История Полтавы

Под знаком Красного Креста в Полтаве 1941-42 гг.

• 

Подробности

Просмотров: 645

Галина В'юн. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр.

Публікується за виданням: Галина В'юн. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. Спогад-звіт для історії. – Новий Ульм. Видавництво "Українські вісті". 1973.

Джерело: Електронна бібліотека "Діаспоріана.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Нумерацію сторінок перенесено на початок сторінки.

 

ГАЛИНА В'ЮН

 

 

ПІД ЗНАКОМ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА
В ПОЛТАВІ 1941-42 рр.

СПОГАД-ЗВІТ ДЛЯ ІСТОРІЇ

 

 

Видавництво "Українські вісті"
— 1973 —

Друк: Друкарня «Українських вістей», Новий Ульм
Printed by "Ukrainski Wisti", Neu-Ulm Do., W. Germany

Галина В'юн 1912-1972

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 4

Пуста сторінка

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 5

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Цей «спогад-звіт для історії» написано 1961 р. для збірника матеріялів до історії Українського Червоного Хреста часів німецько-совєтської війни, в зв'язку з 20-річчям початку тієї війни. Та в зв'язку з «браком коштів» у відповідних централь української еміграції на таке видання, цей збірник не зміг з'явитися друком. Автор цього спогаду ГАЛИНА ІВАНІВНА В'ЮН (з роду — ГРИШКО) була одним із ініціяторів-організаторів, а від початку існування — незмінним головою, Товариства Українського Червоного Хреста Полтавщини 1941-42 рр. З огляду на історично-документальну вартість цього спогаду про маловідомі факти українського організованого життя в Полтаві та на Полтавщині в часи німецько-совєтської війни, публікуємо тепер цей спогад до 30-річчя початку української еміґрації з Полтавщини (1943-1973). Цим також ушановуємо пам'ять видатної громадянки — Галини Іванівни В'юн, що так передчасно скінчила свій життєвий шлях на чужині — 27-го грудня 1972 р. Біографічну нотатку про Неї читач знайде наприкінці цієї книжечки.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 6

Пуста сторінка

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 7

1. МОЯ «ОСОБИСТА СПРАВА» — МІЙ
ГРОМАДСЬКИЙ ОБОВ'ЯЗОК

Як відомо, большевики втекли з Полтави 18-го вересня 1941 р., здавши її німцям без бою. Проте вони встигли зруйнувати місто так, що в перші тижні після зміни окупантів життя в ньому було майже геть паралізоване. Тож, коли я з частиною родини повернулася до Полтави, вирвавшись із пекла боїв у районі Чутова, де ми сподівалися «пересидіти хуртовину в сільській глушині», рідне місто було тяжко пізнати. Але ще тяжче було в ньому починати все з початку — в холоді, в бруді і, звичайно, в голоді.

Та все ж, не зважаючи на всі невигоди й труднощі, настрій у людей, а в тому числі й у мене, був якийсь піднесений, аж ніби святковий. Понад усім панувала радість усвідомлення поразки ненависної червоно-кривавої влади Москви й віра в неминучість зміни на краще. «Як там не буде, а гірше, ніж було під совєтами, однак не може бути», — так думали й говорили тоді ми всі. До того ж були, немов би, навіть і певні підстави для деяких далекосяглих сподівань: над містом, поруч німецького переможного прапора, маяв і рідний жовто-блакитний стяг України; в міській управі вже діяло місцеве українське самоврядування, де вперше після довгих літ совєтського русифікаційного терору знову стала урядовою українська мова; і хоч німці нічогісінько не говорили про майбутнє України, то в українських серцях уже виростала мрія про свою самостійну державу.

Тим часом сувора дійсність нової окупації не мала нічого спільного з цією мрією. Зухвала

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 8

жорстокість завойовників, яку так швидко виявили своєю варварською поведінкою німці, нещадно розбивала всі добрі сподівання. Особливо ж протверезвлююче діяло на всіх німецьке відношення до тих незчисленних мас українців, що переважно з небажання воювати за своїх советських поневолювачів, опинилися в німецькому полоні. Тому, що Полтава була саме тим пунктом, де німці замкнули своє велетенське коло оточення, захопивши більше ніж півмільйона вояків, що кинули зброю, через це місто проходили величезні маси полонених, що їх німці гнали в призначені для них табори — здебільшого до відомого «табору смерти» в Хоролі. І те, що побачили ми під час таких переходів полонених, жахнуло всіх нас і потрясло до глибини душі.

Хоч полонені, що були переважно ще молодими людьми, побули в німецьких руках ще тільки кілька тижнів, вони були вже такі виснажені голодом, холодом і німецьким знущанням, що втрачали навіть людський вигляд. Напівроздягнені й босі, зарослі й брудні, а багато серед них поранені та хворі, понуро пленталися вони безладними юрбами здовж вулиці в оточенні німецьких вояків, що підганяли їх зброєю і просто нагаями — дослівно, як худобу. Коли хтось із маси місцевого населення, що дивилося на це сумне видовище, кидав у юрбу нещасних щось із харчів, вони накидалися на це з такою безтямністю божеволіючих від голоду людей, що збивали один одного з ніг, і тоді німці били їх і навіть стріляли, щоб опанувати безлад.

Інколи німці навіть вбивали полонених на очах у їхніх же земляків, а зокрема добивали тих слабіших, що не могли вже йти. Це було щось неймовірне навіть і для нас, що бачили щось подібне тільки в поводженні совєтських людоловів з НКВД, що таким самим способом гнали маси арештованих українських людей у невільничі табори в 30-х роках і перед своєю

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 9

втечею з України вже під час війни. І бачачи таку подібність поведінки окупантів, я вперше тоді зрозуміла, що німці такі ж самі вороги, як і большевики.

Зрештою, як стало відомо незабаром, за цю трагедію полонених були також відповідальні й большевики, що відмовились від міжнародньої угоди про захист полонених через Міжнародний Червоний Хрест і тим дали німцям вільну руку поводитися з полоненими так, як їм хотілось. Німці ж, виправдуючи себе перед українським населенням, казали, що вони не можуть дати ради з такою нечувано великою масою полонених, бо мусять воювати й дбати про своїх вояків.

І тоді в мене, як і в багатьох інших українців, що були потрясені таким жахливим становищем своїх земляків-полонених на своїй же рідній землі, зовсім природньо виникла думка про єдиний спосіб хоч трохи зарадити лихові в цій трагічній ситуації: самим українцям узятися за справу допомоги полоненим і, взагалі, за справу української самодопомоги в цей тяжкий час.

«Треба щось робити!» — вирішила я, спостерігаючи не тільки трагедію полонених, але й дивовижну пасивність більшости наших людей, що лише зітхали та плакали, безрадно залишаючись від усього збоку. І перше, що здавалось мені найпотрібнішим відразу ж зробити — це звернути на це увагу свого ж, українського самоврядування та зголоситися самій йому до послуг у справі вжиття відповідних заходів. На чолі міської управи Полтави стояв тоді колишній учасник визвольних змагань, а потім підсовєтський в'язень Соловків — Федір Борківський. Про нього було вже мені відомо, що він був українським націоналістом і намагався навіть і під німецькою владою робити щось для добра української національної справи. До нього й вирішила я негайно ж звернутися.

Зголосившись до міської управи, я сказала,

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 10

що мушу бачити п. Борківського й говорити з ним особисто. А тому, що вияснити секретарці характер моєї справи було досить тяжко, я сказала, що маю «особисту справу». Це було досить незручно, бо ми з п. Борківським були особисто незнайомі, але це був єдиний спосіб дістатися до нього особисто й негайно. І от, коли я потім, хвилюючись, виклала п. Борківському свою «особисту справу», він, тепло посміхаючись, промовив: «То це по-вашому називається «особиста справа»? Та ж це тепер справа першорядної загальноукраїнської ваги! Я дуже радий, що ви самі тут цю справу порушили, то ж тепер слухайте, що я вам скажу...»

І він уже поважно-діловито розповів мені про те, що в міській управі обговорювалася та сама справа, але німці не дозволили нічого робити з почину міської управи, бо взагалі вони обмежили всю діяльність управи самими лише господарсько-адміністративними функціями. Отже, сказав він, єдиний шлях, яким можна було б щось у цьому відношенні зробити, є творення на суто добровільно-допомоговій базі якогось окремого харитдтивного товариства на зразок Червоного Хреста, переконавши німців у тому, що, мовляв, таким способом ми хочемо допомогти «визволителям» у їх труднощах з полоненими та іншими, що потребують допомоги. Для такої праці, сказав він, під сучасну пору найкраще придаються жінки. І на закінчення нашої розмови він, навіть і не питаючи моєї згоди, доручив мені взятися за організацію такого товариства, добитися його легалізації німцями й приступити до здійснення такої потрібної допомогової акції.

