История Полтавы

Дневник (1907-1917)

• 

Подробности

Просмотров: 86595

Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917)

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). – К.: Темпора, 2011. – 480 с.

Опубліковано у форматах .djvu та .pdf на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

ЗМІСТ

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 15

ПЕРЕДМОВА

Я вже казав у передмові до моїх "Спогадів", що в щоденнику своєму я записував тільки частину того, що я переживав, а головного, чому я поза справою видання "Ради" віддав найбільше уваги і праці – діяльности нелегального Товариства українських поступовців (ТУП), я не міг записувати, боячись, щоб щоденник мій не попав у руки жандармів і не нашкодив людям і мені. Так само не записував я майже нічого, що траплялося втішного, позитивного в нашому житті і поза діяльністю ТУПу, а сідав за щоденник тільки тоді, коли мене щось обурювало або наводило на мене сум, а тому щоденник мій вийшов однобічний. Тепер, друкуючи його, я вже не можу відновити в своїй пам'яті в деталях діяльности ТУПу і взагалі тодішнього нашого життя і залишаю щоденник без змін, так, як він у мене записаний, тільки додаю подекуди пояснення, друковані стислішим шрифтом [у публікації виділено фоном - Т.Б.]. Записане мною за той час тепер видається мені дрібним у порівнянні з тим, що я записав після 1917 року, але з того дрібного зернятка виросло велике дерево Української Державности.

Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі.

Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця з надр землі.

Є. Чикаленко

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 16

1907 рік

Грудень, 1907 року, Київ,
Маріїно-Благовіщенська вул., ч. 56

З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував я переважно те, що торкалося газети "Рада". Описавши життя першої щоденної української газети за перший рік її існування, я постановив собі записувати, коли буде змога, головні події з мого життя й далі. Натурально, при сучасних обставинах не все можна записувати, що робиш і навіть що думаєш, а все-таки буду записувати хоч те, що можна. Може, воно здасться будучому історикові відродження української нації.

Життя газети за цей рік пройшло тихо, мирно, без особливих інцидентів, коли не рахувати того, що редакцію нашу трусили і штрафували стільки разів, що я вже й лік загубив. А це відбивається головним чином на внутрішнім стані газети – на відносинах з співробітниками. Доводиться дуже фільтрувати, цензурувати статті, а автори ображаються, гадаючи, що чим гостріше написані їхні писання, тим вони цікавіші, і не думають про те, що це лягає тяжким "бременем" на фінансове становище газети, яка їм дає заробіток.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 17

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 18

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 19

З позаредакційного життя відмічу такі факти, що виразно свідчать про умовини нашого існування.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 20

Не пам'ятаю вже, якого місяця і дня, приходить до мене околодочний * і якось таємничо каже, що пристав ** наказав, щоб я негайно звільнив свого двірника ***.

– За що, з якої причини? – здивовано питаю.

– Я й сам не знаю, але пристав строго наказав мені допильнувати, щоб його не було.

– А коли я його не звільню?

– То поліція вишле його адміністративним порядком з Києва, без права вертатися.

– Але зараз я не маю нікого на заміну, – кажу.

– Поговоріть з приставом, а я нічого не можу зробити.

Коли околодочний пішов, я розказав двірникові, Петрові Штанькові, про наказ пристава і почав допитуватись в його, що таке трапилося, що за причина.

Переляканий, побілілий Петро оповів, що скілька ночей підряд коло наших воріт, на лавочці, сиділи якісь люди і, лускаючи насіння, насмічували коло воріт. Він їх почав нагонити, але вони не слухались, тоді він узяв та й зняв лавочку. Побачивши це, вони, погрожуючи, сказали йому: "Попомниш ти нас!"

– Це, певне, були шпиги, – додав стурбовано Петро.

З приставом нашого участку (бецірку) Ворончуком я знайомий ще з 1905 року.

Цікаво, як сталося це знайомство.

Коли Левко мій **** піддужав після операції простреленої руки, товариші його гімназисти зробили з приводу того вечірку. Тільки що вони зібралися в квартирі товариша Богонкевича, як поліція, оточивши будинок, почала дзвонити і стукати в парадні двері. На той стук вибігли в передпокій товариші Левкові, а з другої кімнати – компанія студентів, незнайомих їм, що теж зібралися в другій кімнаті, за якими, як потім виявилося, стежила поліція. Так і заарештовано було обидві компанії разом, душ, може, з тридцять. Сполошився я дуже, коли мене сповіщено про арешт Левка, бо рана його ще не зажила; йому треба було ще ходити в клініку на перев'язки, а в бруднім участку він ще може заразити рану. Приїхав я в Старокиївський участок саме тоді, коли всіх арештованих привели в канцелярію участку. Не бачачи Левка в тому натовпі, я гукнув:

– Ти тут, Левку?

– Тут, батьку! – обізвався на всю канцелярію Левко, що викликало веселий сміх арештованих, а помічник пристава, усміхаючись, каже мені потихеньку:

– Це нагадало мені сцену, як Тарас Бульба вигукнув до свого сина Остапа на площі у Варшаві *****.

* Поліційний офіцер. – (Тут і далі зірочками позначено примітки автора).

** Комісар.

*** Дворового сторожа.

**** Син мій.

***** З оповідання М. Гоголя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 21

І, довідавшись про справу, пораяв мені розказати її по телефону Молчановському, правителю канцелярії генерал-губернатора. Я так і зробив, пояснивши, що тут випадково разом заарештовано дві компанії – студентів і гімназистів, які між собою нічого спільного не мають. Через скілька годин, переписавши, випустили Левка з товаришами.

Оцей помічник пристава і був Ворончук, теперішній пристав нашого Либідського участку. Знаючи, що він уважно читає "Раду" я, поздоровкавшись, звернувся до нього українською мовою з запитанням про причину його наказу за двірника. Він, зачинивши щільніше двері свого кабінету, майже пошепки відповів мені теж по-українському:

– Сьогодні вранці влетів сюди Кулябка, начальник охранки, і, запінившись як скажений, почав кричати, щоб у 24 години не було вашого двірника в Києві, а яка причина – не сказав.

Я розказав про сутичку мого двірника за лавочку з невідомими людьми.

– Так я й догадувався, – каже Ворончук, – що, певне, він чимось не догодив шпигам!

– Та які ж це дурні шпиги, – кажу, – що сидять коло воріт...

– Ви думаєте, що то ваші? Ні, ті, що стежать за вашим будинком, не будуть сидіти коло ваших воріт. Ці, певне, стежать за протилежним будинком, – відповідає, осміхаючись, Ворончук.

– Ну що ж мені робити з двірником? – питаю. Не можу ж я зараз взяти якогось незнайомого чоловіка. Цього я знаю і можу йому довірити будинок, коли ми всі виїздимо на літо в село.

– Знаєте що? Нехай він виїде з Києва тижнів на два, а я донесу, що ми його вислали. А через два тижні, коли шпиги перейдуть собі на другу вулицю і справа з вашим двірником забудеться, він знов може вернутись.

Обурила мене до краю ота самоволя, оте нахабство, з яким охранка вмішується в наше життя, але що зробиш?

Мусів я Петра відпустити на два тижні додому, а на заміну взяв його меншого брата, що вчився кравецтва тут у Києві.

Другий факт.

Одної ночі, коли я тільки що роздягнувся лягати спати, чую дзвінок, один, другий, третій... Що за лихо? Ніхто, крім поліції, в такий час і так нетерпляче дзвонити не буде! Стурбувався я. Питання – чи до мене, чи до кого-небудь з дітей?

І справді, поліція. Входить околодочний з городовими і з понятими * – нашим двірником та нічним вуличним сторожем і, подаючи мені писаний наказ, каже мені одягатись.

Дивлюся – в наказі написано: зробити трус і арештувати мене, не вважаючи на результати трусу.

"Звідки це мені і що за причина?" – думаю собі, одягаючись, а тим часом околодочний взявся переглядати в шухлядках мого стола.

* Свідками.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 22

Одягнувшись, я сказав жінці дати мені подушечку, ковдру, набрав цигарок і почав прощатися з жінкою та переляканими дітьми, що повискакували напіводягнуті.

А двірник Петро, як побачив це, та як заголосить на весь дім, наче на похоронах батька чи матері.

Стисло мені коло серця, і я та вся родина ледве його заспокоїли.

Вийшов я на вулицю, оточений поліцією, а тут околодочний каже:

– Може, ви пішки з городовим підете в участок, а я піду за Грінченком.

Що ж це, думаю, за справа, що й Грінченка арештовують? Значить, не газетна. І мені, признаться, легше на душі стало, що не сам сидітиму.

В канцелярії участку дежурний околодочний відібрав у мене ніж, годинник, гроші, а тим часом привезли Б. Д. Грінченка та В. Страшкевича. Коли ми дивимося, городовий пхає в двері здоровенний клунок, в якому замотано в ковдру матрац з подушкою, і тарабанить прив'язаний бляшаний чайник, а за клунком два городові майже несуть попід руки нашого книгаря В. П. Степаненка, бо він, хорий на табес, не міг сам ходити. Побачивши нас, він весело вигукнув:

– А! І ви тут? От і добре! Разом веселіше буде!

Ми теж жартома відповідаємо йому:

– Ви, певне, й зимувати тут збираєтесь, що з собою стільки майна набрали!

– Я запасливий, не тільки постелю, а й коробку араґацу маю від блощиць, я й вас зарятую.

Але коли пристав довідався, що Степаненко мешкає не в нашому, а в Бульварному участку, то його туди й направили. І знов два городові понесли його до візника, а третій поніс клунок.

А нас трьох повели в сутерени і там замкнули всіх трьох разом в одній досить просторій, але страшенно брудній камері, з широкими, на всю стіну, дерев'яними нарами. Лампа мало освічувала, то ми ще засвітили свічку, що приніс з собою Грінченко і, посідавши на нарах, почали обмірковувати – що за причина нашого арешту? Гадали й так і сяк і все-таки не розгадали.

– Ну, нехай ми з Грінченком – виборці в Думу, але чого ж і Страшкевича арештовано?

Найбільше з нас журився Страшкевич, що по скінченні Духовної академії з великою трудністю добув собі посаду учителя духовної школи в Києві і тепер боявся, щоб начальство не викинуло його з посади.

Пробували ми лягати спати, але коли побачили, яка сила блощиць лазить по стінах та нарах*, то у нас і охота відпала і ми дуже жалкували, що Степаненка з його порошком перевезли до іншого участку; так ми й просиділи до світу.

Цілу ніч ми чули, як замикали в камери п'яних, а з жіночої половини чулися верески проституток. Аж другого дня довідалися ми, що туди посадовили й стареньку Людмилу Михайлівну, вдову Драгоманова, і хвору на туберкульоз костей письменницю Лесю Українку та її молодшу сестру.

* Причах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 23

Вранці я дав городовому карбованця, щоб він заніс додому цидулку в якій я просив прислати порошку від блощиць. Годин у 8 двірник Петро приніс мені сніданок та газети, але в них про наш арешт нічого не було надруковано; ще вони про те не довідалися. Сидячи, я все турбувався за "Раду", бо певний був, що заарештовано і всю редакцію і що на завтра наша газета не вийде. Приніс мені Петро і обід, так само принесли й Грінченкові, а Страшкевич жив самотньо і за ним нікому було поклопотатись, то ми обідали втрьох разом. Надвечір Петро приніс араґацу *, але нам не довелося ним користуватися, бо ввійшов дежурний околодочний і сказав, щоб ми забирали свої речі і йшли в канцелярію, бо нас всіх звільнено з арешту.

Другого дня виявилося, що в ту ніч було арештовано до півсотні українців і не молоді, а все поважного віку людей, але тому, що ні в кого нічого протизаконного не знайдено, то з наказу генерал-губернатора, зробленого під впливом правителя канцелярії Н. В. Молчановського, всіх арештованих випущено.

З усіх арештованих найбільше обурювався М. В. Лисенко, кажучи:

– Пережив я благополучно режими трьох самодержавних імператорів – Миколая І, Олександра II, Олександра ІII, а от за конституції Миколая II дурнісінько посадили! Ну й конституція! Якби нам така конституція, як в Австрії, хоч і свинська, як каже Франко.

А я, наче ображений в найліпших своїх почуваннях, пішов у жандармське правління з докорами:

– Що ж це таке, – кажу полковникові, – ви робите? Ви ж нас соромите перед дорослими нашими дітьми: перше ми, батьки, клопоталися за арештованих дітей та картали їх, а тепер вони сміються з нас!

Він, якось зніяковівши, виправдувався тим, що такі тепер часи неспокійні настали. Але, як я довідався потім, він і не знав про ті арешти, а то все робив Кулябка, начальник охранки, тайної поліційної інституції, яка залежить безпосередньо від міністра внутрішніх справ і ніде, ніколи офіційно не виступає.

Через якийсь час поліція вернула забране у мене листування, але, на жаль, пропав десь зшиток недрукованих ще байок Левка Боровиковського, які мені дали в Полтаві.

Може, околодочний, а може, який жандарм "малорос" зацікавився тими байками і присвоїв їх собі; так я й не міг допитатися, бо околодочний запевняв, що такого зшитку не було в моїх паперах. Та як і доведеш йому, коли поліція не робить реєстру забраних паперів. Так само у мене пропали в Харкові 1884 р. цінні листи Карпенка-Карого.

* * *

Найспокійніше нам, українцям, в Києві жилося за небіжчика генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Кожний з нас певний був, що коли кого-небудь

* Порошок від блощиць.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 24

безпричинно арештують, то проф. В. Антонович чи П. Житецький, приятелі Драгомирова, виручать.

Драгомиров, як я вже згадував у своїх спогадах, хоч не був активним українцем, але, безперечно, мав великі українські симпатії, з якими і не крився ніколи, а хитромудро, наскільки дозволяло йому високе становище, проводив їх у життя. Він, як я вже казав, напосівся, щоб солдати співали українських пісень; виклопотав "Київській Старині" дозвіл на друкування української белетристики; клопотався про дозвіл на видання науково-лопулярних книжок на українській мові для народу і страшенно обурювався, що уряд душить український культурний рух.

Пам'ятаю, що коли в 90-х роках українці врядили в Петербурзі святкування ювілею Д. Мордовця і запросили на те свято М. І. Драгомирова, що саме тоді приїхав до Петербурга, то він ухилився, сказавши:

- Мені, як світському, придворному генералові, треба на це височайшого дозволу, а вони там змішали "єдинодушіє з єдинообразієм" і хотять всі народи Росії підвести під один ранжир.

Багато про Драгомирова оповідають і багато надруковано всяких анекдотів, правдивих і вигаданих. Хочеться й мені записати один факт з його життя, що я чув від І. Л. Шрага і якого ще, здається, нема в друку.

По освяченню поставлених в Чернігові разом двох пам'ятників – царям Олександру II і Олександру III, на урочистому обіді, після всяких офіціальних тостів і промов, М. Драгомиров, своїм звичаєм добре підпивши, почав, плутаючи язиком, говорити в такому тоні:

– От ви, панове, поставили пам'ятники, правда, поганенькі, двом імператорам... царю Освободителю, незабутньому Олександру II, що освободив селян, ввів знамениту реформу судових інституцій, завів самоурядування земське й міське і т. д. Одним словом, відновив Росію... і я розумію, що він заслужив на пам'ятник... Ну, а що зробив його синок, Олександр III? Він усе те поруйнував...

Присутні завмерли з переляку, а губернатор Андрієвський, щоб перервати Драгомирова, наче ненароком, перевернув свою склянку з вином і скочивши, шарпнув умисне обрус так, що тарілки з брязком посипались з стола додолу.

Всі поскакували і тим скінчився обід.

Драгомирова відвезли на двірець до поїзда, а Андрієвський зібрав нараду присутніх, архирея та вищих чинів, щоб обміркувати, що робити?

На нараді постановили, що цього не можна замовчати і треба швидше попередити міністра, бо жандармський полковник все одно донесе. Нарада скінчилася тим, що губернатор Андрієвський того ж дня поїхав у Петербург.

Через якийсь час викликано до Петербурга і київського генерал-губернатора Драгомирова.

Що там було – невідомо, але всім було відомо, що Драгомиров людина дуже розумна і хитра і що його у високих сферах дуже поважають і рахуються з ним, то він якось викрутиться. Так і сталося.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 25

З Петербурга Драгомиров поїхав у свій маєток Конотопського повіту на Чернігівщині, і губернатор, як завжди, виїхав на двірець його стрінути.

На запитання Андрієвського, як здоров'я генерал-губернатора, як йому їздилось до Петербурга, Драгомиров, заклавши руки назад, відповів:

– Дякую, в Петербурзі наказано мені вам руки не подавати!

Сів в екіпаж і поїхав у свій маєток.

Андрієвський мусів покинути посаду чернігівського губернатора.

Колись всемогучого начальника київської жандармерії Новицького Драгомиров так приборкав, що той мусів податись у відставку. Взагалі він припинив самоволю адміністрації в своїм генерал-губернаторстві і нам жилось спокійно.

А от коли я жив в Одесі, то там щодня можна було сподіватись всього найгіршого від самоволі самого градоначальника.

Градоначальником Одеси тоді був адмірал Зелений. Він перше командував панцерником, на якому їздив цар Олександр III, бувши наслідником, і придбав у нього велику ласку, а тому правив Одесою як самостійний сатрап. Будучи на старості літ напівбожевільним, він наганяв страх на всіх жителів Одеси. Про його самодурство ходило багато анекдотів; розкажу один з них, про котрий говорили як про факт, що яскраво характеризує самоволю тодішньої царської адміністрації.

Одного разу, коли Зелений був у гастрономічному магазині (крамниці делікатесів) Дубініна, туди зайшов якийсь добродій аристократичного вигляду і звелів дати собі найліпшого кав'яру. Покуштувавши того кав'яру, добродій сплюнув і, скривившись, сказав:

– Какая гадость! (Яка гидота!)

– Як! – визвірився на нього Зелений. – У мене в найкращому магазині продають гидоту?

– А вам яке діло? – завважив звисока добродій.

– Я – Зелений! – підступаючи до нього, прошипів від гніву градоначальник.

– Ну, так дозрійте (достигніть)! – згорда відповів добродій.

– Арештувать його, сякого-такого сина! – заверещав несамовито Зелений, затупавши ногами.

А треба сказати, що мову свою він раз у раз густо пересипав московською лайкою.

Раптом з'явився околодочний (поліційний офіцер) і, посадивши добродія на візника, повіз в участок (постерунок).

Добродій не протестував і спокійно дався арештувати.

В участку, коли почали списувати протокол і на запитання дежурного околодочного – хто він такий, добродій подав свою візитову картку, на якій стояло – граф Шувалов, камергер Двора його Величности.

Околодочний зблід, скочив на ноги і тремтячим голосом промимрив:

– Ваша світлість, вибачте, я зараз!.. і побіг у кабінет до пристава (начальника постерунку).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р. — 26

Через хвилину там задзвонив телефон, почулась розмова і звідтіль вибіг пристав і стривожено-почтиво промовив:

– Ваша світлість, ви вільні...

– Як вільний? Я арештований!..

– Я, ваша світлість, говорив тільки що по телефону з його Превосходительством (ексцеленцією); вийшло непорозуміння, – відповів ввічливо пристав.

– Яке непорозуміння? Мене звелів арештувати сам градоначальник, і я зостанусь тут. Садовіть мене в буцегарню разом з п'яницями та злодіями!

Пристав побіг у кабінет, знов почувся дзвоник телефону, розмова, і знов вибіг пристав:

– Ваша світлість! Ви вільні... У мене жінка, діти, не губіть їх, ваша світлість! – молив пристав, низенько кланяючись.

– Ну, Бог з вами! – сказав, подумавши, Шувалов і поїхав на телеграф.

На другий день по телеграфу прийшов до Зеленого з Петербурга наказ – просити вибачення у графа.

Вдягнувши парадну форму, Зелений, зціпивши зуби, поїхав у Лондонську гостинницю, але графський камердинер міністерського вигляду сказав йому, що графа нема вдома, хоч Зелений від швейцара знав, що він вдома... Другого дня камердинер сказав, що його світлість сьогодні не приймають.

На третій день Зелений, стоячи в коридорі, чув, як граф голосно вигукнув до камердинера:

– Гони його в шию!

Найбільше Зеленого лютило те, що це чули слуги гостинниці, а значить, знатиме все місто. Це так його знервувало, що він заслаб і подав у відставку, а на його місце градоначальником призначено Шувалова.

Може, через півроку чи більше питаю я одного жида, комерсанта:

– Ну, що? Легше вам тепер живеться, як за Зеленого?

– Що легше, то да! Але тепер дорожче стало і часу більше витрачаєш.

– Як саме? – питаю.

– Тепер, коли є справа і подаси прохання до градоначальника, то він посилає тебе до поліцмейстера, той – до пристава, пристав до околодочного, а надзиратель, коли не даси хабара, посилає к сякій-такій матері. А Зелений, було, відразу пошле тебе к сякій-такій матері і кінець!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 27

1908 рік

20 січня 1908

Сьогодні стрів у трамваї В. П. Науменка.

– Що, – питаю, – цькує вас "Кіевлянин"?

– Еге, хотять з'їсти. Книжний склад "Общества Грамотности" закрили. Вирішили й саме общество закрити, а тепер "Кіевлянинъ" агітує, щоб і гімназію мою закрили. Та-ак, дожилися!

– Справді, дивні часи, – кажу, – настали, коли й ви попали в крамольники (ворохобники)!

– Знаєте, – каже Науменко, – мені тепер згадується анекдот, що колись розказував М. Садовський про бабку, що весь вік чесно дівувала, а в рай опороченою попала.

Отак, – каже Науменко, – і я! Весь вік старався жити в злагоді з начальством, а на старість попав у "неблагонадежні".

3 лютого

Сьогодні був у С. О. Єфремова. Він лежить хворий. Просив його написати статтю про 1-й том Драгоманова, що оце тільки вийшов під редакцією Б. Кістяковського.

Сергій згодився.

Статтю про "Щаблі життя" Винниченка теж обіцяє дати, як тільки видужає.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 28

Слава Богу, наче відносини його до "Ради" знов налагоджуються.

Треба завважити, що він, з самого визволення свого з тюрми якось холодно ставиться до "Ради". Соромно йому покинути її; мабуть, шкода рвати зо мною приятельські відносини, що тягнуться вже більше 12 років.

З другого боку, як побачиться з Грінченком, поговорить, то у нього відпадає охота писати до "Ради". Грінченко і йому, як і всім, розказує, що ми його виперли з газети, що ми й реорганізацію завели в "Раді" умисне, аби позбутись його та Марії Миколаївни, його жінки; що я цілком підпав під вплив М. С. Грушевського, а М. І. Павловський * просто раболіпствує перед п. професором. Само собою, що це не надає йому охоти ставати ближче до "Ради". Він увесь 1907 рік писав до газети якось неохоче. Багато разів мені доводиться ходити до нього, налагоджувати відносини. Часом нічого з того не виходить і я йду засмучений додому. Сергій того ж дня, гляди, й прийде до мене. Очевидно, його мучить те, що доведеться порвати відносини зо мною. Бо я йому кажу:

– Я себе від газети не відділяю – хто ворог нашій газеті, той ворог і мені. Я вважаю газету тепер найпекучішою справою нашою і вимагаю, щоб усі, хто думає так, як і я, піддержували її чим можуть.

Він теж визнає газету найважнішою справою, але каже, що в "Раді" робити не може, бо вона ведеться не так, як треба. Я на це кажу йому:

– Я ж пропонував вам взяти на себе редактування, коли ви вийшли з тюрми, але ви не згодились.

Він каже, що не згодився і не згодиться, бо він мене посварить з багатьма людьми, та й газету поведе так, що її закриють.

– Але ми самі й без вас потрапимо це зробити, а тут ходить про те, щоб газета жила, щоб з'єднала всі елементи однакового світогляду. Я не вимагаю від есдеків, есерів, щоб вони сприяли "Раді", бо вони іншого світогляду, а не розумію, як можуть однодумці байдуже або вороже ставитись до газети через те, що вона ведеться не так, як слід. Я сам знаю, що їй багато бракує: мало робітників, редактор – не досить широко освічена людина, нема виробленої літературної мови і т. д. Але треба всім дбати про поліпшення газети, бо це тепер найактуальніша наша справа!

Після таких розмов він знов почне писати. А там, гляди, побував у Грінченка, то знов набрався ворожого духу.

Яка ж причина, що серце його не належить до "Ради"? Почасти мені це роз'яснив цими днями В. Дурдуківський. Він каже, що Сергія страшенно обурив огляд преси, зроблений І. Франком в "Раді". Франко в цьому огляді сказав, що "Н. Громада" велась погано, не придбала симпатій публіки і тому вмерла.

Я кажу:

– Та Франко ж говорив про покійника!

– А вам приємно було б, якби вашу покійну дитину лаяли? А "Нова Громада" була любимою дитиною Сергія!!

* Редактор «Ради»

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 29

– От де собака закопана! Значить їх – Грінченка і Сергія – одна причина відвернула від "Л.-Н. Вісника" але у Сергія ще нема духу покинути "Раду", бо соромно і шкода рвати відносини зо мною.

З "Л.-Н. Вісником" він порвав офіційно через те, що М. С. Грушевський не помістив його статті, направленої проти І. Франка; скрита ж причина та, що буцімто "Л.-Н. Вісник" своїм переходом сюди убив "Нову Громаду". Але "Л.-Н. Вісник" і Грушевський в смерті "Нової Громади" не винні. Вона нам дала за рік більше 10 тисяч карб. дефіциту і ми вирішили далі її не видавати. Грінченко організував пайове т-во, але Сергія не було (він тоді сидів у тюрмі) і діло не вигоріло. Дивуюся – чого вони обвинувачують Грушевського і бойкотують "Л.-Н. Вісник".

Тим часом я всю енергію вживаю, щоб привернути Сергія до газети. Не тому, що ми без нього не можемо обійтись, а жаль, що мій найближчий приятель з молодшого покоління, з яким стільки літ марилося про газету, тепер відстає. Він тепер не пише, бо каже, що на політичні теми не можна в "Раду" писати, бо вона його черкає, боячись штрафів. На літературні теми теж не можна писати, бо я не даю "разделывать" "Л.-Н. Вісника".

Як тільки вийшов "Дзвін", я поніс його Сергієві і попросив написати критику на "Щаблі життя" Винниченка. Мені дуже хочеться відвернути Винниченка від таких тем. Він талановитий белетрист і бозна-який філософ, а береться в белетристичній формі проводити думки, які він вважає розумними і корисними. Я знаю, що Сергій такої ж думки про Винниченка, як і я, от тому я й напосівся на Єфремова, щоб він написав статтю про цю нову п'єсу Винниченка. Може, Винниченко переконається доводами Сергія і надалі писатиме як артист, а не як мораліст та ще й Бог зна який. Шкода таланту, він міг би виробитися на справжнього белетриста, яких у нас ще не було. Сергій охоче згодився й почав писати. Тепер він захворів. Я отеє пішов його відвідати; він обіцяв кінчити статтю про "Щаблі життя".

6 лютого

Переглядаючи І том Драгоманова, що оце тепер вийшов, я здумав, що добре було б дати в "Раді" серію фейлетонів* про Драгоманова. Досі про його не можна було писати і громадянство зовсім не знає цього письменника, який після Шевченка більше зробив для свідомости національної, як хто інший. Пішов я до Сергія і висловив йому свій план. Треба подати біографію Драгоманова, бо широкому громадянству він зовсім невідомий, а потім дати низку статей, приблизно на такі теми: Драгоманов і польське питання і т. д. Одно слово, загадав Єфремову давати про Драгоманова хоч щотижня по фейлетону. Він охоче згодився. На прощання я сказав, що певне він так захопиться

* Статей. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 30

Драгомановим, що у нього відпаде охота писати полемічну брошуру на Грушевського. Я й перше відмовляв його від писання такої брошури. Сам же він перший в № 1 "К. Вѣстей" за 1908 рік назвав Грушевського "наївним і самодовольним". Грушевський написав відповідь. Я довго відмовляв Грушевського, щоб не друкував цієї статті, бо це не відповідь по суті, а виказування мотивів, з яких Єфремов написав гостру критику на "Л.-Н. Вісник", але жінка та брат Грушевського [Грушевська (Вояківська) Марія Сильвестрівна та Грушевський Олександр Сергійович] стояли на тому, щоб він друкував. Він послухав їх і в І кн. ЛНВ за 1908 рік помістив цю статтю. Тепер Єфремов хоче написати у відповідь йому брошуру, бо в "Раді" я не хочу цієї братоубийчої полеміки, а в російській газеті йому вже соромно друкувати статті, направлені проти українських діячів.

Одним словом, бозна-що! Тепер я жду з нетерплячкою статей про Драгоманова. Вони мені цікаві з багатьох причин, а найбільше через те, що нам раз у раз докоряють, що газета не пише на українські теми, а все на загальноросійські.

7 лютого

Сьогодні стрівся в книгарні "К. Старини" з О. І. Бородаєм. Розговорилися про "Раду". Він дуже шкодував, що мало передплатників, каже, що треба щось рішуче робити, аби земляки піддержували. Я йому кажу, що приятелі не прикладають ніякої енергії, щоб ширити або збирати гроші, бо певні, що видання в моїх руках не загине. Розказую йому приклад з Комаром. Він торік обіцяв дати на газету тисячу рублів. Потім написав, що його спільник, Громашевський, відмовився і тепер він дасть тільки 500 р. Але й тих не дав; 300 рублів я видер у нього з гонорару за купчу (контракт), коли продавав землю в Тираспільському повіті. На цей рік він обіцяв передплатити 100 примірників "Ради" на свій кошт для розповсюдження між "просвітянами" одеськими. Але так і не передплатив, а на мої скарги, що тепер важко добувати грошей на "Раду" і, може, вона помре, пише, що він і думки не може припустити, щоб газета померла, бо вона "в таких певних руках". Красненько дякую! Я затрачаю гроші, та й не з прибутків, а продаю землю та вкладаю гроші; затрачаю своє здоров'я, енергію, а однодумці ставляться байдуже або вороже, а про неоднодумців я й не кажу... Більшість "славнозвісних" зовсім байдужі, окрім двох, трьох – от як М. О. Богуславський в Єкатеринославі, що зібрав до 200 передплатників, та Л. М. Жебуньов, який дав 100 душ. На це Бородай каже, що справді, треба б енергійніше взятися за земляків. На це я, сміючись, кажу йому:

– От ви раз у раз кажете, що не вмрете, поки не омочите рук у кацапській крові. Кацапи нам не так шкодять, як наші перевертні. От якби ви "омочили руки в крові" тих земляків, що не передплачують "Ради", то, може, нагнали б на їх страху.

На це Бородай відповідає:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 31

– От колись я візьму оцю палицю, якою колись бив москвофіла у Львові, та піду на збори "Просвіти". Я поспитаю там кожного: а чи виписуєш "Раду", "Рідний Край", "Слово" "Л.-Н. Вісник"?! Я їм покажу, падлюкам!

23 лютого

Вчора вийшов у редакції такий інцидент, що рознервував мене вкрай. Прийшовши вранці до редакції, я сказав Павловському, що треба на завтра з приводу прощального бенефісу Садовського написати статтю, в якій зазначити, що завдяки енергії і талантові Садовського організувалася найкраща трупа українська; що Садовський перший зробив спробу заснувати в Києві, українському центрі, постійну українську трупу і т. д. Павловський питає, на скільки рядків? Я кажу, що треба рядків на 150, щоб стаття була помітна.

На виході з редакції, коли вже номер був зложений, Павловський каже мені, що він не може писати статті, нехай хтось інший напише, бо йому ніяково. Виявилося, що проти Садовського ведеться ціла кампанія.

Він, як людина, що живе більше почуттям, як розумом, нажив собі силу ворогів. Одні сердяться на його за те, що він під час ювілею М. К. Заньковецької порозпродував зарання всі білети, а за місця для приїжджих депутатів правив гроші. Людям хотілось, щоб це було дарове національне свято, а він ним скористувався, щоб полагодити свої справи, які до Різдва були досить поганенькі. Грінченко і його присні незадоволені на його, що він не ставить п'єс Грінченкових та тих, що він поперекладав. Садовський доводить, що вони не дають зборів і каже:

– Якби я дістав субсидію від українців, то ставив би п'єси відповідно до їхнього смаку, а тепер ставлю – на смак публіки, яка ходить в театр.

Есдеки обурені на Садовського за те, що він пообіцяв редакторові "Слова" побити морду за те, що той його оббрехав в № 6 "Слова" за 1908 рік і не схотів надрукувати спростування, яке в "Слово" прислала вся трупа і яке ми вже надрукували в № 47 "Ради". Родина Старицьких незадоволена Садовським за те, що він не хотів ставити п'єси "Остання ніч", бо справді, вона таки досить нудна.

Наші редакційні ображені за те, що якось театральна адміністрація продала місця, відведені для редакції.

І от усі вороги Садовського змовилися демонстративно під час його ювілею привітати актрису Борисоглібську, якої Садовський не закликав на будущий сезон. Склали їй адрес, зібрались на якийсь дарунок і рішили їй це подати в день бенефісу Садовського. Виявилося, що й Павловський підписався на цьому адресі і вважає, що йому ніяково писати статтю та таки й усі в редакції не хотіли б, щоб у "Раді" з'явилася привітна стаття в день прощального бенефісу Садовського.

Мене це страшенно обурило.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 32

Я доводив, що Садовський не зробив нічого такого, що б понижало український театр, на чолі якого він стоїть, що він ставить раз у раз найкращий репертуар, не зводить нашого театру до балагану, як це роблять інші трупи, окрім, правда, ще Саксаганського. Що нам нема діла до того, що Садовський замінив Борисоглібську, другорядну актрису, другою та, на мою думку, не менш талановитою С. В. Тобілевичкою (жінкою Карпенка-Карого). Що нам треба піддержувати Садовського, бо він на сцені робить те саме національне діло, яке "Рада" робить друкованим словом; врешті пішов у редакцію "Л.-Н. Вісника" до Грушевського, умовився з ним післати Садовському вінок від "Ради" та "Л.-Н. Вісника" і просив його піти умовити Павловського написати статтю, бо в противному разі ми мусимо з ним розійтись: коли співробітники його піддержать, то між нами буде повний розрив, а в результаті, може, й смерть газети.

Весь вечір я хвилювався, вночі мало що й спав і аж тоді заспокоївся, коли другого дня прочитав у "Раді" статтю Павловського, правда, досить холодно написану.

Після цього інциденту настала у відносинах наших якась терпкість. Досі я більше вірив у такт Павловського. Протягом 1907 року він сам собі не довіряв, раз у раз радився зо мною і з іншими з приводу всяких статей, а коли під кінець року ми одержали багато листів від солідних людей, що газета ведеться тепер краще, ніж в 1906 році, то він став більше самовпевненим і наробив немало помилок у газеті, правда, не дуже значних, на мою думку. Коли я йому про це завважив, то він став ображатись, кажучи: то шукайте собі другого редактора. А теряти його шкода, бо він, безперечно, найсовісніший робітник в редакції і найкраще знає українську мову.

17 марта

Вчора заходжу в книгарню "К. Старини". Степаненко – ґвалт, шукай йому помічника, бо вже несила йому.

Я давно йому кажу, щоб шукав сам собі такого, який міг би його заміняти, на якого можна довірити книгарню, а самому поїхати на якийсь час у село на відпочинок. Але Степаненко такої вдачі, що з ним важко жити хоч трохи інтелігентній людині. Я пробував раз найти йому помічника, і той втік з книгарні. Та й з хлопцями він не вживається, раз у раз їх міняє, що й жадного не вишколив собі на помічника. Я й кажу Степаненкові:

– Шукайте собі самі, бо у мене стільки того клопоту, що й голова моя не зносить. На мене поначіплювано стільки тих торбинок, що не знаю, за яку хапатись! Ви кажете – шукати вам помічника, Павловський каже – шукати редактора; з Кононівки пишуть, що бугай пробився, треба шукати бугая; в Перешорах розпився до краю управитель, треба шукати нового; з усіх боків пишуть, щоб шукав для "Ради" гумориста, бо газета занадто вже серйозна! Як бачите, страшенна розмаїтість торбинок! А найбільше мене гнітить те,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 33

що нема де взяти гумориста! Нація вславилася своїм "хохлацьким" гумором, а гумориста нема! Або краще сказати – ми всі гумористи, але той гумор сидить у нас всіх під вусом. Як розказує що-небудь українець, то у нього раз у раз з-під вуса виглядає гумор, а коли дійде діло до того, щоб вилити його на папері ... то й ба! Я знаю багатьох гумористів у розмові, а як возьмуться писати, то нічого не виходить.

– Випишіть Вашого улюбленчика – Винниченка, – каже сміючись Степаненко, – то він правитиме за що схочете...

4 вересня

Пройшов серпень, пора б уже напевне знати, як бути з "Радою" на той рік; треба вже й оповістку давати до календаря, бо його кінчають друкувати, а я й досі нічого напевно не знаю. Дефіциту і цього року буде до 20 тисяч руб.; напевне, й на той рік буде такий самий, хіба, може, на якусь тисячу менший, а я не знаю, чи схоче В. Ф. Симиренко помогти й цього року.

Писав до В. Леонтовича, просив його розвідати – чи можна рахувати від В. Ф-ча субсидію в тій сумі, що й цього року, тобто 12 тисяч, але від нього нема ні вісти, ні чутки.

В Києві багато людей жде Леонтовича як довіреного В. Ф. Симиренка, але він заклопотаний будуванням цукроварні на Ромодані й забув про всі громадські справи.

Обібрано його головою старшин новозаснованого Українського клубу в надії, що він добуде від В. Ф. Симиренка грошей на початок діла; тепер викликають його в Київ починати діло, нагадують йому обіцянку добути грошей, а він і вухом не веде. Жебуньов аж заслаб з досади, бо грошей нема, а тут скоро всі найвигідніші під клуб квартири люди порозбирають.

Грушевський приїхав зі Львова, буде починати дім тут будувати, а разом з тим думали ми з ним почати діяльність новозаснованого товариства "Українське т-во для підмоги науці, літературі і штуці", та нема Леонтовича.

Треба розказати про це товариство хоч коротенько. В. Леонтович не раз висловлювався, що В. Ф. Симиренко вважає свій маєток громадською власністю і по смерти хотів би його вжити на якесь велике громадське діло. Якось обчисляли ми з Леонтовичем цей маєток і налічили готовими грішми щось коло 2½ мільйона руб., не рахуючи цукроварні, землі й будинку в Києві.

Грушевському й прийшла думка, що добре було б заснувати нам Інститут українознавства, проект якого він виложив в "Л.-Н. Віснику" 1907 р., № 12. Коли ми пішли до Леонтовича і Грушевський розказав свій проект, то Леонтович почав всі свої доводи викладати проти цієї думки.

Але Грушевський спокійно доводив вагу такого інституту – доводив, що він матиме незрівнянно більшу вагу, ніж українська гімназія, про заснування якої говорив торік Леонтович.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 34

Ми просили улаштувати нам побачення з В. Ф. Симиренком в надії, що на цю мету той зараз дасть з мільйон рублів.

Нарешті Леонтович обіцяв нас звести з В. Ф. Симиренком, але так і зима минула, а ми й не бачили його. Покійний Антонович обіцяв теж побалакати з В. Ф. Симиренком, але обидва вони не виходили цілу зиму з хати і теж не бачились, так Антонович і вмер, не сказавши йому. Весною 1908 року, коли приїхав Грушевський і зробив докір Леонтовичу, що він не виконав обіцянки, то він засоромився і обіцяв зробити цими днями. Нарешті він нам сказав, що В. Ф. Симиренко хворий, не може нас прийняти, що він цілком спочуває думці заснувати Інститут українознавства, але таких великих грошей не дасть, а дасть 100 тисяч руб., щоб тільки користуватися % з них. Хоч сума ця була далеко менша за сподівану, але все-таки ми розміркували, що можна з них мати в рік % тисяч 5 руб., а значить, можна починати справу.

Рішили ми, що найкраще заснувати таке товариство, яке б розпоряджало цими грішми. Леонтович висловив бажання В. Ф. Симиренка, щоб це т-во складалося тільки з тих людей, яким він довіряє, і таких набралося 8 душ*. Склали ми статут і уповноважили Леонтовича подати і боронити його в "Губерніяльному Присутствії" і, раз у раз нагадуючи йому, добилися, що він виклопотав затвердження уставу. Треба було зібратись, щоб починати діло, вибрати намічених членів, але Леонтович несподівано виїхав. Грушевський не міг довше ждати, і довелося відкласти діло на осінь.

Тепер Грушевський приїхав у кінці серпня і йому пощастило довідатись, що Леонтович має приїхати в Київ у неділю 31 серпня.

Довідавшись, що він напевне буде в клубі, ми попрохали П. Я. Стебницького, що тоді приїхав з Петербурга, піти на засідання клубу і привезти його звідтіля до мене, а я вже скличу всіх.

Але Леонтович відмовився тоді поїхати до мене і обіцяв другого дня бути в редакції "Ради".

Коли він приїхав у редакцію і привітався зі мною і ми поцілувались, то я не втримався від жарту, та й кажу:

– Ну й солодкі ж ви стали, просто аж губи злипаються. Чи є у вас тепер хоч містина, не просякла цукром? За тою цукроварнею ви забули вже все на світі.

Його це, очевидно, неприємно вкололо.

Коли це входить Грушевський і від несподіванки у нього вирвалося:

– Чи це ви, Володимире Миколайовичу, чи це ваш "призрак"? (привид). Леонтович, якось криво осміхаючись, почав цілуватися з Грушевським, а той, сміючись, вигукнув вірш з Одисеї: "О призрак, обіймаю тебе, а ти ускользаєш!"

Поговорили трохи, умовились, що в 11 годин другого дня зійдемося у мене, і Грушевський пішов. Тоді Леонтович завважив якось з образою:

* Власне, з тих, яким завіщав своє майно В. Ф. Симиренко: М. Комар, М. Лисенко, В. Науменко, Іл. Шраг, П. Стебницький, В. Леонтович, М. Грушевський і я.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 35

– Хіба я один займаюся своїми ділами, адже ж і професор приїхав будувати дім.

На це я кажу:

– Бачте, професор не забуває й громадських справ, бо вже придбав собі тим славу.

– А я її не придбав, – гірко завважив Леонтович. Справді, його страшенно гнітить те, що в йому критика не признала белетристичного таланту. Коли якось Франко в своєму огляді проминув його, то він аж захворів, і я напросив Грінченка направити цю помилку Франка, що той і зробив у "Київській Старині".

Коли це входить Стебницький, привітались, і цей знов сказав:

– А ви, Володимире Миколайовичу, кажуть, по саме горло засипались цукром.

Леонтович аж підскочив і нервово почав:

– Панове, я серйозно хочу запитати, що це за шпигання таке...

Але Стебницький і я почали його умовляти, що це вдача українська така, що ми перш усього починаємо самі з себе, що ми ж усі перше всього робимо свої діла, а потім громадське. Він заспокоївся і почав просити вибачення за різкий тон і проч. Посиділи ще трохи і розійшлись, умовившися зійтись другого дня у мене в 11 годин ранку.

Дорогою, коли ми йшли з Леонтовичем, я запитав його, чи він довідався від В. Ф. Симиренка – чи дасть той знов піддержку "Раді" на 1909 рік?

Леонтович відповів, що він не знає ще, не балакав, але певен, що В. Федорович не може дати такої суми, бо у його цього року були екстраординарні видатки, та я не допитувався які.

Другого дня (3 вересня), коли зійшлись у мене фундатори т-ва Грушевський, Лисенко, Стебницький, то ждали Леонтовича години півтори і вирішили, що треба його добути хоч "посредством привода". За це взявся Стебницький, а я написав листа Синицькому, щоб він безпремінно розшукав Леонтовича і нагадав йому, що ми зібралися і ждем його.

Але тільки Стебницький поїхав, як приїхав Леонтович з вибаченням, що спізнився, бо у його цілу ніч боліла голова. Певне, він таки рознервувався від наших шпигань, бо вчора вийшло так, наче ми умовились його по черзі шпигати...

Почалися розмови про всячину і врешті дійшли до т-ва. Коли ми завважили, що пора б починати його, що треба, щоб В. Ф. Симиренко дав обіцяних 100 тисяч, то Леонтович каже:

– Я ж, панове, вам казав, що Василь Федорович дасть тоді, коли й інші дадуть, бо на яких-небудь 4-5 тисяч руб. не варто починати такого великого діла.

Ми почали йому пригадувати, що він сказав, що 100 тисяч руб. вже асигновані.

Леонтович став запевняти, що це очевидне "непорозуміння", бо він говорив зовсім інакше.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 36

Тоді ми почали умовляти його поговорити з Вас. Федоровичем, але він відповів, що йому ніяково говорити про це, наче нагадувати, що старий вмре і нехай краще за життя передасть майно т-ву. Може, каже, ви, панове, більш "іскусні", то поговоріть з Василем Федоровичем про це самі.

На це я йому відповів:

– Але для цього треба бути якимсь гіпнотизером, щоб впливати на віддалі, бо ми два роки просимо вас улаштувати нам побачення з В. Ф., а ви все-таки цього не зробили.

Грушевський нагадує йому, скілька разів він це обіцяв зробити, але нічого не зробив.

Тоді Леонтович каже:

- Ну, от я вам це тепер улаштую. Є чудовий випадок! Після Покрови він буде у мене на освяченні дому, то тоді приходьте й ви, панове; добре, п. професоре?

- Я трохи задалеко живу! – відповів іронічно Грушевський (у Львові).

Тим часом настала пора йти на панахиду по Карпенкові-Карому. Ми всі вирішили йти разом.

Дорогою, йдучи на панахиду, я кажу Леонтовичу:

– Як ви думаєте, чи молитись мені і за упокой "Ради"?

– Ну, а почім я знаю? – відповів він мені роздратовано.

– Ви ж краще освідомлені про фінансовий стан Василя Федоровича і можете ліпше вгадати, ніж я, – кажу йому.

На це він відповів, що він нічого певного сказати не може, а поїде до Василя Федоровича і дізнається. Тоді я кажу:

– Коли ж ви байдужий до "Ради", ви не вживете ніяких заходів, щоб умовити Вас. Федоровича. Ви не скажете йому, що от російські газети "К. Вѣсти", "Страна", "Русь", "Рѣчь" доплачують сотні тисяч...

– Видавець "Рѣчи" навіть повісився, – вкинув Леонтович.

– Що ж ви хочете, щоб і я повісився? – сміючись кажу йому. – Цього не буде, а все-таки, коли "Рада" вмре, то жертви будуть – от Жебуньов напевне повіситься!

Коли я потім розказав про це Жебуньову, то він, з сльозами на очах, відповів:

– А що ви думаєте? Я серйозно недалеко від того.

Підходячи до собору, Леонтович каже мені:

– Я страшенно стісняюсь говорити з В. Ф. Симиренком про фінансові діла, як же ж я йому буду показувати на приклад "Руси", "Ограни", це ж наче докір йому робити.

Так ми й розійшлись і я все ж таки не знаю, чи дасть В. Ф. Симиренко щось на газету, чи ні. А тим часом треба якось рішати, бо видавці календаря вимагають оповістки.

Обмірковуючи, радячись з людьми, переконався я, що треба побільшити ціну на газету. Грушевський радить визначити ціну 12 руб., але всі в один го-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 37

лос кажуть, що тоді не буде й половини теперішніх передплатників і дефіцит буде не менший. Я схиляюся до думки побільшити ціну до 8 руб., це передплатників не злякає і не віджене, бо ми дамо додатком 3-рублеву "Історію" Аркаса, якої він нам подарував 1500 примірників, та побільшимо розмір газети, власне, число букв буде те саме, а побільшимо шрифт і папір, тоді газета виглядатиме значно поважнішою.

Рішив я на 5 вересня скликати у себе на нараду найбільше заінтересованих у газеті співробітників. Порадимось і щодо ціни, розміру, а найбільше про зміст та про спосіб і розповсюджування газети.

4 вересня

Сьогодні зайшов сповістити про це Грушевського. Кажу йому: – Приходьте ж.

А він мені на це:

– Знаєте, Євгене Харламповичу, без надобності воно. Я думаю, що треба вже розбити ту ілюзію, що я, мов, близько стою до газети, впливаю на неї, бо в суті діла, "Рада" ведеться більше під впливом Грінченка. Він хоч і удає з себе випертого з "Ради", але через своїх приятелів, співробітників "Ради" впливає на неї. Ліпше й мені зайняти позицію "випертого" з газети, може, я на тім більше виграю. Аякже!

– Ви мене дивуєте, пане професоре, – кажу.

– Чого дивую? А справді воно так є. "Рада" сповіщає про найменшу дрібницю з життя Грінченка, навіть про те, що він мов думає перекладати якусь драму Зудермана чи Ібсена, але ще не рішив яку. Все, що не випустить Грінченко, возноситься "Радою" до небес, а я ніяк не допрошуся рецензії на "Записки", "Вісник" і проч. А потім оця історія і з "Історією" Аркаса. Це ж сором: написав чоловік "подарок молодим хазяйкам", і "Рада" бере його в оборону проти мене і устами всяких младенців (Піснячевського) доказує, що наука, мов, наукою, а Аркасова книжка "пречудеснѣйшая". Аякже!

– Постойте, – кажу, – пане професоре, це ж виходить якось і чудно: всі кажуть, що Грушевський осідлав Чикаленка та й їздить як хоче, а ви кажете, що газета знаходиться під впливом Грінченка.

– Газета йде помимо вас, – каже Грушевський. – Ви то виїздите, то не маєте часу; Павловський редагує тільки половину газети, завідує, сказати б, першим департаментом, який вправді до мене благосклонний, а в другому департаменті всякі "столоначальники", приятелі Грінченка, "пущають" всякі звісточки, які роблять газету просвітянським, власне Грінченківським органом.

– Значить, мене ви, пане професоре, обвинувачуєте в "бездѣйствіи власти"? (безчинности влади).

– Не тільки, а навіть і в "попустительстві", бо статейка Піснячевського, як ви самі кажете, пішла з вашого благословенія... Аякже, аякже!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 38

– Це ж, – кажу, – вже починаються між нами "тренія" (тертя). Пам'ятаєте, пане професоре, нашу конвенцію, коли в 1905 році зайшла між нами розмова – чи скоро ми посваримось, то я сказав, що поки ви не будете ставити своїх власних інтересів вище громадських, то ми не посваримось. Я ще не бачу причини для сварки.

– От, може, скоро помре "Рада", – каже Грушевський, – тоді щезнуть "тренія" між нами.

– Як помре "Рада" то і я сам щезну з.українських горизонтів (обрію), я це кажу серйозно, – відмовив я.

На тім і скінчилась наша розмова.

5 вересня

Зійшлося і з'їхалося до мене душ двадцять найбільш заінтересованих співробітників, щоб порадитись за "Раду" на 1909 рік*.

* З'їзд ТУПу: з конспіративних причин делегатів назнано "співробітниками".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 39

Я розказав зібраним, що мало надії на те, щоб ми знов мали таку субсидію, як торік. Тільки певних 5 тисяч, які маю дати я, а треба ще не менше 12 тисяч рублів. Де їх узяти? Рішено, що кожний з присутніх буде шукати таких людей, щоб дали грошей. Гроші повинні бути зібрані до 1 листопада.

Щодо форми і ціни газети, то більшість висловлювалась за те, щоб газета зосталась такого самого розміру і такої самої ціни, тобто 6 руб.

Дехто висловлював бажання побільшити шрифт і відповідно папір, але щоб число букв було те саме, що й тепер, і користуючись тим, що Аркас подарував 1500 примірників своєї історії, назначити ціну 8 руб.

Я піддержував цю думку.

Ще була пропозиція призначити ціну 12 руб. на рік, у тій надії, що коли у людей вистачало патріотизму на 6 руб., то вистачить і на 12 руб. Більшість запевняла, що це значить убити газету, бо не знайдеться і половини теперішніх передплатників.

Врешті зупинилися на тому, що коли присутні зберуть до 1 листопада 10 тисяч руб., то зберемося і визначимо ціну на газету. Коли старі видавці знов дадуть торішню субсидію, то газета буде побільшена, і ціна буде 8 руб. А я заявив:

– Коли ж грошей не добудемо, то я на свої 5 тисяч рискну видавати газету сам, визначивши ціну 12 рублів. Як не стане грошей, то закрию газету і зникну з українського обрію; переміню одну літеру в своїм прізвищі з Чикаленко на Чикалеско (румун).

27 вересня

Цей місяць пройшов у мене в великому клопоті, багато було особистих турбот і горя, про які не буду говорити.

З газетою вийшло несподівано добре, і це для мене велика радість.

Стебницький, приїхавши до Петербурга, написав до Леонтовича листа, в якому висловив свій жаль, що всю тяготу з газетою звалено на мене, що Леонтович відійшов, а тепер віддалився і Грушевський, образившись, очевидно, що рішено дати додатком "Історію" Аркаса. В кінці Стебницький просить

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 40

Леонтовича піддержати мене чим може. Лист цей, очевидно, вразив Леонтовича і він, приїхавши до Києва, забіг до мене, показав листа Стебницького і, як мені здалося, зовсім щиро обіцяв підтримати мене морально і матеріально, тобто поговорити з В. Ф. Симиренком щодо субсидії газеті.

Особливо він напирав на інцидент з Грушевським, йому наче радісно, що професор віддалився від "Ради"

Треба знати, що Грушевський його просто придавлює, гнітить морально. Він раз у раз добивається від В. Ф. Симиренка субсидій на всякі громадські справи, і це все робиться через Леонтовича, бо сам В. Ф. Симиренко нікого не приймає.

Леонтович каже мені, що В. Ф. Симиренко замовчує майже все, що йому він переказує від Грушевського, а Грушевський напирає на його так, наче це від його залежить.

Дійшло вже до того, що Леонтович просто тікає від Грушевського, а коли це не вдається йому, то він перед Грушевським звивається, як в'юн на сковороді. Він пасує перед його авторитетом, не може встояти проти логіки Грушевського, але не каже йому, що В. Ф. Симиренко замовчує всякі проекти Грушевського і таким робом виходить, наче Леонтович сам їх освітлює перед В. Ф. так, що той не дає на їх грошей.

Взагалі я не можу розібрати – чи він спочуває проектам Грушевського, бо раз у раз обіцяє поговорити з В. Ф-м, а нарешті тікає від Грушевського. Я раз у раз піддержував Грушевського і напирав на Леонтовича, то він і від мене віддалявся. Тепер, довідавшись, що Грушевський відстав від газети, а значить, і від мене, Леонтович гаряче обіцяв мені піддержати мене всіма силами. І справді, він поїхав до В. Ф-ча і другого дня радісно сповістив мене, що В. Ф-ч згоджується і на цей рік дати тисяч 10 на газету. Прощаючись, Леонтович запевнив мене, що коли він знайде вільну хвилину, то навіть буде писати до "Ради" і взагалі постарається стати ближче до газети і облегшити мене.

Але обіцянок своїх не виконав, хоч я йому навіть тему дав: "Жидівське питання" яке тепер знялося в нашій пресі.

25 грудня

Вчора приїхав з Чернігова М. М. Коцюбинський і ми з ним ходили "колядувати"; побували у М. В. Лисенка, М. С. Грушевського, у Л. М. Драгоманової, у О. П. Косачки, Л. М. Черняхівської, у В. П. Степаненка, а ввечері пішли до В. М. Шемета. Одним словом, обходили всіх знаменитих українців.

Пчілка трохи пожалила мене за те, що "Рада" виступила в оборону жидів проти "Рідного Краю". Скаржилася, що тепер бойкотують її журнал, що мало хто його передплачує.

Я радив їй зробити з "Рідного Краю" або чисто селянський журнал, або родинний, на кшталт російської "Ниви". Давати ілюстрації, взори, викройки,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 41

якісь перекладні романи і освідомлення з політичного життя. Але вона відповіла, що вона хоче якраз такого журналу, яким є він тепер. Їй кортить полеміки. З проф. Перетцем завела таку баталію, що публіка й приказки склала: "Пчілку й медом не годуй, а – Перцем", або "Пчілка – баба з Перцем". А тепер завелася з жидами, розпинає їх і свариться, коли "Рада" каже, що нетактовно і не по-лицарському боротись із зв'язаною людиною.

Єфремов аж кипить, щоб зчепитися з нею, але я просив Д. І. Дорошенка полемізувати з Пчілкою, бо він тактовніший, видержаніший і не впаде в особисту лайку.

Ввечері пішли ми, як кажу, до В. М. Шемета. Його недавно випустили з тюрми на поруки. Висидівши в тюрмі більше року, він дуже вихворів. Казали, що у нього була там навіть манія переслідування, яка минулась тільки після тяжкої форми тифу. Мучився він страшенно, і не диво. Мирного націоналіста обвинувачують в організації повстання в Лубнах та інших революційних вчинках, а він навіть виступав раз у раз противником всяких ексцесів.

Це страшна історія!

Майже те саме було в 1905-1906 році зо мною. Адміністрація вважала мене за революціонера, певна була, що в мене нелегальна друкарня, що я привожу в Кононівку нелегальну літературу і т. под. Робили у мене кілька трусів.

Шемет бувало раз у раз мені каже, щоб я скаржився міністрові, щоб не давав спокою місцевій адміністрації, що якби він не огризався, то його давно з'їли б.

Але нарешті він так допік адміністрації, що та познаходила підставних свідків і засадила його в тюрму. А я не протестував, не мозолив поліції очей, не приїздив у Кононівку, то мене й не зачепили.

І так пішли ми до Шемета.

Там застали М. І. Міхновського. Не вспіли й поздоровкатись, як Міхновський почав розмову про те, що О. Пчілка в "Ріднім Краю" висловлює істинний погляд на жидів, а "Рада" курить їм фіміям *. Потім почав обвинувачувати мене за те, що я помістив статтю Єфремова у відповідь на його лист у "Раду" про жидівське питання. Потроху-потроху він входив у азарт і нарешті просто, аж до ніяковости, натискав на мене, кричачи на все горло:

– Ви устами свого Буреніна** (Єфремова), ославивши мене юдофобом, відбили від мене практику!

Я намагався все повернути в жарт і доводив, що нема й двох місяців, відколи було уміщено статтю Єфремова, але він так роз'ярився, в очах його горів такий огонь, що мені аж моторошно стало. Ну що, думаю, як він піде слідом за своїми двома братами –вони вмерли божевільними! Ну що, як і третій брат

* На одному з наших з'їздів Міхновський гаряче переконував нас у тому, що нам треба йти проти жидів та російської демократії, разом з націоналістами на чолі з Столипіним і що тільки такою тактикою ми доб'ємося пільг для українського слова від уряду, а ми доводили йому, що московський націоналізм виключає український, що Столипін пізніше й довів своїми циркулярами проти українського руху.

** Буренін – співробітник "Нового Времени", що брудно нападав на все поступове.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 42

саме оце зараз збожеволіє! А він же здоровий як кат, та ще й дикий якийсь. Він же прилюдно за теоретичними змаганнями зацідив по пиці вельми порядній людині Б. А. Камінському. Оце все пролітало у мене в голові, коли він визвірявся на мене, і я сміючись сказав:

– Господи! І на що ти сотворив мене видавцем української газети? Мене тільки що не бито за газету, але я щодня сподіваюся, що хтось увійде в редакцію і спитає: "Ви Чикаленко, видавець?"

– Я.

– Ну, так от тобі! – і лясь мене по пиці!

З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального – все у нього комедіантство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів.

Коли Міхновський особливо напирав на мене, кричачи: "Верніть мені те, що я втратив через вашу "Раду"!" то я, сміючись, сказав йому:

– Ну, візьміть за свою шкоду скілька акцій на "Раду". Це найвигідніше підприємство для поміщення капіталу.

Саме тоді надійшов О. І. Бородай. Я зараз до нього:

– Рятуйте, бо мене тут розпинають!

А Бородай на це:

– Вас ще й живцем треба на сковороді смажити!

– Побійтесь Бога, пане Бородаю, за що?

– За ведення "Ради".

– Та чим вона вам не до смаку?

Бородай потроху теж розпалився, почали вони вже вдвох з Міхновським насідати на мене. Бородай гукає:

– У вас там кліка зібралася, яка що хоче, те й робить, а ви потураєте. Склали собі редакційку з двох коновалів (ветеринари – Павловський та Королів), Буреніна (Єфремова), та парикмахера (не знаю вже хто), та й більше нікого не пускаєте.

– Побійтесь Бога, пане Бородаю, та в "Раді" приймають участь майже всі письменники українські. Назвіть мені хоч одно відоме ім'я, якого ми не пустили до "Ради".

– От ви п. Міхновського вилаяли устами Єфремова, спровокували його і не даєте йому виправдатись.

– Пане Міхновський, хіба ж я вам не давав місця? Коли ви мене питали, чи поміщу я вашу відповідь, то я сказав, що з охотою, але мушу знов Єфремову дати місце на відповідь вам, а ви мене просили не давати місця Єфремову. Я на це не згодився. Тоді ви сказали, що надрукуєте відповідь у "Ділі" і просили мене дати Єфремову відповідати вам у "Раді" і я навіть це обіцяв вам, але ви ніякої відповіді не написали. Так чого ж ви кажете, що я не дав вам місця для відповіді Єфремову?

Міхновський замнявся, а потім голосно почав завіряти, що начеб я його умовляв не відповідати Єфремову в інтересах громадських, а він ці інтереси ставить вище особистих і тому не відповідав Єфремову.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 43

Перед таким нахабством я тільки плечима здвигнув, а Міхновський перевів розмову на щось інше.

Неприємно я себе почував, особливо тому, що господар ні разу навіть проби не зробив спинити Міхновського і ввести його в границі пристойності, та й Коцюбинський ухилявся від розмови з Міхновським і не рятував мене.

Правда, раз вкинув слівце і В. М. Шемет.

Коли Міхновський і Бородай сказали, що вони не будуть вже читати "Ради", то я їм відповів:

– Можете бойкотувати. Я вважаю, що в інвентарі українства повинна бути щоденна газета, і хоч би передплатників було не 2 тисячі, як тепер, а 200, то й тоді я буду її видавати.

– Я виписувати буду, але читати не буду, – відказав на це Бородай.

А Міхновський встав і, якось театрально уклонившись мені, сказав:

– Я й не думаю бойкотувати, я знаю, яка це трудність – догодити єдиною газетою всім. Я преклоняюся перед вашим тактом, енергією, умінням з'єднати співробітників, хоч напрямку газети я не можу поділяти, бо "Рада" – занадто юдофільський орган. Але я певен, що тепер ніхто не зумів би видавати газети, я знаю це з власного досвіду, бо й я ж видав один номер "Слобожанщини".

Тут В. М. Шемет і вкинув слівце:

– І посварився майже з усіма співробітниками!

Бородай і собі почав вихваляти мою "надзвичайну енергію", мої заслуги перед історією, але дорікав, що я занадто багато волі даю отій "редакційній кліці".

Те ж саме пише мені в листі і С. П. Шелухин. Дорікав мені, що я мало впливаю на газету, а свистуни Єфремов і К° зробили з "Ради" "шабесгоя", себто жидівського попихача.

Характеристично, що й М. К. Садовський дорікає мені:

– Я б з ними не так поводився, як ви. Я б держав їх у руках, отих "паперопсувателів", "скрипоперів", так, як видавець колишнього "Московського Листка". Якось познайомився я з ним, Пастухов він на прізвище, у предсідателя Московської судової палати, який мене дуже любив і рекомендував Пастухову.

Не бачачи в "М. Листку" рецензій на мою трупу, поїхав я до Пастухова з скаргою.

Він зараз подзвонив і велів покликати театрального рецензента.

– Что ж ти, братец, ничего не написал до сих пор вот про них? – спитав він у молодого чоловіка, що увійшовши, став коло порога.

– Я напишу-с на завтра.

– То ти смотри у меня, чтоб на завтра рецензия была про моего друга, вот про них, что ни на єсть первосортная!

А коли рецензент вийшов, він каже до мене:

– Я, брат, ледахтур стро-огай. Я, брат, тех бумагомарак во как держу!

– От як треба правити газетою, а ви кожному даєте волю писати посвоєму, а вони й пишуть чорти-батька зна що. Пишуть, що треба раз у раз ставити європейський перекладний репертуар. Та якби я ставив отой

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р. — 44

репертуар, то навіть по контромарках не набралося українців на повний театр. Вони тільки блягузькають, а в театр не ходять, навіть на редакційні місця. Збір мені дають міщанство та жиди, то я й ставлю любий їм репертуар. Але само собою, що я не буду принижувати театру нашого до балагану, як це робить всяка шантрапа. От якби у нас був історичний репертуар! Ото було б діло! Коли ж нема драматургів!

– Це правда, – кажу, – є у нас один талановитий письменник – Винниченко, коли ж, на жаль, хоче бути "чесним з собою". Пише пренудні розправи на цю тему в белетристичній формі. Я вже йому радив у листі бути "розумним з собою" і покинути цю тему, а взятися за писання от таких сцен з життя, як, наприклад, Андреєва "Дни нашей жизни", тоді він мав би і заробіток, і славу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 45

1909 рік

12 січня 1909 року

Винниченко прислав до "Л.-Н. Вісника" драму "Мементо" й просив мене в рукопису прочитати її й написати йому свою щиру думку. Драма ця зробила на мене якнайгірше вражіння. В двох актах герой умовляє свою колишню жінку зробити аборт, бо будуча дитина напевне буде дегенератом через те, що він і вона неврастеніки. Героїня не хоче, боїться, бо вже ходить на сьомому місяцю, але він загрожує, що вдушить дитину. Вона обурюється, загрожує йому тюрмою, каторгою, тоді він, злякавшись, удає, що не зробить нічого, а тим часом в останній дії виставляє дитину на мороз у вікно, і дитина помирає.

Я в прикрих, навіть образливих виразах написав свою думку авторові. Вже добре не пам'ятаю, що й писав, але коли прочитав того листа в редакції, то всі сказали, що не слід його посилати, бо порвуться відносини між нами. Пам'ятаю, що писав про те, що це не художній твір, а публіцистика, одягнута в одежу красного письменства. Що правду Гоголь сказав: коли у нас з'явиться талановита людина, то або п'яниця непросипенна, або такі "рожі" (морди) корчить, що хоч святих винось. А ви, кажу, навіть і "рожі" корчите не оригінальні, бо ще спартанці нищили хворих дітей, а у вікні простудив дитину Ґабрієле д'Анунціо, правда, з іншого приводу.

Я певний був, що Винниченко навіки розсердиться на мене, але сьогодні я дістав від нього коротенького листа, який і списую тут дослівно.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 46

Якби ж то справді він узявся за розум. Якби ж то він покинув проповідувати на всі лади бути "чесним з собою", а став "розумний з собою" і писав, не мудрствуючи лукаво.

У відповідь на цього листа я написав йому, що можна писати і не як "птичка божья", а як громадянин з виразною фізіономією; можна, чи й треба навіть вкладати тенденцію, любу авторові, але треба це робити так, щоб твір був справді художній і по змісту, не тільки по назвиську; щоб він захоплював, цікавив читача, а не був нудотою. Якби він справді замість "Молоха" "Щаблів життя" і "Мементо" написав ряд п'єс на кшталт "Дни нашей жизни" Андреєва, то оживив би наш театр і сам жив би в достатках, а не на "жебрацькім" хлібі, як тепер. П'єси з життя, талановито написані, навіть і українські, можуть давати авторам добрий заробіток. Вдова К.-Карого за його п'єси відбирає щороку до 4 тисяч рублів, так само й Старицька та, певне, й Кропивницький.

13 січня

Вчора, тільки що я заснув добре, коли це будять мене: поліція! От уже ніяк цього не сподівався, але, очумавшись, схопив портфель (теку) з оцим щоденником і пхнув його в чемодан (валізку). З практики попередніх трусів я помітив: у чемодан, як у дорожню річ, не заглядали.

Так вийшло і тепер. Переглянули у мене все, позабирали з шухлядок цілий оберемок листів, зшиток з піснями, що я записував ще в юних літах, написали протокол, що нічого "преступного" не найдено, і пішли.

Трус цей не знервував мене зовсім, досадно тільки: почуваєш себе таким приниженим, беззахисним, ображеним.

А от якось літом я, ждучи трусу, так знервувався, що аж заслаб.

Годин у дві ночі будить мене двірник:

– Вставайте, пане, до нас поліція йде! Тікайте через сад на Ботанічеську!

– Бог з вами – чого я буду тікати? Нехай ідуть.

– Та, може, знов вас посадять, як позаторік.

– Ну, та вже побачимо. Де ж поліція?

– Та я був коло воріт, – каже Петро, – коли це приходить городовий* та й питає нічного сторожа – чи вже прийшли з обиском в 56-й номер, бо його сюди з участку прислано на підмогу.

Заходився я роздумувати – чи нема у мене чого "преступного" (злочинного) – здається, нема. Побудив дітей, почав їх розпитувати, чи не мають вони чого – кажуть – нема нічого. Жду, жду, а поліції нема. Мабуть, десь забарилися. Погасив світло – лежу. Коли це чую – торохтять візники і саме коло наших воріт стали. Ну, думаю, це приїхали старші, а городові пішки прийшли. От-от зараз задзвонять. Ні, не чуть. Певне, городові спізнились. Надворі почи-

* Поліцай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 47

нає світати. Підходжу до вікна, ворота видко ясно, але коло воріт нікого нема. Певне, вже в дворі. Жду. Тихо, нема нікого. Лягаю. Починаю дрімати. Коли це виразно чую ступні багатьох людей. Скакую. Ну, це вже прийшли. От-от задзвонять. Вже наче й дзвінок чую. Ні, це в ушах дзвенить. Сиджу на ліжку готовий скочити і відчиняти. Але минає кілька хвилин, чверть години – нема нікого. Скрізь тихо. Коли це чую, знов наче йдуть. Підбігаю до вікна. Коло воріт і надворі нема нікого, а вулицею справді вже біжать люди, хто на роботу, хто на базар.

Поліції нема. Лягаю спати, але не спиться. В грудях кипить злість: хоч би вже прийшли швидше та не мучили! От проклята країна! Щоб вона завалилася! Ні, треба тікати кудись за границю. Коли ж не можна газети кинути. Хоч би газети закрили, тоді з спокійною совістю виїхав би з цього азіятського царства. Не можу заснути, все курю, курю. А далі згадав, що у нас є лавровишневі краплі. Пішов, напився, ліг, але не можу заснути. Отак перевертався аж до 8-ми годин ранку. Подали самовар, принесли газети, повставали діти, встав і я.

Почали ми міркувати, що воно за знак, що не було трусу. По скільки разів заставляли двірника розказувати, як він чув розмову городового з сторожем – виходить, наче подобає на правду.

Я так рознервувався, що аж захворів, ледве ноги волочив.

Аж другого дня роз'яснилась оця притча. В газеті читаю, що був трус у № 56 по Жилянській вулиці. Це городовий помилився вулицею, зайшов до нашого дому і роз'ятрив мені нерви, попсував здоров'я. Отаке-то життя в конституційні часи! За Плеве, їй Богу, було легше!

Вчорашній трус, кажу, не знервував мене, а тільки здивував і обурив.

Вранці я написав в жандармське управленіє листа, в якому кажу, що "теряясь въ догадкахъ о причинѣ обыска, прошу личнаго свиданія для объясненія". Справді, і не здумав, що дало привід для трусу.

Може, те, що у мене вчора було "незаконне" зібрання десяти співробітників "Ради"? Але ні, бо тоді вони поспішили б переписати їх.

В редакції довідався, що трусили нашого співробітника Л. Пахаревського та Олену Пчілку.

Тепер уже зовсім нічого не розумію. Певне, Ольга Петрівна (Пчілка), не знаючи, що й у мене був трус, подумала, що це "жидівська інтрига" підвела її під трус.

15 січня

У відповідь на мій лист до жандармського управління дістав повістку прибути в участок за "полученіем вещей".

Очевидно, листів і не переглядали, такої думки і околодочний для секретних справ, але чого ж вони у мене шукали?

Сьогодні прийшла від секретаря цензурного комітету цидулка про те, що "Раду" збираються тягти до суду за карикатуру В. Різниченка в № 8.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 48

Здається ж, там нічого "преступного" нема: "Почаівскія Извѣстія" (монах), "Новое Время" (свиня), "Кіевлянинъ" (треуголка) кричать: "Бей жидовъ!" "Рідний Край" (дитина) й собі пищить: "І я хоцу!"

А може, це так тільки, хотять зірвати хабара помимо усталеної данини. Побачимо.

Є чутка, що начальника цензурного комітету Сидорова переводять кудись, а на його місці буде відомий професор Т. Флоринський; мабуть, тоді вже і відкупитись не можна буде, бо це свідомий заїлий українофоб.

А тим часом і тепер відкуп мало що й помагає, бо тепер найбільше штрафує нас адміністративно губернатор, помимо цензурного комітету.

Цензурний комітет тільки до суду позиває, але суд не такий страшний, як адміністрація. На суді все-таки розбирають справу, можна якось виправдатися, виговоритись, а з адміністрацією діло просте: зробить постанову "взыскать" з такої-то газети стільки-то рублів штрафу за таку-то статтю і околодочний здере. Ну просто як експропріатори: "Руки вверхъ!" і край! Ніякі виправдування, прохання не помагають, а скаржитись нікому!

18 січня

Зустрівся вчора в книгарні "К. Старини" з Пчілкою. Сердиться за карикатуру.

– Отже вас, – каже, – Господь Бог покарав за мене! Так вам і треба!

– Так, – кажу, – прислав архангелів та й конфіскував той номер.

– Та ще, Бог дасть, і оштрафують вас. Знатимете тоді, як глузувати з свого ж таки брата через отих паршивих жидів.

– А на що ж їх, – кажу, – обижаєте?..

– Я й буду боротись з ними, бо це наші найлютіші вороги...

Не схотів я з нею полемізувати та й пішов собі.

На засіданні Наукового т-ва вона знов завелася з проф. Перетцем.

Голова медичної секції, д-р Галин, оповів, що вони мають звертатись до фершалів, земських лікарів, щоб присилали їм народні анатомічні терміни, назвиська хвороб і між іншим вжив слово "хвороби черева".

Пчілка встає і каже:

– Нащо ж вживати грубі, коновальські терміни? Хто ж скаже: у мене болить черево?

На це голова відповідає, що це з непривички здається грубим. І поросійськи ніхто не каже "у мене болить брюхо", а тим часом прийнято терміни брюшина, грудобрюшна преграда, брюшний тиф.

На це Пчілка, поглядаючи на проф. Перетца, уїдливо завважила:

– Нащо ж нам брати приклад з кацапів і заводити грубі терміни!

На це Перетц порадив, повикидавши "грубі кацапські" терміни, позаводити "делікатні жидівські".

Пчілка промовчала, але коли на відході Перетц висловив думку, що тре-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 49

ба вишукувати багатих українців, які піддержували б Наукове т-во грішми, то Пчілка знов уїдливо обізвалась:

– Щоб розвинути діяльність нашого товариства, треба, щоб члени його не працювали по кацапських товариствах, як це робить наш член професор Перетц.

Тоді Перетц, натякаючи на юдофобські статті в "Ріднім Краю" відповів:

– Мені здається, що для поліпшення фінансів нашого т-ва годилося б "устроить маленький погромчик"...

Вийшла ніяковість. Пчілка, одягаючись, роздратовано кинула Перетцеві:

– Я вам цього ніколи не забуду!

І, певне, не забуде, тим паче, що Перетц жидівського походження.

* * *

Треба розказати ще про одну суперечку Пчілки з Перетцом, свідком якої я теж був.

Обмірковувалося в Науковім т-ві під головуванням проф. Грушевського питання, чи привітати Л. Толстого в день його 80-ліття, чи ні.

Пчілка довго й гаряче стояла на тому, що не треба, бо Толстой не вартий того.

Перетц, навпаки, відстоював думку, що треба привітати – і чи умисне, щоб вколоти Пчілку, чи невмисне вжив у розмові такої фрази: "Хотя мне часто говорят, что я страдаю женскою болтливостью".

Пчілка встає і, здержуючи своє роздратовання, звертається до Грушевського з такими словами:

– От наш пан професор ніколи собі не дозволив би в присутності дам сказати таку неделікатність, яку сказав, – показуючи на Перетца, – кацапський професор...

Грушевський, переводячи це у жарт, підбіг до Перетца і почав його пошепки заспокоювати, а Стешенко на вухо докоряв Пчілці. Присутні не знали, що їм робити, але швидко Перетц вивів усіх з ніякового становища. Він почав розмову про те, що він тепер студіює українські приказки.

– И єсть весьма меткія, например "Це та баба, що їй чорт на махових вилах черевики подавав".

На це Пчілка кинула:

– Еге, є дуже влучні, наприклад: "Покірливе телятко дві матки ссе", натякаючи цим, що Перетц працює в українськім Науковім т-ві і в російськім Т-ві "Лѣтописца Нестора".

Грушевський, боячись, щоб не вийшло чого гіршого, поспішив закрити засідання.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 50

3 лютого

Цими днями був я в Одесі і бачився майже з усіма тамошніми українцями. По відносинах до "Ради" вони поділились на два табори. Одні, з Шелухиним на чолі, обурюються на її юдофільський напрямок, за те, що буцім вона жидівські інтереси ставить вище українських, а через те "Рада" швидше робить шкоду українському рухові, ніж користь; що якби не я, то в Одесі заснувалася б друга – щиро українська газета. Виходить, що я найбільше шкоджу українським інтересам.

– Чим же я вам заважаю? – питаю я. – Видавайте собі істинно український орган, може, він матиме більший успіх.

– Не вважаємо можливим вступати в пагубну конкуренцію, – каже Луценко.

Інші, з Комаром на чолі, кажуть, що "Рада" цілком їх задовольняє, що вона видається не гірше російських газет, напрямком її вони зовсім задоволені, а про Шелухина та К° кажуть, що вони пробували вже видавати в Одесі газету, але ніхто її не читав і вийшов тільки "шкандаль" для українства.

Признатись, я помітив, що й "Раду" уважно читають тільки Шелухин та Комар, а решта так тільки, переглядає, та й то не завжди, бо не дуже взагалі виявляє цікавости до українського руху. А Комар та Шелухин читають пильно, бо обидва вони – найінтенсивніші українці в Одесі.

Шелухин, обурившися на "Раду" за полеміку з "Р. Краєм" з приводу жидівського питання, навіть загрожував, що зорганізує в Одесі бойкот "Ради", але заходи ці скінчилися тим, що й сам він виписав її, бо тільки в "Раді" можна знайти все, що стосується до українського руху, а рухом цим він глибоко захоплений.

6 лютого

Вчора приїхав у Кононівку за "данями", але тяжко їх збирати, бо минулий рік був неврожайний. Прийдуть арендатори-дядьки, поздоровкаємось, то я й питаю:

– Чи з грішми, чи з добрим словом?

– Та з словом, та й то для вас "недобрим", бо просим підождати до осени, або поки свині попродамо.

Ввечері прийшли до мене посидіти, побалакати мої приятелі, кононівські селяни Павло Малинка та Роман Кобізький. Обидва вони виписують "Раду" з самого початку. Обидва вони люди середнього віку, років під сорок, многосімейні і добрі хазяїни, хоч і не з заможніших. Замолоду вони дуже бідували по чужих роботах, але, навчившись рукомеслу, трохи стали на ноги. Павло – найкращий у селі кравець, має швейну машину і зимою заробляє кравецтвом, а Роман – добрий тесля і заробляє немало на залізній дорозі, а діти, за його приводом, дома хазяйнують. Обидва вони самоучкою вивчилися грамоти, багато прочитали з моєї бібліотеки книжок, переважно історичних та сільськогосподарських і дечого

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 51

навчились з книжок, бо хазяйство ведуть у порівнянні з іншими далеко прогресивніше. Вони ж одні з перших обізвались, коли я заходився коло заснування Кредитового т-ва: і досі Малинка там касиром, а Кобізький головою ради.

Під час визвольного руху вони нічим не визначалися, охоче читали літературу, що привозили всякі агітатори, і бували на мітингах, але не переховували, не розвозили по селах ні літератури, ні агітаторів і не виявляли охоти брати участь в аграрних розрухах.

Такими ж помірковано-поступовими зосталися вони і досі, тоді як мало не всі колишні революціонери поробилися шпигами та експропріаторами.

Не знаю, як по інших селах, а в Кононівці найжвавішими, найенергійнішими революціонерами під час визвольного руху поставали колишні звичайні злодії. Це "публіка" справді рухлива, бувала, звикла до конспірації, до риску. Нудне життя хлібороба її не могло задовольнити, вона завжди по-своєму боролася з існуючим укладом життя. Вони систематично палили сусідніх землевласників Абросимових, палили і селян, з якими мали особисті рахунки; обкрадали всіх, кого могли: панів, залізну дорогу, проїжджих селян і таки своїх. Мене не займали, бо я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусідні пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса.

Коли настав визвольний рух, то під впливом літератури і живого слова всяких ораторів, ця "публіка" з головою кинулася на боротьбу з старим ладом, але боротьба ця велася такими ж способами, як і перше, тільки тепер вже з нею ніхто не ховався, навпаки, всі вважали за лицарство боротися з "буржуазією": крали, грабували всіх, кого можна було, майже прилюдно, не розбираючи, чи то "буржуй", чи "пролетарій". Крали – з вагонів кабанів, крали у панів скот та різали, у селян поросят, курей, одежу, все, що попадалось під руки, і все те пропивали, а горілки було досхочу, бо майже через хату був шинок, в якому продавалась "монополька".

Петро Оправхата, кононівський сільський писар і бухгалтер Кредитового т-ва, людина надзвичайно кебетлива і талановита, описав це поводження селян у книжечці "Сільські масовки" і вживав усіх заходів, щоб навернути їх на ідейну боротьбу. Він заснував "Селянську спілку" ("Крестьянскій (український) союз"), умовив селян не робити розрухів, організував змову не платити ніяких податків, ні викупних, ні банкових, ні орендних грошей. На це охоче пристали за малим не всі селяни, позаписувались у "Союз" і перестали платити всі платежі, але злодійства не припинились.

Коли почалася ліквідація визвольного руху і за пристава (комісара) поставлено якогось башибузука Гедройца, то він з козаками-інгушами в короткий час повибивав з селян усі недоїмки (залеглості).

Оправхату і ще декого, більш-менш ідейних, вислано на заслання в Вологодську губернію, а революціонери-злодії зараз же поробились шпигами, приятелями пристава і провадили свою "боротьбу" так само й далі, але вже не з "буржуазією", а з тими, на кого скоса дивилася поліція. Вони обкрадали селян, яких

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 52

пристав уважав неблагонадежними, але не мав зачіпки для висилки їх адміністративно. Побачивши, що поліція робить у мене труси і вважає мене за першопричину визвольного руху в Кононівці, ці "добродії" на чолі з Петром Малинкою та Петром Дзигуром почали й мені робити капості, правда, дрібні: випасали у мене сінокіс, хліб, крали рибу, овоч у саду, псували лісові посадки і т. п.

Коли я їм почав дорікати за це, вони нахабно відповідали:

– То заведіть собі інгушів, тоді ніхто шкоди не робитиме.

Я звертався листами до всієї громади, просив спинити свавільців, але пристав забирав собі мої послання до громади, вишукуючи в них хоч яку зачіпку, аби причепитися до мене і обвинуватити мене в агітації тощо. Нарешті селяни постановили були вислати з села найгіршого злодія і розбишаку, а разом з тим і шпига Петра Малинку (він же по-вуличному Мотузка, Козубенко), але більшість не підписала приговора, боячися пристава, а тих, хто підписав приговора, Малинка бив прилюдно мало не до смерти, а інших пристав карав, причепившись до чого-будь*.

І Павло Малинка, і Роман Кобізький пережили ці роки, як віл під обухом, дбаючи тільки про те, як би не розгнівити чим-небудь колишніх революціонерів, а теперішніх приятелів пристава.

До чого вони залякані, видно з того, що навіть боялися зняти голос на загальних зборах Кредитового т-ва про жертву на пам'ятник Шевченкові, аж поки земська управа не прислала книжечки для збору. Коли дехто завважив, що за жертву цю пристав з світу зжене, то вони, показуючи книжечку, сказали, що це земська управа закликає, а не вони. Кінчилося тим, що збори постановили оплатити всю книжечку, щось на 10 р. 50 к.

Бояться вони навіть навідуватися до мене, як я приїжджаю, бо шпиги зараз донесуть приставу, що вони ходять на "совіт нечестивих".

Та, по правді кажучи, я й сам тепер ухиляюсь від зносин з селянами, бо боязно поліції та таки й упевнився, що ніяких інтересів, окрім чисто матеріальних, у більшости з їх нема і про якусь етику й мови нема; зробити доноса на сусіду, обікрасти його тепер не вважається гидким, неморальним вчинком, а почуття гріха вважається вже казочкою для малих дітей.

Після того, як відкрили Кредитове т-во, задумали ми з Оправхатою, Павлом Малинкою та Романом Кобізьким заснувати споживче т-во. Добув я нормальний устав і напосівся, щоб живіші елементи зібралися, обміркували устав, підписали і послали в Губерніяльне присутствіє.

Через кілька день приходять до мене душ двадцять, що підписались на уставі, і просять, щоб я прийшов на сход на раду і увійшов у склад управи товариства, бо без мене не буде ладу, розкрадуть крамницю тощо. І хто ж найбільше говорить? Той, що перед тим написав доноса на дяка, буцімби той вихвалював перед селянами убивство сербського короля і казав, що по-

* Під час революції 1917 року селяни на сході гуртом убили Петра Малинку, який тоді вже був завзятим большевиком, а Петра Дзигура убито 1926 року.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 53

ра і нашому таке зробити. На дякове щастя, свідки не підтвердили доноса. Вчинок цей нікого не обурив, не відвернув від нього, навпаки, в розмові зо мною його висували наперед як одного з найповажніших і діяльних членів будучого т-ва. А на місце бухгалтера намітили такого, що перед тим на бесіді, п'яний, вкрав у Андрія Кравченка з кишені три карбованці грошей і піймався на вчинку.

Мене це так обурило, що я роздратовано сказав:

– Не піду я до вас на сход і не хочу бути в управі т-ва, бо бува хто-небудь з вас викраде у мене гроші з кишені або напише доноса на мене.

І рішучо заявив, щоб вони самі організували т-во, а я буду брати крам для економії (двора) з їхньої крамниці. З тим вони й пішли.

Коли послали устав товариства в губернію, пристав викликав усіх до себе в стан і почав допитуватись, чи не я ініціатор цього діла і чи не був на сході, коли обмірковувалася справа? Тупотів, кричав на всіх, загрожував усіх посадити за незаконне зборище, бо сход той був зроблений без дозволу земського начальника. Тим поки що й скінчилися наші заходи про споживче товариство, бо устава не затвердили.

Взагалі, "нема лиха без добра". Коли в 1905 році почалися скрізь аграрні розрухи, то Оправхата писав до мене і приїздив просити, щоб я приїхав у Кононівку помогти йому заснувати Селянську спілку і тим відвернути селян від розрухів, від крадіжок. Я охоче поїхав би, збирав би селян, умовляв би їх добиватись собі прав законним шляхом, а не захватним порядком і... напевне був би за це десь на засланні, як Оправхата, або сидів би в тюрмі, дожидаючи суду, як Шемет. Але мене врятувало те, що саме 19 жовтня Левка (сина) прострелили на вулиці і я невідступно був коло нього.

Правду приказка каже: "Не було б щастя, та нещастя помогло!"

Адміністрації дуже хотілося встановити, що я бував у Кононівці під час організації "Крестьянского союза" але я не був там з осени 1905 до весни 1906 року.

Правда, адміністрація певна була, що хоч я сам у Кононівці не бував, зате туди їздили мої знайомі з молодих, але й того кононівські шпиги не могли підтвердити.

Прийшовши вчора до мене, Павло Малинка та Роман Кобізький почали розмову, як водиться, з "земельки".

Чи можна сподіватись, що Дума ухвалить законопроект, складений селянами про землю й зданий у комісію?

Я, признаться, й забув за той законопроект правих селян та священиків, а вони, виходить, думають про його, сподіваються.

Потім перейшла розмова на "Раду", про яку я думаю не менше, як селяни про земельку.

Виявилось, що вони статей в "Раді" не читають, бо вони писані "не про нас", як вони висловились, а читають тільки про Думу, "По Росії", "По Україні", "Останні вісті"; про те, що робиться по селах, та ще як буває яке оповідання.

– Ну, а звикли ми так до газети, що як якого дня нема її, то наче щось загубив, – каже Малинка.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 54

– А сусіди читають, беруть у вас? – питаю.

– Та беруть, читають. А вже як трапиться номер із баєчкою якою, то він по селу й ходить, що потім і не одпитаєш.

– Які ж такі баєчки так цікавлять людей?

– Ото про бабу Горбулиху* була найкраща та ще як ото суддя не розуміє по-нашому та перекручує (д-ра Модеста Левицького), то ті номери аж по сусідніх селах десь позачитували.

– Ну, а як вам подобається "Історія одного селянина" (Еркмана-Шатріяна)?

– О! То дорога штука. Ми її по-руському читали та й тепер ні одного номеру не пропустили, – каже Малинка.

– А я часом хоч і промину номерів скілька, а все-таки читаю залюбки, – каже Кобізький. – Так воно написано, наче у нас діялось...

– Еге, – каже Малинка, – закривилось було і у нас на те, та що ж? Темнота наша...

– Ну, а чи багато народу читає "Раду", мабуть, вже не докладаєте? – питають дядьки.

– Та де там, – кажу. – Торік доклали більше 20 тисяч, та певне, й цього року докладем не менше.

– Ой-йо-йо! Не жалієте ви грошей, щоб просвітити нашого брата...

– Та й другі не жаліють, щоб не дати йому просвітитись, – завважив Малинка: становий загрожував, що й касу нашу (Кредитове т-во) закриє, коли ми знову випишемо "Раду", то ми й побоялись, мусіли по його наказу виписати "Росію". Він і на мене напавсь, щоб я не виписував, та я сказав, що Чикаленко дурно посилає, то він і відчепивсь. Отак воно, видно, скрізь робиться, через те мало й виписують її, бо тепер народ скрізь заляканий.

Ще треба записати свою розмову про "Раду" з кононівським панотцем Максимом Чернишевським, стихійним "малоросом", що раз у раз говорить українською мовою.

– Коли я, – оповідає о. Максим, – переїхав у Кононівку, то щоб зазнайомиться з новими своїми парафіянами, обійшов усіх селян з молитвою. У Павла Малинки я вперше побачив вашу "Раду" і попросив її почитати. Прийшовши додому, заходився читати, і що Ви думаєте? – майже нічого не зрозумів. Писана вона, думаю собі, чи по-болгарському, чи по-словацькому, тільки не понашому; та й спитав Назара (сусіду): "Чи Ви, Назаре, розумієте що-небудь з цієї газети?" –"Я, – каже Назар, – неграмотний, а от хлопець мій, що скінчив школу, бере її з каси (кооперативи), то часом читає вголос, то й я слухаю, як маю час. "А ну, – кажу, – пришліть його до мене." Приходить Назарів син, хлопець літ п'ятнадцяти – шістнадцяти. "Ти, кажуть, читаєш «Раду», а чи ти її розумієш?" – питаю. "Зразу, – каже, – не все розумів, а тепер залюбки читаю про те, що в світі діється, або яку баєчку." – "Ану, розкажи мені, що воно оце значить", – та й почав йому читати статтю, якої не розумів. – "Ви не так, батюшко,

* Дуже талановитого, але, на жаль, невідомого автора.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 55

читаєте" – перебиває він мене. – "Як не так? Я читаю так, як тут напечатано." – "Треба, – каже, – вимовляти по-простому, по-нашому, ось дайте мені..." І що Ви думаєте? Засоромив мене хлопець: як став читати, то й я почав розуміти. Я, знаєте, бувши в семінарії, читав "Кобзаря" тільки Шевченко писав не так, як "Рада" пише: Ви повикидали для чогось і і скрізь ставите и, а тому й трудно попервах читати Вашу газету.

Хоч панотець і вивчився читати "Раду" і начебто зацікавився нею, – але не передплатив її, певне, боячись свого начальства, як селяни – пристава, бо новий учитель був доніс на нього за те, що він у табельний (царський) день не дзвонив до церкви і не служив молебна, і ледве панотець виправдався тим, що лежав у той день хворий.

За той донос я вчителя добре провчив. Приїхавши з Києва_; я стрівся з ним у конторі Кононівського начальника станції, і коли учитель у присутності нашого земського лікаря та скількох залізничників підійшов до мене поздоровкатись, я, заклавши руки за спину, сказав: "Досі я чував, що попи доносять на учителів, а оце вперше на своїм віку бачу учителя, що зробив доноса на попа" і, відвернувшись від нього, завів розмову з доктором. Не знаю, може, через те, що я, попечитель школи, не подав йому публічно руки, він незабаром випросив собі в інспектора перевід до іншої школи. Замість нього, мабуть, навмисне, інспектор назначив нам такого учителя, що зовсім не знав української мови.

Я саме був у Кононівці, коли він приїхав і прийшов до мене разом з помічником попечителя школи Андрієм Кравченком з візитою. Я висловив йому жаль, що він не знає мови своїх учнів. Він зніяковів і пояснив це тим, що він хоч і селянин родом, але виріс і вчився в Києві. Андрій Кравченко, дуже розумний і дотепний дядько, на це завважив: "Люди виучуються і по-французькому і по-німецькому говорити, аби охота; то коли вони схотять, то вивчаться і по-нашому". І дійсно, новий учитель, беручи з моєї бібліотеки українські книжки і розмовляючи з селянами, за якийсь час вивчився говорити по-українському. Взагалі всі кононівські учителі, буваючи літом у нас і бачачи, що вся наша родина і наші гості говорять по-українському, переставали соромитися своєї мови і читали у мене "Раду" та українські книжки з моєї бібліотеки і ставали свідомими українцями.

А от у Перешорах, куди я, купивши Кононівку, приїжджаю тільки на короткий час, я мало маю змоги впливати на учителів_; тим більше, що панотець Миколай Зеленкевич, брат відомого українського педагога Я. Чепіги, – безоглядний обруситель, хоч раз у раз хвалиться, що він по матері (Чепіга) походить з запорозького роду. Як не намагаюся я, показуючи на його брата, навернути і його до українського світогляду, він уперто не хоче навіть на самоті зо мною говорити по-українському, хоч попадя говорить зо мною чистою українською мовою. Я пояснюю цю упертість теж страхом перед начальством, бо він, можна сказати, переобтяжений цілим десятком малих дітей. Під його впливом і залежний від нього учитель парафіяльної школи, селянський син Бондаренко теж уперто намагається говорити чистою московською мовою, але говорить

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 56

якоюсь кумедною мішаниною. Натурально, ні "Ради", ні українських книжок він не читає і школярам не дає; я, як попечитель школи, роздаю школярам після іспитів українські книжечки сам або через свого управителя.

Ще треба сказати, як ставляться до "Ради" і взагалі до українства кононівські та мардарівські жиди, яких багато живе по тих станціях і з якими я розмовляю виключно українською мовою. Прості неосвічені жиди говорять зо мною, як і з усіма, доброю народньою мовою і себе називають "жидами", а більш-менш інтелігентні ("цибулізовані") уперто говорять по-російському і себе називають "євреями".

Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за "чудачество" з мого боку. А я їм часто кажу:

– Дивуюся, чому правительство тіснить вас і обмежує в правах, коли ви єсте його агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста і містечка, як обмосковили їх жиди.

Вони це вислухують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство. Купивши 1900-го року Кононівку, я подарував Пирятинській міській бібліотеці по примірнику майже всіх українських книжок, що тоді були в нашій книгарні "Київська Старина". Цей досить коштовний дарунок пирятинські жиди так, як і члени "Русского Союза", прийняли з "кислою міною" і навіть не позаводили цих книжок у палітурки, як російські бібліотечні книжки. Точнісінько так само поставилися мардарівські жиди до українських книжок, подарованих мною в їхню бібліотеку, а "Ради" ніхто з них не передплачує, хоч знають, що це газета не юдофобська, бо видаю її я, якого вони жартом називають своїм (жидівським) "батьком". Певне, їх ображає, що "Рада" їх називає по-українському "жидами".

Але коли б ми назвали їх з російська – "євреями", то цим ми признали б, що Т. Шевченко та всі наші класики були юдофобами, бо вони їх називали "жидами". Тому я запропонував нашій редакції компроміс: коли говориться про жидів з похвалою, то називати їх "жидами", а коли з ганьбою, то – "євреями"; жидів-націоналістів, яким ми симпатизуєм, називати "жидами", а асиміляторів, яких гудимо – "євреями".

14 лютого

Пробувши оце тижнів зо два в дорозі, розмовляючи з багатьма людьми всяких станів, всякої освіти, переконався я, що в близькім часі не можна сподіватись, щоб щоденна українська газета стала на свої ноги, існувала б без сторонньої допомоги.

Тепер ясно видко, що нема читача для такої газети. По городах нема ще інтелігенції, яка говорила б по-українському вдома, в родині, на вулиці і взагалі скрізь, вона ще тільки народжується. Про сільський народ я й не кажу, бо він або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою і не може, а то й не хоче читати української газети, яка пишеться мовою, виробленою хоч і на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 57

народній основі, але з масою слів і виразів не народних і чужих народові, бо він їх не чує ні в школі, ні в суді, ні в житті.

Правда, народжуються тепер і між сільським народом елементи свідомі національно, що читають українські книжки, газети, але їх мало, бо політична атмосфера не сприяє розвиткові цих елементів. Сваволя адміністрації душить їх, вони бояться виписувати газету, бо в очах адміністрації це "крамола", з якою треба боротись. Поки не зміняться обставини, поки не запанує законність, доти газета наша не може мати широкого розповсюдження в селі, не тільки серед народу, але й серед сільської інтелігенції. Учитель, священик, дяк, фершал, писар та інші бояться її виписувати, щоб не втратити посади. Треба бути вже дуже зацікавленим українським рухом, треба бути ідейною людиною, щоб тепер виписувати газету, будучи людиною залежною від начальства. Само собою, що такі ідейні люди між сільською інтелігенцією знаходяться і виписують українську газету, коли можна, на своє ім'я, а то на ім'я якоїсь незалежної людини. Але газета не може держатись на самих передплатниках-героях, бо взагалі героїв скрізь мало, мало їх і у нас по селах.

По містах обставини інші. Тут адміністрація і взагалі всяке начальство не так гнітить обивателя в його приватному житті, бо взагалі: чим більший центр, тим вільніше живеться людині, та й начальству у великому городі трудніше простежити, що людина читає, передплачує собі додому.

Поліція та охранка не забороняють у городі обивателям виписувати, скажемо, "Раду", чи навіть соц.-демократичне "Слово", і не чути, щоб коли вони видирали ці часописи, як це мало не скрізь робить сільська поліція. Начальство у городі не вигонить з посади чиновників за ці часописи, хіба вже тоді, як "Союз русского народа" почне людину ту цькувати і зверне на неї увагу начальства.

З цього боку, кажу, городському обивателеві вільніше, ніж сільському.

Але міста наші так змосковлено, що дуже, дуже малий процент людности проявляє якийсь інтерес взагалі до українства. І тут українську газету виписує тільки людина національно свідома.

Звичайний городський обиватель, який так-сяк уміє говорити селянською українською мовою, не випише нашої газети, бо він краще розуміє газету російську, та й та дасть йому більше новин, – новини ті будуть свіжіші. Всяке більш-менш велике провінціальне місто має свою російську газету, з якої обиватель швидше вичитає новини, одержані по телеграфу, ніж з української газети, яка ще має приїхати поїздом з Києва. Таким робом, єдина українська газета не може конкурувати свіжістю новин з газетами одеськими, харківськими, катеринославськими та іншими. В Києві вона ще могла б конкурувати з київськими свіжістю новин, але якби вона пішла на цю конкуренцію, то з'їла б увесь свій роковий бюджет в один місяць і загинула б, бо вона не мала б навіть і половини такого тиражу, який мають "К. Вісти", котрі через "К. Місль" ледве-ледве дихають.

Отож нашу газету передплачують тільки люди, що цікавляться українським національним рухом, і все завдання в тім, щоб число таких людей

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 58

збільшилось, щоб ширше розлилася ця свідомість серед усіх верств, станів, кляс людности.

Але школи, цього найдужчого чинника, у нас нема, нема й ніякого широкого національного життя, зостається один чинник – преса.

Виходить так зване зачароване коло: щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса!

Преса повинна ширити національну свідомість і, очевидно, вона це робить, бо щодня більше як у двох тисячах примірників наша газета розсилається по Україні, її люди бачать, читають, говорять про неї.

Але все-таки свідомість ця шириться так пиняво, число передплатників так поволі прибуває, що якби так прибувала сила у хворого, то лікар давно визнав би його безнадійним і тільки з обов'язку лікарської присяги мусів би щось робити, а родичі само собою сподівалися б якогось чуда, що врятує його.

Отак і я сподіваюся тільки чуда, яке вирятує нашу пресу.

Якби продержатися нам з нею, поки настануть такі часи, що громадянство не боятиметься передплачувати українську газету, поки у нас не з'являться такі таланти, які звернуть на нашу пресу увагу і звичайної, несвідомої людности.

Тепер наша газета ведеться так і такими ж силами, як російська яка-небудь газетка якогось провінціального міста, і відрізняється тим тільки, що найбільшу увагу звертає на наше національне життя і видається українською мовою.

Наш передплатник-герой одержить її, прочитає, згорне й покладе, а побожніший в кінці року заведе її в палітурки і заховає для нащадків.

А якби якимсь чудом з'явились у нас такі сили, щоб передплатник, отримавши газету, зібрав сусідів і читав їм, скажемо, поезії, написані таким генієм, як Шевченко, оповідання такого таланту, як М. Вовчок, фейлетони, написані з таким гумором і силою, як писав Стороженко. Якби інтелігентний передплатник читав у газеті статті, написані такою особою, як Драгоманов, щоб він з приводу цих статей дебатував, змагався з приятелями та знайомими. Одним словом, якби про нашу газету говорили люди, щоб навіть учились мови, аби читати її, тоді свідомість ширилась би не так, як тепер, тоді число передплатників не прибувало б так спроквола, як тепер.

Я певний, що якби у 80-х роках не з'явилися на нашій сцені такі таланти, як Кропивницький, Заньковецька та брати Тобілевичі, то хіба наш театр зробився б таким голосним? Якби на сцені були самі Суслови, Колісниченки та інші Гаркуни-Задунайські, чи можна було б ставити вряд по сотні разів "Наталку Полтавку" чи "Сватання на Гончарівці"?

Напевне, театр наш з такими силами не прожив би до наших днів і не зіграв би тої ролі в нашому національному житті, яку він грав протягом 25 років, він помер би, не проживши і п'яти років.

От через що боюсь я за нашу пресу, боюсь, що вона при теперішніх обставинах, з теперішніми силами не проживе й п'яти років.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 59

З такими силами можна вести газету російську, польську, литовську, латиську, естонську, себто у тих народів, у яких ніхто й мови не здіймає, чи потрібна своя газета.

А у нас, у нації, яка навіть назвиська всіма признаного не має, коли ще своїм треба доводити потребу національної газети, такими силами газети на ноги скоро не поставиш.

