История Полтавы

Две веры

• 

Подробности

Просмотров: 83462

Віктор Андрієвський. "Дві віри".

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. "Дві віри". Міттенвальд. 1950. На правах рукопису. Промова, виголошена 27 січня 1950 року на протестаційному вічі у Міттенвальді проти пертрактацій українських соціялістів з ґрупою Керенського.

З фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки. Опубліковано у форматі .pdf на сайті dіasporіana.org.ua.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен  — Борис Тристанов. Подається без будь-яких виправлень.

У своїй промові Віктор Андрієвський цитує "Маніфест комуністичної партії" за німецьким виданням у своєму, вірогідно, перекладі, який не співпадає з перекладом, розміщеним у виданні "Карл Маркс. Вибрані твори". Том 1. — Київ, Партвидав ЦК КП(б)У, 1936 (переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна за редакцією Д. Рабиновича). Тому у відповідних примітках у квадратних дужках подаю переклад у редакції названого видання - Т.Б.

 

На правах рукопису

Віктор Андрієвський

ДВІ ВІРИ

Промова, виголошена 27 січня 1950 року на протестаційному вічі у Міттенвальді проти пертрактацій українських соціялістів з ґрупою Керенського

МІТТЕНВАЛЬД 1950

 

— 1 —

І

ВИСОКОПОВАЖНІ ПАНІ Й ПАНОВЕ!'

На одній із пресових конференцій Президент Трумен мав сказати, що боротьба з комунізмом тому є тяжкою, що комунізм то є реліґійна секта.

Так високо авторитетна думка, як Президента Трумена, звільняє мене від обов'язку доводити її правдивість. Я лиш хочу поширити й поглибити її зміст і спробую довести Вам, що комунізм є дійсно секта тої, на жаль, тепер дуже поширеної, реліґії, що носить назву соціялізм.

"Як то – скаже хтось – адже соціялісти, то майже всі безбожники!.. Та ж і найбільший їх авторитет – Карл Маркс – заявив, що "реліґія", мовляв, "то є опіюм для народу!.."

І все ж, власне соціалізм марксівського толку носить всі ознаки реліґії, а його прихильники – то є найбільш реліґійні люди. Бо ходить про те: як і що розуміти під поняттям БОГ. Звичайно, якщо реліґію розуміти так, як вона виявлялась на перших своїх початках у первісної людини в антропоморфічній чи зооморфічній формі і представляла божество, як матеріяльну істоту, а чи – як силу природи, то реліґія того ґатунку збереглася тепер лише серед народів, які з тої первісної стадії людської культури ще не вийшли. Але й на найвищих ступенях людської культури люди зберегли, розвинули й підвищили поняття божества, надаючи йому властивостей ідеї, то є сили нематеріяльної, духової й вищої.

В тім хочу покликатись на дуже високий авторитет людини глибокого розуму й фільозофської освіти, яку уважають прихильником школи неоплатоніків – на св. Апостола й евангелиста Іоанна Богослова.

Своє євангеліє він починає такими словами:

(Іоанн І, 1)

— 2 —

Наводжу оригінальний текст автора, щоб уникнути неправильних толкувань з неправильного перекладу.

Найточніший переклад того початку і його продовження певно є старослов'янський – впрост із грецького, а не дальші – з не зовсім точного латинського:

"В началі бі Слово і Слово бі к Богу і Бог бі Слово..." При чім грецьке архе (άρχή) має значення початок чогось у часі, а не в просторі. Отже "архонтес" були старші віком люди, що наперед народились.

Так само лоґос (λόγος) означає не "слово", звуком висловлене (те слово по-грецьки значить епос (έπος) – його Гомер часто зве епос птероентон (έπος πτηροήντον "крилате слово") тільки певна ідея – словом висловлена.

Далі єванґелист означає силу того Слова – Ідеї:

(Іоанн І, 3).

І знова найточніший переклад того тексту є старослов'янський:

"Вся тім бита і без Него нічтоже бисть єже бисть".

Або по-українському:

"Все через Него сталося і без Него нічого не сталося з того, що сталося".

По латині: "Omnіa per іpsum facta sunt",

і дальші переклади з нього: "все ним було створене не є правильне". Бо ж еґенето (εγενετο) має значення народження, початку від когось.

Отже, перекладаючи ці два стихи на нашу сучасну мову, ми найточніше висловили б думку автора так:

"Перед початком якоїсь дії, чи руху політичного й реліґійного і в його основі лежить ідея чи певна концепція. Ця

— 3 —

ідея все мала й має непереможну божественну силу (Бог!) і все, що в світі сталося, мало причиною власне ту Ідею – Бога, і без неї нічого не сталося з усіх світових подій, чи рухів..."

Такою втіленою божественною ідеєю, що прийшла у світ, щоб його просвітити, Апостол уважає й Христа, в якому було справжнє духове життя, та сила, що оживляє все і просвітлює, і яку тьма не в силі подолати, через їх непереможну силу – силу правди божественної непереможної правди – ідеї.

(Іоанн І, 5).

"І світло у тьмі світить і тьма його не обгорнула.... ."

В тім останнім уступі означається друга основна підстава кожної реліґії – віри: боротьба двох сил – двох ідей – одної доброї, а другої – злої. Добра сила має подолали злу – раніше, а чи пізніше, і в тім полягає віра й надія кожного вірного певної реліґії.

Те поняття боротьби між двома силами ще за шість століть перед нашою ерою подав Зороастра, перський основник реліґійно-фільозофської концепції, що говорить про боротьбу двох сил: Ормузда й Ариманз – білого вогню й чорного вогню, то є добра і зла.

Ті ж дві сили – Яґве – Адонай і Сатана виступають у біблїї, Аллах і Шайтан – в Іслямі, і нема такої реліґії, де не була би проведена та думка про боротьбу тих двох сил із вірою в конечну й оконечну перемогу сили світлої, ясної – божество, бога, а чи Бога.

Якщо ми в такім аспекті розглянемо соціялістичну науку, то побачимо, що вона нічим від реліґії-віри не відрізняється, – навпаки, має строго фільозофічно обосновану реліґійну доґма-

— 4 —

тику, з неї випливаючу мораль, а з бігом часу витворила й свою традицію – власну обрядовість, значить, має в своїй основі три основні елементи кожної реліґії.

Найліпше і найточніше соціялістичну доґматику представлено в короткім соціялістичнім єванґелії, що зветься: "Комуністичний Маніфест".

В тім єванґелії соціялізму, яке написали сто два роки тому найбільші авторитети тої псевдо-науки і справжньої реліґії – Маркс і Енгельс, ви побачите, що добре божество, яке зветься "пролетаріят" (пізніше то поняття замінено через "бідніші", а ще пізніше через "трудящі", але це суті тої реліґії ні трохи не міняє) бореться зі злим божеством, що має назву "буржуазія", або "капіталісти", – що переможе конечно божество добре, а загибель злого – неуникнена, і по перемозі тій, має прийти царство справедливости і добра (щось в роді раю) на землі. З того "Маніфесту" позволю собі навести кілька найбільш характеристичних думок-доґматів.^х)

Соціялістична доґматика.

Починається перший розділ, що має наголовок: "Буржуа і Пролетарії", таким твердженням: "Історія усіх дотеперішніх громад – це є історія боротьби класів..."¹⁾

То є "білого і чорного вогню" – доброго і злого богів, яких точне означення автори дають у такій примітці Енгельса:

"Під буржуазією розуміється кляса сучасних капіталістів – володарів засобів продукції, що використовують найману працю. (Це є "чорний вогонь"). Під пролетаріатом – кляса сучасних заробітчаних робітників, які, тому, що вони не посідають засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу, щоб могти жити..."²⁾ (Це є "білий вогонь").

^х) Цитую по: "K.Marx. F.Engels. Das Kommunіstіsche Manіfesf". Copіrіght 1946 bу Oberbad. Druckereі und Verlagsanstalt G.m.b.H. Sіngen-Hohentwіel.

¹⁾ Op. cіt. 3. [Історія всього дотеперішнього суспільства є історія боротьби класів.]

²⁾ Іbіd. 3. [Під буржуазією розуміється клас сучасних капіталістів, власників засобів суспільного виробництва і підприємців, що застосовують найману працю. Під пролетаріатом — клас сучасних найманих робітників, які, не маючи власних засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу для того, щоб жити. (Примітка Енґельса до англійського видання 1888 р.)]

— 5 —

Тут точно і ясно висловлено певний реліґійний доґмат, що від інших основних йому подібних доґматів нічим не різниться. Отжe, тим імпульсом, що має двигати соціялістів на їх боротьбу в основі лежить божественна ідея – їх лоґос (λόγος) – що зветься "пролетаріят".

Далі:

"Що іншого доводить історія ідей лоґоі (λόγοι), як не те, що духова продукція преображуєтьоя в матеріяльну? Пануючі ідеї якогось часу завжди були тільки ідеями пануючої кляси".³⁾

Це відноситься, значить, і до реліґійних ідей. А з того виходить, що коли пролетаріят стане пануючою клясою, то і він має право на поширення своєї реліґії. Якими ж способами – про це в "Маніфесті" не говориться. Як це робиться на ділі, ми знаємо вже з досвіду...

"Ціле суспільство розколюється все більше на два великі ворожі табори: на дві великі й одна одній ворожі кляси – буржуазія і пролетаріят... "⁴⁾ Або: Ариман і Ормузд.

"Боротьба пролетаріяту проти буржуазії починається з його існування".⁵⁾

Це свого роду praedestіnatіo, а саме твердження-доґмат про попереднє призначення. Він служить одною з основ соціялістичної віри.

"Загибель буржуазії і перемога пролетаріяту є однаково неуникнені".⁶⁾ – "Світло у тьмі світить і тьма його не подолає..."

З тих основних доґматів реліґійного характеру виникають і інші суспільно-політичні концепції, що мають характер так само доґматичний. От хоч би вчення про патріотизм:

³⁾ Іbіd. 18. [Що ж інше доводить історія ідей, як не те, що розумове виробництво перетворюється разом з матеріальним? Пануючими ідеями будь якого часу завжди були тільки ідеї пануючого класу.]

⁴⁾ Іbіd. 4. [Все суспільство все більше і більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які прямо протистоять один одному — буржуазію і пролетаріат.]

⁵⁾ Іbіd. 10. [Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії починається разом з його існуванням.]

⁶⁾ Іbіd. 13. [... з розвитком великої промисловості спід ніг буржуазії вибивається сама основа, на якій вона продукує і привласнює собі продукти. Вона продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.]

— 6 —

"Робітники не мають батьківщини. Не можна від них відняти того, чого вони не мають". ⁷⁾ Правда, сучасна практика внесла основну поправку в цей доґмат. Сьогодні в ортодоксальній науці соціял-комунізму він звучить так:

"Робітники не мають батьківщини так довго, поки вона не стане соціялістичною. До того ж часу їх обов'язком є зроджувати свою іншу батьківщину. Коли ж їх батьківщина стане соціялістичною, то тоді вже вони її не сміють віддати нікому і за неї мають складати життя..., бо в іншому разі його насильно відберуть соціялістичні правителі тої батьківщини". Звідси поступовання Торезів і Толіатті.

Поняття "демократії" означає теж непомильна сила божества:

"Піднесення пролетаріяту до пануючої кляси і є завойовання демократії..."⁸⁾

Цілком правильно і строго льоґічно: якщо поняття "демократії" є позитивне, то й перевести в життя тую добру ідею може лише добра сила, "біле божество": пролетаріят. Ми маємо тепер наочний образ того, як виглядає справжня пролетарська демократія! І даремно нарікають тепер деякі соціялісти, що в царстві пролетаріяту справжньої демократії нема! Ні, там таки існує "демократія", демократія ґатунку соціялістичного! І нема ніяких підстав припускати, що при пануванні соціялістів іншої секти той "демократичний" лад може набрати іншого вигляду, бо ж однакові причини дають і однакові наслідки. А причиною є панування божественної кляси, або (що є в соціялістичній діялектиці то саме...) так зване "безклясове суспільство".

Політична орґанізація держави має відповідати строго усталеній реліґійній доґмі:

"Пролетаріят використає своє політичне панування на те, щоб у буржуазії вирвати (entreіssen!) усі знаряддя ви-

⁷⁾ Іbіd. 18. [Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає.]

