Ковалевский, Николай Васильевич

Highslide JS

Ковалевский, Николай Васильевич. Кандидат Харьковского университета и педагогические курсы. Преподаватель русского языка и словесности в Петровском Полтавском кадетском корпусе с 1877 по 1878 г., когда уволен в отставку. В 1890 г. жил в Киеве.

Источник:

Павловский И. Ф. "Исторический очерк Петровского Полтавского Кадетского Корпуса". - Полтава. 1890

Фотография - http://www.irbis-nbuv.gov.ua/CATALOGI/0088/p1.html

 

Ковалевський, Микола Васильович (нар. 1841 — † 4 жовтня 1897). Український громадський діяч

Народився 1841 р. у Гадяцькому повіті на Полтавщині в родині поміщиків. У 1860 р. після закінчення Полтавської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де увійшов до українофільського гуртка полтавців, а незабаром був прийнятий до київської Громади. Разом із М. Драгомановим та іншими громадівцями вчителював у недільній школі, виявив себе як "типовий пропагандист, що тільки й вишукував, де б то найкраще було ширити національне почуття серед молоді". Після смерті батьків віддав селянам землю, отриману в спадщину. Демократичні погляди та громадська активність М. Ковалевського спричинилися до виключення його з Київського університету, проте з правом складання іспитів у Харківському. Після здобуття університетської освіти (1865) та закінчення Вищих педагогічних курсів при Головному військово-навчальному управлінні в Петербурзі викладав історію в Київській військовій гімназії, пропагував демократичні погляди. У приватному помешканні вчителя студенти й гімназисти знайомилися з історією України, читали заборонену літературу, тут проводилися засідання Старої громади.

Упродовж певного часу вчителював у Петербурзі, Полтаві, а з весни 1878 р. служив у міській управі м. Одеси. У складі групи радикально налаштованих одеських і київських громадівців брав участь в організації нелегальної друкарні поблизу Києва для випуску української пропагандистської та агітаційної літератури, зокрема газети. Наприкінці червня 1879 р. був заарештований. Перебуваючи на засланні у Мінусинську (нині Красноярський край), восени 1880 р. написав статтю "Из мест довольно отдаленных", в якій засудив свавілля російської бюрократії, проте через втручання єнісейського губернатора та поліції її не було надруковано. Повернувшись у середині 1882 р. до Києва, почав згуртовувати навколо себе політично активну молодь, що поділяла програму Громади, був посередником у стосунках між М. Драгомановим і молодо громадівцями, розповсюджував нелегальну українську політичну літературу. Завдяки фінансовій допомозі, зібраній М. Ковалевським, вийшли друком книжки М. Драгоманова "Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами" (1883, 1885), "Вольный Союз — Вільна спілка" (1884) та ін. Близько 1887 р. вийшов зі складу Старої громади через незгоду організації фінансувати політичну діяльність М. Драгоманова за кордоном. Налагоджував перевезення українських видань через кордон, влаштовував таємні склади нелегальної літератури на території України, збирав кошти для фінансування діяльності М. Драгоманова, а також Русько-української радикальної партії. Надавав матеріальну підтримку галицьким виданням "Народ", "Хлібороб", "Громадський голос", "Радикал", "Житє і слово". Автор популярної книги "Коротка історія малоруського народу" (1875), виданої у Львові під псевдонімом Іван Маркович, а також багатьох статей у газетах "Народ" і "Радикал".

Помер 4 жовтня 1897 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Джерело:

http://pidruchniki.com/kulturologiya/kovalevskiy_mikola_vasilovich

 

Ковалевський, Микола Васильович (нар. 1841 — † 4 жовтня 1897) — український громадський діяч, член Старої громади, друг Михайла Драгоманова.

Народився 1841 р. у Гадяцькому повіті на Полтавщині в родині поміщиків. У 1860 р. після закінчення Полтавської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де увійшов до українофільського гуртка, а потім був прийнятий до київської Громади.

