История Полтавы

Дневник (1919)

• 

Подробности

Просмотров: 28339

Євген Чикаленко. Щоденник. 1919 р.

Публікується за виданням: Чикаленко €.Х. Щоденник, 1919-1920. — Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. — 640 с. Стор. 34-202.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 34

9.11.1919. Славсько, в Карпатах, Сколівського повіту.

Подорож посольства до Туреччини відкладалась з дня на день. О. Г. Лотоцький напосідався, щоб швидше виїхать, а Винниченко все затримував Петруся, щоб з ним разом виїхати за кордон, якщо Конгрес не вибере його в уряд. Нарешті зібрався Конгрес "трудового народу"; з Галичини приїхало більше сорока делегатів, які внесли інший настрій, особливо в ряди Селянської спілки.

Селянська спілка, якою керували есери, на чолі з Грушевським, напосідались на тому, щоб Директорія склала владу Конгресові, і він, як торік Ц. Рада, організував би міністерство. Галичани, особливо галицькі селяни, агітували серед Селянської спілки за те, щоб залишити всю владу за Директорією, яка складе й міністерство, і відложити Конгрес до мая місяця. Невеликою більшістю так і постановлено, але для контролю вибрано до всякого міністерства по комісії, які крім контролю мають підготовляти матеріали для нового Конгресу, чи Установчих зборів, які мають зібратися в маю місяці. Коли вияснилось, що Директорія залишається і надалі, тоді Винниченко відпустив Петруся. Вже визначено було день і годину від'їзду посольства, але вияснилось, що скарбниця міністерства фінансів вже евакуюється у Вінницю, і Лотоцький з Петрусем мусять ще залишитися на скілька день, щоб дістать грошей на посольство, але боячись, що з кожним днем буде все тяжче й тяжче виїхати з Києва, вирішено, що все посольство [виїде] і без них, а в Галичині буде їх піджидати. Коли ми 26.I приїхали на вокзал, то виразно побачили, що паніка охопила наш уряд. Назначений для турецького посольства вагон захопили міністри Чеховський та Михайлов для своїх родин, і тільки після сварки нам відпустили чотири двохспальних купе на нас чотирнадцять душ. В дорозі виявилось, що Петлюра та військовий міністр Греков ще раніше вивезли свої родини в Галичину. Вони вже виразно побачили, що наше військо не встоїть проти большевиків, бо галицьких стрільців мало, наші ж козаки явно не хотять битися з большевиками і тікають по домах, або навіть передаються до большевиків, так само, як це робилося торік за Центральної Ради. Дивна виходить річ: Директорія всі міри вживає, щоб привабити до себе сільську й міську голоту і опертись на неї, а та голота вважає її за буржуазну і всією душею й думками лине до большевиків, бо вважає їх ближчими собі, ніж галицьких стрільців і командування, яке заводить тверду дисципліну, не дозволяє грабувати. Голота на заклик Директорії та Петлюри з запалом повстала проти поміщицько-гетьманського уряду, який жорстоко мстився над селянами за грабування в минулім році. Голота мала надію пограбувати тепер не тільки панські маєтки, а й міську буржуазію, але галицьке командування не пустило її в Київ, а привело туди тільки січових стрільців та бувших гетьманських сердюків, набраних

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 35

з хазяйських синів, бо це військо і дисципліноване і національно свідоме, яке розуміє, що воно бореться за свою державу, а це страшенно обурило наших козаків, і вони почали нарікати, що з-під гетьманського гніту попали в галицький.

До Волочиська ми їхали цілком добре, може через те, що з нами їхали родини міністрів, а з Волочиська до Станіславова ми їхали в найгірших умовах, які тільки можна собі уявити. Вагони брудні, загажені, нетоплені, з повибиваними шибками, і їхали ми цю дистанцію аж чотири доби, коли в нормальний час від Волочиська до Станіславова їзди всього яких вісім-десять годин; дорогою ставали, щоб набрати дров і нагнати пару; часом вертались назад на станцію, щоб взяти ще одного паровика, бо один не мав сили тягнути скілька вагонів. Це була не їзда, а мука, і якби у нас не було запасу теплої одежі, то ми позамерзали б в вагонах; я надів три пари вовняних шкарпеток і все-таки мерз в пальці. 30 січня нарешті ми добились до Станіславова і за поміччю військового коменданта розмістились по гостиницях. Порадившись тут із знайомими галичанами, я рішив не їхать з посольством до Царгороду, а пересидіти десь в Галичині, поки не виясниться справа з Києвом. До Станіславова дійшли були спочатку звістки, що січові стрільці одігнали большевиків за Чернігів і за Полтаву, але потім приїжджі з Києва розказали, що Директорія і міністерства перевезлись всі в Вінницю. Петлюра зі своїм штабом переїхав в Фастів, а в Києві лишилось тільки військове командування.

Під час мого перебування в Станіславові я щодня ходив на засідання Національної ради, яка саме під той час радилась над рішенням аграрного питання. Всі депутати одноголосно й рішучо висловлювались за індивідуальну власність і гостро осуджували принцип соціалізації, на основі якого Директорія рішила розв'язати земельне питання; крім того, всі депутати рішуче стоять за викуп землі від землевласників, вважаючи, що дешевше буде для держави — заплатити за землю грішми, аніж платити за неї кров'ю свого народу, та ще й з ризиком втеряти саму державу; бо коли конфіскується дурно земля від властителів, то вони всі стануть ворогами нашої молодої держави і вживуть всіх заходів, аби розвалити її і зберегти в своїх руках землю.

Так само, як і за Ц. Ради, землевласники пустять в хід всі можливі і неможливі засоби, щоб переконати Антанту, ввесь світ в тім, що уряд наш такий самий больiевицький, як і в Московщині, і що з ним так само треба воювати, як і з московським. А коли Антанта скине теперішній наш уряд, то вона вже не посадить іншого українського уряду, а, напевно, призначить якогось генерал-губернатора, який буде правити Україною, доки не впаде больніевицький уряд в Московщині, а тоді об'єднає нас в одну державу російську, з якої вигідніше і зручніше їй правити борги, зроблені ще за самодержавного уряду. Якби наддніп-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 36

рянська українська інтелігенція була остільки розвита, хоч як наддністрянська, то вона й аграрне питання рішала б в такий спосіб, як рішають галичани, тоді наші землевласники, діставши за відібрану землю процентові папери, не ворогували б так проти української держави і не лютували б так, як тепер, а велика більшість з них помирилась б з нею і, може, стала б згодом щиро українською.

На засіданнях Національної ради найбільше селяни напосідались на тім, щоб за землю було заплачено бувшим властителям і передано її селянам теж за гроші, бо тоді ніхто тої землі у їх не квапився б одібрати. Те саме говорять і наші заможніші селяни, але наша соціалістична інтелігенція, вважаючи їх теж за буржуїв, не зважає на їх голос, а прислухається до голосу сільської та міської голоти, думаючи цим привабити її до себе, але що б наша інтелігенція не казала і не обіцювала, а голота все-таки хилиться до московських большевиків, бо більше їм вірить. Наша, навіть соціалістична, інтелігенція, з якої складається тепер уряд, все-таки дбає про будівлю своєї держави, а значиться дбає за якийсь правовий порядок, за законність, за дисципліну, а голота це ототожнює з буржуазністю і не довіряє нашій інтелігенції і нашому урядові, а хилиться на бік московських большевиків, які, на її думку, несуть повну свободу робити, що хочеш і забирати все, що бачиш.

Але голота наша жорстоко помиляється, бо большевики у себе завели у війську дисципліну ще строгішу за самодержавну і за грабунки карають смертею. Там, де большевики вже захопили українську землю, там вже всі селяни бачать, що большевицька армія і уряд все, що бачать, забирають і вивозять в Московщину. Там вже й голота наочно бачить, що московські большевики не принесли з собою сподіваного земного раю, там вже є каяття та нема вороття. Але я не виную темну, розбещену голоту, а виную нашу соціалістичну інтелігенцію, яка не хоче цього бачити, не хоче прислухатись до голосу наших і галицьких селян-власників, а, сподіваючись на всеевропейську соціальну революцію, грає на інстинктах голоти, думаючи на цьому фундаменті збудувати свою державу. Але вона гірко помиляється, як уторік помилилась Ц. Рада, яка устами Грушевського казала, що український народ покаже світові зразок соціалістичного рішення аграрного питання. Ми бачили, чим ці експерименти скінчились, коли в Україну прийшли німці, так само, хто живий діжде, побачить, чим це скінчиться, коли по домаганню землевласників та, взагалі, капіталістів, прийде Антанта. Але прихід німців скінчився все-таки українською державністю, хоч на чолі з Скоропадським, а прихід Антанти вже не принесе нам гетьманщини, а тільки — "єдиную, неделимую Россию". А шкода! Впала була нам з неба українська державність, але, очевидно, як все невитружене, невипрацьоване, легкопридбане, минається скоро, так само минається і наша державність. Якби хоч галича-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 37

ни могли собі швидше дати раду з поляками, тоді вони, маючи організовану і мало не всю свідому армію, змогли-б потроху одвойовувати українські землі від большевиків, як Роман та Данило одвойовували в 13-му віці від татар. Якщо большевики заберуть Київ, як вже забрали Харків, Полтаву, Чернігів і всю Лівобережну Україну і якщо Антанта не вижене їх, то, напевне, Галичина так і робитиме, коли скінчить війну з поляками, а коли й Галичина не матиме змоги одвойовувати від большевиків українських земель по часткам, то Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехію та Польщу. Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки та чехи, бо без праці, без бажання самого народу, ніколи не досягнемо своєї державності, хіба історично-політичні обставини складуться так щасливо, що сусіди для своєї вигоди і без нашої участі утворять Україну, але на це сподіватись і покладатись не можна, а треба працювати і працювати.

26.II.1919. Славсько.

Вчора минув якраз місяць, як я виїхав з Києва; я в;е писав, з якою трудністю ми добилися до Станіславова; ніколи в житті своєму я не перетерпів стільки в дорозі чавункою, як в цю подорож. В Станіславові ми щодня очікували з Києва Петруся з Лотоцьким, а я все випитував знайомих галичан, де б мені оселитись в Галичині. Перемишльський адвокат Кормош, з яким я був знайомий ще з 1902-го року, раяв мені оселитись у його шкільного товариша священика Євстафія Качмарського в Славську, а президент Національної ради Петрушевич додав, що коли там мені буде невигідно, то можна відтіля переїхати далі за сім кілометрів у Волосянку до священика Реваковича. Отець Юрик, який був на засланні у Вологді разом з моєю дочкою Галею та зятем Зигмунтом, запрошував до себе в Золочів, але я рішив їхати в Карпати, в яких я ніколи ще не був. Трильовський раяв їхати в Коломийщину, а коломийський книгар і друкар жид Оренштайн, який мене знав з Києва, закликав мене в Коломию, куди має приїхати Ніковський, а, може, й Єфремов, коли большевики заберуть Київ, і їм доведеться тікати звідтіля. Саме тоді приїхав Петрусь з Лотоцьким, і вияснилось, що їм дорога лежить через Славсько, то я, взявши рекомендацію від Кормаша та о. Юрика, поїхав з ними до о. Качмарського, який живе недалеко від станції Славсько. Покинувши свої пакунки на вокзалі, я пішов до церкви, а відтіля і до священика. В карточці Юрика до о. Качмарського було прохання приютити мене або у себе, або у о. Реваковича; прочитавши це, о. Євстафій сказав мені, що жінка його слабує, то їй тяжко буде мене

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 38

"віктувати", а він охоче спровадить мене у Волосянку, але, коли встала пані-добродійка, то порадила мені відпочити у них день-два, а вони тим часом напишуть до Реваковича, і, коли він згодиться, то тоді вони мене туди одішлють. Я пояснив їм, що шукаю притулку не на день або два, а може місяців на два, а тому я не хочу гостювать дурно, при такій дорожнечі, а охоче буду платить, що скажуть. Коли виявилось, що я чоловік невибагливий, неперебірливий на харчі, і коли ми ближче познайомились, то обоє вони, очевидно, полишили думку писати до Реваковича, і я зостався у них. Мені не не хотілося віддалятись від станції, бо тут я раз у раз був хоч так-сяк зв'язаний зі світом і швидше міг довідатись про те, що діється в Києві. Через три дні, коли мав проїздити через Славсько Петрусь, який ще залишився в Станіславові, я вийшов на станцію і поїхав з ним у Лавочне, що на угорській границі. Разом з ним їхав і Л. Цегельський, який пізніше виїхав з Києва, і розказав, що больiевики напирають на Київ зо всіх боків, і весь наш уряд уже виїхав у Вінницю, а в Києві залишилось тільки військове командування, яке не думає здавати Києва без бою. Засмутила мене ця звістка, бо це значить, що повториться торішня історія, коли посеред города наші розставили гармати і одстрілювались, а больпіевики громили Київ з великих гармат і наробили ними немало лиха. Коли прощався я з Петрусем, то стислось мені серце так, що я готов був з ним їхати й до Цареграду, але треба було б вертатись до Славська, бо пакунки мої зостались у о. Качмарського. Але потроху я привик до моїх господарів, а вони, очевидно, привикли до мене, бо вже не було мови про мій від'їзд до Волосянки. О. Качмарський — мій ровесник по годах, але здоровий, енергійний, хоч і сивий чоловік; він раз у раз зайнятий по парафії або по громадських справах, бо завідує райфайзенкою та є членом всяких товариств та рад повітових, а через те й не сидить в хаті, а раз у раз ходить по селу або на станцію, або їздить до Сколого. Жінка його слабувата на груди, але хазяйновита і раз у раз товчеться в хаті, бо на двір зимою не виходить. Характером дуже видержана, тактовна, в протилежність чоловікові, який часто спалахує як сірник, і вона мусить його заспокоювати. Пані дуже співчувала моєму сумуванню за родиною, бо й у них дочка зосталась в обложеному Львові, і невідомо, що там з нею діється, а при них зосталась тільки 4-х літня внучка, дуже мила і розумна дівчина, яка не робить ніякого бешкету й грюку в хаті і не заважає мені писати. Я заходився поповнити пробіл в моїх споминах і взявся описувати моє життя в Перешорах та Одесі від 1885 року і перші роки життя в Київі до 1907 року, бо з цього року я вже писав дневник, який залишився на схові у М. П. Василенка, десь у банку, і я не знаю, що з ним тепер, але не дуже турбуюсь, бо другий примірник того дневника єсть і в Кононівці. Спомини мої пишуться тут не дуже гладко, бо нема у мене з собою ні газет, ні листів того часу, то я й не на-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 39

гадую різних подробиць, а часом записую таке, що наче вже записав на якомусь іншому місці. Але колись, як доживу, то може я або вже хтось інший, зредактує їх, повикидає повторення, а тепер якось пишу, аби час чим-небудь зайняти та одвернути думки від сучасності, яка мене страшенно гнітить. Ніяких певних вістей про Київ нема в тутешніх газетах та, взагалі, всіляких вістей мало в них, бо, за браком паперу, виходить в Стрию раз на тиждень якийсь листочок то на синьому, то на червоному папері величиною в великий поштовий аркуш, в якому попадаються звістки про Київ, які я читав ще в Києві, а свіжі звістки доходять тільки через проїжджих по чавунці, але такі різноречиві, що й не розбереш в чиїх руках Київ — чи в наших, чи в большевицьких.

Якось, днів десять тому, пан-отець, який був на станції, прислав за мною, щоб я — "раз-два" — прийшов на станцію, бо саме на станції стоїть поїзд, в якому їде якась місія з України. Коли я прибіг туди засапавшись, то пан-отець упхнув мене в вагон і ми поїхали до Лавочного. Дорогою від п. Кормоша, який їхав до Будапешту, я довідався, що в цім поїзді їде якихось дві місії з України, і познайомився з київським чехом К. Т. Клемпером та Ганицьким (імовірно Ганицький Іван Михайлович), братом київського професора, які їдуть до Праги підготувати грунт для всеслав'янського з'їзду, який має бути на Україні. Від них я довідався, що наші здали Київ без бою і стоять тепер за Пост-Волинським, а штаб у Фастові, уряд же ввесь у Вінниці. А голова якоїсь другої місії "генерал Фалєєв" (можливо Олександр Георгійович), як він мені рекомендувався у Лавочному, сказав, що наші, після бомбардировки з дальнобійних орудій, одбили Київ від большевиків і знов його зайняли; що Київ був зайнятий красноармійцями-китайцями, а уряд большевицький складався з П'ятакова, Раковського, Мануїльського і Коцюбинського, які тепер повтікали. Ця звістка засмутила мене ще гірше: виходить, що не большевики бомбардирували Київ, а наші з Пост-Волинського, то, напевне, розруйнували Київ так, що китайці не могли в ньому вдержатись; можливо, що якийсь снаряд попав і в мій дім, а він такий благенький, що від одного снаряду завалиться. Уявилась мені картина, про яку ми говорили сміючись, коли я виїздив з Києва: коли я вернуся в Київ, навантажений подарунками, привезеними з Цареграду, то застану посеред двору тільки ялину без верху та комин від дому. Але тепер я уявляв собі цю картину не з сміхом, а з болем у серці. Оці звістки проїжджих з Києва так мене рознервували, що я знов заслаб і звалився з ніг, як і торік у Києві, під час нападу большевиків. Цілих десять днів я лежав, годуючись самим тільки молоком, і страшенно боявся, щоб не захворіти надовго у чужих людей, в чужій хаті. Сьогодні мені вже легше, вже не болить у шлунку, і я потроху пишу оці рядки.

Коли я лежав, о. Євстафій приніс 18-го звістку, що Винниченко того дня проїхав через Славсько в Швейцарію. Це можливо, бо чех Клемпер

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 40

мені казав, що Антанта вимагає від українського уряду, щоб Винниченка, як большевика, не було в числі членів Директорії, тоді вона буде допомагати українцям в боротьбі з большевиками. Винниченко, я думаю, охоче згодився виїхати, бо він вже давно поривався втекти, побачивши, що йому не вдасться повести за собою голоту, а всі статечні і тверезі елементи давно вже нарікали на нього, обвинувачуючи його в зносинах з большевиками, які він вів через "жінку-жидівку" [Розалію Лівшиць]. Вчора пан-отець приніс з станції звістку, що цими днями в Стрию був Петлюра, якого зустрічали великими оваціями. Щось мені не віриться, щоб цьому була правда; чого б йому аж в Стрию бути? Хіба може він в Станіславов приїздив на якусь раду з галицьким урядом? Отакі всілякі звістки, міркування над ними, розгадування приводять мене до думки поїхати до Станіславова. Там, в теперішній столиці Галичини, я швидше довідаюсь про те, що робиться в Наддніпрянській Україні і в чиїх руках Київ. Як тільки піддужаю так, що зможу ходити, то поїду, бо оця несвідомість того, що робиться дома, до краю нервує мене. Посиджу трохи в Станіславові, і коли ще не можна вертатись в Україну, то поїду ще в гуцульські гори, щоб подивитися, які там Карпати і які там люди.

Тут гори невисокі, найвищі — 1500 метрів, такі, мабуть, як у Кисловодську, але гарні, всі оброслі смерековим лісом; смерека зверху дуже схожа на ялицю, але деревиною кріпша, кажуть, за сосну. По лісах тут маса оленів, роги з яких селяни часом приносять пан-отцеві, який має їх цілу колекцію; трапляються роги 20-ти річних оленів, довжиною до сажня, з такою кількістю галузок, скільки було років оленеві. Багато в лісах диких вепрів, навіть ведмеді трапляються, а про вовків, лисів, то й говорити нема що; але вся оця дичина живе по державних та панських лісах, де заборона полювання, а кругом села, в селянських лісах нема нічого, бо там раз у раз товчуться селяни, літом працюють над хлібом по прогалинах, викорчуваних з-під лісу, а зимою рубають і вивозять смереки для всяких своїх потреб, або й на продаж до тартаків*. Люди тутешні по мові, по типу і одежі дуже нагадують хотинських "раян", і звуться вони "бойками", хоч самі себе називають русинами або українцями, і ображаються, коли їх називають "бойками". Село Славсько велике, має, може, зо 300 дворів і розкинулось по схилах гір і по двох вузеньких глибоких долинах, в яких течуть дуже бистрі річечки — Славка та Опірець, що зливаються за селом в одну річку Опір, що впадає в Стрий, який тече в Дністер. Долинами хати стоять густо в ряд понад річкою, а по горах розкидані далеко одна від одної, як хутірці на прогалинах поміж смерековим лісом. Хати рублені з смереки, з вузеньким піддашям, на підвалинах і з

* лісопильний завод. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 41

височезними стрімкими солом'яними дахами, в три рази вищими за стіни, щоб швидше з них сповзав сніг, якого тут випадає маса. Димарів в хатах нема, а дим з печі розходиться по хаті і виходить на горище через зроблену в стелі дірку, а через те все в хаті задимлене, закурене, і від людей тхне дьогтем. Коли я питав людей, чому вони не роблять димарів, то мені відповіли, що так заведено з діда-прадіда, що для димаря треба кріпких балок, бо він був би дуже високий і тяжкий, що від диму дерево довше стоїть, а пан-отець завіряє, що й пошесних хвороб у курних хатах менше; можливо, що дим дезинфікує хати.

Люди тут майже всі грамотні і свідомі того, що вони українці, знають і радіють, що вони з'єдналися з російською Україною і помітно ставляться з більшою приязнею і до москалів, ніж до поляків та мадярів, які їм допекли за війну далеко гірше, ніж москалі, які їх менше грабували, як мадяри. Живуть тут люди не бідно, держать по багато худоби, овець, свиней, виробляють своє полотно, сукно, але в горах родить тільки жито та овес, і то на добре вигноєній землі, а через те доводиться возити гній на високі гори, на круті схили, що можуть робити тільки заможніші, що мають багато худоби, а бідніші, малоземельні, мають добрий заробіток в панських лісах та на тартаках. Правда, так було до війни, а тепер бідніші люди скаржаться, що їм тяжко живеться, бо нема де заробити, а хліба купити нема за що.

3.III.1919. Славсько.

Мені вже легше, вже потрохи ходжу по хаті і вже збираюсь їхати до Станіславова, щоб довідатись, що робиться в Києві. Вчора пан-отець приніс зі станції газетку, з якої я довідався, що Петлюра дійсно приїздив у Станіславів, де проживає його родина. З газети видно, що головою Директорії вже тепер Петлюра, а про Винниченка нема й мови; очевидно, чутка, що він поїхав у Швейцарію, справедлива. Шкода, що мені не довелося з ним побачитись, коли він проїздив через Славсько, я б йому нагадав, що мої пророкування збулись, і йому, дійсно, довелось тікати з Києва від большевиків, як я йому передрікав; я казав тоді, що повстання приведе країну до загибелі; тепер воно й похоже на те. З газетки видно, що большевики зайняли не тільки Київ і всю Лівобережну Україну, а вже посуваються і по Правобережній, вже зайнятий Єлисаветград і Шпола, і Житомир. З інтерв'ю з Петлюрою видно, що большевики не визнають самостійності України, це значить, що київський большевицький уряд не вважає себе за український, яким вважав себе торік харківський, а це значить, що все українське він нищить в Києві і в захопленій частині України. Петлюра каже, що большевики все чисто грабують і вивозять в Московщину, і що це так обурює населення, що воно місцями

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 42

повстає проти большевиків, але ці повстання заливаються кров'ю. Коли цьому правда, то, може справді, цей напад большевицький витверезить нашу людність, і вона не буде так байдуже ставитись до большевизму, а нарешті візьметься за боротьбу і з своїми, і з чужими большевиками, і в ній пробудиться нарешті патріотизм та свідомість українська, які приведуть до української державності, якщо Антанта поможе вигнати большевиків з України.

А тим часом в глибині у мене сидить невіра в оці мої слова; мені здається, що вже надовго зникне українська державність; що не прийшла ще пора на самостійність нашої держави. Большевики всі сили покладуть, аби не випустити з своїх рук України, щоб не втеряти хліба, цукру, вугілля, бо Антантська блокада зо всіх боків закрила їм всі зв'язки з закордонними державами, і вони без України пропали б з голоду. Коли большевицький уряд не вдержиться, коли зі сходу Колчак, а з півдня Дін з Денікіним та Антанта з заходу натиснуть і скинуть большевицький уряд, то новий уряд, який його заступить, так само не випустить України з своїх рук, бо й йому потрібна буде ця житниця. Дай Боже, щоб це скінчилось хоч автономією, а як скінчиться поділом України, як колись по Андрусівському договору, то нам, як і Польщі, доведеться довго, довго ждати на свою державність.

6.III.1919. Станіславів.

О. Качмарський їхав до Стрия, то й я, хоч і не окріп ще, поїхав з ним, бо його пані явно давала мені зрозуміти, що їй (самій слабій) тяжко клопотатись ще й зі мною. Дорогою виявилось, що в нашім вагоні їдуть з Відня до Станіславова посланці від австрійської ліквідаційної комісії до Галицького уряду. О. Качмарський познайомив мене з ними і попросив їх заопікуватись мною в дорозі до Станіславова. Один з них, син старого Юліана Романчука, теж Юліан, а другий — Каранович, обидва вони члени касаційного віденського суду. Вони, спасибі їм, пустили мене в своє купе і в дорозі, і на пересадках клопотались за мене й допомагали мені, а в Станіславові попросили коменданта одвести мені в отелі номер поряд з своїм. Без їх допомоги я набідувався б в дорозі і, може, не найшов би собі й помешкання, бо Станіславів тепер переповнений наїжджою публікою, головним чином з України Наддніпрянської. Коли я зайшов у кав'ярню випити молока, то там стрів силу знайомих киян, а ще більше знайомих по Києву облич, з якими там я не був знайомий Тут були і екс-міністри: М. Ковалевський, Л. Михайлов, М. Шаповал, І. Штефан, О. Мицюк і багато інших менш "славних" високих осіб. З розмов з ними виявилось, що Київ зайняли большевики без бою 7 лютого, тобто майже того самого дня, що й торік. З Полтави насунулись китайські та латиські

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 43

полки під командою Антонова; з Чернігівщини — так звані таращанці, на чолі з Шинкарем, а з Овруча — армія фл. ад'ютанта Свічина намірялась по Житомирському шосе підійти і одрізати дорогу на Фастів, але після бою коло Жулян січові стрільці прорвались на Фастів. Характерно, що майже вся петлюринська армія, яка повстала проти "поміщицько-гетьманського" уряду і брала з Петлюрою Київ, перейшла на бік большевиків і тепер другий раз брала Київ вже у Петлюри. Вона була обурена на Петлюру за те, що він, на основі договору з німцями, не впустив її в Київ, тоді як їй обіцяв, як казали, позволити "погулять" три дні в Києві. Тепер ця армія помагала большевикам брать Київ, в надії що буде "гулять" там досхочу, але виявилось, що й большевики її не пустили в Київ, а через те, кажуть, у них вийшли з большевиками непорозуміння, які скінчилися кривавими боями. Виходить, я правду казав, що проти гетьмана повстали самі найгірші елементи, аби пограбувати та помститись панам за оті "контрибуції", що вони накладали на селян.

Від голови Національної ради Петрушевича почув я, що при переїзді Винниченка через Станіславів вийшло у галицького уряду з ним неприємне непорозуміння. Петрушевич з головою Секретаріату Голубовичем вночі, десь у Ходорові, здається, довідались, що в їхнім поїзді їде Винниченко; зайшовши в вагон, щоб повітати його, вони побачили, що там всі сплять, і рішили одкласти привітання до ранку, а вранці в Станіславові, коли вони вийшли з вагону, то Винниченко ще спав; не бажаючи його будити, вони поїхали собі в місто, давши розпорядження, щоб за ним на станцію виїхав автомобіль і одвіз його в призначений отель, а коли потім встріли Севрюка, який приїхав разом з Винниченком, то просили його довідатись, чи бажав би Винниченко бачитись з ними, а чи, може, він хоче проїхати через Галичину інкогніто, як приватна особа. Але Винниченко, пробувши три дні в Станіславові, не виявив ніякого бажання, щоб йому голова галицького уряду зробив візит, та й сам йому візит не зробив. Тим часом через скілька день довідались вони, що Винниченко по телеграфу з Лавочного скаржився до Директорії, що галицький уряд не схотів його привітати А Микита Шаповал розказував, що Винниченко страшенно обурений на галичан як тутешніх, так і на тих, що працювали з ним у Києві, і обіцявся колись "описати" цих "реакціонерів", а разом з ними і Петлюру, якого назвав просто "подлецом", який ввесь час підкопувався під нього; причім оповідав, що коли він закликав Петлюру прийняти участь в повстанні проти гетьмана, то Петлюра вагався, а потім, не повідомивши Винниченка, сам поїхав у Білу Церкву до галицьких січових стрільців і став на чолі їх, об'явивши себе отаманом всього республіканського війська. Виходить, що чутки, які ходили в Києві про нелади, а навіть і "мордобой", між Винниченком та Петлюрою, мали якийсь грунт, а мої догадки, що Винниченко заздрить популярності Петлюри, цілком спра-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 44

ведливі. Так, як за Ц. Ради Винниченко не міг перенести популярності Грушевського, а через те вжив всіх заходів, щоб не допустити того до влади і за часів Директорії, так само він не міг перенести того, що ім'я Петлюри під час [анти]гетьманського повстання затьмарило його ім'я: часописи, російські і українські, — всі писали про петлюринські банди, про (петлюринців), про "повстання Петлюри", а про Винниченка ніхто й не згадував. Очевидно, це повинно було страшенно іритувати його, бо він, як я вже писав, надзвичайно честолюбива людина. Він скрізь, навіть в дрібницях, повинен бути завжди і скрізь першим, понад усіх. Я в цьому особливо упевнився, коли ми літо 1918 року разом прожили на дачі, коло могили Шевченка; ми там щодня грали в скраклі разом з усякими приїжджими навідувачами могили; Винниченко дійсно грав найкраще за всіх, але коли траплялись йому такі спільники в його партії, що грали погано, і видно було, що вони програють, то він чіплявся всяких приключок, щоб не кінчити гри, аби на нього не впала тінь програшу і не змалила його репутації найкращого іграка. Це пустяки, але на цих пустяках найкраще спостерігати вдачу чоловіка. Я сміючись казав йому, що він раз у раз хоче бути вище за всіх, навіть квартиру наймає раз у раз в самому найвищому етажі; само собою, що це не через те, щоб бути вище за всіх, а для того, щоб йому, дуже нервовому, ніхто не стукав над головою.

Тепер, як каже М. Шаповал, Винниченко поїхав з Розалією Яковлевною до Відня, а там вже порадиться — де йому краще оселитись — чи в Швейцарії, чи в Тиролю, а може й в Італії, бо його давно тягне оселитись десь коло Флоренції, про що він марив ще до революції, як я проживав у нього в Москві.

Тут, в Станіславові, познайомився я з послом Косівського повіту, Петром Шикириком, молодим, симпатичним гуцулом з Жаб'єго. Він давно вже звернув мою увагу на себе своїм постійним гуцульським одягом і своєю промовою по аграрному питанню в засіданнях Нац. ради. Ми часто з ним бачимось в кав'ярні, куди він щодня заходить після засідань в аграрній комісії, членом якої він вибраний Національною радою в числі 15 душ. З розмов з ним виявилось, що він ходив тільки три зими до сільської школи, а тим часом, самотужки працюючи над самоосвітою, став зовсім інтелігентною людиною, з якою інтересно розмовляти, бо він дуже добре знає гуцульське селянське життя, будучи сам заможним селянином. Крім того, ще перед війною і під час війни, бувши жовніром, він познайомився близько з життям селян в Моравії, Венгрії та Румунії. В Києві, на Трудовому конгресі і в Нац. раді, він гаряче обстоював за середню приватну земельну власність, бо наочно бачив в різних краях, що таке господарство найкорисніше для держави, бо тільки воно дає і хліб, і скотину на продаж для міського населення і для експорту, воно ж може давати і картоплю та буряки для ґуралень та цукроварень, чого дрібне селянське господарство не дасть, бо воно переважно або й виключно са-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 45

мо потребляє всі здобутки своєї праці, тобто те, що наші селяни характеризують словами: "Що Іван зробив, то сам те й ззів".

Шикирик незабаром їде додому в Жаб'є і закликає й мене туди, дуже вихваляючи свої гуцульські гори, які дали натхнення багатьом нашим письменникам, які проживаючи в Жаб'єму або в суміжній Криворівні, захоплювались красотою тих гір і поетичним, непопсованим культурою життям гуцулів. Не кажучи вже про Федьковича, родом гуцула, а й Хоткевич, Коцюбинський і Олесь, проживаючи тут, черпали матеріал для своїх творів з гуцульського життя. Я давно під враженням цих творів мав велику охоту колись вибратись туди і тепер рішив поїхати з Шикириком.

Але найголовніша причина, яка мене примушує виїхати з Станіславова — це страшенна дорожня, яка тут настала з переїздом сюди правительства. Місто маленьке, квартир та отелів мало, а людей наз'їхалось сюди маса, а через те ціни на все надзвичайно підскочили, а грошей у мене мало, то треба економити, щоб не довелось звертатись до уряду за поміччю. Я вже якось говорив з Петрушевичем про це. Я питав його думки — чи не відмовив би мені тутешній уряд в помочі, якби мені не стало грошей на прожиття; колись, як я мав маєтки, то я й на галицькі справи дещо уділяв, колись на Академічний дім дав 60 тисяч корон, то, здається, маю моральне право хоч на проценти з того капіталу; колись 60 т. к. це була велика сума, то тепер корони, як і наші карбованці, мало що варті при сучасних цінах на все. Петрушевич запевнив мене, що про це й мови не може бути, що уряд галицький, вважаючи на мої заслуги перед Україною, охоче прийде мені до помочі. Але мені гірко не хотілося б просити тої помочі! Во сто крат легше давати гроші, ніж їх брати від когось. Петрусь мені пропонував взяти у нього грошей, але мені й у рідного сина тяжко брати для себе; я взяв у нього тільки дві тисячі карбованців, які він мені був винен, та ще з дому я мав тисячу; може цих грошей стане мені ще місяців на три, а тоді, може, вже можна буде вернутись до Києва, може до того часу виженуть большевиків з України. Але не знаю — хто вижене? Наша, так звана республіканська армія, дуже маленька, а галицька зайнята війною з поляками, але хоч і скінчиться ця війна, то галичани з свого краю не схотять виходити. Війна вже всім так надокучила, що всі вже раді спокійно сидіти собі кожний коло свого діла; проти поляків вони ще держаться якось, бо знають, що коли поляки візьмуть гору, то спокійного життя їм не буде, тоді не тільки вони панської землі не дістануть, а попадуть в повне рабство до польських панів; тому проти поляків в своїм краю вони ще воюють, а в Наддніпрянську Україну, та ще проти большевиків, не підуть напевне, тим паче, що вже скоро настане весна і всякого стрільця потягне до свого господарства, на сівбу. Можливо, що Антанта увійде в якусь згоду з Директорією, признає державу українську і допоможе вигнати большевиків з України. За головування Винниченка

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 46

Директорія не хотіла входити в згоду з Антантою, бо боялась, аби не вийшло і з нею так, як з німцями, а спочатку думала якось погодитись з большевиками, а коли большевики зайняли Київ, Винниченко зрікся головування, і вся влада перейшла до Петлюри. Тепер Директорія напевне увійде в згоду з Антантою і може дістане від неї допомоги і людьми, і технічним матеріалом, але антантські колоніальні війська не виступлять, поки не наступить тепла погода, бо вони не переносять холоду.

Українці, які повтікали з Києва, принаймні певні, що вже на Великдень можна буде вернутись в Київ, але мені здається, що це зарано, бо Великдень цього року буде 7 квітня по старому стилю, то ще для африканських людей буде захолодно. У всякім разі до Києва ще не скоро можна буде вернутись, а й в Станіславові сидіти мені не хочеться і через дорожню, і через те, що на українців всі дивляться тут косо та й не без підстав, бо всі або майже всі оті бувші міністри чи товариші міністрів попривозили з собою масу грошей і розкидають їх по Станіславову без рахунку і тим підносять на все дорожнечу. Як ідеш по вулиці і побачиш, що вдивляється в тебе якийсь незнайомий, то так і здається, що на тебе дивляться як на злодія, який накрав в Україні гроші і втік в Галичину. Про багатьох українців голосно говорять, що вони мільйони попривозили з України, а уряд тутешній вже навіть звернув увагу на ці чутки і, кажуть, наважився декого й арештувати, але ще не порозумівся з наддніпрянським урядом. Оце все гонить мене з Станіславова, а з другого боку, гірко мені, не хочеться їхать з цього центру, бо тут щодня я здибаю когось, хто приїхав з України, і довідуюсь про те, що там діється. Правда, з Києва ніяких вістей нема, бо з ним нема жодних зв'язків, але все-таки якісь чутки доходять; навіть я читав одне число "Червоного прапора", від 16-го лютого, з якого видко, що ще деякі українці з "незалежних соціал-демократів", як наприклад Михайло Авдієнко, близький приятель Винниченка, займає посаду комісара міністерства внутр. справ. М. Шаповал казав мені, що Авдієнко писав до Винниченка в Вінницю і умовляв його вернутись до Києва, що большевики нічого проти нього не мають, а, навпаки, охоче приймуть його до уряду, але Винниченко, після довгих вагань, рішив, що краще йому зовсім одійти від політики і зберегти свою репутацію надалі. Не хотілось йому приставати до большевиків-кацапів, які виразно виступають проти самостійності України, і не хотілось виступати проти українського пролетаріату, який ввесь пішов за большевиками, а через те він і рішив піти собі на спокій. З того числа "Червоного Прапора" довідався я про проголошення федеративного зв'язку України з Московщиною; в тому ж числі вичитав я, що Раковський, голова українського уряду, висловився, що сам народ український не визнає себе українським і мови української не розуміє, тобто, голова большевицького уряду говорить те саме, що раз у раз говорили голови царського уряду.

З Станіславова я через скількох душ передавав листи в Київ до сво-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 47

єї родини; хоч зв'язків з Києвом тепер нема, але передача туди листів робиться так. Дають листи якомусь невизначному українцеві, скажем, у Вінниці, а коли наш уряд покине Вінницю і її займуть большевики, то тоді листи вже можна безборонно перевезти чи переслати до Києва. Не знаю, чи дійшов хоч один мій лист таким способом до моєї родини. Я писав, що я не поїхав з Петрусем до Царгороду, а лишився в Галичині, бо тут я все-таки посеред своїх людей, ближче до Києва, що тут я швидше довідаюсь про те, що діється в Києві, і швидше зможу вернутись туди, коли з'явиться можливість туди їхати. Писав я про те, що мучить мене невідомість того, що там з ними діється і чи живі, чи здорові. Справді, оця невідомість страшенно мучить мене і я гризуся тим, що не лишився в Києві; там, принаймні, я був би вкупі з рідними і одну долю переживав би з ними; я не хотів виїздити з Київа, але мене просто випхали звідтіля, кажучи, що вони всі до політики не мають стосунків, то їм нічого большевики і не зроблять, а мене, як і торік, схотять арештувати, що я там знов заслабну; а вийшло, що я й тут слабую і мучусь гірше, як мучився торік в Києві, під час большевицького панування.

30.III.1919. Жаб'є, Косівського повіту.

Шикирик повідомив мені, що 11-го він повинен виїхати до Косова, бо на 13-те там визначено віче селянських делегатів від всіх громад повіту, на якому він має здати звіт з своєї діяльности в Національній раді і в земельній комісії, і, коли я твердо рішив їхати з ним в Жаб'є, то повинен бути готовим до виїзду. Дуже мені хотілося ще побути скілька день в Станіславові, бо прийшла телеграма, що В. Липинський, віденський посол, має цими днями проїхать на Україну; дуже мені хотілося з ним побачитись, не тільки через те, що я його дуже люблю і поважаю, а й через те, що я мав від нього довідатись про Петруся, який повинен був бачитись у Відні з ним. Крім того, я знав, що Липинському і цікаво, і потрібно буде довідатись від мене як свого однодумця про все, що діялось у Києві, і що привело до повстання проти гетьмана і до большевицького наступу на Україну. Липинський ще з весни виїхав послом до Відня і мало був освідомлений про те, що діється в Україні, бо вже й за часів гетьманських, під кінець літа, в урядових сферах почалось таке замішання, що ніяких регулярних зносин з посольствами не було. А після перевороту, коли влада перейшла до Директорії, то з Липинським і ніяких зносин не було, бо Винниченко чомусь був страшенно настроєний проти Липинського як католика і не хотів його вважати за посла, навіть, кажуть, видав розпорядження увільнити його з посольства, але міністерство закордонних справ затримало і не виконало того розпорядження. Але мені неможливо було лишитись в Станіславові і дожидати Липинського, бо

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 48

без Шикирика я не зміг би доїхати до Жаб'єго, бо з Коломиї до Жаб'єго треба їхати кіньми 70 кілометрів, а підводи достать тепер неможливо, а коли і дістнеш, то довелося б платити за неї сотні корон, а Шикирик мав замовлену підводу. Крім того, без Шикирика я не знав би, де мені в Жаб'єму притулитись; хоч я й мав від секретаря судових справ Бурачинського листа до о. Волянського, священика в Криворівні, але я довідався, що М. С. Грушевський, який ледве з родиною добився до Кам'янця-Подільського, має їхати незабаром в Криворівню, а понеже вілю його там спалено, то він має оселитись у свого давнього знайомого Волянського; очевидно мені було, що я там не зможу притулитись, бо Грушевських приїде троє, а помешкання у священика на селі не таке вже велике, щоб ще й мені була кімната; та й оселитись в однім домі з Грушевським, після того, як він мені перестав кланятись на улиці, мені не хотілося. Зважаючи на все сказане, я рішив не дожидати Липинського, а їхати разом з Шикириком. З одним своїм паспортом російським їздити по Галичині не можна тепер, то я пішов в Секретаріат, де голова Голубович видав мені документ, в якому сказано, що я "видатний укр. діяч і меценат" і всі власті Західно-Укр[аїнської] республіки мають мені всячеськи допомагати; з таким документом я вже безпечне міг пускатись в подорож по всій Галичині. Ввечері 11-го заїхав за мною Шикирик, і ми поїхали на двірець і, тільки дякуючи заходам Шикирика, нас пустили до почтового вагону, бо всі вагони були так набиті народом, що й ступити було нігде. Дорогою ми познайомились з урядником, який розвозить гроші для служащих по желізницях, і він в Коломиї, куди ми приїхали вночі, помістив нас на ночліг дуже вигідно, в кімнатах для проїжджаючих залізнодорожних урядників. У Коломиї нас вже ждала підвода, вислана косівським повітовим старостою Лепким. Поки коні відпочивали і попасались, Шикирик пішов по своїх справах, а я рішив зайти до книгаря і друкаря Оренштайна, якого я знав давно в Києві, ще до війни, бо він забирав багато книжок з книгарні "Київської Старини", і якого я недавно стрів в Станіславові. Цей Оренштайн оповів мені, що Ніковський та Єфремов мають приїхати до нього в Коломию, якщо большевики займуть Київ, і присоглашав і мене в Коломию, а коли довідався, що я шукаю собі притулку десь в селі, бо там дешевше прожити, то запропонував мені позичити грошей, хоч і скілька тисяч. А коли я завважив йому, що тепер я вже маєтків не маю, то він одповів, що все-таки я можу в нього мати необмежений кредит, бо він певний, що не так все складеться, як тепер укладається. Я знав, що Оренштайн як великий комерсант і видавець підручників для українського шкільництва, певне, найде спосіб поїхати до Києва і під час там большевицького панування, і думав через нього переслати листа і просити його привезти мені дещо з Києва. Але, на жаль, я вже його не застав в Коломиї. Він, як казала мені його жінка, поїхав через Відень в Берлін, а відтіля може пробереться і до Києва. Шкода мені велика, що я не застав вже

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 49

його, він, маючи грошові інтереси, напевне, проїде з Берліну до Києва і міг би мені привезти мою записну книжку, без якої я не можу писати споминів за часи війни і торішнього нападу большевиків; а я тоді дневника не писав, бо боявся, щоб він не попав в руки царського, а потім і большевицького уряду, бо обидва ці уряди однаково ставляться до українців: царський — во ім'я "единой, неделимой России", а большевицький — во ім'я "єдиного пролетариата", який не повинен мати батьківщини, бо він космополітичний.

З Коломиї ми виїхали годин у 12 дня, день був надзвичайно теплий, ясний, шосе — гостинець, чудовий, що в'ється долинами річок поміж горами, які починаються зараз за Коломиєю, і годин у 4 були вже в Косові, повітовому місті, де другого дня мав бути селянський з'їзд. Дорога проминула мені непомітно, бо я милувався краєвидами і слухав цікавих оповідань Шикирика, дуже веселого і балакучого попутника. Оповідав він про гуцульське життя, про свій нелад з батьком, багатим селянином, що був війтом-хруньом і не міг помиритися з тим, що син його, найменший і найулюбленіший з його 36 дітей, йде проти польського — законного уряду і веде агітацію за радикальну партію; оповідав, як він подорожував з гуцульською трупою, під проводом Хоткевича по світах, і врешті всі вони повертались з артистичного турне голодні і майже голі.

