История Полтавы

Героическая Корея

• 

Подробности

Просмотров: 58137

Віктор Андрієвський. "Героїчна Корея".

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. "Героїчна Корея" // Журнал для молоді "Авангард". Лондон-Мюнхен, Нью-Йорк-Торонто. 1953. Третій квартал. Рік VII. Ч. 6-9 (30-31). Стор. 81-87.

Журнал надано Полтавською обласною універсальною науковою бібліотекою імені І. П. Котляревського.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки.

— 81 —

Віктор Андрієвський

Героїчна Корея

Трохи історії. Хоч війну в Кореї вже припинено, все ж актуальність корейських подій не затрачена, а сама Корея привертає до себе самозрозумілу увагу світу. Зокрема очі всіх звернено на відважного президента Синґмана Рі, який своїм твердим поступованням і гідним наслідування патріотизмом певно займе в історії видатне місце. Короткому насвітленню подій в Кореї і присвячено дальші рядки.

На крайнім сході Азії між Жовтим та Японським морями по сусідству з Манджурією лежить гористий півострів Корея, або по ко-

— 82 —

рейському Чозен — «країна раннього леготу». Населення її (тепер коло 25 мільйонів) має стародавню історію — з-перед трьох тисяч літ. Культурно — дуже споріднений з Китаєм, корейський нарід дуже впливав на Японію. А з огляду на своє ґеоґрафічне положення між двома великими державами — Китаєм і Японією та природні багатства краю (хліборобські продукти — головне риж і такі копалини як вугілля, залізо, мідь, олив'яний блиск, з домішкою срібла, золото, вольфрам) — Корея завжди була ласим шматком для обох сусідів (яка подібність до України!..). Так от, по китайсько-японській війні 1894 р. (її програли китайці) Японія стала твердою ногою в Кореї. По виграній російсько-японській війні 1904-5 рр. Японія зайняла Корею й оголосила її своїм васалом, а в 1910 році її включила до своєї держави. Та патріотичні корейці ніколи не переставали боротися за свою незалежність. Тож в 1922 р. японці змушені були визнати їм деяку самоуправу. Вони ж сильно розбудували індустрію і залізничі шляхи в Кореї, так що тепер Корея стала не тільки ласим шматком, як край багатий на природні скарби, але і як вихідний стратегічний причілок до Східньої Азії.

Совєти входять у гру. Ще під час другої світової війни в 1943 р. на конференції в Каїрі між Рузвельтом та Черчілем і Чан-Кай-Шеком було рішено, що після перемоги над Японією об'єднана Корея стане незалежною державою. На конференції в Потсдамі совєти погодилися з тим рішенням і формально прийняли каїрську постанову й тоді, коли вони, перфідно ламаючи договори з Японією про дружбу, виступили проти останньої з війною, за тиждень до остаточної перемоги американців. Незабаром держави-переможці погодилися, що совєти займуть корейську територію на північ, а США на південь від 38 рівнобіжника, лише для того, щоб скорше обеззброїти японську армію. Отже, ця окупація мала бути тимчасовою. Совєти своє становище використали в той спосіб, що з окупованої частини утворили свого сателіта, озброїли його армію і наказали останній 25 червня 1950 року вступити на підбиття південної частини. Ще перед тим совєти грубо порушили різні попередні умови, які вони самі ж підписали. Щоб забезпечити об'єднання обох частин Кореї, в грудні 1945 року на зборах міністрів закордонних справ США, Англії й Совєтів було створено мішану комісію, котра мала забезпечити свобідні й демократичні вибори в цілій Кореї. Совєти в північній частині, озброївши 200-тисячну армію, зробили вибори за своєю системою: наставили підлеглий собі уряд і на пропозицію загальних зборів Об'єднаних Націй восени 1947 — допустити комісію ОН для нагляду над виборами — відмовились пустити ту комісію в Північну Корею, оголосивши, що всі партії, крім комуністичної, є «реакційні й фашистівські».

В Південній Кореї такі вибори відбулися, і 15 серпня 1948 р. Південну Корею було прийнято до ОН, як рівноправного члена. Загальні збори ОН ухвалили також, що по виборах і встановленні корейського уряду окупаційні війська мають Корею залишити. Згідно з тою постановою 29 липня 1949 року останній американський вояк залишив південно-корейську пристань Пузан. Совєти повідомили, що їх військо залишило корейську територію ще 25 грудня 1948 року. А 25 червня 1950 року організована совєтами північно-корейська армія рушила на підбій Південної Кореї. Знай-

— 83 —

дені пізніше оригінальні накази підтверджували, що то було зроблено за розпорядженням Москви. Москалі, за своїм звичаєм, оголосили, що то документи підроблені і що, мовляв, було якраз навпаки: південна Корея напала на мирну, «робітничо-селянську» північно-корейську республіку.

