Академик Орест Иванович Левицкий

Подробности: Просмотров: 31369

Василенко Микола Прокопович. Академік Орест Іванович Левицький († 9 травня (26 квітня) 1922 року).

Публікується за виданням: Василенко М. П. Вибрані твори : у 3-х т. / М. П. Василенко. - К. : Юридична думка. Т. 2 - 2006. - 560 с. Стор. 169-214.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Текст подається без будь яких виправлень.

Орест Іванович Левицький з онукою і
хрещеницею Наталією Миколаївною Левицькою.
Осінь 1912 р. Фотографія надана донькою
Н. М. Левицької Тетяною Юріївною Арнольд,

— 169 —

Академик Орест Іванович Левицький
(† 9 травня (26 квітня) 1922 року)

9 травня 1922 року в с. Драбові Золотоноського повіту на Полтавщині помер на 74 році життя штатний академик Української Академії Наук, відомий вчений і письменник Орест Іванович Левицький.

Смерть його не була несподівана. Не кажучи вже за його поважний вік, треба зазначити, що бурхливі події наших часів страшенно відбилися на загальному стані здоров'я Ореста Івановича і на його психіці. За останні два роки він якось зразу зістарівсь, рознемощів, змарнів; жива натура завмерла, енергія зникла; очі колись, ще так недавно, ясні та веселі зразу померхли, зробилися неясні, і Ор. Ів. міг цілими годинами сидіти і байдуже дивитися на те, що робилося навколо.

Хто бачив в-осени 1921 року Ореста Івановича перед тим, як він від'їздив був до сина на Полтавщину, де в теплі він сподівався перебути зіму, — у багатьох було на думці, що він уже не повернеться до Київа, і що приятелі бачуть його в-останнє. Після від'їзду Ор. Ів. я якось запитав був одну велику приятельку й прихильницю Ор. Ів., її він дуже любив і поважав: чому це вона не прийшла попрощатися з Ор. Ів. "Не могла, — сказала вона мені: здається, що його виряжають на кладовище".

Всі були певні, що Ор. Ів. стоїть уже на Божій дорозі. І ось вона прийшла, смерть ота, поклала грань між нами і їм, відсунула його далеко від нас в історію. І тепер, оглядаючи закінчене життя О. І. Левицького, ми можемо сказати, яку вагу мала його діяльність в українському культурному рухові і яка цінна наукова і літературна спадщина залишилась після нього, цього талановитого дослідника і побутового письменника нашого минулого.

Орест Іванович Левицький побачив світ 13/25 грудня 1848 року в містечку Маячці Кобеляцького повіту на Полтавщині.

Він походив з духовною стану, був син диякона.

Предки Ор. Ів. іменувалися були передніш — Носи. Під час масового переселення людности з правого берега Дніпра на лівий в 1670-х роках за гетьмана Самойловича, один з предків Ор. Ів. Левицького священик Василь Ніс був переведений з Гуманщини до Маячки і тут залишився за священика при

* Друкується за виданням: Записки Соціально-економічного відділу. — Т. 1. — К., 1923. — С. XLVI-XCVII.

— 170 —

Михайлівській церкві. Треба гадати, що це було близько 1680 р., бо цього року в Маячці було збудовано Михайлівську церкву ^I.

Від того часу михайлівська парафія в Маячці переходила спадково в роду Василя Носа аж до 1844 року, коли помер дід О. І. Левицького, останній священик в Маячці із роду Левицьких, благочинний Хведір Прокопович Левицький. Син його, батько нашого академика, Іван Хведірович залишився при тій же парафії вже тільки за диякона ^II.

В Маячці священикував прадід Ор. Ів. відомий український штихар Григорій Кирилович (1708-1769); він одружився з дворянкою Левицькою і після цього змінив своє немилозвучне прізвище Ніс на Левицький ^III.