Був виключений із Київського університету за громадську діяльність, але йому дозволили здати іспити у Харківському університеті в 1865 р. Викладав історію в Київському кадетському корпусі, а також трохи в Петербурзькому та Полтавському кадетських корпусах. З весни 1878 р., після заборони займатися педагогічною діяльністю, працював в Одеській міській управі і забезпечував зв'язок між Київською та Одеською громадами. Брав участь в організації нелегальної друкарні біля Києва для випуску української пропагандистської літератури.

Після смерті батьків віддав селянам землю, отриману в спадщину. Був одружений з російською революціонеркою-народницею Марією Воронцовою, яка розійшлася з ним (за спогадами Лесі Українки), щоб убезпечити чоловіка, який не підтримував її прихильності до терору, на випадок викриття. Після арешту й заслання Марії матеріально підтримував її, за що наприкінці червня 1879 р. був заарештований і засланий у Мінусинськ.

1882 р. повернувся до Києва. До кінця життя, через неможливість влаштуватися на державну службу заробляв на життя приватними уроками. Попри власне погане матеріальне становище збирав кошти для фінансування видавничої діяльності М. Драгоманова та галицької Української радикальної партії. Налагоджував нелегальне перевезення із Галичини українських видань через кордон. Автор книги «Коротка історія малоруського народу» (1875), виданої у Львові під псевдонімом Іван Маркович1, публікувався в галицьких газетах «Народ» і «Радикал», підтримував дружні стосунки з Іваном Франком. Близько 1887 р. вийшов зі складу Старої громади через конфлікт щодо Драгоманова.

У 80-х та 90-х рр. його дім був місцем для зборів українського студентського гуртка, в який входили його донька Ганна (яка після розлучення батьків залишилася з ним) та Леся Українка. Сам Ковалевський протягом усього свого життя підтримував тісні зв'язки з молоддю.

В листопаді 1889 р. його колишня дружина разом із групою інших засланих покінчила з життям на знак протесту проти жорстокого поводження з ув'язненими (Карійська трагедія). Сам Ковалевський помер 4 жовтня 1897 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Література:

Леся Українка. Спогади про Миколу Ковалевського

Тучапский П. Л.. Из пережитого (девяностые годы). — Одеса, 1923 р. С. 15-16

Олександр Болдирєв. «Одеська громада»

Джерело:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковалевський_Микола_Васильович

 

Леся Українка

Спогади про Миколу Ковалевського

Особисто трапилось мені пізнати його 1888 р. навесні, коли дочка його, що тоді недавно скінчила гімназію, почала збирати у себе молодь на журфікси. Були то не звичайні журфікси, а, краще сказати, зібрання для самоосвіти, і то самоосвіти спеціальної: там мали вестися розмови і читатися реферати з літератури, історії, географії України, взагалі з «украиноведения», як тоді говорилося в нашому товаристві, тим часом ще не дуже вправному в українській мові. Кажу «тим часом», бо тож, власне, одним з найголовніших завдань нашого товариства було привчання себе і других до поправної української мови: для цього мали служити реферати, зладжені молодими товаришами, а потім спільні розмови на теми, зачеплені в тих рефератах. До викладання систематичних лекцій були запрошені люди поважнішого віку, «старі». Скільки мені відомо, лекції ті, – з географії України, – викладались недовго, врешті, ї само товариство існувало недовго, хіба з рік, воно хутко зменшило число своїх членів, змінило свою форму і програму. Зміна та мусила конечне наступити, бо в товаристві були люди по більшій часті дуже молоді, так звана «зелена молодіж», з дуже не виробленим напрямком і далеко не виясненим світоглядом, отже, в міру того, як розвивалися наші думки, вирізнялись і незгоди в думках. Про цю еволюцію не буду тут докладно розповідати, бо не прийшлось мені стежити за нею до кінця, та й взагалі розказую тут лише те, що так чи інакше належить до моєї властивої теми.