⁸⁾ lbіd. 19. [першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату у пануючий клас, завоювання демократії.]

— 7 —

робництва і зосередити їх у руках держави, то є пануючої кляси орґанізованого пролетаріяту"⁹⁾

Це строго й послідовно переведено в безклясових державах "орґанізованого пролетаріяту", і, коли якісь соціялісти уважають, що вони, "вирвавши у буржуазії знаряддя виробництва і зосередивши їх у руках держави", побудують свою державу іншою, а чи ліпшого ґатунку, як їх уже є кілька, побудованих на тих соціялістичних засадах, то такі мрії можна віднести лише на кошт їх благочестивих побажань, реальних же підстав для того немає ніяких, бо однакові причини породять і однакові наслідки.

Соціялістична мораль.

З соціялістичної доґматики сама собою випливає і соціялістична мораль. Її найкоротше і найясніше можна означити нижченаведеним уступом із "Комуністичного Маніфесту". Дорікаючи німцям за їх недосконалу соціялістичну літературу, він говорить, що вони поставили:

"замість справжньої потреби, потребу правди, замість інтересів пролетаріяту – інтереси людської істоти, людини взагалі – людини, а не кляси – взагалі ніякої дійсности, бо ж та людина належить лиш до туманних висот фільозофської фантазії"¹⁰⁾ (Підкреслення скрізь моє. В.А.).

Отже, обов'язки віруючого соціяліста означаються лиш його відношенням до божественної кляси. Обов'язків супроти свого ближнього – супроти людини – він не має взагалі, бо людина, то є фікція – реальним є лиш його божество – його лоґос (λόγος) – то є "пролетаріят", або тепер "бєднєйші", чи "трудящі".

Поправді, соціялістична мораль взорується на знаній магометанській формулі:

"Нема Бога, крім Аллаха, а Магомет його Пророк!..."

"Нема Бога, крім пролетаріяту, а Маркс (тепер ще Ленін, або

⁹⁾ Іbіd. 19. [Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто організованого в пануючий клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил.]

¹⁰⁾ Іbіd. 24. [Французька соціалістично-комуністична література була таким чином зовсім вихолощена. І тому що в руках німця вона перестала виражати боротьбу одного класу проти другого, то німець був певен, що він подолав «французьку однобічність», що він обстоює замість істинних потреб — потребу в істині, а замість інтересів пролетаріату — інтереси людської сутності, людини взагалі, людини, що не належить ні до якого класу і взагалі існує не в дійсності, а в небесних туманностях філософської фантазії.]

— 8 —

Сталін) його пророк!".

Але наскільки відстала вона від науки Моісеєвої, що перейшла і до нас – християн:

"Люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і з цілої сили своєї, і всім звоїм розумом, і свого ближнього, як самого себе!"... (Лк. 10, 27).

Cоціялізм зберіг для своїх вірних лише першу половину тої заповіді. Отже, кожний сьогодні має вибирати для себе чи то мораль новітню – соціялістичну, а чи моісеєву, християнську, або яку подібну котроїсь іншої старої віри, які ставлять певні вимоги у відношенні й до собі подібних, а не до самого тільки божества. А практичні наслідки соціялістичної моралі ми всі бачили й бачимо: це є повний моральний занепад людини і повернення її до первісного стану дикої звірини, а може і ще гірше!

Соціялістична обрядовість.

Крім доґматики і моральних заповідей, третім елементом, що служить основою для кожної реліґії, є певна вироблена традиція з її зовнішніми формами – обрядовістю. І тут соціялістична реліґія вирізняється серед інших своїм строгим реліґійним ритуалом і беззастережною пошаною до реліґійних авторитетів.

Святе письмо й його творці, що оточені німбом святителів, не тільки не можуть підлягати критиці – ні їх вивчення і публічне виявлення пошани до них і їхньої науки обов'язкові для всіх у соціялістичній державі. Нехай но спробує хто критикувати Маркса, Леніна, Сталіна, а чи менших святителів!.. Їх твори видаються мільйоновими накладами, їх вивчають у школах обов'язково, і до знання їх ставиться більше суворі вимоги, ніж до курсу якоїсь теольоґії. А якщо хтось наважиться мати власну думку і висловлювати її прилюдно, то він стає відступником, єретиком з усіма з того злочину випливаючими наслідками: його не лише виклинають (Берштайн, Кавтський, Тіто й інші) – ні, йому грозять й більш суворі кари аж до втрати життя (Троцький, Бухарин).

Хочете бачити виявлення реліґійної пошани до мощей? То від-

— 9 —

будьте прощу до гробівця Леніна або Димитрова.

А чи т. зв." червоні куточки з портретами соціялістичних святителів і збірками їх творів не нагадують вам вівтарів?

Священні пісні почуєте на соціялістичних зборах і святах, для всіх обов'язкових. Там же в реліґійних процесіях побачите – корогви-прапори. А молитвою до "батька народів" обов'язково мусять починатися або кінчатися кожні збори громадян соціялістичної держави.

Якщо ще досі перед портретами соціялістичних святителів не палять жертовного ладану, то мільйонові людські жертви приносяться на тяжких роботах і засланнях во ім'я святого "вождя і батька народів" з прокляттям його імени на устах. Це вже не скромні гомеровські таурон (ταυρώυ) каі (καί) арнейон (άρνειώυ) гекатомби, не сотні биків і баранів – не одиночні людські криваві жертви крови жадібній Астарті, ні – це десятки мільйонів людських істот, що зложили і складають своє життя в ім'я абстрактної ідеї – логоса (λόγος'а) – панування "трудящих", а фактичного втілення того лоґоса (λόγος'а) в особу всемудрого, непомильного, всеблагого й найсвятішого отця!.. І навіть більше, як найсвятішого отця – бо ж сьогодні той всеблагий батько вже є вище ніж sacerdos maxіmus – найвищий жрець: він уже набув ознаки справжнього божества!

От у ґазетах недавно було сповіщено, що Альбанські Народні Збори винесли постанову воздвигнути статую святості Сталіна!

Калігула і Нерон показуються сьогодні пігмеями супроти сучасного соціялістичного пів-бога!

Ще яскравіше виявляються реліґійні ознаки соціялізму у відношенні його до інших реліґій. Справжні безбожники індиферентні до всяких віровизнань. Фанатики якогось віровизнання ненавидять іншу віру і ту свою ненависть люблять прилюдно демонструвати.

Коли в 1453 року Халіф Магомет ІІ завоював Царгород і взяв Святу Софію, то пустився в танець на престолі християнської святині. Замість хреста поставив на бані півмісяць, а стіни

— 10 —

церкви і вівтаря пописав текстами з корану. Танцював він, певно, не з самої радости, а щоб виявити найбільшу зневагу до чужої вірі й ворожої святині.

Сучасні фанатики соціялістичної віри перетворюють церкви на стайні або на тюрми, а вівтарі – на виходки!

Як здичавіли людські істоти у своїм реліґійнім фанатизмі, і як спримітивізувалися за пів тисячі літ!..

Т. зв. "Християнський соціялізм.

Одначе ж існують різні форми соціялізму, а в тім числі і "християнський"? – може сказати хтось. На це позволю собі відповісти, що такої різновидности соціялізму бути не може, як не може бути християнського ісляму, або магометанського буддизму. Така назва є впрост запереченням у прикметнику – бо нема більших взаємних заперечень, як єванґеліє Христове і єванґеліє соціялістичне, цебто вже згадана мною найбільш послідовна наука соціялізму, висловлена в цитованому "Комуністичному Mаніфесті".

Звернемось до нього самого, як до першого джерела, що означає сам своє відношення до т. зв. "Християнського соціялізму".

"Нема нічого легшого, як християнському аскетизмові та надавати соціялістичні риси. Чи християнство не змагалось проти подружжя, проти держави? Чи замість них воно не проповідувало доброчинність і жебри, поборювання тіла, келейне життя і церкву? Християнський соціялізм є тількии свячена вода, якою піп благословляє досаду аристократії"¹¹⁾

Насамперед тут на цьому місці треба зазначити, що справжній соціялізм ніде й ніколи не проповідував ні аскетизму ні доброчинности, ні жебрів, ні целібату, ні поборювання тіла, ані келейного життя. Хіба що якраз навпаки. Так що шукати в тім напрямі спільних рис між християнською і соціялістичною наукою є або непорозуміння, або свідоме фальшування.

А подруге, християнство ніколи не змагалось проти по-

¹¹⁾ "Das Kommunіstіsche Manіfest" 22. [Нема нічого легшого, як надати християнському аскетизмові соціалістичного відтінку. Хіба християнство не ратувало також проти приватної власності, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього добродійність і жебрацтво, безшлюбність і умертвіння плоті, монастирське життя і церкву? Християнський соціалізм, це — тільки свята вода, якою піп окропляє злобу аристократа]

— 11 —

дружжя і проти держави. Христос, поборюючи сучасну йому розпусту й полігамію своїх земляків, кликав їх лише до поміркованого супружого життя у його строгій моногамічній формі, пригадуючи, що супружжя, то є установа Божа й людина не сміє тої установи зміняти по своїй волі.

Отже, коли фарисеї, посилаючись на Мойсея, сказали йому, що той: "Заповів написати листа розводового та й відпустити жінку" – то наш Божественний Учитель відповів їм просто й ясно:

– То за ваше жорстокосердя він вам написав був цю заповідь. Бог же спочатку творення створив чоловіком і жінкою їх. Покине тому чоловік свого батька та матір і стануть обоє вони одним тілом... То ж, що Бог спарував, людина нехай не розлучає... Хто жінку відпустить свою та й ожениться з іншою, той вчинить перелюб із нею".

(Мрк.10, 4-11).

Де ж тут змагання проти подружжя?

Що ж до держави, то вже не можна ніяк перетлумачити в інший бік Христові прості і ясні слова:

– "Віддайте, що кесарево – кесареві, а Богові – що Боже".

(Мт.22, 21).

Апостол же Павел розвиває ще докладніше ту думку:

"Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади як не від Бога..., тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові" – і далі докладно пояснює, як треба виконувати обов'язки супроти держави.

(Рим. 13, 1-7).

Дехто уважає за прототип сучасного комунізму жертвенність і спільне життя перших християн. Звернемося знов до першого джерела, щоб прослідити справу. Отже, щодо того, то в діях св. Апостолів написано так:

"А люди, що вірували, мали серце одне й душу одну і кожний із них не вважав, що з маєтку свого за своє, але в них усе спільне було... Хто мав поле чи дім продавали й заплату за продаж приносили та й клали в ногах Апостолів і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав..."

(Діян.4, 32-35).

— 12 —

Ніхто нічого не "вивласнював", як то вчить соціялістична реліґія, тільки цілком добровільно із власного почину продавали і приносили для спільного користування гроші. І власне в тій добровільності, у високому пориві душевному й полягала ціла справа. Бо от, коли Ананій і Сапфіра, продавши свій маєток, частину грошей утаїли для себе, то їх було покарано смертю за нечесний супроти Бога вчинок.

Апостол Петро просто і ясно роз'яснив то Ананії:

"Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духові Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба ж те, що ти мав не твоє було все, а продане в твоїй владі було?"

(Діян. 5, 3-4).

Тут хіба тільки підкреслено право власности на землю і маєток, проти якого так бореться соціялістична віра. Що ж спільного має вона з християнством?

Нарешті ще одна важна точка: відношення до багачів. Підкреслити належить, що Христос і його Єванґелія ніколи ніде проти багатства і багачів як таких не виступають, лише твердять, що це багатство перешкоджає або може перешкодити духовній досконалості людини. Отже:

"Не складайте собі скарбів на землі, де міль їх нищить та іржа, і де злодії підкопуються і викрадають, складайте ж собі скарби не небі..."

(Mт.6, 19-20).

Бо матеріялістична жидівська вдача по-за тими матеріяльними добрами нічого вже не шукала, Христос же вказує своїм компатріотам вищий, як земські блага, ідеал:

"Шукайте найперше Царства Божого і правди його, а все це вам додасться" (то є матеріяльні блага, про котрі й погани дбають і кожна недосконала людина...).

(Мт. 6, 33).