Корейська війна й переговори. Дальші події всім перед очима. Ні Об'єднані Нації, ані СІНА не могли терпіти такого стану речей, вже хоча б з огляду на свій престиж. Вони послали свою армію, під головним командуванням раніше американського заслуженого генерала Мек Артура, котрий і прогнав напасників аж до прикордонної з Манджурією ріки Ялу. Та тут на «допомогу» північній Кореї прийшли китайські «добровольці», насправді добре озброєна совєтами китайська регулярна армія. Мек-Артур заявив, що природньо було б двигнути об'єднане військо на Манджурію, звідки йшли весь час китайські підкріплення і, в разі потреби, вжити навіть атомової бомби. Та тут сталися дивні речі: Мек-Артура, за наказом з Вашінґтона, звільнено й оголошено, що з Китаєм Об'єднані Нації війни не ведуть і не хочуть, бо так може прийти до третьої світової війни. Витворилася дивна ситуація: Червоний Китай в Кореї воював проти Об'єднаних Націй, а вони проти нього — ні.

Незабаром припинилася і гра в китайських, либонь, «добровольців», бо всі переговори фактично і формально вів Пекін. Ні в кого вже ніякого сумніву не лишалося, що цілу гру веде Москва. Цю політику Москви годі не визнати за ґеніяльну. Ще Ленін у свій час висловлювався, що Росія має двох найголовніших ворогів: США, могутніх своєю індустрією, й Китай, з його необмеженим людським потенціялом. За совєтською системою треба було нацькувати ці дві потуги одну на одну. Сталінові це цілком вдалося. Совєти, не ризикуючи самі вступати в боротьбу, постачали червоному Китаєві зброю і технічний персонал (літунів, старшин). Зрозуміло, що чим довше йде війна, тим вигідніше совєтам, бо вона виснажує найбільше обидві воюючі сторони, а совєтську державу найменше. Та все ж, хоч і червоним китайцям, але вона вже добре в'їлася в печінки. Бо, без огляду на величезні втрати в людях (в приближеній пропорції 10 китайських вояків на 1 вояка Об'єднаних Націй), вона виснажує Китай і економічно. Досить того, що там почався голод і пошестні хвороби, бо Об'єднані Нації вже відважилися бодай на якусь бльокаду китайської території. Тож з тих причин, а чи з інших, про які мова далі, — китайці прийняли пропозицію на переговори про завішення зброї. Та тут почалась нова комедія. Головою півн. корейської комісії став генерал Нам Іль, вихований в совєтській розвідчій школі і очевидний аґент Кремля. Переговори з різними перервами тягнулися більше, ніж півтора року. Без огляду на всякі можливі і неможливі уступки американців, китайці знаходили різні причини для відтягання завішення зброї, а самі тим часом підтягали війська і встигли підтягти до манджурських кордонів майже мільйонову армію. Нарешті, переговори оперлися були об тверду точку: китайці вимагали насильного повернення «на родіну» тих полонених, які відмовлялися вернутися під «народньо-демократичний режим». Таких, за американськими відомостями, було напочатку щось коло 80.000. З тими небажаючими знову почалася гра, яку годі назвати інакше, як негідною. Комуністи з властивим їм цинізмом вимагали насильної

— 84 —

репатріації всіх воєнно-полонених, без усякого сорому твердячи, що всі, мовляв, тільки мріють, щоб повернутися на дорогу «родіну». Тим часом Нам Іль, через своїх таємних зв'язкових, улаштовував бунти в таборах полонених. Американці ж, доводили, що то негуманно й недемократично. Нарешті, справу стали обговорювати в Об'єднаних Націях. Довго говорили і все про те саме. Голосували і все по-демократичному. Та комуністи й не думали виконувати постанов схвалених, як звичайно, величезною більшістю проти делегатів советського бльоку. Нарешті, знайшовся в ОН чесний мішурес, щось в роді небіжчика чеського міністра Бенеша в Лізі Націй. Це — гіндуський прем'єр-міністер Пандит Негру. Він запропонував знамениту розв'язку: воєнно-полонених китайців і корейців з північної Кореї мало б бути зведено на невтральну територію. Там за ними мала б наглядати «невтральна комісія» протягом трьох місяців. А комуністи мали б право посилати своїх агітаторів для відповідних «роз'яснень». Якщо б після тих роз'яснень знайшлися все ж такі, що на «родіну» не схотіли б вертатися, то нехай самі йдуть на всі чотири вітри. З нейтральних держав у тім нагляді брали б участь Швайцарія, Швеція, Чехо-Словаччина, й Польща. А над ними мав би головувати представник Індії. Військове командування на переговорах в Панмунжоні також схвалило той проект з тією лише зміною, що воєнно-полонені мали б лишитися на місці, а нагляд над ними й охорону мало б перебрати військо Негру.