Косів маленьке жидівське містечко, центр якого являє з себе купи розвалин після пожежі, яку вчинили російські війська, коли одступали з Галичини; селянських хат вони не займали, а де бачили жидівські або панські, то запалювали і руйнували пероксиліном та бомбами. Заїхали ми в якийсь жидівський заїзд, наспіх накритий обгорілими дошками з напіврозваленими цегельними стінами. Одвели нам маленьку кімнатку, десь аж на горищі, куди треба було лізти по щаблевій драбині. Ні молока, ні яєць, ні навіть пшеничного хліба не можна було добути, і я годувався два дні, що пробув у Косові, якоюсь брудною юшкою, що жидівка називала "мелянжом", та хлібом, який, спасибі йому, мені в Станіславові дав на дорогу Віктор Андрієвський, полтавський комісар по освіті, який тепер служить в продовольчім заряді в Станіславові. Того ж дня я зробив візит повітовому старості Лепкому і подякував йому за підводу, що він вислав за нами до Коломиї, він дуже просив мене вибачити, що не вислав за мною фаетона, бо послав його лагодити; певно, він від фурмана довідався, що я часом кривився, держачись за живіт, на тряских місцях дороги. По пораді Шикирика я попросив, щоб він дав мені картку на мішок (один метр) пшеничної муки, бо в селі тут нігде нема пшеничної муки, а люди їдять картопляно-ячмінний хліб, а інтелігенція та багатші люди — кукурудзяно-житній і рідко хто самий житній, бо тут, в горах, пшениця не родить, а жито — тільки по долинках. Переночувавши і напившись так званого "мелянжу", пішов я оглядати місто, а Шикирик побіг до театру ім. Івана Тобілевича, де в 9 годин мав початись з'їзд.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 50

Допитавшись де ринок, я пішов туди і там на невеличкій базарній площі побачив картину, яку можна бачити тільки на сцені або на полотні: гуцули, переважно високі, чорняві, сухорляві, дуже гарні з лиця, в червоних нешироких штанях (гачах), в кептариках і коротких чорних або червоних свитках (сердаках) вицяцькованих всяких кольорів шнурками та китицями, в смушевих невисоких чотирикутних шапках з ріжками, з топірцями (бардками) в руках; жінки в таких самих сардаках і кептарях, як і чоловіки, в червоних запасках, в таких же самих, як і в чоловіків, постолах на ногах та червоних капцях на кшталт панчох або обвинутих до колін червоними онучами і обв'язаних чорними вовняними волоками. Гуцули й гуцулки на возах, а найчастіше верхи на конях з перекинутими поперед сідел бесагами (саквами) в'їжджали і виїжджали з ринку, обмінюючись привітаннями і всякими дотепами, що викликало усмішки або й голосний сміх — картина, якої не побачиш на наших ярмарках. В 9 годин я пішов на з'їзд, де вже зібралось більше трьохсот поважних, статечних гуцулів, в таких же яскравих, поетичних строях (костюмах). З кожної громади вибрано було по три делегати — один від безземельних, один від малоземельних і один від найбагатших, щоб представлені були всі шари сільського населення. Коли вибрали президіум, то слово дано було Шикирикові, який промовляв більше двох годин; він розказав про діяльність Нац. ради, про наради земельної комісії, про висновки, до яких вона прийшла; тепер він зібрав своїх виборців, щоб довідатись, як вони поставляться до висновків, вироблених комісією. Основні з них такі: приватна власність на землю повинна зостатись за тими, хто сам робить коло землі; максимум зоставляється в розмірі не більше 30 моргів на господаря; решта землі викупається у землевласників і наділяється безземельним і малоземельним, а передовсім тим, що тепер на фронті виборюють собі ту землю; громадські ліси полишити громадам, а більші, панські, зробити державними.

Слухаючи Шикирика, я переконався, що він надзвичайно талановитий чоловік, з якого може виробитись згодом чудовий оратор, бо він має всі для того дані. Після його промови виступало багато ораторів, але то були все звичайні собі селяни, як і у нас на Україні; всі вони висловлювались за те, щоб у панів забрати усю землю дурно і передать безплатно їм у приватну власність. Тільки два робітники з соляних копалень висловились за соціалізацію як землі, так і всяких фабрик та заводів. Віче тягнулось аж до підвечірка, тобто до 4-х годин по полудню, бо кожному хотілось висловитись, хоч кожний з них говорив мало не те саме, що й попередні; а найбільше говорили про те, щоб і в попів одібрати землю; і тут, як і у нас, селяни настроєні дуже вороже до попів, і кожний з них охоче висміював їх, розказуючи всякі анекдоти, які виявляють зажерливість, жадність та скупість попів. Багато з найтемніших селян підносили свої особисті жалі або скаржились на дорожнечу, викликану війною, на здир-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 51

ництво урядників та попів і т.д. Віче закінчилося співом "Вже воскресла Україна", але таким нестройним, що я поспішив піти з зали. Другого дня ми виїхали з Косова вже після полудня на фурі одного жаб'євського багача, який має щось більше, як 750 моргів землі в горах і страшенно боїться, щоб у нього її не одібрали. Він всю дорогу допитувався у мене, чи справді можуть одібрати землю дурно, чи ні, і чи бувало коли на світі, по інших державах, щоб одібрали дурно у землевласників землю. Шикирик потішав його, що в горах землі не одберуть у селян, а тільки у жидів та поляків, а я казав, що все можливо, що колись за французької революції одібрали у тих, що зрадили своїй країні і перейшли до її ворогів. Багач згожувався, що у поляків-зрадників можна забрать, а він не зрадник, то з якої речі у нього мають одібрати землю і передавать неробам, п'яницям, які незабаром прогайнують дурно получену землю і знов стануть безземельними наймитами. Можна нарешті забрати землю, даровану королями або добуту всяким шахрайством, як-от жиди подобували собі полонини, а він і від батька дістав, і сам прикупив, тяжко працюючи, недосипляючи й недоїдаючи, і раптом ту його крівлею і потом зароблену землю, відберуть у нього дурно!

Дорога від Косова до Жаб'єго ще краща за дорогу від Коломиї до Косова, в мініатюрі вона нагадує Воєнно-Грузинську дорогу від Владикавказа до Тифліса на Кавказі, але добре розглянутись і намилуватись краєвидами не можна було, бо всю дорогу нас пряжив густий, дрібний дощик, який часом пускався-таки добре і треба було добре запинатись, щоб не натекло за шию. Через дощ і через те, що на возі нас сиділо аж п'ятеро душ, а коники були маленькі, то їхали ми дуже помаленьку і бігли тільки з гори.

До Жаб'єго приїхали ми вже пізно ввечері і заїхали до д. Гапановича, завідуючого народною школою, чи як тут називають — пана директора, який виконує тепер функції військового коменданта і якого Шикирик ще з Станіславова по телефону прохав найти мені квартиру в Жаб'єму. Гапанович, людина, очевидно, дуже добра, лишив мене у себе ночувати, відступивши мені навіть своє ліжко. Другого дня виявилось, що квартира для мене наче й згожена, але харчуватись треба деінде, що для мене, хворого, зовсім незручно. Треба завважити, що дорогою, певне від тряскої дороги, мені розболілось в шлункові, і я почував себе зовсім погано. Виручила мене з тяжкого положення пані Мельник, жінка судді, поляка, у якого Гапанович вчить малого хлопця і за те має помешкання і харчі, чи вікт, як тут кажуть. Пані Мельник, українка, донька священика, згодилась мене харчувать, а Гапанович відступив мені своє ліжко, поки зремонтірується сусідня кімната, понівечена москалями під час їхнього тут пробування. Я дуже радий був, що маю де притулитись і харчуватись, бо я почував себе погано і нарешті заслаб мало не так само тяжко, як торік під час пробування в Києві большевиків; почалась така біль під

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 52

грудьми, що витримати тяжко було, і яка під вечір кінчалась рвотою, хоч я, окрім молока нічого не їв; пролежав я в ліжкові більше двох тижнів без всяких ліків, бо в тутешній аптеці нема ні беладони, ні вісмуту, які мені потрібні при моїй хворобі. Але дякуючи тому, що за мною доглядала як в найкращій санаторії, наймилосердніша сестра, пані Мельник, я тепер вже почуваю себе остільки добре, що можу сидіти й писати. Цілих два тижні я лежав, читаючи по-польському Сенкевича, Захер-Мазоха, Корженьовського та інших польських письменників, бо ніяких українських чи російських, нечитаних мною авторів, тут добути не можна. Лежачи в ліжку, я не дуже й нудився, бо все одно на дворі погода стоїть ввесь час настояща мартова: то сніг, то дощ і болото таке, що люди тільки краєм шосе можуть ходить, а через те найбільше їздять верхи. Села Жаб'єго я ще не бачив, бо нікуди не виходив, а з вікна видні мені гори, такі самі, як і в Славську, і теж покриті смереками та буком, але в далечині в ясний день вирисовується на небі Чорна гора, яка має до 2 тисяч метрів високості. Понад гостинцем (шосе), що простягся під моїм вікном, далеко видно купи цегли від спалених та порозвалених жидівських будинків: не пошкодували російські варвари і будинків суду та школи, від яких зостались тільки рештки мурів; повалені ці будівлі не в боях, не від гармат, а зірвані й попалені умисно при одступанню російських, вже республіканських військ. Проте і тут, як у Славську, народ згадує добром москалів, бо вони мали від них і хліб, і цукор, і тютюн, а тут це найнеобхідніший продукт, бо тут навіть і гуцулки курять, і мені доводилось багато бачити гуцулок, їдучих верхи з люлькою в зубах. Особливо згадують москалів добром гуцулки, які під час війни, зоставшись дома без чоловіків, знаходили утіху і провізію від москалів, що 17 місяців проживали тут в горах по гуцульських хатах і так зжились з населенням, що багато гуцулок пішло за москалями в Росію, коли вони відступали з Галичини. Не одна з них тепер кляне там свою долю, заливаючись сльозами, але через безпереривну війну, через безладдя на желізницях не може вернутись в свій край.

Тепер, коли я вже піддужав, я знов починаю нудитись за родиною, за Києвом, не знаючи, що там робиться — чи живі там мої рідні та приятелі. Газети сюди приходять пізно, та й з газет тих небагато довідаєшся; найбільша з них "Республіка" — урядова газета, що виходить в Станіславові, виглядає як якийсь листок, в якому мало що й єсть до читання. Але з тих відомостей, що в ній друкуються, видно, що не скоро доведеться мені добитись до Києва. Большевики потроху, потроху просуваються і витісняють республіканське військо з України; вчора я читав в газеті, що 21-го сього місяця большевики взяли вже Жмеринку, і наші міністерства переїхали частиною в Проскурів, а частиною — в Кам'янець, а це ж вже зовсім близько до границі галицької. Там же є звістка, що большевики зайняли Херсон та Миколаїв і що в Одесі почалось большевицьке повстання робітників проти Добровольчої армії, і що антантське

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 53

військо виїхало назад в Салоніки. З другого боку, єсть звістки, що республіканське військо тіснить большевиків на ковельській лінії і вже присунулось на 40 верст до Києва, і що там серед большевиків почалась паніка. Взагалі, бої з большевиками, очевидно, ведуться тільки по лініях залізних доріг. Єсть звістка, що Антанта веде переговори з Директорією, яка вимагає признання самостійності України і помочі технічними знаряддями, амуніцією і гарантії, що Антанта не буде вмішуватись у внутрішні діла України, а Антанта, очевидно, під впливом поміщиків та капіталістів, вважаючи Директорію теж большевиками, вимагає зміни земельного закону, або хоч викупу землі, аби не пропали гроші, вкладені закордонними капіталістами в земельні банки бувшої Росії. Чим це все скінчиться — невідомо.

Про війну з сибірським, донським і добровольчеським військом большевиків ніяких вістей в галицьких газетах нема. Зате багато пишеться про те, що в Венгрії большевицький рух остільки поширився, що вся влада перейшла в руки соц.-демократів, з'єднаних з комуністами, тобто і тут большевики вже дістались до уряду. Так само, кажуть, поширюється большевицький рух в Польщі, а в Англії почався загальний робітничий страйк, так само і в Америці страйкують корабельні робітники і нема змоги перевозити звідтіля харчі в Європу. Взагалі, колотиться світ і скрізь большевизм має запанувати в тій чи іншій формі. Очевидно, крайні форми большевизму повинні будуть одпасти, але багато доброго мусить лишитись. Напевне, зникнуть скрізь на світі остатки феодалізму, латифундій, і на якихсь сто літ скрізь запанує середня, фермерська форма сільського господарства, а для індустріальних робітників буде значна полегкість в праці, участь в прибутках, 8-ми годинний робочий день і забезпечення старості і т.д.

Цікаво мені, до яких висновків і практичних результатів приведе сьогоднішній з'їзд робітників і безземельних селян в Станіславові, а також і соціал-демократична конференція, що тепер відбувається там же в Станіславові. Взагалі, тепер Галичина заворушилась і під час засідання Нац. ради скликаються з'їзди і радикальної, і національно-демократичної партій. З промови Л. Бачинського на радикальному з'їзді видно, що єсть побоювання, аби крайні ліві партії не заходились коло захоплення в свої руки влади в Галичині, про що я чув, ще бувши в Станіславові, і що сталось оце допіру в Венгрії. З нетерпінням жду газет з Станіславова.

Забув згадати, що у вчорашній газеті вичитав оповістку, чи відозву Болбочана, який проживає у Станіславові, що Директорія знов вернула йому командування, і він через газети сповіщає про це старшин і козаків, що служили в його війську, і закликає їх зібратись на війну з большевиками. Здається, я ще в Київі писав, що дякуючи інтригам, Болбочана запідозрили в зносинах з добровольцями, в контрреволюційних заходах, арештували його під Полтавою і вислали до Галичини, під догляд

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 54

поліції. Я тоді писав, що це все брехні, хоч особисто ніколи Болбочана і не бачив, але певний був, що людина, яка цілий рік обороняла Україну від большевиків, не повинна була зрадити і тепер, в час нападу большевиків на Україну. Взагалі, соціалістичне правительство запідозрювало в зраді України всіх націоналістів і не вірило в їх відданість Україні. Так воно поставилось не тільки до Болбочана, а й до Липинського, до Д. Дорошенка, до Скорописа і багатьох людей, які могли б бути далеко кориснішими, ніж багато соціалістів, які дбали тільки про свої особисті інтереси і тепер, набравши грошей, живуть собі в розкошах; вони це і не вважають за крадіжку, а за заслужену пенсію, яку Україна повинна б їм видавати за те, що вони здоров'я своє попсували, пробувши по місяцю або два на міністерських "постах". Так принаймні висловлювався в Станіславові М. Шаповал.

22.IV.1919. Жаб'є, Косівського повіту.

Перед Великоднем приїхав додому, в Жаб'є, Шикирик і привіз мені листа від Віктора Андрієвського, полтавського губ. комісара по освіті, який тепер служить в харчовому виділі в Станіславові. Прикладаю цей лист, з якого видко почасти, що тепер робиться на Україні.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 55

* Найкрасивіша дівчина не може дати більше ніж має (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 56

З оповідання Шикирика вияснилось, що справді в большевицьки настроєних колах в Галичині була думка скинути цей уряд, але нічого з того не вийшло, бо уряд арештував організаторів, чи ліпше сказати, "інспіраторів" повстання: — В. Пачовського, Євшана та М. Шаповала, якого зараз же вислав з Галичини, а М. Ковалевський виїхав в Україну, де знов дістав "пост" міністра земельних справ; таким робом роспорошено редакцію "Нового Життя", яка вела агітацію проти галицького Секретаріату і всіх партій, що підтримували цей уряд і обливала помиями інакомислячих, про що натякає в своєму листі Андрієвський.

З розмови з Шикириком вияснилась мені газетна звістка про організацію нового уряду в Кам'янці на чолі з М. Грушевським. Старий, очевидно, не міг помиритись з тим, що його відтерто від влади і задумав організувати поряд з Директорією своє правительство, не стаючи офіціально на його чолі, але Директорія вирвала у нього з рук матеріал, з якого могло скластись нове правительство, перевівши всі міністерства з Кам'янця до Рівного, тоді Грушевському нічого не лишалось, як виїхати з Кам'янця до Станіславова, а потім — і в Західну Європу.

Пояснив мені Шикирик і звістку про зміну кабінета міністрів Наддніпрянської України, про що згадує Андрієвський. Директорія, а власне Петлюра, під враженням невдачі в своїй боротьбі з большевиками напосівся на тім, щоб теперішній коаліційний кабінет на чолі з Остапенком замінити знов соціалістичним, в який увійшли відомі: Мартос як голова, М. Ковалевський, Мазепа, Сиротенко та якийсь Микола Левицький, чи артільний, чи берестейський — невідомо [не М. Левицький, а Андрій Миколайович Лівицький], а з галичан: Темницький, Крушельницький, Лизанівський та Безпалко — люди без всякого державного досвіду і підготовки. Поміркованійші члени Директорії і партії незадоволені дуже цими змінами і цим "равнєнієм на товаришів", бо, як пише Андрієвський, народ дуже обурений большевизмом, вже виступає організовано на боротьбу з большевиками як московськими, так і своїми.

На перший день Великодня приїхали на двох автомобілях з Станіславова подивитись на гуцулів ціла компанія вкупі з членом американської місії капітаном Бахманом, очевидно, російським жидом, бо говорить він добре по-російському, але з жидівсько-білоруським акцентом. Автомобілі спинились перед нашим будинком як квартирою коменданта, і пасажири звернулися до Гапановича з проханням найти їм помешкання, де вони могли б пересидіти дощ, який-таки добре пустився йти. Гапанович їх запросив до себе, і я був страшенно здивований, коли побачив між приїжджими українського с-дека Романченка, якого знав у Києві під псевдонімом Музики, і цілий ряд знайомих по Києву фізіономій, яких не знав по прізвищах, і нарешті надзвичайно зрадів, побачивши несподівано Івана Львовича Липу, який лічиться й досі міністром культу. Липа не менше за мене був здивований, зустрівши мене в глухому гірському куточку Галичини. Перед моїм радісним привітанням з Липою, приїжджі буркали якось

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 57

невиразно свої прізвища, очевидно, не бажаючи, щоб я їх розібрав, але Липа звернувся до них зі словами: "Годі нам соблюдати інкогніто перед нашим дорогим батьком, видавцем "Ради", і почав називати мені прізвища приїжджих. Тут вперше я побачив члена Директорії Панаса Михайловича Андрієвського, морського міністра Білінського, бувшого міністра постачання Тимофієва, "конфедераліста" Маєвського, якого всі називали "паном отаманом", очевидно, після його бесарабської авантюри. Всіх їх я добре знав позаочно, а коли побачив величезну батарею пляшок, яку вигрузили з автомобіля їхні ад'ютанти та урядовці, то страшенно перелякався, аби мої земляки, перепившись, не вчинили якого шкандалю і не скомпрометували український уряд перед гуцульським населенням Але, хоч вони майже всі пили дуже багато і за вечір і ранок випили всі свої запаси, але, як люди, звиклі до алкоголю, не понапивались і не виходили з меж пристойності. Ночувати їх розмістили по гуцульських хатах, де вони здивували гуцулів своїми "дурними" грішми, бо заплатили трьом господарям хат, в яких ночували, по 200 гривень за ніч. На другий день Гапанович урядив їм гуцульську забаву, закликавши музику, яка складалась з цимбалів та скрипки, під яку гуцули танцювали, чи "гуляли" свою "гуцулку", такий самий танець, який я бачив у бойків у Славську і який в дитячих літах пам'ятаю в Перешорах під назвою "гуртового козака", але спосіб танцювання у гуцулів нагадував мені танець диких людей круг вогню.

Липа приїхав хворий шлунком, в випиванню і забавах не приймав участі, то ми з ним майже всю ніч пробалакали про те, що діється на Україні. З його оповідання вияснилось мені, в якому сумному, просто сказати, жахливому стані знаходиться тепер Україна. В руках Директорії тільки невеличка частина території, а дев'ять десятих — в руках больше-вицьких, або, вірніше, в повній анархії, бо ніде нема влади ніякої — ні сільської, ні повітової, ні губерніяльної, ні центральної. В самім Києві дружньо б'ються московські большевики з повстанцями, яких можна назвати українськими большевиками, на чолі з Зеленим та Шинкарем, які обурені грабежами хліба, скотини і всякої живності, що вивозиться в Московщину, [і] повстали проти московських большевиків. В большевицькому війську, що на Україні, теж йде якийсь розклад: полонені мадяри та поляки, що були в большевицькому війську, добилися аж до Волочиска і тут заявили, щоб їх пропустили з оружієм додому, але український уряд, боячися пускати через свою землю аж 20 тисяч озброєних людей, вимагає, щоб вони зложили зброю; дві тисячі згодилось, а інші не хотять; єсть надія, що вони зійдуться на тім, аби зброя була перевезена через Галичину в запломбованих вагонах, а на границі віддана їм на руки.

Перша большевицька армія, як я це знав із газет, збунтувалася проти своєї влади, вирізала в Гомелі "чрезвычайку" та "исполком" і передалась Директорії; при чім вийшли трагікомічні казуси, бо український виділ, якому хотіла передатись большевицька армія, побачивши її вели-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 58

ку кількість, почав від неї тікати, а большевики кинулись доганяти; українці зірвали за собою міст на Мозирі, щоб перепинити большевиків і, коли вияснилось, що большевики доганяють, аби здатись, то тоді довелось їх частками перевозити через Мозир на човнах. Підтвердилась звістка, що антантське військо виїхало з Одеси, але не в Салоніки, як писалось в газетах, а в Бессарабію, і що Одесу зайняли українські большевики на чолі з якимсь отаманом Григор'євим, який спочатку видавав себе за сторонника Директорії, а тепер оголосив себе незалежним большеви-ком. Відомий Махно, не помирившись в Катеринославі з московськими большевиками, посунув на Крим, де б'ється з добровольцями, яких Антанта перевезла з Одеси.

Не знаю, в якім стані опинились тепер українці, що виїхали з Києва в Одесу, а між ними і В. М. Леонтович, який виїхав туди ще в половині січня; він все умовляв мене їхати з ним, але я вагався і нарешті відмовився. Гетьманці, та взагалі російські поміщики, напевне, виїхали з добровольцями в Крим, а де поділись українські громадські діячі, як Шемети, Д. В. Маркович, Мацієвич, Барановський та інші, що були в Одесі, невідомо — певне, вони виїхали з антантським військом в Румунію, бо з добровольцями в Крим вони не могли виїхати. Горе нам, емігрантам, тепер, та й годі!

Всі місії, що повиїздили в січні з Києва, як каже Липа, застрягли в Відні, Празі та Будапешті, бо далі їх не пускає Антанта. Кажуть, що й посольство до Туреччини, а значить і Петрусь, сидить у Відні; так принаймні оповідає Липа зі слів Броніслава Лінкевича, який приїхав з Відня до Станіславова за грішми. Добре, що я не поїхав з Леонтовичем в Одесу і не схотів з Петрусем їхати далі з Галичини. Тепер я живу собі, можна сказати, серед своїх людей, які ставляться до мене, як рідні; маю що їсти, маю спокійний притулок і обставини, як в санаторії, а це для мене необхідно, бо я все хворію і ніяк не можу при сучасних політичних обставинах видужати. Мої нерви вимагають, щоб я не іритувався, не хвилювався, жив спокійно, а який може бути спокій, коли, наприклад, я цими днями прочитав звістку, яку вчора підтвердив член Директорії Андрієвський, що поляки арештували в Берестю Скорописа з родиною, т. є. з моєю дочкою Вікторією, і перевезли в Каліш, де держать в найгірших умовинах. Не знаю, як це перенесе Вікторія, така нервова і взагалі слабка здоров'ям. Я просив Андрієвського особисто і листами прем'єра С. Голубовича та секретаря закордонних справ М. Лозинського, аби вони вжили засобів, щоб вирвати Скорописа з польських рук, замінявши його на якогось поляка, яких єсть багато інтернованих в Галичині. Не знаю, чи зроблять вони що, бо на наддніпрянське правительство я в цьому зовсім не сподіваюсь: Петлюра, як я вже писав, хотів Скорописа навіть увільнити з староства, бо він служив там і за гетьмана, а тепер ще в складі міністрів єсть Безпалко, особистий ворог Скорописа, який з ним не помирився при праці в українсь-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 59

ких лагерях в Германії. Я Скорописа особливо рекомендував Андрієвському, коли він скаржився на брак людей з державним розумом і досвідом, які тепер так потрібні Україні; але Андрієвський може подумати, що я вихваляю Скорописа, бо то мій зять, хоч я й завважив йому, що я не рекомендую своїх синів, бо не вважаю їх здатними до державної роботи, а Скорописа гаряче раджу покликати на якийсь міністерський портфель, так само як і Липинського та Сергія Шемета, бо вважаю їх здатними якраз тепер, коли треба тверезого розуму, широти поглядів та рішучості. Але я наперед знаю, що нічого з моєї рекомендації не вийде, бо Андрієвський, хоч робить враження людини розумної, але видно, що він людина пасивна, без всякої енергії, без рішучості, а через те і ніякої ролі в Директорії не грає. Він тільки поза очі нарікає на Петлюру, що той не має певної лінії, хитається між правими та лівими, а через те втеряв кредит і в тої, і в тої сторони і навіки загубив ту популярність серед війська й народу, якою користувався з початку повстання, а Романченко завважив, що Петлюрі треба було, в'їхавши з військом в Київ, скласти з себе владу і не компрометуватись, а коли большевики зайняли Київ, то тоді знов стати на чолі війська і йти одбивати. Але, на мою думку, торік добре було Петлюрі йти на Київ на чолі гайдамаків, маючи за собою німців, а без чужої сили і величезна популярність Петлюри нічого не зробила б, як і тепер нічого не зробила. Без помочі Антанти, на яку можна було б спертись, як торік на німців, очевидно, треба, щоб уся Україна побачила большевицький рай, то аж тоді можна буде її визволити, базуючись на Галичині, але попереду треба покінчити війну з поляками, бо миром нічого з ними не зробиш, так як і з большевиками. Поляки, навіть наймиролюбивіші, не хотять покинути Львова, а особливо Борислава, бо їм необхідна нафта, а вони виправдуються тим, що вони в межах України покидають на погибель масу своїх інтелігентних елементів і, як компенсацію за це, хотять забрати чисто українські землі. Вони кажуть, що вони в Україні ніколи нікого не душили, а раз у раз були там провідниками західно-європейської культури і оборонцями від східної татарщини. А большевики кажуть, що вони теж не йдуть гнітити українців, а несуть їм комуністичний рай, а вся річ в тім, що їм всім потрібний наш хліб, цукор, вугіль та бориславська нафта. (Див.: "Вільна Україна" від 27 березня 1919 р.)

Не знаю, коли і чим все оце скінчиться, і коли мені доведеться вернутись до Києва. Не знаю, як там і моя родина живе, та й чи жива вона, чи має що їсти! Нічого того я не знаю і довідатись про це не маю змоги, бо ніяких зв'язків з Києвом нема. Якщо повстанці в Києві подужають московських большевиків, то, може, вони увійдуть в якесь порозуміння з Директорією; кажуть, що в цій надії Петлюра і задумав знов змінити курс наліво і ото організує новий чисто соціалістичний кабінет. Поживем — побачим! А тим часом тепер доводиться нам бідувати на чужині, як у свій

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 60

час бідувала і колись французька, і потім польська еміграція, але проживаючи за межами своєї батьківщини, вона багато зробила для привернення симпатій до неї чужих народів. З цією метою Директорія повисилала в Західну Європу ряд дипломатичних місій, а тепер посилає капелу, під проводом талановитого регента Кошиця, про яку пише в своїм листі Андрієвський. Це думка дуже непогана, бо українська пісня, добре виконана, напевне зробить враження на європейців, спопуляризує українську націю серед чужинців і приверне до неї їх симпатії, а це може поряд із дипломатичними заходами вплинути і на признання Антантою суверенності Української держави, після чого Антанта може зробити пресію і на поляків, аби вони швидше замирились з українцями.

28.IV.1919. Жаб'є.

Вчора приїздив сюди директор Київського військового музею, полковник Блигадир, який тепер збирає по Галичині матеріали для свого музею і сподівається вже на зиму повезти їх до Києва. Але з оповіданнів його та газет видно, що наші справи на обох фронтах стоять так, що, певне, до зими і Української держави не буде. На львівськім фронті поляки тиснуть наших, а коли приїде з Франції польська 40 тисячна армія Галлера, що складається переважно з американських поляків, то тоді поляки й зовсім розіб'ють нас. Німці, боячись, що армія Галлера виступить проти них в Познанщині, нізащо не хотіли її пропустить в Польщу, але Антанта напосілась і добилась того, що тепер ця армія вже їде через Германію і, напевне, буде перевезена на львівський фронт, аби швидше захопити бориславський нафтовий район та Львів, а може й всю Галичину, Волинь і скільки вдасться на схід. Коли вже наша доля така, що Галичина знов має бути під польською державою, то я волів би, щоб під Польщу одійшло як можна більше української території хоч і по Дніпро, бо маленьку кількість нашої людності поляки з'їдять за кілька років, а великою — подавляться. Певніше всього, що польський та російський уряди чи большевицький, чи який по ньому прийде, подадуть собі руки через наші голови і поділять Україну, як поділили колись її по Андрусівському договору. Большевицьке військо зайняло вже всю Лівобережну Україну, південь Правобережної і дійшло вже до меж Галичини, в Волочиську та в Гусятині. Українське правительство має в своїм розпорядженні тільки шматочок території в північно-західній частині України з Рівним в центрі і сполучається з Галичиною тільки одною дорогою через Броди. Мене дивує — чому Директорія ввесь час боронить дороги, що ведуть з України в Польщу, тобто через Сарни та Шепетівку на Ковель і Брест, замість того, щоб усі сили зосередити на півдні та не допустити большевиків до ме; Галичини. Ліпше було б, якби большевики

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 61

дійшли до української території, зайнятої польським військом, і вступили з ним в боротьбу; тоді поляки мусили б стягати всі сили проти большевиків, на Волинь, і ослабили б свій львівський фронт, на користь галицького війська. А тепер вийшло так, що Директорія обороняє поляків від большевицького наступу зі сходу, і направляла його на Галичину, і тим ослабила український львівський фронт на користь полякам, бо Галичина тепер мусить битись на два фронти — з поляками та большевиками. Якби Директорія скупчила була всі сили в південно-західній Україні і не пустила большевиків по лінії Козятин-Жмеринка, а направила їх по з[алізних] дорогах до меж Польщі, тоді можна було б сподіватись значного ослаблення польських сил, або й большевицького повстання в самій Польщі, а це врятувало б Галичину і суміжну з нею частину України, а тепер вже наше становище, можна сказати, безвихідне, бо, з одного боку, напирають поляки, а з другого — сунуть большевики, і не далеко той час, коли большевики стрінуться з поляками на нашій території; тоді напевне Антанта поспішить подати поміч полякам, щоб не допустити большевиків до з'єднання з німцями. Якщо полякам за поміччю Антанти пощастить спинити большевиків на території України, і коли справді Колчак з чехословаками будуть загрожувати большевикам зі сходу, отоді вони напевне помиряться з поляками, поділивши між собою Україну, і всіми силами вдарять на Колчака, бо він загрожує всьому большевицькому ладу і несе з собою монархістичну контрреволюцію. Я вже не раз висловлював і записував у своїх мемуарах побоювання поділу України між поляками і росіянами, я це казав і Винниченкові, остерігаючи його перед повстанням проти гетьмана, але ніхто не звертав уваги на мої перестороги, бо всі пояснюють мій пессимізм хворобою, яка примушує мене все бачити в темних фарбах. Але я гадаю, що це не єсть результати хвороби, а просто висновок незасліпленого фантазіями розуму. Я раз у раз твердив, що українці, принаймні наддніпрянські, не доросли до своєї держави, що ще не прийшов час на українську державність, але я благословляю долю, що я дожив побачити змагання української інтелігенції і одиниць з народу за свою державу; ця боротьба, ця кров, марно не пропаде, як не пропали і кров, і змагання польської інтелігенції; тепер вже сміливо можна сказати, що ні поляки, ні росіяни не задушать нас, і Україна рано чи пізно, а таки буде! А все-таки до сліз жалко, що тепер доводиться теряти те, що нам з неба впало і що, здавалось, можна було втримати.

Перша помилка, як я вже не раз казав, була в тім, що уряд Ц. Ради, повернувшись з Житомира з німецькою силою, не оперся на середнім землевласнику і не закріпив державних позицій; а їх можна було зміцнити за тих вісім місяців, спираючись на німців, поки не почалась революція в Германії. За цей час можна було зробити аграрну рефор-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 62

му, знищивши латифундії і передавши їх в селянські руки; можна було організувати армію, місцеве самоврядування, суд, школу і т.п. Але уряд Голубовича, або краще сказати Грушевського, голосно заявив, що повороту назад від соціалізації не буде і тим пхнув наш найцінніший шар людності, тобто середніх землевласників, в обійми великоземельних на чолі з гетьманом, які завше були ворогами Української Держави; почалась вакханалія, катування і пригнічення народу, який затаїв злобу проти поміщицько-гетьманського уряду.

Другою помилкою я вважаю організацію повстання проти гетьмана саме тоді, коли він, зневірившись в поміщицькій політиці і в німецькій силі, шукав підпори в українських елементах, провівши в міністерство сім українців і поспішаючись з проведенням аграрної реформи на користь дрібних хліборобів. З певністю можна сказати, що ці хлібороби, що тепер по своїй ініціативі роблять повстання проти большевицького уряду, дали б надежний матеріал для армії, яка б разом з німецькими найманими частинами не допустила б большевицької навали на Україну і дала б змогу укріпитись та організуватись нашій державі. Але шкода тепер про це й говорити! А тепер виходу в близькім часі я не бачу.

30.IV.1919. [Жаб'є].

В Жаб'єму тривожний настрій: всі говорять про большевиків, які вже, як кажуть, перейшли Збруч і насуваються на Галичину. Бідніші селяне радіють, бо сподіваються, що большевики, як і російська армія, привезуть з собою хліб, цукор і будуть ділитись ним з селянами; багатші бояться большевиків, бо певні, що вони забиратимуть у них найбільше їхнє багатство — "маржину", яку будуть вивозити в Московщину та поділять їхню землю між голотою. А голоті тут, справді, тяжко. Хліба тут, взагалі, і багачі мало сіють, а привозять його з "долів", міняють на сіно, на бринзу, на скотину; ціна на хліб скрізь висока, а тут, може, найвища: — за сотнар, чи метр (наших 6 пудів) кукурудзи, якою тут тільки й живуть всі, вже платять по 1200 корон, за пуд це виходить приблизно по 200 корон, чи по 100 карбованців, а за жито та особливо за пшеницю й казати нічого, їх не докупитися. Але гуцули, взагалі, майже ніколи не вживають ні жита, ні пшениці, а раз у раз їдять мамалигу (кулешу) та бурешник — кислий картопляний хліб; за те у них багато коров'ячого та овечого молока, з якого роблять бринзу та "гуслянку" — ряжанку. Інтелігенція їсть те саме, але крім того має ще цукор по 25 к. за кіло та щодня м'ясо, яке жиди продають по 8 корон за кіло, тобто за 2½ наших фунти, або по 1 крб. 60 к. за фунт; ціна порівнюючи ще не така висока. Цікаво мені знати, які тепер ціни на хліб, цукор та м'ясо в Києві; напевне, значно дорожче, як тут, бо торік, коли все було дешев-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 63

ше, як цього року, за большевицького панування в Києві хліб білий був по 25 рублів за фунт.

З наближенням большевиків потроху і настрій большевицький опановує і тутешньою голотою. З ініціативи правительства організовано по селах земельні комісії, які мають дбати про те, щоб всі орні землі були засіяні, бо багато єсть земель, які покидали власники, особливо жиди, ще за російського наступу на Галичину. Комісія ця, не маючи в своїм розпорядженні багато таких земель і не можучи задовольнити голоти, почала розпоряджатись жидівськими землями, хоч властителі їх і не повтікали, але й це голоту не задовольняє, вона вимагає, щоб поділено було між нею і землі багачів. А тим часом жиди послали депутацію в Станіславів зі скаргою, що у них одбирають землю і вже, кажуть, прийшло розпорядження не займати земель, властителі яких єсть і самі розпоряджаються своєю землею. Тепер, кажуть, організується самочинна комісія з голоти, яка має розпоряджатись всіма землями, які не обробляються власниками своїми руками. Таким робом, тут починається те саме, що у нас було ще в 1917 році, за часів Керенського. В результаті багато поля лишиться незасіяним, бо голота не має чим сіяти, а за оранку тут треба заплатити 500 корон в день, а худоба така мізерна, що за день не виоре і півморга*; на "долах", кажуть, ще менше коней, як тут, а волів і зовсім нема, то через те за день оранки там платять, кажуть, і по 1000 корон.

Не знаю, що робиться з посівами у нас на Україні? Озимий хліб ще посіяно при нормальних обставинах, тобто його сіяли економії та взагалі власники землі, а тепер, після земельного закону Директорії, чи Микити Шаповала, та большевицького панування там настала така анархія та безхліб'я, що навряд чи всі орні землі засіються, а це загрожує на той рік ще більшою дорожнечою на хліб, як цього року, а про цукор і казати нема чого, бо цукроварні ще Директорією націоналізовані, тобто приведені до неможливості варити цукор, а цієї весни, певне, ніхто й буряків не буде сіяти. А запаси хліба та цукру всі вивозяться в Московщину так ретельно, що, як пишуть в газетах, припинено всі пасажирські поїзди, аби швидше повивозити запаси харчів.

6.V.1919. Жаб'є.

Вже другий тиждень січе без перериву дрібний холодний дощ. Люди журяться, бо рідко хто обсіявся, посадив "бурешку" (картоплю), а весна минає, сьогодні вже Юрія, до якого по тутешній господарській практиці все повинно вже бути посіяне і посаджене. Очевидно, плаче небо над долею України, бо облягла її кругом і політична сльота. Всі газети взивають

* морг — 0,575 га — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 64

до народного патріотизму, щоб всі, хто в силі носити зброю, йшли на фронт обороняти Україну від ворогів, що наступають зо всіх боків. "Республика" в ч. 75 від 3 мая пише: "Буковину зайняли румуни, Закарпатську Україну — румуни, мадяри і чехословаки. Українська Народна Республіка, се нині тільки частина Волині і Сх. Галичина — та й до сего останку добираються безпощадні вороги, наступаючи завзято зі сторони Львова, з-над Збруча і на Волині."

Але український народ, як я не раз вже казав, не доріс ще до своєї державності; про наддніпрянський народ і говорити нема чого, а навіть галицький, далеко свідоміший, а й серед нього ухиляння від військової служби та й дезертирство так розвинуто, що, наприклад, у Жаб'єму на 10 т. людності по урядових відомостях рахується 250 душ дезертирів та ухиляющихся, що ховаються в горах та лісах, а в Східній Галичині, кажуть, ще більший процент; Шикирик казав, що в Городенському повіті до 80% дезертирів!! Не звик ще наш народ до вільного, самостійного життя, він звик споконвіку до панування над ним чужинців і байдужо ставиться до того, що коли поляки одвоюють Галичину і частину України, то заведуть ще гірші порядки, як до війни: вони заведуть не тільки соціальне, але й політичне та національне рабство, під яким ще гірше буде стогнати український народ, як під Австрією та Росією. Я розумію, що український народ не бореться проти московських большевиків, бо думає, що вони йому несуть визволення від соціального та економічного гніту, але не можу зрозуміти, чому він не повстане, як один чоловік, проти польського наступу.

9.V.1919. [Жаб'є].

Сьогодня Шикирик передав мені листи з Станіславова від Сергія Шемета, д-ра Липи та від полковника Блигадира, які я тут прикладаю, бо вважаю, що для будучого історика всякі сьогочасні листи матимуть інтерес, навіть всякими своїми дрібничками, але, на жаль, сам Шикирик не мав часу заїхати до мене, а ці листи потребують пояснень, бо в них говориться про такі події, про які в газетах не писалось.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 65

 

Лист полковника Блигадира, що приїздив в Жаб'є 27.IV і через якого я передав картку до М. К. Садовського, що тоді був в Станіславові, закликаючи його на відпочинок в гори, бо від Блигадира почув, що він після тифу дуже ослаб і постарівся. Я писав Садовському, що тут єсть досить м'яса та молока, тільки нема муки. Коли платити борошном, натурою, то охоче візьмуться харчувати за 5 руб. в добу; коронами треба платити вже не менше 20-ти за добу, а гривень, а особливо карбованців, зовсім не хотять тут приймати, і за них ніхто не візьметься харчувати.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 66

В цих листах не зрозуміла мені історія з арештом Ради Міністрів в Рівному, з Оскілком, що командував північною українською армією і виявив себе, як кажуть, дуже добрим організатором. Певне, Шикирик, як заїде, то розкаже про цю подію з арештом Кабінета та про розстріл Оскілка. Очевидно, на "нашій" Україні форменна анархія чи "руїна", яка була після смерті Хмельницького і яка й тепер скінчиться, напевне, як і тоді — поділом України між Польщею та Москвою, що я пророкував ще весною 1917 року, під впливом розмови з поляком, що тоді завідував в Перешорах казенним випасом. Та й тут мені доводиться розмовляти з інтелігентними поляками, які висловлюються майже так само, але обережніше. Коли я одному з них оповів газетну звістку, що в Львові розповсюжуються мапи будучої Польщі з окресленням східних границь аж по Дніпро та Чорне море, такі самі, які розсилались по Україні ще в 1916 році, то один з них завважив, що це не відповідає польському "мілітарному" станові; не принципіальному, а тільки реальному, тобто, вони охоче зайняли б всю Правобережну Україну, але нема в них для того сили. А другий завважив, що він не бажає так багато, бо можна дістати "несварение желудка", а досить, каже, з нас Галичини, Волині та частини Поділля, які належаться нам замість нашої інтелігенції, яка залишається на Україні, а Ви, каже, заберіть собі з Галичини всю свою інтелігенцію, бо у вас над Дніпром борошна багато, а дріжжів мало, та й будуйте собі Україну; територія у вас і так буде величезна. Ми, каже, раді, щоб у нас не було під боком такої величезної держави, якою була Росія, нам вигідніше, щоб вона розпалася на скілька менших.

От як міркують поляки; а тутешні заможніші й інтелігентні селяни ніяк не можуть рішити, хто їм більший ворог: чи поляки, чи московські большевики, і часто тут питають моєї думки про це. Я відповідаю байкою про того жида, якого пристав питав, хто ліпший, чи він, чи його попередник, і який відповів теж байкою, про те, як віз, заспоривши з саньми, хто з них ліпший, звернулися з цим запитанням до коня, який одповів: "ти

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 67

сволоч, і ти сволоч!" Коли прийдуть сюди московські большевики, то вони скасують приватну власність на землю, позабирають "маржину" і підуть собі, бо вони з своєю соціалізацією тут довго не вдержаться, а коли прийдуть поляки, то вони ще підтвердять приватну власність на землю, не будуть забирати "маржини", а ще й самих господарів повернуть в маржину та запряжуть їх в таке ярмо, що не скоро з нього український народ визволиться.

15.V.1919. [Жаб'є].

Нарешті я діждався Шикирика, з яким приїхали зі Станіславова бувший т[овариш] м[іністра] апровізації М. М. Тимофіїв та зять С. П. Шелухина П. Г. Вербецький. Вони всі троє разом оповідали мені про останні події і так мене знервували, що я нічого не міг розібрати, а через те просив, щоб хто-небудь з них описав мені на папері події останніх місяців. Тимофіїв охоче згодився і оце вчора приніс мені свою записку, яку я прикладаю тут; вона має особливий інтерес тим, що Тимофіїв ввесь час заміняв міністра постачання і був в курсі всіх справ, а людина він солідна, холоднокровна і, видимо, безстороння.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 68

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 69

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 70

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 71

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 72

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 73

* Мені відомо, що до Вінниці приїздив в кінці січня холмський староста Скоропис з докладом про події в Холмщині. — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 74

З цієї записки п. Тимофіїва видно, який хаос, яка руїна панує серед правлячого класу на Наддніпрянській Україні або, — краще сказати, — панувала, бо тепер вже замість "У[країнської] Народ[ної] Республіки" там єсть "Украинская Советская Республика", яка входить в склад "Российской Советской Федеративной Республики". Трагедія України — в недостачі свідомості мас, в відсутності національного ідеала, в недостачі потрібних кадрів інтелігенції, яка, одкинувши партійні перегородки, взялася б одним фронтом до будування своєї держави. Трагедія в тім, що ця епоха не висунула такого видатного організатора, як Хмельницький, ні таких другорядних сил, як Виговський, Кричевський, Богун та інші. Спочатку 1917-го року я певний був, що таким чоловіком стане М. С. Грушевський, але виявилось, що він, як його справедливо колись характеризували галичани, поряд з геніальними рисами, має й самі найдрібничкові, і коли шептуни, які його раз у раз оточують, нашепчуть йому про кого-небудь, то нехай він буде найздібніший, найпорядніший, а Грушевський вже не притягне його до спільної праці, а ще й відкине, бо він може працювати тільки в оточенні найнікчемніших людей, які безапеляційно підлягають його волі. Винниченко теж спочатку подавав надії, але показалось, що й він не без тих самих рис, що й Грушевський, але всі вони, і

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 75

геніальні, і дріб'язкові, скупчені в ньому в менших розмірах, як у Грушевського. Петлюра, яко людина середніх здібностей, ніколи не подавав ніяких надій, а про решту й говорити нема чого.

В Галичині теж поки що не видно видатної організаторської сили, але тут вся інтелігенція з давніх літ звикла до урядової практики, вона вела одверту боротьбу за свої права, тоді як наша — мусила порпатись в підпіллі або ширяти думками по-за хмарами; тут, в Галичині, народ як-не-як а з 1867-го, або й аж з 1848 року, звик до конституції, хоч свинської, але все-таки конституції, яка дала змогу йому дійти до свідомості національної, а наш народ до останньої хвилі умлівав з страху перед стражником та дідичем і донедавна вважав себе за людину — "православної" нації. От, через що Наддніпрянської Народної Республіки вже нема, а Наддністрянська — ще твердо держиться проти поляків, але боязно, що наша інтелігенція, переїхавши сюди, внесе заколот і в цій Україні і погубить її, як і свою.

20.V.1919. [Жаб'є].

В № 18 "Народу" Євшан в фейлетоні "Безплатні пасажири" виступив з обвинуваченнями проти кар'єризму та матеріалізму галицької інтелігенції. "Ми кинулись, — каже він, — навипередки з поклонами до ясновельможного, почали "забиратися" до праці народної, то є почали думать про генеральні посади при міністерствах гетьмана і т.д." Я теж колись негативно ставився до галицької інтелігенції, обвинувачуючи її в тих самих гріхах, тобто кар'єризмі та матеріалізмі, а тепер я бачу, що я тоді помилявся, як тепер помиляється Євшан, бо під час революції упевнився, що галичани в великій мірі спричинились до відродження української свідомості в наших "малоросів" і, може, дякуючи їхній агітації і взагалі активності, Україна стала, хоч на короткий час, самостійною державою. А ця перерва [в] майже трьохсотлітній давності має величезне значення для будучини. "Никакой Украйны не было, нет и не будет!", — казали самовпевнено росіяни всяких напрямків, повторюючи вираз міністра внутрішніх справ Валуєва. "Nema Rusi, jest Polska i Moskwa"*, — казали майже всі поляки, і раптом: "Україна була, є і буде!" Здавалось минули всі земські давності, найоптимістичні українці мріяли що найбільше в ближчім часі тільки про автономію України, і раптом вона стала самостійною державою, хоч і на короткий час; важно, що давність перервана, а це дає повну віру в те, що колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу

* Нема Руси (України), є Польща і Москва (Росія) (пол.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 76

московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер уже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомості. Багато за цих два роки зроблено помилок нашими соціалістичними партіями, багато непрактичних, фантастичних заходів пороблено, які привели до погибелі державність нашу, але тільки той не помиляється, хто нічого не робить, і навіть оці всі помилки колись послужать школою і підуть на користь Україні, бо покажуть, як не треба будувати держави.