Так само і з тим багатим юнаком: Христос підкреслює, що вищі ідеали тяжко доступні тому, хто цілу свою увагу, а то й надію на багатство покладає:

— 13 —

"І поглянув довкола Іcyс та й сказав своїм ученикам: "Як тяжко отим, що мають багатство , ввійти в Царство Боже". А учні жахнулись від слів Його. А Ісус знов у відповідь каже до них: "Мої діти, як тяжко тим, що надію покладають на багатство, ввійти в Царство Боже..."

(Мрк. 10, 23-24).

Зрештою багатство не перешкодило Йосипові з Ариматеї (Мт. 27, 57), людині шановній і правдивій (Лук.23, 50) бути учеником Христа (Іоан 19, 38) і вчинити добре діло для Нього.

Так само й убожество не перешкодило "беднейшем" ревти на свого Доброчинця: "Розпни, розпни його»", та й розп'яли Того, що власне за них усе найбільше заступався...

Отже, звичайний чоловік того часу жахався самої думки, що багатому замкнені двері до Царства Божого. Тому Христос пом'якшує свої вимоги й радить не покладати надії на багатство, лише звільнитися від того тягару, коли хто хоче бути духово досконалим: віддати його, оте багатство, бідним. Але ніде Христос не вчить бідних, що б вони "вивлащували" багачів.

Про це говорить соціялістичне єванґеліє, що зветься "Комуністичний Маніфест". То ж одно єванґеліє вчить "віддай", а друге "відніми"... Якщо між тими двома словами можна поставити знак рівности, тоді можна говорити про "християнський соціялізм".

На процесі СВУ в Харкові "громадський обвинувач" Панас Любченко запитав Володимира Чехівського:

– "Чи ви марксист?"

– "Так!" – була відповідь.

– "А чи ви християнин?"

– "Так!"

– "Того не може бути: ви або не марксист, або не християнин"!...

Панас Любченко мав рацію. Не можна бути і соціялістом і християнином одночасно: служити Богові і дияволові. Не можна бути "християнським соціялістом"!...

Папські Енцикліки.

І, однак, все ж існують партії, що звуть себе християнсько-соціялістичними, а дехто в оправдання того ніби "християнсь-

— 14 —

кого" і ніби "соціалізму" шукає собі підпори в Папських Енцикліках Льва XІІІ Rerum Novarum і Папи Пія XІ Quadragesіmo Anno. Гляньмо ж, наскільки рації мають ті ніби "соціялісти", шукати собі підпори в тих, дійсно просякнутих християнським духом, документах.

От в Енцикліці Rerum Novarum читаємо:

"Перша засада, яку тут належить видвигнути, єсть, що людина мусить визнати ту конечність природи, що повна рівність у людській спільноті є неможлива..."

І ще:

"...Засадничою помилкою є підлягати думці, що дві кляси з своєї природи є ворожі одна одній так, якби вже сама природа узброїла багатих і пролетаріят до остаточної війни між собою. То противиться розумові й дійсності в такій мірі, що правдивим є впрост правдиве твердження..."

Де ж тут "безклясове" громадянство?

Науку церкви про багатство Енцикліка Rerum Novarum формулює так:

"...Головна засада тої науки полягає в тім, що іншим чимось є слушне посідання багатств, а чим іншим слушне уживання багатств. Приватне посідання багатств єсть природнім правом людини, а користання тим правом загально не тільки дозволено, але є також конечним для людини, що живе у громаді..."

Взаємини між капіталом і працею згадана Енцикліка означає так:

"Ані капітал без праці, ані праця без капіталу існувати не можуть..." ("Rerum Novarum" І ч., стор. 22).

Нарешті, відношення держави до приватної власности:

"...І так, на ппершім місці ставимо засаду, що держава повинна оточити приватну власність опікою права, ті ж верстви людности, до яких вдерлася жадоба чужої власности, вдержати у межах обов'язку..., бо добро загалу не дозволяє забирати в другого, що йому не належить..."

Де ж тут: "зосередження знарядь виробництва в руках держави?"

— 15 —

Оці характеристичні уступи з Енцикліки Папи Льва XІІІ нехай будуть доказом – чи можна ці ідеї помирити з ідеями "Комуністичного Маніфесту", то є справжнього соціялізму?

Папа Пій XІ, підводячи підсумки свої й свого попередника в Енцикліці говорить просто:

"Бачимо, як сини цього світу з величезною дбайливістю добирають собі і навчають рішучих прихильників, щоб через їх посередництво день за днем ширити свої фальшиві ідеї у всіх верствах громадянства і по всіх частинах світу..."

Про кого ж це він так говорить? Нема сумніву, що тими "синами цього світу", які ширять свої фальшиві ідеї, є соціялісти, а ми дозволимо собі додати ще й: "соціялісти всіх ґатунків і сект – від комуністів, аж до т.зв. "християнських соціялістів" включно, бо ж не можна разом двом панам служити: Христові і соціялізмові – Богові й Сатані!

Саму Енцикліку Quadragesіmo Anno її автор закінчує посиланням до авторитетних думок свого Попередника:

"Нехай під проводом Церкви і в мисль її науки кожний, відповідно до своїх здібностей, сил і умов змагається підтримати християнське відродження громадянства, якого перші зариси подав Лев XІІІ у безсмертній Енцикліці "Rerum Novarum"...

Що в дійсності наука згаданих Екнциклік не має нічого спільного з наукою соціялізму, доводить ще й той проречистий факт, що наслідник двох згаданих Пап – теперішній Св. Отець Пій ХІІ наказав впрост відлучити від Церкви комуністів, як найбільш войовничу проти Христа й Його науки соціялістичну секту.

Але ті заходи, помимо того, що їх ужито, може, трохи запізно – відносяться лише до католиків, а соціялізм роз'їдає людськість, як та пошесна хвороба, незалежно від їх віри, бо ж він сам є новою вірою – він є тою Ecclesіa mіlіtans , що воює з кожною іншою Церквою, тому цілком зрозуміло, що у Ватиканських колах постала думка об'єднати в боротьбі проти комунізму (покищо) не тільки християн-католиків і протестантів, але й магометан. Про те подала відомості католицьке пресова агенція Fіdes.

— 16 —

Але й то об'єднання сьогодні вже за вузьке. Ще перед ватиканськими заходами постала світова орґанізація т.зв. "Moralіsche Aufrustung" – "Моральне Озброєння", що поставила собі на цілі боротися у світовому маштабі з тим світовим нещастям, що носить назву "комунізм". Моральне озброєння, – дійсно є одинокий спосіб боротьби з тим моральним занепадом, що зветься соціялізмом, бо дійсно, якщо людина є мірилом річей і творцем подій, то й ціль і засоби її ділань означаться в перщій мірі її моральним станом. До орґанізації "Moralіsche Aufrustung " належать люди всіх віровизнань і навіть соціялісти. Треба думати й надіятися, що останні – в тій мірі й постільки, поскільки їх "соціялістична" віра не є щирою і правдивою, от як у вже згаданих "соціялістів" християнських.

Про соціяльну справедливість.

Імпульсом для створення соціялістичної доктрини послужив шляхотний порив знайдення т. зв. "соціяльної справедливости", то є знищенняя ріжниці між багатими і бідними, або – ліпше сказати – поліпшення долі бідних, наближення їх до стану багатих. Комуністичний Маніфест дає розв'язання того питання "вирванням" знаряддя продукції від капіталістів. І треба сказати, в той спосіб питання соціялістами розв'язано льоґічно й кардинально: ріжницю між бідними й багатими знесено, бо всіх громадян (крім малої і широкому загалові мало видимої кліки правителів) доведено до стану крайнього убожества і однакового для всіх безправ'я. Отже, різницю між бідними й багатими усунено. На чию користь? Це вже питання іншого порядку, але соціяльної "справедливости" досягнуто. Досягнуто її за точно усталеними формулами соціялістичної модерної науки:

1. Від кожного по спроможності і кожному по потребі.

Отже, "спроможність" – це наперед "норма", потім "стаханівська норма, потім "соцзмагання" і, нарешті – "перевиконання" з різних нагод і просто без ніяких нагод.

А по потребі: – кожному два квадратові метри "жилплощі", триста грамів глевтяка і миска совєтської баланди за його

— 17 —

рабську, примусову працю!

2. Друга, "більш досконала" формула означає ту "соціальну справедливість" так:

"Від кожного по спроможності і кожному по заслугах".

І вона не міняє суті речі: "спроможність" лишається та сама, а "заслуги" хто ж, як не партія, кваліфікує?.. Партія вибранців, безпомилкових святителів, що можуть установляти рухомі доґми соціялістичного катехізму на кожний день. Отже, заслуги по виконанню партійної лінії на сьогодні нагороджені бути можуть совєтським кав'яром і подорожжю до Кисловодська, а "ухили" – вищезгаданим глевтяком і подорожжю на Колиму.

Чи існують якісь вигляди, щоб соціялісти іншої секти на практиці (не в теорії!..) встановили більш справедливу форму "соціяльної справедливости"? Навряд, бо, якщо їх "безклясове суспільство" постане як результат "вивлащування", то і наслідки не зможуть бути інші, бо ж людська праця і людський інтелект у першій і найбільшій мірі налажать до "знарядь продукції".

Існує ще й третя формула – формула капіталістичного ладу, яку можна було б висловити так:

"Соціяльна справедливість то є спроможність збагачуватися кожній чесній людині". При чім поняття "чесний" означається як такий, що не переступає основних двох заповідей кожної давньої реліґії: "не вбивай" і "не кради". Ці заповіді лежать в основі права усіх цивілізованих народів. Їх заперечує лише доґма і мораль реліґії соціялістичної.

В кожному разі життя останніх тридцяти трьох років наочно довело цілому світові, що, коли капіталізм не є досконалою формою суспільного життя, то соціялізм – в багато разів гіршою.

Чи можуть бути знайдені ще які більш досконалі формули для означення "соціяльної справедливости"? Чи не є вона такою ж абстракцією і фікцією, як і та "істина", про яку свого часу питав Пилат?

Але незаперечною правдою є, що не самі вихованці соціялі-

— 18 —

стичної держави принимають ті соціялістичні формули, бо вони і соціялістична дійсність відповідають їх почуванням заздрости і злоби, мовляв, "нехай я жебрак і раб, але моє оточення також жебраки, раби й моральні потвори. Ми всі рівні – серед нас немає і не сміє бути ліпших, бо таких виелімінується з громади. Сьогодні на Колиму виряджає мене мій начальник, а завтра поїде сам услід за мною", Тому й серед наших людей советського хозу немало таких, що воліють колхози і совхози, аніж українських "поміщиків". Такий громадянин залюбки вибирається за океан, щоб пасти отару якомусь гідальґо, а його пані доїть йому ж корів. Але ж вони не можуть знести думки, щоб у нас дома якийсь Семеренко, Шемет чи Милорадовичка володіли землею "всім даною", хоч би ті поміщики половину своїх прибутків витрачали на добро свого народу і тих самих громадян разом. На цій заздрості й ненависті до багатшого сусіда основана ціла фільозофія й практика діючої соціялістичної доктрини.

Тому соціялізм є реліґією заздрости, ненависти і злоби. Перші теоретики "соціяльної справедливости" – оті ідеалісти, утопійні соціялісти – Р. Овен, Сен Симо, Фур'є, Прудон виходили у своїх міркуваннях з моральних мотивів. Практикуючий соціялізм дійшов до їх повного заперечення, бо в основі його фільозофії лежить свідомість меншевартости "пролетарів", а звідси й заздрість та ненависть до багачів-капіталістів, але без докладнішого дослідження причин, через що власне стає людина капіталістом, а чи пролетарем, хотя й обої вони створені з однакової глини. Моральна сторона цього питання не інтересує тих людей, що звичайну людську мораль і совість заперечують, матеріялізуючи всі явища природи духової.

Отже, якщо соціялізм є реліґією, то це реліґія заздрости, ненависти і злоби.

Колись імператор Константин написав на своїх прапорах знак хреста і тим знаменем переміг противника: знаменем доброзичливости, любови і братерства. Сьогодні на соціялістичних прапорах стоїть знамено ніби "трудящих", але в суті

— 19 —

то є знак людоненависництва і злоби – він уже став знаменем диявола. Знак хреста визволив людство з рабства, знак серпа й молота повертає його знов до рабського стану. І боротьба проти нього тим трудніша, що то є боротьба ідей-лоґосів (λόγος'ів), ідеї ж не перемагаються матеріяльною зброєю – вони можуть бути подолані лише силою ідеї. Тому мав правду Президент Трумен, згадуючи про труднощі боротьби з комунізмом, як реліґійною сектою!