^I Опись церкви Михайловской Полтавской губернии и епархии Кобелякского повета, в местечке Маячке состоящей, по указу полтавской духовной консистории, последовавшому 1827 года (рукопис). Рукопис цей належав О. І. Левицькому, тепер належить Українській Академії Наук і переховується в архіві колишнього Українського Наукового Товариства, куди разом із рукописом, О. І. передав був і інші свої фамільні папери.

^II Небіжчик В. Л. Модзалевський склав таку родословну таблицю роду Левицьких:

^III Русское искусство. А. М. Скворцов, Д. Г. Левицкий (1735-1822), Москва, М. С. М., XVI, стр. 20.

— 171 —

Тут-таки, в Маячці, народився й перебув свої дитячі роки син Григорія Кириловича Левицького, славнозвісний маляр-портретист Дмитро Григорович Левицький (4 квітня 1822 року).

Як бачимо, в роду Носів-Левицьких і раніш були талановиті люди.

О. І. Левицький ріс в Маячці так, як узагалі росли діти сільського духівництва в половині XIX ст., з дітьми і серед дітей селян. Те, що з нього був син дияконів, а не священиків, ще ближче ставило його до народу. Рідною мовою у поповичів була звичайно мова українська, народня; народні звичаї і самий уклад селянського життя були не тільки для них близькі, ба навіть їхні, рідні. Російської мови Ор. Ів. навчився пізніше, і це було для нього важкенько, як він сам за це говорить у своїх споминах про свою початкову школу^I.

Життя серед селянства і з селянством в дитячі роки відбилося на особі О. І. Левицького дуже виразно. Він не тільки гарно розумів українську народню мову: він мав почуття її, і через те всі дуже цінили його вказівки і вдавалися до нього, коли потрібна була його допомога в справі утворення української літературної і наукової мови. Разом з покійним архієпіскопом Парфенієм і П. Г. Житецким, О. І. Левицький брав щонайближчу участь у перекладі євангелії на українську мову (в 1905—1909 роках) і одержав за це, як благословіння, від синоду біблію в коштовній оправі. Згідно з його бажанням, біблію оцю передано до Української Національної Бібліотеки (Всенародня теж).

Та мало цього. О. І. Левицький дуже гарно знав і розумів народній побут. Це відбивалося і на його літературних творах. В них він часто виступає, як побутовий історик і побутовий письменник. В цьому відношенню його можна прирівняти до Куліша. І тут треба ще раз підкреслити неабияку ролю, що її в житті і в літературній діяльності О. І. відіграла та близькість, яка звязувала його з селянством в дитячі роки, коли він жив в Маячці і вчився в своїй "початковій школі".

В педагогічному часописі "Світло" за 1912 рік є надрукований невеличкий нарис О. І. Левицького "Моя початкова школа". Автор оповідає про роки свого навчання грамоти на селі. В Маячці існувало державне "приходское училище", та воно так що й стояло пусткою. Селяни ставилися до нього з недовірою. Через те батько і не віддав О. І. туди вчитись, а помістив його до приватної школи. До Маячки приїхав був брат священика Іван Гаврилович, який скінчив семінарію, служив в казенній палаті і дослужився там до чина губернського секретаря. Він вирішив податися в одставку і відкрити в Маячці школу. Тоді це робилося дуже вільно. Учнів набралося чимало. Серед них був і О. І., який вступив до школи на дев'ятому році свого життя 9 січня 1857 року.

Це була школа старих методів навчати. Училися за граматкою та часословом. "Галас у школі, — каже О. І., — стояв завжди такий, як у жидівському хедері, бо метода ученія була та-ж сама". О. І. вчився добре і незабаром скінчив школу Івана Гавриловича. "Не мудра була та школа, що й казати,— пише він. — А проте і в такій убогій школі все-таки якимсь дивом, дечого навчалися". Коли О. І. поїхав до Полтави і склав іспити в духовному училищі, то його, над усякі сподівання, прийняли до вищої класи, ніж та, до якої він сам просивсь^II.