Очевидно, що ще багато років газета мусить жити субсидіями, але питання в тім – чи надовго стане віри, охоти і снаги у "дающих" субсидію?

В перший рік легко було найти людей, що охоче давали гроші на українську газету, на другий рік таких людей уже було трудніше найти, на третій ще трудніше, а на четвертий ледве-ледве я умовив дати ще на один рік. А на п'ятий, то я вже не знаю, що буде. Коли не знайду собі помочі, то пропало діло, бо я не в стані потягти газети самотужки.

Тим часом смерть газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові.

Це буде "радость велія" ворогам нашим і "скорб велика" друзям нашим. Не скоро очумається наш рух від такого удару.

Правда, мине кілька років і, певне, хтось знову зробить спробу видавати щоденну газету. Може, до того часу з'являться нові сили, може, керманичі нової газети зуміють ліпше повести її, може, й публіка, скучивши за кілька років за українською газетою, буде щиріше підтримувати її і т. д. Одним словом, може й те, може й це, але все-таки я певний, що поки не буде своєї школи, доти й преса наша не зможе стояти на власних ногах, бо в нас нема інтелігенції.

Але тут виникає знов "зачароване коло": щоб добитися своєї школи – треба, щоб широко розлилась свідомість національна, а щоб вона широко розлилась, треба преси, а щоб могла існувати преса, треба школи і т. д.

Чорт його знає, що й робити?

Одно можна сказати, що я завжди й кажу: "А ти, Марку, грай!"

Треба вживати всіх заходів, добувати грошей, аби тягнути, тягнути і дотягнути до кращого часу. Само собою, що часи чудес минулись і нема чого сподіватися на те, що враз з'являться генії і звернуть увагу всього суспільства на газету. А треба і можна сподіватись, що настануть часи, коли передплачувати українську газету не буде геройством, а що кожний, хто нею зацікавиться, безкарно зможе собі її виписувати.

Коли тепер знайшлося дві з половиною тисячі героїв-передплатників, то можна думати, що тоді їх буде вдвічі більше, а при такому числі передплатників газета вже зможе існувати і без великих дефіцитів.

Якби число передплатників тепер зменшувалось або стояло на одній мірі, то й тоді не можна було б вважати справу безнадійною, але ми бачимо, що з кожним роком число їх, хоч помалу, а все-таки збільшується: отож надія на кращу долю є і сміливо можна сказати: "А ти, Марку, грай!"

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 60

16 лютого

Сьогодні до мене на понеділковий журфікс завітав відомий артист (маляр) П. Ю. Сластьон, що на короткий час приїхав з Миргорода.

Я зараз послав добути хоч гітару і умовив Панаса Юрійовича заспівати думу.

Довго він відмовлявся тим, що давно не співав, все позабував, але я таки упросив його спробувати.

Коли він заспівав думу "Невольницький плач" то всі присутні були надзвичайно зворушені. Ніхто з них не уявляв собі, що можна так високоартистично виконувати кобзарські думи.

Сластьон у 70-х роках жив у с. Вереміївці над Дніпром, по сусідству з знаменитим кобзарем Крюковським*, від якого й вивчився співати думи.

Багато я на своєму віку чув кобзарів, але жоден з них не робив на мене такого вражіння, як Сластьон. Він співає на голос і по манері так, як співали колишні кобзарі, так, як співав і Вересай, якого я чув у 80-х роках, але Сластьон, як інтелігент, виконує далеко артистичніше. Спів його захоплює душу і мимоволі викликає у слухача сльози**.

20 лютого

Сьогодні нас оштрафовано на 30 руб. за звичайну передову Єфремова. Нічого в ній нема різкого; такі статті щодня пишуться по російських газетах і їм нічого, а нам – зась! Адміністрація думає, що наша газета читається найбільше селянами, а через те її й тиснуть гірше, ніж російські. Вже ми доводили губернаторові, що наші передплатники – це переважно українська інтелігенція, а не селяни, але він не вважає на те й штрафує.

Я й так переживаю страшенну кризу безгрішшя, а тут ще й штрафи! Торік хліб майже зовсім не вродив; пшениці продав я надзвичайно мало, орендатори теж не мають чим платити, а видатків усяких у мене сила.

Гроші, зібрані з переплати на "Раду", пішли майже всі на покриття торішнього дефіциту та на платіж за рік на пошту, на купівлю паперу, а тепер на біжучі платежі (друкарню, гонорари) нема з чого потягнути.

Писав до В. М. Леонтовича, щоб дав з асигнованих В. Ф. Симиренком. Але він тепер заклопотаний хворобою жінки, то йому не до того.

Лежить моїх 1000 рублів застави у жандармів за О. Квасницького; його вже посадили, а грошей ніяк не вирву.

Теж саме з заставою за Шеметів. Справу їхню скінчено, але через касацію, певне, ще доведеться ждати. Якби швидше скінчилася їхня справа, то

* Від якого П. Куліш записав багато дум.

** Його спів перейняв Ф. Колесса на фонограф і видрукував у "Записках Наукового т-ва ім. Шевенка" у Львові, та нотами не передаси голосу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 61

можна було б заставити "Свидѣтельства" Крест. банку, що я за їх заклав, і дістати грошей на обиходку до нового врожаю.

Оце безгрішшя найбільше псує мені настрій, бо без грошей, як без рук.

Всякий вважає мене за страшенно грошовиту людину, всякий при потребі звертається до мене, а я тепер рішучо не можу нічим запомогти, а люди не вірять, що у мене нема грошей. Всякий думає, що коли я трачу на "Раду" тисячі, то, певне, у мене є міліони. Люди не знають того, що я систематично відриваю від себе, від дітей, обрізую свої видатки до крайності, щоб не дати померти газеті. Всім відомо, що у мене багато десятин землі, а не знають того, що ці маєтки позаставлювані в банк і що мені за їх доводиться щороку платити великі проценти.

В спадщину я дістав маєток у Перешорах, заставлений у банку, потім ще його заставив і купив Кононівку, прийнявши на себе і борги, що були на ній. Якби реалізувати всі мої маєтки, то справді був би великий капітал, який давав би (в інших руках) втроє більше, ніж я маю тепер прибутків з землі. Але я вважаю обов'язковим передати землею дітям стільки, скільки я дістав від своїх батьків. Придбане ж мною я з спокійною совістю трачу і за життя свого вже витратив тисяч біля сотні на всякі громадські справи. Одним словом, майже все, що я придбав – витрачено.

А тим часом видаткам на "Раду" й кінця не видно, а з біжучих прибутків у мене не вистане на все. От тут і "заковика". З "Радою" не знаю, що й робить, – "чи покинуть, чи любить?"

Та "якось воно буде", мовляв Куперян.

Або як Левко каже в листі до мене: "Крутись, батьку, мотай головою, а "Ради" не покидай, бо це єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмі".

Хороші слова. Радісно мені було їх читати. Це мені моральна піддержка від старшого сина.

Та я не покину її, поки не загину, але коли покине В. Ф. Симиренко, то сам я не в силі її видавати.

22 лютого

Ідея покійного В. Б. Антоновича, що поляки на Україні повинні перестати бути "вельможними кольоністами", а стати щирими синами того народу, серед якого вони живуть, – не вмерла.

Потроху з-межи поляків з'являються люди, що приєднуються до української культури, а останніми роками з'явилася межи ними вже ціла течія культурно-українська.

З ініціативи вельми талановитого молодого історика нашого В. Липинського надумали вони заснувати для ширення українства серед польського суспільства тижневий орган на польській мові і виявили бажання особисто познайомитись з українськими культурними діячами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 62

Заходами В. Липинського зійшлося нас вчора душ зо двадцять в ресторані. Нас, українців, співробітників "Ради", було 6 душ, а решта – поляки.

Виявилося, що між ними є елементи двох відтінків: одні з них називають себе українцями польської культури, вважають себе по походженню за українців, діди-прадіди яких змінили віру й мову, поробились поляками-католиками. Ці елементи добре ознайомлені з українською літературою і зовсім добре говорять по-українському. Другі вважають себе поляками з діда-прадіда, але, живучи серед українського народу, вважають своїм обов'язком допомагати культурному розвиткові цього народу. Ці елементи не вміють говорити по-українськи й говорили з нами по-польському.

Один з них попросив вибачення, що вони не рішаються говорити з інтелігентами по-українському, а що "з людом" вони раз у раз говорять по-українському.

На це я, осміхаючись, відповів йому:

– То ви, панове, уявіть собі, що ми "люди".

Вони засоромились, але все-таки не рішились говорити з нами по-українському, а цілий вечір говорили по-польському.

Вечір минув досить жваво: багато було промов, в яких одні одним говорили компліменти, а чи вийде щось з цього практичного – не знаю.

Взагалі треба сказати, що така течія серед польського громадянства на Україні дуже для нас корисна.

Ці елементи можуть розповсюджувати українські книжки і газети, засновувати по селах бібліотеки, читальні. А коли буде земство в "Юго-Западном краю", то вони ще більше зможуть зробити корисного дня народу.

Все польське панство, напевне, ставитиметься до всього українського або байдуже, або вороже навіть. Вони пороблять добрі шляхи в краю, добре зорганізують медичну, ветеринарну справу, а ще краще сільськогосподарську: позаводять зразкові поля, агрономів, щоб навчити мужика жити і на своєму моргові землі, аби він не зазіхав на їхні маєтки. А щодо народньої освіти, то польське панство напевне нічого корисного для народу не зробить. Якби можна було завести польську школу, то вони її поставили б якнайкраще, а російську вони, напевне, передадуть духовенству, аби нічого або якнайменше на неї витрачати земських грошей. До української школи польське панство буде ставитись навіть вороже, бо воно бачить, які наслідки дала національна школа в Галичині. Національна школа приведе до національної свідомості, а ця свідомість не на руку польському панству.

Оцю шкідливу ролю польського панства зможуть хоч трохи паралізувати ті елементи, які вважають обов'язковим допомагати розвиткові української культури.

Вони вкупі з українцями можуть робити опозицію в земстві елементові польському та "істинно-русскому", які, напевне, йтимуть вкупі проти української школи тощо.

Коли земство демократизується, тоді ворожий українству елемент зменшиться, бо він представлений тільки панством, а демос увесь український, хоч тепер ще й несвідомий національно.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 63

Але з поширенням в народі освіти напевне пошириться і свідомість національна, і цьому значно може прислужитись та частина польського суспільства, яка прихильно ставиться до українського культурного руху.

Чим більше буде такого елементу серед польського громадянства, тим для руху українського корисніше.

Український друкований орган на польській мові повинен би значно поширити число таких елементів, але не знаю, чи здійсниться він. Щось не віриться мені, щоб між польським панством знайшлось багато людей, які захопляться українством не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені!

Дворянство, здається, ніде не грало великої ролі при відродженні націй. Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило.

Наші письменники і взагалі діячі національного відродження – переважно все так звані різночинці чи підпанки, а найбільше діти духовенства. Це й не диво, бо це одинока інтелігентна верства, що з юних літ близько стоїть до народу, знає його мову, його життя і т. ін.

Дворянство, хоч з юних літ і живе переважно в селі, але воно не переймається інтересами народу, воно з пуп'янка тягнеться до службової кар'єри. Заможніші, родовитіші елементи з пієтизмом поглядають до джерела всяких "милостей"*, марять про камер-юнкерство, камергерство, а дрібніші готуються до кар'єри повітової, губерніяльної.

Раболіпіє нашого дворянства доведене до такого гидкого приниження, далі якого вже не можна йти.

Не диво, що наше дворянство не дало майже ні одного українського патріота, бо на цьому полі вони не могли сподіватись на "великія й богатыя милости".

Інколи показують на Тарновського, кажучи, що цей український магнат багато зробив для українства, зібравши великий і цінний український музей в Чернігові, але робив він це не як патріот, а просто як аматор рідкостей. Він навіть і говорити не вмів по-українськи і з таким же інтересом, а може, й більшим, збирав би рідкості французькі або німецькі, якби жив у тих землях, бо мови тих народів та історію їх він, напевне, знав безмірно краще, ніж свого народу.

Навіть матеріально наше дворянство не підтримувало українського культурного руху, його піддержували раз у раз так звані "буржуа", що самі або батьки їх вийшли з низів.

Так само не сподіваюся я, щоб рух наш підтримала наша польська шляхта.

Правда, очі польських дворян не звернені до джерела "милостей", бо там їм нема ходу, але вони живуть ілюзіями, вони все-таки марять про Річ Посполиту від можа до можа, хоч і для цього наша польська шляхта реального нічого не робить і ні для яких ілюзій не поступиться своїми маєтками.

Трудно припустити, що вона принесе якісь жертви для українського руху, чужого їй або й ворожого.

* Царських.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 64

Вона ясно бачить, що коли український демос дійде до самосвідомости, то польським ілюзіям на Україні прийде край!

Але що було, те ми бачили, а що буде, те побачимо!

14 березня

Почалися Шевченківські дні, і по всій Україні служать панахиди, уряджують концерти, вистави, вечерниці для збору грошей на пам'ятник.

В Києві було вже зо скілька концертів і ще буде. Я беру білети на всі вечірки, але не ходжу ні на одну, бо всі вони уряджуються по нашому національному девізу: "Хоч погано, зате довго".

Але скільки не зарікався, а таки пішов 10 березня в клуб на вечірку. Причепився Жебуньов і таки умовив мене. Докоряв мені, що я начебто держусь того принципу, що українство повинно жити "підспудним" життям і не виходити на широку арену:

"Старі українці раз у раз виступали привселюдно, молодші теж намагаються, а отся середня верства – Чикаленко – Матушевсько – Єфремовська раз у раз пріє "в собственном соку".

Старі справді виступали прилюдно, але так, що ніхто в їх того українства і не помічав.

Ми, середня верства, намагались, не роблячи ґвалту, працювати на українському ґрунті, а не виступали привселюдно найбільше через те, що не було привселюдного життя. А тим часом під час виборів мусіли й ми приймати участь в нарадах з кадетами*, поляками та євреями і "держати високо знамя".

Під час виборів у третю Думу ввійшли в блок з іншими і за делегата від українців вирядили Ф. П. Матушевського, і коли він безпомічно розводив руками і казав:

– Що ж я там робитиму, коли у нас зовсім нема українців з виборчим цензом? – то ми його заспокоювали, кажучи жартома:

– Ідіть, Федоре Павловичу, та "держіть там високо наше знамя"!

Кінчилося тим, що він, купно з усім блоком, попав в участок (під арешт) і просидів там скілька день, а в депутати так-таки ні один від блоку не попав, а самі чорносотенці.

Але я збочив. На Шевченківську вечірку 10 березня запросили скілька душ кадетів та поляків і урядили вечерю на 100 осіб.

Вечеря почалась тільки в 12 годин, а за вечерею як почали наші говорити, то так тягли, що аж сором було слухати, а старий Михальчук побив рекорд так, що публіка почала розходитись. Садовський вже поривався сказати йому, як той церковний староста (титар) попові:

– Нате вам, батюшко, ключ від церкви, як закінчите, то замкніть церкву.

* Російська Конституційно-демократична партія.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 65

Не міг я досидіти до кінця і пішов додому, щось коло 3 години ночі, а вечірка ще тягалась годин зо дві.

Ми таки й тут виконали наш національний девіз: "Та й погано ти, дівко, співаєш!" – "Хоч погано, зате довго".

18 березня

Вчора приїхав з Кононівки, куди їздив за "данями" (за орендними грішми).

Ввечері зайшли Павло Малинка та Роман Кобізький, розговорились, я й кажу:

– От був у мене сьогодні Андрій Боровик та розказував, як люди п'ють по селах.

– А справді п'ють, як ще ніколи не пили. Багато є таких, що вже босяками поробились. От Андрій Кравченко, який розумний чоловік, а пропав: дав собі волю і допився до того, що вже нічого не має: землю продав, город теж, осталася сама хата. Відкрив крамничку, почав горілкою торгувати і все перевів.

– Правду приказка каже, що нашому братові, мужикові, можна тільки білою глиною та дьогтем торгувати, бо не з'їси і не вип'єш.

– Він ще й грамофона купив та по копійці від пісні брав, поки в п'янстві і грамофона того не побили. Пропав зовсім чоловік, а який чоловік!

Справді, Андрій Кравченко надзвичайно розумний і дотепний чоловік. Він бував на ювілеї Лисенка, Нечуя-Левицького і всіх дивував своїм розумом.

– Чому ж ви приговора не зробите, – кажу, – щоб припинити оте п'янство? От Андрій Боровик прохав мене, щоб я поклопотався.

– Бо Андрій сам п є, а ми не п'єм і не торгуєм, то нам байдужки.

– Оце то й горе, – кажу, – що у нас вдача така: "Моя хата скраю". У німців в Херсонщині я бачив, що як сказиться собака, то вони верхи за нею женуться, поки не вб'ють, бо знають, що вона десь наробить шкоди. А як у нашого чоловіка сказиться, то він тільки від хати нажене, щоб дітей його не покусала, а про сусідських йому й байдуже; він знає добре, що скажена собака додому не вернеться. А не здумає того, що його собака покусає чужу, а та може покусати його власних дітей. Отак і ви, міркуєте: "Ми самі не п'єм, то нам байдужки, що робиться на селі", а не здумаєте того, що коли нема ладу в селі, то й вам же самим погано. Як отак міркувати, як ви міркуєте, то ніколи не можна дождатись кращих часів. Зі злом треба боротись, винищувати, бо воно на нас же самих може обернутись, як скажена собака. Німці це добре розуміють, а через те в їх і порядки не такі, як у нас.

Ні, що не кажи, а таки треба німця, щоб навчив нас жити по-людськи, щоб поробив з нас свідомих людей, щоб вніс культуру в маси. Зробили ж німці людей з чехів. Вони заводили культуру для своєї вигоди, а чехи перейняли її, поробились національно свідомими і почали боротьбу з своїм гнобителями. Та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 66

не диво, що чехи стали свідомими, там інші умовини політичні, але поглянути на наших латишів та естів, що весь вік жили при таких умовах, як і наш народ, а може, й гірших, тільки пани та городяни у них були німці. Латиші, ести, визволені з кріпацтва без землі, здається, повинні були б загинути рабами, але завдяки німецькій культурі вони стали свідомими національно, у них нема неписьменних, у них широко розвинулася своя преса, хоч школи національної їм ніколи не дозволяли ні при німецькому, ні при російському пануванні. Теж саме зробилося і з фінами під шведським пануванням, а під російським вони, певне, й досі були б такими, як тепер їхня рідня, тобто мордва, чуваші, череміси та інші.

21 березня

Розіслали ми до передплатників "Ради" запитання (анкету), і от тепер надходять відповіді, вже є більше за 300.

Цікавий це матеріял, але дуже різноманітний: одному хочеться, щоб "Рада" була селянською газетою, другому – щоб була чисто інтелігентською, третій цілком задоволений теперішньою "Радою", і так само по всіх запитаннях.

В анкеті тій були такі запитання: яке соціальне становище передплатника; який його вік; звідкіля довідався про нашу газету; чи читає всі відділи газети; чи все розуміє; які відділи найбільше його цікавлять; про що, на його думку, треба більше писати; які відділи розширити; чи задовольняє його взагалі зміст газети, мова і т. д. Пам'ятаю, що всіх (анонімних) відповідей прийшло більше п'ятисот і робити з них висновки взявся М. Порш, але нічого не зробив. Після нього заходився обробляти відповіді В. Малевич, але його арештовано і відповіді невідомо де поділися.

Взагалі цікаво і приємно читати відповіді людей неупереджених, що пишуть про свої вражіння від газети. Але боляче читати відповіді, засновані не на вражіннях від газети безпосередньо, а засновані на плітках, добутих з заднього ходу.

Ображені бездари пишуть, що наша газета ведеться гуртком "сватів та кумів", що ми не пускаємо в газету свіжих, молодших сил і т. д. (Відповідь демонстративно підписана О. Мицюком).

Господи! Та коли нам пришле чи принесе хтось статтю чи якийсь твір хоч з краплею таланту, то ми незвичайно радіємо такій появі нової сили, нової надії і всіма силами намагаємось підтримати нового кебетливого автора, заохотити до писання, часом прибільшуючи його хист і часто навіть на шкоду йому.

Правда, багато безталанних писань за цих три роки довелося відкинути, багато прийшлося образити бездарних писак, але й жадної талановитої сили ми не відкинули, не тільки з давніших письменників, а й з молодших, навпаки, ми намагаємось з'єднати всі хоч трохи кебетливі сили коло "Ради".

І тому закиди, що ми не пускаємо до "Ради" свіжих сил, безпідставні і досадні.

Хіба Олесь, Майорський, Гай, Ніковський, Піснячевський, Пригара, Гехтер, Чупринка (імовірно Чупринка Григорій Аврамович), Черкасенко та інші з молодих кому-небудь з нас куми,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 67

брати, свати, а ми з радістю прийняли їх до гурту робітників "Ради" і сердечно раді привітати всяку талановиту людину чесного напряму.

10 квітня

Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко.

Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив нас усіх немало, бо руками він не може нічого робити – його треба роздягати, одягати, вмивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова приїхав сюди. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей скільки йому слід, а здачу класти назад.

Певне, таким чином у його багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає.

Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його.

Страшенно сумно і болюче, що загинула така талановита та працьовита сила. Кажуть, що нема надії, щоб до його вернувся здоровий розум. А коли справді так, то краще вже йому вмерти.

24 червня

Наближаються "торжества" з приводу "Полтавской побѣды" і почалося справжнє "народное бѣдствіе" (лиха година)*. Недавно я був у Кононівці і довідався, що вночі у нас там був трус. Арештували садовника мого, Степана Овражчика, якого поліція мала давно на підозрінні. При трусі у нього найдено в скриньці мої "Розмови"; пристав забрав "Розмову про мову" і між ним та Степаном вийшов такий діалог:

– Та це ж книжечка нашого пана!

– А ти думаєш, твого пана не можна посадити?

– Вона ж дозволена цензурою, її приложено було до газети "Рада".

– "Рада" – газета заборонена.

– Як же так, коли й сьогодні вона получена (одержана) з почти.

– Ну, не розпатякуй багато! Це твоєму пану, як видавцеві, можна, а тобі ні.

* У зв'язку з приїздом у Полтаву царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 68

Діалог скінчився тим, що Степана відвезено в стан (поліцію).

Кажуть, що всіх підозрених, що живуть ближче трьох верств від залізниці, потрушено і наказано, щоб виїхали в другу губернію на два тижні, або їх на цей строк посадять.

Під такий час приїхав на вакації син мій Левко, що вчиться в Лозаннському університеті в Швейцарії.

На границі його трусили з особливою увагою, найшли шматочок першомайської червоної стрічки, яка якось попала в книжку, і допитувались, чи дійсно він той, що стоїть у пашпорті.

Розказував Левко, що його допитували, хто в Києві генерал-губернатор, хто губернатор, митрополит, але він відповів, що не знає, бо з ними діла ніякого не мав, а удостовірив свою особу листами на своє ім'я.

– А ви належите, очевидно, до української партії, – завважив жандармський ротмістр, коли перечитав мої листи, писані українською мовою:

– Себто ви хочете сказати, до української нації, – відповів Левко.

– Ні, я тоже малорос по національності, але не розмовляю і не листуюсь з своїм батьком по-малоруськи.

Тим діло, здавалось, і скінчилось, і Левко щасливо приїхав до Києва.

В Києві він не хотів засиджуватись, поспішав у Кононівку, як він казав, щоб виспатись і відгодуватись.

Я провів його на двірець, а по дорозі ми ще зайшли до В. П. Степаненка в книгарню, бо до відходу поїзда було ще багато часу.

У Степаненка розмова вся була на тему "о народном бєдствії".

Левко оповідав про свою комічну розмову з жандармом на границі; Степаненко розказував, що з нього взято підписку, що книгарня буде замкнена і запечатана 27, 28 і 29 червня* і що ніхто не повинен виглядати з вікна книгарні, а коли хто вигляне, то в того стрілятимуть без попередження; в книгарні, в підвалі (сутеренах), на горищі (стриху) і в дворі будуть розставлені стражники.

Я згадав оповідання покійного проф. В. Б. Антоновича з його студентських років. Він ходив з товаришами по селах та придивлявся до селянського життя. Якось сіли вони над шляхом відпочивати, коли бачать – іде якийсь чоловік і, держачи шапку високо на палиці, щось вигукує, а женці понад шляхом почали метушитись. Коли він наблизився, то вони почули, що чоловік той гукає:

– Люди добрі, тікайте, хто куди бачить, бо губернатор їде!

З тих часів минуло вже більше сорока років, вже люди не тікають від губернатора, а от нам тепер довелось тікати "хто куди бачить"**.

– Я, – кажу, – виїду завтра в Херсонщину, щоб бува не посадили на цей час у тюрму, а Степаненко, сміючись, каже:

* У зв'язку з приїздом у Київ царя.

** Від царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 69

– А я дав підписку, що три дні буду сидіти головою ниць у подушку, то, може, мене не займуть.

А Левко каже:

– А я поїду в Кононівку і там завалюсь висиплятись.

– Глядіть, щоб часом не довелося вам висиплятись в участку*, – завважив Степаненко. – В Полтаві вони позасаджували всіх хоч трохи поступових людей і кажуть, що продержать, поки не скінчаться "торжества". На всякий випадок купіть собі араґацу від блощиць та чайник. Всяка порядна людина повинна тепер мати в себе про запас чайник та порошок на блощиці.

Степаненко справді запаслива людина: він має напоготові не тільки чайник та порошок, а й спеціальний матрац, який лежить у сараї**, щоб не наносити в помешкання блощиць.

Побалакавши про всякі пригоди, попрощались ми з Степаненком і поїхали на двірець.

Взяли білета (карту) до Кононівки, носій поніс пакунки у вагон, а я, попрощавшись з Левком, поїхав у редакцію, сказавши, що в Кононівку приїду, вже як мине "народное бєдствіє" (лиха година)***.

В годин три, коли я усів удома обідати, приходить носій, той, що вносив Левкові пакунки, і каже, що його в вагоні арештовано і відвезено в Бульварний участок.

Зараз я поїхав туди. Приїздю. Справді, кажуть, є, та й пакунки його лежать тут же в дежурній кімнаті.

От, думаю собі, спішив хлопець додому та й вскочив у обійми "любезнаго отечества" (милої батьківщини).

– По чиєму наказу, – питаю, – арештовано?

- З паперу видно, що по наказу Охоронного відділу, – відповідає по-українськи надзиратель.

– А чи не можна мені побачитись?

– Боже сохрани!

– Хоч мінут п'ять?

– Ні одної мінуточки.

– Від кого ж це залежить?

– Від охранки. Поїдьте туди, хоч там, мабуть, тепер уже нікого нема.

Сказав мені адресу – Велика Житомирська, 34.

Приїздю. Ходжу, роздивляюся – ніде ніякої вивіски****. Зайшов у двір. На домовій таблиці теж нічого не написано. Коли дивлюся, до мене придивляється якийсь добродій в цивільному піджачку; по очах я зараз пізнав, що то шпиг.

* Арешт при участку (канцелярія бецірку).

** Хижа, повітка.

*** Поки вже проїде цар.

**** Шильду.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 70

Я до нього (розмова велась по-московському):

– Мені треба бачити начальника охранного відділу.

– А вам нащо? – перелякано питає той добродій.

– Та от сина мого арештували там і там при таких і таких обставинах.

– Тепер нікого нема. Приходьте завтра о 12-ій. Начальник вас не прийме, а може помічник або урядовець. Тільки дурно будете клопотатись: поки "торжества" не кончаться, то його не випустять. Наше бюро тепер так завалене, що до 30-го і справи вашої розглядати не будуть.

– Та, може, хоч побачитись дозволять, – кажу.

– За цим зверніться в жандармське управління в прийомний день – в понеділок і четвер, від першої до другої. А наше бюро не має права давати побачення.

– Ваше бюро може тільки арештовувати, а побачень не може давати?

– Так точно, по інструкції так.

– Сьогодні, – кажу, – понеділок, але вже пізно, а до четверга чотири дні ждати. Добитися в жандармському управлінні в неприйомні дні не можна, це я знаю з досвіду добре вже.

Вертаюся в участок. Знов прошу, щоб дозволили побачитися. Не можна.

– Ну, то хоч запитайте, що йому прислати!

– Я й сам вам скажу, що йому треба, – каже надзиратель,– перше всього порошку на блощиці, чайник, подушечку й обід.

Знаючи, що камери Бульварного участку дуже вогкі, брудні, я попросив, щоб Левка перевели в Либедський участок "по місту моего жительства". Надзиратель обіцяв переговорити з приставом (комісаром).

Коли через годину двірник поніс Левкові обідати, то його справді вже перевели в наш, Либедський участок.

Другого дня вранці побіг я в наш участок побачитись там із знайомим околодочним для секретних справ Мельником. Він разів кілька бував у мене за справками, коли мені треба було "свідоцтво про благонадійність" для права мати револьвер та при переході до мене книгарні "Київської Старини" і т. д. В розмовах зо мною він виявляв великий інтерес до українства, а коли я подарував йому повного "Кобзаря" а потім "Історію України" Аркаса, то він був несказанно радий і вдячний мені.

Я розказав йому, що трапилось з Левком і спитав, чи не можна з ним побачитись. Він пораяв мені побувати в охранці і просити дозволу на побачення, а тим часом, моргнувши мені, вийшов з кабінету.

Через кілька хвилин увійшов і каже:

– Зараз ми його викличем наче для об'явлення постанови про арешт, але недовго розмовляйте, щоб не звернули увагу канцеляриста та щоб не довідався пристав, бо буде лихо.

Справді, через якийсь час городовий привів Левка. Він, радісний, почав розказувати, що попав в участок, де стрінув одного політичного, якому знайомі емігранти просили передати поклін з заграниці. Поговорили хвилин скіль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 71

ка і Левка повели. Я заспокоївся, побачивши, що самопочуття у Левка добре і що він здоровий.

В 12 годин пішов в охранку. Подав свою карточку вчорашньому шпигові і, сівши на лавочку, жду надворі.

Коли це вискакує з охранки якийсь пан, а за ним два добродії з шпигівськими пиками. Пан роздратовано гукає, звертаючись до публіки, що сиділа на лавочці:

- Я не розумію, що це за "учрежденіє" (установа) таке? Я приходжу, рекомендуюсь – дворянин такий-то і питаю, за що арештували мого сина, а якийсь пан у піджаку нечемно мені заявляє, що це не моє діло. Та я піду до губернатора з скаргою, я вам покажу, як поводитись з дворянином.

Один з шпигів теж роздратовано відповідає йому:

– Можете йти хоч до генерал-губернатора, а тут прошу не кричати. А коли панок відійшов, він, звертаючись до публіки, каже:

– От чудак, наче маленький, не знає, в яке "учрежденіє" попав.

А другий завважив:

– Він хотів, щоб до нього в генеральському мундирі вийшли.

Тут мене покликали і ввели в прийомну. Увійшовши, я аж звомпив, як кажуть, аж дух мені сперло! Де ж таки – мало не третину невеличкої кімнати займає кіот з величезним образом благословляючого Спасителя! Господи! Яке блюзнірство – таке "учрежденіє" і образ Спасителя! По стінах портрети царя, цариці, Плеве і колишнього начальника охранного відділу Спиридовича з написом: "Дорогому Кіевскому Охранному Отдѣленію, полковник А. Спиридович". І є ж, думаю собі, люди на світі, яким "Охранное Отдѣленіе" може бути "дороге".

Через чверть години вийшов до мене якийсь добродій воєнної виправки, але в цивільному піджаку і спитав, чого мені треба.

Я розказав у чім діло.

Він відповів, що у них про це ще нема відомостей, певне, будуть завтра або післязавтра.

Розказуючи справу, я сказав, що син мій політикою не займається і, очевидно, це яке-небудь непорозуміння і просив дозволу побачитися з ним. На це добродій мугикнув, а потім, якось граючи очима, завважив:

– Поки не закінчиться слідство, бачитись з ним не можна. А у вас недавно був трус теж через непорозуміння?

– Теж через непорозуміння, і я просив жандармське управління пояснити мені причину, але відповіді не дістав.

Так ні з чим я й пішов з охранки.

Другого дня вранці знов таємно бачився з Левком, а в 12 годин знов пішов в охранку просити офіціального побачення.

До мене вийшов з моєю карточкою в руках високий, сухорлявий, середнього віку добродій у цивільній одежі, з закрученими вусами і гостренькою борідкою, і між нами виникла така розмова (звичайно, московською мовою):

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 72

– Что угодно (чого бажаєте)?

– Сина мого арештували...

– Знаю. Так чого ж ви хочете?

– Хочу просити вас, щоб його звільнили...

– Ми тепер нікого з закордону не пускаємо на полтавську залізницю.

– Він туди не поїде, він залишиться в Києві або я пошлю його на Херсонщину.

– Ні, нехай посидить в участку...

– Але, помилуйте, за що ж? За ним ніякої вини нема.

– У нього на кордоні в речах знайдено революційну стрічку (бинду).

– Та стрічка попала до нього випадково, він політикою не займається...

– Він ще гімназистом був арештований, я дуже добре пам'ятаю. Євгеній Харлампійович Чикаленко та його син Лев далися мені взнаки...

– Помилуйте, чим же я вам досадив, я політикою ніколи не займався і не займаюсь.

– А це ваше українство, а ця ваша "Рада"?..

– Справді, я цікавлюсь українським національно-культурним рухом і "Раду" видаю з дозволу начальства.

– Оце тепер найголовніше...

– Але ж там нема нічого нелегального, протизаконного.

– Оце саме говорить і Грушевський.

Тут йому очі заіскрились і він якось роздратовано вигукнув:

– Грушевському давно місце в тюрмі! Я таки коли-небудь його посаджу. Скажіть, будь ласка, чого він сюди їздить?! Не подобається тобі в Росії, сиди собі в своєму Львові і кричи скільки хочеш, а не приїзди сюди...

– Грушевський тутешній уродженець, має свій дім у Києві, – кажу, – українець родом і теж, як і я, цікавиться українською культурою...

– Ніяких тут українців нема.

– Ну, "малороси", – кажу.

– Ніяких малоросів нема, всі ми "русскіе"...

Не бажаючи вступати з ним в полеміку, я перевів розмову на сина:

– А як же з сином моїм? Мене, як батька, це найбільше цікавить.

– Я розумію. У мене нема справи про нього, я дістав тільки телеграму. У всякім разі, якщо й нема нічого злочинного, то все-таки днів кілька доведеться його подержати.

З тим він вийшов з прийомної.

По тону, яким цей добродій "в піджаку" говорив зо мною, я упевнився, що це був начальник Київського охранного відділу, та й прикмети кажуть, що це всесильний тепер у Києві прапорщик запасу Кулябка.

Кулябка подав міністрові записку, в якій доводив, що український рух небезпечніший для цілости Росії за всякі соціалістичні, про що я кажу в своїх "Спогадах". Справді всесильний.

Розказував мені покійний Н. В. Молчановський, правитель канцелярії генерал-губернатора, що сам ген.-губернатор Сухомлинов, теперішній

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 73

військовий міністр, був у Києві під доглядом у цього "прапорщика" Кулябки, принаймні є всі дані, що він перечитував листи, адресовані Сухомлинову. Знаючи це, Сухомлинов діставав і писав всі інтимні листи на "конспіративну адресу".

Отака-то влада у начальника "Охранного Отдѣленія"! Ні генерал-губернатор, ні директор Департаменту поліції нічого не важать у порівнянні з прапорщиком Кулябкою!

Отеє і є те негласне правительство, про яке говорив у Думі член її, князь Урусов, бувший товариш міністра внутрішніх справ.

29 червня

Вчора, в день проїзду царя, я не міг добитись побачення з Левком, бо в участку не було ні одного околодочного надзирателя, навіть і городових* не було, окрім одного старезного діда.

Само собою, що й в охранці нікого не було – всі пішли "охранять" царя. Але, щоб не забути за Левка, я, за порадою М. Садовського, пішов до його знайомого, прокурора Горового, племінника небіжчика Драгомирова, який з Кулябкою на "ти", і попросив його, щоб він замовив словечко за Левка.

– Бо вони, – кажу, – можуть забути за нього. Тепер їм ніколи, а коли випровадять царя, то будуть відпочивати, радитись, яка кому вийде нагорода, а хлопець мусить сидіти і ждати.

Горовий обіцяв поговорити з Кулябкою.

Сьогодні вранці забіг я в участок; там повно околодочних надзирателів, всі гудуть, як бджоли, очевидно, діляться вчорашніми вражіннями.

Мій знайомий околодочний, завівши мене в свою кімнату, каже:

– Вчора, при стрічі государя, трапився такий випадок, що ми всі й досі до пам'яти не прийдемо. Ви, може, були і бачили, що по вулицях стояли у два ряди солдати лицем до государя, третій ряд солдат – лицем до тротуару, а четвертий ряд – поліція, яка перебігала по мірі того, як двигався екіпаж государя. Окрім того, сила філерів та членів усяких монархічних партій, щоб нікого не допустити до государя... І все ж таки на розі Жилянської і Безаковської якась стара жидівка умудрилась підійти до екіпажа государя і піднесла йому хліб. Ви ж подумайте собі! Таким способом можна було в хлібі і бомбу піднести, і ніхто не спинив! Що ж після цього значать всі охрани дороги, мостів і проч.? Вчора до вечора я возився з тою жидівкою: стара чулочниця з Солом'янки**. Вона каже, що в них у законі сказано, що коли піднести хліб цареві, то прибавиться 10 літ життя. То вона й піднесла. Звісно, жиди, комерчеський народ!

– Ну, що ж їй буде за це? – питаю.

* Поліцаї.

** Передмістя Києва.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 74

– Та хто його знає, чи їй буде що, чи ні, а поліції нагорить. Вірите, що коли ми побачили, що государ припинив екіпаж і прийняв від неї хліб, то мало не повмлівали.

Ну, думаю, віддячать вони тій жидівці! Вона, бідна, сподівалась, що їй прибавиться віку, а поліція, напевне, вкоротить їй життя на 10 років: буде вона пам'ятати приїзд царя!

– А подумайте, – каже надзиратель, – який сором усім київським монархічним партіям, що у святому Києві перша піднесла хліб царю жидівка!

Коли цар виїхав, я знов побачився на хвилину з Левком і побіг в охранку, але там мене не прийняли, бо сьогодні Петра і Павла.

Ввечері Левка звільнили. Очевидно, Кулябкові нагадав про нього Горовий.

Отак висидів хлопець дурнісінько цілий тиждень, а скільки попсувалося здоров'я у мене, а особливо у матері. І скільки таких випадків!

За старання Кулябко дістав ротмістра і "прикомандирован к отдѣльному корпусу жандармовъ", як сьогодні оповіщено в газетах. Певне, й стара жидівка проживе зайвих 10 років, бо "сверху" не звернуто уваги на її вчинок, і пристав того участку, нарівні з іншими, дістав у дарунок золотий годинник.

6 серпня

Знов мені довелося мати діло з охранкою. Левко мій рішучо сказав мені, що він не поїде вчитись в Лозанну, а хоче вступити в Петербурзький університет і студіювати антропологію та етнографію під проводом проф. Ф. К. Вовка, з яким він цього літа робив розкопки могил.

Я доводив йому, що ліпше вже кінчати університет за кордоном, а потім тут тримати державні іспити, бо в Росії не можна спокійно вчитись; тут раз у раз можна вскочити в якусь халепу, бо тут майже безперервно тягнуться студентські розрухи, страйки і т. ін. Але він каже, що за два роки вчення в Швейцарії він так занудився за рідним краєм, що не може вже там довше витерпіти. Я все-таки його умовляв, показуючи на сестер його, що вчаться за кордоном і не нудяться, і казав, що навряд чи поліція видасть йому свідоцтво "благонадійності", без якого в Росії не можна ні у вищу школу вступити, ні жадної посади одержати. Але він просив мене попробувати і я нарешті згодився подати губернаторові прохання. Через скілька день, коли я прийшов в канцелярію губернатора за відповіддю, то чиновник мені сказав, що охранка так атестувала Левка, що йому не можна видати свідоцтва "благонадійності", і пораяв піти самому в охранку та поговорити особисто, може, вона змінить свою атестацію. В охранці всі нижчі служачі стріли мене, як старого знайомого і так привітно віталися зо мною, що якби хто з сторони побачив, то подумав би, що я – якийсь агент охранки.

До мене вийшов помічник, той самий добродій, що не дозволив мені побачитись з арештованим Левком, хоч з ласки околодочного (дрібненького чоловічка) я з ним бачився щодня.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 75

Я звернувся до нього з словами:

– Я прийшов просити охранний відділ, щоб синові моєму було дозволено вчитися в Петербурзькім університеті.

– Ми цього не можемо дозволити, бо він неоднократно сидів під арештом...

– Та кожний, – кажу, – мусить сидіти, коли його посадять...

– Ми нікого дурно не арештовуєм...

– Але ж його зараз же й випускали, значить, не находили за ним провини, бо він готується до ученої кар'єри і політикою не займається.

– Всі батьки так кажуть, бо або покривають своїх дітей, або не знають їх.

– Та ліпше ж для держави, коли молодий чоловік вчитиметься тут, на очах влади, ніж десь за границею.

– Дозвольте це нам ліпше знати! – відповів той і, кивнувши мені головою, вийшов з прийомної.

Обурений і роздратований прийшов я в редакцію і розказав там свою пригоду.

А В. К. Королів каже мені:

– Не журіться, а асигнуйте 10 карбованців на вечерю, то, може, пощастить здобути свідоцтво і без дозволу охранки.

Я, натурально, згодився.

Через скілька день Королів каже мені, що все обійшлося добре і без видатків: знайомий губернаторський чиновник обіцяв видати свідоцтво.

Коли я через тиждень прийшов у канцелярію губернатора, то чиновник, усміхаючись привітно, сказав, що свідоцтво вже послано в Петербурзький університет і син мій сміливо може туди їхати.

Не знаю, що буде, коли про це довідається охранка.

25 серпня

Все літо провів я в поїзденьках, мало що й сидів у Києві.

Побував у Ялті, Севастополі, Одесі, Катеринославі, Чернігові.

Скрізь радився про "Раду". Всі в один голос кажуть, що газета обов'язково потрібна, що без неї жити не можна, всі обіцяють підтримувати її, але мало не всі висловлюють незадоволення "Радою". Особливо незадоволені критичними статтями Єфремова. Одні дорікають йому, що він різко, пристрасно нападає на молодих письменників. Інші вважають, що Єфремов почав писати нецікаво, нудно, а тим часом колись були сподіванки, що з нього виробиться блискучий публіцист. Навпаки, всі з захопленням говорять про В. Піснячевського (Горленка) і сподіваються, що з нього буде журналіст, яких мало і в російській пресі.

Нарікають і на редактора, що він не вміє зробити газети цікавою, живою. Це саме раз у раз говорять у нас і співробітники. Мало не всі незадоволені Павловським, кажуть, що він не має жвавости, бистроумности, яка потрібна редакторові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 76

Я раз у раз заступаюся за Павловського, кажучи, що за редакторства Ф. П. Матушевського та часового Єфремова газета, як усі визнають, не була цікавішою, ніж за редакторства Павловського.

Багато з співробітників казали мені, що якби за редактора був Д. І. Дорошенко, то газета, напевне, покращала б.

Коли на липень місяць цього літа Павловський виїхав в Крим, то за редактора став Д. Ів. Дорошенко. Всі страшенно зраділи.

Але пройшов тиждень, другий, і всі упевнились, що Павловський незамінимий редактор. Він людина спокійна, розсудлива, тактовна, дуже добре знає мову, а головне, надзвичайно добросовісна і працьовита. Дорошенко за місяць редагування через недосвідченість свою нажив собі ворогів серед співробітників і, нарешті, підвів газету під штраф в 300 рублів.

Тепер усі упевнились, що навіть янгола з неба посади у нас за редактора, то ним будуть незадоволені і співробітники, і передплатники, і видавці, і газета не покращає.

Загальні умовини нашого життя такі, що не виробилося у нас ще ні талановитих співробітників, ні публіки, яка могла б оплатити газету.

Взагалі газетна справа у нас тепер стоїть дуже, дуже кепсько, майже безнадійно, як з літературного, так найбільше з фінансового боку.

Два постійні наші журналісти Ф. П. Матушевський та Д. Ів. Дорошенко, не можучи прожити з газетної праці, пішли на посади і віддалилися від "Ради"; тепер з постійних співробітників остався один Єфремов, бо решта має якісь посади і пише в газеті випадково.

Фінансова сторона склалася ще гірше. Думалося, що цього року дефіцит буде не більше 15 тисяч руб.; В. Ф. Симиренко дасть 10 тисяч і на мій пай, думалося, впаде 5 тисяч рублів. Я сподівався, що цього року буде добрий урожай і що німці, які купили у мене землю, віддадуть мені 5 тисяч рублів і я внесу свій пай. Тепер виявилось, що дефіциту буде поверх 20 тисяч, таким робом, на мене впадає заплатити більше 10 тисяч рублів.

Урожай вийшов кепський і німці не віддають грошей. Врожаєм цього року ледве покрив тільки свої борги в Ссудному (Позичковому) банку, що зробив на цей рік.

Всі отсі фінансові комбінації відбиваються на існуванні "Ради", бо у мене нема змоги надалі платити по 10 тисяч рублів дефіциту, навіть і по 5 тисяч надзвичайно тяжко, а окрім мене та В. Ф. Симиренка, нема нікого, хто б піддержував "Раду". Симиренко міг би дати і втроє більше, ніж дає, але він, очевидно, не вірить у живучість нашої преси і неохоче дає й цих 10 тисяч.

Якось давно в розмові зо мною він висловився, що на 100 тисяч передплатників не шкода було б доплатити і 100 тисяч руб. на рік, а на півтори тисячі шкода і 10 тисяч, і дає він їх через те тільки, що я даю, аби підтримати мене.

При таких умовах мені соромно просити його, щоб він збільшив пай. Та й просити доводиться через В. М. Леонтовича, бо В. Ф. Симиренко тепер ніко-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 77

го до себе не допускає, а Володимир Миколайович ставиться до "Ради" коли не вороже, як перше, то зовсім байдуже.

Раз у раз доводить мені, що не варто затрачати стільки грошей на газету, коли вона має так мало передплатників, що краще ці гроші затрачати на видання книжок.

Жебуньов та інші щирі прихильники "Ради" напосідаються, щоб я добивя-таки сам до В. Ф. Симиренка і умовив його побільшити асигновку, коли я не можу покривати дефіцитів.

Але що ж сказати В. Ф-чеві? Хіба так, як казав той дядько, якому віл у дорозі пристав:

– А що, пристав у вас підручний? – питають його.

– А пристав, бідняка. А от борозний здоровий чортяка, везе добре! – та батогом його, батогом...

Я вже зовсім пристав: ну, а підогнати В. Ф-ча у мене язик не повернеться, а Леонтовичу нема охоти говорити про це з ним.

Є у нас з свідомих українців зо скілька таких, що могли б підтримати газету, от як катеринославський Хрінников або петербурзький проф. Пелехин та в Харкові Бойко та інші, але не хотять витрачати грошей на громадські справи. Пелехин хоч дав 40 тисяч руб. на львівське Наукове товариство, а міліонер Хрінников одкидається якоюсь десяткою і край!

27 серпня

Вчора був у мене Іван Данилович Яневський, таращанський дідич. Батько його, простий селянин, торгуючи скотом, нажив міліонове багатство, так що на п'ятеро дітей його припадає мало не по півтисячі десятин на кожного і то в найурожайнішій частині України, в серці Київщини.

Завів до мене Яневського д-р Туркевич, товариш його по університету.

Яневський зробив на мене вражіння доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет.

Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав.

Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова. Довго ми говорили на цю тему і взагалі про український національний рух.

Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли й іде пиняво, то через те, що у нас нема буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або до польської культури, а народ зостався сам з своєю некультурністю. Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 78

а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, що випливає наверх з народних мас.

Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене.

Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати, бо, як казав мені сьогодні д-р Туркевич, дорогою, йдучи від мене, Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню.

Побачим! Але в розмові з ним я й словом не натякнув, що сподіваюся від нього запомоги на "Раду", щоб не залякати і не відштовхнути його з першого ж знайомства. Нехай пізніше, коли познайомимося ближче. Він обіцяв заходити до мене, коли буде в Києві, і мене запрохував до себе в село Фетюківку, Таращанського повіту. Треба буде обов'язково поїхати до нього, треба зблизитися з ним. Помимо того, що він дуже симпатична людина і одного зо мною землевласницького стану, а таки треба його використати для української справи. Він вже немолодий "кавалер", то шкода, коли по його смерти майно його перейде його братам та їхнім дітям. А здоров'я його немудре! Та й д-р Туркевич казав, що він туберкульозний. Треба подбати, щоб і він, як В. Ф. Симиренко, відписав своє майно на українські справи.

14 жовтня

Давно я умовляю В. К. Винниченка, щоб писав п'єси для театру. Я доводив йому, що це тепер одинокий рід української літератури, що дає забезпечення авторові. Коли п'єси ставляться на сцені, то за них іде авторові поактна плата. Труп у нас українських сила, і якби вони ставили п'єси Винниченка, то він міг би міг мати дуже добрий заробіток. Те саме я раз у раз кажу й Олесеві.

Винниченко, здавалося, зовсім переконався моїм доводами і обіцяв писати для театру. Олесь теж. Але обидва вони висловились, що не вважають можливим писати п'єси такі, аби їх тільки ставили на сцені; обом їм хочеться писати п'єси, непохожі на теперішній український репертуар, їм хочеться сказати щось нове, зробити епоху в українському театрі.

І от Винниченко написав цілий ряд п'єс, і справді вони несхожі на теперішній український репертуар, але ж і для сцени вони зовсім непридатні. Помимо того, що всі вони трактують всім уже обридле полове питання, вони зовсім нехудожні і несценічні. Ніяка трупа їх не поставить, та певне, й цензура не дозволить.

Нарешті в цім році написав він п'єсу, про яку сам висловився, що вона вже і цензурна, і сценічна. Але я, прочитавши її у "ЛНВіснику", прийшов до переконання, що й ця п'єса не побуває на сцені.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 79

Хоч вона, справді, і сценічніша за попередні, але по ідеї і по виконанню якась ненатуральна і просто гидка.

Більшість персонажів і герой – босяки і розмовляють вони таким жаргоном, що гидко читати.

Герой п'єси – босяк, очевидно, симпатія автора, щоб помститись, умисне заражує себе сифілісом і потім заражує зрадницю-милу і розлучницю-панну.

Безперечно, це оказія, якої не бувало і не може бути. Цілком натурально, коли хворий на сифіліс з якихось мотивів чи й без усяких мотивів заражує когось, але ніяк не можна уявити собі, що хтось навмисне сам себе заразив, аби заразити когось іншого. Це вже просто комізм, і справедливо М. Садовський іронічно каже, що Винниченко, очевидно, розробив у ці п'єсі відомий анекдот:

Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але зацікавлений, розпитує: нащо, для якої потреби?

– Я хочу помститись учителю математики. –Але як саме?!

– Я заражу нашу покоївку. – Ну?

– А вона тата, а тато – маму, а мама – учителя.

Отаке комічне вражіння робить і остання п'єса Винниченка. А шкода! Як би він не мудрствував лукаво, то міг би писати хороші п'єси для театру. Але, очевидно, він пропав для сцени; тепер одна надія на Олеся.

Олесь написав трьохактову, дуже поетичну символістичну п'єсу "По дорозі в казку". Вчора він читав її у Садовського деяким артистам. Всі висловились, що коли цензура дозволить, то певно п'єса матиме успіх.

А п'єс нових треба, ох як треба! Старі п'єси вже обридли публіці, бо вона їх всіх бачила й перебачила. Перекладний репертуар теж не приваблює глядачів, бо всі перекладні п'єси вона вже давно бачила на російській сцені.

Хочеться мені Олесеву "По дорозі в казку" надрукувати в "Раді", займе вона не більше трьох фейлетонів* і, певне, читачі не будуть ремствувати.

Кажуть, що О. Пчілка дає йому 300 руб., щоб надрукувати в "Р. Краю" і зробити три тисячі відбиток.

Доведеться й собі дати на таких умовах 300 руб., може, яку сотню вернемо з продажу відбиток.

* Підвалів сторінки. – (Прим, ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 80

7 листопада

Сьогодні повернувся з Одеси. Сумно тепер там. Просив М. Ф. Комара скликати Громаду, але він каже, що тепер нема ніякої змоги зібрати, бо всі чисто розсварилися.

І справді. Об'їхав я майже всіх, хто був ще в доісторичній Громаді, себто до 1905 року.

С. П. Шелухин та І. М. Луценко страшенно лають М. Ф. Комара, а особливо Ф. Г. Шульгу, кажуть, що він "почотний кадет", з яким ніякої української справи робити не можна.

А Шульга каже, що Шелухин явно "тайний союзник"*, з яким соромно бути в якій-небудь справі.

Але в дійсності воно не так, С. П. Шелухин надзвичайно енергійна, гаряча людина і дуже щирий українець. По своїй вдачі він не може поводитися в громадських справах так, як щоденник якийсь, він віддається їм з жаром, від усієї душі, і всякий українець, що не робить нічого для українства, виводить його з рівноваги, і тоді він впадає в крайність, його справедливо обурює, наприклад, Шульга, який, на його думку, більше уваги надає кадетській партійній праці, ніж українству.

С. П. Шелухин страшенно обурюється на одеських кадетів за те, що вони ігнорують українців, а через те впадає в крайність і всім та скрізь доводить, що кадети ще гірші вороги наші, ніж "союзники"; от через що він сам придбав собі славу "тайного союзника", а коли додати, що він ще й страшенний ненависник жидів, російських асиміляторів, то й справді можна подумати, що він чорносотенець, хоч у дійсності воно не так, бо з сіоністами він у дуже добрих відносинах.

Був я і в проф. І. М. Бондаренка та в А. В. Ніковського, що пише в "Раді" під псевдонімами Василька та А. – я обох їх просив писати частіше до "Ради". Обіцяли обидва, хоч обидва вони дуже переобтяжені.

Справа українська в Одесі зовсім не посувається. Досі в "Просвіті" можна було збиратися, читати реферати, давати концерти, а тепер напівбожевільний градоначальник Толмачов все те заборонив; тепер у "Просвіті" можна ставити тільки аматорські спектаклі та танцювати. Правда, торгують вони в "Просвіті" українськими книжками, але дуже мало, бо вона не цілий день відчинена і міститься в глухім кутку города, куди треба хіба навмисне йти за книжкою.

* Член чорносотенного "Союза Русского Народа".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 81

8 листопада

Нарешті вияснилася доля "Ради" на 1910 рік.

Давно, ще 15 серпня, як я був у В. М. Леонтовича, то прохав його побалакати з В. Ф. Симиренком, чи згодиться він і надалі субсидувати "Раду" і в якій сумі і чи не добавить тисячі дві на цей рік, щоб було 12 тисяч, як в 1908 році. Через місяць написав до нього листа, знов просив про те саме, але відповіді не мав.

Потім уже писав я в Петербург до П. Я. Стебницького і просив, щоб він вплинув на В. М. Леонтовича, щоб той прохав В. Ф. Симиренка. Одно слово, живучи з Леонтовичем в однім городі, я зносився з ним via Петербург.

Нарешті, вже числа 25 жовтня, Леонтович написав мені цидулку, що хоче зо мною бачитись, але не має змоги заїхати до мене, а через те просить до себе.

Я приїхав. Він повідомив, що В. Ф. Симиренко згодився дати на цей рік ще дві тисячі рублів. Потім почалась у нас звичайна розмова: він дивується моїй "хахлацькій упертості", доводить, що не варт видавати далі газету, бо вона дає тільки дефіцит, а користі з неї ніякої, що краще ці гроші затрачати на видання книжок і т. ін.

Я, в свого чергу, відстоюю всіма силами потребу газети.

Нарешті він каже, що, певне, В. Ф. Симиренко дасть і на той рік 10 тисяч, бо коли він просив у нього додати 2 тисячі, то В. Ф. Симиренко сказав:

– Ну, що ж, треба дати, може, вони з нас на той рік возмуть менше.

А під кінець В. М. Леонтович так розмняк від моєї відданости газеті, що обіцяв і від себе дати тисячу рублів.

Тепер "Рада" має на 1910-й рік обезпечених 11 тисяч рублів, а решту, себто коло 9 тисяч, я мушу сам дати, як не найдеться ще охотника. А тим часом справи мої такі погані, що я вже набрав у борг більше 9 тисяч руб. для "Ради" в цім році, а до врожаю ждати майже цілий рік.

Може ж, ще І. Д. Яневський дасть обіцяних на цей рік півтори тисячі руб., то якось обійдемось. А може, й проф. П. П. Пелехин дасть тисячу, бо сам набився, хоч вже й починає крутити.

Він написав мені листа з докором, що "Рада" друкує оповістки якихось шахраїв, що буцімбито вигадали спосіб проти глухоти, що треба медичні оповістки давати якому-небудь лікареві на цензуру.

Я відповів йому, що оповістки дають нам гроші і цензури "Лікарської управи" з нас досить. Якби наші патріоти не складали грошей на фантастичні мрії, а підтримували нас, то ми не гонилися б за оповістками. Цим я натякав на те, що Пелехин хвалився мені, що думає заснувати при Чернівецькому університеті катедру українознавства. Далі я писав, що "ложка дорога до обіду, а не після обіду". Що тепер можна зробити тисячами, того не зробиш потім, коли народ обрусіє, й міліонами. От, кажу, я не знаю, чи матиму змогу видавати газету на той рік, бо й цей нічим кінчити.

З цим листом моїм Пелехин пішов до П. Я. Стебницького і, порадившись з ним, написав мені, що дасть тисячу рублів з умовою, щоб я видавав газету і в 1910 році, а коли газети не буде, то я повинен вернути гроші.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 82

Я згодився вернути йому цю тисячу, коли не видаватиму газети в 1910 році.

На це він відповів мені, щоб я визначив у Петербурзі посередника, бо П. Я. Стебницький "людина недбала". (Це про Стебницького так!)

Я відповів, що ніяких посередників не треба, а можна просто прислати гроші в редакцію, як це роблять інші люди.

Видно, старий щось крутить. Він, давши 40 тисяч руб. Львівському Науковому товариству ім. Шевченка на заснування при університеті катедри хірургії імені свого батька, так його викрутив, що Т-во раде було б вернути йому ті гроші, якби вони не пішли на купівлю будинку.

10 листопада

Сьогодні дістав від Пелехина через П. Я. Стебницького 300 руб., обіцяє дати ще 700 руб. з умовою, що коли газета "затвердиться", себто стане давати прибутки, то я повинен вернути йому капітал з 5 % на капітал і на проценти.

Оптиміст! Він сподівається, що "Рада" даватиме колись прибутки! Нехай жде!

Коли вже четвертий рік газета дає по 20 тисяч руб. дефіциту щороку, то коли ми діждемось, що вона даватиме прибутки?

Певніше всього, що вона помре, проіснувавши 5 років, бо коли й на 1910 рік мені доведеться докласти 9 тисяч руб., як цього року, то я влізу в невиплатні борги і муситиму покинути її.

А поки ще треба тягнути, хоч віра у мене зовсім упала, бо число передплатників у цім році зменшилося проти торішнього на 300 душ.

Не знаю, чим це пояснити.

Очевидно, це загальне явище, бо й "Рідний Край", і "ЛНВісник" теж мають менше передплатників, ніж торік.

На це саме скаржиться й російська преса, так що цього не можна закидати самій тільки "Раді".

Хоч я й не дивуюсь "Раді", бо вона справді страшенно нудна.

Нема ні статей цікавих, ні веселих, дотепних фейлетонів, а сама хроніка. Люди, що могли б писати, з яких могли б виробитися добрі журналісти, всі заробляють хліб службою, бо ми не можемо оплатити їхньої праці.

З-поміж українських письменників тільки С. О. Єфремов живе виключно літературною працею, але й виробляє він 50-75 руб. на місяць, не більше. Добре, що він нежонатий, живе аскетом, а чоловікові з родиною на такі гроші прожити не можна.

При таких заробітках, очевидно, нікого не приваблює праця на письменницькій ниві і вона держиться всякими випадковими дилетантами, які уділяють їй лиш свій зайвий час.

Я не кажу про молодь, про студентів, що ведуть в газеті хронікальні відділи і якось перебиваються на 30 руб. місячного заробітку. О. Пчілка купила

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 83

в Олеся для "Р. Краю" його нову п'єсу на три акти "По дорозі в казку" за 300 руб. з правом зробити 3000 відбиток.

Такий заробіток письменника українського випадковий. Пчілка сподівається і "Р. Край" підвеселити цим твором, і щось виручити за нього з продажу відбиток.

Але важко на це сподіватися, бо 1-й том Олесів, виданий в 1906 році, досі не розійшовся і наполовину.

Взагалі кепські наші справи.

Л. М. Жебуньов розказував учора, що "Просвіта" зовсім занепадає. Вся діяльність зупинилася не від утисків, заборони, а просто від упадку енергії, діяльности членів комісій.

Б. Д. Грінченко, що віддавав увесь свій час і хист "Просвіті", знесилився в боротьбі з "лекційною" комісією, яка вимагала для себе ширшої автономії, і виїхав за кордон, а комісія, поборовши і скинувши Грінченка, сама розлізлась і розпалась. Тепер навіть на голову "Просвіти" нікого вибрати: служачому на урядовій службі – не можна бути головою в "Просвіті", бо втратить службу, а людей з вільною професією нема підходящих, і настало в "Просвіті" – безголов'я, безлюддя і безгрішшя.

Не знаю, як вона переживе цю кризу.

Зате в Клубі справи йдуть досить добре. Народу буває, особливо в суботу на танцях, така сила, що на цей рік мусіли розширити помешкання. По середах на рефератах буває менше публіки, але це публіка інтелігентна, по неділях на концертах теж буває всякого народу, теж досить багато. Взагалі, добре, що є своя хата. Для загальних зборів "Просвіти", для засідань наукового товариства і для всяких зборів є своє помешкання і не треба проситись кудись у прийми. Клуб – це поки що одинока українська інституція, що не вимагає сторонньої допомоги. Правда, ще книгарня українська "Київської Старини" дає навіть деякий прибуток, а то всі українські заклади живуть з ласки, на випрохані гроші.

Хто знає, доки воно так буде, коли ми вже вилюдніємо?

11 листопада

З С. О. Єфремовим знов у нас вийшов конфлікт, і він не пише до "Ради" вже більше місяця. Конфлікт стався з такої причини. На зібранні комітету для збудування пам'ятника Шевченку ми, представники українських інституцій, які зібрали більше як по 1000 рублів, скористувавшись тим, що в те засідання була нас більшість, вибрали журі з самих українців, при тім число їх визначили аж 28 душ у надії, що коли чорносотенці схотять додати в журі своїх людей, то вже нікуди буде.

Єфремов написав до "Ради" статтю про постанови комітету і між іншим висловився, що даремно комітет вибрав в журі так багато людей і притім зовсім нікому не відомих. Я завважив, що місце про журі треба

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 84

викинути, бо провели його в такому складі ми, українці: М. С. Грушевський, представник від Наукового товариства у Львові, В. Г. Кричевський – від львівської "Просвіти", В. П. Науменко – від бувш. "Кіев. Старини", А. Г. Вязлов – від київської "Просвіти", я – від редакції "Ради" та І. І. Щитковський, наперекір чорносотенним членам комітету, і ніяково буде, коли "Рада" виступить проти представників українських інституцій, наче в оборону чорносотенців.

С. О. настоював, щоб таки надрукувати статтю за його підписом, що за зміст відповідає він сам, а не редакція. Я відповів йому, що практичного нічого доброго ця стаття вже не зробить, а як ми її надрукуємо, то багато совісніших людей ще й відмовляться бути в журі, а лишаться гірші.

– Ви, – кажу, – можете когось ще додати в своїй статті в члени журі, а гудити цих я не можу допустити, бо як я себе буду почувати тоді посеред членів, з якими я умовлявся вибрати якраз цих людей.

М. І. Павловський цілком згодився з моїми доводами, але С. О. Єфремов не дозволив викинути того місця з своєї статті і забрав її, і з того часу нічого до "Ради" не пише.

Я певний, що згодом він знов почне писати, а тепер він має дві спішні роботи – реферат про Олеся для просвітянського вечора і статтю, що йому замовив журнал "Русское Богатство" про становище української преси і взагалі українського руху.

14 листопада

В Кононівці з деякими селянами мав я розмову про пам'ятник Шевченкові, яку треба занотувати.

– Який же той пам'ятник буде, чи такий, як ото Бобринському, чи як царю Миколаю? – питає один.

– А то вже які гроші зберуть: як збереться тисяч сто, то буде такий, як Миколаю, – відповідаю.

– Ну, а як він буде, в шапці, чи без шапки? – питає другий.

– А як по-вашому, – питаю, – краще?

– По-нашому, Шевченкові личить стояти в кожусі та в шапці, от як на цьому портреті, – показуючи на десенієрівську фотографію, каже Іван Грицай.

– А мені більше подобається отсей портрет, що без шапки, – показую я на портрет, рисований Красицьким з рєпінського.

– Може, на обличчя цей і кращий, – каже Грицай, – а на пам'ятнику треба, щоб Шевченко був у шапці.

– Чого ж так? – питаю.

– Та бачите, коли поставити отсей, без шапки, то люди подумають, що це так, якийсь собі пан стоїть, скажемо, от як Бобринський, чи що. А коли Шевченко стоятиме в шапці та кожусі, то всякому видно буде, що це наш брат, мужик. От як по-нашому, по-простому.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 85

Що стосується до місця, то селяни вважають, що коло Михайлівського монастиря справді найкраще місце для пам'ятника Шевченку, бо тут багато народу простого ходить, "хоч не молиться, так подивиться".

17 листопада

Вчора, в понеділок, у мене на журфіксі був М. Садовський. Скаржиться, що кепські його справи. За літо мав дефіциту до дев'яти тисяч руб. Тут, в Києві, серйозний репертуар теж не дає ніяких зборів, тільки субота та неділя сяк-так виручають. Доводиться підладжуватись під смак публіки і ставити якісь дурниці, аби веселі. Тепер найбільше вабить публіку фарс-дурниця "Пан Штукаревич", забув якого автора, здається, якогось Зіневича. П'єса це давня, але перше порядні трупи її й не ставили, бо вважали її за балаганщину, та вона таки й зборів ніяких не давала, а тепер буває так, що й білети всі порозкуповують. Те ж саме, кажуть, робиться і по російських театрах і не тільки в Києві, а по всій Росії. Дають збори хіба якісь сенсаційні п'єси або фарси, а серйозний репертуар не вабить нікого.

Очевидно, після всього пережитого за останні роки громадянство шукає розваги і відпочинку від усього ідейного, серйозного і з великим захопленням дивиться по кінематографах всяку веселу небувальщину.

23 листопада

Сьогодні вранці зайшов до Жебуньова; він хворий, лікарі посилають його куди-небудь у теплий край на зиму, але він каже, що лучче йому тут умерти, ніж жити без українських справ десь у Криму чи Єгипті.

Клопочеться він тепер, щоб знайти голову в "Просвіту", бо там тепер повне безладдя.

Я поскаржився йому, що нічим "Ради" дотягнути до кінця року, що я вже набрався боргу вище голови. Тоді Жебуньов каже:

– Знаєте що? У мене є 500 рублів, які я держав на подорож у Крим; тепер я рішив нікуди не їхати, то я вам дам ці гроші, бо смерть "Ради" уб'є мене швидше, ніж моя хороба.

Зворушила мене ця чулість Жебуньова, бо я знаю, що великих грошей він не має, а має тільки на життя, і я йому подякував від щирого серця, але взяти гроші відмовився.

В редакції застав д-ра Юркевича, він приніс для "Ради" оповіданнячко. Розговорились з ним про дім, що він будує; д-р Юркевич розповів, що дім буде йому коштувати більше ста тисяч рублів і буде давати тисяч десять прибутку в рік, а далі й каже до мене:

– Чому б вам не збудувати великого і доходного будинку, у вас же місце чудове, далеко краще, як моє.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 86

– Я будую дім "нерукотворний" – кажу, – вкладаю гроші в "Раду", це будівля буде коштовніша і дасть колись стільки морального прибутку що й не змірять його грішми. Шкода тільки, що нема в мене грошей, а ніхто не хоче помагати.

І нагадав йому що й він обіцяв на цей рік дати 500 рублів. На це Юркевич, помнявшись, відповів, що він обіцяв дати 500 рублів в тім разі, коли В. Ф. Симиренко не дасть, а коли той дав, то він не вважає своїм обов'язком давати, тим паче, що йому тепер потрібні гроші на будівлю дому, і, хутенько попрощавшись, пішов з редакції.

Якось вже відвертається моє серце від нього. Так він гарно говорить, така у нього щирість, сердечність на словах, а коли доходить діло до кишені, то він зараз круть-верть – і зникне. Аж гидко, бо хто-хто, а він міг би давати грошей на громадські справи, людина він таки добре заможна.

Що ж. зробиш? Багато таких людей є, що захоплюються українством до глибини душі, а не до глибини кишені!

26 листопада

Вчора в клубі стрівся з С. О. Єфремовим. Виявилось, що він написав для вечірки реферат про Олеся.

– Ну, – питаю, – дасте його в "Раду"?

– Ні, – відповідає, – не дам.

– Значить, – кажу, – розпрощаємось навіки...

– Що ж, розпрощаємось, – каже, почервонівши.

Я мовчки повернувся і пішов від нього, бо боявся, що тут же, прилюдно, можу наговорити йому такого, що потім самому буде соромно.

Раз у раз, коли доводиться через цензурні або тактичні умови бракувати йому статтю або викидати з неї якесь місце, він так ображається, що я не раз навіть радію, що за його статтю цензура оштрафувала нас. Тижнів зо два після штрафу він почуває себе винуватим і мовчки згоджується на всякі зміни в статтях.

Але найбільше лихо з полемічними статтями Єфремова.

Часто між нами виникають непорозуміння, коли я або Павловський не даємо йому вилаяти когось, і він перестає писати, але через якийсь час ми миримось, а вчора, в клубі, він наче обірвав зо мною відносини.

Тим часом це дуже тяжко. Помимо того, що шкода теряти давнього приятеля через дурниці, а таки й трудно обійтись без С. О-ча.

Ф. П. Матушевський та Д. І. Дорошенко, що перше близько стояли до редакції і раз у раз писали передові та інші статті, тепер взяли посади і рідко коли пишуть до газети. "Рада" та й взагалі українська преса не може так оплачувати літературної праці, щоб люди з неї жили. Ще молоді, студенти то так, а люди, що мають родину, повинні шукати якоїсь посади, бо з газетної роботи не проживеш.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 87

Один С. О. Єфремов живе виключно з літературної праці, переважно в "Раді" та інколи в "Русскому Богатстві".

Згубити нам такого освіченого, з тверезим розумом і літературним хистом робітника дуже тяжко.

Д-р М. П. Левицький теж повинен був узяти посаду аж у Радзивилові й, живучи далеко від Києва, не може раз у раз писати фейлетонів, як колись, а працює тільки над перекладом "Історії одного селянина" Еркмана Шатріяна, В. І. Самійленко (Сивенький) теж не міг у Києві прожити і дістав посаду нотаря в м. Добрянці на Чернігівщині і тепер бідує там без заробітку, без людей і без книжок і зовсім не має змоги писати до газети.

Взагалі українській літературі не щастить: Б. Д. Грінченко та В. М. Доманицький доживають, можна сказати, останні дні свої за кордоном. З'явився недавно у нас талановитий гуморист М. Голобородько, що пише під псевдонімом С. Пригара, але й цей туберкульозний і день біжить, а тиждень лежить.

27 листопада

Сьогодні прийшов у редакцію С. О. Єфремов. Каже, що не спав цілу ніч: очевидно, мучило його, що вчора відповів мені так рішуче.

Довго говорили і прийшли до такої згоди: коли ми з Павловським не ухвалимо до друку якоїсь з його статей, то даємо її на суд Ф. П. Матушевського та Л. М. Жебуньова, і як вони рішать – так і буде.

Ну, слава Богу! Принаймні є кому писати передові і є з ким порадитись в сутужну годину, бо тепер у редакції нема й одного солідного робітника, сама молодь. Якраз сьогодні нас зачепила "Кіевская Мысль" з приводу юдофільської статті Григорія Коваленка-Коломацького, дорікаючи нам за антисемітизм, і С. О. Єфремов написав дуже гарну відповідь, довівши, що "К. Мысль" не розібрала, про що писав Коваленко і юдофіла обвинувачує в юдофобстві.

30 листопада

Вчора "Просвіта" улаштувала у великій залі Народної авдиторії вечір у честь Олеся. Народу зібралась сила, але, як і завжди на українських урочистостях, цілком виконали наш національний девіз: "Хоч погано, так довго".

Кузьминський цілу годину читав реферат Єфремова про Олеся. Читав так нудно і нерозбірливо, що публіка прирівняла це читання до читання Псалтиря над покійником, або "Діяній" перед Великоднем.

Потім почалися декламації поезій Олеся та співи на його слова, скомпоновані Лисенком та Стеценком. Лисенко написав чудову музику на "Айстри", а Стеценко – якусь нудоту. М. Садовський про композиторство Стеценка висловився так:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 88

– Скомпонував чоловік триголосе "Господи помилуй" і вважає вже себе за композитора.

Я не міг діждатися кінця вечірки і пішов в 12 годин ночі додому.

Публіка дуже гучно вітала Олеся, але вже занадто часто його викликала і тим ставила його в ніякове становище, бо він не знав, що йому робити на сцені, і все кланявся та кланявся, прикладаючи руки до грудей.

6 грудня

В Одесі закрили "Просвіту", а у Варшаві Український клуб, мотивуючи, що ці інституції вносять "раздвоеніе в единый русскій народъ".

Черга тепер за Києвом. Поліція цими днями взяла статут "Просвіти" і записала, хто голова та члени ради. Нащо це їй, коли в Губерн. присутствії є ж статут, а про склад т-ва в поліцію подаються відомості після кожних виборів.

Кажуть, що націоналісти на чолі з цензором проф. Флоринським збирають матеріали і хотять подати, а може, вже й подали начальству "докладну" записку про те, що ці інституції сіють ідеї сепаратизму серед "русскаго" населення.

Нема нічого дивного, що записка ця може мати успіх. Після Київського з'їзду націоналістів закрито польське просвітнє товариство "Освята", закрито "Просвіту" в Одесі та клуб у Варшаві, можливо, що позакривають ці інституції і в Києві.

Само собою, ніякого сепаратизму ці інституції не сіють, а що вони потроху розбуджують національну свідомість, то це факт.

Тепер, за часів реакції та підйому російського націоналізму, ця роль українських інституції може здатися небезпечною урядові і він не завагається позакривати їх. Тоді єдиним проявом національного життя зостанеться преса, але й пресу легко знищити або так приборкати, що вона сама зникне. І тепер багато людей боїться передплачувати українські газети, а коли начальство одверто стане до них вороже, то число передплатників ще зменшиться і преса наша щезне.

А може, знов з'явиться тайний циркуляр, як у 1876 році, яким заборонять українську літературу. Певне, зостанеться тільки театр, але театр наш, можна сказати, і так вже втратив ту роль, яку грав у ті часи, коли у нас не було преси та всяких інституцій. Через цензурні умови та через брак талановитих драматургів театр наш не грає тепер ніякої ролі в національному житті. Може, по селах він ще має якесь значіння, а по великих містах – ніякого.

Напевне, вдасться добитись, що опозиція підійме питання в Думі з приводу знищення українських інституцій та преси, але, напевне, воно не пройде, а хоч би й пройшло, то уряд не зверне на його ніякої уваги, як і взагалі не звертає ніякої уваги на дорікання Думи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 89

7 грудня

Сьогоднішні телеграми принесли звістку, що кадети підняли голос за дозвіл вживати в суді місцевої мови. Дд. Мілюков та Лучицький виступили оборонцями спеціально української мови, але праві підняли такий гам, навіть бійку, що довелося причинити засідання.

Напевне, ця поправка не пройде. Такої долі треба сподіватись і для української мови в школі, тим паче, що підкомісія вже признала українську мову за "нарѣчіе" російської і відкинула її, хоч допустила вірменську, грузинську і татарську.

Хоч би вдалося провести в цій Думі закон про заснування катедр українознавства по університетах, і то був би величезний успіх. Певне, Державна рада відкине і катедри українські, але, принаймні, була б велика моральна побіда, був би прецедент для будучих Дум.

Тяжко проламати кригу, а тоді плисти вже легше!

14 грудня

"Українська Хата" оголосила в оповістці на 1910 рік, що по особливій згоді з Олесем всі його нові вірші друкуватимуться тільки в "Українській Хаті".

З цього приводу у мене на журфіксі виникли веселі балачки, від яких Олесеві було трохи невесело.

До мене підійшов Олесь і, очевидно, щоб компенсувати "Раду", сказав, що в 1910 році він буде конкурентом Пригарі і писатиме фейлетони в "Раді".

Я, сміючись, кажу:

– Ну, добре: "Українська Хата" має монополію на ваші вірші, а "Рада" матиме на фейлетони.

Тут хтось підійшов і завважив:

– А "Рідний Край" на п'єси, – натякаючи на те, що "По дорозі в казку" запродане О. Пчілці.

А Ю. Сірий, почувши це, каже, що треба придбати у Олеся монополію для "ЛНВісника" на оповідання, а для "Села" на "ветеринарні поради".

Олесеві стало якось ніяково і він, якось ніби винуючись, почав говорити, що йому ні за що було перевезти в Київ жінку, а "Українська Хата" йому дала 100 рублів, от він і улаштується тепер з родиною.

Справді, гірка доля українського письменства, коли найкращий наш поет, наша краса, продає себе за якихсь нещасних сто рублів, це ж гірше, як за "чечевичну" юшку (з сочевиці).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р. — 90

20 грудня

Виявилося, що записка про український рух справді написана, але ще невідомо ким і для кого, певне, до міністра, бо звертається на "Ваше Высокопревосходительство".

Починається вона доносом на польський рух, але мені принесли прочитати ту частину, що стосується до українського руху.

Невідомий автор (кажуть, що писав по загаду Кулябки урядовець особливих доручень Щоголєв) говорить у записці, що досі адміністрація дивилась крізь пальці на "українофільство", вважаючи цей рух наївним і нешкідливим. Але з 1906 року цей рух вже стає настільки серйозним, що на нього треба звернути найбільшу увагу. Коли польський рух в Юго-Западнім краю не має ґрунту, то український загрожує роз'єднати "русскій народъ" і зробити Росії величезну шкоду.

"Главарі" (проводирі) українофільства добиваються спочатку народної школи на "выдуманномъ украино-галицкомъ жаргонѣ", потім будуть вимагати середньої та вищої школи. За культурним "обособленням" піде політичний сепаратизм.

"Главарі" українофільства з'єднались в товариства: Наукове, "Просвіта", Т-во для підмоги науці і літературі і ведуть свою сепаратистичну політику. Для ширшого кола заснували український клуб, куди музикою та танцями приваблюють публіку і тут її українізують; навіть для дітей роблять щось на кшталт "дѣтскаго сада", бажаючи змалку прищепити їм українофільство.

Всі оті інституції вкупі з пресою кінець кінцем внесуть, на думку автора записки, "раздвоеніе в русское населеніе", загальмують розвиток народу і нароблять Росії більше лиха, ніж усякі крамоли та інородчеські рухи.

Невідомо, яку резолюцію покладе на цю записку міністр і взагалі яка буде її доля.

Поживем – побачим!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 91

1910 рік

3 січня 1910 року

Є чутка, що ген.-губернатор Трепов не схотів післати цієї записки в Петербург, тоді Флоринський склав записку про шкоду від української преси і післав безпосередньо своєму начальству, себто в "Главное Управленіе по дѣламї печати".

6 січня

На свята приїхав у Київ депутат від міста Києва проф. І. В. Лучицький і 3-го січня зібрав нас, щоб розповісти про те, що діється в Думі з українською справою.

Своїм звичаєм, Лучицький більше розповідав про себе, ніж про справу, бо справи він до пуття не знає. П. І. Чижевський, депутат першої Думи, теж приїхав на свята в Київ до сім'ї і теж був на цьому зібранні.

Спочатку він вставляв деякі подробиці в оповідання Лучицького, а потім і зовсім заволодів увагою слухачів, що страшенно не сподобалось Лучицькому, він хмурився, нервувався, а потім попрощався і поїхав додому.

В передпокої, як його виряджали, він роздратовано вигукнув: – Этот Чижевский так пропах (просмердівся) кадетизмом, что я прямо чуть не задохнулся; нет сил дальше слушать его... даже голова разболелась!

Ця його увага так нас усіх розсмішила, що ми реготались до упаду. Де ж таки!

Сам Лучицький є типовий кадет, який українським питанням ніколи глибоко не цікавився і майже незнайомий з українським рухом, навіть незнайомий досконально з тим, як справа з українською мовою в школі стоїть в думській комісії, а попрікає "кадетизмом" Чижевського, людину глибоко перейняту українством, яка з неослабною енергією стежить за всіма проявами цього руху і яка безмірно краще освідомлена, ніж Лучицький, про те, як справа з мовою в школі і суді стоїть у підкомісіях та комісіях і в Думі. Ця освідомленість Чижевського і роздратувала так Лучицького. Сам він робив доповідь поверхово, фейлетонно, без знаття діла, а Чижевський, навпаки, познайомив слухачів з найменшими подробицями справи, бо він за нею невсипущо стежить.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 92

З оповідань Лучицького та Чижевського ми зробили висновок, що справа української школи в 3-ій Думі безнадійна.

Очевидно, я правду казав, коли висловлювався, що за свого життя я не сподіваюся почути української мови в школах.

10 січня

Нарешті позавчора відбулися перші збори українського Товариства підмоги науці, літературі та штуці.

Коли справді закриють "Просвіту", то буде кому передати просвітянську бібліотеку та інші її маєтки.

Нещодавно заходив у "Просвіту" управитель графа Михайла Тишкевича і повідомив, що граф Тишкевич має на думці подарувати "Просвіті" 200 десятин землі з умовою, щоб "Просвіта" заснувала і содержувала українську школу.

От просвітяни й заклопотались про те, щоб мати запасне товариство на той випадок, коли "Просвіту" закриють, і попрохали нас здійснити Т-во підмоги.., на яке дано дозвіл вже більше року тому.

Зійшлось нас четверо фундаторів Т-ва: В. М. Леонтович, М. В.Лисенко, М. С. Грушевський та я; вибрали ми ще в члени В. Ф. Симиренка та його дружину, І. Л. Шрага, М. Ф. Комарова та П. Я. Стебницького.

Головою Т-ва вибрали В. М. Леонтовича, мене – за секретаря, М. В. Лисенка за скарбника, а в ревізійну комісію В. Ф. Симиренка та І. Л. Шрага.

Поки що рішили більше членів не вибирати.

Коли справдяться наші сподіванки (на капітали В. Ф. Симиренка), то це Т-во може колись мати величезний вплив на наше життя.

20 січня

Вчора, в понеділок, на журфіксі у мене читали нову п'єсу Винниченка "Дорогу красі!" Я раз у раз доводжу йому, що треба написати низку п'єс для сцени, і тоді він матиме ренту, з якої й житиме, але він все "мудрствує лукаво": пише п"єси, в яких тенденція не випливає з обставин живого натурального життя, а обставляється штучно видуманими обставинами, а через те п'єси його роблять вражіння публіцистичних трактатів у діалогах, а не сценічних п'єс, а до того ще й нецензурні або з політичного боку, або з морального.

На такий же копил пошита і п'єса "Дорогу красі!"

Поет Остап пише надзвичайно гарні вірші, але не має за що їх надрукувати, навіть їсти не має чого і не має чим платити кімнату в дешевих номерах.

В тих же номерах проживає з своєю сестрою безнадійний психічно хворий, на якого сестра збирає гроші, щоб повезти його в заграничну санаторію. Жінка Остапова проти його волі таємно бере ці гроші і видає на них твори свого чоловіка. Книжка робить фурор, газети пишуть, що такий талант наро-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 93

джується хіба раз у століття. Про близьких і знайомих і казати нічого: вони не знаходять слів для возвеличення поета.

Але коли довідались, на які гроші видано книжку, то мало не всі одноголосно признали вчинок неморальним, а коли Остап-поет почав каятись у своєму вчинку, то його покинула й жінка, яка саме й орудувала всією справою. Оце, в коротких словах, зміст п'єси.

Багато було дебатів з приводу п'єси, та й народу було багато – душ двадцять.

Одні вітали Винниченка, як борця супроти старої моралі, інші доводили, що така мораль виправдує крадіжку, експропріацію.

Перші завважали, що стара мораль велить підтримувати кволих, слабих, а Винниченко проповідує нову мораль, по якій дорогу повинно давати красі та силі і в тому його заслуга, але всі одноголосно признали, що п'єса несценічна і не матиме успіху на сцені.

М. К. Садовський сказав, що це не п'єса, а якась філософія.

Я доводив, що тенденція обставлена видуманими нежиттьовими фактами.

Авторові добре відомо, що для видання книжки не треба відразу всіх грошей, досить невеличкого задатку.

Книжка, яка зробила такий фурор, легко може знайти гуртового покупця з скидкою хоча б 50%, то й нема потреби брати чужих грошей на видання. Взагалі в п'єсі цій сила умисне вигаданого, аби тільки провести тенденцію.

Певне, й ця його п'єса не побачить сцени. А шкода!

В листі до мене він пише, що коли й ця п'єса не піде на сцені, то він зрікається вже писати п'єси, а буде писати тільки оповідання.

Але з самих українських оповідань він не проживе, а через те мусить перейти в російську літературу.

Побачимо. Він уже пробував це, але йому не поталанило. Горький обіцяв видавати в збірниках "Знаніе" його давніші оповідання, але не видав. Посилав він, здається, три невеличкі оповідання кудись у російські журнали, але їх не надрукували. Два він переробив і видає по-українськи: "Ланцюг" і "Щось вище за нас", а третє таке недотепне, що я не схотів надрукувати в "Раді", так воно і досі не надруковане. Тепер він написав по-російському велике оповідання, але не знаю, куди він його пошле.

21 січня

Як погано, що авторське право на видання творів переходить після смерти письменника до його дітей! От яскравий приклад. Коли в продажу була вже невелика кількість І-го та ІІ-го тому "Драм і комедій" небіжчика К.-Карого, я звернувся до його синів – Назара та Юрка з проханням видати ці два томи, а коли вони не схотять клопотатись, то нехай передадуть це право книгарні "Київської Старини".

Юрко відповів мені, що він порадиться з Назаром і напише, на яких умовах вони передадуть право, бо самі вони видавати не будуть.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 94

Через якийсь час приїхав Юрко і почав зо мною торг.

Він не сказав спочатку своїх умов, а вимагав, щоб я сказав свої.

Я попрохав С. О. Єфремова зробити детальний розрахунок – що буде коштувати видання всіх п'єс вкупі в двох томах по 1 тисячі примірників кожного тому і по 5 тисяч кожної п'єси окремо і скільки можна заплатити за право видання, вважаючи на наш книгарський ринок.

Єфремов, зробивши розрахунок, сказав, що найбільше можна заплатити по 500 руб. за том, бо коли заплатити більше, то це ляже тягарем великим на видання, тоді доведеться назначити високу ціну на книжки, а через те вони не підуть широко в народ і на довгий час залежаться по книгарнях.

Я так і сказав Юркові.

Він почав сам рахувати і нарахував, що ми з цього видання матимем величезні зиски, а через те вони не дадуть права на видання менше, як по 1500 р. за том.

Я доводив, що Іван Карпович перше видання продавав по 1000 руб. за том, а це ж вже друге видання і пропонував йому видати самому, коли він вважає, що ми матимем великі прибутки.

Він відмовився, бо в їх нема на це грошей і нема часу клопотатись.

Тоді я запропонував дати право на таких умовах: ми видамо на свої гроші, а коли виберемо свої трати на видання, то чистий прибуток будемо ділити по половині.

Він на це не пристав, бо не скоро дійде до прибутків, та й морока буде рахуватись з книгарнею, а може, через якийсь час і книгарні не буде, тоді шукай книжок.

– Ну, то приставайте на наші умови, – кажу.

– Ні, дуже дешево. Ми підождемо, коли розпродадуться всі книжки, тоді охітніше куплять у нас право.

От як діти ставляться до праці свого батька! Замість того, щоб поклопотатись, щоб твори батькові були в кожній хаті на Україні, вони гальмують поширення батькових творів. Тепер, коли ще нема в нас кращого драматурга за К.-Карого, звідусіль просять книгарню вислати ту або іншу його п'єсу, а їх нема. Поневолі ставляться п'єси Тогобочних та Суходольських.

По великих містах п'єси К.-Карого вже сходять з сцени, хоч на заміну йому нема ще талановитого драматурга.

Незабаром настане час, коли він перестаріється уже й для села. Хто поручиться, що не з'явиться новий талановитіший драматург і тоді К.-Карий матиме тільки історично-літературне значіння і сини його не дістануть і тих грошей, що їм тепер дають за право видання творів батька.

Сумно!

Лучче б К.-Карий подарував це право якійсь інституції або дозволив усім видавати свої твори, тоді вони широко розлились би по Україні.

Сьогодні я сповістив Юрка, що I-й том вже зовсім вичерпався, а II-го зосталось дуже небагато. Я прошу його видавати якомога швидше і притім кожну п'єсу окремо, щоб вони могли широко піти в село.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 95

Сам він, певне, не візьметься видавати і шукатиме покупця. Коли хто купить за дорогу ціну, то п'єси К.-Карого не підуть широко в народ. А шкода!

19 лютого

І так, записка "націоналістів" таки досягла мети.

Столипін видав циркуляр губернаторам, в якому говориться, що "среди инородческих элементов, населяющих Россію, стало наблюдаться особое движеніе к культурно-просвѣтительному развитію отдѣльных народностей на почвѣ пробужденія узконаціонально-политического самосознанія й образованіє цѣлого ряда обществ, имѣющих цѣлью объединеніе инородческих елементов на почвѣ исключительно національних интересов", а тому треба "впредь" не регіструвати інородчеських, а в тому числі і українських товариств, а "приступить к тщательному ознакомленію с дѣятельностью существующих инородческих обществ и в подлежащих случаях возбуждать вопрос об их закрытіи".

Цей циркуляр буквально оглушив усіх. Вже коли "культурно– просвѣтительная дѣятельность" вважається крамольною, то вже далі йти нікуди!

Навіть за часів Сіпягіна і Плеве така діяльність вважалася "громоотводом" від усякої революційної діяльності і нікому не ставилась у вину; тепер за часів конституції міркують інакше.

"Рада" відмовилась навіть обмірковувати цей циркуляр, настільки він красномовний сам по собі. Та що ж рівноцінного скажеш, коли за всяку більш-менш яскравішу статтю загрожує як не судовий процес, то штраф, а через те ми й рішили надрукувати замість передової столипінський циркуляр з приміткою, що редакція відмовляється його обговорювати.

Російська преса майже вся так чи сяк обізвалася з приводу цього циркуляра.

Прогресивна доводила його беззаконність, бо він, минаючи законодавчі інституції, обмежує закон про "общества і союзи"; права преса зустріла його радісно, а крайня чорносотенна завважала, що він ще досить толерантно ставиться до інородців.

"Кіевлянинъ" устами землячка Савенка визнав за циркуляром велику державну мудрість і своїм звичаєм почав писати донос на українські інституції. Він доводив, що український рух шкідливіший для Росії за всі інородчеські рухи, бо коли ті загрожують російській державі, то український рух намагається роз'єднати "єдиний русскій народъ", а через те треба позакривати всі українські інституції, не виключаючи й клубу.

На ці статті "Рада" відповідала тільки гумористичними фейлетонами С. Пригари, в яких висміювався похід чорносотенців проти українських інституцій.

Але все київське українське громадянство прийшло "в уныніе". На кожній вечірці в клубі збирається сила народу і кожний спішить до гурту почути, чи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 96

нема чого нового з адміністративних сфер. Всякий думає находитися в клуб, бо, може, не сьогодні-завтра його закриють.

А чуток тих сила!

Розказують, що ген.-губернатор Трепов дуже ображений цим циркуляром, бо видано його без його відома й поради.

Кажуть, що записки націоналістів він не ухвалив, а повіз її Столипінові губернатор Гірс, щоб довести цим свою адміністративну дбайливість, здатність і освідомленість з тутешніми справами.

Досі щодо Києва адміністрація держалася політики, яку завів покійний ген.-губернатор Драгомиров. Він доводив, що в Південно-Західнім краї не треба гнітити "коренного русскаго" населення, себто українського, щоб не підсилювати польський рух.

Такої тактики держався й Сухомлинов, а за ним і Трепов. Гірс же, будучи під впливом націоналістів і бажаючи зарекомендувати себе перед Столипіним, повіз записку і наче розкрив йому очі на те, що діється в Києві.

Тепер адміністрація, кажуть, збирає наради: як і до якого товариства "примінить" циркуляр.

Взагалі завзялись на нас.

Особливо лютує проти українства головний цензор проф. Т. Флоринський, давній принципіальний наш ворог. Він не тільки допікає нам судовими процесами, а ще й підмовляє губернатора через свого помічника Щоголєва, що разом з тим служить і чиновником особливих доручень при губернаторі, і той штрафує нас за всяку дрібницю.

Окрім того, Флоринський під'юджує націоналістів і, як найосвіченіший між ними, впливає на них, а вони охоче цькують українців, пишучи доноси і приватні, і на сторінках "Кіевлянина", напевне, не без участи самого Флоринського.

Але, окрім принципіальної ворожнечі проти українства, Флоринський зводить і особисті рахунки з українцями.

Недавно він балотирувався в члени Петербурзької академії наук, але його провалили майже одноголосно, "с треском", як кажуть. Опозиція мотивувала свою агітацію проти нього тим, що не личить академікові виконувати поліційні функції; що хоч колись академік Никитенко і був цензором, але він тим служив на користь літературі, а Флоринський всячеськи її гнітить.

Приятелі Флоринского розказали йому, що агітація ця проти нього йде з Києва, особливо від Грушевського, який начебто їздив спеціально для цього в Петербург.

Правда, Грушевський в розмовах з Шахматовим, певне, не милував Флоринського, але агітувати проти нього спеціально їздив до Петербурга проф. Перетц. Але Флоринський цього не знає, а всю вину складає на Грушевського і намагається помститись на "ЛНВіснику", на "Селі" – конфіскує числа, притягає до суду, але так безпідставно, що прокуратура не находить "состава преступленія" і знімає конфіскату.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 97

Це ще більше лютить Флоринського.

Нещодавно трапився і в редакції "Ради" з Флоринським інцидент.

В № 25 петербурзької кадетської "Рѣчи" видрукувано статтю д-ра М. Левицького, в якій між іншим сказано, що таким ученим, як Флоринський, хоч кіл на голові теши, а вони запевняють, що чужий язик зрозуміліший українському народові, ніж свій. Ми надрукували в "Раді" переклад цієї статті. Флоринський образився і прислав нам відповідь, в якій каже, що він цього ніколи не казав, а раз у раз доводив, що російський язик зрозуміліший для малороса, ніж видуманий український язик, і вимагав, щоб ми надрукували цю його відповідь, не міняючи язика. Ми відповіли, що охоче надрукуємо в перекладі на українську мову і що коли його відповідь буде надрукована в "Рѣчи", то ми її по-українському надрукуємо в "Раді".

Флоринський, розлютований, написав, що він нас судом примусить надрукувати цю відповідь по-російському.

Секретар цензурного комітету Опатовський переказував, що Флоринський звернувся з скаргою до прокурора Суд. палати, але той довів йому, що з цього нічого не вийде, бо "Рада" не відмовлялась надрукувати відповідь, а тільки не схотіла друкувати на російській мові. Флоринський відповів, що він не хоче, щоб його відповідь друкувалась на якомусь видуманому жаргоні. На це прокурор відповів, що цензура дозволяє на цьому жаргоні друкувати навіть царські слова, то чому ж редакція повинна відповідь його, Флоринського, друкувати непремінно на російській мові.

Тоді Флоринський відповідь Левицькому і свою переписку з редакцією "Ради" видрукував у "Кіевлянинѣ".

Коли і "Рѣчь", на основі 139 ст., надрукувала відповідь Флоринського, ми передрукували її в перекладі на українську мову.

Здається, інцидент скінчився, але, напевне, він нам дорого обійдеться, бо Флоринський буде мститись судовими процесами та штрафами.

Той же секретар цензурного комітету розказував, що тепер вони роблять статистику штрафів та судових процесів, якими "обуздывалась" київська преса, і на основі їх Флоринський складатиме записку для Головного "Управленія по дѣлам печати" і тоді вже не помилує української преси.

Напевне, в записку цю він вкладе весь свій хист, все своє завзяття, щоб довести начальству, що українська преса шкідливіша за все і що її неодмінно треба знищити.

Зважаючи на успіх записки про "українські інституції", треба сподіватися, що й ця записка досягне мети і українську пресу так або інак приборкають або й зовсім знищать.

Від Столипіна можна всього сподіватися. Він навіть уже октябристів зрадив* і видав губернаторам циркуляр, щоб на будучих земських виборах піддержувати націоналістів, а не октябристів.

* Партія 17 жовтня (октября). (День опублікування маніфесту про конституцію.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 98

Тепер очевидно, що Сіпягін та Плеве – "мальчішкі" і "щенкі" в порівнянні з Столипіним, це справжній російський Метерніх, як не Бірон...

Старий режим знайшов собі в особі Столипіна справжнього спасителя, хоч чорносотенці чомусь вважають його за конституціоналіста.

27 лютого

Вчора в клубі на вечорі в пам'ять Т. Г. Шевченка зібралася сила народу, кажуть, що було 150 душ. Поприїздили навіть з інших міст.

У всіх такий настрій, що, може, це остання товариська вечеря в клубі; на цьому вертілися і всі промови, що виголошувались за вечерею.

Головою вечері, як і в попередні роки, вибрано д-ра М. А. Галина. Добрих промов було мало: гарно сказали С. Ф. Русова та Л. М. Старицька та ще по-білоруському добре говорив білорусин Бульба, якому за його промову наскидали цілий оберемок квіток.

На вечерю запрохано і поступових людей інших націй: були великоруси, поляки, які на своїх мовах вітали нас з Шевченківським святом.

Мало не всі промовці завважали, що у всіх народів є свої геніальні поети, але пам'ять ні одного з них не святкують так, як ми Шевченка.

Воно й зрозуміло, бо культ Шевченка – це культ не особи, а культ ідей, що лежать в основі нашої національної свідомості і служать нам провідною зорею.

1 марта

Вчора на понеділковім журфіксі у мене зібралось несподівано так багато народу, що не було де й сісти.

Поприходили й люди з ріжних міст, що поприїздили до Києва під час Шевченківських свят.

Редактор "Української Хати", а разом і наш коректор М. Шаповал приніс нову п'єсу С. Черкасенка, але публіка нудилась і виходила в другі кімнати і там, голосно розмовляючи, заважала читати. Взагалі, якби не спів, який організували артисти з Садовським на чолі, то вечір був би нудний.

Всіх дивував своєю ріжнородною й страшенною талановитістю М. К. Садовський. Як чудово-велично він співає українських пісень, особливо історичних! Всі з захопленням висловлювались, що обов'язково треба записати його спів на фонограф, щоб потомки могли собі уявити найтиповіше виконання українських пісень. Само собою, бувало і є багато співців з далеко кращим голосом, але такого типового, характеристичного виконання українських пісень у нас ніхто ніколи не чув.

Добре колись співав М. Л. Кропивницький, добре співає Саксаганський, але жаден з них не співає так гарно української пісні, як Садовський.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 99

На жаль, він чомусь не схотів заспівати в грамофон, коли якась велика московська фірма пропонувала йому років з десять тому; тепер він уже таки добре підупав на голосі, а все-таки співає надзвичайно гарно.

Вчора він розходивсь і дуже влучно характеризував спів білорусів, великорусів, доводячи бідність поетичности їх пісень в порівнянні з українськими.

Іншими вечорами Садовський захоплює всіх страшенно цікавими народніми анекдотами або дивує всіх надзвичайною своєю пам'ятливістю – він може напам'ять говорити цілі сторінки з Шевченка, Гоголя та інших своїх улюблених письменників.

Вчора я сподівався на журфіксі О. К. Саксаганського, бо саме тепер він у Києві, але він не прийшов, певне, через те, щоб не стрінутись з Садовським.

Шкода, що два такі талановиті брати не тільки не можуть бути в одній трупі, а навіть стрічатись не хотять.

16 марта

В. К. Винниченко, вважаючи себе хворим, вирішив вступити до санаторії, в якій лікують голодом. Він пише, що чув від багатьох, що за 40 діб голодування в цій санаторії у людей обновляється цілком організм і вони стають зовсім здоровими.

Я не знаю, може, тепер Винниченко справді хворий, а в 1906 році, коли ми з ним були в Женеві, він теж увесь час скаржився, що хворий нервами, а тамошні лікарі не знаходили у нього ніякої нервової хвороби.

Як там не є, а він тепер уже голодує в санаторії в Сальфельді в Тюрінгії. Пише, що їсти дають потрохи сухарів, а пити зовсім нічого не дають; спершу переносити це було дуже тяжко, а тепер уже звик і почуває себе добре. Особливо його тішить думка, що тепер уже буде зовсім здоровий. Сідаючи в санаторію, обіцяв писати веселі оповідання для "Ради", а тепер каже, що ніяка веселість в голову не йде, бо ледве ноги волочить і настрій у нього зовсім не веселий.

Вчора я відібрав від нього листа, в якому він пише, що його обставини склались так, що йому тепер треба більше грошей на життя, ніж перше, а через те просить підвищити йому гонорар; каже, що з таким листом звертається до всіх своїх видавців, себто до "ЛНВісника" та до "Української Хати".

Досі "Рада" платила йому по три копійки за рядок, та ще я доплачував йому по 3 коп., так що йому виходило по 6 коп. за рядок. Тепер я написав, що можна буде йому платити по 10 коп. за рядок, а більше ніяк не можна, І справді, "Рада" й так дає нам щороку більше 20 тисяч дефіциту, то з чого ж побільшувати платню авторам? Але й Винниченкові треба з чогось жити, бо тепер він, пишучи досить багато по наших журналах, заробляє всього не більше 50-60 рублів на місяць, на які ледве можна прожити самому, а вже коли чоловік схоче завести сім'ю, то хоч з голоду помирай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 100

Я знов, здається, вдвадцяте написав йому, що одинокий для нього спосіб вийти з скрутного матеріального становища – писати п'єси для сцени.

На ці мої поради він раз у раз відповідає, що не хоче писати п'єс для втіхи публіки, не хоче підроблятись під її смак, а хоче своїми п'єсами боротись з старими, вже віджилими установами громадянства, хоче проводити нові ідеї, нову мораль. Але п'єси ці виходять не художніми, а якимись публіцистично-філософськими трактатами в діалогах.

В останньому листі я радив йому боротись з старою мораллю, взагалі з старими установами громадянства – сміхом. Висміять у комедії все, проти чого він повстає в громадянстві. Люди охоче дивляться на сцені веселі комедії, і ніщо так швидко не звалює старих богів, як сміх, але талановитий сміх. По деяких оповіданнях Винниченка, як-от "Гаркун-Задунайський", "Щирий та Поміркований", можна сподіватись, що він міг би написати хорошу комедію.