Але завтра може постати питання ширше: якими засобами боротися проти соціялізму взагалі, бо це ж є реліґія ширшого змісту. Як така, вона має месіяністично-універсальний характер і множество сект, то ж і зрозуміло, що якась секта може йде і піде на компроміс із своїми одновірцями із комуністичної секти скорше, а ніж із своїми прямими ворогами з інших "буржуазних" віровизнань. Тому ми були свідками створення союзів між комуністами й соціялістами у різних совєтських сателітних державах, які то союзи вкінці цілком перейшли на комуністичну віру.

"Das Gespenst geht um іn Europa! Das Gespenst des Kommunіsnus!"

"Примара бродить по Европі, примара комунізму"!...

Так починають вступ до свого "Маніфесту" Маркс і Енґельс.

Сто літ бродила та примара, і європейці не звертали на неї належної уваги. От, через ту необачність обивателів старої Европи примара обернулася у страшну, жадібну крови, потвору. Потвора та на наших очах пожерла Східню Европу й пів Азії. Вона під'їдає основи колись всесвітньої імперії – Великої Британії, – вона доїдає Францію й Італію, вона сама змагає до створення всесвітньої імперії підкорення цілого світу під прапор диявола. Її зброя чи то з-під знаку комунізму, чи націонал-соціялізму – одкакова. Вона тою духовою зброєю заздрости й ненависти нищить держави і підкорює народи. Та чи є інша зброя, – якою користаючися, "ліберальний" соціялізм побудував хоч одну державу? Чи недержавні народи можуть мати якісь надії, чи ілюзії, що

— 20 —

соціялістична віра їм допоможе їх держави збудувати?

Ні, ні, і ще раз ні! А вже найменше надій на соціялістичну віру може мати Україна, бо в тім вона вже мала досвід у роках 1917-20, та й відтоді аж досі.

— 21 —

ІІ

СТАРА Й НОВА ВІРА В УКРАЇНІ

"L'Ucraіne toujours aspіraіt a etre lіbre..." – сказав колись глибокий філъозоф і спостережливий історик Вольтер: "Україна завжди хотіла бути вільною".

Ті змагання до волі виявляла Україна від 1648 р. й до наших днів у різних формах: в повстаннях проти Польщі й Московщини наших гетьманів і в союзах з іншими державами проти них, і в таємних товариствах, що мали на меті ту ж свободу. Від бл.п.[блаженої пам'яті] гетьмана Богдана Хмельницького й до Мазепи, під Василя Капніста, що в 1791 році в імені козацької старшини їздив до Прусії просити допомоги на повстання України проти Росії, і до Кирило-Методіївського Братства – все то були лише різні форми й етапи того змагання.

Одним із найголовніших етапів у тій боротьбі було заснування Революційної Української Партії (РУП) 5 (18) лютого 1900 року, якої п'ятдесятлітній ювілей маємо оце святкувати. Тоді було прийнято, як основу проґрами для тої партії, промову Миколи Міхновського, яка в тім же році вийшла, як партійне вірую, в брошурі "Самостійна Україна". На основі статтей Богдана Хмельницького з 1654 р., РУП відновляє домагання Української Самостійної Соборної Держави, і то шляхом революційним – збройним повстанням проти окупантів. Ця проґрама була лише продовженням відвічних аспірацій нашого народу – відновленням традицій княжої й козацької доби, але для того часу це було нове слово. Це був новий логос (λόγος), що проповідував нову ідею – віру для приспаного і осполого українського громадянства.

"Україна для українців!"

"Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!"...

Оце були гасла, що мали двигнути наш народ на нову боротьбу за старі ідеали.

Та проти тої нової віри, що мала лягти в основу світогля-

— 22 —

ду тодішніх і пізніших наших поколінь, – незабаром висунуто гасло віри соціялістичної "інтернаціональної", всесвітньої – гасло Комуністичного Mаніфесту:

"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"

І це останнє гасло перемогло на довгий час. Деякі співробітники Міхновського по заснованні РУП виріклися його віри і в більшості приняли Марксове єванґеліє. Вже за два роки в "Гаслі", партійнім орґані РУП, являються кличі віри соціялістичної, замість "Самостійної України". Як проґрамові брошури для нашого народу, РУП випускає: "Дядько Дмитро" і "Чи є тепер панщина".

В цих брошурах уже не згадується про свою державність, лише повчається український народ, як робити страйки і посягати на чуже майно цілком згідно з "Комуністичним Маніфестом".

Коли, отже, сьогодні лідер УСД Ісаак Мазепа твердить, що в 1917 р. наші соціялісти не вимагали української держави, бо не могли того робити через непідготованість народу, то сучасне покоління має право його прямо запитати:

"А як же і до чого підготовляли народ ви – українські соціялісти оті 17 літ? – До страйків та грабунків? Чи ви його вчили домагатися своєї держави?"...

Народ в 1917 р. робив і зробив те, чого вчили його і до чого його кликали українські соціялісти тоді й перед тим – то є соціяльну революцію! Тай більш нічого, бо ж "пролетарі" не сміли мати батьківщини!

В 1904 р. більшість колишніх РУП-івців заснували свою "Українську" Соціял-Демократичну Робітничу Партію. "Українськість" тої партії полягала лише в тому, що в її проґрамі поставлений був пункт про автономію України (очевидно, російської !..) і в російській же державі. Але для декотрих ісповідників соціялістичної віри і того було забагато. Вони для розбиття УСД закладають нову партію, яку називають "Спілкою", але як відділ Російської Соціял-Демократичної Партії, де автономію для України відкидається. В партійнім орґані тої "Спілки" колишній РУП-іст і пізніше

— 23 —

міністр УНР Дмитро Антонович (Муха) пише статтю п.н.: "Неіснуюче питання". В тій статті він доводить, що національне питання для України взагалі не існує, і може бути розв'язано по рецепту Комуністичного Маніфесту".

І тут ми в праві запитати його пізнішого товариша по УСД партії – УСД Ісаака Мазепу: "Чи на таких статтях, як товариша Мухи-Антоновича – ви тоді виховували українську молоду інтелігенцію для сприйняття ідеї Української Державності!?"..

В "Спілці", крім Антоновича, Меленевського, Скорописа-Йолтуховського, був ще й Дмитро Мануїльський – теперішній "міністр" "Української Держави". Він сьогодні виконує наказ любови до нової соціялістичної батьківщини. Всупереч доґматам тодішньої (1900-1904-1917) віри, всі ці подані вище соціялісти зі "Спілки" мусіли пізніше признати свої помилки, тільки УСД Ісаак Мазепа заперечує помилки або злочини тодішніх наших соціялістів супроти ідеї Української державности, звалюючи свої провини на "непідготований народ!"

Коли в 1914 р. вибухла перша світова війна, то УСД Симон Петлюра, тодішній редактор "Украінской Жізні" в Москві, поспішав із деклярацією льояльности супроти російської держави в імені українців.

Дехто й тепер твердить, що то був загальний настрій тодішнього українського громадянства, а в кожнім разі ТУП-у ("Товариство Українських Поступовців", що керувало тоді Українськими Громадами"). Як член старої Полтавської Громади, мушу зазначити, що наша громада була далека від того рода настроїв. Та й взагалі соціялісти до громад належали лише подекуди та й то в невеликім числі. Отже, думаю, що ту деклярацію треба уважати скорше висловом настроїв українського соціялістично-настроєного громадянства, але в кожнім разі не ґрупи самостійників Миколи Міхновського, яка відразу взяла орієнтацію на протиросійський "Союз Визволення України" у Відні.

В р. 1917 вибухла революція в Росії. І тут відразу українські соціялісти виявили, що вони зовсім не змінили ані

— 24 —

своєї проґрами, ані навіть особистих настроїв.

Тоді УСД Борис Мартос у Полтаві, в присутності членів Полтавської Громади, зробив дві знаменні заяви: одну в моїй присутності, а другу в присутності проф. д-ра Вадима Щербаківського. На моє запитання: "що вам дорожче – Україна, чи соціалізм?" – відказав просто, коротко і ясно: "А певно, що соціялізм!"...

В присутності проф. В. Щербаківського в кабінеті члена Полтавської Громади Григора Ротмістрова, той же УСД – Мартос заявив, що "як Україна не буде соціялістичною, то нехай ліпше не буде ніякої!"

Тепер він вирікається тодішніх своїх слів^х), бо українські соціялісти перед новим поколінням хочуть представити себе в іншому світлі, як вони були в 1917 р.

Але не так є важко те, що на початку революції говорили українські соціялісти, а важно те, що вони робили тоді й далі – цілком у дусі заяв УСД Бориса Мартоса. Як ісповідники соціялістичної віри, вони працювали цілком у напрямі об'єднання "пролетаріяту", а чи "трудящих" в Україні з такими ж всеросійськими "трудящими" – і проти українських державників-самостійників, оголосивши їх "буржуазією", "поміщиками", "капіталістами", проти яких кликали "трудящих" бо-

^х) Про перший факт я писав ще в 1921 р. у моїх спогадах "З минулого" (1917 рік на Полтавщині), Берлін, 1921 р. накладом "Українського Слова", стор. 10. В році 1948 в числі 29 (181) Ульмівських "Українських Вістей" Б. Мартос вмістив обширне спростування того факту. Цікаво, що перед тим, як його вислати до редакції "УВ", він у присутності свідка звернувся до проф. В. Щербаківського, щоб той моє твердження спростував. На те дістав відповідь, що проф. В. Щербаківський не то, що не спростовує, але підтверджує слова, сказані Б. Мартосом у кабінеті Г. Ротмістрова в Полтаві. Мою відповідь і пояснення з посиланням на проф. В. Щербаківського, редакція "У.В" відмовилася видрукувати.

— 25 —

ротися в союзі з т.зв. всеросійською "демократією", то є зі соціялістами всіх народів, бо тоді, як і тепер, навмисно ототожнювалося поняття "демократія" і "соціялізм", хоч, як тоді, так і тепер, українські соціялісти практично зі справжньою демократією не мали й не мають нічого спільного – вони були й є чистими автократами.

Самостійники з ґрупи М. Міхновського – Валентин Отамановський і Павелко в перших же днях революції орґанізували в Києві Першу Українську Центральну Раду, що мала б боронити українські інтереси. Пізніше вона відступила своє право пріоритету для Другої Всеукраїнської Центральної Ради, яка фактично стала соціялістичною, і несоціялістів до свого складу не хотіла приймати, так, що для того, щоб мати доступ до "всеукраїнського" і либонь "демократичного" парляменту, самостійники мусіли додати до своєї назви ще й назву "соціялісти", а крім того, тоді ж народилася ще й така чудернацька партія, що з оглядів мімікрії мусіла прийняти назву "Соціялістів-Федералістів". Ісповідникам соціялістичної віри, як видно, їх реліґійна чистота не дозволяла мати ближчі відношення з невірними.

Натомість українські соціялісти відразу потягнули до своїх одновірців – соціялістів російських, не зважаючи на виразну нехіть останніх до українських ісповідників соціялізму за автономічні претензії останніх.

Так, на 19 квітня 1917 р. мав бути скликаний у Києві Всеукраїнський Конгрес для вибрання тимчасової Центральної Ради і установлення її Конституції. Перед тим Конгресом було скликано в Києві нараду неукраїнських соціялістів, на якій однодушно виступили всі проти українського сепаратизму. Київський адвокат Чекеруль-Куш сказав, що навіть, коли б російські установчі збори висловились за Самостійну Україну, то й тоді треба боротись з тим рішенням, бо, мовляв: "Не в наших інтересах роз'єднувати пролетаріят державними рямками. Тоді і там же¹²⁾ голова Ради Робітни-

¹²⁾ Дмитро Дорошенко. "Історія України", 1917-23. І том. Доба Центральної Ради, Ужгород, 1932 р., стор. 57.

— 26 —

чих Депутатів Нєзлобін заявив, що домагання автономії в теперішній момент – це удар у спину революції, і що на всякі спроби переведення в життя цієї автономії революційна демократія (то є всеросійські соціялісти. В.А.) відповість багнетами¹³⁾

Цілком ясно і послідовно в дусі соціялістичної віри!