При самому заснуванні товариства мені не трапилось бути, отже і не знаю, наскільки і як власне проявилась при тому участь чи ініціатива Миколи Васильовича. На першому ж зібранні, на якому мені прийшлось бути, Микола Васильович тримався здержано, сказати б, нейтрально, неначе боячись накидатись нам. Він вийшов, привітався з нами приязно, перемовився скількома незначними словами і пішов собі в свій кабінет. Він здався мені мовчазним і навіть трохи суворим, вразив мене також його блідий вид; та блідість ще збільшувала його подібність до мармурового бюсту. Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода хоч і робили його далеко старішим, ніж він був (тоді було йому літ 45), але надавали ще більшої краси та поважності його скульптурно правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви, і часто в них можна було ясно прочитати думку раніше, ніж вона вимовлялася словами. Пізніш не раз трапилось мені бачити, як ті очі «грали» перед яким-небудь жартом, яким-небудь характерним анекдотом, заправленим незрівнянним, властивим тільки Миколі Васильовичу, юмором; як вони метали блискавиці гніву, грізьби, одваги; але в той перший раз вони були тихі й спокійні, тільки глибоко-глибоко лежав якийсь великий смуток. Пам’ятаю, що, йдучи з тії кімнати, де ми зібрались, до свого кабінету, він трохи заточився, утримався за одвірок, постояв трохи і потім вже подався далі. До кінця вечора сидів він у своєму кабінеті, відділеному від великої хати аркою, і нам видко було, як він собі щось писав за столом, вдаючись раз у раз до книжок. Здавалось, повільна й спокійна була та робота і ніщо не заважало їй, навіть наші голосні, завзяті розмови, що часто переходили в змагання або перебивались музикою та співом.

Коли ми вже зібрались розходитись, господар вийшов, повітав нас на прощання, лагідно всміхаючись і виражаючи надію бачити знов нас усіх через тиждень в своїй хаті.

Йдучи додому, в нашому гурті розмова йшла, звичайно, про враження цього вечора. На мої слова, що, здається, господар тільки з ґречності терпить товариство своєї дочки в своїй хаті, хтось із товаришів сказав:

– Знаєте, коли це навіть так, то можна дивуватись, як у нього стає сили хоч би на ґречність, інший на його місці й на світ не дивився б. Хіба ви не чули про смерть тієї Ковалевської, що отруїлась недавно на каторзі, адже це його жінка!

Тоді це ще було недавньою новиною, що Марія Ковалевська (жінка Миколи Васильовича) отруїлася на карторзі з іншими каторжанками, протестуючи проти нелюдського поводіння начальства з арештованими [про це розказано в Кеннана*, в його книжці «Сибір»].

* Кеннан Джордж (1845 – 1924) – американський публіцист. У 1865 р. за завданням американської телеграфної компанії здійснив поїздку до Сибіру, наслідком якої були книги «Кочове життя в Сибіру» (1870) та «Сибір і заслання» (1889 – 1890). Остання книга, перекладена багатьма мовами, царською цензурою була заборонена.

Микола Васильович і Марія Павлівна розійшлись задовго до її заслання, років через три після одруження. Люди, що знали близько їх обох, кажуть, що головною причиною розстання була несхожість в поглядах. Микола Васильович хоч завжди належав до радикального напрямку, але терористом, або, як тоді казали, «бунтарем», ніколи не був; жінка ж його належала власне до «червоних», що признавали «пропаганду фактами». У Марії Павлівни часом збирались її товариші на пораду, Микола Васильович ніколи не сперечався проти таких зборів у його домівці, тільки сам ніколи не брав у них участі і навіть виходив з дому під час їх, щоб не заважати.