Так раптом те, що лише випадково було назване мною «особистою справою», перетворилось у мій особистий громадський обов'язок.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 11

2. ІНІЦІЯТОРИ, ОРГАНІЗАТОРИ Й ПЕРШІ
КРОКИ

Звичайно, воно тільки з мого особистого кута бачення виглядало так, ніби справа організації товариства, що його потім мені довелося очолити, почалася щойно тоді, коли цю справу було доручено мені таким способом, як це описано вище. В дійсності ця справа мала вже ранішу передісторію, коли ідею створення такого товариства підніс Олександер Дигас — один із молодших представників української інтелігенції, що активно взялася за організацію українського життя в Полтаві під новою окупацією.

Як стало мені відомо пізніше, п. Дигас був сам учитель за фахом. Ще в студентські роки був репресований большевиками в зв'язку зі справою СВУ-СУМ. У той час був уже не тільки ідеологічно, але й організаційно пов'язаний з ОУН. У міському самоврядуванні він керував т. зв. адміністративним відділом, тобто займався якраз організацією різних форм самоврядування і завдяки цьому мав змогу допомагати в творенні всіх форм української самоорганізації, як легальним, так і нелегальним шляхом. Це від нього походила й та ініціятива організації товариства для української самодопомоги, про яку говорив мені п. Борківський. Він же був і тією особою, з якою найперше пов'язав мене п. Борківський, даючи мені вказівки, як і з чого починати організацію товариства.

За допомогою п. Дигаса, що був у той час центром усіх зв'язків та інформацій у колах національно свідомих і національно активних українців у Полтаві, я в перші ж дні після доручення мені справи творення товариства нав'язала особисті контакти з усіма тими, хто ще переді мною так чи інакше включився вже в цю справу. Були це найперше, звичайно, представники духовенства відроджуваної Української Автокефальної Православної Церкви, що її організаційна відбудова в Полтаві також почалася й відбувалася саме в той час. Це були

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 12

о. Олексій Потульницький і о. Демид Бурко, а зокрема ж їхні дружини пп. Зінаїда Потульницька і Антонина Кушнір-Бурко (пані Бурко після арешту її чоловіка під совєтами змушена була перейти на своє дівоче прізвище), що так само, як і я, самі зголосилися для праці в ділянці допомоги потребуючим. Це був також п. М. Заборовський, недавній в'язень Соловок, перший редактор «Голосу Полтавщини» (пізніше усунений німцями як український націоналіст). Крім того, було ще багато інших відомих тоді в Полтаві українців, переважно науковців, учителів і лікарів, і їх прізвищ, з відомих причин, я не можу тут назвати.

Після деякої підготовної праці на початку листопада 1941 р. нарешті скликано ширшу громадську нараду, на якій формально започатковано організацію допомогового товариства під назвою «Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини». На нараді визначено й завдання товариства. До них, крім першочергового завдання допомоги українським військовополоненим, було долучено також допомогу жертвам большевицького терору, сиротам і вдовам потерпілих та, взагалі, всім тим бідуючим, що потребували допомоги в цей тяжкий час. Всі учасники наради висловили бажання і готовість працювати добровільно й без винагороди в товаристві УЧХ, але одночасно також висловили побоювання, що німці не затвердять великої організації з великими завданнями, тому радили обмежити керівництво організації до мінімуму, виставляючи наперед самих жінок.

Відповідно до такого наставлення управу товариства обрано всього з трьох осіб. Ними й були три жінки: пп. З. Потульницька, А Кушнір-Бурко і я. Між нами трьома відразу ж розподілено обов'язки так: п. Потульницька взяла на себе керування відділом опіки над полоненими й заступництво голови; п. Кушнір-Бурко стала секретаркою товариства й керівницею відділу допомоги жертвам большевицького терору

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 13

та іншим потребуючим; а мені, хоч наймолодшій тоді серед усіх інших, доручено керування всіма організаційними справами товариства й головування в товаристві взагалі.

Відразу ж після наради приступлено до легалізації товариства в німецькій комендатурі. Щойно тоді стало ясно мені, чому старші й досвідченіші громадяни на нараді так побоювалися ангажуватися в керівництві товариства й доручили все лише трьом маловідомим жінкам. Виявилося, що доля всього організованого українського життя в Полтаві тоді була в руках особи, явно вороже наставленої до всього українського. Цією особою була всесильна перекладачка й дорадниця німецької влади в Полтаві, пані Тирель, німка за походженням. До війни була вона викладачкою німецької мови, а за своїми переконаннями була запеклою русофілкою. Та все ж, за допомогою п. Борківського, що в той час, як офіційний «бурґомістер» міста, мав ще значну вагу й для Тирель, вдалося товариство злеґалізувати без особливих труднощів. Ми одержали дозвіл на ведення допомогової діяльности, нашу назву «Товариство УЧХ Полтавщини» офіційно затверджено, міська управа дала нам окреме власне приміщення на вул. Котляревського, ми виробили свою власну печатку в двох мовах, наші працівники одержали білі опаски з червоним хрестом і печаткою нашого товариства — і негайно ж почалася праця.

3. ГУРТУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ СИЛ

Як тільки вперше відчинились двері нашого приміщення з вивісною «УЧХ Полтавщини», відразу ж це приміщення наповнилось людьми, як вулик бджолами. Одні приходили включитися до праці, інші розшукувати своїх рідних, ще інші за допомогою й порадою. Тому, що базою існування товариства проголошено добровільне членство з внесками й пожертвами, люди масово записувалися в члени та складали по-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 14

жертви. Проблема рятування полонених була, звичайно, найголовнішою, тому найперше розіслано наших представників в усі відомі нам ближчі табори за списками полонених-українців. Знайшлося чимало відданих і відважних людей, що взялися за таке тяжке й небезпечне тоді діло і з посвідками УЧХ поїхали в Хорол, в Кременчук та в інші табори, і скоро ми мали вже безконечні списки.

Скоро стіни нашого приміщення були вже обліплені такими списками, біля яких постійно товпилися сотні відвідувачів — з Полтави, з районів Полтавщини, і навіть з інших областей України. Немало було таких, що цим способом знаходили своїх синів, чоловіків, батьків. Це мало велике значення в той час, бо німці тоді на теренах, що знаходились у безпосередній близькості від фронту, часом бували схильні відпускати місцевих полонених додому, якщо їх про це просили родичі й місцеве українське керівництво, а зокрема, коли полонені були інваліди чи хворі — а такими вони були в німецьких руках майже всі.

Незабаром розмах праці нашого товариства й рух відвідувачів у нашому приміщенні став такий великий, що довелося подвоїти й потроїти кількість працівників товариства, а також подбати й про нове більше приміщення. Ми одержали окремий будинок, куди й перемістилися, але навіть й там бувало затісно. Серед нових працівників УЧХ, що включилися в працю товариства в той час, особливого відзначення заслуговують пані Олександра Потапенко, дочка відомого нашого поета-полтавця Мусія Кононенка, заслужена українська діячка ще з часів визвольних змагань, коли вона працювала в секретаріяті С. Петлюри, а потім сестрою-жалібницею у війську УНР; Ольга Євдокимова, полтавська громадянка з репресованої большевиками родини, що, знаючи дуже добре німецьку мову, стала в нашому товаристві незамінною перекладачкою та зв'язковою між нами й ні-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 15

мецькою владою; д-р Нагай, людина вже старшого віку й дуже хворий, але надзвичайно працьовитий і відданий справі допомоги потребуючим; для них він віддавав весь свій час і досвід, зокрема ж саме як лікар. Крім названих, звичайно, було ще й багато інших видатних і щирих працівників, але назвати їх тут усіх, знову ж таки «з відомих причин», не можна.

Можна лише сказати, що наприкінці 1941 р. в різних ділянках праці УЧХ Полтавщини, починаючи від тяжкої технічної, навіть і «чорної» праці в самій централі й кінчаючи небезпечною працею в ділянці зв'язку й інформації, так чи інакше приймало участь більше сотні найкращих синів і дочок Полтавщини. Все українське населення міста Полтави й околиць надзвичайно радо й щиро привітало появу й працю УЧХ, допомагаючи йому своєю підтримкою й тримаючи зв'язок із ним. Лише малоросійська обивательщина білої та червоної російської орієнтації, а також пряма совєтська агентура з перших же днів праці УЧХ намагалися шкодити йому всіма засобами, а особливо ж своїм улюбленим засобом наклепництва й донощицтва на діячів УЧХ, що його вони ненавиділи передусім просто тому, що він український.