Як, син диякона і взагалі людина духовного походження, О. І. Левицький звичайно мусів-би йти в житті тим шляхом, яким завсіди йшли діти

^I Світло (часопис), 1912 р., № 2, "Моя початкова школа", стор. 47.

^II Світло, рік 1912, кн. 11, стор. 45-48.

— 172 —

духівництва, себ-то скінчити духовну школу і зробитися священиком. В родині Левицьких так і дивилися на нього. Така атмосфера оточувала його і вдома. Як Орест Іванович сам мені оповідав, батьки його мріяли і сподівалися бачити в ньому майбутнього архірея. їм здавалося, що особливий перст Божий для цього береже і скеровує життя їх Ореста. Одного року, коли О. І. вчився ще в школі, він сковзався з хлопцями на льоду на річці. Це було в листопаді. Лід допіро став. На Орелі, що близько неї стоїть Маячка, велика сила островів і гнилих місць, де лід не завсіди добре промерзає. О. І. провалився в річку, але встиг ухопитися за лід. Хлопці поперелякувались, і, як звичайно це буває, порозбігались. На щастя, незабаром наспіли кріпосні дівчата^I і вирятували О. І. Батька й матери не було вдома. Дівчата поклали хлопця на піч на гаряче просо, укрили кожухом і все перебулося щасливо. Другим разом О. І. купався в Орелі. Його так обсіли п'явки, що він зомлів і ледві не утоп. Його натирали сіллю і п'явки поодпадали. А то було й таке. В садибі, де в Маячці мешкали Левицькі, стояла повітка — склад. У Левицьких були якось гості. Батько й мати поралися коло них; маленький-же Орест повісив під повіткою релі, і ну гойдатися. Повітка несподівано завалилася, і О. І. урятувавсь якимсь чудом. Гострі вили встромилися в землю може на якусь чверть од серця дитини. Довбня, пудів із пять вагою, лежала біля голови; навколо розкидані були важкі предмети. Сам О. І. зоставсь живий; ніщо навіть ані трохи не зачепило його. З переляку він тільки зомлів.

— Щось з дитиною буде, — говорили гості і батьки. На щось Промисел Божий його готує. З Ореста буде архірей.

Ця думка з дитячих літ захопила була й Ореста Івановича. Він мріяв бути архіреєм, і ця мрія підтримувала в нього зростання релігійного настрою. Він не проминав церковних одправ, гарно знав їх і любив співати. Співав він дуже добре,— як соловейко, — казали парафіяни, що слухали його в михайлівській церкві в Маячці. Любов до церковних співів і церковної музики взагалі збереглася у О. І. Левицького на цілісіньке життя. Музика в душі, він страшенно цікавився церковними мотивами, як народніми, так і художніми, а так-само історією церковної музики на Україні. Він обов'язково був присутній на пасії в великий піст. Його можна було частенько бачити в церкві там, де був гарний хор. За останніх років життя О. І. найчастіше одвідував у Київі Володимирський собор: "ближче ^ІІ казав він — і гарно співають". Належав-же він до української парафії Софійського собору.

Наприкінці життя релігійний настрій у О. І. значно змінивсь. Коли О. І. вчився в полтавській семінарії, він дуже любив архірейську відправу, бо сам мріяв бути архіреєм. Семінаристи повинні були обов'язково слухати одправу в семінарській церкві. О. І. удавсь до семінарського начальства, щоб йому дозволили бувати в тій церкві в Полтаві, де правитиме архієрей. Це йому було дозволено. За архієрея в Полтаві протягом 25 років, від 1862 року починаючи, був архієпіскоп Іоан Петін, людина взагалі не аби-яка. Завдяки сестрам Ракович, їх піклуванню, архієпіскоп Іоан умів обставляти свою одправу врочисто і красиво. На ньому завсіди були гарно пошиті ризи, з смаком підібрані були фарби на них, і сам він правив так виразно і глибоко, що О. І. захоплювався цією служ-

^I В середині XVIII ст. Григорій Ніс-Левицький одружився з дворянкою Левицькою. Через те Левицькі й мали кріпаків.