Марія Павлівна, набираючись дедалі все гострішого напрямку, вважала, що не має права підводити несолідарного з нею, а тільки високо толерантного чоловіка під риск бути арештованим за бунтарські збори у його хаті і за «укрывательство» її самої на случай чого, – і зважила за краще забезпечити його від себе і своїх товаришів. Може бути, що несхожість в поглядах внесла певний холод в відносини подружжя Ковалевських. Так чи інакше, вони розійшлись. Поки Марія Павлівна була на волі, вона від часу до часу одвідувала чоловіка і дитину, що зосталася у нього. Микола Васильович і після розстання відносився до жінки приязно і з пошаною, ніколи ні одним словом не винуватив її прилюдно за розірвання шлюбного зв’язку, потім підтримував її матеріально, коли вона сиділа у неволі, і навіть сам раз попав під суд за нелегальну поміч жінці, що вже була тоді на каторзі. Ніхто не важився при ньому повторяти ніяких здогадів і брехень про його жінку, про можливі причини їх розстання і про її життя на волі. Сам він дуже рідко говорив про свою жінку, при мені це трапилось тільки двічі; раз він розказував, як його судили за поміч їй, а вдруге, не хутко, через десять літ після її смерті, він говорив, що вона вмерла, як справжня героїня.

На другому зборі ми застали Миколу Васильовича в зовсім іншому настрої. Спочатку сидів він за столом поруч з двома-трьома старими, до яких прилучилось і кілька молодих і де велась мова; про те, які книжки давати читати народові. Тим часом по інших гурточках велись окремі розмови, що переходили часом в гарячі сперечки. Микола Васильович не втерпів, вийшов з-за стола і, переходячи від одної групи до другої, то перебивав сперечку жартом, то ясною фразою пробував дати формулу заплутаній і затемненій для самих бесідників розмові, то спинявся надовше, і тоді розмова уступала місце довгому палкому монологові Миколи Васильовича. Треба сказати правду, – слухати довго і терпляче Микола Васильович не вмів, йому не ставало терпцю чекати, поки бесідник його манівцями добредеться до своєї мети, Микола Васильович переймав свого бесідника і, запанувавши над ним своєю блискучою діалектикою, вів його навпростець і часом заводив туди, куди молодий бесідник ніяк не сподівався дістатись. Щоб витримати такий словесний поєдинок з Миколою Васильовичем і зостатись не збитим зі свого становища, треба було мати чималу діалектичну практику, а надто пильно стерегтись, щоб не попасти в сперечку з самим собою, бо як тільки Микола Васильович завважив це, то вже перемога була його. Запевне серед нашої тодішньої громадки навряд чи були такі, що могли б удержати свою зброю перед таким «гартованим в боях ветераном», як Микола Васильович.

Тепер, за давністю часу, не можу пригадати, на яку тему говорив тоді Микола Васильович, пригадую тільки одну його промову, де він говорив нам, що ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно ще до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути й легальна і нелегальна, при помочі друкованого чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних. «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, запекло не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!» Ця фраза лишилась мені в пам’яті й досі, певне, через те, що тоді вона зробила велике враження на нашу громадку. Промовлена вона була з таким щирим переконанням, з таким болем, з таким електризуючим поглядом, з таким тремтячим поривистим жестом, що після неї ми хвилини дві-три сиділи, як загіпнотизовані. Далі знялись розмови, палкі та хаотичні, серед яких інший надто завзятий промовець вилазив на стілець або й на стіл, імпровізуючи тим собі трибуну, – в таких випадках Микола Васильович смикав палкого оратора за полу і просив дати води, аби вгасити «пожар красноречия», такі жарти нікого не ображали, а тільки вносили яснішу, спокійнішу ноту щирого юмору в наші доволі безладні дебати. Хто зна, коли скінчились би в ту ніч наші розмови, якби один з присутніх не положив їм кінця гучним акордом 12-ї сонати Бетховена. Останні згуки бетховенського presto зустріли весняне рожеве світання.