Як же реагували українські соціялісти на таке поступування своїх російських товаришів? Вони зробили все можливе, щоби згладити всякі розходження і йти разом із ними об'єднаною лавою проти т.зв. "української буржуазії", – то є, іншими словами, – проти ґрупи українських державників з-під стягу М. Міхновського.

Міхновський і його однодумці з перших же днів революції взялися за орґанізацію власного українського війська. Зрозуміло, що це було дуже не наруку російській "демократії". Українські соціялісти від щирого серця ужили всіх заходів для того, щоб щиро допомогти своїм російським одновірцям.

От що писав з того приводу В. Винниченко, лідер УСД в своїм партійнім орґані "Робітничій ґазеті" ("Р.Ґ." ч. 10 з 12.4.1917):

"Не українську регулярну армію нам треба орґанізувати..., а всіх салдатів-українців виділити в окрему ґрупу, а ту ґрупу конструувати так, щоб це було українське народне військо..., щоб воно не було і не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали..."^х)

Що ж тоді дивного, коли пів року пізніше таке "народне військо" відмовилося боронити самих панів Винниченка і його "клас" проти також "народного війська", якє орґанізували його одновірці – російські Соціял-Демократи большевицької фракції?

П'ятого (18) травня 1917 р. зібрався в Києві перший ук-

¹³⁾ Дмитро Дорошенко – "Історія України" 1917-23 р. І том. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932 р., стор.57.

^х) Цитую за Д.Дорошенком. Іbіd. 352.

— 27 —

раїнський військовий з'їзд. Тут зараз же вив'язалась жорстока боротьба між прихильниками М. Міхновського і В. Винниченка. Останній разом із українськими С.-Р.-ами не перебирали в засобах боротьби.

Міхновський, Луценко та його сторона поставили питання про самостійну соборну Україну, як ціль війни для українців. Міхновський запропонував резолюцію, в якій, посилаючись на пункти Вільзона про самоозначення націй, стояло домагання української самостійности. Але з гарячим одпором йому виступив Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачував їх, що вони гнобили простий народ, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти, словом – безоглядно використовував усі засоби найнижчого сорту соціялістичної демагогії.

По довгій дискусійній боротьбі перемогла течія соціялістів, і в дусі Винниченка було прийнято резолюцію про загальні принципи творення армії:

"Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих клясів, постійне військо, як знаряддя пануючих буржуазних клясів, не відповідає змаганням народу, тому український військовий з'їзд, закладаючи перший фундамент задля орґанізованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народів, народньою міліцією^13а).

Так, ніби що резолюцію списано з "Комуністичного Маніфесту". Лише одного не враховували тоді українські соціялісти, – що їх одновірці російські большевики по-своєму перетолкують доґмат про армію і створять таки армію (не якусь там "міліцію", та ще й "народню"), таку справжню армію, від якої прийдеться тікати під захист і опіку "па-

^13а) Д.Дорошенко , Іbіd. 355.

— 28 —

нуючих буржуазних клясів", – панові Винниченкові разом із його товаришами з "народньої" демократії...

Спроби консолідації українських соціялістів з російськими одновірцями.

Та російська "демократія" своє робила і українській "демократії" в союзах не довіряла, бо знала, що за українською "демократією" фактичного народу не було, що ця, соціялістичної віри, "демократія" була дутою. З другого боку, від справжнього народу все виразніше ставало чути голоси про відокремлення від Росії. Силою річей і під тиском другого військового з'їзду Центральна Рада мусіла зайняти своє становище до обставин. Те своє відношення вона зазначила в першім універсалі, який оголошено на другім військовім з'їзді 23 травня 1917 р. І в перших словах того універсалу "найкращі сини" українського народу, як вони себе самі називали з тої власне причини, що вони вибрані "від сел, фабрик, від солдатських казарм..." оголошували:

"Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською..." і т.д.¹⁴⁾

Цей універсал, що все ж згадував про "вільну Україну", дуже не сподобався російській "демократії". Міністри тимчасового російського уряду Керенський і Церетелі заняли свою тверду позицію проти тих людей, що збиралися якось творити Україну "вільною", але "не відділяючись від Росії". Перший заявив, що вони зовсім не збираються "разбазаривать Россию", а другий, хоч і грузин з походження, але російський соціял-демократ, додав:

"Во имя великого целого мы не остановимся, чтобы задавить малое..." (то є Україну на користь Росії).

Та цього зовсім і не потребували робити російські товариші Винниченка: за них те робили самі українські соціялісти. От під час наради російських соціялістів з українськими на прогульці Дніпром 2 липня 1917 р. Винниченко робить

¹⁴⁾ Іbіd. 89.

— 29 —

таку знаменну заяву:

"Безумовно українська буржуазія прийде і, може бути, за кілька місяців вона схоче заняти своє місце в українськім русі. І тоді українська демократія, спільно з усією демократією, буде боротись з буржуазією"¹⁵⁾

Поправді Керенський і Церетеллі могли спати спокійно: за них в Україні робили їх діло українські соціялісти!

В результаті "замирення" українських соціялістів з російськими, перші випустили 15 липня 1917 р. свій Другий Універсал.

А в тім універсалі писалося буквально так:

"Временне правительство, стоючи на сторожі завойованої революційним народом волі, визначуючи за кожним народом право на самоозначення і односячи остаточне встановлення форми його до Учредительного Зібрання, простягає руку представникам української демократії – Центральній Раді і закликає в згоді з ним творити нове життя України на добро всій революційній Росії: Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку і добробуту всієї Росії і до єдности демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик Правительства до єднання..." і т.д.¹⁶⁾

Історія повторюється: коли 18.ІX.1949 р. по 32 роках ті ж "представники Временного Правительства" "простягли руку" українським соціялістам у Нью-Йорку, то останні не тільки "з задоволенням приняли той заклик", але устами пана Зозулі (УСР-а) закликають ще й інші українські уґрупування "принимати такі заклики" – очевидно я зі старими цілями: "на добро всієї Росії", бо ж Панове Керенські зовсім не збираються "розбазарювати Росії" й тепер, як 32 роки тому. І, хоч колишній російський С.-Д. Іраклій Церетелі в очах "наших" соціялістів став тепер ніби грузинським самостійником, та проте українські націоналісти мають повне пра-

¹⁵⁾ Іbіd. 100.

¹⁶⁾ Іbіd. 115.

— 30 —

во пригадати йому його слова про "великое целое", та й іще пригадати йому, може, забуті слова байки про одну змію:

"Хоть ты и в новой коже, да сердце у тебя все то же..."

Історичні події в Росії 1917 р. йшли своєю чергою. Тимчасовий уряд у Петербурзі упав під ударами большевицької революції. Та соціялісти з Центральної Ради твердо стоять на своїх засадах. 16 листопада Генеральний Секретаріат видав відозву, в якій пише:

"Всі чутки і розмови про сепаратизм, про відокремлення від Росії – або контр-революційна провокація, або звичайна обивательська неосвідомленість. Центральна Рада і Генеральний Секретаріят твердо і виразно заявили, що Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської, як рівнорядне державне тіло. Сучасне політичне становище сеї постави ні трошки не міняє".¹⁷⁾

Цілком льоґічно і послідовно: іцо ж іншого могли заявити товариші по партії автори "Неіснуючого Питання"?..

6-го (ст.ст.) листопада 1917 р. випущено Третій Універсал. В нім читаємо:

"Тяжка і тверда година впала на землю республіки Російської... Наш край також в небезпеці..."

І ніби з тої, а чи з тих обох причин універсал заявляє:

"Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не одділяючись від республіки російської і зберігаючі єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії"¹⁸⁾ і т.д.

Яка справді ніжна дбайливість "синів українського народу" з фабрик, сел та солдатських касарень: вони спішать помогти тій державі, що двісті шістдесят три роки лупила шкуру з нього скрізь: – і на фабриках, і по селах, і по солдатських касарнях!..

Та хтось із моїх опонентів мені закинути може: "Що ви

¹⁷⁾ Іbіd. 117.

¹⁸⁾ Іbіd. 179.

— 31 —

цитуєте соціялістичні універсали? – процитуйте лише "Грамоту" гетьмана Павла Скоропадського за рік пізніше!"

Так, я дуже добре пам'ятаю ту грамоту, і думаю, що якась зла рука підсунула йому в той час Третій Універсал, звідки він її списав. Тільки в дальшому ріжниця є в тім, що сам гетьман і сучасні гетьманці признали його помилку і тої грамоти виреклися. Але чи коли доводилося кому чути, щоб українські соціялісти вирікалися колись своїх Універсалів?

Нарешті, 22 січня (9 ст.ст.) 1918 р. написано й Четвертий Універсал, усіх попередніх – чи не найдовший. Цим Універсалом цілком у згоді з засадами "Комуністичного Маніфесту" "касується власність на землю і принимається її соціялізація", а в кінці, згадуючи про Українські Установчі Збори, які мають "закріпити лад і добробут на добро всього трудящого народу", Універсал не забуває додати ще:

"Цьому найвищому нашому орґанові належить рішити про федеративний зв'язок з народніми республіками бувшої російської імперії..."¹⁹⁾.

Та, найголовніше, – це пояснення до цього Універсалу одного з його головних редакторів УСД Володимира Винниченка. По прочитанні його в т.зв. "Малій Раді", він узяв слово і, "висловлюючи вдоволення в імені Ради Міністрів", між іншим проголосив:

"Я щиро бажаю, щоб цей Універсал був твердим фундаментом під нашим будинком соціялізму, якого – я певен – прагнуть усі партії й фракції, які є тут..."²⁰⁾

Винниченко мав повну рацію: всі вони разом здійснювали декларацію УСД Бориса Мартоса на славу "Комуністичного Маніфесту"!..

Та в тім не брали участи українські націоналісти-державники. Може хто подумає, що ґрупа самостійників-державників з-під стягу Міхновського то були справді які "реакціонери-чорносотенці-поміщики" і взагалі — чорний вогонь: ота кля-

¹⁹⁾ Іbіd. 267-268.

²⁰⁾ Іbіd. 269.

— 32 —

та "буржуазія". Ні, суспільні гасла в них були не менш радикальні, як і в соціялістів. От, наприклад, постанова з'їзду Української Народньої Партії (УНП), орґанізованої Міхновським по розпаді РУП, на партійнім з'їзді в 1907 р.²¹⁾:

І. Український пролетаріят має по містах два завдання:

1) Орґанізовано боротися проти капіталу;

2) Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і... відбивають в українського робітника працю, випихають його з усіх професій, з фабрик, заводів і робитень у ряди безробітного пролетаріяту в пащу моральної, а потім і голодової смерти. Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації..."

ІV. "...Пролетаріят нації пануючої і зневоленої – це дві кляси з неподібними інтересами..."

От через що українські соціялісти так ненавиділи Міхновського і виступали проти нього орґанізованою лавою з російськими своїми одновірцями. Бо ж гасло: "Україна для Українців" означало: фабрики робітникам, – але українським, а не різним зайдам! Земля селянинові, але українському, а не насланим російськими царями чужинецьким колоністам і поміщикам!

Це гасло противне доґматові "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!".. Це гасло є одним із постулятів націоналістично-державницької віри, і з тою вірою не могли примиритися визнавці чистого соціялізму, марксівського чи якогось там іншого інтернаціонального (на той час...) толку: бо їхнім логосом (λόγος'ом) був "соціялізм", а логосом (λόγος'ом) визнавців націоналістично-державницької віри була Україна!

Українські соціялісти звертаються до "пануючих буржуазних клясів" імперії Вільгельма ІІ. По оголошенні ІV Універсалу

²¹⁾ Див.: Микола Міхновський: "Самостійна Україна", з передмовою Юрія Колларда. "На чужині", 1948. Вид. "Український Патріот", стор. 10.

— 33 —

виявилося, що "збройна сила української демократїї", організована по рецепту УСД В. Винниченка, не хоче боронити ні тої "демократії", ані оголошеного нею Універсалу. Для вдержання власних позицій українські соціялісти мусіли собі шукати десь захисту й оборони.