^II В останні роки свого життя О.І.Левицький мешкав у Київі на Никольсько-Ботанічній вулиці, буд. 13.

— 173 —

бою, і молодому семінаристові здавалося, начеб-то тут, в церкві, де править архірей, присутні і Христос, і янголи, і апостоли.

Зминуло після того багато років. Багато змін сталося в обставинах життя, в самому житті, і в поглядах О. І. Левицького. На третій день Великодня в 1916 році О. І. разом з проф. В. З. Завитневичем мусіли, по дорученню, передати покійному мітрополітові київському Володимирові диплома на почесного члена Товариства охорони пам'яток старовини. Мітрополіт правив цього дня службу Божу в Володимирському соборі. Туди О. І. з проф. Завитневичем і пішли, щоб після служби Божої вручити диплом. Одправу архірейську вони слухали у вівтарі. Після довгого життя, під старість, церковний ідеалізм, який так захоплював Ореста Івановича за молодечих років, розвіявся; думка не поривалася вже вгору, в таємну височінь неземного існування, а холодно й критично дивилась навколо. Мрії про архірейство давно, давно зникли, і сучасне життя з його красою, журбою та радістю затягло їх туманом минулого. Дивлячися на архірейську одправу, О. І. думав не так, як тоді, коли вона цілком володіла їм. Тепер він бачив не більш, як "зразок візантійского плазування". Ніхто аж ніяк не молився. Геть-усі дивилися тільки на архірея, і мітрополіт, а не відправа та молитва, правив за центр усього в церкві.

Така різка зміна поглядів і релігійних настроїв не була у О. І. випадкова. Вона почала виявлятися ще за юнацьких часів, коли О. І. перебував в останніх класах полтавської семінарії. Старші класи семінарії поділялися на два відділи — словесность (реторику) і богословство^І. Для майбутнього архірея потрібно було звичайно богословство, отож О. І. і пішов на богословський відділ і в ньому скінчив курс семінарії.

На чолі полтавської семінарії під той час стояв вибраний ректор з білого духівництва протоієрей Михайло Хведорович Гаврилков ^II. Сам він був родом з села Андрієвки гадяцького повіту, а з предків його були князеві Репнінові кріпаки. З М. Хв. Гаврилкова була людина, яка залишила по собі в полтавській семінарії і взагалі в Полтаві надовго добрий спомин. О. І. Левицький завсіди згадував за свого ректора з великою прихильністю. Ректор, як побачимо, відограв, несподівано не аби-яку ролю в долі й Ореста Івановича.

Інспектор семінарії теж був з білого духівництва — о. Юхим Іларіонович Ісаєнко ^III.

Перебуваючи в семінарії, О. І. мешкав у бурсі в Полтаві на Манастирській вулиці. Режим в бурсі був неважкий; начальство поводилося добре і не чіплялося до семінаристів. В семінарії строго було заборонено, наприклад, палити тютюн^IV. Одного разу семінаристи в бурсі грали на дворі в свайку. Левицький не брав участи, а стояв, дививсь і палив. Він і не помітив, як надійшов інспектор семінарії оглядати кватирю. Інспектор наче ненавмисне штовхнув Левицького в плече, нічого не сказав і пройшов повз нього до кімнати, посидів там якийсь час, розписався в журналі і тільки тоді, так, між иншим, сказав, що "бачив димок".

^I Страничка из жизни духовно-учебных заведений полтавской епархии в середине прошлого (XIX) столетия (1846-1859) по разсказам А. М. Пархомовича составил В.Г. Курдиновский. Кишинев 1911, стр. 42.

^II Там-же стор. 46—47. И.Ф. Павловский. Полтавцы. Іерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава 1914, стор. 150.

^III В. Г. Курдиновский (по разсказам А. М. Пархомовича). Страничка из жизни духовно-учебных заведений полтавской епархии, стор. 53, 57.