4. НАШ «ГОЛОВНИЙ ФРОНТ» — ДОПОМОГА
ПОЛОНЕНИМ

Тому, що головним і першочерговим завданням нашого товариства при самому його постанні була допомога військовополоненим, з перших же днів діяльности ми заходилися робити все можливе в тих умовах, щоб перетворити наші добрі заміри в конкретне добре діло. Почали з найближчого табору полонених у самій Полтаві, добившись від німців дозволу відвідати цей табір, щоб встановити, що саме ми можемо зробити. Всі три члени управи з перекладачкою по черзі оглядали табір, і те, що ми там побачили, своїм жахом перевищувало навіть те найгірше, що ми могли сподіватися там виявити.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 16

Це був табір на Слісарному провулку біля Кобеляцької вулиці (передмістя Кобищани), де містилося постійно понад 15000 військовополонених в бараках колишніх совєтських муніційних складів. Бараки, зовсім не пристосовані для перебування в них людей, були не тільки не огрівані, хоч було вже дуже холодно й мокро, але навіть і не закриті від вітру й дощу. Полонені лежали в них на твердій мокрій підлозі, в бруді й так тісно, як сірники в коробці. Багато серед них було ранених, хворих і знесилених так, що вони вже не могли рухатися. Серед живих лежали й уже мертві.

Крім голоду, людей косили вже й масові пошесні недуги — дезинтерія і тиф. Хворих і ранених не тільки не лікували, але навіть не давали їм ніякої людської допомоги, хоч лікарі й санітари з-поміж самих же полонених намагались робити все, що могли, щоб допомогти своїм загибаючим товаришам недолі. Правда, небезпека поширення пошестей серед самих німців примушувала їх, принаймні заради вимог самої елементарної санітарії, дозволяти лікарям-полоненим робити бодай те, що вони самі могли в тих умовах робити, перев'язувати рани тощо. Але для перев'язок матеріялу не було, і це робилося при використанні такого брудного ганчір'я з одягу самих полонених, що це мало що їм допомагало. Про якісь же медикаменти не було й мови. А найголовніше — не було харчів, тобто німці не давали ніяких харчів із своїх запасів і фактично морили полонених голодом. Як довідалися ми потім, смертність серед полонених була у цей час там така висока, що часом доходила до 300 осіб денно. Але загальна кількість полонених в таборі від цього не зменшувалася, бо табір щодня поповнювався новими полоненими, що їх німці приганяли звідусіль.

Коли полонені в таборі побачили наші білі опаски з червоним хрестом і довідалися, що ми українки, то ті з них, що мали ще трохи сили

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 17

говорити, почали так зворушливо благати нас про порятунок, що без сердечного болю та сліз цього не можна було слухати. Зокрема ж за всіх говорили з нами полонені-лікарі. Вони розповіли нам про ще більші жахи, ніж ті, що ми їх самі побачили. Ми довідалися, напр., про нечувану жорстокість німецьких охоронців, серед яких були справжні садисти. Один із таких людозвірів для власної «розваги» систематично нацьковував свого вартового пса-вовкулаку на тих полонених, що могли ще рухатися, і він збивав їх з ніг, а потім загризав на смерть. А інший вартовий старшина «бавився» таким способом, що вправлявся у влучанні полонених з рушниці.

Потрясені всім баченим і чутим, ми вирішили негайно звернутися до вищих німецьких чинників, маючи ще в той час надію, що все це лише наслідок хаосу й жорстокости самої війни, а не плянової німецької політики. На щастя, серед німців знайшлися людяні одиниці, за їх допомогою можца було сподіватися добитися хоч якогонебудь полегшення долі полонених. Одним із таких був старілий штабовий лікар Бравн, з ним нав'язали контакт пп. Потульницька й Євдокимова. А ще більш світлою постаттю на чорному тлі німецького свавілля був військовий лікар Фікус.

За допомогою таких німців нам пізніше вдалось навіть звільняти багато хворих полонених, а тим часом ми довідалися від них, яких заходів можна вжити і якими шляхами добиватися свого. Ми негайно приступили до діла. Зокрема ж вони пообіцяли нам допомогу в передачі харчів і матеріялу для перев'язок у табір, якщо ми зуміємо все це в належній кількості зібрати. Отже, треба було організувати серед населення збірку всього потрібного для полонених, а насамперед харчів. Крім того, була можливість подбати й про лікування полонених власними засобами, для чого треба було зорганізувати хоч якийнебудь шпиталь для полонених. Це було

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 18

дуже складне завдання, але можливе до здійснення при мобілізації всіх наших зусиль. З цього ми й почали.

5. МОБІЛІЗАЦІЯ «ЛЮДСЬКИХ ЗАСОБІВ»

Передусім складено й опубліковано в «Голосі Полтавщини» та розіслано поміж людей відозву до населення з закликом жертвувати харчі й різні необхідні речі для полонених. Внаслідок відповідних заходів перед німецькими військовими чинниками вдалося добитися від них дозволу на передачу такої допомоги в табір полонених. Хоч населення Полтави й само в той час животіло в півголоді, проте на заклик УЧХ відгукнулося дуже сердечно й негайно ж почало приносити щирі пожертви. Вістка про початок допомогової акції відразу ж поширилась по підміських селах, де харчів у той час було доволі, і звідти також почали прибувати пожертви.

Всього лише за яких два тижні від початку збірки ми вже мали що передати в табір. Була це чимала кількість різних продуктів: борошно, пшоно, квасоля, горох, кукурудза, олія, а також багато старої, але чистої білизни на перев'язки. Все це негайно доставлено до табору й передано до кухні. Спеціяльно призначені пані з УЧХ слідкували за тим, щоб усе це було відповідно вжите, зокрема для хворих. Пізніше було домовлення з полоненими-лікарями, щоб вони перебрали на себе нагляд за всім цим у співпраці з нами.

Перші успішні кроки допомогової акції піднесли нас на дусі й підбадьорили до дальшої праці. Збірка розгорталась все ширше, але треба було добитися дозволу перенести збіркову акцію на села, де не тільки було що збирати, але де й люди були особливо готові поспішитися з допомогою. Та найбільш наглою була потреба негайного влаштування хоч якогонебудь шпиталю для полонених, а це в першу чергу залежало від німців.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 19

Ще в той день, як я вперше відвідала табір полонених, я звернудась до п. Тирель з проханням піти зі мною до німецького військового коменданта, щоб представити йому жахливий стан полонених і прохати його про сприяння нашій допомоговій акції, а зокрема ж допомогти нам зорганізувати для полонених шпиталь. Але моє прохання не знайшло ніякого зрозуміння з боку п. Тирель. Вона віднеслась до цього всього дуже холодно, висловлюючи побоювання, що з мого боку це буде необережним кроком — іти з цим до коменданта. Мотивуючи тим, що для розмови з комендантом не потрібно перекладача, бо він добре говорить по-російському, вона відмовилася йти зі мною, але все таки пообіцяла передати йому моє побажання зустрітися з ним для розмови в справах УЧХ.

Через деякий час мені таки вдалося добитися авдієнції в коменданта. Це був старий генерал з російських німців — фон-Брадовський, людина дуже неприємної зовнішности й поведінки. Він прийняв мене дуже сухо-формально, давши відразу зрозуміти, що моя візита в справі полонених йому зовсім не подобається. Але я, знаючи, що від цього залежить доля 15000 полонених, гаряче заходилася викладати весь жах їхнього становища, підкреслюючи при цьому ту шкоду, якої завдають самі собі німці в очах місцевого населення, що бачить таке відношення до близьких їм людей. В той час я ще не знала, що це не окремі випадки, а система німецької «політики» в окупованій Україні, і може тому мала таку «сміливість» говорити про це комендантові, зовсім щиро прохаючи його «в ім'я спільних німецьких і українських інтересів» подбати про полегшення умов існування полонених, висловлюючи готовість усього місцевого населення прийти з допомогою в цій справі. Я навіть у наївності своїй почала йому дораджувати «найкращий вихід із тяжкої ситуації», що створилась у зв'язку з величез-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 20

ною кількістю полонених та труднощами їх утримання в таборах — звільняти їх на поруки своїх рідних. «Ви хочете збільшити за їх рахунок партизанські банди!» — гостро перервав він мою мову, і далі коротко, але дуже непривітно відповідав мені стандартними фразами німецького самовиправдання.

Нарешті я звернулася до нього з конкретним проханням щодо сприяння нашій допомоговій акції, а зокрема з проханням дати нам приміщення й дозвіл на шпиталь для полонених. Щодо приміщення, то це була в той час дуже складна справа, бо всі придатні для вжитку приміщення були зайняті німецьким військом. Але ми мали на прикметі одне напівзруйноване приміщення колишньої школи недалеко від табору полонених, звідкиі мали виїхати німецькі вояки далі на фронт. В умовах наступаючого холоду це приміщення вже було непридатне для нормального вжитку, бо не було там ні води, ні каналізації, ні огрівання. Та все ж я натякнула комендантові на це приміщення, і він, знаючи, що ми, жінки, однаково не дамо з цим приміщенням ради, сказав, що його треба спершу відремонтувати, а потім щойно можна буде говорити про зайняття його нами під шпиталь. Це ще не був дозвіл на приміщення, а тільки обіцянка дозволу «якщо», проте я вирішила вхопитися за цю обіцянку і, навіть не подумавши як слід про відповідальність, що її беру на себе, негайно ж погодилася взяти це приміщення таким, як є, й відремонтувати його для шпиталю.