Тепер я гадаю, що якби на початку влада на Наддніпрянській Україні попала в руки галицької інтелігенції, яку обвинувачує Євшан, то її "матеріалізм", "кар'єризм", разом з її урядовим досвідом, практичністю витворили б міцнішу державу, ніж теоретичність, соціалістична принципіальність нашої інтелігенції, яка витає в емпіреях фантастичних мрій і не має ніякого практичного досвіду.

Наш соціалістичний уряд, наприклад, стоячи на принципіальних засадах, негативно поставився до пропозиції практичних галичан в початку революції організувати армію з галицьких полонених, бо стояв тоді на принципі народної міліції; а галицька армія, напевне, ліпше оборонила б Україну від московських большевиків, як наша, що складалася з мало свідомих або й зовсім несвідомих національно — "хахлов" та "малороссов".

21.V.1919. [Жаб'є].

Сьогодні надруковано в ч. 84 "Республіки" від 14 мая такий приказ головнокомандуючого всіма силами Совітської України:

Звістка ця має велике значення, вона показує, що в тилу большевицького фронту піднімаються вже організовані повстання. Я особисто не знаю Григор'єва, але чув, що це якийсь маньяк, надзвичайно сміли-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 77

вий і рішучий авантюрист; він виступав спочатку як підвладний Директорії, потім оголосив себе незалежним большевиком і взяв Миколаїв, а потім примусив і Антанту евакуюватись з Одеси разом з добровольцями, тепер він повстав проти большевицької влади. Цікаво чим його повстання скінчиться, але воно у всякім разі ослабить большевицьку владу на Україні і приблизить її кінець. На Україні, де здавна укорінилось індивідуальне землеволодіння, не зможе довго вдержатись влада, яка не визнає приватного права на землю; це не те, що в Великоросії, де большевики своєю соціалізацією не внесли ніякого дисонансу в устрій общинного землеволодіння і зможуть держатись там, поки їх не випре якась зовнішня сила.

22.V.1919. [Жаб'є].

Сьогодні — Миколая, а тим часом весна така холодна, що вчора ще йшов сніг; люди журяться, аби не вимокло і не вимерзло те, що посіяно та посаджено, а багато людей ще й досі, через сльоту, нічого не посіяли і не посадили; не дай Бог неврожаю, бо тут люди вимруть з голоду; кажуть, що й тепер єсть багато родин, які абсолютно не мають що їсти, крім молока, яке їдять без нічого, бо ні картоплі, ні кукурудзяної муки вже ні за які гроші добути не можна; ще недавно, коли весною ціни були трохи спали, купували метр кукурудзи (6 п.) за 750 корон, а тепер вже й купить ніде, бо на долах, кажуть, пересівають посіви, що повимокали та повимерзали.

Земляки мої, М. М. Тимофіїв та П. Г. Вербецький, вчора виїхали; приїхали вони на три дні, а через сльоту просиділи дванадцять і нудились тут страшенно, бо не можна було з хати вийти, а про подорож в гори й думать не було чого. А я задоволений був, що вони засиділись, хоч я з ними перше не був знайомий, але в нас багато спільних знайомих, а головне, багато спільних ідейних інтересів, то ми щодня розмовляли, згадували, розпитувались, а це мене все-таки розважало на самотині. Частенько ми й співали, а найчастіше пісню, либонь Тимка Падури, "Зібралися ми бурлаки", бо слова її так підходять до теперішнього стану України:

"... що діється тепер в світі
І чиї ми діти?
Що діється на Вкраїні?
Що буде по тому,
Окрім Бога єдиного,
Не знати нікому."

І справді, не знаєш, що діється на Україні і що буде далі? Чи буде вона самостійною, чи знов частина буде під Росією, а частина — під Польщею? Коли нарешті можна буде мені вернутись в Київ, і що, і кого я

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 78

там застану в живих? Єсть чутка, що арештовано Єфремова, Стебницького, найближчих моїх приятелів, кажуть, що повішено д-ра Луценка, але напевне нічого не відомо, бо ніяких зв'язків з Києвом нема. Вербецький твердо наважився з документами російського полоненого прокрастись до жінки в Одесу, а потім в Деньги, маєточок Шелухина, і обіщає заїхати в Київ і побувати у моїх та розказати їм, де я, і як я поживаю. Але, на жаль, я відтіля ніяких вістей не матиму, бо ще не скоро встановляться якісь зв'язки.

В газетах є звістка, що Раковський, голова "Українського совєтського правительства", повідомив Секретаріат, що через Збруч "совітські війська" переходити не будуть, аби їх не обвинувачували в захватній політиці, аж поки галицький народ не покличе їх. Напевне найдуться такі делегати від городян та й від селян, які прокрадуться через границю і покличуть большевиків і в Галичину, якщо до того часу не розгориться по Україні вогонь повстання, яке, кажуть, підняли Зелений, Шинкар, Махно та Григор'єв. Якщо большевики дійдуть аж до Карпат, то тоді вже будуть зв'язки з Києвом, і аж тоді можна буде якось добитись додому. Тепер я розумію душевний стан емігрантів або полоненних, які не можуть вернутись додому; але вони хоч звістки дістають з дому, а я так і не знаю — чи живі мої, чи здорові, і як вони живуть; щоночі вони мені сняться, певне, й вони мене згадують і вгадують, де я, і що зо мною.

24.V.1919. [Жаб'є].

Вчора оповіщена мобілізація всіх мужчин до 50 років, але, очевидно, нічого з того не вийде, бо сьогодні стало відомо, що поляки зайняли Дрогобич, а румуни зайняли Кути, Косів, а відтіля частина пішла на Коломию, а друга — йде сюди. Коли цьому правда, то це, на мою думку, значить, що румуни, чехи та поляки погодилися поділити Галичину: чехи забрали собі Лемківщину, румуни заберуть собі, певніше всього, по Дністер, щоб заокруглити те, що вони забрали в Венгрії, а полякам дістанеться територія по той бік Дністра, а на схід — до Збруча, а може й далі. Цікаво мені, що тепер діється з галицьким Секретаріатом? Зоставатись йому не можна, бо поляки вважають їх всіх за "бунтівників", за "здрайців" і кажуть, що віддадуть їх під суд, а значить — і на смерть за пролиту польську кров! Очевидно, їм треба тікати, але куди? Можливо, що секретарі виїдуть через Лавочне на захід, а соціалістичний наддніпрянський Уряд увійде в якусь згоду з большевиками, які ждуть на границі, поки їх не закличуть. Можливо, що й частина армії, яка не порозходиться по домах, приєднається до большевицької армії, і тоді почнеться війна вже між Польщею, Чехією та Румунією, з одного боку, і большевицькою Росією, з другого. Тоді вже, напевне, прийде кінець

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 79

большевикам, бо ззаду у них Колчак з чехословаками і народне повстання на Україні, а з західного фронту — Польща та Румунія, яким помагатиме технічним апаратом Антанта. Але хто знає, чи скінчиться ця війна до осені, і чи можна буде нарешті хоч на зиму нам, втікачам, вернутись до Києва. А Україну, очевидно, поділять поляки й росіяни, як я давно вгадував, але я не сподівався, що в тому поділі приймуть участь румуни і чехи. Колись отак поділили Польщу, а ще давніше й чехів та румунів, а тепер вже вони нас ділять, але я твердо вірю, що колись-таки Україна буде суверенною державою, що тепер вже ніхто не задушить національної свідомості українського народу. Але коли прийде час на самостійну Україну, — ніхто не вгадає, отже з певністю можна сказати, що не через сотки літ, як довелось ждати чехам, румунам та полякам, а далеко менше, бо принципи справедливості, або Вільсоновські принципи, теоретично тепер прийняті всіма, і, напевне, вони, як не тепер, то невдовзі, увійдуть в життя.

Я все тверджу, що українську державність згубила соціалістична аграрна реформа, якби не отой земельний закон, яким так хваляться наші соціалісти, то Україна й тепер могла б стати суверенною державою. А цей закон зробив ворогом Української держави всякого, хто мав хоч невеликий клапоть землі, бо кому охота була обороняти ту державу, яка забрала в нього дурно його власність і зробила її державною?

Що ж стосується до власників більших посілостей, то вони зробились непримиримими ворогами Української держави і як клас інтелігентний, освічений і впливовий легко упевнили Антанту, що українське правительство таке саме большевицьке, як і московське або венгерське, а через те Антанта підпирає заборчі аспірації як румунів в Венгрії, так і чехів та поляків в Україні, і не хоче признати суверенності України, а народ наш замало свідомий, щоб поставити свої державні та національні інтереси вище за особисті і не хоче обороняти своєї держави, не розуміючи значення її. Правда, в Галичині ситуація трохи інача, бо тут вже є своя інтелігенція, і народ свідоміший, і земля не соціалізована, але Галичина замала, щоб вдержатись самостійною серед своїх хищних сусідів, що під видом боротьби з большевизмом умовились роздерти її по кавалках. Так само колись для заспокоєння неспокійного народа поділили й Польщу її хижі сусіди.

29.V.1919. [Жаб'є].

Минає п'ятий день, а ми не знаємо, — "що діється тепер в світі, і чиї ми діти", тобто не знаємо, до якої держави належить Жаб'є. Румуни сюди не дійшли; кажуть, що вони зайняли Коломию, Ворохту, тобто кусок Галичини, що межується з територією, зайнятою ними в Венгрії, але ніх-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 80

то не знає — чи вони, як дехто з поляків каже, прийшли тільки на "толоку", помагати полякам "заспокоювати" збунтовану "большевицьку" Галичину, чи вони й собі за це візьмуть шматок території. Про те, що діється на польськім фронті теж нічого не відомо, а доходять тільки глухі чутки про те, що стрийський корпус розбігся, а два північних — перейшли за Збруч на Наддніпрянську Україну. Не відомо також, що діється за Збручем: чи єсть ще якийсь шматок території в Директорії, чи вже все зайняли большевики та поляки.

Я з нетерпінням жду Шикирика, який виїхав був до Станіславова 21-го автом разом з Тимофієвим та Вербецьким, а тепер уже в Жаб'єму, але зайнятий на весіллі свого родича. Вчора проїздила вулицею ціла кавалькада верхи на конях; попереду їхала "княгиня" (молода) в білій мантії і в якомусь цяцькованому очіпку, а позад неї, теж на конях, дружки з дружками, між якими, кажуть, був і Шикирик. Може сьогодні, на Вознесіння, загляне він і до мене та розкаже, що він бачив та чув в Станіславові.

Оці всі події так вплинули на мене, що я знов розхворівся і знов перейшов на саме молоко, щоб не заслабнути зовсім. Ох, тяжко переживати оте все, що тепер діється! Кипить в мене в душі злоба проти поляків, яких не навчила історія. Невже вони думають, що захопивши Галичину, Холмщину й Волинь, вони будуть спокійно панувати над українським народом?! Та оця несправедливість, оцей грабіж обурить не тільки всіх українців, а й росіян, які раз у раз марять про "объединение русского народа" і, хоч не буде Української держави, а буде знов Росія, то вона ж не примириться ніколи з захопленням поляками "русской земли", і історична ворожнеча між "русским" народом та польським розгориться знов у всесвітній пожар, в якому візьмуть участь і німці, яких теж тепер пограбували поляки, будуючи свою державу не в етнографічних межах, а в історичних традиціях — "од можа — до можа"*. А тим часом, дивно, як та Антанта, яка стремиться, як каже, до вічного спокою, не зрозуміє того, що його не буде, поки одна нація буде панувати над другою і дозволяє новим державам захоплювати під себе чужі народи!

1.VI.1919. [Жаб'є].

Шикирик через посланця переказав мені, що він не заходить до мене, бо боїться показуватись на людях, аби його не арештовано як посла до Національної ради, який раз у раз збирав по своєму окрузі віча, на яких підтримував дух населення. Я написав йому, щоб він таки заглянув до мене, бо п. суддя Мельник, хоч і поляк, а нічого не має проти

* від моря до моря (пол.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 81

нього і не вважає його за шкідливого чоловіка. Передав мені Шикирик листа від С. М. Шемета, якого я запитував карткою, чи не чув чого він про моїх в Києві; на жаль, лист той без дати, але гадаю, що він писаний 21-го або 22-го мая, бо Шикирик був у Станіславові в ці дні, а 23-го вже румуни вступили в Галичину, і він, кажуть, вже через гори, верхами, добився до Жаб'єго.

В цім листі не зрозуміло мені, чому Болбочана посилає не Директорія чи наддніпрянське міністерство, а Секретаріат; може того міністерства вже нема, а Директорія передала всю владу галицькому Секретаріатові на обидві України; це було б найліпше, хоч тепер вже й запізно, бо не відомо, чи єсть який шматок території, підлеглої Директорії, і чи є в неї ще яке військо. Взагалі не відомо, що діється за Збручем, та й по цей бік Збруча, але тут хоч можна догадуватись, що північну частину Галичини зайняли поляки, а південну — румуни, які розповсюджують таку відозву.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 82

Українські власті, перелякавшись наступу румунів, повтікали, чим скористались місцеві поляки і, захопивши владу в свої руки, видали розпорядження, щоб всі власті, які урядували до перевороту 31 жовтня [1918 р.], тобто до оголошення України, вернулись на свої посади, що й зроблено без всякого протесту з боку українців. Але все-таки досі не вияснилось, в якій державі Жаб'є — чи в польській, чи румунській.

І. Л. Липа прислав мені через Шикирика листа з Косова, писаного ще 18.V, такого змісту.

Д-р Липа в Косові оглядав санаторію д-ра Тарнавського, яку партія самостійників збирається купити за мільйон корон, які вона дістала від уряду; кажуть, що ця партія купила в Станіславові дім та друкарню

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 83

і, здається, купила теж друкарню і в Коломиї. Лист мій до Голубовича, про який згадує Липа, я писав, прохаючи Секретаріат виміняти Скорописа на якогось інтернованого поляка. Фраза, що Липа був тільки міністром, а не отаманом, натякає на те, що вищі власті українські нахапали багато грошей. І справді, коли тут гостювали Тимофіїв з жінкою та Вербецький, то вони дивували всіх цінами, які вони за все платили — так може платити або несподіваний мільйонер, який не лічить грошей, або людина, якій дістались дурно великі гроші. Взагалі, всі обвинувачують українців в тім, що вони, допавшись до влади, перше всього дбали про свої кишені, бо знали, що довго не продержаться, а через те й "хапались" забезпечити себе.

Я переказав Липі, що прожити одному тут можна корон за 50 в день, але гривень, а тим паче карбованців, ніхто тут не хоче приймати; рублі ж царські навпаки стоять високо — по 200 корон за 100 рублів. А коли привезти з собою муки та цукру, тоді можна прожити значно дешевше, бо молоко, масло та м'ясо тут, порівнюючо, недорогі: мясо по 9 корон за кіло (2½ наших фунти), а масло — по 40 корон за кіло. Але тепер, коли увійшли сюди румуни, певне, Липа не приїде, і взагалі не знаю, де він тепер.

2.VI.1919. [Жаб'є].

Нарешті сьогодні зайшов Шикирик з вибаченням, що не міг раніше заглянути до мене, бо був так знервований, що сліз не міг здержати. Зайшов з ним і Гапанович, який як комендант був втік, боячись, що румуни його арештують, а тепер він пересвідчився, що румуни нікого, навіть і з військових, не арештовують і взагалі не заводять своїх порядків, то рішив не ховатись і завтра, навіть думає їхати до Косова для вияснення ситуації. З оповідань їх обох я вивів таке заключення, що начебто Антанта припоручила румунам та чехам ліквідувати українсько-польську війну, і румуни зайняли південну Галичину, а чехи — північну, поки на Мировій конференції не рішиться питання про границі України, а саме істнування Української держави начебто принципіально Антантою вже визнано. Але все-таки ця ситуація для мене неясна, і я просив Шикирика оповісти по порядку, з дня його приїзду в Станіславів.

Приїхав він туди 21-го і там почув, що наша стрийська армія розбіглась, і що поляки зайняли Дрогобич та Борислав, тобто нафтовий район, чого вони так добивались, а, проте, львівський фронт був начебто без змін, і наше військо там ще держалось. На другий чи на третій день Секретаріат дістав від Румунії заяву, що вона займає південну Галичину аби забезпечити свій забор в Венгрії, тобто те саме, що говориться в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 84

румунській прокламації, яку я списав вчора; всім тоді стало ясно, що румуни прийшли допомагати полякам. Тепер є чутка, що чехи забрали вже від поляків нафтовий район з Дрогобичем та Бориславом, а румуни вже зайняли й Станіславів, а Секретаріат переїхав до Чорткова, а коли й його заберуть, то вже далі Секретаріат нікуди виїздити не буде, а підляже uвалтові і буде протестувати до Європи; він і тепер послав протест проти зайняття частини Галичини румунами. Щодо подій за Збручем, то Шикирик розказує, що наше галицьке військо під командою Болбочана посовується потрохи на схід, випираючи большевиків, і вже зайняло Проскурів та Кам'янець-Подільський. Болбочанові, справді, доручив командування Секретаріат над галицьким військом, що бореться з большевиками, бо Антанта висловилась, що все одібране від большевиків Західна Україна може приєднувати до своєї держави. Яке становище Петлюри і його війська невідомо, але чутки ходять, що й його військо посовується по Північній Україні до Києва, який начебто зо всіх боків оточений повстанцями.

Взагалі, Шикирик і Гапанович дуже оптимістично дивляться на ближче будуче, бо певні, що чужинці тільки часово, на самий короткий час, зайняли Україну, бо скоро в Антанти розкриються очі, і вона побачить, що поляки дурили її, кажучи, що вся Галичина охоплена большевицьким повстанням.

Для мене ситуація така неясна, що я мо;у сказати тільке те саме, що сказав вчора простий селянин, гончар, що привіз горшки з Кутів: "Коли велика Україна спроможеться виперти москалів-большевиків, тоді вона й нас (Галичину) приєднає до себе, а коли — не зможе, то нас забере Польща та румуни". Шикирик розказував, що його дуже підбадьорював дорогою з Станіславова архикнязь Вільгельм, так званий Василь Вишиваний, який інкогніто їхав автомобілем на Жаб'є і підвіз Шикирика, з яким він був знайомий давніше. Василь Вишиваний певний, що Європа визнає Україну і не віддасть її полякам, і поможе відбитись від большевиків-москалів, а він, як каже Шикирик, добре поінформований про опінію Європи. Поживем — побачим!

4.VI.1919. [Жаб'є].

Вчора приїхав з Косова бувший суддя, гарячий польський патріот Шипош, якого, очевидно, поляки посилали до румунів за відділом війська, боячись, аби українці їх не порізали тут, хоч, напевне, тепер з українців ніхто про це й не думає. Шипош читав у Косові львівські та коломийські газети, які освітлюють ситуацію зовсім не так, як Шикирик та Гапанович, але й полякам трудно вірити так, як і українцям, бо обидві вони заінтересовані сторони, хоч Шипош представляє справу, на мою

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 85

думку, більш відповідною дійсності. Він каже, що Антанта поки що визнала тільки Румунію, Чехію та Польщу і доручила їм ліквідувати большевизм в бувшій Росії, як вони вже ліквідували його в Венгрії; внаслідок чого і вступили в Галичину війська румунські, чешські та польські і йдуть на схід проти большевиків. Обидва українські правительства, наддністрянське і наддніпрянське, з їх військом, Антанта визнає теж большевицькими, хоч вони й боролись не тільки з поляками, а й з большевиками. Шипош запевняє, що українські війська, галицькі й петлюринські, порозумілись з большевиками і приєднались до них, хоч це і протирічить тому, що пише мені Шемет від 22.V., сповіщаючи, що Болбочан отримав командування над галицьким військом, яке, як каже Шикирик, вже відбило від большевиків Кам'янець та Проскурів. Але все можливо. Можливо, що аграрні закони обох Україн, по яких земля одбирається без викупу, окрасили в очах Антанти в большевицький колір обидва українські уряди, і вона їх вважає за українських большевиків, з якими треба боротись так само, як і з російськими. Підождем — через тиждень, через два ситуація виясниться ліпше. Шкода, що тут не можна достати французьких або німецьких газет, в них події освітлюються безсторонньо, а значить, і правдивіше, як в польських або українських, то з них видно було б, "що діється тепер в світі, і чиї ми діти". Одно мені ясно, що за большевиків Антанта взялась з короткими гузками, хоч і чужими руками, але своїми технічними засобами: з заходу вони посилають поляків, чехів та румун; з півночі — фінів, латишів; з архангельщини — сербів під командою англійців; зі сходу — Колчака, а з південного сходу — Денікіна з добровольцями, а може, й донських козаків та, може, й в Севастополі організують добровольців, яких вивезли з Одеси. Проти такої сили, напевне, большевики не встоять, бо на Україні проти них повстає й народ, а сама Великоросія не зможе здобутись на такий патріотизм та завзяття, який охопив колись Францію проти коаліції.

5.VI.1919. [Жаб'є].

Взявся я читати польську книжку "Zarys Dziejów Polski Porozbiorowej", щоб познайомитись з історією відродження Польщі і навчитись викручуватись, коли тебе спіймають за висок, як каже Карпенківський герой, Копач [Бонавентура-Копач]. Дійсно, книжка повчаюча, з якої видко, що повстання, хоч і пробуджували патріотичний дух у народу і будили в ньому ненависть до гнобителів, але польський народ відродився національно, а тепер і політично, найбільше дякуючи культурній праці інтелігенції; просвітні та економичні ліги, які засновувались скрізь, привчили народ до самодіяльності, до організації, поширювали свідомість наці-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 86

ональну, які нарешті привели Польщу до самостійної держави. Очевидно, що тільки цею дорогою треба йти і українському народові, і наша інтелігенція, чи по інстинкту, чи від свого безсилля, і йшла цею дорогою до революції 1917 року. Кооперативний рух ніде в Росії не прийняв таких розмірів, як на Україні, у нас нема села, в якому не було б кредитового або споживчого, або с.-господарського кооперативу, а в більших селах, то й всіх трьох разом, і на чолі тих кооперативів скрізь стоїть групка, більша або менша, свідомих національно людей, з сільської інтелігенції. Поки у нас не було по селах кооперативів, то українська книжка, наприклад, в 70-х роках, друкувалась не більше як в трьохстах примірниках і лежала на полицях загальноросійських книгарень по скілька років; а в 90-х роках книжки вже друкувались не менше як в трьох тисячах примірників, і українці вже мали свою книгарню в Києві, а в 1917 році свідомість народна так виросла, що майже по всіх великих селах на Україні заходами кооперативів позасновувались українські гімназії, спочатку з двома-трьома класами, а в Києві заснувалось аж чотири гімназії, і одна з них має вісім класів. Правда, почувається брак учителів та підручників, але тут багато помогли галичани, і майже в кожній гімназії єсть один або два учителі галичани, а підручники видаються урядом і видавничими товариствами та земствами сотнями тисяч примірників не тільки на Україні, а й в Празі, Лейпцигу та Берліні. За гетьманських часів одкрилось два українських університети — в Києві та Кам'янці — і Академія Наук. Тепер, після нападу московських большевиків, очевидно, просвітня справа не йде так гладко через розрухи, але большевики принципіально не проти української просвіти, бо держаться засади — "самоопределение, вплоть до отделения", але тільки на основі "советского" устрою, і на чолі міністерства освіти в Києві поставили комісара — українця Затонського. Оце захоплення українським народом просвітою на своїй мові, тоді як в Великоросії під час революції не вийшла й жодна книжка, свідчить, що наш народ воскрес національно, і ніякі "розбори" його не уб'ють, так само як не вбили і чехів та поляків. Велике щастя нашого народу, що він переживає не тільки соціальну революцію, як великоруський народ, а й національну, яка виведе його з темноти на ясний світ до щасливої будучини.

Справедливо порівнюють український рух з легендою про будування Києво-Печерської лаври, в якій оповідається, як щоночі впірнало в землю все, що за день підбудовувалось, і нарешті, коли відповідно планові закінчено будівлю і поставлено хреста, тоді вночі вийшла з землі вся величезна лавра. Отак непомітно ширилась серед народу на протязі багатьох років українська свідомість, і ніхто із сторонніх її не бачив і не помічав того руху. Гр. Бобринський в Думі запевняв, що "они не просят" української школи, а Родзянко завіряв, що народ

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 87

навіть і не хоче своєї школи, і раптом, коли настала свобода і не боязно було вже виявлятись одверто, то народ сам витворив не тільки народну школу, а й гімназії.

7.VI.1919. [Жаб'є].

Вчора вранці повз наш дім проїхало на підводах коло сотні румунських солдат, одягнутих в постоли та російські шинелі, і не спинившись в центрі села, поїхали на Жаб'є-Ільцю, де, оточивши дім священика о. Глібовицького, арештували в йому, як кажуть, архикнязя Вільгельма та його ад'ютанта з жінкою і повезли до Косова. Дорогою солдати забігали в ближчі хати і шукали оружжя; зайшли і до нас, поперевертали все, але нічого не знайшовши, пішли собі далі. Солдати все народ молодий, не старші 25 років, деякі з них, мабуть бесарабці, говорять по-українському, а більшість не можуть порозумітись з гуцулами, від чого виходить багато неприємних для населення випадків, які кінчаються мордобоєм невинних людей, а це вносить незадоволення і жалкування за своєю державою. Якщо завтра не буде дощу, то поїду з тутешнім священиком о. Глаголою, тайним москвофілом, на храм в Ільцю та довідаюсь там від о. Глібовицького, українського патріота, про арешт в його домі.

10.VI.1919. [Жаб'є].

Всі три дні Зелених свят лляв такий дощ, що про подорож на храм і думати не можна було, але о. Глагола таки їздив туди, і від нього я довідався, що дійсно в домі о. Глібовицького арештовано Вільгельма та його ад'ютанта з жінкою та й самого о. Глібовицького, але після слізних прохань жінки та дочок його лишили дома. Кажуть, що й Гапановича та Шикирика арештовано в Косові, куди вони поїхали для вияснення ситуації.

Обвинувачують їх, кажуть, в тому, що вони мали допомагати Вільгельму, який приїхав сюди, начебто для організації української армії, але це очевидна брехня, бо хоч той Вільгельм, кажуть, і не мудрий, але не настільки, щоб в окуgірованім румунами краю заходився збирати армію, що розбіглась з польського фронту. Всі оті вояки раді, що добились цілі до дому, то тепер їх добровільно ніякими благами не затягнеш в армію для оборони України; та це було б очевидним безглуздям і пробувати, то я не думаю, щоб архикнязь Вільгельм мав такий замір, а просто він думав тут заховатись межи гуцулами, до яких здавна, кажуть, має симпатію, і проживав тут ще за часів Австрії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 88

13.VI.1919. [Жаб'є].

Сьогодні вернувся з Косова мій господар, пан Мельник, повітовий суддя, який їздив туди за кукурудзою, бо тут не можна добути ніякого зерна ні за які гроші. В Косові кіло* кукурудзи, і то поганенької, коштує 1200 корон, тобто по 200 корон за наш пуд, а через те п. суддя поїхав аж під Снятин і там купив кіло кукурудзи за 900 корон, а пшениці чи жита ніде добути не можна. Дуже я шкодую, що Шикирик не привіз мені з Станіславова борошна та цукру, які для мене виклопотав Андрієвський, тепер пропала Україна, пропало й моє борошно, а нова пшениця не скоро вродить, та й сіють її тут дуже мало. Я гадав, що на зиму вже може доб'юсь до Києва, а тепер п. Мельник оповідає, що ніхто на большевиків не йде: румуни зайняли південну Галичину і стоять, бо ззаду на Венгрії у них йде війна, а поляки б'ються з решткою української армії, яка ще має шматочок території з Мильницею в центрі, в якій сидить і Секретаріат; крім того вони воюють з большевиками на Волині (але мені не ясно — чи з петлюрівцями, чи з московськими большевиками) та з німцями, які не хотять уступитись з східної Німеччини. Чехи, каже п. суддя, мали захопити нафтовий Бориславський район, але їх не пустили венгри, які б'ються з ними на всіх границях. Газетки ніякої в Косові добути не можна, бо румуни забороняють їх кольпортувати під страхом великої кари, а вісті всякі переказуються на словах і, очевидно, так, як кому бажано. Гуцули, наприклад, розказують, що большевики б'ють румунів і посовуються по Галичині, і незабаром прийдуть сюди, а значить, привезуть і хліб і принесуть "свободу", тобто визволення від чужої влади. Поляки, навпаки, тішаться, що румуни тільки часово зайняли цей край, але покінчать гуртом з большевиками, то тоді оддадуть все Польщі, а собі лишать тільки Буковину; п. суддя привіз з Косова і розпорядження, щоб все урядовання велось, як за Австрії, на польській мові, очевидно, це розпорядження видали самовільно поляки, сподіваючись, що тут буде Польща, але ще не відомо, як воно складеться, бо крім чуток, ніяких певних вістей тут нема. Взагалі, всі живуть тут звістками, які сорока на хвості приносить. Шкодую тепер я, що лишився в Галичині і не поїхав з Петрусем, там, у Відні, чи де він тепер знаходиться, все-таки — Європа, в якій єсть газети, а значить, і певніші звістки про те, що діється тепер в світі. Я гадав, що тут межи своїми людьми легше буде прожити і швидше можна буде додому добитись, а тепер виходить, що тут ще гірше, як в Відні: гривні тут зовсім не йдуть, і з позичених мною у Липи шести тисяч гривень, я одну витратив на харчі, одну дав Тимофієву на муку, а він її передав Шикирику для мене, але його арештували, і я не знаю — чи одберу її коли, чотири ж тисячі гривень, якщо ніхто не видере

* Очевидна помилка, правильно сотнар (центнер), який приблизно дорівнював 6 пудам. Див. записи за 30.IV.1919 р. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 89

їх у мене, колись верну Липі. Добре, що у мене ще є півтори тисячі царських рублів, то якийсь час прохарчуюсь, але треба економити, бо, очевидно, я ще не скоро доб'юсь до Києва. Думав, виїжджаючи, що через місяць, а найбільше через два, повернусь додому, а через те й білля взяв трохи, а з літнього убрання і нічого не взяв, купити ж тут нічого не можна та й гроші треба берегти на харчі.

Дожився "пан" до нікуди. Скоро й паперу у мене не стане, то й писати ні на чому буде оцих записок, тоді не буде й цієї останньої утіхи.

22.VI.1919. [Жаб'є].

Вже місяць, як румуни зайняли цей куток Галичини, і ми не маємо ніяких газет і абсолютно не знаєм, що діється на світі, живем тільки чутками та догадками. Щодня надвечір заходить до мене начальник місцевого повітового суду українець Володимир Куціль, ми йдем на прохід в гори, і дорогою він оповідає мені про все, що чув. Вчора йому попалась краківська газетка від 21-го мая, з деяких артикулів якої можна догадуватись про ситуацію, яка була місяць тому назад. У Варшаві на мітінгах винесено резолюцію вимагати, аби Антанта прилучила Східну Галичину до Польщі, значить, ще Антанта не винесла ніякого рішення про Західну Україну, і поляки з румунами захопили її без розказу Антанти. Французький журналіст Ерве (імовірно Ерве Густав), великий прихильник поляків, пише, що Східну Галичину як частину бувшої Австрії можна сміливо прилучити до Польщі, хоч в ній і є багато русинів, а частини бувшої Росії, без її згоди, не можна прилучати до Польщі, бо Росія до большевицької хвороби була вірним союзником Антанти, і треба з цим рахуватись; з цього видно, що східних границь Польщі ще Антанта не визначила. Щодо відносин польсько-чеських, то в одному місці краківської газети сказано, що "нашим найбільшим ворогам" чехам не пощастило захопити нафтового району, бо венгри, з'єднавшись з словаками, розбили їх коло Лавочного і завернули назад. З цього ясно, що чехи не йшли разом з поляками та румунами через Галичину на большевиків, як оповідали про це поляки місяць тому назад; виявляється, що ніхто з них і не думає наступати на большевиків і не переступає Збруча; поляки в тій же краківській газеті кажуть, що з упадком большевизму в Росії візьме гору чорносотенна течія з Сазоновим та Ізвольським (імовірно Ізвольський Олександр Петрович) на чолі, "найбільшими ворогами" Великої Польщі, до голосу яких в Парижі уважно прислухається Антанта, а через те їм зовсім не на руку ослаблення большевизму в Росії. Вчора поляк Шипош, про якого я вже згадував, висловився, що їм вигідніше, щоб в Росії не було довго ладу, щоб був час організуватись і зміцнитись Польській державі; він обмовився, що читав краківську газету від 26-го мая, але нічого з неї мені не оповідав, а коли я просив його добути її мені, то він відкрутився тим, що це дуже тяжко, що й він

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 90

сам мав її в руках тільки на хвилинку. Це підтверджує догадку Куціля, що поляки криються із своїми газетами від русинів, бо один з них дорікав тому, який дав Куцілю прочитати газету від 21-го мая, кажучи, що русинам не треба знати, що пишеться в їхніх газетах.

8.VIІ.1919. [Жаб'є].

Сьогодні передали мені листа від Гапановича з Коломиї, якого й подаю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 91

Відносини в Жаб'єму, про які згадує Гапанович, виглядали і виглядають так. З приходом румунів поляки, яких тут жменька, певні, що тут вже буде Польща, підняли голови; вони намірялись спочатку скинути всіх українських урядників, але румуни розпорядились повернути тих, що були за Австрії, але урядування по розпорядженню з Косова стало на польській мові. Архикнязя Вільгельма, Шикирика та Гапановича арештовано по домаганню поляків, які запевнили румунів, що вони організують проти їх повстання Тепер поляки присіли і притихли, боячись, що їх тут виріжуть гуцули, як тільки появиться тут українське чи большевицьке військо і багато їх, кажуть, виїздить до Львова. Гуцули, справді, кажуть, що ранками на верхах чути канонаду в напрямку на Заліщики і радісно розказують, що большевики вже наближаються сюди. З листа Гапановича видно, що це не большевики, а українське військо, під проводом якогось Грегора. Я думаю, що це якесь непорозуміння і що в польській газеті йде мова про Григор'єва, про якого я читав в німецькій черновицькій газеті, що він захопив владу в Україні. Можливо, що це той самий Григор'єв, який колись взяв Миколаїв та Одесу і повстав проти московських большевиків, про що писалось в станіславських газетах. Взагалі, певних відомостей нема ніяких, і все основується на чутках. Вчора я чув, що німці підписали з Антантою мир і тепер конференція візьметься до встановлення границь Польщі — з Литвою, Білорусією та Україною, які мають бути проведені на основі плебісциту, і що Антанта хоче возстановити велику Росію, але на федеративних підставах, щоб були забезпечені права всіх націй, тобто хоче здійснити принципи Вільсона. Тутешні поляки, навіть судді, тобто люди освічені і звиклі керуватись правом, страшенно обурюються проти плебісциту, кажучи, що це буде несправедливість відносно тих поляків, які будуть в меншості. Вони не хотять зрозуміти, що така сама несправедливість буде і відносно українців, де їх буде меншість, отже поляки кажуть, що тих українських хлопів не можна рівняти до поляків-інтелігентів, що розкидані по Галичині. Вони певні, що ніякого плебісциту не буде, а коли й буде, то вони його проведуть по способу знаменитих виборів Бадені в Галичині, якими поляки прославились на ввесь світ.

15.VIІ.1919. [Жаб'є].

Вчора сполошилося все село звісткою, що приїхало з Венгрії румунське військо з гарматами і стало за 12 кілометрів від центру Жаб'єго, за Ільцею; командир викликає до себе священиків з Жаб'єго, Ільці та Криворівні, делегатів від тутешніх поляків, жидів, українців і душ двадцять газдів-гуцулів, і загадано, щоб було наготовлено харчів на два дні — дві свині, три сотні печених курей, масла, бринзи і т.д. Спочатку всі думали,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 92

що це військо, проходячи з Венгрії на схід, на большевиків, хоче взяти заложників в обезпечення того, щоб ніхто в нього не стріляв і взагалі не робив йому якоїсь капості, коли воно буде проходити через Жаб'є. Але коли з'явились делегати перед капітаном, то він їм німецькою мовою пояснив, що до нього дійшли певні звістки, що в Жаб'єму готується повстання проти румунів та поляків, і що організатором його являється ілецький священик о. Глібовицький або його син, український офіцер, в якого єсть захована зброя, навіть гармати. Депутація одповіла, що вона про це вперше чує, тим паче про о. Глібовицького, старого, тихого чоловіка, а про обох синів його давно нема чутки, бо вони ще не вернулись з української армії. Незважаючи на се, капітан зробив у о. Глібовицького трус і, натурально, ніякої зброї не знайшовши, все-таки звелів його арештувати, і разом з дяком та паламарем та ще зо скількома гуцулами повіз їх в Мармарош-Сигіт. Тепер всі ламають голови — що це таке? Хто міг отаке вибрехати румунам? Одні кажуть, що це поляки тутешні мстяться о. Глібовицькому за те, що його жінка в жидівськім склепі голосно жалкувала, що не вирізали поляків, коли настала Україна; але поляки донесли б місцевому румунському комендантові, а не венгерському. Другі розказують, що румуни в Ворохті арештували якогось гуцула, який натрусив повні бесаги пороху з патронів, а коли його з боєм допитували нащо йому порох, то він сказав, що для о. Глібовицького, думаючи, що священикові нічого не зроблять, а коло нього і він врятується; тоді з Ворохти дано знати про це в Мармарош-Сигіт, звідки й прийшло військо з наміром розстріляти з гармат все село, але тут упевнилось, що це якась вигадка. Так, принаймні, розказував Невестюкові румунський лікар як своєму колезі. Поляки, принаймні так говорить Шипош, цілком припускають можливість організації о. Глібовицьким повстання. Обурений цим, я вчора докоряв Шипошові, що він сам підбурює одну частину людності проти другої, розповсюджуючи непровірені чутки, наприклад, про те, що українці вирізали в Галичині 35 тисяч поляків, а за це поляки розстріляли 150 полоненних українських офицерів і т.д. Не диво, коли вічно підпилий лікар Невестюк ляпає язиком і погрожує полякам різнею, але дивно, що Шипош, який, як сам каже, прагне тільки спокою, ляпає теж дурниці, з яких потім виростає ціле озброєне повстання, в організації якого обвинувачують зовсім невинних людей, яких потім тягають по тюрмах і заставляють терпіти зв'язані з цим муки моральні та фізичні.

В отакій атмосфері доводиться тепер жити українцям в окупованій румунами частині, а що ж ще буде, коли, справді, після румунів займуть Галичину поляки, і що діється в частині, вже зайнятій поляками! Ох, ожесточаються серця одних проти других, а в результаті буде не мир і спокій, а ненависть, яка закінчиться знов розливом крові. Поляки ніяк не навчаться з своєї історії того, що тільки тоді можуть бути добросусідські

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 93

відносини, коли кожна нація увійде в свої державні береги і не буде присвоювати собі чужої землі. Вони з поневоленої нації хотять стати імперіалістичною, захопивши чужі землі.

18.VIІ.1919. [Жаб'є].

Якось читав я в польській газетці, що Антанта проектує віддати Східну Галичину на 14 років під опіку поляків, а потім вже зробити плебісцит, щоб вияснити — до якої держави хоче прилучитись місцеве населення. Поляки ремствували, що не приділяють Галичину відразу до Польщі, але тішились тим, що за 15 років вони потрафлять так повестись, що більшість людності висловиться за Польщу. Вчора жиди з Косова привезли звістку, що Антанта, закінчивши впорядкування Німеччини, взялась міркувати над бувшою Австрією і постановила віддати Східну Галичину на 20 років під зарядження англичан, а після цього зробить плебісцит. Ця звістка не така вже фантастична, як здається з першого разу. Англичани, виступивши буцім на боротьбу з большевиками, обмежились тим, що захопили архангельські ліси та нафтовий район за Кавказом, і, натурально, нікому їх вже не віддадуть добровільно.

Цілком можливо, що вони схотять захопити і карпатські ліси та дрогобицький нафтовий район, тим паче, що й до війни цей район майже весь належав англійським капіталістам. Відомо, що великі капіталісти раз у раз стремляться захопити в свої руки всю якусь промисловість, аби не мати конкурентів і самим диктувати ціни. Маючи в руках бакинську нафту, цілком натурально, що англичани схотять взяти і дрогобицьку; а ліси їм потрібні на риштовання до своїх величезних копалень; англичани давно вже вивозять архангельський ліс аж в Південну Африку, той ліс їм потрібний в великій кількості і надовго, а карпатські ліси величезні і якраз здатні на риштування до копалень. Крім того, Карпати зовсім не обслідувані і не розроблені в своїх підземних багатствах, а судячи по дрогобицькому районові, в них повинно бути багато нафти, а може й вугілля; кажуть, що перед війною тут їздило багато англійських агентів, з добрими мапами, які робили якісь досліди, і навіть поробили в Жаб'єму багато контрактів на участки гірської землі. Юридично англичани можуть взяти в свої руки цей край для заспокоєння його і для вияснення, до якої держави людність хоче прилучитись. Якби справді ця звістка справдилась, то англичани одержали б компенсацію за свої втрати людьми і грішми "для визволення народів від німецького ярма", а українська людність виграла б, перше всього, тим, що не попала б під гніт Польщі, а була б під керуванням найцивілізованішого народу в світі. Не кажучи вже про те, що англійський капітал оживив би цей глухий і, може, найнекультурніший край в Європі, подобувавши з землі всякі багатства та по-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 94

будувавши всякі фабрики для переробки їх, або хоч би для виробу паперу з остатків лісу, який вивозили б на риштування; англійці за 20 років, може, вплинули б і на населення тутешнє і виробили б з нього більш культурну та цивілізовану масу.

Взагалі, український народ потребує переробки, потребує якоїсь чужої школи; перше я гадав, що це зроблять руки німецьких учителів, бо сам він, або за поміччю російських чи польських учителів, надовго зостанеться таким темним та деморалізованим, яким він єсть тепер. Я добре придивився до нього на просторі від Кавказьких гір аж до Карпатських і скрізь бачу тільки ледарів, п'яниць, злодіїв та розбишак, з яких складається український народ, якому служиш тільки, як казав Франко, з "песького обов'язку". Може, хоч чужі люди перероблять в йому те, що віками виробило польське та російське панування, тому-то я з радістю вітав би англійських учителів, хоч на частині української землі. Жаб'євський піп Глагола, тайний москвофіл, дуже не бажає приходу сюди англійців і певен, що Галичину Антанта віддасть Росії, як своєму союзникові, з яким умовилась ще перед війною про те, що Галичина та Угорська Русь дістануться Росії. Це справді мало б рацію, якби Росія додержала союзу з Антантою до кінця і тепер вкупі з нею засідала б на Конгресі, але Росія замирилась з німцями, і Антанта сама вже скінчила війну і сама буде розпоряджатись подоланими землями; та тепер і нема Росії, якій би можна було по умові віддать Галичину; може через 20 років справді буде Росія, і населення галицьке висловиться за прилучення до неї, але ще невідомо, як складуться справи в Росії. Характерна різниця між галицькими москвофілами та українцями, наприклад, галицький українець, начальник суду Куціль, людина дуже розумна, статечна, більше боїться Росії, як Польщі і воліє, щоб Україна, коли ій не вдасться бути самостійною, була вся прилучена до Польщі, а не до Росії. Я не раз висловлював ту саму думку, бо єдиновірна і міцна Росія для нас небезпечніша за чужовірну і слабосильну Польщу, з якою Україна напротязі історії, раз в раз тягалась і вже відірвалась раз.

24.VII.1919. [Жеб'є].