^IV Там-же стор. 47.

— 174 —

Семінаристи-богослови взагалі користувалися в семінарії пільгами.

Стояв чудовий травень. Йшли випускні іспити. О. І. Левицький багато працював і складав іспити добре. Але почуття краси, любови часто брали перемогу у молодого семінариста. Під такі хвилини він просивсь у інспектора погуляти. Інспектор ніколи не одмовляв, просив тільки зробити так, щоб инші семінаристи цього не знали. О. І. ішов на манастирську гору, або до собору. Звідтіля видко, як в'ється біля Полтави Ворскла, і далеко, коло неї і за нею, в весняному тумані, зеленіють гаї, левади і лани. Пишна краса природи прокидала молоді сили, нові мрії і надії. І далеко, далеко були вони тепер від чернецтва та архірейства.

В ті-ж-таки часи зародилася у О. І. думка про університет.

Полтавські семінаристи не були зовсім відокремлені од світу. Інтереси суспільства і літератури доходили і до них і їх захоплювали. Між семінаристами ширилися твори Ренанові, зокрема "Життя Ісусове". Десь видобув "Життя Ісусове" і О. Орест Іванович, і інтерес до книги примусив його вчитися французької мови, яку він і вивчив, читаючи Ренана. Коли пізніш він складав іспита до університету св. Володимира, його екзаменував з французької мови відомий тоді професор російського письменства О. І. Селін.

— За якою книгою ви готувались? — запитав він у О. І. Левицького.

— За Ренаном, — одповів О. І. наївно.

— Не підхожа книга, — зауважив О. І. Селін.

Р. 1869 О. І. Левицький скінчив богословську класу і, як найкращий учень, був призначений до Духовної Академії.

Син диякона, людина незаможна, він звичайно був-би поїхав до Академії, скінчив-би її і, можлива річ, ішов-би духовним шляхом, не вважаючи на деякі хитання, що почалися були в його світогляді.

Але сталося инакше.

Потрібний був домашній навчитель в гадяцький повіт на Полтавщині — вчити дітей брата о. ректора семінарії, священика Сави Хведоровича Гаврилкова. Ректор умовив О. І. одкласти на рік подоріж до Академії і поїхати до його брата в м. Веприк. Перспектива мати заробіток і приїхати до Київа більш-менш матеріяльно, забезпеченим, хоча на перші часи студентського життя, примусила О. І. прийняти пропозицію панотця ректора.

А втім усе вийшло на добре. Пізніш Левицький благословляв той час, коли він, після багатьох вагань, безповорітно вирішив їхати в гадяцький повіт. Тут виспіла в нього остаточно думка вступити, замість духовної Академії, до університету. Тут він пережив і красу свого першого і глибокого кохання.

В містечку Веприку є дві церкви. Священиком в одній з них за тих часів був Василь Осипович Яценко. Молодий семінарист заприязнивсь із ним і його родиною. Дочка В. О. Яценка Софья Василівна талановита, як це можна бачити з її листів, дівчина, якраз була саме в порі юного свого розцвіту. Орест Іванович закохався в ню. Софья Василівна одповіла тим-же. Пізніше, коли О. І. був уже студентом університету, в 1873 році вона стала його нареченою.

Заховалося листування Ореста Івановича з родиною Яценків і головним чином з Софією Василівною. Виїзджаючи в останній раз у 1921 р. з Київа на Полтавщину, Орест Іванович любовно переглянув це листування, розклав його хро-

— 175 —

нологічно і поробив деякі хронологічні поясніння. Як матеріял до своєї біографії, він передав ці листи до музею українських діячів при Українській Академії Наук. Вони дійсно являються дорогоцінними для пізнання духовного обличчя О. І. Левицького.