22 марта

Dчора М. І. Павловський, наш редактор, сів у тюрму на 2 місяці по приговору суду за статті С. О. Єфремова про вище духовенство.

Бідний М. І. Павловський мусить відсиджувати за чужі гріхи: він не насмілився забракувати статтю С. Олександровича і вскочив.

Я просив С. О. Єфремова, щоб заступив Павловського, поки він відсиджує, але Сергій Олександович саме тепер дуже запрацьований – пише "Історію української літератури", то редактувати газету тим часом, спасибі, згодився Ф. П. Матушевський, а підписувати буде наш співробітник В. А. Галевич.

Якби не Матушевський, то хто його зна, що й робили б з газетою.

Під доглядом міг би якось вести діло наш секретар Г. П. Шерстюк, але він захворів, та крім того, завідуючий конторою П. Д. Понятенко на літо хоче виїздити з Києва і вже попередив про це. На його місце нікого посадити, крім Шерстюка.

Не знаю, чи потягне довго Федір Павлович Матушевський, бо скаржиться, що багато робити, а йому треба дещо робити по службі в страховому товаристві і по адвокатській практиці у свого патрона. Вже я стараюсь більше читати рукописів, щоб його облегшити, але настала весна і мені доводиться часто виїздити то в Перешори, то в Кононівку.

10 квітня

8-го квітня закрили "Просвіту"! Хоч після столипінського циркуляру всі цього сподівались, але все-таки це зробило страшенне вражіння на всіх.

Коли "Присутствіе" забрало на розгляд видання "Просвіти", то Жебуньов, бувши у губернатора, просив його, щоб викликали й делегатів від "Просвіти", коли справа її розглядатиметься в "Присутствіи".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 101

Напередодні закриття "Присутствіе" справді повідомило "Просвіту", що завтра розглядатиметься справа "о допущенных неправильностях в дѣйствіях украинского общества «Просвита», явка представителя общества необязательна".

Рада "Просвіти" післала в "Присутствіе" голову Л. А. Яновську, та М. С. Синицького, як юриста, щоб довідались, про які "неправильності" йде і коли треба, щоб попрохали дати строк (термін) для пояснення.

Але виявилося, що "Присутствіе" вже вирішило закрити "Просвіту", не вислухавши й пояснень делегатів.

Коли вони з'явились, то губернатор звернувся до них з питанням:

– У вас єсть книжный магазин?

– Нет, нету, – відповіли йому.

– Ну, склад?

– И склада нет, а єсть только издательство...

– Ну, так вот, в этом вашем издательстве замечена Присутствием тенденциозность...

Тоді звернувся до членів "Присутствія":

– Никто не имеет задать вопрос?

Всі мовчать.

– В таком случае Присутствіе остается при своем решении закрыть "Просвіту".

І кінець. Не дали змоги делегатам і висловитись.

Записка неодмінного члена Щоголєва, на основі якої закрили "Просвіту", надрукована потім у "Кіевлянинѣ" і передрукована в перекладі в № 85, 86 "Ради". Автор її, підтасувавши цитати з видань "Просвіти", доводить, що вона вела соціал-демократичну пропаганду і проповідувала ворожнечу до російської держави, мріючи про самостійну Україну.

Так скінчилося життя "Просвіти"!

Тепер Савенко на сторінках "Кіевлянина" та "Московскихъ Вѣдомостей" цькує вже Наукове товариство, кажучи, "Просвіта" – "только агенты, а фабрикант украиноманской идеи самостийной Украины – есть Кіевское Литературно-Наукове Товарищество имени Шевченка, перенесенное из Львова главарем мазепинцев М. Грушевским и которое издает вреднѣйший журнал «ЛНВістник»".

Він дивується "непослѣдовательности правительства, которое, закрыв Просвіту в Кіевѣ, терпит такія же Просвіти в Харьковѣ, Полтавѣ и др. городах", а найбільше, що терпить "Литературно-Наукове Т-во с его «ЛНВістником»".

Навіть близько не ознайомився вражий "землячок" з справою і з назвою інституцій, які цькує, бо ні в Харкові, ні в Полтаві "Просвіт" нема і не було, бо їх не дозволили там. Наукове т-во ім. Шевченка не переносилося зі Львова, а в Києві заснувалось самостійне Наукове т-во і видає "Записки", а "ЛНВісник" нічого спільного з Науковим т-вом не має.

Але Савенкові це байдуже, він, напевне, доб'ється того, що закриють і Наукове т-во, а тоді візьметься за клуб і т. д.

*  *  *

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 102

18,19, 20 квітня. Великдень

На перший день їздив у Боярку до Матушевського. Там підібрався гурток і скілька годин грали в скраклі. Люблю я цей моціон: так гарно розминаються всі члени тіла. Восени наша редакція частенько по неділях та святах грала в скраклі на ріжку Житомирської та Володимирської, де зимою був каток під вивіскою "Україна". Тепер уже на цім місці будують величезний дім; а шкода, бо в городі такого двору не знайдеш, доведеться шукати десь по околицях.

В Кононівці, коли поз'їздяться приятелі, ми часто граємо в скраклі на галяві в парку; найліпше з нас грають С. Єфремов, В. Винниченко, а особливо старий П. Саксаганський.

В Перешорах ми ніколи не граємо, бо там нема захищеного від людей пляцику (кону), а на людях я закаявся грати після такого випадку.

Якось, коли я гостював в Оріхівщині у В. Леонтовича, за вечерею зайшла мова про спорт і я висловився, що я так люблю гру в скраклі, що нехай мене посеред ночі збудять і покличуть грати, то я з охотою піду.

– Ну, глядіть! – каже інженер В. Павленко. – Я вас завтра збуджу раненько та й пограємо трохи, бо я цілий день зайнятий на цукроварні і не маю часу вдень, а я теж страшенно люблю скраклі. Та й пішов собі спати.

Довго ми сиділи звечора, розмовляли і пізно порозходились спати.

Тільки що, здавалося, я заснув, коли це, чую: хтось стукає знадвору у вікно. Скочив я переляканий – думав, може, пожар або поліція.

– Хто там? Що таке? – питаю.

– Це я, Павленко.

– Що ж трапилось? – питаю.

– Та ви ж обіцяли зо мною в скраклі пограти...

– Що ви, – кажу, – збожеволіли? Ще ж ніч надворі!

– Вже світає, а мені вже незабаром треба буде на цукроварню їхати, а хочеться трохи пограти. Я вже все наготував... Ви ж обіцяли...

Нічого робити: коли обіцяв, то треба вставати. Хутенько вдягнувшись, я вийшов, і ми почали грати.

Надворі вже розвиднілось, і я помітив, що коло тину, який відділяв парк від дороги, починають спинятись люди, йдучи в поле з косами та граблями. Дівчата хіхікають, а один дядько гукає:

– Що це ви, Василю Петровичу, так спозаранку почали?

– Та хочеться трохи кости розімняти, – відповідає засоромлено Павленко.

– То взяли б по косі, то не тільки кости розімняли б, а й чуби понагрівали!

– Сказано, пани! – завважив хтось з юрби. – Нема чого їм робить, то вони граються, як діти. Добро панам, та не нам...

З того часу я в селі ніколи не граю в будень у скраклі.

*  *  *

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 103

Вчора навідав у тюрмі М. І. Павловського. Насилу допустили. Зрадів він мені страшенно. Дуже дякував за паску, що я післав йому в суботу. Побув я у нього годин зо дві. Змарнів він за місяць сидні в одиночці: пожовк, якось обрезк, обріс бородою, взагалі має вигляд нездоровий, та й не диво, бо сидить весь час у вогкій камері, без сонця та повітря, бо тільки на годину пускають на прогуляння в дворі.

Весь час розпитував мене про редакційні справи: які статті надруковані, які прислані, чи пише той або інший... Каже, що як вийде з тюрми, то поїде днів на три до батьків, а тоді знов візьметься за редактування, тільки вже сидіти в тюрмі не хоче, а через те й газети підписувати не буде.

Ну, слава Богу, що він знов вернеться до газети, бо Ф. П. Матушевський згодився тільки тимчасом редактувати, і якби М. І. Павловський відмовився, то хоч газету закривай.

Аби тільки тюрма не попсувала йому здоров'я, а то он секретар наш Г. П. Шерстюк посидів рік, а тепер захворів, кажуть, на туберкульоз. Може, це й не від тюрми, бо звідтіля він вийшов на вигляд дуже здоровий, а все-таки, очевидно, в тюрмі ця хвороба у нього розвинулась на ґрунті недостачі чистого повітря, сонця та доброї їжі.

1 травня

Не встигли замовкнути надгробні промови над могилою батька українського театру М. Л. Кропивницького, як прийшла сумна звістка, що в Італії помер Б. Д. Грінченко. Хоч ні для кого не було це несподіванкою, бо виїхав він за кордон ледве живий, а всетаки звістка ця розбудила все сонне українське громадянство.

Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство. Сидячи в глухому провінціальному місті Чернігові, він зорганізував таке надзвичайно широке на ті часи видавництво українських книжок для народу, що звернув на себе увагу всієї України. Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість. Без грошей, зайнятий службою (він тоді був секретарем Чернігівської земської управи), він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і впертости, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став ученим-етнографом та філологом, признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом, написавши скілька тенденційно-ідейних повістей, які захоплювали в свій час

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 104

молодь і тепер ще читаються з великим інтересом селянською інтелігенцією. Вже за старших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов настільки, що міг читати на цих мовах і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу.

Маючи здоровий, тверезий розум і володіючи добре пером, він написав безліч публіцистичних статей по всяких журналах та газетах..

Взагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б принаймні на трьох душ і Україна цього йому ніколи не забуде.

Але в громадянськім житті, як я вже не раз згадував у своїх мемуарах, це був надзвичайно тяжкий чоловік. Правду про нього колись сказав М. В. Лисенко: "Грінченка треба було б посадити десь на необитаємий острів, обкласти його книжками і він зробив би втроє більше, ніж зробив".

Це правда. Багато його надзвичайної енергії та здоров'я пішло на боротьбу за "булаву" то з В. П. Науменком, то з М. С. Грушевським та іншими "конкурентами", навіть з такими, які й на думці не мали "гетьманування".

Але про мертвих, як каже латинське прислів'я, треба говорити тільки добре або зовсім нічого не казати.

20 травня

9 травня поховали Б. Д. Грінченка.

Україна зробила йому бучний похорон. Здається, досі ще нікому такого не зроблено. Коли винесли труну з Володимирського собору, Ол. Русов каже мені:

– Я, як статистик, люблю мати діло з цифрами. Подивіться, тут зібралося, певне, не менше трьох тисяч народу. А ви знаєте, скільки було народу, коли тіло Т. Г. Шевченка везли через Київ? – Всього-на-всього 80 душ! Відкиньте те, що тут зібралось, може, половина "зівак" і зважте те, що коли ховали Шевченка, то в Києві не було й жодної газети, значить, не було широко відомо про похорон, то все-таки видно, що свідомість українська поширилась за ці 50 років надзвичайно. А д-р Галин завважив:

– І все це наробила преса. Якби адміністрація була розумніша, то вона в першу голову закрила б "Раду", бо це вона підготувала такий пишний похорон... Тепер нехай Столипін знає, що нас, "інородців", у Києві не купка...

Справді, до самої могили йшла за труною маса народу, везли безліч вінків від всяких інституцій і земляків з усієї України. Над могилою говорено багато промов, які, правда, мало хто й чув, але потім вони всі друкувались в "Раді". Взагалі, зо скілька чисел "Ради" були заповнені статтями про Грінченка, про його життя, діяльність, похорон, звістками про панахиди, що правились по йому по всіх містах України.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 105

23 травня

Вчора вийшов з тюрми М. І. Павловський, відбувши два місяці, і сьогодні приступив до редактування.

Він страшенно журиться, що тепер нема ніякого матеріялу. Літом люди роз'їздяться з Києва та й з інших міст, і взагалі літом менше пишуть.

Я, жартуючи, кажу:

– От Матушевському повезло: за тих дві місяці, що він редактував, стільки подій трапилось: закрили "Просвіту", помер Кропивницький, за ним Грінченко. Не треба було клопотатись про матеріял, його надсилали звідусіль.

Може, ще виникне в газеті дискусія про ушанування Грінченка, тоді буде про що писати. Одні хотять на зібрані гроші видати збірник ім. Грінченка, інші – заснувати стипендію його імені, а треті кажуть, що найкраще ці гроші (досі зібрано 1000 руб.) вжити на заснування видавничого фонду ім. Грінченка при Петербурзькому видавничому товаристві і т. д.

Певне, ця думка переважить, бо за неї стоїть більшість.

24 травня

Вчора ходив у міську думу оглядати проекти пам'ятника Т. Г. Шевченкові. Справді, жодного нема такого, на якому можна було б спинитись і сказати – оцей можна поставити. Але журі зробило необачно, що не преміювало ні одного. Можна було дати третю премію (500 руб.) М. Гаврилкові, хоч його проект – швидше проект пам'ятника якомусь повстанню, напр. Хмельниччині, ніж Шевченкові, а все-таки річ артистична і варта, щоб її було відмічено. Крім Гаврилкового, ще є зо три непоганих, а решта, штук 60, просто бозна-які, а деякі то навіть карикатурні. Один француз, наприклад, виставив Шевченка з гостренькою борідкою і проділом на голові, з пишною шевелюрою, а другий, теж заграничний скульптор, виліпив Шевченка в циліндрі, у смокінгу, з тросточкою в руках. Деякі проекти зроблені, очевидно, простими гончарями.

А шкода, що нема підходящого проекту, що не можна вже тепер приступити до будування пам'ятника, бо хто знає, що буде далі. Тепер такі часи, що все можливе. Савенко, а за ним і "Собраніє націоналістів", вже почали похід проти пам'ятника Шевченкові, принаймні проти того, щоб його ставити в старім Києві, де, на їх думку, місце тільки пам'ятникам Олегові, Ользі та іншим князям київським, а Шевченка рекомендують випхати кудись на окраїну мало чи не на Деміївку. Тепер такі часи, що можна сподіватись, що зовсім не дозволять ставити пам'ятника Шевченкові, бо "вокруг его имени обїединяются все украиноманы-сепаратисты".

Розказують, що генерал-губернатор Трепов, оглядаючи в Думі проекти пам'ятника Олександрові II, демонстративно відвернувся від проектів Шевченкові, а міський голова Дьяков завіряв нас на зібранні Шевченківського комітету, що Трепов, певне, виклопоче у воєнного міністерства старих

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 106

гармат на бронзу для пам'ятника Шевченкові. Рік тому Трепов, може, й взявся б клопотатись, а тепер, після столипінського циркуляра про українців, не схоче рискувати, а особливо після того, як Савенко в "Кіевлянинѣ" надрукував Шевченкові вірші про "коронованих осіб" і виставив його лютим ворогом не тільки Росії, а "всего русскаго"... Звичайний читач "Кіевлянина" знав досі, що Шевченко написав "Думи мої, думи мої" та "Кохайтеся, чорнобриві" і прочеє "грає-воропає", тепер, з статті Савенка довідався, що Шевченко "необычайно дерзко кощунствовал в своих стихотворениях" і що такому "дерзкому мазепинцу" "непозволительно ставить памятник, да еще вблизи русских древнѣйших святынь", як висловлюється "землячок" Савенко. Поживемо – побачимо!

25 травня

Вся наша редакція ходила фотографуватись. На жаль, не було Ф. П. Матушевського, що поїхав у Золотоношу боронити Павловського, якого обвинувачує якийсь фершал у клеветі в печаті. Та не було ще й секретаря нашого Г. П. Шерстюка: він поїхав на місяць додому на Констянтиноградщину, бо зовсім охляв, вийшовши з тюрми.

Неприємно, коли редакцію позиває цензура за якусь статтю, а ще неприємніше, коли позивають приватні особи за клевету (наклеп), що виключно трапляється за дописи з провінції. Такі обвинувачування принижують газету в очах громадянства, але редакція в цих випадках винна хіба в тому, що довірилась дописувачеві. А між ними часто трапляються люди з мало розвиненим етичним почуттям, які зводять в друку свої особисті рахунки з своїми ворогами або суперниками на амуретнім ґрунті, користуючись тим, що дописи друкуються без підписів і що по всіх редакціях встановилась така традиція, що імена дописувачів не розкриваються навіть на суді, а провину за них приймає на себе відповідальний редактор.

В перший рік, коли ще видавцем-редактором нашої газети значився В. Леонтович, студент Широцький (як пізніше виявилось) написав у допису з Кам'янця-Подільского про авантюри одного студента на амуретному ґрунті. Той образився і подав у суд за наклеп (клевету). Леонтович, натурально, страшенно обурився, що має відповідати, а може, й сидіти за наклеп, в якому він зовсім не винний. Я цілком поділяв його обурення і ми обидва вимагали оголосити ім'я дописувача, нехай він сам відповідає на суді за свій вчинок. Але секретар редакції В. Козловський та завідуючий конторою М. Синицький, обидва кам'янчани, бажаючи, мабуть, покрити свого земляка, сказали, що не знають автора допису, бо він, як виявилось, підписаний особою, якої в Кам'янці нема; що підпис, очевидно, вигаданий. Довелось Леонтовичу їхати до Кам'янця, брати адвоката, витрачатись і взагалі перетерпіти силу неприємностей за чужу вину. Таке саме трапилось і тепер за редакторства М. Павловського. Дописувач О. Мицюк написав у допису з Золотоноші

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 107

про одного земського фершала (лікарського помічника), що той недбало ставиться до своїх обов'язків, грубо поводиться з пацієнтами-селянами, вимагає від них хабарів і т. д. Фершал той написав до редакції, що коли йому не назвуть автора того брехливого допису, то він позиватиме редакцію за наклеп. М. Павловський, знаючи від нашого коректора М. Шаповала, що той дописувач, людина ідейна, свідомий українець, напевне, не зводить в допису особистих рахунків, а написав правду, відмовив фершалові назвати автора. Минуло скілька місяців, і от раптом викликають нашого редактора в золотоніський суд по обвинуваченню в наклепі в друку на фершала. Павловський заметушився, зараз написав дописувачеві листа, прохаючи його найти свідків і самому, як свідок, приїхати в суд, що той і обіцяв зробити. Ф. П. Матушевський, як адвокат, повірений нашої редакції, поїхав на суд у Золотоношу, але, на своє диво, дописувача там не застав; мало того, золотоніські українці, знайомі Матушевського, пояснили йому, що то справді неправдивий допис, зроблений, очевидно, на особистому ґрунті, бо фершал той людина порядна, свідомий українець і т. д. Скінчилось тим, що Матушевський мусів перепросити фершала, сказавши, що редакція одержала той допис від невідомого дописувача і обов'язався, що редакція надрукує в газеті, що вона була введена в блуд і надрукувала неправдиві відомості про того фершала. Редакція так і зробила, а добродій дописувач О. Мицюк не обізвався на це й слівцем, наче не про нього й річ, і ми даремне сподівались, що він підтвердить свій допис уже за своїм підписом.

* * *

Вчора, в неділю, ми гуртом їздили на цілий день в Межигір'я. Гарно там дуже, але старовини там не зосталось ніякої, навіть ніхто тепер і не знає, що там був колись запорозький шпиталь для інвалідів; зосталася тільки Палієва криничка.

На завтра Український клуб уряджує подорож на могилу Шевченка. Па роход вийде у 8 годин вечора, прибуде на могилу вранці, а в 2 годині дня вирушить назад. Треба поїхати, бо я, сором признатись, ще ні разу не був на могилі.

Торік, коли Український клуб урядив подорож на могилу з музикою, наша редакція запротестувала і зробила обструкцію і я не поїхав, хоч в останню хвилину старшини клубу рішили музики не брати, але я того не знав.

Другий раз зібрався я на могилу з галичанами, але саме в той день арештували Левка, і я не поїхав.

Коли б хоч тепер вдалося поїхати.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 108

26 травня

Подорож на могилу не склалася, бо пароходне т-во дало якийсь поганий маленький пароход. Відклали на 29-те.

Щось не везе мені з поїздкою на могилу. Боюсь, що знов щось переб'є і я так-таки не поїду. Або мені особисто щось стане на перешкоді, або клубові.

Л. М. Жебуньов боїться, що от-от закриють клуб – вчора прийшла звістка з міністерства, що закрили київську польську кав'ярню на паях.

Ніхто не розуміє, з якої причини, бо це ж просто комерційне підприємство, а ходять туди пити каву не тільки поляки, а й всякі люди, а особливо жиди.

Ця звістка справді може навести на сумні думки.

Коли вже такі інституції закривають, то про клуб і думати нічого.

В клубі люди збираються, гуртуються: одні танцюють, інші приходять слухати реферати. В клубі бувають збори ріжних товариств: Наукового т-ва, покійної "Просвіти".

До речі, недавно було в клубі ліквідаційне зібрання "Просвіти". Перед зборами приватно йшла велика суперечка – куди передати просвітянську бібліотеку. Жебуньов і дехто з ним напосідалися, щоб передати книжки в городську бібліотеку, з умовою, щоб там був заведений окремий український відділ і окремо друкувався каталог: кажуть, що городський голова і комісія городської бібліотеки згодилась на ці умови.

Інші, і таких більшість, стояли за те, щоб передержати цю бібліотеку в приватних руках, поки не зміняться часи і не оживе знову "Просвіта".

Бачачи таку пристрасність в змаганнях, я не пішов на ліквідаційні збори і умовляв Ф. П. Матушевського, як редактора, не приймати участи в змаганнях, бо, певне, вони перейдуть в пресу, а нам треба бути безсторонніми.

На зборах постановили не передавати бібліотеку городові, а часово перенести її в клуб.

До полеміки в газетах не дійшло, але багато людей пересварилось, наче навіки.

Тепер ті, що хотіли передати бібліотеку городові, запевняють, що коли клуб прийме бібліотеку закритої "Просвіти", то й його закриють, бо це значить, що частина шкідливої діяльності "Просвіти" переноситься в клуб.

Все можливе в наші часи, бо тепер усе робиться не по суду, не по закону, а по "усмотрѣнію" адміністрації.

Якось за передову статтю М. Грушевського в "Селі" адміністративно посадили номінального редактора, пані Ямпольську, на місяць під арешт. Для судового процесу в тій статті не було даних, і прокуратура, певне, й не позивала б за неї, а через те губернатор посадив її своєю властю.

Коли доведено було губернаторові, що п. Ямпольська вже два місяці, як подала йому заяву, що вона зрікається редакторства і передає Маличу, то губернатор її випустив, але на редакцію наклав штраф у 300 рублів.

Я саме їхав у тюрму до М. І. Павловського, коли дивлюся – коло Старокиївського участку садять на візника пані Ямпольську. Треба знати, що ця пані

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 109

генеральська дочка, вже літня людина, звикла вдома до комфорту, а тут довелося сидіти в брудній камері щось зо п'ять день. Родичі її так були збентежені і шоковані цією подією, що аж послабли.

Я привітався з нею, поздоровляючи її з визволенням з Вавилонського пліненія, а вона від радости й хвилювання і слова не могла вимовити.

Йду далі до тюрми, дивлюсь – ведуть М. І. Павловського два озброєні шаблями солдати. Виявилось, що його водили на суд у справі за надрукування в "Раді" замітки про "Передвиженіе войск", за що оштрафували його на 25 рублів, а за надрукування царських слів без дозволу міністра двора присудили в тюрму на 1 місяць або 50 рублів штрафу і три дні арешту.

Само собою, що штрафи я поплатив, бо він і так два місяці висидів за статтю про вище духовенство.

М. І. Павловський каже, що боявся, що його через увесь город вестимуть в наручниках, як і інших арештованих за літературні справи. Я на це кажу йому, що навпаки, треба було цьому радіти та ще й фотографію зняти з себе і розсилати знайомим, особливо за границю – нехай люди бачать, як гарно в Росії бути редактором.

27 травня

Цими днями, проїздом з Чернігова за границю, прожив у мене зо скілька день М. М. Коцюбинський.

Він так подався, змарнів за цей рік, що я його не бачив, що аж боляче дивтись! У нього грудна жаба на нервовім ґрунті і дефект серця.

Наше Т-во підмоги дало йому на подорож за границю 500 руб., на які він зможе прожити місяців зо три. Їде він на Капрі, бо торік йому там подобалось і він там підкріпився за місяць так, що зміг рік потягнути свою службу в статистиці і ще спромігся написати чудове оповідання – другу частину "Fata Morgana".

Я з великим захопленням прочитав це оповідання з часів аграрних ексцесів і напосідався, щоб він писав третю частину – "успокоеніе"; якщо Бог дасть йому здоров'я, то, певне, напише.

Подорож на могилу Шевченка таки склалася. Поїхало душ 120. Виїхали у 8 годин звечора і мало не всю ніч їхали з співами, а вранці, годині у 5-ій, пристали до берега коло могили. Могила не зробила на мене того вражіння, якого я сподівався: вона не на найвищій горі, а на нижчій терасі, а через те хрест відбивається не на тлі неба, як я собі уявляв, а на фоні вищої тераси гір і через те його здалеку не видко.

На могилі ждало вже багато людей з сусідніх сіл та з Канева, а також панотець, викликаний телеграмою.

Приїжджі з Києва прочани зібрались на могилі і, вислухавши коротеньку промову О. О. Русова, в якій він порівняв могилу Тараса з могилою Магомета, дуже урочисто відспівали "Як умру, то поховайте". Двоє вже літніх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 110

селян так були зворушені співом, що заплакали; я теж, дивлячись на них, мало не розплакався.

Потім священик відслужив панахиду, співав сільський хор і приїжджі з Києва, хор склався дуже гарний. В промові, сказаній по-українськи, священик завважив, що могила Шевченка – місце святе, а через те не годиться на ній пиячити, як це часто роблять канівчани та приїжджі з інших місць, малосвідомі люди.

Після панахиди знов проспівали "Як умру, то поховайте", порозписувалися в книзі, що лежить в хаті, і порозходились групами по горі.

В годину дня знов зібрались всі на пароході і рушили в Київ. Всю дорогу був спів, так що й заснути не можна було. В Київ приїхали в 12 годин ночі.

Взагалі подорож зробила на мене дуже гарне вражіння, але зморився я дуже, бо не міг спати дві ночі.

31 травня

Сьогодні нас оштрафували на 200 руб. за незначну статтю С. Єфремова про знищення автономії Фінляндії. "Село" та копієчну російську газету "Огни" теж оштрафували за "тенденциозно подобранную хронику" про Фінляндію.

Просто біда! Та ще дали знати з цензурного комітету, що будуть штрафувати за всяке негативне відношення до діяльності уряду. Виходить, що про уряд, як і про покійника, можна говорити тільки добре або зовсім нічого не говорити.

Кажуть, що тутешній цензурний комітет (тобто Флоринський з Щоголєвим) виробляють проект нових приписів спеціально для української преси.

Все можливе! А тим часом і при теперішніх обставинах просто нема змоги видавати далі газети.

Громадянство так стероризоване, що буквально боїться виписувати українські газети, щоб не попасти в неласку начальства. Це найголовніша причина того, що за п'ять літ видання ми маємо всього до двох тисяч постійних передплатників. Вище цієї цифри ніяк не перейдемо, а при такому числі передплатників доводиться докладати щороку більше 20 тисяч рублів.

М. С. Грушевський вже наміряється припинити "Село", бо воно, наперекір надіям, має великий дефіцит. Редакція з самого початку видання взяла дуже гострий тон, сподіваючись тим придбати багато передплатників, але помилилася. Громадянство наше таке вибагливе, таке вередливе і полохливе, що покладати на нього надій не можна. Не маючи своєї школи і не знаючи літературної мови, народ вимагає, щоб книжка чи газета писалися мовою його села, і коли він наткнеться на незрозуміле йому слово, то вже вважає, що ця мова йому чужа, незрозуміла, а через те й не хоче підтримувати того видання. А до того ще й боїться, бо начальство вважає українське друковане слово небезпечним для цілости Росії; такий погляд на українство підтриму-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 111

ють і розповсюджують наші ж землячки, співробітники "Кіевлянина" з своїм видавцем Піхном на чолі.

Мало не по всій Україні казенні та громадські інституції передплачують "Кіевлянина" з обов'язку і місцеве начальство, читаючи в кожнім номері доноси на український рух, тільки дивується петербурзькому урядові – чому він разом не знищить цієї гідри, а дозволяє її через книжки та пресу поширюватись і, користуючись децентралізацією влади, само з своєї ініціативи душить наш культурний рух як хоче і як може.

З усіх кутків України пишуть нам, що пристави або й урядники забороняють передплачувати українські газети; роблять труси і конфіскують українські книжки; навіть по книгарнях в невеликих городах та містечках, як-от недавно в м. Баришполі*; навіть начальники поштових контор по глухих кутках не хотять приймати від селян грошей, адресованих на редакцію української газети.

Все це робиться по власній ініціативі, але знаючи, що від вищого начальства за це кари не буде.

Я раджу М. С. Грушевському перемінити назву "Села", бо воно вже намозолило начальству очі, і змінити програму – побільшити сільськогосподарську частину газети, щоб газета була переважно сільськогосподарською. Начальство тоді не штрафуватиме і не так страхатиме передплатників. Та таки й громадянство наше завжди більше цікавиться новим виданням, то, може, й передплатників побільшає. Певне, Грушевський так і зробить.

5 червня

Несподівано здибався на ст. Хвастові з В. Винниченком. Виявилось, що він познайомився за кордоном з І. Д. Яневським, і коли той довідався, що Винниченко хоче пожити якийсь час у селі на Україні, щоб набратися вражінь, так мовити, доторкнутись до землі, то запросив його до себе, і от він тепер їде до нього.

Я сказав, що давно збираюся віддати візиту Яневському і незабаром приїду до нього, то там ми побачимось і наговоримось.

Через якийсь час я написав до Яневського, що збираюся до нього з сином і просив у назначений час вислати за мною коні.

Коли ми приїхали на ст. Ольшанку, то там нас вже ждали коні. Їхати довелось довгенько. Погода була чудова, околиці розкішні, екіпаж добрий, спокійний, то їхати було б дуже приємно, якби не такі дороги, яких я собі ніколи і уявити не міг в цивілізованій державі: вибої, ями, калабатини такі, що вода сягає в екіпажі до ніг. А коли довелося переїздити греблею через Рось, то я від страху не міг дивитись і закрив очі: гребля та зроблена з хмизу, хворосту, крізь який протікає вода, і вся гребля двигтить, наче плаває на воді. З незвички набрався я страху!

* Борисполі. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 112

Яневський стрів нас дуже привітно і ми весь день, розмовляючи про всячину, ходили всі разом по великому й доброму його господарству.

Ввечері, коли я збирався лягати спати, прийшов Яневський до мене і запропонував мені тисячу рублів для "Ради", але я рішучо відмовився, кажучи:

– Це виглядало б, наче я до вас за грішми приїхав, коли мені просто хотілося побачити вас і ваше господарство. Колись будете в Києві, то передасте гроші в контору "Ради", а тепер я нізащо не візьму.

Він засоромився, але це йому, видно, сподобалось, і він почав просити мене не від'їздити завтра, а погостювати довше. Він запропонував завтра поїхати до церкви в м. Охматів, де щонеділі співає хор його зятя д-ра Демуцького; а може, він зможе зібрати свій хор і до себе, то ми приємно проведемо там час. Я охоче згодився. Поснідавши, ми всі виїхали двома екіпажами, але в Охматів приїхали, коли вже люди з церкви вийшли, і нам не пощастило послухати церковного співу.

Заїхали ми до матері Яневського, що живе окремо в своїй садибі з одним з своїх синів. Виявилось, що вона зовсім проста собі жінка, та й небіжчик чоловік її був зовсім неграмотний селянин, з так званих однодворців, що походять з шляхти і не були панськими кріпаками. Очевидно, старий Яневський був незвичайних здібностей людина, бо, бувши неграмотним, купував на Херсонщині щороку для графів Браницьких на десятки тисяч рублів сотні волів до роботи та на брагу і, кажуть, пам'ятав, скільки за кожного вола заплачено. За багато років торгу волами він придбав величезний маєток. Всі чотири сини його покінчали університет, але характеристичне те, що родинною мовою у них зосталась українська. Старий сам раз у раз нею говорив і вимагав, щоб і сини в родині говорили тою мовою. Але свідомости української ні в старого, ні в синів його не було: вони не цікавились ні літературою, ні пресою українською, ні взагалі відродженням української нації. Тільки старший, Іван Данилович, оце тільки почав зацікавлюватись, а зять їхній д-р Демуцький, талановитий музика, захоплювався тільки піснею українською.

По обіді зійшовся, хоч далеко не весь, хор у велику залу величезного будинку Демуцького, куди запрошено й нас. Спів того хору зробив на нас величезне вражіння. Це справжній народній хор, що співає пісні своєрідною гармонізацією, а не європейською, якою співають хори по наших театрах і як гармонізував народні пісні М. Лисенко.

Я в музиці людина неграмотна, але змалку чую, як народ співає, і знаю, що він співає хорові пісні не так, як їх співають інтелігенти. В інтелігентських хорах мелодію (мотив) ведуть тенори чи жіночі дисканти, а інші голоси їм вторують, в українських народніх хорах мелодію ведуть нижчі голоси – баритони, альти, а тенори чи дисканти, так звані підголосники, виводять варіації горою. От чому селяни, чуючи, як співають інтелігенти, кажуть, що пани співають, наче панахиду правлять, тобто на церковний лад.

Хор д-ра Демуцького співає отим народнім способом, бо Демуцький дає волю своїм співакам самим гармонізувати, підбирати голоси, він тільки ви-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 113

учує з ними під фісгармонію або під скрипку мелодію пісні, а потім керує всім хором. Спів його хору робить чаруюче вражіння своєрідністю, оригінальністю і неподібністю до європейського чи нашого інтелігентського та церковного співу.

Велике діло робить д-р Демуцький; шкода, що він на цілу Україну майже одинокий. А тим часом тепер, коли просвітньої роботи не можна робити на селі, хоровий спів та театральні вистави багато можуть прислужитись до національного відродження нашого народу.

Колись у Перешорах священик о. Антоній Трехбратський та учитель О. Пилькевич по моїй намові повиучували з нот М. Лисенка школярів гарних стародавніх народніх українських пісень. Те ж саме в Кононівці робив і дяк Станіславський, і стародавня українська пісня з цих сіл переймалася іншими селами і випирала московсько-солдатські пісні, занесені з війська.

8 червня

Багато вчора радились про "Раду" з приїжджими людьми*. Л. М. Жебуньов виступив з гарячою промовою, в якій розказав, що матеріальний стан "Ради" дуже непевний, бо у видавців уже не стає снаги, а тим часом смерть одинокої щоденної газети так тяжко обізветься на українському житті, що цього тепер і зважити не можна, тільки напевне можна сказати, що життя це тоді замре на довгі часи. Помимо того, що газета є прапор, який всім – і ворогам, і приятелям показує, що ми ще живемо, вона освідомлює українське громадянство, підбадьорює його і гуртує; що тепер, коли українські інституції зникають під тягарем Столипінського циркуляру, преса – одинокий прояв нашого життя, а через те громадянство повинно попіклуватись, щоб одинока газета наша не вмерла.

Всі цілком згоджувались, що без щоденної газети тепер вже нам не можна бути і почали кожний подавати свої поради.

М. Ф. Комар доводив, що треба поменшити розмір газети, викинути телеграми, вістки закордонні та з російських газет, бо передплатники все це знають з російських газет. Окрім того, на його думку, треба газету зробити цікавішою і писати її зрозумілішою мовою.

Я та С. О. Єфремов відповідали на це, що з відповідей анкетних видно, що більшість передплатників вимагають, щоб газета була більша розміром, щоб у ній писалося про все, що діється на світі, бо вони не мають змоги виписувати двох газет, і тільки невелике число передплатників, які читають і російські газети, вимагають, щоб у "Раді" писалося тільки про українське національне життя.

Щодо мови, то тут теж помітно дві течії – лівобережці кажуть, що газета пишеться малозрозумілою галичансько-польською мовою, а правобережці нарікають, що мова в газеті занадто вже змосковлена.

* На з'їзді нелегального Товариства українських поступовців (ТУП).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 114

Редакція і сама незадоволена і мовою, і сухістю змісту, але безсильна поправити це, бо нема відповідних ні матеріальних, ні літературних сил; з цим треба рахуватись і обмірковувати стан такої газети, яка є.

Л. М. Жебуньов пропонував звернутись до кожного передплатника з відозвою, щоб кожен з них найшов ще одного передплатника або нехай заплатить за газету вдвоє, тобто 12 рублів. Просити, щоб усі обізвалися до 1-го жовтня, тоді видно буде, як громадянство ставиться до газети і чи є надія на те, що буде змога видавати газету.

Всі згодилися, що це треба зробити, бо хоч і не всі передплатники обізвуться, а все-таки це повинно оживити передплату.

М. Ф. Комар висловив думку, що треба б оголосити паї на видання газети, рублів по сто пай, і що він сам охоче візьме п'ять паїв, і, напевне, таких охочих знайдеться багато.

Я дав справку, що ми вже робили таку спробу, але охочих найшлося дуже мало.

Хтось запропонував, щоб присутні, як роз'їдуться по своїх місцях, шукали охочих підтримати газету чим зможуть.

Не думаю я, щоб з усіх цих проектів виникла певна забезпека "Раді", але сподіваюся, що ці заходи повинні зворушити наше громадянство і, може, на якусь сотню-другу душ передплата побільшиться. Взагалі люди неохоче дають гроші на справу громадську, а тут ще всі певні, що я газети не покину, не дам їй пропасти. Одно слово, хто везе, того й поганяють, така вже людська вдача.

Дуже шкодить ще й те, що багато свідомих українців незадоволені газетою. Всі свідомі українці – письменники і хотіли б поміщати свої писання в своїй одинокій газеті, але редакція, при всім бажанні, не може друкувати всього надісланого, бо воно буває або зовсім неграмотне, або нудне, або не відповідає демократично-національному напрямкові газети; крім того, в рецензіях доводиться зачіпати та ображати багатьох письменників чи артистів.

Такі незадоволені, ображені люди не тільки не помагають газеті, а ще й інших відмовляють помагати їй; багато є свідомих людей, що через такі образи та незадоволення навіть не хотять передплачувати газету, а не то, щоб ще ширити її.

Натурально, що одна газета не може задовольнити всіх, але наше громадянство ще не доросло до багатьох газет, воно не може забезпечити навіть і однієї, бо нема в нас почуття національної честі, нема національної дисципліни, ми – нація анархістів, і такими ми були протягом всієї нашої історії і тому ми не змогли збудувати своєї держави. Причина цього, на мою думку, в кліматичних та географічних умовах нашого краю.

Клімат та ґрунт нашого краю такі сприятливі, що не вимагають тяжкої праці від населення, а через те й не виробили у нього самодіяльності, працьовитості та енергії. Цей благодатний клімат та ґрунт завжди вабили до себе сусідів, а тим часом не було у нас таких натуральних границь, які захищали б нашу країну, а через те народ наш не міг оборонитись від сусідів, що з усіх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 115

сторін сунулись на нього, і раз у раз підпадав під їхню владу, не змігши виробити в собі відпорної сили і витворити своєї власної держави. На протязі майже всієї історії він мусів комусь коритись, бути чиїмсь рабом, а через те виробилась і рабська у його вдача: всім незадоволена, зрадлива, між собою сварлива, без самоповаги, без національної гордости. Справедливо Куліш висловився, що ми "народ без чести і пуття".

Ми збагатили і збагачуватимем сусідів, але самі, без сторонньої запомоги ніколи не станемо нацією...

Хіба наші брати галичани вибились би на світ Божий, якби їх після розділу Польщі не підтримав австрійський уряд, щоб ослабити польський елемент у Галичині?..

9 червня

Нарада наша* тяглася два дні; вона, певне, скінчилася б і за один день, якби не було між нами вже занадто велеречивих суб'єктів. Особливо вимучив і надокучив усім О. Ф. Степаненко (імовірно Степаненко Олександр Федорович) з Харкова. Він по всякому приводу і без приводу говорить, говорить, говорить без кінця: недурно ми його прозвали харківським кулеметом**, а д-р М. Левицький з серйозним виглядом завіряв, що Степаненко хорий незлічимою хворобою – недержанням мови.

Про цього О. Ф. Степаненка вже склались анекдоти. Кажуть, що раз, бувши в Петербурзі, він виступив з промовою в українськім клубі і говорив так довго, що публіка почала гукать: "Годі, буде, довільно", але він не вважав на це, а все говорив, говорив... Тоді дежурний старшина почав його сіпати за поли, але він, відбиваючись від того руками, все говорив та говорив і перестав тільки тоді, коли вже вся публіка встала і почала гукати: "Давайте пожарний насос!" (сикавку).

А то, розказують, що коли він на початку свого знайомства з М. І. Міхновським зайшов до нього, то той, не маючи часу його слухати, покликав по телефону О. І. Бородая, який теж славиться надзвичайною велеречивістю.

Бородай, приїхавши, сказав, що він спішить, а через те забіг на одну хвилину і навіть пальта скидати не буде.

Міхновський познайомив їх, а сам поїхав у суд. Він у той день виступав як оборонець, а через те пробув у суді майже цілий день. З суду поїхав з товаришами обідати в ресторан і вже ввечері вернувся додому. Входячи в кватирю, він завважив, що в його кабінеті світиться і там хтось розмовляє. А коли заглянув у кабінет, то незвичайно здивований побачив, що там посеред кімнати стоїть О. І. Бородай і щось палко доводить Степаненкові, а той сидить з посоловілими очима і вже зовсім спустив уха.

* З'їзд ТУПу.

** Машиновий ґвер.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 116

Напевне, це гіпербола, але характеристична для них обох.

Характеристично, що коли Винниченко написав на цю тему веселе оповідання в "Раді", то багато українців обурилося, думаючи, що то він їх повиставляв.

13 червня

Сьогодні в редакції довго ми шукали виходу з безвихідного становища. Павловський, вимучившися в тюрмі, вирішив з 12 червня виїхати на місяць у село на відпочинок, а заступити його давно обіцяв Д. І. Дорошенко. Потім Д. І. Дорошенко сказав, що він може бути в Києві тільки до 1-го липня, а з 1-го липня до 12-го згодився редактувати Ф. П. Матушевський.

Але на превеликий жаль, у Ф. П. Матушевського з'явилися ознаки туберкульозу, він страшенно ослаб і мусить виїхати в Крим. Дорошенко рішуче сказав, що 30 червня він, не вважаючи ні на що, мусить виїхати з Києва. С. О. Єфремов теж виїздить і ніяк не може приїхати 1-го липня, я теж виїжджаю. Становище просто безвихідне – нема кому редактувати газети від 1-го до 12-го липня, поки вернеться Павловський. Секретар наш В. К. Королів, як звичайно, виступив з веселою вигадкою. Він рекомендує літом друкувати газету тільки з двох зовнішніх сторін: на першій сторінці поміщати телеграми, хроніку, а середні дві сторінки газети намазувати клеєм для мух. Тоді не треба буде редактора і багато співробітників; все зможуть зробити два чоловіки, а головне, що всі будуть задоволені – і передплатники, і видавець, бо передплата на літні місяці побільшиться в скілька десятків разів, а на клей він має чудовий рецепт.

Посміялись ми, а все-таки не прийшли ні до якого виходу.

10 липня

Вчора я вернувся у Київ.

Їздив у Перешори, а відтіль поїхав у Алупку робити купчу (контракт) на участок землі, який я на позичені гроші сторгував торік, бувши в Криму.

Торік мені так подобалась кримська природа, що я піддався умовам І. М. Присецького і вирішив придбати собі коло нього клаптик землі, щоб мати на старість куточок у теплім краю. Я міркував собі, що коли не стане "Ради", то зимою я заховаюсь на своїй дачі (віллі) і буду копатись собі серед камінного хаосу, який займає майже три чвертки мого участку, а літом буду в Перешорах чабанувати.

Але за цей рік я так багато наробив боргів, що вже думав покинути завдаток і не купувати дачі за позичені гроші.

А тим часом, коли приїхав туди, пополазив по тих каміннях, то шкода мені стало покидати цей гарний своєю дикою красою клапоть. На йому можна буде

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 117

збудувати дачку, в якій, після моєї смерти, хворі українські письменники матимуть де відпочити і поправитись, бо природа розкішна: гори, море, екзотичні рослини і близько пошта, лікарі, всякі крамниці, базар, одно слово, як у культурному центрі.

Я й дітям сказав, що я по духовній відпишу цей клапоть для хворих українських письменників, але тепер не знати, кому доручити завідувати цією санаторією, бо всі наші інституції на волоску висять. Може, згодом конституція зміцниться, то можна буде відписати Науковому товариству або Товариству підмоги науці, літературі і штуці.

Перешорську садибу і сорок десятин при ній я заповідав у своїм заповіті земству на організацію там якоїсь сільськогосподарської інституції – школи або зразкового поля.

11 липня

В редакції застав усе гаразд. Справа з редактором улаштувалась так, як ми розміркували в останній день мого від'їзду. Д. І. Дорошенко редактував до 1-го липня, а тоді його заступив Шерстюк, що приїхав з відпустки, а 7-го липня приїхав Єфремов і взяв на себе редактування, а 15-го вернеться Павловський.

Ніяких штрафів, ні судових процесів за цей місяць не було, все обійшлось щасливо.

Тепер клопочемось про кватирю: теперішня дуже холодна, темна і тісна; вже скілька день шукаємо гуртом, але нічого підходящого за 800 руб., як ми тепер платимо, не можна знайти. Нам треба обов'язково п'ять кімнат, а за такі кватирі тепер правлять по 1200 руб. та ще й не хотять здавати під редакцію.

Мабуть, доведеться остатись на цій, але треба напосістись, щоб переробили груби і взагалі трохи причепурили нашу кватирю.

15 серпня

Цілий місяць я прожив у Перешорах і почував себе дуже добре, так що не хотілось вертатись у Київ, бо тут знов почнеться клопіт по всяких справах, як особистих, так і громадських, а я так уже ними втомився, що радий би десь безвісти забігти, аби не чути й не бачити нічого.

Про особисті справи не пишу, бо вони громадського інтересу не мають, а з громадських найбільше мені клопоту завдає газета.

З цим виданням я дійшов, як кажуть, вже до нікуди.

Якби якось викрутитись до 1913, а в цім році німці повинні віддати мені 30 тисяч рублів за куплену у мене в 1907 році землю, то тоді я позбудусь боргів.

Та я таки твердо вирішив побільшити з будучого року ціну на "Раду" до 10 руб., а на роздріб до 12 руб. Нічого не поробиш: треба йти слідом за

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 118

львівським "Ділом". "Діло" – найдорожча в світі газета, бо коштує вона 18 гульденів, а розміром не більша за "Раду". Тепер "Діло" маючи три тисячі передплатників, вже стоїть на своїх ногах і в порівнянні добре оплачує працю газетних робітників.

Може, згодом і "Рада" стане на свої ноги, хоч поки що мало на це надії, бо в Галичині є, хоч "свинська", як сказав Франко, а все-таки конституція, а в нас тепер ще важче жити, як за старого режиму.

І уряд, і всякий обиватель признає логічність існування преси для всіх недержавних народів, а для українців своя преса зовсім не потрібна, бо "всѣ малороссы прекрасно понимаютъ по-русски", а значить, українську пресу видають і передплачують тільки люди з тенденцією, "сепаратисти". Преса ця тільки терпиться законом, а практика вже вертається до порядків "старого ладу". Цими днями мені розказував С. П. Шелухин, що в с. Деньгах Золотоніського повіту пристав конфісковує у поштаря "Раду", адресовану селянам, і дозволяє її привозити тільки "панам", а внук Т. Г. Шевченка, Петро з с. Керелівки, розказував, що начальник Ольшанської поштової контори кинув йому в лице переказ на "Раду" і розлютований кричав, що не можна виписувати українських газет. Коли ми пообіцяли опублікувати цей факт, то оповідач перелякався і просив не писати про це, бо пристав, приятель начальника пошти, з світу його зжене.

І так воно робиться скрізь по Україні. Ну як же при такій конституції може розвиватись наша преса і коли-то вона зможе стати на свої ноги?

Багато ще Державних Дум минеться, поки-то настане справжня конституція і коли обиватель зможе виписувати газети по своєму смаку, не оглядаючись на начальство і не вважаючи на сусіду-ворога, який раз у раз може його втопити доносом за його "сепаратизм".

20 серпня

В редакції починають звикати до думки, що ціна на "Раду" з будучого року буде 10 рублів. Завідуючий конторою Г. П. Шерстюк навіть завіряє, що число передплатників значно не зменшиться, а я думаю, що останеться їх не більше тисячі.

Правда, ми у вересні розішлемо передплатникам відозву, в якій розкажемо, що становище газети небезпечне і будемо прохати, щоб розповсюджували газету. Цим ми підготуємо передплатників і вони не здивуються і не обуряться на нас за побільшення ціни, то, може, не багато з них і відпаде.

Та хоч би їх і осталась тисяча душ, то й то доведеться менше докладати, як тепер, бо коли передплатних грошей збереться не більше, як перше, то зате на папері буде економія, на друку та поштових видатках.

Треба напосістись та виторгувати у друкарні хоч скілька рублів на номері. Тепер за склад і друк, без паперу ми платимо за кожне число по 36 рублів; кажуть, що це дорого дуже, хоч у 1906 році ми платили за менший номер по 40 рублів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 119

Якби вдалося збити ціну до 30 руб. за номер, то це дало б економії у рік (тобто за 300 чисел) 1800 рублів та на папері дещо можна буде виторгувати. Окрім того, треба зректись агентських телеграм, за які ми платимо 1500 на рік. Телеграм у нашій газеті ніхто не читає, окрім тих передплатників, що читають тільки одну нашу газету. До таких належать тільки сільські передплатники, до яких у більшості пошта приходить тільки двічі на тиждень, то для їх нема ваги, коли ті вістки будуть друкуватися в газеті на другий день, а нам це дасть 1500 рублів економії.

Може, так-сяк пощастить зменшити видатки і побільшити прибутки, то тоді зменшиться і дефіцит.

В. Ф. Симиренко, напевне, підпомагатиме "Раді" і надалі такою самою сумою, тобто 12 тисяч рублів, то, може, мені доведеться доплачувати трохи менше, все ж полегкість, все ж я на меншу суму буду влазити в борги.

Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі "Раду", але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети.

Здається, Жебуньов таки повірив мені, бо коли я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року, коли я одержу від своїх німців 30 тисяч рублів, то він звернувся до харківського капіталіста Радакова з проханням позичити мені ці гроші по 6 %, але ще відповіді нема.

Був я цими днями у Леонтовича в Ромодані, скаржився й йому, але він на це почав мене корити, що я веду себе і сім'ю свою до "разоренія", що не можна так безоглядно вести діло, коли інші тільки збоку дивляться та критикують. Напосідався, щоб я закрив "Раду", бо це безнадійне діло, але після моїх доводів знов обіцяв дати свою тисячу, яку обіцяв ще торік та не дав. О. Г. Лотоцький в листі з Петербурга теж радить перевести "Раду" на тижневик.

Від Леонтовича заїздив у Олександрівку до Шеметів, скаржився і там Володимирові Михайловичу, але він після справи з місцевою адміністрацією, після тюрми став змучений, інертний, та й матеріальні справи їхні такі, що вони не можуть нічого уділити на громадські потреби.

Казав В. М. Шемет, що М. І. Міхновський охотиться видавати щоденну газету, але боїться конкуренції "Ради". Я на це відповів, що, мабуть, я припиню "Раду", коли не добуду грошей, тоді з охотою передам Міхновському адреси та інвентар, хоч він і поганенький. Але Шемет завважив, що цього мало: якби й субсидію передали Міхновському, тоді до газети він сам нічого не докладав би; газета його була б консервативного напрямку, то адміністрація не дивилась би на неї скоса, та й публіка не боялась би її передплачувати.

Якби довелось справді Міхновському видавати газету, то він вів би її на кшталт Локтевого "Кіева". Воював би з жидами, з поляками, з російськими поступовцями та "истиннорусскими", а кадив би фіміами Столипіну та октябристам; він не раз радив мені підтримувати політику Столипіна.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 120

Може б, справді така газета мала б більше розповсюдження, ніж прогресивна, але вона навіки скомпрометувала б український рух, як у Росії, так і в Європі. Де ж таки! – Українське громадянство не спромоглося утримати поступової, порядної газети, а консервативна, майже чорносотенна пришилась йому якраз до смаку.

Якби поряд з поступовою існувала й консервативна, то це свідчило б, що український рух значно поширився і обхопив усі верстви нашого громадянства. Тоді консервативна газета не компрометувала б українського руху, а ще й, можна сказати, була б корисною: вона привертала б до українства обрусілі заможні елементи, які б обстоювали українську школу, суд і т. д.

Така газета оживила б і прогресивну, раз у раз давала б теми для полеміки з нею і т. п.

Є чутка, що буцім М. С. Грушевський висловився, що якби "Рада" перестала існувати, то він узявся б видавати щоденну газету.

По напрямку, очевидно, та газета не відріжнялась би від "Ради", вона була б поступовою і цілком порядною, але це була б газета Грушевського, а не громадська.

Він писав би в ній чудові публіцистичні статті, яких тепер ніхто не напише, бо він, безумовно, стоїть головою вище всіх нас, але мова його така тяжка, що широка публіка його статей не читає, а через те вони й мало значіння мають.

В 1907 році він часто писав у "Раді" надзвичайно цікаві статті, але публіки не привабив; тепер у "ЛНВіснику" він майже в кожній книжці пише, і статті його талановиті у високій мірі, але знов-таки публіки не захоплюють, як повинно б бути, бо публіка наша не може уловити всіх тонкостей мови західноукраїнської і навіть якось бридиться нею. З російських українців тільки люди, народжені в західній частині України, можуть вільно читати писання Грушевського і розуміють всю надзвичайну цінність цих статей. І так, близьке співробітництво Грушевського в газеті мало поліпшило б її, а хазяйнування його в газеті, може, ще пошкодило б їй, як шкодить у "ЛНВіснику" та в "Селі".

При всіх своїх майже геніальних здібностях, він має в своїй вдачі щось таке, що відвертає від себе людей. У Львові він вже не має жадного приятеля і більшість робітників слова працюють з ним тільки з патріотизму і переносять його вдачу тільки з поважання і вдячности йому за те, що він зробив і робить гігантську роботу для України. Коли він перевів "ЛНВісник" у Київ і зорганізував тут Наукове товариство, то, не вважаючи на агітацію Б. Д. Грінченка і скептичну холодність В. П. Науменка, до нього пристали всі літературні і наукові сили і щиро взялись працювати з ним укупі, але потроху, потроху у його настала холодність майже з усіма видатнішими людьми, а з деякими навіть зовсім порвались як особисті, так і літературні стосунки.

Я, розуміючи велике значіння Грушевського для України, всіма силами сприяю йому і намагався привернути до нього цінних робітників, напр. С. О. Єфремова, Ф. П. Матушевського, В. М. Доманицького, Д. І. Дорошенка та інших, але мені не пощастило, і мало-помалу між ними виробилась прірва.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 121

Тим часом між мною та Грушевським в останні часи теж настала, на великий мій жаль, холодність, а з його боку навіть якась ворожість. Очевидно, йому хотілось, щоб і я порвав відносини з цими людьми; він не раз докоряв мені, що я находжусь під ворожим для нього впливом і що "Рада" ворожа до його, а тим часом "Рада" раз у раз ставиться до його з великим поважанням, але не вважає можливим раз у раз курити йому фіміам, як це роблять ті дрібненькі людці в Галичині і тут, що оточують його і пишуть дрібненькі статейки в його часописах.

Якби й щоденна газета була в руках Грушевського, то й вона стала б його лейб-органом, в якім дрібненькі, підлесливі людці курили б йому фіміам і зробили б газету такою ж нудною, як і "ЛНВісник".

Який би геніальний чоловік не був, а при тій колосальній науковій та адміністративній праці, яку робить М. С. Грушевський, сам він не може наповнити журнал, тижневик, два органи наукові, у нього повинні бути помічники. Але, на жаль, якось виходить, що талановитіші, самостійніші люди не можуть ужитися з ним і або відходять зовсім, або, здушивши серце, працюють якось без запалу, без енергії і душею далеко стоять від свого керманича, а всяка мізерія, бездари, підлещуючись до його, стають йому близькими.

Не знаю, може, я помиляюсь, але мені здається, що, незважаючи на всю талановитість, надзвичайну енергію та ерудицію М. С. Грушевського, газета в його руках стала б гіршою, ніж тепер "Рада"; на ній відбивалися б симпатії та антипатії видавця, як це помітно тепер на "ЛНВіснику" та "Селі".

Наприклад, недавно з Харкова до нашої редакції прислано для друку протест проти редакції "ЛНВісника", підписаний більше десятка людьми, за те, що "ЛНВісник" досі ні слова не сказав про Б. Д. Грінченка, хоч зо дня його смерти минуло вже більше 4-х місяців, і нічим не обізвався з приводу 15 роковин смерти М. Драгоманова, тоді як навіть по російських газетах відмічено цей день.

Справді, це така нетактовність з боку М. С. Грушевського, що аж просто дивно. Він наче боїться, що згадки про видатних українців впадуть тінню на його заслуги, інакше й з'ясувати не можна його поводження. Ну, нехай з Грінченком у нього було багато особистих непорозумінь. Грінченко справді, як я вже казав у цих спогадах, боячись, що до М. Грушевського перейде першенство в українських сферах, агітував проти нього, ну, а Драгоманов же нічого йому не шкодив, бо вмер раніше, ніж Грушевський визначився на українській роботі.

А тим часом у М. Грушевського раз у раз всі помічають якусь заздрість до Драгоманова; він навіть і хворого Франка благословив написати препаскудну передмову до листів Драгоманова, що вийшли в двох томах. Йому не досить того, що все громадянство признає його третім по величині з найбільших синів України: Шевченко, Драгоманов та Грушевський, йому хочеться, щоб він стояв другим за Шевченком або й навіть першим. Як Куліш не міг переносити, коли українських шістдесятників перелічували в порядку: Шевченко, Костомаров, Куліш, йому хотілось стояти першим, а через те він і обливав друкованими помиями не тільки Костомарова, а й Шевченка.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 122

Харківського протесту проти редакції "ЛНВісника" я не допустив до друку, а тільки послав його Грушевському, хоч і у нас у редакції багато людей настоювало на тому щоб надрукувати цей протест, щоб громадянство бачило, що "Рада" безсторонньо ставиться до всіх, бо їй редактори "Української Хати" навіть у друку дорікають, що вона преклоняється перед "сильними міра сего" і замовчує їхні хиби. Само собою, це брехня, бо коли "Рада" "замовчує", скажім, хиби Грушевського, то не через преклонення, а через те, що заслуги його перед Україною безмірно більші за його хиби; виявляти ж публічно його хиби – значить принижати його. Так само не писали ми нічого поганого і про Грінченка, а я і тому і другому говорив про їхні хиби їм самим у вічі, через те й відносини з Грінченком у мене стали погані, через те й холодність у відносинах у мене з Грушевським настала. Я Грушевському докоряв за його безтактну рецензію на "Історію України" Аркаса у "ЛНВіснику" а Ф. П. Матушевський за цю рецензію написав йому навіть такого гострого листа, що між ними порвались відносини. Матушевський занадто вже різко висловився в листі, кажучи, що Грушевський своєю рецензією добиває хворого В. М. Доманицького, як нововременський Буренін добивав Надсона.

Широкій публіці невідомо, що М. Аркас написав свою "Історію України" не тільки ненауково, але й неграмотно, і Доманицький, взявшись редактувати, майже всю її наново написав, аби тільки українське громадянство мало популярну історію України, і незаслужено гостра критика Грушевського на цю працю болюче вразила Доманицького. Матушевський особливо докоряв Грушевському за те, що він пішов до хворого Доманицького і навмисне забув у нього коректуру своєї рецензії. Коли Доманицький її прочитав, то в нього пішла кров горлом і він з того часу вже не міг поправитись.

Коли я докоряв Грушевському за цю рецензію, то він виправдувався тим, що він ненавмисне забув її у Доманицького і писав її по "долгу науки", але всім очевидно, що рецензія написана необ'єктивно, з роздразненням, наче з заздрости, що праця Аркаса-Доманицького придбала собі таку велику популярність.

Певне, у великих людей і велике славолюбіє, а Грушевському цю хибу треба вибачати більше, ніж кому іншому, бо за свій великий хист, за свою колосальну працю він не одержує ні платні, ні чинів, а тільки славу. На жаль, він не розуміє, що слава його була б ще більшою, якби він не принижав своїх попередників та сучасників і віддавав кожному по їх заслузі.

Тоді б він приваблював до себе талановитих, щирих працівників, а не підлесливих бездар, як тепер. Тоді й газета в його руках була б кращою за "Раду", а тепер, напевне, кращі сили, як С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко та інші відійдуть від газети Грушевського, а налізуть всякі підхлібники, що переведуть газету нінавіщо.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 123

1 вересня

Помер В. М. Доманицький! Нема у мене й слів, щоб висловити той жаль, що лежить у мене на серці... Хто особисто знав цю чисту і святу людину, цього безкорисного і дійсно невтомного робітника на нашій ниві, той мене зрозуміє...

Треба вжити всіх заходів, щоб не покинути його тіла на чужій стороні, в якомусь Аркашоні, про який ніхто не знає й де він.

Це була б така невдячність, такий сором самим українцям перед собою, що й здумати боляче. А тут якраз грошей у мене нема, та так нема, що на весь би голос кричав – рятуйте, люди!

Правда, батько його, кажуть, заможний піп, має власної землі добрий кавалок у кращій частині Київщини, але покійний Василь Миколайович з ним був не в добрих відносинах, навіть не хотів і брати що-небудь від батька. Останній рік, коли громадянство вже знесилилось утримувати його за границею по санаторіях, Ф. П. Матушевський та М. М. Требинська умовили В. М. Доманицького не цуратись запомоги від батька, але поміч та була незначна, і Ф. П. Матушевському та М. М. Требинській раз у раз доводилось організовувати збір грошей для Василя Миколайовича.

Отак і для перевозки його тіла частину доведеться взяти у батька, а решту зібрати серед громадянства, а таки перевезти Василя Миколайовича на Україну. Певне, батько вимагатиме, щоб його поховано було в с. Колодистім, де він родився, виріс і багато попрацював серед народу, але краще було б поховати його в Києві та справити йому бучні проводи, якщо начальство не заборонить, боячись демонстрації на похоронах політичного засланця.

13 вересня

Л. М. Жебуньов скілька день умовляв мене їхати в Катеринослав і таки умовив, бо там під час виставки улаштовано з'їзд сільських хазяїнів і там можна буде познайомитись з багатьма степовими поміщиками (дідичами) і, може, можна буде знайти якогось мецената для "Ради".

Подорож на пароході могла б бути приємною, якби не те, що всю дорогу мрячив дощик, а через те більше доводилось сидіти в каюті (кабіні).

В Катеринославі через великий наплив публіки ніде по гостиницях не було номерів і я заїхав до Д. І. Яворницького.

Він дуже радо прийняв мене, і я почував себе зовсім добре, тим паче, що Яворницький, пробуваючи в Києві, кватирював у мене.

Виставку улаштовано гарно; багато на ній цікавого. Мене особливо цікавила виставлена сіра українська скотина, якої тепер, крім Катеринославщини, мало де й є. Скрізь тепер заводять заграничну худобу, а вона в нас скоро переводиться нінащо, і люди потім жалкують за своєю сірою скотиною.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 124

Найрозумніше було б, як я це й писав у своїй книжечці "Розмова про худобу" з нашої скотини виробити таку, щоб вона підходила до вимог теперішнього господарства, але на це треба багато часу, треба зо скільки поколінь скотини викохувати та добирати, а нашим хазяїнам хочеться зараз мати молочну або м'ясну расу, а через те вони й беруть заграничні породи.

Публіку найбільше цікавив збудований посеред виставки "український хутір". Справді, поряд з усякими розкішними павільйонами стоїть собі найзвичайнісінький селянський двір, до найменших дрібниць вірний дійсності: хата з повним убранням, навіть з кочергами; криниця з журавлем; город з картоплею, соняшниками і т. ін., обгороджений звичайнісіньким плотом з лози. Одним словом, повна ілюзія.

З обіду на цей хутір приходив сліпий кобзар Пасюга, сідав на призьбі, а кругом нього збиралось народу, наче на весілля в селі.

Кобзар цей надзвичайно гарно співає старинних дум. Почувши його, я страшенно був зворушений і здивований тим, що він співає думи на мотив, яким співає П. Ю. Сластьон, який вивчився їх співати від відомого колись Крюковського у с. Вереміївці Полтавської губ. в 70-тих роках.

Виявилося, що Д. І. Яворницький, побачивши, що у Пасюги гарний голос і слух, послав його в Миргород до Сластьона, який і вивчив його співати думи.

І справді, заходи Яворницького не пропали марно, бо Пасюга так гарно вивчився співати, що мимоволі сльози проймають, як він співає думи про Марусю Богуславку, Самійла Кішку та інші.

Ходили ми з Л. М. Жебуньовим на скілька засідань сільськогосподарського з'їзду, але нічого цікавого там не знайшли і цікавих для нас людей не бачили.

Катеринославські земляки на наше прохання скликали зібрання (громади). Ми умовились, що я звернусь до зібрання з передмовою, а Л. М. Жебуньов з промовою. Я собі надумав розвинути таку думку: колись приїздили з Гетьманщини козаки на славне Запоріжжя з скаргами на те, що пани наші поляшились, покатоличились, віра наша православна християнська загибає, так і ми тепер приїхали з Києва з скаргою, що загибає наша преса. Але побачивши, що на зібрання не поприходили заможні катеринославці, як В. М. Хрінников та А. Ф. Куліченко, а зібралась сама голота, я втеряв усяку охоту до скарг, а Л. М. Жебуньов у гарячій промові розповів про вагу щоденної преси, про те, що треба вжити всіх заходів, аби не дати пропасти "Раді", бо у видавця вже не стає снаги.

Земляки відповіли, що вони нічим не можуть допомоги, бо в їх нема грошей, але Д. І. Яворницький доводив, що навпаки, можна помогти і без грошей, аби була охота: кожен з присутніх може зібрати по десятку нових передплатників і треба заходитись, щоб назбирати таке число. Якби громади всіх городів узялися за це, то можна було б назбирати нових тисячі дві передплатників і тоді газета давала б значно менший дефіцит, а згодом стала б і на ноги.

Побачимо, що з цього вийде, але мені не віриться, щоб громадянство гаряче взялося за цю справу – може, на сотню-дві прибавиться передплатників, а на більше я не сподіваюсь.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 125

15 вересня

Тіло В. М. Доманицького їде вже на Україну.

Коли прийшла звістка з Аркашона від якогось Іваницького, що В. М. Доманицький помер, то М. М. Требинська сказала, що батько його висловлювався колись, що нічого не пожаліє, аби побачити сина живим чи мертвим, то, певне, він дасть грошей на перевозку тіла, але треба телеграфувати, яка потрібна на це сума.

Зараз ми телеграфували Іваницькому в Аркашон, щоб приготував тіло для перевозки, а я пішов до М. М. Грінченкової довідатись, що коштувало перевезти Бориса Дмитровича.

Виявилось, що перевозка його тіла обійшлась, як сказала М. М., більше двох тисяч рублів; так ми й телеграфували батькові Василя Миколайовича.

Він відповів, що таких грошей не може дати, а Платон Доманицький, брат Василя Миколайовича, сказав, що одну тисячу батько настягає.

Тим часом прийшов лист від д. Іваницького. Виявилось, що це київський домовласник. Він пораяв звернутись у київську транспортну контору Вейе, який вже не раз перевозив мерців у Росію.

Справді, Вейе згодився перевезти труну за 900 рублів. Але батько В. М. Доманицького міг дати тільки 600 рублів, бо післав 400 руб. недавно Василеві Миколайовичу на дорогу і тепер ці гроші пішли на металеву труну і на всякі видатки для перевозки тіла на Україну. Треба було зібрати грошей на доплату Вейе і на похорон. М. М. Требинська дала 300 руб., "Рада" – сто, та ще, певне, щось збере похоронний комітет, який ми вибрали, зібравшися в клубі.

Там же, на зібранні в клубі, ухвалено прохати батька дозволити поховати Василя Миколайовича в Києві на наш кошт.

Справді, в Колодистому, в глухому закутку, не слід ховати його: селян з сусідніх сіл поліція не пустить, а з Києва теж ніхто не поїде, бо це не близько, а всі люди зайняті, та й могилу його ніхто не буде там відвідувати і, певне, ніхто на ній і пам'ятника не поставить, а в Києві зовсім інша річ.

17 вересня

Сьогодні Д. І. Яворницький прислав гроші за десятьох передплатників, яких він розшукав у Катеринославі. Значить, вже мої видатки на подорож до Катеринослава повернулись. Я щиро подякував Д. І. Яворницькому і прохав його, якщо він вважає можливим, розіслати від Катеринославської громади заклик до всіх громад, як колись Запорожжя розсилало універсали по Україні.

Може, й інші громади заходяться збирати передплатників, а до поодиноких людей ми самі, від редакції, порозсилаємо жалібну відозву, щоб кожний передплатник знайшов ще одного нового, а коли це зможе, то нехай заплатить удвоє. Може, такі заклики зворушать громадянство і справді набереться скілька сот нових передплатників.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 126

Л. М. Жебуньов гаряче взявся за писання такого заклику, але в нього виходить якось холодно, то він прохав С. П. Шелухина (одеського) та Г. А. Коваленка (полтавського), щоб вони склали проект такої відозви до передплатників, але так палко, щоб вона зачепила за серце кожного і розв'язала кишені. Я дивлюся на успіх такого заклику дуже скептично.

Свідомих людей у нас мало, у всякім разі, не більше двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження. Вони не вважають за обов'язок підтримувати одиноку щоденну газету, навіть не всі визнають її потребу! Я вже не кажу про есдеків, які вороже ставляться до буржуазної газети, а навіть багато націонал-демократів через ті або інші причини вороже настроєні проти "Ради" а найбільше через особисті причини. Всі наші свідомі українці – письменники або хотять ними бути, як колись всі хотіли бути козаками. Але всім поміститися в "Раді" не можна, і от той, кому якусь статтю редакція забракувала або написала неприхильну рецензію на його писання, той вже ворог "Раді" і щиро бажав би їй смерті. Наприклад, недавно Є. К. Тимченко доводив публічно в Катеринославі, що "Рада" так погано ведеться, що читаючи її, можна "одичать", як він висловився, а все через те, що в 1907 році, коли він добивався вести в "Раді" який-небудь відділ, я, знаючи його надзвичайно самолюбну вдачу, не дав йому тої посади. З того часу він страшенно вороже ставиться до "Ради". Або ось другий приклад. І. М. Стешенко теж недавно казав одверто в Старій громаді, що не варто видавати "Ради", бо вона нікому не потрібна, а все через те, що "Рада" умістила досить гостру рецензію на редактований ним словарик Дубровського.

Окрім того, багато людей, що гуртуються коло "Української Хати", страшенно ворогують з "Радою", бо в "Раді" містяться часом неприхильні рецензії на цей місячник. Про "Рідний Край" я й не кажу, бо він ведеться одною О. Пчілкою, яка теж сердиться на "Раду" за полеміку з нею про жидівське питання.

Таким робом, багато, багато свідомих українців раді були б, якби загинула "Рада" бо вона чи так, чи сяк їм ненависна. Велика частина свідомих людей знов зовсім байдужа – їм все одно, чи є газета, чи її нема, а може, й вони раділи б її загибелі, бо тепер все-таки соромно її не передплачувати, а тим часом через неї доводиться бути у начальства на оці і теряти на службовій кар'єрі.

І дуже, дуже малий процент свідомих людей, які щиро бажають, щоб газета жила, бо розуміють її вагу.

Про співробітників "Ради" я не кажу, бо вони особисто заінтересовані існуванням "Ради".

І так, на 30 міліонів українців, може, знайдеться 300 душ, яким справа "Ради" справді болить і вони щиро сприяють їй. Небагато!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 127

17 вересня

Цими днями В. К. Винниченко* дав мені прочитати свою нову комедію "Співочі Товариства".

Читаючи її, я зараз пізнав цілий ряд живих людей, як от: В. М. Леонтович, д-р Юркевич, С. О. Єфремов, О. П. Косач, В. П. Степаненко, у їх у всіх є властиві їм риси або вирази, по яких можна пізнати всіх. Себе я не пізнав, може, інші пізнають мене.

Ні фабула, ні колізія, ні виставлені дійові особи нічого типового, характеристичного не являють і, прочитавши комедію до кінця, я, як то кажуть, не знав, де треба сміятись. Може, на сцені артисти оживлять її, зроблять цікавою, а в читанні вона досить нудна і навіть не кортить швидше дочитати її до кінця, хоч усі дійові особи – мої добрі знайомі й приятелі.

А щодо виведеного в комедії Хаскеля, безпринципного кар'єриста жида-українця, то мені аж до болю ніяково було читати ті сцени, в яких він виступає. Коли в інших дійових особах можна пізнати то того, то іншого з знайомих людей, то це ще не біда, бо таких людей у нашім громадянстві багато і можна подумати, що виставлені в комедії не фотографії з живих персон, а типи. Що ж до Хаскеля, то того не можна сказати, бо між нами є поки що тільки один жид. Я доводив Винниченкові, що якби між нами було зо скілька жидів, то тоді нічого не можна мати проти того, щоб він вставив в комедію жида-українця в такому паскудному освітленні, а коли між нами є тільки один жид, то виставляти його не годиться, бо це вже буде пасквіль. Винниченко обіцяв викинути деякі характеристичні риси, але жида-українця не схотів викинути з комедії.

Коли п'єса поставиться на сцені, то, може, між своїми людьми вона матиме успіх скандалу, але для широкої публіки, на мою думку, вона не матиме ніякого інтересу.

Я казав авторові, що він мало нас знає, бо якби знав, то міг би написати чудову комедію з нашого життя.

Друга п'єса "Брехня", яку недавно написав Винниченко, мене дуже зацікавила.

Фабула така цікава, що я прочитав п'єсу до кінця не відриваючись, але як скінчив, то задав собі питання: чого ж героїня отруїлась? Чи через те, що її милий зацікавився другою, чи через страх, що незабаром виявиться її брехня? Героїня мені здалася якоюсь видуманою особою, а кінець п'єси несподіваний, взагалі ж п'єса, на мою думку, може мати успіх на сцені.

Певне, цензура дозволить обидві ці п'єси і ми матимем в цім сезоні дві нові п'єси Винниченка. Слава Богу!

Якщо вони матимуть успіх, то, певне, він тоді напише багато, бо він страшенно плодючий письменник.

Олесь теж написав два водевілі, один уже дозволила цензура, і незабаром його поставить трупа Садовського. Якби публіка прийняла їх, то й Олесь взявся б за писання п'єс.

* Він тоді нелегально проживав у Києві.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 128

В початку цього місяця, коли Олесь вернувся з Криму, я зайшов до нього і застав його страшенно схвильованим.

У нього трапився цілий ряд неприємних конфліктів з начальством в різницях і він рішив покинути різниці і їхати в Уманщину на посаду участкового ветеринара.

Він каже, що служба на різницях так йому псує нерви, відносини з начальством так його дратують, що він не може нічого писати, у нього ніколи не буває поетичного натхнення. Справді, служба паскудна, але посада сільського ветеринара ще паскудніша. Тут він віддижурив свої години і вільний, ніхто його вже не потурбує до другого дижурства, а в селі, як справедливо казав Винниченко:

– Тільки що у вас з'явилося натхнення, ви сіли писати, коли раптом якийсь дядько викликає до свині, яка неблагополучно пороситься.

Окрім того, проміняти городський центр на якийсь глухий закуток, в якому нема ні людей, ні книжок, ні клубу з паннами, а сама горілка – це вже було б безглуздям. Насилу цими доводами збили Олеся, і він вирішив остатися в Києві.

Я знов казав йому, що якби він написав зо скілька п'єс для сцени, то тоді не треба було б служити на тих осоружних різницях, бо за постанову п'єс на сцені він мав би, може, втроє більше грошей, як тепер відбирає.

Але вічно втомленій службою людині з попсованими нервами неможливо творити, хоч яка б та людина не була талановита.

20 вересня

"Рада" переживає тепер не тільки матеріальну кризу, але й літературну.

Ф. П. Матушевський зовсім оплошів і впав у таку прострацію, що рішучо нічого не може робити; він збирається на зиму в Сухум, в санаторію. Туберкульозних бацил у нього не знайдено, але він так ослаб, що ледве може вийти на другий поверх і то так захекається, що мусить ставати та відпочивати.

С. О. Єфремов ще держиться, але він підрядився видавництву "Український Учитель" написати до Різдва історію української літератури і тепер буквально безвихідно сидить і пише.

І так, обидва наші передовики вийшли з строю і тепер нікому писати передових статей. Та взагалі, тепер страшенна бідність на всякі статті.

В. О. Піснячевський, один з найталановитіших газетних робітників, зовсім замовк. Вже я до нього писав скільки разів, запитував його, чи не образився він чим, умовляв не звертати увагу на особисті дрібниці, а підтримувати одиноку газету. Він відповів, що нічим не ображений, а держав випускні екзамени, потім захворів на тиф, як був епідемічним лікарем, а коли зовсім одужає, то буде писати.

Це було в початку літа, а тепер вже осінь, а від нього ні словечка: писав до нього знов, але відповіді не маю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 129

Д. І. Дорошенко, як виїхав з Києва в Катеринослав, то так і пропав для "Ради" Перше хоч присилав огляди "ЛНВісника", а тепер, коли взявся за редагування "Дніпрових Хвиль", то зовсім покинув "Раду".

Коли ми оце недавно були в Катеринославі, то Жебуньов гаряче доводив, що не слід видавати отих "чортячих хвиль", як їх називає він, бо це значить розбивати і матеріальні, і літературні сили. Мало того, це вносить деморалізацію в наш рух: "Слобожанщина", "Добра Порада", "Запорожжя" та інші видання не змогли довго продержатись і щезали як бульки на воді, показуючи громадянству його власне безсилля, вносячи апатію й безнадійність у свої сили, в міць українського національного руху і марнуючи багато грошей.

Нема-таки у нас громадської дисципліни, ми нація анархістів-індивідуалістів!

Я читаю тепер спомини А. Пипіна з його подорожі до Праги в 1858 році, що оце недавно вийшли.

Як страшенно багато в нашім національнім русі спільного з чеським рухом; але чехи вишколені були німцями, у них виробилася національна дисципліна, а через те вони й виборсались, а ми...

У них так само, як у нас, інтелігенція і городяни зовсім були зденаціоналізовані, чеська мова збереглась тільки по селах.

Коли після конституції 1848 року почалося національне відродження, то так само, як і в нас, його почали одиниці з-між учених людей, які почали збирати чеські етнографічні матеріали і доводили (по-німецькому), що чеська мова має право на існування.

А коли почалась література і преса, то вони дуже, дуже мало розповсюджувались, бо інтелігенція не хотіла їх знати, а народ нічого про них не відав, знов-таки зовсім так само, як тепер у нас.

Але борці за відродження чеської нації не губили енергії, вкладали працю і гроші в надії, що вони не йдуть марно, і справді, тепер чехи, як відомо, порівнялись з поляками, а де в чому перегнали навіть росіян.

3 жовтня

Вчора знов була нарада з приїжджими громадянами*. Багато часу уділили "Раді".

Всі майже одноголосно висловились, що підвищувати ціну на газету рішучо неможливо, бо це дасть ще більший дефіцит. Кажуть, що число передплатників зменшиться більше ніж утроє, а значить, і моральне значіння газети зменшиться. Щоб воно не зменшилось, доведеться учителям та селянам посилати газету по пониженій ціні, тобто рублів по 6, а пошта братиме плату за всіх однаково не по 1 р. 20 к. з передплатника, а по 1 р. 60 копійок.

Всі напосідаються, щоб швидше розіслати передплатникам і взагалі громадянам заклик, щоб кожний передплатник дав ще одного нового, бо інакше

* З'їзд ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 130

газета не буде виходити з 1911 року. Всі запевняють, що цей заклик побільшить число передплатників не менше, як на тисячу душ; окрім того, представники різних громад обіцяли, що їх громади візьмуть на себе обов'язок постачити нових передплатників, теж не менше, як на тисячу душ. Таким робом, сподіваються, що "Рада" матиме в 1911 році не менше 4000 передплатників.

Не сподіваюсь я на таке число, не віриться мені, щоб громадянство наше могло відразу подвоїти число передплатників; дай Боже, щоб число їх побільшилось хоч на 500 душ, то й то добре було б. Це б дало нам 3000 руб. Та може, сяк-так нам пощастить зменшити видатки тисячі на три: телеграми з агентства ми вже не берем, це зменшить видаток в рік на 1500 руб. Та, може, в друкарні виторгуємо тисячу рублів, та ще на папері 500 руб., то все це вкупі зменшить дефіцит на 6000 руб., а це вже була б велика полегкість на мене.

Обіцяли ще приїжджі громадяни подбати, щоб добути оповісток для "Ради" по своїх городах. Окрім того, ми рішили з нового року не друкувати дурно оповісток про нові книжки, нехай видавці хоч що-небудь платять нам за оголошення, то й на цьому набіжить якась сотня рублів.

Взагалі, треба вжити всіх засобів, щоб побільшити прибутки і зменшити видатки на газету, тоді дефіциту менше буде.

Про закриття "Ради" ніхто й слухати не хоче. Кажуть, що смерть щоденної газети – це величезне нещастя для нас усіх, а через те треба вжити всіх заходів, аби вона жила.

Коли Л. М. Жебуньов заговорив про те, що як не спроможемось підтримати щоденної газети, то треба перевести її на тижневу або два-три рази на тиждень, всі висловились, що це було б однаково, що й зовсім її припинити.

Жебуньов доводить мені, що я не повинен розтрачати своїх достатків до краю, бо, може, треба буде грошей на інші громадські потреби, а їх у мене не буде. Я відповів йому, що коли перестане існувати щоденна газета, то я ліквідую всі свої справи в Києві і виїду в село, а зимові місяці буду жити в Криму. Тоді я зречусь всякої участи в громадських справах і впірну знов у сільське господарство, яким я можу цілком задовольнитись.

Знов тоді напишу, може, дві-три книжечки з своєї практики і тим прислужуся громадянству. Книжечки мої досі розійшлися майже в 500 тисячах примірників; їх розповсюджують земства, сільськогосподарські товариства, самі селяни купують, то все-таки з цього повинна бути якась користь не тільки для сільського господарства, а й для національної справи.

З книжечок своїх я маю і моральне задоволення, бо дістав уже за них дві великі срібні медалі, а з газети маю самі тільки клопоти, втрати, лайки всяких критиків і байдужість громадянства.

І так, коли не спроможусь далі видавати газети, то візьмусь знов за сільське господарство на практиці і в літературі.

Але все-таки газета має незмірно більше значіння в ділі національного відродження, ніж сотні брошур по сільському господарству, а через те треба держатись за неї до самого краю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 131

Може, справді громадянство наше, побачивши, що для газети настала небезпека, розворушиться і щось зробить, аби не дати їй померти.

Коли це здійсниться, то за це треба дякувати Л. М. Жебуньову, бо він, можна сказати, одинокий з-між нас з запалом, не докладаючи рук, працює, щоб звернути увагу громадянства на небезпечний стан газети.

4 жовтня

В Петербурзі, літаючи на дирижаблі (аероплані), з страшенної висоти упав і розбився морський інженер Лев Мацієвич, свідомий українець, есдек, один з організаторів РУП (Української революційної партії).

Смерть його викликала надзвичайне спочуття всього російського громадянства і уряду. Поховали його на державний кошт, родині видали пенсію, великий князь Олександр Михайлович послав на похорон вінок. Тепер збирають гроші на постановку пам'ятника – першій в Росії жертві авіації.

Ми в "Раді" намагаємось якнайгучніше заявити, що цей російський герой-авіатор, до якого примазуються і нововременський Меншиков, і кієвлянинський Савенко, – наш рідний, свідомий українець, "мазепинець" і "сепаратист", як називають свідомих українців панове чорносотенці.

Шкода тільки, що на похоронах Мацієвича поряд з промовами придворних осіб не пролунало українське слово, а між сотнями вінків був тільки один з українським написом, правда, гарним:

І скільки вас в борні розбилось об ґраніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Але і смерть була безсила вас спинити
І вбить ваш вільний дух.

10 листопада

27 жовтня транспортна контора Вейе сповістила нас, що тіло В. М. Доманицького прибуло морем у Лібаву і треба рішучо сказати, куди везти, чи в Київ, чи в Звенигородку.

Ми телеграмою просили старого Доманицького, щоб він телеграфно ж просив губернатора дозволити ховати в Києві. Губернатор відповів старому, що "в виду данного разрешенія хоронить Вашего сына в с. Колодистом", він не дає дозволу ховати його в Києві.

Очевидно, бучні похорони голови першої Думи Муромцева в Москві, а перед тим похорон Б. Грінченка в Києві нагнали на адміністрацію страху і вона боялась, що похорон Доманицького, політичного засланця, буде демонстрацією проти уряду.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 132

Одержавши таку відповідь від губернатора, старий Доманицький сам приїхав у Київ.

Ми пораяли йому; що коли вже губернатор не дозволить ховати в Києві, то нехай дозволить хоч відслужити над труною панахиду на київськім двірці.

Старий Доманицький доводив губернаторові, що він хотів би поховати сина в Києві через те, що тут могилу його доглядатимуть родичі і друзі, а в селі після його смерти нікому буде доглядати, але губернатор не згодився.

Тоді старий попрохав дозволу везти труну через Київ і тут на двірці відслужити панахиду, але губернатор і на це не згодився, мотивуючи тим, що такий наказ дано з Петербурга.

Тоді старий гірко завважив:

– Что ж там й мертвих боятся...

– Не мертвых, а его живых друзей, – відповів губернатор.

Таким чином, довелось труну направити на Звенигородку, минуючи Київ.

Зібравшися в клубі, ми довго радились і міркували – хто поїде з Києва на похорон Василя Миколайовича.

Я заявив, що ми від редакції "Ради" пішлемо делегата з вінком; С. О. Єфремов сказав, що він поїде з вінком від видавництва "Вік", членом якого був небіжчик. Але від громадянства ніяк не могли найти делегатів; нарешті згодились поїхати Л. Яновська, М. Синицький, М. М. Требинська та громада теж обіцяла післати делегата з вінком.

Таким робом всіх киян набралось 7 душ, а вінків щось з дванадцять. Нам хотілось, щоб делегатів-інтелігентів зібралось якомога більше, щоб селяни бачили, що їхнього Василя шанує все українське громадянство. Якби була гарна погода, то, певне, поїхало б більше народу, а то погода стояла пасмурна, холодна і весь час мрячив не то дощ, не то сніг, то нікому й не хотілось їхати, не маючи кожуха.

3-го листопада контора сповістила нас, що труна вже прибула на ст. Звенигородку, і коли ми виплатимо всі гроші, то одержимо накладну. Виявилося, що контора нарахувала багато зайвих грошей за приставку труни, і Синицькому та п. Требинській багато довелося прийняти мороки, поки якось викупили накладну.

Ремствували ми дуже на контору, що вона не довіряла нам і не післала накладної разом з труною на Звенигородку, боячись, що там візьмуть труну і не заплатять грошей.

Але потім виявилося, що контора добре зробила, що не післала накладної на Звенигородку, бо, як нам розказував старий Доманицький, поліція, довідавшись, що труна прибула на станцію, почала вимагати, щоб зараз же й ховали Василя, поки не поприїздили люди з Києва.

Але без накладної не можна було одержати труни. Тоді поліція почала напосідатись на старого, щоб він телеграфував у Київ – нехай вишлють швидше накладну і щоб ніхто з Києва на похорон не приїздив, бо тут можливі всякі неприємності.

Старий відповів, що накладну привезуть, а спинити приїзд киян він не має можливости, бо не знає, хто саме має приїхати. Характеристично, що ди-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 133

ректор гімназії М. Стороженко не пустив на похорон найменшого брата Доманицького, гімназиста Віктора.

Коли ми приїхали на ст. Звенигородку, то побачили, що весь перон був заставлений стражниками на чолі з помічником справника, приставами та околодочними.

Начальство зараз кинулося цензурувати написи на стрічках коло вінків, і коли упевнилось, що нічого "крамольного" нема, то трохи заспокоїлось, але все-таки попередило нас, що ніяких промов воно над труною не дозволить. В № 352 "Ради" за суботу, 6 листопада 1910 року, С. Єфремов в подробицях описав проводи і похорон Василя Миколайовича; я додам тільки, що сильне вражіння на нас зробив величезний натовп селян, що проводив свого дорогого порадника і учителя з шаною і побожністю від самого двірця, коло 15 верстов, до місця вічного спокою.

Вночі перед похороном поліція зняла в церкві стрічку з вінка від колодиських селян з написом: "Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного краю – з незмірним жалем Колодиські селяни" і арештувала чотирьох селян. Одного обвинувачують в тому, що він їздив по селу і збирав жертву селян на вінок, яку вони давали пашнею; другого за те, що дав на це підводу; третього – що їздив купувати вінок; четвертого – що передержував вінок у себе, а всіх разом за те, що підмовили селян на такий крамольний вчинок і склали такий революційний напис на стрічках.

Тої ж ночі потомлених, голодних селян, які пройшли з корогвами на вокзал (двірець) і з вокзалу 30 верстов, погнали пішки за 10 верстов у стан, а потім у Звенигородську тюрму.

Цим бідолахам буде довго пам'ятний день похорон "борця за долю рідного народу", як справедливо назвали селяни незабутнього Василя Доманицького.

11 листопада

Я вже писав, що на нараді* всі напосідалися, щоб ми розіслали від редакції заклик до передплатників з проханням підтримати "Раду", бо видавці вже виснажились і не мають змоги платити такого великого дефіциту.

Заклик цей взялися написати Ф. П. Матушевський та С. О. Єфремов. Федір Павлович захворів і виїхав у Сухум, а Сергій Олександрович написав не заклик, а звичайну холодну передову статтю.

Я, не вірячи в успіх заклику, вже покинув був і думку про нього, але Л. М. Жебуньов заходився сам писати і написав досить гарячий, але дуже довгий лист до передплатників. Довелось його вкоротити, дещо змінити, нарешті надрукували і розіслали такий заклик:

* З'їзд ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 134

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 135

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 136

Через кілька день після розсилки цього заклику почали надходити до редакції листи від передплатників, повні благання не припиняти "Ради" з обіцянками допомогти хто чим може.

Той обіцяє добути передплатників, той – грошей, аби тільки не загинула газета. Майже у всіх листах передплатники гаряче доводять, що без газети нам не можна бути, а деякі то й кажуть, що тоді й жити не варто.

Один передплатник з хутора Оржицького Пирятинського повіту оповідав, що коли диякон їхнього села прочитав наш заклик, то обімлів і його довелось водою відливати. Таке страшенне вражіння зробила на нього звістка про можливість смерти газети.

Коли у нас є хоч сотня таких передплатників, як цей диякон, то навіть і для цієї сотні треба видавати "Раду"!

Але тепер очевидно, що таких передплатників багато. Досі ми маємо обіцяних нових щось поверх 700, а може, набереться і до тисячі, як не більше.

Студентську молодь наш заклик так зворушив, що вона збирається, обмірковує, агітує, щоб збирали передплатників, робили вистави, концерти для збору грошей на підмогу виданню "Ради".

Громади майже всіх великих міст на Україні обіцяли загалом скласти щось до 4 тисяч рублів і декотрі вже починають присилати свій пай.

Коли справдяться всі обіцянки, то, може, справді, в 1911 році не доведеться нічого докласти до "Ради" або зовсім мало.

Якби ж то!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 137

14 листопада

11 листопада несподівано помер д-р О. В. Юркевич.

Ще недавно я бачився з ним; він був, як завжди, веселий, говіркий, і от раптом вмер, можна сказати, наглою смертю, бо хворів усього два дні.

Смерть ця дуже вразила мене.

Треба якось впорядкувати свої грошові справи, щоб не покинути їх заплутаними, якщо й мені доведеться отак нагло вмерти.

Мабуть, доведеться продати дім та розплатитись з короткореченцевими боргами; про банкові борги під заставу землі я не кажу, бо то я й не вважаю за борги.

Д-р Юркевич помер без духовної, але у нього діла в порядку, навіть, як каже М. С. Синицький, повірений наслідників, після нього зосталося 48 тисяч покладних* грошей в банку. А як покійник бідкався, коли бувало заговориш з ним про те, щоб допоміг "Раді"!

12 грудня

Коли в Думі почалися дебати про мову в школі і в оборону "інородчеських" мов виступили представники всіх націй, крім української, то київське громадянство заворушилось і післало Лучицькому телеграму з проханням виступити з промовою в оборону української мови, але Лучицький, своїм звичаєм, не звернув на українців ніякої уваги.

Тоді ми настренчили кадетів, щоб вони від себе післали йому телеграму. Кадети охоче виконали наше прохання, бо вони тепер, перед виборами, клопочуться, щоб не псувати відносин з українцями і взагалі з усіма нечорносотенними елементами.

В редакції у нас теж знялася мова про те, що треба б написати в "Раді" докір Лучицькому за його мовчанку, але по газетах пройшла чутка, що він окривів на ногу і не буває в Думі.

Якось у мене на журфіксі в понеділок знялася про це розмова, то М. К. Садовський гаряче напався на Лучицького і, як артист, мальовничо сфантазував, сказавши, що якби це хто інший, а не Лучицький, то звелів би себе на носилках принести в Думу, як Карл ХІІ перед військо, і сказав би гарячу промову в оборону української мови, тоді був би справжній ефект.

Тим часом через кілька день виявилось, що Лучицький читає лекції по історії французької революції в Москві. Це так усіх обурило, що ми вилаяли його в передовій, а П. Гай написав гумористичний вірш у № 247, в якому говориться:

* Відкладених про запас. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 138

Ой ти пане, ти Лучицький, українець зроду,
Занехаяв рідну школу нашого народу.
Прийде черга, ти тікаєш до чужої хати
Десь в Москву або ще й далі лекції читати.

Кінчається вірш так:

Отакі в нас депутати, – славні, що й казати:
Тільки й вміють мовчки в Думі гроші заробляти!

Вірші ці дуже не до смаку прийшлися всім прихильникам Лучицького.

Тим часом Лучицькому почали надсилати цей номер "Ради" і, кажуть, прислано щось зо 20 примірників.

Лучицький так образився, що написав до київських кадетів, що він зречеться депутатства, коли вони стерплять те, що українці обвинувачують його в тім, що він "ворует (краде) народныя деньги".

Кадети почали радитись, що робити? Написати протест боязно, бо всі піднімуть їх на сміх, що вони звертають увагу на якийсь гумористичний віршик, якого російська публіка не читала й не чула. А тим часом треба й Лучицького заспокоїти, бо він лютує і загрожує скласти свій мандат, а тут на два роки нікого замість його не знайдеш.

Нарешті почали умовляти нас як-небудь заспокоїти "старика" і його прихильників, бо тепер, мовляв, не час роз'єднуватись і т. інше, а тим паче, що на Лучицького даремне напались, бо він записався в свій час, але захворів і пропустив чергу, а тоді поїхав у Москву, бо давно обіцяв. А коли видужав, то виступив з промовою, коли питання про мову в школі обмірковувалось постатейно.

Я відповів, що Лучицького справді не можна обвинувачувати в тім, що він в Думі "гроші заробляє" і сміючись згоджувався зробити поправку: "Отак наші депутати славу заробляють".

Після багатьох розмов і суперечок помирились на тому, щоб А. Г. Вязлов, який недавно вернувся з Петербурга, написав у редакцію листа, розказавши, що Лучицький був хворий, пропустив чергу і т. інше.

Лист цей з приміткою редакції надруковано в № 282.

Так, здавалось, справа залагодилась. Але ось вийшов 1-й номер "Рідного Краю" за цей рік. Досталося в цьому номері "Раді" за те, що зверталась за допомогою до передплатників, досталось "Селу" за старі кліша, а Садовському за жидівський репертуар, досталось і Лучицькому.

Розказуючи про змагання в Думі про мову в школах, про Лучицького сказано, що нарешті, після підштурхування телеграмами, виступив і він з промовою, але "у свинячий голос"!

Не знаю, чи здійметься знов гармидер, чи, може, ніхто не зверне на Пчілку уваги.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 139

16 грудня

Знов починаються студентські розрухи, і в мене вже душа не на місці, як у всякого, мабуть, хто має дітей по вищих школах. Невже знов почнуться часи, які пережились так недавно з такими великими жертвами і з такими малими результатами? Щось похоже на те, бо всі верстви людности незадоволені.

Я не кажу про крайні елементи, бо їх фантастичні мрії розбилися, може, гірше, як коли бувало на світі, а навіть мирні, буржуазні елементи, як і аз многогрішний, страшенно незадоволені сучасним становищем.

Замість того, щоб захопити увагу громадянства реформами, як це було в 60-х, уряд узявся мститися всім, хто його залякав під час визвольного руху 1905 року. Тоді уряд мовчки йшов на уступки, бо з переляку перебільшував сили противника, поступове ж громадянство, знов перецінивши свої сили, все більше й більше насмілювалось і почало вимагати уступок не тільки від уряду, а й від заможніх кляс.

Коли домагання першої Державної Думи не обмежились політичними правами, а торкнулись інтересів землевласників, то ті перейшли на сторону уряду, поставали націоналістами або й чорносотенцями і вкупі з бюрократією розбили надії не тільки крайніх елементів, а й октябристів. Коли перед земельними власниками стало питання – чи добувати політичних прав і позбутись своїх маєтків, а чи остатись при старому режимі і зберегти маєтки, то земельні власники вибрали останнє і перейшли вже міру. Вони вирішили помагати урядові заводити "успокоєніє", за яким потім уже мали йти "реформи".

Але уряд почав заводити не "успокоєніє", а знущання над подоланими, почав мститися за своє минуле часове приниження, а за реформи й забув.

Тим часом, якби почали вводити реформи місцевого земського і городського самоврядування, волосне земство, новий, або ліпше сказати – відновити старий суд, реформи народньої освіти, і взагалі якби почалось нове життя, то це захопило б усі верстви суспільства і тоді настало б справжнє "успокоєніє".

Якби українцям дали рідну мову хоч перших два роки в школах, то це захопило б і на якийсь час задовольнило б українську інтелігенцію.

Тепер же нема того "успокоєнія", а є пригнічення і таємне незадоволення всіх верств громадянства. Про крайні елементи нічого й говорити, але всі мирні прогресивні елементи незадоволені поворотом до старого бюрократичного ладу.

Селянство, яке дістало найбільше користи від визвольного руху, як хто, теж незадоволене. З селянства скинули обмеження в правах на державну службу, скинули викупні платежі, поменшили проценти по позичках з селянського банку, до них перейшли казенні та удільні землі і велика частина приватних земель через селянський банк; на селянське господарство звернуто увагу і організується надзвичайно енергійно агрономічна допомога, яка згодом повинна таки підняти агрокультуру, а значить, і добробут селянства. Само собою, що селянство, яке марило про всю землю, глибоко незадоволене тими

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 140

полегкостями, які йому дісталися, і мріє все-таки про стару мрію, але вже не на старий лад. Тепер уже ніхто в селі не вірить словам стародавньої пісні про Катерину, що пороздавала панам запорізькі землі:

Ой рада б я вам, миле браття, теє зробити,
Та не можу через панів у Синод ступити*.

А найбільше незадоволений городський пролетаріят, бо він нічогісінько не дістав, навіть фактично відібрано у нього право гуртуватися в професійні союзи.

А молодь – як молодь.

Похорон Муромцева, смерть Толстоґо, нарешті катування політичних на каторзі і смерть Сазонова** розворушили молодь, і почалися студентські розрухи... Страшно, що знов поллється кров...

Якби уряд схаменувся і хоч тепер захопив увагу громадянства реформами, то все заспокоїлося б і взялося за творчу працю, а тепер, коли навіть реформочки октябристів вважаються "несвоевременними" і касуються Державною радою, то чого ж можна доброго ждати? Чого можна сподіватись від націоналістів, які тепер всім керують, коли вони добиваються пригнічення всіх і вся гірше, ніж того бажає сама бюрократія.

27 грудня

Лучицькиий таки образився на Пчілку і викликав її на третейський суд. За суддю обрав А. Г. Вязлова, який вже обіляв його своїм листом в "Раді"

Лучицький доручив довести, що він виступив з промовою в Думі не "після підштурхування телеграмами" з Києва, як пише Пчілка, а сам записався ще задовго до того, як йому телеграфували.

Але Пчілка рішучо відмовилась від суду і не схотіла надрукувати від редакції вибачення, кажучи, що нехай сам Лучицький виправдується. До того завважила, що коли він зачепить її в російських газетах, то вона напише про нього все, що знає:

- Як "воно" й професури добилось, як "віддячило" Драгоманову, виступивши опонентом, коли Драгоманов обороняв докторську дисертацію і т. ін.

Коли Лучицькому переказали відповідь Пчілки, то він був вражений, що не знав, що відповісти. Заходився було писати листа в газету, потім роздумав і сказав, що він потягне Пчілку до мирового за образу:

– Какой же у меня такой свиной голос?!

А коли йому роз'яснили, що "у свинячий голос" значить по-народньому "занадто пізно", то він заспокоївся, сказавши:

* А тепер обвинувачують царя, що підтримує поміщиків.

** Що вбив міністра Плеве.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 141

– Ну, єто другое дело! – і залишив справу.

Не знаю, чи справді він не знав значіння цього народнього виразу, чи тільки удав так, щоб не зачіпати Пчілки, певніше – останнє.

29 грудня

Ходили ми з Л. М. Жебуньовим до М. С. Грушевського вітати його з ювілеєм, як уповноважені від громадянства*, бо від прилюдного голосного святкування він відмовився.

Він дякував за честь, але досить холодно, і нарешті почав висловлюватись, що українське громадянство, як він помічає, відокремлює себе від нього і від того діла, яке він провадить у Києві. Що його вважають за галичанина і його видання – "ЛНВісник" та "Село" – за галицькі і протиставляють свої – тобто "Раду" і "Світло".

Ми завіряли його, що громадянство однодушно високо цінить його заслуги, що ніякого протиставлення між його виданням та нашими нема.

Але він доводив, що між цими виданнями люди помічають навіть ворожнечу, що проти нас особисто він нічого не має і не помічає ворожого до себе відношення, але серед нашого громадянства є багато людей, що не переносять галицької мови і обвинувачують його, що він обгаличанює справжніх українців.

Ми завіряли його, що нічого подібного ми не помічаємо, але він роздратовано казав, що в "Раді" раз у раз відмічається, що галицька мова і правопис незрозумілі селянам; що дехто з киян голосно протестує проти огаличанення, яке вносить він, Грушевський; що це тягнеться ще з тих часів, коли він переніс зі Львова "ЛНВісник" і коли проти цього різко виступили дехто з українців, натякаючи цим на Грінченка.

Я доводив, що це вже відійшло в історію, що тепер цього нема, але він різко відповів, що це не "історія", а "географія", бо дехто з українців, як, наприклад, Д. І. Дорошенко, і поза Києвом агітує проти нього, навіть зробив заходи, щоб його видання не дістали медалі на Катеринославській виставці, а дістали тільки українські видання.