Немає ніяких вістей, ні газет, то треба хоч описати, як я тут проводжу день. В періоди, коли я здоровий, встаю в 6 годин ранку, випиваю шклянку молока, заготовлену з вечора, і берусь за ремонт свого убрання: зашиваю, де подерлось, або роспоролось щось в костюмі, чи в біллі, чистю собі чоботи; потім, умившись, випиваю шклянку молока з кавалком підсушеного пшеничного, але дуже темного, хліба з маслом, а тоді йду пиляти і рубати дрова; смерекові дрова, як і ялові, мало дають тепла, а через те їх треба багато нарубати на день, а суковата смерека колеться

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 95

погано, тому я на цю операцію витрачаю не менше двох годин, а під неділю або свято ще рубаю і по заході сонця. Нарубавши дров, сідаю писати свої мемуари за давні часи або пишу оцей дневник; з давніх часів пишеться не споро, бо нема ніяких матеріалів, ні нотаток і доводиться все видирати потроху з пам'яті; потім іду на берег Черемоша і, роздягнувшись, лежу на сонці годину, а коли мало сонця, то й 1½. Обідаю яшну кашку на молоці, а часом і кавалок вареної телятини з шматочком хліба; по обіді читаю що-небудь по-польському з "Bibliotek'y Dzieł wyborowych", яких у мого господаря, поляка, повітового судді Мельника, є сотні дві томиків. В 5 годин по полудні пунктуально приходить до мене начальник суду п. Володимир Куціль, і ми йдемо на шпацір в гори, або на берег Черемоша; до самого вечера ми розмовляємо про всячину: я оповідаю йому всякі епізоди з історії національного відродження Наддніпрянської України, з якою він мало знайомий, говоримо про сучасність або будуємо всякі гороскопи на будуче; частенько я наспівую мелодії українських пісень, а він, маючи надзвичайно добрий слух і непоганий баритон, зараз підбирає другий голос, і ми співаємо, а часом йдемо до священика Глаголи, дочка котрого добре грає на роялі і співає. Чоловік її, Сеньковський — родом пирятинець, бувший офіцер російської армії, дуже симпатичний, тихенький, маленький чоловічок, — грає на мандолині, і ми часом гуртом співаємо українських пісень. Але я не люблю часто бувати в Глаголи, бо вся родина їх москвофільська, говорять вони між собою російською мовою, але такою, що без сміху слухати не можна, навіть Сеньковський говорить таким полтавським жаргоном, що не розбереш на якій він мові говорить — чи по-руськи, чи по-українському, а швидше мало по-руському. Про будуче України там розмова не клеїться, бо всі вони, очевидно, марять про "єдиную, великую Россию" од Карпат до Камчатки, хоч одверто України не відкидають. В 8 годин я вертаюсь додому, випиваю шклянку молока з кавалком хліба, а в 9 годин вже лягаю спати, а в періоди хвороби по цілих днях ле;у, читаю, а годуюсь самим молоком, навіть без хліба. За цей "вікт" я плачу денно по 20 корон, чи по 10 рублів, а тих рублів в мене зосталося ще тільки на два місяці, а далі не знаю, як і чим я буду жити, бо позичених мною у Липи гривень ніхто не візьме, бо вони ніякої ціни тут не мають, але я цим не дуже журюсь, кажучи собі, як Купріян — "якось то буде!"; в крайності заставлю або продам батьківський кожух, за який мені в Києві давали минулої зими 5 тис. рублів, а зиму виходжу в пальто, бо тут, кажуть, зима не дуже холодна. Треба ще сказати про тутешній клімат і, взагалі, про Жаб'є, яке я вже роздивився і розпізнав, здається, добре. З самого 15-го марта, відколи я тут, і досі майже щодня випадає хоч невеликий дощ, а часом і тучний, а через те рослинність тут, не дивлячись на глеюватий та кам'янистий грунт, дуже добра: трава, хліби, городина і на високих горах розкішні; сінокоси складаються переважно з усяких райграсів та кострів з великою домішкою

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 96

червоного клевера, але зробити з них добре сіно, через щоденні дощі, не проста річ. Косять гуцули дуже чисто, як бритвою голять, довжезними двохаршинними косами з такими ж довгими кіссями, а через те доводиться просто вдвоє згинатись. Коли я косив сіно для корови своїх господарів, звичайною косою з довгим кіссям, то гуцули казали: "А ген ди, київський пан косить навстоячки!" Слідом за косарем жінки розкидають покоси граблями, щоб швидше сохла трава, і до вечора надівають чи оповивають її на "остров'яниці" — молоді смереки з обрубаними гілляками по чверті завдовжки, вишиною сажня у 1½, забиваючи їх в землю скрізь по царинці. Щоб легше вони влазили, то підливають води. Сіно на остров'яницях, не доторкаючись землі, не боїться дощу і за скілька день висихає, тоді спішать його скласти в обороги з дашком на 4-х стовбах, або в стіжечок на помості посеред забитої в землю кроквини, сажня в 2½, завдовж. Але я не бачив, щоб кому-небудь пощастило зібрати непомоченого дощем сіна, бо майже через день йде дощ, і я ледве досі вибрав днів десять сонячних, щоб погрітись на сонці, та й то часто змерзав. Озиме жито, яра пшениця, ячмінь такі буйні, що аж повикручувались; у гуцулів нема досвіду до рільництва, бо вони тепер тільки почали сіяти хліб, а до війни жили тільки привезеним, власне, самою кукурудзою, бо вони ні житнього, ні пшеничного хліба не вміють пекти, а печуть якісь перепічки, чи підпалки з тертої сирої та вареної картоплі з домішкою кукурудзяної муки, але переважно живуть "кулешою" (мамалиuою), яку їдять рано, в обід і на вечерею з гуслянкою (ряжанкою), молоком, бринзою і всячиною. Тепер, коли кукурудза така дорога, що її можуть купувати тільки заможніші люди, все населення живиться тільки набілом та молоденькою картоплею, морквою, гороховими стручками, бо городина тут надзвичайно гарна, особливо на підгноєних городах. Кукурудза тут не виспіває, а через те її садять потрохи, тільки, щоб їсти молодою; напевне "чінквантіно" виспіла б тут, але ні про яких агрономів та дослідні господарства тут ніхто і не чув. Взагалі, Галичина, як я упевнився, у всіх смислах стоїть далеко нижче по культурі за південну Росію. У такому містечку, як Жаб'є, яке має більше 10 тис. населення, у нас є й агроном, інструктор по садівництву, городництву, навіть пасічництву та шовководству; єсть інструктор по дрібному кредиту, по споживчій кооперації, а тут навіть ветеринара, акушерки та лікаря нема, єсть тільки один урядовий лікар, що робить "секції" (поре убитих), він же займається і практикою.

Містечко Жаб'є розкинулось по горах вздовж Черемоша, кажуть, більше, як на 60 кілометрів. Саме містечко, власне, складається з десятка жидівських домиків зі склепами з усячиною коло церкви та костьола, та з будинків добродійної фундації Скарбка, що виховує, чи, швидше сказати, полонізує сиріт; в будинках тих поміщається суд, податковий уряд, нотар та інші урядові інституції, а гуцульські селитьби розкину-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 97

лись, сказати б, хуторами по горах. На горі двоє, троє [хат], одна від одної [на віддалі], і тільки подекуди, зрідка можна побачити скілька хат при купі, це хати рідні або з перших, що побудувались на батьківському грунті, у яких нема окремих кавалків землі. Через таку відлюдність народ тут малокультурний, дикуватий, як і кавказькі горці, мстивий і розбишацький, а до того ще й не охочий до роботи, убереться гарно і ходить собі по гостях, а на полі роблять майже самі жінки. Не минає тижня, щоб хтось когось не підстрелив, або не покалічив бардкою (топірцем), а коли була горілка, то, кажуть, мало не щодня була бійка з каліцтвом або душогубством, бо вдень кожний гуцул ходить скрізь з сокирою, а в свято — з бардкою, то мають чим розвалювати голови. Школа, хоч і єсть, але, видно, недавно, бо старші люди всі неграмотні, а молодші, хоть і вміють читати, але тут ніде книжок нема, то ні по чому набіратись знаття та культивуватись. Якщо справдяться звістки про прихід сюди англійців, то за 20 років край цей і люди, напевне, так переміняться, що з глухого ведмежого кутка виробиться культурний, цивілізований куточок Європи; навіть розбишака Черемош, який тепер після великих дощів тільки рве береги та зносить мости та кладки і перериває всяку комунікацію, тоді буде двигати та освітлювати фабрики та курорти, а, може, своїми бистрими водами буде двигати й електричну залізницю. Хто знає?

25.VIІ.1919. [Жеяб'є].

Цими днями вернувся сюди з Росії тутешній адвокат, поляк Шпунер, який прожив в Росії більше двох років, в Саратові, Самарі, а найдовше — в Катеринодарі. За большевицького там панування він проживав в госпіталі, де йому було дуже добре, а потім служив бухгалтером у Польськім товаристві. З Катеринодара він виїхав 10-го червня цього року і через Новоросійськ, за дозволом англійців, які держать в своїй владі усе Ч[орне] море, пароплавом, ніде не спиняючись, приїхав в Констанцу, де пробув тижнів два в карантині, а потім через Галац проїхав Румунією в Чернівці, а потім і сюди. По Румунії він їхав ізоліровано, а через те не знає, що там робиться, хоч бачив там чорне колоніальне військо, що їде проти большевиків на Бессарабію, і чув, що під Галацом большевицький апарат підбив гречеського літака, з цього можна думати, що йде війна з большевиками, але невідомо в чиїх руках Бессарабія.

Коли Шпунер виїздив з Новоросійська, то ситуація в Росії була така. Весь Кавказ під опікою англійців наче вже зовсім заспокоївся; організувались Грузинська, Армянська та Азербайджанська республіки, які спочатку воювали між собою, але англійці, взявши собі бакинський нафтовий район, всіх обеззброїли і утихомирили. Середній, черкеський Кавказ теж відносно затихомирений англійцями та почасти доброволь-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 98

цями з Денікіним на чолі, які панують над Терською, Кубанською і південною частиною Донської області. При Денікінові організувалось Всеросійське правительство з Родзянком на чолі, яке називається "Особое совещание", але складу його Шпунер не міг мені перечислити, але знає, що донедавна в ньому був і Сазонов, який тепер виїхав в Париж. За поміччю англійської зброї, танків та амуніції добровольці винищили на Кавказі большевицьку армію, що складалась з остатків Кавказької армії та місцевих большевиків, або вірніше сказати, вона сама вигинула з голоду та від тифу, бо попалила провіантські магазини, а кубанці та терці не давали їй хліба, а від московських большевиків вона була одрізана Доном та голодним прикаспійським степом. Добровольча армія налічує до 100 тис. душ і складається переважно з офіцерів та з російських втікачів, взагалі, інтелігентів-буржуїв, бо селянська людність ухиляється від примусового набору і розбігається до горців, які їх охоче приймають, бо не ворогують з "иногородними", як з козаками, які позабирали їхні землі і за царських часів раз у раз держали їх в постраху. Взагалі, вся людність, навіть прості козаки, дуже вороже ставляться до добровольців і шкодують за большевиками, бо добровольці заводять старорежимні порядки, навіть платять жалування чиновникам по старих нормах, а чиновники, неможучи при існуючій дорожнечі прожити за ту платню, беруть страшенні взятки і тим ще більше обурюють населення проти добровольчеських порядків. Навіть між козацькою радою та добровольцями розростається антагонізм, бо добровольці, як і царський уряд, не признають автономного козацького уряду; наприклад, Рада оголосила всі землі, навіть в містах, приналежними війську і примусила домовласників зректись власності на землю, добровольчеський уряд возстановив власність і дозволив робити купчі не тільки на будинки, а й на землі, на яких вони стоять. За большевиків, каже Шпунер, більшості населення легше жилось, бо большевики більше платили жалування і всім, хто заробляє видавали харчі по квитках, а тепер добровольці, як я вже казав, зменшили всім платню, навіть своєму війську, а через те воно все забирає дурно по крамницях, ресторанах, на базарах, тому селяни нічого в город не привозять; все, крім хліба, в Катеринодарі дуже дорого коштує; напр. ф[унт] цукру — 75 руб., фунт м'яса — 7 руб., десяток яєць — 15 руб., пляшка молока — 3 руб. 50 к., ф[унт] керосину — 60 руб., тоді як там єсть свої нафтові джерела, зате найліпша мука коштує — 25 руб. пуд.; але ні озимого, ні весною посіву люди майже не зробили через військову чи бойову колотнечу, а через те можна сподіватись на ту зиму голоду в цій найбагат-шій на хліб країні — Росії.

Денікін за поміччю англійців сподівається витіснити большевиків з Дону та України і, з'єднавшись з Колчаком, який воює з большевиками за Волгою, проти Самари, йти на Москву. Шпунер читав в Констанці, що Денікін вже зайняв Харків, але сумнівається в цьому, бо в початку

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 99

червня ще майже весь Дон був в большевицьких руках, і вони загрожували навіть Новочеркаську та Ростову, які пощастило одбити тільки дякуючи англійським танкам. Хоч Денікін як монархіст і ворогує з Колчаком як республіканцем, але признає його зверхність, бо Антанта вважає Колчака верховним вождем нової Росії, хоч я читав тут в газетах, що Ллойд Джордж незадоволений, що Колчак невиразно висловлюється про границі будучої Росії і не виключає з неї Фінляндію, Прибалтику та навіть і Польщу, а денікінці, як каже Шпунер, виразно говорять, що хотять відбудувать Росію в старих границях, і хваляться, що, взявши Москву, підуть відвойовувати Варшаву; про Галичину ж, як австрійську провінцію, не згадують.

Північ Росії, тобто Архангельщина, зайнята англичанами, які далі не посовуються, а з Прибалтики наступає на Петроград, як пишуть в Катеринодарських газетах, армія Юденіча, що складається з естів, німців та фінів. З заходу поляки зайняли всю Литву та Білорусь і Волинь аж по Дубно, і по кавалку відвойовують далі від большевиків. Петлюра, по словах Шпунера, вже нічого не має на території бувшої Росії, а держиться з галицьким військом тільки в Галичині, бо большевики не переходять старої російської границі. На всій Великоросії та Україні панують большевики і там, як ходять чутки, заведено скрізь порядок комуністичний, яким задоволена більшість населення, тільки на Правобережній Україні населення воює з московськими большевиками під проводом Григор'єва, який не має виразної фізіономії, та Лівобережна Україна, власне Катеринославщина, на чолі з відомим Махном, не визнає влади московських большевиків, а заводить свій большевицький лад; так само і Крим весь в руках місцевих большевиків, крім Керчі, до якої англійці їх не допускають, аби вони не перекинулись на Кубань. З описаної ситуації [в] Росії я вивожу, що там ще не скоро заведеться лад, бо Антанта сама активно проти большевиків не виступає, а тільки дає зброю та амуніцію полякам, румунам та добровольцям під проводом Колчака, Денікіна та Юденіча, але поляки далі Волині, Кам'янця, тобто за Случ, та Литви з Білорусією не схотять іти. Румуни за Дністер теж не підуть, а Добровольчеська армія без чужоземців нічого не зробить, бо плебс при першій можливості здається в руки большевиків, як, по газетних відомостях, здалось 40 тис. колчаківської армії, або дезертирує, як з денікінської — до горців. Про долю України я Шпунера як поляка і не питав, але він сам сказав, що Україна самостійною не може вдержатись, бо ні большевики, а тим паче добровольці їх зовсім не визнають. Самі лівобережні селяни, по словам Шпунера, не хотять України. Бо галицькі русини одбили в них охоту від неї. На це я завважив, що й польські селяни воліють бути в Росії, ніж в Польщі, бо від Росії вони дістали землю; російський суд та адміністрація їх боронила від польських панів, а з минулої Польщі вони пам'ятають тільки "кварцяне" військо, яке їх обдирало, хоч цьому вже минуло біль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 100

ше сотні років. А українські селяни незадоволені були галичанами через те, що ті хотіли завести лад в Україні та дисципліну в армії, а селянам більше подобались большевицькі порядки, але згодом і селяни зрозуміють, що ліпше бути господарями в своїй хаті, ніж попихачами, і тоді будуть марити про свою державу.

26.VII.1919. [Жаб'е].

Косівський адвокат, поляк, привіз на радість тутешніх поляків звістку, що вже встановлено границі Польщі, і Східна Галичина відходить по Збруч до Польщі; дістає автономію і ділиться на три округи — Краківський, чисто польський, Ряшовський — мішаний та Львівський — український, до якого приєднаються і чотири повіти буковинських. Не хочеться мені вірити, щоб Антанта слідом за Францем-Іосифом без переведення плебісциту так розпорядилась українським населенням, яке ще змагається за свою самостійність, і знаючи, що Галичина протестувала проти рішення Франца-Іосифа приєднати її до Польщі і тільки вісім місяців тому прилучилася до Наддніпрянської України. Включення української території в склад Польщі, не кажучи про несправедливість та порушення Вільсонівського принципу, було б причиною недовгого спокою в Польщі, бо поляки ж не дадуть українцям, литовцям, та й білорусам такої автономії, щоб їх не кортіло, як швей[ца]рців, прилучитись до одноплеменної держави, а значить в Польщі буде відцентровий* рух серед українців, литовців та білорусів, і витворяться нові Балкани, що загрожуватимуть знов всесвітньою війною, бо до того ще й Румунія буде добиватись цілої Буковини. Поляки в захопленні своєю новою державою впадають в імперіалізм і стремляться возстановити історичну Польщу, проти якої я нічого не мав би, якби до Польщі приєднали б усю Україну, аж по Кавказ, з причин, про які я вже не раз говорив; у всякому разі, для збереження від полонізації прилученої української людності бажано, щоб до Польщі приєднано було як можна більше українського населення, тоді поляки не так сміливо будуть братись за ополячення українців. Правда, вони не поцеремоняться для полонізації нашого краю скористуватись і аграрною реформою, прийнятою недавно варшавським Сеймом. Сейм обмежив володіння землею в Польщі 200 моргами, а на кресах лишає землевласникам аж по 800 моргів, тобто по 500 десятин, очевидно, для того, щоб не відбирати там в поляків землі, а на латифундії, більші за норму, яких не так вже дуже багато, вони, напевне, в цілях полонізації, переселять мазурів, а певніше всього, легіонерів, аби не передати поль-

* В оригіналі помилково - центробіжний - Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 101

ської землі в руки місцевого непольського населення. Але це тільки обурить проти поляків непольську людність, а користі полякам не принесе, бо напевне років через 10, 20 непольські краї відійдуть від Польщі і, переселені на латифундії поляки поробляться тільки латинниками, яких і досі не мало єсть не тільки в Галичині, а й в Наддніпр[янській] Україні.

27.VII.1919. [Жаб'є].

Мені казали, що в польській львівській газеті від 20-го єсть звістка, що Петлюра спішить з'єднатися з Григор'євим, щоб попередити Денікіна в зайнятті Києва. Ця звістка наводить на думки, що вже наближається найтяжчий, найстрашніший період російської революції, коли по схемі Смоленського надходить вже "быть по сему". Видно, що Денікін успішно посовується по большевістії, і, можливо, справедлива чутка про зайняття ним Харкова та угольного району Лівобережної України. Можливо, що перед такою небезпекою Григор'єв піде на з'єднання з Петлюрою, але це України вже не врятує, бо їх обох, ослаблених боротьбою під Києвом з большевиками, без сумніву розіб'є Денікін; можливо навіть, що й большевики, загрожені успіхами контрреволюції, увійдуть в якусь згоду з українцями, але й це не врятує здобутків революції, бо Денікін, боєвий генерал, озброєний танками і, взагалі, англійською зброєю, з великою кількістю амуніції, має велику перевагу над революціонерами, які вже згубили енергію і втеряли авторитет серед мас, що вже прагнуть спокою і якого-небудь ладу, без якого не можна ні орати, ні сіяти, ні взагалі жити. Очевидно, революція повинна обійти свій цикл і дійти до реакції, при якій спочатку будуть розстрілювати не тільки большевиків, а навіть і поступовців, не кажучи вже про всяких сепаратистів, які порозривали Росію на кавалки; тоді настане страшна година і для українців, без розбору до якої вони партії належать. Одного можна тільки тепер бажати, щоб разом з Денікіним вступили в Київ і антантські агенти, які здержували б оп'янілу побідою реакцію, бо інакше на Україні настане оте страхіття, про яке я писав торік в цей час, живучи коло могили Шевченка.

5.VIII.1919. [Жаб'є].

Вчора вернувся я з Буркута, куди їздив з своїм господарем купувати палива на зиму; там, по дорозі до Венгрії, в Явірнику та Буркуті, лишилось багато бараків російських та германських, які тепер лісничество розпродує. По цих будуваннях можна рівняти дві культури — російську і германську; тоді як росіяне копали для свого війська якісь нори в землі, щось подібне до землянок чи куренів в землі, німці побудували з смерекового дерева дуже вигідні, великі казарми та стайні, а для офіцерів — нас-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 102

тоящі дуже гарні вілли, які не соромно було б перенести в околиці таких великих міст, як Берлін, Відень, не кажучи вже про Київ. Скрізь видно рештки мостів, водопроводів з видовбаних смерекових жолобків, по яких вода переливалась з одної гори на другу. Але найбільше вражає відношення обох народів до мертвих: російські кладовища порозкидані скрізь, неогороджені, з рештками хрестиків на гробках, а німецькі — огороджені, над могилами стоять ряди хрестів з вирізаними прізвищами в такому порядку, як салдати в шеренгах, а над офіцерами побудовано навіть з граніту на цементі пам'ятники, як на кладовищах в великих містах. Майже всі 35 кілометрів дороги до Буркута устелені смерековими цівками, які тепер повигнивали, повиламлювались так, що по них тяжко й ступою їхати возом, а за німців дороги були в такому порядку, що по них їздили автомобілями, а за Буркутом, кажуть, була часова залізниця. Дорога до Буркута в'ється ввесь час над Черемошем, в глухій, дикій місцевості, стиснутій високими горами, вкритими лісом, в якій немає простору для ока, нема горизонту. Сірчасто-залізне джерело в Буркуті, з дуже смердючою, але холодною, смачною водою, положене на висоті 1012 м. над морем, тобто трохи більше, як на версту і дає не дуже багато води, далеко менше, як, наприклад, джерело нарзану в Кисловодську; курорт до війни був малесенький, мешканців було щось на душ 50-60, а тепер це все розруйноване, без вікон, без дверей; єсть рештки кабін, які поробили німці для купелів своїх хворих воїнів; ще ціле стоїть велике, гарне військове казино, в якому офіцери німецькі грали в більярд та пили пиво; решта бараків вже розвалюються, бо побудовані вони тільки часово. Тепер ці бараки жаб'ївські жиди купують на будування та на опал, сплавляючи дерево дарабами (плотами) до Жаб'єго і далі. Від Буркута до Явірника Черемош маленький і мілкий, то там по ньому можна сплавляти тільки після доброго дощу, а від Явірника він вже має більше води, бо її пускають по потребі через заставки, зроблені в греблі з озера Шибенева, яке вміщає в собі щось коло мільйона кубічних метрів води. Погода нам послужила, і за два дні подорожі, тільки один раз мочив нас дощ напротязі скількох кілометрів, а потім знов випогодилось. Я був дуже задоволений, що мені пощастило побувати в Буркуті, про який я чув давно, ще в Києві, і на який щоліта збирався поїхати, але все якось не випадало.

18.VIII.1919. [Жаб'є].

Давно я не записував нічого, бо життя тутешнє ніяких фактів, вартих уваги, не дає, всі живуть самими тільки чутками. Ходять чутки, що Східну Галичину Антанта рішила віддати полякам, і тутешні мешканці щодня сподіваються приходу сюди польських легіонів, поляки, натурально, з радістю, а неполяки з страхом перед знущанням звитяжців. Очевидно, ук-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 103

раїнському народові судилось ще якийсь час терпіти чужоземне ярмо, випивати муки до дна, поки він набереться розуму, життєвої сили

Про російську Україну ходять чутки, що Петлюра, з'єднавшись з Григор'євим, умовляються разом виступати з Денікіним проти большевиків, і що Петлюра вже зайняв Жмеринку, а Григор'єв — Одесу, Херсон, Миколаїв і думають злучитись з Росією на федеративних основах, але я сумніваюсь, щоб денікінська Росія на це згодилась. Певніше всього, що Денікін, подужавши разом із українцями большевиків, візьметься за українських сепаратистів і знищить їх, як поляки знищили галицьку армію і взагалі Західну Україну, бо українці до своєї держави не доросли, як я твердив це спочатку заснування самостійної України. Великого гріха на себе взяв Винниченко, бо він був душею повстання проти Скоропадського, а, очевидно, що гетьманська, тобто буржуазна Україна змогла б зберегти, коли не самостійність, то хоч автономію на основі Переяславських умов і змогла б об'єднати ввесь український народ аж по Карпати, а може й з Угорською Руссю. Багато завинив Винниченко, але його довела до того нерозумна політика німецька. Якби німці зрозуміли і рахувались з інтересами українського народу, то, хто знає, може й вони самі не потерпіли б того краху, того розгрому, який на їх впав. Якби вони твердо держались самостійної національно-територіальної України та не обурили проти себе української інтелігенції та народу, то мали б з України хліб, який їм дав би змогу вдержатись проти антантської сили. Але політика німецька щодо України ввесь час була безглузда, сліпа, яка привела до ненависті [до] німців, до повстання проти них і проти гетьмансько-поміщицької політики і привела до загибелі Україну і Німеччину. Що буде далі — "окрім Бога єдиного, не знати нікому!". Ходять чутки, що Антанта виробляє умови автономії Галицької України, що входить в склад Польщі, то, може, й вона виробить конституцію і для Наддніпрянської України, яка увійде в склад Російської держави. Якби там не було, а Україна знов наразі буде розділена між Польщею та Росією, як по Андрусівській умові, але з певністю можна сказати, що цей поділ довго тривати не буде, і Україна колись таки об'єднається — чи в складі Росії, чи Польщі, чи самостійної держави, бо все пережите за цих два з половиною роки так глибоко ввійшло в глибину української маси, так зворушило, освідомило її, що вона не потерпить довго чужоземного ярма.

З погибеллю української держави і мені тут стало так тяжко проживати, що я всіма силами рвусь кудись в українське оточення, щоб було з ким разом журитись і разом сумувати. Написав до коломийського книгаря Оренштайна, з яким знайомий ще з Києва, чи не одкрив би він мені кредит, щоб я міг чим прожити, поки не з'явиться змога вернутись до Києва? Просив його довідатись, чи є в Львові Федак, який з певністю добув би мені грошей на прожиття, бо я маю рублі тільки на прожиття до 15 жовтня, а надалі єсть тільки гривні, які не мають тут ніякої ціни.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 104

1.IX.1919. Мостиськса (між Львовом і Перемишлем).

Несподівано закинула мене доля майже аж на західну етнографічну границю України, але треба розказати все по-порядку. В неділю 24.VIII. приїхали нарешті в Жаб'є так давно сподівані польські легіонери, для зустрічі яких місцеві поляки власноручно збудували коло костьолу тріумфальну браму, кажу "власноручно", бо гуцули не схотіли працювати коло тої брами і не вийшли назустріч легіонерам, так що їх зустріли тільки місцеві поляки, яких тут не більше десятка родин, залічуючи сюди і двох шевців, хоч один з них не вміє й говорити по-польському, бо виріс в Косові серед українсько-жидівського населення. Ввечері того дня зайшов до мене суддя Шипош, про якого я вже згадував, і почав мене заспокоювати, кажучи, що комендант буде про все добре поінформований, і що мені поляки нічого не зроблять. Мені оце заспокоювання видалось підозрілим, бо я ніякого безпокойства не виявляв, будучи певним, що мені нічого ніхто не зробить, бо я ні політикою, ні агітацією не займався, навіть ніякого знайомства не вів ні з гуцулами, ні з інтелігенцією українською і окрім священика Глаголи ні в кого не бував, і тільки щодня, як я уже писав, ходив на шпацір та зоненбадитись з начальником суду Куцілем, який теж активним українським політичним діячем не був. В одповідь на ці заспокоювання Шипоша я сказав, що я зовсім не турбуюсь, бо коли полякам я не подобаюсь, то найбільше, що вони мені, російському горожанинові, можуть зробити, це вислати за кордон, але я сподіваюсь, що вони і того мені, мирному чоловікові, не зроблять, і я проживу в Жаб'єму до жовтня, а як почнуться сльоти, а потім холод, то я волію поїхати до великого міста, наприклад, до Львова, де я маю багато знайомих і де зможу добути грошей на прожиття, бо зимою я звик мешкати серед людей, де кипить життя, і тільки літом проживав в селі, серед природи. А коли Шипош якось упевнено завважив, що до Львова мене рішучо не пустять, тоді я, стурбувавшись, почав доводити йому, що мені потрібно бути в якомусь університетському городі, де є добрі спеціалісти лікарі, бо мені, як каже місцевий лікар Невестюк, доведеться робити операцію, бо у мене щось неблагополучно з мочевим апаратом. Другого дня пізно ввечері знов забіг Шипош і оповістив, що мене, по його проханню, комендант рішив конфінувати (оселити) в Кракові.

—  Але, чим я там буду жити, в мене там нема ніяких знайомих, а гроші мої кінчаються, бо гривень, які у мене єсть, не можна вже вважати за гроші.

— Ну, то я, каже Шипош, поклопочусь, щоб вас конфінували в Перемишлі, бо там близенько, у свого брата в Мостиськах, буде проживати Куціль, то він не дасть вам пропасти!

— Ну, думаю собі, це мені так, як в тій пісні співається:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 105

"Завзялись ляшки, завзялись панки, ще й превражі люди,
Ой уже-ж мені, ой уже-ж мені та добра не буде!"

Але чим я так провинився, питаю, що мене вважають за такого шкідливого чоловіка, якого не можна ні тут держати, ні до Львова пустити; я ж ні з ким з поляків, окрім вас, не розмовляв, і ніхто мого політичого світогляду не знає. На це він одповів, що вся колонія польська в Жаб'єму вважає вас за "сеньйора", за видатнішого українського діяча і чомусь дуже вороже настроєна проти вас. Коли цьому правда, то до цього міг спричинитись хіба інцидент з Гапановичом, якого я тут і не записав, бо вважав його незначним, хоч він дуже яскраво малює умови місцевого життя. Коли прийшли в Жаб'є румуни, то місцевий учитель, він же й військовий комендант, спочатку ховався, а потім поїхав до Косова передати румунським властям все, що в нього єсть на інтендантському складі, але там його по доносу поляків арештовано і одправлено до Коломиї, де його, як ні в чім невинуватого, випустили з умовою, що він буде мешкати в Коломиї. З дозволу румунів поїхав він до Жаб'єго за своїм майном, але, довідавшись, що поляки, в яких він по своїй комендантській службі робив ревізії і конфісковував всякі військові речі, постановили помститись над ним, рішив не засиджуватись і швидше виїхати з Жаб'єго. По дорозі, коли він вступив до мене попрощатись, догнав його один з поляків і хотів кинутись на нього з палицею, але я спинив того нахабу і не допустив його до Гапановича, а коли той поляк привів ще двох, то я заднім ходом вирядив Гапановича в гори; поляки пустились за ним, але він встиг заховатись від них; можливо, що поляки озлились на мене за те, що я не дав їм познущатись над Гапановичем.

І так, довідавшись від Шипоша, що мене й Куціля мають вислати з Жаб'єго, я пішов повідомити про це Куціля і, взагалі, порадитись з ним. Куціль не знав, що його висилають, бо комендант сказав йому тільки, щоб він здав урядування Шипошові, який буде керівником суду, і навіть запропонував йому перепустку до Коломиї, і Куціль вагався — чи їхати йому зараз за виясненням справи до свого начальства, чи підождати приїзду сюди радника суду, який, по відомостях судді Мельника, мав приїхати до Жаб'єго. Здивований моїм повідомленням, Куціль пішов до коменданта і там довідався, що справді його висилають в Мостиська до брата священика, але остаточно це мають рішити коломийські власті, до яких його повезуть жовніри разом з іншими висланцями. Як не вражений був Куціль таким поворотом своєї справи, але, спасибі йому, не забув і за мене і попросив коменданта, щоб і мене вислано разом з ним до Мостиськів, бо я в Кракові ніяких знайомих не маю, а до того ще й польською мовою не володію; комендант згодився на це і, покликавши мене, заявив, що він віддає мене під опіку Куціля, з яким я й поїду через Ворохту на Коломию.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 106

В середу (27) посадили нас п'ятьох висланців: д.д. Куціля, Гуньовського та Сорохана, судових урядників, священика Волянського з Криворівні та мене — на дві підводи і в супроводі п'ятьох жовнірів повезли чудовою гірською дорогою на ст. Ворохту, куди ми прибули вже ввечері. Всю дорогу у мене був дуже добрий гумор, бо я почував себе бадьорим, здоровим і дуже задоволеним краєвидами, а особливо тим, що мене не розлучили з Куцілем, а через те я ввесь час всіх підбадьорював, бо у всіх моїх товаришів, а особливо в о. Волянського, настрій був страшенно пригнічений. О. Волянському я не дивувався, бо то старий чоловік, у якого зосталась вдома сама одна слаба на серце жінка, бо сина-офіцера арештовано і невідомо, що діється з двома дочками-учительками, а інші товариші, і молоді, і одинокі, але з незвички, арешт та військовий ескорт здавався їм чимсь соромлячим їхню честь, чимсь ганебним. Так що я часто наводив їм російську примовку, що "одна голова не бедна, а если бедна, то одна" і що перед польською публікою треба держати хвіст бубликом, а не так, як той пес, що за шкоду сподівається кари. А коли нас садовили в Ворохті в товарний вагон, то я завважив, що добре, що у нашого брата-поляка нема Сибіру, бо проти зими в Росії тепер неприємно було б туди їхати в такому вагоні, а там всіх політичних раз у раз посилають прохоложуватись як не в Сібір, то на північ, до Білого моря. Я потішав своїх товаришів, вказуючи на те, які жовніри польські виховані, делікатні в поводженні з нами, свідомі, аж приємно дивитись на них, що їх і рівняти не можна до колишніх московських жандармів, а про сучасних большевиків і говорити нічого, бо ті ограбували б нас дочиста, а при пробі протестувати, ще й застрелили б, виправдовуючись перед начальством тим, що ми, наміряючись тікати, перші напали на них: а під час нападу московських большевиків торік на Київ вони розстрілювали арештованих, не потребуючи й виправдуватись.

І от, наче нарочито, для ілюстрації моїх слів, доля послала нам настоящого "разухабистого" московського большевика, який чистою "расейською" мовою оповів нам, що він металіст-робітник, виріс в Москві, хоч родом римо-католик, служив в "Красной гвардии", але пішов "защищать свою родную Польшу", хоч мимоходом завважив, що, власне, він втік в польську армію від "пульки", яка йому загрожувала в Росії. Розмовляючи зо мною, він вгледів у одного судового урядника пакуночок з білизною і запитав, чи не тютюн то, а коли той показав, то він спокійненько завважив — "Я думал — табак, хотел отобрать!" Цей большевик ще з двома жовнірами конвоїрував скількох молодих гуцулів, що сиділи долі в протилежному причілку вагона і ми помітили, що він, одійшовши від нас і пошептавшись з своїми товаришами, засвітив кавалок грубої стеаринової свічки і, вернувшись з нею до нас, почав присвічувати наші ноги, оглядаючи чоботи, при чім спокійнесеньким, але рішучим тоном кидав: "Покажи подошвы!", "Поверни ногу!", оглянувши всіх він спинився пе-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 107

ред о. Волинським, нові черевики якого показались йому підхожими по величині до його ноги. "Сбрасывай, старик!", сказав він спокійно, але твердо. О. Волинський дивився на нього, нічого не розуміючи. "Ну, сбрасывай, живей!" Тоді я почав умовляти його: "Земляк, оставь, не видишь разве, что это старик, ксендз". Але той, не звертаючи на мене ніякої уваги, настойчиво говорив до о. Волянського, піднімаючи свою ногу в заскорузлому черевикові мало не під самий ніс отцеві: "Видишь, я тебе свои даю, они совсем хороши!"

А коли я не переставав його умовляти, то він якось боком поглянув на мене і кинув мені крізь зуби: "Отстань!", зовсім так, як одгаркується великий пес, коли йому обридає маленький. О. Волянський, очевидно, побачив оті його оскалені зуби, бо поспішно почав розв'язувати шнурки і скидати чоботи. Так само, не дивлячись на прохання, він заставив судового урядника Гуньовського розмотати гамаші. Я хотів поскаржитись нашим конвоїрам, а він вдарив мене прикладом і вилаявся по-московському. Під час цієї операції і у мене пропав ввесь мій добрий настрій, вона пригнітила і мене так само, як і всіх моїх товаришів, бо ми певні були, що так само повідбирають у нас і гроші, і білизну, і взагалі все наше майно, але на радість, наші конвойні не допустили до грабежу і, боячись, що ми поскаржимся на них, перед пересадочною станцією Делятин примусили московського большевика віддать і черевики, і гамаші. Але цей інцидент зробив на всіх нас таке враження, що всі ми довго його обмірковували у всяких деталях та подробицях, і кожний з нас завважив, що до самої смерти не забуде отого большевика.

В Коломиї нас з двірця одпроваджено в суд, і, по короткому допитові — хто ми, і як звемось, посаджено в тюрму; ще добре, що хоч посадили всіх разом в одну камеру. При допиті дуже ганебно поводився радник Копистенський, до якого я мав рекомендацію від його кузини; він, боячись, щоб його не запідозрили в прихильності до українців, поставився до мене погірдливо і кинув, що він нічим мені допомогти не може. Побачивши, що я мало розумію по-польському, він сказав ламаною російською мовою, що мене одпровадить в тюрму, на що я одповів, що я, як закордонний [громадянин], дуже дякую Великій Речі Посполитій за таку гостинність! Моїм товаришам, очевидно, показалось це дуже й дуже тяжким, а я, звиклий до російських тюрем, потішав їх і тільки висловлював жаль, що в нас нема порошку від блощиць. О. Волянського особливо лякала парашка, що стояла в кутку, і він з страхом говорив мені, що він взагалі не може мочитись, коли хто-небудь стоїть в нього за спиною, а якже буде тут посеред людей, коли йому прийде потреба. Отже, на наше щастя, на ніч перевели нас в ліпшу заново вибілену камеру, і там парашка стояла в окремій кімнатці так, що й повітря в нас було чистіше, і плюскви, як тут називають блощиць, попропадали від вапна. Харчів в нас досить було ще з дому, то ми замовили собі в кав'ярні на вечерю тільки чаю

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 108

і випили його залюбки, хоч там справжнього чаю і крапельки не було, а самі якісь ягоди. Повечерявши, полягали ми на сінниках, але під враженням пережитого не могли довго заснути, хоч попередню ніч ми в дорозі теж не спали. Другого ж дня, добре виспавшись та напившись гарячого молока, яке нам принесли від "директора" тюрми, ми поодягались і стали з нетерпінням ждати допиту, бо радник суду сказав Куцілеві, що покличе його в 8 годин ранку на вислухання, але минув день, а нас ніхто не кликав, нарешті годин у 5 пополудні нам сказали забирати всі свої речі, бо нас передають в розпорядження військової влади. Ця звістка вразила нас, як обухом по голові, бо з рук юристів, правників нас передавали в руки військової сили, від якої не можна сподіватись нічого доброго. Довго довелось нам таскати по місту свої пакунки, поки довели нас до якоїсь казарми, де й замкнули всіх п'ятьох в одній келії, яка не мала більше як кубічний сажінь простороні; ми з страхом оглядали наше нове помешкання і запитували — невже отут нам доведеться ночувати, може не одну нічь, але через якийсь час прийшов жовнір і звелів Куцілю і мені забирати наші пакунки і йти до коменданта "безпеченьства". Комендант оповістив, що нас обох рішено конфінувати під доглядом жандармерії в Мостиськах, наказував, щоб ми там поводилися тихо, смирно, а по зняттю військового стану Куціль може проситись на посаду, а я можу, з дозволу російського консула, коли він буде у Львові, виїхати в Росію. На запитання Куціля: за що впала на нього оця кара, комендант одповів, що за м'яке відношення до судових урядників, які все оце й наробили, і за це вони будуть інтерновані в лагері. Але що, власне, наробили оці урядники — невідомо, бо вони сиділи смирно, ніякої агітації проти поляків не вели, а, навпаки, ще здержували гуцулів від усяких надужить над поляками та жидами, а вся їх вина в тім, що вони обидва були свідомими українцями. Що ж до о. Волянського, за яким в мене просто серце болить, то його інтерновано по доносу криворівненського дідича Пшебиловського, проти якого о. Волянський виступав, як проти злодія й грабіжника, що, бувши війтом в Криворівні, обдирав селян на всякі способи.

Ввечері посадили нас в особовий поїзд і під ескортом жовнірів повезли через Львів до Мостиськ, куди ми прибули 29 серпня* в 11 ранку, і здали нас на руки повітовому жандармові, який сказав нам, що ми вільно можемо проживати в межах міста, але через кожних п'ять день повинні мельдуватись в нього. Я благословляю долю, що вона звела і зблизила мене з Куцілем, бо без нього мені було б дуже й дуже прикро. Я сподівався, що грошей на прожиття добуду в коломийського книгаря Оренштайна, аж виявилось, що він, як виїхав в лютому до Відня, то й досі не вертався, і жін-

* В оригіналі помилково "29 вересня" — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 109

ка сказала, що він їй лишив самі карбованці, то вона, на жаль, не може мені одкрити кредиту в коронах. Тоді я всю надію поклав на Федака, директора "Дністра", з яким був в дуже добрих відносинах, але виявилось, що й Федак, як кажуть, мусив тікати зі Львова за кордон, бо йому загрожувало інтернування в лагерях, хоч він ніколи ніякої участі не брав у політиці, але без його відома і згоди Директорія назначила його як видатного фінансиста міністром скарбу в Наддніпрянській Україні, але він, здається, і не мав змоги приступити до виконування цієї служби, бо жив тоді в обложенім Львові. Виходить, що якби Куціль не взяв мене під свою опіку, то я зміг на ті корони, що маю прожити десь в Кракові, чи де, місяців два, а потім хоч лягай та помирай! Був час, коли я вже жалкував, що не виїхав в Україну, коли румуни, перед здачою полякам Покуття, дали українським втікачам два поїзди для виїзду на Україну. Гапанович переказав мені з Косова через Целевича, щоб я виїздив, бо поляки забирають українців в лагері, в яких вони, як мухи восени, гинуть від плямистого тифу, але я одповів, що не поїду на Україну, з якої я недавно втік сюди, бо певний був, що там мені доведеться бідувати ще гірше, як тут. Там я не зміг би ніде зігріти місця, бо довелось би тікати перед большевиками або добровольцями, або поляками, дивлячись по тому, хто б захоплював ту місцевість, де я проживав би, бо на силу українського війська я ніяких надій не покладаю, а тут я певний був, що мене поляки не зачеплять, а тим паче не інтернують в лагері, до яких, я думав, спроваджують тільки військових, а я не військовий і не брав ніякої участі ні в якому українському урядові. Тепер, живучи у Куцілів, я почуваю себе зовсім спокійним, бо коли у мене не стане грошей, то вони мені поборгують, поки в мене буде змога добитись до Києва. Хоч, може, тут мені буде й не так вигідно проживати, як в Жаб'єму, коли з'їдуться всі діти о. Куціля, але я втішаю себе тим, що в лагерях живеться в безмірно гірших умовинах і що в порівнянні з о. Волянським, моїм однолітком, я безмірно щасливіший, і цим всім я зобов'язаний долі, що звела мене з сердечним, чутливим п. Володимиром Куцілем.

3.IX.1919. Мостиська.

З перечитаних польських газет та варшавського істинно "Русского эха" ситуація на Україні виглядає так. Поляки зайняли Бобруйськ в Білорусії і дійшли до Рівного на Волині; Петлюра з галицьким військом, кажуть, вже вступив в Київ, бо большевики, боячись щоб Денікін їх не оточив, зо всіх боків, одходять з України на північ. Денікін зайняв Харків, Полтаву, Катеринослав, Кременчук і Ромодан, тобто він тепер в 90 верстах од Києва, куди він направляє всі свої сили, хоч Київ вже звільнено від большевиків, а всі приморські города, як Одеса, Херсон, Миколаїв, після одходу большевиків, оповістили себе теж під владою Денікіна,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 110

який стремиться відновити Росію. Цікаво, як він поставиться до Петлюри і, взагалі, до України? Дехто з тутешніх українців висловлює догадку, що він увійде з Петлюрою в згоду і разом будуть витісняти большевиків, але я певний в тім, що Денікін не тільки не схоче входить з українським урядом в якісь умовини, а буде його трактувати як і большевицький, але жовто-блакитного кольору, так принаймні про український уряд висловлюється "Русское эхо", яке про військові успіхи Петлюри, навіть про вступ його в Київ, не говорить ні слова. Очевидно, українська державність доживає свої останні дні, чого можна було сподіватись давно, бо на соціалістичні держави ще не прийшов час, а іншої наші керманичі не хотять, але боязно, що Денікін жорстоко розправиться з українським урядом, військом та взагалі українською інтелігенцією, помщаючись за "раскол России" та за розгром і знущання над добровольцями, з якими гетьман Скоропадський увійшов в згоду, коли довідався, що Національний союз на чолі з Винниченком готує проти нього повстання, щоб замість гетьманської "буржуазної" України, будувати соціалістичну, про що я вже говорив свого часу в подробицях. Якщо Антанта не вмішається і не оборонить українців, то для всіх інтелігентних українців, без різниці партій, наступлять Варфоломіївські ночі, і вони змушені будуть тікати в Польщу та в Румунію, яким зміцнення і відродження Росії загрожує одібранням всіх областей, заселених "русским" народом, тобто українцями та білорусами.

Тепер в мене одна надія на Антанту, яка додержуючись принципів Вільсона, виробляє статут автономії для Східної Галичини, яка часово одійшла до Польщі, і дасть автономію і Наддніпрянській Україні. Правда, ця автономія як в Галичині, так і на Україні, буде тільки на папері, бо поляки та росіяни, виправдуючись большевизмом українців, будуть держати український народ під військовим станом і намагатимуться винищити дощенту й український національний рух. Якщо поляки погодяться з росіянами і поділять між собою український народ, то для української інтелігенції наступлять надзвичайно тяжкі часи, а коли росіяни схотять і матимуть силу одвойовувать від сусідів "все русские земли", то українці-інтелігенти найдуть якийсь притулок в Польщі та Румунії. Настає час, коли український народ повинен буде спокутувати гріхи своєї соціалістичної інтелігенції, яка, думаючи показати світові зразок соціалістичного устрою, довела його до розгрому матеріального та державного і надовго відтягнула його національне відродження. Хоч Антанта в уставі автономії і виробить застереження для українського народу в справі національної школи, культури, але росіяни, поляки та румуни будуть відтягати до крайньої можливості здійснення цих застережень, і тільки в аграрному питанні Росія зробить взагалі для селянства якісь полегкості, а поляки та румуни для українців і того не зроблять, а на викуплених від дідичів землях поселять своїх легіонерів та жовнірів, щоб швидше асимілювати

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 111

українців, поляки й тепер уже кажуть, що й українським селянам дадуть землю, але десь в Познанщині та на Шльонську, аби виробилась польсько-українська амальгама, яка оздоровить польський народ.