В гадяцький повіт О. І. поїхав на один рік. Він давав уроки не тільки у брата ректора, а й у поміщиків Масюкових. Тут він зустрічався з світськими людьми. З однією з Масюкових був одружений доцент університета св. Володимира Е. Г. Неметті. Звичайно, в цій родині був не аби-який інтерес до університету. Все це мало вплив на О. І. і, як він сам говорив пізніше, примусило його надзвичайно зацікавитись університетом і остаточно відкинути думку про Духовну Академію. Не аби-яку ролю тут відограло й те, що Неметті запропонував О. І. бути виховником його сина, — відомого пізніше київського адвоката В. Е. Неметті.

Бажання О. І. їхати до університету викликало незадоволення в колах духівництва, до яких був близький О. І. в гадяцькому повіті. "Дядя Сава Гаврилков, брат ректора, — пише Софія Василівна 17 вересня 1873 року, —тебе часто згадував і так крутив носом, що от куди! "Нигилист, каже, заразився также университетским духом, несмотря, что был хороший человек". А про всіх студентів тільки рукою маха. "Все то —погибшие люди". Зато вже Академія — "Вот примерной нравственности заведение".

В родині Яценків, одначе, дивилися не так, і О. І. в листах своїх до старого Яценка і до Софії Василівни змальовував докладно свої перші кроки студентського життя. "Вот уж больше двух недель,— пише О. І., В. О. Яценкові 12 вересня 1870 року, — как я имею честь носить громкий титул (студента киевскаго университета)... Дешево досталось мне звание студента. 1 сентября (чуть ли, кажется, не в тот день, как во Франции провозглашена республика) я писал сочинение, — а 2-го экзаменовался... Я очень трусил экзамена, так как мне описали его в таком виде, что нельзя было не трусить хоть кому. Но в день экзамена оказалось, что я опасался совершенно напрасно. Вместо пяти-шести предметов, как я ожидал, спросили по одному, именно французскому языку, по которому я сверх ожидания, отличился блестяще".

Факультет в університеті О. І. Левицький вибрав собі, вважаючи не на свої духовні вподобання, а на тії вигоди, що йому отой факультет міг дати. "Я вам не сказал, на каком я факультете, — пише він у тому-ж таки листі. — Право, я сам еще не знаю хорошенько, на каком я буду факультете. Как это ни странно — однако, верно. Видите-ль: человек с такими средствами, как я, стеснен довольно порядочно в выборе факультетов. Я, напр., желал бы изучать те науки, которые входят в состав естественного факультета; однако, я не решусь избрать себе этот факультет. Меня удерживают от этого следующие соображения: во 1-х естественный факультет дает мало прав своим слушателям. Оттуда выходят учителя реальных гимназий с окладом жалованья 500—600 руб. Зто мало. Во 2-х на ест. факультете нет стипендий. Это для меня очень важно по понятным причинам. Так и всякий факультет имеет свои достоинства и недостатки, — выгоды и неудобства. Потому-то и трудно избрать факультет. В настоящее время я считаюсь на юридическом, но, по всей вероятности, перейду, и перейду, тоже по всей вероятности, на историко-филологический. Этот факультет всего больше привлекает к себе мое внимание: во 1-х я чувствую в себе некоторую наклонность к тем предметам, которые читаются в нем; во 2-х этот факультет имеет в себе 15 стипендий, каждая в 300 руб. сер. — вещь, как видите, очень

— 176 —

соблазнительная. Когда откроются у нас лекции (а они откроются вот с половини этого месяца; по настоящее же время мы ничего не делаем), тогда-то, побывавши на лекциях каждого факультета я найду себе любый; кстати же я имею право переменять факультеты в продолжение перваго полугодия, т.-е. до Рождества Христова". О. І. Левицький, кінець-кінцем зробився студентом історично-філологічного факультету і, як ми бачимо далі, скінчив цей факультет.