Я доводив Грушевському, що це плітки, що Дорошенко не міг цього робити і що йому, людині з таким великим розумом, зовсім не личить звертати уваги на плітки, що він повинен бути вище цього.

З тим ми й пішли. Йдучи до нього, ми думали, що, може, між ним і "Радою" стануть кращі відносини. Вони попсувались тоді, як ми дали додатком до "Ради" "Історію" Аркаса. Тепер же ми надрукували в трьох фейлетонах прислану з Петербурга О. Г. Лотоцьким надзвичайно хвалебну оцінку його діяльности, написану студентом Ф. Слюсаренком, і вважали, що тепер він примириться з "Радою", але вийшло, що ми помилились.

* Від з'їзду ТУПу, який вибрав Грушевського своїм почесним членом.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 142

Дивно, що такий майже геніальний чоловік слухає всяких підбрехачів і надає вагу дрібницям.

Жебуньов запевняє, що вся причина оцього непорозуміння виникла через те, що в контору "Ради" перейшов Малич, що завідував книгарнею "ЛНВісника". М. С. Грушевський прийняв це близько до серця і розсердився ще гірше на "Раду" і на тих, що близько стоять до неї, а проти нас особисто Грушевський нічого не має.

Почасти воно Малич причиною, а почасти дав привід сам Жебуньов.

Коли вийшов № 50 "Села", в якому Грушевський докоряє, що дехто з українців гостро ставиться до галицької мови і до правопису, навіть жбурляє прилюдно книжками, в яких ся пишеться окремо, то виявилось, що це Жебуньов згарячу кинув якоюсь книжкою в книгарні "ЛНВісника" і завважив, що вони тільки галичанять українців. Хтось, очевидно, це й розказав Грушевському.

Я вибачаю цю нетактовність Жебуньову, бо він хвора, нервова людина, але не можу вибачити тому, хто це переказав Грушевському, а ще більше не можу вибачити Грушевському, що він з таких дрібниць виводить, що між нами й ним є якась ворожнеча і ще гостріше ставиться до "Ради", як перше.

Замість того, щоб загладжувати ту антипатію до галичан і всього галицького, що помічається у лівобережних українців, він ще більше її загострює.

А антипатія ця справді є, і я боюся, як би вона не розвинулася ще більше.

В минулий понеділок, коли у мене зібралась майже вся редакція "Ради", я, прочитавши статтю Грушевського, надруковану в № 50 "Села", висловив свій давній афоризм: "Щоб нам з галичанами не ділитися, треба нам відділити ся" і запропонував з нового року писати в "Раді" ся окремо. Господи, що знялось! Всі рішучо гостро виступили проти, доводили, що це не має ніяких наукових підстав, що нехай галичани переймають наш правопис, а не ми їхній, бо нас 30 міліонів, а їх 3 і т. д.

Я доводив, що наукові підстави є, що у всіх народів, крім росіян, "ся" пишеться окремо; що нам усі дорікають за те, що у нас нема одностайного правопису, що це умаляє значіння нашої літератури, преси, що ми повинні йти на об'єднання, а не галичани: щоб змінити в Галичині правопис, треба великих заходів, а ми можемо порадитись між собою, купка людей, і завтра завести який схочемо правопис у "Раді", "Світлі", "Ріллі", а "Село" та "ЛНВісник" і так друкуються галицьким правописом. Остається один "Рідний Край" поза нашим впливом.

Але публіка так гаряче повстала, що дехто вже почав гарячитись і говорити мені образливі вирази.

Якби я певний був, що від заведення такого правопису не зменшиться передплата, то я таки напосівся б, тим паче, що С. О. Єфремов та М. І. Павловський в принципі нічого не мають проти відділення ся, але я певний, що між передплатниками найшлося б багато таких, що об'явили б "Раді" бойкот за "галичанський" правопис.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р. — 143

У нас знайшлося б багато таких "хуситів" "старовірів" що з цього зробили б розкол. Наприклад, коли Жебуньов довідався про мою пропозицію відділити "ся", то висловив свою щиру подяку редакції за те, що вона однодушно запротестувала проти цієї "галичанщини".

Українська нація – це нація анархістів-індивідуалістів: вона не здатна сама до організації, до державності, не здатна навіть одного правопису завести. У нас досі практикується зо скілька правописів; у Галичині є три: фонетичний, етимологічний і зближений до російського. В Україні російській теж зо три: ярижний (романівка), заведений указом 1876 р., фонетичний ("радянський"), вироблений у 1905 році, третій – яким друкується "Рідний Край" та видання Добродійного товариства, з деякими відмінами від "радянського", та ще дехто вживає, правда, тільки в листах і дуже вихваляє герцоговинський, чи драгоманівку, з йотами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 144

1911 рік

3 січня 1911 року

Вчора познайомився з В. П. Обнінським, який прожив у Києві два дні. (До цього короткого запису подаю тепер ширше пояснення).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 145

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 146

12 січня

Вчора приїздив з Одеси В. Е. Жаботинський, відомий сіоністський публіцист. Приїхав він навмисне, щоб порозумітись з керманичами української преси.

На зібранні в Українському клубі в довгій і чудовій промові він доводив, що дезидерати жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з дезидератами українців і у них поки що однакові завдання і однакові вороги. Як у нас, так і в них питанням дня є національна школа; як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність.

Тепер, коли поляки хотять обмежити жидів у правах при заведенні в Польщі самоврядування, треба нам спільно в нашій пресі доводити, що поляки скрізь, де вони мають силу, гнітять всі слабші нації; так було в старій Польщі, де вони гнітили українців, білорусів, литовців, так і тепер у Галичині вони гнітять українців і тих жидів, що хотять бути жидами, а не поляками "Мойсеєвого визнання".

Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старожидівською і російською мовою, буде проводити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та на український рух і не бути обрусителями, бо український рух має будуччину і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом з обрусителями.

15 січня

Не помирив нас з паном професором Грушевським Лотоцький, приславши статтю Ф. Слюсаренка, то помирив Г. Хоткевич.

У львівськім "Ділі", в № 10 Г. Хоткевич написав дуже гостру критику на "ЛНВісник". Він говорить у тій статті, що хоч "ЛНВісник" є власністю Видавничої спілки, тобто орган громадський, але Грушевський самовладно став господарем його і зробив з нього свій індивідуальний орган. З того часу він розгубив давніх талановитих співробітників, а придбав тільки бездар і втеряв інтерес для громадянства. Колись, коли редакція складалась з кількох душ, неможлива була б така стаття, яку Грушевський написав про "Історію" Аркаса і яка вкоротила життя Аркасові. Далі Хоткевич висловлює натяки, що стаття, підписана в "Ділі" Обсерватором, в якій вихваляється "ЛНВісник", походить з джерел, близьких до Грушевського.

Цікаво, що редакція додала до цієї статті примітку, що стаття Хоткевича давно прислана, але залежалася, і що редакція охоче дасть місце для обговорювання з цього приводу. Видно, редакція "Діла" не хотіла її друкувати, поки Грушевський був у Львові, а надрукувала тоді, коли він виїхав у Київ.

Стаття Хоткевича зробила сенсацію. Хоч усякий знає, що Хоткевич – людина глибоко особиста, самолюбна, сварлива, але, видно, у Львові Грушевського

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 147

дуже не люблять, коли "Діло" зважилось надрукувати таку статтю. Я певний, що з тактичних причин редакція ніколи не помістила б такої статті, якби вона була написана галичанином, і охоче, навіть з радістю, дала місце статті українця з російської України.

Грушевському ця стаття причинила, очевидно, великий удар, бо він тепер шукає спочуття у нас, наче жде, щоб "Рада" виступила в його оборону.

Але про це й мови не може бути, бо редакція охоче б переказала статтю Хоткевича, якби я на це згодився.

Не знаю, чи задовольниться Грушевський тим, що "Рада" замовчала статтю Хоткевича, чи таки вимагатиме від мене, щоб редакція гостро осудила її.

Тепер він наче помирився з радянами і зовсім не ставиться до нас вороже, але коли редакція "Ради" відмовиться його обороняти, то наші відносини порвуться назавжди. А шкода! Бо для справи надзвичайно важно, щоб така високоталановита людина не була самотньою, а йшла на чолі всього українського громадянства по обидва боки кордону.

19 січня

Позавчора Сірий, завідуючий всіма справами п. професора в Києві, запропонував мені підписати протест у "Діло" з приводу статті Хоткевича.

На запитання моє, в якій компанії я буду виступати і хто ініціатор цього протесту, він відповів, що не має права називати ініціатора, а гадає, що протест цей підпишуть всі "видатні" українці з російської України, як-от Шраг, Коцюбинський, Лотоцький, Стебницький та інші.

Коли я прочитав той протест, то побачив, що Хоткевич матиме право сказати, що ми не виступаємо з критикою на його критику, не обороняємо "ЛНВісника", а голослівно ганьбимо його (Хоткевича).

Всі ці доводи я й висловив Сірому і відмовився підписати, сказавши, що я замовив для "Ради" Лотоцькому статтю, в якій виступиться з обороною "ЛНВісника" та пана професора. Я справді писав Лотоцькому і Стебницькому і сьогодні одержав звістку, що Лотоцький має написати статтю, як добуде "Діло". На жаль, у Києві того номера тепер не добудеш, бо й редакційний, і клубний номери пішли по руках і, напевне, пропадуть. Люди взагалі охочі до скандалів, то передають цей номер з рук в руки.

Не знаю, які будуть наслідки того, що я не підписав протесту, бо це ж, напевне, відомо буде Грушевському. Якщо Лотоцький справді виступить в оборону "ЛНВісника" в "Раді", то, може, все обійдеться добре, а коли статті в "Раді" не буде, то тоді, напевне, відносини з п. професором у мене попсуються до краю.

Але що робить?

Він ремствує, що "Рада" замовчує "ЛНВісник" та "Село" і нічого про них не пише. А що ж робити, коли ніхто не хоче писати? Хвалити все підряд ніхто

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 148

не хоче, а коли чогось не похвалити у "ЛНВіснику" або в "Селі" то п. професор ображається і вважає, що то написав його особистий ворог.

Була, наприклад у "Раді" надзвичайно хвалебна рецензія на його книжечку "Богдан Хмельницький", тільки в кінці автор (Д. Дорошенко) додав, що, на жаль, вона дорога для селян. Грушевський страшенно обурився і, дорікаючи мені, сказав:

– Рецензент не знав уже чим згудити книжечку, то сказав, що дорога! Аякже, аякже!

А коли появилася в "Раді" рецензія на календар "Села", в якій, наряду з похвалами, сказано було, що не слід було друкувати "ся" окремо, коли в самім журналі "ся" пишеться вкупі, то Грушевський дорікав мені, що я дозволяю містити рецензії його особистих ворогів, а рецензію написав В. Королів, близький співробітник того ж "Села" і зовсім не ворог Грушевському.

Виходить, що хоч хвали, хоч мовчи, то однаково йому не догодиш, і він однаково вороже ставитиметься, то лучче вже мовчати.

Дехто охоче взявся б писати огляди "ЛНВісника" по щирости, але тоді повстане така ворожнеча, що не доведи Господи! Мало того – посиплються протести, дорікання від громадян за "братоубійчу" війну і т. інше.

Лучче вже мовчати!

20 січня

Вчора губернатор викликав голову українського клубу М. В. Лисенка, розпитував, з кого складається комітет, що влаштовує Шевченківське свято, і твердо "порадив" не запрошувати на свято галичан, бо це матиме характер політичної демонстрації. Казав, очевидно, з статей Меншикова та Савенка, що галичани ніякого відношення до Шевченка не мають і коли вони приїдуть на свято, то результати можуть бути сумні. Звелів швидше подати йому детальну програму академічного вечора і концерту, тобто хто і що буде промовляти на так званій академії і що співатимуть на концерті.

Комітет рішив, що коли обчикрижать програму або заборонять виступати з промовами галичанам, то зовсім зректися всякого святкування. Очевидно, це був би найкращий вихід, найкраща демонстрація. При сучасних обставинах не можна гучно відсвяткувати 50-ліття з дня смерти Т. Г. Шевченка і навіть скромне святкування може повести до закриття клубу або заборони ставити пам'ятник Шевченкові. То краще вже зовсім відмовитись від всякого святкування, а зробити його в широкім масштабі тоді, як поставлений буде пам'ятник.

Хоч би й не дозволили ніяких промов під час відкриття пам'ятника, але не змогли б заборонити приїзду тисяч народу в Київ, а це могло б взагалі зробити величезне вражіння. Тепер з Галичини збираються наші земляки наймати цілий поїзд, а тоді приїхало б зо скілька поїздів та нашого народу наз'їздилась би сила.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 149

Взагалі краще було б, щоб тепер відмовитись від святкування, скористувавшись причіпками адміністрації, й організувати грандіозне святкування в день сторіччя народження Тараса, під час відкриття пам'ятника. Може, тоді, тобто в 1914 році, і часи будуть інакші, та тоді вже не знесуть поставленого пам'ятника, а тепер можуть і не дозволити ставити, можуть і клуб закрити, а це буде велика втрата.

До 1914 року і преса наша розрослась би, і свідомість поширилася б, то можна було б гучно відсвяткувати відкриття пам'ятника.

Відозва наша до передплатників таки значно підсобила: торік у цей час ми мали коло 1700 передплатників, а тепер вже маємо 3330, мало що не вдвоє.

Правда, з лютого відпадає багато місячних, потім відпаде багато з тих, що передплатили на рік в розстрочку (ратами) і поприсилали по 1 рублю, але все-таки, може, нижче трьох тисяч до кінця року число передплатників вже не спускатиметься. А восени знов треба буде звернутись з відозвою до передплатників, щоб знов кожний з них приєднав по одному новому, то на 1912-й рік знов число передплатників збільшиться, хоч на сот скілька і таким чином, може, до 1914 року "Рада" матиме тисяч п'ять передплатників, тоді й число оповісток збільшиться, і вона зможе обходитись без дефіциту.

Отак, кажуть, дурень думкою багатіє.

А Меншикови та Савенки як дізнаються, що число передплатників вже занадто, на їх думку, велике та як почнуть лементувати та ґвалтувати про небезпеку для цілости держави, то, чого доброго, і накличуть лиха...

Тепер вони раділи, як дізнались про нашу відозву до передплатників, бо сподівались, що ніхто на неї не обізветься і газета сама помре "от худосочія" (недокровности). А як почне розвиватись наша преса, тоді й "прогресивні" російські газети на Україні, боячись конкурента, теж заговорять про "шовінізм" "сепаратизм" і т. інше. А поки що вони нас не помічають і не висловлюються ні за нас, ні проти нас.

25 січня

В "Новому Времені" Меншиков, а за ним землячок Савенко в "Кіевлянині" що видає Пихно, заходились цькувати українців-"мазепинців" з приводу святкування 50-ліття смерти Т. Г. Шевченка.

Обидва пишуть, що тоді, як Австрія почала побільшувати армію проти Росії, українці запросили на Шевченківське свято депутатів австрійського парламенту – Романчука, Цегельського, Колессу, щоб вони наелектризували, підбадьорили українське громадянство і взагалі настроїли його до помочі австрійському війську, як воно вступить на Україну.

Взагалі ці обидва публіцисти – "клікуші" (біснуваті, причинні) наговорили такого страхіття, що справді, аж страшно стає. Страшно, само собою, не за цілість Росії, а страшно, що "вищі сфери" можуть дечому повірити з цих

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 150

доносів і тоді почнуться репресії. Не завадить розум заборонити святкування 50-літніх роковин смерти Т. Г. Шевченка, не завадить припинити справу будування пам'ятника.

Але з практики, на протязі довгих років історії, ми знаємо, що можна зробити багато гаток, гребель насипати, можна спинити на якийсь час рух живої води, але навіки затамувати все-таки не можна – вода знайде якусь щілину, буде сльозити, а потім проробить ширший хід і все-таки буде текти...

Ні заходи Валуєва в 1863 році, ні указ 1876 року не знищили українського руху, то не знищать його ніякі репресії і в 1911 році, але наробити шкоди можуть багато.

Оцими заборонами рідного слова зроблено те, що народ наш і неписьменний, і некультурний, а через те і бідний без міри...

Хто його знає, коли-то вже в Росії настане справжня конституція, коли-то вже перестануть гальмувати освіту народу на його рідній мові. Мабуть, ще довго психопати Меншикови та зрадники Савенки та Пихни будуть впливати на хід російської урядової політики...

26 січня

Вийшла по-російському в збірнику "Земля" велика повість В. Винниченка "Честность с собою".

В листі своєму до "Ради" він пише, що йому докоряють за те, що він не написав її по-українському. Але, каже він, вона була спочатку написана по-українському, та редакція "ЛНВісника" не схотіла друкувати її, бо передплатники і так докоряють редакції, що вона містить аморальні твори на сторінках свого журналу. Таким робом, він мусів надрукувати її по-російському і, додам від себе, дістав за неї 2500 рублів, тоді як "ЛНВісник" заплатив би йому, може, четверту частину цієї платні.

М. С. Грушевський, як казав мені, справді написав з приводу цієї повісти Винниченкові – чи не можна вже перемінити тему, бо "прочія части тіла ображаються".

Прочитав я цю повість. Дійові особи її все знайомі люди: герой – сам автор, потім фігурують: М. Порш, С. Петлюра, Піщанський, Юркевичі, батько й син, а жінок не знаю, – та й думаю, що це не живі люди, а видумані автором, бо про таких я й не читав і не чув, хоч прожив уже півсотні років.

Господи! До чого може дописатись людина!

Всі жінки в повісті тільки й думають, тільки й роблять, що віддаються любимим і нелюбимим і просто навіть незнайомим молодим і здоровим мужчинам у номерах; по грубому, але справедливому вислову В. П. Степаненка, всі жінки в повісті Винниченка рвуться "до бугая".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 151

28 січня

Сталося те, чого я так боявся.

По університетах почалися розрухи, забастовки (страйки), і вчора я дістав телеграму з Петербурга, що арештували Левка (старшого сина).

Поїхав би зараз клопотатись або хоч побачитись, бо тут собі й місця від нудьги не знайду, але треба скілька днів підождати, бо в Івася (меншого сина) вчора була т. 40,1°. Як виясниться хвороба Івася, то зараз поїду в Петербург, може, що й пощастить зробити для Левка.

Не щастить йому, та й годі!

Хоч сам він каже, що навпаки.

А може й так, бо під час жидівських погромів 1905-го року йому тільки руку прострелили, а товариша його Буслова навіки вбили.

На вечері в Літературно-артистичному товаристві на рефераті Водовозова розганяла поліція публіку шаблями, то Левко відборонився стільцем, а товаришеві його Страшевському шаблею викололи око навіки.

Щоб він не вскочив у якусь халепу в університеті, післав я його вчитись за границю, але він занудився там і через два роки рішив поступити тут в університет. На повороті з заграниці, якраз під час святкування Полтавської "вікторії" його арештували і продержали з тиждень в участку.

З великими труднощами здобув я йому, помимо охранки, свідоцтво "благонадійності" і він вступив у Петербурзький університет, можна сказати, без дозволу поліції, де захопився наукою – етнографією та антропологією під керуванням професора Ф. К. Вовка. Два літа їздив по Україні, збирав антропологічні та етнографічні матеріяли; мало не вбили його селяни під час холерної епідемії, запідозривши, що він розвозить "халеру". Мріяв хлопець, що як скінчить університет, то візьметься за науку при київському Науковому товаристві. І на тобі! – арештували і, чого доброго, виженуть з університету або ще й зашлють, як інших висилають, в якусь Вологодщину або Тобольщину і розіб'ють хлопцеві життя.

Арештовано його, певне, як голову українського університетського гуртка українознавства. Хоч гурток цей і легалізований, збирається в університеті в присутности професора, але, очевидно, рішено "изъять" всіх впливових студентів.

Поїду – дізнаюся. А тим часом телеграфував і писав усім, на кого маю надію, що зможуть йому запомогти. Телеграфував П. Я. Стебницькому, щоб просив П. М. Саладилова, який має зв'язки у високих колах. Лісника В. Лозинського просив, щоб упрохав В. І. Ковалевського, бувшого міністра, замовити словечко. В. М. Леонтовича просив настренчити брата, члена Державної ради, щоб той поклопотався. Та не знаю, чи візьметься хто і чи пощастить. Побачимо!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 152

30 січня

Почав виходити спеціально сільськогосподарський журнальчик "Рілля".

Ще торік студент Петровсько-Розумовського інституту Є. Архипенко, що досі видавав "Бджільництво" звернувся до мене з пропозицією організувати спеціально сільськогосподарський журнал, але я відмовився, бо по Києву вже пішла чутка, нібито я організую такий журнал для конкуренції з "Селом" тобто на підрив Грушевському.

Я порадив Архипенкові умовитись з редакцією "Села", щоб вона відвела скілька сторінок для сільськогосподарських статей, бо поки що не стане передплатників для обох журналів. Архипенко запропонував редакції "Села" дати йому місце для автономного ведення сільськогосподарського відділу в "Селі", але редакція, тобто Грушевський, на цю пропозицію не згодились. Тоді Архипенко, Терниченко та інші студенти Київського політехнікуму рішили заснувати свій окремий журнальчик і випустили зо скілька чисел, але поки що діло йде дуже пиняво.

Коли я побачив, що журнал вже виходить, то рішив, що треба його підтримати, бо багато людей допитуються і в мене, і в редакції – чого я не приймаю участи в журналі і роблять висновок, що, мабуть, бозна-який журнал, коли я не хочу в ньому писати. Мусів я заходитись і оце написав цілих вісім статейок для "Ріллі" під заголовком "Як найкраще впорядкувати хазяйство в полі". Випускати окремою книжечкою, як радить редакція, не думаю, бо тут багато того самого, що я писав у своїх "Розмовах", тільки трохи систематичніше і з добавкою нових висновків "опьітных полей" (дослідних). Доведеться в новому виданні "Розмов" пододавати те, чого там нема, та й край.

Сьогодні був у мене фактичний редактор "Ріллі" А. Терниченко, дуже симпатичний молодесенький, безвусий студент-політехнік, що скінчив Харківську середню сільськогосподарську школу, і хвалився, що вони вже мають 300 передплатників і як набереться ще стільки, то видання окупиться вже, бо вся літературна робота виконується дурно. Каже, що багато студентів розібрало книжечки для збору передплати і сподіваються повідшукувати багато передплатників. Щасти Боже!

А 300 передплатників на 30 міліонів українців-хліборобів – це вже занадто скромна цифра!

Побувавши в редакції "Ріллі", на Тургенєвській, № 9, в старенькому, малесенькому будиночкові, я всім розказував:

– Тепер я глибоко певний, що наша праця над відродженням України не пропаде марно. Коли на заміну нам, старшим, приходять молодші з такою відданістю, як редактор "Ріллі" А. Терниченко, то справа наша не вмре, не загине. Уявіть собі, що редакція та міститься в кімнатці редактора розміром не більше кубічного сажня (два метри) і замість ліжка складено паки нерозпроданих чисел "Ріллі" на яких і спить редактор, і сидять відвідувачі його.

Шинеля (плащ) у редактора, в якій він ходить і вкривається, видно, ще з 4-ої кляси середньої школи, з обірваною підшивкою і зовсім потерта.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 153

Я наказав завідуючому нашою конторою, що коли прийде Терниченко і скине свою шинелю, то вкрасти її, щоб під тою прикривкою купити нову йому. Але, на жаль, приходячи до "Ради" він шинелі ніколи не скидав.

10 березня

Рівно п'ять тижнів прожив я в Петербурзі, виручаючи Левка з "Вавилонського плінення".

Збирався їхати кудись у санаторію, бо за зиму в Києві так рознервувався, що нерви в мене наче не покриті шкурою – ледве хто доторкнеться, хоч ненароком, то мене вже болить і я реагую, як хвора, ненормальна людина та роблю людям болючі прикрості. А як ляжеш спати, то цілу ніч гризеш себе, що не вдержався і зробив прикрість чи образу тому або іншому.

Одно слово, я побачив ясно, що треба мені відпочити хоч з місяць, щоб полагодити свої нерви і затамувати біль під грудьми, бо невроз шлунка робить мене зовсім неможливою людиною.

А тим часом замість санаторії довелося опинитись в отім пеклі, з якого направляється життя всієї Росії. І дивна річ: у клопоті, в біганині по отих митарствах від Понтія до Пілата і від Пілата до Понтія у мене перестало боліти під грудьми і я значно поздоровшав.

Спробую розказати, поки ще не позабував, хоч коротко і про те, що мені довелося пережити в Петербурзі за тих п'ять тижнів.

Приїхавши в Петербург 1-го лютого, від Левкового товариша Шульгіна я довідався, що Левко сидить у "Домі предварительнаго заключенія" на Шпалерній вулиці, в одиночці вже якраз тиждень.

Саме в той день, як я приїхав, пускали на побачення до політичних. Зупинившись на квартирі у Левка, я зараз же з Шульгіним поїхав у "предварилку".

А там у прийомній народу, народу! Та все більше жінота: матері, сестри, жінки, наречені, що поприходили на побачення або поприносили арештованим одежу, постелі. Я з собою привіз усякі ласощі, що передала Левкові мати, але виявилося, що, крім цукру та чаю, ніякої їжі не приймають.

Тут же виявилося, що на побачення мене не пустять без дозволу градоначальника. Почав я розпитуватись, як мені добути найшвидше той дозвіл. Одні кажуть, що треба подавати прохання до градоначальника і тижнів через півтора дадуть дозвіл, інші кажуть, що, подавши в охранку, можна швидше добитись дозволу, а одна метка панна, наречений якої сидить вже скілька місяців, перебиваючи всіх, порадила мені звернутись городською телеграмою з оплаченою відповіддю до начальника охранки, і він зараз дасть відповідь. І справді – на мою телеграму ввечері вже я дістав телеграфну відповідь – з'явитись на другий день в 12 годин дня в охранку (Александровський проспект, № 2), за дозволом на побачення.

Таку швидку відповідь я собі з'ясовую тим, що коли подати прохання градоначальникові, то він передає його в охранку, а охранка вже через градоначальника дає дозвіл, і це затягається надовго. Якщо подати прохання

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 154

в охранку; то там пришивають його до "дѣла", потім дають відповідь через поліцію і на це йде багато часу, а коли перед ними лежить заплачений бланк на відповідь, то вони зараз і відповідають.

Коло 12 годин під'їхав я на візнику до охранки, коло якої стоїть городовий * з рушницею. Я підходжу до нього і кажу йому, що маю діло в охранку. Він відповідає, щоб я "погуляв" по вулиці, до мене вийде дижурний, а коло воріт стояти "не дозволяється^,,. Що робити? Починаю на 23° морозу "гуляти" по вулиці. Нарешті підходить до мене якийсь панок, якого городовий викликав через "вовчок" (віконце) в залізній брамі. Показав я йому телеграму з охранки, і він з нею пішов у хвіртку, сказавши мені "погуляти" по вулиці. Довго я "гуляв" (проходжувався), поки той добродій не виніс мені дозволу на побачення з сином від імені градоначальника. Само собою, градоначальник і не знав про той дозвіл, а охранка тільки прикривалася ним.

Другого дня знов був прийомний день у "Предварилці": в тиждень політичним дають побачення всього двічі – у вівторок і в четвер, по 10 хвилин, а коли набирається багато люду або не всі жандармські офіцери поприходять, що сидять на побаченнях, то дають всього п'ять хвилин. За такий короткий час не вспієш і розпитатись, а бідні жінки, то, бува, й слова не скажуть, а проплачуть всі п'ять хвилин і, розхвилювавши в'язня, так і йдуть собі до другого побачення.

На побачення доводилося приходити годин в 9 ранку, щоб записатися в чергу і тоді дожидати аж до 1-шої години, з якої починають давати побачення. Оці дожидання страшенно мене мучили і нервували. Скільки там горя наслухаєшся, прокльонів! Скільки там сліз проливається

дівочих, ...
А матерніх гарячих сліз,
А батьківських старих, кривавих...

Оці сльози найбільше мене розтривожували і на побачення я вже прийшов зовсім стомлений і змучений. І на диво, Левка я побачив веселого, бадьорого! Він з радісним усміхом почав казати мені, що Стебницький все допитувався його – яким би способом викликати батька в Петербург, от він тепер і викликав. Далі почав розказувати, що він тут, у "предварилці", понаходив такі книжки по етнографії, яких він ніде не бачив; тепер він читає з захопленням збірники П. Чубинського і почав просити мене, щоб я не турбувався за нього, а їхав собі додому, бо йому тут добре: і тепло, і харч дозволяють купувати, а найцікавіше те, що є чудова бібліотека. Про арешт, про справу жандарм не дозволив нам говорити; так тоді я не довідався, в чім його обвинувачують.

Від товаришів його я довідався, що Левко ніякої участи в забастовці (страйку) не приймав, а весь час з захопленням працював в антропологічнім кабінеті над тими матеріалами, що позбирав літом у Херсонщині та на Кубані, і арешт його на вулиці здивував товаришів своєю несподіваністю.

* Поліцай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 155

Робилися здогади, що коаліційна рада студентська мала скликати на нараду голів усіх університетських гуртків, легальних і нелегальних, але тої наради ще не було. Певне, зроблений був список, який і попав у руки охранці, або якийсь Азеф* тут замішався.

Другий розказував, що гурток українознавства мав святкувати 25-літній ювілей свого патрона проф. Вольтера і в їдальні (мензі) до Левка підходили студенти і розпитували, як іде справа з організацією цього ювілею.

Очевидно, якийсь шпиг помітив, що до молодого парубка, мабуть, не студента, бо Левко не носив уніформу, підходили студенти і він їм давав якісь директиви, і коли Левко відійшов далеченько від їдальні, то його арештували шпиги і повезли в охранку

Пізніше син зробив таке пояснення:

* Відомий провокатор.

** Соціалісти-революціонери.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 156

Товариш Левків, О. Шульгін, ще до мого приїзду добув від професорів Вовка, Вольтера та Шахматова посвідчення, що Левко ніякої участи в забастовці не брав, а старанно вчився, і це посвідчення поніс до знайомої свого батька п. Небольсиної, родички директора Департаменту поліції Зуєва, і вона обіцяла попрохати, щоб Левка випустили.

Пам'ятаючи пораду Щедріна шукати в таких випадках якусь "Кароліну Івановну" [напевно мова йде про Кароліну Карлівну з оповідання "Жених" - Т.Б.] і сподіваючись, що ця "дамочка" таки щось виходить, я й калоші їй надівав, і в руку цілував, і купував білети на її концерти (вона співачка), хоч сам на ті концерти й не ходив. Але нічого з тих заходів не вийшло, Зуєв не схотів навіть і прийняти мене. Довелося шукати інших ходів.

Мати Шульгіна, що ставиться до Левка, як до рідного сина, пішла до свого родича І. М. Леонтовича, члена Державної ради, але той побоявся сам клопотатись за Левка, думаючи, що це може пошкодити йому, бо, по його словам, у нього самого репутація "лѣвѣе кадета" і запропонував попрохати Пуришкевича*, жонатого з його кузиною (Альбрандт). (Я й не знав, що Леонтовичі рідня Пуришкевичу! Вол. Мик. Леонтович ніколи мені про це не хвалився). Л. М. Шульгіна відповіла, що поговорить зо мною.

Само собою, що я на це не згодився, сказавши, що можна звертатись до начальника охранки, до директора Департаменту поліції, до міністра та інших таких, але просити виборних чорносотенців я не вважаю можливим.

Те ж саме я відповів О. Лотоцькому та В. Піснячевському, коли вони запропонували мені просити їхніх знайомих попів-депутатів, та "таких чорних, що аж в роті в них чорно", як висловився О. Лотоцький.

Коли я на другому побаченню розказав про Пуришкевича Левкові, то він закрив очі рукою і з мукою на лиці вимовив:

– Господи, ще такої ганьби бракувало!

Це, очевидно, обурило нашого "соглядатая" жандармського офіцера, бо він зараз же заявив, що побачення скінчилось, хоч воно тяглось не більше п'яти хвилин. Коли я про це йому завважив, то він відповів, що сьогодні дуже багато людей поприходило на побачення. Сперечатись не можна, бо жандарм тоді не віддасть білета (картки), і на друге побачення зовсім не пустять: так було з одною панною, яка наговорила прикростей жандармові за те, що той не дав їй законних 10 хвилин.

Другого дня пішов я до одного найпрогресивнішого і найпоряднішого з полтавських депутатів, Лукашевича, до якого мав рекомендацію від

* Відомий чорносотенець.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 157

В. П. Науменка. Лукашевич охоче згодився поклопотатись у Курлова*, але за результати не ручався.

Взагалі, потім мені освідомлені люди розтлумачили, що уряд зовсім не зважає на заступництво виборного елементу щоб не зробити виборним у суспільстві репутації ходатаїв і заступників за покривджених. Тому треба шукати руки посеред опричнини, себто бюрократії.

Порадили мені звернутись до відомого адвоката В. В. Беренштама, який добре знає всі ходи.

Я розказав йому все, що знав про арешт Левка, і просив порадити – де мені довідатись хоч про те, в чім його обвинувачують. На це Беренштам відповів мені так:

– Як зараз побачите, у мене є немалий хід і я користуюсь ним тільки в крайніх випадках. Але для вас, як приятеля мого покійного батька-друга, я зараз до нього звернусь по телефону, а ви станьте так, щоб вам було чути, але й згуком не подавайте знаку, що тут у кабінеті ще хтось є, окрім мене.

По телефонній книзі він показав мені, що дзвонитиме до особистого секретаря товариша міністра і шефа жандармів Курлова.

Після звичайних привітань добре знайомих людей почалася між ними така розмова (звичайно, по-московському):

– Вчора був у мене приятель мого батька і просив довідатись про долю його сина студента такого-то.

Той відповідає, що справи про це у нього ще нема.

– А хто буде доклад робити? – питає Беренштам.

– Я, розуміється...

– Чи не можна, дорогий такий-то, полегшити долю молодого чоловіка, притому цілком непричасного до страйку?

– Це залежатиме від того, який звіт складе Зубовський.

– Ну, а чи не можна при докладі зм'якшити скільки можливо...

– Постараюсь.

– Будьте ласкаві. Ви мене цим дуже зобов'яжете. На тім і скінчилась у них розмова.

– Тепер, – каже мені Беренштам, – ви повинні піти до цього віце-директора поліції, Зубовського. Позичте собі хороший сурдут, бо не можна ж до нього йти у вашій сюртучині, надягніть крохмальну сорочку і замовте порядні, неодмінно літографовані картки, їдьте о 2-ій годині в департамент, не з Фонтанки, а з Пантелеймонівської вулиці і швейцарові скажете, не називаючи прізвища Зубовського, що ви до Михайла Івановича. Дозвольте, коли у вас поганенький кожух, то я позичу вам свій, а то швейцар не пустить.

Поглянувши в передпокою на мій кожух, каже:

– Нічого, хоч і потертий, але комір бобровий. Далі вас зустріне секретар і на запитання, що вам потрібно, ви скажете, що ви до М. І. Зубовського

* Товариш міністра внутр. справ.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 158

в особистій справі. Зубовський, діставши вашу картонку подумає, що, може, він вас зустрічав десь у знайомих і прийме, а ви тоді йому й розкажете. Але почніть неодмінно так: "В. В. Беренштам мені порадив звернутись до вас, хоч ви й суворі, але завжди стоїте на законному ґрунті". Неодмінно скажіть "сурові" (строгі), тому що вони дуже бояться придбати славу "доброї" людини, бо це шкодить кар'єрі. Та уникайте величати його "превосходительством" (ексцеленцією), бо це міщанство.

Я мнявся, вагався і кажу Беренштамові, що, може, краще подати дижурному чиновникові прохання, а не ходити мені до Зубовського. Але Беренштам відповів:

– Прохання ми зараз складемо, це само собою, але необхідно, щоб ви особисто подали його Зубовському. Бо бачите, бувають обличчя, які можуть пошкодити справі, я знаю це з своєї адвокатської практики, але ваше обличчя, і це не комплімент, я певен, зробить на нього добре вражіння. Коли він писатиме доклад про вашого сина, то син ваш не буде якимсь абстрактним студентом – Зубовському зараз же пригадається обличчя "почтеннаго" батька і т. д. Словом, вам неодмінно треба побувати особисто у Зубовського...

Ну що робити?

Позичив я у Стебницького сюртук, купив крохмалеву сорочку, замовив дорогі картки і поїхав у Департамент поліції.

Зубовський мене прийняв, стоячи перед столом і, сівши, дуже привітно попрохав і мене сісти. Я почав так, як мене навчив Беренштам, але коли я сказав, що сина мого арештовано, то він нахмурився, спустив очі і вже не дивився на мене і нарешті відповів, що це від нього не залежить, бо ці справи рішає сам міністр. Подавши йому прохання, я й пішов, не покладаючи ніяких надій на цю візиту.

Того ж дня прибіг до мене В. О. Піснячевський і каже, що треба знайти хід до редактора "Вѣдомостей градоначальства" Кривошлика, а він, як схоче, то може через градоначальника помогти визволити Левка.

Виявилось, що з Кривошликом знайомий Я. П. Забіла, який і дав мені до нього картку.

В прийомній редакції подав я кур'єрові картку Забіли і свою і мене ввели в кабінет до редактора.

За столом сидів середнього зросту добродій з типовим обличчям полтавського селянина, який, попросивши мене сісти, заговорив до мене теж типовим полтавським акцентом, вимовляючи м'якенько "л" і твердо "не".

– Я вообще "нэ" люблю ходатайствовать, но так как этот хахол-земляк пишет, что и вы земляк наш, то я охотно помогу, если ваш сын не стоит на пути "заблюжденій"... А ви какого будете уѣзда? (Я взагалі не люблю клопотатись, тільки от цей хохол-земляк пише, що й ви земляк наш, то я охоче поможу, коли ваш син не стоїть на блудному шляху... А ви якого будете повіту?)

– Пирятинського, – кажу.

– А я переяславський. Ви в Переяславі бували?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 159

– Ні, – кажу, – але в мене є там рідня по жінці.

– А хто вони?

– Священики, – кажу.

– А... Це дуже добре, дуже добре!

Подзвонив і звелів покликати урядовця "особливих доручень" і сказав йому, щоб він повів мене, його земляка, до правителя канцелярії градоначальника і розпитав про справу, від кого вона залежить, а потім щоб привів мене знов до редакції.

Урядовець промовив: "Слушаюсь" і повів мене в канцелярію градоначальника.

Там виявилось, що справа Левкова ведеться ще в охранці і його нема в списку 400 студентів, яких мають вислати з Петербурга і що прохання треба подавати градоначальникові.

Дорогою я розпитуюсь того урядовця – який, власне, вплив може мати мій земляк, коли він тільки редактор.

– Помилуйте, – відповідає той, – редактор завжди може пустити в газеті маленьку замітку, яка може пошкодити по службі і великій людині, а тому до Михайла Григоровича всі ставляться з великою пошаною і увагою...

От воно в чім вплив Кривошлика.

Довідавшись від чиновника про справу мого сина, Кривошлик сказав, щоб я написав прохання і другого дня прийшов до нього.

П. Я. Стебницький склав прохання на ім'я градоначальника, розказавши докладно, але не розтягаючи, що син мій не приймав участи в розрухах, принципово був проти забастовки і з захопленням працював в антропологічному кабінеті, готуючись до наукової кар'єри, і приклав нотаріальну копію посвідчень професорів.

Кривошлик почав читати прохання потихеньку, потім упівголоса, нарешті на весь голос, навіть з "чувством", а скінчивши, спитав:

– Це ви самі складали?

– Сам, – кажу.

– Тоді він встає і, простягаючи мені руку, говорить з театральним патосом:

– Дозвольте висловить вам мою приємність, що я мав честь познайомитись з "большимъ человѣкомъ!" (великою людиною).

І, піднявши вгору палець, многозначно промовив:

– От наші хохли! Та синові такого батька гріх не дати дороги в професори! Я всіх сил прикладу, щоб вашого сина звільнили. А тепер дозвольте вам дати на спомин це число журналу, щоб ви знали, з ким ви познайомились, а після Масниці приходьте до мене, я вам скажу, чим скінчились мої заходи для вашого сина.

Коли я вдома розгорнув те, що дав мені Кривошлик, то побачив, що це був номер найчорносотеннішого журнальчика "Кронштадтскій Маякъ", в якому поряд з портретом Іоанна Кронштадтського видрукувано портрета мого "земляка" Кривошлика з підписом: "Посаженний сынъ й другъ Іоанна Кронштадскаго, второй Ломоносовъ, М. Г. Кривошликъ".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 160

Далі оповідається, що 17-літній пастух, переяславський міщанин, сам вивчившись читати, пішки прийшов у Лубни і впросився у 2-гу клясу гімназії. Скінчив гімназію з золотою медаллю, вступив у Петербурзький університет, діставши репетицію (інструктора дітей) у градоначальника фон Валя.

Коли захворів його батько, то він поїхав у собор, де правив І. Кронштадтський, і навколішках гаряче молився. Побачивши це, І. Кронштадтський одного його сподобив "принятія Св. Тайнъ и предсказалъ ему многоплодную литературную дѣятельность". З того часу Кривошлик став найближчим другом І. Кронштадтського.

Прочитавши біографію цього добродія, я загубив усяку охоту з ним бачитись, але все ж таки вирішив "перетерпіти чашу" до кінця і пішов до нього в призначений день.

Він прийняв мене якось сконфужено і сказав:

– Знаєте, не могу я нічого зробити для вашого сина, не можу. Пошукайте собі інших шляхів, бо це не від градоначальника залежить.

Уклонившись, я вийшов із якоюсь полегкістю на душі, але, проклинаючи батьківську долю, рішив не ходити ні до кого за протекцією, а добиватись просто в офіціальних інституціях.

Познімав у нотаріуса зо скільки копій з посвідчення професорів і почав розсилати прохання у всякі інституції, доводячи, що сина мого, очевидно, арештовано "по недоразумѣнію", а через те прошу його випустити. Післав прохання: в охранку, градоначальникові, в Департамент поліції, попечителю (кураторові) учебного округу, міністрові освіти, товаришеві міністра Курлову і наче заспокоївся на якийсь час, думаючи, що повинні ж звернути увагу, коли не на мої прохання, то хоч на посвідчення професорів.

Але, ходячи двічі в тиждень на побачення до Левка, я в прийомній (почекальні) упевнився, що мало не всі родичі 400 арештованих так само подають скрізь прохання з посвідченнями то професорів, то ректорів чи проректорів тих шкіл, в яких вчились їхні студенти. Там же я довідався, що дехто добився до охранки і дізнався там, у чім обвинувачують їхніх арештованих.

Післав я знов телеграму в охранку з оплаченою відповіддю, просячи дозволити мені побачитись з начальником. Того ж дня по телеграфу мені призначили день і годину, коли прийти в охранку.

Знов городовий сказав мені "гулять" по вулиці перед охранкою, знов вийшов до мене суб'єкт, і коли я йому сказав, що хочу побачити начальника, то він перелякано і здивовано вимовив:

– Начальника?! Та їх ніхто не може бачить!

Я йому розказав, що післав телеграму в охранку, в якій прохав побачення з начальником і дістав відповідь, щоб я саме в цю пору сьогодні прибув.

Він взяв у мене телеграму і пішов. Через якийсь час вернувся і повів мене в двір, в якийсь сарай, де навіть і сісти не було де. Ждав я там більше півгодини, ходячи, щоб нагріти ноги, бо мороз був страшенний. Кожних п'ять хвилин заходив якийсь суб єкт, кожен раз новий, оглядав мене пильно і виходив,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 161

нічого не сказавши. Нарешті прийшов якийсь панок і повів мене через двір у якийсь наче льох. Довго ми йшли якимось покрученим темним коридором, ледве освіченим маленькими електричними лампочками; під кожною лампочкою мене озирав якийсь суб'єкт з рисячими очима. Нарешті сказано мені роздягтись і підождати. Роздягаючись, я помітив, як мій провідник постукав у велике дзеркало: воно відчинилось і впустило його в кімнату. Через скілька часу в ті дзеркальні двері впущено й мене.

Посередині кімнати за столом сидів якийсь жандармський офіцер, а коло нього стояло два добродії, нахилившись, ніби шукали чогось між паперами на столі. Офіцер попросив мене сісти і розказати, за чим я прийшов.

Я й кажу, (звичайно, по-московському), що просив телеграмою дозволити мені побачитись у справі мого сина, студента такого-то.

– Що ж вам, власне, потрібно? (угодно).

– Я просив би, пане начальнику, повідомити мене, в чому обвинувачують мого сина, чи довго він сидітиме і яка доля чекає його?

– Насамперед я не начальник, а тільки дижурний, а по-друге, нічого про справу вашого сина не знаю.

– Але ж я в телеграмі просив побачення в справі мого сина і мені призначено саме цей день і годину.

– Так, але ні начальника, ні офіцера, який веде справу вашого сина, саме тепер нема.

– Коли ж я можу їх бачити?

– Потрудіться завтра о другій годині і спитайте підполковника Волкова. Від нього ви й довідаєтесь, що вас цікавить.

Питання – нащо ж вони мене викликали і призначили день, коли не було Волкова? На це питання я дістав відповідь знов-таки в прийомній "предварилки": там мені розказали, що деякі батьки, щоб вигородити своїх дітей, показують на інших, а через те в охранку охоче пускають родичів арештованих.

Другого дня знов я таким ходом добився до підполковника Волкова, але в іншій кімнаті.

На моє запитання Волков відповів:

– В чому обвинувачують вашого сина, я вам сказати не можу, а кару накладаємо не ми, а особлива нарада, до якої вже й перейшла справа вашого сина.

– Але дозвольте, я ж батько і маю, здається, право знати, в чому мого сина обвинувачують.

– Я можу вам сказати тільки загальною фразою – його обвинувачують у справі студентських розрухів, а більше нічого вам сказати не можу.

З тим я й пішов з охранки.

Ну й "учрежденійце"! (установа).

Згадалось мені, що якось перед виборами в Думу їхав я залізницею з покійним П. А. Косачем, тоді вже генералом у відставці. В Миргороді підсів до нас Смагин, член Полтавської губернської управи, і почав голосно мріяти про ті радикальні реформи, що зробить Дума, в якій він сподівався бути членом.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 162

– Якби Дума, – спокійно завважив Петро Антонович з своїм білоруським акцентом, – змогла скасувати охранку, то це була б найбільша реформа. Але багато ще Дум минеться, а охранка, напевне, зостанеться.

Тоді ми з Смагиним якось презирливо глянули на нього і нічого не відмовили.

Що, мов, говорити з людиною, яка такий пустяк вважає за найбільшу реформу.

Тепер же я упевнився, що П. А. Косач казав щиру правду.

На побаченні в сина, коли коло нас сидів якийсь смирний жандармський офіцер, Левко сказав мені, що його обвинувачують в належности до есерівської університетської фракції, яка організувала забастовку. Підстав у них нема і ніяких і не може бути, але вони кажуть: "Доведіть, що ви не належите". Само собою, що нема ніякої змоги довести, що він не належить не тільки до есерів, але й анархістів, чи якої іншої партії.

На основі цього обвинувачення Левко попередив мене, що йому треба буде грошей на кожух, валянки (повстяні чоботи) і для всього потрібного в холодну країну. Але я ще не тратив надії.

Правда, коли він виїздив з Києва і коли вже почалися розрухи, то я йому говорив, щоб купив собі "романівського полушубка", бо його, напевне, зашлють, але він не вірив.

Тепер він уже певний був, що його зашлють, я ж тішився надією, що мої прохання зроблять же що-небудь, не дурно ж Кривошлик мене так розхвалив за прохання до градоначальника.

Та прочитавши в "Новом Времени" серед 26 "подстрекателей і организаторов забастовки" прізвище Левка, я втратив усяку надію на те, що його випустять.

Діло про цих 26 душ передано на розгляд "особаго совѣщанія" при міністрі внутрішніх справ. А Столипін, як чутно було, страшенно лютував на студентів за те, що вони розбили ілюзію "полнаго успокоенія", яке він завів, і подали привід його ворогам підкопуватись під його становище прем'єра, щоб самим зайняти його пост.

Не страшило мене заслання кудись в Архангельську губернію, але боязно було тих пересильних тюрем з тифами та іншими хоробами*, боязно було п'яних конвойних, з якими можуть бути конфлікти, що часом кінчаються "примѣненіем оружія"; боязно, що, може, рішать всі гуртом втікати і Левко не схоче відстати від товаришів і зробить цю дурницю. Та мало чого не приходило в голову?! Але що робить? Куди вдатись?

Саме коли я про це міркував, сидячи в трамваї, до мене несподівано підсів бувший київський агроном Сазонов і, коли я йому розказав пригоду з сином, він гаряче радив мені звернутись до графа П. Ігнатьєва, бувшого київського губернатора, а тепер директора Департаменту хліборобства.

* Петрусь, другий син, помер у пересильній тюрмі в Курську від стрептококової ангіни (як сказало молодшому синові Іванові тюремне начальство) 19-го липня 1928 року по дорозі на заслання на Соловецькі острови. Разом з ним вислано Данила Коваленка, бувшого перешорського управителя, енергійного кооператора і свідомого активного українця.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 163

В перший же прийомний день поїхав я в Департамент хліборобства за півгодини до прийому і дав кур'єрові свою візитну карточку Він провів мене в прийомну і, глянувши на карточку радісно звернувся до мене:

– А яка погода тепер у нас в Києві?

З дальшої розмови вияснилось, що він служив у графа, як ще той був головою Київської земської управи, а потім губернатором, а коли граф переїхав до Петербурга, то взяв і його з собою.

Знаючи, що справа Левкова залежить від Курлова, я спитав кур'єра, чи не знає він, в яких відносинах граф з Курловим.

– Нічого собі, – відповів кур єр. Коли граф був у Києві головою земства, а Курлов заступав губернатора, то вони бували один у одного і тут бачаться. Тільки то ж ідіот! – каже він про Курлова.

Навіть кур'єри не помиляються в оцінці таких осіб, як Курлов!

Через півгодини по департаменту пішла метушня і шепіт: "Його сіятельство приїхали! Його сіятельство!" і за хвилину перед зачиненим кабінетом графа стовпилось душ п'ять поважних, лисих, сивих і огрядних чиновників з паперами в руках і, на диво, я побачив, що вони по черзі заглядають у провірчену в дверях графського кабінету дірочку.

Я не можу переказати того вражіння, яке зробило на мене оце заглядання! Мені здалося, що я ще малим школярем бачу, як товариші мої заглядають в учительську кімнату крізь замочну дірочку, і мені стало якось обидно, боляче і гидко за цих поважних людей...

В ту хвилину у мене промайнула думка в голові: піти собі додому, бо нічого, крім образи для мого самолюбія, з цієї візити не вийде. Ігнатьєв раз тільки мене бачив, коли запросив мене на агрономічну нараду при Київській земській управі. Правда, він тоді сказав мені кілька компліментів з приводу моїх "Розмов", але потім, будучи губернатором, не раз здорово штрафував мене за "Раду" і взагалі вважав мене за елемент позиційний... Тепер настали ще гірші часи, він став ще більшим бюрократом, це видно вже з того, з яким страхом і трепетом йдуть до нього на доклад підвладні йому чиновники (урядовці).

Поки я оце все міркував, всі вони перебували на докладі, а кур'єр-земляк підійшов до мене і весело промовив:

– Пожалуйте, їх сіятельство просять.

Коли я вступив крізь відчинені кур'єром двері у величезний кабінет, Ігнатьєв встав з крісла і, радісно усміхаючись, простягнув мені обидві руки і весело почав говорити до мене, наче до свого добре знайомого, напівукраїнською мовою:

– Какими судьбами? Садитесь, пожалуйста! Здоровье Ваше как? Що вас занесло до нас?

Від несподіванки я змішався і, сідаючи, відповів на останню фразу:

– Лиха година, граф! Я до вас, як до нашого бувшого губернатора, за захистом і обороною.

Він, з ще веселішою усмішкою, питає:

– А що таке?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 164

– Сина мого арештували; студента тутешнього університету.

Він трохи похмурився, але наче зовсім з щирим спочуттям і готовністю допомогти, розпитував в подробицях: де, як, за що, з якого приводу? Я все йому розказав.

– Ну, а він у вас взагалі дуже опозиційного настрою? – питає.

– Який може бути революціонер з археолога, що захоплюється розкопками могил? – відповідаю я. – Він із захопленням займається антропологією, а щоб не бути голослівним, от дозвольте, посвідчення його професорів.

Вів почав знов перепитувати мене і записувати на папері, а потім розшукав якийсь портфель, вкинув туди той папірець і каже:

– Цими днями я буду у Курлова в своїх справах і спробую зробити для вашого сина все, що можливо, але за успіх не ручуся.

Подякувавши йому, я встав, попрощався, а він, проводжаючи мене, знов сказав:

– Але за успіх я не ручуся. Знаєте, такі тепер часи... але все-таки постараюсь.

Радісний я вийшов з кабінету і поїхав додому.

Таке щире, привітне відношення до мене я собі з'ясовую тим, що ми часто радіємо на чужині і такому землякові з рідного, милого краю, з яким там, у ріднім краю, і розмовляти не схотіли б. Інакше нічим не можна з'ясувати, бо я ж майже незнайомий з ним і зовсім іншого кола людина. Хоч, кажуть, він взагалі людина сердечна і зовсім не злоблива, як наприклад, Курлов, котрого навіть кур'єр схарактеризував так влучно.

На побаченнях я не розказував Левкові про свої заходи та візити, бо він сердився на мене за те, що я ходжу по всяких канцеляріях та бюрократах, і вичитував мені:

– Знаєш добре, що це не європейська держава, нащо ж лазити, принижатись?

– Добре, – кажу, – тобі так говорити. А що б сказала мені твоя мати, якби я не робив оцих всіх заходів. Будеш мати дітей, то побачиш, що у всіх батьків зовсім зоологічна психологія.

Потім ми багато говорили на цю тему. Він наводив приклади з історії стародавніх греків та римлян, у яких віками виховалась перевага суспільних, громадських інтересів над особистими, індивідуальними, і вони радіють навіть, коли їхня дитина кладе навіть життя своє "за друзі своя". Все воно так, а як попаде твоя дитина в пащу звіра, то все зробиш, аби вирвати!

Коли нарешті я довідався в Департаменті поліції, що Левка висилають не в Архангельську чи Олонецьку губернію, як я сподівався, а додому на два роки, то я увійшов у прийомну "предварилки" з таким радісним лицем, що всі звернули на мене увагу, а один добродій завважив:

– Що це ви сьогодні такий радісний?

На це я голосно відповів:

– Помилуйте, як не радіти? Я тепер ходжу і благословляю начальство за те, що воно надзвичайно як уміє робити приємності обивателю. Схопили тебе на вулиці, ти думаєш – ну, пропав! А дивись, начальство помняло, помняло трош-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 165

ки, а потім змилостивилось і випустило. Як тут не благословляти начальство? Дай Боже і їм, і дітям їхнім відчувати такі радощі!

Коли я, прийшовши на побачення, з радістю розказав Левкові, що все скінчилося добре, що його покарали тільки висилкою додому, він, невдячний, не тільки не зрадів, а вимовив:

– Краще було не робити ніяких заходів, нехай би вже було те, що й іншим. Що громаді, мовляв, те й бабі.

Я заспокоїв його, сказавши, що з 26 душ не його одного так легко покарано, а аж дев'ять душ, інших же висилають в Архангельську губернію на три роки.

– Ну, добре, – каже Левко, – а я вже певний був, що мене вишлють в Архангельську губернію і рішив проситись в Соловецький монастир, бо мені здається, що Яворницький не обійшовся без фантазії, коли описував могилу Калнишевського. От я склав список книжок і речей, які мені потрібні були в північний край. Ну, а коли додому, то це ще краще. Я хоч і певний був, що вишлють мене на північ, а все-таки, ходячи по камері, з надією тихенько співав собі: "Ой бре, море, бре, – сип, шинкарко, ще, єсть у мене та рідний батько – викупить мене!" Але от що мене турбує: чи не візьмуть мене в солдати, як виключеного з університету?

Пішов я знов у Департамент поліції розпитатись про це.

Там мені сказано, що хоч ліві і добивались в Думі, щоб піднадзорних брали в солдати, але "благоразумна" більшість рішила не допускати "неблагонадежного елементу" в "воєнную среду" і закон цей вже увійшов у силу.

Там же я довідався, що Левка з "предварилки" переведуть в пересильну тюрму, а відтіля повезуть прямо на двірець. Я почав доводити, щоб його пустили хоч на день скласти своє збіжжя, ліквідувати кватирю.

– Ні в якім разі, – каже чиновник.

– Змилуйтесь, – кажу, – у нього є "казьонні" (скарбові) речі, які необхідно здати в університет.

– Які ж то речі?

– Антропологічні інструменти для міряння людей.

– Ну, ви самі й поздавайте.

– Я не можу, це треба йому самому, особисто.

– Ну, добре, я напишу до градоначальника, щоб йому дозволили побути днів зо два в Петербурзі для здачі казьонних інструментів.

Через скілька день Левка справді випустили з умовою, що він через три дні виїде, взявши попереду в охранці "проходное свидѣтельство".

Всі три дні я не розлучався з Левком, а ходив скрізь за ним слідом, боячись, щоб знов який-небудь шпиг не арештував його.

Побували ми з ним на прощання в театрі у Садовського, що саме тоді грав у Петербурзі, у П. Стебницького, О. Лотоцького та у професора Ф. К. Вовка, який наставляв Левка, що треба за літо зробити по етнографії та антропології, бо він певний, що восени Левка знов пустять в університет.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 166

Побували і в Українському клубі, а після реферату зібралися в ресторані зо скілька Левкових товаришів та моїх приятелів, всього з півтора десятка душ, які зробили нам прощальні проводи.

Треба завважити, що стара українська традиція, "потяг до горілки", як каже Нечуй, далеко в більшій мірі заховалась в нашій петербурзькій колонії, ніж у київській метрополії, а через те ми, у веселій і цікавій бесіді, за "яствієм і питієм" просиділи мало не до світу.

Весь час розмова вертілася коло студентських забастовок (страйків) та коло "Ради". Більшість старих і частина молодих висловлювались, що забастовка як форма протесту вже перестарілась і ніякої користи не дає. Щодо "Ради", то виявилось, що тут зібрались все люди так або інак причетні до неї. Одні з них – постійні співробітники "Ради", інші зрідка тільки подавали до неї якісь дописи, відомості, а декотрі збирали передплатників посеред студентів.

Всі гаряче цікавились становищем газети, розпитували про все до найдрібніших подробиць. Я охоче відповідав, ілюструючи стан "Ради" листами Г. П. Шерстюка, М. І. Павловського, С. О. Єфремова про те, що діється тепер у редакції та конторі. Тільки листів Л. М. Жебуньова не зважився читати, бо в них таке страхіття понаписувано про "Раду", що люди, які не знають Л. М. Жебуньова, могли б повірити, що "Рада" от-от загине... і не від "незалежних обставин", а від байдужости, безталанности людей, що її ведуть.

В тоні Жебуньова пробував говорити про "Раду" на нашій бесіді і В. О. Піснячевський, але більшість доводила, що "Рада" ведеться зовсім непогано, а як здумати, що це перший досвід ведення української газети в Росії, коли ще не виробилось потрібного числа фахових газетярів, коли й всі умови не сприяють газеті, то навіть треба дивуватись, що "Рада" ведеться так добре. Навіть випили за здоров'я всіх редакційних робітників та співробітників.

Потім на пропозицію Піснячевського випили спеціально за здоров'я видавця і побажали йому і надалі такої ж терпеливости і упертости, з якою він, не вважаючи на "вопіющі" обставини, несе цей тяжкий хрест.

Піснячевський признався, що після одного літа, проведеного в редакції "Ради", він вирішив був зовсім зректись українства, навіть говорити по-українському перестав, але потім, коли переїхав далеко від редакції, то знов прийшов до пам'яти.

Я, сміючись, відповідав, що доля видавця одинокої української газети – справді тяжкий хрест. От, недалеко ходити, приїхав я в Петербург і сподівався від земляків запомоги в своєму особистому клопоті, а опинився тут у становищі того байкового вовка, якого лиха година загнала в село. Кинувся я, кажу, до одного земляка, щоб порадив мені – куди вдаритись, а він почав мені вичитувати, що "Рада" не надрукувала його статей. Я до другого, а цей почав докоряти, що "Рада" устами якогось безглуздого "опошнянського гончаря" спаскудила поважне Петербурзьке товариство ім. Шевченка ні за що, ні про що. Третій почав габзувати мене, що "Рада" систематично підпускає йому "гадючки"; навіть коли він відкривав Український клуб промовою, то в "Раді" промову

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 167

його розхвалили, але замість його прізвища надрукували інше. Четвертий теж найшов цілий ряд претензій до видавця "Ради" і так мало не всі. Так що я мусів покинути земляків і шукати помочі у людей, які не знають, що я видавець.

А тим часом, лазячи по петербурзьких канцеляріях і проклинаючи централістичний лад, я заприсягся, що до кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї я буду тягнути газету з останнього, відстоюючи, як каже Сенат, "устройство Малорусскаго края на автономныхъ, національно-территоріальныхъ началах".

Оце, можна сказати, єдиний раз, що я був у гурті земляків за всі п'ять тижнів, що прожив у Петербурзі.

Правда, я бував в Українському клубі, де читались по неділях реферати на всякі теми. Реферати ті малоцікаві, бо складають їх молоді хлопці-студенти. Видимо, нецікаві вони студентам, бо слухачів кожен раз збиралося дуже мало. Перше, кажуть, їх збиралося далеко більше, а коли почались студентські розрухи, молодь гаряче захопилася політикою, то кому цікаво слухати реферата, наприклад, на таку тему: "Форми надмогильних хрестів на кладовищах на Україні" або "Про малюнки та візерунки на обкладинках поминальних книжечок, що приносяться селянами на панахиди".

З старими я теж мало бачився. В клуб вони майже не ходять, і за цих п'ять тижнів я й жадного з них не бачив там. Побачив їх усіх разом тільки в Казанському соборі на Шевченківській панахиді та в Академії мистецтв і наук на святкуванні 50-ліття смерти Тараса Григоровича. Всі вони прибиті тепер конфіскатою "Кобзаря" і тим судовим процесом, що має бути за видання і розповсюджування його. Під гнітом цього вони не живуть, а тільки сновигають, як восени мухи. Я, сміючись, заспокоював декого з них, кажучи, що коли посадять їх у кріпость, а потім повигонять з посад, то в "Раді" для них раз у раз найдеться місце відділоводів рублів на 30 на місяць.

Але, напевне, справа з "Кобзарем" обмежиться тільки конфіскатою, а до відсидки діло не дійде, бо перше видання "Кобзаря" дозволила цензура ще в 1905 році на прохання сенатора Марковича, який, напевне, не читав "Кобзаря", бо інакше не рішився б за нього клопотатись. Та взагалі, окрім селян, ніхто, мабуть, у нас з несвідомої публіки не читає "Кобзаря", бо чим же інакшим з'ясувати собі, що вийшло три видання книжки, в якій є такі місця про "особ" (царів), що аж страх бере. П'ять років безборонно ширився "Кобзар" у десятках тисяч екземплярів і адміністрація думала, що там, крім "Думи мої..." та "Кохайтеся, чорнобриві", нічого крамольного нема, аж поки не розтлумачив "землячок" М. Ф. Лободовський, знаменитий перекладчик "Тараса Бульби", що на старість вже зовсім з глузду зсунувся.

Він обурився на уміщену в "Кобзарі" поему "Марія", почав доводити, що це не Шевченкова поема, а підроблена, і для доказу сам підробив і видав "Марію" начебто написану Шевченком. Коли його висміяли і вилаяли за фальсифікацію, то він, ображений, звернув увагу Харківського архієрея на блюзнірську поему "Марія", надруковану в "Кобзарі". Архієрей зараз написав у Синод і попрохав харківського губернатора, щоб той, з свого боку, довів до відома Столипіна

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 168

про "возмутительныя" місця в "Кобзарі". В результаті "Кобзаря" сконфісковано, а проти видавців – Товариства ім. Шевченка* та Видавничого ведеться судова розправа.

Петербурзькі земляки бояться, щоб за це не позакривали тих товариств. Тепер усе можливе. Коли Столипін не посоромився закрити на три дні Думу та Державну раду, аби провести куріяльне земство на Правобережжі, то хіба він зупиниться перед товариствами, які своєю культурною працею "угрожают сбщественному порядку и безопасности".

18 березня

Потроху починаю входити в курс київських справ.

Після того, як київські українці відмовилися через причіпки адміністрації святкувати 50-ліття смерти Шевченка, а Петербург та Москва гучно відсвяткували цей великий день, то місцева адміністрація наче засоромилась і не чіпляється до українців; не сиплються ні штрафи, ні конфіскати, як це було перед днем 50-тих роковин смерти Тараса Григоровича.

Тоді сконфіскували цілий ряд найневиннішх видань, зв'язаних з іменем Шевченка, з яких потім суд познімав конфіскати і тим трохи вгамував цензуру.

А тим часом "разъясненіе" Сената ясно говорить, що адміністрація вважає всяку культурну українську роботу "угрожающею общественному порядку" і буде з нею боротись.

* Т-во підмоги студентам, рожденим на півдні Росії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 169

Побачимо.

Поки "Рада" мала небагато передплатників і дихала на ладан, на неї не звертали уваги, а тепер, коли число передплатників подвоїлось і вона не думає вмирати своєю смертю, може, адміністрація схоче вжити способів, щоб вона не жила довго.

Все можливе!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 170

20 березня

За тих півтора місяця, що просидів я у Петербурзі, в редакції виробилась якась неприємна атмосфера.

Ще в Петербург писав мені Г. П. Шерстюк, керуючий конторою, що редакційна братія незадоволена Павловським за те, що той, бажаючи більше заробити, заповнює часами майже всю газету своїми перекладами російських статей, фейлетонів та відділом "З газет та журналів", що веде сам. Я відповів йому, що статті В. Жаботинського* я сам просив Павловського друкувати в "Раді", хоч вони й довгі, бо вони мають для нас велике значіння: в тих статтях Жаботинський талановито обороняє проти Струве** народню мову в школі. Інші перекладні речі, що за цей час Павловський надрукував у "Раді", теж дуже цікаві, у всякім разі далеко цікавіші за оригінальні писання наших доморослих публіцистів. Ця моя відповідь, очевидно, неприємно вразила редакційну братію, бо Шерстюк каже мені, що обов'язково треба найти замість М. І. Павловського авторитетнішого редактора, бо редакційна братія ставиться до нього майже вороже і незадоволена, що я так уперто його обороняю.

Л. М. Жебуньов, з властивим йому запалом і здатністю прибільшувати все, писав мені в Петербург, що обов'язково треба змінити редактора, бо Павловський розжене співробітників і погубить газету. Само собою, що на слова Жебуньова нічого було б звертати увагу, але біда в тім, що він усім з запалом оповідає й пише, що Павловський такий нікчемній редактор, що от-от доведе газету до загибелі, і таким робом сам Жебуньов підриває становище газети, про яку щиро дбає.

Я заспокоюю його, кажучи, що Павловський вже 6-й рік редагує газету і число співробітників не зменшується, а навпаки, збільшується: тепер ми маємо вже 3500 передплатників, а торік було всього 1800. Хоч Павловський не ідеальний редактор, хоч він має багато мінусів як редактор, але має багато й плюсів, а головне те, що ліпшого редактора ми не знайдемо.

Я знаю, що він малорухливий, мало має ініціативи, але чоловік розсудливий, спокійний, надзвичайно роботящий, дуже добре знає українську мову і щиро відданий справі. Але Жебуньов з пасією доводить, що він ні до чого не здатний.

Взагалі, коли Жебуньову хтось спротивіє, то він не бачить у тій людині жадних плюсів і навпаки – коли людина йому подобається, то він у ній не бачить ніяких мінусів. І характеристично, що у нього це трапляється періодично з тою ж самою людиною – то він її лає без міри, то через якийсь час без міри вихваляє. Тепер йому спротивів Павловський і він і мені, і всім доводить, що треба шукати другого редактора, а не то загине газета.

Я прошу, щоб він сказав – хто може заступити Павловського?

Спочатку він називав П. І. Чижевського. Я згоджуюсь, що П. І. Чижевський далеко освіченіший, рухливіший за Павловського, але він зовсім не знає

* Відомого сіоніста.

** Відомий централіст-українофоб.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 171

української мови. Та й сам Чижевський, коли Жебуньов йому якось сказав про це, відповів, що від української газети читач вимагає перш усього чистої української мови, а він її зовсім не знає.

Я, кажу Жебуньову, знаю двох людей, які були б кращими редакторами за Павловського: С. О. Єфремов та Ф. П. Матушевський, але обидва вони не підуть.

С. О. Єфремов сам признається, що він ніяк не розуміє меж цензурних, а через те газету під його керуванням раз у раз будуть штрафувати і можуть зовсім закрити. Окрім того, він дуже любить полеміку, а через те посварить газету з багатьма українцями. І це справедливо. Найбільше нас штрафують і позивають за статті С. Єфремова, а через його полемічний запал у нас з ним часто виходять непорозуміння.

Ф. П. Матушевський був би найкращим редактором, але він зовсім хворий і навряд чи згодиться, бо редактування "Громадської Думки", а потім "Ради" в 1906 році далося йому взнаки.

Правда, тепер у нас, слава Богу, нема "парламенту", тепер, як треба щось рішати, то я збираю тільки "сеньйорен-конвент" з редактора, секретаря та керуючого конторою, а через те у нас тепер рай у порівнянні з 1906 роком, коли на нараду збирались усі співробітники і мало не кожен раз так сварились, що аж боязно було, що через сварки закриється газета.

Жебуньов не хотів би, щоб Єфремов був за редактора, бо тоді, на його думку, газета придбає багато ворогів та ще таких пасіонних, як С. П. Шелухин, В. Шемет, М. Міхновський, X. Алчевська та інші. Він гаряче обстоює за Ф. П. Матушевського і збирається умовляти його, щоб він згодився, а я запевняю, що він не піде, бо жінка його, Віра Олександрівна, як лікарка, певна, що тоді він підірве своє здоров'я навіки і швидко піде слідом за В. М. Доманицьким.

21 березня

М. С. Грушевський, довідавшися, що Павловським незадоволені в "Раді", закликав його до себе і почав умовляти його перейти на керуючого редакцією "Літературно– Наукового Вісника".

Діло в тім, що в "Ділі" галичани руками українців Хоткевича, І. Липи та С. Шелухина почали цькувати "Літературно-Науковий Вісник".

Правда, М. С. Грушевський відвернув своєю вдачею багато талановитих людей, як-от С. О. Єфремова, Ф. П. Матушевського, що могли б помагати йому редактувати "Літературно-Науковий Вісник", а сам він зовсім не має змоги віддавати багато часу цьому виданню, бо на руках у нього сила роботи, а через те "Літературно-Науковий Вісник" за останні роки почав занепадати, що й дало привід нападати на слабкі сторони "Літературно-Наукового Вісника" та на його керманича.

В нападах цих є дещо справедливе, але багато дрібного, особистого, а тим часом образливого для М. Грушевського і шкідливого для репутації журналу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 172

О. Лотоцький виступив на сторінках "Ради" в оборону "ЛНВісника" і М. Грушевського, але стаття його написана холодно, коротко, а окрім того, в ній сказано, що "ЛНВісник" справді має багато хиб, але про них треба писати серйозно, спокійно, а не в такім особистім тоні, як це зробили Хоткевич та Липа. Стаття ця не задовольнила, очевидно, М. Грушевського, а ворогів його обурила, бо С. Шелухин вилаяв у "Ділі" Лотоцького за оборону "ЛНВісника".

В результаті М. Грушевський побачив, що до редактування "ЛНВісника" треба поставитися пильніше і ото почав умовляти М. І. Павловського, щоб він узявся помагати йому вести "ЛНВісник".

Та зробив він це не досить зручно, бо сказав Павловському, ніби я їздив до Петербурга шукати редактора... Не знаю, може, йому брат його, Олександр Сергійович, писав з Петербурга, що я пропонував П. Я. Стебницькому взяти на себе редактування "Ради". Але я казав це Петрові Януарійовичу сміючись. Він журиться, що за видання "Кобзаря" його посадять у тюрму і виженуть з посади, а я його потішав тим, що тоді він зможе бути редактором "Ради". Хоч платні він буде відбирати тільки сто рублів, себто вп'ятеро менше, як тепер, але в Києві і життя дешевше коштує, і клімат кращий, як у Петербурзі, а це теж коштує грошей.

Коли почув про це Жебуньов, то зрадів, що Павловський піде з "Ради" і що тоді я запрошу другого редактора.

Але кого?

Павловський сказав мені, що він відповів Грушевському, що не вірить, щоб я шукав редактора, не повідомивши його про це, і що він так зріднився з "Радою", що йому тяжко буде покинути її...

Я відповів М. І. Павловському, що крім С. Єфремова та Матушевського, я не знаю людей, які могли б заступити його, але вони не підуть, а через те я не хотів би, щоб він покинув "Раду"; тільки треба якось налагодити відносини з співробітниками.

Перш за все краще йому зовсім не вести ніякого відділу і не робити ніяких перекладів, щоб не давати приводу редакційній братії запідозрювати його в бажанні заробити більше грошей, а що він через те менше буде заробляти, то я йому додам ще 25 руб. на місяць; досі він діставав 75 руб. платні і заробляв перекладами рублів 30, а тепер діставатиме 100 на місяць і, крім редактування, нічого не робитиме в газеті. На тім і погодились.

Пропозиція Грушевського, очевидно, підняла фонди Павловського, і в редакції наче ущухли всякі ремствування проти нього.

Не знаю, що буде казати Жебуньов, як приїде з Кам'янця, куди він поїхав на Великдень.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 173

8 квітня

Шостого вночі арештували нашого відповідального редактора, студента В. А. Малевича, на кватирі у редактора "Літературно-Наукового Вісника" С. Веселовського; там же арештовано ще зо скілька студентів і курсисток. Газети оповістили, що арештовано есдецьку конференцію, але це помилка, бо багато арештованих студентів завідомо не есдеки.

Вчора на вулиці арештували і нашого секретаря Л. Пахаревського, що цими днями скінчив університет, але сьогодні випустили, бо він справді, крім редакції, ніде не бував. Допитували його за лист, адресований у редакцію "Ради" на ім'я якогось арештованого студента, але виявилось, що Пахаревський нічого спільного не має з тим студентом і змісту листа не знав.

В редакції у нас потрусили столи Галевича та редактора, але "явно злочинного" нічого не витрусили.

Насилу знайшли ми нового відповідального редактора – сина Любови Олександрівни Яновської [Яновський В. В.], що згодився підписувати газету, і я подав про це губернаторові заяву.

Ніхто не хоче бути номінальним редактором, бо боязно, що позиватимуть, а то й посадять за якусь статтю, якої він і змісту не знає.

10 квітня

З пам'ятником Шевченку виходить щось неподобне!

Журі другого конкурсу дало премію в тисячу рублів за проект Балавенського, але проект цей такий нікчемний, що проти нього повстають одноголосно мало не всі, тільки "ЛНВісник" його вихваляє.

Знов з місцем вийшла колотня: на визначенім Думою місці, на Михайловській площі, націоналісти надумали поставити пам'ятник св. Ользі і вжили всіх заходів, щоб адміністрація зробила пресію на Думу, в результаті тепер Шевченкові відвели місце на Караваєвськім пляцику.

Ми, порадившись, рішили агітувати, щоб комітет відкинув проект Балавенського і визначив третій конкурс, зазначивши умову, щоб Шевченко був у національній одежі.

Щодо місця, то ми напосідаємось, щоб пам'ятник поставити коло Золотих воріт або на Бібіковському бульварі, навскоси проти пам'ятника Миколаю І, чи проти Критого ринку.

Вісімнадцятого збирається комітет, а до того часу ми пустимо передову в "Раді", написану С. Єфремовим, в якій висловлюємося проти проекту Балавенського і проти місця на Караваєвській.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 174

18 квітня

Тільки що вернувся я з зібрання Шевченківського комітету, страшенно обурений на земляків. Здається ж, умовились і постановили одноголосно держатися вироблених на нараді умов, а як довелося голосувати в комітеті, то самі ж пішли одні проти одних.

В результаті постановлено згодитися на місце на Караваєвському пляцику, хоч проти цього місця протестує все громадянство і Полтавське земство, кажучи, що воно лежить "в чертє осєдлості", тобто в жидівському гетто.

Тільки один пункт з умовлених пройшов – відкинуто проект Балавенського і вирішено визначити новий конкурс, але не зроблено умови, щоб Шевченко був обов'язково в національному вбранні.

А це означає, що знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом – лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі.

Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен звертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням, шапкою і кожухом, в якім Шевченко сам любив фотографуватись і в яких уже звик бачити його народ. Видно, Шевченко сам надавав значіння своєму національному убранню, бо навіть на групі, де всі фотографовані без пальт* і без шапок, він сидить в кожусі і в шапці.

10 червня

Л. М. Жебуньов таки добився свого. Зняв проти М. І. Павловського таку агітацію, що той нарешті мені рішучо сказав, щоб я на його місце шукав редактора.

Всяку дрібницю, всяку помилку або недогляд Павловського Жебуньов роздуває перед усіма, хто тільки цікавиться справою "Ради"; пише про це людям по інших містах, і люди під впливом цих повсякчасних скарг на Павловського справді думають, що він доведе газету до загибелі.

Нарешті, становище Павловського справді стало тяжким: здається, я один у редакції щиро відстоюю його, так що Жебуньов якось висловився, що я видаю "Раду" для Павловського!

Під впливом такого загального незадоволення Павловським я мусів згодитися на те, щоб він покинув редактування "Ради", але з умовою, коли Ф. П. Матушевський його заступить. Павловський згодився сам умовляти Матушевського, щоб той узявся за редактування "Ради" і справді говорив з ним і з жінкою його Вірою Олександрівною. Коли я сказав про це Жебуньову, то він поспішив побачитися з Матушевським і умовити його, щоб той не відмовлявся.

* Плащів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 175

Матушевський, довідавшися, що "Рада" лишиться без редактора, згодився взяти часово на себе редактування. На довший час він не обіцяє, бо 100 руб. платні не можуть його задовольнити і він мусить шукати посаду, яка б давала йому 150-200 руб. в місяць.

Жебуньов радіє, бо певний, що Матушевський іншої посади не знайде і буде редактувати "Раду", навіть обіцяв своїх 25 руб. в місяць доплачувати Матушевському, щоб він діставав по 125 руб. і не шукав іншої посади.

Не знаю, як воно буде. Боязно, щоб колись не зостатися зовсім без редактора. Павловський піде у "Літературно-Науковий Вісник" або найде іншу посаду, а Ф. П. Матушевський поредактує з місяць, і в нього почнуться рефлекси, як завжди.

Коли після редактування "Ради" в 1907 році він вступив на службу у Страхове (асекураційне) товариство, то спочатку був дуже задоволений, а потім почалися рефлекси і він почав мучитися й скаржитись: хіба на те він у зрілих літах, вже титулярним, чи надворним совітником (російські урядові ранги в цивільній службі), вступив до університету і скінчив його, щоб тепер, як якийсь жидок-агент, їздити в страхових справах, тобто робити зовсім не інтелігентську роботу.

Нарешті покинув цю посаду і записався помічником повіреного (адвоката). Він оселився тоді у мене і мріяв, що зробить собі ім'я в адвокатурі, матиме добру практику, тоді жінка його, Віра Олександрівна, покине службу земського лікаря в Боярці і переїде до Києва, бо й дітей незабаром треба вчити в гімназії, і таки тяжко Вірі Олександрівні їздити по своєму участку і в дощ та в хугу, і вдень і вночі.

Та швидко знов почалися рефлекси. Патрон лишав кращі справи собі, а Федорові Павловичу давав дрібні і непевні.

Часто бувало приходить Федір Павлович радісний і хвалиться, що приніс з собою "діло". Сидить, читає; нарешті, його бере сумнів, що це "діло" непевне. Розказує мені його зміст, питає моєї думки. Другого дня встає якийсь нервовий, каже, що допізна читав діло, до світа не спав – все думав і нарешті прийшов до ясного переконання, що позов несправедливий, що він не має морального права братися за таку нечисту справу, потурати якимсь шахраям. Нарешті з обуренням відмовляє своєму клієнтові...

І так за всю зиму він не взявся ні за жадне "діло" і нарешті так розхворівся, що ледве на ногах ходив і мусів виїхати в Сухум до санаторії.

Тепер він уже підправився трохи і знов рветься до роботи, але, на жаль, "Рада" не може дати йому такої платні, щоб його задовольнила, і в нього, напевне, знов будуть рефлекси.

Він буде мучитися тим, що число передплатників не побільшується, буде сердитися на себе, що згодився на редактування, коли він нездатний зробити газети цікавою, буде сердитися на тих, що умовили його взяти цю посаду і т. д. Почне мучити себе і всіх, що працюють з ним...

Тим часом побачимо – якось воно буде!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 176

Може, якось перебудемо цю зиму, а на весну А. В. Ніковський скінчить державні іспити, попрактикується трохи в редакції на відділах, а потім зможе бути й редактором, якщо в нього не проявиться якихсь неможливих рис.

Досі ми всі знаємо його за освіченого, кебетливого і акуратного газетного робітника, за дуже симпатичну, солідну людину. Правда, ми його знаємо здалеку, а може, в товаристві у нього проявляться такі риси характеру, з якими не можна бути редактором.

Як поживем, то теж побачим!

Перечитав я всі 26 оповідань, присланих на конкурс, оголошений "Радою". Половина з них зовсім нездатні до друку. Вісім таких, що не варті премій, але можуть бути надруковані, особливо під літній час, коли у нас буває мало матеріалу. П'ятеро путящих, але не знаю, як між ними розподілити премії. Коли нікому не дати першої премії, то будуть нарікати, що пожаліли грошей.

Ми з Жебуньовим думаємо з'єднати першу і другу премію й поділити між двома оповіданнями. Обидва згоджуємось, що половину з'єднаних премій треба видати авторові "Вентиляції". Це оповідання варте було б і першої премії, але воно мало гумористичне, а так взагалі твір талановитий і мистецький.

Другу половину я раджу видати авторові "Справжніх людей" і третю премію – авторові "Про зуби", а Жебуньов, згоджуючися зо мною щодо третьої премії, другу половину з'єднаних премій хоче дати авторові "Слухайся свого серця". Приїде третій член журі – С. О. Єфремов, то й вирішить своїм голосом.

Цікаво знати, чи вгадаю я, хто автори цих найкращих оповідань. "Вентиляцію", на мою думку, написав Васильченко, "Справжні люди", напевне, написав Черкасенко, а "Про зуби" – Гр. Коваленко. В кожного з письменників своя вдача, манера писати, по якій можна пізнати автора, але можна й помилитись!*

С. О. Єфремов поїхав у Петербург випускати свою "Історію української літератури". Він сам і ті, що знають його працю, кажуть, що її, напевне, сконфіскують, та може, й автора засадять.

Скільки разів казав я Сергієві Олександровичу, щоб він уявив собі, що пише не в 1911 році, а в 1901-му і щоб писав відповідно до тодішніх умов. Але С. О. Єфремов не знав межі між цензурним і нецензурним, йому все здається цензурним.

А шкода, коли сконфіскують цю працю. Така історія літератури мала б великий інтерес, бо досі ми мусимо користуватись Петровим [напевно мова йде про "Нариси історії української літератури XVII і XVIII ст." Петрова Миколи Івановича - Т.Б.]. Може, її врятує дорога ціна, бо до книжок дорожчих, як два рублі, не так чіпляються, бо вони не так широко розходяться, як дешеві.

Коли б швидше С. О. Єфремов випускав свою книжку та вертався до Києва, щоб рішити справу з преміями за гумористичні оповідання, бо я маю виїздити в Кисловодськ, куди мене виряджають лікарі, а Жебуньов виїздить в санаторію Лямана коло Дрездена.

* Щодо "Вентиляції", то я не вгадав: її написав С. Пригара (Голобородько).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 177

15 червня

Не знаю, як буде літом з "Радою". М. І. Павловський хоче відпочити і просить на місяць відпустку.

Г. П. Шерстюка, керуючого конторою, лікарі посилають на лиман принаймні місяців на півтора.

Замість Павловського згодився бути Д. І. Дорошенко, людина в редагуванні досвідчена і надійна, отже, з цього боку можна бути спокійним за газету.

А от Шерстюка ніким заступити! Замість себе він лишає свою жінку, але боязно, що вона не зуміє додержати заведеного ладу і може наробити помилок, які поведуть коли не до втрат, то до зменшення прибутків. Але нічого не поробиш, бо все одно замість Шерстюка не знайдеш відповідної людини, та ще й часово. Шерстюк – надзвичайно корисна, цілком віддана справі газети людина; він усіма силами дбає, щоб поменшити видатки на видання і побільшити прибутки і багато вже зробив у цьому напрямі.

В подяку за це я йому асигнував 300 рублів на лікування на лимані; коли б тільки домоглося, бо він якийсь золотушний, трухлявий, хоч на вигляд дуже здоровий і надзвичайно працьовитий чоловік.

10 жовтня, с. Перешори

Після поради з лікарям вирішив я поїхати в Кисловодськ, щоб підправити трохи своє серце, яке вже починає давати про себе знати.

Спочатку думав я поїхати з книгарем В. П. Степаненком, якого лікарі посилають у П'ятигорськ, в надії, що він там ж трохи затримає свій табес, але випало так, що мені треба було заїхати на якийсь час у Перешори. Степаненкові я знайшов попутника, лікаря А. М. Варавку, а сам з Перешор поїхав в Одесу, щоб їхати морем до Новоросійська, а звідти вже залізницею в Кисловодськ.

В Одесі у Ф. Г. Шульги стрівся я з професором Жіночих курсів І. М. Бондаренком, який не знав, куди йому подітися з нудьги. З жінкою він розійшовся, на професуру в університет не пустила адміністрація, і він так занепав духом, що ходив мов п'яний.

Почали ми з Шульгою умовляти його, щоб їхав зо мною подорожувати; він і не перечив і не згоджувався, а все питав: "Так невже ж їхати?" Жінка Шульги, сама родом з Кавказу, почала вихваляти свою країну і порадила їхати морем до Батума, а відтіля залізницею до Тифліса, а там кіньми через гори по Воєнно-Грузинській дорозі до Владикавказа, а звідтіля вже залізницею в Кисловодськ.

Я охоче згодився, а Бондаренкові наче однаково було – чи їхати, чи зоставитися в Одесі. Справу вирішив Шульга, спитавши Бондаренка – чи є у нього гроші, і коли той відповів, що є, то Шульга поліз до нього в кишеню, вийняв гроші і післав по білет на пароплав; здавалося, Бондаренко наче повеселішав, коли за нього вирішили інші.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 178

Але дорогою напав на нього знову сум. Хоч їхав він морем уперше, але море його не загойдувало, фізично він почував себе добре, але сидів наче прибитий. Пробував я його розважати, просив вдивлятися в кримські та кавказькі краєвиди і описати цю подорож для "Ради", як він описав свою подорож по Дніпру. Він почав робити замітки в записній книжці, але, очевидно, його це мало цікавило, бо він все пробував скаржитися мені на свою долю, розповідав своє життя з жінкою, що вона його проміняла на іншого. Я намагався відвернути його від цього напряму думок, починав розмову на громадські теми, але він, як сам признався, зневірився у всьому.

Коли ми доїхали до Ялти, то Бондаренко раптом вирішив, що далі не поїде, що нема рації отак без діла їздити. Я умовив його поїхати зо мною з Ялти в Алупку, бо я маю заїхати на свою садибу.

Переночували ми у мого давнього приятеля І. М. Присецького, в розмові з яким Бондаренко трохи оживився, але вночі, видно, мало спав або й зовсім не спав, бо вранці був наче гірший, як звечора. Присецький умовляв нас ще погостювати у нього, бо йому самому нудно без людей, але Бондаренко намагався швидше їхати.

Коли ми розмовляли втрьох, то мені й в голову не спадало, що незабаром обох їх не буде на світі. Хоч, дивлячися на хворого Присецького, я наче передчував, що він недовго проживе, бо гаряче умовляв його написати свої спогади, особливо з тих часів, як він в 1883-4 році їздив з покійним В. Г. Мальованим до М. П. Драгоманова в Женеву виробляти програму Українського федералістичного товариства, результатом чого з'явилася відома брошура Драгоманова "Вільна Спілка". Присецький обіцяв заходитися коло своїх мемуарів, коли трохи піддужає, але не судилось... Почалося в Ялті "народное бѣдствіе"*, Присецького, як "неблагонадійного", почали виселяти з його власної вілли, хворе серце не витримало того хвилювання і він помер!

А Бондаренко, приїхавши до Батума, не схотів їхати далі і вернувся в Одесу. Звідтіля поїхав побачитися з дітьми, а на повороті в Одесу, на ст. Карпово, ліг на шини і поїзд відрізав йому голову.

Яка шкода і велика! Людина ще молода, освічена, розумна, свідомий українець, але в житті як дитина – без няньки не міг прожити: покинула нянька, і він загинув.

В Кисловодську пробув я зо два тижні і так занудився, що зрадів листу управителя, який мене кликав у Перешори на молотьбу.

По дорозі заїхав я на скільки день до Києва.

М. І. Павловський подавав прохання скрізь, де тільки була відповідна посада, але безрезультатно. Одна лишились надія на Храневича, який обіцяв йому посаду в дрібному кредиті, але чи здобуде Павловський свідоцтво "благонадійності"? Тепер без цього свідоцтва ні на службу, ні в школу, нікуди не можна й поткнутись, а тим часом навряд чи київська адміністрація видасть йо-

* З приводу приїзду туди царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 179

му "благонадежність", бо Павловський, хоч і "не замѣчен ни в чем предосудительном", але двічі сидів у тюрмі за літературні справи: відсиджував, яко редактор, за чужі гріхи, обидва рази за статті С. О. Єфремова.

А Жебуньов репетує, що Павловський і досі редактує "Раду" і запевняє, що він навіть і не хоче кидати редакції, бо це для нього синекура.

Шкода мені бідного Мефодія Івановича. Завзялися на нього всі. У редактора раз у раз багато ворогів і зависників. Багатьом він не догодив, забракувавши або скоротивши їхнє писання, або не пустив у друк того ж дня. Багато письменників, що дістають за свою літературну працю копійки, завидують, що М. Павловський бере по сто рублів на місяць. Інші ремствують на нього, що газета нецікава, а через те й мало розповсюджена. Нарікають і на мене, що я обороняю М. Павловського, бо він "удобный" (вигідний) для мене редактор.

Але я певен, що нехай буде геніальний редактор, а газета все-таки при сучасних обставинах не пошириться значно.

Поки не зміцніє в Росії конституція, поки не настане законність, доти газета наша не може поширитись.

Як вона буде ширитись, коли урядник* відбирає навіть від священика підписку, що той не буде передплачувати української газети?! Здається, далі вже не може йти "произвол" (самоволя).

Досі ми знали, що на пошті у волості нищать газету; не допускають її до передплатника, доносять на передплатників їхньому начальству, трусять їх, не дають спокою, залякуючи за те, що виписують українську газету. А це вже й підписки відбирають!

А низькоока публіка винує редактора, а мене за те, що я буцімбито не хочу розлучитися з М. І. Павловським. Але не можу ж я взяти нового редактора, поки М. І. Павловський не знайде собі посади!

Якби я був певний, що за редактування Ф. П. Матушевського газета значно покращає і пошириться, то я давно запросив би його, а Павловському платив би по 50 руб. на місяць протягом півроку, як ми з ним колись умовились, поки він найде собі службу. Але я добре знаю, що від зміни редактора не зміниться тираж газети з причин, про які я вже не раз казав. Та й даремне таки Жебуньов і К° нападають на М. І. Павловського, бо за редактування Ф. П. Матушевського в 1906 році газета велася не краще, як тепер, а навіть гірше, бо тоді ні в кого ще не було досвіду, це діло тоді було для нас усіх нове. Правда, у Павловського менше ініціативи і освіти, як у Ф. П. Матушевського, і він у перший рік існування газети, певне, не зумів би повести її так, як повів Ф. П. Матушевський, а по готовому, вже виробленому шаблону він редактував її протягом п'яти років зовсім не кепсько.

А може, мені це так лише здається, бо за п'ять років я звик до М. І. Павловського, та ще й до того за весь цей час у нас з ним ніяких гострих непорозумінь не бувало, бо він людина вдачі спокійної, розсудливої.

* Поліційний унтер-офіцер.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 180

Як-не-як, а шкода мені Мефодія Івановича, але мушу рахуватися з громадським голосом, хоч певний, що його в великій мірі фальшує Жебуньов: тобто громадянство не так винує Павловського, як це здається Жебуньову, особисто упередженому проти Павловського.

* * *

В Перешорах я вмить забув за всі редакційні і взагалі київські справи і з головою пірнув у господарські інтереси.

Не знаю, чи я вже втомився від того громадського заколоту, чи просто на старість тягне до тієї обстановки, в якій проминула молодість моя, але мене все більше й більше тягне в село до господарства.

Левко дивувався, що я можу цілі години проводити на кошарі, сидячи посеред овець і розмовляючи з напівдикими чабанами.

Левко з професором Ф. К. Вовком розкопували в Перешорах могили, знайшли десятків півтора передісторичних кістяків, а при них зо скілька горщичків, виліплених примітивно руками. І Левко так захоплюється цим копанням, що з досвітку до смеркання риється з робочими в могилах, а мені дивується, що я можу захоплюватись господарством. Кому – що!

З Левка зняли гласний* догляд поліції і дозволили виїздити з Кононівки, от він і приїхав у Перешори копати могили, а тепер поїхав у Петербург клопотатись, щоб прийняли на університет. Рветься хлопець вчитись, хоче піти по ученій дорозі, а нерозсудливе начальство слухає охранки, яка склала собі про нього думку, як про соціаліста-революціонера. Біда та й годі!

Скінчивши молотьбу, я мав у кінці серпня їхати в Київ, але вирішив не їхати, поки не скінчаться урочистості освячення пам'ятника Олександрові II-му, бо охранка вважає мене за неблагонадійного, то вона й мене може посадити на той час, як Левка посадила під час полтавських святкувань.

Тепер, після того, як охранник (Багров) убив у Києві Столипіна, може, хоч перейменують цю славну інституцію, бо виявилось, що вона складається з експропріаторів, злодіїв та душогубів. Самі вони й експропріації організують, і бомби роблять, і людей убивають, і все для того, щоб виправдати своє існування, щоб довести, що "крамола" живе і що їм потрібні великі суми грошей в безконтрольне розпорядження для боротьби з революцією.

Господи, чого тільки тепер не пишеться про охранку в "Новом Времени", в "Гражданині" кн. Мещерського, а поки охранник не вбив Столипіна, то всі мовчали. Незабаром почнеться сесія Державної Думи, всі партії вносять "запрос" (інтерпеляцію) про охранку. Ото наговорять!

А охранка останеться така, як і була – хіба, може, перейменують та декого з урядовців змінять в надії, що вже ці будуть певніше "охранять".

* Явний.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 181

20 жовтня, Київ

Страшенно мені не хотілося виїздити з Перешор. Погода гарна, тепла, а в Херсонщині в теплу вогку осінь – рано весною дуже гарно. Але треба було покидати овечок, саджання лісу і їхати в Київ.

Левка не прийняли до університету, незважаючи ні на які заходи впливових осіб, бо охранка вважає його одним з організаторів студентської забастовки і тепер його тягнуть до війська. Я певний того, що його не приймуть на службу через прострелену руку, а все-таки треба бігати, клопотатись.

Крім того, Жебуньов репетує, що я "благодушествую" собі на хуторі, а тут треба радитися про долю "Ради" на той рік.

Громади, хоч і обіцяють підпомогти грішми, як підсобили цього року, але на це мало надії. На цей рік обіцяли зібрати 4 тисячі рублів, а дали тільки коло 3 тисяч, а на той рік, дай Боже, щоб зібрали хоч з тисячу рублів. Треба напосідать, щоб громадянство агітувало за поширення передплати, бо без нагадування, без агітації число передплатників понизиться.

Весною цього року завдяки агітації ми мали передплатників більше трьох з половиною тисяч, та літом ця цифра понизилась до двох тисяч, а тепер ледве дійшла до трьох тисяч. Коли не вживати ніяких заходів, то й в тім році матимемо не більше трьох тисяч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 182

А тут ще клопіт з завідуючим конторою Г. П. Шерстюком. З Євпаторії приїхав, здавалося, здоровий, але згодом почала боліти у нього рука. Лікарі спочатку рішили, що це у нього невралгія, потім малярія, потім тифоїд, нарешті виявилось, що у нього туберкульоз в кістці. Довелося робити операцію. Після операції йому значно покращало і думалось, що він скоро встане, а оце йому знов погіршало. От нещастя чоловікові!

29 жовтня

Несподівано, 24 жовтня, Г. П. Шерстюк помер. Просто не віриться! Так і ввижається він за столом в конторі, заклопотаний якимсь новим планом для збільшення прибутків або зменшення видатків "Ради".

Це така втрата, що й висловити важко!

Чисто якась кара Господня на нас. Тут і так мало людей, щирих працівників, і на тобі – ще й ті передчасно сходять у могилу. Не знаю, що тепер буде з "Світлом" та "Українським Учителем", бо Шерстюк там був не тільки душею справи, а можна сказати, одиноким робітником, на якому лежали всі справи.

Просто сум бере, не можу з думками зібратись і слів не найду!

Але живий – живе й гадає: треба шукати керівника конторою; треба запитати П. Д. Понятенка, який колись керував конторою.

10 листопада

Вчора, проїздом з Чернігова за кордон, був М. М. Коцюбинський.

В. М. Леонтович ще торік водив Михайла Михайловича по лікарях і всі визнали, що він хорий на грудну жабу і йому зовсім не можна жити в холодному кліматі. Щоб підправити його, наше Товариство підмоги літературі, науці і штуці видало Коцюбинському 500 рублів на подорож за кордон, щоб він там підправив своє здоров'я. Він справді приїхав бадьорий, набрався на Капрі сил, і думалось, що він уже підкріпився надовго, але в Чернігові, за роботою в земстві, знов підупав на здоров'ї.

В. М. Леонтович, що раз у раз з захопленням ставиться до Коцюбинського, почав клопотатись, щоб знайти йому посаду в якійсь теплій країні – в Криму або десь за кордоном у консульстві, але нічого з його заходів не вийшло. Певне, брат його, член Державної ради, не схотів клопотатись за якогось "мазепинця". Тоді В. М. Леонтович заходився коло В. Ф. Симиренка і умовив його видавати Коцюбинському по тисячі рублів щороку, аби він покинув службу і жив собі десь у теплім краю. В. Ф. Симиренко згодився та В. М. Леонтович від себе даватиме щороку по 500 рублів. А наше Товариство з свого боку зафіксувало ту асигновку в 500 рублів, що давало Коцюбинському вже скілька років. Таким робом, він матиме тепер до смерти пенсію в 2000 рублів від імені Товариства підмоги літературі, науці і штуці.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 183

Коли я сповістив про це Коцюбинського, то дістав від його листа, який списую дослівно:

"Ваша звістка так оглушила мене, що я ще й досі не можу прийти до себе. Сталося щось таке дивне, як казка, як сон. Я весь переповнений тільки одним: я зможу працювати, всі сили душі віддати тій праці, для якої тільки і жив, робити не прихапцем, з вічним незадоволенням і соромом за роботу, а так, як слід, серйозно. Два дні блукав я, як у сні, безсилий щось думать і щось робить, нездатний навіть на те, щоб Вам відписати. І от тепер тільки отямився трохи. Замість подяки словами, на що я зараз сил не здобуду, міцно цілую Вас, дорогий, за радісну звістку.

Щоб зрозуміти, яке це для мене щастя, довелось би багато сказати. Але я певний, що Ви зрозумієте це і без пояснень. Розуміється, я й зайвого дня не буду служити, бо розумію ту відповідальність, яку накладає на мене прекрасний, благородний вчинок тих, хто дав мені волю. Волю не для самої волі, а для роботи. Я тепер переповнений співом, все в мені співає – не можу інакше назвати свого почуття. Така радість мені навіть не снилась, це була мрія життя. Позвольте мені ще раз обняти Вас міцно".

Але я тут не при чім, бо все це улаштував, як я вже казав, В. М. Леонтович.

Здається, таке добродійне діло повинно було зробити найкраще вражіння на наше громадянство. Де ж таки! Ми дожили вже до такого становища, що даємо пенсії заслуженим письменникам нашим; це взагалі, а зокрема, що наш найталановитіший белетрист не повинний вже буде заробляти на шматок хліба десь у канцелярії, а всі сили зможе віддати письменству! Але ні! Багато людей почали докоряти нашому товариству, що воно видало занадто велику пенсію, що можна було поділити її надвоє, начетверо; інші казали, що ці гроші краще було б ужити на якусь іншу мету:

А один видатний письменник, не хочу називати його прізвища, так обурився, що навіть знайомство перервав зо мною.

Звернувся він до мене з проханням, щоб наше Товариство дало йому грошей на подорож за границю. Я відповів, що кошторис у нас робиться за рік уперед, а деякі асигновки зроблено навіть на скілька років уперед і тепер грошей зовсім нема. Він спересердя вигукнув:

– А для Коцюбинського знайшлися?! Він такий лагідний, що всім може подобатись.

Я відповів на це, що Коцюбинському вже асигновано, та й рівнятися до нього не може, бо він хворий і заслужений письменник, а ви здоровий і тільки починаєте. Сказав я це, здається, лагідно, бо люблю цього письменника, але він так обурився, що перестав вітатися зо мною.

Деяка публіка теж висловлювалась, що краще б цю пенсію дати починаючим силам, а не тій, що вже кращого нічого не дасть.

Само собою, що добре було б забезпечити і Винниченка, і Олеся, але у нас нема грошей: якби не В. Ф. Симиренко, то й Коцюбинському ми не могли б давати більше 500 рублів на рік.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 184

Тепер Коцюбинський поїхав на зиму в Італію, а весною вернеться додому. Він хоче оселитися з родиною десь у Криму або на Кавказі, де нема зими, бо незручно на всю зиму виїздити за кордон.

У Львові Коцюбинський, певне, побачиться з В. К. Винниченком, який тепер оселився там. Він взяв у мене адресу його, щоб побалакати про видання збірників на кшталт "Знанія", бо у "ЛНВіснику" вони не потовпляться. Коцюбинський тепер матиме більше часу для писання, як перше, то й писатиме більше. Винниченко завів родину, то й йому треба заробляти більше, а "ЛНВісник" багато місця відвести їм не може, а другого журналу у нас нема. Є "Українська Хата", але вона не зможе платити так, як платить "ЛНВісник". Власне, і "ЛНВісник" платить мало, але Товариство підмоги вже кілька років доплачує за писання Винниченка, Кобилянської, Коцюбинського, Олеся так, щоб вони діставали по сто рублів за аркуш.

Але Винниченко, що живе виключно з літературної праці і по такій ціні не може заробити більше тисячі рублів на рік, через те й добивається місця в російській літературі, бо на таку суму з родиною за границею не проживеш.