Тутешні галицькі українці, не знаючи наддніпрянських обставин, сподіваються, що коли дійде до війни з Денікіним, то українці зможуть подолати його і не впустити в Київ, але це неможливо, бо майже все російсько-жидівське населення Києва буде проти українців, український мужик неохоче піде на піддержку армії, яка складається переважно з галичан, які відійшли від Львова, а денікінська армія складається переважно з офіцерів та з дрібних буржуїв, донських та кубанських козаків і підсилена великою кількістю англійської артилерії, аеропланів та танків, а в українській армії навіть і амуніції мало, бо Антанта її проти Денікіна не дасть. Для мене нема сумніву, що Денікін візьме гору над Петлюрою, і тоді для української інтелігенції настане повний розгром: хто з неї не вспіє втекти, то буде розстріляний або засланий на Сибір. З другого боку, для мене теж нема сумніву, що через якийсь десяток літ, коли підросте нова інтелігенція, то вона-таки доб'ється автономного устрою обох Україн або й з'єднання їх, бо сучасна інтелігенція, яка врятується в різних європейських державах, приверне європейську опінію до українського народу, тобто зробить те, що зробила польська еміграція. Дурно нічого не дається, а коли трапиться так, то недовго вдержується; в 1917 році державність українська просто з неба впала, українська інтелігенція скористалась російським безладдям і оповістила самостійність України. Коли большевики перейняли владу, то й вони зараз пішли завойовувать Україну; а коли в Росії настане порядок чорносотенний або хоч якийсь-небуть інший, то росіяни (не тільки великороси) в першу чергу скасують українську державність і вживуть всіх сил, щоб стерти й українську народність; але вони зможуть зробити тільки перше, а української народності, після всього пережитого за ці два роки, вже ніякі сили не знищать; можливо, що під терором, гнітом всі прояви українства на якийсь час притихнуть, затаяться, але при першій можливості вибухнуть ще з більшою силою, тоді Україна досягне автономії, а, може, й самостійності, в цьому я більш ніж певний, при всьому моєму скептицизмі та песимізмі, бо я близько знав наш народ та нашу інтелігенцію, і в глухі [до]революційні часи вірив в життєвість нашої нації, а тепер то й поготів. Правда, нелегко буде українській інтелігенції пережити оці страшні роки, і багато з нас і не переживуть їх, але справедливо сказали Еркман та Шатріан: "Люди вмирають, а ідеї — вічні". Ми помремо, може, не діждавшись просвітку, а наші діти, внуки уже, напевне, будуть громадянами об'єднаної вільної України, бо кров і муки ліпших синів народу не можуть безслідно пропасти. Дозорця в коломийській тюрмі сказав нам просту, але справедливу думку: коли посіють зерно і воно вкоріниться, то хоч і обірвуть кілька корінців, а всіх таки не вирвуть.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 112

6.IX.1919. [Мостиська].

З українських газет: "Вперед", що видається в Львові, та "Український голос" — в Перемишлі — довідався я, що наша паризька дипломатична місія замість тупого, недалекого соціаліста-самостійника Сидоренка, якого Директорія поставила на чолі місії, вибрала старого графа Тишкевича, якого здавна знають в Європі. Це мене навело на думку написати до Тишкевича, чи не найшов би він можливим дипломатичною дорогою вирвати мене з неволі, в яку я попав в Мостиськах. Сподіваюсь, що коли лист мій дійде до Тишкевича, то він напевне вживе всіх заходів, і поляки відпровадять мене до кордону. Але питання — до якого кордону мені їхати — чи на захід, чи на схід? Правда, поки заходи нашої місії увінчаються успіхом, то пройде більше місяця і становище на Україні виясниться, і може я поїду туди, а тепер я не рішився б їхати на Україну, хоч Петлюра і зайняв Київ, бо я певний, що не сьогодні-завтра Денікін випре Петлюру з Києва і заходиться коло нищення української інтелігенції. Що стосується особисто до мене, то коли Корнілов висловлювався, що мене разом з Грушевським та Антоновичем треба повісити в першу чергу, то, напевне, і його бувший начальник штабу Денікін тримається тої самої думки. Я гадаю, що я ще встигну бути повішеним, то мені нема чого спішити в Київ; поїду туди вже тоді, коли Антанта виробить якісь умови для злуки України з Росією, і коли патріотичний чи мстивий запал денікінців трохи охолоне, і вони будуть вішати після якогось слідства та суда, а не по раніше складеному спискові "сепаратистів". Очевидно, треба буде мені виїхати до Відня, де я зможу роздобути грошей. Певне, у Винниченка є гроші, і він зможе мені віддати свій борг, хоч цифри його я не знаю, бо ніколи не записую й не пам'ятаю того, що комусь давав, але може він сам хоч приблизно знає суму, яку напротязі багатьох років діставав від мене. Діставши грошей, я зможу поїхати в Берн до дочки Галі, що працює яко толмач в українській місії, і буду в Швейцарії проживати та дожидати якогось ладу на Україні. Може, відтіля я увійду в зносини з нашою паризькою місією і вплину на неї, щоб вона вирвала з польського полону і дочку мою Вікторію з її чоловіком Скорописом, що був холмським комісаром, яких поляки захопили в Бересті і завезли до Калішу.

7.ІХ.1919. Мостиська.

В польських газетах є звістка, що через півтора дні після зайняття Києва Петлюрою увійшло в Київ денікінське військо; що Денікін не визнає уряду Петлюри, а увійшов в порозуміння з Петрушевичем як головою Західно-Української [Народної] Республіки. Ця звістка просто

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 113

пригнітила мене, хоч я й сподівався, що Денікін візьме гору над Петлюрою, але все-таки не думалось, що це зробиться так швидко. Саме тепер Антанта виробляє статут автономії для Галичини, яка має потім через плебісцит сама рішити — чи їй бути з Польщею, чи з Україною. З зайняттям Петлюрою Києва фонди українців піднялись. Поляки в часописах почали голосно висловлюватись за те, щоб Антанта признала Україну суверенною державою, боячись, що "единая-неделимая" Росія буде для них такою ж страшною, як і велика Германія, і що Польща не почуватиметься спокійною між такими двома дужими сусідами; що для Польщі та Румунії вигідніше, якби Росія була ослаблена поділом на свої складові частини, бо Денікін вже, кажуть, тепер каже, що не покладе оружжя, поки "не завершит задачи собирания Руси" і не одвоює від поляків Львів та Холмщину, а від румунів руську частину Буковини та Бессарабії.

Вважаючи на це, польський уряд увійшов в якесь порозуміння з Петлюрою і вернув йому Рівно, Дубно та дав якусь кількість амуніції, і... раптом Україна виявила таку слабість, таке безсилля, що тепер ніхто на неї не зважатиме і не рахуватиметься з нею, та в дійсності тепер України як самостійної держави вже нема, вона вже скінчила своє коротке, але голосне життя.

Але дволітнє існування її, не дивлячись на величезні помилки керівників її, має колосальне не тільки історичне, але й практичне значення для українського народу, для його долі та будучності. До 17-го року на народ український сусіди дивились, як на гній, на обірник для культур московської та польської; широкий європейський світ, крім дуже малого числа спеціалістів-учених, нічого не знав і не чув про Україну, а ці два роки показали як сусідам, так і всьому європейському та заатлантичному світові, що єсть на світі самостійний український народ, який спинається, прагне до самостійного життя, що він не є маленькою, незначною відміною російського, чи великоруського народу. За ці два роки Україна своїм незалежним існуванням перервала давнішнє посідання її москалями та поляками і показала перед судом всього світу, що вона не втеряла своїх прав на процесування з своїми сусідами за своє існування, і що вона вже не зречеться цих своїх прав, а буде позиватись, тягатись, борюкатись, поки-таки не доб'ється прав, які їй належать як всякому народові, як і всякій нації. А найголовніше те, що дволітнє існування України розбудило самий народ український, який від самого повстання Хмельниччини був в напівсонному, напівсвідомому стані; він добре знав, що він не лях і не кацап, але не знав як себе називати і називав так, як його сусіди називали: то русин, то руснак, то хохол, а в центрі, далеко від сусідів, називав себе просто мужиком, хлопом, православним, а його вищі класи називали себе переважно "тоже малоросами". Тепер, після дволітнього існування Української держави, ввесь народ вже виразно

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 114

визнає свою окремішність і називає себе "українцем", а більш свідомі та інтелігентні селяни активно виступають в інтересах своєї національності, своєї держави.

Жду з нетерпінням вияснення — як поводяться денікінці з українцями, і в яке порозуміння увійшли міме собою Петрушевич та Денікін. Треба знати, що в Петлюри, як кажуть, далеко більше війська галицького, як українського, то Денікінові особливо важно було розділити їх, увійшовши в порозуміння з галичанами, тоді українцям можна поставити ультиматум — зложити зброю, здатись на його ласку, а інакше воно буде розгромлене. Цікаво, як одповів Петлюра та його уряд, і що вони почнуть? Петрушевичеві, певне, Денікін запропонував приєднатись з своїм військом, щоб знищити большевиків, а по знищенні їх, Денікін або силою оружжя, або дипломатичною дорогою обіцяв приєднати Галичину до Росії, певне на автономних основах. Тоді галицьке військо і цивільні діячі з Петрушевичем на чолі вернуться собі в Галичину. Побачим, чи мої догадки справедливі, але мене найбільше цікавить питання, що Денікін планує з Україною, чи має він думку й Україну приєднати на автономних основах? Чи українським дипломатам доведеться добиватись, щоб Антанта на цьому напосілась і примусила Денікіна забезпечити цю автономію. Якщо ця автономія буде примусова, то вона довго буде тільки на папері, і багато часу уплине, багато крові проллється та жертв принесеться українською інтелігенцією, поки та автономія увійде в життя, бо росіяни, починаючи з чорносотенців і кінчаючи большевиками, всі централісти, особливо, щодо України, і ніяк не помиряться з думкою, що вони не єдині господарі в Росії ("не хозяева земли русской"), і що кожна народність, а особливо українська, матиме право рішати свою долю без них. Вони ще погодяться на відокремлення Фінляндії, Балтики, Польщі, Литви, Кавказу, але на автономію України та Білорусії згодяться тільки під упертим примусом з боку Антанти, бо самого стремління та боротьби українського чи білоруського народу не досить, щоб їх присилувати. Вони всіма силами намагались і намагатимуться, аби українців та білорусів обрусити і з цих трьох народів виробити один суцільний руський народ. Буржуазні партії та течії добиваються сього во ім'я "единства русскаго народа" та "единой неделимой России", а соціалістичні — во ім'я "единства пролетариата", і коли Антанта не вмішається тепер і не напосядеться на заведенні автономії для українського народу, то ми і діти наші ще багато, багато перетерпим, і хіба вже внуки наші доб'ються вільного розвитку своєї національної індивідуальності; нам так, як і армянам від турків, тепер доведеться своєю пролитою кров'ю звертати на себе увагу Європи, а кров ніколи не ллється дурно, бо кривава жертва волає до небес, до вищої справедливості, яка в кінці кінців таки справджується. Турки періодично вирізали армян, а росіяни вирізали їм, фігурально кажучи, язика, бо не давали школи, не давали спроможності розвивати свою літе-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 115

ратуру; здавалось, що цей народ вже винищено, а от, прийшов час, і ми бачимо, що армяни вже мають санкціоновану Антантою Армянську республіку, так само її мають і грузини, так само будемо мати її і ми, але, очевидно, для того треба принести ще немало жертв, для того треба ще мати своїх вигнанців, емігрантів по всяких європейських та американських державах, щоб привернути до себе опінію всього світу, а головне, треба працювати над своєю культурою, просвітою, літературою. Можна з певністю сказати, що поляки більше добились уваги до себе в Європі своєю літературою, німе крівлею, що вони пролляли; я, певне, не помилюсь, коли скажу, що в теперішній час можна більше добитись чорнилом, атраментом, ніж кров'ю, а тому нам треба працювати й працювати над просвітою, освідомленням народу, а крові вже ми досить пролляли за цих два роки боротьби за свою державу.

11.ІХ.1919. Мостиська.

Я з нетерпінням очікував вістей про відношення Денікіна до української інтелігенції після того, як військо Петлюри примушено було під напором денікінців одійти до Фастова, аж сьогодні польська газета "Gazeta poranna" приносить такий большевицький комунікат:

Ця сама львівська газета подає за большевицькою "Правдою", що большевики приневолені були опустити майже цілу Україну. Супроти одначе спору між Петлюрою і Денікіним ситуація їх направляється. Спір між Денікіним і Петлюрою мав повстати тому, що Денікін не хоче признати українського правительства і незалежності України. Крім того, большевицькі комунікати доносять, що на північ від Харкова змусили денікінські війська большевиків до відвороту. Бої ідуть на лінії Білгород-Курськ, зате на сході большевики відбили у Денікіна Комишин та Царицин. На Кубанщині та Терщині розгорається протиденікінське повстання.

З цих відомостей, коли вони правдиві, видко, що й Денікін не засидівся в Києві, і що його виперли большевики, але не ясно в який бік; можливо, що в напрямок на Ромодан, звідки він прийшов. По останніх відомостях виходить така картина: Петлюра випер з Києва большевиків, а через день примушений був вийти з Києва під напором Денікіна, а через

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 116

скілька день большевики виперли з Києва Денікіна. За скілька день в Києві, як в кінематографі, одні війська зміняли других, але невідомо, чи ці зміни картин переводились в супроводі кононади Києва і розгрому будинків, як в січні 1918 року, чи обійшлося тільки стріляниною з гвинтівок та кулеметів? Якби там не було, а Київ переживає таке, чого, здається, не переживав жоден великий город за всю війну, принаймні, щодо кінематографічної зміни влади, яка вже буквально десять разів змінялась. Я все-таки думаю, що нарешті він зостанеться в руках Денікіна, який звідсіля почне об'єднання Росії. Поживем — побачим! Цікаво знати, які непорозуміння виникли між Петлюрою та Петрушевичем, і на яких умовах сей останній погодився з Денікіним. З газетних вістей можна тільки догадуватись, що Петлюра, умовляючись з поляками, або обіцяв не допоминатись за Галичину, або обійшов це питання мовчки, і тільки домовлявся за Наддніпрянську Україну, а Петрушевич, навпаки, всю увагу зосередив на Галичині і умовився з Денікіним, що вона буде приєднана до Росії, напевне на автономних основах. Тільки цими догадками можна собі пояснити те, що Денікін погодився з Петрушевичем, а не схотів і розмовляти з Петлюрою, сказавши, що всіх бувших російських офіцерів в українській армії вважає за зрадників Росії і буде з ними так і поводитись, тобто порозстрілює.

13.IX.1919. Мостиська.

Сьогодні в газеті "Вперед" прочитав звістку, яка мене вразила, як грім з ясного неба: в Києві большевики розстріляли як контрреволюціонерів Максима Стратоновича Синицького та Володимира (певне, Віктора Дмитровича) Петрушевського. Обидва вони були фундатори і члени заряду відомого на всю Україну видавничого т-ва "Час", яке їх енергії та комерційному хисту зобов'язане своїм колосальним успіхом, що зробило в 1918 році коло 8 мільйонів обороту. Синицький, син священика з Поділля, дуже маломовний, але розсудливий, холоднокровний і з нещоденним фінансово-комерційним хистом, коли ще був студентом, то завідував скілька років конторою "Громадської думки", а потім "Ради", і з того часу я його добре пізнав і зблизився з ним. Коли скінчив університет, то записався в адвокати, але пішов по банковій дорозі і став одним з директорів українсько-жидівського банку, а разом з тим був і душею т-ва "Час" та фактичним головою Українського клубу, бо йому до серця і до смаку були всякі практично-фінансові справи. Його, Петрушевського та Корольова всі називали американцями, бо всі три вони стояли на чолі т-ва "Час", молочарського закладу "Добробут" та Українського клубу і все вряджували по-новому, по широко комерційно-американському штибу, незвичному в українських колах, а через те за-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 117

гал український ставився до них якось підозріло, або, ліпше сказати, з захованою заздрістю через те, що вони багато заробляли, багато мали грошей. Але, знаючи близько Синицького та Корольова, я з певністю можу сказати, що ніяких неетичних, недозволених в чесній комерції способів вони не вживали, і зовсім не були людьми своєкорисними. На закиди, що вони нечистими способами зробились багатими людьми, вони раз у раз відповідали: "ми, як бачите, всі три нежонаті, дітей не маємо, живемо скромно, і всі гроші, що ми придбаємо своїм комерційним хистом, підуть на українські справи."

Петрушевського я близько не знав, але він був онуком того священика Петрушевського, який прославився на всю Херсонщину тим, що роздаючи на роботу селянам бики, зробив величезний маєток, і я про нього писав в початку своїх споминів.

Перед наступом большевиків Корольов при мені умовляв Синицького та Петрушевського їхати з ним до Праги, але вони тільки посміхалися, бо були певні, що їм, як не політикам, большевики нічого не зроблять. А отже, зробили, якщо правду подає "Вперед"! Ще про одну смерть я з страхом думаю: один студент Вербецький казав мені в Жаб'єму, що П. Я. Стебницького арештовано разом із Єфремовим, потім Єфремова випущено, а про Стебницького нема певної чутки, але кажуть, що його як гетьманського міністра большевики розстріляли. Коли сьому правда, то Україна понесла величезну втрату, бо Стебницький, як одноголосно скажуть всі українці, був одною з ліпших голів українських, хоч широкому громадянству він мало відомий, бо служив віддавна в Петербурзі, писав під псевдонімом П. Смуток, а свою знамениту книжку "Украинский вопрос" випустив навіть зовсім без підпису. Коли, дійсно, Стебницького нема на світі, то я особисто втеряв найближчого свого приятеля. Виїзжджаючи в січні з Києва, я настирливо умовляв його їхати зо мною або виїхати куди-небудь послом, але він рішучо одмовився, а коли я лякав його, що большевики його розстріляють, то він, відповідно своїй спокійній вдачі, спокійно одповів: "Що ж? Україна потребує жертв!". Але мені не хочеться вірити, що Стебницького вже нема, та й в газетах про це не було чутки. А тим часом, певне, про смерть багатьох українських діячів не доходили звістки до галицьких газет. На обох Українах йде винищування української інтелігенції: большевики там одверто розстрілюють, а поляки тут морять в таборах; навіть в польських газетах є звістки, що по тутешніх таборах від плямистого тифу щодня умирає по скілька десятків душ, і трупи лежать часом по два дні серед живих; інтерновані, слабі й здорові, валяються долі, навіть без соломи, в подертій білизні, а часом і зовсім голі. А що ще буде, коли російські чорносотенці з Денікіним на чолі візьмуть гору в Росії і почнуть винищувати "жовто-синіх большевиків-сепаратистів", (як тьєрівці — комунарів), тобто українців, проти

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 118

яких вони озлоблені далеко більше, як проти російських большевиків, бо українці розірвали Росію, а большевики знищили в ній тілько старий "буржуазний" лад, але все-таки намагались об'єднати Росію.

14.ІХ.1919. [Мостиська].

Сьогодні у "Впереді" знов є список розстріляних большевиками українців і між ними дорогий та любий Сергій Олександрович Єфремов, відомий критик-публіцист, один з найближчих і найдорожчих мені людей. Хочеться думати, що це якась помилка, бо в газетах часто друкуються неперевірені звістки. Ох, якби це була помилка! Але боюсь, що вона похожа на правду, бо в списку тому говориться і про розстріл д-ра Луценка, про що я чув від Вербецького в Жаб'єму; в числі розстріляних єсть і Микола Іванович Міхновський, про якого я не раз писав в своєму дневнику та споминах; єсть й Володимир Павлович Науменко... Але розстріл Стебницького та Єфремова це щось таке страшне, чого я не можу переказати словами, і не можу вилляти сльозами... Одне можу сказати, що ці найкращі сини українського народу впали жертвою через тщеславність, славолюбство, бажання влади Винниченка, Шаповала та Петлюри, що бажаючи показати світові "зразок соціалістичного устрою держави", підняли повстання проти Гетьмана, саме тоді, коли українська держава стала зміцнятись, ставати на ноги та заводити лад та порядок. Винниченка ще можна вибачити, бо це талановита людина, поет, подібний дуже до Габріеля Д'Анунціо, що раз у раз витає десь в емпіреях і зовсім не знає практичного життя, а ініціатор Шаповал та "отаман" Петлюра, це ж звичайні, як кажуть галичани, "батяри", тільки у Шаповала не стало духу і він сховався, а Петлюра, ненаситний славолюбець і одважний чоловік, кинувся в вир на чолі синьо-жовтих батярів большевиків і обезсмертив своє ім'я, як Герострат, зруйнувавши дощенту українську державність і кинувши її на розстерзання любих братів наших — москалів та поляків.

15.ІХ.1919. [Мостиська].

Ніяк не можу дійти до пам'яті після звістки про розстріл Єфремова! Вчора цілий день без перерви рубав дрова, щоб фізичною втомою заглушити в собі оті душевні муки, що розривають мою душу, але не помогло і, може, якраз через втому я не спав всю ніч і переживав, наче наяву, мої двадцятилітні стосунки з Єфремовим. Я бачив його ще студентом, який вже тоді з-між товаришів своїх звертав на себе увагу своєю преданістю справі відродження України; бачив його неграматичним, довгошиїм

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 119

"рядовим Бендерського полку", а потім одним з найдіяльніших і незмінних членів Ради Загальної організації, потім — найближчим співробітником газети "Громадська думка" та "Рада". Скрізь ця криштально-чиста душа вражала всіх, хто його знав, своєю шляхетністю, преданістю тільки справі, без жодної амбітності, славолюбія, висовування свого "Я"; він з однаковою щирістю і старанністю працював і над дрібничками, коли їх треба було поробити в інтересах справи, і коли інші ухилялись з причини занадто малої вартості їх. Такий він був і в особистих відносинах; він з охотою допомагав всім у всяких дрібницях, залюбки робив всякі послуги, бо серце його було повне любові до всіх, але воно могло запалятися і горожанським гнівом, тоді з-під його пера виходили надзвичайно сміливі, гострі і їдкі статті проти гнобителів, якої б вишини і сили вони не були, і, певне, оця беззавітна сміливість і згубила його. Царський уряд за це його карав тюрмою, в якій він сидів не раз, цілими роками, але не залякав; коли торік північні варвари-большевики, увірвавшись в Київ розстрілювали тисячами невинних людей і коли всі в німому страху мовчки дивились на це, один Єфремов підняв голос і в ряді гнівних статей в "Н[овій] раді" гостро осуджував діяльність большевиків і тим викликав до себе надвичайну повагу всіх киян, без різниці націй та соціального становища, і так обурив большевиків, що вони, не змігши найти його, розгромили кулеметами редакцію і заборонили друкарні друкувати "Н[ову] раду". Кажуть, що й тепер він виступав в газеті проти деспотизму і тиранії лівих абсолютистів, і вони розправились з ним в такий спосіб, на який не рішавсь і царський абсолютизм. Але у мене нема ні відповідного спокою, ні сили пера, аби змалювати силу духу незабутнього Сергія Олександровича, в якому уміщалась і ангельська доброта, і героїчна велич духу, простота і шляхетність, талановитість і надзвичайна працьовитість, може тільки десята частина якої зафіксована в його друкованих працях.

18.ІХ.1919. Мостиська.

В польських газетах пишуть, що коли вступило в Київ денікінське військо, то захопило в повному складі большевицьку "чрезвычайку", в помешканнях якої познаходили тисячі трупів "буржуїв", яких порозстрілювали большевики на відході з Києва. Певне, там багато знайшлося б трупів дорогих мені людей з української інтелігенції, а може й свого рідного сина. Все можливо! З газет виясняється, що большевицькі вісті про те, що вони скористались неладом Денікіна з Петлюрою і знов зайняли Київ, неправдиві, бо Київ у руках денікінців, але дивно, що там же сидять і галицькі стрільці! Тільки Петлюра з своїми "запорожцями" вернувся до Кам'янця і відтіля послав Антанті протест проти зайняття Києва Денікіним, кажучи, що він не хотів проливати крові, а через те не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 120

бився з денікінцями і без бою віддав йому столицю України в надії, що Антанта примусить Денікіна очистити ті місцевості, які вже визволені українцями від большевиків, і накаже йому спільними силами йти на большевиків. Кажуть, що Антанта вислала в цій справі до Денікіна аероплан, а тим часом газетні відомості кажуть, що денікінці скрізь винищують українську культуру, закриваючи українські школи та забороняючи вживання української мови. Праві централісти-обрусителі змінили лівих, а результати однакові: большевики боролись з українцями як з "буржуями", а денікінці — як з сепаратистами, і, певне, число трупів буде майже однакове. В сьогоднішній вечірній газеті єсть звістка, що денікінці арештували і порозстрілювали багато визначніших українців в Києві та Білій Церкві, напевне, те саме робилось і по всіх городах Лівобережної України, яку зайняв Денікін, але звідти не доходили звістки до Європи.

20.ІХ.1919. Мостиська.

"Вперед" каже, що "Journal Suisse" повідомляє, що "на Україну їде велика антантська місія, якої задачею буде привести до порозуміння між Денікіним і Петлюрою. Для обох армій мають установитися окупаційні зони. Денікін має полишити українцям Київ і вибратися з своєю армією на північ до Курська". Звістка ця так відповідає бажанням усіх українців, що мимоволі думається, що її пустили самі українці, Степанківський або Піснячевський, бо разом з цією звісткою єсть повідомлення, що Марголін та Шульгин, давні антантофіли, вийшли з мирової делегації в Парижі. Коли б там все йшло гладко в інтересах української державності, то такі розумні і солідні люди не вийшли б з делегації в такий момент, коли рішається доля України; очевидно щось вже дуже прикре примусило їх до такого вчинку. Підождемо підтверження обох цих звісток. Якщо, справді, антантська комісія приїде на Україну, то вже одна присутність її там врятує багатьох українських інтелігентів від смерті та заслання, і коли не приведе до відокремлення України від Московщини, то хоч установить якісь автономістичні засади в відносинах між ними, то й це буде великий наш виграш!

21.IX. 1919. Мостиська.

З газетних вісток ніяк собі не можна виразно вияснити ситуації на Україні; відомо тільки певне, що Денікін твердо осівся в Києві, в його розпорядженні на правім березі Дніпра лінія Фастів—Знам'янка—Катеринослав, аж до Ростова на Кавказ, а сими днями він зайняв Козятин і вже дійшов до Коростеня, де починається польський фронт; всіх цікавить — як

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 121

він поставиться до поляків, які на Україні та в Білорусі зайняли вже велику територію, заселену "русским народом", який Денікін, як пишуть польські газети, рішив об'єднати. Кажуть, що Денікін не думає йти на Московщину, поки не захопить усієї України, що починає вже турбувати й поляків, які бояться за Холмщину та Галичину і все голосніше та голосніше говорять про те, що треба витворити самостійну Україну, і тим ослабити велику Росію. Але з цього говорення, мабуть, нічого не вийде, бо Денікін потроху витісняє українське військо з України так само, як його були витіснили большевики, і в руках Петлюри тепер зосталась тільки частина Волині, Поділля та кавалок Київщини, але незабаром Денікін і те відбере, і дійде і тут до самого польського фронту. Тоді вже не знаю, що буде з українським військом? Певне, воно розбіжиться, а уряд наш почасти виїде в Румунію, а почасти — в Польщу, і тоді Україну поділять ці три сусіди: Польщі віддадуть те, чим вона вже володіє, тобто Холмщину, частину Волині та Галичину, а Румунія закріпить за собою вже захоплені Буковину та Бессарабію. Не віриться мені в певність тієї звістки, що антантська комісія їде розмежовувати Україну від Московщини; не віриться і тому, що Антанта має окупувати Україну своїм військом на 10-20 років і аж тоді вирішити — чи вона має бути незалежною, чи приєднана до когось з сусідів. Так само писали скілька місяців тому і про окупацію англійцями Галичини, а скінчилось тим, що віддали, начебто часово, полякам для заведення цивільного порядку. Так само, напевне, віддадуть і усю Україну трьом сусідам, щоб вони заспокоїли її і винищили в ній большевицький дух, бо Антанта не бачить на Україні міцного буржуазного класу, який міг би збудувати державу. Не схотіли наші соціалісти гетьмансько-буржуазної України, думали організувати на зразок усьому світові соціалістичну державу, та й довели до того, що тепер ніякої не буде.

Ще в 1917 році, коли всю керму в Україні захопили в свої руки соціалісти, не пускаючи в Центральну Раду буржуазних елементів, я писав в цих записках, що нічого доброго з цього я не сподіваюсь; очевидно, Україна ще не доросла до своєї державності, в ній нема ще своєї буржуазії, тобто єдиного класу, який в наші часи міг би збудувати державу, а соціалісти, потакаючи руйнуючим інстинктам мас, тільки розруйнують її. Те ж саме я писав, коли ті ж самі соціалісти підняли повстання проти "поміщицько-гетьманської" України, яка було організувалась, спираючись на німецьке військо.

Єсть ще в газетах дуже потішаюча звістка, яка, може, ще й тепер наверне Антанту до поділу Росії та організації української держави. Газети запевняють, що торік японці заключили в Гаазі таємний трактат з німецьким та російським урядом проти Англії та Америки; Японія обов'язується допомогти Росії завести внутрішній порядок, і, певне, на основі цього договору японці підпомагають Колчакові і людьми, і тех-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 122

нічним знаряженням. Німеччину зобов'язалась Японія одстоювати на мировій конференції, аби в німців було одібрано якомога менше території, зате Росія та Німеччина стануть по стороні Японії в можливій війні її з Америкою, якій, певне, допомагатиме Англія. Коли сьому правда, то Англія й Америка повинні б, здається, дійти до думки, що Росію треба ослабити, поділивши її на складові частини, до чого вже прийшли Польща та Румунія. Можливо, що інтереси сусідів та взагалі світової рівноваги приведуть Антанту до думки організувати Українську державу, і вона, справді, доручить це зробити Англії, про що вже є звістка в газетах. Це була б найліпша комбінація для України, яку тільки можна для неї придумати в сей час. Англія в своїх промислових та комерційних інтересах швидко завела б на Україні спокій і давно бажаний лад і оберегла б нашу територію від хищних сусідів; це дало б змогу українському народові в короткий час розвинутись по всіх галузях свого життя як економічного, так і культурного, а Англія мала б багатий ринок для своєї промисловості, сирівці для якої у великій мірі вивозила б з України, відкіля мала б і ввесь потрібний їй хліб, цукор, худобу на м'ясо та масло, що вона й тепер вивозить з України, але під загрозою все зростаючої німецької конкуренції.

23.ІХ.1919. [Мостиська].

Українські газети потішають своїх читачів тим, що по всій Україні піднялось таке повстання проти большевиків, що незабаром жодного з тих чужинців не зостанеться на українській землі. Щодо большевиків, то це цілком можливо, бо вони допекли селянам та й всій людності реквізиціями, грабежами та соціалістичним терором, а через те при відході їх під натиском зо всіх боків партизанські ватаги нападають на відсталих, на обози, на малі відділи і нищать їх; одним словом, робиться те, що робилось скрізь і завжди з відступаючою армією.

Але большевики не були мені страшні: виїжджаючи з Києва в січні, я певний був, що через місяць, через два їх вижене українське військо за поміччю Антанти, і мені можна буде вернутись до Києва; правда, я помилився в часі, бо большевики продержались на Україні майже вісім місяців; отже, я добре знав, що вони на Україні, де люди здавна звикли до індивідуального володіння землею, не продержаться так довго, як в Московщині, де соціалізація землі та фабрик не внесла майже ніякого перевороту в життя мас, бо там люди споконвіку володіють землею общинно "миром" і звикли до артільного ведення всяких промислів. На жаль, большевиків виперли з України не українці за поміччю Антанти, а російська реакційна армія, озброєна антантським технічним апаратом, і, як кажуть польські газети, ця армія зайняла вже майже

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 123

всю Україну, а в руках українців зосталась тільки вузенька полоса території коло Кам'янця-Подільського. Денікін, захопивши Україну, видав 12 вересня маніфест, в якому, зазначивши, що без Києва та півдня Росії не можна уявити собі нормального державного життя об'єднаної Росії, оповіщає: "Південні обшари Росії відбудовані будуть на підставі самоврядування та децентралізації, з узглядненням всяких одрубностей місцевої людності. Державною мовою на цілім просторі Росії єсть мова російська, але одночасно вважаю недопустимим і категорично забороняю всяке переслідування язика малоруського; всі можуть розмовлять тим язиком в місцевих інституціях, земствах, урядах та судах. Школи приватні, утримані на приватні кошти, можуть провадити науку на яких хотять язиках. В державних школах при достаточній кількості заяв можуть бути заведені спеціальні уроки язика малорусскаго, в його класичній формі (тобто язика Шевченка! — Є.Ч.) Такі уроки можуть бути впроваджені і в школах початкових, для облегчення учням перших років в науці." В кінці свого маніфесту Денікин зазначає, що сепаратизм на півдні Росії єсть витвором німецької агітації, маючої ціллю розбиття єдності російського народу.

Як бачимо, росіяни дивляться на український рух тими самими очима, якими дивились і до революції, тобто, як на німецьку інтригу, ведену на німецькі марки. Краківський вшехпольський "Kuruer Codzienny" від себе до цього додає:

Одним словом: "Niema Rusi, jest Moskwa i Polska", — кажуть реакційні поляки, а росіяни, після всього пережитого за два роки, твердять: "не было, нет и не будет!" Невже не після всього пережитого не зостанеться нам навіть школи? Можливо й це, але ненадовго! Я глибоко певний, що така реакція продержиться не більше десятка років, а потім український рух таки відживе, і Україна стане, коли не самостійною державою, то, у всякім разі, доб'ється автономії та свого культурного відродження.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 124

27.ІХ.1919. [Мостиська].

В газетах є звістка, що до Парижа приїхав М. С. Грушевський; я сьому фактові надаю велике значення, бо Грушевський, з своєю надзвичайною енергією, доб'ється знайомства з впливовими колами Антанти, а будучи в особистих відносинах, як кажуть росіяни, "обаятельным", коли того схоче, певне, зверне на себе увагу і поділає на корисне рішення української справи. Він, будучи, безперечно, після Драгоманова найкращим українським публіцистом, приверне і загальну опінію своїми статтями, які напевне умудриться помістити у впливових газетах; від свого германофільства він виправдається тим, що німці розігнали Ц. Раду, якої головою він був, і що сам він мусив ховатись від німців і був в непримиримій опозиції до гетьманського уряду, організованого німцями; свій соціалізм він тепер висовувати не буде, бо ясно побачив, що на цьому держави не збудуєш: перше він держав "равнение" наліво, бо певний був, що соціальна революція охопить всю Європу, і що долю України рішатимуть самі народи, а не їхні буржуазні правительства, а через те й плив соціалістичною течією, намагаючись бути її керівником. Але в ньому раз у раз національно-політичний момент переважав економічно-соціальний, а тому він покладатиме всі сили, всю свою енергію, щоб вибороти якнайліпші умови для України. Коли не пощастить переконати Антанту, щоб визнала українську державу, то, певне, можна буде її умовити, аби Україні дано хоч такі-сякі умовини для розвитку культурно-національного життя.

З газетних вісток видно, що большевики готують наступ на Київ: вже на правім березі дійшли вже до Макарова, а на лівім — до Ніжина; якби вони виперли Денікіна з Києва, то це нам дуже було б на руку, бо авторитет реакційної Росії знов упав би, і Антанта дала б матеріальну поміч українській армії для боротьби з большевиками. Може тоді Петлюра знов зміг би витіснити большевиків, а це в високій мірі поділало б на рішення Антанти в корисному для нас значенні. А коли Денікін твердо сидітиме в Києві, і взагалі на Україні, то Антанта не дасть ніякої помочі проти нього Петлюрі, і тоді шанси українські впадуть, і, взагалі, справа наша скінчиться катастрофально. Тоді доля нашої армії, та й інтелігенції буде така сама, як поляків після кожного невдалого повстання, коли вони мусили надовго, а декотрі й навіки, розпрощатись з рідним краєм. Тоді й всім українцям, що виїхали з місіями в різні закордонні держави, не скоро доведеться вернутись, хіба що їм пощастить умовити Антанту, аби й Наддніпрянській Україні було дано таку автономію, яку вона виробляє для Наддністрянської. За ці два роки ввесь світ повинен би, здається, упевнитись, що український рух єсть явище органічне, а не німецька інтрига проти цілості Росії, як це й досі запевняють російські централісти, і ніколи не вдасться ніякими силами його

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 125

затамувати, як не вдалося притлумити ні польського, ні чеського, ні навіть ірландського національного руху. В інтересах спокою європейського треба цей рух направити по мирному культурному руслу, а не готувати з нього будучого македонського питання, яке держало ввесь час Європу в мілітарному напруженні, бо в українському питанні заінтересовані не тільки Росія та Польща, але й Румунія та Чехія, які тепер самочинно поділили між собою український народ.

2.Х.1919. Мостиська.

Щодня морю себе фізичною працею, щоб не думати про розстріл Єфремова та інших близьких мені людей. Звечора втомлений засну, а вночі прокидаюсь і як наяву бачу кожного з них в мент розстрілу; уявляю собі виразно, як вели, як ставили до стіни кожного, навіть фізіономію кожного ясно бачу і в мент розстрілу, і вже мертвого, блідого, безкровного.

Польський спосіб смертної кари здається мені гуманнішим, бо тут запирають людей в лагер, де вони заражаються плямистим тифом, довго хворіють, впадають в несвідомість і умирають вже в безпам'ятстві, а росіяни ведуть і розстрілюють людину, повну життя, енергії, при повній памяті, при ясній свідомості. Та яких людей!

Не тішать мене ні рішення Антанти урядити в Галичині плебісцит, ні звістки про те, що Антанта постановила давати Петлюрі амуніцію для боротьби з большевиками і начебто взялася посередничати між ним та Денікіним, бо поки сонце зійде — роса очі виїсть, поки дійде в Галичині до плебісциту, а в Наддніпрянській Україні — до якихось умов з реакційною Росією, то багато нашої інтелігенції і тут, і там погине від братньої московської та польської руки. І це все робиться обдумано, обмірковано. Ще місяців три тому назад суддя Шипош казав мені, що хлопа українського вони люблять і будуть дбати про його добробут, а інтелігенцію українську будуть: "по писку, по писку!", щоб йшла собі на Україну, бо Галичина — то одвіку польський край! А росіяни — чи крайні ліві, чи крайні праві, хто б з них не захопив Україну просто розстрілюють інтелігенцію українську, не даючи їй і утікати! Хоч будуче України і уявляється мені ясним, але теперішнє таке сумне, таке тяжке, що не знаю, як його й пережити. А хочеться побачити, чим все оце скінчиться і як окреслиться будуча доля України. До революції я був такий байдужий до життя, що, здавалось, кожної хвилі помер би без жалю, бо все вже в житті я бачив, пережив, зробив, що міг, і можу помирати з спокійною совістю, бо ніщо вже мене так не прив'язувало до життя, а тепер кожний день мені дорогий, кожна хвилина, бо я бачу, як в муках, в крові, родиться Україна, і хочеться побачити її риси і тоді вже сказати собі: "нині одпущаєши".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 126

9.Х.1919. Мостиська.

В газетах щодня подаються звістки, що Денікін постепенно посовується на захід і вже зайняв Шепетівку, а разом з тим посовується і на північ, і вже йдуть бої з большевиками аж в Тамбовській губернії. Такий великий успіх Денікіна треба пояснити тою реакцією проти большевизму всіх шарів людності, який охоплює постепенно не тільки бувшу Росію, але й всю Європу: в Венгрії та Австрії, як пишуть газети, взяли гору монархісти і винищують большевиків, в Германії, коли ще не монархісти панують, то у всякім разі партії далекі від большевизму, і начальник військової влади Носке не переслідує так безпощадно монархістів, як спартакістів. В бувшій Росії, очевидно, всі "нетрудові", непрацюючі фізично шари людності підтримують Денікіна в його боротьбі з большевиками та взагалі крайніми лівими партіями, які стоять на чолі майже всіх тих нових держав, на які розкололась Росія.

Український уряд на чолі з Петлюрою, коли не большевицький, то в всякім разі крайньо лівий, бо він безплатно одібрав землю у всіх землевласників, хто мав більше 15 десятин; одібрав безплатно всі цукроварні та гуральні і тим возстановив проти себе ці найбагатші, найвпливовіші буржуазні елементи; крім того, він одіпхнув від себе все духовенство, одібравши в нього землю і недавши йому державної платні. Таким робом, проти української держави ворожо настроєні всі заможніші і культурніші шари населення на Україні, бо велика більшість урядників і міських мешканців, як росіяни, теж виступають проти української державності на користь єдиної Росії, одні денікінської, а другі большевицької. Виходить, що по стороні української держави лишились тільки свідомі українці всяких станів, яких взагалі дуже мало, а вся несвідома маса селянська байдужа до своєї державності і всією душою віддана російським большевикам, які їй передали все буржуйське майно, чи, ліпше сказати, узаконили те, що сама людність забрала під час безвластя. За часів большевиків та української влади ця селянська та пролетарська маса панували над всіма заможними як по селах, так і містах, бо її підтримувала центральна влада, а в районі, зайнятому Денікіним, навпаки, взяли гору заможніші елементи, опираючись на денікінську владу, яка, в свою чергу, має піддержку від всіх заможних елементів та й від тих бідніших, які втомились від анархії і прагнуть спокою, від кого б він не приходив, щоб можна було спокійно орати й сіяти і той, хоч менший за 15 десятин, кавалок землі, який він посідає, аби ніхто в нього не забирав хліба, худоби і, взагалі, дав йому можність жити, а не пропадати з голоду. Реакційна денікінська влада вертає кожному його власність, вертає старий порядок, при якому кожний почувався безпечнішим, ніж за панування большевиків чи української влади. От чому Денікін має такий великий успіх, хоч армія його й неве-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 127

лика, але, правда, що складається вона з офіцерів та козаків, фахових вояків, озброєних добре технічним матеріалом, що дає Антанта.

10.Х.1919. [Мостиська].

Українське пресове бюро доносить:

Лютує й торжествує чорносотенство на Україні, чого можна було й сподіватись, але щоб наші вороги не робили, а вони вже українства не винищать. Гірка доля наша українська: на Наддніпрянській Україні московські большевики розстрілювали українську інтелігенцію, тепер її розстрілюють денікінці; в Надністрянській — поляки карають в лагерях смертною карою через зараження тифом; а на Буковині румуни роспорошили всю українську інтелігенцію. Правда, тепер вони, боячись могутньої Росії, починають дбати за самостійну Україну, яка, на їх думку, не зможе видерти в них Бессарабії та Буковини, то, певне наші втікачі знайдуть тепер захист в Румунії.

Турбує мене доля мого Левка, який був членом Ц. Ради і гласним Київської думи від українських соціал-демократів. Хоч він з поворотом Ц. Ради з Житомира вже не брав участі в політиці, а віддався весь науковій та педагогічній діяльності, а все-таки його чорносотенці не лишать на волі, і коли він не встиг втекти, то, певне, арештували. А може, його вже давніше большевики розстріляли як буржуя, а тільки його призвіща не було поміщено в газетах.

На мою велику радість учора я прочитав, що Сергій Олександрович Єфремов живий. Можливо, що большевики розстріляли його небожа, чорносотенця, який писав в різних істино руських газетах і підписувався теж "Сергій Єфремов". Це тим більш подібне на правду, що в тому списку розстріляних большевиками єсть відомий чорносотенець професор Т. Флоринський та редактор "Прикарпатской Руси" Лабенський. Але тепер жодний інтелігент-українець на Україні не може бути певним за своє життя: якщо не розстріляли большевики, то мо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 128

жуть розстріляти денікінські добровольці, помщаючись за те, що петлюринці їх розстрілювали, коли захопили Київ восени 1918 року. Нема гіршої війни за внутрішню межиусобну, бо тут і захоплених в полон не милують і не розбирають, хто винний, а хто — ні.

12.Х.1919. Мостиська.

В польських газетах є звістка, що Денікин пропонує Польщі союз проти українців, причім віддає полякам Галичину по Тернопільський округ, як це було до Віденського Конгресу 1815 року, Холмщину та Підляшшя, а границя має бути по Волинь та Гродненську губ., які одходять до Росії, що має бути організована на федеративних основах. Очевидно, істино руські чорносотенці думають заключити з поляками знов через наші голови мир, як це зроблено було 1667 року в Андрусові, що я прорікав в цих своїх записках ще в 1917 році, з початку революції. Я писав тоді, що в цю війну прийшла черга на відбудування Польської держави, а вже друга всесвітня війна відбудує Україну, а тим часом українська інтелігенція приготує грунт для неї, бо тепер ще українська людність не доросла до своєї держави. Та, певне, так воно й станеться, аби тільки склались обставини так, щоб в тій "федеративній" Росії, яку проектують денікінці, була змога розвиватись українському народові хоч культурно, на своїй мові.

15.Х.1919. [Мостиська].

Поляки всі в радісному, піднятому настрої, бо в польській пресі є звістка, що Антанта прийшла до того переконання, що Східну Галичину треба приєднати навіки до Польщі, але на автономних основах. Коли сьому правда, то в сьому рішенні вже поселено буде хробака, який колись розточить польську державу: український народ ніколи не примириться з цим рішенням і вкупі з німцями, литовцями, білорусами та іншим непольським населенням Польщі колись таки розвалить знов Польську державу. Здається, тепер повинно бути ясно для всіх, що тільки ті держави міцні й довговічні, що складаються з одної компактної маси населення в своїх етнографічних межах.

З бувшої, чи будучої, Росії теж звістки невтішні: Денікін все ширше й ширше розпросторює свої володіння, і чорносотенці страшенно знущаються над робітниками та неруським населенням в захопленій території, особливо над жидами, яких вирізають тисячами, вважаючи їх взагалі за большевиків: жиди підняли з цього приводу великий uвалт в європейській пресі, і Антанта приділила до денікінського штабу якогось французького генерала, щоб він контролював та направляв діяльність Денікина, як це вона перед тим зробила і в Варшаві. А про комісію, яка начебто виїхала,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 129

щоб розмежувати Денікіна з Петлюрою, щось уже не чути; певне, то було тільки бажання українців, а через те вони й пустили цю звістку в пресі.

Моя справа з переводом мене в Перемишль теж замерзла; я подав прохання з лікарським свідоцтвом, що мені шкодить малярійний клімат і просив перевести мене в Перемишль, як радив це зробити д-р Кос, але вже більше місяця моє прохання десь ходить по командах, або десь лежить недвижимо. Так само нічого не чути й про дозвіл мені виїхати за кордон; я написав листа до гр. Тишкевича, якого Кос обіцяв переслати через руки до Відня, щоб його переслали до Парижа; я сподівався, що гр. Тишкевич дипломатичною дорогою через Антанту виклопоче мені право виїхати звідси. Недавно, прочитавши в газетах, що Скоропис у Відні, я написав і до нього, щоб клопотався про моє визволення, але, певне, лист мій до нього не дійшов, хоч посланий був рекомендованим, а тим часом в Мостиськах мені все тяжче й тяжче живеться; я, очевидно, обрид вже Куцілям так, що ми часом по цілих днях не промовим між собою й слова.

16.Х.1919. [Мостиська].

На дворі холодна, мокра погода, вітер пронизує аж до кісток. Наближається зима, а з нею й голод. Газети, не тільки наші, а й польські, пишуть про біду, яка наближається для Східної Галичини. Під час загальної війни, коли російські та австрійські війська по кілька разів з боєм перейшли Галичину, то туди, то назад, деякі місцевості знищено зовсім, і люди й досі живуть по землянках та по боєвих окопах; палива нема, хліба нема, бо й польсько-українська війна розруйнувала села, понищила хліб на полях, позабирала худобу, то тепер не було й немає чим обробити і засіяти поля; так само стоять необроблені і панські поля, і люди не можуть ні заробити, ні придбати хліба, бо нізащо, а через розстройство залізниць і привезти його не можна. Під час війни, то люди живились коло війська, а тепер просто мруть з голоду та від тифу, який буквально винищує українську людність.