Коли я опісля переказала зміст і вислід своєї розмови з генералом пані Тирель, вона почала застрашувати мене риском, що його я взяла на себе, зв'язавшися з такою справою, як шпиталь для полонених.

«Через свою молодість і недосвідченість, — сказала вона, — ви беретеся за справи, що їх не можна здійснити. Якими засобами думаєте відремонтувати будівлю?»

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 21

Не маючи дійсно в своєму розпорядженні ніяких засобів для цього, я відповідала якось зовсім автоматично, що зробимо це «людськими засобами». І щойно, коли я вжила цю загальникову фразу, раптом збагнула, що це ж справді і є засіб. Люди — наші українські люди, що так щиро підтримали діяльність УЧХ на самому початку його праці, допоможуть здійснити й це завдання. З цією думкою я відразу ж пішла до приміщення УЧХ, де завжди в той час було повно людей.

Там я справді побачила сотні людей, що купчилися в коридорах приміщення і навіть надворі навколо нього, вичитуючи списки полонених, приносячи пожертви, прохаючи допомоги, а то й просто прислухаючись до новин чи зустрічаючись із знайомими. Не гаючи ні хвилини часу, я, ще навіть і не порадившись про це з управою, відразу запросила всіх людей до середини й, коротко повідомивши про те, як стоїть справа, звернулась із закликом зголоситися на працю для відремонтування будівлі під шпиталь для полонених, а також запросити всіх інших людей, хто може чимсь нам допомогти в цій праці. Я сказала, що ніхто нам не допоможе, як ми самі собі не допоможемо, а допомогти самим собі, своїм братам, синам і батькам у полоні ми не зможемо ні слізьми, ні стогонами, а тільки жертвенною працею.

Справа, що про неї я говорила, була така ясна й така болюча для всіх, що мені не треба було аж надто багато говорити, щоб зворушити людські серця. В натовпі людей, що мене слухали, багато жінок справді плакало й стогнало, та, почувши про негайну потребу допомоги працею, люди відразу ж почали масово зголошуватися. Серед цих людей виявилося багато різних фахівців, навіть і майстрів будівельної та ремонтної справи, що заявили про свою готовість стати до праці. Їм до помочі зголошувалися також і жінки, зголошували також одночасно й своїх відсутніх чоловіків, родичів та

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 22

знайомих, що вміли й готові були щось робити. Коли ж я попередила, що ніякої заплати за працю не буде, люди казали: «Бог нам заплатить!» — і вже тільки питали, коли приступати до праці. Домовилася, що вранці наступного дня й почнемо.

І справді, наступного ранку в зруйнованій школі закипіла робота. Люди прийшли з власним приладдям, дехто приніс і деякі потрібні матеріяли, а решту в той час прифронтової безгосподарности не тяжко було в півзруйнованому місті «зорганізувати». Люди працювали так завзято, що вже за кілька днів приміщення в основному було полагоджене, направлено водопроводи, зроблено все необхідне для вжитку приміщення людьми, навіть помито все й почищено. Правда, для пристосування його до завдань шпиталю у властивому значенні цього слова треба було ще багато чого зробити, але час наглив і треба було негайно щось робити, щоб не випустити приміщення з рук, бо вже на нього претендувала якась німецька господарська частина.

Не маючи ще формального права, а лише словну обіцянку коменданта та підтримку з боку згаданих уже попередньо дружніх нам німецьких військових лікарів, п. Потульницька, що керувала цією «операцією», вжила всіх заходів, щоб негайно починати спроваджувати з табору хворих полонених до «шпиталю». Підставою для цього використано той факт, що таборові вже загрожувала епідемія висипного тифу, отже потрібно було ізолювати хворих від здорових. Не чекаючи формального вирішення справи з правом на приміщення, наші люди під керівництвом п. Потульницької почали перевозити хворих полонених до «відремонтованої» школи. Ліжок для хворих ще не було, тому навезли до кімнат соломи й на ній клали хворих.

Коли вже понад 350 хворих полонених перевезено до школи, зайнявши ними приблизно

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 23

половину шкільного приміщення, іншу половину приміщення почали займати також і німці, погрожуючи викинути нас силою геть. Довідавшись же, що в другій половині школи приміщені хворі на висипний тиф, німці були такі люті, що наші люди, а зокрема п. Потульницька, були справді загрожені німецькою розправою за «самовільство». Лише втручання дружніх до нас німецьких лікарів відвело цю загрозу. Німці, боячись зарази, спочатку відгородились муром від тієї половини школи, що була зайнята хворими полоненими, а потім таки не витримали й перебрались десь до іншого приміщення.

Тоді ми зайняли все приміщення, і так почав функціонувати «шпиталь УЧХ для полонених» у Полтаві десь наприкінці листопада 1941 р. Працювали в ньому лікарі з-поміж самих же полонених, але їм допомагав сам і через свої зв'язки з іншими лікарями й шпиталями Полтави д-р Нагай. Справжнього лікування, звичайно, було там не так багато, але завдяки все більш зростаючим пожертвам населення в УЧХ хворі мали харчі й були захищені від холоду.

При «шпиталі» навіть встановлено дезинфекційну камеру. Наші люди десь випадково знайшли її покинуту відступаючими большевиками, відремонтували її та урухомили. За працею «шпиталю» весь час наглядала, проводячи там дні й ночі, пані Потульницька, а також працювали там пп. Кушнір-Бурко й Євдокимова. Пані Потульницька там і сама захворіла на висипний тиф, трохи не поплатившись своїм життям за віддану працю для справи рятування хворих полонених.

6. ПІД ПРАПОРОМ ХРИСТИЯНСЬКОЇ
СОЛІДАРНОСТИ

Окрилені першими досягненнями, ми всі — як керівництво, так і все членство УЧХ та прихильне українське громадянство Полтави вза-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 24

галі — подвоїли й потроїли свої зусилля. Протягом грудня нам удалося розгорнути таку широку акцію збірки харчів і речей для полонених, що скоро ми вже мусіли подбати про спеціяльне приміщення для комори УЧХ й комірників, щоб усе те тримати в належному порядку. Особливо успішним було поширення збірки на терени сільських районів Полтавщини, куди вислано чимало наших людей. Завдяки деяким українцям, головно з західних областей, що працювали при німецьких військових установах, нам удавалося діставати перепустки на села для наших людей, що радо зголошувалися на такі відрядження, бо при цьому люди з півголодного міста діставали харчі і для себе.

Щож до наших селян, то вони, довідавшись про перші успіхи нашої допомогової акції, не тільки щиро давали свої пожертви, але й самі привозили їх цілими хурами до Полтави. Спочатку ми спрямовували такі хури прямо до табору полонених, добившись у німців дозволу передавати харчі безпосередньо полоненим. Але бували випадки, що навколо возів з харчами створювалося таке скупчення голодних і виникав такий хаос, що це тільки давало німцям нагоду для їх брутальних методів «наведення порядку», тому довелось таку практику припинити й передавати харчі до табору тільки через таборову кухню.

Мені особливо запам'яталося, як зворушливо продемонстрували свою сердечність наші селяни в час відзначення перших після років совєтського безбожництва Різдвяних свят. Пригадую, що саме в один із святочних днів до Полтави прибув із одного з районів Полтавщини великий транспорт — приблизно 40 возів, навантажених різними харчами, та кілька десятків забракованих (непридатних до праці) коней, призначених на м'ясо. Все це селяни привезли, як різдвяний дарунок для полонених. Пригадую, що коли вранці того святочного дня мене пові-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 25

домила робітниця-доглядачка з УЧХ, що я мушу негайно йти до УЧХ у важливій справі, мені спочатку було дуже прикро, що навіть у свято не було можливости відпочити після безперервної праці протягом цілих двох місяців. Але, коли я довідалася, що важливою справою є прибуття такого великого транспорту з подарунками для полонених, я зрозуміла, що це якраз і є те справжнє християнське свято, яким воно й має бути.

Ми з робітницею негайно пішли до УЧХ, де нас чекали селяни з своїми хурами, і звідти відразу рушили цілим транспортом просто до табору полонених. Це була надзвичайна святочна маніфестація: 40 возів з харчами й табуни коней, розтягнені довгою валкою вздовж кількох кварталів, повільно рухалися по головних вулицях міста, а я з червонохресною опаскою на рукаві йшла попереду валки, показуючи шлях. Ця процесія звертала на себе увагу всіх, хто був на вулиці, і я почувала себе щасливою, що наш УЧХ саме таким способом відзначив велике християнське свято. Всі вози були по черзі впущені до табору, все передано до таборової кухні й частково безпосередньо полоненим. Таким чином полонені мали також своє свято.

