Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Перша революція

Олександер Лотоцький. Перша революція (витяг).

Публікується за виданням: Олександер Лотоцький. Сторінки минулого. Частина друга // Серія мемуарів, книга 3. Варшава. 1933. Стор. 276-284.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Друкується зі збереженням лексичних, синтаксичних та орфографічних особливостей.

276

ПЕРША РЕВОЛЮЦІЯ.

По тяжкій добі Олександра III та початках царювання Миколи II житя українське стало поволі оживати. Найбільше се позначилося у зрості національного руху серед академічної молоді — в школах середніх та вищих. З сього молодого джерела життя забило живим ключем та оживило і старші, ширші, кола тодішнього громадянства. А керуючою та енерґізуючою силою була всеукраїнська орґанізація (в дальшому — Товариство українських поступовців «Туп»), що мала розгалуження по Україні — по містах більших та навіть повітових. Стала множитися українська книжка — не лише для маси народньої, але й для інтеліґенції, а існування спеціальної української книгарні в Київі дуже сприяло поширенню книжки. Велику ролю що-до зміцнення самосвідомости одіграло видання трьохтомової літературної хрестоматії «Вік», особливо першого тому, в якому уміщено було поезії півсотні українських письменників з короткими біоґрафіями та портретами, — се була перша на Україні спроба елементарної історії української літератури в зразках поезії. Не було перед тим випадку, щоб за три місяці розійшлося ціле видання дорогої книжки. Такий успіх книжки звязаний був з юбілейною датою століття нової художньої літератури української, започаткованої «Перелицьованою Енеїдою». Громадянство українське досить до того юбілею готувалося, — в Полтаві, на батьківщині Котляревського, ставлено памятник роботи Позена. Тут відбулося урочисте одкриття памятника.

Подія ся прибрала характер справжнього національного свята, і навіть ті прикрі факти, що тут мали місце, — ще в більшій мірі сприяли поширенню національної свідомости, бо підкреслювали поневолене становище українського слова.

Саме свято одслонення було і наслідком зросту національної свідомости громадянства та одночасно сталося новим ферментом, що посилював ту свідомість. Дуже типова для російських порядків ся справа, щоб можна було її поминути.

Полтавська міська управа ще з 1880 р. роспочала заходи про поставлення памятника поетові — принаймні на могилі. Затим земство, асиґнувавши на сю ціль тисячу карбованців, просило дозволу в уряду збірати пожертви. Той дозвіл дано р. 1895, але обмежено район збірання лише Полтавщиною — в очевидній тен-

277

денції, щоб памятник виглядав як найскромніше. Чернігівська міська дума з свого боку просила дозволу збірати пожертви і в Чернігівщині, мотивуючи своє бажання тим, що для населення Чернігівщини Котляревський, як «народный» поет, близький так само, як і для населення Полтавщини. За всіма обмеженнями зібрано було 14 тис. карб., в більшості з Полтавщини, і тому відповідний памятник можна було поставити лише тому, що художник Л. В. Позен, що походив з Полтавщини, виготовив проєкт безкоштовно, так само постамент виготовлено всього за 8 тис., коли він у дійсності коштував 25 тис.

Міська управа проектувала такі написи:

Рідний край своєму першому поетові
ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
1798—1898 г. г.

А далій — цитати: з «Наталки-Полтавки»:

Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливії там люде, блаженна сторона,

та з поезії Шевченка «На вічну память Котляревському»:

        Слава
Сонцем засіяла:
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.

А діловий напис управа спершу проєктувала такий: «Збудовано цей памятник 1899 року заходом Полтавської городської думи, коштом земляків та прихильників рідної мови і працею скульптора Л. Позена», але пізніше, передбачаючи спротив з боку адміністрації, перерішила напис сей умістити в мові російській. Побоювання ті не були безпідставні, бо скоро затим дістала управа від губернатора повідомлення, що "помѣщеніе на памятникѣ надписи на малороссійскомъ языкѣ «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському» г. министръ внутреннихъ дѣль призналъ неудобнымъ, находя, впрочемъ, возможнымъ допустить надпись этого содержанія на языкѣ русскомъ; къ помѣщенію же на означенномъ памятникѣ прочихъ проектированыхъ Полтавскою городскою думою надписей его высокопревосходительство не встрѣчаетъ препятствій съ тѣмъ лишь, чтобы въ двухъ малорусскихъ надписяхъ, составляющихъ извлечение изъ произведеній Котляревскаго «Наталка-Полтавка» и Шевченка, сохранено было общерусское правописаніе». Дума виконала написи згідно з сим наказом.