Кортить мене переписати сюди останнього листа Винниченкового, але трохи ніяково, бо там він говорить мені великі компліменти; з другого боку хочеться, щоб лист цей якось не загубився.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 185

Я відповів йому, що не тільки не посміхаюсь, а радію його щастю. Справді, щастя того в житті людини так мало, що треба радіти, коли воно завітає хоч на короткий час. Дай-то, Боже, щоб воно у нього протяглося як можна довше, хоч не така в нього вдача, бо "в нього натура, як у того тура", як у пісні співається.

25 листопада

Насуваються знов над нами хмари. Завзялися знов на нас націоналісти, а само собою розуміється, найбільше свої земляки. Савенко мало не щодня пише в "Кієвлянині", що мазепинство розвивається, що воно вже набрало такої сили, що загрожує цілості Російської держави. Він же, під псевдонімом Запорожець пише те саме в "Свєті" і в "Новом Времени". Вигадав, що українці хотять заснувати незалежне, самостійне королівство під протекторатом Габсбургів і таку нісенітницю оповіщає скрізь.

Клуб тутешніх націоналістів, після рефератів А. Стороженка та москвофіла галичанина Ю. Яворського виніс таку резолюцію, яку післано прем'єр-міністрові:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 186

Господи, чого тільки не наговорили! Чи вони справді так думають, чи умисно брешуть? Хіба вони не знають, що українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не пішли?

Правда, в Харкові з'явилася була коло Міхновського купка "самостійників", але їх свої ж засміяли, а люди, що керують нашою пресою, нічого спільного з ними не мають.

А тим часом отакі брехні, отакі цькування можуть накликати на нас біду. Савенко писав недавно в "Кієвлянині", що вони з Юзефовичем подали Столипіну "по особому заказу" написану записку про мазепинство, а оце знов клуб пошле Коковцеву. Чого доброго, уряд і почне душити український рух.

Хоч історія показала, що ніякі утиски не могли його задушити і не задушать, але вони задержували і можуть задержати на якийсь час підйом культури нашого народу, навіть просту грамотність.

10 грудня

Л. М. Жебуньов звернувся до С. П. Шелухина, прохаючи його написати брошуру про виборчі права, щоб познайомити виборців перед виборами в 4-ту Думу. Шелухин відповів йому величезним листом, в якому каже, що з киянами ніякого діла не хоче мати, бо вони його зганьбили своїми "пасквілями" в "Раді".

Не знаю, чи я писав про те, що Шелухин, Липа та Хоткевич підняли в "Ділі" похід проти М. С. Грушевського, а Леонтович та Черняхівська відповідали їм у "Раді"*. Редакція, помістивши фактичні поправки, прислані Липою, зробила примітку, що вважає полеміку закінченою і вже не буде містити статей з цього приводу. Справді, треба було припинити цю полеміку, бо кому-кому а Грушевському від неї було найгірше: ім'я його волочили по всіх смітниках.

І от тепер Шелухин проклинає "Раду", що вона дала місце Леонтовичу і Черняхівській і на тому припинила полеміку. Що "Рада" зганьбила його і тим попсувала йому здоров'я так, що у нього тепер бувають такі сердечні припадки, що загрожують йому смертю. Дивна людина! Сам зганьбив Грушевського, як останнього блазня, а коли йому відповіли в спокійнім, розсудливім тоні, то вважає це за ганьбу! І взагалі, хто тільки не нападає на "Раду"!

Недавно Г. А. Коваленко просив мене помістити рецензію на його книжку "Жарти життя", але таку, з змістом якої я б згодився. Рецензію написав С. Черкасенко і, на мою думку, досить лагідну, бо книжка Коваленка зовсім

* Я боюся в себе держати щоденника, щоб при трусі не забрали його жандарми, а тому й не можу перевірити, про що записано.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 187

безталанна. Тепер Коваленко підняв страшенний ґвалт, обвинувачуючи критика в безчесності, несправедливості. Я відмовився надрукувати його контррецензію, то вже можна сподіватись цілого походу проти "Ради".

Така сама історія виникла з М. Жученком. Він написав у "Дніпрових Хвилях" напади на Садовського за те, що той навмисне не приймає в свою трупу учнів з школи Лисенка. Стаття написана різко, образливо для Садовського, Саксаганського, Заньковецької та інших корифеїв. Коли мені дав прочитати цю статтю наш рецензент А. Кузьминський, теж незаслужено ображений у статті Жученка, то я умовив його не зважати на неї, щоб не піднімати ґвалту. Коли відповідати на неї, то доведеться посваритися з Жученком, нашим близьким співробітником, а цього б мені не хотілось. Я думав, що Садовський і не знатиме про цю статтю, бо "Дніпрові Хвилі" розходяться в дуже малому числі, але виявилось, що Садовському умисно прислано цей номер з Катеринослава і тепер він намагається відповідати Жученкові в "Раді". Щоб уникнути неминучої лайки і взаємних образ, я обіцяв Садовському, що наш рецензент напише фактичне спростування, бо справді, Садовський у своїй трупі має чотирьох учнів з школи Лисенка і не може ж брати в трупу всіх, що покінчили школу.

Оці дрібниці, "дрязґи" так мене обурюють, роздражнюють, що хочеться все кинути і втекти.

16 грудня

Я вгадав, що Гр. А. Коваленко зніме цілий похід проти "Ради". Вже не маю віддиху від його листів, в яких він вичитує мені за ту рецензію.

Та сама історія буде, певне, і з Жученком, бо В. Королів написав у "Раді" відповідь на його статтю в "Дніпрових Хвилях". Всі образливі вирази з статті Королева я повикидав, оставивши саме фактичне спростування, але можна сподіватися з цієї історії великої історії.

А тут ще М. М. Грінченкова вчинила демонстрацію, надрукувавши в "Раді" оповістку, що вона шукає заробітку – береться держати коректуру, переписувати рукописи, папери і т. і. Всяке знає, що коли людина береться за переписку, то, очевидно, вона вже з голоду помирає, бо цей заробіток дуже мізерний. Оповістка ця зробила в нашому громадянстві сенсацію, бо всі знають, що книжки покійного Б. Грінченка продаються на досить велику суму щороку; за виставу його п'єс теж повинно збиратися чимало грошей.

Прочитавши цю оповістку, я напустився на С. Єфремова, який бачиться з М. М. Грінченковою мало не щодня і ні разу не сказав нікому, що вона в такому нещасному становищі, що мусить братися за переписку, щоб не вмерти з голоду. Єфремов відповів, що М. М. Грінченкова щодня добре обідає, має кватирю в 4 кімнати з електричним освітленням і він сам здивований її оповісткою, тим більше, що про всякі справи вона радиться з ним, а оповістку дала без його відома. Для мене очевидно, що це демонстрація і причиною все

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 188

ота пенсія Коцюбинському. Якби не було тут думки про демонстрацію, то М. М. Грінченкова могла б сказати близьким людям, хоч тому ж Єфремову, що їй треба шукати заробітку, то їй і без оповістки знайшли б роботу, напр. перекладати щось на українську мову. Я запропонував їй через Єфремова перекласти для книгарні "За правду" Француза, не знаю, чи візьметься. Хоч це річ стара, але для народу буде дуже цікавою.

17 грудня

Зробив вирізки з "Нового Времени" та "Кіевлянина" статей земляка А. Савенка, щоб читачі оцих моїх заміток знали, як "права" преса ставилася до українського руху і як вона його освітлювала в очах уряду.

Тут треба завважити, що прогресивна російська преса ні єдиним словом не обізвалась на ці інсинуації і доноси і тільки одна "Рада" мусіла оборонятись. А тим часом жидів російська преса гаряче обороняє і закликає громадянство до загального протесту проти нападок чорносотенців на жидів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 189

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 190

* Орган кадетської партії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 191

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 192

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 193

20 грудня

Помер А. Тесленко. Це величезна втрата для нашої літератури. З нього міг би виробитися неабиякий повістяр, якби йому судилась інша доля, а власне, якби в Росії були інші порядки...

Самородок, селянин-козак Лохвицького повіту с. Харківець, що самотужки вибився на вчителя парафіяльної школи і почав писати чудовою народньою мовою яскраві своєю талановитістю оповідання.

Під час революції 1905 року він, кажуть, намовив селян арештувати справника (начальника повіту), а коли прийшло "успокоєніє", то мусів тікати і жив нелегально в Києві. Він тоді днював і ночував у нас у редакції.

Коли закрили "Громадську Думку" і запечатали редакцію, ми хотіли оселити його у лісничого Б. Іваницького в державному лісі на Київщині. Спочатку він згодився, а коли, довідався, що там ліс сосновий, то рішучо відмовився, кажучи:

– Я думав, що там ліс такий, як у нас, а він сосновий. Там дьогтем тхне і пташок нема. Не хочу. Краще поїду додому до діда на пасіку, в наш ліс, повний птаства та пахощів. Може, мене там не знайдуть.

Поїхав. Там його знайшли, арештували і без суду заслали на Сибір. У Московській пересильній тюрмі спав на холодній, мокрій цементовій долівці і дістав гнійний плеврит, потім туберкульоз. Через три роки вернувся зовсім хворий. Коли зайшов у редакцію, то я його не пізнав, так він змінився: зморщився, схуд, зосталися тільки ті самі прекрасні очі. А до заслання я часто, так, щоб він не бачив, милувався його гарним обличчям і чисто козачою статурою.

В лікарню нізащо не хотів лягати. Оселився вдома, з старим, слабим батьком, без лікарської допомоги, без усякого догляду і нарешті вмер.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р. — 194

В останніх оповіданнях своїх, які без сліз не можна читати, описував своє заслання, хворобу.

Шкода, велика шкода!

Отак я боюся, щоб передчасно не вмер і С. Пригара (Микола Голобородько), талановитий гуморист, але, на жаль, не тільки туберкульозний, а й чудний якийсь.

Я раз у раз прошу, умовляю його писати гумористичні фейлетони, а він уважає нижче своєї гідности "зубоскалити", як він каже, і не надає своїм прекрасним фейлетонам ніякого значіння, а добивається, щоб ми друкували його нудні публіцистичні статті, які він чомусь підписує жіночим псевдонімом "Марія Войцехівська". Очевидно, крім туберкульозу, у нього є й психічна ненормальність. Бачить же він, що всі залюбки читають його фейлетони, милуються ними, вихваляють їх, а на його публіцистику ніхто й уваги не звертає. А тим часом він уперто вимагає друкувати свої статті і згоджується написати фейлетон тільки тоді, коли ми надрукуємо його маловартну публіцистичну статтю. Я намагаюся зблизитися з ним, закликаю його до себе на понеділки. Часом він прийде, сяде собі в куточку і дивиться на всіх спідлоба, як той вовк, і непомітно втече. Рідко-рідко коли принесе фейлетон, хоч я йому за них і платню визначив більшу, ніж іншим співробітникам, і в грошах він, видно, має недостачу.

А шкода, бо з нього міг би виробитись неабиякий фейлетоніст-гуморист, якби він зрозумів, у чому полягають його здібності, та в цім напрямку і працював би над собою.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 195

1912 рік

2 січня 1912 року

Чорносотенна преса мало не щодня лементує про "мазепинців", що вони надумали відірвати Україну і заснувати своє королівство чи князівство під протекторатом Габсбургів. "Новое Время", "Кіевлянин", "Московскія Ведомости", "Свет" ведуть перед, а за ними і всяка провінціальна дрібнота підтягає.

Уряд, добре освідомлений про український рух, поки що не зважає на це цькування. Уряд певний, що рух наш не політичний, а культурний. В найгарячіші часи визвольних років українці вимагали тільки широкого самоврядування, себто автономії, а про самостійну державу у нас ніколи й думки не було.

Чорносотенні малороси, як Савенко, почали тепер називати себе богданівцями в пам'ять Богдана Хмельницького, який приєднав Україну до Москви, протиставляючи себе "мазепинцям", які нібито хотять відірвати її від Росії.

Але по суті вони не "богданівці", бо Богдан приєднав Україну на автономних основах і відстоював автономію України. В дійсності Савенко і К° – Брюховецькі, що запродували Україну за дворянство, за "чини" та всякі вигоди.

В дійсності ми "богданівці", бо ми від самого початку відродження української свідомости далі автономії не йшли. Творці і сучасники "Історії Русов", Кирило-Методіївське братство були автономісти-федералісти; Драгоманов і Грушевський у своїх працях раз у раз були автономістами, а не сепаратистами і з політикою Мазепи нічого спільного не мали.

Треба б нам цей погляд проводити в пресі, але страшно, що адміністрація буде штрафувати нас за автономізм.

Але що робити? Треба ж нам доводити, що ми не були ніколи і не єсьмо сепаратистами і не думали ніколи відриватися від Росії, а раз у раз мріяли тільки про широке самоврядування – автономію.

Тим часом щоденний ґвалт чорносотенної преси робить вплив. Дрібні адміністратори починають тиснути все українське, вважаючи його за мазепинство, за зраду державі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 196

Інспектори шкіл забороняють учителям передплачувати українські газети та книжки, роблять труси по квартирах учительських і загрожують позбавити посади, коли й надалі помітять нахил до українства. Справники забороняють українські спектаклі, концерти. На шкільних ялинках заборонено співи і декламацію по-українському.

Одно слово, вертаються часи з-перед 1905 року.

Але все це ми вже чули й бачили і перебули. Певне, перебудемо й це лихоліття!

6 січня

В понеділок на журфікс зайшов до мене д-р П. І. Немоловський, що приїхав з Басарабії на свята в Київ.

Коли посходилися люди, переважно співробітники "Ради", то він почав докоряти нам, що ми зовсім не реальні політики, що ми своєю опозицією до уряду, до Думи Державної тільки шкодимо українському рухові. Він доводив, що нам треба йти поруч з урядом, бо від уряду ми швидше добудемо пільг, ніж від кадетів, яким ми підтакуємо. Цю саму думку раз у раз проповідує і М. І. Міхновський.

Хтось завважив, що ніхто не заважає йому завести правий український часопис і там проводити свою реальну політику.

На це він відповів, що люди його поглядів сидять на посадах, не мають змоги писати, а за гроші не наймеш правого студента, щоб писав, це тільки лівих студентиків можна найти за дешеві гроші.

Відповіддю на це був дружний веселий сміх, так що й він сам розсміявся.

В. М. Леонтович теж опонував Немоловському, але завважив, що, очевидно, організація правих українських елементів на часі і прочитав нам листа Вас. Федор. Русинова, багатого лохвицького поміщика.

Русинів пише, що його дуже вразила постанова Полтавського губерніального земського зібрання не премірувати сільськогосподарських книжок на українській мові. Він пропонує заснувати українську праву партію або хоч зав'язати під час виборів в 4-ту Думу такий блок, щоб проводити і в Думу людей, які зобов'яжуться щиро відстоювати українську школу.

Щасти Боже! Я від щирого серця вітатиму такий блок, бо тільки тоді ми здобудемо школу свою, коли люди всіх політичних напрямів візьмуться за цю справу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 197

8 січня

Цими днями був я в Кононівці.

Вечорами приходили приятелі – дядьки-селяни побалакати про те, про це, розпитатись, порадитись про свої справи, почути, що робиться в городі, що чути про Думу і т. ін. З цих розмов виявилось, що за останні роки, тобто після визвольного руху, в селі настала така деморалізація, про яку перше й чутки не було.

Розказують мені, наприклад, дядьки, що за волосного суддю від Кононівки вибрали Петра Малинку. Я страшенно здивувався, бо цей Петро – найостанніший, найгірший у селі чоловік. До революції це був злодій-конокрад і притім надзвичайно нахабний. Під час революції це був найенергійніший революціонер, що невтомно розвозив прокламації, які йому приставляли всякі жовтороті агітатори всяких партій. Як настало "успокоеніе", він зробився агентом пристава (поліційного комісара), шпигом і зводив рахунки з своїми ворогами, які не похваляли його діяльности як злодія або як революціонера. Все село він держав під страхом, бо всякого міг підвести під висилку на підставі "усиленої охрани". Якось при моїй допомозі насмілилися селяни зробити приговор, щоб виселити його, як "порочного" члена, бо селяни мають по закону право видаляти з своєї громади шкідливих членів. Але пристав настукотів, налякав і селяни побоялися підписуватися на приговорі, а хто мав необережність підписатись, того Малинка привселюдно бив мало не до смерти або обкрадав до ниточки і все йому сходило*. Коли якось машина зарізала одного дядька, що попав під поїзд разом з Малинкою, то все село страшенно жалкувало, що машина обминула Малинку.

І от цього Малинку вибрали в кандидати на суддю.

– Ну нащо ви його вибрали? Невже кращого не знайшли?

– Та кращий не піде, бо й хазяйство пропаде, і розіп'ється чоловік, ставши суддею. Отож хто судиться, то безпремінно повинен напувати суддів та купувати писаря, бо інакше діла не виграє. А коли й виграє, присудять йому скільки там рублів, скажемо, за шкоду, спаш чи що, то доти не виїде помічник старшини правити по "исполнительному" (екзекуційному) листу, покіль не віддаси йому половини суми. Отаке тепер настало. А найгірше те, що тепер можна купити собі на всяке діло свідка, який і присягне, що бачив і чув те, чого й зовсім не було. Такого перше не бувало. Ну, судді, писарі, то бували всякі, а таких лож них свідків, щоб присягали – рідко-рідко бувало, а тепер – скільки завгодно!

– Ну, питаю, – і буде Петро за суддю?

– Ні, – відповідають, – не буде, не затвердив земський (селянський начальник).

– Слава Богу, хоч земський не допустив злодюги в судді.

– Не допустив, бо Петро не дав десятки (10 рублів) хабара.

– ?!

* В 1918 році він став большевиком, а коли знов настала українська влада, то селяни гуртом на сході вбили його.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 198

Я хотів спитати: "Невже?", але згадав, що в Перешорах земський начальник Степанов буквально грабує всіх, хто у нього судиться й не судиться. В одного бере дурно десятину землі, другого заставляє дурно виорати, в третього бере без грошей насіння, і так обробляють, збирають і звозять йому десятки десятин.

А спробуйте підняти діло, то ніхто не признається, бо всі бояться. Так залякали людей під час "успокоенія".

Коли побуваєш у селі, наслухаєшся про теперішні сільські порядки, то аж страх бере. Це ж повна деморалізація, це ж загибель! Який цьому буде кінець, я й уявити собі не можу!*

Це ж треба десятків років законности, щоб навернути село на праву путь, або якихось надзвичайних ліків, щоб вигоїти село від цієї кричущої деморалізації.

9 січня

В Києві в 1913 році має бути обласна сільськогосподарська та промислова виставка.

Задумали ми від трьох наших книгарень ("Київської Старини", "ЛНВісника" та "Часу") зробити спільний павільйон і торгувати в ньому під час виставки книжками та всяким кустарними** виробами.

Коли розпитались у досвідчених людей, то виявилось, що павільйон, добре збудований в українському стилі і такий великий, щоб у нього можна було заходити публіці, коштуватиме не менше 5 тисяч рублів. Що самий проект коштуватиме не менше тисячі рублів, бо всі орнаменти, горорізьбу, візерунки треба зробити у великому масштабі, додержуючися пильно розмірів, щоб майстри змогли оце все виробити.

А тим часом книгарні наші більше як по 500 руб. кожна не можуть асигнувати на виставку. Все-таки ми вирішили оповістити конкурс на ескізи такого павільйону, щоб заручитись у виставочного комітету місцем.

Один з членів комітету сказав нам, що коли ми покажемо комітетові гарний проект павільйону, то нам дадуть і місце гарне та, може, ще й дурно, а коли павільйон наш буде якийсь простенький, незграбний, то запхнуть нас кудись у глухий куток.

Отож ми й вирішили, що попереду треба заручитися місцем, придбати проект павільйону, а тоді, може, й гроші знайдуться. Думка така, що, може, Товариство підмоги літературі, науці і штуці вишукає грошей. Радилися ми про це з В. М. Леонтовичем, але він не сподівається добути грошей від В. Ф. Симиренка, а подав думку звернутися до Полтавського земства, може, воно увійде в нашу спілку і виставить свої кустарні вироби. Та навряд чи набереться тепер хто сміливості йти в спілку з "мазепинцями"!

* Цей "кінець" ми побачили під час революції 1917-20 рр.

** Домашніми.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 199

10 січня

На конкурс прислано тринадцять проектів. Журі, що складалося з малярів: Холодного, Кричевського та Бурячка, присудило премію інженер-архітекторові Шехоніну, який дав проект під девізом "Хмара".

Проект справді гарний, але чи добудемо ми грошей, щоб його збудувати?

Тим часом подаємо проект виставочному комітетові з проханнями відвести нам місце.

11 січня

На відповідь В. Королева М. Жученкові з приводу трупи Садовського в "Дніпрових Хвилях" знов з'явилася стаття Жученка, в якій він знов коле Садовського.

Прочитавши цю відповідь, Садовський розпалився і написав до "Ради" в формі листа до редакції відповідь Жученкові. Садовський – великий артист, але відповідь його, написана в гумористичному тоні, з літературного боку дуже слабенька. Умовляв я Садовського по-приятельськи не друкувати її, не звертати уваги на Жученка, але він гаряче вимагає, щоб "Рада" надрукувала його листа.

Я відповів йому, що за заведеними звичаями, він повинен післати свою відповідь у "Дніпрові Хвилі", а коли там не згодяться надрукувати, то "Рада" надрукує з приміткою, що лист був післаний до "Дніпрових Хвиль" але там його не схотіли друкувати.

Садовський страшенно розсердився на мене, а редакція з свого боку незадоволена, що я обіцяв Садовському надрукувати його листа. Павловський рішучо сказав мені, що він протестує і не буде друкувати відповіді Садовського. На це я, сміючися, відповів, що за приводом Столипіна, я розпущу на півгодини редакцію і на основі § 87* надрукую листа Садовського, коли "Дніпрові Хвилі" відмовляться. Цей мій дотеп привів усіх у веселий настрій, на тому протест і скінчився та, певне, вже ніякого конфлікту з цього приводу не вийде**.

Передплата на "Раду" йде млявіше, як торік: сьогодні число передплатників на 400 менше, ніж торік у цей день. Може, це через те, що торік публіка була підогріта нашою відозвою і кинулася підтримувати газету, а тепер ми ніяких заходів не робили.

А може, це результат цькування націоналістів, бо публіка наша так залякана "успокоеніем", що не може обороняти своїх законних прав, а про оборону права передплачувати свою газету і мови не може бути, бо начальство в ту ж мить вижене з посади. Тільки незалежні люди можуть безкарно

* Австрійський § 14.

** Кажуть, що лист М. Садовського був надрукований у "Дніпрових Хвилях", хоч сам я його не бачив.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 200

передплачувати свою газету, але до незалежних не можна віднести селян, бо в них волосне начальство та поліція силою видирають з рук "Раду" і не пускають її через волосну пошту

От і видавай при таких умовах газету!

Д-р М. П. Левицький пише, що з того часу, як його звільнили з посади, він не може зібрати стільки передплатників, як торік, бо службовці бояться. Д-р Левицький постраждав через донос "Нового Времени". Якийсь падлюка написав кореспонденцію, в якій каже, що вся Волинь в руках мазепинців, які готують ґрунт для вступу австрійського війська, а для переговорів з австрійським урядом мають на границі в Радзивилові свого агента лікаря.

Після цього доносу з Петербурга наказали "немедленно" перевести д-ра Левицького з границі, хоч у кореспонденції не найменовано було лікаря. Якби уряд вірив у зраду д-ра Левицького, то вчинив би слідство, але він знає, що це брехня, а все-таки догоджає націоналістам.

От часи!

12 січня

З Петербурга прийшла звістка, що Левка* не хотять прийняти до університету. Градоначальник дав йому свідоцтво "благонадійності". Левко приклав його до прохання в міністерство і вже радів, що вступить до університету й буде працювати над кістками, які повикопував літом.

А тепер у міністерстві сказали, що Левко належить до партії соціалістів-революціонерів, а через те його не приймуть до університету.

Ніколи хлопець не був есером, і от на основі помилки шпигів його вважають за соц.-революціонера.

Але яку тепер тактику взяла охранка: одною рукою пише свідоцтво "благонадійости", а другою – донос, що людина "неблагонадійна"!

Господи, от порядки!

Все держиться, все основується не на законах, а на таємних доносах. Якби Левка не приймали на законних основах, то так би й було, хлопець поїхав би собі в Париж, як йому радить проф. Вовк. А тепер треба шукати протекції, бо це єдиний шлях паралізувати тайні атестації охранки. Протекція тепер – усе, а закон – ніщо! Ну й часи!

Треба знов їхати в Петербург шукати всяких ходів.

* Мого сина.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 201

13 січня

Ще неприємність! Якось приніс С. Черкасенко фейлетон. Я поглянув та й кажу – знов про Савенка? Пора б уже покинути його, бо обридли оті чорносотенці. Потім, читаючи далі, я завважив Черкасенкові, що він вживає страшенно грубих виразів, які аж вуха ріжуть. Він відповів, що коли хочемо писати народньою мовою, то мусимо терпіти й грубі вирази. Я навів йому приклади, що Тесленко, Майорський, Васильченко пишуть чисто народньою мовою, а грубости там нема, а навпаки, така м'якість, лагідність.

Другого дня Черкасенко написав фейлетон, в якому переказав свою вчорашню розмову з редактором і для сміху написав мовою Тесленка та Майорського про події в Думі, промови Мілюкова, Родічева і т. д.

Я про нього й забув, коли це несподівано прийшов лист від В. О. Піснячевського, в якому він страшенно обурюється, що в фейлетоні Черкасенка висміяно його, Піснячевського, докоряє редакції, що вона неможливо нечемно поводиться з своїми співробітниками і каже, що коли не надрукують його відповіді Черкасенкові, то він навіки зрікається писати в "Раді". При тім відповідь чисто особиста, страшенно лайлива, а головне, зовсім безпричинна.

Я вияснив у листі до Піснячевського усе, як було, довів йому, що ніхто його на думці не мав, але досі відповіді від нього ніякої не маю.

Просто наче збожеволів чоловік!

15 січня

Вчора пішли ми з проф. М. С. Грушевським на журфікс до В. М. Леонтовича і застали там скількох його родичів, поміщиків з Полтавщини. Коли почалась розмова, то виявилось, що родичі ці читають тільки "Кіевлянина" та "Новое Время", відтіля черпають всю премудрість і очима цих поважних газет дивляться на все.

В. М. Леонтович, проф. Грушевський та я розмовляли по-українському і, очевидячки, це навернуло розмову на "мазепинство". Чорні родичі В. М. Леонтовича, за Савенком та Шульгиним, почали говорити, що вони дуже люблять мову, пісню українську, але не розуміють, нащо це ми, "українофіли", хочемо цю мову запровадити до шкіл, що це загрожує цілості держави, яка уявляється їм монолітом, їх лякає, що "мазепинство" росте і так тепер поширилось, що стало помітне в Києві скрізь: на вулиці, в трамваях, і т. д.

Ми доводили, що, очевидячки, це не штучно вигаданий рух, а органічна потреба, бо інакше рух цей не ширився б так. Не вважаючи на те, що незабаром буде 200 років, як цар Петро заборонив уперше друкування українських книжок; що протягом цих двох століть не раз забороняли українську літературу, а проте вона розвивається й шириться.

Один з братів В. М. Леонтовича висловився, що він добре знає, що обвинувачення в державній зраді і відбиранні "прусських марок" розповсюджуються

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 202

безпідставно, що це вигадка, але він гадає, що наш рух підтримують жиди, коли не матеріально, то як агенти "українофільства". Ми доводили йому, що в дійсності виходить якраз навпаки: жиди суть у нас найбільшими й найщирішими агентами обрусіння і нам вони далеко страшніші, ніж кієвлянинці та нововременці. Бо чорносотенці вигадують на нас такі брехні, яким навіть і уряд не вірить; накликають на нас всілякі скорпіони, але їх агітація зовсім не впливає на широкі кола громадянства і мало чим нам шкодить. А "Речь", "Кіевская Місль", "Одесскія Новости" та інші жидівські газети, що несуть світло й свободу, які мають величезну кількість читачів, володіють російським громадянством, впливають на нього, а тим часом до нас вони ставляться вороже. Поки що вони не виступають одверто проти українського руху, але вони його умисне замовчують, ніколи й слова не надрукують про нього, ніколи не виступлять в оборону його – так, наче цього руху зовсім нема.

Не страшні нам Меншикови та Савенки, нам страшні Гесени (редактор "Речи"), Куґелі (завідуючий редакцією "Кіевской Місли"). Нам страшні люди з прогресивною репутацією, які ще терплять українство для домашнього обиходу і ніколи не пустять його в школу, боячися, що може виробитись окрема українська культура. Вони, натурально, не вірять брехням про державну зраду, про розкол держави, але вони добре розуміють, що коли розів'ється українство, то вони втеряють найбільший ринок для своєї літературної продукції; вони не можуть помиритися з думкою, що москвич, туляк, який схоче переїхати на Україну – чи за суддю, чи професором, повинен буде попереду навчитися нашої мови і т. д.

Централізм прогресивних елементів може зробити з Росією те, що зробив революційний Париж з Францією, забивши рух провансальський та кельтський (бретонський).

16 січня

Радилися ми вчора (на зібранні "Старої Громади"), що робити з хатою на Тарасовій могилі, бо вона вже вимагає ремонту. Одні напосідались, щоб поставити гарну кам'яну хату в українському стилі, а я доводив, що й стара хата після невеликого ремонту ще простоїть багато років, а краще гроші затратити на те, щоб купити садибу Івана Ядловського, сторожа могили, яка відділяє могилу від Дніпра. Хто знає, як воно буде в будучому. Може, Іван Ядловський комусь продасть, або його діти не схотять дурно пускати публіку на могилу через свою садибу, тоді доведеться обходити дуже далеко кругом. Я доводив, що треба купити цю садибу і зробити сходи на гору по тій стежці, що тепер іде через Іванову садибу.

Нарешті всі згодились і просили В. П. Науменка, юридичного властителя могили, поєднатися з Іваном і заплатити йому хоч і тисячу рублів та швидше зробити купчу (контракт), а хату на могилі перекрити і дещо підправити в ній знадвору, всередині ж вона ще добра. Порішено й сходи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 203

на самій могилі зробити з граніту, бо дерев'яні недовго держаться і вимагають раз у раз ремонту.

Нарада наша була в хаті д-ра Г. Г. Квятковського, в якого всі кімнати завішані чудовими образами. Справжня мистецька галерея, яку оцінюють люди в кілька тисяч рублів.

Шуткуючи, я порадив Г. Г. Квятковському заповідати всі картини (образи) свої в музей Наукового товариства. Він каже, що згодився б залюбки, якби Товариство мало своє помешкання. На це я відповів, що я заповідаю свій домок, а він нехай заповідає картинну галерею. Він охоче згодився, та не знаю хто кого переживе – чи д-р Квятковський Наукове товариство, чи воно його?

Можливо, що агітація націоналістів таки досягне свого, а вони найбільше ворогують проти цього Товариства, бо воно працює, чи, краще сказати, має на меті працювати над українською наукою. Має на меті працювати, а в дійсності ніхто там не працює і ніякого Товариства нема, коли нема М. С. Грушевського. А коли він приїздить, тоді бувають і реферати, і загальні збори. Без нього нічого нема, бо всі бояться, що втеряють посади професорські, стипендіатські, учительські, коли їх запідозрять в праці на користь "мазепинців".

3 лютого

Вчора я повернувся з Петербурга, де пробув два тижні в клопотах за сина, якого не приймають до університету.

Перед виїздом у Петербург я взяв у В. М. Леонтовича листа до члена Державної ради від Полтавщини П. Д. Шкляревича, якого полтавці вважають за дуже порядну людину і навіть з українськими симпатіями.

Крім того, В. М. Леонтович звернувся до брата свого Костя Миколайовича, що має репутацію правого октябриста*, приблизно з такими словами:

– Ти переконаний оборонець існуючого уряду – найди спосіб направити помилку цього уряду відносно сина Євгена Харламповича. Ти особисто знаєш Левка, знаєш, що він не революціонер; може, ти даси рекомендацію до якої-небудь впливової особи?

Кость Миколайович охоче згодився написати листа до свого доброго знайомого, хорольського дідича графа І. І. Капніста, члена Державної Думи. В листі тому він написав, що і особисто давно знає Левка, що хлопець захоплюється археологією і обвинувачення його в революційності є помилка. Далі пише: "Я, як переконаний охоронник існуючого уряду, щоб не збільшувати число його противників, прохаю вас поклопотатись, аби ця помилка була направлена".

Приїхавши в Петербург 18 січня, я зараз здобув адреси Шкляревича та Капніста і поспитав по телефону, коли їх можна бачити.

* Партія 17-го октября (жовтня), коли вперше оголошено маніфест про конституцію.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 204

По всіх канцеляріях в Петербурзі раніше першої години дня у жадного бюрократа нема прийому; "вибранці ж народні", очевидно, щоб показати, що вони дуже заклопотані і багато працюють, призначили мені прийом від 10-11 години ранку.

Граф Капніст, дуже багатий полтавський землевласник, займає велику кватирю, обставлену старовинними меблями, які я мав час розглянути, бо таки довгенько довелося мені його ждати в гостинній. Хоч я приїхав до нього в 10½ годин, але він, очевидно, ще спав, бо не скоро вийшов до мене і, як помітно було, саме тільки зробив свій туалет.

Він попрохав у мене вибачення (звичайно, по-московському), що ще не читав листа К. М. Леонтовича, якого я передав йому через льокая з своєю карточкою, і взявся читати.

Прочитавши листа, він дуже уважно почав мене розпитувати, в чім обвинувачують Левка; коли я йому розказав, додавши, що це все результат непорозуміння, то він висловив своє здивування і недовір'я. Він ніяк не міг припустити, щоб систематично чіплялись до хлопця, без усякої з його боку провини. На це я йому відповів прикладно:

– Ви К. М. Леонтовича знаєте добре, чи можна підозрівати його в чомусь проти уряду?

– Ну, розуміється, ні...

– А чи відомо вам, що під час приїзду государя в Київ у Костя Миколайовича зроблено трус з наказом арештувати його, незважаючи ні на які наслідки трусу?

– Та не може бути!

– Вірно. Не арештували його тільки тому, що спізнились: поліція з'явилася до нього о 4 годині рано, а о 12 ночі він виїхав у маєток.

– Як, предводителя дворянства (маршалка)?

– Як бачите. Налякали жінку, дітей.

Я, само собою, не висловив йому свого жалю, що Костя Миколайовича не посадили. Нехай би його попоїли блощиці в участку, побачили б ми, яким би він тоді був "переконаним охоронником існуючого уряду".

– Це все, очевидно, той Кулябка наплутав...

– Так, – кажу, – коли Миколай Павлович* казав, що Росією правлять столоначальники, то тепер сміливо можна сказати, що Росією правлять охранники...

– На жаль, справді, це зло надзвичайно вкоренилось... – каже якось потупившись граф і спішить змінити тему розмови. – Кость Миколайович пише, що ви видаєте українську газету, себто малоросійську, я свідомо вживаю цього терміну. Скажіть, будьте ласкаві, я думаю, що це прибільшення, всі ці розмови в пресі про прусські марки, про стремління до відділення від Росії, до об'єднання з Австрією і т. інш. – я нічого подібного не помічав і не чував на Полтавщині.

* Цар Миколай І.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 205

У мене в голові промайнула думка поспитати його – чи не чув він, що його предок граф Капніст їздив колись у Берлін "за прусськими марками", але відповів, що все це вигадки Савенка, а за ним Меншикова.

– Так, я в цьому був переконаний, але все-таки в чому полягають ваші змагання?

– Насамперед ми, – кажу, – домагаємося народньої школи на українській мові і катедр в університеті про українознавство на російській мові.

– Ну, катедри, я розумію ще, але школи на малоруській мові зовсім не потрібні: учні прекрасно розуміють російську мову, я в цьому переконаний, бо щороку екзаменую учнів у кількох школах. Власне кажучи, я теж люблю малоросійський язик, пісню, батько мій навіть дуже любив розмовляти цією мовою, але я бачу, що сам народ намагається навчитися російської мови і забути свою. Очевидно, це історичний процес, якому треба допомагати, а не гальмувати і т. д. і т. д.

Наговорившися на цю тему, граф вернувся до справи, пообіцяв мені порадитися з Капустіним та Анрепом, які ближче стоять до міністерства освіти, а тоді сповістити мене.

Я так засидівся у Капніста, що візиту до Шкляревича залишив до другого дня.

Вечори я проводив у земляків: П. Я. Стебницького, О. Г. Лотоцького, Ф. К. Вовка, М. А. Славинського, але про це я розповім пізніше, як докінчу про мої клопоти в Левковій справі.

П. Д. Шкляревич – старий, небагатий полтавський пан, що раз у раз жив тільки з платні на виборній службі, випадково попав у Державну раду, коли відмовився Іван Мик. Леонтович.

Квартирує він у мебльованих кімнатах середньої руки, займає дві кімнатки, як звичайний старий кавалер.

Прочитавши листа В. М. Леонтовича, в якому було сказано, що я земляк, автор відомих брошур по сільському господарству, писаних українською мовою, Шкляревич похвалився мені, що він "єдинственный в Россіи внук виборного малороссійскаго сотника", якого Катерина II перейменувала в маршалки, і почав виявляти свою ознайомленість з українським рухом, але все невпопад: він знає "Раду", яку перше Дмитріїв видавав у Полтаві, сплутавши "Раду" з "Рідним Краєм"; обурюється циркуляром Столипіна, яким зачислено "і нас, полтавцев" у інородці; дивується, що уряд і Дума відривають Холмщину, частину Польщі, і тим підбивають на ворожнечу польський народ, але був видимо здивований, коли я сказав, що спочуваю відділенню Холмщини, бо народ там український, а не польський, а тільки пани там поляки, як і в Південно-Західному краї.

Я навертав розмову на Левкову справу, але Шкляревич зараз переходив на свою біографію, кажучи, що він на собі знає, що коли записано в департаменті поліції, то до смерти вже зостнеться репутація "неблагонадежности". Колись, років сорок тому, як він вийшов з гвардії, його вибрано за члена Полтавської

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 206

межової палати, а на цю посаду важив родич губернатора і останній дав таку атестацію Шкляревичу, що його не затвердили. Хоч потім він і добився затвердження, але репутація "неблагонадежности" і досі лежить на ньому.

Я кажу, що синові видали свідоцтво "благонадійності", але не приймають до університету, чи не міг би він, Шкляревич, поговорити з Кассо (міністром освіти, страшенним чорносотенцем). Шкляревич знов каже, що все залежить від Департаменту поліції, а не від Кассо. Він це по собі знає, бо коли він 30 років тому був мировим суддею і його жандарми хотіли адміністративно вислати з Полтавщини, то міністр юстиції не міг нічого помогти, а поміг колишній товариш, що потім командував лейб-гвардійським полком: він поговорив з шефом жандармів і впевнив його, що Шкляревич, син похресника Катерини II, зовсім "благонадійний" і т. д.

Розмова наша скінчилася на тому, що він обіцяв через одного чоловічка поклопотатися в Департаменті поліції і дати мені знати. Так і досі нема від нього ніякої звістки.

Побачивши, що мало надії на тих людей, до яких у мене були рекомендації з Києва, я почав радитися з земляками, куди мені вдаритись.

Торік, коли Левка вислано було в Кононівку на два роки під догляд поліції, проф. Ковалевський звів мене з членом Державної ради М. А. Стаховичем, який сказав, що нехай Левко їде тепер додому, а восени він, Стахович, поможе мені клопотатись, щоб Левка вернули до університету.

Тепер я вирішив звернутися до Стаховича, але він забув, певне, мене, то треба було взяти від когось рекомендацію.

Земляки обіцяли поговорити з академіком А. Шахматовим, до якого легше доступитись, ніж до М. М. Ковалевського.

Справді, Шахматов, який особисто знає Левка, охоче згодився довідатися, через що його не приймають в університет.

Шахматов приймає раз у тиждень, в неділю, від 11 до 1 години дня. Коли в 12 годин я приїхав, то в нього було вже душ з десять народу, які вели філологічну розмову. Коли попросили снідати, то Шахматов посадив мене коло себе і потихеньку розповів, що проти прізвища Левка стоїть – "не желателенъ" (небажаний), що університет сам не може прийняти, а міністр, може, й зважиться не звернути уваги на атестацію охранки, коли його попросить якась впливова особа, і обіцяв дати мені листа до М. Стаховича.

Потім почав мене розпитувати про діяльність київського Наукового товариства. Розмову цю почув сусіда, якийсь довгочубий музика, і розказав, що у д-ра Гребенюка є чудова збірка українських пісень, яку треба видати; що М. Лисенко, якого українці вважають за свого кумира, попсував народну пісню. Я сперечався, доводив, що у Лисенка мелодія народної пісні записана вірно так, як співає народ, а гармонізація у нього справді європейська, а не народна.

Розмовляючи з цим добродієм, я й не помітив, що гості вже порозходились; раптом до нас підійшов Шахматов і каже:

– Ну, ви ще довго будете сидіти?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 207

У мене вся кров прилила до лиця, а довгогривий музика спокійно каже:

– Ні, я зараз їду.

І пішов до дверей. Я швиденько за ним, але Шахматов мене спинив:

– Ні, вас я прошу остатись, я зараз напишу вам листа до Стаховича.

У мене відлягло від серця, а то просто я не знав, куди мені дітися від сорому. От яка простота відносин у цього чоловіка! Та, очевидно, інакше і не можна, бо влізе до тебе якийсь кулемет*, почне патякати цілий вечір, а ти сиди й слухай!

Взявши листа, я подякував і вийшов. Шахматов провів мене, поміг надягти кожуха і просив передати привіт Левкові.

По телефону я спитав, коли я можу побачитися з Стаховичем, щоб передати йому листа від Шахматова. Мені відповіли, що Стахович лежить хворий і не може мене прийняти, а листа можна передати хоч і зараз.

Порадившися з П. Я. Стебницьким, я вирішив написати до Стаховича листа, прохаючи його обміркувати, якого можна вжити ходу. В листі я нагадав йому, що він мені торік у М. М. Ковалевського обіцяв помогти; розказав Левкову справу і приклав листа від Шахматова.

Другого дня одержав відповідь, в якій Стахович кличе мене до себе о 1-й годині дня. Того ж дня гр. Капніст по телефону сказав, що він говорив з Капустіним, головою думської комісії по Міністерству освіти, і що той закликає мене до себе до 12-ої години.

Їдучи до Капустіна, я написав "справку", в якій розказав Левкове діло, бо боявся, що він мені не уділить багато часу, а до того й позабуває все, бо в нього багато клопоту й без мене.

Капустін зробив на мене дуже погане вражіння: це якийсь старий дяк або канцелярист з обличчям простої, неінтелігентної людини: плескатий синій ніс і маленькі, каламутні очі. Очевидно, він кудись поспішався, бо нашвидку сказав мені, що його просив граф, але тепер, до скінчення обмірковування бюджету, йому незручно їздити до міністра, але при першій нагоді він постарається "направити помилку уряду" і поговорити з міністром.

Ота фраза (речення) про "помилку уряду", висловлена в Києві В. М. Леонтовичем братові, через Капніста вже дійшла до Капустіна і може дійти до міністра Кассо, якщо справді Капустін схоче з ним говорити про Левкову справу. Тільки бере мене сумнів, щоб він схотів поклопотатись.

Від Капустіна поїхав я до М. Стаховича. Обстановка у нього простенька, але теж старовинна, такого самого стилю, як і в гр. Капніста в кабінеті. Сам Стахович – високий, стрункий, підстаркуватий кавалер. Він велів секретареві принести мого листа, прочитав, розпитав і порадив написати прохання до міністра освіти Кассо і привезти йому в Державну раду, а він передасть його міністрові з своїм проханням звернуги увагу на те, що поліція видала свідоцтво "благонадійності", а тим часом в університет не приймають.

* Машиновий кріс.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 208

Я поїхав додому, склав прохання, в якому написав, що син мій готується до наукової діяльности, політикою не цікавиться, арештовано і вислано його даремне; що Департамент поліції, розібравши справу, зняв з нього догляд поліції і дозволив скрізь жити, а градоначальник видав свідоцтво "благонадійності"; університетське начальство і професори засвідчили, що він працьовитий студент – а через те прошу дозволити прийняти мого сина до університету.

Коли я під'їхав до парадного під'їзду Марійського палацу, то зараз до мене підскочило зо скілька швейцарів*, а коли я сказав, що мені треба до члена Державної ради Стаховича, то повели мене у вестибюль. Тут до мене підійшов, з міністерським обличчям, у червоному убранні з червоним же дармовисом, найстарший швейцар, взяв від мене пакет, про який його вже попередив Стахович. А коли я поспитав, де можна добути пропуск на засідання Державної ради, то він гукнув на службу, дав йому пакета і сказав, щоб він передав зараз Стаховичу і попросив у нього для мене пропуск.

Через кілька хвилин принесли пропуск і повели мене на хори, де сидить публіка й кореспонденти.

Коли я глянув вниз, то перше, що кинулось мені в очі – це море лисих голів, тільки роздивившися добре, де-не-де помітиш голову з чубом і то сивим – то виборні члени Державної ради. На лівому крилі я зараз пізнав своїх знайомих: професорів М. М. Ковалевського, Д. І. Багалія, Ґріма, М. Стаховича, на пюпітрі у нього я помітив свій пакет з проханням.

У сусіди мого був план крісел, на якому видруковано прізвища тих, що сиділи. По тому плану я побачив, де сидять: Піхно, Дурново, Бобринський та інші чорносотенці. В міністерській ложі сиділи: президент міністрів Коковцев, а поруч з ним клаповухий, з обличчям горили, чорний Кассо, міністр освіти. Його гидке обличчя особливо виділялося коло гарного інтелігентного лиця Коковцева. Далі сиділи міністри Сухомлинов, Саблер та ще зо скілька мені невідомих. Головував надутий Акімов, а коло нього сидів товариш голови з безвусим, бабкуватим лицем, Голубєв.

На катедрі стояв і гучним голосом говорив промову архієпископ Арсеній, грубий, здоровий, "годований чернець" без клобука. Він обороняв церковно-парафіяльну школу, але мені його промова нагадала звичайну казань у церкві.

Коли він скінчив і пішов до свого місця, то я побачив ще не видане мною диво: ті члени (праві), коло яких він проходив, вставали з крісел, складали руки жменею і архієрей їх благословляв, вони цілували його в руки, а він їх у чоло.

Потім щось промовляв проф. Васильєв, але я нічого не почув, потім Енґельгардт бурчав басом, я розібрав тільки, що він не зовсім похваляє церковно-парафіяльні школи.

Не дочуваючи того, що промовляють з катедри, я знов почав роздивлятися залу і тих, що в ній сидять. Зала здалася мені дуже гарною, особливо коли засвітили розкішну електричну люстру. Члени Ради так само не слухали промов, як і я:

* Портьє.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 209

одні дрімали, розвалившися на м'яких оксамитних кріслах, інші читали газети, інші писали листи, а проф. М. М. Ковалевський, що сидів до мене найближче, малював на папері якісь квітки і слухав, що йому шептав на вухо його сусіда Коні.

Служки в червоних фраках та довгих панчохах щохвилини подавали на срібних підносах* листи то тому, то іншому членові і ті або виходили з зали, або, прочитавши листа, писали відповіді чи пропуски в залу.

Коли Акімов голосно промовив, що має говорити граф Вітте, то раптом усі заворушились: ті, що дрімали, попрокидались, ті, що писали, покинули писати, і всі чисто стали уважно слухати.

На катедру вийшов високий, ставний, з гарним інтелігентним лицем граф С. Ю. Вітте і почав трохи гунявим голосом вихваляти красномовність і талановитість Коковцева, надзвичайну мудрість "в Бозі почившаго" імператора Олександра III, величезні заслуги духовенства перед Росією, визначну користь церковно-парафіяльних шкіл і т. д. і т. д.

Як тільки оголошено було перерву, я бачив, як Стахович взяв моє прохання і поніс до Кассо, а через якийсь час вернувся без пакета.

Ввечері він телефонував мені, що подав прохання Кассо разом з листом Шахматова і від себе просив, щоб прийняли мого сина в університет.

Кассо сказав, що для нього буцімто більшу вагу має лист академіка, ніж відзив поліції. Але я думаю, що він бреше: якби це не Шахматов писав, відомий "жидо-кадет", а "чорносотенний союзник" Соболевський, то справді його лист більше б значив для нього, але вся штука в тім, що Соболевські можуть написати тільки те саме, що й охранники.

Запевнений Стаховичем, я вже не робив ніяких заходів. Але минув день, минув другий і третій, а вістей з міністерства ніяких. Поїхав я туди, подав свою карточку до директора Департаменту Гусаковського, який відає справи університетські, але він мене не прийняв. Я написав тоді на листочку, щоб мені видали довідку про справу мого сина. Гусаковський відповів мені, що справа в такому ж стані, як і була, про що він моєму синові давав довідку не раз.

Очевидно, подумав я, прохання моє лежить у Кассо в тому фраку, в якому він тоді був у Державній раді.

Я по телефону сказав Стаховичу, що я, збираючися вже їхати додому, зайшов у міністерство, але там мені сказали, що справа мого сина в тому ж стані, як і була. Стахович обіцяв знов нагадати Кассо в Державній раді. В день свого від'їзду з Петербурга я знов зайшов до міністерства і подав свою карточку до Гусаковського. На цей раз кур'єр сказав мені: "Пожалуйте" і повів мене на третій поверх.

Йдучи по сходах, він мені оповідає, що коли він подав мою карточку Гусаковському, то той скривився.

– А я їм говорю: "Прийміть їх, ваше превосходительство (ексцелєнція), вони приїжджі, а з завтрашнього дня заходить масниця, дні неприйомні". Тоді вони мені сказали: "Проси!"

* Тацях.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 210

Не думаю, щоб він так балакав з "превосходительством". очевидно, йому хотілось дістати від мене більшу мзду, як минулого разу.

Увійшовши в кабінет, я побачив за столом сивого, низько стриженого земляка, з щетинистими, підстриженими вусами та пронизливими, шпигівськими очима.

Він попрохав мене сісти і почав підписувати якісь папери. Я мовчу. Тоді він каже:

– Чим можу служити? Я вас слухаю.

Я й кажу йому, що прийшов довідатись, у якому стані справа мого сина.

– А от я готую справу на вимогу начальства до доповіді. Але повинен попередити вас, що син ваш дуже і дуже не подобається поліції і вона дивується, як він попав до університету.

– Але градоначальник же видав йому свідоцтво "благонадійності".

– Так, це за час його перебування в Петербурзі, але в нього, очевидно, є старі гріхи.

– Але ж, вступаючи до університету, син мій представив свідоцтво про "благонадійність" від київської поліції (що виклопотав В. Королів, без відома охранки).

– А все-таки він дуже й дуже їй не подобається. Очевидно, за ним щось таки є.

– Дійсно, він був арештований через непорозуміння по приїзді з закордону, але через тиждень його випустили.

– Ну, а тут теж через непорозуміння був арештований і висланий? – питає мене іронічно.

– Теж через непорозуміння, – відповідаю, – і Департамент поліції зняв з нього догляд і дозволив скрізь проживати.

– А при яких обставинах арештовано його торік?

– В їдальні (мензі) він з товаришами радився з приводу святкування ювілею свого професора Вольтера, а при виході з столовки був арештований.

– Це він вам так оповідав, щоб не засмучувати батька, а мені дуже добре відомо, що там були наради іншого характеру...

– Якби син мій приймав участь у злочинних нарадах, то Департамент поліції не зняв би з нього наложеної кари. Я просив би вас дати більше віри словам професорів його, ніж словам поліції. Професори свідчать, що мій син захоплюється археологією: судіть же самі, який може бути революціонер з археолога?

– Так, але все ж таки я не можу втаїти від начальства тих відомостей, які я маю.

Тут він встав, простяг мені руку і вийшов з кабінету.

Ну, думаю собі, очевидно, Левкові доведеться збиратись за кордон, хоч йому цього гірко не хочеться. За два роки життя за кордоном він так занудився, що ні за що не хотів там кінчати науки. А тепер, очевидно, знов доведеться туди їхати.

Ф. К. Вовк особливо засмучений моїм неуспіхом. Він певний був, що підготує Левка на свою катедру антропології та етнографії. Він казав мені, що вже підготував двох хлопців (Руденка та Єфименка), але вони тільки на прізвища українці і для української науки нічого робити не будуть, а з Левка він сподівається вченого, що буде корисним для України. Коли не приймуть Левка до

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 211

університету, то Ф. К. Вовк радить йому попрацювати до літа в Петербурзькім антропологічнім кабінеті над тими кістками, що Левко викопав у Перешорах, написати про них розвідку, надрукувати її, а тоді він йому дасть рекомендації до своїх колег, паризьких професорів, які будуть керувати його науковою працею.

Ну, та якось воно буде!

Це торік, бігаючи по Петербургу, я турбувався за Левка, бо тоді він сидів у тюрмі, а тепер він на волі, то я й не журюся тим, що мені не пощастило вмостити його в університет. Досадно тільки, що атестація Кулябки має таку силу, що й рекомендації, добуті мною, не подоліють її!

Земляки петербурзькі сміючись казали, що якби добути хід до Распутіна, то, напевне, прийняли б до університету, бо він тепер найвпливовіша людина в "сферах". Кажуть, ці "сфери" радяться з ним про державні справи, навіть міністрів призначають по його пораді. Він бере величезні хабарі, а тоді каже*, що Господь являвся до нього і висловився, що такий-то кандидат врятує Росію від загибелі, а цариця вже впливає на царя.

Справді, "вопіющі" діла творяться вже, коли навіть 3-тя Дума одноголосно, правда, крім барона Черкасова, прийняла інтерпеляцію про конфіскацію газет, що "непочтительно" висловлювалися про Распутіна.

Видно, Распутін та "Объединенное дворянство", які тепер правлять Росією, до добра не доведуть її!

Мабуть, таки справедливе пророкування, яке тепер уже прийняло серед українських кіл форму широко розповсюдженої приказки: "Росія від Олексія до Олексія". А тоді знов будуть окремо Москва і Україна**.

Отак скінчилась моя двотижнева біганина по Петербургу.

Вечорами, як я вже казав, я бував у земляків. Всі вони якісь прибиті, пригнічені, як мухи восени: ждуть судової розправи за видання "Кобзаря" наче віл обуха.

Коли заходами М. Ф. Лободовського, через харківського архієрея та губернатора, дійшла до Синоду та до Столипіна відомість про "кощунство" (блюзнірство) та "образу величності", які маються в "Кобзарі", то суд постановив сконфіскувати видання "Кобзаря" і вчинити суд над видавцями.

Почалося слідство. Сконфіскували "Кобзаря" видання Яковенка, а він показав, що передрукував його з попереднього видання, виданого двома товариствами – Добродійним і Шевченківським (петербурзьким)***. В друкарні дали відомості, що виданням керував В. М. Доманицький, а гроші платив П. Я. Стебницький як скарбник Добродійного товариства. Почалася тяганина

* Цариці.

** Коли Обнінський, голова фракції федералістів у 1-ій Думі, почув від мене, що "Росія тільки від Олексія до Олексія" то був страшенно вражений і допитувався – невже в українськім народі є таке пророкування? Та я не признався, що його влучно вигадав М. К. Садовський. (Пророкування те тепер здійснилось).

*** Добродійне товариство для видавання корисних і дешевих книжок і Товариство ім. Шевченка для допомоги вихованцям вищих шкіл у Петербурзі, що походять з Півдня Росії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 212

до слідчого, яка тягнеться й досі. За оборонця обидва товариства і Яковенко взяли собі відомого Ґрузенберґа і раділи, що такий досвідчений в літературних справах адвокат поверне справу так, що суд зніме конфіскату і не судитиме видавців, бо на перше видання дано було дозвіл від цензурного Комітету. Але Комітет викрутився тим, що дозвіл мав річний термін, яким видавці не скористувались, а видали "Кобзаря" вже по нових цензурних законах, які не вимагають дозволу*.

Тепер земляки бояться, що їх засудять, повиганяють з посад і таким робом позбавлять сімейних людей заробітку. Торік я потішав їх тим, що в "Раді" раз у раз найдеться для них посада на 30 рублів в місяць, а цього року радив їм подбати про дозвіл на "Южный Кооперативний Банк", тоді будуть кращі посади, як у "Раді".

Крім страху перед майбутньою карою, дратує нерви ота тяганина до слідчого, допити.

Одного вечора потрапив я на читання статті академіка Шахматова про українську мову, що має бути надрукована в українській енциклопедії Граната.

Стаття спеціальна, малопопулярна, але висновки дуже цікаві – Шахматов доводить в ній, на основі філології, що теорія Погодіна-Соболевського про те, що на київській території жили колись великороси, цілком хибна.

Енциклопедія українська майже готова і незабаром почне друкуватись в 4-х томах під редакцією Шахматова, Корша, Грушевського, М. М. Ковалевського та Тугана-Барановського.

Дивно мені, що Шахматов, чистокровний великорус, особливо прихильно ставиться до змагань українців відродити свою осібну культуру. Видно, що його учитель, проф. Потебня, умів і природним москалям прищеплювати любов до українського народу. Тепер Шахматов, кажуть, написав статтю про українську мову, яка друкуватиметься в III-й книзі "Вѣстника Европы". В статті цій Шахматов з погляду великоруса-державника доводить, що в інтересах російської держави треба дбати, щоб українці та білоруси розвивали свої національні осібності, бо тільки тоді держава буде міцною й цілою, коли ці три гілки руського народу, взявшись, як рівноправні, за руки, "будуть шествовать по історичному путі".

Хоч цю статтю написано незалежно від статті Струве**, але кажуть, що вона буде чудовою відповіддю на неї. Написано її, кажуть, гаряче, з патосом і робить вражіння, що її писав палкий публіцист, а не холодний учений. Шахматов читав цю свою статтю нашим петербурзьким землякам, з якими він у дуже близьких, навіть тісних відносинах.

Очевидно, він, як ученик Потебні, якого він не тільки поважав як ученого, а й ніжно любив як людину, переніс цю любов на всю Україну і всіма силами дбає, щоб помогти її культурному відродженню.

* Див. статтю П. Я. Стебницького: "Кобзар" під судом – в Записках історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук, кн. IV, 1924. (Прим. з вид. 1931 р.)

** "Русская Мисль".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 213

Він дуже близький з Ф. К. Вовком і гаряче взявся за справу мого сина Левка, коли довідався від Вовка, що то єдиний свідомий українець з його учнів.

Ф. К. Вовк наче почуває, що йому недовго жити, бо він, хоч не такий давній, як старий та немощний став. Він клопочеться, куди б йому в безпечне місце передати листи Драгоманова, Антоновича, яких у нього ціла скриня і яких поки що, на його думку, друкувати не можна. Шахматов радить передати їх в Академію наук, але Вовкові не хочеться віддавати їх у чужу інституцію. У львівське Товариство ім. Шевченка теж не хоче дати, бо сподівається ще посортувати ті листи, поробити до них примітки, та таки він вважає, що всі скарби наші треба зосереджувати на Україні російській, у Києві. Тільки тутешні інституції непевні, їх раз у раз можуть позакривати без усякої причини.

Так само він клопочеться за свою надзвичайно багату бібліотеку по антропології та етнографії, але поки нема в Росії міцної конституції, не можна її давати українському Науковому товариству у Києві. Одно слово, та сама історія, що й у багатьох українців, які хотіли б по смерти своїй передати щось на громадські справи.

Кажуть, що це непевне становище конституції непокоїть і багатьох політичних осіб. Так, міністр фінансів Коковцев, бачачи, що державні фінанси розхитуються, що нема довір'я чужоземних капіталістів, нема певности у тутешніх, рішився в 4-ій Думі опертися на Центр, зложений з лівих октябристів та правих кадетів і для цілей агітації засновує велику газету, яка незабаром почне виходити в Петербурзі. Залежні від нього банки вже склали 400 тисяч рублів та таку ж суму, кажуть, покладе і Коковцев. За редактора запросив П. Струве, а редакційний комітет складатиметься з обох Стаховичів [Михайло Олександрович та, імовірно, Олександр Олександрович], Н. Н. Львова, Хом'якова, Маклакова та М. М. Ковалевського, якого насилу вмовили і який тоді тільки згодився, коли йому дали гарантію, що газета ця не піде вправо від наміченої програми; за фейлетоніста приєднали Дорошевича за 40 тисяч на рік. Боюсь, що П. Струве надасть їй українофобського напрямку.

Взагалі видко, що всі групи гаряче беруться до виборів. Я був на нараді, в якій трудовики домовлялися, щоб українці їх піддержували, а вони будуть піддержувати українців. Допитували мене, як стоїть справа організації виборів на Україні, але я нічого їм не сказав про це, бо я знаю тільки те, що може знати людина, яка стоїть близько тільки до газети, а газетні відомості відомі й їм. З їхніх розмов я помітив, що у них майже ніде нічого нема, крім Чернігівщини, де, як вони кажуть, у них є надія провести багатьох своїх. Вони доводили, що трудовики в думських промовах членів своєї фракції виразно зазначили, що вони стоять за національну школу на Україні, навіть нічого не мають проти автономії України, хоч признались, що литовець Булат у Думі згадав про автономію України зовсім для них несподівано, але вони йому за це догани не робили, бо литовці, яких багато в трудовій фракції, всі автономісти і що питання про автономію трудовики мають поставити на обмірковування на своїй конференції, яка відбудеться Великодніми святами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 214

На відході один з трудовиків, сміючись, каже:

– Правду кажуть, що "хахлы народ хитрый" – все у нас випитали, а самі нам нічого не сказали.

– Я ж, – кажу, – вас попереджав, що я нічого не знаю. Петербурзькі земляки наші дуже песимістично дивляться на вибори в 4-у Думу, вони зовсім не сподіваються, щоб у цій Думі була українська фракція, хоч така маленька, як у 2-й Думі, їм у Петербурзі здається, що хвиля українського руху, що піднеслася була вгору, тепер іде наниз, і хто знає – коли вона знову підійметься. Вони кажуть, що ще два роки тому в Петербурзі українське життя било живим джерелом по студентських гуртках, в Українському клубі, а тепер його зовсім не чути, а клуб, певне, зовсім розлізеться, бо ніхто не платить членських внесків, ніхто не хоче докласти рук, щоб його оживити.

І справді, я був на загальних зборах клубу як репортер від "Ради" і бачив, що з 200 дійсних членів на збори прийшло всього 17 і збори визнали себе законними, бо устав вважає збори законними, коли зійшлося не менше 1/5 частини всіх членів, що заплатили членську вкладку, а таких акуратних членів знайшлось усього 28 чоловік.

На тих зборах виявилось, що борг у 500 рублів, що зробили в минулому році, покрито почасти з Шевченківського вечора, почасти бенефіціями свідоміших українців, бо клуб вони дуже цінять за те, що це одиноке місце, де можна сходитися та знайомитися між собою українській студентській молоді, якої є скілька тисяч по вищих школах Петербурга.

Оте загальне зібрання українського клубу, на якому я був, справді свідчить про занепад українського руху в Петербурзі. Але я запевняв земляків, що на Україні, навпаки, він шириться, росте.

– Добре, – кажуть, – росте, коли число передплатників "Ради" як чутно, зменшилось щось на сот п'ять.

І почалась у нас розмова про "Раду", почали зжовувати причини її малого розповсюдження. Та ніхто не висловив чого-небудь такого, чого б я ще не чув і на що не мав би готової відповіді.

Більшість говорила, що неуспіх лежить у тому, що газета малоцікава, що за весь рік може трапиться одна-дві статті, що можуть порівнятися з статтями справжніх столичних газет, які читаються з інтересом, а решта – це писанина маленької провінціяльної, дуже чистої, коректної, але пісної газетки.

Коли я попрохав назвати ті статті, які вважаються за солідні й цікаві, то один назвав мені статтю Правобережця (В'яч. Липинського) про Б. Залєського, а другий – огляд "Літературно-Наукового Вісника" А. Василька (Анд. Ніковського).

На це я відповів:

– Ми, на жаль, підпали якраз під таку смугу, що нема у нас талановитих людей, а всі ми якісь сірі, що гаразд і не відрізниш одного від другого.

– Та й у російській пресі особливих талантів нема, – відповіли мені.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 215

– Але історичне життя вже виробило у російської пресі читача, а нам ще треба його виробляти. При таких умовах треба великих талантів, щоб перемогти у передплатника той страх, що він може позбутися посади, зостатися без заробітку; той страх, який нагнало на нього "успокоеніе" а тепер націоналістична російська хвиля.

Я раз у раз кажу, що якби ми могли видавати газету не тільки для передплатника, але й для його сусіди; щоб передплатник, прочитавши якусь статтю, біг до сусіди та читав йому її. Та для цього у нас нема пороху.

Справді, я знаю, що той номер "Ради" з статтею Правобережця про Б. Залєського передплатники купували, розсилали полякам на Україні, чув, що в Петербурзі давали читати цю статтю в польські студентські гуртки і на багатьох вона зробила вражіння.

Само собою, що такі статті роблять рекламу газеті, і якби кожен номер був із такою статтею, то, може, передплата не падала б, а ширилась би. Хоч з другого боку, вона далеко б не пішла, бо для всякого часу є своя міра. Кожне число "Основи" мало в собі вірші геніального Тараса Шевченка, монографії найталановитішого нашого історика Костомарова, притім писані вони були всім зрозумілою російською мовою; статті гарячого й талановитого Куліша, а все-таки "Основа" не придбала стільки передплатників, щоб могла стати на свої ноги,

Інші казали, що й з такими силами, які у нас є, можна повести газету так, щоб вона витіснила російські газети на Україні, але для того треба газету принаймні подвоїти, бо вона занадто мала. Від газети люди не вимагають особливої талановитости її співробітників, треба, щоб вона подавала якомога більше найновіших звісток, освітлювала в статтях біжуче життя і обзивалася на всякі прояви цього життя.

– Добре, ми це й самі знаємо і щодня почуваємо, що газета мала занадто, але оті зайві піваркуша, що ми інколи даємо, поглинули ту надбавку, що нам дали майже півтори тисячі нових передплатників, які прибули торік. Щоб подвоїти газету, треба й бюджет майже подвоїти, а у нас на це нема пороху.

Далі не стане пороху й на таку газетку. Я давно шукаю людину, щоб перейняла від мене оцей тягар або хоч передержала її років зо два, а я тим часом подержався б за землю, набрався б сили та позбував хоч оті короткотермінові борги, за які доводиться платити великі проценти.

Не раз звертався я до В. М. Шемета, Л. М. Жебуньова, В. М. Леонтовича: люди вони вільні, незв'язані службою, не потребують заробітку, то могли б присвятити свій час газеті. Може, кому б з них пощастило поліпшити літературну сторону газети, хоч я на це не дуже сподіваюся, але напевне вони могли б поліпшити комерційний бік газети, бо гіршого комерсанта, як я, вже й вигадати не можна, я до цього зовсім нездатний. Але В. М. Шемет відмовляється тим, що хворий; Л. М. Жебуньов каже, що вся редакція розбіжиться, коли він візьметься керувати газетою. В. М. Леонтович каже, що він, побувши в 1906 році кілька місяців видавцем "Громадської Думки", нажив собі хворобу серця і зовсім не має охоти жертвувати своїм життям заради газети. Я кажу

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 216

йому, що у нас тепер, слава Богу, "парламенту нема", що в 1906 році і я був звалився з ніг від редакційних чвар, а тепер у нас рай в порівнянні з 1906 роком, але його вже цим раєм не заманиш. Зостається М. С. Грушевський, який дуже хотів би мати в своїх руках газету, якби тільки не доводилося до неї доплачувати з своєї кишені. Думається мені, що він знайшов би спосіб зорганізувати так справу, що сам не докладав би до неї, але думається теж, що така газета довго не продержалася б, як і "Село", і мусів би він швидко передати її якомусь комітетові, як передав "Літературно-Науковий Вісник". Він перш усього змінив би назву, посадив би за редактора Сірого, викликав би Джиджора, який, як кажуть галичани, вчиться на Грушевського "і вже навчився закусювати бороду так, як пан професор"; приїхав би Євшан, то пішла б музика не та, що в нас.

Боюсь тільки, що не мав би я супокою тоді й посеред своїх овець в херсонських степах, куди я денно і нощно тепер рвуся.

Не буду переказувати, що оповідали земляки на мої речі, але висновок з того такий, що "непростимий гріх мені буде, коли я випущу "Раду" з своїх рук". А щоб облегшити ці руки, почали подавати всякі проекти, один фантастичніший другого, але всі вони вже обмірковувалися між нами за цих шість років, то я про них і говорити не буду.

Один земляк під кінець подав такий проект: з самого початку зроблена помилка, треба її хоч тепер направити – треба піти тим шляхом, що йшли наші галицькі земляки: призначити за газету річну плату 12 рублів, держати в редакції трьох чоловік, платити їм рублів по сто на місяць, а стороннім співробітникам сказати – хочеш писати, то заплати від рядка.

Але й це я чув давно, ще в 1907 році від М. С. Грушевського. Скінчилося тим, що ми надбавили тільки два рублі: "Громадська Думка" коштувала 4 рублі, а на "Раду" ми визначили ціну 6 рублів, якої держимось і досі. Хто його зна, може, це й помилка, може, справді, треба було визначити принаймні 10 рублів. Та пожалів я отих бідних учителів та фершалів, що самі часом одержують 10-20 рублів на місяць платні. Думали ми тоді для них зробити знижку, але виявилося, що пошті доведеться платити % з передплатної суми, то нарешті скінчиться тільки тим, що число передплатників зменшиться наполовину, а дефіцит доведеться доплачувати такий самий або й більший. Так тоді з нашого міркування нічого й не вийшло.

Якби справді вигадати якийсь спосіб оподаткування заможніших українців на газету. Кажуть вони, що газета потрібна, що без газети тепер ніяк обійтися не можна, то нехай же платять хоч що-небудь на неї поверх передплати. Та я не вигадаю форми, в яку б вилилася оця гадка про оподаткування.

Протягом двох тижнів, може, вечорів із шість, отак обмірковували ми становище "Ради" на всі лади, аж останнього вечора прийшов один земляк та й каже:

– Ми міркуємо про "Раду" так і сяк, а от як довідається міністр внутрішніх справ, що вона видається в Києві, то й вирішить усі наші міркування.

Ми здивовано подивилися на нього. А він і каже:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 217

– Не дивуйтесь, розкажу вам свіжий не анекдот, а справжній факт. Знаєте ви, що весною має бути гігієнічний всеслов'янський з'їзд у Петербурзі. В комітет, що організовує той з'їзд, входять, між іншим, М. М. Ковалевський, Бехтерьов, а головою його лейб-медик Отт, німець. Москвофіли, під впливом тутешніх націоналістів, шлють протести проти допущення рефератів і на українській мові. Коли почали обмірковувати ці протести в комітеті, то професор Отт рішучо заявив, що коли комітет заборонить реферати на будь-якій мові чи наріччю, то він вийде з комітету.

– Очевидно, впливають "прусські марки", – завважив хтось.

– Але противники української мови напосілися на тому, що це питання, разом з іншими, ще треба вияснити з міністром внутрішніх справ і для цього вирядили до нього професорів Бехтерьова та М. М. Ковалевського.

Коли вони, обміркувавши з Макаровим інші питання, перейшли на питання про українські реферати, то Макаров* висловився так:

– Нет, знаете, если допустить рефераты на этом наречии, то это значит признать его языком науки, наконец прессы, а это будет противоречить задачам русской государственной политики. (Ні, знаєте, коли допустити реферати на цім наріччі, то це значить визнати його мовою науки, нарешті преси, а це не відповідатиме завданням російської державної політики).

– Але дозвольте, – каже Ковалевський, – у нас же ж є в Росії українські наукові товариства, преса!

– Ні, – відповідає міністр, – то в Галичині є, а в нас нема.

– Але ж я знаю, – каже Ковалевський, – що в Києві видається одна чи навіть дві газети на українській мові.

– Ні, ви помиляєтесь, – каже міністр, – я служив у Києві головою суду і добре знаю, що дозволяється друкувати на цім "нарѣчіи" тільки белетристику. Якщо ви й бачили газети, то вони видаються в Галичині, а сюди доходять, розуміється, тільки з дозволу цензури.

Бехтерьов зовсім нічого не знав про українську пресу, а Ковалевський повірив Макарову, що помилився.

– І от у комітеті піднялась мова – чи є в Росії українська преса, чи нема? Одні кажуть що нема, а інші – що, здається, є. Тоді Ковалевський поспитав по телефону М. А. Славинського, відомого, як він казав, у Петербурзі "українофіла" – чи є в Росії українська газета, чи нема, той запевнив Ковалевського, що є одна щоденна газета і зо скілька тижневих. Ковалевський попрохав його тоді прислати кілька останніх чисел у Комітет. Але... виявилося, що М. А. Славинський не заплатив грошей і нічого за минулий рік до "Ради" не написав, то йому з цього року й припинили висилку газети, а тижневих він і не передплачував ніколи.

– Так от, коли комітет добуде "Раду" і понесе її до міністра Макарова, то глядіть, що він внесе питання в Раду міністрів і нічого не буде дивного, коли

* Міністр внутрішніх справ.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 218

тепер, під час націоналістичної хвилі, визнають, що українська преса "не відповідає завданням російської державної політики" і її скасують.

Важко повірити, щоб міністр внутрішніх справ Макаров, що був якийсь час товаришем міністра внутрішніх справ, не знає, що в Росії є українська преса, а з другого боку, як подумаєш, що "Росією правлять столоначальники", а тепер і охранники, які все вершать, то можна повірити, що міністр не знає про існування нашої преси.

Підписав же київський губернатор Веретенніков підсунутий йому папір, в якім сказано було, що він зовсім нездатний бути губернатором, і відіслав цей папір міністрові.

Не знали ж "Освобожденцы" (пізніше кадети, конституційні демократи), що з'їхались на перший земський з'їзд у Москві, що в Холмщині живуть українці, і страшенно були здивовані, коли проф. А. Е. Кримський заявив про це на тому з'їзді. Тоді вже й уряд про це довідався і скомпонував законопроект про відділення "русской" Холмщини.

Про те, що депутацію від повітового міста Александрії на Херсонщині сфери* приймали в 80-тих роках як депутацію від Александрії Єгипетської, про що я чув від голови тої депутації п. Малами, я вже й не кажу**.

Петербурзькі земляки, самі бюрократи, хоч і невеликі, кажуть, що цілком можлива річ, що міністр внутрішніх справ не знає про існування української преси.

Тимчасові правила про пресу, вироблені комісією Кобека, про українську мову нічого не згадують. До міністра не доходила ще ніяка справа газетна, то він про неї і не освідомлений.

За "Просвіти" міністр внутрішніх справ добре знає, бо коли не дозволили "Просвіти" в Полтаві і полтавці поскаржилися в Сенат, так само як і земляки з Москви за те, що не дозволили їм клубу "Українська Хата", то міністр внутрішніх справ пояснив Сенатові, що хоч ці інституції мають тільки культурні завдання, але вони ведуть до "національної окремішности, що не відповідає завданням російської державності", а значить, вони шкідливі.

Таке певне пояснення дав міністр і на мою скаргу в Сенат на київського губернатора, що не дозволив мені видавати в 1906 році "Громадського Слова".

Тепер мені здається, що якби не Н. В. Молчановський, то, може, у нас і досі не було б преси. Я пам'ятаю, що коли мені київський губернатор Савич не дозволив видавати "Громадського Слова", то я пішов радитися до Н. В. Молчановського. Він викликав до телефону кума свого Дашкевича, правителя канцелярії губернатора, і почав йому доводити, що вони не мають права не дозволяти газети на українській мові. Дашкевич сперечався, кажучи, що в тимчасових правилах про пресу на українській мові нічого не говориться. Молчановський

* Цар Олександр III.

** Треба сказати, що п. Малама, предводитель дворянства (маршалок) Александрійського повіту справді такий чорний, як араб, то й не диво, що малоосвічений цар помилився.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 219

довів йому, що коли нічого не говориться, то значить не забороняється, бо інакше було б застереження щодо української мови.

Коли я пішов виясняти справу до губернатора, то Дашкевич у своїм мотивованню вже нічого не говорив про мову, а обґрунтував заборону на тому, що в програмі говориться, що газета буде обстоювати автономію України та федеративний устрій Росії, а це суперечить російському державному устрою, агітація проти якого забороняється законами.

В Міністерстві внутрішніх справ, певне, відомо тільки, що першу українську газету заборонили ще до виходу її в світ.

Правда, ще поперід заборонили Шеметові "Хлібороба", що виходив "явочнымъ порядкомъ" ще до видання тимчасових правил про друк. А потім, може, до міністерства і не доходила чутка про українську пресу, бо скільки мені відомо, жадна газета не скаржилася за накладений на неї місцевою адміністрацією штраф.

Цілком можливо, що тепер, коли міністр внутрішніх справ довідається про існування української преси, то доведе комітетові міністрів, що тимчасові правила про пресу зовсім не дають права видавати газет на "нарѣчіях", бо в правилах говориться тільки про "язики" і що тому треба заборонити пресу на "малороссійском нарѣчіи", бо вона веде до національного відокремлення і таке інше, що говорилося про полтавську "Просвіту" та московську "Рідну Хату".

Коли на оці мої міркування вже в Києві один з земляків висловився, що "вони не мають права" заборонити, то присутній при тому наш старий досвідчений адвокат Іл. Л. Шраг аж підскочив:

– І ви говорите тепер у Росії про право! – вигукнув він.

Якби справді заборонили "Раду", то це був би для нас найпочесніший вихід з нашого скрутного становища, бо передплата впала проти торішньої в цей день на 707 душ, а далі ця ріжниця ще побільшиться; оповісток майже зовсім нема, підмоги нівідкіль сподіватись, – хоч закривай газету!

12 лютого

Починають і кияни готуватися до виборів у Державну Думу. Всі наші турботи зводяться до того, щоб якось провести в Думу хоч зо трьох свідомих інтелігентів-українців, щоб вони там заснували українську фракцію, яка почала була засновуватися в першій Думі і таки зорганізувалася старанням П. І. Чижевського та В. О. Піснячевського в другій Думі.

Але мало надії. Виборчу техніку законом 3 червня зорганізовано так, що скрізь найбільшу силу мають великі землевласники, тобто дворяни, а це елемент, який, за малими виїмками, ставиться до українства виразно вороже. Рух наш переважно держиться так званим третім елементом, а матеріяльно підтримується деким з буржуазії, що вийшла з низів народніх. В селянстві, правда,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 220

свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни – свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість. Та в Думу таких селян не пустять дворяни.

А коли й пройшли деякі такі селяни в третю Думу, от як Панасюк [в III-й Думі не було такого депутата, можливо мається на увазі Пахальчак Василь Карпович - Т.Б.], Андрейчук, Ґудзь [Гузь Володимир Дмитрович], то тільки під прапором "Союзу русскаго народа" і в Думі сидять тихо і своєї української свідомости не виявляють, бо бояться виступити без привідці-інтелігента, їх залякали праві члени Думи тим, що коли більшість Думи виступатиме як опозиція урядові, то Думу розженуть і вони втратять свій, для селянина надзвичайно великий, заробіток.

Хоч і є в третій Думі свідомі українці-інтелігенти, але всі вони попи, які теж бояться свого начальства ще більше, як селяни, бо рискують навіки втратити свої парафії, тобто і шматок хліба для дітей. Члени 3-ї Думи священики: Трегубов, Волков та Солуха, зовсім свідомі українці, навіть належали в свій час до семінарської "громади" і спочатку бралися підтримувати в Думі українське питання, навіть заходами О. Г. Лотоцького та В. Піснячевського подали законопроект 33-х про українську мову в школах, але коли їх архієреї настрахали, вони й притихли.

Якби було пощастило пройти хоч трьом свідомим незалежним українським інтелігентам, то навіть у цій Думі ми мали б українську фракцію, в якій було б, може, з десяток душ, бо між селянами знайшлось би багато членів, якби їх хтось запевнив, що через українську фракцію Думи не розженуть і вони за п'ять років таки одержать по 20 тисяч рублів.

Що між селянами-інтелігентами поширена свідомість українська, це видно хоч з такого факту.

Правління Чорноморсько-Кубанської залізниці, яка почне будуватися з весни заходами свого члена К. Я. Безкровного, надрукувало в "Раді" оповістку, що потрібні конторщики, рахівники, взагалі дрібні службовці на рублів 50-60 платні на місяць. На цю оповістку обізвалося більше 30 душ, що поприсилали свої curriculum vitae, писані чистою літературною українською мовою і при тім без усяких помилок проти орфографії, прийнятої в нашій пресі. Майже кожен лист починається тим, що автор скінчив двоклясову школу, служив писарчуком у волості або сільським писарем, або в економії (дворі) конторником, або пройшов бухгалтерські курси.

Прямо дивно, що оці писарі, конторщики з двоклясовою освітою незрівнянно грамотніше пишуть по-українському, ніж студенти або навіть професори української словесности. Бо коли проф. Сумцов щось напише до "Ради", то соромно читати його безграмотну писанину, а листами цих селян-самоучок не можна намилуватись. Видко, що вони вивчилися читати й писати по українській пресі, по книжках і так побожно ставляться до них, що ніде ви не найдете двох крапок над і, поставлених не на місці.

Очевидно, коли такі селяни пройдуть в Думу, то й одному інтелігентові не важко буде зорганізовати їх в українську фракцію, аби тільки пощастило

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 221

пройти в Думу чоловікові, здатному гуртувати людей, бути лідером і речником фракції.

Хоч фракція, певне, нічого не доб'ється, але вона потрібна як ознака, як прапор, що українська нація існує, що вона чогось добивається, щоб російські націоналісти не мали права казати: "Вони не просять української мови в школах!"

16 лютого

По Києву кадети виставляють кандидатами в Думу по першій курії присяжного адвоката і гласного городської думи Григоровича-Барського, а по другій курії – І. М. Полторацького, директора Взаємного страхового (асекураційного) товариства. І. В. Лучицький теж, кажуть, хоче виставляти свою кандидатуру, але ніхто вже його не хоче, бо він виявив себе таким нездатним, що всі незадоволені ним: кадети ображені тим, що він ні разу не зробив звіту про свою діяльність в Думі; жиди незадоволені ним, бо не виступав в їх обороні, а про українців і говорити нічого: не раз його в українській пресі і лаяно, і висміювано.

Тепер українці знов вирішили підтримувати кадетських кандидатів. Я рішучо протестував проти Григоровича-Барського, бо він, хоч родом і "малорос", але ворожо ставиться до українських домагань. Я сам чув, як він раз доводив, що школа українська непотрібна, бо селяни чудово розуміють російську мову, що він у цьому пересвідчився, бувши судовим слідчим.

Тепер, кажуть, він змінив свій погляд на українство і вже навіть у городській думі обстоював український театр, але я певний, що в Державній Думі він буде для нас зовсім не корисний.

Я напосідався, щоб виставити кандидатуру В. М. Леонтовича, але інші побоялись, що це розіб'є голоси і Леонтович все одно не пройде; що це тільки розлютить Григоровича-Барського та кадетів проти українців, а через те кандидатуру Леонтовича відкинули.

Проти кандидата по другій курії – Полторацького – нічого не можна мати, бо він, хоч і не знає української мови, не має стихії, але головою, розумом він цілком визнає домагання українців. Він обіцяє навіть вивчитись української мови, увійти в українську фракцію, коли вона буде в Думі, а коли не буде, то обіцяє прикласти всіх старань, щоб її заснувати. Коли я висловився, що тоді йому доведеться вийти з кадетської фракції, то він замнявся, але потім почав доводити, що можна бути там і там, а коли я напосідався на тому, що це неможливо, то свої ж українці почали доводити мені, що Полторацький має рацію, бо власне української фракції не може бути в Думі, а тільки український національний союз. Якби у нас була партія, яка об'єднувала б українців якоюсь програмою, тоді члени цієї партії заснували б свою фракцію в Думі і не могли б бути в кадетській чи там в трудовицькій фракції. А української партії нема, є тільки елементи, які держаться ріжних політичних поглядів – одні

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 222

кадетських, другі есдецьких чи навіть мирнообновленчеських*, а об'єднуються тільки національною ідеєю.

Я доводив, що такий національний союз, чи ліга, не матиме ніякої ваги в Думі, бо хто буде рахуватися з такою організацією, коли її члени сидять: одні в кадетській, другі есдецькій чи трудовицькій фракції і тільки в українських національних питаннях голосують вкупі. Та чи й дозволять їм самостійно голосувати їхні фракції?

Добре було б, якби пройшло в Думу зо скілька українців одних політично-економічних поглядів, щоб вони могли заснувати свою українську "громаду" наподобу польського кола, але на це мало надії, бо української інтелігенції як кіт наплакав, та й вона диференційована так, як і лядська інтелігенція: між тими українцями, що мають вигляди пройти в Думу, є зо скілька полтавських поміщиків октябристів, є мирнообновленці, є зо скілька кадетів або кадетствующих, може, найдуться й трудовики.

Ну як ти з них складеш українську фракцію? Очевидно, можлива тільки безпартійна українська громада, яка не буде зарегістрована, не матиме своїх представників по комісіях і не матиме окремого місця в Думі.

А Савенки і К° трублять про якусь міцну "мазепинську" організацію!

Ми он газети не можемо вдержати, бо ні на що видавати, а вони кажуть про "прусські марки та австрійські гульдени", якими нібито підтримується український рух! Ми ще своїми грішми підпираєм Т-во ім. Шевченка в Австрії та інші заклади.

Це ті самі "японські міліони", на які, по словам тих же Савенків, робилася російська революція 1905-го року.

Вони, як всі продажні люди, не можуть припустити, що може бути рух ідейний, який, крім жертв, нічого не дає.

20 лютого

У В. Винниченка вийшло непорозуміння з М. С. Грушевським. Винниченко написав Михайлові Сергійовичу, що задумав писати для "ЛНВісника" велику річ, а М. С. Грушевський відповів йому, що більше десяти аркушів не може дати йому на рік, бо Товариство підмоги науці, літературі та штуці не має грошей на доплату гонорарів.

Я вже, здається, згадував, що це Товариство доплачує за праці Винниченка, Кобилянської, Коцюбинського, Лесі Українки та Олеся стільки ж, скільки їм платить редакція "ЛНВісника", так що разом їм виходить по сто рублів за аркуш. Винниченко обурився і написав М. Грушевському, що йому нема діла, де редакція бере гроші, що він не хоче залежати від якоїсь сторонньої інституції, а тільки від редакції. Нехай редакція оцінює його писання з боку мистець-

* Партія, правіша за кадетську і лівіша за октябристську (17-го жовтня), заснована проф. М. М. Ковалевським.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 223

кого, а не з боку розміру або неморальности змісту твору і зрікся писати до "ЛНВісника", а рішив віддавати свою працю російським видавництвам.

Коли він мені про це написав, то я почав умовляти М. Грушевського не рвати відносин з Винниченком, бо це втрата і для нас взагалі, і для "ЛНВісника". М. С. Грушевський відповів, що на такого образливого листа він відповідати не буде, нехай вже нова редакція, яка незабаром складеться, налагоджує відносини з Винниченком, і додав, що "ЛНВісник" існував без Винниченка і навіть лаяти його почали з того часу, як почав у йому писати Винниченко.

З того часу як у "Ділі" зорганізувався похід проти Грушевського і "ЛНВісника", він передав редакцію комітетові, який склався з В. М. Леонтовича, Л. М. Черняхівської, О. І. Олеся та П. П. Сірого, який, як довірений М. С. Грушевського, входить у всі видавництва в Києві: "ЛНВісник", "Засів", "Лан", "Український Учитель", "Час"; не входить він тільки в "Раду" і "Вік", через те М. С. Грушевський вважає ці видавництва ворожими до себе.

Тепер вернуся до Винниченка.

Щоб удержати його в українській літературі, я нагадав Винниченкові його обіцянку писати до "Ради" і обіцяв йому платити по 10 копійок за рядок в надії, що половину доплачуватиме Товариство підмоги літературі, науці і штуці, а редакція "Ради" платитиме від себе по 5 копійок, але попередив його, що я не друкуватиму його публіцистичних творів у белетристичній формі, наподобу його оповідання "Честность съ собой", бо вважаю такі його писання не мистецькими.

Винниченко запротестував, кажучи, що редакція може його критикувати, але повинна давати право і йому висловлюватися вільно. Тим часом прислав чудове оповідання "Федько-Халамидник", в якому тільки кінець тенденційно вигаданий і ненатуральний.

А через кілька день знов прислав оповідання і каже, що він тепер вирішив писати коротенькі оповідання для "Ради" і буде їх посилати часто.

Це дуже добре, але тут виходить і трагізм. Російські видавництва багатіють від того, коли в них пишуть найталановитіші письменники: Андреєву, кажуть, платять по рублю за слово і самі наживають сотні тисяч.

А українські видавництва від співробітництва найталановитіших письменників можуть дійти до банкротства!

Передплата не оплачує й мінімальних видатків, а коли значно побільшиться гонорар письменникам, то вичерпаються всі джерела, що оплачують дефіцити.

Наше господарство таке, що нам вигідніше держати десяток кіз, ніж одну корову, бо дешевше утримання.

Тепер газета заповнюється писанням, що оплачується по 1-2 копійки і їй не по кишені платити за багато рядків по 5 копійок. Крім того, Товариство підмоги... не матиме грошей, щоб доплачувати за багато рядків.

Таким робом, твори Винниченка та Коцюбинського ми можемо давати тільки зрідка, як великопразникову страву.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 224

В листі до Винниченка я сказав йому, що творчість його уявляється мені такою, як буває літом у степу, коли хмара заступить сонце і одна половина степу темна, а друга – ясна-ясна. Що його тенденційні писання, особливо ті, в яких розв'язує "полову проблему" – це темний бік його творчости, а нетенденційні – це ясна, гарна, і такі писання я з великою охотою міститиму в "Раді" щомісяця.

Знаю, що не до смаку йому, але що ж робити, коли читачі почнуть бойкотувати газету за тенденційні Винниченкові писання, як загрожували бойкотом "ЛНВісникові".

28 лютого

Позавчора, в день смерти Т. Г. Шевченка, в клубі у нас улаштовано традиційну Шевченківську вечерю, на яку запрошено, як і щороку, і представників інших націй – великорусів, поляків, литовців, білорусів, жидів. За голову вибрано М. С. Грушевського, який сказав коротеньке слово про Шевченка, що являється символом національного відродження українців, які хотять жити в злагоді з усіма своїми сусідами.

Потім почалися звичайні нудно-солодкі промови про Шевченка, про "неньку Україну", "безталанну сиротину" і т. п. А потім привітання поляків, литовців, росіян. Думалось, що й закінчиться вечір традиційними співами. (Добре ще, що у нас хоч нема петербурзького звичаю кінчати Шевченківські вечері гопаком).

Але цього року несподівано вечір вийшов нетрадиційний. Л. М. Жебуньов виступив з промовою, в якій висловився, що на Шевченківських вечорах у нас раз у раз єднаються поступові елементи ріжних націй, але поза стіни клубу те єднання не йде, бо ось, наприклад, коли в пресі знялося цькування українського руху з боку чорносотенців, то поступова російська преса не тільки не обороняє, а навіть, в особі П. Струве, приєдналася до того цькування.

Лідер київських кадетів Е. Шольп відповів, що український рух мало відомий росіянам, бо українська преса народилася недавно і ще не встигла добре виявити себе, але російська преса раз у раз спочувала демократичним рухам, через те спочуває і українському. А "тоже малорос" з "Київської Мислі" В. Чаговець відповів на слова Жебуньова, що не варто, мов, обзиватися на те, що пише така "мразь", як Меншиков, Савенко, а тепер ще й Струве.

Тоді попросив слова М. Порш і в прекрасній, спокійній промові доводив, що поступова інтелігенція раз у раз ще з часів "Народньої Волі" говорить, що нам треба всім разом боротися проти спільного ворога. Наші батьки і старші брати так і робили, а коли ми почали допоминатися за свої домагання, то тепер частина поступової інтелігенції разом з чорносотенною виступає проти нас, а інші мовчать. Пора нам працювати самим, покинути цю спілку, бо хто не знає нас, той проти нас.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 225

Промова ця була бомбою, кинутою серед юрби народу Одні голосно висловлювали свою згоду з оратором, інші обурювалися цією промовою. Росіяни повставали з своїх почесних місць і поставали ближче до дверей. Чаговець так образився, що в коротенькій промові вийшов з границь пристойності і почав дорікати Поршеві, що він хоче "читать в сердцах", що він свою промову звів до "сердцевєдєнія" і т. ін.

Голова вечора М. С. Грушевський хотів звести все до злагоди, просив ораторів не порушати святочного настрою, який повинен панувати на Шевченківських вечорах і звернути з політичної теми до пам'яти Шевченка, та його не слухали.

Правда, Жебуньов просив вибачення, що зачепив цю тему, що він не мав на увазі присутніх, напр. Чаговця, який так щиро обороняє наш театр і т. д. Але О. Ф. Степаненко (імовірно Степаненко Олександр Федорович), як звичайно, в страшенно довгій, але на цей раз гарній промові повторив і ширше розвив ту ж тему, на яку говорив Порш.

Коли М. Порш знов попросив слова, то почались вигуки: "Не треба, не треба!" Але Порш спокійно висловився, що він не мав на меті присутніх, що їм нема чого ображатись, а що правда остається правдою і хто не за нас, той таки проти нас.

Л. М. Черняхівська пробувала навернути увагу на "безталанну сироту" Україну, що "понад Дніпром плаче", але І. М. Стешенко в гарячій промові знов став докоряти російській поступовій пресі за мовчання. Ще можна було мовчати, поки говорили чорносотенці, а коли заговорив бувший марксист та "освобожденець" П. Струве, то мовчати не можна, бо це подобає на згоду з його словами, в яких він закликає боротися з українським рухом.

Публіка поділилась – одні були задоволені, що нарешті висловили росіянам те, що давно треба було їм сказати, а більшість, згоджуючися в принципі з ораторами, обурювалася тим, що порушено традиційний святочний настрій Шевченківського вечора.

Я не хотів було йти на цей вечір, бо певний був, що, як завжди, українці на ньому виконають свій національний девіз: "Хоч погано, так зате довго" і я буду нудитись і сердитись, що пішов. Але на цей раз помилився, бо вечір був чудовий і нагадав мені сцену з п'єси "Старе гніздо", в якій запросили гостей, а потім почали їх бити так, що ті тікали вікнами.

Українці всі були задоволені вечором, а М. С. Грушевський сміючись сказав:

– Аякже! Добре, що до мордобою не дійшло!

Але я думаю, що другий раз уже російських інтелігентів на Шевченківський вечір не заманиш.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 226

8 марта

В № 8037 львівського "Діла" Ф. Коломийченко, студент комерційного інституту, написав свою розмову з М. К. Заньковецькою, в якій з її слів розказує, що Садовський не давав їй змоги виступати в ролях світового репертуару, примушував її грати по сім разів на тиждень і що взагалі в трупі Садовського вона терпіла знущання.

Ця брехня так обурила і знервувала Садовського, що з ним, як мені розказував д-р Е. Лукасєвич, трапився нервовий удар.

Справді, хто знає М. К. Заньковецьку, її становище в кожній трупі, в якій вона бувала, той ясно бачить, що це очевидна брехня, і не диво, що вона так вразила Садовського. В кожній трупі М. К. Заньковецьку так високо цінили, що задовольняли всі її примхи: вона грала що хотіла і коли хотіла, а про знущання може бути мова хіба тільки самої М. К. Заньковецької над іншими.

Стоячи близько до родини Тобілевичів, я знаю М. К. Заньковецьку з першого дня її виступу на сцені, тобто з 1892 року Ця надзвичайно талановита артистка в житті тяжка людина. Особа М. К. Заньковецької виясниться аж тоді, коли будуть видрукувані листи Кропивницького, К.-Карого, Садовського до всяких осіб.

Боязно тільки, що Коломийченко викличе відповідь гарячого Садовського і в результаті тепер випливе на світ Божий такий бруд, що краще нехай би він зовсім не випливав. Намагатимусь, щоб не допустити до того і відповіді Садовського не надрукую.

15 березня

Якось, їдучи залізницею, стрівся я в вагоні з В. Г. Короленком*. Розговорились. Він почав оповідати, що, оселившися в Полтаві, заінтересувався українським рухом і тепер учиться української мови, але йому тяжко йде і він сумнівається, чи опанує так, щоб змогти писати, бо, вирісши в Житомирі, польсько-жидівському місті, змалку майже не чув її, та й все життя своє прожив поза Україною.

– І знаєте, – каже, – що навернуло мене до українства? Ваша "Рада" хоч і не безпосередньо.

– Цікаво, як саме? – питаю.

– Скілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок (Миргородського повіту, де Короленко має власну віллу над Пслом) і ми так з нею зжилися, що вона стала нам як рідна, наче член нашої родини. Після того як ми оселилися в Полтаві, вона вийшла заміж за гімназіяльного сторожа (педеля), що має власну хату на передмісті Полтави. Коли в неї народилася дитина, вона запросила мою жінку в куми. На хрестинах ми застали у них багато гостей –

* Славнозвісний московський письменник-гуманіст.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 227

рідню та зо скілька товаришів її чоловіка. Як і завжди, Маруся та її чоловік говорили з нами "по-русски" (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а "галицьких".

Я й кажу Іванові:

– Ви ж добре знаєте "русскій язикъ" (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?

А він відповідає мені на це моїми ж словами:

– А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою "по-русски?"

– Бо це моя рідна мова, – кажу, – я змалку нею говорю і люблю її.

Він мені знов відповідає моїми ж словами:

– Отак і ми. Українська мова – наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її.

– Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а "галицькою"...

– Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті "Рада", яку ми в складчину передплачуємо.

– Але ж ви добре розумієте "русскія" газети?

– Я вам скажу більше. По правді кажучи, я "русску" (московську) ґазету краще розумію, як "Раду", бо в ній багато слів таких, яких тепер у нас у Полтаві не вживають, бо або позабували, або й не знали ніколи. Часто моя старенька мати пояснює мені деякі слова, а деякі я мушу розшукувати в словнику, а проте я охітніше читаю "Раду", бо це наша рідна газета.

– От тепер, – каже мені Короленко, – я зрозумів, що український національний рух – це не штучне явище, не фантазія купки української інтелігенції, а глибоко народний органічний рух, який певне має будучність. От чому я й почав студіювати українську мову, бо я на Україні, мабуть, назавжди оселився.

Але, на жаль, наші, занадто "щирі" українці відбили у Короленка охоту до українства.

Недавно на сектантському судовому процесі в Сумах (Харківської губ.), де адвокат М. І. Міхновський виступав як оборонець, був і В. Короленко, як редактор "Русскаго Богатства", що дуже інтересується народнім життям.

В кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів, своїм звичаєм, з театральним патосом:

– Я зрадникам мого народу руки не подаю!

Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений. Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати.

Мені розказували, що Короленко після того інциденту скаржився своїм близьким:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 228

– Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщенім місті Житомирі; весь свій вік я прожив у Великоросії та на засланні в Сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав "русскую літературу".

З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячися напоротися на другого Міхновського.

І так, малограмотний педель був навернув до українства одного з найбільших сучасних російських письменників, а освічений інтелігент своїм безтактовним поводженням відштовхнув його.

Взагалі, занадто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жадної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади, тоді як по багатьох повітових містах є й книгарні, є й громади і передплатників на українську пресу більше, як у Харкові. І в цьому немало завинив М. Міхновський.

22 березня, с. Перешори

Вже тиждень сиджу в Перешорах, куди приїхав відпочивати.

Днів на три приїздив до мене з Одеси, теж на відпочинок після екзаменів, Анд. В. Ніковський.

Більшу частину часу ми з ним проводили в кошарі, дивлячися на ягнят та козенят. Особливо втішні маленькі козенята: мордочки комічні, наче у мавпи, а в очах серйозність, задумливість, наче щось людське є в їх пичках. А старі бородаті кози, а особливо цапи мають багато спільного в фізіономії з жидами. Козенята так втішно скачуть, такі піруети виробляють ногами і все з серйозним виглядом, що без сміху на них дивитись не можна.

Отак серед козенят та ягнят, плекаючи тих з них, які ще не можуть самі ссати, ми з Анд. Вас. Ніковським почували себе чудово: далеко від суєти міської, від справ усяких. Я кажу, що ми в кошарі, наче в санаторії якійсь, а він каже, що цей "Кошар-Бад' кращий всяких заграничних "Бадів".

І справді, посеред овець почуваєш себе далеко приємніше, ніж посеред "вовків в овечих шкурах".

Я записав оце в свій щоденник про свій відпочинок посеред ягнят та козенят і думаю собі, що коли цей щоденник і попаде в руки жандармів, то вони ще подумають, що це якась конспірація, як трапилося колись з щоденником В. П. Степаненка. Вік колись вів дневник і записав у ньому, що передав додому через студента Стовбина білизну. Коли жандарми захопили цей дневник, то не повірили, що мова йде про справжню білизну, подумали, що тут треба розуміти якусь нелегальщину і арештувавши обох, довго мучили їх в тюрмі, щоб вони признались, що законспіровано під словом "білизна".

Висновок: як треба обережно в наші часи писати щоденники та листи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 229

16 травня, Київ

Давно я не записував нічого. Знов настали такі часи, що боязно писати, щоб часом не попали ці записки в руки до "Кулябок" (охранки). Я й так не держу у себе в кімнаті свого щоденника, тому часом повторююсь, не пам'ятаючи, що записано, а що – ні; але останні листки все-таки зостаються, коли я їх записую пізно ввечері.

Настала передвиборча агітація: націоналісти страшенно репетують, особливо проти українців, докоряючи урядові, що він "уперто іґнорує мазепинський рух".

Чого доброго, уряд знов схоче закинути невід, як у 1907 році, і зробити "повальний" трус в українців, а тоді можуть захопити і оці мої записки. Хоч нічого в них кримінального нема, а шкода буде, коли заберуть, пропаде моя праця! Щовечора доводиться його далеко заховувати, а через те я так рідко й записую.

За націоналістами виступали на боротьбу з українцями і так звані прогресисти. Перший подав гасло П. Струве в "Русской Мысли", який закликає громадянство російське боротись з українським "партикуляризмом". Від чорносотенців прогресисти відрізняються тільки тим, що перші кличуть на боротьбу з "мазепинством" уряд, а прогресисти кличуть громадянство.

Прогресивна газета "Утро Россіи" навіть повторяє устами якогось Кашкарова, за поляком Раковським, наклепи, буцімто український рух ведеться на "прусські марки".

Мусів я післати в "Утро Россіи" одвертого листа, але не знаю, які з того будуть наслідки. Ось мій лист.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 230

От чортів син! Скільки вже я землі продав на "Раду", а він бреше, що "Рада" дістає "прусські марки"!

А тим часом, може, я за землю дістав і "прусські марки", бо 200 десятин я продав німцям-колоністам, які, як кажуть, дістають гроші з Германського колоніяльного банку. То виходить, що й справді "Рада" дістає "прусські марки"!

Якщо "Утро Россіи" не схоче надрукувати мого листа, то доведеться післати його в "Украинскую Жизнь"*.

17 травня

Випадково зустрівся я з Ів. Сем. Нечуєм-Левицьким. Він наче вже не старіється далі: засох і держиться в одній мірі.