Певне, і на Наддніпрянській Україні робиться те саме, бо постійні бої з большевицькими бандами та добровольчеськими не дають змоги орати та сіяти, бо як ті, так і ті реквізують коні, забирають хліб. А по містах ще гірше: ще ту зиму, коли я був в Києві, тяжко було купити хліба, достати дров, а тепер, як видно з газет, ціна на хліб в Києві дійшла до 250 руб. за пуд, а пляшка молока коштує 40 руб. Як при таких цінах існувати — не розумію! Не знаю, як там мої живуть. З Кононівки привезти не можна, бо й там, певне, економія наша нічого не сіяла, та й привезти в Київ відтіля не можна, бо залізницями їздить тільки військо, а коні, коли не забрали всі дома, то видеруть дорогою. Можливо, що Івашко добився до Кононівки і сидить там, бо все одно учення нема, та й їсти в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 130

Києві нема чого і палити нема чим, хіба може догадаються повирубувати дерева в дворі; шкода буде, коли вирубають і ялинку. Оці всі думки про життя-буття моєї родини в Києві не дають мені спокою. Про Перешори, про будинки та худобу я вже й не думаю, махнув на все рукою, і не вразить мене звістка, що все попалено, розграбовано. Аби тільки живі були всі близькі, дорогі мені люди, а решта — "якось та буде!"

Денікін обіцяє "скликання Установчого Зібрання на підставі загального голосування, децентралізацію власті при заведенні широкої обласної, як і локальної автономії, врешті, гарантія горожанських і релігійних свобод". Знаємо ми вже добре і чорносотенну Думу, і "децентралізацію", при якій кожний сатрап робив, що хотів, так, що доводилось жалкувати за централізацією, знаємо й автономію земств і всякі "гарантії свобод", але все це згодом зміниться, і таки настане змога жити і національним життям, але поки цього діждемо, то багато ще натерпиться український народ, особливо інтелігенція!

18.Х.1919. [Мостиська].

У Варшаві відбувся з'їзд поміщиків, на якому був і генерал Галлер як представник військової сили. Поміщики рішили покинути дорогу меморіалів і рішучо виступити в оборону своєї власності, складаючи відповідальність за наслідки цієї боротьби на уряд та сейм, які провели аграрну реформу, засновану на зависті одних і на насиллі других. Виходить, що по всіх державах і у всіх шарів людності матеріальний та соціальний моменти переважають національний. Поміщики за всяку ціну хотять вдержати за собою земельні обшари, хоч би це загрожувало існуванню держави, так само селяни свої апетити на землю ставлять вище за свої національні потреби. Найбільший інтерес до національного відродження і збудування своєї держави виявляє інтелігентний пролетаріат, бо він матеріально нічого не теряє, а ще, можна сказати, виграє, бо стає пануючою національністю в своїй державі. Оцим матеріальним підкладом і пояснюється те, що на Україні — безземельні та малоземельні селяни під час революції ввесь час і всіма силами підтримували большевиків в боротьбі з Ц. Радою, а потім і з Директорією; цим пояснюється, що поміщики наші ввесь час агітують на мировім конгресі проти української держави, яка одібрала в них землю та ще й дурно, і тепер підтримують Денікіна, бо він вертає їм їхню власність, і тільки інтелігентний пролетаріат, поминаючи ідейних одиниць, щиро бореться за українську державність, бо він в своїй державі не буде вже безправним, упослідженим, а, навпаки, буде господарем в своїй державі. Велику помилку зробила, як я вже не раз писав, Ц. Рада, вернувшись з Житомира, що вона, спираючись на німецьку силу, не взяла в земельному питанні напрямку, який найменше зачепив би інтереси маючих класів. Тре-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 131

ба було, як я казав тоді Грушевському, зоставити незайманими 150-250 десятин, земський та думський ценз, а решту — викупити, заплативши власникам по тодішній ціні процентовими паперами, а щоб селянам не тяжко було виплачувати за неї державі, треба було накласти поступовий податок на маючі класи. Нехай би платили і капіталісти та фабриканти за викуплену землю, щоб і вони чим-небудь прислужились для заспокоєння селянського земельного голоду, а не тільки землевласники. Та й землевласники, які одержали б велику суму грошей за свої маєтки, як капіталісти теж платили б за викуплені маєтки. Така земельна реформа не зробила б усіх землевласників ворогами Української держави, і не одвернула б від неї Антанти, бо тоді їй не можна було б закинути большевизму. А селяни, які прагнуть землі, дістали б її по недорогій ціні і були б задоволені, бо знають, що купленої землі ніхто вже назад не забере, як заграбовану. Натурально, що ніяка реформа не задовольнить всіх; багато людей було б незадоволених, але так само було багато незадоволених і тоді, коли всю землю Ц. Рада роздала дурно, і не оборонили її від большевиків, бо ті давали ще більше, як Ц. Рада. Якби Ц. Рада розпродала селянам землю, як це зробило правительство Великої Французької революції, то селянство, боячись за куплену землю, так само оборонило б Ц. Раду, як французьке селянство оборонило революцію від роялістів, що привели чужоземців. Німецьке командування згодилося б на таку реформу і тоді не було б скоропадщини, Директоріату, другого большевицького нападу, і нарешті не було б денікінщини, а досі була б Українська Демократична Республіка.

20.X.1919. Мостиська.

Сьогодні дістав листа від Скорописа та Вікторії з Відня; вони у відповідь на мою картку до них сповіщають, що вони описали мені свої митарства в листі, який передали мені через д-ра Федака, з яким бачились в Відні, але я ще того листа не дістав, бо Федак, очевидно, забарився в Відні. Пишуть вони, що Петрусь прилітав літаком із Кам'янця до Відня і теж передав через Федака для мене 5 тис. корон, а сам поїхав знов в Царгород через Венецію. Листа того прикладаю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 132

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 133

Боязно мені за Петруся, щоб не трапилось з ним так, як з бувшим галицьким військовим міністром Вітовським, який упав з літаком і убивсь; з газет видно, що вже три літаки українські розбились, літаючи з Кам'янця чи до Кам'янця. Від Галі теж дістав з Берна картку на французькій мові, в якій вона сповіщає, що Петрусь їй з Венеції прислав мій адрес і питає, чи не треба мені грошей. Я одповів і Вікторії, і Галі, що нарешті дістав дозвіл переїхати до Перемишля і там буду мешкати, як сповістив мене д-р Кос, у директора дівочого інституту Греголинського, і прошу їх обох клопотатись, аби мені дозволено було виїхати до Відня чи до Праги, чи до Берна, щоб жити серед своїх людей в спокою, бо тут, хто знає, що ще буде.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 134

Газети, навіть польські, пишуть, що Падеревському не пощастило добитись в Антанти прилучення Галичини до Польщі, Антанта згоджується тільки на часове володіння [Польщі] Галичиною, а коли установиться спокій в бувшій Росії, то тоді саме галицьке населення рішить — куди воно схоче прилучитись. Поляки знов засмутились і понизили тон, хоч все не теряють надії залишити Галичину за Польщею. Вони збирають віча, на яких виносять резолюції, що добровільно не віддадуть нікому Галичини, хіба в них віднімуть її силою. Очевидно, Галичина таки справді буде довгенько в польських руках, бо тепер нема ще ні України, ні Росії і нема до кого їй прилучатись. Якщо Денікін, тобто реакція, захопить всю Україну і об'єдинить Росію, то вона не буде спішитись прилучити Галичину, бо вже впевнилась за ці три роки, що для цілості Росії небезпечно підсилювати український елемент в Росії, та ще таким свідомим, як галичани, вони розуміють, що російська Україна — то мука, борошно, а галицька — то дріжджі, і коли їх з'єднати, то вийде таке тісто, яке спокійно не влежить в російських ночвах, а буде швидко сходити. Ніякий Російський уряд наразі не буде добиватись прилучення Галичини до Росії, хоч би йому й приємно було б "объединить весь русский народ", і Польща буде володіти Галичиною, поки не організується автономна Україна, або поки український народ не придбає якогось значення і впливу в Російській державі, бо в можливість суверенної української держави поки що не можна вірити — дуже вже вона лакомий шматок для сусідів і замало свідоме її населення, щоб відбитись.

24.Х.1919. Перемишль.

Нарешті на превелику радість, я переїхав до Перемишля і оселився в помешканні директора Дівочого інституту п. Греголинського, дуже симпатичного чоловіка, щирого патріота, який редактує тижневик "Український голос". Д-р Кос, з яким я не бачився більше десятка років, дуже постарівся, якось одряхлів, але душею все-таки молодий, повний надій; за тридцять років військової служби він не придбав ніякого майна, а тепер і пенсії не одержує, але якось живе з приватної практики, бо вважається чи не найліпшим окулістом на всю Галичину; хвалився мені, що живе добре, бо сільські пацієнти приносять йому жита, масла, яєць, а цього в Перемишлі купити тепер не можна.

Я харчуюсь в інституті, бо тут ще поки що є що їсти — привозять батьки для своїх доньок усячину — муку, крупи, капусту, картоплю, а м'яса ще можна добути тут; поки здоровий, то мені не погано, а як заслабну, то буде мені біда, бо тут нема ні молока, ні білого хліба, і я тепер їм житні сухарі. Палива теж мало, а через те в кімнаті у мене холодно — надів дві пари теплих чулок і теплі онучі, і калоші, а все-таки холодно в ноги, а руки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 135

так змерзли, що ледве перо держу, пишучи оці записки. А ще ж на дворі немає зими, а тільки осінь, і я ходжу на улицю, на шпацір, щоб нагрітись. Одне тут добре, що можна недорого тютюн мати від директора, що завідує трафікою, щирого українця гофрата п. Кучеркевича.

В Мостиськах жилося в священика о. Романа Куціля і тепліше, і ситніше, тільки морально я себе там почував тяжко, а через те ввесь час був хворий і змучений душею; я не мав осібної кімнати, а мешкав в одній кімнаті з п. Куцілем, людиною, як виявилось, тяжкою в спільнім житті, як і його брат; крім того в отця аж п'ятеро дітей і найстаршому не більше 12 років: то буквально супокою не було від них; ще в теплий день, то діти бавляться собі надворі, а в дощ, то піднімають в домі такий гвалт, що не можна ні писати, ні читати, і я тікав від старих і від малих Куцілів в дровітню і там по цілих днях пиляв та рубав дрова, а коли було тепло і не було дощу, то підчищав сад, в якому є зо 50 старих яблунь та груш; треба завважити, що в Мостиськах взагалі багато садів і з такими величезними овощовими деревами, яких я ніде не бачив. І поліція, в якої треба мельдуватись щотижня, в Мостиськах привітніша була, ніж тутешня, не така україножерна, як тут; добре ще, що мені до неї доводиться ходити, а не вона ходить до мене, бо то вже було б непереносимо.

25.Х.1919. Перемишль.

Вчора я бачився на двірці з д-ром Федаком, який проїздив через Перемишль до Кракова; він передав мені гроші від Петруся і листи від Вікторії, Скорописа та Гасенка, які тут і прикладаю, бо вони мають і громадський інтерес.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 136

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 137

  

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 138

  

Федак каже, що польське командування не може мені видати закордонного паспорта, і що мені треба подати подання, в якому розказати, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 139

я не тутешній обиватель, не приймав ніякої участі в політиці, а лікувався собі в горах, тому прошу мене відпустити за кордон. Командування обіцяло Федакові вивезти мене і пустити на чешській границі, а там я вже, по пораді Федака, телеграфую М. А. Славинському, щоб видав мені документ на проїзд до Відня, щоб побачитись з Скорописами та знайомими і приятелями, а відтіля вже якось доб'юсь і до Берну, до Галі, де легше проживати з харчового боку. Я прохання подам, але вважаючи на дорожні труднощі, про які пише Вікторія, думаю не спішити, а підождати, поки не трапиться якийсь попутник, який допомагав би мені в дорозі.

27.Х.1919. [Перемишль].

Вчора ввечері тутешні земляки зібрались в зубного лікаря д-ра Дмоховського і запросили мене, щоб я їм освітив те, що діється на Україні, і висловив всій погляд на ситуацію. Крім господаря, був його брат — радник Дмоховський, д-р Кос, Греголинський, директор гімназії Гамчукевич, талановитий публіцист, адвокат Загайкевич, мій давній знайомий, якого оце цими днями випустили з лагеря Домб'є, де він просидів з грудня минулого року майже рік, та ще будущий зять Дмоховського, полковник російської служби Неїло, як він себе називає, родом полтавець, бувший придворний гетьмана Скоропадського, типовий російський офіцер, але з рисами запорожця, який доброю українською мовою оповів мені, що він щиро служив гетьманові, а не Скоропадському, якого вважає за щирого, але не дуже розумного і зовсім безвольного чоловіка, який легко піддавався стороннім впливам і не міг вислободитись від впливу тої частини свого оточення, що тягнула до Росії. Неїло дуже жалкує не за Скоропадським, а за гетьманством і шкодує, що Директорія не посадила на гетьманство замість Скоропадського іншу людину.

Не вміючи говорити публічно, я склав і прочитав на тому зібранні записку, яку тут подаю:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 140

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 141

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 142

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 143

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 144

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 145

На зібраних моя записка зробила гнітюче враження, вони певні були, що Петлюру підтримає Антанта, і він відбере від Денікіна всю Україну, і

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 146

тоді й Галичина приєднається до російської України; а в крайності, що Антанта приведе до порозуміння Денікіна з Петлюрою, розділить між ними територію: Україну віддасть Петлюрі, а Денікінові — російські землі і обов'яже обох спільно воювати з большевиками, а коли вони подужають большевиків, то Україна муситиме приєднатись до Росії на федеративних основах, і тоді Галичина приєднається до України. Вислухавши мою записку, майже всі висловили надію, що коли Денікін забере всю Україну, то він перейде за Збруч і приєднає і Галичину. Я помітив, що всі галичани, особливо простий народ, воліють приєднатись до Росії, на всяких умовах, аби не бути під Польщею, і воліють бути ліпше обмосковленими, ніж спольщеними. Селяни ждуть — не дождуться Денікіна чи українців, які прийдуть в Галичину і визволять їх з-під польського ярма. Але українці не мають сили дати собі раду із Наддніпрянською Україною, а Денікін теж не буде відбирати Галичини від поляків. Перше всього через те, що він не схоче, та й Антанта йому не дозволить воювати з Польщею. Денікінська чи колчаківська Росія, скоріше б хотіла відібрати від поляків Білорусь та Волинь, а може й Холмщину, які до війни належали до Росії, а за Галичину вона й допоминатись тепер не буде, бо не схоче підсилювати український елемент в Росії, особливо тоді, коли це ще викличе і непорозуміння з Польщею. Та галичанам, особливо галицькій інтелігенції, і не треба бажати приходу сюди Денікіна, бо тільки він перейде Збруч, то польський уряд, як в 1914 році австрійський, буде винищувати всю українську інтелігенцію, розстрілюючи або замикаючи в лагері, де вона вигине з голоду та тифу, а яка й виховається, то її докончить Денікін, який буде протежерувати тільки москвофілам, як це було в 1914 році.

Ці мої думки ще більше засмутили зібраних, але я потішав їх, що Україна вже не вмре і таки колись буде суверенною державою. А коли большевики розіб'ють Денікіна, а Зелений, Махно та інші ватажки винищать їх в партизанській війні, то тоді Антанта дасть Петлюрі поміч, і він за поміччю тих же ватажків витіснить з України московських большевиків, тоді можливо, що Антанта признає суверенність української держави. А для боротьби з Денікіним Антанта не дасть помочі Петлюрі і не признає України, хоч би вона й виперла його з своєї території. Антанта признає Україну тільки з большевицьких рук, тобто коли вона одіб'ється від большевиків.

30.Х.1919. [Перемишль].

Вчора мені оповідали, що до Львова приїздив хтось з Кам'янця і оповідав, що петлюринська армія в катастрофічнім становищі: нема ні чобіт, ні теплої одежі, а головне — нема амуніції, при таких умовах вона не зможе встояти проти добре екіпірованої та озброєної англійцями дені-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 147

кінської армії, яка постепенно, але уперто відбирає в Петлюри українську територію. Нема вже надії, що й большевики розіб'ють Денікіна, бо їх армія так само невдягнена, невзута, як і українська, а до того ще й не має що їсти, а головне, що большевики втеряли всякий кредит навіть в великоруських робітників, бо не дали обіцяного раю. Повстання, які виникають на Україні, в тилу армії Денікіна, теж мало поможуть Петлюрі, бо всякі Зелені, Махни, Ангели, це тільки ватажки партизанських гайдамацьких загонів, які перед регулярною армією встояти не зможуть і постепенно будуть ліквідовані донцями, оренбуржцями, кубанцями, які складають головну масу денікінської армії, а ці козаки, як відомо, професіональні вояки з діда-прадіда. Була ще надія, що кубанці піднімуть повстання проти Денікіна і навіть були звістки по газетах, що повстання охопило всю Кубань, Ставропольщину та Терщину, але тепер щось не чути, щоб це повстання розросталось. Взагалі, війна, а потім революція, з внутрішньою війною так втомили все населення, що воно воліє спокою хоч з рук царя чи чорносотенців: що народові з тої землі, яку він дістав дурно, коли нема змоги тої землі обробити, нема чим засіяти і не можна взагалі через безладдя й користуватись нею; ліпше йому було за царя жити з свого маленького клаптика землі, бо тоді був спокій, лад, все було дешевше, всього можна було дістати. Коли настала революція, він сподівався, що поліпшиться його нужденне становище, а коли прийшов большевизм, все безземельне і малоземельне селянство та робітники думали, що для них уже прийшов рай земний, але після великої радості прийшло й велике розчарування, і тепер селянство та робітництво не виступить масово на оборону здобутків революції, тим паче, що Денікін обіцяє селянам землю, хоч і за гроші, але в них їх тепер маса, а робітникам — 8-ми годинний робочий день та робітничі комітети. Інтелігенції Денікін обіцяє всякі горожанські свободи, поширення міського та земського урядування, а згодом навіть і "Учредительное Собрание", що заспокоює навіть і російських есерів. Тільки українцям Денікін нічого не обіцяє, бо це "зрадники, які на німецькі гроші намагались розчленити Росію і тим її ослабити". Взагалі, російський уряд і російське громадянство раз у раз готові були піти на всякі соціальні реформи, але ніколи не згожувались і на примітивніші національні права недержавних націй, особливо українців і білорусів, щоб не розчленити російської держави, не розрізнити "русский народ", який, по їх думці, складається з одного моноліту і всяческі намагались замазати, заклеїти ті шпари, що були видні на йому. Тої самої політики тримався і самодержавний царський уряд, і революційний — Керенського, і большевицький — Леніна і всі будущі російські уряди намагатимуться держатись тої ж самої політики, аж поки український народ в масі не стане настільки свідомим, що зможе добитись для себе національних прав. Я вже казав, що за цих три роки національна сві-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 148

домість українського народу так виросла, що незабаром він доб'ється своєї національної школи, а з просвітою на своїй мові вже не вмре.

Тяжко, дуже тяжко буде тільки в перші роки. Тепер денікінський уряд і говорити не хоче з українським, і коли не вмішається Антанта і не присилує Денікіна на уступки, то український уряд з своєю армією повинні будуть шукати притулку у сусідів — у румунів та чехів, які, боячись єдиної Росії, починають вже ставитись з співчуттям до українців. Напевне, вони дадуть змогу українському урядові з його армією на якийсь час притулитись на своїй території; може й чехи пустять їх на Угорську Русь, і таким робом недобитки українські врятуються від смерті. Наддніпрянські козаки і частина галицьких, користуючись безладдям, відсутністю поліції, напевне, розбредуться по Україні; одні підуть по домах, а другі — завзятіші, попристають до ватаг Зеленого, Махна та інших і будуть ще якийсь час боротись з денікінцями. А інтелігенція, яка не примоститься в Угорській Русі, буде, як колись польські емігранти, тинятись по європейських центрах, сварячись та обвинувачуючи одні одних за невдачу організувати українську державу. Але з певністю можна сказати, що нашим емігрантам не доведеться так довго бідувати на чужині, як польським, бо реакція тепер не вдержиться довго в Росії, і там незабаром встановиться парламентарний лад, і згодом державна Дума проведе амністію не тільки для самих большевиків, а й для українців; напевне, до того часу одійдуть від Польщі до Росії і всі захоплені нею землі, що заселені "русским" народом, в тому числі і Галичина, і тоді в Росії закипить боротьба за автономію України, що тягтиметься довгі, довгі роки, а згодом, коли буде в тому потреба, і за свою суверенну державу.

1.XI.1919. Перемишль.

Вчора дали мені перечитати два числа газети від 7.Х., що виходять в Кам'янці — "Україна" та "Робітнича газета". Обидві вони зверхній вигляд мають такий, який мали колишні підпільні російські прокламації — листки, друковані ручними станками: невиразний, нечіткий, брудний друк, в якому рядки неоднакові, нерівні, а замість "і" (і з точкою) майже скрізь стоїть ! (восклицательный знак), тільки обернутий догори точкою — і, а про "ї" з двома точками і мови нема; очевидно, в кам'янецьких друкарнях нема відповідних українських літер. Від змісту газет віє повною безнадійністю: обидві газети докоряють самоврядуванням та громадянству за те, що вони байдуже ставляться до українського війська, опори і надії Української Народної Республіки, і не дбають про неї, а армія та гола й боса, а тим часом наближається зима, вже й тепер ночі холодні, а що ж то буде з нею, коли завіє сніг, притиснуть морози. Урядові розпорядження теж тільки про те й говорять: визначаються комісії, підкомісії, які мусять дбати про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 149

те, якби одягнути та обути армію. Про те саме пише і міністр жидівських справ Красний, звертаючись до жидівського громадянства.

Обидві газети повні опису звірств большевицької та денікінської армій, особливо вразила мене канібальська подія в Бірзулі, може тому, що це діялось в близько відомій мені місцевості, в 25 верстах від Перешор.

Коли захопили большевики Бірзулу, то там лежало в шпиталі коло 400 слабих і ранених козаків та старшин українських; большевики їх повиводили, а тих, що не могли ходити, повиволікали і, б'ючи їх прикладами та колючи штиками, спровадили до провалля коло водокачки і там порозстрілювали, забороняючи місцевим мешканцям ховати ці трупи, і їх обгризали та ростягали собаки та свині, клювали ворони та сороки. Большевицька "чрезвычайка" робила суд і розправу в Бірзулі над приведеними з околишних сіл свідомими селянами та "буржуями" і трупи кидала в те ж провалля за водокачкою. Коли Бірзула знов дісталась в руки українців, то вони найшли там 1500 трупів і, засипавши провалля, поставили над ним пам'ятник. Газети справедливо обурюються цими надзвичайними, нелюдськими звірствами, а разом з тим з задоволенням, правда коротко, оповідають, як повстанські ватажки Махно, Зелений на півдні, а Соколовський, Струк, Яндрацький на півночі від Києва тисячами вирізають, розстрілюють, топлять (бо так їм легше!) захоплених в полон большевиків, китайців, денікінців! Давно сказано, що міжусобна війна безмірно гірша за зовнішню, не тільки через жорстокість, до якої доходять в ній люди, а й через обставини. В зовнішній війні полоненних годують, якось одягають, ранених і хворих лічать, а що мають робити з полоненними повстанці? Де вони їх подінуть, чим будуть годувати, де лічити ранених, коли вони самі вдень ховаються по ярах, по лісах і тільки вночі, як дикі звіри, виходять на полювання, обмотавши коням копита ганчірками, несподівано нападають на сплячих і винищують їх тисячами. Моторошно читати, як колись Сірко, визволивши з Криму наших бранців, вирізав зо скілька тисяч з них, жінок та дітей, коли вони побажали вернутись до Криму. А вирізавши, плакав і молився над трупами, виправдуючи свій вчинок тим, що вони підсилили б ворогів на шкоду своєму народові, своїй рідній Україні. Тепер, ще моторошніше читати про оці звірства повстанських ватажків, але вони, очевидно, виправдуються так, як і Сірко, тим, що, коли їх пустить живими, то вони знов вернуться винищувати українців. Очевидно, людська природа і в XX віці зосталась такою самою, якою вона була сотні, тисячі років тому назад, тільки техніка змінилась. По повелінню коронованих помазаників божих люди три роки різали, розстрілювали одні одних в XX столітті так само, як і в старі та середні віки, так само тепер, вже третій рік, люди ріжуться, мордуються вже по своїй волі, і хто знає, коли та різанина скінчиться Видно, що аграрне питання, яке в бувшій Росії рішалось на всякі лади, розрішиться тим,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 150

що знов стане просторо людям, знов через зменшення людності минеться земельний голод; так, принаймні, говорять тепер селяни, бо вже впевнились, що революція не здійснила їхніх земельних ідеалів. А теоретично, здається, як легко розрішити це питання, яке хвилювало людей ще за часів Гракхів!

3.ХІ.1919. Перемишль.

В цю неділю, коли я ходив мельдуватись в поліцію, то застав там масу росіян військового вигляду і з їхніх розмов між собою довідався, що з Варшави прийшло розпорядження всіх конфінованих та інтернованих військових росіян вислати до денікінської армії; більшість з них, змучена життям на чужині, рада, що хоч таким способом вернеться на батьківщину, а там видно буде, може й пощастить побувати дома, побачитись з родиною.

В цю суботу я був у радника суду Дмоховського, де зійшлись знов ті самі люди, що й в ту суботу в його брата, зубного лікаря. Розмова велась про долю України, а найбільше — про українську делегацію в Варшаві, яка нібито трактує про мир з Польщею, або навіть і про союз з нею проти Денікіна. Всі рішучо висловлювались проти такого союзу, бо Польща згодиться на нього тільки ціною Галичини, Холмщини, Підляшшя та частини Волині. Очевидно Петлюра і Компанія думають мати хоч кавалок України, аби самостійної, яку згодом можна буде поширити і в польський, і в російський бік, але це величезна помилка. Така угода з поляками помимо того, що з нею не можна згодитись з принципіального боку, не матиме ніякого практичного значення, хіба тільки те, що на віки осоромить творців її.

Денікінська Росія незабаром захопить усю Україну, не дивлячись на польсько-український трактат та польську поміч. Та певніше всього, що ні Польща, ні Румунія і не виступлять оружно на допомогу Україні, бо це було б наперекір волі Антанти, а будуть хіба допомагати екіпіровкою, амуніцією взамін за хліб, якщо український уряд зможе його для них зібрати. А якби польське та румунське військо прийшло на поміч Петлюрі і захопило на якийсь час українську територію, то тоді ввесь народ український повстав би і з'єднавшись з денікінською армією випер би чужоземне військо, проклинаючи Петлюру, як колись проклинав Дорошенка. Всі оці комбінації для удержання хоч невеличкої самостійної держави української і неможливі, і небажані; треба до кінця держатись ідеї соборної України, чи в межах Польської держави, що цілком неможливо, чи в межах Росії, що вже наближається і буде неминучо. Тоді ми разом перетерпимо скілька років російської реакції і згодом, постепенно досягнемо свого ідеалу — суверенності. Тепер, після всього пережитого за ці три ро-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 151

ки, в цьому не може бути сумніву, питання тільки може бути в часі, тобто як заскоро цей ідеал здійсниться. Я тої думки, що на це підуть вже не сотні, а десятки років. Тяжче і довше йшла боротьба за скасування закону 1876-го року, за просвіту на своїй мові, а коли буде своя школа, то незабаром буде і автономія і, нарешті, коли треба буде самостійної державності, то наші діти і її здобудуть, в цьому можна бути зовсім певним. Тяжко було проломити лід, а коли він за цих три роки проломився, то тепер вже легше буде плисти.

Гірко й тяжко буде тільки якийсь час нашим за кордоном, але й з того буде користь, бо вони там, як колись польські емігранти, спопуляризують ідею української державності, яку вже признали соціалісти всіх народів на Люцернськім з'їзді. Очевидно й нам доведеться пережити те саме, що пережила Польща.

5.ХІ.1919. Перемишль.

Сьогодні по пораді радника Дмоховського я склав візит тутешньому старості, який, прийнявши мене дуже ввічливо, увільнив мене зовсім від мельдування в поліції, і тільки в разі зміни мешкання я маю подавати свою нову адресу. Ну й добре, бо неприємно щонеділі, не дивлячись ні на погоду, ні на стан здоров'я, ходити в поліцію.

Сьогодні у "Впереді" прочитав я список лекторів київського Археологічного інституту ім. В. Антоновича, в якому єсть і Левко, значить він ще живий. Крім того, з листів Скорописа та дочки Вікторії, які тут прикладаю, видко, що Левко благополучно пережив большевицьке панування, то може якось переживе і денікінське лихоліття.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 152

9.XI.1919. [Перемишль].

В № 61 від 1 листопада газети "Шлях", що виходить в Зальцведелі для українців у Німеччині, прочитав я таку вістку:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 153

Коли цьому правда, то значить повторилась торішня історія з большевиками: в той час, як Петлюра, покінчивши з повстанням арсенальних робітників, робив на радощах парад, з-за Дніпра увійшли в Київ московські большевики і захопили Печерськ.

10.ХІ.1919. [Перемишль].

"Не так пани, як підпанки". Вчора я сказав комісарові поліції, що староста увільнив мене від щотиждневого мельдування; на це комісар одповів, що він нічого не знає, ніякого розпорядження не діставав від старости, і я повинен таки щонеділі ходити до нього мельдуватись. А тим часом староста при мені говорив з ним по телефону, не знаю, що він старості одповідав на його розпорядження, але староста становчо мені сказав, що я вже не маю ходити мельдуватись. Доведеться знов іти до старости.

Сьогодні був в мене полковник Борис Неїло, що був помічником генерального писаря Полтавця за гетьманських часів, і на моє запитання про Скоропадського завіряв мене, що Скоропадський щиро хотів відбудування української держави, звичайно гетьманської, на чолі якої він був би першою особою; що, ще бувши командиром лейб-гвардійського полку, він в Петрограді афішував своє гетьманське походження; він старався оточити себе конвоєм виключно українським, в якому були всі щирі українські патріоти — аристократи, як Кочубей, Ханенко та інші. Але коли літом 1918 року розкрився заговор проти нього, в якому були замішані члени конвою — українці, що мали зв'язки з деякими членами Національного союзу, то з того часу Скоропадський став з недовір'ям ставитись до українців, а натомість зблизився з російським офіцерством, яким оточив себе. Я пам'ятаю, що справді в Києві ходили чутки про заговор проти гетьмана, але він нічого спільного з Національним союзом не мав, і можливо, що це була інтрига та провокація з боку російських елементів. Тепер, по газетних відомостях, Скоропадський перебуває в Берліні разом з Полтавцем, Бутенком та іншими "визначними членами" "Украинского объединенного союза "Україна". Що то за союз, Неїло не знає, але очевидно, що Скоропадський все-таки не покидає думки про Україну.

Цими днями, кажуть, був тут інкогніто переїздом зі Львова Т. Окуневський і оповідав, що Антанта доручила Крамаржові поїхати в Росію разом з Маклаковим та якимсь французьким генералом і схилити всі російські партії та національні "новообразования" до відбудування

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 154

Росії на федеративних підставах, проект яких вже вироблено, при чому військо, і навіть просвіта, має бути в руках центрального уряду; очевидно це не "федерація", а "провокація", яка обмежується тільки поширенням земського та городського самоврядування на цілі області, але з компетенцією дореволюційних земств, в руках яких буде тільки господарська сторона просвіти, дороги, медицина та сільське господарство. Може, в зв'язку з цим стоїть і те, що мені оповідав Неїло про Польщу. Йому оповідав приїжджий з Варшави, що там серед великої буржуазії іде агітація за ідею унії Польщі з Росією, на кшталт Венгрії з Австрією, бо польські промислові кола бояться бути задавленими німцями, коли Росія накладе пограничне мито на польську промисловість на рівні з германською, бо тоді Польща не видержить конкуренції з Германією. Ці думки висловлювались в російській і польській пресі ще під час війни, коли уряд Керенського признав самостійність Польщі, і, можливо, що тепер поширюються маючими класами, які бояться і банкрутства польської держави, і переваги в ній демократичних елементів, а через те і стремляться до об'єднання з реакційною Росією.

13.ХІ.1919. [Перемишль].

Чорносотенна російська преса, як "Варшавская речь", празьке "Русское Дело", львівська "Прикарпатская Русь", які я беру в редакції "Українського Голоса", вже з радістю писали, що Юденіч захопив Петроград, а Денікін розгромив Петлюру і вже доходить до Москви. Польська реакційна преса теж надзвичайно раділа, що возстановляється "единая-неделимая", з якою вона поділиться Литвою, Білоруссю та Україною і заключить союз проти німців. Антанта всіма матеріальними та моральними силами підтримує Польщу та реакційну Росію в тій же надії витворити з них "кулак" для Німеччини. Але в дійсності виходить, що большевики розгромили Юденіча, відіпхнули далеко на південь Денікіна, та й Петлюра ще якось держиться, очевидно, дякуючи галицькій армії, якій нема повороту до дому. Тепер Антанта, згубивши надію на реакційну Росію, послала Крамаржа та Маклакова об'єднати всі антибольшевицькі елементи проти большевиків. Вже єсть чутки, що між Денікіним та Петлюрою під впливом Крамаржа йдуть переговори, аби разом виступати проти большевиків. Але коли Петлюра на це піде і коли Антанті пощастить організувати побіду над большевиками, то тоді, справившись з большевиками, Денікін постепенно забере й своїх спільників, тобто Україну та інші республіки, що потворились з бувшої Росії. А коли большевикам пощастить розгромити Денікіна, то Петлюра напевне скористається цим і може знов захопить Київ і таким чином поширить границі Української Народної Республіки, а народ, закушав-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 155

ши большевицького панування, вже тепер не буде виступати проти українського уряду, а буде його підтримувати в боротьбі з большевиками, і вони не зможуть вже так гнати Петлюру, як гнали в початку цього року. Якби не галицька армія з-під Львова, то України вже не було б: весною в Петлюри вже був тільки один Кам'янецький повіт, а коли до нього приєднався Петрушевич з галицькою армією, то вони, скористувавшись ослабленням проти них большевицьких сил, захопили навіть Київ, але, як пише "Шлях", утеряли його, дякуючи безпечності невійськового чоловіка Петлюри. Тепер під володінням Петлюри зосталось вісім повітів, і коли большевики не розіб'ють Денікіна, то, напевне, він припре Петлюру до Збруча. Але є надія, що большевики, розгромивши Юденіча та Колчака, розгромлять і Денікіна, тоді може Україна продержиться доти, поки Антанта не дасть їй помочі проти большевиків і не признає її незалежність. Тоді Петлюра, цей маленький, середній по здатностях чоловічок, стане справжнім героєм, рівним Хмельницькому, і ім'я його перейде в історію як визволителя і творця нової України. Натурально, тут не ходиться про особу Петлюри, а важно, аби була Україна, а коли й складуться щасливо для української державності умови, то хіба наперекір Петлюрі, який дякуючи своїй нездатності впустив большевиків на Україну і в Київ в початку 1918 року, впустив їх в початку 1919 року і, дякуючи знов своїй нездатності, впустив тепер і Денікіна. Але треба віддати йому справедливість в тім, що він уперто держиться і при найгірших обставинах не покинув все, як це зробив Винниченко, і не втік, а держиться і досі. І коли додержиться до моменту признання Антантою України, то буде світовим героєм, а коли ні, то ім'я його перейде в історію, як звичайного дрібного авантюриста, демагога, амбітника, який випадково стояв на чолі фіктивної української держави, бо по здібностях це зовсім маленький чоловічок, пігмей проти Грушевського, Стебницького, І. Шрага, Винниченка та навіть і проти Порша, Липинського або Скорописа та В. Садовського, Ніковського і багатьох, які не видвинулись на перші ролі тільки дякуючи малій своїй амбітності або скромності.

15.ХІ.1919. Перемишль.

Я писав до Галі і до Вікторії, щоб не клопотались про дозвіл мені виїхати звідсіля, бо мені живеться тут зовсім добре. І справді, хоч харчі тут і гірші за мостиські, але я тут морально себе почуваю безмірно ліпше, як там, а через те почуваю себе і фізично далеко ліпше: за цих три тижні у мене ні разу не боліло, і я вже замітно потовщав і придбав буржуазний вигляд. Я маю окрему кімнату, хоч і не дуже теплу, але ніхто мені не заважає читати, писати, а головне, ніхто мене не дратує. В Мос-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 156

тиськах же я не міг спокійно переносити москвофільство о. Куціля і його надій на те, що Росія визволить Галичину з польського ярма; спочатку я доводив, що Росія для нас небезпечніша за Польщу, а коли почув від отця, що він воліє омосковитись, навіть оправославитись, ніж терпіти польський гніт, то я перестав йому опонірувати і мовчки гризся, і дратувався його словами. Начальник суду, Куціль, не менше дратував мене своєю вірою в Петлюру і надіями, що от-от він прийде в Галичину і визволить її від поляків. А коли я по своїй песимістичній вдачі розбивав ці надії, то мене підозрювали в тім, що я не вірю в Петлюру і Директорію через те, що вони одібрали в мене маєтки. Очевидно Куціль не вірив моїм словам, що я за маєтками зовсім не жалкую, а жалкую за Україною, бо який би не був український уряд, хоч і чисто большевицький, аби тільки український, то він дасть мені або пенсію, або якусь синекуру, бо я хоч і буржуй, але український, і не мало прислужився за свій вік для відродження України, а через те і заслуговою на те, щоб не терпіти під старість нужди. Ніяких капіталів я не придбав з своїх маєтків, бо все, що лишалось від мого скромного життя, я витрачав на громадські цілі, а тепер, коли ці маєтки в мене забрали, то мусять мене і годувати до старості. Але я не вірю, щоб Петлюра з Директорією здатні були одвоювати Україну від большевиків, чи від денікінців по причинах, які я розвивав десятки раз. Легко було розруйнувати українську гетьманську державу, а неможливо будувати соціалістичної, а я волію мати хоч гетьманську Українську державу, ніж не мати ніякої, а через те не можу простить Винниченкові, М. Шаповалові та Петлюрі того, що вони, скористувавшись революцією в Германії, підняли повстання проти Скоропадського і тим завалили українську державу.

17.ХІ.1919. [Перемишль].

Цими днями в українських газетах з'явилась звістка, що большевики окружили Київ з заходу, а українські повстанці зі сходу, і що пануванню Денікіна прийшов кінець. Разом з тим єсть по газетах чутка, що Англія, втерявши надію на те, що Колчак, Юденіч та Денікін зможуть поконати большевиків, рішила не давати їм надалі помочі і хоче миритись з большевиками. Російська ж чорносотенна преса каже, що Англія помагала російським генералам амуніцією та військовою одежою, даючи її в кредит по високих цінах, тим часом, як це все тепер не варто й десятої долі, бо все одно воно Англії вже не потрібне, а як скінчиться війна з большевиками, то всю оту амуніцію доведеться все одно взривати, бо вона довго не може лежати. Коли, справді, большевики візьмуть Київ, то можливо, що Англія буде ту амуніцію давати тепер і Петлюрі, аби він мав чим воювати з большевиками; певне, тоді й чехи пошлють до

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 157

Петлюри отих скілька тисяч галицького війська, що з-під Львова перейшло на чеську територію; крім того Антанта тоді вишле до Петлюри всіх українських полоненних, що ще єсть в Германії, Італії та Франції, які повтікали туди з Германії і не схотіли записуватись в денікінську армію. Тоді Петлюра, підсилений і людьми, і амуніцією, зміг би держатись довше проти большевиків і, може, з поміччю повстанців витіснив би їх хоч з Правобережної України.

18.ХІ.1919. [Перемишль].

Вчора радник Дмоховський привів до мене сотника наддніпрянського Ганчука, свідомого українця, який оповів, що мають переслати до Кам'янця всіх наддніпрянців, що сидять по лагерях в Польщі. Очевидно, що це результат мирових переговорів, які веде в Варшаві Андрій Лівицький, що виконує тепер обов'язки міністра закордонних справ, бо Славинський, очевидно, не спішить з Праги до Кам'янця, а може й одмовився, як я й вгадував. Цікаво тільки, якою ціною Лівицький викупив цих наддніпрянців, галичани дуже бояться, щоб це не було зроблено ціною уступки полякам Східної Галичини. Це, справді, було б з боку Директорії величезною помилкою; вже ліпше втеряти і тих вісім повітів, а не відмовитись від принципа Соборної України. Певне, Петрушевич та інші галичани не допустять до такого мирового договору з поляками, опираючись на своє військо, яке швидше піддасться Денікіну, ніж полякам.

Скористувавшись тим, що Ганчук їде цими днями з транспортом в тисячу душ до Кам'янця, я написав в Київ до своїх великого листа і просив В. Старосольського, товариша міністра закордонних справ, передати його в Київ при першій можливості; може, справді, нашим тепер пощастить знов побувати в Києві, коли большевики відти виженуть Денікіна. А, може, вже й осядуться в Києві, та весною я зможу туди вернутись. Дай-то Боже!

19.XI.1919. [Перемишль].

"Kurjer Lwowski" подає, начебто з кам'янецької "України" такі вістки:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 158

"Вперед" переказує ці звістки з застереженням, що робить це тільки з "дневникарського обовязку". Коли ці звістки правдиві, то на Україні робиться якась несподівана для мене трагедія. Я певний був, що наша армія не встоїть ні проти большевиків, ні проти Денікіна, але я певний був, що вона вийде з свого тяжкого становища з честю, тобто перейде на румунську територію, а ніяк не сподівався, що вона може піддатись Денікінові, цьому гнобителеві України і всього українського.

Не хочеться вірити цим звісткам. Підождем — через кілька день все роз'ясниться. Ця звістка прийшла якраз тоді, коли є відомості, що большевики виперли Денікіна з Києва. Невже в такий момент галичани могли перейти на сторону Денікіна? А тим часом все можливо. Можливо, що Петлюра зрікся Східної Галичини на користь Польщі, а це так обурило галичан, що вони рішили перейти до Денікіна, бо всі галичани вважають, що ліпше їм потонути в московськім морі, ніж втопитись в польськім болоті. А тим часом, зовсім не обовязково ні те, ні друге, треба тільки твердо триматись ідеї "єдиної соборної України" і не згожуватись ні на добровільне прилучення до "Єдиної Росії", ні на розділ України між нею і Польщою, тоді ми не потонемо, хоч нас і забере Денікін силою.

20.ХІ.1919. [Перемишль].

Вчора я дістав зі Львова від адвоката Льва Ганкевича, відомого соціал-демократа такого листа.

Очевидно Винниченко, довідавшись в Відні від Вікторії чи Скорописа, що я мешкаю, конфінований у Перемишлі, і рвуся з польської неволі, згадав наше останнє побачення, коли я, довідавшись, що він організує повстання проти гетьмана, умовляв його не робити цього, бо прийдуть большевики і йому, і нам усім доведеться тікати і тинятись десь за кордоном, поки Антанта не вижене їх, як вигнали німці, але Антанта вже не помагатиме будувати Українську державу, вже не гетьмана по-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 159

садить, а якогось генерал-губернатора, поки не об'єднає знов Росії. Винниченко, вірячи обіцянкам Раковського та Мануїльського, запевняв, що большевики не прийдуть, і Україна, позбувшись гетьмана, стане знов народною республікою, і якось погірдливо і звисока ставився до моїх пересторог і навіть дорікав мені, що я хочу "спокійненько володіти під крилом гетьмана своїми маєтками". Тепер, очевидно, він згадав нашу ту розмову і, мучимий сумлінням, написав до львівських есдеків, аби вони полегчили моє становище.

В відповідь на це, я написав Ганкевичу такого листа.

Вставляю сюди картку В. К. Винниченка, хоч писана вона 3.I.1920 р.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 160

З нетерпінням я ждав українських газет, щоб довідатись, що діється на Україні, але нічого в них про перехід Січовиків до Денікіна нема, за те вичитав тяжку для мене звістку — в Афінах помер незабутній Ф. П. Матушевський, що був послом від української держави в Греції. Хоч я й знав, що він довго не проживе, бо він хворів на грудну жабу, і смерть ця не була для мене несподіваною, а все-таки вона вразила мене до глибини душі, бо я щиро любив цього одного з найкращих людей на Україні. С. О. Єфремов та Ф. П. Матушевський, яких я знав напротязі 25 років, були мені найближчими людьми в цілій Україні, та й своїми душевними рисами вони однаково найліпші, на мою думку, за всіх, кого я на своїм віку знав. Єфремов, як виявляється, живий: звістка про його розстріл, як і інших українців, була, на велику мою радість, неправдивою, а звістка про смерть Матушевського не підлягає сумнівові. Це велика втрата для мене, для його родини та й для всієї України, бо він ще багато міг би зробити добра своєю надзвичайно чистою, совістливою, прекрасною душевною особою. Познайомився я з ним, коли він по скінченню семінарії був учителем в Черкасах, потім знав його студентом Дерптського університету і особливо зблизився з ним, коли він був редактором "Громадської Думки", а потім "Ради", а потім — постійним членом ТУПівської Ради. З того часу він та С .О. Єфремов стали мені найближчими, найдорожчими людьми, з якими я ділив і радощі, і горе суспільні і особисті. В січні виїхав Федір Павлович з своїм старшим 12-літнім сином Юрком на чолі посольства до Греції і, певне, замучився

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 161

там, турбуючись за дружину свою Віру Олександрівну та двох менших синів, що зосталися в Києві і примушені були переживати і большевицький, і денікінський режими в холоді та голоді, скількакратну бомбардировку Києва, і, певне, звістка про розгром денікінськими снарядами Підвальної улиці, на якій жила його родина, доконала його; його хворе серце не витримало цієї звістки, і він помер.

Кілька день тому, назад прочитав я про смерть в Кам'янці А. Г. Вязлова, який з 1906 року став українцем і при тім, одним з найтверезіших, найпослідовніших. Він, як і Єфремов та Матушевський, був багато років членом Всеукраїнської організаційної Ради [ТУП], і тут я його пізнав близько, а напослідку був він міністром судівництва за гетьманських часів. Ох, багато за цей час перемерло і своєю смертю і розстріляно найкращих працівників на ниві українській.