Повстали труднощі і що-до самого свята відслонення памятника. Полегшенню цензурного режиму в даному випадку дуже сприяв проф. Ф. Є. Корш, який розумів, що перешкода юбілей-

278

ному святові се — ганьба не лише для правительства російського, але й для російського громадянства, що байдуже ставиться до нищення культурних цінностей; тому, коли на чолі цензурної установи став учень його, кн. Шаховськой, Корш ужив усієї сили свого авторитету і впливу на його, щоб не було заборонено юбілейного свята в Росії, бо інакше, на встид і сором Росії, його перенесено було б за кордон. Тож дозволено було не лише святкування, зокрема свято відслонення памятника Котляревському в Полтаві, але й друк юбілейної літератури в українській мові, в тім числі роскішного збірника «На вічну память Котляревському», виданого «Віком».

Сама урочистість відбулася за пять літ пізніше юбілейної дати — 30 і 31 серпня 1903 р. Причиною тому були формальні за-

Ґрупа учасників відкриття памятника Котляревському 1903 р.
в Полтаві.

(До стор. 279).

(Розбитим друком зазначені делєґати з Галичини).

Стоять: 1. ряд: 1. Олександер Пилькевич, 2. Аркадій Верзилів, 3. Іван Луценко, 4. Мирон Кордуба, 5. Іван Демченко, 6. Микола Кохановський, 7. Василь Кошовий, 8. Василь Цимбал.

2. ряд: 9. Володимир Леонтович, 10. Лев Лопатинський, 11. (не усталено), 12. Юрій Коллард, 13. Віра Коцюбинська, 14. Виталь Боровик, 15. Іван Липа, 16. Василь Кравченко, 17. (не усталено), 18. Сергій Єфремов, 19. Аркадій Слатов.

3. ряд: 20. Микола Аркас, 21. Віра Ворона (Вербицька) (дружина поета М. Вороного), 22. Захар Краковецький, 23. Григорій Ротмистров, 24. Іван Стешенко, 25. Леонід Жебуньов, 26. Христя Алчевська, 27. Степан Ерастов, 28. Микола Левитський, 29. Михайло Губчак, 30. Микола Дмитрієв, 31. Олександер Осмяловський, 32. Олександра Яновська (Кохановська), 33. Микола Сахаров, 34. Сергій Шемет.

Сидять: 1. ряд: 35. Федір [Пилип] Немоловський, 36. Лесь Кульчицький, 37. Михайло Комаров, 38. Леся Українка, 39. Кирило Студинський, 40. Олена Пчілка, 41. Юліян Романчук, 42. Ганна Барвінок, 43. Микола Федоровський, 44. Михайло Старицький, 45. Микола Міхновський, 46. Євген Чикаленко.

2. ряд: 47. Василь Стефаник, 48. Михайло Коцюбинський, 49. Гнат Хоткевич, 50. Надія Кибальчич (Наталка Полтавка), 51. Оксана Стешенкова (Старицька), 52. Настя Шавернівна (Розторгуєва), 53. Грицько Ол. Коваленко, 54. Северин Паньківський, 55. Левко Мацієвич.

3. ряд: 56. Володимир Самійленко, 57. Євген Левицький, 58. Володислав Козиненко, 59. Катря Сулимовська (Демчукова), 60. Володимир Розторгуїв, 61. Ярослав Грушкевич, 62. Андрій Шелухин, 63. Ілля Шраг.

4. ряд: 64. Петро Розов, 65. Михайло Мороз, 66. Василь Сімович, 67. Адвокат Корчинський; стоїть окремо з боку: 68. Іван Сокальський («Калістрат»).

279

Highslide JS

Ґрупа учасників відкриття памятника Котляревському 1903 р. в Полтаві.

280

держки адміністративної влади, але й на орґанізаторів свята також падає вина за те, що своєчасно всієї технічної сторони свята не підготовили. Проґраму свята складено в останній момент, і се викликало ріжні в тих тяжких обставинах комплікації. Напр., кантату (текст М. П. Старицького, музика М. В. Лисенка) прислано мені, щоб я здобув дозвіл на виконання, щось за кілька день до урочистості, і довелося всі можливості напружувати, аби дозвіл провести прискореним, як на перегонах, порядком.