На моє запитання про здоров'я відповідає:

– Та яке моє здоров'я?! От, пролежав мало не два тижні, думав, що вже й помру. Стрівся я отак, як оце з Вами, з отим харцизякою, отим гайдамакою американським, отим Бородаїщем... Ну, як доброму, похвалився йому, що оце скінчив для VIII тому статтю про мову. Я, знаєте, все літо торік їздив по Київщині, по родичах своїх, та назбирав силу матеріалу. Отож у статті своїй я на основі того матеріалу доводжу, що Грушевський, хоч він і великий учений, а псує нашу мову, бо скрізь, скрізь позаводив свою галичанщину, оте "ся" окреме, отой мак – точки оті над і та силу всяких польських слів, а за Грушевським вже й Єфремов у "Вікові" та в "Раді" й собі перейшов на оту галичанщину. Розказую отак тому Бородаю, хвалюся, а він як визвіриться на мене, як крикне: "То й ви, – каже, – як оті чорносотенці, нападаєте на нашого велетня, на нашу окрасу, та це ж падлюцтво, та це..." Я як глянув на нього, а очі в нього такі страшні, як у божевільного, палицею вимахує. Ну, що, думаю, як він і мене, як отого москвофіла у Львові, почне лупцювати... Серце в мені затіпалось, в очах пожовкло, і, щоб не впасти, сперся я на паркан. Та з того дня прохворів мало не два тижні. Коли побачитеся з Бородаєм, то попрохайте його – нехай він мене не займає, поки я не видам VIII тому, а тоді вже хоч і помирать.

* Через якийсь час у газеті "Утро Россіи" було надруковане спростування Кашкарова.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 231

28 травня

Вчора їздили гуртом на могилу Т. Г. Шевченка, всього і поїхало душ 400 на пароплаві, найнятім Українським клубом.

Подорож не вдалася, бо цілий день йшов дощ і доводилось ховатися в душних тісних каютах*, повних народу. На могилі зібралося народу з Канева та близьких сіл до тисячі душ, бо з "Ради" довідалися, що мають приїхати кияни.

Панахиди служити адміністрація не дозволила, і довелось обмежитися співом "Заповіту". Характеристично, що коли співали "Заповіт", то й сам пан справник зняв картуза, а пристав, що їхав з нами з Києва, ще й підтягував.

Подорож обійшлась не без курйозу: депутат від Московського "Художественного театру", що возив на могилу вінок, зморившися до краю, звалився під лавку і там ночував. Старшини клубу були страшенно засоромлені, коли вранці вже під Києвом побачили його в такому незручному місці і почали просити у нього вибачення, виправдуючися тим, що поночі не могли його знайти, щоб показати йому місце в каюті. Депутат з пароплава поїхав просто в баню! (парню).

31 травня

Вертаючися з петербурзького пожарного з'їзду, заїхали до Києва: посол віденського парламенту Євген Олесницький з жінкою, директор "Дністра" Степан Федак з дочкою та Ярослав Олесницький, директор банку "Земля". З цього приводу 29-го в клубі був банкет, але, на жаль, зібралося наших всього душ з сорок, не більше. Говорили промови: О. Пчілка, С. Ф. Русова, Л. Жебуньов, Дм. Антонович та М. Порш. Промови все були святочні, урочисті, в яких вихвалялась працьовитість, енергія наших галицьких братів у боротьбі за національні права свої, а тепер і за університет. Зазначалось, що вони, борючися за своє існування, добувають і для нас, російських українців, умовини кращого життя.

Євген Олесницький в надзвичайно гарній промові відповів, що коли Галичина добилася того, що вона має, то тільки за поміччю російської України. Бо за 500 літ неволі під Польщею вона зовсім була пригнічена, прибита і не зуміла в 48-му році, коли всі народи Австрії подобували собі права, добути собі національної волі. І тільки з 60-х років, коли й туди дійшов могутній голос Шевченка, починається відродження Галичини, яке підтримали з 70-х років українці, заснувавши у Львові друкарню Товариства ім. Шевченка; а потім вже М. Драгоманов направив галицький рух на правдиву путь.

І тепер у боротьбі за український університет велику моральну підмогу мають галичани з російської України в отих голосних заявах співчуття, що друкуються в "Раді". Міністерство австрійське вважає на ці голоси з України, бо

* Кабінах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 232

й з Галичиною воно рахується постільки, поскільки вона є часткою великої України. Якби не було України російської, то уряд австрійський зовсім не рахувався б з домаганнями галичан, не зважав би на тих три міліони українців, що живуть в Австрії.

В розмові зо мною Олесницький обіцяв подбати, щоб громадські інституції галицькі передплачували "Раду". Він сподівається, що з половини року, тобто з 1-го липня, передплатять принаймні 500 кооператив, бо для їх бюджету зовсім мало важить яких 6 рублів на рік.

Побачимо – чи вийде що з цієї обіцянки, бо Олесницький захворів тут і поїхав зовсім хворий. Д-р Е. Лукасєвич каже, що в нього таке гіпертрофоване серце, що щодня можна сподіватися смерти. Якщо він хворітиме, то йому буде не до "Ради" хоч, як він казав, галичани надають величезного значіння українській пресі, бо вона свідчить, що на Україні є життя, є національний рух, а на це звертає велику увагу австрійський уряд. Поляки ж раз у раз намагаються довести урядові, що з Україною нічого рахуватися, бо вона вже зовсім обмосковлена і ніякої свідомості в українців нема.

А тим часом сам Олесницький з товаришами наочно упевнились, що в народі нашім є національна свідомість, тільки здалеку її не видно.

Приїхавши до Києва, поїхали вони трамваєм до Печерської лаври і коли під кінець дороги зостались у вагоні самі, то почали голосно ділитися вражіннями і висловлювати сум, що Київ – зовсім московське місто.

Раптом кондуктор вагона, що пильно прислухався до їхньої розмови, звернувся до них з запитанням – чи не галичани вони? Вони підтвердили і в свою чергу спитали його, по чім він їх пізнав.

– По вимові, – відповів він і спитав:

– Чи нема часом між вами Костя Левицького, голови віденського Українського парламентського клубу?

Вони здивовано спитали – як він знає Костя Левицького?

– А з нашої газети "Рада". Я пильно слідкую за тим, що діється в Галичині і чи виборють українські парламентські посли український університет у Львові.

А далі почав розпитувати про життя українців в Австрії і скаржитись на життя в Росії.

Це нагадало мені другий цікавий факт.

Якось Л. М. Жебуньов познайомився в санаторії Лямана, під Дрезденом, з російським достойником, сенатором Брянчаніновим, і намагався прихилити його до українського культурного руху.

Коли Брянчанінов заїхав до Києва, то Жебуньов їздив з ним по місту, показуючи київські древності, і разом вони заїхали з візитою до митрополита Флавіана. Брянчанінов, не бачачи в Києві нічого українського, почав розпитувати митрополита про український рух, але той відповів, що ніякого такого руху в народі нема, що це тільки фантазія купки інтелігентів.

Від митрополита вони поїхали в "Континенталь" снідати, і Брянчанінов і тут спитав слугу, що подавав їм снідання – якої він нації?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 233

На диво Брянчанінова і на велику радість Жебуньова, слуга несподівано відповів, що він "українець", а з дальшої розмови вияснилось, що він читає "свою" газету "Рада". Жебуньов мало не кинувся обіймати та цілувати його і пізніше, познайомившися з ним, довідався, що він не одинокий, а таких офіціянтів, свідомих українців, в Києві багато.

Такого самого офіціянта, свідомого українця, ми з Саксаганським стріли несподівано в Кисловодську на Кавказі.

З цього видно, що у всіх шарах української людности вже є національно свідомі українські одиниці. І всі вони безпосередньо чи посередньо витворилися нашою пресою, літературою.

А раз мені трапилося почути, як один "малорос" хвалився українською пресою, зовсім не знаючи її.

Їхав я якось в Перешори і, прокинувшися вранці, почув у сумежному купе розмову двох студентів – один з них був Московського університету, другий Київського. Я прокинувся саме тоді, коли київський студент доводив, що українська ("малорусская" як він казав) культура зовсім не нижча за "русскую" і якби уряд не ставив їй перепон, то вона давно порівнялась би з нею або й перевищила її. Розмову свою він пересипав виразами: "У вас в России", "У нас в Малороссии". Видко, він був зачеплений московським студентом і, намагаючись оборонити українську культуру, казав, що "у нас" є щоденні газети і тижневі та місячні журнали. Коли московський студент висів з вагона десь на Жмеринці, я розговорився з київським студентом. Виявилось, що він зовсім не вміє говорити по-українському і що найдивніше: крім "Ради", не міг назвати жадного журналу, яким так вихвалявся перед московським студентом. Очевидно, що він просто був ображений за "малорусскую" культуру і в оборону її приводив фантастичні докази.

Другого разу стрів я у вагоні на Кавказі одну пані з виразною українською стихією, яка й не чула про українську пресу.

Я звернув увагу, що якась пані і її син-гімназист, років десяти, розмовляли між собою чистою українською мовою й одночасно до кондуктора зверталися чистою московською, навіть з великоруським акцентом. Я заінтересувався ними, бо видко було, що вони не з України і що виразно розрізняють ці дві мови. Не витерпівши, я заговорив з нею. Виявилось, що вона великоземельна пані, має поверх тисячі десятин землі коло Камишина на Волзі (між Царициним та Саратовом).

– Ну, а батьки ваші, – питаю, – відкіля родом?

– Та й батьки наші і діди там рождені, – відповідає вона гарною українською мовою.

– А не знаєте, звідкіля вони туди між великороси поприходили?

– Та ми, "хахли" споконвіку там живемо хуторами, а "москалі" (великороси) у нас тільки за наймитів служать.

– Чи є у вас книжка або газети на українській мові?

Вона не зрозуміла слова "український" і я пояснив, що це значить на "нашій", "хохлацькій" мові. Але вона здивувалась, що на такій мові є щось друковане, навіть про "Кобзаря" Шевченка не чула.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 234

На жаль, при мені не було ні газети, ні книжки української, а спитати її адресу, щоб післати їй, мені ніяково було, бо вона взагалі якось підозрено ставилася до моїх розпитувань.

Колись, коли розів'ється наша преса, коли ми доб'ємося своєї школи, оці "русини", "малороси" і "хахли" постають свідомими українцями, від Сяну аж по Волгу!

29 липня, с. Перешори

Цими днями вернувся я з Кисловодська, куди мене посилали лікарі купатися в нарзанних ваннах. Купання ці справді мені помогли, тільки не знаю, чи надовго. У мене були почали якось отікати чи що руки: як не закладеш рук за жилетку (камізельку) або за борт пальта, то вони починають боліти і потім ледве-ледве можна їх зігнути в ліктях; не можна було ніякої ваги підняти, навіть шклянки чаю піднести не міг, важко було парасолю в руках носити.

Радився я з багатьма лікарями, але ніхто нічого певного не сказав. Проф. Лапинський рішив, що мені треба полікуватися в його лічебниці гідропатією з місяць, а д-р Г. М. Варавка порадив поїхати в Навгайм або в Кисловодськ. І от тепер я можу не тільки палицю чи дашок (парасоль) носити в руках, а навіть тяжкий чемодан (валізу) підіймаю на полицю.

В Кисловодську я спочатку самотній нудився, а потім несподівано приїхав М. І. Павловський. З ним трапилось, як він каже, нещастя: несподівано його покинула жінка [Щербаківська Євгенія Михайлівна].

М. І. Павловський так був цим прибитий, що не знав, куди йому подітись і вирішив поїхати в Кисловодськ, де його сестра замужем за псаломщиком (дяком). Він розказав мені про своє горе, а я намагався втішити його всякими способами, а найбільше тим, що тягав його скрізь по горах до втоми, бо знаю, що втома – найкращий лік проти всякого душевного болю.

Потім ми несподівано в парку стрілися з П. К. Саксаганським, який з Єсентуків переїхав до Кисловодська. З того часу почали ми вже мандрувати втрьох. Панас Карпович дуже дбає, щоб скинути з себе зайвий жир (тук), а через те п'є баталинську воду, мало їсть і багато ходить. Обходили ми втрьох всі ближчі гори, а потім вирішили побувати і в тутешніх тубольців, щоб подивитись, як вони живуть.

Найняли "лінейку" і поїхали шукати одного карачаївця, що прозивається Нану Тахчуков, який нас закликав до свого коша "шашлик кушай". Цього Нани ми не знайшли в горах, а втрапили до кабардинців. Коли ми їх спитали – чи вони карачаївці, то вони з огидою сказали: "Боже сохрани!" Наш підводчик, кисловодський обиватель, роз'яснив нам, що кабардинці, хоч і одної віри (магометанської) з карачаївцями, але не люблять їх так само, як ті їх.

– Кабардинці – каже, – народ бойкий (спритний), злодійкуватий, всі розбійники, а карачаївці народ чесний, смирний, "необразований", так от, як наші "хахли". Ми так їх татарськими хахлами і називаємо.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 235

Потім я довідався, що на Кавказі налічують 69 мов та наріч. Мало не кожна долина населена окремим народом, який ворогує з сусіднім. Нічого й дивуватись, що при таких умовах російський уряд звоював такий, здавалось, неприступний край.

Кабардинці та карачаївці випасають вівці, коні та скот літом коло Кисловодська, а на зиму йдуть ближче до своїх аулів. Вівці їхні нагадують наші волоські, але в них довша вовна, більші коди (курдюки) з маленькими закарлюченими хвостиками на кінці, як у бухарських каракулів. Скотина сіра, складна, але дуже дрібна, коні сухі, бігучі і дуже виносливі. Господарі нас запросили в курінь, обложений з трьох боків камінням і вкритий бур'яном, та почастували просяною мамалигою (кулешою) і маханом – це шашлик з в'яленої солоної баранини.

Мене зацікавила обора (кошара) для овець: кругом тирла закопані зрідка стовпці, а між ними протягнуто ремінь; кажуть, що вовк, "бирюк", не підходить близько до овець, бо думає, що то натягнуто капкан (самолов), в який він може заплутатись і впійматись.

Вранці, після ванни, ми щодня збирались на чай то в мене, то в Саксаганського, то в Павловського, в залежності від того, в якій бік ми ще звечора умовлялися йти, бо ми жили якраз у трьох різних кутках Кисловодська.

Коли ми раз зібрались у Саксаганського, то він підвів до мене немолоду жінку, що прислуговувала йому, і каже:

– Оце й є Чикаленко.

Жінка та підійшла до мене і почала висловлювати мені свою радість, що побачила видавця "Ради", "рідної газети". Я був страшенно здивований і почав її розпитувати, відкіль і хто вона. Вона розповіла чистою українською літературною мовою, що батьки її родом з України, а вона родилась вже в Кисловодську, заробляє шитвом, а чоловік палітурник.

– Як же ви, – питаю, – літературної мови навчились?

– А "Рада", – відповідає, – нащо? Наш театральний гурток, що робить часом зимою українські вистави, передплачує "Раду", то ми й читаємо.

Я так зрадів несподіваному передплатникові, що звернувся до неї з словами:

– Дозвольте ж вас розцілувати.

Поцілувавшись, вона каже:

– Тепер я хвалитимусь серед свого гуртка, що цілувалася з видавцем "Ради"!

Другого разу Саксаганський звів мене ще з одним членом цього гуртка, молодим, дуже симпатичним хлопцем, на прізвище Гасенко. Виявилось, що він і співробітник "Ради", бо там було надруковане його маленьке оповіданнячко.

Гасенко не тільки володіє добре літературною українською мовою, а навіть закидає по-галицькому і виявив солідне знайомство з українською літературою. Біографія його дуже цікава: Він, як кажуть, син черкеського князя-магометанина та селянки-українки, але сам він про свого батька нічого не розказує. Виховався він у свого родича, учителя турецької школи в Баку, вчився трохи в гімназії, потім в Царгороді. Після наглої смерти батька, зоставшись без всяких засобів, служив у Берліні в бюрі для найму робітників з Росії та Галичини, потім служив

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 236

в Італії і нарешті вернувся на Кавказ, придбав свідоцтво бухгалтерське і дістав невеличку посаду в Кисловодському взаємному кредиті, де й живе з матір'ю. Знає мову: турецьку, вірменську, італійську, німецьку, українську і, натурально, російську, та зо скілька кавказьких і взагалі робить вражіння незвичайно пам'ятливого і талановитого хлопця, але некріпкого здоров'ям. Коли ми познайомилися ближче, я йому й кажу:

– І охота вам сидіти в оцій ямі? Візьміться, підготуйтесь на атестат зрілости (матуру) та й поступайте в університет.

– Але ж, – відповідає, – я не маю чим жити, мені треба заробляти.

– Служіть, – кажу, – й готуйтесь, а як видержите на атестат, то ми вам дамо посаду в "Раді" рублів на 30, то ви якось проживете.

Справді, у нас в "Раді" таким способом виховалося багато людей: вели відділи і слухали лекції, а потім покінчали вищі школи і пішли на посади. Тільки Майорський (П. А. Сабалдир) так звик до "Ради", що й скінчивши політехніку, не хоче нікуди йти на посаду, а служить у нас секретарем редакції. Другого дня Гасенко мені вже хвалиться, що був у директора гімназії й вирішив готуватися до матури.

Я забув сказати, що коли я приїхав до Кисловодська, то застав тут письменника нашого Дм. В. Марковича. Він приїхав лікувати свою подагру та катар шлунку і натрапив на якогось немудрого лікаря і так знесилів, що не міг вже ходити сам і рішивши, що вдома йому краще лікуватись, швидко поїхав додому У Марковича я стрівся з І. П. Волошиним, студентом-медиком Московського університету, який масував Марковича.

Біографію цього студента теж варто розказати хоч коротенько: родом він з України, в дитячих літах, видно, розмовляв українською мовою. Потім пішов "вольноопредєляющимся", вийшов в офіцери, скінчив топографічні кляси і весь час служив в Маньчжурії, а після війни в ранзі капітана підготувався на атестат зрілости, вступив в університет і тепер, маючи 40 років, кінчає медичний факультет. За все своє життя не чув нічого про український рух, не знав, що є література, і нічого не чув про пресу. Тепер, під впливом Марковича і нас усіх, захопився українством, передплатив "Раду", хоч людина він бідна, має родину і мусить заробляти на неї.

Таким робом, в Кисловодську трапилося стрінутися з українцями, з яких, може, й вийдуть потім корисні робітники. Особливо я покладаю надії на Гасенка.

Коли з'їдемось з Жебуньовим, то буде чим похвалитись: не марнували ми часу, лікуючись. Він пише мені з "Вайсер Гірш" такого листа, що варто з нього виписати кілька рядків. Ось вони: "Ну й літо вибралось! Дощ та холод, холод та дощ! Трудно гоїтись під таке літо, а мені до того доводилось, що й на світ не хотілось дивитись. Але все-таки вдалось..." – тут логічно міркуючи, всякий скаже: "все-таки вдалось вигоїтись", або "підлікуватись", або "придбати скілька фунтів", але не такий Жебуньов, як усі, і в нього й логіка не така, як у всіх. Далі в нього стоїть написано: "...але все ж таки вдалося довести до національної

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 237

свідомости одну пані, котра так захватилась українством, що я дивуюся: навіть гоїнням своїм нехтує, аби читати книжки українські та "Раду".

Жебуньов сам так захоплений українством, що віддає йому все своє здоров'я, всю свою енергію і всі 24 години в добу, бо й сни йому сняться на українські теми. Часом це захоплення доходить до анекдотів. Мені розказував Г. Г. Ротмистров, що коли вони торік удвох лікувалися в "Вайсер Гірш", то Жебуньов зорганізував підписку і примусив адміністрацію передплатити "Раду" в читальню, а потім пильно стежив – хто бере читати її; але ніяк не міг допильнувати. Він щодня помічав, що хтось читає "Раду", бо вона пом'ята й потерта. По цілих днях сидів у читальні, навіть ховався за двері і в щілину підглядав, але даремно. Він, бідний, і не знав, що то Ротмистров непомітно м'яв "Раду", щоб заінтригувати Жебуньова.

Цього року йому пощастило і він найшов якусь пані.

30 липня

В Кисловодську я дістав листа від В. К. Винниченка, в якому він скаржився мені на редакцію "ЛНВісника" і хвалився, що його закликали в російську літературу.

Я відповів йому на це, що боюсь, щоб він не покинув української літератури та не став зовсім російським письменником. Він відповів мені листом, який я вважаю потрібнім переписати сюди.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 238 

* До цього місця треба додати пояснення: коли В. Винниченко написав своє перше оповідання і післав його в "ЛНВісник", то його там не надрукували. Він написав друге – "Красу і силу" і дав прочитати В. П. Стешенкові, а той розгудив його, назвавши брудним. Довго після того В. Винниченко не брався за перо, нарешті рішився занести це оповідання до "Київської Старини", та про це я розказав у І т. своїх спогадів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 239 

Отакого многозначного листа написав мені В. К. Винниченко.

Мені дуже тоді було ніколи, але хотілось зараз же відповісти йому, і я наспіх написав приблизно так:

От і все. Не знаю, що відповість Вол. Кир. Винниченко на мого листа і чи й відповість?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 240

20 серпня

Дістав листа від В. Винниченка, в якому він пише, що написав усім видавництвам російським, які його запрошували, що даватиме їм тільки переклади з українських рукописів, а оригінали друкуватиме вже після того, як будуть видані переклади.

Очевидно, він вирішив, що таки повинен зостатись українським письменником, який тільки ходить "на заробітки" в російську літературу.

21 серпня

Єв. Олесницький справді-таки, приїхавши до Львова, підняв агітацію в Галичині за передплату на "Раду", бо я дістав зі Львова друковану на ремінгтоні відозву, яку Народний комітет розсилає по свідомих людях та по коопераціях. Дослівно списую ту відозву

* Випадок з лікарками був у Чигиринськім повіті, а з фершалами, учителями, дяками, то – скрізь по Україні.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 241

Відозва написана гарно, переконуючо, а тим часом досі не помітно ніякого руху передплати з Галичини. Може, якісь результати будуть вже аж з нового року, а може, на відозву Народного комітету галичани ніякої уваги не звернуть, бо в них і так заведено там велике здирство на всякі патріотичні цілі, а тепер особливо багато дає кожний з них на утримання приватних українських гімназій.

15 вересня, Київ

Весь серпень просидів я в Перешорах; як їхав туди, то думав, що тижні за два обмолочусь, аж вийшло, що я просидів більше місяця, хоч молотив усього одинадцять день. Мало не щодня перепадали дощі, копи поприростали до землі й зазеленіли зверху, а місцями, де були погано складені, попроростали наскрізь. Те, що було звезене в стіжки, зверху зазеленіло, а всередині теж відійшло і вимолочувалось дуже погано – половина зерна лишилось в колосі. Одно слово, врожай пропав мало не весь: дещо проросло, дещо не вимолотилось, а що вимолотилось, те грілось в шпихлірі, треба було його швидше продати, щоб не зіпсувалось

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 242

до решти. Я дуже нервувався, бо врожай – єдине джерело, з якого я черпаю засоби на цілий рік.

П. К. Саксаганський, що гостював у мене, все мене намагався потішати, заспокоювати, кажучи, що отак і він у дощове літо мучився, коли мав свою трупу, бо в дощову погоду публіка не ходить в театр.

Та я й сам потішав себе надіями на будучий рік: така дощова осінь дуже добра на озимину, і я намагався насіяти її якомога більше в надії, що на той рік вродить так, що, може, покриє і за цей рік.

Саме під час цих клопіт вернувся з заграниці Л. М. Жебуньов і почав викликати мене в Київ, спочатку листами, а потім телеграмами. Знаючи вдачу Жебуньова, який все прибільшує, я все отягався, бо не хотілося мені їхати, не скінчивши сівби, але мусів таки поїхати.

Виявилось (на засіданні ради нелегального ТУП), що справді назбігалось разом зо скілька важних справ, але хто його знає, як їх розв'язати при теперішніх умовах.

Перше всього стало відомо, що генерал-губернатор звернувся до Сенату з рапортом, в якому, як кажуть, розповідає, що в свій час Полтавському земству дозволено було збирати жертви на поставлення пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Полтаві, а тим часом Полтавське земство передало цю справу Київській міській думі для збудування пам'ятника вже в Києві, а через це генерал-губернатор просить скасувати постанову Київської думи і вернути зібрані гроші в Полтаву.

Ніхто з нас того рапорту не читав і не знає напевне його змісту, а через те й писати в газеті про нього не можна. Тим часом рятувати справу якось треба, бо, очевидно, замір тут такий, аби звести справу з пам'ятником нанівець. Одні жалкують, що ще перше журі не ухвалило проекту пам'ятника, бо досі вже він стояв би. Другі кажуть, що краще, коли справу з постановкою пам'ятника відсунути надалі, бо за теперішніх часів ніяких урочистостей не дозволять: не пустять галичан, які мали приїхати у великому числі з своїми січовиками та соколами, не пустять і нашого простого люду. Одно слово, тепер відкриття пам'ятника Шевченкові може вийти таким же мовчазним, як було у Варшаві Міцкевичу. Інші бояться, що можуть сконфіскувати зібрані гроші, а шкода буде велика, бо їх уже зібралося 110 тисяч рублів. Другі кажуть, що конфіскація грошей неможлива, а певніше, що їх скажуть повернути жертводавцям. А як їх повертати, коли багато зібрано від невідомих, багато виручено від спектаклів, концертів, Я думаю, що конфіската неможлива, бо це був би скандал на всю Європу. В крайнім разі признають справу з поставленням пам'ятника "несвоевременною" і відсунуть її на колись.

Тим часом треба, щоб Шевченківський комітет довів Сенатові, що дозвіл дано Полтавському земству на поставлення пам'ятника в Києві, а не в Полтаві, що постанову Київської думи в свій час затвердив губернатор, а значить, все робиться законно, а не "захватним порядком", як про це пише Савенко по всяких чорносотенних газетах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 243

Для нас очевидно, що рапорт цей є результатом отих брехень, що розповсюджують тутешні націоналісти, але дивно, що навіть генерал-губернатор їх слухає і спішить виконувати їхні бажання.

Друга справа з київською виставкою. Нема у нас грошей на свій власний павільйон, а галичанам, мабуть, не дозволять приїхати взяти участь у виставці, принаймні кажуть, що генерал-губернатор сказав виставочному комітетові з приводу польського павільйону, що він не допустить ніяких національних маніфестацій. Характеристично, що жандармський полковник, переглядаючи листування комітету, наліпив свою візитну карточку на заяві галицького "Сільського Господаря" про бажання прийняти участь у виставці. Що повинна означати ота картка? Очевидно, що без жандармерії не можна рішати справи про заяву "Сільського Господаря".

Третя справа – з "Украинскою Жизнью". Видавці пишуть, що не вважаючи на те, що вони мають 800 передплатників, у них уже нема на що видавати журнал, бо всі гроші витрачено на гонорари, на друк, папір і т. п. і просять роздобути грошей, аби хоч докінчити рік. От горе! Преса наша на українській мові ледве животіє, то через утиски, то через незрозумілість мови для широкої людности, ну а чого вже мусить загибати "Украинская Жизнь", яка видається зрозумілою мовою і не переслідується адміністрацією, як преса на українській мові? Очевидно, української інтелігенції так мало, що вона не може піддержати навіть такого цікавого органу, як "Украинская Жизнь", а російська публіка, для якої вона, власне, й видається, зовсім нею не цікавиться.

15 жовтня

Сталося те, чого ми вже давно сподівались – закрили Український клуб!

Чіплялись, чіплялись до всяких дрібниць, нарешті закрили за те, що в читальні клубу знайшли скілька чисел американської газети "Свобода", яка начебто доходить в клуб нелегальним способом – у конвертах, а тим часом ця газета йде не тільки в клуб, айв редакції деяких київських газет через закордонну цензуру, з штемпелем "Д. Ц." (дозволено цензурою).

На жаль, не було обкладинки (опаски), якою можна було б довести, що вона доходить через цензуру. Вже після закриття клубу прийшло число "Свободи" з штемпелем "Д. Ц." який і понесено губернаторові. Та вже було пізно. Кажуть, що губернатор пораяв прохати дозволу на відкриття нового клубу і що він не буде гальмувати. Побачимо!

Є в нас запасний дозвіл на товариство "Родина", в уставі якого нічого не говориться, що це українська установа і що вимовляється вона "Родина", тобто "сім'я" по-нашому, а не по-російському "родина" (рідний край).

Можливо, що коли адміністрація упевниться, що це той самий український клуб, то закриє й його.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 244

21 жовтня

Нарешті минули вибори по Києву в 4-ту Державну Думу. Господи! Що тільки робилося в Києві!

Прогресивний блок виставив кандидатами по першій курії Григоровича-Барського, а по другій проф. С. А. Іванова. Спершу по другій курії намічена була кандидатура І. Н. Полторацького, українствующого кадета, але він тяжко захворів язвою (виразка) в шлунку і відмовився, тоді спинилися на кандидатурі Іванова. Хоч він і великорос, але від нього можна сподіватися більше користи українцям, ніж від "малороса" І. В. Лучицького. Іванов людина щира, сердечна, розумна і по переконанням федераліст, який щиро визнає потребу широкого місцевого самоврядування і не раз висловлювався навіть за автономію України. Проживши на Україні коло 20 років, він упевнився в потребі для українського народу національної школи, рідної мови в суді, і, напевне, буде енергійно стояти за це в Думі. Це не те, що Лучицький, якого треба було вічно підштурхувати!

Григорович-Барський родом "малорос", але якось висловився, що ні потреби в національній школі, ні, тим паче, української мови в суді він не визнає, а коли виставили його кандидатуру від блоку, в який входили і українці, то він прилюдно визнав усі домагання українські, які признала київська кадетська група, тобто українську мову в нижчій, середній і вищій школі та в суді.

Коли б Григорович-Барський пройшов у Думу, то, напевне, і забув би за ці потреби українського народу і ніколи про них не згадав би.

Праві організації всі об'єдналися на кандидатах по походженню "малоросах" – Демченкові та Савенкові. Перший з них для нас не шкідливий, бо він звичайний собі "дєлєц", який іде в Думу, аби добути якусь концесію, щоб подвоїти або й подесятерити свої міліонові маєтки.

Савенко ж досить відомий, щоб про нього тут багато розводитись. Це кар'єрист, неохайний, нахабний, брехливий хам, який хоче собі зробити кар'єру на "мазепинстві". Син полтавського поліцейського урядника, сам донощик, якому слава Іскри та Кочубея не дає супокою, він хоче придбати собі репутацію спасителя Росії від сучасних нащадків Мазепи. Але, напевне, далеко не піде, бо піймається на якійсь нахабній брехні, на якімсь своєкориснім підступі і втеряє ласку начальства.

При яких умовах велися вибори, про це не можна розказати в коротких словах, треба перечитати газети, в яких, до речі, і половини правди не можна було надрукувати. Широчезна агітація на кошти "таємних фондів", "благосклонноє содєйствіє" адміністрації, нахабство чорносотенців обурювали навіть найсмирніших виборців.

Коло виборчих пунктів стояли юрби чорносотенців, які нахабно видирали з рук у виборців бюлетені і тикали в руку свої, боячись, що виборець має лівий бюлетень, і все це робилося на очах поліції, яка арештовувала всякого, хто осмілювався сказати хоч словечко за лівого кандидата.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 245

Я, виходячи з помешкання, де відбувались вибори, побачив, що юрба обступила якогось півінтелігента і тиче йому в руки конверт, а він не хоче брати. Виявилось, що якийсь піп виманив у нього з рук його бюлетень, подер його і дає йому другий. Я не вдержався і звернувся до попа з докорами, але він почав на мене кричати, а за ним і інші чорносотенці:

– Тобі яке діло? Що ти, теж кривий на ліву ногу? Хочеш в участку посидіти?

Юрба натискала на мене, і я певний був, що дійде діло до стусанів, але тут підійшов член управи Іозефі, який мене часто стрічав за кулісами у Садовського, і визволив мене, сказавши:

– Оставьтє! Ето тоже хорошій чєловєк!

Соромно мені стало, що мене Іозефі взяв під своє націоналістичне крильце, але я мовчки потяг додому.

Та незважаючи ні на які махінації, Савенка таки провалили, а Демченко переважив Барського невеликим числом голосів, тобто не одержав моральної перемоги. Кажуть, що губернатор, довідавшися про результати виборів, сказав: "Слава Богу, що хоч Демченко пройшов, а то довелось би розпрощатися з Києвом"*.

Хоч Савенко й провалився по городу, але йому, як він сам пише в "Кіевлянине", "тыл обеспечен". На повітових виборах його провели по фіктивному цензу у виборці, а губерніяльні вибори призначили умисне після городських на той випадок, що коли Савенко не пройде по городу, то його проведуть по губернії. Так воно й сталось! Одно слово, вибори робило начальство гражданське і духовне і тільки в деяких випадках воно промахнулось якось і пропустило опозиційні елементи, але за це його не милує вище начальство.

30 жовтня

Трапилося величезне нещастя: несподівано 24 жовтня помер М. В. Лисенко.

Як прийшла звістка, що закрито Український клуб, головою якого був Микола Віталійович, і що старшину потягнуть до суду за оту злощасну "Свободу" і, може, засадять в кріпость, то вона страшенно вразила старого – йому зробилося млосно, почалася рвота. Лікарі сказали, що серце в нього дуже неміцне і що йому треба менше працювати, бо інакше серце не видержить. Коли сказала мені про це Л. М. Старицька-Черняхівська, я вирішив на перших же зборах Товариства підмоги науці, літературі і штуці зняти питання про те, щоб вишукати засоби хоч на невеличку пенсію Миколі Віталійовичу, аби він менше давав лекцій. Товариство наше давно асигнувало йому 2000 руб. на видання його опери "Тарас Бульба", але йому вже не довелося побачити цього видання, хоч кажуть, що коректу він встиг виправити до кінця.

* Губернатора Гірса таки переводять у Мінськ за те, що від городу пройшов Іванов.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 246

Звістка про смерть М. В. Лисенка так мене знервувала, що зо мною трапилася наче істерика і я не міг здержати голосного ридання.

Помимо того, що ми втеряли батька нашої музики, ми втеряли людину з надзвичайним серцем!

Багато вже написано про нього, багато ще, певне, напишеться, а я скажу тільки, що знав я М. В. Лисенка рівно 30 років і за цей час я не стрічав в житті своєму сердечнішої, прекраснішої й благороднішої людини, як він. Я любив його всією своєю душею, любили його і всі, хто знав його хоч трохи.

Він усе своє многостраждальне життя поклав на працю для рідного краю, він служив йому не тільки музикальним своїм талантом, а всією своєю істотою, і не тільки служив, а й кликав інших служити. При всій своїй незлобивості він часами гостро докоряв тим, що не хотіли працювати, він плямував таких "яловими" громадянами.

Навіть смертю своєю він послужив Україні, бо розбуркав байдужих сонних громадян і вони впорядили йому такий урочистий похорон, якого досі не бачив Київ і який так збентежив адміністрацію, що вона вжила всіх засобів, щоб він не прийняв характеру "мазепинської" демонстрації, але все ж таки вийшла грандіозна демонстрація.

Адміністрація мало не закрила театру Садовському за те, що його оркестр грав у вестибюлі театру під час проходу похоронної процесії "марш Дорошенка", що скомпонував покійний Лисенко. Закрила кінематограф, що виставляв похорон Лисенка. Галичани, що приїздили на похорон, замовили і для себе фільму з похоронною процесією; цікаво знати – чи дістали вони її, чи адміністрація сконфіскувала, як у тутешньому кіні.

Цими днями приїхав з Чернігова порадитися з лікарями М. М. Коцюбинський.

Коли я зайшов до нього в готель, то мало не скрикнув від несподіванки: М. М. Коцюбинський так висох, що обличчя його зробилося малесеньке, як кулачок. Виявилося з його оповідання, що, повернувшися весною з Капрі, він застудився, а оправившись трохи, поїхав у гуцульські гори на студії. Літо було мокре, холодне, і він знов застудився. Тепер його страшенно душить астма і він уже четвертий місяць мало що й спить – не більш 2-3 години в добу, а часом то й зовсім не спить. Це його так збезсилило, що він і ходити не може.

Завдяки заходам В. М. Леонтовича зібрався консиліум з кращих у Києві лікарів і рішили, що йому обов'язково треба лягти в лікарню і лікуватись, бо в нього ослабло серце, а це загрожує життю.

Невже й М. М. Коцюбинський на Божій дорозі? Не дай Боже! Це ж просто нас переслідує якийсь фатум! Не встигнемо поховати одного дорогого покійника, як уже готується новий!

М. М. Коцюбинського прийняли в університетську клініку і я навідую його щодня, вертаючися з редакції додому. Якось лікування не йде йому на пожиток, – наче йому стає гірше, дуже він ослаб, навіть умиватися йому важко. Сну все-таки нема, хоч лікарі про це й дбають.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 247

1 листопада

Знов біда! На похоронах М. В.Лисенка простудився Л. М. Жебуньов, почав кашляти, в нього дорвалося щось у грудях і пішла кров. Якби не така вдача, як у Л. М. Жебуньова, то лікарі швидко б спинили кровотечу. Вони наказали йому лежати не ворухаючись, не розмовляти і вживати ліків. Але він не може влежати тихо, все хвилюється, мучиться, що лежить без діла, коли йому треба бачитися з тим, тому щось наказати, того вилаяти за бездіяльність і т. д.

Турбує його справа закритого клубу, клопочеться, що невміло напишуть скаргу до Сенату. Я заспокою його, кажучи, що все одно з тої скарги нічого, не вийде, а може, ще й гірше буде, бо Сенат "роз'яснить" що навіть і культурні українські інституції шкідливі, бо ведуть "к національному обособленію", як він роз'яснив з приводу скарг Москви та Полтави, і тепер ні там, ні там уже не дозволяють українських клубів.

Турбується долею нового клубу "Родина", боїться, що його закриють або заборонять читати реферати по-українському, взагалі будуть винищувати в ньому український характер. Клопочеться, щоб добути указ Сенату полтавському губернаторові, в якому сказано, що він не мав права забороняти читати привітання українською мовою на святі Котляревського. Забуває Л. М. Жебуньов, що тоді вже починалися революційні часи і Сенат не був такий залежний від міністра внутрішніх справ. А тепер, в часи ліквідації революції, Сенат робить, що йому накажуть з міністерства.

Лікарі кажуть, що хвороба Л. М. Жебуньова не загрожує його життю, але коли не спиниться кров, то він може багато її втеряти, а це може накликати серйозну хворобу.

Треба вживати заходів, щоб Л. М. Жебуньов не хвилювався або хоч не рухався та не говорив, бо коли занедужає тяжко або вмре, то це буде незамінна втрата. Хоч він часто дратує всіх, сердить своєю ґдирливістю, настирливістю, але всякому очевидно, що якби Жебуньових було хоч з десяток на Україні, то справа національного відродження не стояла б так кепсько, не посовувалась би так мляво.

У кожного з нас є сім'я, служба або інші якісь особисті клопоти, а в Жебуньова нічого того нема, він увесь відданий українській справі.

Трудно уявити собі, що ця людина якихсь десять літ тому не тільки не цікавилась українством, а навіть дивувалась, що може бути таке питання.

Мені розказувала С. Ф. Русова, що Л. М. Жебуньов глузував з її сина Михайла, коли той цікавився українством: казав, що це пуста забава гулящих людей. Але урочисте святкування 100-літнього ювілею української літератури в Полтаві 1902 року розкрило йому очі, і за цих 10 років він вивчився писати і говорити по-українському і захопився українством так, що рівного йому по енергії я не знаю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 248

7 листопада

Вчора зібралися прогресивні виборці на вечерю в ресторані Родса, щоб ушанувати проф. С. А. Іванова, депутата в Думу.

Не люблю я оцих урочистих вечер з банальними промовами, тостами, але мусів іти, бо Л. М. Жебуньов сказав, що обов'язково треба бути й українцям, що коли я не піду, то він мусить піти, а якщо заслабне від того і помре, то я буду винний!

На вечерю зібралося чоловіка зо 200 всякого люду і українців, може, з десяток. Я вирішив, що мені можна й додому йти, бо є українці і без мене. Тільки що я зібрався виходити, як з'явилася поліція і звеліла всім розходитись. Тоді вже мені ніяково було виходити з зали і я вернувся на своє місце, щоб поділити долю всіх зібраних. Публіка почала радитись, нарешті вирішили післати депутацію до губернатора. Може, з годину сиділи ми за столом, аж поки не вернулася депутація і не сповістила, що губернатор дозволив гуртом вечеряти, але не дозволив говорити промов. Тоді барон Р. Ф. Штейнгель (імовірно мається на увазі Штейнгель Федір Рудольфович) встав і голосно заявив, що при таких умовах він вечеряти не буде і піде додому. За ним устав і я і ми разом з декількома вийшли з ресторану.

Другого дня я довідався, що так і не вдалося людям довечеряти, бо почались тости, до яких причепилась поліція і таки розігнала публіку.

Як змінилися часи! Я пам'ятаю, що після виборів у першу Думу була зорганізована грандіозна вечеря, а промови такі говорились, що тепер за них і каторги мало було б!

11 листопада

Досі в Росії були погроми жидівські, вірменські, а оце вже почалися погроми українців.

Після закриття київського Українського клубу у Львові молодь зробила демонстрацію і побила вікна в російськім консуляті та в редакціях москвофільських газет.

У відповідь на це київська чорносотенна молодь з організації "Двуглавый Орел" вночі пообливала чорнилом стіни редакції "Ради", розбила шибки у вітрині, де саме був виставлений номер з малюнком похорон Лисенка, порвала газету і залила чорнилом портрет Лисенка. Двірник розказує, що їх було душ шість у студентській формі. Потім ці хулігани пішли до книгарні "Київської Старини" і там теж пообливали стіни чорнилом.

У відповідь на це львівська та чернівецька молодь зробила ще більший бешкет: повибивала вікна в москвофільських інституціях, навіть вчинила бій з москвофілами, в результаті – кілька душ поранених.

Коли ми про це довідались, то вночі ж М. І. Павловський написав передову, в якій гостро осуджував такий некультурний спосіб боротьби.

Вчора, коли зібрались люди в "Родині" на концерт в пам'ять М. В. Лисенка, саме коли М. Ів. Павловський співав: "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле",

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 249

почувся брязкіт вікон і в залу полетіли каламарі. Публіка кинулась від вікон, з паннами почалась істерика, але Павловський мав стільки духу, що й не запнувся, а співав пісню далі, хоч брязкіт чувся знов щось разів з чотири. Потім виявилось, що це студенти "двухглавовці", побивши вікна і позаливавши чорнилом книжки в книгарні "ЛНВісника", пообляпували чорнилом австрійське консульство і прийшли й побили вікна ще й в клубі. Коли зловили чотирьох з них, то вони нахабно загрожували і далі робити українські погроми. Трьох з них адміністративно посаджено на три місяці, а головного привідцю Шиманського, приятеля Голубєва, що верховодить всіма "двухглавовцями", випустили, бо він начебто тільки дивився, а не розбивав вікон!

В книгарні "ЛНВісника" зроблено шкоди на кілька сот рублів; можна б правити з винуватців, якби у них щось було, але вони, певне, голі.

Характеристично, як до цього вчинку ставляться в адміністративних колах: коли хлопець з книгарні пішов у цензуру за книжками львівського видання, то чиновник, видаючи книжки, сказав йому:

– Підождіть, коли почнеться війна з Австрією, то вас, "мазепинців", будуть на ліхтарях вішать.

А "Кіевлянин" описуючи оцей бешкет, не подав прізвищ хуліганів-двухглавовців, а тільки виразно зазначив прізвище поліцейського надзирателя, що їх спіймав: щоб знали, кому це треба, прізвище "не в міру ретивого" поліцейського.

Я глибоко певний, що якби не обляпали чорнилом австрійського консульства, то цих хуліганів або зовсім не зловили б, або покарали б не такою карою; та ще хто його знає, чи й сидітимуть вони*.

12 листопада

Вже всі газети починають випускати оповістки про передплату на новий рік, деякі публікують з 1-го листопада. Треба б і нам випустити оповістку 15 числа.

Хоч я й не маю вже сил тягнути газети і кажу про це всім, але не вірять люди.

Але й покинути газети я не маю сили, бо що з нею тоді буде? – Загине!

Якби вона давала прибутки, або хоч не давала дефіциту, або хоч дефіцит той був не в 20 тисяч, а в дві, то, певне, багато охотників знайшлося б видавати газету. Адже ж находяться видавці на всякі тижневики, що вискакують і зникають, як бульки на воді. А коли доводиться докладати так багато, то охотника не знайдеш.

Правда, не все я сам докладаю, але що мені коштує добути грошей на видання, то того ніхто не знає! Органічно я не можу прохати, а тут доводиться прохати та ще й терпіти образи амбіції, вислухувати нотації за невідповідний напрямок газети і т. п. Чого, чого я тільки не вислухав від одного В. М. Леонтовича, хоч і гроші він дає не свої... Але треба терпіти, бо нікому іншому грошей

* На третій день усіх повипускали.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 250

не дадуть. А коли не дадуть, то не буде газети. А смерть газети – це такий удар, який нелегко буде пережити. Це значить спустити прапорець – здаємось, мов! Хоч і поганенька газета "Рада", але все-таки вона свідчить, що ми живі як нація, що ми ще не вмерли!

Я сам добре розумію, що "Рада" газета мізерна, як якийсь провінціальний листок, але я не бачу змоги при сучасних обставинах зробити її кращою. Передплатників мало, всього коло 3-х тисяч, а літом було тільки коло 2-х. Та й це ще слава Богу, бо два роки тому, до нашої відозви, було вдвоє менше. Газетних робітників – як кіт наплакав, певне, через те, що мізерна платня нікого не вабить до "Ради": по дві копійки за рядок не дуже розживешся, а через те всякий шукає собі посади. Поки студент, то пише в "Раді" або веде відділ за 30 руб. у місяць, а як скінчить університет, то кидає "Раду" і йде на посаду.

Правда, кидає з обіцянкою писати, не поривати зв'язків з газетою, але виходить по приказці "с глаз долой – из сердца вон!" Спочатку й пише, та все рідше й рідше, а далі й зовсім покидає писати: або служба обтяжає, або боїться, щоб начальство не довідалось і не прогнало – багато всяких причин буває.

Газетярів-професіоналів майже зовсім нема.

Тепер "Рада" держиться Гехтером, Черкасенком та Єфремовим. Коли Гехтер знов примоститься до якоїсь російської газети, як був примостився до "Кіевской Почты", то буде писати до "Ради" вряди-годи, бо в російських газетах йому платять по 5 коп. за рядок, а в нас по 2 коп.

Черкасенко держиться газети, бо не може добути учительської посади, яку втеряв і в тюрму попав за свою п'єсу "Хуртовина". А як тільки найде відповідну посаду, то втече і судити за це не можна, бо хіба ж можна прожити сімейній людині з такого мізерного заробітку?

С. О. Єфремов ніякої посади не шукає і, певне, не візьме ніякої, поки парубкує. Певне, він і парубкувати буде довіку, бо, мабуть, має вдачу свого брата архієрея. Але хоч як скромно живе він, а все-таки з самої "Ради" прожити не може, та щоб йому прожити з мізерної радянської платні, то він повинен був би щодня принаймні третину газети написати, а це ж неможливо, бо це була б нудота і для нього, і для читачів. Він і так видимо тяготиться газетною роботою, бо, як він сам каже, душа його лежить більше до журнальної праці, ніж до газетної.

Крім того, не задовольняє його, як і мене, сама газета, ведення її. Часто він мені говорить, що треба б нам ліпшого редактора знайти. Я сам знаю, що треба, а де ти його візьмеш? М. І. Павловський сам не раз мені каже, що треба найти іншого редактора, може б, він зумів краще повести газету.

Часто ми радимось, перебираємо в пам'яті людей, але ні на кому зупинитись не можемо. Багато є людей, які повели б газету, може, ліпше, але вони всі на посадах і не покинуть їх задля тої сотні рублів, що платить "Рада". А з безробітних нікого підходящого нема.

Якось недавно сказав мені М. І. Павловський, що йому трапляється посада в Москві і він, через родинні причини, охоче виїхав би з Києва. Почали ми згадувати людей, які стоять близько до "Ради" і були б здатні на посаду ре-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 251

дактора. З них один Єфремов міг би бути редактором, але він рішучо не хоче. Я йому і перше часто робив пропозицію, але він справедливо каже, що посварить редакцію з багатьма людьми і доведе газету до закриття, бо не знає меж цензурности. І правду каже: в полеміці він дуже нездержливий, часом, як напр. у полеміці з Вол. Дорошенком, просто неможливий.

Штрафували нас і судили найбільше за його статті.

Зупинилися ми на В. Липинському. Це людина справді нещоденна і, на мою думку, після Грушевського це найталановитіший наш публіцист, а до того людина матеріяльно незалежна і не потребує посади.

Коли він приїхав до Києва, то я почав з ним про це говорити, але він рішучо зрікся, бо вважає неможливим, щоб на чолі української газети стояв католик. Ми гуртом переконували його, казали, що він не буде офіціальним редактором, але все-таки він рішучо зрікся.

Тоді хтось згадав про М. Порша. Порш справді людина розумна, працьовита, але... є багато але: перш усього він надасть газеті есдецького духу, по-друге, він, погано знає українську мову, має дуже тяжкий стиль.

Я все сподіваюся, що на доброго редактора виробиться Анд. Вас. Ніковський і навіть закликав його заступати літом М. І. Павловського. Справді, він той місяць вів газету добре, цікаво, хоч ще не мав ніякого досвіду. Перше Ніковський дуже охотився бути редактором і казав, що як видержить державні іспити, то переїде в Київ, а тепер, відколи набрав рублів на 200 лекцій по гімназіях, то вже покинув думку за редакторство.

Прямо треба бажати, щоб начальство вигнало з посади людину, яка здатна бути за редактора!

І так, передплатників мало і через політичні обставини, про які я вже не раз писав, і через те, що газета не настільки цікава, щоб переважила страх перед тими обставинами. А нецікава газета через те, що нема кому зробити її цікавою, нема свіжих талановитих робітників, нема доброго редактора. А їх нема через те, що нема чим платити їх так, щоб вони покинули посади і перейшли до газети!

Грошей таких нема і добути їх не можна. Я й так надриваюсь, щоб добути гроші хоч на таку платню, яка тепер у "Раді", і то чим далі, то все вже трачу надію. Треба шукати нових джерел, нових платільників дефіциту, щоб протягнути "Раду" до таких часів, коли люди не боятимуться передплачувати української газети.

А де знайти тих платільників? Здається, проста річ. Тепер ми маємо три тисячі передплатників, себто 18 тисяч рублів, а бюджет наш коло 40 тисяч у рік, то доводиться докладати коло 20 тисяч, а якби кожний передплатник дав хоч одного нового, тоді у нас було б 6 тисяч душ, які дали б 36 тисяч рублів, та оповісток при 6 тисячах передплатників було б удвоє більше, значить, якби число наших передплатників подвоїлось, то, хоч видатки на папір і пошту збільшилися б, все-таки газета вже стала б на ноги або давала незначний дефіцит. Тоді я з спокійною совістю сказав би:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 252

– Ну, тепер ведіть уже газету самі, а я поїду на село підправляти свої діла, які страшенно запустились без мого ока.

Коли я поділився оцими своїми думками з Л. М. Жебуньовим, він відповів:

– Треба знову звертатися до громадянства. Ви й два роки тому не хотіли, а я напосівся і відозва наша майже подвоїла число передплатників. От давайте, я складу знову відозву, надрукуєте її в газеті, то напевне число передплатників коли не подвоїться, то таки збільшиться.

Гірко не хочеться мені звертатися до громадянства, соромно й приятелів своїх, і ворогів, але іншого виходу нема і я згодився, щоб Жебуньов написав відозву. Коли Жорес звертався з такою відозвою до французького громадянства, то нам і Бог простить!

Позавчора було зібрання київського Комітету по збудуванню пам'ятника Т. Г. Шевченкові; 20 грудня цього року кінчається реченець подачі проектів пам'ятника на конкурс. Але головною справою було обміркування про місце під пам'ятник.

Дума городська, як відомо, відвела місце на Караваєвській площі, але Полтавська земська управа запротестувала проти такого непоказного місця (в жидівськім гетто).

Якось восени заступник голови Комітету Щитківський (можливо Щітківський Іван) скликав Комітет і ми пішли гуртом оглядати можливі місця під пам'ятник. Оглянули такі місця: 1) сквер коло Золотих Воріт – проти цього місця ніхто не висловлювався; 2) суточки коло городського Оперного театру – тут дехто, між іншими й я, доводили, що це місце мале й тісне; 3) на розі Бібіковського бульвару й Пушкінської – всім видалося непідхожим: 4) на Басарабці, проти Критого ринку, гарне місце, але визнали, що на "торжищі" пам'ятнику Шевченкові не личить стояти: 5) понижче Городського музею – визнали теж незручним, бо місце косогорне, а крім того, пам'ятник фонувався б на сходах до музею, що було б дуже негарно; 6) місце в кінці Петровської алеї за мостом усім дуже сподобалося: чудовий краєвид на лани задніпрянські й на Дніпро. Так і згадуються слова самого Тараса:

Щоб лани широкополі,
Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий!

Поки що це місце глухе й брудне, – але згодом, кажуть, зроблять Петровську алею до самого Дніпра, крім того, проріжуть дорогу через Удєльний сад на Козловську вулицю і тоді це буде найкоротша дорога від Братського до Лаври, а значить, повз пам'ятник ходитиме маса богомольців (прочан).

Але кажуть, що місце це може сповзти, і штольні дума поробить ще нескоро, а через те на цім місці треба робити глибочезний фундамент, на який піде сила грошей.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 253

7) Місце, де Голгофа, всім подобалось. Справді, місце видне, високе, а все-таки, на мою думку, в кінці Петровської алеї краще.

Ще визначалося зо кілька місць на Подолі, але ми не схотіли туди і йти, вважаючи, що там не місце Шевченкові.

Нарешті на зібранні Комітету вирішено на першу чергу поставити місце в кінці Петровської алеї й асигновано 150 руб. на те, щоб спеціаліст зробив дослід ґрунту і кошторис фундаменту. Коли виявиться, що на цьому місці не можна ставити пам'ятник, то тоді поставити його на місці Голгофи, тобто повище пам'ятника св. Володимирові.

Невідомо тільки, що на це скаже городська дума? Та чи знайдеться на конкурсі відповідний проект пам'ятника? Та як Сенат поставиться до рапорту генерал-губернатора, як взагалі уряд у теперішні часи подивиться на поставлення пам'ятника Шевченкові?..

14 листопада, с. Перешори

Виїздячи з Києва, я перечитав у чорновику відозву до громадянства, що написав Л. М. Жебуньов, порадив йому багато дечого повикидати, переіначити. Хотів був її взяти й, виправивши, здати до друку, але Жебуньов сказав, що він ще перепише її, а тоді дасть. На жаль, мені треба було виїхати в Перешори і я не перечитав її вдруге вже в чистовику, а Павловський, очевидно, не зважився правити дуже Жебуньова, і відозва вийшла і довга, й кострубата, і з багатьма незручними виразами. Ось вона:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 254

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 255

17 листопада, с. Перешори

В Перешори я спішив, бо мій управитель несподівано мусів виїхати додому, а економії (двора) не можна було лишити без нікого.

Коли я приїхав на ст. Мардарівку, саме в базарний день, то був здивований, що на базарі нема жадного воза, а всі люди поприходили пішки або поприїздили верхи, точнісінько, як на базарі в Кисловодську гірські народи. Виявилось, що тут така багнюка, така болотяка, що вози по ящики тонуть і треба або дуже добрих коней, або запрягати по кілька пар, щоб повезти порожнього шарабана.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 256

Дивна осінь! Ніхто з старих людей не запам'ятає такої, навіть Тодір Пирля, що прожив більше 100 років, каже, що такої сльоти ще ніколи не було. Четвертий місяць день у день йдуть дощі. Хто в початку серпня ще встиг змолотити, то той мав хоч мокрий хліб, а хто спізнився, у того хліб загинув на полі в копах. По багатьох економіях досі стоять копи пшениці в полі, але їх вже й возити не будуть, бо з них поробилися купи гною.

Досі в полі стоїть кукурудза на пні, а хто вижав і склав її у копи, то вона погнила. Хто звозив і зчистив, як ми, в того вона гниє в кошах. Я порозсипав свою кукурудзу по кошах нетовстим шаром і перегортаю щодня, щоб не зігрілась, поки не згодуємо. Даємо її качанами всій скотині, всім коням.

Погода стоїть тепла, скотина й коні вдень ходять на пашу, а вівці й не приходять додому, а живуть тільки зеленою пашею на цілині.

Хто встиг зарання виорати й посіяти, в того гарно зеленіє озимина, а хто опізнився, той тепер і ворати не може через надзвичайну мокроту.

Не знаю, як переживуть люди цю зиму, бо нема ні хліба, ні кукурудзи, ні паші для скотини, навіть палива нема, бо все або погнило або так понамокало, що нікуди не здатне.

Не знаю, як і я переживу цей рік, бо прибутку з маєтку цього року нема ніякого, запасних грошей нема, а боргу набрав уже стільки, що скоро й кредиту відмовлять! Доведеться позичити в банку під заставу будинку. Доручив М. С. Синицькому, як адвокатові, обробити цю справу.

18 листопада

І так, зібралась четверта Дума.

Не вважаючи на обурююче поводження адміністрації на виборах, не вважаючи на мобілізацію духовенства, яке голосувало по наказу начальства, все-таки в четверту Думу проскочило (дійсно проскочило!) таки трохи опозиційних членів. Тільки, на превеликий жаль, не пройшов знов ані один свідомий українець.

Правда, селянин Мерщій, наш передплатник, що пройшов у Думу як націоналіст, сказав нам, що він справді націоналіст, але український. Та з такого "хитрого хохла" мало толку. Він і нещирий, і малоосвічений, то й мало впливовий, хоч наміряється згуртувати селян і колективно заявити про потребу української мови перших два роки в народних школах, але мало надії й на це.

У виборці пройшли були два свідомі українці – Петро Ів. Холодний, професор політехнікуму, по Київському повіту, та М. А. Славінський, петербурзький журналіст, по Новоград-Волинському, але в Думу їх чорносотенці не пустили. А шкода!

В першій Думі заходами В. М. Шемета, І. А. Шрага та П. І. Чижевського вже почала була організовуватись українська громада, в яку увійшло багато членів, бо в першій Думі було немало українців-інтелігентів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 257

В другій Думі, стараннями В. Піснячевського та П. І. Чижевського, який навмисне оселявся в Петербурзі, була заснувалась українська громада, головою якої був д-р Рубіс, і видрукувала навіть свою декларацію, але обидві ті Думи, як відомо, недовго прожили.

В третій Думі був ні до чого не здатний фанфарон Лучицький, було з кілька панотців, що колись належали до семінарської громади української, було з кілька свідомих селян, але з них не можна було скласти української громади в Думі, як не дбав про це д-р Піснячевський, що був тоді студентом медичної академії.

Панотці боялися начальства, а селяни держалися правих, щоб не розпустили Думи і щоб вони не втратили грошей (дієти), яких вони без Думи не заробили б довіку.

Хоч у четвертій Думі нема ні одного свідомого інтелігента-українця, а все-таки склад її більше сприяючий українству, ніж склад третьої Думи. Помимо того, що кадети, увійшовши на виборах в блок з українцями, включили в свою програму пункти про заведення української мови в школах – нижчій, середній і вищій, в складі четвертої Думи є кілька росіян, дуже прихильних до українства, а проф. С. А. Іванов, як я вже писав, навіть щирий і інтенсивний оборонець українських національних інтересів.

Колись, здається, в 1907 році, він страшенно розсердив чорносотенну пресу тим, що на погромному процесі в Києві, як свідок, на запитання предсідателя суду заявив, що Київ – зовсім не русскій город, а український; він, мовляв, як великорос-москвич, упевнився в цім, коли переїхав до Києва. І це Іванов сказав не під впливом когось з українців, не для того, щоб комусь подобатись, а зовсім самостійно, як щира чесна людина, яка говорить те, що спостерігає.

Я певен, що коли С. А. Іванов і не зможе сам виступити в Думі в оборону інтересів українського народу, то буде впливати на кадетську фракцію, щоб вона обороняла.

5 грудня

Цими днями був тут в своїх справах М. В. Богуславський.

По вдачі він нагадує Жебуньова, та й літами такий же старий. Такий же відданий справі відродження української нації, такий же енергійний.

Тепер він переїхав з Катеринослава на службу в Правління залізних дорог до Катеринодара і там розвинув широку пропаганду серед кубанських козаків, які уперто не вважають себе українцями і свою українську мову звуть "козачою" або "чорноморською".

Богуславський почав з того, що став учити козачу молодь гри на бандурі і, заохотивши їх до українських історичних пісень, зацікавив історією запорозьких козаків, від яких походять кубанські козаки, ширить між ними книжки, пресу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 258

Богуславський ріжниться від Жебуньова тим, що не любить робити гуртом, громадою, а працює сам, наодинці і каже, що так ліпше і більше можна зробити, бо в гурті тільки балачки та сварки.

Але наодинці може працювати тільки дужа характером, вдачею людина, як напр. Куліш, Грінченко, а до того глибоко віруюча в справу, а Богуславський такий і є.

Коли б то у нас було таких людей, як Богуславський, Жебуньов та д-р Солуха в Кам'янці, побільше, то й "Рада" не мала б дефіциту.

23 грудня

Вчора був на зібранні Шевченківського комітету, який зібрався обміркувати справу з пам'ятником після того, як журі не признало жадного проекту годящим.

Справді, проекти цього конкурсу гірші за попередні, а особливо за перший. З першого ще можна було вибрати якийсь, напр. Гаврилків, загадати переробити, то вийшов би непоганий пам'ятник, але всім хочеться чогось надзвичайного, та ніхто не знає, чого саме. Т. Г. Шевченко такий для України незвичайно великий, що бажано й пам'ятника йому поставити якогось надзвичайного, а через те жадний проект і не задовольняє. Артисти ж нічого надзвичайно величного не можуть вигадати, таким робом, марно минуло три конкурси і багато часу.

Рішено звернутися до відомих артистів і замовити їм проекти, але само собою зрозуміло, що не можна бути певним, що буде бажаний проект, бо Шевченка не знають чужі, а своїх талановитих артистів нема, крім Гаврилка.

Думають звернутися, між іншим, і до Паоло Трубецького. Олександра III він зробив надзвичайно талановито, кращого пам'ятника і видумати не можна.

Коли я торік прожив місяць у Петербурзі і щодня проїздив трамваєм через Знаменську площу, то раз у раз, дожидаючи пересадочного вагону, подовгу стояв перед цим пам'ятником і милувався ним з усіх боків. Знаменитий пам'ятник!* Недурно про нього й анекдотів складають таких, що боязно їх тут розказувати**.

Та не думаю я, щоб Трубецький задовольнив українців, бо він не зрозуміє, а може, й зовсім не знає Шевченка.

На зібрання Комітету поприходили кілька членів журі, між ними маляр Труш та архітектори Тимошенко й Сердюк. Всі вони висловились, що перше всього треба твердо зафіксувати місце для пам'ятника, а тоді говорити про проект, бо для артистів конче треба знати, де стоїть пам'ятник.

* Грубезний конище (Росія) упирається, не хоче йти вперед, а цар ще й тягне його назад, аж пащу йому роздер!

** Стоїть комод (фундамент), на комоді – бегемот (кінь-возовик), а на бегемоті – ідіот (величезний цар з малесенькою головою).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 259

Коли почали обмірковувати місця, то під впливом членів журі рішучо відкинули найкраще місце – над Дніпром, в кінці Петровської алеї, через те, що воно неміцне, може посунутись, що на фундамент треба витратити багато грошей і, нарешті, лишились при Караваївській площі, на смітнику. Мене таке рішення так обурило, що я вийшов з Комітету, піславши сьогодні таку заяву.

"В Київський об'єднаний Комітет для постановки пам'ятника Т. Г. Шевченкові.

Газета "Рада", представником якої я входжу в Комітет, неоднократно рішучо висловлювалась проти наміченого місця для пам'ятника Т. Г. Шевченка на Караваївській площі, вказуючи на інше, як найвідповідніше, – над Дніпром в кінці Петровської алеї й радячи не спинятися перед видатками для пристосування цієї місцевости під пам'ятник. Тим часом на засіданні 22 цього грудня Комітет признав неможливим постановку пам'ятника на цім місці з огляду на те, що укріплення цієї місцевости потрібуватиме багато видатків і віддалить час постановки пам'ятника. Таким чином, Комітет зостався при своєму попередньому рішенні щодо постановки на Караваївській площі. Вбачаючи в цій постанові Комітету велику історичну помилку, зв'язувати з якою ім'я представника "Ради" я не вважаю можливим, прошу вважати мене вибувшим із складу Комітету".

Деякі члени Комітету висловлювались, що я зробив помилку, вийшовши з Комітету, але я гадаю, що ні. Перше всього ніякого впливу мій один голос не матиме, а по-друге – "Рада" матиме розв'язані руки. Часто траплялось так, що редакція не погоджувалась з Комітетом і моє становище в Комітеті і в редакції бувало незручним, я почував себе ніяково.

29 грудня

Святами перебувало у мене багато народу з різних кутків України, багато було всяких розмов про всячину*.

Найбільше, звичайно, говорилося про "Раду" – як би її поліпшити, як би поширшити.

Був і А. В. Ніковський, що згодився після іспитів переїхати до Києва і взяти на себе редактування "Ради". Але особливого результату в ближчім будучім від того сподіватися не можна. Правда, Ніковський освіченіший, енергійніший та літературніший за М. І. Павловського, він не буде такий залежний від співробітників, бо на випадок потреби сам швидко напише якусь провідну статтю. Згодом, може, він зуміє розбудити літературні сили на провінції, бо М. І. Павловський якийсь не товариський, не громадський чоловік, не любить заводити балачок, листування з співробітниками і тримається з усіма якось суворо, непривітно, а це дуже шкодить справі.

З другого боку, у М. Павловського є надзвичайно цінні для редактора української газети риси – у нього чудове чуття й знання народної мови

* З'їзд організації "Товариство українських поступовців" (ТУП).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1912 р. — 260

і відсутність всякого чуття до інтриги, настільки, що він навіть часто вважає за щирих приятелів тих, що саме найбільше інтригують проти нього.

А. В. Ніковський, мені здається, дуже амбітний, дразливий, і хто знає, чи не буде бачити інтриги там, де її й нема.

М. І. Павловський завдяки своїй спокійній, поміркованій вдачі восьмий рік редактує газету без особистих конфліктів з співробітниками, а відносини у нього зо мною навіть наче стають щораз тіснішими, ближчими, хоч обидва ми уже в таких літах, коли люди не так уже легко входять у тісні приятельські відносини, як за молодих літ.

Дуже можливо, що А. В. Ніковський у перший же рік стане з співробітниками у такі відносини, що, змучившись, покине редактування. Треба пам'ятати, що письменники, як і артисти, надзвичайно амбітні, образливі й нервові люди, а через те з ними ладити дуже тяжко.

От через що я напосідаюся, щоб А. В. Ніковський придбав університетський диплом, який раз у раз дасть йому змогу найти собі іншу посаду. Я, сміючись, кажу йому, що дуже можливо, що він не знесе мого "самодурства" і скоро втече з редакції, а через те треба обов'язково попереду видержати іспити.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 261

1913 рік

5 січня

Новий рік стрічали ми в клубі. Цього року зустріч була надзвичайно приємна; здається, ще не було такої, хіба крім першої, тобто в перший рік відкриття Українського клубу.

Тоді була сила народу, багато урочистих промов про "свою хату", взагалі стріча того року була дуже врочиста, а цього року народу було всього душ сорок, але більш-менш близьких, принаймні добре знайшлися між собою.

Промови чергувалися з співами; підібралося багато гарних голосів з Саксаганським на чолі і співали дуже гарно. Промов визначних не було, найбільше говорив О. Ф. Степаненко (імовірно Степаненко Олександр Федорович), але, хвалити Бога, проти свого звичаю, не подовгу. Найкращу промову сказав В. М. Шемет на тему, що нам нема чого покладатись на ліберальні російські елементи, сподіватись, що вони нам щось добудуть, а треба самим добувати, чого нам треба.

5 січня

Націоналісти А. Савенко, В. Шульгин та інші "кіевлянинці" обурюються на "мазепинців" як вони нас називають, за те, що вони зрадили "руській" народ і називають себе "українцями".

Дійсно, ми, "українці" споконвіку були "руськими" і віра наша звалась "руською", а територія "Руссю". В Галичині і на Закарпатті наш народ досі зве себе "русинами" і мову свою "руською". Так ми називалися і в літописах, і в стародавніх литовсько-польських актах до часу приєднання України Хмельницьким до Москви і так досі нас уперто називають поляки.

З приєднанням України москалі присвоїли собі нашу назву і стали називатися "руськими" й державу свою стали називати "Россією" або "Руссю". Попросту сказавши, вони, користуючися силою, взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійською назвою – "малороссів" або московською "хахлов" бо предки наші підголювали чуприну й лишали тільки чуб – ("хохол" по-московському).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 262

Наш народ називав великоросів "москалями" або "кацапами" (слово кацап чи касап на тюркських мовах і в молдаванській означає – різник, різун, живоріз), а згодом почав москалів називати "руськими".

Щоб відрізнити свою націю й територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву "руської" й прийняла для своєї нації нашу народню назву – "українська", а для території назву "Україна", яка вживається в наших народніх піснях і якою поляки називають Київщину, що разом з Волинню та Поділлям становила територію давньої Руси.

Багато плутанини внесла ота зміна нашої стародавньої назви і багато нам шкоди наробила та ще й досі робить. Користуючися цим, москалі вважають себе законними спадкоємцями Київської Руси і доводять, що українська нація виробилася пізніше під литовсько-польським пануванням, від сумішки "русского народу" з польським та литовським.

Щоб зберегти преємственність з давньою Руссю, М. Грушевський назвав свою історію "Історія України-Руси".

Народ наш на російській Україні, загубивши свою історичну назву русинів, не засвоїв поки що нової – українців, а тому й не мав до останнього часу одностайної назви, не мав свого власного паспорту, а називав себе так, як звуть його сусіди: русинами, руснаками, малоросами, хохлами, або просто "православними людьми". Тому-то шулери-москвофіли й можуть баламутити наш народ, навчаючи його, що є тільки один "русскій народ від Карпат до Камчатки", а тому повинен бути й "один літературний язик" на всьому просторі, заселеному одним "русским народом".

Наші перевертні, що звуть себе русскими націоналістами, борються всіма можливими і неможливими засобами з відродженням української нації. Вони більші папісти, як сам папа, а тому навіть великороса Шахматова та Петербурзьку академію наук обвинувачують у зраді "руському" народові за те, що вона визнала українську мову за осібну від московської і вважає законними й нормальними зусилля українців витворити свою осібну літературу. Та українська література ще до того визнання, незважаючи на страшні утиски уряду і взагалі несприятливі обставини, все-таки розвинулася так, що займає третє місце посеред слов'янських літератур (російська, польська, а тоді українська). А якби для її розвитку були сприятливі умовини, то й такі всесвітньо відомі письменники, що витворили російську красну літературу, як Гоголь, Короленко та Достоєвський, були б українськими письменниками, а не російськими.

Українського походження двох перших москалі не могли затаїти, а походження Достоєвського уперто замовчували, тому всі вважають його за чистокровного москаля, а тим часом він походить з волинської української шляхти, деякі представники якої брали діяльну участь у повстанні Хмельницького*.

* По новішим дослідам, батько Достоєвського був сином уніятського священика й, скінчивши Кам'янець-Подільську духовну семінарію, скінчив Московський університет і служив лікарем у Москві. (Див. С.Любимов "Литературная мысль". Петроград, 1923).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 263

Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і що безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближається час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою українців.

8 січня

Губернатора Гірса таки покарали за те, що з Києва пройшов у Думу кадет, і перевели його в Мінськ, а сюди замість його з Смоленська прислали Суковкина.

Один судовий чиновник схарактеризував таким судовим терміном нашого нового губернатора:

– Суковкин правив Смоленською губернією "в запальчівості і раздраженії" але "без заранее обдуманнаго намеренія", а тому "заслужіваєт снісхожденія".

Нічого доброго така репутація не віщує, особливо коли міністром внутрішніх справ став Маклаков, що, бувши чернігівським губернатором, уславився як гнобитель всього поступового, а особливо українського. Скрізь безборонно збираються жертви на пам'ятник Т. Г. Шевченкові, а в Чернігівській губернії Маклаков повідбирав підписні листи, розіслані Комітетом, хоч підписка на пам'ятник дозволена по всій Росії.

Всі, хто знає Маклакова, кажуть, що він талановитий, як і його брат, депутат третьої й четвертої Дум, але великий пролаза і кар'єру зробив собі через впливову пані Наришкіну, в якої був "другом дома", коли служив столоначальником Казенної палати в Тамбові. Як і покійний Столипін, він просто з губернаторів попав у міністри і, як енергійна людина, певне, матиме і таку ж силу, а коли не поладить з охранкою, то, може, й життя так само скінчить, тим паче, що смерть Столипіна минулась охранці безкарно.

11 січня

Очевидно, відозва, написана Л. М. Жебуньовим, таки вплинула на наше громадянство, бо передплата на "Раду" йде значно інтенсивніше, як торік. Торік на цей день ми мали всіх передплатників – 1904, а сьогодні було в нас 2511, тобто на 607 більше, як торік.

Ще я не вияснив собі, чи це нових стільки добавилось, чи це тільки торішні передплатники акуратніше присилають гроші. Трудно сподіватися, щоб набагато збільшилося число передплатників, бо не такі тепер часи і не так поставлена газета.

Навіть з Галичини, незважаючи на агітацію львівського Народного комітету, число передплатників мало що збільшилось: торік було з Австрії щось 70, а тепер всього коло 150, тимчасом як Олесницький сподівався не менше п'ятисот. Та й не диво: якби ми заходилися в Росії агітувати за львівське "Діло", то,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 264

певне, не придбали б і сотки передплатників. Насамперед через те, що газета з другої держави не може задовольнити потреби в газеті: все одно треба мати ще тутешній часопис, а по-друге, що й у мові є велика різниця.

Львівське "Діло" пишеться такого мішаною мовою, що важко нам його читати: сила слів латинських, німецьких, польських, навіть московських при чисто польському складі речення робить цю мову зовсім для нас чужою.

Так само галичанам здається незвичайною мова "Ради". Якось був тут редактор "Діла" Панейко, то висловився, що "Рада" пишеться дуже примітивною "хлопською" мовою, підробляючися під мужицьке розуміння, тоді як "Діло" пишеться зовсім "інтелігентською" мовою, бо воно видається для інтелігентів, а для "хлопів" у них є спеціальні газети, що друкуються "хлопською" мовою, схожою з "радянською".

Страшенно неприємно вразила мене оця тенденція галичан відрізнити інтелігентну мову від народньої, поділитись на "білу" кість і на "чорну". Помічав я цю тенденцію і в нас, та не тільки в інтелігентів, але й у селян, що читають газети. Їм хочеться показати, що вони освічені, що вони ліпші за простого мужика, а через те намагаються вживати чисто галичанських слів, як у розмові, так і в писанні. Ми раз у раз просимо своїх дописувачів з провінції додержуватися місцевої мови, щиро народніх виразів, а вони, як навмисне, намагаються писати штучною літературною мовою, відмінною від народньої: раз у раз замість "тільки" пишуть "лише"; лівобережці раз у раз замість "держати, сподіватись, вважати", пишуть "тримать, чекать, рахувать", а часто вживають слова зовсім невпопад, наприклад, замість "особливий, успіх" пишуть "особистий, поспіх", а деякі дописувачі в листах до редакції підписуються – "власний передплатник!" і т. д.

22 січня

Сьогодні М. М. Коцюбинський поїхав додому, в Чернігів.

Місяців зо три пробув він в університетській клініці, але не поліпшало його здоров'я, а погіршало.

Коли я проживаю в Києві, то щодня, йдучи з редакції, було, заходжу до нього на півгодини; тоді я не помічав, що він танув, наче віск на свічці, а оце не був я в Києві з тиждень і не бачив його, то вчора виразно помітив, що він страшенно подався.

Він сам бачив, що клініка не помагає йому, а через те рвався додому, сподіваючись там піддужати, а тоді поїхати кудись на південь. Але сьогодні, дивлячися на нього, я впевнився, що він уже не видужає, що навряд чи він доживе до весни.

Яка шкода! Такий надзвичайно талановитий письменник, та до того ще й зовсім не старий, ще й півсотні років йому нема, він ще багато міг би дати цінного нашій літературі.

Коли ми, з кілька душ, всадили його в вагон, то у мене на душі було таке почуття, що ми наче поклали його в труну! Тяжко!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 265

28 січня

Вчора в клубі влаштований був "етнографічний" концерт, як стояло в оповістці.

Зацікавившися такою оповісткою, пішов і я на концерт, хоч взагалі рідко дуже буваю в клубі.

На жаль, вся "етнографія" виявилася в тому, що співаки співали комічних народніх пісень і, скрививши набік рота, намагались, як їм здавалось, скопіювати "народ". Просто гидко було дивитись і слухати, але не хотілося йти додому, не почувши селянського хору з Баришполя.

Думалось, що селяни справді заспівають по-сільському, по-народньому, але виявилось, що селяни, в свою чергу, намагалися копіювати інтелігенцію і копія ця була досить невдала. Співав хор на такий самий штиб, як співають хори по наших трупах, як співають студентські та семінарські хори, але далеко гірше за них.

Всі наші інтелігентські хори співають народніх пісень у розкладці, гармонізації зовсім не народній. Цю ж помилку робив і небіжчик М. В. Лисенко: він брав народню пісню, а гармонізував її в своїх хорових збірниках на західноєвропейський лад, де мелодію провадить тенор чи сопрано. Народ у нас співає гуртових пісень зовсім не так і коли чує, як тих же пісень співають наші інтелігентські хори, то висловлюється про цей спів:

– От пани всяку пісню співають, наче в церкві правлять!

В селянських хорах мелодію веде нижчий голос, а йому вторують вищі, так звані підголосники.

Тільки д-р Демуцький, який уславився своїм надзвичайним хором в с. Охматові Таращанського повіту, зовсім раціонально повів справу. Він, виучуючи нової пісні з своїм хором, награє йому тільки мелодії, а хористи самі вже підбирають кожен свою партію і співають пісень зовсім по-народньому, своєрідною розкладкою, а не загальноприйнятою гармонізацією.

Я висловив регентові баришпольського хору свій жаль, що хор не співав по-селянському, а копіював студентський хор і своїм співом нікого не здивував і не задовольнив; що якби він співав так, як співають у селі на вулиці, то такий спів мав би великий успіх в клубі, а інтелігентський спів усім городянам давно відомий та й в далеко кращому виконанні.

Після моєї розмови з регентом в другому відділі хор проспівав уже з кілька пісень так, як співають у селі на вулиці.

І це так сподобалось публіці, що хор мусів повторяти кілька разів.

Від цього співу так і повіяло сільським вигоном, запахло справжнім селом українським.

Нарешті вияснилося, що галичани не будуть виступати на київській виставці в одному павільйоні з нами. Багато з цього приводу було розмов, міркувань, листування. Одні стояли за спільний павільйон, другі доводили, що з політичних причин краще не єднатись закордонній Україні з тутешньою в однім павільйоні.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 266

Але ми самі не спроможні збудувати свого павільйону, а через те три київські книгарні – "Київська Старина", "ЛНВісник" і "Час" з'єднавшись, вирішили взяти місце в павільйоні "Печатного Дєла" і там торгувати книжками.

Галичани ж виставлятимуть свої експонати у відділі кооперації, бо у них майже вся промисловість ведеться не капіталістами, а всякими кооперативами.

Спочатку галицький союз кооператив "Сільський Господар" подав виставковому комітетові заяву, щоб йому відвели місце для окремого павільйону, але голова комітету граф Тишкевич (не Михайло) [Олександр - Т.Б.] крутив, крутив і нарешті сказав, що адміністрація не дозволяє осібного українського павільйону. Але галичани все-таки вирішили прийняти участь у київській виставці хоч у якій-будь формі.

Якщо не виникне знов якихось перешкод, то Галичина покаже, чого українці досягли в більш-менш людяних політичних умовах життя.

29 січня

Передплата цього року все йде вище, як торік, хоч різнація то більшає, то меншає.

З початку січня передплатників було на 600 більше, як торік, в середині січня – на 400, а під кінець різнація впала до 300, а тепер знов побільшилась і сьогодні є 3264, тоді як торік у цей день було 2726, себто тепер на 538 більш. Хоч я сподівався на далеко більшу цифру: думалось, що галичани таки підтримають нас, аж виявилось, що закордонна передплата побільшилася всього на 75 душ. На побільшення ж передплати в Росії я не покладав надій, бо знаю, при яких умовах вона ведеться.

Для ілюстрації прикладаю тут статтю з "Діла" ч. 36, написану на основі останніх листів до "Ради", мабуть, Гехтером або Черкасенком.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 267

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 268

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 269

11 лютого

Років зо три тому кубанець Ст. Ів. Ерастов, сидячи в тюрмі, надумав, що треба б і нам заснувати народній кооперативний банк на зразок Варшавського і Московського, устав якого тоді саме опубліковано.

Почав С. І. Ерастов писати до всіх листи, умовляючи обміркувати цю справу, найти благонадійних людей, які підписали б готовий московський статут і подали б його від себе в міністерство.

Довго ми міркували, довго розмовляли*. Одні надавали цьому проектові надзвичайно багато значіння, казали, що банк цей даватиме великі прибутки, з яких можна буде черпати й на видання газети та інші наші культурні справи. На мою ж думку, зовсім не можна того сподіватись від банку, бо акції розберуть кооперативи та всякі капіталісти, які нічого спільного не мають з українством. Але я згоджувався, що такий банк уже буде корисний тим, що не дасть Московському банкові сконцентрувати капітали, що він об'єднає наші кооперативи і на нашій території буде свій банк, такий самий, який існує в Польщі і має заснуватися в центрі Великоросії – Москві. Вже з принципу децентралізації треба подбати, щоб такий банк організувався.

На одному з з'їздів** Ерастов захопив усіх ідеєю заснувати свій банк і всі охоче згодилися клопотатись коло того і навіть гарантували 3500 рублів, що потрібні будуть на організацію діла, коли затвердять статут.

Статут підписали кооператори Барановський та Черненко, голова Волинського губерніяльного земства Дверницький, адвокат Григорович-Барський та І. М. Полторацький. Всі, крім останнього, – зовсім чужі нам люди, які з українством нічого спільного не мають, але, напевне, вони не увійдуть ні в які стосунки з Московським банком і не поступляться перед ним.

Через кілька часу пішла чутка, що Московський банк, довідавшися про бажання заснувати Південний банк, перетривожився і почав робити заходи в міністерстві, щоб не затвердили статуту нашого банку.

А боятися Московському банкові є чого, бо 75 % всіх кооператив засновано на Україні, а в Великороси їх зовсім мало. З заснуванням банку в Києві більшість з цих кооператив потягнеться до ближчого банку і Московський зостанеться без грошей. І справді, коли Московський банк почав агітувати на свою руч на південних кооперативних з'їздах, то багато кооператорів висловилося, що є чутка, що в нас буде свій банк і що не треба спішитися купувати акцій Московського банку, а підождати, поки заснується банк у Києві.

А тим часом, як подали статут у міністерство, то там він і застряг. Дехто з фундаторів клопотались, але їм сказано, що в міністерстві тепер є тенденція не дозволяти таких банків, а допомагати союзам кооператив. А на заввагу,

* На з'їзді ТУПу.

** ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 270

що міністерство дало ж Варшаві, а тепер і Москві, то чому ж не дасть і Києву, відповіли якось невиразно: не подали надії, але й не заборонили рішучо.

Через якийсь час пішла чутка, що Варшаві дозволено за скуп (хабар) щось у кілька десятків тисяч рублів, Москві – теж, але дешевше. Якось не хотілось вірити, думалось, що це брехня, але незабаром виявилось, що подобає на правду.

Коли один із фундаторів звернувся до того чиновника, від якого власне залежить справа, то він рекомендував вдатися до свого помічника, а той, без сорому казка, сказав, що коли йому дадуть три тисячі рублів, то до березня дозвіл буде, а коли не дадуть, то й дозволу не буде. Умовилися так: 500 рублів йому дано зараз, а на решту видано за руки векселі, які будуть поквитані тоді, як вийде дозвіл на банк.

Боязно, щоб і цей банк, коли його дозволять, не попав у жидівські руки, як це сталося з Київським комерчеським обществом взаємного кредиту, яке засновували українці. Нема у нас ні капіталів, ні людей, що змогли б повести таке велике банкове діло, як не стало їх і на таке невеличке, здавалось, як Общество взаємного кредиту.

А все-таки треба клопотатися про заснування хоч не свого банку, але на своїй території; помимо того, що він відтягне українські капітали від Москви та Варшави, він, може, дещо дасть і для наших культурних справ, коли в раді банку збереться більшість національно свідомих представників кооператив. Хоч на це мало надії, бо по наших кооперативах поки що мало дуже свідомих національно людей, а тим часом, може, журнальчик "Наша кооперація", що оце почав виходити, щось у цім напрямі в кооперативах зробить. Бо ведеться він, здається, добре.

12 лютого

Невідомий автор прислав оповідання "Невдячний", підписане псевдонімом "Темний". Оповідання це зробило на мене вражіння, що автор людина талановита і, коли це його перша праця, то треба сподіватись, що ми матимемо нового талановитого співробітника.

По деяких рисах мені здалося, що написав його або Васьківський, або Майорський, наш бувший секретар, що тепер у Москві на сільськогосподарських курсах, але сьогодні Васильченко сказав нам, що це оповідання написав його молодший брат.

Я дуже радий, що автор цього оповідання – нова людина в літературі: значить, буде ще один письменник з хистом. Може, з нього й не виробиться видатний повістяр, але видно, що у людини є здатність писати, тим паче, що, як каже Васильченко, нічого автобіографічного в цьому оповіданні нема, отже, воно результат творчої фантазії автора *.

* На жаль, він умер несподівано.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 271

До речі, розкажу, як виник один з талановитіших наших новелістів С. Васильченко. Якось прислав нам з м. Ічні Прилуцького повіту своє перше оповідання невідомий нам Степан Васильович Панасенко, але просив не друкувати його прізвища. Прочитавши це оповідання і побачивши, що автор його, безперечно, талановита людина, ми зараз же надрукували те оповідання, підписавши його псевдонімом С. Васильченко. А я звернувся до нього з листом, в якому, розхваливши його оповідання, раяв писати далі й запитував його, хто він по соціальному становищу, якого віку та просив його зайти до редакції познайомитись, коли він може часом буде у Києві.

Минуло багато часу, а від Васильченка нема ніякої відповіді, тоді я написав до нього, що коли він не відповість на мого листа і не приїде до Києва, то я сам поїду в Ічню й розшукаю його.

Через кілька день я дістав від нього листа, в якому він написав, що він родом козак, по скінченню Учительського інституту учителював в ріжних місцях України, але 1905 року попав у тюрму і тепер сидить вдома без посади, без грошей і без одежі, а тому й не має змоги приїхати до Києва.

Піславши йому трохи грошей, я запропонував йому посаду відділовода в "Раді", розказавши, що у нас на таких посадах працюють студенти; якось живуть і вчаться по вищих школах, то й він зможе жити і вчитись, коли не у вищій школі, то самотужки, користуючися бібліотеками, яких у Ічні нема.

Через якийсь час Васильченко приїхав до Києва і, ставши відділоводом у "Раді" писав оповідання, п'єси, з яких його водевіль "На перші гулі" став одним з найпопулярніших на українській сцені, а величенький том талановитих оповідань вийшов уже в кількох виданнях.

З цього видно, що ми не тільки не відштовхували свіжих талановитих сил, а навпаки, вишукували їх і намагалися притягнути до праці в газеті.

14 лютого

Щось по газетах наче пахне війною. Румунія вимагає від Болгарії шматок землі і Силістрію за нейтралітет. В болгарських газетах з'явилася звістка, що між Росією й Болгарією давно існує умова, що Росія повинна боронити Болгарію від Румунії. Якщо цьому правда, то, можливо, що коли Румунія наступить на Болгарію, Росія двигне військо на Румунію, тоді Австрія й Германія почнуть війну з Росією, Франція посуне на Германію, Італія на Францію... і почнеться всеєвропейська війна. Це буде така страшна війна, що одна думка про неї може перелякати всякого; може, страх перед таким побоїщем зупинить держави; може, якось вгамують Румунію гуртом: Англія вже каже, що кожна маленька держава, яка почне війну, рискує своїм існуванням.

На випадок війни Росії з Австрією та Германією у нас напевне підійметься внутрішня війна, далеко гірша, як була в 1905 році. Напевне, селяни попалять, пограбують панські економії, бо нікому буде їх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 272

обороняти, а в городах чернь, під приводом чорносотенців почне громити жидів та інтелігенцію.

Як тільки почнеться війна, то треба буде тікати в Петербург, там, напевне, буде спокійніше. Доведеться й "Раду" туди переводити, бо тут чорносотенці будуть громити "мазепинців" та й адміністрація може вигадати такий "Загребський" процес з підробленими провокаторськими доказами, що однім махом може вигубити українську інтелігенцію. Все можливе! Шкода, що книгарень не можна буде перенести до Петербурга, а все-таки треба буде хоч побільше книжок перевезти туди, щоб не пропала література, бо можливо, що колись в один день все пообливають керосином (нафтою) і попалять. Коли тепер безкарно минулися чорносотенцям бешкети, зроблені книгарням та редакції, то під час війни вони можуть "при благосклонном участіи" начальства все знищити*.

15 лютого

Фракція трудовиків, бажаючи внести в Думу інтерпеляцію про утиски недержавних націй, звернулася до нас з проханням скласти на основі фактичного матеріалу доповідь про утиски українців, але обов'язково з приложенням усіх документів, щоб праві в Думі не могли говорити, що це все вигадки лівої преси. Але, на жаль, дуже мало можна зібрати документальних даних, бо всякі дрібні заборони робляться або просто на словах, або дають прочитати якийсь циркуляр, заставлять його підписати, але не дозволяють навіть копії з нього зняти, таким чином, не зоставляють у руках ніяких документів. Тільки про закриття "Просвіт" та клубів є мотивовані постанови губерніяльних присутствій. А про заборону передплатникам одержувати газету, про заборону читати реферати або улаштовувати по селах спектаклі ніяких документів нема, а є тільки газетні вирізки або приватні листи, яким, само собою, віри не даватимуть.

20 лютого

Прийшов з Москви лист від А. Ф. Саліковського, в якому він розповідає, що через внутрішні редакційні непорозуміння та через відсутність співчуття публіки до "Украинской Жизни" він вирішив покинути редакцію і вже згодився взяти посаду редактора "Приазовського Краю" в Ростові-на-Дону.

Сумна, але не несподівана звістка. Від самого початку "Украинской Жизни" я побоювався, що з нею вийде якийсь скандал і вона закриється**. Дяку-

* Справдилася тільки перша частина мого пророкування, а українців та пресу розгромив сам уряд.

** Скандал таки стався, але аж 1914 року, коли з початком війни "Укр. Жизнь" виступила з російсько-патріотичною статтею.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 273

вати Господові, досі скандалу не трапилось, але скандал всесвітній буде тоді, як вона несподівано для публіки закриється і тим зробить українству немалу шкоду в очах чужих людей, які вже почали прислухатися до голосу "Украинской Жизни", почали рахуватися з українським рухом, вважати його за нову силу, що виросла несподівано для них. Погано!

Саліковський радить перевести журнал до Петербурга або в Київ, бо в Москві нікому буде його вести, коли він виїде. Справді, журнал цей виник з ініціативи й стараннями майже самого Саліковського. Він зібрав співробітників, він привабив і пайщиків.

Але чи зважаться петербуржани взятися за видання журналу, який не стоїть на своїх ногах, а вимагає помочі від громадянства? А яке жертволюбне наше громадянство, то ми добре знаємо! Критиків, порадників у нас хоч греблю ними гати, а таких людей, щоб допомагали безплатною роботою або грішми, дуже-дуже мало. В Галичині, мабуть, по звичаю, позиченому у чехів, громадянство само себе обкладає податками на громадські цілі, навіть більшими, ніж державні податки, а в нас увесь тягар лягає на двох-трьох людей, а решта вважає, що так і повинно бути і навіть працювати в пресі не хоче дурно, а вимагає платні, знаючи добре, що всі наші видання дають дефіцити. Я не кажу тут про робітників, що живуть з письменницького заробітку, навпаки, я вважаю, що цей заробіток надзвичайно мізерний, а кажу про людей, що мають добрі посади, добрі заробітки і тільки іноді щось напишуть до газети й вимагають за це платні.

При такому відношенні громадянства до справи навряд чи петербуржани переймуть "Украинскую Жизнь" і на сором нам, вона, може, й не дотягне до кінця року.

Ото будуть радіти наші вороги – всякі Савенки, Кашкарови, Струве та сила інших!

Як би дотягти "Украинскую Жизнь" до того часу, коли вона зможе розширитися в журнал недержавних націй, про що клопочеться один з організаторів фракції автономістів-федералістів у 1-й Думі В. П. Обнінський.

М. Синицький виклопотав мені з банку позичку (12 тисяч руб.) під заставу будинку, то я тепер на цей рік за "Раду" спокійний.

21 лютого

Амністія*, як і сподівалися, вийшла тільки для злодіїв та розбишак, а політичним майже ніякої полегкости не дала, тільки за літературні справи полегшено кару.

З українців амністія визволила нашого офіційного редактора В. В. Яновського, який відсиджував два тижні, та М. Г. Гехтера, офіційного редактора "ЛНВісника", присудженого на три місяці до тюрми.

* З приводу 300-ліття династії Романових.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 274

Не зробила амністія нічого для наших письменників-емігрантів – В. Винниченка, Д. Донцова, Д. Дорошенка, А. Жука, В. Степанківського та інших.

Напевне, тепер визволять і тих студентів, що сидять за курйозну справу, про яку варто розказати.

В листопаді минулого року під час виборів у Державну Думу, щоб спопуляризувати своїх кандидатів Григоровича-Барського та Іванова, київські кадети склали для "Южной Копійки" номер з статтями про своїх кандидатів і закупили щось 10 тисяч примірників для роздачі дурно по пригородах Києва. На Деміївці поліція, під впливом чорносотенців, заборонила студентам дурно роздавати газету, а коли вони почали продавати її, то трьох арештувала за продаж газети без відповідного на те дозволу.

Всі обурювалися проти поліції, бо чорносотенці не тільки безборонно роздавали й продавали свої листочки про своїх кандидатів, а навіть розліплювали їх скрізь по місту, навіть носили величезні плакати по вулицях.

Студенти певні були, що їх другого ж дня й випустять, але несподівано в участок приїхав прокурор із слідчим для особливо важних справ і почали робити слідство над ними в справі образи величности.

Виявилось, що в телеграмі про недугу наслідника в реченні, що наслідник минулої ночі "без перерыва спал 8 часов" в слові "спал" замість букви "п", надруковано "ц", тобто коло букви "п" знизу є малесенький хвостик.

Студенти доводили, що вони в цьому не винні, бо так видрукувано газету в друкарні і таку їм видано з редакції "Южной Копійки". Слідчий же сказав, що коли їм донесли про таке злочинство, то вони зараз же поїхали в редакцію і заарештували всі номери, але в них скрізь надруковано "спал" і тільки в номерах, арештованих у студентів, надруковано скрізь "п" з хвостиком, отже, студенти або самі десь надрукували той номер, або попросили складачів умисне для них так надрукувати.

Нарешті виявилося, що в редакції після того, як випустили скількось там примірників першого числа, помітили цю помилку і решту примірників вже друкували без помилки.

Друкарня якось викрутилась чи, може, відкупилась, а бідних студентів адміністративним порядком держали в тюрмі аж по три місяці за той злощасний хвостик.

Згадався мені ще один коректурний курйоз ще за підцензурних часів, коли за те, що випала одна буква зі складу, звільнено цензора й закрито газету. В реченні "Двор переѣхал из Зимняго Дворца в Царское Село", в слові "Двор" випала перша буква і вийшло, що "вор переѣхал в Царское Село"*.

І треба ж було, на лихо, випасти якраз цій букві! А можливо, що складач нарочито її викинув.

* По-московському "вор" – злодій.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 275

1 березня

З П. К Саксаганським у нас вийшов "розрив дипломатичних зносин".

Почну спочатку.

З літа 1912 року Саксаганський оселився з жінкою в Києві. Досі він жив у Харкові, грав там у "Купечеському товаристві", а син його Петро вчився в Київськім політехнікумі. Тепер харківське купецтво не держить своєї трупи, то Саксаганському нічого сидіти в Харкові, от він і переїхав у Київ.

Не знаю, чи вийшло дешевше, а веселіше не вийшло. Панас Карпович нарікає, що син не сидить з ним вдома – приходить пізно, тоді як Панас уже спить; вранці поснідає і біжить в політехнікум, пообідає – і нема його до пізньої ночі. Панас каже мені сміючись, що краще розводити лошат, ніж дітей. Я заспокоюю його, кажучи, що Петро хороший, працьовитий хлопець, нема чого на нього ремствувати, бо діти рідко коли сидять з батьками, вони собі шукають товариства відповідного свому світогляду, літам.

Другою темою, яка раз у раз на устах у Панаса, – це Садовський.

На цьому ми раз у раз розходимось з Панасом, бо я люблю їх обох однаково; він гудить те, що той не раз розвалював спільні з братами трупи. Нарешті, в останній раз, у 1905 році він так поводився з ними, особливо з Іваном Карповичем, що той аж захворів.

Як відомо, Іван Карпович помер від раку в печінці, і Саксаганський помиляється, кажучи, що тут винний Садовський. Очевидно, хвороба почалася в Івана Карповича задовго до смерти, бо інакше нічим не можна пояснити тої нетерпимости, роздратованости проти інакомислячих, яка тоді була в Івана Карповича, чоловіка завжди спокійного, розсудливого і в словах, і у вчинках.

Я доводив Панасові, що вони самі винні в тому, що тоді Садовський їх покинув, бо вони раз у раз перші здіймали розмову про війну та визвольний рух і тим давали право Садовському говорити, що з такими чорносотенцями, як брати Іван та Панас, він не може працювати.

Саксаганський раз у раз критикує всіх артистів у трупі Садовського, а коли я якось сказав йому: "Ніж отак критикувати трупу Садовського, краще завести свою власну і показати на ділі, що можна мати ліпшу трупу!", то Саксаганський відповів: "Колись у мене була трупа далеко краща, як тепер у Садовського, але без Івана Карповича я не хочу організовувати трупи, бо я артист і тільки. Я не хочу клопотатися комерційним боком справи і не хочу рискувати своїми заробленими грішми. Я вважаю безпечнішим виїздити часом на гастролі в дрібні трупи і так служити українському театрові. Якби громадянство або якийсь надійний підприємець організував трупу, то я охоче пішов би за режисера й артиста".

В цих розмовах і суперечках Саксаганського зо мною він раз у раз обурюється на мене і на всіх українців за те, що вони начебто не цінять його, Саксаганського, а возвеличують Садовського.

Я доводжу Саксаганському, що Садовського всі ставлять вище за те, що він організував найкращу трупу і високо держить прапор українського театру,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 276

а він, Саксаганський, їздить на гастролі в такі трупи, що тільки принижають нашу театральну справу.

Садовський у розмові зо мною ніколи не торкається особи Саксаганського, а тільки обурюється, що той їздить на гастролі в дрібні трупи і тим піддержує оту "шантрапу", яка тільки деморалізує публіку, бо привчає її дивитися на український театр як на щось несерйозне, балаганне, зв'язане неодмінно з десятками пар "танцюр" та непомірним пияцтвом на сцені.

На всякий випадок, щоб не вийшло якої неприємности, я просив обох братів, що коли вони стрінуться у мене, то нехай не роблять у мене в хаті скандалу, а поздоровкаються, як звичайні люди. Але за всю зиму ні на одному понеділку вони у мене не стрінулись – коли Саксаганський був у городі, то Садовський до мене не приходив, а бував на понеділках тоді, коли Панас виїздив на гастролі.

Якось перед масницею Панас прийшов до мене і похвалився, що якийсь невідомий йому Бораковський зорганізував трупу в Петербурзі і закликає його та М. К. Заньковецьку на гастролі. Повагавшися трохи, він післав листом згоду приїхати в Петербург і дістав завдаток та дорожні видатки.

Через кілька день у петербурзьких газетах надруковано оповістку, що в Петербург має приїхати трупа Саксаганського з участю Заньковецької. Коли я показав ці оповістки Панасові, він обурився на того шахрая і доручив М. Павловському скласти спростування в "Раді", в якому сказано, що Саксаганський не має ніякої трупи і, обурений на такого непевного підприємця, не поїде зовсім в Петербург.

Через кілька день я довідався, що сюди приїздив той Бораковський і таки умовив Саксаганського поїхати в Петербург. Мене здивувало, що Панас, який раз у раз заходив до мене перед своїми від'їздами попрощатись, тепер навіть і не сповістив, що виїздить, очевидно, боявся, що я буду відмовляти його їхати.

Коли в Петербурзі почалися спектаклі, то в "Раді" надрукований був з Петербурга допис, в якому розповідалось, що трупа неможлива, очевидно, зібрані люди випадкові, нічого спільного з сценою не мають, обстановка, костюми і т. ін. гірші гіршого і висловлювався жаль, що такий великий артист, як Саксаганський, рішився виступати з якимись свинопасами. Редакція з свого боку вмістила статтю, в якій ще раз було сказано, що Саксаганському не слід їздити на гастролі до всяких "Гаркунів-Задунайських", а треба в Харкові завести свій постійний театр, як це зробив у Києві Садовський.

Нічого образливого для Панаса не сказано ні слова, але він чи з образи, чи з сорому по приїзді з Петербурга не зайшов до мене ні разу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 277

18 квітня

З 10 березня по 12 квітня просидів я на обкоті в Перешорах. Відпочивав від київського клопоту.

Правда, траплялося й там немало неприємностей, клопоту, але коли переміна роботи, кажуть, – відпочинок, то й переміну клопоту можна теж вважати за відпочинок.

Годин у 6 ранку щодня я вже приходив до кошари, де доїли каракульських овець, від яких порізано баранців на смушки, і чабан сердився на хлопців, що погано гонили ще не звичних доїтись "мензер" на "струнку". Після доїння перші йшли в степ "мензери" а за ними "ґроси", а потім вже і виходив на пашу старший "саґмал", а за ним менший, а найменші ягнята лишалися на цілий день у хліві. Тут хлопець і я придивлялися, чи добре матки глядять ягнят, а коли яка покидає своє ягня, то ми її садимо в "кучку", поки не прийме свого або підкинутого їй ягняти. Інша вівця з первісток трапиться така лоскотлива, що доводиться держати її або валити і таким способом "плекати" ягня. Тих маток, що добре доглядають ягнят, ми переводимо в старший "саґмал", позначивши пробойчиком вушко і врізавши хвостика, щоб потім він не заважав при доїнні.