Для характеристики його настрою й поглядів під той час маємо цікавий лист, якого він написав Яценкові 7 січня 1871 р., переїхавши на кватирю до Неметті. "Я в настоящее время, — пише він, — живу не в той гадкой квартире, о которой я вам, кажется, сообщал в прошлом письме, а обитаю в каменных палатах с людьми почти именитыми, ем "пряники писанные", пью подчас вина заморские. Но, увы, — не лежит мое сердце к этим людям, и хоть сто лет проживи я с ними, — а разставаясь, не пожалел бы об этом ни на палец. Видно, совершенно справедлива наша пословица: "знайся кінь з конем, а віл з волом" и может быть прилагаема в самом широком значении ко многим явлениям нашей общественной жизни. То ли дело родная среда, из которой я вышел, молоком которой вскормлен и кровь которой течет в моих жилах! Да будь в ней — в этой самой среде —хоть в тысячу раз больше недостатков, на которые многие так любят тыкать пальцем, — мне будут милы и эти самые недостатки. А с высшим обществом да с его милыми недостатками я не помирюсь никогда и враг я им отныне и до века. Это я говорю теперь, в чине лишь студента, когда судьба впервые почти столкнула меня с этим обществом. Это же самое я скажу и в чине... ну хотя би министра народного просвещения (на каковый, признаюсь, я сильно разсчитиваю). А вы мне это самое ставите в заслугу поете "величаю тя" за то лишь, что я, изменивши свою форму, т.-е. собственно выйдя только лишь из духовного ведомства, не изменился нисколько внутренно. Помилуйте! со мной иначе и быть не может. Эта упругость и неподатливость в изменении собственной физиономии нравственной есть природное свойство мое и всякого подобного мне parvenu, как называют нас аристократы. Честный и неглупый parvenu должен остаться им навсегда. И блажен тот, кто останется им, — хотя бы судьба поставила его в положение Сперанского. Такого человека нельзя не уважать, и я первый преклоняю пред ним колени. И тряпка тот, кто не сумел остаться им навсегда. Это человек, который навсегда остается блюдолизом и ручколизом у знати и который в состоянии выголкать в шею из своего порога родного отца за то только, что тот последний не имеет чести быть высокоблагородным или, по крайней мере, благородным или же за то "что он беден".

III

Кінець 1860-х і, головним чином, перша половина 1870-х років це був час, коли після утисків українського руху в 1860-х роках, він став одновлятися і на поле суспільної і наукової діяльности виступили нові люди. Робота провадилась головним чином наукова й культурна. В науці було звернено особливу увагу на виучування народньої творчости і народнього побуту; в культурному напрямку малося на меті ужити всеньких можливих заходів, щоб внести освіту в народні кола. Для цього мусіло служити видання невеличких книжок — "метеликів", воно розпочалося ще в 1860-х роках, але припинилося, завдяки урядовим заходам. Особливу увагу звертав на себе музично-художній бік праці, завдяки енергії М. В. Лисенка, що йому підпомагав М. П. Старицький. Осередком цього

— 177 —

українського руху був Київ. Тут в університеті працювали В. Б. Антонович й М. П. Драгоманов. Сюди, в Київ зібралися і оселилися тут инші видатні українські діячі: П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, П. П. Чубинський, О. Хв. Кістяковський, К. П. Михальчук та ин. У Київі був заснований Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, в якому і скупчилася, головним чином, наукова робота української інтелігенції переважно в напрямку виучування народнього побуту і фольклору. Року 1874 в Київі був зібраний III Археологічний з'їзд і на ньому українські вчені брали як-найактивнішу участь, так само як і в його підготовці. Поряд з цим ішла доволі енергійна праця що-до видавання українських книжок. Все це продовжувалось до видання відомого наказа 18/30 травня 1876 року, який відразу обрізав український науковий і культурний рух і ставив собі метою до-щенту задушити його.

На часи перебування О. І. Левицького в київському університеті (1870— 1874) саме і припадає розцвіт українського руху на початку 1870-х років.