На свято зїхалося до Полтави багато народу — не тільки з України, але й з закордону — з Галичини та Буковини. І от тут, на тому святі, відбулися події, що, як у краплі води, в цілості відбивали становище українства під російським режимом.

Коли по офіціальних привітаннях російською мовою та по промовах закордонних гостей в мові українській, стала читати адресу по українськи делєґатка чернігівського драматичного товариства О. Андрієвська, голова зборів, міський голова Трегубов, перервав читання адреси, заявивши, що, на підставі наказу міністерства внутрішніх справ, він не може дозволити читати по-українськи. Для святочно настроєних зборів се було занадто навіть в обставинах російських: забороняти привітання в тій мові, за твори якою шанують письменника. Почулися вимоги: «просимо читати!» Але на повторену заборону п. Андрієвська мовчки оддала адресу та й зішла з естради. Почулися вигуки протестів, делеґати почали складати на стіл всі адреси — російські й українські — та демонстративно виходили з залі. М. І. Міхновський оголошує, що як і його привітання — від харьківських громадян — складене також по українськи, то він його не читає і забірає його з собою, залишаючи лише обгортку; але, з огляду, що нема закону, який забороняв би українцеві говорити рідною мовою, просить про той випадок занести до протоколу та виписку йому дати для скарги до сенату за незаконну заборону. Таку саму заяву зголосив і І. Л. Шраг.

Ся подія справила величезне вражіння на українське громадянство та значно сприяла національному усвідомленню тих «малороссовъ», що примиренно та «братерськи» були настроєні до сторони пануючої, — «братерський» жест сеї останньої надто був недвозначний. Обізвалась, — правда, не дуже гаряче, — на сю дику витівку і завше пасивна в справах українських російська поступова преса. Вже навіть із значним запізненням, з приводу аналоґічних витівок правительства в часі війни, В. Ґ. Короленко писав у статті «Котляревскій и Шевченко» [помилка, стаття має назву «Котляревский и Мазепа» - Т.Б.]:

«Вмѣсто торжества вышла печальная трагикомедія. Выходило, такимъ образомъ, что языкъ Котляревскаго и Шевченка, — привлекшій в русскую Украину зарубежныхъ паломниковъ, законенъ только въ Австріи. На своей родинѣ, у своей колыбели онъ

281

запрещенъ. Распоряженіемъ полтавской администраціи онъ оказался высланнымъ въ административномъ порядкѣ въ австрійскіе предѣлы, безъ права возвращенія въ русское отечество. Этотъ грубый и дикий эпизодъ какъ бы говорилъ представителямъ зарубежной интеллигенціи: вы считаете нашу Украину метрополіей и центромъ вашей культуры и вашей рѣчи. Мы этого не желаемъ; пусть онъ остается у васъ, за рубежемъ; пусть лучше всѣ наши украинцы, цѣнящіе сокровище родной рѣчи, паломничаютъ къ вамъ, во Львовъ, къ вашимъ школамъ, музеямъ и университетамъ. А у себя мы этого не допустимъ» («Русскія Записки», 1916).

Полтавська дума подала скаргу до сенату на постанову міністра внутрішніх справ. Лише через три роки, р. 1906, сенат постановив заборону «отмѣнить» та «поставить на видъ» міністрові внутрішніх справ «неправильность его дѣйствій». Трохи запізно для ювілейної урочистости. Але остання, — так, як вона відбулася,— справила наслідки не менші, ніж би відбулася нормальним порядком. Політична сліпота російського правительства не раз ставала чинником піднесення національних настроїв українських.

І в самому факті улаштування національного свята, і в певних аксесуарах його перебігу вже чулася керуюча рука обєднаної всеукраїнської орґанізації. Під тим керовництвом темп українського національного життя зростав все більше. Збільшення того темпу не можна ставити на рахунок лише того громадянського оживлення, яке взагалі тоді відбувалося в Росії. Сей останній чинник, розуміється, мав певне позитивне значіння і для українського руху, але за тої лише умови, коли в українському життю були якісь свої внутрішні стимули, що впливали на розвиток його в напрямі національному; коли сього не бувало, то за оживлення загально-російських громадських настроїв українські сили ставали на чужу роботу, бувши простим погноєм для неї. Українські настрої окріпли з погляду національного. Українське життя розвивалося і в широту — поширилося новими свідомими елементами, і в глиб — виросла й поглибилась національна свідомість. І не лише в інтеліґентних, як досі, колах, але і в масі народній.

