної, одежі, а це ж тепер великий соблазн! Коли арештують або тільки виселять з усадьби, то цього ж всього не заберуть наші, значить можна награбувати або поділити гуртом і т.д. А на це багато знайдеться охочих, а значить за донощика не тяжко. А, може, мої хлопці, після такого розпорядження виїдуть з села в город, бо там вони не так будуть помітні. Петрусь, може, десь в кооперативі примоститися та й Івашка, може, хоч за кур'єра примістити, а там навіть посильний дістає пайок, то не загине з голоду. Ой, Боже, Боже! Як тяжко отаке все передумувати, переживати.

Ссылки на эту страницу

1	Именной указатель к "Воспоминаниям" и "Дневникам" Е. Х. Чикаленко [Іменний покажчик до "Спогддів" та "Щоденників" Є. Х. Чикаленко]
2	Чикаленко, Евгений Харлампиевич [Чикаленко, Євген Харлампійович] - пункт меню

История Полтавы

Дневник (1920)

Ссылки на эту страницу