Президент Синґман Рі. Та тут раптом сталася цілком несподівана подія. Коли протокол замирення на повищих умовах був уже готовий до підпису, в ніч з 17 на 18 червня, з наказу Президента Синґмана Рі, південно-корейська охорона звільнила 25.000 полонених північно-корейців. Він же наказав, щоб населення давало всяку можливу допомогу звільненим. А ґенерал-квартирмайстер південно-корейської армії оголосив, що його вояки збройно виступлять проти підданців «кожної» держави, яка наважилася б накласти руку на звільнених. Американці були обурені на «союзника». Вони пробували були ловити звільнених і не допустити до втечі дальших. На таких стріляла американська сторожа. Були вбиті і ранені. Генерал Кларк навіть видав був наказ про арештування втікачів. Але південно-корейське військове командування оголосило мобілізацію всіх від 21 до 27 років і американське командування заспокоїлось потрохи. Так що, коли комуністи стали вимагати, щоб ґен. Кларк знов повернув до таборів втікачів, то він їм через зв'язкових офіцерів 29 червня 53 року дав уже значно іншу відповідь: мовляв, він не може і не сміє впливати на корейський уряд, хоч він і є союзником. Отже, що зробив президент — то його право і його влада. А останній, крім того ще заявив, що він усі ті «невтральні» комісії не визнає, бо вони складені переважно з московських агентів, і війська комуністичного приятеля Негру на свою землю не впустить. Вчинок Синґмана Рі, очевидно, докраю обурив союзників у Вашінґтоні, особливо ж у Лондоні. Стало чути голоси, що його годі слухати, його навіть належалося б усунути і т. д. Бо що ж може значити якийсь там президент малої держави, що живе й веде війну коштами суюзників? Та не всі були такої думки. У багатьох крок Синґмана Рі викликав почуття прямого захоплення. Отже, в той час, як міністер закордонних справ США Далес від імени свого уряду й Об'єдна-

— 85 —

них Націй висловлював своє обурення на «своєвільний» вчинок президента Синґмана Рі, республіканський сенатор Мек-Карті заявив, що «свободолюбні народи всього світу мають привітати рішення Синґмана Рі».

Корейські «східняки». Як всюди, де в політику входить долярова гра, так і в Південній Кореї знайшлися свої «східняки». Один із вождів «опозиції» і Генеральний секретар «Національно-демократичної Партії» Кауф Пионок саме в розгар політичної боротьби — 23 червня 53 року висловився виразно проти політики свого президента, мовляв, «більшість корейського народу хоче замирення і що то було б національним самогубством, якби Корея (південна) відсахнулася від Об'єднаних Націй і хотіла далі сама провадити війну». За кілька годин його знайдено забитим. Як офіційно повідомлялося: «він мав тяжкі поранення від якогось гострого знаряддя». Словом, сталося те, що на нашім політичнім діялекті зветься «ганебне братовбивство від тоталістів і фашистів». Щоб дальших подібних «братовбивств» уникнути, президент наказав подібних опозиціонерів брати в тюрму під захистний арешт...

Переговори з США. Отже, виявилося, що з старим Синґманом Рі (йому 78 років) не така проста справа. Старенький не дармо ціле своє життя присвятив боротьбі за волю рідного краю. Сидів по тюрмах, японці йому заганяли шпички під нігті, щоб заставити його відректися його патріотизму, але все те на нього не вплинуло. Та й тепер нарід був за ним. От в річницю початку війни, 25 червня ц. р., в Сеулі й по цілій південній Кореї відбулися імпозантні маніфестації. В самому Сеулі брало участь в маніфестації 200 тисяч душ. Вимоги ті самі: війна з комуністами до повного об'єднання цілої Кореї. Об'єднання або смерть! Це й було гаслом старого президента. Про те, щоб його «усунути» не могло бути й думки. Справа набирала скандального для можновладців вигляду. Тож вирішено піти на можливі уступки й компроміси і в тому ж напрямі почалися переговори. Ґенерал Кларк насамперед оголосив, що мету корейської війни, мовляв, «осягнено»: агресію комуністів спинено і напасників відкинуто за географічну лінію, яка відділяє вільну Корею від рабської держави на півночі. Але такий арґумент, очевидно, вплинути на героїчних корейців не міг. Тоді вашінґтонський уряд вирядив спеціяльного посла на переговори. 25 червня прибув той посол до Сеулу і почав безпосередні переговори з президентом Синґманом Рі. Кожна сторона поставила свої умови і кожна твердо на них стояла, так що вже 30 червня у Вашінґтоні оголосили, що коли за 24 години Синґман Рі не погодиться, то переговори будуть перервані і Америка сама вирішуватиме справу замирення. Та старий Рі не дався залякати, американці мусили знизити тон і переговори продовжувалися що до липня, коли й було оголошено спільний комунікат вашінґтонським міністерством закордонних справ.