З того часу ми вже систематично й у значних розмірах давали допомогу полоненим. І наша допомога, як харчами, так і лікуванням хворих, таки чимало спричинилася до того, що становище полонених трохи поліпшилося. В кожному разі, вже на початку нашої допомогової акції смертність серед полонених від голоду й хворіб, що досі доходила часом до 300 осіб денно, впала до 80 осіб, а потім зменшилася до 30 і, нарешті, до 22 осіб денно.

7. РЯТУВАННЯ ПОЛОНЕНИХ І
«НЕБЕЗПЕЧНА ГРА»

Але, крім допомоги харчами й лікуванням, наше товариство скоро спромоглося ще на один вид допомоги полоненим, поробивши відповід-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 26

ні заходи, що вможливили звільнення з полону певної, і то досить поважної, кількости полонених-українців, спеціально ж хворих та інвалідів. На наше прохання, підтримане зокрема нашими німецькими друзями-лікарями, німці погодилися на початку зими відпускати додому покалічених, нездатних до фізичної праці, а також хворих на туберкульозу та знесилених хворобами полонених, якщо вони з недалеких місцевостей та мають родичів, що зможуть узяти їх на свою відповідальність. Очевидно, німці при цьому керувалися своїми і зовсім негуманними мотивами, а це видно було зокрема з тих умов, що їх вони при цьому поставили. А умови ці були такі: не могли бути відпущеними, навіть якщо вони покалічені та тяжко хворі, ніякі інтелектуалісти та професіоналісти, а зокрема лікарі, вчителі і, взагалі, освічені й інтелігентні люди. Ці умови поставлено нам, тому що нам було дозволено разом із німецькими й полоненими лікарями визначати тих, що могли бути звільненими.

Очевидна річ, що хворих серед полонених було більше, ніж здорових, але вирішальним було клопотання родин полонених про їх звільнення. Почувши про це, родичі полонених стали масово напливати до УЧХ, і ми, а зокрема п. Потульницька, що відала опікою над полоненими, мали дуже багато роботи, а ще більше клопоту. Звичайно, і ми, і полонені лікарі намагались тільки формально дотримуватися згаданих німецьких умов, досить часто виписуючи посвідки на звільнення і нашим полоненим-інтеліґентам, користуючись тим, що німці без нас неспроможні були розібратися, хто з полонених що собою являв.

Але, крім того, самі дружні до нас німецькі лікарі, згадані вже д-р Бравн і д-р Фікус, свідомо пропускали «не помічаючи», а часом навіть і свідомо відпускали також таких полонених. При чому, коли д-р Бравн робив це часто під впливом «шнапсу», що його ми для нього

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 27

спеціально з цією метою «організували», то д-р Фікус робив це просто з чисто людських шляхетних спонук. І він, і ми цим наражали себе на велику небезпеку в разі виявлення кимось цих порушень поставлених нам умов, але йшло про рятування людей, а задля цього треба було й ризикувати.

Зокрема ж наш «шпиталь», куди спроваджувалися хворі й інваліди з табору полонених, став тим своєрідним переходовим пунктом, з якого багато полонених стало виходити на волю. І тут нам часто доводилося маскувати під хворих навіть і деяких зовсім здорових, але цінних і вартих рятунку українських полонених. Тут для них оформлялися посвідки про звільнення, що їх підписували лікарі, а потім на їх пропозицію завіряла військова комендатура. Не раз д-р Фікус, підписуючи посвідки, навіть казав п. Потульницькій, що він знає, яку небезпечну гру ми провадимо, бо за це нам усім грозила в ті часи шибениця, але це добре діло і його треба робити. Зрештою, про це все знали тільки нас четверо з УЧХ — троє членів управи й перекладачка, а з німців тільки д-р Фікус.

У зв'язку з чималою кількістю звільнених постав досить великий рух полонених і виникла потреба в приміщенні для ночівлі й тимчасового перебування звільнених на шляху додому. Тому в грудні 1941 р. ми знайшли на Подолі, на Пролетарській вулиці будинок, швидко обладнали його для вжитку і там відкрили «готель УЧХ для полонених» (так він офіційно й називався). Його утримувало на свої кошти наше товариство з допомогою українського організованого громадянства Полтави. Там було влаштування для дизенфекції, провадилась т. зв. «санітарна обробка», а зокрема боротьба з завошивленням, що було тоді надзвичайно поширеним нещастям серед полонених. Згодом нам удалося влаштувати також і спеціяльний притулок для інвалідів, де вони перебували деякий час під нашою матеріяльною опікою.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 28

З цих часів мені особливо запам'ятався один неприємний, але дуже типовий для тих часів момент, коли з ініціятиви й на доручення УЧХ д-р Нагай зорганізував спеціяльну велику кампанію боротьби з завошивленням серед полонених. Зокрема зорганізовано велику кількість стрижіїв і добровольців, що вміли стригти й голити, і вони кілька днів працювали серед полонених. Очевидці розповідають, що це була жахлива праця, бо вошей у полонених було так багато, що купи постриженого волосся дослівно самі рухалися. Люди, що працювали, мліли від такого видовища, а деякі тоді похворіли, бо все ще панував тиф.

Звільнення німцями хворих і покалічених полонених, що ним ми користувались для звільнення полонених взагалі, на жаль, тривало недовго. Скоро німці припинили всяке звільнення. Але через деякий час ми довідалися, що німці неофіційно почали «торгувати» полоненими, відпускаючи їх в обмін за дуже потрібні тоді німцям хутра й кожухи. Хоч ця торгівля була неофіційна (навіть «секретна»), ми зуміли дати знати про це зацікавленим родинам, і досить багато з них, зокрема селян, що мали домашні смушки, змогли викупити з німецької неволі своїх синів, братів, батьків тощо. Німці брали за кожного полоненого по смушковій шкірці. Це була типово німецька «операція», але й цим способом вдалося врятувати чимало наших людей.

8. УСПІХИ Й НЕБЕЗПЕКИ НАШОЇ
ДІЯЛЬНОСТИ

Щирі зусилля й певні успіхи нашого товариства в ділянці допомоги полоненим створили велику популярність і славу нашому товариству серед місцевого населення. Скрізь, де з'являлись наші представники з червонохресними опасками на рукаві, їх зустрічали з великою пошаною й дружньою приязню. А були навіть випадки таких зворушливих сцен вислову по-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 29

дяки й признання для УЧХ, яких ніяк не можна забути. Пані Потульницька, що, навіть захворівши на тиф, перебувала в тому ж шпиталі, де лікувались полонені, і навіть там ще допомагала полоненим одержати звільнення, нераз бувала об'єктом таких висловів подяки, коли жінки звільнених чоловіків чи матері звільнених синів, кидалися з сльозами вдячности цілувати їй руки. З таким же сердечним зворушенням звертались жінки й до пані Кушнір-Бурко, що, як секретар товариства, постійно була в центрі уваги всіх потребуючих допомоги, і також була захворіла тоді від постійного перебування в холодному, неотопленому приміщенні УЧХ протягом цілої лютої зими 1941-1942 рр. Також і мені, як голові товариства, не раз траплялося, що навіть на вулиці влаштовували мені деякі вдячні жінки такі вияви свого сердечного признання для очолюваного мною товариства, що про це й тепер без зворушення не можна згадувати.

Повага до нас з боку населення в той час примушувала й німців рахуватися з нами, як з певною силою, хоч наша популярність серед населення, звичайно, не подобалась німцям. Фальшиву позу нашого нібито «приятеля» на деякий час мусіли були прибрати на себе й такі явно ворожі нам русофіли, як згадувана вже п. Тирель, що стала тоді в Полтаві другою після коменданта важливою особою, ставши «дружиною» коменданта.

Незабаром після здійснення нашого проєкту зі «шпиталем» для полонених, мені знову довелось мати зустріч з комендантом, цього разу вже в присутності Тирель. І тут, цілком несподівано для мене, вони обоє раптом звернулися до мене з «порадою», щоб ми, тобто УЧХ, обмежили свою допомогу полоненим лише до категорії вибраних з-поміж них «українців», відмовивши допомогу всім іншим, тобто — поділивши масу полонених на «чистих і нечистих» за національно-расовою ознакою. Мотивація ці-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 30

єї «поради» була зовнішньо вбрана, немовбито в імпонуючу нам «націоналістичну» форму, але під тим відразу ж було відчутно провокативний зміст.

«Як же це, по-вашому, можна практично здійснити?» — запитала я, заскочена такою позицією відомих мені недругів українців.