Взагалі кажучи, селянський рух на Україні мав більше характер соціальний. Селянські розрухи 1902-3 років мали своїм продовженням дальші події з тим самим забарвленням соціяльно-економічним. Проте народні маси одночасно переймаються національною свідомістю все більше. Праця українських сил над їх національним усвідомленням, не вважаючи на дуже несприятливі умови, таки провадилася інтенсивно та давала свої наслідки. Наслідки, напр., виборів у перші дві Думи та утворення українських фракцій у сих Думах — наочний тому доказ.

282

Дуже чинним орґаном національного усвідомлення народньої маси став селянський союз, що в його орґанізації та й у проводі українські сили брали активну участь. Українські фракції сього союзу виявили живу діяльність, і се навіть потягло за собою тяжкі жертви: репресії, що повстали в наслідок такого оживлення, вирвали з-посеред визвольних елементів досить активних та здібних сил, яких праця дуже придалася б і в самій Думі та по-за її стінами. Рух, що його викликав селянський союз, мав велике значіння що до поширення політичної та національної свідомости серед селянства; про се свідчила маса селянських резолюцій («приговорів»), подиктованих тими ідеями, що їх положено в основу завдань союзу. До позитивних наслідків діяльности союзу належав дисциплінуючий вплив на маси, завдяки чому значно було ослаблено гвалтовницький, погромний характер стихійного селянського руху.

Чимале значіння для розвитку української національної свідомости мав ще інший союз — союз учительський, що зосередив найближчі до народнього середовища та впливові тут елементи. І центральний орґан союзу, і місцеві учительські орґанізації, напр., полтавська, катеринославська, дуже виразно поставили на прапорі свойому вимоги націоналізації школи та взагалі просвіти і тим самим сприяли національному усвідомленню мас.

Значно піднесло українську свідомість утворене С. Ю. Вітте «Особое совѣщаніе о нуждахъ сельско-хозяйственной промышленности»; воно дало привід до українських внесків в окремих його губерніяльних та повітових комітетах (напр., полтавському, лохвицькому, хотинському та ін.).

Таке загальне становище характерно одбилося на українському життю в російській столиці. Український елемент, як уже говорив я, був тут завше, але яка ріжниця між тою «малороссійщиною», що гопака витанцьовувала на Шевченкових роковинах, та тою мозольною планомірною працею, яку переводили петербурзькі українці у своїх орґанізаціях — явних і тайних. З орґанізацій прилюдних т-ва видавниче та ім. Шевченка гуртували ширше коло земляків, зосереджуючи їх думку на конечності реальної роботи для України. В першому українська ідея виступала прикрито, під неясною зовнішньою назвою, а друге навіть мало ефектовну назву, за свого патрона обравши українського поета, що був ідеолоґом українського відродження. Вже самий той факт, що сі — єдині тоді в Росії — українські установи знаходились у столиці, близько до джерела влади, натурально накладав на них функції представницькі. Ставилося справу так, що ті функції безпосереднє випливали з завдань, які накладали на ті товариства їх ста-

283

тути. Т-во видавниче, покладаючи собі метою допомагати «религіозно-нравственному развитію и экономическому благосостоянію малорусскаго народа» та мавши для того видавати «одобренныя цензурою дешевыя и доступныя по языку и изложенію книги», використовувало сі точки свого статуту, щоб пробивати глуху стіну закону 1876 р.