21.XI.1919. [Перемишль].

Вночі не спалось, все думав про смерть Федора Павловича та про те, що буде робити з дітьми бідна Віра Олександрівна. Якби була українська держава, то вона дала б їй на діти пенсію, а від "єдиної Росії" не можна сподіватись якоїсь запомоги дітям "мазепинця". Добре, що В. О. лікар і зможе щось заробити на дітей, аби тільки було здоров'я у неї, бо останніми часами, за час хвороби Фед. Павловича вона теж приупала на здоров'ї і мусила в 1917 році поїхати на Кавказ, де вони не відпочили, а ще гірше змучились, бо большевицька анархія одрізала їх од Києва, і вони довго не знали, що діється в Києві з дітьми, і, очевидно, дуже перемучились.

Про події на Україні в наших часописах нічого нема, а польські, кажуть, пишуть всякі страхіття, але я їх по принципу не читаю, та й нервують вони мене своєю брехнею, злорадістю та, взагалі, безсовістним відношенням до нас.

Прикладаю тут листи Скорописа та Вікторії з Відня, які малюють окремими рисами життя українських емігрантів і колись матимуть інтерес.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 162

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 163

22.XI.1919. [Перемишль].

Нарешті, в сьогоднішнім "Впереді" з'явилась несподівана звістка про зайняття поляками Кам'янця і комунікат — "Державна зрада", який тут прикладаю*.

Але незрозуміло мені, яким побитом поляки зайняли Кам'янець і де тепер український уряд. Дивні діла Твої, Господи!

23.ХІ.1919. [Перемишль].

Сьогодні приїхав п. Греголинський зі Львова і привіз мені листа від Л. Ганкевича, який я тут прикладаю

* У матеріалах "Щоденника" документ не виявлено. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 164

Як видно з цього листа, мій Петрусь поїхав до Кам'янця, а де він тепер, не уявляю собі. Вчора я читав в газетах, що заходами денікінців, у Константинополі арештована англійцями під видом большевиків вся наша місія в Туреччині, і певний був, що й Петруся там арештовано, але не хвилювався, бо все-таки англійці не те, що росіяни, і не порозстрілюють, і, може, не будуть мучити в вогких, холодних тюрмах; було у мене тільки гірке почуття образи, що знущаються так над посольством нещасної України, що не має сили оборонитись не тільки від чужих, а й від своїх.

Д. Греголинський оповідає, що львів'яни цілком виправдують вчинок галичан, що передались Денікінові, і не вважають це за зраду. Кажуть, що їм не було іншого виходу, бо Петлюра заключив якісь пакти з Польщею, але ще самі не знають які. Я зрозумів би галичан, коли б Петлюра купив мир з Польщею ціною Галичини; цей вчинок його я теж назвав би зрадою ідеї Соборної України, але зрозумів би тільки, а не виправдав би, бо за зраду зовсім не треба платити зрадою. Кажуть, що вони всі голі, босі, хворі на тиф і так приперті Денікіним, що все одно їм прийшов край. Нехай так, але й тоді вони повинні були здатись в полон Денікіну, а не переходити на його бік і не заключати з ним умов, які вони, як кажуть, заключили, застерігаючи тільки, щоб їх не посилали проти Петлюри, а що вони мають обороняти тільки його тил, тобто битись з Зеленим, Махном, яких так вихваляли галичани і на яких покладали стільки надій. О, нікчемна нація, яка здатна бути тільки гноєм для сусідніх! Вони не вважають зрадою того, що галичани пішли помагати Денікінові будувати єдину Росію, оту тюрму народів, яка душила і буде душити всі народи своєї держави і буде пугалом для всієї Європи, як Атили, Тамерлани, Батиї та інші азіатські завойовники. Галичани сподіваються, що реакція недовго продержиться в Росії і що до влади прийдуть кадети або меншовики; вони не хотять і не можуть поняти того, що навіть і большевики в Росії — централісти і всіма силами борються проти відродження укр. народу, а про інші партії і говорити нічого. Вони вважають, що тільки поляки, всі, починаючи з вшехполяків і кінчаючи соціалістами, — імперіалісти, а забувають чи не хотять зрозуміти, що всі імперіалістичні нації однакові, але чим далі на схід, тим вони менше культурні, грубіші і примітивніші. Росіяни, наприклад, чужі мови називають просто "собачьими", а про українців кажуть: "нешто хахол — человек?!". Більшість галичан, як я помітив, сподіваються того щасливого

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 165

часу, коли Денікін прийде і забере їх від поляків, під крило "єдиної Росії". Вони забувають, що в 1914 році ті ж денікінці позакривали в Галичині всі не тільки просвітні, а й економічні інституції, а хто з видатніших українських діячів не встиг втекти, то тих російський уряд позасилав в Сибір, і багато з них і досі звідти не вернулись, а ті, що вернулись, то навіки і грунтовно позбулись своїх надій та симпатій до Росії. А полякам росіяни, як і в 14 році, лишать і школи, і всі інституції, бо у поляків нема Дудикевичів і К°, які переконували б їх, що української нації нема, що єсть тільки "один народ русский, от Карпат и до Камчатки". Росіяни знають, що поляки — нація, з якою вони нічого не зроблять. Якщо прийде в Галичину Денікін, то вся немосквофільська інтелігенція повинна буде тікати, щоб не опинитись в Сибіру, і по іронії судьби повинна буде тікати до поляків, бо тільки там судді, адвокати, професори найдуть собі заробіток, бо чехи на Угорську Русь їх не пустять, боячись, аби там не витворився український П'ємонт, що загрожуватиме цілості Росії, і наражав би їх проти цієї могутньої держави. Втайні, а деякі галичани і голосно висловлюються, що вони нічого не мають проти обмосковлення, бо, мовляв: "і то русин, і то русин", але вся річ в тім, що москалі не можуть нас обрусити, а тільки гальмують нашу культуру, просвіту нашого народа і роблять з нього дикуна такого, як вони самі, а може й гіршого. Всім відомо, що до прилучення до Московщини український народ був грамотніший за московський; по словах Павла Алепського, більшість українського народу в 17 віці була письменна, а тепер у нас 80% неграмотних. Біда не в омосковленні, а в тій дикості, яку вони заводять у недержавних народів Росії. Я вже не раз казав, що зиряни, мордва, череміси під російською культурою ще язичники, а народи того ж племені — ести, латиші, фіни під європейською культурою стали найкультурнішими народами в Росії. Вся економічна політика російського уряду зводиться до обдирання "окраин" на користь "оскудевающего центра", а ідеологи російської держави без сорому пишуть по білому чорним, що "великорусский народ" своїм генієм збудував велику Росію і "нерусские окраины" повинні годувати цей народ, бо на йому лежить святий обов'язок обновити "гнилой запад", тобто пригнітити всі народи Європи, і вони вірять в своє месіанство всі, від Пуришкевича до Леніна. Я дожив в російській державі до старості: за 60 років життя я так її пізнав і зненавидів, що волію ліпше не мати маєтків, ніж дістати їх знов з рук "єдиної Росії"; без маєтків я в Україні якось проживу, а в тій проклятій державі я, буржуй, жив, як в тюрмі, я не мав ніколи просвітку, бо я не відмовився від своєї нації, не зрадив своєму народові. І я ніяк не можу зрозуміти психології виправдовуючих вчинок галицького війська, це, очевидно, психологія раба, який хоче перебігти від одного власника чи господаря до другого і виправдовується жорстокістю попереднього.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 166

25.XI.1919. [Перемишль].

Досі нема в газетах подробиць трагічних подій, що стались на Україні; досі невідомо, як ставиться до всього, що скоїлось з галицькою армією, галицький уряд, диктатор Галичини Петрушевич, скільки перейшло душ до Денікіна, скільки зосталося з Петлюрою, і де він, і чи є з ним якесь військо і т.д.

В розмовах з тутешніми галицькими інтелігентами про події, про оцінку їх я приходжу до переконання, що за виїмком двох, трьох (д-ри, лікарі М. Кос та С. Дмоховський), всі вони, як і майже ввесь галицький народ — дудикевичевці*. Народ, просто, несвідома, темна маса — бидло, яке звикло за 500 років польської неволі ходити в ярмі, а інтелігенція — раби, що хотять від одного пана-поляка перебігти до другого — москаля. Просто соромно перед чужинцями, що належиш до такої нікчемної нації! Коли росіяни розбили Костюшка, то рештки польських військ з гаслом незалежної Польщі пішли боротись за свободу проти деспотів в Америку, Францію, Італію і тим привернули до себе опінію всього демократичного світу, і всі народи й досі вважають поляків за шляхетний, свободолюбивий народ, який не може перенести чужого гніту і сам не може гнітити інші народи. А коли росіяни розбили Петлюру, то наші недобитки пішли помагати Денікінові, який несе усім народам Росії гніт і царизм, і всі ті народи, навіть і большевики та вся демократична Європа з огидою будуть ставитись до цього рабського народу. Петлюра в своїй прокламації мусив одмежувати український народ від цих запроданців, оголосивши, що зрадили тільки москвофіли "галицкие русские", а не українці дійсно, як тепер виявляється це, зрадили не Січові стрільці, а військо, набране по набору та мобілізації, а січовики пішли з Петлюрою вести з Денікіним партизанську війну.

І так, денікінський фронт, який досі Петлюра відділяв від польського, тепер зійшовся з польським, і тепер галичани, що всі надії покладали на Денікіна, упевняться, що він зовсім і не думає воювати з поляками, а буде з ними спільно поборювати російських, білоруських та українських "большевиків", поділивши їх між собою при участі і з благословенія Антанти. А коли спільники приборкають отих "гайдамак", оту "дичь", отих большевиків, аж тоді між ними почнеться суперечка за володіння "русским народом", але це буде не скоро. Росіяни будуть в першу чергу претендувати на білоруський народ, а потім вже на православну Волинь та частину Холмщини, а до уніатської Галичини не скоро дійде, бо росіяни побояться підсилювати в себе мазепинський рух, який за цих три роки загрожував розвалом Росії, а українці боятимуться, щоб з прилученням галичан не підсилився серед українців москвофільський рух, яким так

* Послідовники В. Дудикевича, тобто москвофіли. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 167

пересякли майже всі галичани. Антанта не допустить до війни між Росією та Польщею і, певне, помирить їх на межах передвоєнних, і Галичина зостанеться під Польщею, а Наддніпрянська Україна і жаліти за нею не буде, бо оця трагедія, оця зрада галицького війська витворила таку прірву між наддніпрянцями та наддністрянцями, яка довго, довго не засипеться і буде болючою раною на українськім організмі. І аж тоді, коли ця рана заросте за скілька десятків років, і коли Наддніпрянська Україна виборе собі автономію і придбає силу в федеративній Росії, аж тоді вона почне дбати, щоб прилучити до себе Галичину, якщо до того часу поляки її не перетравлять до останку.

26.ХІ.1919. [Перемишль].

Потрохи справа вияснюється; в сьогоднішнім числі "Н. Ради" поміщено вияснення Української місії в Варшаві.

27.XI.1919. [Перемишль].

Москвофільство в Галичині так поширюється, що замітно почало відбиватись і на газетній мові, яка потроху переходить на мову небіжчика "Галичанина" і іноді просто вивертає душу. Я заходився вчора одмічати в числі 155 "Вперед" русицизми і знайшов в одному цьому числі аж 66 російських слів, які не вживаються наддніпрянською пресою і яких нема в словнику Грінченка. Думаю, послати це число в редакцію "Вперед", може вона зверне на це увагу.

28.ХІ.1919. [Перемишль].

Нічого не розумію з того, що діється тепер на Україні. По відомостях газетних, Кам'янець поляки зайняли за згодою Петлюри, а сам він зо всім військом, що лишилось у нього, пішов на зади денікінської армії, щоб, з'єднавшись з повстанськими загонами, підняти проти Денікіна все українське населення. Тим часом, коли передові отряди Денікіна доходять вже до Збруча, Фастів зайнятий большевиками; вони ж обступають Київ із Чернігівщини, і єсть відомості, що Денікін евакуює Київ, а вчорашні українські газети подають звістки, що Петлюра зайняв Київ. Щось неймовірне! Хіба він увійшов у згоду не тільки з поляками, а й з большевиками, і вони пустили його в Київ, бо перед тим були чутки, що большевики пропонують Петлюрі Правобережну Україну з Києвом, а собі лишають лівобережну, власне Донецький вугільний басейн, але він не згоджується. Може, тепер вже згодився і матиме Україну, що складатиметься — з Київщини, Херсонщини і частини Поділля, а може й час-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 168

тини Волині, якщо поляки не заберуть всієї, бо по мапі Дмовського, якої, на жаль, я зараз не маю перед очима, польська границя йде через Поділля по річці Ушиці так, що Кам'янець одходить до Польщі, а на Волині — по річці Случ. Коли правда, що Петлюра поробив такі пакти з поляками, то в історію ім'я його перейде, як Тетері 20-го віку.

В сьогоднішніх газетах нема підтвердження, що Київ зайнято українцями, але твердо запевняється, що большевики виперли Денікіна з Києва. Коли цьому правда, то я вже згубив рахунок влад, під якими був Київ за цих три роки!

29.ХІ.1919. [Перемишль].

Газети пишуть, що

Коли цьому правда, то Київ переживає тепер найтяжчі часи за всю революцію. Зелений, виступивши на боротьбу з гетьманом вкупі з Директорією, обіцяв своєму військові "погуляти" три дні в Києві, коли вони його візьмуть. Але коли Київ було взято, то німці та Січові стрільці не впустили Зеленого з його загоном в Київ, і він тоді підняв повстання проти петлюрівців. Тепер, як кажуть, він взяв Київ самостійно, то тепер його молодці будуть "гуляти" доти, доки не увійдуть в Київ большевики чи Січові стрільці з Петлюрою і не припинять тої гульні. Ні ті ні сі не дозволять грабувати та знущатись над населеннєм, хоч і буржуазним, тоді Зелений знов підніме повстання проти тих, хто йому заборонить "гуляти" в Києві. Оцей час, що Зелений проволодіє Києвом буде для нього таким же страшним, як колись напад Андрія Боголюбського або Батия, і навіки зостанеться пам'ятним.

Так само пам'ятним буде і володіння Катеринославом, Херсоном Махном, про зайняття яких цим виродком-харцизякою пишуть газети. А все-таки я радію, що ці харцизяки вигнали Денікіна, бо вони тільки грабують, розбивають. Денікинці рострілюють українців під видом большевиків і убивають душу українського народу. Навіть Короленко, як пишуть газети, виступив в полтавському "Рідному слові" з протестом проти нищення Денікіним всієї української культури та мистецтва. "Він протестує рівно ж і проти ограблювання українських шкіл та других просвітніх і культурних інституцій і жадає рівночасно знесення заборони про вживання української мови в публічних школах."

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 169

30.XI.1919. [Перемишль].

Чим більше стріваєшся з галицькою українською інтелігенцією, тим більше упевнюєшся, яка вона москвофільська. Вона ніякого поняття не має про московський народ, про московську інтелігенцію, бо ніколи там не бувала і майже зовсім не знайома з російською літературою. Вона бачила тільки російських солдат в Галичині під час війни, та й то здалека, бо вся немосквофільська українська інтелігенція з приходом російського війська в Галичину поспішила виїхати в глибину Австрії. Вона, зі слів галицьких селян, чула, що російські солдати, які, треба засвідчити, складались в цій армії переважно з українців, добродушно ставилися до галицького населення, ділились з ним хлібом і цукром і, взагалі, не вважали його за свого ворога, то [інтелігенція] вважає, що, взагалі, москалі народ толерантний, сердечний та добродушний, і його й рівняти не можна до мадярського війська, яке знущалося з галицького населення. Я не знаю мадяр, але думаю, що вони, як монголи, може, справді, ще гірші за москалів, а крім того мадяри ненавидять Росію ще з 1848 року і не відрізняють галичан від москалів, бо не знають мови, а ті й ті називають себе однаково "руськими", то й вважають їх одним народом, який колись зброєю заставив їх підчинитись австрійському гнітові. Порівнюючи мадярське військо з російським, галичани натурально віддають преферанс російському і ставляться до нього, як до свого визвольника. Так само порівнюючи польський пануючий клас в Галичині з російським офіцерством, вони всі свої симпатії віддають росіянам, а коли нагадуєш їм, що росіяни позакривали всі українські інституції в Галичині, тоді як польським дозволяли вільно функціонувати, то галичани кажуть, що то робило російське правительство, а не російська інтелігенція та народ. Але вони не знають і не хотять вірити, що російська інтелігенція та московський народ ще нетерпиміше ставляться до українців та білорусів, як правительство. Російське правительство душило всі народності в Росії, бо вважало, що для цілості держави необхідно всіх в Росії обрусити, як колись вважали всі правительства, що в державі повинна бути одна релігія, але згодом європейські правительства упевнились, що ні релігія, ні мова не являються в державі таким зв'язуючим моментом, як свобода самоозначення і, взагалі, умови життя, які прив'язують людність до своєї держави, виробляють в неї державний патріотизм. Але в Росії нема надії на те, щоб правительство стало на таку точку погляду, бо пануючий московський народ вважає себе "хазяином земли русской" і з призирством ставиться до всіх народів в Росії, не вважаючи їх навіть за людей, а за щось нижче; народи інших, навіть європейських, держав він вважає нижче за себе і вважає, що він дужчий та розумніший за всіх на світі. За ним і російська інтелігенція вважає, що вона витворила найліпшу в світі літературу, музику, мистецтво і що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 170

народ "русский — богоносец", якому судилося обновити не тільки "гнилой запад", а й увесь світ. Японська та ця всесвітня війни трохи збили пиху росіян, але маніяк Ленін, а за ним і усі ідейні большевики, які виросли на західноєвропейському комунізмі, думають, що його видумав "русский" народ, який по духу своєму ввесь соціалістичний, і хотять силою накинути комунізм всьому світові, забуваючи, що у всіх первісних народів був такий самий соціалістичний земельний устрій, який тепер ще лишився в кацапів, сербів та в монгольських кочевників-киргизів, калмиків, башкирів та інших. Оця пиха, самовпевненість та нахабство московського народу і його інтелігенції і одвертає від нього всі немосковські народи бувшої Росії, і вони воліють з ким-будь увійти в союзи, федерації, аби не з московським народом, цим виплодком слов'яно-монголо-фінським, який вважає себе недосяжно вищим за всіх. А тим часом безсторонні люди, навіть москалі, як Чехов та Горький, вважають татар кримських та волзьких далеко працьовитішими й чеснішими за московський народ, а російські урядники, що служили довго в Польщі, кажуть, що польський народ безмірно вищий за російський, він трудящий, не злодій, не п'яниця, не сквернослов, а москалі, навіть і ті, що живуть в Польщі здавна колоніями, — п'яниці, злодії, ледарі й матерщинники, і що український народ треба під цим поглядом ставити по середині між польським та московським народом, а естів, латишів та фінляндців і рівняти не можна, бо вони культурою та працьовитістю переважають всі народи в Росії. Галичани, зневірені в боротьбі з поляками за своє існування, всі надії спочатку покладали на петлюринську Україну і возносили до небес "цього геніального вождя", а коли побачили, що це другий Тетеря, тільки ще меншого калібру, то всю надію перенесли на Денікіна, аби тільки врятуватись від поляків, не знаючи, що це значить, кинутись з вогню та в полум'я. А тим часом у нас є тільки один вихід — стояти до кінця за ідеї соборної самостійної України, при всяких комбінаціях, які спадуть нам на голову, і не йти ні за ким, ні на які умови, а нехай нас підгортають силою, а ми все повинні твердити, що ми стоїмо за соборну, самостійну Україну.

3.ХІІ.1919. [Перемишль].

Вчора несподівано по дорозі з Кам'янця до Варшави заїхав до мене Петрусь, чим зробив мені величезну радість. Він з Царгорода виїхав вже зовсім, бо його назначено радником міністерства закордонних справ, але з Кам'янця уряд вже виїхав до Старокостянтинова, який виміняв Петлюра на Кам'янець, бо відтіля йому зручніше з'єднатися з повстанцями, які під проводом лівого есера Полозова мають свій уряд в Житомирі. Відтіля Петлюра, який уміє, очевидно, танцювати тільки від "печ-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 171

ки", сподівається вже на чолі повстанців, як торік з німцями, взяти Київ, який, як вияснюється, все-таки в руках Денікіна. В Кам'янці господарюють вже поляки, але гімназії наші і університет функціонують і далі. Дорожнеча на одежу, чоботи — страшенна, бо там нічого добути не можна, а до того й гривні наші перевелись на колишню "гривню", тобто три коп.; наприклад, за коробочку сірників треба дати 10 гривень, а за черевики платять по 8 тис. гривень за пару! В Кам'янці Петрусь бачився з своїм товаришем Броніславом Лінкевичем, який оповідав, що з Києва приїздив туди за інформаціями Левко і оповідав, що за большевицьких часів поїзди ходили дуже справно, але для виїзду треба було мати дозвіл "чрезвычайки". Івашко як гімназіст діставав перепустку і їздив в Кононівку, де, очевидно, було спокійно, бо найбільшого головоріза тамошнього, Петра Мотузку, убив другий такий же головоріз — матрос Пилип Богомаз і сам помер, простудившись, коли зимою ховався по лісах та болотах. В Кононівку ж поїхала з Києва і жінка Левкова з дітьми, бо там єсть молоко і всякі харчі, за які тяжко в Києві. Порядок на залізницях був такий, що управитель прислав з Перешор скілька раз харчів, з цього видно, що й там спокійно, що управитель на місці і має, що прислати. Син Садовського оповідав Петрусеві, що коли вони одступали перед денікінцями, які напирали з Одеси, то заїздив в Перешори, був у домі, бачив скирти хліба на току і чув від управителя, що все благополучно. Можливо, що наказ петлюринського полковника, не займати мого майна, так вплинув на селян, що вони не руйнували нічого в мене, тоді як в 1918 році сусідні економії Балицьких, Кондрацького, Павловського розруйнували дощенту. А може, після скоропадщини тепер селяни вже нікого не руйнували, бо навчені вже досвідом, що це марно не минається. Петрусеві оповідав міністр земельних справ М. Ковалевський, що селяни не хотять брать землі від уряду Директорії, кажучи, що Ц. Рада вже давала їм зимою дурно землю, за яку весною їх били гетьман та німці, а тепер "Петлюра дає землі від Різдва до Юра", а від "Денікіна болітиме спина". Вони воліють купити землю за гроші від власників по купчій, щоб ніхто її у них потім не відбирав. Може, ці міркування вдержали й перешорян від ексцесів, бо, не думаю, що такі головорізи, як Роман Олар, не руйнували з поважання до мене. Хоч, з другого боку, селяни перешорські не дуже голодні на землю, бо я їм продав по частках 450 десятин і за гетьманщини пропонував продати їм ще 500 десятин, але через повстання петлюринське не встиг того зробити.

Щодо трагедії з галичанами, то Петрусь вважає, що обидві сторони винні і що треба було спочатку об'єднати всю армію і уряд, а не ділитись на західну і східну республіки, бо це викликало непорозуміння, незадоволення, які приводили до ворожнечі, яка закінчилась переходом частини галичан до Денікіна і дезорганізацією всієї галицької армії, саме то-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 172

ді, коли ослаблений большевиками Денікін ледве держався. В Києві теж наші не вдержались через те, що галичани увійшли в згоду з Денікіним, про що польські газети писали в свій час, але ніхто тому тоді не вірив. Взагалі, галичани через ненависть до поляків заражені всі москвофільством і раз у раз готові до згоди з росіянами, і перед тим, як умовитись з Денікіним, мали намір погодитись з большевиками, аби йти з росіянами відбивати від поляків Галичину. А наддніпрянці вважали, що вперед треба відбитись від росіян, збудувати Україну, а тоді Галичина і без бою перейшла б до України, чи з наказу Антанти, чи по умові з Польщею. Історія нас так поділила з галичанами, що в нас різні з ними інтереси і різна психологія, а через те нічого доброго не вийшло з нашої спілки. Наддніпрянський уряд не мав армії і не міг відбитись ні від большевиків, ні від Денікіна, а галицький уряд мав добру дисципліновану армію, але не хотів битись ні з большевиками, ні з денікинцями, сподіваючись з ким-небудь з них одбить від поляків Галичину. Таким чином, Україна разом мала дві цілі — одбитись від росіян і від поляків, а через те не осягнула ні одної. Тепер Галичину Антанта віддала полякам на 25 років, тобто навіки, а росіяни заберуть собі Наддніпрянську Україну. Петрусь певний, що большевики розіб'ють Денікіна, помиряться з Антантою, понавозять мануфактури, ременю, керосину і тим заспокоять селянство і дадуть "Украинской Советской Республике" автономію. Але я думаю, що таки гору візьме реакція з Денікіним, чи з якимсь іншим генералом на чолі, і теж заспокоїть селянство всякими товарами, аграрною реформою та кулеметами, і, може, дасть українцям якісь полегкості в національній сфері, принаймні дозволить приватну освіту. Але чи ліві, чи праві візьмуть гору, а український народ таки дістане кращі умови для свого національного життя, як було до війни, і потроху буде одвойовувати права на самоозначення і нарешті таки виб'єтся з-під російського ярма, чи в форму федеративного з'язку, чи в форму суверенної державності, аж тоді до неї приєднаються ті частини з-під Польщі, які до того часу не будуть до решти сполонізовані та окатоличені. Поляки відтепер вже починають робити для того заходи. Вони вже почали парцелювати панські землі в Галичині мазурам, так що коло панського двора буде й колонія польських селян і натурально костьол. Священики вже й тепер скаржаться, що не тільки по великих містах, а й по містечках українці переходять масами на латинство, бо інакше їх не приймають не тільки на державну службу, а й приватної роботи поляки не дають. А коли чоловік перейшов з уніатства на латинство, то вже й зробився поляком. Всіх суддів та всяких урядників поляки попереводять в Польщу, а в Галичину дадуть поляків. Вони вже змінили текст присяги і не вимагають вже вірності польському народові, а тільки — державі, то тепер українці будуть подаватись на службу, бо надії на українську державу вже нема, а з чогось жити треба. Досі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 173

їм давали українські інституції позички під векселя в надії, що українська держава поверне їм платню за весь час, що вони не служили, бо так зробила польська держава своїм урядникам, які не хотіли служити за українського урядування. Але наші помилились в своїх рахунках на Україну: поляки змогли збудувати свою державу, а наші ще до неї не доросли. Я в Жаб'єму радив українським урядникам відразу присягати і лишатись на службі в своєму краю, хоч він і перейшов до Польщі, бо зовсім невигідно пускати на посади поляків, а самим шукати заробітку десь на чужині.

6.ХІІ.1919. [Перемишль].

В українських газетах є звістка, що частина галицької армії передалась до большевиків, а Січові стрільці з Коновальцем на чолі держаться Петлюри, і всі тепер об'єднані в одну українську армію під командуванням генерала Тютюнника. Очевидно, несвідомі галичани, побачивши, що Петлюра замирився з поляками і не піде відбивати Галичини, покидають його і переходять то до Денікіна, то до большевиків, а більшість тікає хто куди бачить: одні розходяться по українських селах, а інші йдуть в Галичину, де їх поляки ловлять і, як полонених, розвозять по таборах. Таким чином, галичани, які не померли від тифу на Україні, то повмирають тут по лагерях, бо, наприклад, в Пикуличах, під Перемишлем, вмирають, як казав мені священик один відтіля, і по 80 душ в день. Одним словом — дурня в церкві б'ють! Якби були продержались з Петлюрою хоч трохи, то можна було відібрати від Денікіна всю Правобережну Україну з Києвом, бо тепер большевики його тиснуть з півночі. Вони розгромили Юденіча під Петроградом, Колчака під Омськом, а тепер всіма силами вдарять на Денікіна, і якби Петлюра мав тепер всю галицьку армію, то большевики віддали б йому Правобережну Україну, як пропонували раніше, а тепер ніхто з Петлюрою лічитись не буде, бо у нього нема сили. Тепер, хоч часово, большевики візьмуть гору над Денікіним, то Петлюрі ніякої території не відступлять, а коли візьме гору Денікін, то тим паче ніякої України не буде.

9.ХІІ.1919. [Перемишль].

В газетах опубліковано статут автономії Галичини, на основі якого вона приєднується на 25 років до Польщі. Статут цей не задовольняє ні українців, ні поляків і не вніс миру між ними, а, навпаки, ще більше ожесточив одних проти других. Перше всього, він віддав Польщі на віки всю Лемківщину, Перемишль і зо скілька повітів, які українці вважають

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 174

своїми, бо лежать вони по цей бік Сяну, а ще за Хмельниччини українці казали полякам: "Знай, ляше, що по Сян — наше!"

Поляки ж взагалі обурені тим, що східна "Малопольська", як вони тепер звуть Галичину, віддається їм тільки провізорично, тобто часово, а потім Ліга народів знов рішатиме її долю. Сам статут автономії віддає всю владу губернаторові, якого настановляє Польща, і тільки господарська компетенція, як в Росії земствам, належатиме Галицькому Соймові, який вибирається на основі п'ятихвостки. Одним словом, і на далі зостається широке поле для боротьби між українцями та поляками, і боротьба ця, очевидно, тягтиметься доти, доки держави не будуть лежати кожна в своїх етнографічних берегах.

Так само часово віддається під заряд Польщі і та частина України та Білорусі, що зайнята тепер польським військом; очевидно доти, доки не складеться знов "єдиная Россия", до якої повернуться ті території, що належали їй до війни, окрім етнографічної Польщі. Поляки страшенно обурені цим рішенням Антанти і загрожують, що вони не підляжуть йому, бо ця територія належить їм по історичному праву, і що вона тепер знов завойована польським жовніром, полита польською кров'ю і т.д. Але Антанта не хоче образити своєї союзниці Росії, яку тепер представляють в Парижі Маклаков та Сазонов, і які напосідаються, щоб Антанта не давала Польщі земель, заселених неполяками, що особливо ірітує поляків, і вони в пресі апелюють до "справедливості", кажучи: "Невже Польща повинна душитись в своїх етнографічних границях?!" Справді, перспективи етнографічної Польщі не дуже захоплюючі і зовсім не відповідають аспіраціям поляків, бо яка доля держави — без моря, без природних багатств, без доброї землі, яка не може навіть прогодувати своєї людності, тому то поляки так і добиваються Галичини з її чорноземлею, а особливо — з її нафтою, а, може, й з іншими підземними багатствами в Карпатах, які ще не обслідувані. Можливо, що поляки доб'ються зміни деяких пунктів статуту; вони, в першу чергу, добиваються, щоб Галичина була на віки до них приєднана, хоч і на автономних підставах, але щоб військо місцеве не держалось тільки в межах Галичини, як того вимагає статут, і щоб його можна було вживати взагалі, як польське військо для оборони всіх меж польської держави; втретє, вони намагаються скасування того пункту, яким забороняється переводити колонізацію Галичини чужим елементам. Це особливо дошкуляє полякам, бо руйнує їх план побільшити польське населення в Галичині дорогою парцеляції великих обшарів мазурам, спровадженим з західної Галичини. Вироблений Антантою статут автономії Галичини, далеко вужчий, як, скажем, була автономія у Фінляндії за часів царської Росії, а коли ще поляки доб'ються змін в свою користь, то ця автономія виглядатиме, як звичайне російське зем-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 175

ське самоврядування. Але, хоч який цей статут автономії вузенький, а все-таки до війни він був ідеалом, до якого стремились галичани в надії, що колись з автономії виросте і суверенність. Якби в будучій Росії нам дали таку автономію, то більшого на перший час і бажати не можна. В автономній Україні за скілька років наша етнографічна маса стала б нацією, бо поширювалася б свідомість серед народу, виросла б своя буржуазія, виробилася б звичка урядування, витворилися б кадри урядовців, тоді, при потребі, в відповідну історичну хвилину, легше було б організувати і свою власну державу. Але росіяни всіх партій і напрямків, знаючи це, нізащо добровільно не дадуть і такої автономії, а коли обставини і заставлять їх згодитись на це, то при першій же можливості вони будуть втинати ту автономію і зведуть її до самоурядування областей, аби не було натяку на українську національну автономію, з якої могла б колись вирости окрема держава. Так само й польські імперіалісти будуть намагатись обмежити на практиці в житті автономію східної "Малої Польщі", але тут для них не такі сприяючі обставини, щоб вони могли розбити єдність Східної Галичини, бо вона буде під контролем Ліги народів, від якої Польща буде раз у раз залежна, а Росія, коли стане на ноги і увійде в союз з Германією або з Японією, або й з обома цими державами, то нікого не боятиметься і робитиме, що схоче внутрі своєї держави. Але що б російські та польські імперіалісти не робили, вони не викреслять з життя українського народу оцих три роки і не зможуть його денаціоналізувати. Хоч права людини, які проголосила французька революція, довго не могли увійти в життя, а все-таки вони увійшли, хоч і через 50 років після їх проголошення. Так само і права народів, які дала ця революція, мусять рано чи пізно здійснитись, і кожна нація, а значить, і українська, заживе своїм, коли не державним, то національним життям.

11.XII.1919. [Перемишль].

Вчора провозили через Перемишль до Ланцутського лагеря транспорт інтелігентних українців з Кам'янця, які не встигли чи не схотіли прилучитись до Петлюри. Ці "недобитки української армії", як називає їх польська преса, на чолі з військовим міністром і його штабом сховались на територію польську, боячись, щоб їх не перерізали денікінці. Сталось те, чого я сподівався. Денікін припер українську армію до границі, і вона мусила шукати порятунку на польській та на румунській території, але сталось і те, чого я ніяк не сподівався, що галицька армія передасться Денікінові. Я дуже жалкую, що не знав про переїзд наддніпрянців і не вийшов на вокзал. Певне, я стрів би там декого з своїх знайомих, наприклад О. М. Пилькевича, якого, як казав Петрусь,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 176

поляки разом з міністром арештували і мають одвезти в глибину польської території. Російська, навіть кадетська, преса, як наприклад, празьке "Русское дело" так говорить про цю останню катастрофу:

Так, українців "ожидает суровая кара за предательство"! Росіяни, всіх партій і напрямків, найбільше люті на українців "за развал России", бо на большевизм вони дивляться, як на внутрішню хворобу, яку організм пережив би і знов став здоровим, а "украинцы нанесли России предательский, изменнический удар в спину": "они первые начали на-ционализировать армию и тем развалили фронт; они, заключив Брестский мир, отделившись от России, и привели немцев внутрь страны". Росіяни не хотять знати і пам'ятати того, що український фронт держався ще й тоді, коли російський вже зовсім розвалився, і армія порозбігалась по домах. Вони забувають те, що Ц. Рада робила всі можливі заходи, аби зговоритись зо всіма незбольшевиченими національними "новообразованиями", а також з Доном та Кубанню, щоб зорганізувати Росію на федеративних основах, а коли большевики поїхали в Брест заключати мир, тоді тільки українці рішили відділитись від большевицької Росії, заключили мир і закликали німців, аби відбитись від большевиків, які насунули на Україну. Але у росіян нема злоби проти большевиків, бо то все-таки "русские", які стремились об'єднати Росію, хоч і в формі совітів; вони не мають злоби і проти фінів, естів, латишів, поляків, грузин та інших кавказців, які відділилися від Росії, бо то ["нерусские"], "а так называемые украинцы — русские, но только предатели и изменники, которые первые расстроили фронт, первые заключили с немцами мир и развалили Россию" і т.д. Знов спочатку. І що ти їм не кажи, вони все твердять, що українці розвалили Россію, а через те й дихають злобою та ненавистю проти нас, і коли Антанта не заставить Денікіна дати нам якусь автономію, то з російським суспільством буде тяжча боротьба, як з царським урядом. В побіду ж большевизму, при якому нам в культурно-національному житті було б легше, я все-таки не вірю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 177

Дістав зараз листа від Вікторії з 4/ХІІ.1919, який і прикладаю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 178

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 179

12.ХІІ.1919. [Перемишль].

Віденська "Воля", яка видається українським урядом під редакцією Піснячевського, раз у раз дає подробні відомості про українську капелу, яка концертує за кордоном під проводом Кошиця. Ще як Директорія була в Києві, то почалась організація державного хору, про який тоді особливо дбав композитор і професор київської консерваторії Я. С. Степовий, а виїхав він за хором вже літом, після повного розгрому української армії большевиками, з випадковими співаками, коли я був у Жаб'єму; там я читав в газетах про успіх, який він мав в Станіславові, і там же дістав від В. Андрієвського звістку, що й він колишній співак студентського хору, вступив в хор і їде з ним до Праги. Тепер з "Волі" я довідався, що чехи, як давні москвофіли, так вороже поставилися до українського хору, що арештували його на границі, обібрали його, і, тільки дякуючи заходам нашого посла в Празі М. А. Славинського, йому пощастило вирватись з арешту і добратись до Праги, але без українських костюмів, які чехи порозкрадали на границі. Перший же концерт, як каже "Воля", викликав цілковиту революцію в поглядах чехів на Україну: вчорашні русофіли стали найщирішими нашими приятелями, як це показує стаття професора празького університету Неєдли і стаття композитора Крічки. Подорож хору по Чехії була настоящим тріумфом українців, хоч чехи самі народ співучий і взагалі музикальний, але український хор вразив їх до краю своєю музикальністю і надзвичайними голосами, а тим часом Кошиць каже, що якби йому такі голоси попались в Києві, то він їх "мітлою гнав би", бо його студентський хор в Києві був справді надзвичайний, а в цей він назбирав дорогою з всяких втікачів, що мали такий-сякий голос. З Чехії хор поїхав до Швейцарії, щоб відтіля добитись до Парижа, де відбувалась Мирова Конференція, в надії ознайомити членів її з українською музикою, піснею і взагалі популяризувати Україну, але Франція рішучо відмовлялась впустити капелу в свою державу, щиро чи не щиро боячись, що це тільки один з способів пропаганди большевизму. А коли швейцарська преса як і німецька, так і французька восхвалила український хор до небес, кажучи, що нічого подібного Європа не чула і уявити собі не могла, то тоді й французький уряд пустив капелу до Парижа. Враження від першого концерту в Парижі було колосальне. Ентузіазм надзвичайний. Найавторитетніший критик музикальний Р. Шарпантьє, розхваливши українську капелу вище всякої міри, в кінці своєї рецензії пише: "Читач, котрий знає мою нещасливу склонність до критики і мою вдачу вічно невдоволеного слухача, мабуть здивується, читаючи цю рецензію. Моє оправдання дуже легке. Нехай аматори чистого мистецтва підуть на найближчі концерти і тоді скажуть мені, чи я прав, чи ні." Взагалі, всі рецензенти кажуть: "Виконання хору бездоганне, але цього мало — цей хор має щось більше

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 180

й краще: щось невловиме, якийсь флюїд, що розливає сяйво навкруги і передається слухачам, викликаючи екстаз". "Як далекі ці люди від нашого жалкого душевного стану; яка віра почувається в них! Яка безмежна відданість ідеї, скільки любові до мистецтва, якому вони служать так побожно!" Третій концерт був дійсним святом. Під час антракту до Кошиця чергою підходили музики, артисти, критики, композитори, письменники і т.д. Завітала до капели й дочка Клемансо, дякувала за чудову музику, казала, що не могла собі уявити подібної краси, що не може прийти до себе від такого глибокого враження і запропонувала залу державного оперного театру, або яку іншу з тих, що в розпорядженні уряду. "Ви повинні мати залу, гідну вашого прекрасного співу", закінчила п. Клемансо свою розмову з Кошицем. Через день після цього концерту хор виїхав на провінцію: в Бордо, Тулузу, Марсель, Ліон, Ніццу, а перед Різдвом має знов вернутись до Парижа на скілька концертів. Звідтіля капела поїде до Італії, а потім — до Америки, бо Англія офіціально відмовила дати дозвіл на в'їзд ворогам Денікіна і "єдиної" Росії, яку Англія старається відродити. Користь від подорожі капели по Європі має велике значення для України, вона популяризує український народ, вона привертає до нього симпатії публіки, а головне, розголошує по світові існування України, про яку до революції майже ніхто в Європі не знав. Справедливо сказав досвідчений політик М. Василько, коли побачив успіх капели в Швейцарії, що вона більше зробить, ніж усі дипломатичні місії, вислані нашим урядом. Якби ще грамофонні фірми позаписували співи хору на пластини, щоб наша хорова пісня пішла і дійшла в найглухіші куточки світу і ще ширше розголосила відомість про існування на світі українського народу. Може, Кошиць не зробить тої помилки, що колись зробив Садовський. Давно, може років 20 тому, якась грамофонна фірма звернулась до Садовського, здається, в Одесі з пропозицією записати спів його хору і його особисто, але Садовський відмовився, кажучи, що тоді всякий буде скрізь чути його спів і не схоче ходити в театр. Яка досада й жалість, що нема на пластинах співу його тодішнього хору, а особливо його самого, бо хто знає.чи буде вже в нас другий такий виконавець "Думи" з "Невольника" та взагалі народних пісень. Садовський ніколи не визначався надзвичайним голосом, але спів його був надзвичайно типічний народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень. Мені оповідали, що під час війни, коли в Українському клубі в Києві був госпіталь і там для ранених уряджувались концерти, то на одному з них співав всесвітній тенор Алчевський, і Садовський проспівав своїм старечим голосом скілька народних пісень; коли потім розпитували ранених, що їм більше подобалось, то всі, в один голос казали, що "дід" Садовський співав найкраще, а світового співця Алчевського ніхто й не помітив! Очевидно, спів Садовського, як суто народний, був їм ближчий, тому

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 181

подобався більше. Яка шкода, що Садовський не згодився зафіксувати свій спів тоді, коли у нього ще був голос, в саму найкращу його пору.

Але взагалі, українці не вміють, як кажуть, "делать шум по своєму делу", вони вважають, що "нас і так повинні знати".

13.ХІІ.1919. [Перемишль].

Вчора приїхала сюди, в Перемишль, місія непризнаного Червоного Хреста непризнаної української держави для огляду таборів, в яких сидять інтерновані українці обох Україн, і для помочі їм з тих невеличких засобів, які уділено урядом на цю ціль. Місія складається з д-ра О. Г. Черняхівського, його жінки Л. М. Старицької-Черняхівської та С. Ф. Русової. Довідавшись в Варшаві від Петруся, що мене конфіновано в Перемишлі, вони зайшли до мене, і ми просиділи вечір в розмовах про все пережите Україною за цей час і кожним з наших знайомих особисто. Черняхівський та Русова виїхали з Києва ще в лютому разом з міністерством і ввесь час, як плащуваті цигани, переїздили з міста до міста, мешкаючи в вагонах, і нарешті на довший час осілись в Кам'янці. А Черняхівська зоставалась в Києві аж до сентября, до захоплення Києва Денікіним. Під большевиками якось ще жилось українцям, бо вони допустили до влади українських комуністів, які надавали большевицькому урядові український колорит. За большевицького панування функціонували всі українські просвітні, культурні та кооперативні інституції, але все-таки жилось тяжко, бо "чрезвычайка", так, як і колишня царська "охранка", скрізь бачила заговор, конспірацію проти своєї влади, арештовувала і розстрілювала людей без суду. Таким способом розстріляні В. П. Науменко, В. Д. Петрушевський, П. Я. Дорошенко і маса людей всяких націй та всяких станів, а коли большевики мусили тікати з Києва під напором петлюрівців та українських повстанців, то в останню ніч розстріляли масу людей; врятувались тільки ті, з визначних людей, хто не ночував в ту ніч дома, а десь переховувався; кажуть, що тої ночі розстріляно більше 500 душ "контрреволюціонерів", буржуїв, "українських шовіністів" і т.д. Коли увійшли в Київ українські козаки під командою Божка та галицьке військо під командуваннєм Кравса, то майже з ним разом з-за Дніпра в'їхало не більше сотні російських офіцерів, які зараз позривали українські прапори з "Думи" і, розставивши кулемети, почали стрілять в наддніпрянських козаків, тим часом галицьке військо, замість того, щоб обороняти їх, втекло з Києва аж до Василькова, тоді вже через скілька день вступило в город до 5 тис. денікінців. Всім ясно стало, що це якась зрада, що Кравс умовився заздалегідь з денікінцями або продав Київ за гроші. Польська преса тоді ж писала про зраду галичан, але ми тут, в Галичині не могли тоді й думки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 182

припустити про зраду, але нам все-таки не ясно було, яким способом українське військо віддало Київ Денікінові. Далі Черняхівська оповідає, що коли переняли владу денікінці, то почався терор, ще гірший як за большевицьких часів: позакривали всі українські інституції, особливо їй шкода Академії Наук, яка під большевицьким пануваннєм встигла широко розвинути свою діяльність. Про розстріл денікінцями не чути було, але вони розправлялись з своїми супротивниками ще в гірший спосіб. Перед їх штабом, на Володимирській, раз у раз стояла маса чорносотенців, дожидаючись, коли їм виведуть відтіля якогось "большевика" чи "зрадника" "єдиної", а коли виводили, то ця товпа, як зграя псів, кидалась на свою жертву і буквально роздирала, розривала її на кавалки, найбільше таким способом замучено жидів. Коли хто-небудь з інтелігенції обурювався таким звірством, то того офіцери били нагайками; так само били й тих, хто розмовляв на улиці по-українському. Українська інтелігенція, боячись, аби й її не кидали, як жидів на розтерзаніє озвірілого тлуму, потроху почала пішки ночами тікати з Києва. Таким способом пані Черняхівська з дочкою пройшла в напрямку Кам'янця 150 верстов пішки, ночуючи на цвинтарях, щоб часом не попастись в руки денікінців; так само прийшов пішки до Кам'янця, по оповіданню Черняхівської, і син мій Левко.