«Підібрати українців, що їх національність можна довести, й відгородити їх окремо в спеціальну переділку в таборі з окремою кухнею та окремою опікою для них», — відповіли вони мені в один голос.

Я тільки уявила собі картину такого поділу людей у голодному таборі, і мені стала ясна провокативна суть такої пропозиції: викликати ненависть до «українських націоналістів», як до жорстоких расистів-шовіністів, а тим самим викликати ненависть і до «націоналістичного» УЧХ та скомпрометувати його допомогову акцію, щоб потім мати моральну підставу для його ліквідації німцями. Я заперечила доцільність такого заходу, мотивуючи це передусім практичною неможливістю самого такого поділу в наявних у таборі умовах, а, крім того, підкреслила гуманістично-християнський принцип нашої допомогової акції. Зрештою, я відмовилася взяти на себе одноособове вирішення такого питання, і на цьому закінчилась розмова на цю тему. Коли ж опісля я доповіла іншим членам управи про це, вони всі згодилися з моєю поставою в цьому питанні.

Наша самостійність у відносинах з німецькою військовою владою, очевидно, дуже не сподобалася комендантові. Коли одного разу ми з п. Потульницькою пішли до нього в справі деяких полегш для полонених, то він навіть не схотів нас прийняти, розкричався, що ми, мовляв, «ліземо не в своє діло» і т. д. Звичайно, це не віщувало нам нічого доброго. Але, як виявилося пізніше, то ми таки добре зробили, що не «клюнули» на вудочку німецької провокації. Згодом та ж сама Тирель, що давала нам

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 31

«пораду» допомагати «тільки українцям», почала в імені німецької влади обвинувачувати наше товариство в «українському націоналізмі», саме на тій підставі, що ми, нібито, «допомагали тільки самим українцям», не рахуючися з іншими людьми. Але про це далі...

9. ТОВАРИСТВО В ЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОГО
ЖИТТЯ

Поруч із першочерговою акцією допомоги полоненим наше товариство в той самий час розгорнуло й іншу, також дуже важливу працю, зорганізувавши досить значну, як на ті часи, допомогу українцям, потерпілим від совєтського терору. Пані Кушнір-Бурко, що очолювала цю ділянку праці, виявила тут особливу активність. Крім великої кількости вдів і сиріт по жертвах совєтських репресій, як також і самих репресованих, що вціліли і опинилися вільними внаслідок розгрому совєтів німцями, нам удалося також розшукати чимало бідуючих родин знищених українських діячів, і ними також заопікувалося наше товариство. Так ми допомагали уцілілим членам родини сл. п. С. Петлюри, що ще жили в Полтаві, дружині відомого українського історика й письменника Грицька Коваленка й цілому рядові колишніх в'язнів Соловків і Колими з кіл української інтеліґенції Полтави, зокрема ж із тих, що були репресовані в справі СВУ. Одним із видів допомоги нашого товариства родинам репресованих було також затруднення їх у системі різноманітної оплачуваної праці таких закладів УЧХ, як готель і притулок для полонених, а також у самій централі УЧХ. Крім того, наше товариство згодом також придбало у власність і відбудувало млин. Він приносив деякі прибутки, що й використовувалися для різних допомогових заходів.

Таким чином наше товариство скоро стало в Полтаві справжнім центром колишніх репресованих совєтами українців, а тим са-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 32

мим стало й одним із найважливіших центрів українського життя в Полтаві. Зрештою, поруч із Українською Автокефальною Православною Церквою, що була тоді головним незалежним осередком українського життя під німецькою окупацією, УЧХ був другим таким осередком. Наше товариство працювало в постійному тісному зв'язку та під моральною опікою нашої церкви в Полтаві. Отці О. Потульницький та Д. Бурко були співтворцями й співпрацівниками нашого товариства. Із свого боку ми також допомагали розвиткові нашої церкви. Так ми допомогли в здійсненні нашою церквою видання церковних книг українською мовою, що їх дуже потребували тоді швидко й широко зростаючі церковні громади не тільки на Полтавщині, але й скрізь по Україні. Для цього наше товариство позичило Церковному Управлінню Полтавщини 250000 карбованців.

Самозрозуміло, що завдяки видатній ролі нашого товариства в українському житті в Полтаві в той час, воно скоро стало також і тим осередком, навколо якого зосереджувались усі національно свідомі й творчі елементи, що провадили не тільки легальну українську роботу, але й деякі форми нелегальної національно-організаційної діяльности. Зокрема, зовсім природньо, в колах нашого товариства знайшло значну підтримку українське національно-визвольне підпілля, очолюване тоді, як відомо, двома відламами ОУН. Правда, з причини наявної тоді ворожнечі між цими двома відламами, чого ми не могли й не хотіли ніяк зрозуміти, ми — тобто актив товариства — не пристали ні до одного з цих відламів, хоч допомагали, як могли, обом їм у тих видах їхньої праці, які ми вважали тоді доцільними й національно корисними. Зокрема ми допомагали в улаштуванні побуту й нав'язанні контактів з місцевим населенням тим діячам підпілля ОУН з західніх українських земель, що працювали тоді в

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 33

Полтаві й на Полтавщині. У зв'язку з цим навіть наші приватні мешкання були тоді своєрідними «явочними квартирами» для зв'язкових підпілля. В цьому відношенні зокрема великий риск брали на себе п-во Антоніна й о. Демид Бурки, св. п. Олександра Потапенко та інші, в тому числі й наша родина та родина Потульницьких.

Очевидно, що німці, а найперше їхні найвірніші тоді прислужники з малоросійсько-просовєтських і просто совєтських аґентурних кіл відразу ж почали приглядатися до діяльности УЧХ, всіляко утруднюючи нашу працю. Та поки в Полтаві ще не було цивільної німецької влади і зобов'язувала виключно військова прифронтова німецька політика, були певні можливості уникати німецьких репресій. Щодо цього велику допомогу нашому товариству й нашим людям узагалі подавали ті українці, що працювали тоді при німецькому війську, а також і деякі німецькі приятелі українців у самому німецькому війську.

Зокрема в цьому зв'язку треба згадати сл. п. Романа Чайківського (потім, як старшина української дивізії, він загинув під Бродами), що працював перекладачем при штабі вищого військового командування в Полтаві. Він постійно інформував нас про німецькі рішення в ділянці політики щодо українців, давав практичні поради, як обходити небезпеки тощо. Через нього ми познайомилися з тодішніми німецькими штабовими офіцерами Гансом Кохом і Оскаром Ваґнером, що як галичани за походженням і добре володіючи українською мовою (Г. Кох, як відомо, був навіть колись старшиною Української Галицької Армії), відігравали ролю наших заступників перед німецькими чинниками, коли нам бувало скрутно. Їм ми в великій мірі мусимо завдячувати той факт, що аж до приходу німецької цивільної влади в 1942 р. німці не чіпали нас і терпіли нашу українську діяльність, хоч доносів на нас від малоросів і совєтчиків їм, звичайно, не бракувало.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 34

10. НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР І ЗАГРОЗА
ТОВАРИСТВУ

Навесні 1942 р. почалася підготова до передачі Полтави під управу німецької цивільної влади, і тоді відразу ж почалися німецькі терористичні репресії супроти українських національно свідомих елементів, зокрема супроти членів ОУН, що виявили себе такими в легальних формах українського життя під німецькою військовою владою. Першими жертвами цих репресій впали передусім ті українські патріоти, що прибули з Західньої України та з теренів еміґрації, щоб допомогти місцевим українцям у розбудові українського національного життя. Кільканадцять переважно молодих людей, членів обох відламків ОУН, ув'язнено в полтавській тюрмі. Таким чином виникла нова ділянка допомогової акції нашого товариства, ділянка допомоги найновішим репресованим українцям, тепер уже репресованим німецькими «визволителями». Допомога, що ми її тоді організували для наших в'язнів, була неофіційною, в формі «приватних» передач до тюрми для тих в'язнів, що не мали ніяких рідних чи близьких людей у Полтаві. Ми зробили все, щоб ці люди не почували себе «чужими» в далекому місті. Окремі наші члени, наражуючись на особисті небезпеки, взяли на себе ролю «родичів» таких в'язнів і носили їм передачі. Одним із таких був зокрема наш активний співробітник, колишній вояк армії УНР, п. Німчин. Так робила й моя мама, Єлисавета Гришко, прийнявши до родини Гришків деяких західньо-українських підпільників-націоналістів, хлопців і дівчат.