До польового господарства я майже не мішався, рідко коли їздив у поле, а весь час просиджував то в кошарі коло найменших ягнят, то на пасовищі коло старших "саґмалів".

Викликали мене в Київ листами і телеграмами в усяких справах, але мені гірко не хотілося вертатись до городського життя.

Я відповідав, що в "Кошарбаді" почуваю себе так добре, що не хочеться виїздити, що взагалі серед овець я почуваю себе далеко краще, ніж серед людей.

Але треба було їхати до Києва, бо на Великдень я сподівався до себе багато гостей, з якими треба було порадитися й про "Раду" й про інші справи*.

Приїхавши до Києва, почув хоч не несподівану, але тяжку звістку про смерть М. М. Коцюбинського.

Треба було радитися з приводу похорону, мобілізувати якомога численнішу депутацію, подбати, щоб були написані для "Ради" статті про цю тяжку національну втрату.

Першого дня Великодня депутація з вінками від усяких українських інституцій, всього нас 12 душ, виїхала пароходом у Чернігів. Не буду описувати похорону, бо нічого не трапилося там такого, що не попало в газету, а через те прикладаю мій коротенький опис цього сумного похорону з ч. 88 "Ради".

* З'їзд ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 278

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 279

Родина покійного лишилася без усяких засобів, а вона чималенька: четверо дітей, найстаршому з них 6 років, хвора сестра та стара сліпа мати, і єдиним робітником на них лишалася дружина покійного, що за службу в земстві відбирає 50 руб. на місяць. Власний домок їхній заставлено в банку і перезаставлено по приватній закладній, то оцього заробітку не стане й на оплату процентів за борги.

Товариство підпомоги літературі, науці і штуці, порадившись, вирішило, замість стипендії в 2 тисячі, що давалася покійному, видавати на утримування родини по 100 руб. на місяць. Крім того, вжито заходів, щоб виклопотати якусь субсидію від земства, де покійний служив років з 20, та з Літературного фонду (російського), який часом допомагає і вдовам українських письменників.

На Великдень між моїми гостями* розмови велися найбільше на похоронні теми.

Говорилося про те, що на київському кладовищі могили дорогих нам покійників порозкидані скрізь по Байковій горі, поміж чужими людьми, що треба б нам придбати участок землі і на ньому зробити своє українське кладовище, де й ховати свіжих покійників, а згодом попереносити туди й давніше похованих.

Говорилося про те, щоб з зібраних 2-х тисяч руб. на вшанування пам'яти Б. Д. Грінченка і переданих "Українському Учителеві" на заснування видавничого фонду імени покійного взяти 500 руб. на постановку надгробка йому на могилі, як на громадські поставлено надгробки В. М. Доманицькому та Г. П. Шерстюкові.

Була мова про постановку надгробка і А. Тесленкові в с. Харківцях Лохвицького повіту.

Але найбільше спинилися над надгробком М. В. Лисенкові. На цю мету зібрано в "Раді" коло 900 рублів, але ці гроші підуть на збудування склепу, щоб

* На з'їзді ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 280

з нижчої тераси можна було увійти в склеп і оглянути труну, яка зроблена саркофагом з цементу А на склепі вже, на горішній терасі, має стояти надгробок. Харківське артистично-архітектурне товариство оголосило конкурс проектів надгробка М. В. Лисенкові, і 8-го квітня журі присудило першу премію за проект С. П. Тимошенка, але чомусь і досі з Харкова не прислали до "Ради" ні опису проекту, ні фотографії його, ані кошторису.

Про надгробок М. М. Коцюбинському ще не було мови, треба ще на нього збирати гроші. Та громадянство наше взагалі (не стільки бідне, як скупе) неохоче дає гроші на громадські справи, а до того, за останні роки багато довелося йому складати фондів на вшанування пам'яти покійників наших, то нема надії на те, щоб швидко зібралися гроші на надгробок М. М. Коцюбинському.

19 квітня

Справа з "Украинской Жизнью" стала на тому, що поки що редактором зостався С. В. Петлюра, а громадянство заходилося збирати передплатників та пайщиків, щоб дати змогу проіснувати журналові, поки він не перетвориться в орган недержавних націй взагалі. Це буде найкращий вихід. Справді, за цих півтора року "Украинская Жизнь" помістила ряд статей, які, здається, вичерпали з принципового боку українське питання, освітили його з усіх боків і надалі вже доводиться повторятися, а через те й інтерес до журналу падає, бо самим інформаційним відділом читача не зацікавиш; натурально, що й передплата почала спадати. Коли журнал перетвориться в орган недержавних націй, стане ширшим по змісту, то й коло читачів пошириться, передплата побільшає і, може, тоді журнал сам буде себе оплачувати.

21 квітня

Київські кадети, довідавшися, що трудовики, маючи намір виступити в Думі з запитаннями і з законопроектами по національному питанню, звернулися до українців за матеріалом; здається, переполошились, щоб не втеряти симпатій недержавних націй.

Лідери їхні, наче з доброї волі і по своїй ініціативі, теж звернулися до нас за порадою – які питання вважаємо ми найпекучішими, які питання треба здіймати в першу чергу в Думі.

Ми, не криючися, сказали їм, що трудовикам на таке ж запитання ми рекомендували внести в першу чергу законопроект про рідну мову в школі в надії, що цей законопроект, крім опозиції, підтримає й селянська група, як нас запевняв Мерщій, а значить, ворогам нашим не можна буде в Думі доводити, що народ зовсім не бажає школи на "выдуманном Грушевским языкѣ" і що цього добивається тільки невеличка купка "мазепинців".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 281

Кадетам ми радили внести законопроект про катедри по українознавству в вищих школах на російській мові.

Таким робом кадети й трудовики не будуть конкурувати і перебивати одні одним, а повинні одні одних підтримувати як голосуванням, так і промовцями.

Ми боялися, що коли оборону українських інтересів ми передамо одній фракції, то друга, може, ще буде бойкотувати українське питання, а тепер кожна з них буде висувати окремий пункт національної програми і між фракціями не буде ніякої незгоди по цьому питанню.

Якби ми обом фракціям порадили піднести те саме питання в Думі і обом дали відповідний матеріал, то одну з них могли б поставити в ніякове становище. Скажім, кадетські оратори дістали голоси поперед трудовиків і в промовах своїх використали б увесь даний їм матеріял, тоді трудовицькі оратори мусіли б виступати без усякої зброї або й зовсім не виступали б і не піддержували кадетів.

3 травня

Між мною та М. І. Павловським через дурницю мало не стався розрив.

Розкажу по порядку. В той час, як я був у Кононівці, М. Павловський в ч. 91 "Ради" під псевдонімом "Обсерватор" написав рецензію на П. Саксаганського, який вкупі з М. К. Заньковецькою гастролював у київському цирку в якогось "Гаркуна-Задунайського" – Світлова. Про трупу цю перед тим висловилися в "Раді" В. К. Королів та О. Олесь, як про щось невимовно паскудне й докоряли нашим корифеям, що вони грають з такою "шантрапою".

М. І. Павловський у своїй рецензії, не сказавши нічого про трупу, ні про Заньковецьку, восхваляв до небес Саксаганського, назвавши його "геніяльним і незрівнянним артистом" не тільки в комічних, але й у драматичних ролях.

Приїхавши, я став докоряти М. Павловському за в високій мірі нетактовну рецензію. Насамперед він, пишучи про гастролі, не згадав ані словечком про Заньковецьку, яка хоч і постарілась, а все-таки зосталася геніальною артисткою, а друге, що своєю рецензією він безпідставно й несправедливо принизив талант Садовського. Треба було сказати, що Саксаганський "геніяльний і незрівнянний", але тільки в комічних ролях, про драматичні ролі таких епітетів не треба було вживати.

А тут ще прийшов С. О. Єфремов і підлив масла в огонь, сказавши, що рецензія ця явно "бутербродна", натякнувши цим на те, що Саксаганський незадовго перед тим частував у себе М. Павловського вечерею.

М. І. Павловський, образившися, сказав, що він писав від чистого серця те, що відчував, дивлячися на гру Саксаганського. Я відповів, що, пишучи, треба керуватися не тільки серцем, тим паче, що він тепер бачив Саксаганського тільки в комедії "За двома зайцями", а написав так, наче бачив його в драматичних ролях.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 282

Я напосідався, щоб він написав таку ж хвалебну рецензію й на Заньковецьку і таким чином хоч трохи поправив би свою нетактовність, але М. Павловський рішучо зрікся писати, сказавши, що він тепер уже навіки зарікається писати рецензії на артистів.

Я доводив йому що помилка сталася через те, що він не дав нікому прочитати своєї рецензії. Коли до "Ради" дасть статтю хоч "сам пан професор" (Грушевський), то М. Г. Павловський її читає ще й мову править, а своєї статті не дав перечитати нікому, а кожна людина може помилятися. От у данім разі вийшла така помилка, яку обов'язково треба направити, бо напевне вона викличе низку інцидентів.

І справді – М. К. Заньковецька почала скаржитися своїм приятелькам, що це я, приятель Садовського, веду в "Раді" проти неї кампанію за її інтерв'ю з Коломийченком, в якому вона скаржилася на некоректне поводження з нею Садовського. Вигадала навіть, що вона писала до "Ради" спростування цього інтерв'ю, але редакція його не надрукувала. Очевидно, по ініціативі Заньковецької приятельки її, анонімно і за власними підписами, почали висловлювати в листах до редакції своє обурення за відношення "Ради" до Заньковецької.

А М. К. Садовський, що тоді саме з великим успіхом грав в Одесі, прислав до "Ради" ущипливого листа, який я списую тут дослівно:

Разом з листом він прислав кілька чисел "Одесскаго Листка" та "Одесских Новостей", в яких вихваляється трупа Садовського, говориться про "жизнеспособность" українського театру і проч. Треба завважити, що ті ж газети під час гастролей Саксаганського в Одесі, вихваляючи гастрольора, писали, що український театр вже віджив свій вік і мусить, при нових обставинах життя, вмерти.

* Підкреслені слова взяті з рецензії М. Павловського на Саксаганського в ч. 91 "Ради".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 283

От на ці рецензії й натякає в своїм листі Садовський, образившися, що Обсерватор назвав Саксаганського "геніяльним і незрівнянним як у комічних, так і в драматичних ролях". Садовський, визнаючи, що в комічних ролях Саксаганський талановитіший за нього, справедливо вважає себе "незрівнянним" у драматичних.

Щоб направити помилку і нетактовність, зроблену рецензією Обсерватора, я напосідався, щоб Павловський 1-го травня, в день початку сезону літнього, написав привітну статтю трупі Садовського, справді єдиній українській трупі на Україні. Навіть намітив план: де грає трупа якогось "Гаркуна-Задунайського", навіть з такими геніяльними гастролерами, як Саксаганський та Заньковецька, там скрізь преса пише, що український театр уже віджив свій вік, а як приїде трупа Садовського, то та сама преса в захопленні пише, що Садовський воскресив напівумерлий український театр.

М. Павловський наче згодився, але прийшло 1 травня, а статті привітної нема. Коли я йому завважив це, то він відповів, що це вийде наче запобігання перед Садовським, а от після першої вистави вже буде привітна рецензія.

Коли й після першої вистави ніякої рецензії не було, то я сказав М. Павловському, що я від цього дня не вважаю можливим ходити в редакцію теперішнього складу; я не хочу брати на себе відповідальности за нетактовності, які робить "Рада".

М. І. Павловський, змінившися в лиці, почав виправдуватися тим, що ніхто – до кого він не звертався, не схотів писати про Садовського.

На це я відповів йому:

– Зуміли ви написати нетактовну рецензію на Саксаганського, то зумійте й направити цю нетактовність, написавши привітну статтю Садовському.

М. І. Павловський відповів, що у всякім разі стаття буде, і справді, в ч. 101 з'явилась рецензія, написана по плану, наміченому мною, але вже, здається, занадто хвалебна.

З того дня я знову став ходити в редакцію і відносини в нас встановились, які були попереду.

3 червня

З нашою участю на київській виставці виходить якесь безладдя. На одному з з'їздів* вирішено обов'язково прийняти участь у виставці. Один я голосував проти. Я доводив, що у нас нема ні грошей, ні людей на це, то краще скористуватись неприхильністю до нас адміністрації і бойкотувати виставку. Але представники крамниці "Час" і книгарні "ЛНВісника" висловилися за те, щоб відчинити на виставці торг книжками й українськими кустарними** виробами, а з ними згодився і весь з'їзд. А нарешті

* ТУПу.

** Домашніми.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 284

весь клопіт по влаштованню того торгу впав на мене. Коли виявилось, що ми не можемо добути п'яти тисяч рублів на будівлю свого павільйону власного, то рішено взяти місце у відділі "Печатнаго Дѣла" і там в кіоску улаштувати торг самими книжками. Всі три наші київські книгарні асигнували на це улаштування на виставці своєї крамнички по 500 руб. кожна й рішили гуртом торгувати, наче четверта книгарня. Всі видатки й прибутки ділити порівно і від кожної повинен бути продавець.

Але вибраний представник від "Часу" – Дубровський – виїхав з Києва, а М. П. Левицький, що його заступав, приїздить до Києва тільки раз на тиждень, а представник книгарні "ЛНВісника" П. П. Лавров (Сірий) виїхав відкривати книгарню в Катеринодарі, то в Києві зостався тільки представник книгарні "Кіевская Старина" В. П. Степаненко; він табетик і зовсім не може рухатись. Мусів я взяти на себе всі клопоти; знайшов архітекта Коробцова, який, спасибі йому, зробив дурно ескіз кіоску, а столяр Одинець взявся недорого збудувати. Треба було поспішатись, бо 30 травня призначено відкриття виставки. Коли вернувся Сірий, а крамниця "Час" вибрала представником В. П. Цимбала, то весь дальший клопіт я вже накинув на них, бо мені треба було їхати в Перешори.

8 червня

Умови наші з трудовиками та кадетами не минули даремно. Восени трудовики обіцяли внести законопроект про народню школу, а кадети – про катедри в університетах, а тепер, при обміркованні бюджету, цілий ряд промовців (Шингарьов, Мілюков, Керенський, Дзюбинський, Петровський) виступили з промовами про становище українців в Росії, на які націоналісти (Савенко, Скоропадський*) відповідали інсинуаціями на "мазепинство" й нарешті сам голова Державної Думи Родзянко заявив, що український народ не бажає й не потрібує української мови в школі.

Порадившися, ми рішили восени, коли почнеться сесія Думи, видати стенограми цих промов окремою брошуркою по-російському для всяких довідок, а тепер послати фракціям, промовці яких виступали в оборону українства, оцю заяву.

* Не Павло Скоропадський, що був гетьманом у 1918 р.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 285

Заяву цю розіслали ми по всіх містах для підпису, застерігаючи, щоб її підписували тільки незалежні від уряду й земства люди, бо можливі з цього приводу репресії на підписавших.

Зібрано було коло 200 підписів і тоді заяву післано трудовицькій та кадетській фракції, а вони вже самі надрукували її в газетах.

На промову Родзянка, бувшого голови Катеринославського земства, обізвалися протестом катеринославські селянські "Просвіти", які зібрали більше 1600 підписів селян. Протест той вони післали своєму депутатові, робітникові Петровському, який надрукував його в соц.-дем. газеті "Правда". Але газету ту, після кількох конфіскат, закрито і того протесту мені не довелося бачити. (Передрукований у "Раді" ч. 211, 14.IX.1913).

В своїй промові Родзянко розказав, що він, бувши головою Земської управи, звелів перекласти маніфест 17 жовтня і розіслати по волостях, але згодом від селян подані були в повітові земства заяви, щоб на будуче земство не друкувало таких важних документів якоюсь незрозумілою мовою, а друкувало їх по-російському.

В протесті своєму катеринославські селяни, навпаки, кажуть, що в перекладі маніфест їм був зрозуміліший, ніж в оригіналі, а протестували проти перекладу тільки "истиннорусскіе" – член Земської управи та гласний – волосний писар.

Протест цей, підписаний таким великим числом селян, кажуть, зробив велике вражіння на депутатів Думи. Вони, певне, не знають, що підписані селяни – все члени селянських "Просвіт" які існують тепер тільки на Катеринославщині.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 286

Дивно справді, як там адміністрація не позакривала "Просвіт", коли на всій Україні вже ні одної "Просвіти" не лишилося. Кажуть, що в Катеринославщині закладалися й досі збереглися "Просвіти" завдяки Д. І. Яворницькому. Він офіціально числиться в "октябристах"*, вони його виставили навіть своїм кандидатом від Катеринослава в 3-тю і 4-ту Думу, але він обидва рази зрікся. Крім того, він здавна приятелює з князем Урусовим, бувшим полтавським губернатором, а тепер губерніяльним предводителем дворянства (маршалком) Катеринославської губернії. Через Урусова він увійшов у добрі зносини з катеринославськими губернаторами: Клінгенбергом, а потім і з Якуніним. От завдяки цим добрим відносинам з губернаторами Яворницький і добуває дозволи на відкриття нових "Просвіт" по селах. Він доводить губернаторам, що "Просвіти" та взагалі українська свідомість не тільки не шкідливі, а навіть корисні: по самому Яворницькому губернатори можуть упевнитися, що українство не робить з людей ворогів держави або якихось лівих, а селян "Просвіта" відбиває від аграрних розрухів та усяких хуліганських вчинків своїми невинними забавами: театральними виставами, співами та читанням дозволених цензурою книжечок.

В дійсності ж "Просвіти" по селах роблять величезне діло – вони ведуть селян до свідомости своєї національности. Хто бував у тих селах, де є "Просвіти", розказують з захопленням про те, що там селяни майже всі зовсім свідомі українці.

Недавно й мені трапилось у вагоні зазнайомитися з одним членом мануйлівської "Просвіти". В дорозі коло Катеринослава я зустрівся з О. Ф. Комаровим (Степовиком) і ми з ним розмовляли про всякі українські справи: він мене розпитував, я відповідав. Провідник, що прислуговує у вагоні, частенько проходив коло нас і, очевидно, прислухався до нашої розмови. Коли я вийшов на ґанок покурити, то він підійшов до мене з кондуктором, що завідує освітленням у вагонах. Обидва вони почали зо мною розмовляти чистою українською мовою, навіть з домішкою літературних слів. Виявилось, що кондуктор, чоловік уже літній, – член мануйлівської "Просвіти" і гарячий український патріот. Обидва вони добре знайомі з нашою літературою та історією, навіть один із них має "Історію України" Аркаса, а "Кобзаря" та ще й повного, мають обидва.

Степовик у розмові зо мною у вагоні журився, що в Олександрівську сорок літ тому усі міщани, чиновники і взагалі все населення говорило українською мовою, а тепер, коли він на старість знов оселився в Олександрівську, то побачив, що все місто страшенно обрусіло, що тепер рідко хто говорить по-українському. На це я завважив:

– Те саме можна сказати про всі міста і містечка на Україні.

Років двадцять тому, напр., в нашому повітовому місті Ананьєві не можна було й почути московської мови. Чиновники говорили між собою по-українському; міщани, виселенці з Полтавщини, так звані задніпрянці, говорили

* 17 октября (жовтня), день опублікування маніфесту про конституцію.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 287

чистою українською мовою, а міщани, виселенці з Молдови, говорили по-молдаванському; жиди, яких більшість в Ананьєві, крім свого жаргону, говорили й по-українському, і по-молдаванському.

Тепер ще тільки міщани говорять між собою по-своєму, а жиди й чиновники вже всі говорять по-московському, або ліпше сказати російським жаргоном. Майже всі жидівочки вчились або вчаться в місцевій жіночій гімназії, куди їх для обрусіння приймають без процентової норми; тільки для жидівських хлопців установлено по школах 3-процентову норму.

Тепер майже всі жиди в Ананьєві читають московські газети, переважно "Одесскія Новости", користуються книжками з бібліотеки і, таким чином, являють з себе агентів по обмосковленню місцевого населення.

Провідник чув ці скарги Комарова і каже мені:

– Ваш товариш каже, що колись усі в Олександрівську говорили своєю мовою, а тепер рідко хто. А хіба він не знає, що тоді всі говорили своєю мовою, бо іншої не знали, вони були темні, а тепер оті скілька душ, що говорять посвоєму, то вони говорять вже свідомо, а один свідомий вартніший за тисячі темних. Коли настане час, що можна буде говорити не боячись, то з отих свідомих одиниць наростуть тисячі свідомих.

Коли кондуктор довідався хто я, то кинувся цілувати мені руки і дякувати за те, що я видаю "Раду", яка проливає свідомість скрізь серед темного люду.

Я розцілував його та й кажу:

– Я радий вам більше, як ви мені, бо бачу, що праця й гроші, які я затрачаю на "Раду", не пропадають дурно, а роблять велике діло – пробуджують національну свідомість народу.

Виявилось, що він передплачував "Село" потім "Засів", а тепер удвох з товаришем передплачують "Раду", але щоденна газета їм незручна, бо вони не сидять вдома, а їздять в поїздах; крім того, "Рада" видається не для селян, а для інтелігенції, і вони розуміють, що така газета повинна бути, щоб навертати до українства освічених людей.

Виявилося, що до свідомости вони дійшли в "Просвіті" завдяки розмовам із свідомими селянами та читанню газет та книжок у просвітянській читальні.

Справді, як настане справжня конституція, коли можна буде скрізь засновувати "Просвіти" і не боячись передплачувати пресу, книжки, розмовляти з людьми, тоді свідомих людей по селах можна буде лічити не одиницями, а тисячами.

18 липня

Вчора я вернувся з Кисловодська, пробувши там цілий місяць.

Почував себе там добре – купався в нарзані, пив єсентуцьку воду. Мало не щодня ходив з П. К. Саксаганським на Сині гори і за весь місяць ні разу не пив соди, тоді як раніше щодня випивав її по 2-5 ложечок.

До речі, про Саксаганського.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 288

Він такий був сердитий на "Раду" за погані рецензії на трупи, в яких він гастролював, що в Києві не хотів до мене заходити і бачитись зо мною. В перший день в Кисловодську він теж обминав мене, а потім роздумавсь і якось підсів до мене на лавочку.

Таким робом у нас знов установились приятельські відносини, але про "Раду" і про трупи, особливо про Садовського, ніяких розмов у нас не було. На прощання він виявив бажання приїхати знов у Перешори на полювання куріпок та перепелиць і я його запросив.

Бачився я щодня в Кисловодську з Гасенком, талановитим хлопцем, що служить там у банку. Торік, бачачи його незвичайні здібності до філології, я напосідався, щоб він держав іспити на атестат зрілости (матуру) і вступив в університет. Він охоче вхопився за цю думку, але захворів на запалення легенів, схопив плеврит, раз – сухий, потім – гнійний, перетерпів операцію і нарешті почав погано кашляти, а тепер ходить щодня в лікарню дихати креозотом. Шкода, коли пропаде, бо він надзвичайно талановитий хлопець і гарячий патріот.

19 липня

В редакції у нас застав усе в доброму стані. Новий редактор А. В. Ніковський, що замінив М. І. Павловського з 1-го червня, вже звик до справи і до співробітників і вони до нього звикли і, здається, задоволені ним. Галевича довелося з секретарства перевести на відділ, а на його місце посадити Христюка. На Галевича ще М. Павловський скаржився, що він пізно приходить в редакцію, мало там сидить, бо має посаду на виставці.

П. О. Христюк, хоч ще молодий хлопець, але здатний до роботи, а найголовніше те, що він гаряче ставиться до газетної справи і близько бере її до серця, а не так як інші, що роблять у ній, як поденщики.

Літом у Києві глухо, бо всі пороз'їздились, то мало що чути нового, та все-таки цим разом довелося почути дещо, може, як кажуть, "вагітне" своїми наслідками.

Кажуть, що в Міністерство внутрішніх справ прислано з Києва пропам'ятну записку, написану на підставі книжки Щоголєва, про небезпеку українського руху для держави. Можливо, що сам Щоголєв зробив витяг із свого "підручника для жандармів", як влучно назвав його книжку у фейлетоні "Кіевской Мысли" відомий україножер А. Яблоновський (імовірно Яблоновський Олександр Олександрович).

Кажуть, що цю записку разом із давнішою запискою Кулябка міністерство передало на обміркування Сенатові.

Не пам'ятаю, якось, здається, у 1908 році прийшов у редакцію невідомий нам студент і розказав для перестороги, що Кулябко дав йому записку про небезпеку українського руху для держави, прохаючи його виправити орфографію і надати їй літературного вигляду, але той студент, як каже, перечитав-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 289

ши ту записку за виправку її не взявся. Тоді невідома була доля Кулябчиної записки, аж тепер виявилось, що вона була подана в Департамент поліції.

Л. М. Жебуньов, який усе гаряче приймає до серця, що відноситься до українського питання, дуже занепокоївся цією вісткою і напосівся на Д. І. Дорошенка, щоб той склав докладну і переконуючу відповідь на книжку Щоголєва, щоб довів, що українство не є результат якоїсь інтриги, австрійської чи німецької, а виросло органічно, як і всяке відродження нації. Цю записку Жебуньов думає видрукувати і розіслати сенаторам, членам Державної Думи та Ради.

Не знаю, чи вплине ця брошура на адміністрацію, а що вона буде корисна для громадянства, то тут і мови не може бути, аби тільки вона була написана добре. Якби таку брошуру склав М. С. Грушевський, та якби йому хтось виправив мову, то напевне, користь з неї була не менша, як з його книжки "Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос", а цю книжку я вважаю високоцінною.

26 липня, с. Перешори

Галичани почали проти М. С. Грушевського цілий похід. Кампанія ця почалася ще статтями Гн. Хоткевича в "Ділі" проти "ЛНВісника", до якої пристали й С. П. Шелухин та І. Л. Липа. Потім кажуть, що вихованець Грушевського, історик Ст. Томашівський анонімно виступив з критикою проти статей Грушевського, які друкувалися у "ЛНВіснику" під заголовком "Наша політика". Тепер ця боротьба перенеслася і в Наукове т-во ім. Шевченка. Перед загальними зборами випущено у Львові анонімну брошуру, в якій, перемішавши правду з неправдою, облито М. С. Грушевського помиями, виставлено його своєкорисним, несовісним, тираном, деспотом, диктатором, який захопив владу в Науковому т-ві і веде його до упадку, дбаючи тільки про свої власні інтереси.

Результатом агітації було те, що М. С. Грушевський тільки 3-ма голосами (та й то передовіреними з України) пройшов у голови т-ва, а в члени виділу вибрано все його противників.

Прочитавши цю брошуру і знаючи нервовість М. С. Грушевського, я негайно написав йому листа, в якому заспокоюю його і раджу покинути Галичину, яка так само невдячно повелася з ним, як і з Драгомановим. Не раз в цих нотатках я говорив, що Грушевського вважаю високоцінним для України, хоч в особистих стосунках він справді часом дуже неприємний, але такому геніальному чоловікові треба багато вибачати, бо користь від його Україні величезна.

У відповідь на мій лист я дістав оцей, який списую дослівно.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 290

* Дружина М. С. Грушевського.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 291

У відповідь на цей лист я написав М. С. Грушевському, що на мою гадку, йому зовсім не вслід втручатися в цю боротьбу; нехай собі його прихильники борються з противниками, а йому слід стояти зовсім осторонь, і коли прихильники не видадуть брошури в його оборону, то йому негайно треба зректися головування в Товаристві.

Щодо статті в "Раді", то я написав, що сам я її тут, у Перешорах, не зумію скласти, а коли після 15-го IX приїду в Київ, то складемо її разом із Ніковським; якщо він вважає, що це буде запізно, то нехай скаже мені – до кого б в Галичині мені звернутись за такою статтею.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 292

6 серпня, с. Перешори

Сьогодні я одержав від М. С. Грушевського такого листа у відповідь на мій до нього.

10 вересня, с. Перешори

А. В. Ніковський, спасибі йому, пише до мене часто, і в своїх хороших і цікавих листах переказує все визначне, що трапляється в редакції. Я наведу цілий ряд виписок із його листів, які дають повне поняття про те, що діється в редакції, в яких яскраво характеризуються співробітники, їх відношення до справи і сам А. В. Ніковський, який гаряче захоплюється газетою і нервується, дратується байдужим відношенням деяких співробітників.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 293

11 вересня, с. Перешори

Надворі йде дощ, мушу сидіти в кімнаті, то знов беруся за виписки з листів А. В. Ніковського.

* Я на це відписав, що нічого не маю проти того, щоб у редакції були всі його приятелі, аби це не шкодило газеті.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 294

 

 

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 295

 

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 296

Справді, за сім років я вже звик до всяких людей в редакції, а спочатку глибоко обурювався на поденщицьке відношення деяких газетних робітників і радий був, коли вони покидали редакцію; зате бували й такі, як М. І. Павловський, Кузьминський, П. А. Сабалдир (Майорський), які віддавалися газеті всією душею. – Боюсь я, щоб А. В. Ніковський не перервався і не втік раптом, зневірившися в людях і справі.

18 грудня

Коли М. С. Грушевський приїхав у вересні місяці в Київ, то він скликав київських членів львівського Наукового товариства ім. Шевченка на нараду, на яку зійшлись: К. М. Антоновичка, М. Ф. Біляшевський, М. П. Василенко, Д. І. Дорошенко, С. О. Єфремов, О. І. Левицький, В. М. Леонтович, В. М. Перетц, О. О. Русов, В. П. Цимбал, О. Г. Черняхівський і я.

М. С. Грушевський розказав нам, що у львівськім Науковім т-ві витворилася така атмосфера, в якій йому дуже важко працювати, але, вважаючи себе післанцем української громади в Галичину, він не рішається, не порадившися з українськими членами товариства, зректися головування і в тому товаристві.

Дійсно, та тяжка атмосфера почала витворюватися давно, ще з того часу, як М. С. Грушевський виступив з статтями в "Літературно-Науковім Віснику" проти збору грошей на будову театру у Львові, а натомість гаряче радив на зібрані гроші засновувати приватні гімназії, бо поляки в близькім часі не дадуть українських середніх шкіл на державний кошт. Галичани тоді були гаряче захоплені думкою збудувати свій театр, як це зробили чехи в Празі, а через те страшенно обурилися на Грушевського за те, що він розбиває їхню мрію і взагалі за те, що йде впоперек думок усього громадянства.

Правда, через кілька років вони прийшли до тої думки і за останні роки заснували немало приватних гімназій, але тоді вони не могли перетравити того, що Грушевський розхолоджував їх запал до свого власного театру у Львові.

Після реформи виборів до парламенту, коли почалася боротьба за сеймову реформу, Грушевський у статтях "Наша політика" знов почав осуджувати політику галицького громадянства, а власне тактику Національно-демократичної партії. Це ще більше обурило проти нього проводарів галицького громадянства, і вони почали прислухатися до голосів, які вели з ним глуху боротьбу в Науковім товаристві. Боротьба ця основана на особистих образах, на самолюбії, зависті, на бажанні захопити в свої руки товариство, принизивши чоловіка, що цілою головою стоїть вище загалу. Нарешті ця боротьба вилилася в анонімній брошурі, в якій виставлено М. С. Грушевського своєкорисним деспотом, який наживається з товариства і який, властиво, й заслуг ніяких не має, а репутацію ученого зробив собі саморекламою. Брошура ця розіслана була перед самими загальними зборами 29/VI цього року членам, які не знали

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 297

зблизька діяльності М. С. Грушевського, і в товаристві це зробило свій вплив. Коли, відкривши збори, Грушевський зажадав вибрати комісію для розслідування цих обвинувачень і відкласти збори, доки та комісія не провірить закидів, зроблених проти нього в брошурі, то збори комісію вибрали, але нарад своїх не припиняли, а вибрали новий виділ, цілком ворожий Грушевському, а його самого, ледве трьома голосами, за третьою балотировкою, вибрано на голову товариства. Крім того, збори доручили виділові виробити проект нового статуту, в якому рекомендувалося обмежити членів з російської України в праві передавати свої повновласти.

Коли Грушевський, скликавши нас на нараду, висловився, що він органічно не може працювати з таким виділом товариства, то після довгого обмірковування на скількох нарадах київські члени згодилися з його наміром зректися головування у львівському товаристві, але заразом вирішили добиватися від будучих загальних зборів, щоб вони знов вибрали Грушевського на голову і тим дали йому повну сатисфакцію, відкинули намір обмежувати нас у правах передавати свої голоси на загальних зборах. Після цього Грушевський післав заяву, в якій зрікся головування в товаристві.

Більшість наших членів висловлювала думку, що коли збори дадуть повну сатисфакцію М. С. Грушевському й відкинуть обмеження українських членів у передачі повновластей своїх, то йому треба зостатися головою товариства й працювати там і надалі. Товариство це, мовляв, засноване спільними силами українців російських і австрійських і повинно лишатися загальноукраїнською інституцією, а не локально галицькою. Коли ж загальні збори не дадуть сатисфакції, то тоді доведеться всім членам з російської України вийти демонстративно з числа членів товариства.

Щоб не допустити до цього розлому, треба якомога більшому числу наших членів поїхати на ці збори і намагатися полагодити справу мирно.

Тим часом новий виділ Товариства ім. Шевченка розіслав усім своїм членам вироблений ним проект статуту з проханням висловити листовно свої уваги. В статуті тому від закордонних членів віднято право передавати свої повновласти і тим відсунуто нас від участи в товаристві, бо при наших умовах ми не можемо їздити на збори у великому числі. Крім того, заведено ще багато інших усяких змін, які ми вважали небажаними. У відповідь на це ми, зібравшися знов, виробили гуртом записку з нашими увагами і вирішили розіслати її всім галицьким членам, а С. О. Єфремова просили написати на основі цієї записки в "Раді" критику нового проекту статуту. Стаття С. О. Єфремова викликала відповідь С. Томашівського в "Раді", потім Ст. Рудницького в "Ділі" і нарешті полеміка набрала дуже гострого характеру.

Виділ, побачивши, що українські члени гостро виступають проти того проекту, виробив і розіслав новий проект, у відповідь на який ми розіслали всім членам Наукового товариства за підписами 15 членів записку, складену С. О. Єфремовим, під заголовком "В справі зміни статуту Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 298

Ми сподівались, що загальні збори призначені будуть на наші свята і що ми у великому числі зможемо поїхати до Львова. Аж виявилось, що збори назначено на другий день "польських свят", себто 13 грудня ст. ст., бо якраз у ті дні збирається й з'їзд Народно-демократичної партії, таким робом, на загальні збори можуть у великому числі прибути галицькі члени.

Коли ми почали виясняти – хто ж із нас тепер може поїхати на збори, то виявилося, що тільки я та В. М. Леонтович, та й то під сумнівом, бо йому треба було обов'язково бути в Полтаві на земських зборах.

На останній нашій нараді ми виробили заяву про наш вихід із товариства, яку я мав прочитати на загальних зборах у тім випадку, коли збори не дадуть ніякої сатисфакції М. С. Грушевському.

Збираючися до Львова, я почав намовляти В. М. Шемета, як доброго промовця, щоб він записався в члени львівського Наукового товариства і їхав з нами, бо я промовляти публічно не можу, Леонтович, може, й не поїде, то нікому буде й обороняти Грушевського на зборах. Він охоче згодився, і ми почали виробляти план кампанії. Ми вирішили поїхати за два дні до зборів, щоб мати час побачитися з впливовими людьми і прийти до якогось порозуміння ще перед зборами. Виїхали ми 10/ХІІ, а пізнішим поїздом за нами виїхав і Вол. Леонтович. Зупинились ми всі троє в "Народній Гостинниці".

Того ж дня зійшлися до нас на нараду ті члени попереднього виділу товариства, які видали брошуру, що спростовувала всі обвинувачення, закинуті Грушевському анонімною брошурою. Виявилося, що не можна вимагати на загальних зборах вибору Грушевського на голову, бо це питання не стоїть на повістці, а можна домагатись, щоб збори просили його взяти свою резиґнацію (зречення) назад і лишитися головою товариства. Для цього ми виробили резолюцію, яку мали запропонувати на зборах. Щодо нового статуту, то ми вирішили голосувати проти нього і обстоювати старий. Довідавшись, що голова Українського парламентського клубу Кость Левицький керував на попередніх загальних зборах усією кампанію проти М. С. Грушевського, ми перш усього поїхали до нього. Він, як голова Центрального кооперативного банку, тепер у Галичині всесильна людина; ніхто не посміє виступити проти нього, боячись втеряти кредит для себе, для своєї рідні або для свого товариства. Нам виразно сказали, що як Кость Левицький поставиться до справи з Грушевським, то так вона й вирішиться на загальних зборах товариства.

Прийшовши до Костя Левицького, ми сказали йому, що приїхали залагоджувати ту розколину, яка починається між Галичиною й Україною через те, що галичани скривдили Грушевського, нашого найчільнішого чоловіка, і тим обурили проти себе українців. Він почав говорити, що він ніякого відношення до Наукового товариства не має, але ми йому сказали, що він, яко голова найбільшої й найвпливовішої політичної партії, повинен зважити той факт, що всі українські члени вийдуть демонстративно з товариства, коли Грушевському не буде зроблено сатисфакції, і які це може мати наслідки. Тоді він відповів, що на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 299

завтра скличе нараду з нотаблів, на яку запросить і нас. Другого дня ми побували в Євгена Олесницького, у Степана Федака, який теж має велику силу по банках, і з ними вели таку ж саму розмову. Обидва вони обіцяли помагати нам, бо високо цінять наукову діяльність Грушевського і дуже не бажають розриву з Україною під час боротьби за соймову реформу. Олесницький просто сказав, що коли австрійський уряд і рахується з галичанами, то тільки через те, що за їх спиною стоїть 30 міліонів українців у Росії.

Всі запрохували нас побувати на з'їзді Національно-демократичної партії, побачити і послухати свідомих селян, але ми не пішли, побоявшись, що в "Новім Времени" буде телеграма про приїзд делегатів із Росії для переговорів про відділення України від Росії, бо націоналістам скрізь ввижається сепаратизм.

Ввечері у великій залі Кредитового союзу зійшлося душ 20 галицьких нотаблів; між ними були професори Дністрянський, Колесса, Рудницький, Володимир Шухевич, зо скілька послів парламентських, як К. Левицький, Л. Цегельський, Фолис та інші і багато невідомих нам. Тут ми довідались, що на цю нараду запрошено і двох членів теперішнього виділу Наукового товариства, С. Томашівського та В. Охрімовича, як кажуть, авторів тої анонімної брошури, тоді ми стали вимагати, щоб запрошено було і двох членів попереднього виділу, які написали спростування на ту брошуру – Мочульського та Джиджору, і Кость Левицький мусів запросити і їх.

В. М. Леонтович висловив на цій нараді те саме, що ми казали Костеві Левицькому у його домі, і закінчив рішучою заявою, що коли загальні збори не дадуть сатисфакції Грушевському, то ми вийдемо з товариства.

Перший почав відповідати редактор "Діла", Панейко, сказавши, що з нашим виходом не порвуться відносини між Україною та Галичиною, бо в історії зносин двох частин України ці ниточки й непомітні будуть. Потім почали нападати на Грушевського Дністрянський та В. Шухевич, обвинувачуючи його в автократизмі, в деспотичнім поводженні, в тім, що він підбирав собі виділ за поміччю голосів з України, членів, які безпрекословно слухалися його; давав стипендії кому хотів, приймав на службу, кого сам бажав і, таким способом, розпоряджався товариством, як своїм власним господарством, а хто наважувався протестувати, того на нових загальних зборах викидав з виділу знов-таки тими українськими голосами, які передавались по його вказівкам з України. В. Шухевич доводив, що поки не було Грушевського у Львові, то галичани вільно собі зносилися з Україною, а українці бували у нього в домі у Львові, а коли приїхав Грушевський, то всі зносини з Україною опинилися в його руках. Я відповів на це, сказавши, що Грушевський не сам поїхав до Галичини, а його післала Київська громада, і ми вважаємо його за свого посла-амбасадора, а через те й вели зносини через нього, і кривду, зроблену йому, вважаємо за кривду всій Україні. На слова Панейка я відповів, що історію ми робимо самі, і коли ми непомітні ниточки в ній, то того не можна сказати про Грушевського, бо він належить до людей безсмертних, як Котляревський, Шашкевич, Драгоманов, Франко, не кажучи вже про Шевченка.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 300

В. М. Леонтович завважив на слова Дністрянського, що дивно, що ніхто ніколи не протестував одверто на загальних зборах ні у виділі проти самовластя Грушевського, а вжили огидного способу – анонімної брошури й опорочили нашого найчільнішого чоловіка. Тепер як наші вороги будуть дивитись на нас і на наш рух, коли на чолі його стоїть чоловік, якого обвинувачують мало не в шахрайстві, і знову став вимагати сатисфакції Грушевському.

Тоді голова наради, Кость Левицький, спитав нас, чи маємо ми якусь конкретну пропозицію. Я сказав, що ми вимагаємо, щоб загальні збори винесли таку постанову, і прочитав ту резолюцію, що ми виробили на нараді з членами попереднього виділу:

Але противники Грушевського зчинили ґвалт. Тоді ми заявили, що Грушевський не вернеться до них; йому нема чого працювати з людьми, які його не оцінили, він потрібній тепер нам, бо у нас тепер є хоч маленька можливість робити наукову роботу. І коли вони не хотять прийняти нашої резолюції, то на зборах ми прочитаємо оцю заяву про наш вихід з товариства, яку ми написали в Києві:

Заяву цю підписали всі київські члени т-ва, крім К. М. Антоновички.

Після цього виступив з гарною промовою проф. Колесса, який сказав, що наукові заслуги Грушевського величезні, ото коли й є дефекти в його особистій вдачі, то вони згодом забудуться, а лишиться тільки його колосальна праця.

Посол Цегельський у блискучій промові сказав, що він розуміє, що українці хотять взяти собі Грушевського назад, але не розуміє, що є такі галичани, які не хотять мати Грушевського тут. Що буде з Науковим товариством без нього, хто з галичан може його заступити? Він не бачить тут таких людей.

Після цих розмов В. Охрімович написав резолюцію, яку ми, виправивши трохи, згодилися прийняти і на якій погодилися всі. Резолюція така:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 301

Резолюцію цю виділ мав предложити зборам, сказавши, що Грушевський зрікся бути головою товариства. Щоб як-небудь не переінакшили резолюції виділові, я переписав її собі і голосно перевірив її з текстом В. Охрімовича.

Коли ми скінчили з цією формою сатисфакції М. Грушевському, Кость Левицький запитав нас, як ми ставимось до проекту нового статуту. Ми відповіли, що ми проти нього, і свої аргументи висловили в записці, розісланій всім членам, але з статуту ми не робимо "міністерського питання": коли новий статут пройде, то ми через це не вийдемо з товариства.

Тоді члени нового виділу сказали, що вони вважають за краще відкласти справу з статутом надалі. Я висловився за те, щоб її не відкладати, а вирішити на цих зборах, В. М. Леонтович сказав, що коли відкладати, то відкласти не менше як на рік, бо нам нелегко приїздити з Києва.

На тому й скінчилася наша нарада, і ми майже всі пішли вечеряти в "Народню Гостинницю".

За вечерею В. Шухевич висловився, що до теперішньої гостроти відносин австрійської України з російською дуже прислужився Єфремов своєю гострою полемікою, в якій він збештав таких людей поважних і улюблених молоддю, як Рудницький, і що "Рада" тепер дуже підірвала свій престиж у Галичині.

Я відповів, що "Рада" не може відповідати за Єфремова, бо Єфремов має таке ім'я, що відповідає само за себе, а гостроту в полеміці викликав сам Рудницький, закинувши Єфремову "фарисейство" та "інсинуації". Тут виявилося, що галичани слову "інсинуації" не надають того образливого значіння, яке воно має у нас: у них воно означає просте підсування чужих думок. Проф. Рудницький, який робить вражіння незлобивої людини, сказав мені потихеньку, що його статтю так переробили приятелі, що він її не пізнав, коли прочитав у "Ділі".

Весь ранок у день загальних зборів ми бачилися з прихильниками Грушевського, довідувалися від них про настрій приїжджих із провінції. Виявилося, що тільки львів'яни, які приймають близьку участь у товаристві, гостро настроєні проти Грушевського, а вся провінція рішуче стоїть за нього, бо не бачить між львів'янами людини, яка могла б заступити його в товаристві.

Львів'яни в приватних розмовах з нами всі, признаючи величезний талант і наукові заслуги М. Грушевського, висловлюються різко проти його

* Фразу "з обох боків" ми викинули.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 302

особистої вдачі. Всі кажуть, що він оточив себе всякими нездарами, інтриганами, які, шепчучи йому на вухо, набріхують на немилих їм людей і виставляють їх в очах Грушевського як його особистих ворогів та штовхають його на боротьбу з ними. Це витворило таку атмосферу в товаристві, що всі порядні люди тікають звідтіля, а лишаються тільки клеврети Грушевського, якими він обсадив усі платні посади в товаристві. І все це робиться за поміччю членів з України, які передають свої голоси невідомим їм людям, тільки довіряючи Грушевському. Проти українців взагалі вони нічого не мали б, коли б вони передавали голоси своїм українцям або хоч галичанам, відомим їм особисто. Один мій давній знайомий, маляр І. Труш, сміючись сказав, що вчора на нараді ми продешевили: галичани дали б кожному українцеві по п'ять голосів, аби тільки взяли собі Грушевського, а за кілька років українці так само раді будуть здихатися Грушевського, як тепер галичани.

Очевидно, при такому настрою Грушевському неможливо зоставатися головою в товаристві і взагалі працювати там. Та там він уже й зробити не може більше того, що зробив. Він підніс товариство на таку височінь, що воно має репутацію нашої Академії наук; він поставив товариство на рейки (шини), й воно котитиметься якось і без нього. А коли б він туди вернувся, то знов почалася б боротьба, інтриги, всяка гидота, яка і його огидила б ще гірше, і товариство привела б до розвалу

До такого висновку прийшли ми всі троє і вирішили по приїзді в Київ порадити М. Грушевському подякувати товариству за честь, але рішучо відмовитися від головування.

Мені здається, що все вийде на краще. М. Грушевський всю свою гігантську енергію, геніальні здібності тепер прикладатиме на російській Україні. Якщо зовнішні обставини не стануть на перешкоді, то за його приводом і київське Наукове товариство досягне тої висоти, якої досягло львівське. Може, й досвід, придбаний ним у Львові, остереже його від тих хиб, які він робив там. Може, він уже не прислухатиметься до голосу всяких шептунів і не буде наступати на мозолі людям, щиро відданим справі, але які не зовсім поділяють його думок. Дай-то Боже!

Загальні збори 13/ХІІ привабили таку масу народу, як ні одні попередні. Всі готувалися до боротьби, обидві сторони мобілізували всі свої сили; виділ перед самими зборами прийняв коло 50 нових членів, все своїх прибічників, але вся справа рішилася попереднього вечора на "довірочній нараді" галицьких нотаблів з трьома делегатами з України.

Заступник голови товариства, проф. Ст. Томашівський, відкривши збори і привітавши гостей з України, розповів, що проф. Грушевський без видимої причини "зрезиґнував" зі становиська голови товариства, але виділ тої резиґнації до відома не прийняв і після "довірочної наради" з українськими делегатами та галицькими поважними людьми вносить оцю резолюцію, яку просить прийняти без дискусії й одноголосно. Це вже явне "коварство", бо ми умовилися, що виділ внесе резолюцію від себе, а Томашівський дав зрозуміти, що виділ це робить під

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 303

пресію галицьких нотаблів та делегатів з України; ця заява зробила на нас прикре вражіння, і ми вже могли сподіватись і надалі якихось випадків проти нас. Проф. Рудницький прочитав ту резолюцію, і збори гучними оплесками привітали і прийняли її. Один Павлик запротестував проти того, що на збори принесена резолюція, вироблена десь поза зборами, на якійсь довірочній нараді. Але на цей зовсім слушний протест ніхто не звернув ніякої уваги.

На повістці стояло два питання – проект нового статуту і фінансовий стан товариства, але до них не дійшло. Тільки що В. М. Шемет наготувався сказати привітну промову зборам від України, як член виділу В. Охрімович, натякаючи на наше начебто бажання, порадив відкласти справу з статутом надалі. А В. Бачинський прямо вигукнув, що делегати з України на тій же довірочній нараді просили не розглядати статуту тепер. Ми страшенно обурились, і В. М. Леонтович хотів зараз відповісти, але голос раніше дано було Свенціцькому, директорові музею, який почав докоряти виділові, що він так панькається з делегатами з України. Коли дійшла черга до Леонтовича, то він у гострих виразах довів зборам, що це неправда, що це наклеп на нас, що ми зовсім не проти того, щоб хоч зараз розглядати новий статут, але коли ми почули вчора, що цю справу виділ хоче відкласти, то висловились, щоб її відкласти принаймні на рік, щоб ми могли приїхати на збори.

Тоді В. Охрімович признав, що ми не висловлювали бажання відкладати справу з статутом, але сам виділ "цофає" свій проект, бо він викликав таке роздразнення, таку гостру полеміку, що виділ певен, що новий проект тепер не буде прийнятий.

Я знов напосідався, щоб зараз розглядати новий проект, у надії провалити його, але галицькі противники нового статуту чомусь згодилися з тим, щоб справу з проектом відкласти, і збори постановили, щоб виділ, взявши на увагу все, що писалося про новий проект, скликав загальні збори в ювілейний 1914 рік для розгляду нового статуту.

На тім збори й закінчились. Прихильники М. Грушевського були дуже задоволені зборами, бо, на думку всіх, виділ сам себе висік за агітацію проти Грушевського, признавши її недостойною й осоромився з статутовою справою, бо сам же її "цофнув".

Хоч на нас збори зробили неприємне вражіння, але ми були задоволені тим, що виконали свою місію – досягли хоч сякої-такої сатисфакції Грушевському, не дали розростися розломові між Україною російською й австрійською.

Після загальних зборів запросили нас на вечерю до Шухевича, де зібралось багато поважних галичан: парламентські посли Є. Олесницький, Л. Цегельський, проф. С. Рудницький, директор "Дністра" д-р С. Федак і багато інших. За вечерею допізна велась обопільна сердечна розмова, і ми вийшли з милим вражінням від гостинного господаря. Всі гості і сам господар відпровадили нас аж до "Народньої Гостинниці".

Другого дня, побувавши в музеї Шептицького і поробивши прощальні візити найвизначнішим нотаблям, ми виїхали додому.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 304

Директор музею, д-р І. Свенціцький, запрошував нас до Митрополита. Нам самим дуже хотілося побувати й познайомитися з гр. Шептицьким, але ми побоялись зробити йому візиту, щоб галицькі москвофіли не донесли російському консулові у Львові, що ми приїздили до Митрополита Шептицького на нараду про те, як би завести унію на Україні, за що уряд російський не погладив би нас по голівці.

Приїхавши до Києва, я поспішив до М. Грушевського, переказав йому все вище записане і висловив йому свою думку, що йому зовсім не варто вертатися до Львова, бо всі львів'яни дуже настроєні проти нього.

– Я й сам думаю, – каже Грушевський, – що мені треба усунутися від участи в Науковому товаристві ім. Шевченка, я буду тільки читати лекції на університеті.

– А на мою думку, Вам не треба й лекцій читати і взагалі зовсім не слід вертатися до Львова.

– Але ж мені, – каже Грушевський, – лишається тільки трохи прослужити до половинної пенсії (емеритури) урядової.

– Та хіба ви, – кажу, – не обійдетеся без тої пенсії? Ви ж людина, слава Богу, заможна, я б на вашому місці покинув ту пенсію і навіть більше: я б подарував якійсь інституції і віллу у Львові, щоб галичани не мали приводу закидати вам користолюбіє і говорити, що ви наживалися з Наукового товариства, як вони це говорять тепер, і навіть написали в тій анонімній брошурі, що ви свою велику "Історію України" друкували на кошт товариства.

Грушевський, страшенно почервонівши, відповів на це:

– Не такий-то вже я й заможний, щоб зрікатись пенсії (емеритури) та ще й дарувати свою віллу.

Очевидно, не стало в нього духу зробити величний жест.

Після того, як М. Грушевського львів'яни, можна сказати, виперли з Наукового товариства ім. Шевченка, він різко змінив своє відношення до киян. Перше він ставився до всіх звисока, погірдливо, а коли прибила, пригнітила його ота львівська пригода, то він став поводитися з киянами ласкаво, уважно, навіть став запобігати ласки у тутешніх членів Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Перше ж він було раз у раз дорікав киянам, що вони не шанують його, не ставляться до нього з такою повагою, як галичани.

На це я, бувало, кажу йому:

– Чого ж ви ще хочете, пане професоре? Ми вас вважаємо за нашого великого вченого-історика, за надзвичайно енергійну й працьовиту людину, за небувалого ще в нас організатора. Що ж ви хочете, щоб ми не сідали при вас і розмовляли з вами стоячи, як це роблять галичани, і безапеляційно слухали ваших розказів?

Але в мене не ставало духу сказати, що він своєю автократичністю сам розвалює те, що організував, достоту так, як це раз у раз робив і талановитий М. Міхновський.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 305

Одного разу, коли М. Грушевський вже дуже став нарікати на те, що кияни не цінять його заслуг, вставляють йому патики в колеса і т. д., я сміючись кажу йому:

– Знаєте, пане професоре, ви вже починаєте поводитись так, як хоробливий егоцентрик М. Кропивницький. Той так звик, що всякий його вихід на сцену публіка зустрічає оплесками, що коли приходив до когось у гості і господар і гості не зустрічали його оплесками і не гукали: "Слава!", то він вважав це за особисту образу і мовчки сідав осторонь від людей і потихеньку посвистував собі під ніс. Також він не міг перетерпіти, коли в його присутності хвалили когось іншого. Пам'ятаю, як 1904 року [у 1902 р., див. "КС", 1902, 1, 168-179] святкували в Лохвиці ювілей лохвичанина професора Стороженка, і О. П. Пчілка описала в "Київській Старині" те святкування, то Кропивницький, що грав тоді в Києві, зайшов до мене, почав лаяти Пчілку за те, що вона, описуючи той ювілей, про нього, Кропивницького, сказала тільки два-три слова.

– Та вона, – кажу, – описувала не ваш ювілей, а Стороженків...

– То дарма, – каже Кропивницький, – але ж і я там був і в його честь спектакль ставив!

– Я, пане професоре, раджу вам не наслідувати Кропивницького, бо ви на тому тільки губите: люди шануватимуть вас більше, коли ви їм про те менше будете нагадувати; кажу вам це, як приятель ваш.

– Я знаю, – каже Грушевський, теж сміючись, – що ви такий приятель, що посипає сіллю мої рани і розтирає їх. Аякже!

20 грудня

З П. Христюком, нашим секретарем редакції, довелося попрощатись. Опинився він у нас в редакції так, як і більшість відділоводів, чи редакторів, як кажуть галичани.

Скінчивши середню технічну школу в Баку за Кавказом, він прислав мені непогане, але замолоде оповідання і спитав листом, чи може він мати в редакції заробіток, коли вступить в Київську політехніку, бо він не має засобів до життя. Побачивши з того оповідання, що він добре володіє українською мовою і пише зовсім грамотно, я прийняв його на один з відділів, а коли він виявив себе працьовитим і уважним робітником, то згодом зайняв вакуючу посаду секретаря редакції.

Але правду каже приказка: "Оженився – перемінився".

Почав мені скаржитися на нього Ніковський (головний редактор), що він став недбало працювати: пізно приходить до редакції, а тому пізно посилає матеріал до друкарні і вона з приводу того висловлює незадоволення, бо не встигає в свій час випускати газету і т. д.

Одного разу в редакції каже мені Ніковський:

– От уже одинадцята година, а Христюка нема! Нарешті, коли він прийшов, я пішов до нього в кімнату і, вийнявши годинник, показую йому мовчки. А він мені на це:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1913 р. — 306

– А ви раз у раз ще пізніше приходите!

Я так був здивований цдею відповіддю, що з хвилину дивився на нього, витріщивши очі, а далі кажу:

– Та я ж ніякої платні з редакції не одержую, а ще, як ви самі знаєте, й приплачую. Я можу й зовсім не приходити сюди, це моя добра воля. А ви, при такому розумінню своїх обов'язків, очевидно, не можете далі працювати в редакції.

Так ми й попрощалися з ним.

Не розумію – чи це така простодушна наївність у нього, чи він сам уже мав покинути редакцію, бо зараз же став на поплатнішу посаду в Союзі кооператив.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 307

1914 рік

5 січня

Святами у мене перебувало багато приїжджого люду*. Темою всіх розмов було наступаюче свято столітнього ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка. Всі одноголосно висловлювались, що треба вжити всіх заходів, аби свято вийшло якнайбучніше. Треба дбати, щоб городські та земські установи самоврядування взяли на себе ініціативу улаштування свят. Для цього треба подавати в управи заяви, підписані якомога більшим числом людей. Коли земства та городські думи візьмуться за це, то треба подбати, щоб своїм людям увійти в найбільшому числі в комісії по впорядкуванню свят. Треба подбати, щоб у всіх поступових місцевих газетах в день ювілею було якомога більше статей про Т. Шевченка та відповідних малюнків; щоб відомості про Шевченка широко рознеслися по всьому світі. Подбати, щоб видавництва наші повипускали всякі ювілейні видання і розповсюджувати їх якомога ширше.

Коли на цей конкурс буде виготований підхожий проект пам'ятника Шевченкові, то подбати, щоб 25 лютого Київська дума зробила закладини і вжити всіх заходів, щоб на це свято з'їхалося якомога більше людей з усіх кутків України й Галичини.

Але коли зайшла мова про місце для пам'ятника, то тут уже до однієї думки ніяк не можна було прийти. Ми, "радяни", напосідалися на тому, що єдине відповідне місце для пам'ятника, як ми вже не раз писали в "Раді", це – в кінці Петровської алеї, за мостом Царського саду, над Дніпром, щоб "було видно, було чути, як реве ревучий".

Інші вихваляли місце проти городського оперного театру. Треті стояли на тому, що найкраще місце – це на Хрещатику, проти Критого ринку. Були гарячі голоси за місця – в Золотоворітському сквері; на місці панорами Голгофа на Володимирській гірці; на Бібіковськім бульварі, протії Володимирського собору або поряд з університетом, навскоси проти Миколая І; в кінці

* З'їзд ТУП.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 308

Бібіковського бульвару проти Критого ринку; на Сінній площі; проти міського музею і т. д. Таким робом, ми не могли зупинитися ні на якому місці і довелося задовольнитися тим місцем, що відвела давніше городська дума, себто на Караваєвській площі. За це місце висловлювалося теж багато народу, мотивуючи тим, що на цій площі має стояти український театр, про будову якого клопочеться М. К. Садовський; крім того, згодом можна сподіватись, що В. Васильківську вулицю переіменують на Шевченківську.

Я, сміючись, радив зробити пам'ятник Тарасові на колесах і перевозити його на всі пропоновані місця, таким робом будуть задоволені всі.

Ще багато розмов викликав учительський з'їзд у Петербурзі.

Всі реферати про українську мову в школах приймались учителями з захопленням, і прийнято резолюцію, що в народніх школах повинно вчити рідною мовою; в середніх і вищих школах повинно виучувати рідну мову, українську літературу, історію, географію, звичаєве право державною мовою.

Уряд і чорносотенне громадянство російське несподівано побачили, що український рух захопив і учительство. В результаті треба сподіватися всяких репресій та утисків на учителів. Правда, більшість рефератів читали люди, які не залежать від Міністерства народньої освіти (С. Ф. Черкасенко, В. К. Прокопович, С. Ф. Русова), а народніх учителів, напевне, Кассо (міністр) повигонить з посад.

Радилися й про "Украинскую Жизнь". З нею така ж справа, як і з усіма українськими часописами та журналам: тяжко нести і шкода кинуть. І торік "Украинская Жизнь" дала дефіцит, незважаючи на те, що й мова зовсім зрозуміла, і зміст цікавий. На часописи українські нарікають, що вони пишуться незрозумілою загалові мовою, а через те, мовляв, і передплатників мало. А от "Украинская Жизнь" друкується по-російському, а передплатників у неї ще менше, як в українських органів, а через те доводиться вишукувати засоби на покриття дефіциту. Вирішено підтримувати "Украинскую Жизнь", поки не заснується журнал Спілки недержавних націй, який, може, з половини цього року буде виходити в Москві, а в тому спільному органі буде й український відділ. Таким робом, російська публіка, на яку головним чином рахувала "Украинская Жизнь", матиме звідкіль брати інформації про український рух. Власне, засновуючи "Украинскую Жизнь", рахували на російського читача, а виявилось, що передплачують її майже виключно українці – одні з обов'язку, а більшість через те, що не вчитає українських органів, особливо "Літературно-Наукового Вісника" з його галичанською мовою.

Для інформації російської публіки досить би було видавати неперіодично брошури та книжки російською мовою по всяким питанням.

Не пам'ятаю, чи згадував я в цих записках про інформаційну книжку в російській мові, про яку гаряче клопочеться Л. М. Жебуньов. Не можу зараз провірити, бо через російські конституційні порядки я не держу в себе цих записок. Боюсь, що колись прийдуть трусити, заберуть, і хоч нічого в них злочинного нема, а можуть їх мені і не віддати.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 309

Л. М. Жебуньов заходився клопотатись, щоб хтось написав книжку, яка б довела, що український рух не є результат польської, чи австрійської, чи германської інтриги, як каже Щоголєв у своїй "доносительній" книзі, а річ цілком органічна, яка тягнеться, відколи існує український народ.

На теплих водах, літом, Л. М. Жебуньов познайомився з якимись "сановниками", зацікавив їх (як каже!) українським рухом, і от вони б то й подали йому гадку, що для ознайомлення "сановних осіб" з українським питанням потрібно видати невеличку книжку (бо великої "сановні особи" не прочитають), яка коротко, але вичерпно довела б, що український рух був, є й буде, незважаючи ні на які утиски, бо це явище не штучне, а органічне.

Характеристично, що й С. Щоголєв, видавши великий том про український рух, який порозсилав усяким сановним особам, упевнився, що вони великих книжок не читають, а через те недавно видав конспект своєї великої книжки, яку дотепно А. Яблоновський (імовірно Яблоновський Олександр Олександрович) назвав "Підручником для жандармів".

Так от, Л. М. Жебуньов спершу почав намовляти Д. І. Дорошенка, щоб він узявся написати таку книжку, а коли той відмовився, то вхопився за П. Я. Стебницького. Той довго відмовлявся, але від Жебуньова трудно відчепитись, коли він причепиться з чим-небудь, чим він даної хвилі захоплений. Нарешті П. Я. Стебницький, порозумівшися з О. Г. Лотоцьким, вирішили написати вдвох.

Цими днями О. Г. Лотоцький привіз написану ними вдвох книжку на розгляд у Київ. Л. М. Жебуньов страшенно задоволений цією працею, каже, що кращого він і не сподівався, Перечитали її С. Єфремов, М. Грушевський, Іл. Шраг, В. Леонтович та я і всі визнали її дуже хорошою, дуже потрібною для широкої публіки.

В. Леонтовича вона дуже засмутила й обезкуражила: прочитавши її, він висловився, що, очевидно, йому треба покинути писати, бо автори, перечисляючи в цій книжці українських письменників, не згадали про нього, а тим часом у списку є навіть Прохор Воронин. Повторилося те саме, коли І. Франко в своїй статті "З останніх десятиліть" теж проминув Леонтовича. Тоді я попрохав Б. Д. Грінченка, щоб він спростував цю помилку Франка, і він в "Київській Старині" сказав скілька теплих слів про писання Леонтовича. Тепер я про це сказав О. Г. Лотоцькому і, читаючи рукопис, сам вписав прізвище Леонтовича-Левенка в список українських письменників.

Справді, якось воно не по правді виходить: Франко, розхваливши до небес Кравченка та Катренка, про Леонтовича й не згадав; так само і П. Я. Стебницький та О. Г. Лотоцький навіть дрібнесенького П. Воронина згадали, а Леонтовича – ні. А тим часом, на мою думку, Леонтович інтересний і цінний повістяр (белетрист).

Книжка ця має вийти виданням "Украинской Жизни" в марті місяці, щоб Л. М. Жебуньов міг післати її своїм сановникам, поки ще не розглядалися в Сенаті записка Кулябка та книжка Щоголєва про "зловредність" українського руху.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 310

16 лютого

Готувалась Україна по всіх великих і малих городах, містечках та селах відсвяткувати 100-літній ювілей Тараса Григоровича так гучно, як дозволять місцеві сили. В Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Кам'янці городські думи взялися організувати свята: повибирали для того комісії, асигнували гроші. Київська дума, наприклад, визначила на це свято майже одноголосно 5 тисяч рублів. Маленькі міста, певне, обмежилися б якимись концертами, виставами, а села здебільшого самими панахидами. Але не так склалось, як гадалось.

Київська права преса – націоналістичний "Кіевлянин" та чорносотенний "Кіев" підняли страшенний ґвалт, а за ними і вся права преса по всій Росії. Чого тільки вони не наговорили! Шевченко – безбожник, богохульник, сепаратист, ворог російської державности. І от мазепинці хотять такому злочинцеві ставити пам'ятник у "святом Кіевє" та святкувати його 100-літній ювілей. Мазепинці, мовляв, знають добре, що Шевченко нездара, що вірші йому писав Куліш, що він п'яниця та аморальна людина, але вони хотять скористуватись його популярним іменем, щоб зробити гучну політичну, сепаратистичну демонстрацію.

Від націоналістичних та чорносотенних клубів посипалися телеграми всім міністрам, щоб не дозволяли цих свят, щоб звернули пильну увагу на "мазепинський" рух, бо він найнебезпечнішй за всі політичні рухи, бо посягає на цілість держави, намагається роз'єднати "двѣ вітви единаго русскаго народа" і т. д. і т. д. Як водиться, найбільше старалися землячки: А. Савенко, А. Стороженко, проф. Армашевський, Постний. Першим на це обізвався попечитель (куратор) Київської округи Деревицький, який циркуляром заборонив учителям і учням брати яку-небудь участь у святах. Потім пішла чутка, що міністр внутрішніх справ "посоветовал" губернаторам не дозволять ювілейних свят. Нарешті й Синод заборонив служити "торжественныя" панахиди по Шевченкові, а проти "скромних" домашніх панахид він нічого не має, бо православна церква, мовляв, молиться і за грішників. От фарисеї!

Ми звернулися до кадетів та трудовиків, щоб вони негайно подали урядові "запрос" у Думі з приводу цих заборон, а самі умовилися добиватись скрізь дозволу на свята, а коли офіціальним інституціям, як-от городським думам, не дозволять святкувати, то відмовитись від усякого святкування і таким робом впорядити Тарасові Григоровичу в день століття зо дня його народження "німий ювілей".

Кадети й трудовики справді негайно внесли в Думу інтерпеляцію, через що це уряд забороняє святкувати ювілей Шевченка, а згодом і есдеки внесли ширшу інтерпеляцію взагалі про утиски українського руху в усіх його проявах.

Коли почалися в Думі промови з приводу цієї інтерпеляції, то П. Н. Мілюков, лідер кадетської партії, сповістив київських кадетів, що він має приїхати в Київ, щоб на місці познайомитися з українським рухом, який він знає тільки з літератури, та щоб набратися матеріалу для своєї промови в Думі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 311

Треба сказати, що київська кадетська група, яка складається переважно з українців родом, давно вже докоряє кадетському комітетові, що він не рахується з українським рухом, не зважає на нього, а тим часом рух цей росте і все ширше й ширше розпросторюється, і коли кадети не будуть виступати в Думі в оборону його, то на будучих виборах у Державну Думу кадети на Україні рискують провалитись, бо тоді українці, де не зможуть провести своїх кандидатів, подаватимуть голоси за трудовиків, які ближче до серця приймають національне питання.

На кадетських конференціях, завдяки київським кадетам, а особливо Іванові Миколайовичу Полторацькому, людині вельми талановитій, кадетська думська фракція взяла на себе обов'язок добиватись української мови в народніх школах як викладової і в середніх школах виучування української мови, літератури та історії й заснування в університетах на Україні катедр по українознавству на російській мові: катедр мови, літератури, історії України, її права звичаєвого і т. д, а також заведення в судах на Україні української мови.

П. Н. Мілюков, як реальний політик, зважаючи на пресію київських кадетів, вирішив сам, своїми очима побачити той рух, і коли він дійсно має якусь силу і будучність, то піти з ним у контакті, щоб не придбати своїй партії дужого ворога, який може побільшити сили трудовиків.

Коли кадети сповістили нас, в який день має прибути Мілюков, то ми зібралися й вирішили, що в розмовах з ним треба освітити наш рух з усіх боків і якомога повніше, хоч, на жаль, дуже коротко, бо Мілюков приїздить тільки на один день, а йому ж треба ввечері відбути нараду з кадетами; таким робом, нараду з українцями призначено вдень – від 12 до обіду, години до 6-ої найпізніше.

Ролі розподілили так: М. С. Грушевський взяв на себе загальну тему про завдання та ідеали українців; Л. О. Яновська – про Шевченківський ювілей; Л. М. Жебуньов – про книжку на селі і відношення до неї народу; В. М. Леонтович – про свідомість українського громадянства; Д. І. Дорошенко – про "Просвіти" та їх значіння; А. В. Ніковський – про недопущення української преси на село; Л. М. Черняхівська – про репресії на театр та клуби; В. К. Прокопович – про народню школу; М. С. Грушевський – про катедри по українознавству; М. П. Василенко – про відношення кадетської преси до українського питання. Всі доповіді мусіли довести, що український рух не є штучне явище, яке захоплює тільки невеличку купку інтелігенції, а виникає з потреб широких мас українського народу і народ сам виступає в оборону своїх національних інтересів, коли стає хоч трохи свідомий.

В призначений день Мілюков дійсно приїхав, і в просторій кватирі Ф. Р. Штейнгеля, кадета-українця, зібралося нас українців 10 душ та 10 душ кадетів, з яких сім були українці, один жид і тільки два общероси, а "великороса" власне й жадного не було.

Треба завважити, що жид, коли побачив, що тут мова йде не взагалі про національне питання, а тільки про українське, пішов собі, як мені здалося, ображений тим, що тут не згадують про жидівське питання.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 312

Нараду відкрив голова київської кадетської групи Є. Г. Шольп, привітавши Мілюкова і зазначивши, що київські кадети давно йдуть у контакті з українцями: вкупі вони проводили депутатів у Думу, разом вели земські й городські вибори по городу Києву і губернії, а тепер приїхав лідер кадетської партії, щоб ближче познайомитися з українським рухом і закріпити союз українців з усією кадетською партією, а далі прочитав список доповідей, які мають зробити українці. От після цієї вступної промови голови київської кадетської групи кадет-жид встав і вийшов тихенько з залі.

Через недостачу часу доповіді обмежили 15 хвилинами кожну.

М. Грушевський у своїй вступній промові насамперед застеріг, що ми з своїх відносин з кадетами не робимо монополії для них, а такі ж відносини маємо й з трудовиками. Далі він сказав, що ми від своїх союзників кадетів не будем критися й таїтись, а одверто говоримо, що ми, свідомі українці, за незначними виїмками, об'єднуємося на принципі парламентаризму, автономії України й федеративного устрою російської держави: з цього вже ясно видно, що ми не сепаратисти, не маємо ніяких замірів відділятися від російської держави і всякі завірення правої преси, що ми втайні маємо сепаратистичні заміри і користуємося германськими марками та австрійськими коронами, є суща клевета. Навпаки, досі ми підпомагаємо російськими рублями львівське Наукове товариство ім. Шевченка.

Коли М. С. Грушевський скінчив, то знялося питання, чи Мілюков зараз має говорити або робити запитання, чи вже тоді, коли скінчаться всі доповіді. Мілюков висловився, що краще він уже візьме слово тоді, коли скінчаться всі доповіді, а тільки чого не дочує або не зрозуміє, то перепитає.

Далі Л. О. Яновська розповіла коротенько історію будування пам'ятника Шевченкові, які адміністрація робить перепони, й закінчила тим, що справа постанови пам'ятника Шевченкові не є справа купки інтелігенції, а всеукраїнська, що видно з кількостей дрібних жертводавців, переважно селян.

Л. М. Жебуньов разом доповідав і за А. В. Ніковського, який не мав змоги прибути на нараду. Він почав з того, що розказав про діяльність харківського "Общества Грамотности" яке видавало виключно російські книжки. Виявилося, що 82 % тих книжок ішло поза межі України, і тільки 18% лишалося на Україні і то по містах, а на села майже й не попадало. Ніхто з селян і не знав про те "Общество Грамотности" й ніколи до нього за книжками й не звертався. Коли ж відкрилась у Києві "Просвіта" і почала видавати книжки, то маса селян почала звертатися до неї, просячи вислати книжок свого видання або за гроші, або дурно. Декілька уривків з тих листів Л. Жебуньов прочитав. Потім прочитав кілька відзивів про українські книжки з листів селян, учнів нижчих шкіл та солдатів, з яких видно, з яким захопленням селяни ставляться до книжок на своїй мові. Так само вони ставляться і до преси на своїй мові, але, на жаль, "легше верблюдові пролізти крізь вушко голки", ніж українській пресі – в село. І пошта від свого начальства, а волость від земських начальників та мирових посредників мають накази якомога гальмувати ширення української преси

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 313

на селі. Інспектори забороняють учителям передплачувати українські газети; благочинні – попам, попи – дякам і всім підвладним собі, навіть парафіянам і т. д. і т. д. Проте все-таки українська преса, а ще більше книжка проходять на село через людей незалежних від інспекторів, земських начальників, духовного начальства та земських управ, які, на диво, теж забороняють своїм службовцям передплачувати українську пресу. Наприклад, предсідатель Черкаської земської управи Давидов звільнив двох лікарок виключно тільки за те, що вони передплачували "Раду".

Мілюков, видимо, дуже цікавився усякими фактами про поширення українського руху, бо часто перепитував доповідників, щоб вірніше записати собі. Треба сказати, що він вивчився стенографії і записував усе, що говорилось. Він особливо допитувався про поширення української свідомости в армії.

В. М. Леонтович у своїй доповіді доводив, що у всіх шарах і станах української людности виявляється великий інтерес до національного питання, руху і ілюстрував це влучно цілим рядом фактів. Коли на святах Котляревського в Полтаві в 1903 році губернатор заборонив читати привітання по-українському, то вся численна публіка, яка складалася переважно з усяких полтавських нотаблів, демонстративно вийшла з театру. Вибори в першу й другу Думи проходили не під національним гаслом, а тим часом в обох Думах зараз же зорганізувалися українські фракції, переважно з селян, яких, здавалося, найбільше цікавило земельне питання, а не національне. На кожному масовому зібранні, як-от усякі з'їзди, зараз же виникає національне питання і проводяться відповідні резолюції; так було на з'їздах кооперативному, сільськогосподарському під час київської виставки, так було й оце тепер на учительському з'їзді в Петербурзі, так буває на всіх районових кооперативних, учительських та інших з'їздах. Це свідчить про те, що український рух глибоко життєвий, а не штучно вигаданий.

Д. І. Дорошенко розповів історію "Просвіт" на Україні. Коли з'явилася змога, то відкрилося сила "Просвіт" не тільки в кожному губерніяльному місті, а й по багатьох повітових, по містечках та селах. Але згодом почалися утиски і майже всі "Просвіти" позакривали, зосталася тільки "Просвіта" в Катеринославі та зо скілька її філій на Катеринославщині. Своїм існуванням вони зобов'язані губернаторам, які дивляться на них крізь пальці. (Я з свого боку скажу, що зобов'язані вони своїм існуванням Д. І. Яворницькому, який живе в приятельстві з катеринославським губерніальним предводителем князем Урусовим, що має великий вплив на губернаторів. – Є. Ч.). Д. І. Дорошенко підкреслив, що філії по селах засновуються по ініціятиві самих селян і діяльність у них провадиться самими ж селянами. Наскільки вони захоплюються своїми "Просвітами", видно з того, що вони заставляють свої наділи в банках, аби добути грошей на збудування свого власного будинку "Просвіти".

В цих "Просвітах" селяни позасновували бібліотеки, читальні, роблять там усякі читання рефератів, ставлять спектаклі і все це власними силами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 314

Л. М. Черняхівська розповіла коротеньку історію нашого театру, який, починаючи з інтермедій та інтерлюдій, розвинувся в сучасний театр, що стоїть нарівні з європейським театром. І все це зробилося, незважаючи на утиски театру, які почалися ще від самого Петра І і з перервами тяглися до 1905 року; це знов свідчить, що це не штучне явище, а життєве. Театр на Україні не є тільки розвага для городян, для інтелігенції, він тут грає просвітню ролю для всіх станів людности. Це єдиний поки що спосіб, яким широка людність задовольняє своє національне почуття, де вона проявляє свою національну фізіономію. Тим-то й труп українських така сила, що, мабуть, ні в одного народу нема відповідного числа. Крім того, по селах сама селянська людність ставить спектаклі, на які сходиться дивитись усе село.

Українці не мають ніяких своїх інституцій, де б вони прилюдно чули свою мову, де б до них ставилися поважно. Школи своєї нема, преса до селян майже не доходить, єдине своє місце – то свій театр, до якого й тягнеться стихійно всякий українець. Але, на жаль, адміністрація вже звернула і на селянський театр свою увагу і всякими способами намагається ставити перепони постанові українських спектаклів на селі.

До 1905 року, як відомо, українському театрові і в великих городах ставили всякі перепони: вимагали в один вечір ставити однакове число дій, як українських, так і російських; не дозволяли п'єс історичних, з життя інтелігенції, а в п'єсах з селянського побуту не дозволялося торкатися економічних, соціальних тем, зоставалося розробляти виключно "кохання".

(Але обмеження селянським побутом, додам уже від себе, послужило українському театрові тільки на користь, бо завдяки репертуарові з селянського життя селяни охоче ставлять ці п'єси по селах. А якби репертуар український був такий, як російський, тобто виключно інтелігентський, то селяни ним не цікавилися б. Таких п'єс, як "Брехня", "Натусь" Винниченка, "Дон Жуан" Лесі Українки, "Крила" Старицької селяни не поставлять. Правду сказав якось М. С. Грушевський, що всякі утиски виходять врешті українському народові на добре здоров'я! – Є. Ч.).

Про народню школу зробив доповідь В. К. Прокопович, який був на учительському з'їзді в Петербурзі. Він спинився на тих висловах про школу з українською викладовою мовою, які чулися в Думі: "вони не просять", "вони не хотять". Навпаки, в "Раді" в 1906, 1907 роках друкувалися заяви робітників, селян, підписані тисячами душ про потребу своєї школи, своїх катедр по університетах. Коли голова Державної Думи Родзянко заявив у Думі, що селяни "не понимаютъ и не хотять украинскаго языка", то земляки Родзянка, катеринославські селяни, надрукували протест проти цієї заяви, підписаний 1800 душами. Несвідомі селяни дійсно не просять і не хотять, але не тільки української школи, а й до всякої їм байдуже, а тільки торкнеться свідомість селян, то вони зараз вимагають своєї школи. Це заявлялося і в пресі, і на всяких з'їздах, а до 1905 року навіть земства деяких губерній вимагали української школи. Виходить, що й просили, й хотіли, і визнають потребу в ній, і вимагають.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 315

М. С. Грушевський про катедри сказав скорочено те, про що він писав не раз, і завважив, що торік він склав для кадетів пояснюючу записку для законопроекту про катедри, з якої досі кадетська фракція не скористувалася, хоч перед виборами в четверту Думу кадети урочисто обіцяли внести законопроект цей у Думі.

Нарешті М. П. Василенко сказав, що під час ювілею "Русскихъ Вѣдомостей" в адресі від української преси справедливо було підкреслено, що ця ліберальна газета за все своє 50-літнє існування майже ніколи не звертала уваги на національні питання в російській державі взагалі, а на українське особливо. Це саме можна сказати про всю поступову російську пресу, крім хіба польського питання. Вона просто "проґавила" питання, які хвилюють більшу частину населення Росії і які вже так значно виросли, що не помічати їх стало неможливим. Але й досі кадетська преса не ставить українського питання, не дебатує його, не полемізує, а наче не помічає, наче ігнорує його, і це дає привід думати, що вона до нього ставиться негативно.

По скінченні доповідей Мілюков завважив, що з приводу інформаційних доповідей він нічого не має сказати – чого він не розібрав, то перепитував, але програмова промова М. С. Грушевського потребує обговорення. Він цілком згоджується з українською програмою-мінімум, яку кадетська партія взялася боронити, коли умовлялася з українцями перед виборами в 4-ту Думу: народня школа на рідній мові, виучування української мови в середніх і в педагогічних школах, катедри по українознавству по університетах, мова в суді – це він все раз у раз визнавав і визнає, але з автономією України, особливо з федеративним устроєм Росії він згодитися не може. Кадетська програма визнає автономію для Фінляндії та Польщі, бо там за це говорить історія і сучасний стан, в українців цього не було в історії і нема тепер. Щодо федеративного устрою Росії, то він рішучо проти цього, бо це приведе до її розпаду. Та взагалі кажучи, українці зовсім не так розуміють федерацію, як повинно. Федерація є стремління до об'єднання, а не роз'єднання. Американські штати або германські королівства та герцогства були зовсім самостійні, а потім увійшли в федерацію, тобто об'єднались. Українці ж з одного державного тіла хотять утворити федерацію, яка складалася б з окремих суверенітетів. Він боїться, що ці думки пошкодять українцям, бо обурять проти них навіть і поступове російське громадянство.

М. С. Грушевський в гарячій промові відповів йому, що вся історія українського народу свідчить про його боротьбу за автономію, а в наші часи ця ідея, починаючи від "Соединенныхъ славянъ", іде через Кирило-Методіївське братство, через Драгоманова, "Кіевскую Старину" до наших днів. Ще недавно "Рада" в ч. 14 зовсім одверто в передовиці заявила, що ми автономісти-федералісти і з цим ми ніколи не крились.

Ми зовсім не важимо на розпад Росії, навпаки, думаємо, що забезпечення національних прав кожного народу, з яких складається Росія, тільки зміцнить її цілість.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 316

Треба завважити, що ця полемічна промова Грушевського була яскрава, колоритна і дуже гарна, тоді як перша, програмова, – суха, книжна, наче лекція, але, звичайно, дуже змістовна, остання ж – і змістовна, і переконуюча.

Мілюков, видимо, був вражений і не зміг її збити, а обмежився тільки, сказавши, що при такому розумінні українцями федерації кадети, напевне, порозуміються з ними, але тепер, на жаль, він не може дебатувати цього питання, бо вже пізно і йому пора на нараду з кадетами.

А тим часом було записано ще скілька душ, що мали говорити. Тоді на пропозицію голови Є. Г. Шольпа промови обмежено п'ятьма хвилинами.

Ф. П. Матушевський встиг тільки сказати Мілюкову, що, напевне, кадети прийдуть до думки про федеративний устрій Росії, як прийшли до думки про потребу українцям народньої школи та катедр, що перше відкидали. Сам Мілюков, коли був на археологічному з'їзді в Києві 1899 року, то не хотів визнати насущних потреб українців. Що ж до потреби автономії, то українці завжди про неї дбали. Навіть предок теперішнього Капніста [Капніст Василь] їздив у XVIII віці в Берлін шукати піддержки для України в Пруссії.

І. М. Полторацький в гарній і гарячій промові висловив думку, що аграрне питання, яке було "цвяхом" за перших Дум, вже повинно у кадетів замінитись національним питанням, і коли кадетська партія не хоче стати тільки великоруською, вона повинна рахуватися з стремліннями українців, як з ними рахується київський кадетський комітет, та він і не може не рахуватись, бо ось тут – з десяти кадетів, що зібралися в цій залі, – сім свідомих українців.

Мілюков знов відповів, що він, власне, ніколи не був противником українського самоозначення (самоопредѣленія), а тепер, після вислуханих інформацій, тим паче, а ідеали українські такі далекі, що про них реальним політикам нема чого сперечатись.

Але Мілюкову трудно вірити. Він, наприклад, запевняє, що раз у раз визнавав за українцями право на самоозначення, але це неправда, бо на з'їзді журналістів 1905 року в Петербурзі він, правда, неофіціяльно, а в приватній розмові з нами, "інородцями", висловлювався виразно, як централіст-нівелятор. Правда, тоді він не бачив українського руху, не вірив у його життєву силу, а тепер, здається, вже переконався, що з цим рухом треба рахуватись.

Коли закінчилася нарада, то ми сміючись говорили один одному, що Мілюкова начинили так, що він не знати як і в думські двері просунеться.

23 лютого

Дійсно, промова Мілюкова в Думі 19-го лютого найзмістовніша, найбільш обґрунтована. Коли читаєш її, то так і бачиш виразно, що оцей факт він узяв з доповіді такого, а цей уступ від такого, і вся промова складена на основі доповідей, зроблених йому в Києві. Ця промова, перекладена з стенографічного думського звідомлення, надрукована в ч. 49 "Ради" за 1914 рік, а з промовами інших ораторів,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 317

хто цікавиться, можна познайомитись в статті А. Білоусенка (О. Лотоцького) "Украинскіе дни в Государственной Думѣ" ("Украинская Жизнь" 1914, № 3)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 318

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 319

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 320

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 321

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 322

Яка страшенна втрата! Несподівано помер І. М. Полторацький, директор Київського взаємного страхового товариства. Він давно скаржився на біль у шлунку. Лікарі казали, що в нього є язва (боляк), але ніхто й припустити не міг, що він так скоро помре.

Ми давно вже були погодилися з кадетами, що на виборах в 4-ту Державну Думу він буде нашим спільним кандидатом на депутата від другої курії міста Києва, замість нікчемного Лучицького. Та ліпшого кандидата, на якому б погодилися всі поступові кияни, у нас не було. Розумний, добрий промовець, кришталево чистий і надзвичайно милий чоловік.

Родом чернігівець, але тому, що весь свій вік прожив за межами України, виховався, як і більшість українських інтелігентів, на общероса.

Оселившися після 1905 року в Києві, відразу зайняв в кадетській партії одно з найчільніших місць, а познайомившися з свідомими українцями, ско-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 323

ро став і сам свідомим і активним українцем. Він близько зійшовся з гарячим неофітом А. Г. Вязловим та з Ф. П. Матушевським, вивчився говорити по-українському, а потім став близькою людиною і нам усім*.

Ми певні були, що нарешті матимемо і в 4-ій Думі депутата свідомого українця, який зможе голосно обороняти українські інтереси з парламентської катедри, а коли найдуться відповідні елементи з-поміж депутатів, то зорганізує й українську фракцію, як це було в перших двох Думах. Але несподівано він заслаб і рішучо відмовився від кандитатури. Думалося, що він видужає і буде нашим депутатом у 5-ій Думі, але несподівана смерть розбила тепер наші надії!

3 березня

Правду ми казали, що Мілюкову трудно вірити: в кінці наради нашої з ним, з приводу автономії та федерації, він сказав: кадети, напевне, порозуміються з українцями, що це ідеали такі далекі, що про них нема чого сперечатись, а тим часом з Думської катедри сказав, що здійснення цих ідеалів він вважає для Росії "справою шкідливою та небезпечною". Не знаю, чи він вискочив із цим, щоб запевнити російські поступові і непоступові кола в тім, що кадети насамперед дбають про цілість Росії, чи просто в ньому заговорив московський централіст. Але повинен же учений-історик знати, що автономно-федеративний устрій не веде до розпаду держави, а навпаки: на наших очах Британська імперія, щоб скріпити свою цілість, дала автономію своїм володінням в Америці (Канаді), Австралії, в Південній Африці, а тепер обмірковує питання про автономію Ірландії, Шотландії та інших своїх провінцій. Автономно-федеративний устрій Германії, Австрії, Швейцарії зовсім не довів ці держави до розпаду, а навпаки, зміцнив їх цілість.

Ні, що не кажи, а в кожному кацапові, хоч який він поступовий, таки міцно всередині сидить централіст!

10 березня

Шевченківських днів я описувати не буду, бо про них досконально й вичерпуюче розказано в чч. 47, 48, 49 "Ради" та в 3-ій книзі "Украинской Жизни". Скажу тільки, що грандіозна київська вулична демонстрація склалася зовсім стихійно, без всякої нашої участи, а ще й навпаки – проти нашого бажання.

Коли до нас звернулась українська молодь за порадою – що їй робити і як їй реагувати на заклик загальноросійських соціал-демократичної та есерівської студентських організацій, а особливо кавказців, які з пієтизмом ставляться до Шевченка за його "Кавказ" – вчинити 25 лютого вуличну демонстрацію, то ми рішучо висловилися проти вуличної демонстрації. Ми застерігали молодь, що

* Став членом київського українського гуртка "Еней", а пізніше кооптований був в члени ради ТУП.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 324

коли буде демонстрація, то напевне чорносотенці поставлять провокаторів, які будуть вигукувати: "Долой Россію! Да здравствуетъ Австрія!" А можливо, що будуть і провокаційні постріли з револьверів у поліцію, тоді може виникнути дуже кепська справа. Можуть вигадати якийсь процес про зраду державі або озброєне повстання, як реванш за Мармароський та Бендасюківський процес. Росіяни, вчиняючи демонстрації, навіть цілу революцію, не рискують своїми культурними інституціями. Коли настане реакція після революції, коли "вернеться начальство", то воно не закриє російської Академії наук, преси і пр., а нам можуть на основі на той час заведеного військового стану закрити Наукове товариство, пресу, книгарні, взагалі придушити всі прояви культурного життя. Тоді на запитання в Думі уряд або не відповість, як не відповів на заборону святкування Шевченківського ювілею, або відповість, що він повинен був це зробити, оберігаючи цілість держави; ніби у його є певні відомості, що українці мають зрадницькі зносини з сусідньою державою і т. інш., і більшість в Думі буде плескати в долоні урядові.

Справді, українська молодь послухала нас, старших, і не пристала до заклику на вуличну демонстрацію, а оголосила тільки одноденну забастовку (страйк).

А демонстрація, на мою думку, склалася зовсім стихійно. День 25-го лютого несподівано був такий надзвичайно гарний, сонячний та теплий, що сила публіки висипала на вулицю, бо кожного тягнуло з хати на сонце.

Всім у Києві відомо, що в цей день щороку служиться панахида по Шевченку в Софійському соборі, і багато народу посунуло туди, але, побачивши на дверях оповістку, що панахиди не буде, натурально, обурилась. Російська революційна молодь, якій все одно, з якого приводу робити демонстрацію, – чи скористувавшись іменем Толстого, чи Шевченка, почала підбивати публіку до протесту. За це гаряче вхопилися кавказці, які, як я вже казав, а пієтизмом ставляться до Шевченка за його "Кавказ", і таким робом, почалася демонстрація, а коли з'явилась контр-демонстрація "двухглавовців" на чолі з студентом Голубєвим, то тут уже пристрасті розгорілися.

Другого дня в чорносотенній Газеті "Кіевъ", а потім і в "Новому Времени" з'явилась звістка, що "мазепинці" кричали: "Да здравствуеть Австрія! Долой Россію!" Тобто сталося те, чого ми сподівались. Чи самі "двухглавовці" вигукували це, чи й не вигукували, а просто вигадали і потім поставили своїх свідків, які начебто чули ці вигуки перед австрійським консульством – невідомо. Чорносотенна преса підняла ґвалт, вимагає суду за державну зраду, а київська поліція, обурена і ображена цією неправдою, звернулася до губернатора з проханням спростувати цю ганебну брехню, яка шкодить насамперед поліції.

Губернатор дійсно надрукував у "Новому Времени" спростування і, очевидно, зробив центральному урядові відповідну доповідь на його тривожні запитання. Таким робом, заміри київських націоналістів витворити процес за державну зраду на цей раз не здійснились.

Та й кого тягнути до суду за сепаратизм до Австрії, коли більшість арештованих демонстрантів – кавказці!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 325

Кажуть, що при списуванні протоколів з арештованих демонстрантів, кавказці, а власне грузини, наче змовились називати себе українцями.

– Та який же ви українець? – питає їх на допиті поліцейський пристав. – Ви ж грузин, видно по вас.

– Пиши українець. Ти "Кавказ" Шевченка читал? Його написал українець, і я теж хочу бути українцем!

Тим часом чорносотенна преса не вгаває, а щодня в якійсь-небудь їхній газеті є якась стаття, що містить у собі заклик до уряду припинити якнайшвидше український рух, поки ще не пізно.

Клуб націоналістів знову звернувся до уряду з проханням негайно позакривати: 1) українське Наукове товариство, клуби, "Просвіти", книгарні, 2) українську пресу та 3) заборонити Грушевському в'їздити в Росію, запевняючи, що українські інституції, преса та Грушевський агітують за відділення України від Росії і за прилучення її до Австрії на автономно-федеративних умовах.

Напевне, деякі з міністрів вірять чорносотенцям, а більшість знає, що вони з мухи роблять слона, з культурно-національного руху – роблять сепаратистичний. Проте треба сподіватися всяких скорпіонів проти українського руху. Видати знову циркуляр в адміністративнім порядку, як було це в 1876 році, тепер, коли українське питання має такий розголос, неможливо. Треба його провести через законодавчі палати, але навряд, щоб навіть 4-та Дума згодилася на такий акт. Очевидно, треба якихось особливих умов, щоб такий акт міг пройти в Думі. Але всім "здравомыслящим" людям ясно видно, що в українців ніяких сепаратистичних замірів нема, а є тільки культурні, а в ідеалі, як "музика будучого" – автономія України, тобто широке національно-територіальне самоврядування, а як гарантія – устрій всієї держави на таких же умовах. За ідеали не можна людей ні судити, ні переслідувати, тим паче, що ми певні, що цей перестрій здійсниться колись законодавчим шляхом.

20 березня

Заходив до Людмили Михайлівни Драгоманової. Говорили про те, про це. Я раз у раз уважно слухаю її оповідання про Михайла Петровича. На цей раз розказала вона такий факт, який треба занотувати.

Коли говорили про грандіозний похорон Миколи Віталійовича Лисенка і про приїзд на його похорон з Галичини делегатів, між ними і Володимира Шухевича, то вона оповіла, що колись до Відня приїхав з Галичини галицький хор під проводом того самого Шухевича. Саме тоді Драгоманов був у Відні і зайшов в те кафе, де зібрались хористи. Коли галичани довідалися, що то увійшов Драгоманов, то пошушукались, пошушукались і раптом повставали і всі демонстративно вийшли з кафе.

– Може, – кажу, – вони боялись, щоб австрійський уряд не запідозрив їх у зносинах із таким страшним соціалістом?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 326

– Ні, тоді ще уряд австрійський не був такої думки про Михайла Петровича, а просто народовці хотіли виявити свій протест проти Михайла Петровича, як вони виявляли його і проти учеників його – Франка та Павлика, до яких ставились, як до прокажених, за їх антиклерикальну пропаганду.

– Часи, – кажу, – міняються: тепер уже Галичина з пієтизмом ставиться як до пам'яті Михайла Петровича, так і до живого Франка; тільки Павлик не користується ніякою пошаною, але це, здається, залежить від його власної вдачі, а не від галицького громадянства.

– Його не любить Грушевський, – каже Людмила Михайлівна, – а за ним і Франко, який цілком підпав під вплив Грушевського і з його благословенія написав на Павлика отой пасквіль у "ЛНВіснику"*.

– На мою думку, – кажу, – у Франка вже тоді починалась його хвороба...

– Але Грушевський був здоровий! – завважила Людмила Михайлівна.

Л. М. Жебуньов розповідав, що його "сановник"** переказав йому, що записка Кулябка та книжка С. Щоголєва, які передав міністр внутрішніх справ Сенатові на розгляд і для висновку, тепер узяті назад. Треба думати, що їх розглядатимуть і над ними радитимуться інші урядові кола. Сановник сподівається якогось гострого рішення українського питання, хоч, на його думку, є маленька надія на те, що все лишиться по-старому, бо урядові кола побоюються, щоб гостре розв'язання не обурило громадянства і не навернуло його думок в небажаний бік, але в який саме – "сановник" не переказав.

Л. М. Жебуньов, бувши святами в Харкові, зайшов до Д. І. Багалія, колишнього ректора Харківського університету, а тепер члена Державної ради від професорської корпорації.

Треба сказати, що Багалій – близький ученик В. Б. Антоновича, свідомий українець, але вдачею зовсім не схожий на свого учителя. Поки був живий Антонович, то Багалій бував у нього, стрічався там у нього з українцями, цікавився українськими справами, розмовляв, само собою, чистою українською мовою, яку знає дуже добре змалку, бо походить з дрібних київських міщан. А після смерти Антоновича Багалій різко змінився: відцурався всіх українців, мови української – наче й не знав ніколи, не виявляє ніякого інтересу до української справи. Коли в Державній раді проф. Пихно, видавець "Кіевлянина" виступив різко й гаряче проти заведення української мови в школі, то Багалій промимрив, що в глухих ведмежих кутках, де народ не чує російської мови, варто було б хоч пояснення робити українською мовою. Цим він обурив проти себе всіх українців, які й докоряли йому гостро по часописах за таку оборону української мови. Проте в глибині душі у Багалія ще щось тліє, і в розмові з старими приятелями, позачинявши щільно двері, він наче виявляє інтерес до українського руху.

Так от, Л. М. Жебуньов на правах старого давнього знайомого зайшов до Багалія розпитатися про те, що чутно в Петербурзі про український рух.

* ЛНВ, 1905,кн.3.

** Брянчанінов, Первоприсутствующий Сенату.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 327

Багалій розповів йому, що під час дебатів у Думі з приводу заборони Шевченкових свят і до самого розпуску на Великодні свята в петербурзьких урядових колах тільки й мови було, що про український рух. Але ніхто не знайомий з ним хоч скільки-небудь – одні його дуже перецінюють, інші навпаки, зовсім на нього не зважають або мало важать. Одні, повторяючи байки про "прусські марки" та "австро-польську інтригу", кажуть, що рух цей глибоко пустив коріння і з ним треба боротись якомога швидше і рішучіше, інші кажуть, що ніякого руху нема, а є купка "фантазерів", які видають самі для себе газету "Раду" і тішаться тим, що у них, як і в людей, є своя преса. Характеристично, як каже Багалій, що в урядових колах відомо тільки, що є "Рада", а про інші часописи ніхто нічого не знає (Але все-таки, скажу від себе, це великий прогрес, бо ще недавно міністр внутрішніх справ Макаров певний був, що в Росії зовсім нема української преси, а тепер міністр Маклаков вже знає про існування "Ради". – Є. Ч.).

Ті, що вважають український рух великим і загрожуючим цілості держави, не можуть порозумітися між собою щодо способів боротьби з ним. Одні вимагають видати зараз, негайно циркуляр на подобу 1876 року, яким заборонялася б уся преса і взагалі українське друковане слово. Другі, згоджуючися з тим, що треба заборонити українську пресу й літературу, кажуть, що тепер, коли існують законодавчі палати, в яких не раз уже обмірковувалось українське питання, не можна обійти ці палати, треба провести закон через Думу та Державну раду. Але ніхто не певний, що такий закон в Думі пройде. Коли, кажуть, граф Капніст обурився на заборону Шевченківських свят, то, напевне, й усі октябристи будуть голосувати проти такого законопроекту і він не пройде. Треті, теж прихильники заборони, кажуть, що якби й була змога видати циркуляр чи закон, який припинив би цей сепаратистичний рух, то це треба робити обережно, не разом, бо такою рішучою забороною українського слова можна обурити широкі кола людности і аби з цього не вийшло ще більшої шкоди для держави. Такою рішучою забороною можна навернути симпатії незадоволених до Австрії, де є на цім "жаргоні" не тільки преса, а й школа, починаючи від нижчої, аж до університету.

Напевне, Меншиков знає, коли пише в "Новомъ Времени", що всі "малороси" в глибині душі ненавидять "нас, великоросов", називаючи "кацапами", "москалями", а до своєї "неньки України" ставляться "с благоговенієм". У всіх "малоросов" всередині сидить "мазепинец" і небезпечно направляти їхню увагу на сумежну державу. Якраз про це писав М. Грушевський у "ЛНВіснику", кажучи, що не в інтересах російського уряду примушувати російських українців "стріляти очима" до Австрії.

Очевидно, оце "стріляння очима" і мав на думці "сановник", коли казав Жебуньову, що уряд боїться рішучими заходами проти українського руху навернути думки громадянства в небажаний бік.

Не знати, що вони з нами наміряються "издєлать"!

Мені все здається, що вони подбають, щоб витворити процес про державну зраду. Кажуть, що знову вернули в Київ охранника Кулябку, з допомогою

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 328

якого, як знавця київського життя і як автора записки про шкідливість українського руху, можна спорудити якісь обвинувачення.

Якби справді була доведена хоч тінь державної зради, тоді легко і через Думу провести закон, яким заборонена була б преса і наукова література в українській мові та всякі українські інституції. Але ніяких фактів, навіть і тіні сепаратизму вони в наших колах не знайдуть, хіба скористуються необачною, що межується з провокаторством, заявою якихось жовторотих хлопчаків, яка друкувалася в "Ділі" і яку редакція "Діла" показувала Лашкевичеві, кадетові, що їздив з націоналістами у Львів на процес Бендасюка.

Все можливе. Але, очевидно, ніякими заборонами, утисками та драконовими законами не можна переробити українців на великоросів і витравити природжену любов до свого рідного та спинити непереможне стремління мати свою літературу, школу та взагалі свою культуру.

Галицькі українці з незапам'ятних часів були під пануванням Польщі. Коли приєднано Галичину до Австрії, то ніхто й не знав, що там, окрім поляків, є ще українці, бо інтелігенції української не було, навіть уніатське духовенство говорило виключно по-польськи, а тим часом, коли настали вільніші часи, то український народ сам із себе висадив на поверхню свою інтелігенцію, яка добилася своєї школи, витворила свою літературу, науку, створила свою пресу... Так, напевне, буде і в нас.

Покійний історик Л. А. Смоленський, один з найталановитіших людей, яких я в своїм житті стрівав, казав років тому 25, в найглухіші часи: "Доки буде деспотизм, доти народ наш буде темний і уряд не в силі буде обрусити його, а коли настане політична воля і народ просвітиться, то він національно воскресне".

Але з того часу, за 25 років, рух український так виріс, що не помиляючися можна сказати, що українці зостануться українцями і їх не вдасться обрусити, як полякам не вдалося спольщити Галичину.

14 квітня

Святами перебувало у мене, як завжди, багато народу*.

М. С. Грушевський оповідав, що в Петербурзі, разом з деякими тамощніми українцями, він мав наради з трудовиками та кадетами.

Трудовики надають національному питанню великої ваги, бо й уся фракція їхня складається переважно з "інородців". Грузин Геловані подав навіть на розгляд фракції проект статуту автономії Грузії, який фракція має намір подати на розгляд Думи. Само собою, нема й думки, щоб теперішня Дума прийняла його, але проект, оголошений в Думі, може бути надрукований і таким способом широко розповсюджений зразок статуту для всіх націй у Росії.

* З'їзд ТУП.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 329

Трудовики обіцяли всіма силами боронити українців від утисків адміністрації шляхом "запросів" (інтерпеляцій) і при розгляді бюджету.

Від кадетів українці вимагали ясної й рішучої відповіді на запитання – як вони ставляться до вислову Мілюкова про автономію України та федеративний устрій Росії.