На останньому зібранні, яке мені трапилось бачити, вдача Миколи Васильовича виявилась ще в іншому, новому для мене світлі. Сталося це при таких обставинах. В той вечір були прочитані два реферати, зложені молодими членами нашого товариства. Обидва були написані з поводу статей в галицькій «Зорі». Один з приводу статті М. Комарова** «Хто ж справді винен і де наша робота?», другий з приводу статті*** Драгоманова на ту ж саму тему, підписаної «Чудак, або й…». Та стаття Драгоманова була початком цілої серії статей, що потім були зібрані докупи під заголовком «Чудацькі думки». Ніхто з нашого товариства, навіть сам референт, не знав, хто, власне, схований під псевдонім «Чудака», і, може, через те взявся до роботи зовсім вільно, не криючи своїх симпатій чи антипатій до тих чи інших рад, поданих в статті, симпатії, однак, значно і виразно переважали. Статтю д. Комара спіткала інша доля, вона не сподобалась референтці і була розкритикована з чималим азартом. Обидві розправки читала одна особа, а власне, референтка статті д. Комара, бо автора рецензії на статтю Драгоманова не було на той час в Києві. Після читання лекторка збирала уваги слухачів, щоб передати їх потім своєму товаришеві, аби він знав, яке враження зробила його праця. Ледве почалась дискусія над рефератами, як устав один із «старих», власне, той, що був запрошений читати лекції з географії України, і заявив, що обидва реферати здаються йому тенденційними, з явними і нічим не оправданими симпатіями до «Чудака», і то, власне, тільки через те, що той «Чудак», як відомо, єсть Драгоманов. На запевнення референтки, що справжнє ймення «Чудака» не було звісне ні їй, ні товаришеві, «старий» опонент не звернув жодної уваги, а накинувся на Драгоманова з нескритою ненавистю, називав його і москвофілом, і утопістом, і терористом, основуючи тероризм Драгоманова на якихсь приватних розмовах, які нібито він, «старий», провадив з Драгомановим колись ще в Києві. «Добре Драгоманову бути «червоним», сидячи 15 літ в чарівній Женеві, звідки його й сам чорт ключкою не дістане, а спробував би в Росії! Запевне, безпечніше посилати молодіж на каторгу при помочі всяких «червоних» ідей, ніж самому проводити на практиці ті ідеї». – «Та де ж ви бачите у Драгоманова терор?» – домагалася референтка. «Де? Та от хоч би в такій фразі, що він колись мені сказав у приватній розмові: «Якби я міг, то взяв би літературного ножа і поодрізував би носи моїм ворогам».

** Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913) – український бібліограф, критик і фольклорист. Стаття «Хто ж справді винен і де наша робота?», про яку згадує Леся Українка, надрукована у журналі «Зоря» (1889, № 3, 4).

*** Йдеться про статтю М. Драгоманова «Ще на тему: «Хто винен?», опубліковану під псевдонімом «Чудак» у журналі «Зоря» (1889, № 4).

Все товариство вголос засміялось на такий доказ, але Микола Васильович не сміявся. Він виступив проти «старого» і потребував, щоб той вказав виразно хоч один факт заслання когось на каторгу через Драгоманова, а крім того, щоб не ставив за доказ своїх спогадів про якісь приватні розмови, бо їм ніхто не обов’язаний вірити. Що він, Микола Васильович, знає Драгоманова краще, бо вважає його своїм другом і не радить нікому без доказів клепати на нього, що ж до 15-літнього пробування Драгоманова «в чарівній Женеві», то нехай би «старий» перше, ніж говорити про тії «чари», скуштував би сам емігрантського хліба. Ця одсіч була така різка та енергійна, якої, видно, добродій «старий» не сподівався, бо він якось одразу спустив тона і постарався звести розмову на жарти.