Та ми не обмежилися тільки самою матеріяльною допомогою в'язням, але й клопотались за них перед відповідальними німецькими чинниками, використовуючи всі можливі шляхи для цього. Завдяки спільним зусиллям ще вільних тоді керівників першого українського самоврядування на чолі з пп. Борківським і

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 35

Дигасом, цих перших українських в'язнів удалося врятувати від німецької розправи. Випущених з тюрми хворих і змучених людей взяли до себе й заопікувалися ними наші власні родини, допомагаючи їм аж до часу їх видужання й переїзду на інші терени.

Але за першим ударом незабаром упав другий, ще тяжчий удар по українському житті в Полтаві. Цього разу жертвою впали вже найвидатніші українські діячі нашого міста в ті часи, організатори й керівники нашого першого самоврядування під німецькою окупацією — Борківський, Дигас, Дейнека, Кузьменко й цілий ряд інших полтавських громадян і прибулих із Заходу. Всі вони, як відомо, впали жертвою доносів і провокацій совєтських аґентів на німецькій службі. Ніякі наші старання вирвати їх з рук німецьких катів не мали успіху. 4-го квітня стало відомо, що всіх їх без ніякого суду розстріляно після тяжких тортур, що їх вони витримали героїчно, не видавши німцям нікого з відомої їм сітки українського підпілля в Полтаві. Самого УЧХ в Полтаві цей удар тоді ще безпосередньо не зачепив, але з уваги на те, що сл. п. Борківський і Дигас були одними з ініціяторів та організаторів нашого товариства, цей удар був уже також ударом і по нас. Крім того, наші намагання допомогти їм не лишилися непоміченими німцями, тому за нами почали пильно наглядати німецько-совєтські аґенти, все більше утруднюючи й обмежуючи нашу працю.

Після цього настали справді чорні дні українського життя під німецькою окупацією в Полтаві. На місце знищеного українського проводу адміністрації міста прийшли переважно малороси й кар'єристи. Тимчасовим головою міста став малорос совєтського типу Репуленко, що був тільки знаряддям німецької окупаційної влади, а точніше — попихачем пані Тирель. У Полтаві почала здійснюватися явно україножерська політика німців, і одним з най-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 36

більше гідних їхньої «уваги» об'єктів українського життя в Полтаві став тепер УЧХ. І Репуленко, і Тирель стали відверто говорити мені, що «під назвою УЧХ криється велике українське націоналістичне кубло», тож його, мовляв, треба розігнати, передавити всі допомогові функції міській управі. Саме в той час Тирель висунула проти нас обвинувачення, що ми, мовляв, обмежили свою допомогу тільки до «вибраних українців» і ні про кого, крім них, не дбаємо. Я пригадала їй, що це ж ніхто інший, як саме вона з комендантом «радили» мені так зробити, тоді як я й усі в УЧХ були проти цього. Та даремно було й говорити з нею на цю тему. З усього було видно, що справа дальшого існування нашого товариства була німцями вже перерішена, і що вони тільки чекають відповідної нагоди, щоб нас розігнати.

11. СПРОБИ ШИРШИХ ЗВ'ЯЗКІВ І НОВІ
НЕБЕЗПЕКИ

В той час німці вже розв'язали УЧХ в Києві, в Дніпропетрівському і в інших містах України. Але тому, що ніякого ні поштового, ні живого зв'язку з ними й іншими містами в нас тоді не було, ми навіть своєчасно й не довідалися про це. Відчуваючи ж потребу в таких зв'язках, ми пробували робити це різними своїми засобами. Зокрема ж найбільше нам допомагали в цьому ті люди з підпілля ОУН, що нелеґально мандрували тоді скрізь по Україні, дуже часто і з нашими червонохресними паперами, як єдиними леґальними «документами». Такі мандри були тоді дуже небезпечні й часто кінчалися нещасливо.

Один із нещасливих випадків такого способу зв'язку особливо заслуговує тут на відмічення. Весною 1942 р. наш постійний і активний співробітник, згадуваний уже попередньо ред. Заборовський, усунений німцями від праці в місцевому часописі, сам зголосився виконати спеціяльну місію УЧХ і вирушив пішки до Ки-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 37

єва з метою не тільки; нав'язати контакт із столицею, де в нашій уяві мала бути «централя» УЧХ, але й провести розшуки по різних скупченнях полонених та організувати допомогу для УЧХ по тих селах і районах, з якими ми ще не мали тоді зв'язку. Ідея його «місії», як він сам її виклав нам, полягала в тому, щоб «піти, як Сковорода ходив, від села до села, від міста до міста, сіючи зерна доброго українського діла й зв'язуючи між собою людей доброї волі для цього діла». Це була надзвичайно шляхетна й чисто ідеалістична місія людини великої моральної сили й самопосвяти. Як ми довідалися пізніше, він у той час був уже пов'язаний з підпіллям ОУН і в свою місію включив також небезпечні завдання зв'язку між підпільними клітинами.

Як офіційний відпоручник УЧХ, з нашими документами, завіреними відповідними німецькими установами, п. Заборовський пройшов пішки до Києва, дуже успішно виконуючи по дорозі всі ті завдання, що він собі поставив. Наслідком його місії був чималий рух селян із харчовою та іншою допомогою для УЧХ з тих сіл, де побував Заборовський, а також і листи-звіти від нього. Але після того, як він дійшов до Києва, всякі вістки від нього припинилися. Як було встановлено пізніше, в Києві він потрапив у руки аґентів Ґестапо, що слідкували за тією розконспірованою вже квартирою, куди він мав підпільний зв'язок. Опинившись у тимчасовому німецькому концтаборі в Бердичеві, він пізніше втік звідти за допомогою підпілля й дістався на Волинь, де включився в боротьбу УПА.

Цей і подібні випадки, коли наші люди з документами УЧХ потрапляли в німецькі руки, як учасники українського національно-визвольного руху, були грозовим передвістям тих небезпек, що на них ми наражали самі себе в ті лихі часи. Тільки пізніше, коли нам стали відомими всі ті обставини, в яких ми тоді діяли,

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 38

збагнули ми ту ризиковну гру, що її ми тоді провадили, вповні того навіть не усвідомлюючи. І може тому, що робили ми це все в щирій добрій вірі, спонукувані єдино лише щирим бажанням робити добре діло, сам Бог охороняв нас від усіх небезпек, що нам загрожували.

Зрештою, ми мали скрізь своїх добрих людей, що вчасно попереджували нас про різні можливі небезпеки, і це давало нам можливість їх уникати. Всеж, часом виникали й такі небезпеки, що їх не можна було навіть і передбачити. Як зразок однієї з типових для того часу складних ситуацій, що в них ми часом потрапляли, можна навести спробу німецько-малоросійської провокації проти нас на тлі церковного життя. Як уже було згадано попередньо, ми тісно співпрацювали з відродженою УАПЦерквою, взаємно собі допомагаючи. Це, зрозуміло, не подобалося ні малоросам, ні їхнім німецьким опікунам, і вони для розбиття української спільноти й послаблення впливу української церкви спеціяльно інспірували створення т. зв. «автономної церкви», що стала на позицію єдности з російським православ'ям.

У Полтаві цю проросійську церкву очолював «батюшка» Бенєвський, і його всіляко підтримувала Тирель. І от, коли цей «батюшка» якось довідався про ту фінансову допомогу, що її дав УЧХ українській Церкві для видання церковних книг українською мовою, він доніс про це Тирель і став домагатися також собі такої ж допомоги від нас. Скориставшись із цього, Тирель відразу надіслала до УЧХ спеціяльну слідчу комісію, що мала знайти в нас «фінансові зловживання», щоб на цій підставі нас знищити. Але й тут, попереджені в останню хвилину своїми людьми, ми зуміли разом із церковною управою негайно змобілізувати потрібну суму грошей, довівши комісії, що наша позичка церкві була відразу ж звернена.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 39

12. В КОЛІ ВОРОЖИХ ПРОВОКАЦІЙ
І ПІДСТУПІВ

Поруч із терором і провокаціями з боку німецької окупаційної влади та їх малоросійських служак, ми постійно відчували на собі також терор та провокації совєтської аґентури, що часто діяла в співпраці з аґентурою німецькою. Крім морального терору в формі прямих і анонімових погроз «розправитися» з нами, як із «зрадниками», совєтська агентура також фабрикувала для німців різні доноси на нас і наших окремих працівників, вживаючи при тому своєї улюбленої методи представлення нас перед німцями, як... «комуністів». Та найнебезпечнішою для нас була спроба совєтських аґентів пролізти в середину самої системи діяльности УЧХ, щоб одночасно досягти двох цілей: зручно замаскуватися для ведення праці в совєтських інтересах, а в разі викриття скерувати німецький удар на «українських націоналістів».