Як відомо, Мілюков в думській промові висловився рішучо проти автономії України та федерації, бо вважає це шкідливим для держави і нахваляється завжди боротися з цими ідеалами українців. Деякі кадетські лідери, як Кокошкін, гаряче обстоювали за Мілюковим, інші, як наприклад, Колюбакін та Некрасов, висловлювались, що кадетська програма не виключає Україні права мати свою автономію поряд із Польщею. Решта кадетів не висловлювалась, але видко, що вони більше спочувають Мілюкову та Кокошкіну, ніж сторонникам автономії.

Після довгих дебат та обмірковувань постановлено, що кадети не будуть висловлюватися проти федерації, але не будуть говорити й за. Що ж до автономії, то кадети обіцяли обстоювати "широке самоуправленіе Украйны", а слова "автономія" згадувати не будуть, щоб не налякати свої суголосні кола.

Програму-мінімум вони охоче приймають і, користуючися розголосом постанов недавнього учительського з'їзду в Петербурзі, згоджуються внести законопроект про українську мову в школі, коли українці вироблять відповідний законопроект, а також і про катедри українознавства в університетах.

Законопроект і пояснюючу записку про мову в школі, складені О. Лотоцьким та П. Стебницьким, подала вже група священиків в 3-тю Думу, але президія не знайшла часу внести їх на розгляд Думи. Тепер доведеться трохи переробить відповідно до постанов першого всеросійського учительського з'їзду в Петербурзі. А записка про катедри по українознавству, складена Грушевським, давно передана кадетам. Кадети після нашого домагання обіцяли з двох промов "за спішність" другу дати трудовикам, щоб не образити тих і дати їм змогу висловитися про мову в школі. Натурально, нічого з тих законопроектів у Думі не можна сподіватись, а все-таки треба робити розголос українському питанню.

15 квітня

З проектом пам'ятника Тарасові Григоровичу знов виходить заморока та ще й велика!

Як відомо, три конкурси не дали нічого, на чому можна було б спинитись. Тоді визначено іменний конкурс, на який запрошено: Родена (француза), Шіортино (італійця), Шервуда, Андреєва (росіян) та українця Гаврилка. Журі ухвалило проект російського скульптора Шервуда, а комітет дав перевагу проектові італійця Шіортино.

На мою ж думку, найкращий проект автора пам'ятника Гоголю в Москві, Андреєва, але він чудову статуру Шевченка посадив на якусь здоровенну

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 330

мазницю. Можна було б примусити скульптора переробити постамент і вийшов би чудовий пам'ятник: простий і величний.

Проект Гаврилка на цей раз просто сміхотворний, у протилежність чудовому проектові, який він подав на перший конкурс. На жаль, той проект був революційний, що кликав до повстання, а цей просто кумедний. Влучно його схарактеризував П. К. Саксаганський: "Це, – каже, – дяк з села Перетики, якого хтось висадив на димар і він тепер з острахом дивиться: як йому звідтіль злізти? Але потішити можна його тим, що націоналісти його зсадять канатом!" Дійсно, статура Тараса Григоровича в довгій кереї нагадує дяка в підряснику, і поставлено його на височезну колону, що нагадує фабричний димар.

Сторонники проекту Шервуда, на чолі з членами журі В. Кричевським та М. Біляшевським розвели страшенну агітацію проти проекту Шіортина, кажучи, що це "канфетка" (цукерка), а не пам'ятник Шевченкові. До Кричевського та Біляшевського пристали українські художники, які й не бачили проектів, і надрукували в "Сяйві" і "Дзвоні" та "Раді" протест проти проекту Шіортина.

Дійсно, статура Тараса Григоровича на проекті Шіортина являє з себе поета, що пообідав, випив добре і розлігся з цигарою в руці на кріслі. Але проект Шервуда ще гірший: просто якийсь клубок з людських фігур у розрізі могили; є там і голі русалки, і суворі гайдамаки, і пахар з кацапською сохою: все це герої Тарасових віршів, а на могилі лежить сам Тарас, дуже мізерний і непомітний.

Комітет каже, що він примусить Шіортина переробити статуру Тараса, а сторонники Шервуда кажуть, що яка рація примушувати грати симфонію Бетховена людину, яка не знає гами; що Шіортино бездара, анальфабет у скульптурі і нічого путнього він не зуміє зробити. Але комітет, незважаючи на протести, викликав Шіортина для переговорів щодо переробки статури Тараса. Противники, кажуть, вдарилися до... начальства: післали, кажуть, Федора Кричевського в Петербург, агітувати, щоб Академія мистецтв не затвердила проекту, коли їй передасть Міністерство внутрішніх справ.

Я, сміючись, казав, що "благопопечительное начальство" помирить всіх, не дозволивши ніякого пам'ятника Шевченкові, але я не сподівався, що українці самі за цим звернуться до начальства.

Ніяк не погодяться українці ні за місце під пам'ятник, ні за проект, а тим часом Шевченківський комітет, під натиском малосвідомого громадянства, хапається хоч за яке-небудь місце, хоч за будь-який проект, аби поставити пам'ятник. На наші уваги, що поки нема підхожого місця та доброго проекту, краще не спішити з будуванням пам'ятника, комітет відповідає, що через заходи націоналістів можуть не дати нам і цього місця (на Караваєвській площі), а випхнуть кудись на передмістя Києва або зовсім не дозволять ставити пам'ятник.

Але коли уряд схоче послухати націоналістів, то все одно нема чого спішити. На мою думку, краще виждати кращих часів, коли можна буде і місце вибрати гарне, і проекта діждати гарного, і мати змогу бучно відсвяткувати відкриття пам'ятника.

А тепер відкриття буде таким самим "німим", як був і столітній ювілей!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 331

30 квітня

Не знаю, може, через те, що я виріс у Перешорах, але ніде я не почуваю себе так добре, як тут. Бував я по Європі, бачив багато гарних краєвидів, але ніде, мені здається, нема ліпше, як в Перешорах ранньою весною, коли зазеленіє степ і заспівають жайворонки, що здається, висять у небі на невидимих ниточках.

Або літом, коли поналивається колос і вітер гонить по збіжжю хвилю за хвилею, як на морі...

Або в спеку, в далечині здається, наче все поняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе.

А ввечері, коли сяде сонце та зійде місяць, застрекочуть степові коники-цвіркуни! Чув я на своїм віку багато всякої музики, але ліпшої не чув!*

Та й люди мені здаються в Перешорах найліпші. Всіх я їх знаю змалечку: з старішими грався колись хлопчиком; молодших знаю ще дітьми, а дітей мало не всіх пізнаю по обличчях – чийого вони роду.

Коли у мене на току молотить машина, то під обід сила дітей з села сходиться до котуні (кабиці), де баба Пантелейка та баба Дем'яниха варять борщ та кашу для людей, їхніх батьків та матірок.

– А всі, діти, – питаю, – поприносили ложки з дому?

Хто не приніс, того посилаю додому за ложкою.

Котрась із бабів підведе до мене якусь дитину й каже:

– Ану, чи пізнаєте, чиє це?

Я вдивляюся в знайомі риси обличчя й згадую, що з таким самим хлопчиком я грався колись ще маленьким і майже раз у раз вгадую його батька, або діда, або чийого він роду. Часом, буває, виходить і ніяковість, коли я вкажу на дійсного батька, а не офіціяльного. Тоді всі починають сміятись, бо я розгадав секрет.

Люди в Перешорах, здається, всі ставляться до мене і до родини моєї приязно, як і я майже до всіх них, хоч до одних більше, до других менше.

Більшість із них живе непогано, бо землі мають подостатком. А коли й є бідні, то про них перешоряни кажуть:

– Бідний – то дурному брат рідний, бо розумний, трудящий чоловік раз у раз доробиться достатків.

Тільки невдахи або непросипенні п'яниці в Перешорах бідні, але з молодших таких зовсім мало.

* Вже тут, на еміграції, довідався я, що, може, й прізвище моє походить від тих любих мені степових коників: професор турецької мови в Кілю п. Менцель каже, що слово чикала по-турецькому означає знаряддя, яким в ХVII-ХVIII віках розбивали стіни фортець, підкочуючи його до стін. Слово, як і саме знаряддя, прийшло з Італії, Генуї: в XVII віці турки взяли в полон генуезького адмірала, який звався Чикала (по-італійському це значить степовий коник cigala); він потурчився в полоні, став служити туркам і ввів у практику оті знаряддя, що дістали його ім'я.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914 р. — 332

Люблю я оглядати скотину свою сиву, круторогу й коней, що ведуться з діда-прадіда, овечок і навіть білих кудлатих собак, яких описав М. Коцюбинський у своїм "Intermezzo".

Але під осінь, коли з степу позвозять копи і він побуріє, посумніє і коли почнеться хлякоза – дощі і зробиться така грязюка, що й ноги не витягнеш, тоді й мені стає сумно в Перешорах, тоді мене пориває до Києва.

А коли згадаєш там клопоти з газетою: дрібні неприємності з співробітниками, губернаторове карання штрафами, недостачу грошей на видання, то волів би сидіти в Перешорах, хоч через грязюку не можна піти чи навіть поїхати в степ...

Але не всидиш довго, бо починають викликати з редакції, то керуючий конторою, то редактор; спочатку листами, а потім телеграмами.

Остогидло мені вже це, хочеться заховатися від людей, щоб не мати того клопоту і не чути за нього.

Але коли я відійду від газети, вона загине, бо поки що нема кому за неї взятись, бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від браку передплатників, від недокровности – це ж велика радість ворогам нашим, (хоч їм відомо, що неуспіх газети залежить від терору передплатників); це ж страшний удар для справи відродження нашої нації!

Якби начальство її закрило, то це була б інша річ. Це був би для нас почесний вихід із нашого, здається, безвихідного становища...

А поки що кажу собі: "А ти, Марку, грай!" і потішаю себе Куперяновою приказкою: "Якось-то буде!"

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 333

Від 1914 року до 1917*

1 травня 1919 р., Жаб'є

В червні 1914 року, як і в попередні роки, поїхав я "вилуговуватись" в Кисловодськ. Покупавшися в нарзані та попивши місяць єсентуцької води, я поїхав на південний берег Криму, в Судак – попектися трохи на сонці на березі моря, бо ще до молотьби в Перешорах, якої я ніколи не пропускав, було багато часу.

В Кисловодську цього року не було вже Гасенка; він виїхав знов до Берліна; Саксаганського, з яким я всі роки лікувався разом, теж не було, а через те я добре-таки нудьгував у цьому найвеселішому російському курорті.

В Судаку я застав родину Матушевських та Черняхівських, з якими весь час проводив на березі моря або подорожував пішки по близьких горах. Нарешті, в половині липня, не пам'ятаю, якого саме числа, виїхав я через Феодосію в Київ.

В Феодосії несподівано почув, що серби вбили наслідника австрійського престолу Фердінанда, а через те сподіваються війни між Австрією та Сербією, за яку, як казали всі, певне, "здуру" захоче заступитися Росія. Ця звістка сколотила всю курортну публіку; вона кинулася вибиратися швидше додому й розхапала всі білети на всі поїзди за скілька день наперед. На станції порадили мені їхати через Харків, бо по цьому напрямку ще можна було дістати білет і виїхати з Феодосії того самого дня, а через три дні бути в Києві. Я так і зробив. В Харкові на двірці я довідався, що Австрія вже виповіла війну Сербії і що незабаром у Росії, напевне, спиниться залізничний рух, бо почнеться мобілізація. Через те я, не спиняючися в Харкові, відразу ж виїхав до Києва.

Приїхавши, я побіг до редакції "Ради", але там застав тільки самого редактора А. В. Ніковського та двох відділоводів, що під час канікул, заступаючи по черзі інших, провадили по скілька відділів кожний.

* Як почалася війна, я, боячися, щоб записки мої не попали до руки охранки, перестав писати свій дневник і не писав його аж до весни 1918 року. Сидячи в Жаб'ю, я надумав поповнити цю прогалину, але, не маючи тут ні тогочасних газет, ні нотаток та листів, я зробив це по пам'яті, дуже конспективно і так поверхово, що спогади ці не задовольняють мене самого.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 334

Всі були засмучені й збентежені майбутньою долею "Ради", коли Росія втягнеться у війну Провадити газету під час війни в російсько-патріотичному напрямку, в дусі "Гром побєди, раздавайся, веселіся, храбрий рос", ми не мали ніякої охоти, бо це було б наперекір нашим переконанням і бажанням. Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення. Але писати в такому напрямку неможливо через цензурні умови, а тому ми вирішили зайняти нейтральний напрямок і подавати тільки факти, військові події без усякого освітлення, без жадних коментарів.

Мене ж непокоїла ще думка – на які кошти тоді видавати "Раду"? Російським газетам війна принесе багаті жнива, бо кожен, що живе навіть у найглухішому куточку, цікавиться військовими подіями і передплачує або купує газету, але російську, а не "Раду". Я вже не раз писав, що українську газету можуть передплачувати тільки герої, в яких є горожанська сміливість наражатися за це на всякі прикрості з усіх боків. Зважаючи на матеріяльні труднощі, які викличе війна, і на те, що ми не зможемо висловлювати щиро своїх поглядів на війну, я висловив думку, що, може, "благопопєчительное" начальство поможе нам вийти з нашого тяжкого становища і заборонить нам видавати газету.

Порадившися з Ніковським, я перед від'їздом з Києва вирішив скликати ТУПівську раду (Товариство українських поступовців), яка складалася тоді з таких осіб: С. О. Єфремов, Ф. П. Матушевський та В. К. Прокопович – від громади "Вік"; А. В. Ніковський та Д. І. Дорошенко – від учительської громади; Л. М. Черняхівська – від театральної громади; В. М. Леонтович та О. В. Вілінський – від громади "Літературно-Наукового Вісника"; Вязлов – від громади "Еней"; Л. О. Яновська, д-р А. В. Корчак-Чепурківський, Л. М. Жебуньов від своїх громад; П. І. Холодний та я – від "Старої Громади". Літом, під час канікул, рада ніколи не збиралась, бо майже всі її члени виїздили з Києва, а через те ввечері зійшлось до мене, здається, чотири чи п'ять душ; пам'ятаю, що були Вязлов, Леонтович, Ніковський та Яновська.

Коли знялося питання про те, як повинна ставитися наша організація до евентуальної війни, то Ніковський і я рішучо стали на так звану "пораженчеську" позицію, Яновська стояла на російському патріотичному штандпункті, бажаючи повного розгрому Австрії й приєднання Галичини до Росії; Леонтович висловився якось невиразно, а в Вязлову боролися дві душі: українська й кадетська. Після довгих обмірковувань стали на тому, що ТУПівська рада (управа) не виступить ні з якими відозвами, ні за війну, ні проти неї, а буде стояти на нейтральній позиції, принаймні до з'їзду Товариства, який вирішено скликати якнайшвидше.

Вночі я одержав від сина Петра, що служив у війську солдатом, телеграму з Ломжі, в якій він просить перевести йому телеграфом грошей, а другого дня одержав телеграму від свого перешорського управителя, запасного унтер-офіцера, в якій він сповіщав, що його покликано до війська, і просив приїхати якнайшвидше. Того ж самого дня я виїхав, але вже не застав управителя в Перешорах, бо він уже був на зборнім пункті в Ананьєві. Так само забрано

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 335

до війська всіх запасних солдатів із села і, натурально, з економії (двора), що наробило мені багато клопоту, бо діялося це саме під час молотьби. В Перешорах я застав від Петруся картку з 17-го липня ст. ст., в якій він сповіщав, що їх уже везуть у Германію, хоч війна не була ще сповіщена.

Через кілька день Ніковський сповістив мене, що "Раду" закрито, але він робить заходи перед військовим командуванням і сподівається, що воно відмінить свою постанову, бо газета ні одним словом не висловилась проти війни.

Молотьба пройшла з великими труднощами, бо багато людей забрали до війська, крім того, мало не щодня виганяли з села підводи перевозити всякі військові запаси. Це викликало незадоволення селян, але настрій був спокійний, зосереджений. Коли мені привозили з пошти газети і я їх проглядав, сидячи на току при молотьбі, багато селян обступали мене і просили прочитати останні новини. Не бажаючи читати голосно патріотично-алярмістичних статей та телеграм, я тільки переказував факти. Коли більшість селян питало моєї думки про війну, то я, ухиляючись говорити одверто, все-таки висловлювався проти війни, кажучи перешорською приказкою: "З паршивою головою не лізь в дух, бо й та облізе".

Газети були до бридоти переповнені хвастливими оповіданнями про всяких фантастичних героїв-козаків, як, наприклад, про козака Кузьму Крючкова, що "одним махом сто душ побивахом". Місцева інтелігенція з захопленням переказувала слова головнокомандуючого, великого князя Миколая Миколайовича, який, начебто почувши, що Вільгельм збирається вже обідати в Парижі, самовпевнено сказав, що він пообідає у Варшаві, а в Берліні піде до виходку і т. д. і т. д. А тим часом по селах потихеньку розказували, що наші солдати цілими ротами здаються в полон. Властитель молотарки, він же й машиніст, настроєний дуже патріотично, з сумом оповідав мені, що в с. Антонівку, де він живе, прийшов поранений солдат і оповідав, що їхня вся рота передалася в полон, кажучи, що не хотять обороняти панської землі. Другого разу, вернувшися з дому, він тривожно оповів мені таємничо, що "салдатки" (московки) сподіваються, що по скінченні війни цар поодбирає землі в панів і передасть солдатам.

– Я, – каже, – недосипляючи, недоїдаючи, придбав собі коло 30 десятин землі, а тепер солдатки хваляться, що відберуть її у мене. Коли справді цар зробить таке розпорядження, то я візьму револьвер і постріляю всіх, кому достанеться моя земля, і сам себе застрелю!

Вже тоді були ознаки, що по скінченні війни зовнішньої почнеться – внутрішня, про що говорилось потихеньку.

В серпні, як і щороку, приїхав до мене на полювання П. К. Саксаганський. Знаючи мій "пораженчеський" настрій, він не висловлювався тепер так патріотично, як за японської війни, а все-таки видно було, що його, як бувшого офіцера, тішать успіхи російського війська в Галичині, і він залюбки оповідав дотепи про "Прут та Серет", або про попа, який казав казань у церкві про об'єднання Русі: "Наконецъ исполнилось объединеніе святой Руси і теперь

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 336

под скипетром нашего Великаго Государя собраны Великая, Малая, Бѣлая и наконец и Червоная Русь, и он может сказать: куда ни посмотрю кругом – все (святая) Русь, все (святая) Русь!" Так воно й сталося!

В кінці серпня приїхали до мене А. Ніковський та керуючий конторою "Ради" І. Т. Малич за порадою, що робити з майном газетним, бо, очевидно, під час війни її не дозволять видавати. З їхніх оповідань виявилось, що закриття "Ради" сталося під впливом наших давніх і завзятих ворогів, цензорів-чорносотенців Флоринського та Щоголєва, які завзялися знищити всю українську літературу і вже вимагають, щоб нові книжки друкувалися "ярижкою" – правописом, яким друкували до 1905 року

Я певний був, що війна протягнеться не довше року, а через те запропонував Ніковському та Маличу зостатися на своїх посадах, бо коли є редактор та керуючий конторою, то кожної хвилини можна зорганізувати вихід газети, а тим часом просив їх поробити всі рахунки, щоб вияснити, кому і скільки ми винні і хто винен нам. Кватирю ми вирішили віддати домовласникові, а всі речі в редакції перевезти до мене в сарай та на горище.

Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче вражіння, але Саксаганський та Юркевич (Причепа), талановитий співробітник "Ради", що учителював тоді в Бірзулі і заїздив часом до мене в Перешори, не могли припустити думки, що уряд зважиться на скасування просвіти на українській мові в Галичині, на закриття преси і взагалі на утиски українського слова. Вони сподівались, що Державна Дума, з метою привернути галицьке населення до Росії, напосядеться, щоб політика уряду в Галичині була "примиренчеською" і неворожою до тамошнього українського населення.

А. В. Ніковський та я були тої думки, що уряд російський помалу, але твердо заходиться над тим, щоб і в Галичині завести таке ж обрусіння, яке він систематично провадив на Україні протягом двох з половиною століть. На нашу думку, Росія і війну з Австрією почала, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання – "об'єдиненіє под скіпетром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії раз у раз говорили голосно всі російські націоналісти-патріоти; їм ходило особливо про Галичину, вона їм була більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність. Не можучи силою припинити українського руху в Галичині, вони сипали грішми на пропаганду там москвофільства, що мало там ґрунт через полонізаторську політику галицького уряду: українське населення в Галичині, зневіряючися в своїх власних силах у боротьбі з спольщенням, воліло кинутися в обійми росіян, ніж бути пожертим поляками. На цьому ґрунті виникло в Галичині і в Угорщині москвофільство, яке російський уряд підтримував усякими засобами. Не раз російські патріоти в своїх часописах висловлювали думку увійти з Австрією в згоду в той спосіб, щоб віддати їй весь південь Балкан з Салоніками, аби

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 337

Австрія віддала Росії Галичину по Карпати, які тоді стануть найліпшою границею між цими двома державами. Що не можна було зробити угодою, те російський уряд вирішив зробити силою, захопивши Галичину, з якої утворить тепер Львівську губернію на подобу Подільської та Волинської. Напевне, він, як і в тих губерніях, подбає про зменшення просторів польського землеволодіння і збільшення селянського, щоб його привернути до себе, а може, й повикупляє всі польські маєтки і поспродує їх почасти селянам, почасти російським генералам, щоб витворити в Галичині клас "русских помєщиков", як він це зробив на Поділлю та на Волині. Генерал-губернатор Бобринський у своїй промові сказав, що по цей бік Сяну край "русскій" і він тут полонізації не допустить, а через те ми певні були, що поляки тепер уже не матимуть в Галичині тієї сили, що мали до війни і що нарешті прийшов край полонізації українського народу. Взагалі ми хотіли хоч чим-небудь себе потішити і покладали надії на те, що галицьке свідоме населення, яке не повтікало з Галичини, буде потроху пересовуватися на Україну і займати тут посади всяких техніків, урядовців та стане тими дріжджами, на яких буде сходити українська самосвідомість і в Україні російській.

Покінчивши з молотьбою, я взявся за поширення свого власного господарства, бо число господарів у селі, що сіяли на моїй землі за половину, все зменшувалось та зменшувалось, а "солдатки" не могли самі брати у мене землі. Роботи у мене було сила. З ранку до вечора я був на ногах і не мав змоги відлучитись, а мені доконче хотілось, та й треба було неодмінно поїхати в Київ на з'їзд ТУПівської організації. Всіх знайомих я просив підшукати мені управителя, але під час війни важко було знайти вільного чоловіка. Син Левко теж не міг мене заступити, бо зайнятий був археологічними розкопками в Мізині на Чернігівщині.

Через якийсь час Петрусь вислав з Варшави телеграму, що він їде в Київ, і я поспішив побачитися з ним, залишивши на господарстві сина Левка, який саме тоді приїхав у Перешори. Дорогою мені уявлялося, що Петруся раненого везуть до Києва, і я весь час думав про те – чи поранення те загрожує його життю, чи ні; моя хороблива уява малювала всякі страхіття.

На радість, я побачив Петра здоровим, але таким змученим та знуженим, яким я ніколи його не бачив, та й не диво, бо воші з нього так сипались, що аж хрустіли під чобітьми. Виявилось, що він, після розгрому армії Самсонова коло Мазурських озер, нарочито поламав мотоциклет, на якому їздив, віддав його лагодити у Варшаві, а сам приїхав до Києва, скориставшися тим, що в документі не написано було, в якому городі він має лагодити той мотоциклет.

Петрусь оповідав такі страхіття про розгром армії Самсонова і про те, що він там перетерпів, що я спокійно того слухати не міг, а сам він був такий знервований пережитим, що цілу ніч сонний кричав на весь дім, а другого дня оповідав, що після того розгрому щоночі йому сниться все один і той самий сон – начебто німець душить йому груди своєю залізною каскою (шоломом) так, що йому дихання спирає.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 338

На запитання знайомих, чи справді можна вірити газетам, що російське військо скоро дійде до Берліна, Петрусь, з звичайним йому гумором, відповідав: "Если морда выдержит!" і пояснював цю відповідь анекдотом про жидка, який їхав залізницею "зайцем" (без білета). Після кожної станції, коли виявлялось, що в нього нема ні білета, ані грошей на хабар, кондуктори висаджували його на першій станції, набивши пику. Діждавшись другого поїзда, він знов сідав, і його так само, набивши, викидали; нарешті, коли його хтось спитав у вагоні, куди він їде, то він і відповів: "Єслі морда видержить, то в Одесу".

– Якщо німці, – додав Петрусь, – нас ще раз отак битимуть, як оце коло Мазурських озер, то в нас морда не видержить!

Оте побачення з Петрусем, його оповідання про те, як він, повалений з ніг набоєм, лежав непритомний, як потім потопав у воді і як врятувався, вхопившися за хвіст коня, та уява про майбутню його долю на війні так мене рознервувала, що я розхворівся так само, як в 1905 році під час поранення Левка.

Але біда, кажуть, не сама йде, а за собою другу веде. Паперова фірма, що постачала газетний папір для "Ради" сповістила мене офіціально, що коли я не заплачу боргу, щось 4 тисячі рублів, що зробила редакція за папір, то вона позиватиме мене до суду. Я післав за Маличем, керуючим конторою, але виявилось, що він виїхав з Києва. Ніковський сказав мені, що Малич зовсім виїхав, не звівши рахунків по конторі, і тепер невідомо було, кому ми винні і хто винен нам. Але за папір треба було платити, бо на це є рахунки, підписані завідуючим конторою, який мав від мене довіреність. Страшенно мене обурило і роздратувало поводження Малича, але все-таки доводилося щось вигадувати, бо за папір треба було платити, а грошей у мене тоді зовсім не було і добути я їх ніде не міг, бо банки позачиняли рахунки і не видавали ніяких позичок. Зоставалася одна надія на В. Ф. Симиренка, але до нього доступить не можна було, а його довіреного В. М. Леонтовича не було в Києві і невідомо було, коли він приїде з села. Я написав до паперової фірми, що доручаю А. В. Ніковському зробити з нею рахунки і виплатити борги, а Леонтовича просив листом роздобути у В. Ф. Симиренка грошей, хоч у позичку, аби розплатитися з невідкладними боргами. Ніколи ніхто мене не позивав, та ще й за борги, а через те оця погроза ще більше рознервувала мене, а поводження Малича ще гірше вразило мене, тим більше, що й перешорський управитель зробив так само.

А тим часом треба було їхати господарювати в Перешори, бо Левкові пора вже було їхати до університету. На щастя, Ф. П. Матушевський порадив мені взяти за управителя свого родича.

Поєднавшися з ним, я зовсім хворий повіз його в Перешори, показав і розказав йому все, що треба робити зимою, яка вже наступала, а сам із Левком виїхав у Київ.

Довідавшися від М. І. Павловського, який мешкав у мене в кватирі, що поліція раз у раз допитується за мене і що він сказав їй, ніби я на Кавказі, я, не прописуючись (не мельдуючись) у Києві, зовсім хворий виїхав з Левком у Петроград, щоб звідтіля поїхати до якоїсь санаторії в Фінляндії. Я боявся

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 339

зоставатися в Києві, щоб і мене хворого не заслали кудись у глибину Росії, як це зробили з М. С. Грушевським. Ніякої провини я за собою не почував, але завжди пам'ятав, що охранник Кулябка казав мені, що з своєю "Радою" я йому в печінках сиджу.

В Петрограді я спинився у свого приятеля П. Я. Стебницького і почав розпитувати про фінляндські санаторії. Всі раяли мені санаторію д-ра Волкової, в Уси-Кирко, в скількох годинах їзди від Петербурга. Справді, санаторія та дуже добре впорядкована, посеред густого соснового лісу, над великим озером, яке має виглядати дуже гарно літом, а тепер було все занесено глибоким снігом.

В тій санаторій під доглядом лікаря я прожив усю зиму 1914-15 року, лиш іноді навідуючися до Петрограда, і значно підправився. Я багато там читав і писав спомини про давні часи з свого життя, турбувало мене тільки те, що давно не було вістей від Петруся. Правда, він прислав ще в початку зими в Київ картку, в якій писав, що вони сидять у Ловичі, як у пастці, оточені з усіх боків німцями, і просив не турбуватись, коли від нього довго не буде вістей, бо мовчання те означатиме, що він попався у полон.

В санаторії багато було всякого народу, багато всяких розмов про війну, але жадна особа, жадна розмова не врізалися мені в пам'ять, бо всі вони були такі звичайні, як тодішні газетні статті; це не те, що розмови сірої солдатської або мужицької маси, яких часом ніколи не забудеш.

Наприкінці лютого, коли вже на півдні наближалася весна, я вирішив їхати в Перешори, бо новий управитель, родом з Київщини, не знав умов степового господарства і міг наробити багато помилок.

Звичайно в плацкартних поїздах я раз у раз їздив третьою клясою, то й тим разом узяв білет третьої кляси, за що почали мене жартом ґабзувати П. Я. Стебницький та О. Г. Лотоцький, які виїхали на двірець проводжати мене. Але я, показавши на солдат, що сиділи в моєму вагоні, відповів, що я волію послухати солдатських розмов про війну, ніж хвастливо-патріотичних російських інтелігентів, які мене до крайности обурюють.

Дорогою виявилось, що в нашому вагоні між іншою цивільною публікою їхали все фахові солдати, що приїздили до Петрограда за якимись матеріалами; найбільше між ними було шоферів. Коли почалася розмова про війну і що буде по скінченні її, один солдат твердо сказав, що як тільки скінчиться війна із зовнішніми німцями, то почнеться з німцями внутрішніми.

– З якими ж це внутрішніми німцями? – спитав цивільний пасажир семітського вигляду.

– А от з усякими Ренненкампфами, Фрідериксами, Штюрмерами та з іншими, що вже попереміняли свої німецькі прізвища на російські; які довели Росію до такого безладдя, що скоро нічим буде воювати. Вже й тепер бракує зброї, снарядів.

– Вони й землі наші всі позабирали, – обізвавсь другий, – солдати не покладуть після війни зброї, поки не виженуть з Росії отих німців.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 340

– Що німці! – завважив третій, – жиди головне!

– А чим винні євреї? – запитав пасажир семітського вигляду.

– Вони все в Росії захопили в свої руки, а в Галичині у них такі права, що мужики там жидів у руки цілують. Ну, ми їх там цілуєм так, що вони всі від нас тікають, а попадеться який, то вже живим не втече!

– За що ж мирних людей обіжати? – запитав семіт.

– Еге, вони мирні! У них у кожного в хаті телефон і вони все передають своїм військам про нас, вони всі – шпиги.

– Але ж вони австрійські піддані, вони служать своєму царю, як ми – своєму, – завважив семіт.

– Всі жиди однакові, всіх їх слід вирізати!

На це семіт тільки плечима знизав і замовк. Після хвилі мовчання якийсь солідний добродій завважив, ні до кого не звертаючись:

– Все це пусті розмови, німців вам не вдасться вигнати, а жидів, може, й дозволять трохи потріпати, але взагалі все лишиться по-старому.

– Ну, вибачайте, якщо так, то ми зробимо свою Україну і посадим свого короля! – обізвавсь молодий високий гвардієць з полтавським акцентом.

Я так був цим здивований і вражений, що у мене вирвалось запитання:

– Цебто як так?!

– Дуже просто, – відповів гвардієць. – Ви знаєте, як зачалась війна?

– Читав у газетах, – відповідаю.

– Е, що там в газетах пишуть! От я вам розкажу. Коли приїхав австрійський наслідник у Сербію, так наш (цар) написав сербському королю, щоб, значить, убить його, тому що він хоче відібрати Україну і разом з Буковиною та Галичиною зробить для свого сина королівство. А сербський говорить: "У мене держава маленька, австріяк мене задушить", а наш – йому: "Не бійся, я зроблю мобілізацію..."

– Де ви чули таку байку? – запитав солідний добродій.

– Це не байка, а правда, мені говорив у Львові один по-їхньому професор, а по-нашому учитель, у якого я стояв на кватирі. Та й у Петербурзі мені казав знайомий студент, от і карточка його, – і, діставши з бумажника, подав нам візитову картку, на якій стояло – Конон Лисенко.

– Це син композитора Лисенка, – завважив він.

Я йому не перечив, хоч знав, що у покійного Миколи Віталійовича сина Конона не було.

– За такі чутки, коли довідаються, то вас по головці не погладять, – серйозно сказав солідний добродій.

Гвардієць подивився на нього уважно і, не доказавши, як він думає "відділяти свою Україну", замовк.

Потім уже з розмови з ним я довідався, що він гадяцький козак, по скінченні служби в Павловськім гвардійськім полку, як і Карпенка-Карого Гупаленко, на якого він був дуже схожий виглядом, поступив у шоферську школу, а тепер возить на автомобілі корпусного генерала. Про відділення України вже

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 341

не говорив, а про Галичину розказував дуже багато і доводив усім, що там такий самий народ, як і в Полтавщині, тільки в мові у них багато польських слів. Там він уперше прочитав "Кобзаря", познайомився з історією України, там йому, як він казав, "очі розплющилися".

Коли я в Києві оповідав про свою розмову у вагоні з тим "Гупаленком", то мені здавалось, що слухачі запідозрювали мене в перебільшенні, бо тоді ще не помітно було, щоб солдати наші в Галичині багато дечого чули і багато дечому навчились, і не думалось, що значна частина їх вернеться з Галичини свідомими українцями. Тоді ще книжки наші лежали майже без усякого руху на полицях книгарень і тільки після повороту наших солдат з Галичини торг українськими книжками піднісся до небувало великого розміру, просто, можна сказати, колосально в порівнянні з тим, що було до війни.

В Києві я не задержувався довго, бо не хотілося, щоб мене арештували, а поїхав з С. О. Єфремовим у Кононівку. Не пробув я там і двох днів, як приїхав урядник, який раз у раз ставився до мене дуже добре і оповів мені потихеньку, що прийшла з Полтави "секретна бумага", в якій вимагають, невідомо для чого, "установить моє постоянное мєстожительство". На це я жартуючи відповів, що моє "постоянное мєстожительство" у вагоні, бо я раз у раз переїздю з місця на місце, або, певніше сказати, у мене багато "мєстожительств": тепер я в Кононівці і тут моє "мєстожительство", відціля через тиждень або два поїду у Київ, там у мене свій домок, то й там моє "мєстожительство", звідтіля поїду в свій херсонський маєток і на тім "мєстожительстві" проживатиму довший час, а під осінь поїду на свою дачу (віллу) в Алупку, на березі моря, бо й там моє "мєстожительство". Урядник позаписував у подробицях всі мої оті "мєстожительства", а я поспішив швидше виїхати з Кононівки, щоб поліція не здумала захопити мене, а щоб вона не поспішалася, я умисне сказав урядникові, що пробуду в Кононівці тиждень або два.

Я "на цей щот" мав уже, як каже один персонаж у Карпенка-Карого, "опит і практику" ще з 1905 року, як я вже розказував в своїх споминах.

Тоді полтавський губернатор Катеринич, як казав мені його приятель інженер Величковський, мав велике бажання заслати мене адміністративним порядком у Наримський край, але ніяк не міг захопити мене в своїй сатрапії, бо я остерігався їздити в Кононівку. Щоб перевірити слова Величковського, я писав у Кононівку, щоб за мною на такий-то день вислали на станцію коней, то в той день приїздив в економію пристав (комісар) з стражниками і робив трус, скрізь шукаючи мене; а коли мені дуже вже пильно треба було поїхати в Кононівку, тоді я їздив на сусідню станцію Яготин, та відтіля на конях свого сусіди Бохановського навідувався у Кононівку і знов вертався у Київ через Яготин. Не маючи надії піймати мене на території Полтавщини, Катеринич звернувся до київського губернатора, графа П. М. Ігнатьєва, пропонуючи йому заслати мене в Сибір, як надзвичайно шкідливого чоловіка. Але Ігнатьєв, знаючи мене особисто і не вважаючи мене за революціонера, не тільки не заслав, а ще й попередив мене про це через нашого спільного приятеля, агронома Сазонова.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 342

Цей мій "опит і практика" не обманули мене: не минуло й тижня після візити урядника, як одної ночі наїхали в Кононівку жандарми з десятками стражників, оточили весь двір, перетрусили всі помешкання, стайні, коморі, буцім шукаючи якихсь прокламацій, що друкувались, як висловився жандарм, "язиком і шрифтом «Ради»". Не знайшовши ні прокламацій, ні мене, зробили трус у селян: Павла Малинки, Івана Грицая та інших, що часто у нас бували та вважались за моїх однодумців та приятелів.

Довідавшися про цей трус в Кононівці, я немало стривожився: треба було сподіватись, що мене таки знайдуть. Але я ніяк не міг доміркуватись, хто власне мене шукає – чи центральний уряд, тобто Департамент поліції, чи київська охранка в порозумінню з генерал-губернатором. Якщо ініціатива виходить з Петрограда, то херсонська влада мене арештує і перепровадить куди їй накажуть, а коли мене шукає тільки з власної ініціативи київська чи полтавська адміністрація, щоб заслати, то херсонський губернатор може і не згодиться з київським чи полтавським губернатором. В справі арешту М. С. Грушевського виявилося, що його арештувала і вислала київська влада по своїй власній ініціативі і всі кажуть, що якби він, їдучи з закордону, поїхав просто до Петрограда, не спиняючись у Києві, то там жив би собі спокійно. Щоб вияснити собі свою справу, я написав у Херсон до приятеля свого А. М. Грабенка, давнього секретаря губерніяльного земства, в надії, що він, може, має зв'язки з канцелярією губернатора і зможе довідатись або й вплинути, щоб мене не займали.

Оця тривога, оця непевність та незабезпеченість свого існування страшенно нервували мене, а до того непокоїло мене те, що від Петруся вже сьомий місяць не було ніяких звісток. Все це так на мене впливало, що я знов почав нездужати і нарешті так розхворівся, що у мене почалася блювота з крівлею, чого зо мною досі не бувало. Це мене так занепокоїло, що я рішив поїхати в Київ на пораду з лікарями.

Консиліум лікарів, приписавши мені вісмут з беладоною, заборонив мені усяку їжу, крім сметанки з свіжого молока, хоч я й без того нічого вже не міг їсти, а щоб припинити біль та блювоту, мені впорскували морфій. Так пролежав я у Києві, не прописуючись у поліції, цілий місяць, але все-таки кожної ночі сподівався жандармів, які могли випадком довідатись, що я у Києві.

Мене хворого навідували приятелі: особливо часто заходив С. О. Єфремов і приносив мені "Прикарпатскую Русь", що в початку війни переїхала була до Києва, а після зайняття Галичини російським військом знов почала виходити у Львові. Читаючи отой паскудний орган московського запроданця Дудикевича, який, злигавшися з нашим зрадником Савенком, вже святкували перемогу над "українськими сепаратистами", я нервувався, а заразом і тішився, що німці вже женуть росіян з Галичини, і злорадствував у думках, бажаючи, щоб оті "обрусителі": Евлогій, Плеський і К°, разом з Дудикевичем, попалися до рук австрійської влади, хоч певний був, що вони перші повтікають зі Львова, коли до нього наблизяться німці. Заходив А. В. Ніковський та оповідав про ті клопоти та труднощі, які він мав з одеською цензурою, коли редактував

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 343

"Основу", яка виходила в Одесі замість "ЛНВісника"; розказував, як жандарми допитували номінального редактора "Основи" Гаврилюка про київських українців, між іншими і про мене, та хвалились, що у них у руках є всі нитки, які приведуть нас на лаву підсудних за зраду державі. Допитувались про українські прокламації, які виловлювалися в пляшках в гирлі Дунаю. Може, мова йшла про прокламації, що, як кажуть, всякими способами розповсюджував М. Залізняк на австрійські гроші.

Заходив і Ф. Матушевський і оповідав про зразки "верноподданнєйших" прохань, що розсилав з Харкова Лобода, підбиваючи українців підписувати їх та посилати до царя. Але в тих проханнях, разом з нашою мовою, обстоювалося і за наш правопис, а це свідчило, що автор їх не Лобода, який обстоює за "романівку" з ы та ъ, яких вимагав царський (романівський) уряд, а, як ми догадувались, швидше автором її є Міхновський. Приятель його В. М. Шемет, що тоді клопотався про відкриття української гімназії в Лубнах і нагодився на цю розмову, похваляв такі заходи і навіть радий був би увійти в зносини з якоюсь великою княгинею, котра тоді мешкала в Києві, аби добитися від уряду дозволу на гімназію і взагалі на полегшення для українського слова. Ми ж були тої думки, що ніякі заходи до царя та його родини нашій справі не поможуть.

Був у мене гірничий інженер Баскевич, що приїхав з Харкова на пораду з військовим командуванням про паливо, якого почало вже бракувати по залізницях. Він оповідав, що становище таке загрожуюче, що коли уряд не вживе радикальних заходів, то через місяць стануть усі залізниці, бо запасу вугілля зовсім нема, з браку робітників. Уряд наслав у копальні силу полонених австріяків, але держав їх у таких антигігієнічних умовах, що між ними розповсюдилися страшні пошесні хвороби і полонені гинуть, як мухи восени. Звістка про тяжке становище полонених боляче стиснула моє серце, бо нагадала мені про Петруся, а звістка про паливо, признатись, втішила, бо збільшувалася надія на розгром російської армії та визволення Галичини.

Лежачи хорий, я нарешті дістав від Петруся з Штральзунда листівку, в якій він коротко написав: "IcН bin Нier!" [Я тут! - нім.] Я дуже зрадів цій коротенькій фразі, бо вона значила, що Петрусь здоровий і в доброму гуморі, бо написав слова того шпака з німецького оповідання, якого вкрав хлопець і який з кишені крикнув: "IcН bin Нier!" Через два чи три дні прийшла картка від солдата, однополчанина Петрусевого, в якій стояло: "Вашего сына уже нѣтъ, подписался Щукинъ", а потім, видко, побачив, що лишається багато на картці порожнього місця, дописав: "Я ушолъ, а они остались в Ловичѣ, можетъ быть они взяты и въ плѣнъ". Можна собі уявити, як би нас стривожила оця картка, коли б вона прийшла поперед Петрусевої!

Вістка від Петруся та газетні відомості про втечу російської армії з Галичини дуже добре впливали на мій настрій і взагалі на моє здоров'я і я став видужувати. Нарешті, коли я піддужав так, що вже міг ходити, я виїхав у Перешори.

Через кілька день після мого приїзду несподівано приїхав пристав (комісар) з урядниками і заявив мені, що, на свій жаль, він повинен зробити мені велику

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 344

неприємність, тобто зробити в мене трус, і показав мені папір херсонської жандармерії, в якому наказано потрусити в мене скрізь, але не було фрази – "арестовать, не смотря на результаты обыска", а через те я спокійно прийняв його слова. Непокоїло мене тільки те, що в мене було багато листів від М. Грушевського, В. Винниченка, П. Стебницького, А. Ніковського та інш., якими я дуже дорожив, і я боявся, що коли пристав їх забере, то вони пропадуть у жандармських архівах, як пропало багато листів Карпенка-Карого до мене, які забрали в мене при трусі в Харкові 1883 р. Я на хвилинку вийшов і сказав жінці, щоб вона прийшла і винесла з кабінету портфель з листами, поки ще не увійшли туди урядники і пристав був без свідків. Пристав бачив, як жінка винесла портфель і, нічого не сказавши, многозначно глянув на мене, даючи мені зрозуміти, що він бачив.

Трус цей виплодив серед селян багато різних розмов та міркувань про причини його. Одні казали, що поліція шукала зносин з германцями, бо зять мій [Келлер Георг Зігмунд], німець з Германії, міг переховувати у мене всякі документи; інші пояснювали трус тим, що діти мої раз у раз були у "змові проти царя" і не раз сиділи в тюрмі, а свідоміші селяни, ті, що були ближчі до мене, пояснювали це тим, що я видавав українську газету і мав зносини з Галичиною і що, може, у Львові знайдено сліди цих зносин. Але ні в кому трус цей не викликав до мене ворожого настрою, навпаки, багато людей висловлювало мені спочуття, бо всі знали, що я був проти війни і що газету мою закрито через те, що вона висловлювалася проти цієї авантюри.

Коли ж у 1915 році росіян почали випирати з Галичини, коли почали забирати до війська "краснобілетних", які ніколи не служили у війську, а тільки бували по місяцю на військових вправах, то селяни голосно висловлювали своє незадоволення царем та його політикою.

– Нарікають, – казали вони, – на германця, що він 40 літ готувався до війни, робив орудія та заряди, а наш – що робив? Пляшки та пробки (корки) до монополії (горілки)!

– Якби у нас був цар не шинкар, а такий хазяїн, як Вільгельм, то інакші й порядки були б!

Один поранений солдат казав:

– Нас називають защитниками (оборонцями); якби ми були справді защитниками, то нас поставлено було б на границі, щоб ми защищали (боронили) свою державу від ворога, а нас посилають у чужу державу, то ми не защитники, а грабіжники.

Несподівано одержав я від Гасенка картку з Берліна, в якій він писав, що його німці інтернували, що в нього пішла кров горлом і тепер він лежить у шпиталі. Пізніше його, як туберкульозного інваліда, німці вислали через Швецію до Петрограда і там у нього знов пішла кров. На моє прохання ним заопікувався О. Г. Лотоцький і допоміг йому доїхати на Кавказ до матері. Я певен був, що він там незабаром помре від туберкульозу, але, на моє здивування, по приїзді на Кавказ російська військова влада забрала його до війська і післала урядовцем на кавказький фронт в Трапезунд, як добре знаючого турецьку мову.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 345

Тоді військове начальство, як оповідали лікарі, забирало при мобілізації явно хворих людей, кажучи:

– Все одно він має вмерти, то ліпше нехай помре "за отечество" від ворожої кулі на фронті, ніж вдома на ліжку.

А в той час сила здорових молодих людей, заможних або впливових батьків, уникали військової служби, позаписувавшися в запільні земські та міські апровізаційні організації, а через те їх насмішкувато називано "земгусарами", а автомобілі, на яких вони каталися з жалібними сестрами – "сестровозами".

* * *

Хазяйнувати цього літа, 1915 року, було ще тяжче, як минулого, бо людей ставало на селі все менше та менше; крім того, раз у раз реквізували коні та повозки, або вигонили селян возити всякі військові речі. Землі зоставалося все більше необробленої, доводилося її покидати на сінокоси, а невідомо чим їх косити, коли й людей поменшало, і сіножаток ніде не можна було придбати. Управитель мій, Матушевський, як виявилось, мало що тямив у господарстві, крім того, в поводженні з селянами виявив повну безтактність: на Київщині він звик, за приводом польських панів-економів, поводитися з селянами, як з бидлом, а в степах селяни й робітники не звикли до такого поводження, а тим паче у мене в економії (дворі), а через те почалися незадоволення і скарги мені на нього. До того ж і жінка його, що звикла жити по містечках, де є багато жінок усяких офіціялістів, нудилася в Перешорах і натискала на чоловіка, щоб він вертався знов на Київщину. Кінець кінцем довелося розпрощатися з цим управителем і залишитися знов самому. Добре, що хоч здоров'я мені служило, і я відбув молотьбу та озимий посів сам, але на зиму треба було обов'язково когось найти.

Зимувати в Перешорах мені дуже не хотілось, хоч Винниченко в листах до мене з Москви виявляв велике бажання оселитися на зиму в Перешорах і спокійно собі писати, бо в великому місті, такому, як Москва, тяжко вже було за харчі, та й неспокійно. Літо 1914 року він прожив нелегально в Катеринославщині, багато працював та завів там близькі зносини з робітниками, а на зиму переїхав у Москву. Я запрошував його до себе, а тут уже виясниться – чи зручно буде нам зимувати в Перешорах, чи ні. Під осінь він приїхав з жінкою і прожив у нас кілька тижнів, але зимувати в Перешорах ми не рішилися, боячися, що фронт пересунеться ближче до нас: ми боялися не німців чи австріяків, а російського запільного війська, яке все грабувало і знущалося над мешканцями.

Восени, коли Винниченко виїхав у Москву, я, зоставивши на господарстві Левкового управителя Д. Коваленка, поїхав у Кононівку до хворого на тиф найменшого сина Івашка.

Треба сказати, що коли німці почали випирати наше військо з Галичини і відібрали Львів, то в Києві почалася така паніка, що всі мешканці тікали на зломану голову. Перший приклад подало найвище командування, яке

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 346

наказало побудувати через Дніпро з десяток тимчасових мостів і почало вивозити свої родини з Києва до Харкова, до Ростова-на-Дону та на Кавказ; потім перевезено університет та комерційний інститут аж у Саратов, а інші учбові заклади порозміщували по менших городах східної Росії. Гімназія, в якій вчився Івашко, розпустила на якійсь час своїх учнів по домах. На двірці та на пристані був такий страшенний натовп втікачів, що платили величезні гроші, аби добути білет та місце в вагоні чи на пароплаві, які відходили на схід та на південь. Івашко, добувши білет, ледве вікном дістався у вагон і поїхав до мами в Кононівку, а там тяжко заслаб на кишковий тиф. Я застав його вже непритомним і просидів коло нього рівно місяць, поки не впевнився, що йому вже не загрожує смерть.

Повертаючися в Перешори через Київ, я там побачився з давніми своїми львівськими знайомими – директором Кредитового союзу Костем Паньківським та директором "Дністра" Степаном Федаком, яких російський уряд, тікаючи зі Львова, забрав "заложниками" в числі багатьох інших українців і скількох жидів та поляків. Обидва вони не втекли до Відня, коли росіяни вступили у Львів, як інші українські діячі, бо, не беручи участи в політиці, певні були, що російська влада нічого злого їм не зробить. Почувши, як солдати, вступаючи у Львів, співали українських пісень і довідавшись, що то все були українці родом, вони навіть тішилися тому, що прийшов кінець полонізації Галичини, а про русифікацію чи обмосковлення вони й думки не припускали. Тільки тоді, коли намісник, граф Бобринський, дозволяючи відкривати польські гімназії, забороняв українські, вони зрозуміли, що помилялись. Коли ж єпископ Евлогій почав висилати в Росію уніятських священиків, а на їх місце садовили православних, коли позаводили скрізь курси російської мови для народніх учителів, вони впали в розпач, бо впевнились, що уряд російський заводить у Галичині таке саме обрусіння, як і на Україні.

Ми, російські українці, вже з часів вступу росіян у Галичину серцем вболівали, бачачи, як через Київ провозили на схід Росії та в Сибір галицьких українців усякого стану: провозили селян, священиків, учителів; всіх їх спроваджували в Київ, розміщали по підземеллях поліцейських участків, а потім сортували та засилали партіями далі, голодних, обдертих і хворих. Наші дами заснували комітет допомоги, збирали гроші, біллє, одіж і, чим могли, допомагали нещасним, ходячи по тюрмах і відшукуючи їх*. "Заложників", взятих у Галичині, майже всіх полишали в Києві і зобов'язали їх з'являтися щодня в поліцію на доказ того, що вони не повтікали. Всі вони страшенно нудилися й сумували за своїми родинами, не маючи ніяких вістей про них; вісти іноді доходили кружною дорогою, аж через Швецію, на руки консулів нейтральних держав і так запізнювались, що тратили весь свій інтерес. Старий і хворий на серце Кость Паньківський розповідав, як їх раз у раз трусили, арештовували у Львові, потім випускали і нарешті арештували і повезли в Росію. Він з гірким

* Див. спомини Д. Дорошенка, видані у Львові 1923 р. "Червоною Калиною".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 347

гумором згадував, як йому довелося на практиці познайомитися з основними параграфами російської конституції, які звучать: "Малчать і не разсуждать!" Характеристично, що й тут, в Жаб'єму, священик о. Глібовицький тими самими словами формулював основи російського правопорядку: очевидно, оте "Малчать і не разсуждать" широко звучало на всьому просторі російської окупації аж до Карпатських гір.

Пробувши скілька день у Києві, я поспішив у Перешори, бо мене непокоїло, як там господарить у мене Левків управитель. Виявилось, що все якось ішло собі, бо Д. Коваленко людина розумна, тактовна, але по вдачі своїй він більше підходив на ролю інструктора по організації кооператив та на пропагатора відродження України, ніж на управителя маєтком. Обидві ці ідеї захоплювали його цілковито, а через те він не весь свій час віддавав господарству, та вибору в мене не було і я запропонував йому зостатися в мене за управителя, а на Левкове господарство викликали ми кононівського садівника О. Згуровського, якого через скалічену руку не взяли на війну. Скінчивши озимий посів, наготувавши зяблі для весняного посіву і зібравши кукурудзу, я виїхав у Київ, де теж не сидів увесь час, а їздив у Кононівку і знов вертався, щоб не звернути на себе увагу поліції.

Українське життя в Києві під час війни майже зовсім затихло: видавнича діяльність припинилася через цензурні умови; український клуб "Родина" закрито і в його помешканні українці улаштували військовий шпиталь, куди заходами деяких свідомих лікарів вибрано ранених солдатів самих українців родом, яким дами наші читали та роздавали українські книжки. Але після доносів чорносотенної газети "Кіевъ" військове командування зробило слідство і трус, і хоч ранені поховали книжки під матраци так, що їх не познаходили, а все-таки з того часу в український шпиталь начальство вибирало тільки великоросів.

ТУПівська рада збиралася рідко, бо ні справ українських, ні життя ніякого не було. Одного разу тої зими я був на засіданні ради, яка зібралась у Матушевського; обмірковувалася тоді пропозиція закордонного "Союзу визволення України" увійти з ним у контакт для спільної діяльности. Хоч тепер мрії цього Союзу не здавалися нам такими фантастичними, як на початку війни, бо тепер ми певні були, що Германія з Австрією захоплять Україну принаймні по Дніпро, але вступати в контакт із Союзом ми, тоді ще федералісти, не вважали можливим, хоч нічого не мали проти того, щоб зав'язати з ним зносини через служащих у нейтральних консульствах.

Від Петруся я дістав картку вже з Вецляра, в якій він писав, що часто бачиться з своїм бувшим репетитором (інструктором) Філаретовичем. Я зрозумів, що мова йде про Олександра Філаретовича Скорописа-Йолтуховського, який, утікши з Сибіру, жив до війни в Мюнхені, а тепер був одним з найдіяльніших членів "Союзу визволення України". В другій картці, вже з Раштата, Петрусь писав, що він так багато працює, як ніколи, і висловив надію, що після війни, коли я приїду лікуватися за кордон, тоді ми з ним побачимось. Мені стало ясно, що Петрусь працює з Скорописом в українських таборах

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 348

в Германії, про які з такою зненавистю та злістю писали всі російські газети, і певний того, що це стане відомим російському урядові, повідомляє мене, що йому закрита дорога додому. Звістка ця й засмутила мене, і втішила: боляче мені було знати, що він надовго буде відірваний від свого краю, і тішило, що він працює для відродження України. В листівці з Галле він писав, що коли Жебуньов довідається про його працю, то не скаже вже, що батько даремне витрачав на нього гроші. Очевидно, він дуже тішився успіхами своєї роботи, бо пізніше писав, що здоров'я його погане, але він тішиться тим, що життя його не минуло даремно, що праця його лишить по собі слід. Стривожений станом його здоров'я, я просив його не надриватися працею і поклопотатись, щоб його відпустити в якусь санаторію, бо в газетах писалось, що хорих полонених німці пускають у Швейцарію. Я радив Петрусеві виклопотати собі право на виїзд в Лозанну, де мешкав свідомий і щирий українець-католик, граф Михайло Тишкевич, який поклопочеться, щоб моєму синові нічого не бракувало. Потім, з оповідань синових, я довідався, що граф Тишкевич дійсно опікувався ним, як своїм рідним сином. Треба сказати, що Петрусь при захваті німцями Ловича впав з мотоциклета й виламав собі два ребра. Хоч у шпиталі в Штарльзунді німці його вилікували, але з того часу він дістав ослаблення легких, яке загрожувало йому туберкульозом, а читання лекцій полоненим в українських таборах ще більше натрудило йому груди, і до Лозанни він приїхав хворий, майже зовсім втерявши голос.

В Лозанні Петрусь зустрівся з давніми знайомими: Олександром Коваленком-Потьомкінським та Володимиром Степанківським, яких знав ще бувши дитиною і які раз у раз були близькі з усією нашою родиною.

Петрусь ще ближче зійшовся з Коваленком, а з Степанківським, навпаки, через якийсь час перервав всяке знайомство, бо впевнився, що той грає подвійну ролю, будучи в близьких зносинах і з Германією, і з Антантою, обманюючи і тих, і тих. Багато потім я чув про Степанківського оповідань від багатьох людей; всі вважають його за надзвичайно зручного політичного шахрая. Але я й досі не можу помиритись і звикнути до думки, що отой милий, розумний Володя, яким я його знав до еміграції, міг зробитися шахраєм.

Але вернуся до оповідання про своє життя зимою 1915-16 року.

В Києві, як я казав, я боявся сидіти безвиїзно, щоб не попасти на очі якомусь знайомому поліцаєві, але й їхати кудись далі мені не хотілось, а через те я часто їздив у Кононівку. Раптом, перед самим Новим Роком, прийшов до мене знервований, блідий маляр Фотій Красицький і розповів, що цими днями у нього був трус, а вчора зранку його покликано в охранку, де допитували його на протязі скількох годин. Жандарми знали вже, що він є онук Т. Г. Шевченка від сестри, знали, що він виховувався на гроші київської "Старої Громади", але їм цікаво було знати, в яких він відносинах був з проф. М. Грушевським та зо мною і де я тепер. Він відповів, що з Грушевським познайомився на виставі образів у Львові, потім малював його портрет і нарешті дав йому своє ім'я, як відповідального видавця-редактора "Літературно-Наукового Вісника", який

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 349

видавав Грушевський, але до того видання він, Красицький, не мав ніяких стосунків. З Чикаленком знайомий ще з дитячих літ, коли ще вчився в Одеській художній школі, а потім малював в с. Кононівці його портрет; де тепер Чикаленко, він не знає. Після допиту жандарми дали йому тиждень для впорядкування своїх справ, а тоді його мають вислати аж у В'ятку. Він обтяжений родиною, що складається з жінки та шістьох дрібних діток, бігає тепер по Києву та шукає протекції до військового командування, від якого залежить його доля: тепер забіг, щоб попередити мене.

По відході Красицького я почав обмірковувати своє становище: Грушевського заслали в Симбірськ; Красицького за знайомство з ним та зо мною засилають у В'ятку, то очевидно, що й мене зашлють кудись на схід Росії, що мені зовсім було не до смаку. Недовго роздумуючи, я поїхав на городську станцію взяти білет до Петрограда, а звідтіля знов поїхати у Фінляндію. На жаль, білети на ближчі три дні були розібрані, і я мусів ці три дні перебути в Києві, ночуючи у людей, які не могли бути підозреними в причетності до українського руху.

Вже аж у 1917-му році, коли настала революція, мені вияснилася причина пошукування за мною поліції. С. Єфремов, що розбирав архів київської жандармерії, дав мені перечитати донесення львівського жандарма, з якого я зробив собі виписку, що торкалась моєї особи. Подаю її тут, не змінюючи мови.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 350

* Певне, Олександер Скоропис-Йолтуховський, який ніколи терористом не був.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 351

Нема чого й казати, що ніколи я не був на нараді у ерцгерцога Франца-Фердінанда і навіть і не снилось мені про це, бо ніколи я його і в вічі не бачив. Коли бував у Львові на загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка, то навіть не ходив з візитою до митрополита Шептицького, хоч він мене дуже інтересував. Я боявся, щоб львівські москвофіли не донесли російському консулові, що я ходив до митрополита радитися про заведення унії на Україні.

"Союз визволення України", як відомо, організувався за кордоном, а не в Києві. Ні в клубі "Родина", ні в мене в помешканні і не могло бути ніякої наради про заснування його, бо ми, кияни, почувши про той союз, спочатку поставилися до нього негативно. Я навіть з обуренням говорив: "Оті жовтороті хлопчаки, сидячи собі в безпечному місці, розводять нездійснимі фантазії, а нас через них можуть перевішати або принаймні позасилати кудись!"

Мені й на думку не спадало, що галицькі москвофіли вигадали про мене таку злісну й небезпечну нісенітницю, а жандармський полковник, сліпо вірячи тим юдам, післав своєму начальству таке донесення.

Щастя моє, що я тоді не попався в руки київським жандармам, бо вони могли б підвести мене під військовий суд за зраду державі під час війни і т. д. А як я міг би довести, що не був у Франца-Фердінанда або не приймав участи в заснуванні "Союзу визволення України", коли жандарми мали москвофілів за свідків?!..

Новий 1916-й рік стрічати запросив мене до себе мій близький приятель, тепер небіжчик, Ф. П. Матушевський у товаристві з галичанами-"заложниками", і я згодився, бо певний був, що й жандарми десь будуть стрічати Новий рік і в цю ніч не будуть робити трусів. Ніколи в життю своєму не стрічав я сумніше Нового року, як тоді. До д-ра Ст. Федака, який мешкав у Матушевського, посходилося з десяток його приятелів-"заложників" зі Львова. Всі вони були в страшенно пригніченому настрою, бо їм, може, вперше доводилося стрічати Новий рік на чужині, в неволі, далеко від своїх родин, від близьких людей. До того, всіх їх гнітила недавня смерть всіма поважаного старшого їхнього товариша, Костя Паньківського, який умер від хвороби на серце в Києві, далеко від своєї родини. Коли пробила 12-та година, д-р Федак встав і сказав таку сумну промову, що рідко в кого з нас не потекли з очей сльози, а коли ми заспівали перероблену народню пісню:

Зажурилась Галичина, що ніде прожити,
Витоптала Москва кіньми маленькії діти.
Маленькії витоптала, великі забрала,
Назад руки пов'язала, на Сибір погнала,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 352

то декотрі з них заплакали вголос, бо д-р Федак оповів, що чув від начальства про замір заслати всіх галицьких "заложників" до Нижнього Новгорода, який їм здавався десь аж коло Сибіру. Тут у Києві вони були все-таки посеред своїх людей, що ставилися до них, як до братів, а там, посеред кацапів, хто знає, яка їх жде доля.

Не діставши білета просто в Петроград, я поїхав через Москву, де сподівався побачитись з Винниченком. Від секретаря редакції "Украинской Жизни" Я. Шеремецінського я довідався, що Винниченка нема в Москві, а дружина його працює у військовім шпиталі і її можна зараз викликати по телефону. Через півгодини приїхала Розалія Яковлівна і оповіла мені, що вона зараз їде за город до Винниченка і запропонувала й мені їхати з нею. Дорогою вона розповіла, що він живе в санаторії, під Москвою, за годину їзди залізницею, бо в Москві йому небезпечно жити. Річ у тім, що один з його знайомих по Катеринославу робітників був тут у нього в Москві в конспіративній справі і відціля поїхав до Петрограда, а тим часом його товариші з Катеринослава сповістили Винниченка, що той робітник, як тепер виявилось, є провокатор, який посадив уже багатьох робітників. Він знає і кватирю, і прізвище, під яким жив Винниченко, а через те той покинув ту кватирю і, перемінивши пашпорт, виїхав на якийсь час із Москви, поки не виясниться справа.

В. К. Винниченка я застав у санаторії, як завжди, жвавого, повного енергії та надії на те, що німці вщент розіб'ють Росію і, може, зроблять з України окрему державу, як це планував, як кажуть, ще Бісмарк. Ми пробалакали майже цілу ніч, а рано я поїхав у Москву, а відтіля й до Петрограда.

Там я знов оселився у П. Я. Стебницького, а через скілька день виїхав в Уси-Кирко, в санаторію Волкової, де пробув із місяць і вернувся знов до Петрограда, бо почував себе зовсім здоровим і мені нудно було сидіти серед чужих людей. В Петрограді тоді було неспокійно, бо, сподіваючись німців, вивозили в Москву всякі цінні речі з музеїв, копали довкола Петрограда шанці, заплутували колючий дріт і т. д.

Земляки робили заходи, щоб визволити Грушевського з заслання або хоч перевести його в Петроград або хоч у Москву. Покійний Ф. К. Вовк клопотався серед знайомих членів Академії наук, щоб вони взяли ініціативу заходів у свої руки. Л. М. Жебуньов, який тоді приїхав до Петрограда, просив за Грушевського свого знайомого по Харкову, октябриста професора Алексієнка, що був головою фінансової комісії Державної Думи й мав вплив на міністрів. Жебуньов дуже тішився, що Алексієнко зацікавився українським рухом і, хоч не має часу і здоров'я, а залюбки взявся читати книжку Стебницького та Лотоцького "Украинскій вопрос", яку йому завіз Жебуньов.

Був я раз і на засіданні Благодійного товариства для видання українських книжок, в якому перед тим зайшли великі зміни. Молодші петроградські українці, що недавно покінчали університет: Балицький, Голоскевич, Корчинський, Маслов, Шульгин, Ярошенко, мій син Левко та багато інших зорганізувалися в Громаду, яка приєдналася до ТУПівської організації, й почали,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 353

як вони казали, "розворушувати від сну старих українців". Почали з того, що на загальних зборах Благодійного товариства повикидали всіх старих членів управи, крім голови, Стебницького, і вибрали нових, чим поставили Стебницького в дуже ніякове становище, бо старі товариші запідозрили його в змові з молодими. Стебницький через те відмовився від участи в управі і тільки після довгих прохань деяких старших українців, в тім числі і мене, згодився бути членом управи, поки молодші не ознайомляться з справами товариства. Але саме підійшла війна, настали тяжкі, глухі часи, і вони не змогли оживити, чи розбудити від сну це товариство.

Надумали вони видавати в Петербурзі газету, замість закритої "Ради", думаючи обійтися без участи старих, але на це у них не стало пороху: вибрали вони редактора та редакційний комітет, але не спромоглися зібрати грошей, хоч Стебницький і пропонував їм скілька тисяч рублів з своїх запасів. Нарешті молоді упевнилися в тому, що критикувати було легше, ніж організувати видання української газети.

Але все-таки критикувати діяльність "старих" вони не перестали, навіть Винниченка не вважали за свого і гаряче та різко нападали на нього за участь його в російській літературі. Коли приїхав Винниченко з Москви на переговори з Александринським театром щодо постановки своїх п'ес, то Ярошенко та інші молоді петроградці у мене в номері готелю напали, так само, як і шаповалівська "Українська Хата", на Винниченка за те, що він ставить свої п'єси на російській сцені та пише в російських журналах. Винниченко доводив їм, що він пише по-українському, а російській сцені та журналам дає тільки переклади, зазначаючи це, хоч йому за переклади платять значно дешевше, як би платили за оригінальні праці. Але Ярошенко і К° вимагали, щоб він зовсім не давав перекладів росіянам, а коли з української літератури та сцени він не може, як каже, проіснувати, то нехай ліпше "чоботи шиє", ніж має збагачувати російську літературу. Ще гостріше проти Винниченка висловлювалася молодь у протестах, друкованих в "Українській Хаті".

Вернувшись у Київ, я не засиджувався там, а поспішив у Перешори, бо вже зовсім подобало на весну. В Перешорах я не застав управителя Коваленка, він поїхав в Ананіїв з скаргою до справника (начальника повіту), бо місцева поліція хотіла забрати всіх моїх робочих коней з возами на окопи (шанці). Він довів справникові, що коли заберуть усіх коней, то ми не зможемо зробити ярового посіву, а від того постраждає й держава, для якої, власне, великі господарства продукують хліб. Скінчилося тим, що в мене поки що забрали тільки одну пару коней з возом та робітником, а по скінченні посіву мають забрати на цілий місяць і решту коней з возами і людьми до них. Ця постанова засмутила мене немало, бо в мене майже половина всієї землі лишилася неорана й була під сінокосом. Якщо у мене заберуть коней та людей, то ні з ким буде з сіном упоратись, але несподівано, на мою радість, приїхав агент Міністерства хліборобства і найняв у мене по 10 руб. за десятину всю незорану землю під випас казенного (скарбового) скоту, який частинами відправляли на фронт для армії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 354

В квітні місяці, коли вже зовсім розвеснилось, приїхав Винниченко і прожив у мене з місяць. Він викопав собі "фотель" на березі рипи (провалля) за садибою і, сидячи в йому цілими днями, писав на великому листі картону як на столі. Для моціону ж викорчовував щодня по годині дикий вишник у мене в саду, на якому ми потім посадили персики (бросквини), назвавши ту частину саду "дядьковим куточком", бо до революції Винниченка ми всі в родині, слідом за Івашком, найменшим моїм сином, називали "дядьком"; після революції вже одверто ту частину саду називали "Винниченковим куточком".

По скінченні весняного посіву приїхав урядник і почав вимагати, щоб я вислав на збірний пункт своїх коней, навіть і жеребців (огирів). Я відповів, що коней пішлю, а жеребців і кобил не дам, бо маю від міністерства свідоцтво, що вони не підлягають військовій службі; на це урядник сказав, що це свідоцтво тепер уже неважне і що справник напосідається на цьому, щоб заспокоїти сусідніх панів, які дорікають йому, що в мене й досі не забрали жеребців. Коли Винниченко почув оце, то радив мені ліпше отруїти тих жеребців, ніж давати їх до війська; жеребців і кобил я таки не дав і в мене забрали лише робочих коней.

На казенному випасі, яким завідував студент Е. Каутер, дуже симпатичний німець з херсонських колоністів, паслося так небагато військового скоту, що більше половини випасу він рішив зоставити під сінокіс і написав до начальства, щоб йому вислали кілька сінокосилок, щоб він міг вчасно скосити ті сінокоси. Але прийшли жнива, а сінокосилок не присилали, тоді Каутер почав клопотатись у місцевого командування, щоб вислали хоч солдат, щоб скосити косами. Нарешті вже після жнив, коли трава стала така тверда, як дріт, прийшла команда з сотні солдат і почала косити те сіно. Нічого й казати, яка то була косовиця, і яке то вийшло сіно, і як його солдати покидали в стирти; досить того, що восени стирти ті позападались і сіно майже все чисто погнило. Коли сіно було вже складене в стирти, начальство нарешті прислало сінокосилки...

Я розказую це, щоб на фактах показати, яка була в запіллю організація в російського уряду під час світової війни. Каутер розказував, що урядові агрономи склали зовсім добрий проект збору сіна в Херсонській, Подільській та Київській губернії, в яких сінокіс поспіває поступово, починаючи з кінця травня на півдні і кінчаючи липнем – на півночі, але військове командування почало косовицю не з півдня, як би треба було, а з півночі, від Києва, а через те на наш сінокіс прийшла черга аж під осінь.

Каутер, як розумний і тактовний молодий чоловік, почувши, що вся наша родина говорить по-українському, з першого ж знайомства перейшов на українську мову і під кінець літа вивчився зовсім добре говорити і став у нас в домі наче своя людина.

Каутер нагадав мені молодого інженера Земеля, якого всі вважали за німця; він вертів по Херсонщині артезіанські криниці, і я запросив його на досліди до себе. Почувши за столом, що вся наша родина говорить по-українському, він звернувся до мене з такими словами:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 355

– Я не німець, за якого мене всі вважають, а латиш, і мені дуже радісно, що я стрів інтелігентну родину, що говорить по-українському. Я працюю вже скілька років на Україні і досі чув українську мову тільки від селян, а всі інтелігентні дідичі тут говорять або по-російському або по-польському. Отак колись було і в нас: наша інтелігенція і городяни всі були понімечились, бо всі школи, починаючи від сільських аж до університету в Дерпті, всі були німецькі. Тільки по селах, далеких від городів, селяни говорили чистою латиською мовою та ще говорили з принципу зо скілька інтелігентних свідомих національно родин. Коли цар Олександер III-й почав обмежувати німців у прибалтійськім краю та заводити обрусіння, то для успішнішої боротьби з німцями він дозволив латишам видавати свої газети. За скілька років свідомість латиська так поширилась, що вся наша інтелігенція, а за нею і міщанство, почали говорити латиською мовою. Підгородні селяни, що говорили вже мішаною німецько-латиською мовою, спочатку дивувались, що городяни почали говорити такою мовою, якою говорили їхні діди, а потім і самі перейшли на чисту латиську мову. Потім уряд почав тиснути й латишів, але після революції 1905 року вже ніщо не могло спинити латиського національного відродження. Коли я побачив у вас українські книжки і почув у вас в родині українську мову, то я зрозумів, що ви говорите з принципу і це мене несказанно врадувало, бо нагадало мені історію відродження мого народу.

Саме в жнива почали забирати до війська "синьобілетних" тобто тих одинаків-ополченців, яких по закону можна було брати тільки для місцевої служби і то в самій крайності і які певні були, що їх не заберуть ніколи, бо вони й не вчилися військової служби й не ходили на вправи, "скачки" як у нас кажуть. Це викликало загальне незадоволення, всі голосно почали нарікати, кажучи, що пора нарешті прикоротити війну, бо "всі погинемо і все одно німці прийдуть куди схотять і доки їм вигідно буде йти". А тим часом Мілюков та всі патріоти в Думі і в газетах вигукували, що війна повинна вестися до "побєднаво конца", що начебто весь народ так висловлюється. Не знаю, як у Великоросії ставився народ до війни, але розказували, що кацапи не дуже журилися німецьким наступом, бо, мовляв, "до Маскви єщо нємцам далеко", а наші селяни рішуче стояли за мир. А коли їм казали російські патріоти, що як же можна миритись, коли німці зайняли так багато "русской земли", то селяни відповідали:

– Хіба вони зайняли руську землю? Вони забрали тільки Польщу, яку наші колись загарбали!

В цю мобілізацію забрали й мого управителя Д. Коваленка, і я знов лишився сам. Потім, у 1917 році, я чув від нього та й від багатьох вдумливих солдат, що оті синьобілетні дорешти дезорганізували російську армію і вони, власне, й зробили революцію. Гвардійський Волинський полк, який перший перейшов в Петрограді на сторону народу, складався виключно з синьобілетних українців, які ще тільки вчились військового строю.

Жнива та молотьбу я відбув того літа з самими тільки хлопчаками та дівчатами і набідувався страшенно, бо чоловіків у селі, крім старих та калік, майже зовсім не було. Але не буду спинятися на своїх господарських клопотах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 356

Під осінь несподівано приїхав помічник справника вкупі з своїм секретарем та нашим приставом, який привітався зо мною словами:

– ... А ми опять к вам с нєпріятним дєлом! – (А ми до вас знов з неприємною справою!).

Коли зайшли в кімнату, то помічник справника, виймаючи з портфеля папір, заявив мені:

– Господин губернатор предписал произвести дознаніе по обвиненію вас по слѣдующим трем пунктам.

В першому пункті обвинувачувано мене в тому, що я не хочу давати до війська коней. Я відповів, а секретар записав, що робочих коней, як відомо й приставу, я давав, а на заводські (расові) у мене є свідоцтво від Державного коннозаводства, яке звільняє їх від "поставки в войска" і показав те свідоцтво. Помічник справника непорозуміло знизав плечима і звелів секретареві списати те свідоцтво.

По другому пункту обвинувачувано мене в тому, що коли комітет для збору "добровольныхъ пожертвованій на войну" звернувся до мене, то я "грубо" відмовився будь-що дати. Я на це відповів, що я дивуюся, як можна обвинувачувати чоловіка в тім, що він не дає "добровольної" жертви. А не дав я нічого через те, що про цей комітет ходять чутки, що він більшу частину "добровольних" пожертв ховає по своїх кишенях, я ж роблю пожертви в такі інституції, яких я певен, і показав квитки від клубу "Родина", який збирає вкладки на свій шпиталь.

Третій пункт був серйозніший і найтяжчий, і на нього треба було відповісти обережно та хитромудро. Мене обвинувачувано в тому, що я розповсюджую серед народу чутки, що нашим полоненим живеться в германському полоні дуже добре і цим заохочую наших солдат здаватися в полон. На це я відповів, що це обвинувачення є, очевидно, результат непорозуміння. Один із моїх синів попав у полон, і всі селяни, що його знають, розпитують мене про те, чи я маю від нього вісті і чи правда, що в полоні німці мучать наших солдат роботою й голодом та знущаються над ними. Я всім відповідаю, що про муки й знущання син нічого не пише, а сповіщає, що він живий та здоровий і, очевидно, не голодує, бо просить прислати йому тільки цигарок.

На тому допит і скінчився, але на від'їзді пристав на самоті порадив мені не засиджуватись тут, бо наді мною збираються хмари; що жандарми не дають йому спокою, допитуючися за мене і, напевне, мають на селі якихсь шпигів, що їм набріхують на мене. Треба було виїздити, але ні на кого було покинути господарства, бо я ніде не міг найти управителя замість Коваленка.

Несподівано дістав я листа від свого товариша й приятеля з дитячих літ А. І. Вержбицького, який учителював на Катеринославщині. Він писав, що його, як "українофіла" інспектор звільнив з посади і він тепер шукає якогось заробітку, бо з пенсії (емеритури) не зможе прожити. Знаючи, що А. І. Вержбицький, учителюючи 30 років в селі, провадив і своє маленьке господарство, то повинен щось розуміти в ньому, я вирішив запросити його до себе, щоб він перебув у мене хоч через зиму, доглядаючи худоби та реманенту.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 357

Восени, якраз на возовицю кукурудзи, приїхав Вержбицький. Виглядав він уже зовсім старим дідом, хоч був небагато старіший за мене. Незадовго перед ним приїхав і Саксаганський, і ми, три товариші дитячих літ, довгими осінніми вечорами згадували своє єлисаветградське життя, учителів, товаришів, які порозходились по світі й одні безслідно десь потонули в житейському морі, а інші стали визначними українськими діячами і полишили після себе глибокий слід.

У Саксаганського зовсім зник російський патріотизм, який був у нього в початку війни, але все-таки він не тратив надії, що "Вільгельм скінчить так, як Наполеон", бо нарешті вмішалась у війну Америка, багата грішми та технікою більше, ніж німці.

По скінченні роботи коло кукурудзи і коли Вержбицький трохи ознайомився з господарством та служащими, я виїхав у Київ, а Саксаганський поїхав кудись на гастролі.

В Києві я помітив, що українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці, і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди тікати, бо інакше Київ буде мати вигляд чисто польського города, бо, справді, за війну польський елемент значно побільшав у Києві: сюди попереїздило багато евакуйованих російським урядом з Польщі заможніших поляків та з південно-західного краю – дідичів, бо виїздити на зиму за границю, як багатші з них це раз у раз робили, тепер не можна було.

Скілька разів за зиму в мене збиралася ТУПівська рада, на якій ухвалено написати, а потім зредактовано відозву до російського й закордонного громадянства; в ній говорилось, що ми, українці, з початку війни зайняли нейтральне становище і не виступали ні за, ні проти війни, а тепер постановили виступити рішучо проти війни, бо вона тільки знищить наш край, як уже знищила Галичину та частину Волині, і не принесе нічого корисного. В. Леонтович та А. Вязлов висловлювалися проти такої рішучої заяви, бо вона йде всупереч з думками російської інтелігенції, що нас і так обвинувачує вже не тільки уряд, але й громадянство в сепаратизмі. Справді, барон Ф. Р. Штейнгель, якого вибрано було під час війни, на одних загальних зборах в члени ради ТУПу, заявив свій протест проти того, що рада ТУПу виходить з нейтральної позиції, якої обіцяла триматися з початку війни, а через те він, як кадет, не може зоставатися в українській організації. Він та інші кадети дорікали нам, що ми прагнемо приходу на Україну німців і не хочемо зрозуміти, що німці поневолять та пригнітять нас, як поляків у Познанщині. На це ми відповідали, що поляки самі вважають познанчиків за найкультурніших і за найпатріотичніших з-між поляків, що й найбільша частина варшавської літературної продукції йде в німецьку Польщу, бо там під впливом німецької культури польський народ і економічно й розумово стоїть далеко вище, ніж у королівстві, а тим паче, як в австрійській Польщі, під пануванням польської аристократії. Незважаючи на гакату в німецькій Польщі, завдяки величезному розвиткові кооперації, поляки витісняють німців з села в городи і опановують втрачену колись землю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 358

Коли німці не змогли онімечити таких близьких своїх сусід, як поляки, то нам вони нічого не зроблять та й намагатися не будуть нас онімечувати. Правда, вони будуть нас визискувати економічно, але це потім вийде нам на користь: за всяку науку треба платити, а німці принесуть на Україну свої капітали, заведуть індустрію та промисловість, як у Лодзі; навчать наших селян, щоб у їх хліб родив не по 40 пудів з десятини, як тепер у середньому, а по 122 пудів з десятини, як родить у Германії на далеко гіршому ґрунті. Оті фабриканти та інженери, що переїдуть на Україну, в другому або в третьому поколінні вже поробляться українцями, як їх багато поробилося в Польщі поляками, а в Росії – "истинно-русскими".

Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні нам своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менше грамотним, як про це свідчить "Румянцевська опись", з якої видно, що в 17 столітті на Україні було більше шкіл, як при заведенні земства, в 19 столітті. А коли порівняти культурний стан фінсько-литовських народів під російським та німецьким пануванням, то ще яскравіше побачимо, що німців нам не боятися треба, а прагнути. Під пануванням німецьких баронів в остзейськім краю та під шведським у Фінляндії латиші, ести та фіни стали найкультурнішими народами в Росії, а ті ж самі фінські народи – зиряни, мордва, чуваші, черемиси, не кажучи вже про монголів – кимликів, киргизів, башкирів під російським пануванням досі ще стоять на первісному ступені розвитку: вони ще навіть не християни, а дикуни, наче в якійсь Центральній Африці або Австралії.

На це російські патріоти відповідають, завважаючи, як страшенно ести та латиші ненавидять німців, а фіни – шведів.

Так, відповідаємо ми, ненавидять, бо вже дійшли під німецьким пануванням до національної свідомости, а їхні родичі під російським пануванням ще не доросли до ненависти своїх гнобителів. Латиші, ести, фіни перейняли від своїх гнобителів німців лютеранську релігію, готичну абетку і взагалі культуру й виступили на боротьбу з ними їхньою ж зброєю, а їхні родичі фіно-монголи під російським пануванням не перейняли від росіян релігії, бо самі великороси досі мають тільки формальну релігію, самі обряди, а по суті вони такі самі погани, як і полюблені ними фіно-монгольські народи. Не перейняли й російської культури, бо та культура, правда, дуже висока, є здобутком і власністю тільки невеликої інтелігентної верстви, а російська маса народня ще досі на первісному ступені культури щодо форм землеволодіння, хліборобської культури, родинного устрою і т. д.; вона ще не доросла до приватної власности на землю, не має ще плуга, в родині у них ще панує полігамія, так зване "снохачество" і т. д. Такі славні на весь світ російська література, наука, музика, малярство, що імпонують усім, витворилися не самою великоруською інтелігенцією, а збірною, по припису петербурзько-німецької бюрократії з голштинською династією на чолі, на гроші народу, який нічого спільного з тою культурою не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 359

має. З таким некультурним народом небезпечно навіть у федерацію входити, а не то, щоб ще бути йому підвладним!

Але ми тоді ще й марити не могли про свою суверенну державу, а мріяли тільки про автономію України в федеративній Росії, що й висловили у своїй записці, яку тоді виготовила ТУПівська рада для Вільсона і мала переслати йому через американського посла...

Треба ще розповісти про невеличкий інцидент, який пізніше мав досить неприємні для мене наслідки.

* * *

Якось у грудні 1916 року, годин у 10 вечора, коли я хворий лежав у ліжку, хтось почав раптом дзвонити. В помешканні нікого не було, всі порозходились, навіть слуга пішла вниз до наших кватирантів. Мені не хотілося вставати відчиняти, то я думав собі:

– Подзвонить, подзвонить та й піде!

Але дзвоник не вгавав, а далі почало так стукати, що в нижній кватирі почули і наймичка прибігла відчиняти. Я вже певний був, що то поліція, довідавшись, що я в Києві, прийшла мене арештувати, тим більше, що на сходах почувся брязкіт острогів та голосне тупання скількох пар чобіт. Натурально, поліція! У мене в голові промайнула досадлива думка:

– Нащо було мені так довго засиджуватись в Києві, чому я не виїхав у Москву, як збирався?! От і досидівся!

Але раптом у мене відлягло на серці, бо в дверях я побачив величезну статуру М. Міхновського, а за ним щуплу – В. Шемета. Міхновський тоді служив у Києві військовим прокурором, а тому ходив в уніформі. Візита Міхновського, що завжди дратував мене своєю театральністю, не дуже мені була приємна, зате я дуже радий був бачити В. Шемета, якого завжди любив за його гарячу відданість українській справі та за щиру шляхетну вдачу, і турбувався чутками, що він так захворів нервами, що мусів піти в лікарню для нервово хворих. З оповідань його вияснилося, що він дійсно дуже слабував, але побувши якийсь час у лікарні, тепер почуває себе зовсім здоровим.

Коли ми з Шеметом розпиталися про життя один одного, бо ми не бачилися більше року, то мову повів Міхновський.

Він почав докторальним тоном дорікати ТУПівській раді, що вона на самім початку війни не скликала з'їзду поважніших українців і не запропонувала післати до царя депутації, яка заявила б, що українське громадянство цілком лояльне, що воно стоїть за цілість Росії й зовсім не думає про прилучення України до Австрії, але просить дати українському народові такі права, якими він користується в Австрії. Якби це було зроблено, то правительство не вважало б усіх українців за зрадників, не закрило б преси і взагалі тоді можна було б здобути від нього якісь полегкості для українського слова.

– Нічого з того не вийшло б, – кажу, – як не вийшло з лояльної заяви журналу "Украинская Жизнь", як нічого не вийшло з недавньої посилки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 360

депутації на чолі з Ф. П. Матушевським, яка їздила до міністра освіти, графа Ігнатьєва, та до міністра внутрішніх справ князя Щербатова, який навіть не схотів прийняти її.

Але Міхновський доводив, що треба було вдаватися не до міністрів, а просто до царя і показував на поляків, котрі австрійському цісареві завжди заявляли: "При тобі, найясніший, стоїмо і стояти хочемо" і цією політикою добули для себе багато прав у Галичині.

На це я відповів:

– В Росії поляки теж робили всякі заходи коло царя: Вєлєгорський навіть танцював з царицею, а цар із Вєлєгорською, а тим часом навіть і школи не здобули, а її вирвала вже революція 1905 року. Австрійські українці теж хотіли піти слідом за поляками, але їхня депутація дістала у відповідь від цісаря тільки: "Adieu, meine Нerren!" [Прощавайте, мої панове!].

Довго тяглась у нас ця суперечка з Міхновським, якого, як і завжди, гаряче підтримував Шемет, що ставився до нього раз у раз з повагом, навіть з побожністю, хоч сам він далеко розумніший за Міхновського. Про ці докори Міхновського я розказав на зборах ТУПівської ради, але на них, натурально, ніхто не звернув уваги, а лише згадали про "вірноподданическія" прохання, що розсилалися для збору підписів з Харкова і впевнились, що то робив не Лободовський, а Міхновський.

Так тоді й забули всі про роялістичні заходи Міхновського, але соціалісти наші використали їх пізніше, коли настала революція.

* * *

В Києві я пробув тоді в початку 1917 року не більше двох тижнів, та й то не вряд, бо виїздив на скілька день у Кононівку, щоб не звернути на себе увагу поліції в Києві. До весни я знов постановив їхати в Фінляндію, але через Москву, щоб побачитись з Винниченком та з Грушевським, який тоді вже там проживав, і щоб завезти московській громаді для тамошньої преси нашу відозву відносно війни.

З двірця я поїхав просто до редакції "Украинской Жизни". а відтіля мене вже спровадили на кватирю Винниченка. Коли я сказав, що маю їхати в Фінляндію, то Винниченко почав мене розраджувати, кажучи, що там тепер небезпечно для росіян, бо фіни готуються до повстання і масами тікають добровольцями в німецьку армію, боячися, щоб російський уряд не зробив у Фінляндії мобілізації, як цього тоді добивалася російська преса. Крім того, там дуже скрутно на харчі, бо й весь північний край Росії, в тім числі і Петроград, можна сказати, голодують через те, що нема чим підвозити харчів з півдня. Брак вугілля, паровозів, вагонів і т. д. так розруйнували транспорт, що ні з чого скласти поїздів, щоб підвозити харчі, а коли й пощастить зорганізувати якийсь поїзд та навантажити його хлібом, то по дорозі, на стадіях більших міст, люди відбивають вагони з харчами і силою забирають собі. Вже оголошено, що між Петроградом та Москвою на два тижні припиняється пасажирський (осо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 361

бовий) рух, щоб підвезти харчів, бо в Петрограді справжній голод та й у Москві їдять уже гороховий хліб, який добувають, стоячи в чергах по кілька годин. Добре, що я привіз з собою зо скілька великих домашніх булок та фунтів по 20 масла та сала, то з спокійною совістю міг прийняти пропозицію Винниченків зостатися на якийсь час у них. Місця у них було досить, бо кватирю вони наймали велику: меншої не знайшли, а взяли, яку добули, заплативши швейцарові 500 руб., а тепер уже люди платять комісійних за кватирю і по кілька тисяч руб.

Другого дня по приїзді в Москву я поїхав на Арбат до Грушевського, якого не бачив з зими 1913 року. Він мало чим змінився, тільки борода стала зовсім білою, вдача ж зосталася та сама: рухлива, повна запалу та енергії. Він оповів мені про свій арешт, про висилку спочатку в Симбірськ, потім у Саратов, потім у Казань; розказав про те, що тут у Москві він організовує видавниче товариство на паях, бо тепер у Києві через цензурні умови не можна видавати книжок. Розповів про те, що він клопочеться про влаштування лекцій для робітників та солдат-українців під фірмою літературно-музичного товариства "Кобзар", як це організували вже молодші українці в Петрограді, в клубі.

Я оповідав про свої пригоди з того часу, як почалася війна, про те, що робиться в Києві, віддав йому відозву, що склала ТУПівська рада про війну, та оповів про те, що сталося з заповітом В. Ф. Симиренка.

Після смерти В. Ф. Симиренка 1915-го року В. М. Леонтович скликав нас, членів Товариства підмоги літературі, науці і т. д., які були записані в тестаменті, і оповів, яке після В. Ф. Симиренка лишилося майно. Я не маю тут записаних цифр, не пам'ятаю їх, але добре знаю, що, крім маєтку з цукроварнею та будинків у Києві, були гроші в ріжних російських облігаціях та германській і французькій ренті, які далекозорий В. Ф. Симиренко придбав після революції 1905 року. Всього майна ми нарахували, пам'ятаю, на суму до семи міліонів рублів. На це майно є два тестаменти: по першому – все переходить у власність його жінці, Софії Іванівні, а по другому – воно переходить їй тільки в користування доживоття, а після її смерти переходить порівно таким особам: В. М. Леонтовичу, М. С. Грушевському, І. Л. Шрагові, П. Я. Стебницькому, С. О. Єфремову та мені; В. Б. Антонович, М. В. Лисенко та М. Ф. Комар, що перше теж були спадкоємцями, померли, а В. П. Науменка, як українофіла, В. Ф. Симиренко виключив, по намові В. Б. Антоновича. На думку Леонтовича, тепер абсолютно не можна подавати до суду для регістрації оцей другий заповіт, бо з прізвищ видно всякому, що це майно заповідане на українські цілі й уряд, настренчений тепер рішучо проти всього українського, може сконфіскувати все майно, чому вже в історії бували приклади, а через те він, від Софії Іванівни, дружини небіжчика Симиренка, пропонує таку комбінацію: подати на затвердження перший тестамент, а Софія Іванівна зараз дасть нам, спадкоємцям, процентових паперів на 300 тисяч рублів, розподіливши їх на нас шістьох, по 50 тисяч на кожного, а на решту майна зробить духовну відповідно нашим вказівкам. А коли ми завважили, що, може, уряд і не вмішається в цю справу і суд затвердить другий тестамент, то Леонтович відповів, що по

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 362

його відомостям, один із небожів В. Ф. Симиренка вже зробив про це заяву жандармерії, то не варто рискувати; тим паче, що Софія Іванівна, яка з пієтетом ставиться до свого небіжчика чоловіка, безсумнівно, передасть усе майно, згідно його волі, на українські цілі.

Ми, присутні на тій нараді, тобто Шраг, Єфремов та я, мусили згодитися на таку комбінацію, але завважили, що треба ще запитати думки П. Я. Стебницького та М. С. Грушевського. Я тоді їхав до Петрограда і мав порозумітися з П. Я. Стебницьким, а Д. І. Дорошенко збирався в справах Земського союзу їхати в Казань, то йому доручили спитати М. С. Грушевського. А коли ж Дорошенко не поїхав у Казань, то вирішив поїхати я, бо гадав, що звідтіля можна було заїхати і до дочки в Шадринськ, де вона з своїм чоловіком була на засланні, але після допиту Ф. С. Красицького сестра Грушевського, Анна Сергіївна, порадила мені не їхати в Казань, щоб не пошкодити М. С. Грушевському, то так ми про його думку і не довідались, а Стебницький згодився на комбінацію Леонтовича.

С. І. Симиренко дійсно видала Товариству підмоги літературі, науці і штуці обіцяні гроші в ріжних облігаціях, на які воно купило велику друкарню Барського на Хрещатику. Дім у Києві записала в заповіті Українському науковому товариству; маєток у Сидорівці Канівського повіту – на заснування сільськогосподарсько-садівничої школи ім. В. Ф. Симиренка, а гроші, які лишаться по її смерти, на народній університет його ж імені в Києві, з українською викладовою мовою.

Хоч заповіт не відповідав вповні нашим бажанням, а головне те, що його раз у раз можна було змінити, але ми мусіли згодитися, бо іншого виходу тоді не було.

Мені, признатись, раз у раз якось не вірилось, що по смерти В. Ф. Симиренка його майно дійсно піде відповідно його бажанням на українські справи, тому раз у раз підтримував М. С. Грушевського, коли він намагався дістати щось ще за життя В. Ф. Симиренка на українські справи, кажучи: "Важна ложка до обіду!"

* * *

Я вже казав, що в Києві під час війни через цензурні умови не можна було нічогісінько видавати по-українському; так само і в Одесі і взагалі на українській території. Тільки в Москві цензура ще якось терпіла українські видання книжок і тижневик "Промінь". Редагував його В. Винниченко, що проживав у Москві на фальшивий пашпорт і був тоді дуже знервований і роздражнений причіпками цензури, а особливо критикою петроградської та московської російської преси на його п'єси, які ставилися по-російському в обох столицях.

Коли після постанови в Москві його останньої п'єси "Мохноногое" всі без виїмку московські газети в образливій формі висміювали та гудили його як драматурга й романіста, він впав у розпач, не спав ночами і, нарешті, якось, вернувшися з міста, ввійшов до мене в кімнату і повів таку мову:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 363

– Коли на мене нападала галицька та українська критика на чолі з Єфремовим, я їй, признаюсь, не вірив; я певний був, що то говорить заскорузле в своїй буржуазності семінарсько-українське та галицько-уніятське неуцтво. А коли я впевнився, що й вся російська критика гостро осуджує мою літературну продукцію, то тепер я переконуюсь, що ніякого таланту у мене нема і що ліпше мені перестати писати нікому не потрібні романи та п'єси. Мало того, українське молодше громадянство, на чолі з шаповалівською "Українською Хатою", гостро осуджує мене ще й за те, що я друкуюся в російських журналах і готове мене заплювати, коли б я, легалізувавшись, після війни оселився в Києві, а через те я волію, по скінченні війни, виїхати кудись за кордон, де я себе почуваю далеко ліпше, ніж на своїй батьківщині. На це я відповів йому:

– На словах і в листах до вас я раз у раз гостро осуджував вас за те, що ви талант свій, який у вас безперечно є, вживаєте на писання романів та п'єс, в яких хочете провести начебто нову пролетарську мораль і робите це так неартистично й неймовірно, що не тільки не переконуєте читачів, а викликаєте у них відразу і навіть усміх. Талант у вас є без сумніву, це видно по тих оповіданнях та деяких п'єсах, в яких тенденція не випирається так наверх, як горб у горбаня, і які написані згідно з правдою дійсного життя. Вам треба не покидати літературної праці, а змінити її напрям і спосіб писання. От як би ви так, як Короленко та Горький, взялися та описали своє життя, безхитросно, безтенденційно, а так, як воно йшло в дійсності, то цей твір ваш, напевне, був би найкращий і показав би вам самому зразок, як треба писати романи. А життя ваше таке цікаве, таке захоплююче всякими епізодами соціально-політично-національної боротьби і так яскраво відбиває в собі життя молодшої частини нашої інтелігенції, вашої верстви, що варто його записати та опублікувати, бо воно далеко цікавіше, як усі ваші романи, і краще буде популяризувати ваші тенденції, оту вашу "пролетарську мораль".

Оця моя порада, очевидно, зробила на нього вражіння, бо на другий день він уже твердо заявив, що весною поїде до мене в Перешори і там візьметься за описування свого життя з самого малку. А я радив почати опис життя з його приїзду до Києва, коли він почав жити партійним життям, бо це має найбільший громадський інтерес.

– Але, – кажу, – невідомо, чи довго ми зможемо просидіти в Перешорах, бо Макензен з Румунії посуне далі на Бессарабію і тоді фронт пересунеться на цей бік Дністра, а тоді нам доведеться тікати з Херсонщини від російського війська. Я думаю, що ми тоді не зможемо поїхати залізницею, бо не потовпимося в поїзд і таки мені шкода мого заводу коней та скоту, що тягнеться з діда-прадіда, а через те ми запряжемо зо скілька возів по четверо коней встяж, навантажимо їх, понапинаємо буди з ряден, візьмемо зо скілька найліпших корів та й поїдемо помаленьку в Кононівку через Балту, Умань, Черкаси; туди навпростець буде не більше трьохсот верств.

На тому ми й стали.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 364

Проживши місяць у Москві, я значно поздоровшав і міг навідувати тамошніх земляків: був раз на зібранні ТУПівської громади, в яку тоді, з присутніх у Москві, входили: О. Ф. Саліковський, редактор "Украинской Жизни", з жінкою; Я. Шеремецінський, секретар редакції; З. Г. Маргуліс, адвокат; Хруцький, теж адвокат, та М. С. Грушевський. На засіданні громади я розказав про те, що робиться в Києві, прочитав відозву про війну, складену ТУПівською радою, з якою цілком згодилися й московські громадяни.

Коли я виїздив з Москви, то М. С. Грушевський поїхав мене проводжати на двірець і дорогою просив помогти порадами його жінці, Марії Сильвестрівні, яка поїхала в Київ робити купчу (контракт) на землю, яку вони хотять купити для самостійного виборчого цензу по губернії в Державну Думу, недалеко від Києва, по Києво-Ковельській залізниці.

На двірці був страшенний натовп, бо багато людей виїздило з півночі на південь, де легше було добути харчів і взагалі безпечніше було проживати; це було чисте переселення народів, але, натурально, самих заможніх кляс. Добре, що тоді в Москві нагодився А. Ніковський у справах Земського союзу, в Київськім відділі якого він служив, і добув мені білет до Києва, бо інакше я не зміг би виїхати.

В Петрограді, як оповідали в вагоні і писали в газетах, було дуже непокійно на ґрунті недостачі харчів: по вулицях, коло пекарень, коло м'ясних та інших харчових крамниць стояли ще більші шереги народу, як в Москві, переважно жінок та дітей, які часто умлівали або й замерзали, стоячи "в хвостах" голодні, на страшеннім морозі, тоді як чоловіки їх і батьки працювали по фабриках, що всі тоді виробляли всяке військове знаряддя. Оповідали, що в Петрограді сподіваються загальної забастовки (страйку), розрухів, а через те поліція запаслася великим числом кулеметів, які розставляє по дахах, круг поліційних участків та всяких урядових будинків. Поступовий думський блок, з кадетським папою – Мілюковим на чолі добивається відповідального перед Думою міністерства; їх підтримує гаряче Бюкенен, англійський посол, у певності, що російське громадянство ліпше зорганізує військову справу та апровізацію, ніж бюрократія, і зможе краще улаштувати відпорну силу проти німецького наступу. Цар, а особливо, кажуть, цариця, намірились увійти в згоду з Германією і зробити сепаратний мир, бо в противнім разі їм загрожує обмеження самодержавної влади. Кажуть, що прем'єр-міністр Протопопов, спираючися на Распутіна, придбав велике довір'я в царя і вже робить заходи коло замирення з німцями. Інтелігентні, буржуазні російські кола дуже цим обурюються і в вагоні весь час іде розмова кадетського характеру про те, що якби цар згодився на відповідальне перед Думою міністерство, то в російськім громадянстві піднявся б такий патріотизм, що воно легко змогло б організувати перемогу над німцями, а коли цар буде упиратись, то все може скінчитися для нього катастрофою...

– Що ж, ви сподіваєтесь революції? – питаю в одного кадета з Земського союзу, з яким мене познайомив Ніковський, але прізвище якого я вже забув.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1914-1917 р.р. — 365

– Боже сохрани! Все повинно кінчитися дворцовим переворотом, як з Павлом Петровичем, – відповів потихеньку кадет.

Це нагадало мені, що й наші кадетствующі українці – М. П. Василенко в Києві, М. М. Могилянський у Петрограді та Ф. Г. Шульга в Одесі в один голос говорять, що не сьогодні-завтра царя вб'ють і тоді кадетська партія захопить владу в свої руки, посадивши на престол Михаїла.

– Що ж, – питаю, – кадети роблять які заходи для того?

– Ні, але так далі не може бути: ні військо, ні громадянство не потерпить сепаратного миру і хтось на фронті таки застрелить того кретина!

Мене обурювало оте стремління кадетів воювати до "побєднаго конца", отой гіпноз, яким затуманює їхні голови кадетський папа Мілюков, і вони це, очевидно, його слова повторяють, бо однаково говорять на різних кінцях Росії, а тим часом ніяких заходів не роблять для того перевороту.

Справедливо сказав колись Щедрін, порівнюючи революціонера з лібералом: революціонер каже до царя – коли не зробиш того й того, то я тебе вб'ю, а ліберал каже – коли не зробиш того й того, то він тебе вб'є, показуючи на революціонера.

Мілюков і в Думі запевняв усіх, що "весь русскій народ жаждєт вайни до пабєднаго канца", а тим часом народ недвозначно висловлюється за мир "во что бы то ни стало".

Візник у Москві дорогою казав мені:

– Кто в Расії хочєт вайни? – капіталісти, фабриканти, котрі загрібають тепер гроші; генерали, тому що їм тепер ідуть чини та нагороди; лікарі, тому що у них тепер величезні заробітки; газетчики, тому, що тепер кожен купує газету, а їм заробіток: синів своїх вони всі поховали в Земських та Городських союзах, вони там "спасаютса от атєчества", замість того, щоб "спасать атєчество", а вся тягота війни – на простому народі: він і вмирає, він і голодує та мерзне і на фронті, і в запіллі.

Взагалі в низах почувалося незадоволення війною та її наслідками: недостачею харчів та дорожнечею. Найбільше це відчувала і на них реагувала міська бідніша людність і, не ховаючися, висловлювала це голосно. З інтелігентних російських кіл тільки большевики були проти війни, а решта, навіть соціалісти-меншовики, настроєні були патріотично і вторували октябристам та кадетам про війну "до побєднаво канца". Навіть давні емігранти, як соціал-демократ Плєханов, анархіст Кропоткін, землеволець Чайковський та інші стали "соціал-патріотами" в той час, коли простий народ, а особливо мобілізовані, що не служили в мирний час у війську, готові були одверто виступити проти війни.