В Кам'янці, який був центром невеличкої території, що була в руках українського уряду, було в повнім смислі "столпотворение Вавилонское". В цьому невеличкому повітовому місті зосередились правительства обох Україн, і між наддніпрянською Директорією та наддністрянською Диктатурою витворились неможливі відносини в атмосфері обвинувачень одно одного в загибелі держави, які врешті привели до одвертого переходу більшої частини галицької української армії до Денікіна. Ближчою причиною цього акту треба вважати чутки про те, що наддніпрянці в переговорах з поляками зрікаються Галичини, а паризька галицька делегація погодилась з Сазоновим і К° на тім, що коли Росія об'єднається, то дасть Галичині автономію. На підставі цих чуток і відносин між обома українськими урядами, серед галицького командування витворилось рішення передатись Денікінові, бо з наддніпрянцями все одно не зорганізуєш держави. Черняхівську однаково обурює і ця зрада галичан, і поводження нашого соціалістичного уряду, який хотів збудувати Україну на соціалістичних підставах, а кінчив тим, що розібрав всі українські ресурси. Члени Директорії пороздавали кожний своїй партії по десятку мільйонів, а коли розбігались після катастрофи, то кожний з них повіз з собою по мільйончику, виправдуючись тим, що ці гроші йому дала його партія за його працю та витрачену енергію і нерви при будуванні української держави. Так само понакрадали грошей і міністри-соціалісти, і всі, хто тільки мав змогу красти. Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії тепер живуть собі розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 183

розкиданням грошей і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатились з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх. Оповідають і безліч скандалів, якими вславились наші соціалісти і по столицях інших держав. Виходить, що наш соціалістичний уряд, ограбувавши давніх "буржуїв", витворив нових буржуїв. А я журився, що в нас нема буржуазії, а через те ми не змогли організувати держави. Тепер буде своя буржуазія, але ця буржуазія не вдержиться довго, бо як легко добула гроші, то так легко і розпустить їх! Хамство і більш нічого!

Петлюра ще поки що не тікає, а приїхав до Варшави і, ціною уступки Польщі Галичини, заключив 2-го грудня договір, по якому Польща відступає йому кавалок території, де він міг би осістись і сотворити фікцію української держави в надії, що коли повстанці з большевиками виженуть Денікина, то, може, Антанта признає Україну і дасть їй поміч для боротьби з большевиками. А тим часом вся Україна палає в огні повстання. Повторюється "Руїна" 17-го віку, певне, й скінчиться вона так само, тобто поділом України між поляками та росіянами!

14.ХІІ.1919. [Перемишль].

Чим більше я розмовляю з галичанами про зраду галицького війська, тим більше переконуюсь в тім, що у нас зовсім різна з ними психологія, яка витворилась життям під іншими історичними умовами. Вони не хотять зрозуміти, що перехід війська, під час війни, до ворога — зрада. Вони так ненавидять поляків, що не бачать ворога навіть в Денікінові, і готові йти помагати йому відбудовувати оту тюрму народів, що зветься єдиною Росією, і прилучитись до неї, аби тільки не бути під Польщею, хоч і на автономних умовах. Їх не страшить обмосковлення, вони готові розплистись в російському морі, боячись, щоб не ополячитись. До війни сотні галичан, з тої боязні ополячитись переїхали до Росії і поробились там більшими обрусителями, як самі росіяни; під час війни їх переїхало на чолі з Дудикевичем вже тисячі, а тепер перейшло до Денікина вже кілька десятків тисяч, і всі вони поробляться, або вже й поробились ворогами українського народу, бо українці проклинають їх, презирають, як зрадників, а росіяни восхваляють, як "русских" патріотів. Натурально, що вони будуть горнутись до тих, хто їх вважає за приятелів і уникати тих, хто їх ненавидить, бо ненависть не зближує, а роз'єднує людей, і ми бачили, що перекінчики стають ще гіршими ворогами свого народу, як чужі вороги. Оте військо, що перейшло до Денікіна, примушене буде битись, коли не з петлюринською армією, бо вже її й нема, то з українськими повстанцями, і озлоблення одних проти других буде далеко більше

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 184

ніж між повстанцями та росіянами, бо це рідні брати, а давно вже відомо, що рідні брати, коли стають ворогами, то гіршими, як чужі. Оті махновці та зеленівці, які ще під час повстання проти гетьмана зненавиділи галичан за те, що вони заводили дисципліну в війську, розстрілювали повстанців за грабежі, а потім бились з ними, коли вони виступили проти Директорії, тепер вони будуть з озвірілістю битись з галичанами, виправдуючи свою звірську ненависть зрадою галичан, а галичани з свого боку будуть ненавидіти їх за ту ненависть і породжене нею звірство. Інтелегенція українська і преса, як це видно з "Волі", тепер обвинувачують галичан в погибелі української держави. Вони певні, що якби ще хоч трохи продержались українці, то Денікін був би розбитий, і Антанта визнала б Україну; що Англія вже хилиться до думки про роздроблення Росії, бо ціла "єдина" Росія загрожуватиме Індії; навіть витягли з забуття заповіт Петра І, яким той начебто заповідав своїм спадкоємцям пробитись через Турцію і Персію в Індію.

Українська інтелігенція ніколи не ставилась добре до галицької: галичан обвинувачували раз у раз в меркантильності, практицизмі, безідейності, кажучи, що галичани борються з поляками не ідейно, а тільки за "громадський пиріг", чи за "повний жолоб", що їм ходиться за посади, і вони добиваються, щоб навіть жандарми в Галичині були українці, а не поляки. Ця натуральна річ, що в своїй державі повинні навіть жандарми бути своїми, обурювала раз у раз наших ідеалістів та донкихотів. Коли настав розцвіт українського життя, і Ц. Рада заходилась організовувати Україну, то галичани почали займати всякі дрібніші урядові посади у всіх сферах політичного життя, а найбільше — в просвітній, по українських гімназіях, бо у нас зовсім не було учительського персоналу, тоді погляд на них став змінятись, і українська інтелігенція раділа практичним, досвідченим галичанам. Але наступили невдачі і треба було найти винуватих в них, щоб на когось звалити вину, то почали її звалювати на галичан. Винниченко, який взагалі ставився до галицької інтелігенції негативно і колись писав зі Львова, що ліпше йому бути в Києві в тюрмі, ніж жити на волі серед галичан, після розгрому військ Директорії большевиками, як казав мені М. Шаповал, всю вину складав на "буржуазність" галицького командування, яке було рішучо проти большевицької орієнтації і тягнуло уряд в сторону буржуазної держави і тим одвернуло від неї український народ. Після зради галицького війська у Києві, потім тепер на фронті коло Кам'янця, а через те й утрати всієї території, всіх військових і грошових запасів, вся українська інтелігенція до крайньої степени обурена на галичан і серйозно відрікається від них, не хоче приєднання Галичини до України, навіть не вважає їх, як це видно з "Волі", за українців.

Якби тепер витворилась яким-небудь чудом українська державність, то ця катастрофа з галицьким військом забулася б скоро; якби Україна

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 185

дістала в Росії якусь автономію і змогла розвинутись культурно, то й тоді вона скоро примирилася б з цим фактом. А поки вона не доб'ється бодай можливості жити своїм національним життєм, доти вона не забуде цієї "чорної зради" галичан і погибель своїх надій звалюватиме на галичан, бо треба ж чим-небудь виправдати своє безглуздя, непідготовленість, своє політичне малолітство, яке в дійсности було причиною погибелі тих надій. Після цієї катастрофи, що сталась, українці вважають, що якби тепер сталось приєднання Галичини до Росії на основі пактів, заключених з Денікіним, і Україна не дістала б автономії, то це з'єднання прислужилося б тільки до роз'єднання Галичини і України. Українці продовжували б обвинувачувати галичан в загибелі самостійної державности, тим паче, що галицький народ, такий склонний у всій своїй масі до москвофильства, ще більше поширював би і зміцняв те роз'єднання. Галицька інтелігенція в своїй більшости з таким замилуванням ставиться до православ'я та до російського язика, що вона не робила б такого опору обрусінню та оправославленню, який вона робить проти ополячення, а це тільки обурювало б українську інтелігенцію. Вже й тепер галицьке письменство й преса пишуться мовою, яку можна швидше назвати "польсько-російською", ніж українською, вони вживають масу російських слів, яких не вживають українці і яких нема в словарі Грінченка, і то через те тільки, аби не вживати тих українських слів, які мають спільні пні з польською мовою. І це робиться не під пресією, не з примусу, а добровільно; оце, може, несвідоме стремління в галичанах до єдности з росіянами обурює українців, що на протязі двох з половиною віків борються з примусовим обрусінням.

Тому то, на думку українців, для з'єднання обох частин українського народу, ліпше бути політично роз'єднаними, поки Україна не матиме умовин для вільного свого самоозначення. Живуть же французи, німці, італійці і в своїх державах і в Швейцарії і не ворогують між собою, і не стремляться до з'єднання з своїми земляками, бо кожний з них виріс в своїх історичних, соціально-економічних умовах.

16.ХІІ.1919. [Перемишль].

Тепер треба українській пресі, замість того, щоб обвинувачувати одні одних за втрату української державности, всі сили вжити на те, щоб зменшити той антагонізм, який після останніх злощасних подій на фронті виробився між наддніпрянськими та наддністрянськими українцями. Надніпрянці тепер так обурені на галичан, що навіть не хотять їх вважати за українців, і віденська "Воля" в своїй гарячності доходить до краю, обвинувачуючи галицьке військо та провідників правительства в партикуляризмі, в зраді і т.д. Очевидно, такі обвинувачення не доведуть до згоди, не зменшать ворожнечі, а ще більше роз'ятрюють ту свіжу рану на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 186

українськім організмі. Галицька інтелігенція, з свого боку, всю вину складає на українців. А тим часом всім тверезим, незасліпленим людям очевидно, що в утраті української державності винні обидві сторони, і кожна сторона повинна проаналізувати поводження свого уряду і всю силу гніву направити на нього, виказуючи, не таючись, всі його помилки, а до чужого уряду поставитись з можливою вибачливістю.

Галицька преса повинна доводити, що вина галицького народу й його інтелігенції полягає в тім, що вони в боротьбі з поляками за своє самоозначення раз у раз більше покладали надій на зовнішні сили, як на свої власні, в цьому треба шукати причин і давнього москвофільства і теперішньої катастрофи; давніше галичани сподівались, що їх визволить царська Росія, потім перенесли всі свої надії на новоповставшу Україну, перецінюючи її сили і ідеалізуючи її уряд, а коли ближче побачили те все, то впали в розпач і знов звернули свої надії на Росію, забуваючи, що вона була раз у раз тюрмою народів.

Українська преса, в свою чергу, замість докоряти галичанам, повинна всю вину скласти на темноту надніпрянського народу, на його несвідомість, на доктринерство, провінціальність та політичне младенчество своїх провідників, що своїм поводженням, загубивши всю територію і своє військо, всі надії покладало на галицьке військо, яке до останнього часу було дисципліноване, карне і твердо держалось в надії, що нарешті воно визволиться з польського ярма, а коли побачило, що український уряд шукає зближення з його одвічним ворогом поляками, та ще ціною Східної Галичини, то в розпуці кинулося в обійми росіян, вважаючи їх здалека меншими ворогами, як поляків.

Тверезі люди обох Україн стремляться до швидкого загоєння тої кривавої рани, а тим часом преса заводить таку полемічну лайку, яка пашить ненавистю, роздратованням і тільки роз'ятрує рану, яка може загоїтись тільки з часом, або в тім разі, коли український народ доб'ється в цій завірюсі в Росії хоч такої автономії, яку Антанта дала Галичині в Польській державі.

17.Х1І.1919. [Перемишль].

Позавчора і вчора читав мені свій дневник галичанин, чотар, тутешній молодий М. Толпаш, який цими днями вернувся з-під Старокостянтинова після катастрофи з галицьким військом. Він ще в 1914 році, з початку війни, покинувши гімназію, вступив в ряди Українських Січових стрільців (У.С.С) і воював з москалями в Галичині, а в 1918 році з австрійською окупаційною армією приїхав в Одесу, а відтіля втік в Київ і вступив в ряди Січових стрільців (С.С.), що організувались під командуванням Коновальця при Ц. Раді, коли вона повернулась з Житомира, і

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 187

з того часу служив в С.С. аж до останніх днів, коли У.С.С.* передалися до Денікіна, а С.С. перейшли до повстанців. Всі ці п'ять років війни він вів коротенький дневник в нотатках та на листочках, записуючи головні події з свого життя, а тут вже переписав його в зшиток. Читаючи, він оповідав мені масу епізодів, які доповнюють дневник. Я радив йому повставляти все те, що він оповідав. Коли він це зробить, то його дневник буде дуже цікавим і цінним матеріалом для історії. Особливо мені цікаво було слухати цей дневник, починаючи з того часу, як Толпаш вступив до С.С, під команду Коновальця: гетьманський переворот, потім боротьба в рядах повстанців проти гетьманських карательних отрядів, потім війна в складі петлюринської армії, взяття Києва, а потім одступання з Києва в лютім 1919 року під натиском большевиків і війна з ними та з денікінцями. Ввесь 1919 рік я прожив в Галичині і тільки з газет знав, що діється на Україні, але газетні звістки не можуть дать тих дрібних рис боротьби, про які дізнався я з дневника М. Толпаша, бо в газетах, та ще під польською цензурою, не можна було того всього описувати, та й не було кому, бо це все діялось поза межами Галичини. Певне, цей дневник друкуватиметься в тутешньому "Українському голосі", а може й вийде окремим виданням; і знов кажу, коли Толпаш доповнить його отими подробицями, що в відповідних місцях оповідав мені, то він буде мати велику цінність для історії революції на Україні, тим більше, що написано його зовсім літературно, доброю мовою без всяких філософуваннів, а тільки писані самі факти життя, що ще збільшує цінність цього дневника.

Якби отакі дневники вели учасники чи очевидці подій на Україні, — люди всяких соціальних становищ та фахів, то ми мали б прекрасний матеріал для цієї епохи, яка по розмірах своїх, по глибині і ширині своїй чи не більша й не важніша в історії нашого народу, як Хмельниччина. Як поживем, то побачим, до яких результатів доведе ця хуртовина, а поки що вона дуже нагадує "Руїну" XVII-го віку і, похоже, що скінчиться, як я вже не раз казав, тим самим, тобто поділом України. Але вона являється такою школою свідомості народу, якої він від Хмельниччини ще не мав.

18.ХІІ.1919. [Перемишль].

Вчора зайшов до мене львівський проф. Студинський, з яким ми знайомі майже зо два десятки років; з розмови виявилось, що він переховується тут, в Перемишлі, вже зо два тижні і боявся ходити по знайомих, аби поляки знов його не інтернували десь в якомусь Домб'ї, бо весь горо-

* Є. Чикаленко мав на увазі Українську Галицьку Армію, ядро якої складали Українські січові стрільці. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 188

жанський Комітет, до якого і він належить, поляки арештували. Взагалі, в Галичині тепер польський уряд поводиться з українцями так само, як до революції поводився російський уряд, тільки в поляків нема Сибіру, то вони замикають людей по таборах, де вони вимирають на тиф. Оповідав Студинський про свою подорож до Варшави і про свої стосунки з українською мировою місією, яка 2-го грудня підписала договір з поляками. Коли Андрій Лівицький проїздив через Львів, то він напосідався, щоб з ним їхав до Варшави Микола Ганкевич, аби там поміг зав'язати стосунки з польськими соціалістичними колами, з якими він працював або, ліпше сказати, був на послугах майже все своє життя. Але, коли Національна Рада постановила, щоб разом з Ганкевичем їхав і Студинський, Ганкевич рішучо відмовився їхати до Варшави. Згодом Студинський поїхав туди разом з іншими, як депутат від урядників, щоб добитись від уряду зміни присяги і взагалі улегшення для вступу на посади українським урядникам. У Варшаві він поспішив побачитись з А. Лівицьким, але коли не приходив до нього, то все той спав (очевидно з похмілля), тоді він пішов до Л. Михайлова, заступника місії, і на його запитання, чого він приїхав, — одповів: "Щоб ви нас не продали!" З розмов виявилось, що українці в договорі з поляками границю між Польщею і Україною провадять по Збручу і далі по Горині, таким чином відступаються від Галичини, частини Волині, Холмщини і Підляшшя, а за це дістають шматочок території, що складається з скількох повітів Волині та Поділля, і признання самостійності України. Студинський, порозумівшись з галицькими членами місії Вітвицьким (імовірно Витвицький Степан Порфирович), Горбачевським, вніс Лівицькому протест, кажучи, що українці не мають права розпоряджатись Галичиною і віддавати її полякам без згоди, а навіть наперекір бажанням всього галицького населення. А. Лівицький обіцяв не підписати цього договору, але нарешті підписав, поясняючи це необхідністю, безвихідністю становища України і тим, що цей договір недовговічний, бо коли Україна стане на ноги, то вона відбере від поляків свої землі, а Михайлов найбільше виправдувався тим, що ця угода з поляками дасть змогу українському урядові дістати з Берліна скілька мільярдів гривень, що там лежать надруковані, і що Наддніпрянська Україна і без галичан має право визначати своєю границею Збруч, а вони нехай самі визначають свою границю від Польщі, бо українці після зради галичан не хотять приєднання до них Галичини. Галицькі делегати і один український — Мшанецький, не підписали договору і об'явили, що він не важний. Обуренню Студинського проти українського чи петлюринського уряду немає краю, особливо його обурило те, що Петлюра, зачувши, що галичани мають намір перейти до Денікіна, заявив Петрушевичеві, що коли це станеться, то він підніме ввесь народ проти них і їх виріжуть; Студинський забуває, що всі народи, відколи стоїть світ, вирізають чи розстрілюють з спокійною со-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 189

вістю, але з душевним болем ту частину свого війська, яка під час війни переходить до противника, до свого ворога. Студинський справедливо з призирством називає петлюринський уряд за його угоду з поляками — "Варшавським сміттям", але тут знов показується різна психологія галичан і українців, він зовсім вибачливо ставиться до переходу галицького війська до Денікіна, коли, по справедливості, до нього треба прикласти другий рядок Шевченківського вірша, в якому, як казав мені член Кир.-Меф. братства Андрузький, Куліш замінив нецензурне слово "гівно", на "грязь Москви", Студинський виправдує галичан тим, що Крамарж виробив конституцію для Росії, яку прийняв Денікін і на яку згодився навіть Гучков; що по тій конституції Росія ділиться на області, які матимуть широке самоурядування, забуваючи чи не знаючи, що ідея областничества давно обмірковувалась в російських інтелігентних кругах, і вони її розуміють, як поширене обласне Земство, на яке має поділитись і Великоросія, і Україна не по етнографічному чи національному принципу, а по географічно-економічному. Так, Великоросія ділиться на скілька самоурядуючихся областей; Україна — на три: Правобережну, в яку входять зо скілька і Білоруських; Лівобережну, в яку входять і великоруські частини таких губерень, як Курська, Воронезька, Орловська, і Новоросію, до якої приділюється Крим та Бессарабія. Але головне в цій конституції те, що народня освіта зостається в компетенції Центрального уряду, який твердо стоїть на тому, що школа по всій Росії повинна буть єдиною по мові, тобто великоруській, і тільки приватні школи вільно засновувати на національних мовах. Правда, це ліпше трохи від того, що було в Росії до революції, але безмежно далеке від автономії, і ніщо в порівнянні з тим, що дістає Галичина по статуту Антанти в Польщі.

20.ХІІ.1919. [Перемишль].

Українські, польські, німецькі, і навіть російські, газети подають звістки, що большевики тіснять Денікіна, що вже обійшли кругом Харків, взявши Полтаву, Ромодан, Валуйки і Бориспіль, Бровари та Фастів, кругом Києва, який, по чутках, вже знов взяли большевики, але Денікін ще держиться на Правобережній Україні і дійшов навіть до Збруча, бо у Петлюри зовсім не осталося війська після переходу галицької армії до Денікіна; галичани сподівались, що він піде з ними відбивати Галичину, а вийшло, що Денікін умовляється з поляками йти разом на большевиків, зрікаючись зовсім Галичини, а може, й Холмщини та Волині по Горинь, як зрікся Петлюра. Становище галицької армії тепер ще трагічніше, ніж було в Петлюри, бо коли Денікіна розіб'ють большевики, то галичан, як зрадників, будуть вирізати і большевики, і українські повстанці.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 190

Тепер газети певні, що Антанта, розчарувавшись в Колчакові, Юденічі та Денікінові, перестане їм допомагати об'єднувати Росію і увійде в зносини з большевиками, як того вимагають торговельні кола. Але, боячись, щоб большевицька Росія не заключила союзу з німцями, Антанта вже признала самостійність балтійських республік і, певне, признає й білоруську, українську та кавказькі, і з цих дрібних республік витворить федерацію, яка вкупі з Польщею та Румунією буде греблею між Росією та Німеччиною і стане оборонцем Антанти на сході Європи. Можлива, натурально, і така комбінація, але, на жаль, української держави тепер вже нема, а коли большевики й виженуть Денікіна, то й вони приєднають Україну до своєї большевистії, бо вони не зможуть обійтись без неї, і Антанта не зможе їх присилувати, хоч би й схотіла тепер окремої української держави. Очевидно, ця комбинація прийшла вже запізно, треба було подумати про це раніше, коли ще була Україна, а не помагать Денікіну завойовувати її. Взагалі, ще багато буде всяких комбінацій, поки дійде до якогось ладу в бувшій Росії, а той лад, очевидно, не скоро прийде, хоч народ на Україні вже втомився і прагне спокою та можливості мирно працювати. В російській "Варшавской речи" читав я і Толпаш оповідав, що багато сіл на Україні поокопувались, пообплутувались колючим дротом і ніяких військ не пускають до себе. Коли раз вони підійшли до такого села, оповідав Толпаш, то побачили на окопах, за дротом, селян з вінтовками на сторожі і довідались, що то була Теофіпільська республіка. Коли С.С. хотіли увійти в село, то їх стрінули залпами з кулеметів, і вони мусили одійти на бік і ночувати в полі; а коли на ранок надійшов отряд большевиків, то й його не хотіли селяни пустити, але большевики канонами прорвали дріт і увірвались в село, тоді селяни прислали до С.С. просити помочі. А коли С.С. помогли їм вигнати большевиків, то вони, нагодувавши, вигнали їх. Селянам так остогидли большевики, петлюринці, повстанці та денікінці, які забирають в них коні, худобу, хліб, що вони вже нікого не пускають і одбиваються від всякого війська, але часто-густо за те їм запалюють і гарматами розгромлюють все село. Руїна, повна руїна! І, очевидно, не скоро в Україні настане лад, не швидко мине оце лихоліття, яке сплюндровує, руйнує всяку матеріальну культуру по селах, а по містах і духовну, бо Денікін позакривав українські інституції, навіть просвітні, і попалив книжки, що повиходили під час революції, а деякі навіть і такі, що видані за царських часів! Просто, як щедрінський генерал, що, в'їхавши в Глупов, спалив гімназію і "упразднил" науки! І мені здається, що цей щедрінський герой таки візьме гору, бо ще на світі не було революції, після якої не настала б реакція, і тільки потім, коли ослабне реакція, починається вже еволюційний поступ вперед. Мої догадки засновані на тім, що народ вже втомився, вже прагне спокою, щоб могти спокійно користуватись хоч тим невеличким клаптиком землі, що він мав до революції,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 191

щоб ніхто не видирав у нього хліба, коней, худоби, бо без них йому непотрібні оті простори панської землі, що йому дала революція, і за які їх б'ють то гетьманці, то денікінці. З другого боку, буржуазна Антанта, боячись большевицької зарази, офіціально чи не офіціально таки буде підтримувати реакційну Росію, яка їй гарантує капітали, вложені в бувшій Росії, і забезпечує її від соціальної революції в Західній Європі.

Очевидно, має справдитись той анекдот про Троцького, який оповідав Саксаганський. Коли старий Бронштейн (Троцький), єлисаветградський землевласник, вернувся з Петрограда, куди він їздив побачитись з сином, то оповідав всім, що його син живе там, як цар: "Ах, как он живет, как он живет. Но я ему говорю: Бог дал Тебе счастье, но для чего ты отобрал у меня и вообще у помещиков землю и дал ее гоям? А он мне отвечает: не беспокойтесь, папаша, Ваша земля останется при Вас, это я немножко только пугаю буржуазию, чтоб понизить курс на землю. Нате Вам деньги и покупайте еще землю, пока буржуазия не очнулась от страха!" Натурально, це — анекдот, але характерний.

22.ХІІ.1919. [Перемишль].

В газетах надруковано получений по радіо приказ Троцького, який він видав червоній армії, що йде на Україну:

За першого свого наступу на Україну, зимою 17/18 року, большевики не визнавали України і розстрілювали інтелігентів під видом буржуїв за українську мову; за другого наступу — зимою 18/19-го, вони вже називали Україну "Федеративною українською республікою" і не руйнували, не знищували українських просвітних інституцій, а за третього, теперішнього наступу, вже вигукують: "Хай живе самостійна Україна!",

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 192

але все-таки певні, що народ український висловиться за "тісне об'єднання" з Росією, тобто знов буде "єдиная", але вже совєтська Росія.

Реакція, що тихцем насунулась на Україну літом 1918 року, під кінець гетьманату викинула прапор федеративної Росії з двома державними мовами і примусила на це згодитись і Скоропадського, коли почалось проти нього петлюринське повстання, а може Скоропадський і прийняв гетьманство з цією метою і тільки лицемірно обстоював державну українську мову, для мене це тепер неясно. За другим, вже одвертим наступом під проводом Денікіна літом 1919 року, реакція вже йшла під гаслом "єдиної Росії" з одною російською державною мовою, але з "самоуправляющимися областями" і з дозволом тільки приватної української школи. Цікаво знать — який прапор викине реакція в свій третій наступ, якого я сподіваюсь літом 1920-го року, чи вона піде на компроміс з українським національним рухом, як це зробили большевики, чи одкине вже й обласність і право на приватну українську школу, поверне закон 1876 року і буде йти, просто, вже з якимсь самодержавним Миколаєм Миколайовичем чи Михайлом Олександровичем на чолі для відбудування довоєнної абсолютичної Росії? Я твердо вірю в те, що революція підлягає тим самим законам, що й маятник, а через те вірю і в поворот знов реакції, бо большевики, завоювавши Україну, підуть одбивати у поляків Білорусь, а це перелякає Антанту, і вона організує наступ реакції під проводом якогось Романова. Але чи багато ще буде отих амплітуд маятника? Вже йде третє коливання маятника в сторону большевизма, після якого повинно бути третє — в сторону реакції, після якої вже може настане спокій як результат взаємодій народної втоми та активнішої акції з боку буржуазної Антанти. Характерно те, що всі три хвилі наступу большевицького на Україну були зимою, коли голодне московське населення охоче покидає "избы" і йде на Україну за хлібом і, взагалі, в "отхожый промысел", а на літо вертається знов в свої "родные деревни". А реакція, що складається з непрацюючих елементів, менше витривалих до холоду, літом виявляє найбільшу свою інтенсивність; треба думати, що літом 1920 року вона зробить вже свій останній побідний наступ, і тоді в Росії знов все буде "мовчати, бо благоденствувати". Але все-таки, я певний, що та мовчанка буде недовгою, і маятник життя спиниться на середній лінії, яка буде значно лівіша за довоєнну.

24.ХІІ.1919. [Перемишль].

Сьогодні дістав з Праги листа від В. К. Корольова, радника українського посольства. Я писав йому, прохаючи, аби зробив протекцію Скорописові, бо його посада в санітарній місії скоро має зліквідуватись, а Славинський, кажуть, в добрих відносинах з Масариком, і через нього міг

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 193

би Скоропис дістати якусь сталу посаду в Угорській Україні, бо йому надовго замкнуті будуть двері в "єдиную" Росію, як членові "Союзу визволення України", який організував "изменнические" лагері з полонених українців в Германії.

* В червні 1918 р. Корольов, Винниченко і я лежали в Каневі в садку у Г. Варави, і Корольов пророкував, що революція тягтиметься доти, поки не лишиться тільки 10% населення в живих — Є.Ч.

** М.А. Славинський — український посол в Чехії — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 194

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 195

25.ХІІ.1919. [Перемишль].

В Перемишлі прожив я вже два місяці. Треба описати, як я тут живу: маю я в директора дівочого інституту Греголинського (він же й редактор тижневика "Український голос") окрему велику і світлу кімнату, до якої ледве, ледве доноситься рух дітей з коридорів школи. Рано приносять мені кофе з кавалком білого хліба, а коли приїздять до п. Греголинського його родичі, священики з сусідніх сіл, то я маю до хліба і масло. Випивши кофе і витопивши грубу, я сідаю за дневник, або за свої спомини, які пишу щодня потроху. В 11 годин дають мені чай з шматочком білого хліба з повидлом. Після чаю я йду до пивниці і там рубаю з годину дрова, потім до обіду читаю газети та всякі книжки, які беру з інститутської бібліотеки або у д-ра Коса. В дві години приносять мені обід з двох страв — яка-небудь зупа та печеня, але вже без хліба; обід готується для всіх мешканців інституту, яких тепер не більше сотні, а до війни, кажуть, самих інституток було більше, як 300 душ. Обід зовсім добрий, здоровий, з свіжих припасів; хоч він готується на смальці, але мені зовсім не шкодить, і я почуваю себе зовсім добре. До 5-ти годин я читаю, а потім, випивши кофе з хлібом, іду на шпацір і майже кожного дня захожу до д-ра М. Коса, який до того часу вже кінчає свій прийом хворих на очі. З Косом ми розмовляєм, або краще сказати, він оповідає, а я слухаю. Д-р Кос дуже розумна і освічена людина, він знає скілька європейських мов, читає на них, багато подорожував не тільки по Європі, а й по Африці та Азії і дещо з своїх подорожів друкував колись у "Ділі", але я в свій час читав тільки його подорож по Росії, здається, в 1908 році, коли він заїздив до мене, в Кононівку. Оповідання Коса дуже цікаві, бо він має великий дар до узагальнення (обобщения) своїх спостережень і робить в них завжди цікаві виводи. Він повний віри в велике будуче українського народу, якому ще предстоїть в історії велика роль, бо народ цей плодиться більше, як інші народи і потроху розширяє свою те-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 196

риторію на схід; за Хмельниччини, як видно по мапі, народ український займав ледве скілька повітів Правобережжя і зо два повіти лівого берега, тепер заселив всі степи до Чорного моря, посунувся до Кавказу, перейшов Волгу і окремими поселеннями по Туркестану та Сибіру, дійшов аж до Тихого океану, заселивши майже сплош Уссурійський край. Такий живучий народ не вмре, і колись прийде і на нього черга. Думалось, що він вже тепер збудує свою державу, але на жаль, показалось, що він ще до неї не доріс, але настане час і на нього. Колись був розцвіт Вавилона, Єгипту, Греції та Риму, потім франків та германців; тепер йде боротьба за гегемонію між германською та англо-саксонською расою, а колись на історичну арену виступлять і слов'янські народи, а між ними і український. В розмовах з Косом непомітно проходить час, і в 8 годин я йду на вечерю додому, а Кос щодня мене відпроводжає аж до інституту. Повечерявши звичайно котлетою, а в пісний день — рисовою кашою на молоці, я читаю, розмовляю з п. Греголинським про український рух на Наддніпрянщині або про сучасні події, а в 10 годині лягаю спати і сплю так добре, так спокійно, як спав в Росії ще хлопцем, коли ще не сподівався, що вночі прийдуть жандарми, стягнуть тебе з ліжка для обиска, або й для арешта. За одержання я місячно плачу по корон*, коли так буде й далі, то в мене грошей стане місяців на **, бо Петрусь, як приїздив, дав мені ще сім тисяч корон, то з тими п'ятьма тисячами, що він передав через Федака, буде 12 т. корон та ще він вернув д-ру Липі 6 тис. гривень, що я у нього позичив в Жаб'єму, і які у мене досі лежать майже всі цілі, бо мінять їх тепер шкода, бо за сто гривень платять тільки двадцять корон, тоді як під час існування української держави, в січні, гривня рівнялась короні. Щонеділі від 5 до 8-ми годин вечора я буваю в кого-небудь з знайомих, де по черзі збираються перемишльські давні українські патріоти, і ми обмінюємся думками про сучасні події або журимося за недавно-минулою українською державою та обмірковуєм причини її упадку і надії та шанси на її відродження. Взагалі, мені цих два місяці жилось так добре, так спокійно, як давно не жилось, а через те я тепер і почуваю себе таким здоровим, яким був хіба аж до 1905 року, до своєї шлункової нервової хвороби.

27.ХІІ.1919. [Перемишль].

В газетах є відомості, що большевики вже зайняли Харків, Полтаву, Київ, Вінницю, і що Денікін евакуює Жмеринку та Проскурів. А російські денікінські газети запевняють, що Денікін ще держиться в ото-

* — сума не проставлена — Ред.

** — кількість місяців не вказана — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 197

ченому Києві, що він мобилізував все населення і сподівається відбитись. Коли цьому правда, то можна собі уявити становище киян! Підвозу живності нема, а через те голод і, як пишуть газети, страшенний тиф. Я страшенно турбуюсь за своїх дітей — як вони живуть та ще й чи живуть? Може мобілізували Левка та й Івашка, бо хоч він гімназист, але величезного зросту і виглядає зовсім дорослим. Може погнали і його на позицію обороняти денікінську Росію, а може вже став жертвою тифу. Оці думки отруюють мені спокій, навіть сняться мені тяжкі сни. Досі я був щасливий — на війні не загинув ні один мій син, досі й революція не пожерла жодного, а тепер мене охоплює жах. Коли за гетьманщини, за згодою В. П. Науменка, мобілізовано було його гімназістів, то, певне, те саме зробив і Денікін. Ох, страшні часи ми переживаєм! Виїжджаючи за кордон, я напосідався, щоб і Івашко їхав зо мною, але він не схотів; шкодую дуже, що я не напосівся і не присилував його; тепер він ходив би тут до гімназії і вчився б спокійно, а там і наука бозна яка, і бідує він без їжі та одежі, а може ще й поляже від епідемії чи в бою! Ох, тяжко й подумати про це!

28.ХІІ.1919. [Перемишль].

П. Греголинський привіз зі Львова звістку, що вся тамошня інтелігенція, окрім соціал-демократів, рішучо тримається "східної орієнтації", тобто російської. А "Нова рада" каже, що 99% всієї людності Галичини такої ж орієнтації. Це тільки підтвержує мої спостереження, що галичани майже всі — свідомі чи несвідомі москвофіли, що констатує і Т. Кормош, один з стовпів національно-демократичної партії, в листі з Відня, рекомендуючи на службу в союзі давнього свідомого москвофіла, він додає: "впрочім ми тепер усі москалі!" А от ще факти, підтвержуючі мої спостереження.

У вчорашньому "Впереді" є гаряча стаття, направлена проти Є. Петрушевича, який начебто агітує за те, щоб галицькі полонені з Італії та ті, що зорганізувались в Чехії, перейшли до Денікіна. "Нова рада" в сьогоднішньому числі обурюється цією статтею і не тому, що звістка ця непевна, плямуюча Петрушевича, а тим, що Петрушевич має рацію, бо він тримається тої самої думки, що й весь галицький народ; далі "Нова рада" докоряє "Впередові", що він не обурювався, коли Галлер та сам Денікін і Колчак вербували галицьких полонених, а обурився, коли за це взявся Петрушевич. В полемічному засліпленні з соціал-демократами "Нова рада" дійшла вже до повної клевети, бо "Вперед" неоднократно протестував проти всяких мобілізацій полонених українців і агітував, аби вони йшли до Петлюри. Очевидно, поділилось і галицьке громадянство на дві орієнтації: — 99%, як каже "Нова рада", стоїть за російську, а

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 198

соціал-демократи, яких, справді, не більше як 1%, держаться української орієнтації, тобто за самостійну Україну в союзі зо всіма недержавними народами бувшої Росії, вкупі з Польщею та Румунією, аби тільки не допустити до відродження єдиної Росії, отої тюрми народів. Тепер виходить така ситуація: галичани стремляться до Росії, аби не бути під Польщею, а українці всіма силами рвуться, аби не бути вкупі з Росією, справедливо недовіряючи навіть демократичній Росії, бо з досвіду знають, що росіяни всі — від большевиків до чорносотенців, наші непримиримі вороги, які до революції тільки не визнавали нас, а тепер вважають найбільшими своїми ворогами. А галичани не мають того досвіду або забувають поводження росіян у 1914 році в Галичині і готові з'єднатися хоч з денікінською Росією, аби бути вкупі з Україною, як вони кажуть, а в дійсності, щоб не бути з поляками. Вони в азарті кажуть, що українці без них і не відродяться, забуваючи, що український національний рух вперше повстав на Україні; що якби не було Котляревського та Шевченка, то може в них не було б і Шашкевича, не було б і Франка; якби Драгоманов не вирвав його з москвофільства; та якби потім Грушевський не притягнув його до наукової роботи, то Франко до смерті працював би в польських та німецьких часописах, бо пануюча народовецька інтелігенція йому, як радикалові і безбожникові, не давала заробітку.

Взагалі, Зятковецький та Варшавський договори так роз'єднали Галичину з Україною, що між ними починається справжня ворожнеча, яка особливо проявляється в українській "Волі" та галицькому "Українському прапорі", що виходить у Відні.

Але по іронії долі галичани будуть Антантою прив'язані (на 25 років) до Польщі, а Україна силою зброї буде притягнута до єдиної Росії, а тим часом відповідно своїм орієнтаціям вони охоче помінялися б становищами, тобто Галичина охоче пішла б до Росії, а Україна — до Польщі. Галичани за це обвинувачують українців в полонофільстві, але в українців його нема і ніколи не було, в них тільки нема боязні слабенької Польщі, а є страх перед великою, дужою Росією. А у галичан нема страху перед Росією, бо вони вважають себе теж "руськими", як і росіян, а на Україні ні народ, ні інтелігенція не вважають себе "руськими"; а так звуть тільки великоросів. На всім просторі України не знайдеться й одної людини, яка схотіла б стати поляком, а до обрусіння більшість українського несвідомого населення, так звані малороси, ставляться байдужо. В Галичині 99% людності, як я вже не раз казав, охоче стали б росіянами, принаймні [вони] не мають відрази до обрусіння, оце-то й лякає українців тепер, після Зятковецького договору.

До революції, або ліпше сказати до оголошення України самостійною, всеросійське громадянство хотіло приєднати до Росії Галичину, щоб розтоптати голову сепаратистській гідрі і тим позбутись українст-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 199

ва, а українці боялись того приєднання, щоб не втратити свого П'ємонта; тепер і росіяни бояться приєднання Галичини, щоб не зміцнити українського сепаратизму в російській державі, а українці бояться, щоб в Росії під впливом галичан не зменшилась інтенсивність боротьби з обрусіннєм і воліють, щоб Галичина зосталась під Польщею, бо в боротьбі з полонізацією вона ліпше збереже свою національну індивідуальність, ніж в Росії, і буде фортецею для українців проти обрусительних заходів росіян.

Виходить, що Галичина хоче з'єднатись з Україною і Росією, а вони обидві бояться того з'єднання з діаметрально протилежних причин.

Коли я прочитав вищенаписане п. Греголинському, то він завважив, що галичани зовсім не думають, що Україна без них не відродиться національно, але вони, вважаючи себе за реальних, практичних політиків, певні, що вони швидше збудували б українську державу, як наддніпрянські теоретики.

Але я вже не раз казав в цих записках, що під час будовання української держави і практичним, тверезим галичанам, що були під той час на Україні, так затуманювався розум, що вони несвідомо, так само, як і українські соціалісти-фантасти, прислужились до розвалу тої держави, принаймні в гетьманський період. Коли німці розігнали Ц. Раду і посадили гетьмана, то він зробив пропозіцію Січовим стрільцям зостатись у нього гвардією, якою вони були при Ц. Раді. Я мало не плачучи, умовляв знайомих Січових стрільців іти разом з гетьманом будувати державу, бо все одно німців ми не зможемо вигнати, то треба скористуватись хоч тим, що вони пропонують відродити Україну в наших давніх історичних формах, але Коновалець та інші "практичні" галичани рішучо відкинули пропозицію гетьмана, в чім тепер і каються гірко, як каже чотар Січових стрільців Толпаш. І справді, якби галичани зосталися при гетьманові, то він, довіряючи українцям, не набрав би собі гвардії з російських офіцерів, які ввесь час тягнули гетьманську державу до поміщицько-російських форм. Тоді українські громадські діячі швидше примирилися б з гетьманщиною і пішли б на міністерські посади; провели б демократичну аграрну реформу, як того бажав і гетьман; поставили б міцно просвіту, як бажав того і гетьман, доказавши це заснуванням двох університетів, двох академій, 180 гімназій і т.і. Коли почалась революція і німці стали виїздити до Германії, то між ними було багато охочих зостатись на службі в українській державі за гроші; за поміччю цих німців можна було б організувати більшу українську армію, як сердюцька і здержати большевиків, якби вони схотіли насунутись на Україну; так само можна було устояти і проти денікінців, бо без впливу російського елементу при гетьмані добровольчеська армія не змогла б вирости до тих розмірів, що виросла за поміччю німців та гетьмана. Отаку помилку

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 200

зробили "практичні, реальні галицькі політики". А ще гіршу вони зробили, згодившись підняти повстання проти гетьмана, бо без них Винниченко і К°, не маючи організованого ядра, не змогли б організувати оту збольшевичену масу, що потім звалась петлюринцями. Коновалець і всі галичани, що стояли на чолі Січових стрільців у Б. Церкві, з самого початку революції були в Києві і добре знали, що Винниченко та Петлюра не здатні збудувати держави і тоді, коли в них була мільйонна армія, бо вся вона збольшевичилась; мусили вони знати, що ця маса зосталась такою самою, і що її здержує тільки німецька сила, і що з цією збольшевиченою масою держави не збудуєш. Замість того, щоб сказати Винниченкові і Петлюрі: "Панове, нехай собі гетьман гетьманує поки що, він вже роздав більшість міністерських портфелів відомим українським діячам, подбайте, щоб і решта портфелів дісталася в українські руки, а ми тим часом підем в Галичину, допоможем взять Львів і вигнати поляків за Сян, а тоді побачим; якщо справді у західній Європі підніметься соціальна революція, ми вам поможемо скинути гетьмана і заснувати соціалістичну державу". Якби практичні галичани отак відповіли нашим соціалістам, то гетьманська Україна проіснувала б і досі; укріпивши основи української державності, насадивши просвітні інституції, провівши аграрну реформу, вона організувала б таку армію, яка змогла б одбитись по черзі і від большевиків, і від денікінців, і відбила б Галичину від поляків. Антанта мусила б тоді її визнати, бо Україна готова була перейняти на себе і борги царські та була б для неї, як і Польща, греблею проти большевизму.

Але "практичні" галичани послухались наших фантастів, скинули гетьмана і мусили тікати разом з тими фантастами до Збруча під напором большевиків та збольшевичених повстанців. А тим часом галицька армія під напором Галлера теж мусила тікати до Збруча. І от, українські недобитки з своїм директоріатом та галицька армія з своїм диктатором збились на малесенькому терені кругом Кам'янця і почали одні одних обвинувачувати в погибелі держави, і, нарешті, дійшли до Варшавського та Зятковецького договорів, які поставили надовго хрест над українською державою і на довгі роки роз'єднали галичан з українцями. Очевидно, винні обидві сторони однаково — і практичні галичани, і фантазери українці, або, ліпше сказати, не доросли ще до своєї держави ні ті, ні ті, а в тім винні історичні умови, в яких жили і ті, і ті, а через те треба покинути оті обвинувачування, бо вони на радість нашим ворогам тільки роз'єднують нас, роблять нас ворогами, а треба працювати в тих умовах, в які ставлять нас історичні обставини, треба творити національний культурний капітал, бо тільки це може бути твердим, устойчивим фундаментом для будучої держави, яка таки колись прийде, щоб не робили наші милі сусіди, чи наші "брати", як вони себе називають.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 201

30.ХІІ.1919. [Перемишль].

У "Впереді" і у віденській "Волі" є большевицька звістка з Москви такого змісту:

Очевидно, що цей з'їзд висловиться за єдину совдепію, але для проформи "федералістичну", бо яка ж може бути "незалежна українська соціалістична республіка" з об'єднаною російсько-українською червоною армією? Тим часом, є чутки, що Мазепі доручено скласти міністерський чи комісарський кабінет, в який входять і Безпалко та Макух.

Поживем — побачим, що з цього вийде і чи надовго? Я все-таки певний, що на весну знов зорганізується реакція. Большевики, покінчивши з Денікіним, певне, підуть відбирати від поляків Білорусь, а це перелякає Антанту, і вона заходиться знов організовувати якусь реакційну силу проти большевиків; і втомлене українське селянство вже не буде тому противитись, бо воно раде вже, щоб прийшов чи Наполеон, чи Бурбони, аби була змога орати та сіяти, бо тепер озимий посів йому довелось робити тільки на скопаних заступами грядках, бо коней та худобу позабирало у нього — большевицьке, петлюринське, повстанчеське та денікінське військо, яке вже на протязі трьох років безпреривно б'ється на Україні, руйнуючи села і доводячи до голоду хліборобське населення.

31.XII.1919. [Перемишль].

Винниченко прислав мені першу частину своєї праці "Відродження нації" з датою вже 1920 року, в якій описана історія "Ц. Ради" до большевицького перевороту в Петрограді (25.X. (ст.ст.) 1917 року). З передмови до цієї І-ї частини видно, що автор ділить "Відродження нації" на такі доби: І. Доба Ц. Ради: 1) Період організації державності і морально-правової влади (який оце й виданий). 2) Період юридично-правової державності. II. Гетьманщина. III. Директорія. IV. Отаманщина. З

Є. Чикаленко. Щоденник. 1919 р. — 202

захватом, можна сказати, одним махом, перечитав я цю "весну" українського відродження за літо 1917 року; не раз і плакав я, читаючи описання цих подій, як плакали люди під час маніфестацій в Київі 19 марта, та на велелюдних з'їздах, як плачуть від захвату радості над близьким чоловіком, який воскрес після безнадійної хвороби. Праця ця написана Винниченком надзвичайно талановито, читається легко, так як і його оповідання і далеко легше, як його великі надумані романи. Та й час він описує такий цікавий, такий милий, як прекрасна весна. Але мене найбільше цікавить, що він напише далі. До першого нападу большевиків, власне, до приходу Ц. Ради з Житомира, дійсно не можна їй закинути ні безглуздя, ні помилок — інакшої політики вона і не могла вести, яку вела, і в цім їй треба віддати справедливість і преклонитись перед нею. Але з поворотом з Житомира з німецькою силою почались і помилки непростимі, які довели її до катастрофи, до гетьманщини. Так я й написав вчора Винниченкові, висловивши свою обаву, що він добу Директорії опише в таких же прекрасних тонах, а тим часом я вважаю, що ця доба є величезною помилкою, яку зробив Винниченко під впливом М. Шаповала і підняв "петлюринське" повстання. А Микита Шаповал до якої справи не пристане, то раз у раз доведе її до стану — "ні сюди, Микито, ні туди Микито!"