Починається писання ріжних «ходатайств» до офіціяльних установ, головно до урядових. Ціль в тому була подвійна. По-перше, нагадувалося про українські потреби, маніфестувалося українську справу бодай у окремих її сторонах — перед урядом та громадянством, оскільки відомості про се можна було подавати в пресі. По-друге, в наслідок таких «ходатайств», піддержаних відповідними арґументаціями під час особистих авдієнцій у міродайних осіб, звичайно таки відчувалося наче якесь полегшення адміністративного натиску на українство, принаймній у цензурному закутку. Тому, хоч як нудна була ся робота, ми з П. Я. Стебницьким писали такі «ходатайства», «представленія», «записки» з усією сумлінністю, вкладаючи туди такі арґументи, що, як ми знали бюрократичну психолоґію, могли найбільше промовляти — не до серця, розуміється, а бодай до здорового чиновничого розуму відповідних бюрократичних чинників, приховуючи разом такі річеві та натуральні арґументи, що мали на ту психолоґію подіяти усмно. Трудно тепер сказати, хто саме з нас двох який написав твір отого «ходатайственного» змісту, бо кожний такий твір обмірковували ми після спільно, додаючи елементи переконуючі та вичищаючи од таких, що заглибляли б бюрократичне око в саму суть української справи. В тих цілях сама термінолоґія пристосовувалася до тих форм, які панували в офіціяльних паперах, з уживанням термінів «малорусскій», «малороссійское нарѣчіе», «общерусскій языкъ», «окраинныя народно-сти», і т. п. Легко зрозуміти, що не простою для українця справою було писання таких паперів.

Кілька таких записок подано було міністрам внутрішніх справ та освіти, а також в установи цензурні ще в перші роки існування видавничого т-ва, але найбільший урожай на ті записки припав на час, коли в повітрі відчулися якісь можливості реальних досягнень.

Р. 1904 видавниче т-во порушило шкільну справу в конкретній формі засновання школи ім. І. П. Котляревського в Полтаві. По порозумінню з Полтавською міською управою, т-во послало їй мотивовану записку та проект шкільного плану — з українською викладовою мовою в нижчих класах та з пристосованою до потреб української людности проґрамою навчання. Т-во виходило з тої ж засади, на якій засновано у Петербурзі Пушкинський

284

Олександрівський ліцей, в якому просвітня праця мала провадитися в літературних традиціях великого російського поета. Так само, на думку т-ва, педаґоґія школи ім. Котляревського мала освітлюватися тими засадами, що в своїм життю та літературній діяльності переводив основник нової української літератури, а для сього в першу чергу потрібно, щоб до проґрами школи в широких рамцях заведено було елемент «місцевий», як скромно висловлювалася управа т-ва в свойому проекті. Управа вказувала на ті педаґоґічні аксіоми, що найкращий метод виховання й освіти — той, який засновано на елементах ближчого окруження дитини: матерній мові, образах рідної природи й побуту, фактах рідної історії. І коли многоміліоновий «малорусскій» народ не має й одної школи, що задовольняла б таким умовам, то засновання школи ім. Котляревського подає добрий привід до першої зразкової школи на Україні з відповідною проґрамою — навчальною та педаґоґічною. Там зокрема, продовжувала управа, навчання ґеоґрафії та природознавства повинно провадити так, щоб учнів ознайомлювано з властивими рисами «Южной Руси вообще и полтавской губерніи в частности» в ділянках ґеолоґії, ґрунтознавства, ґеоботаніки, для чого можна було б використовувати багаті колекції полтавського природничо-історичного музею. Так само ознайомлення учнів із місцевими кустарними промислами, з їх етноґрафічним характером, могло би скласти життьову, згідну з загальним значінням школи, частину її проґрами. Наука історії мала б давати поважне місце фактам з історії України. З навчанням мови належало б звязу-вати пояснення учнями особливих прикмет «малорусскаго нарѣчія», що відріжняють його од «русскаго государственнаго языка». Нарешті, для учнів школи обовязковим мало б бути ознайомлення з біоґрафією патрона школи та з його творами.

Полтавська міська управа із співчуттям поставилася до проекту товариства і попросила управу т-ва прийняти близьку участь в орґанізації першої зразкової української школи. Управа склала схематичну проґраму такої школи, відповідно змінивши проґраму міських шкіл, і послала ту схему полтавській міській управі. Управа пустила в дальший рух ту ініціятиву т-ва, але, не вважаючи на велику поміркованість національних моментів в проектованій школі та на надто обережне формулування їх, усе підприємство не мало жадних позитивних наслідків. Та вже саме таке підприємство т-ва в певній мірі пробудило приспане національне чуття серед полтавського громадянства і навіть розголосом пішло взагалі по Україні.

*   *   *

 

Ссылки на эту страницу


1 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654