История Полтавы

Пролог, написанный Ив. Франком, в память 50-й годовщины смерти Ивана Котляревского

• 

Подробности

Просмотров: 293

Франко Иван. Пролог, написанный Ив. Франком, а произнесенный С. Яновичем на юбилейном представлении русско-народного театра в память 50-й годовщины смерти Ивана Котляревского.

Подається за виданням: Франко І. Я. Пролог, написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т. 52: Оригінальні та перекладні твори — К.: Наукова думка, 2008. Стор. 151-154. Примітки: стор. 838-839.

Вперше надруковано у газ.: Діло. — 1888. — № 233. — 19(31) жовтня. — С. 1, без підп.

Того ж року твір уміщено в журн.: Зоря. — Ч. 21. — 1(13) листопада. — С. 359-360. Ближче до сьогодення твір видрукувано в журн.: Дніпро. — 1991. — № 3. — С. 144-145, з передмовою М. Шалати.

У тому ж числі «Діла» під рубрикою «Наука, штука і література» вміщено хроніку «Руський народний театр», де серед іншого повідомляється: «В понеділок, дня 29 жовтня, відбулось представлення в честь 50 роковин смерті Ів. Котляревського. Представлення розпочалось прегарним прологом Ів. Франка, котрий виголосив з належним зрозумінням і чувством п. Янович. Відтак слідувало представлення «Наталки Полтавки». Знаменитий твір нашого драматичного писателя та справдішня, довголітня, а ніколи не старіюча окраса нашого театрального репертуару, зазнала, на жаль, тої невідрадної долі, що в ювілейний день її автора обійшовся з нею наш театр з легковаженням, по-мачушому. Ролі були невивчені, граючі лиця позволили собі довільно перемінювати, скорочувати, випускати поодинокі місця тексту або збагачувати їх непотрібними додатками. Проти такої профанації мусимо рішучо запротестувати. Словесна спадщина по Котляревськім — се наша святощ народна, з котрої невільно опустити «ніже тії коми», і котру належало би трактувати з більшим пієтизмом. Видно, що і пп. артисти, і режисерія легковажать собі твори рідної словесности і, докладаючи старанности при виставі штук чужих, трактують своє від нехочу, — от, щоби лиш ішло... На таке поступування ми не можемо ніяк згодитись і, висказуючи сим наше крайнє невдоволення, взиваємо виділ «Руської бесіди», щоби вглянув в річи і зарадив злому...» Далі подано короткі, здебільшого критичні, характеристики гри акторів, серед яких С. Янович (у ролі Петра) — «також не мав тої свободи і певності в собі, яку бачимо все у ньою».

Подається за першодруком.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Франко І. Я. Пролог, написаний в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського — 151

ПРОЛОГ,

написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського

Сцена прибрана цвітами. Серед цвітів красується бюст поета. Коли завіса піднеслася, артист С. Янович, вказуючи рукою на бюст, почав:

Се Котляревський, батько наш Іван, —
Той сам, що перший українське слово,
Народне, чисте, ясне, як слеза,
У люди вивів, світу показав.
Той сам, що перший на вкраїнській сцені
Живих людей, живу впровадив річ.
Той сам, що своїм сміхом чудодійним
Богів з Олімпу постягав на землю,
А України бідних, погорджених
Дітей із темної безодні вивів
На ясний світ. Той сам, що написав
«Енея», і «Наталку», й «Москаля».

Півсотні літ пройшло, як він помер,
Як у Полтаві при старім соборі
Зложив стомлене тіло, а й донині,
Немов поранний дзвін, дзвенить до нас
Його живуча пісня — не велична,
Не голосна, та щира і сердечна.
Донині ще та пісня не втеряла
Ключа до людських серць, донині вміє
Із дна душ наших визивать найвище,
Що пісня визвать може — сміх і сльози!..

І що за чар такий у пісні тій?
І звідки та її пливе живучість
І свіжа сила вічно молода?

Франко І. Я. Пролог, написаний в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського — 152

Ту діло просте: в пісні тій заклята
Жива душа поетова святая!
В ній зложене усе його житє,
Найкращі думи і чуття найвищі,
Його се власний сміх, що відкликаєсь
У нашім серці, і єго се власні
Пекучі сльози, що таємним током
Передаються нашим нервам, браття,
І заставляють їх дрожать, боліти.