В тій цілі, шукаючи спасіння від своїх братів з "демократії" всеросійської, наші ісповідники соціялістичної віри звернулися до пануючих буржуазних клясів" німецької імперії в особі армії імператора Вільгельма ІІ. Вони купили собі те спасіння ціною "Brotfrіeden" – у, хлібного миру – бо німцям нічого було їсти. Але за той хлібний мир мали заплатити своїм хлібом хто ж, як не українські хлібороби? І при тому, очевидно, не "бєднєйші". Коли соціялістичний уряд Центральної Ради вернувся у "свою" столицю під охороною збройної сили "пануючих буржуазних клясів" чужої держави, то незабаром до міністра УЦРади з'явилася делегація від тих хліробів, домагаючися, щоб їм нарешті було дано право участи в тім "народнім" парляменті, куди їх досі не пускали. Голова Української Центральної Ради проф. М. Грушевський, до якого прийшла делегація, її не приняв, а доручив то своєму підручному міністрові Миколі Ковалевському. А цей коротко заявив делегації:

"Хліборобами ми рішили пожертвувати!..."

Після так категоричної заяви "народнього" міністра, українським хліборобам нічого не лишалося, як пожертвувати отим "народнім" урядом, якого вони ніколи не вибирали і не могли назвати своїм. Це вони й зробили при відповідній кон'юнктурі: 29 квітня 1918 р. настановили собі несоціялістичного голову держави – Гетьмана. Але й гетьман через свої кардинальні помилки не міг утриматися довго. Проти нього оголошено всенародно повстання, і на його місце знову прийшли ті самі люди. Для їх характеристики цікаво навести такий історичний факт: в літі 1918 р. до Києва приїхала з Москви для мирових переговорів совєтська російська делегація під проводом Християна Раковського і Дмитра Мануїльського -

— 34 —

теперішнього міністра вже "Української Соціялістичної Республіки". Голова "Українського Національного Союзу" звернувся до ворогів своєї держави з проханням певної співучасти в поваленні тої держави» Та дамо слово йому самому:²²⁾

"Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь успіху своєї справи, ініціятори руху увійшли в переговори з представниками російської совєтської мирової делегації Х. Раковським і Д. Мануїльським... Переговори ці велися в помешканні товариша міністра фінансів Української Держави В.П. Мазуренка, українського соціял-демократа, в його присутності і при його участі...

... Д. Мануїльський, з яким я переважно вів переговори, пропонував мені гроші на піддержку справи..."

Для оформлення своєї влади переможці в повстанні призначають т.зв. "Трудовий Конгрес". В цім слові "трудовий" міститься все теж магічне поняття "трудящих". Але згідно з попереднім кодексом соціялістичної доґми "трудящими" могли бути лиш "бєднейші", ну, а крім них, і в першу чергу, очевидно, – соціялісти. Тому, хоча по реґуляміну "Трудового Конгресу" дійсно трудовій українській інтелігенції доступ до нього був замкнений (вибраними могли бути інтелігенти не вище адвокатського чи лікарського помічника), одначе участь в Конгресі принимали й адвокати, і професори, але... тільки соціялістичного віровизнання. З них же було вибрано й відповідний керівний орґан держави "директорію". З п'яти членів тої директорії – чотири соціялісти, один ніби "безпартійний", але в опіці УСР-ів. Почалась, або – ліпше сказати – продовжувалася стара соціялістична історія: "Брати" з російської "демократії" сунули чорною хмарою на нашу бідну землю. Військо, що тепер почало прибирати вигляду вже справжньої, а не "народньої" армії, розкладали соціялісти проповідями єдности

²²⁾ Див.: В.Винниченко – "Відродження Нації", т. ІІІ. Відень, 1920, стор. 158-159. Цитую за проф. Д. Дорошенком – "Ілюстрована Історія України", т. ІІ. Ужгород, 1930 р., стор. 183.

— 35 —

"бєднєйших" і пролетарської солідарности все ж із тою російською "демократією". Почалося з того, що сам голова директорії – УСД В. Винниченко послав до столиці ворога, з яким ішла війна, – до Москви в цілі перемир'я делегацію на чолі з тим же В. Мазуренком, членом української соціял-демократичної партії. Але бл.п. Головний Отаман Симон Петлюра мирової пропозиції не прийняв. Мазуренко хотів вернутися в Україну, але його військова влада не пустила і він мусів вернутися в Москву. Про це має чоло оповідати сам В. Винниченко²³⁾, але не додає, що тою ж військовою владою було виявлено, що згаданий Мазуренко був впрост большевицьким агентом.

Але незабаром С. Петлюрі, членові соціялістичкої Директорії від партії УСД прийшлося виступити з партії (20 лютого 1919), яка вимагала припинення війни з російськими соціялістами-большевиками. З того часу колишній УСД, Головний Отаман Симон Петлюра цілком переходить на віру М. Міхновського – говорить, пише і діє по катехизмові державників-націоналістів, і за те 25 травня 1926 р. принимає мученіцький вінець від колишніх одновірців – всеросійських соціял-демократів большевицького толку.

Перша еміґрація

Українська політична еліта виходить на першу еміґрацію, яку можна назвати Варшавською, бо незабаром у Варшаву переноситься політичний центр. І в цій еміґрації діють ті ж самі дві віри, два напрями в роботі. Соціялістична частина шукає порятунку в усякого роду "замиреннях", "консолідаціях", "договорах" – переважно і в першу чергу з співзвучними "демократіями" чужими. Започатковує Варшавським договором з соціялістом Юзефом Пілсудським. По тому договорі "наші" соціялісти жертвують західну половину нашої Батьківщини народові, з яким нас в кожному разі не лучили добросусідські

²³⁾ Див.: В. Винниченко – Розлад і Погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. Видавництво "Наша боротьба", стор. 11. Рік і місце друку не зазначені.

— 36 —

відносини, ані добрі історичні спогади – традиції. Але, може бути, що за той договір не сміємо строго судити тодішній уряд УНР, бо ж помимо того, що він лише формально, на письмі підтверджував існуючий стан речей, – він спасав рештки нашої дійсно героїчної армії, яку витинали хвороби і різні вороги по "трикутниках" та "чотирикутниках" смерти. Зрештою люди, що вже привикли "жертвувати" з легкою душею чи то своїми ж хліборобами, чи Кримом (по Берестейському договору) – "пожертвували" й тим, що їм уже не належало... Історична відповідальність?.. Адже ж це є тільки "буржуазні забобони"!..

Український СД, колишній голова Директорії В. Винниченко в цілях консолідації в 1921 р. виїжджав "додому" – до панів ситуації і своїх колишніх союзників-одновірців – всеросійських соціял-демократів большевицького толку. Але, не сторгувавшись із ними, вертається знову на еміґрацію під теплу опіку "пануючих буржуазних клясів" і веде агітацію за поворот на Україну, що б там:

"...працювати не для такої України, якої хотіли і большевики, і однобічники... не тої фальшиво-радянської, фальшиво робітниче-селянської... і не тої фашистської панської... а тої України, яка творилася весною Центральної Ради, України трудових Рад..."²⁴⁾

На жаль, сам творець "весни Центральної Ради" залащився під опікою вже згаданих "буржуазних класів", аж до цього часу. Тепер йому "славу поють" його нові товариші тої ж віри з УРДП...

Десь у році 1924 празькі УСР-и на чолі з Григор'євим пробують вести консолідаційні переговори з представниками російської "демократії" в особі Чернова і Мілюкова, але останні не дуже ласкаво поставилися до українських ніби сепаратистів, що зрештою репрезентували партію, від якої вже пахло трупом. Тепер Григор'єв лише продовжує свою

²⁴⁾ Див.: В.Винниченко. Іbіd. 17.

— 37 —

роботу в Нью-Йорку.

Зовсім в іншому напрямі працюють українські несоціялісти, українські націоналісти-державники – духові спадкоємці М. Міхновського, в особах двох нових проповідників його віри: Вячеслава Казимировича Липинського і Дмитра Донцова.

Перший кладе ідеольоґічні підвалини для концепції українського консерватизму, а другий для боєвої концепції українських революціонерів-націоналістів. Обидві ці концепції однаково стоять на протилежнім бігуні ідеольоґії "Комуністичного Маніфесту" і обидві, хоч і різними дорогами, проводять до тої самої мети: "Україна для українців!" Липинському належить заслуга точного й клясичного означення поняття "українець": "Українцем є кожний продуцент, що живе на українській землі, працює для неї, любить її і готовий кожної хвилі боронити державу українську".

Це є державницьке означення, а не расове, як то дехто намагається закинути нашим державникам.

В тім значенні українцями були і є: поляки з крови Володимир Антонович, Тадей Рильський, Модест Левицький, українцями є такі чисті з крови москалі, як Олександер Русов, Микола Дмитрієв, Володимир Щепотьєв, якого замучили москалі-большевики за його український патріотизм. Українцем є швед із походження Гриґор Ротмистров, німець – Бургард-Kлен, пів-француз-бельгієць Георгій Жерардович, Коллард і той благородний хлопчина француз, що пробирався до УПА, щоб боронити Україну. Українська ідея – благородна і чиста – придбала не одного борця за неї з-поза меж української землі. Але ідея українська: національна і державницька, а не інтернаціонально-соціялістична Україна – "трудових рад". Такою першою Україною і для таких українців в розумінні Липинського розуміли й розуміють її українські державники й націоналісти від Миколи Міхновського і до Липинського, Донцова та й до наших часів.

Але ніколи українцями не вважали і не вважають вони оттаких українців ґенте, як Дмитри Мануїльські, Корнійчуки,

— 38 —

Михайли Рудницькі, Віктори Кравченки та інші зрадники і ренегати, що помагають чужинцеві Матір розпинати.

Заслугою Дмитра Донцова є те, що він підніс боєві гасла Міхновського: "Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами, і ми проголошуємо їх ворогами вітчини.

Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо покласти оружжя".

З цими гаслами виступали на боротьбу проти всіх окупантів українські націоналісти-державники, ці гасла стоять на їх прапорах і до цього дня.

Друга еміґрація

Під прапорами ОУН – націоналісти-державники вийшли на другу еміґрацію, яку можна назвати "Краківською". В Кракові, хоч між ОУН стався розділ, та проте революційна частина українського народу послідовно, як почала, так продовжувала й продовжує досі свою службу Батьківщині. Заходами власне цієї ґрупи (тепер вона зветься ОУН(Р) в особі Я. Старуха і ґрупи Гетьманців-Державників (небіжчик О. Назарук був першим ініціятором) у Кракові й почалися старання до об'єднання цілої української другої еміґрації, щоб спільними силами вести боротьбу проти кожного окупанта. Заходи ті увінчалися успіхом: постав "Український Національний Об'єднаний Комітет". І тут на практиці позначилася різниця двох вір: коли в Празі українські соціялісти змагали в переговорах з російськими "демократами" до об'єднання чи зговорения обох "демократій", то в Кракові українські державники несоціялісти – змагали до об'єднання всіх українців-державників.

Під прапорами ОУН(р) вертались українські державники і додому – до Львова.

І першим їх актом, як тільки вони ступили на рідну землю – було проголошення відновлення української державности на засадах соборности, то є відновлення актів 22 січня 1918

— 39 —

і 28 січня 1919 років.

Тому акт 30 червня 1941 р. у Львові й мусить в нашій історії стати поруч і нарівні з тими двома актами в Києві. Якщо ж деклярацію 30 червня 1941 р. у Львові уважати за п'ятий універсал, то від перших чотирьох він відрізняється своєю гідністю: це був перший серед актів того роду, де ні словом не згадано про ніякі федерації!.. Другою важною заслугою акту 30 червня є те, що він положив основу справжній народній і справжній революційній армії, яка носить славне в історії нашій ім'я УПА. Ця армія не відступила від засад п'ятого універсалу, з найбільшими жертвами вона їх боронить і до цього часу.

Третя еміґрація

Третя еміґрація, яку можна назвати Мюнхенською, почалася під прапорами ОУН(р).

Та от, по якімсь часі починають відживати ніби вже померлі й поховані на цвинтарі історії українські соціялістичні партії.

В ч. І. (144) орґану УСД "Наше Життя" з дня 1 січня 1948 р. з'являється: "Ідеологічна і проґрамова плятформа українського соціялістичного об'єднання".

В це об'єднання входять ніби дві соціялістичні партії: "Союз Українських Соціялістів", а саме: Cоціялістично-Радикальна партія Соціялістів-Революціонерів, а з другого боку "Українська Революційно-Демократична Партія". Але їх проґрама цілком нагадує реліґійні доґмати "Комуністичного Маніфесту", так що треба думати, що те УСО покревнене із УСД.