Якось наприкінці 1941 р., саме в розпалі нашої успішної акції допомоги полоненим, до УЧХ прийшов один старший чоловік із сином, що втік з німецького полону, і звернувся до мене з проханням допомогти синові влаштуватися на якусь працю, щоб він міг допомагати собі й родині. Це був мешканець Полтави п. Сапіга, приємний простий українець, що викликав до себе довір'я, а син його, досить жалюгідного тоді вигляду (ще й кривий на одну ногу, що її, нібито, зламав, утікаючи з полону), викликав до себе співчуття. Тому, що саме в цей час ми відкривали «готель» для звільнених полонених, я спрямувала молодика на господарську працю в тому готелі. І батько, і син, були мені дуже вдячні, а я була дуже рада, що зробила для людей добре діло.

Але десь на Великодні свята 1942 р. раптом стало відомо, що німці виявили в Полтаві чималу групу совєтських аґентів, переважно комсомольців, залишених большевиками для со-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 40

вєтської підпільної роботи. Серед них молодий Сапіга був одним із провідників. Виявилося, що большевики спеціяльно перекинули його через фронт для організації совєтських партизанів у німецькому тилу. Ми спочатку не йняли цьому віри, думаючи, що це така ж сама німецька вигадка, як і в тих випадках, коли українських націоналістів заарештовувано як «совєтських аґентів». Але, як стало відомо потім, це були таки справжні совєтські аґенти, хоч їм удалося завербувати до своєї роботи деяку кількість просто готової боротися з німцями молоді. Що ж до Сапіги й інших, то вони були спіймані на спробі нав'язати контакт із совєтським фронтовим командуванням. У діяльності цієї групи деяку ролю відіграв і наш «готель» для полонених, де працював Сапіга, і де він був улаштував навіть пункт для зв'язку з совєтською розвідкою. І тільки той факт, що совєтські аґенти були спіймані з матеріялами, які свідчили й про провокативний задум супроти УЧХ, ця провокація не вдалася.

До речі, вся ця історія з Сапігою й тією совєтською підпільною організацією, до якої він належав у Полтаві, пропаґандивно-романтично описана у відомій повісті українського підсовєтського письменика О. Гончара «Земля гуде». Там згадано також і про наш УЧХ, що його автор називає «маріонетковим». Але від совєтського письменника-пропаґандиста годі було й чекати правдивого слова про УЧХ та його допомогу тим масам совєтських вояків, що були залишені на поталу німцям своїм же урядом; він відмовився від опіки над ними з боку Міжнароднього Червоного Хреста.

13. КІНЕЦЬ ТОВАРИСТВА І ОСТАННІ
ДОПОМОГОВІ ЗУСИЛЛЯ

Влітку 1942 р. в Полтаву прибула німецька цивільна влада, і тоді відразу ж прийшов кінець УЧХ. На чолі управи міста поставлено вже не то що малороса, а просто росіянина з

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 41

колишніх «білих», Ґаланіна, а з ним прийшла повна ліквідація навіть і зовнішніх форм будь-якого українського життя в Полтаві. 1-го серпня німці офіційно розв'язали УЧХ, і то був один із перших антиукраїнських актів німецької цивільної влади.

Всі засоби допомоги УЧХреста були передані, немовбито, «відділові суспільної опіки» міської управи, але фактично всяку допомогу потребуючим зліквідовано. Працівників УЧХ не тільки звільнено з праці, але ще й розпочато спеціяльне дослідження з метою знайти які-небудь «зловживання» чи недоліки в минулій праці товариства, щоб скомпромітувати його в очах українців і тим обґрунтувати його ліквідацію. Але навіть і такій тенденційній комісії не вдалося знайти нічого такого, де можна було б причепитися, і нас лишили в спокої.

Десь приблизно в час ліквідації УЧХ в Полтаві німці провели чисельні арешти серед української молоді, з якої багато осіб були охоплені діяльністю підпільної ОУН. В тім числі заарештовано деяких дівчат, що брали участь і в праці нашого товариства, зокрема дочку нашої співробітниці п. Потапенко — Оксану Потапенко. Не зважаючи на ліквідацію УЧХ, ми, члени управи й актив, на власний риск організували допомогу нашим в'язням. І це була остання наша допомогова акція — хоч уже й не іменем УЧХ, але ще зусиллям людей УЧХ. Урятувати людей з тюрми ми вже не мали ніякої можливости, хоч робилися спроби допомогти їм втекти з тюрми, але й ця спроба була невдала. Тоді загинув у тюрмі, закатований німцями, сл. п. Филимон Радько, селянин із Волині, що прибув до Полтави з німцями, як звичайний робітник при війську, але працював для українського визвольного підпілля, здержуючи постійний зв'язок з нашим товариством.

Згодом німці заарештували також і деяких членів нашої родини, зокрема й мого чоловіка, але щасливим збігом обставин вдалося вирвати

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 42

їх живими з тюрми. Не знати, що могло б статися ще далі, якби німці мали час і можливість докінчити те, що почали з приходом цивільної влади. Але на фронті почалися зміни на некористь німцям. Почався німецький відступ, а разом з цим — і наші мандри на Захід, на еміґрацію.

Чікаґо, 18 листопада 1961.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 43

(Фотографія з 1972 року)

 

ГАЛИНА ІВАНІВНА В'ЮН
(Біографічна нотатка)

Галина Іванівна В'юн (з роду — Гришко) народилася 25-го жовтня 1912 р. в місті Дубному на Волині, в родині військовослужбовця, офіцера царської армії Івана Дмитровича Гришка із селян містечка Яготина тодішньої Полтавської губернії. З вибухом війни 1914 р. мати (Елисавета Данилівна Гришко, з роду Калита) повернулась до рідного Яготина, де й судилося далі жити родині аж до зруйнування там родинного гнізда під час лиха колективізації на зламі

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 44

1929-30 рр. Тому що батько, як колишній офіцер (який у роки української державности був також офіцером Української Армії), після короткого періоду «нормального» життя з родиною до 1928 р., був увесь час переслідуваний владою, Галині, як найстаршій у родині, дуже рано довелося поділити з матір'ю тягар усієї відповідальности за родину з чотирьох дітей. А з кінця 29-го року, коли під час першої ж хвилі терору («в зв'язку зі справою СВУ») заарештовано батька й брата (в той час 15-річного хлопця), вся родина опинилася в стані переслідуваних. У зв'язку з тим, що Галина перша з родини дісталася до міста, знайшовши працю в індустріяльному Харкові — на будівництві тракторного заводу, вона скоро перебрала на себе весь тягар турбот за зруйновану родину, яка незабаром також опинилася в Харкові під її опікою. У цих умовах Галині було дуже тяжко здобувати вищу освіту після закінчення середньої школи, і це вона мусила робити переважно шляхом вечірнього та заочного навчання.

Після другого арешту й засудження в 1937-му році брата, а в 1938-му році батька (якого тоді ж і знищено в невідомій тюрмі НКВД), Галина з рештками батьківської родини та зі своєю власною родиною оселилася в м. Полтаві, де працювала бухгальтером до самої війни. Тут у перші роки війни за німецької окупації вона очолила Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини, розгорнувши засобами цієї організації велику національно-патріотичну та гуманістично-допомогову роботу. В цей час вона також була пов'язана з українським націоналістичним підпіллям, перебуваючи під постійною небезпекою з двох боків: з боку німецьких окупантів, і з боку совєтської агентури, що часто діяла німецькими руками. Головні моменти її діяльности цього періоду описані в її спогаді про це.

Після евакуації з Полтави влітку 1943 р., Галина коротко перебувала у Львові, де спів-

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 45

працювала з Українським Центральним Комітетом у справі допомоги втікачам з підсовєтської України. Потрапивши ж до Німеччини, опинилася з усією родиною в становищі «ост-арбайтерів», працюючи на фабриці в Тюрінгії. Після закінчення війни дісталася до Мюнхену, де відразу ж включилася в організацію та переведення акцій Українського Червоного Хреста (пізніше — Української Санітарно-Харитативної Служби). З переїздом же до США вкінці 49-го року, працюючи довгий час на фабриці в Чікаґо, де оселилась на постійне життя, вона займалася активною українською громадсько-політичною діяльністю, переважно в рамках Демократичного Об'єднання Бувших Репресованих Українців з-під Совєтів (ДОБРУС). Щойно в останні роки свого життя, бувши тяжко хворою на сердечну недугу, мусила на довгий час відійти від чолової громадської роботи, віддаючи однак багато часу, енергії й коштів на рядову допомогу в роботі тих українських громадсько-політичних організацій, до яких належала. Та за рік до своєї передчасної смерти таки взялася знову за чолову працю, організувавши й очоливши новий відділ Союзу Українського Жіноцтва, складений з неохоплених перед тим цією організацією жінок, переважно з підсовєтської еміграції. Як голова цього відділу, в розпалі діяльности та започаткованих до здійснення широких плянів активізації жіноцтва цієї категорії в США, вона несподівано померла 27-го грудня 1972 р.

В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-42 рр. — 46

ЗМІСТ