Умови Синґмана Рі були такі: 1) Спільний договір з Америкою про взаємну допомогу на випадок нападу на когось третьою стороною; 2) Відтягнення всіх чужоземних військ з Кореї і 3) Відновлення воєнних дій, якщо б протягом 90 днів не були в політичних договорах забезпечені єдність і безпека Кореї. При тім президент заявив, що, коли чужинецькі війська всі (а значить і китайські)

— 86 —

покинуть корейську землю, то він сам дасть собі лад з північною частиною. Старий знав, що говорить, бо перед тим він відвідав і напевно склав якісь умови з своїм старим ворогом Японією і, можливо, новим союзником — Чан-Кай-Шеком. Американці запропонували свої умови: 1) Спільний оборонний пакт між обома державами; 2) Америка зобов'язується на світових конференціях підтримувати домагання Кореї про об'єднання, тощо, але в мирний спосіб. Підчас тих переговорів вживалося й різних аргументів з обох сторін. Для нас особливо цікавий аргумент корейського міністра оборони Сон-Вонґ-Іла. На американські докори, що корейці невдячні за одержану допомогу і вказівки, що без тієї допомоги вони однаково не зможуть самі воювати, — він відповів: то правда, що нам тяжко воювати без допомоги матеріялами, але чи Америка під час своєї визвольної боротьби діставала таку допомогу? Наше бажання до перемоги — важливіший фактор. Корея мусить бути будь-що-будь об'єднаною!

В кожнім разі так-чи-сяк, але переговори тим часом закінчено, і 11 липня видано спільний комунікат. З нього, крім звичайних дипльоматичних загальників про дружбу і згоду, важко вичитати щось позитивно-реальне. В дуже обережних поясненнях з Лондону дається зрозуміти, що Робертсон одержав згоду корейського уряду на письмі, що останній не буде перешкоджати в заключенні завішення зброї і що він погоджується на мирний спосіб осягнення корейського об'єднання, а також зобов'язався більше не звільняти на власну руку воєнно-полонених. Треба думати і навіть можна бути певним, що старий Синґман Рі не дав себе обдурити. Не даром же він запевняв тисячі своїх друзів з Америки(!) й інших країн світу, які його підтримували в його боротьбі при переговорах, що його метою завжди лишається незалежність об'єднаної Кореї, як про це інформують самі ж американські джерела.

Перші наслідки тих переговорів можна було бачити хочби в заяві міністра закордонних справ США Далеса на засіданні трьох міністрів (США, Англії і Франції) про те, що США в дальших переговорах в Об'єднаних Націях не відступлять від домагання про об'єднання Кореї. Симптоматичним є й таке домагання урядуючого голови республіканської партії в американськім сенаті Ф. Ноуленда, яке підтримав і демократичний сенатор Майк Мансфілд: в переговорах про завішення зброї в Кореї в ОН можуть брати участь лише ті держави, які самі беруть активну участь у війні.

Так-чи-сяк — до перемир'я в Кореї дійшло, хоч важко сказати, як довго триватиме це перемир'я. В усякому разі в цілому процесі війни в Кореї корейський народ, під проводом свойого президента Синґмана Рі, виявився твердим і незламним у відстоюванні незалежности і єдности своєї батьківщини, а Синґман Рі служитиме добрим прикладом для державно-політичних діячів.

Наші висновки.

Для нас, українців, корейська справа дає особливу науку. Власне, вона вчить і про вартість віри у власні сили, та й про вартість чужоземної допомоги. Чи наша гірка доля не подібна до страждань Кореї? Чи на наші землі не зазіхали від віку й не топтали наші природні права різні «сусідоньки милі»? А що ми мали від решти гуманного і просвіченого християнською наукою демокра-

— 87 —

тичного світу? Колись Збруч, а в останні часи — лінію Керзону?!.. Корея дає добру відповідь таким нашим політикам, які весь час твердили і твердять, що на власні сили нам надіятись годі, що треба зберігати людський потенціял, аж доки прийде добрий демократичний дядя і допоможе нам вибороти самостійну, соборну й демократичну державу, а самі не прикладають ніяких серйозних зусиль до справи визволення. Шкода тільки, що не має в нас президента Сиґмана Рі і його міністрів!..