Які ж провідні ідеї соціялізму вважає за свої УСО?

А от деякі з них:

"Цей соціялізм є сучасна форма історичної визвольної ідеї, як цілого людства, так українського народу та його змагань і боротьби за справедливість і людську гідність проти всякого визиску, всякого утиску та безправства. Цей рух

— 40 —

після довголітніх тяжких змагань усіх народів проти неволі капіталізму, діє сьогодні уже, як реальна і рішальна сила у світі та знаходиться в побідному поході (підчеркнення ориґіналу) до повного визволення людини, народів і всего людства та до нового справедливого суспільного ладу в цілому світі".

Тут та ж доґматика, той же всесвітній реліґійний месіянізм, що і в "Комуністичному Маніфесті". Новим є лиш згадка про "людину", яку останній відкидає.

Далі:

"Наш соціялізм етичний (підкр. оригіналу), бо він спирається на оцінці сучасного несправедливого приватно-капіталістичного, чи тоталітарного державно-капіталістичного ладу. Наш соціялізм випливав з віри в певні принципи загальної етики. Для нас соціялізм – це моральний постулят" (підкр. оригіналу).

От власне з тою вірою, з тим реліґійним постулятом і тяжко боротися звичайними людськими засобами, як про це згадував Президент Трумен. Проти віри можна боротися лише вірою.

Далі:

"Справа соціяльного і національного розкріпачення українського народу стала складовою частиною всесвітньої боротьби поневолених народів за національну незалежність та боротьби трудящих за встановлення справедливого соціяльного ладу. Цьому великому завданню – створенню і підсиленню широкого фронту трудових мас – має служити УСО".

Що "трудящі" вже встановили для себе "справедливий соціяльний лад", автори "проґрами" не хочуть того бачити. Не хочуть вони вірити, без огляду на очевидність, що й "тоталітарний державно-капіталістичний лад" це ж власне і є той "етичний" і всякий інший соціялізм, до якого вони поривають народи. Але вони вірять, що за їх соціялістичною проґрамою якісь інші, а може й ті самі "трудящі" установлять якийсь інший, ще ліпший, ще більш "справедливий соціяльний лад". Проти тої їх віри не можуть поділати ніякі переконан-

— 41 —

ня, ані реальні факти, бо віра то ж є категорія – містична і трансцедентна.

Нарешті практичні висліди з тої соціялістичної доґматики: "УСО буде піддержувати тісні зв'язки з усіми міжнародними орґанізаціями соціялістів, що боряться за здійснення ідеалів демократичного соціялізму, тобто за повне визволення експлуатованих кляс і поневолених націй".

Згідно з цим пунктом проґрами представники УСО і зїйшлися 18.9.1949 р. в Нью-Йорку зі своїми одновірцями: соціялістами і "демократами" з-під стягу Керенського. Що ж до "зв'язків" з іновірцями – з українськими державниками і демократами-несоціялістами, та відношення до них – "проґрама" про те не говорить нічого. Відповідь на те дають повсякденні напасти на них орґанів УСО: покійного "Нашого Життя" та Ново-Ульмівських "Українських Вістей".

До характеристичних прикмет визнанців соціялістичної віри треба віднести їх агресивність у засобах пропаґанди і неперебірливість у засобах боротьби. Позірне проклямування засад демократизму ані трохи не зобов'язує її адептів до проведення їх в життєвій практиці. Щодо противної сторони – зокрема ОУН(р), то завелика довірливість і непотрібна толерантність їх спричинила вже не одну шкоду для цілої української громади і доброго імені українця. Ото ж з тої причини виникла соціялістична диверзія не тільки в редакції орґану націоналістів "Українська Трибуна", але і в рядах самої ОУН(р). Ціла ґрупа соціялістично настроєних, а в кожнім разі з соціялістичною психольоґією осіб, або й колишніх соціялістів, знайшла собі теплий притулок в їх організації для того, щоб, урісши в пір'я, зрадити її для т. зв. УРДП, де провадиться диверзійна акція проти орґанізованої на національних засадах української еміґрації. Слабою підпорністю і малою активністю націоналістичного табору треба пояснити й постання на засадах в кажнім разі не демократичних Української Національної Ради, що в способах орґанізації перебрала традиції партійного представництва, подібно як і в Центральній Раді, на користь соціялі-

— 42 —

стичних партій.

Ще гірше представляєтъся справа з ОУН-ом – орґанізацією чисто диверзійною. Союз Гетьманців-Державників у своїх рядах уникнув такої кризи власне через те, що від початку заняв явно антисоціялістичні позиції. Тож, якщо третя еміґрація не може досягти так позитивних наслідків у консолідації української еміґрації, як еміґрація краківська, то цей факт треба віднести лише на більшу активність соціялістів і ослаблення активности з боку ОУН(р).

Та всеж супроти російських єдинонеділимських заходів українці однаково без різниці політичних віровизнань держали довго спільний і міцно злютований фронт. Ще в листопаді 1948 р. в тих же "Українських Вістях" у статті "Була, є й буде" В. Винниченко подає такі свої спогади про переговори з російською "демократією" в 1917 році:

"Коли я теж годинами заспокоював Мілюкова, що українська демократія вже постарається якось улаштуватись в житті сама і захиститься од усяких сусідів, ні Мілюков, ні Керенський ніяк не згоджувались на таку нашу небезпеку для нас через нашу легковажність (підкр. оригіналу). І коли я у другій делегації приїхав до Петрограду, то для мене, як голови її, та для ближчих товаришів моїх вже були наготовлені гарненькі "одиночки" в одній з петроградських тюрем".

Далі, щодо теперішньої акції Керенського, Винниченко висловлює такі думки:

"І от треба було, щоб минуло 30 років всякого їхнього власного страждання, поневіряння, навчання життя, щоб руські демократи прийшли до визнання того, з чого колись глузували, і що з огидою відкидали. Але ми маємо підставу запитати: чи не пізно вже, панове, та й чи щире ваше визнання?"

Та для українських соціялістів і "демократів" з УРДП, що зійшлися разом із представниками Керенського, очевидно ніколи не пізно поновляти старі традиції з 1917 р. Власне те є характеристичним, що вони не тільки зламали єдиний

— 43 —

протиросійський фронт, але радять робити те саме й іншим – менш "демократичним" українським уґрупуванням. Отже, хоч українські учасники нарад і їх однодумці відразу ж заявили, що то були чисто приватні наради, приватних, ніким до того не уповноважених осіб, та проте і ціле несоціялістичне громадянство відразу ж вдарило на сполох. Чому? Що надзвичайне сталося 18 вересня 1949 р. в Нью-Йорку?

Що сталося 18 вересня 1949 р. в Нью-Йорку?

Саме тоді, як А. Керенський вибирався в свою пропаґандивну подорож по Европі, зібралися "демократи" російські й українські. Серед перших відомі діячі з ліги Керенського – Чернов, Іраклій Церетелі і виконуючий у них же обов'язки українця якийсь Днєпров. З українців найважливіші фігури – відомі УСР-и Григоріїв, Кедровський, Паливода, Зозуля, УСД – Ганкевич, УРДП – Дражевська, старий УНР-івський дипльомат Марґолін і знову ж Дніпров. Власне остання фігура дуже цікава: у свій час в лізі Керенського він виконував обов'язки українця – не знати з чийого доручення, бо досі українцям такої особи не було відомо. У свій час всі українці без різниці партій навіть протестували проти нього, як самозванця, що впрост пішов на услуги до Керенського. Д-р Зозуля у своїх поясненнях зве його "русотяпом". У своїх виступах Дніпров сказав, цо він був першим містком (не знати з чийого доручення?) у взаєминах росіян з українцями, але гостро виступав проти українців і проти союзу з росіянами.

Російський представник Шварц підкреслив, що Нью-Йорк є центром політичної еміґрації і всі важні рішення мають бути приняті тут.

Марґолін сказав, що американцям легше вести будьякі розмови, коли ставити питання про народоправство і свободу, а не про територіяльні непорозуміння.

Дві останні заяви особливо характеристичні і для мудрого пояснень не потребують. Цікаво, що Церетелі, відкриваючи збори, обмежився загальними фразами про "взаємну інформацію" і "психольоґічне зближення". Свого відношення щодо українського питання і до своїх старих поглядів на нього

— 44 —

він не виявив. Пізніше д-р Зозуля у своїх поясненнях зве його відомим грузинським самостійником, але про попередні його відношення до України ще за тих часів, як він був міністром "усієї Росії" і вів переговори з Винниченком – Зозуля не згадує. І от ця власне обставина дає багато до думання: у кожного являється питання, чи не приховують чогось українські соціялісти? Чи не хочуть вони обдурити, приспати чулість українського громадянства фальшивими приспівами про "демократію"? Чи за тою димовою завісою "демократії" не криються якісь інші справи, докладніше відомі лише "демократам" з обох сторін?

Ще більше світла на цілу справу проливає виявлення справжньої особи того ніби "українця" Дніпрова.

В ч. 15-16 "Сурми" за грудень 1949 р., стор.19, в статті: "Хто такий В. Днєпров", читаємо про нього такі, впрост сензаційні ревеляції:

"Справжнє прізвище А.П. Днєпрова – А. Поддеріґін" (підчеркн. оригіналу) (хіба не українське?). Це росіянин, що жив на Україні... А.П. Поддеріґін мешкав у м. Кам'янському (Дніпродзержинськ) на Перекопській вулиці. Відразу по занятті німцями м. Кам'янського А. Поддеріґін робить усе, щоб пересісти з большевицько-російського воза на німецький... Він пише доноси на українців – директорів заводів, інформує наїзника про націоналістичну роботу шкіл і окремих учителів, звертає увагу німців на те, що в "Камянських Вістях" друкується матеріяли з історії України і доказує своїм новим хлібодавцям про шкідливість таких матеріялів. Після цих доносів німці забороняють подавати в міській ґазеті будь-які відомости з історії України... Особливу ненависть А.П. Поддеріґін виявив у відношенні до української православної Церкви (УАПЦ), що почала відроджуватись після втечі російських окупантів. Він усе робить для того, щоб паралізувати роботу Архиєпископа Генадія, протиставляючи йому привезеного російськими чорносотенцями "русскаво єпископа" Дімітрія. Поддеріґін тримав тісний контакт з відомими гестапівцями з Дніпропетровська – Соколовським та

— 45 —

Смирним.

А.П. Поддеріґін настільки став довіреною особою в німецьких окупантів, що його було виділено в склад делегації, яка зустрічала в м. Кам'янському німецького комісара Розенберга, Коха та Мюллера (з цієї зустрічі є фото)...

Опинившися в Німеччині, А.П. Поддеріґін залишається вірним служакою німецьких варварів та при допомозі гестапо далі нищить ворогів Москви і Берліну, а в першу чергу "українських сепаратистів"... і т.д.

Оце кілька (з дуже багатьох подібних) інформацій про "українця" Дніпрова. Не знати, кому він служить тепер і чию роботу робить. Не знати, чи й Керенський знав його життєпис, приймаючи його на посаду "українця"... Але українські "демократи" мусіли б поінформуватися: з ким власне вони ведуть дружні розмови? Тим більше, що вже попередня служба "українця" Дніпрова в демократа Керенського кидала велику тінь на обох тих "демократів". У своїх поясненнях про збори 18 вересня 1949 р. УСР д-р Зозуля обмежується лиш тим, що зве його "русотяпом"!. Та й тільки? Чи й далі українські "демократи" вестимуть розмови в цілі "психольоґічного зближення" з "демократами" того рода?

Характеристично й те, що перші відомості про згадані збори 18 вересня з'явилися в бюлетені ліґи Керенського (додаток до Нового Русского Слова) вже 24 вересня. Зрозуміло, що Керенський поспішив подати цю вістку, бо вона багато допомагала йому в його пропаґандивній подорожі по Европі для його пропаґанди м.і. й серед українських еміґрантів.

Отакі були "цілком приватні" розмови цілком "приватних" людей в цілі "психологічного зближення" "демократів".