Пізніше розказували мені, що на одному досить людному зібранні цей самий «старий» назвав Драгоманова «російським шпигом», – тут Ковалевський стукнув кулаком по столу і заявив, що він готов проломити голову всякому, хто це скаже. За вірність свого переказу не відповідаю, але факт той, що від певного часу «старий» не любив сходитися з Ковалевським і хоч не став його запеклим ворогом, а стріватися з ним око в око уникав.

Примітки

Джерело: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 223 – 228.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [Київ – Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 27 – 33.

Автограф не знайдено.

Стаття була задумана як біографія М. В. Ковалевського для збірника, який мав намір видати на його честь М. Павлик. У архіві Лесі Українки (ІЛІШ, ф. 2, № 868) зберігаються чорнові замітки до цієї біографії:

«Молодий, 19-літній хлопець просив її дуже об тім. Потім він обманом дав їй підписати «дарственную» на ґрунти під дворища селянам, і тим способом хуторяни стали не зовсім безземельними.

Вчився спочатку десь в пансіоні жіночому, потім в Полтавській гімназії, потім в Київському університеті. В 1863 р. спочував повстанню і брав участь в урочистих проводах [одне слово нрзб.] в кадетському лісі. До бунтівників ніколи не належав, у «ділі» жодному заплутаний не був. До крайнього напрямку відносився толерантно, не боронив зібрань у своїй хаті, рятував, ховав і т. ін., але в принципі був проти.

Жінка розійшлась через незгоду вдачі і через те, що не хотіла підводити його під риск через справи, в принципі йому несимпатичні. Відносився до кінця з повагою, як до друга і як до людини «героїчної» («Дорогому другу»). Практична діяльність після заслання. Забраний для «очистки воздуха».

Через відсутність необхідних матеріалів поетеса відмовилась від написання біографії й обмежилася власними спогадами, які теж залишилися незакінченими. Спогади датуються кінцем 1898 p. на підставі листа Лесі Українки до М. Павлика від 14 листопада 1898 р., в якому поетеса повідомляла: «Спомини про Миколу Васильовича я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт, краще в січні привезу все скінчене…» Ще у кількох листах до М. Павлика з Берліна знаходимо згадки про те, що робота не рухається (див. листи від 9 травня та 7 червня 1899 p.). Цілком очевидно, що з приїздом до Берліна Леся Українка за станом здоров’я не змогла взятися за продовження спогадів. Не поверталася вона до них і пізніше. В листі до М. Павлика від 15 лютого 1902 р. вона писала: «Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum, a тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської…»

Подається за першодруком.

Джерело:

http://lesya.artiweb.org.ua/works/varia/spogmk.html

 

Ссылки на эту страницу


1 Воспоминания (1861-1907)
[Спогади (1861-1907)] – Євген Чикаленко. // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955
2 Из жизни провинции в 90-х годах
Тамара Гордиенко. Из архива Юлия Бунина // Москва (журнал). 2016. № 3. Стр. 213-246.
3 Исторический очерк Петровского Полтавского кадетского корпуса (10)
[Історичний нарис Петровського Полтавського кадетського корпусу] - Павловский И. Ф. Полтава. 1890. Список бывших служащих в Петровско-Полтавском кадетском корпусе
4 Личности - К
[Особистості - К] - пункт меню
5 Мои воспоминания (1861-1915)
Софія Русова. Мої спомини (1861-1915) // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ століття. Заходом Комісії новішої історії України під редакцією Голови секції акад. Михайла Грушевського. Книга друга (1861-1879 рр.). Стор. 135-175. Книга третя (1879-1915 рр.). Стор. 147-205.
6 Мои воспоминания о давнем прошлом (1901-1914 годы)
[Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Издательский союз "Тризуб". Виннипег, Манитоба. 1949
7 Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)
[Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969
8 Педагоги. Деятели образования
[Педагоги. Діячі освіти] - пункт меню
9 Преподаватели ППКК
[Викладачі ППКК] - пункт меню

Поддержать сайт