Се ж він був Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Один з послідніх свідків того, як
Послідні іскри вольного життя
Помалу гасли, попелом вкривались,
І як Еней із пожарища Трої
Забрав послідні святощі народні
І рушив в світ шукать землі нової,
Нової вітчини, — оттак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість — слово.

І сміх і сльози... і пішов шукати
Для них пристанища.
                   Тяжка була
І довга та дорога, — справді, як
Енеєве блуканє. Приходилось
Поборювать Еолові вітри,
Що різко віяли з півночі,
І супротивні хвилі пересудів,
Підозрінь, злоби і незрозуміння,
І лінь та нехіть власних земляків,
І темноту й неволю мас народних.
Правдиве пекло, повне стону й болю,
І диких сміхів, і наруги, й мук
Тра було перейти зовсім самому
Без проводу, без втоптаної стежки,
В одну лиш зірку провідну — в будуще —
Втопивши очі. І він се зробив.

Франко І. Я. Пролог, написаний в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського — 153

Сам силою своєю волі й пісні
Минувшину України зв'язав
З будущиною стягом золотим.
І брязнули з тріумфом тихим струни,
Коли по тій Енейській блуканині,
По боях, і пригодах, і невгодах
Про тихий рай домашній задзвеніли.
Про вірнеє коханє й скромне щастя
В сім'ї згідливій, чесній і трудящій, —
Такого щастя він собі бажав,
Такого щастя він бажав Вкраїні,
Міркуючи, що чей же брат письменний
Із темним братом заживе в любви,
Покажеся для нього справді братом!

Та ба! — не так то склалося, як ждалось.
Сімейне щастя під неволі гнетом
Не вигрілось, а благородний брат
Письменний виклювавсь у іншім виді,
Як «Чарівник москаль»! Неначе гостем
Прийшов у хату вдови України
І швидко став у ній рядить по-свому,
Як пан. Не помогла сперечка жадна —
«Малчать, стара!» — отеє його всі чари,
По-звірськи прості і, як звір, могучі!

«Малчать, стара!» — отсим різким дистоном
Скінчилась віща пісня батька Йвана.
Знать, чув поет, як тяжко доведесь
Від того слова ще страждать Вкраїні,
Якою ганьбою, яким проклятєм
Воно упаде на весь руський¹ рід,
На все ім'я слав'янське.
                   Нині ми
Під ваготою слова того стогнем,
А слово наше — запахуща квітка
На всеслав'янській ниві — топчесь в грязь,
Прослідуєсь, мов дикий звір у лісі.

¹ Руський — розуміється: український. — І[ван] Ф[ранко].

Франко І. Я. Пролог, написаний в пам'ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського — 154

І там, де голосно колись дзвеніли
Бояна пісні і грізні, могучі
Хмельницького слова, звідкіль ішла
Освіта і наука ген на північ, —
Там нині тихо, темно і похило,
Там навіть пам'яти Твоєї, батьку,
Не вільно в твоїй мові вшанувати,
«Малчать!» — отеє й увесь резон могучих.

Та ні! Се не послідня строфа пісні!
Ще не задала дієва заслона!
Ще деревам насилля й самоволі,
І гнету, й самодурства, й темноти
Не суджено до неба дорости
І сонце нам навік закритті! Блисне
Те сонце ясне, розійдуться хмари!
Упадуть ті твердині, що нам нині
Тюрмою, й залунає наше слово,
Прекрасне й свіже на ввесь світ, наново!

А поки що ми ту, в однім куточку
Великої Вкраїни, де не сягне
Мертва рука грізної самоволі,
Де вільно нам собов самими бути,
Чужому вчитись, своє шанувати, —
Ми згадуєм тебе, старий наш батьку,
Сердечним, тихим словом! І для нас
Ще не скінчилось довге і болюще
Енеєве блуканє, — не пройшли ще
Ми всего того пекла, що огнем
Очищує всі слабості духові
І, наче ржу на золоті, змиває
На сильних душах пристрасті, незгоду
І тісноглядство, і лінивство думки.
Та все ж надія ясна нам блищить,
І стежка стелесь, і з Твоєї пісні
Ми не одну взяли вже добру раду.
Хвала ж Тобі, що вказуєш нам світ!