Але українське громадянство не дурно вдарило на сполох, пригадуючи такі ж розмови тих же людей в 1917 році і те, чим вони скінчилися. Чи й тепер оте "психологічне" зближення обох "демократій" не матиме тих самих наслідків, що і в 1917-20 рр.? Та й іще стає питання: якщо сьогодні українські соціялісти "психологічно зближаються" з

— 46 —

соціялістами з-під прапору Керенського, то що перешкодить їм завтра повести такі ж розмови для психольоґічного зближення із соціалістами – "народніми демократами" з-під прапору Сталіна, Мануїльського, Корнійчука? Адже ж таке "психологічне зближення" в Европі популярне і дуже легко увінчується й реальними наслідками в виді СЕД ("Socіalіstіsche Eіnheіt Deutschland), і подібних орґанізацій в сателітних державах. І то цілком правильно і льоґічно, бо різниця між соціялістом Сталіном і іншими соціялістами, що признають Марксову науку, полягає лише в тім, що Сталін на ділі переводить заповіти Карла Маркса, про вірність яким (у справах "вивласнення всяких знаряддів" і т.п.) на кожнім кроці говорять усі соціялісти, а в тім числі й українські.

Ті "приватні розмови" цілком "приватних" людей з "демократії" мимоволі насувають ще деякі спогади. От так колись "психологічно" зближались представники різних "народніх демократій" поза межами рідного краю, скажемо, десь у Москві. А потім, у слушний час, додому вернулись готові уряди: в Польщу Бєрута-Гомулка, в Болгарію – Димитрова.

Українська еміґрація має право на обану: а чи коли і в Україну не з'явиться "після важних рішень у Нью-Йорку" (слова Шварца) якийсь готовий "уряд"? На чолі того уряду певно не буде ані Паливоди, ані Зозулі... а що – як відомий "українець" А.П. Поддєрьоґін?

Як бороняться наші соціялісти?

Дальші демагогічні переконування українських соціялістичних і "демократичних" публіцистів про "приватність" розмов і порахунки при цій нагоді з противниками рівно нічого не пояснюють і нікого не переконують — хіба лиш хочуть затушувати справу, а навіть звернути вину на противника.

От у ч. 98 (355) орґану УРДП ("Українські Вісті") читаємо в "Комунікаті Головної Управи Союзу Українських Соціялістів" (СУС):

"Контакт окремих осіб з-поміж еміґрації поневолених народів з тими російськими демократичними колами, що стоять,

— 47 —

чи будуть стояти (підчеркнення моє) на ґрунті поборення російського імперіалізму та визнаватимуть не тільки голе право, але і державне буття поневолених під Росією народів, не може бути негативно оцінюваний, а поборювання діячів за такі контакти з дискусійною метою позбавлені всякого політичного глузду..."

Якщо панове з СУС-у переконані, що пан Іраклій Церетелі вже стоїть "на ґрунті поборення російського імперіялізму", пан Олександер Керенський "буде на ньому стояти", а пан А.П. Паддерьоґін є добрим українським патріотом, з якими то панами хочуть психольоґічно в'язатися "наші" "соціялісти", ну що ж: то справа панів з СУС-у. Але відмовляти "всякого політичного глузду" тим українцям, що такого "контакту"' не одобрюють, або, може, і бридяться, – чи трохи не засміло?

Далі в тім же комунікаті СУС-у читаємо таке:

"Українські соціялісти в історії державно-визвольної боротьби українського народу не робили ніяких політично-партійних угод, ні з російськими монархістами, ні з псевдодемократами, ані з комуно-большевизмом, ані з гітлеризмом чи фашизмом, як це не раз і ще так недавно робили наші супротивники на шкоду українському народові..."

Лишаючи правдивість закиду щодо "супротивників" на чистій совесті СУС-у, ми лиш поставимо скромне питання: чи СУС-ові що відомо про політичні угоди пана В. Винниченка, лідера УСД і Голови Директорії УНР? Може вони що читали про розмову його з товаришом Мануїльським у помешканні УСД В.П. Мазуренка, або про подорож останнього до Москви? Або може вони що читали про Варшавський договір? А як ні, – то нехай запитають товариша В. Винниченка. Яку ж користь українському народові принесли сніжно-білі українські соціялісти за 50 останніх літ, то про те хіба не тільки найліпше знає той самий український народ, якого вони до влади ніколи не пускали, але й цілий світ це добре бачить!

А от і ще зразок аргументації:

В ч. 9 (370) "Українських Вістей" колишній націоналіст, а тепер УРДП В.І. Гришко наводить випадки, як то націоналісти-

— 48 —

бандерівці в 1946-47 рр. вели переговори з москалями, приступаючи на еміґрації до реалізації своєї "концепції-АБН". Вони:

"...шукали російських партнерів в АБН, для чого видавали, як видають і досі навіть спеціяльний журнал російською мовою "Набат"".

І то все є правда. Лиш одно забуває колишній націоналіст В.І. Гришко: – стару латинську мудрість: "Якщо двоє роблять то саме, то воно не є то саме!"

Одна річ, коли з москалями говорять українські націоналісти – автори п'ятого універсалу, а друга – коли говорять з ними українські соціялісти – автори перших чотирьох. Та й у тих перших переговорах не брали участи ні "собиратель русской земли" Іраклій Церетелі, ані новоявлений патріот А.П. Паддєрьоґін. Та й "Набат", що в наслідок тих переговорів виходить, пише цілком що інше, ніж "Новое Русское Слово" – орґан ліґи Керенського!

Але переконати людей іншої віри дуже тяжко. А ще тяжче переконати тих, що колішні свої віри пару разів зміняли на нові!

Переговори 18 вересня 1949 р. в Нью-Йорку – в історії українського соціялізму ("демократії" теж по соціялістичній термінольоґії...) не є нічим новим. Бони не є першими і з певністю є не останніми. Вони є лише епізодом в ряді подібних за останні 33 роки.

Але справжні українські демократи, що люблять свій народ, а не соціялізм, і вміють відрізняти демократизм від соціялізму, мають право бодай в імені своїм забрати голос у цій справі, щоб у світі люди не думали, що Нью-Йоркська нарада є висловом настроїв цілого українського народу або навіть тих "трудящихся", іменем яких спекулюють і прикриваються соціялісти цілком не по праву.

Дві віри

П'ятдесят літ минуло з того часу, як, виконуючії заповіти наших батьків, дідів і прадідів, М. Міхновський виголосив но-

— 49 —

ве, а так давнє вірую українського народу: "Україна для українців".

За цю віру, за той логос (λόγος) складали голови наші батьки при Жовтих Водах і під Берестечком – під Конотопом і під Полтавою. І ту віру Міхновського відразу приняла вірна батьківським традиціям частина нашої інтелігенції. За неї ж умирали наші діти під Крутами й наші брати у Базарі.

Та тоді вже, відразу ж проти тої старої віри стала друга частина наших людей, що прилучилася до іншої, ніби всесвітньої, а нам чужої віри – соціялізму. П'ятдесят літ боряться серед нас оті дві віри. На прапорах одної написано старі батьківські однаково консервативні й однаково революційні гасла:

"Україна для українців", "В своїй хаті своя правда!", "Українці всіх станів, єднайтесь!", "Коли хто бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ!"^х)

Друга віра на своєму прапорі виписала нові, всесвітні гасла:

"За соціяльну справедливість", "Проти капіталізму!", Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"

В ім'я тої другої віри єдналися і єднаються ніби наші люди з іншими її ісповідниками в різних інтернаціоналах. Чи дасться ці дві віри примирити? Думаю, що ні, бодай так довго, поки Українська Держава таки народиться – постане як справді суверенна і справді демократична держава, де цілий народ і вільно зможе нарешті сказати своє слово. Бо тоді лиш у своїй хаті він сам і по-своєму зможе установити свою власну правду й оту "соціяльну справедливість". Але, доки того нема, визнавці національно-державницької віри не сміють уступати зі своїх позицій. Досі на їх совісті лежить той гріх, що в боротьбі за ідею проповіддю-словом вони були досить пасивні супроти свого активного й агре-

^х) "Самостійна Україна".

— 50 —

сивного противника. Та млявість мститься на них самих: вони лишилися позаду подій в 1917 р., і сьогодні їх противники вносять розклад не лише в їх ряди, а в цілу українську громаду. Час не жде. Вже пора, нарешті, кожній стороні сказати своє тверде й рішуче слово:

"Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас!"^х)

Кожному вільно вибрати ту чи ту віру, я ж собі дозволю закінчити порадою на той випадок Івана Франка:

"Лиш борися – не мирися!
Лиш воюй – а не тоскуй!
Кожний думай, що на тобі
Мілійонів стан стоїть,
Що за долю мілійонів
Мусищ дати Ти одвіт!"

 

^х) "Самостійна Україна".

 

 

   Покажчик імен   

Ананій – 12

Антонович (Муха) Дмитро – 23

Антонович Володимир Боніфатійович – 37

Берштайн – 8

Бєрут-Гомулка – 46

Бургард-Kлен – 37

Бухарин – 8

Винниченко Володимир Кирилович – 26, 27, 28, 31, 33, 34, 35, 36, 42, 44, 47

Вільгельм ІІ – 33

Вільзон – 27

Ганкевич – 43

Генадій, архиєпископ – 44

Григор'єв – 36

Григоріїв – 43

Гришко В. І. – 47, 48

Грушевський Михайло Сергійович – 33

Димитров – 9, 46

Дімітрій, єпископ – 44

Дмитрієв Микола Андрійович – 37

Днєпров (Дніпров) А. П. – 43, 44

Дніпров – 45

Донцов Дмитро – 37, 38

Дорошенко Дмитро – 26, 27

Дражевська – 43

Енгельс Фрідріх – 4, 19

Жерардович Георгій – 37

Зозуля – 29, 43, 45, 46

Йосип – 13

Кавтський – 8

Калігула – 9

Капніст Василь Васильович – 21

Кедровський – 43

Керенський Олександр Федорович – 28, 29, 41, 42, 43, 45, 46, 47, 48

Ковалевський Микола Миколайович – 33

Коллард – 37

Константин, імператор – 18

Корнійчук – 37, 46

Кох Ерік – 45

Кравченко Віктор – 38

Лев XІІІ – 14, 15

Левицький Модест – 37

Ленін Володимир Ілліч – 7, 8, 9

Липинський Вячеслав Казимирович – 37

Луценко – 27

Любченко Панас – 13

Магомет ІІ – 9

Мазепа Петро Іванович – 21

Мазепа Ісаак Прохорович – 23

Мазуренко В. П. – 34, 35, 47

Мануїльський Дмитро Захарович – 23, 33, 34, 37, 46, 47

Марґолін – 43

Маркс Карл – 4, 8, 19, 46

Мартос Борис Миколайович – 24, 31

Меленевський – 23

Милорадович – 18

Мілюков – 36, 42

Міхновський Микола Іванович – 21, 22, 23, 25, 26, 27, 31, 32, 38, 35, 37, 48, 49

Мойсей – 11

Моісей – 8

Мюллер – 45

Назарук О. – 38

Нерон – 9

Нєзлобін – 26

Овен Р. – 18

Отамановський Валентин – 25

Павел, апостол – 11

Павелко – 25

Паливода – 43, 46

Петлюра Симон Васильович – 23, 35

Петро, апостол – 12

Пилат – 17

Пій XІ – 14, 15

Пілсудський Юзеф – 35

Поддеріґін (Поддєрьоґін) А. П. – 44, 45, 46, 47, 48

Прудон – 18

Раковський Християн Георгійович – 33, 34

Рильський Тадей – 37

Розенберг Альфред – 45

Ротмистров Гриґор Григорович – 24, 37

Рудницький Михайло – 38

Русов Олександр Олександрович – 37

Сапфіра – 12

Семеренко – 18

Сен Симо – 18

Скоропадський Павло Петрович – 31

Скоропис-Йолтуховський – 23

Смирний – 45

Соколовський – 44

Сталін Йосиф Віссаріонович – 46, 8, 9

Старух Я. – 38

Тіто – 8

Троцький Лев Давидович – 8

Трумен – 1,  19, 40,

Франко Іван – 50

Фур'є – 18

Хмельницький Богдан – 21

Христос – 12, 13, 15,

Церетелі Іраклій – 28, 29, 43, 47, 48

Чекеруль-Куш – 25

Чернов – 36, 43

Чехівський Володимир Мусійович – 13

Шварц – 43, 46

Шемет – 18

Щепотьєв Володимир Олександрович – 37

Щербаківський Вадим Михайлович – 24