Це не могло не зробити впливу на молодого студента. О. І. Левицький, як ми вже знаємо, з самого малку ріс серед селян і, як син дияконів, був дуже близький до народу. Рідною його мовою змалку була українська народня. Не кажучи вже про його захоплювання природою, все це утворювало надто добрий ґрунт, щоб О. І. став близько до тодішнього українського народолюбського напрямку в суспільстві. Про все це свідчить його листування із С. В. Яценковою.

З дня виїзду до університету в 1870 році, О. І. не був у Веприку. В липні 1873 року він, нарешті, зібрався одвідати Яценків і прогостював там цілісіньке літо. До Київа в вересні він повернувся вже зарученим женихом Софії Василівни, умовившися з нею і з її родичами, що розголошати про це не будуть, аж поки О. І. скінчить університет. Так і зробили. Одне з одним зносилися тільки частим листуванням.

Перебуваючи в Веприку, О. І. багато читав, розмовляв з своєю нареченою, радив їй читати ті чи инші книжки, робити дещо для освіти народу і записувати народні пісні. Розмова більш ішла за українську літературу і від'їзжаючи з Веприка, О. І. умовився, що Софія Василівна спочатку писатиме до нього поросійськи, а коли навчиться добре української мови, то в своїх листах перейде на ню.

Яка була радість Ореста Ивановича, коли першого листа, у відповідь на свій, він здобув од Софії Василівни по-українському^I.

"Як ти мене здивувала і вмісті звеселила своїм чудовим українським листом, — пише О. І. 28 вересня 1873 р. — Я добре знаю, твою щасливу вдачу (способности) — я знаю, що ти моє серце, на все здалась і зробиш добре все, — до чого тільки прийметься; а все-ж-таки так скоро і так гарно овладіти українською мовою, — хоч рідною для тебе, але не привичною — їй богу, моя любко, сего вже й я від тебе не надіявсь. Через те саме я й умовлявся з тобою, що перші листи ти будешь писати мині по московській, в надії, що потім, через яке времня, як будуть у тебе де-які хороші українські книжки, ти звикнешь й до нашої мови і навчишся їй. Коли-ж на! получаю перший лист, читаю — і очам не йму віри; моя миленька говорить зо мною по нашому і говорить такою чистою хорошою мовою, якою дай Боже і иншим українцям, перечитавшим десятків скількі українських книжок, говорити. Серденько моє, ти правду кажешь,

^I В листах ми залишаємо той самий правопис, що ним їх написано. Всі ніжні слова викидаємо.

— 178 —

що ти тепер певна українка, моя чудова, талановита казачка! Мені здається, що за се я ще більше, ще тепліше люблю тебе... Як жалко, моє серденько, що я не можу тепер доставити тобі возможність прочитати нашого славного Тараса! От що було-б тобі як раз по душі... Ти не забула, що я обіщав тобі вислати Шевченка,— бо я надіявсь, що до мого приїзду в Київ — він буде надрукований. Коли-ж так не вийшло; а вийшло те, що цензор київський не схотів розрішити книжку і іздателі му сіли повернутись у Москву чи що, щоб там її надрукувати. Не знаю вже, як діло пішло у Москві (там, бачиш, предварительної цензури немає, як і в Петербурзі), а тільки тепер у Київі Кобзаря не достанеш ні за які гроші. Підождемо, може таки книжку надрукують хоч у Москві; то вже вона і в Київі буде, а вже я зразу пришлю тобі. А поки-що, посилаю тепер тобі обіщані вже мною Повісті Нечуя, де є й "Причепа". Повісті Нечуя, окроми того, що вони дуже важні по своєму содержанію, так як вони не ограничуються, як було до сього часу в нашій літературі, побитом простого народу — але хочуть малювати нам і побит вищого стану і роблють собою початок роману соціального; но вони так же важні і через те, що представляють собою перший і дуже вдачний зразок (образец) язика — такого язика, котрий годиться на те, щоб їм виражати вищі ідеї, щоб стати йому язиком науки, — поважної літератури і таке інше. Ця книжка буде для тебе доброю школою мови. Є в ній багато деяких нових слов, слов видуманих автором, бо йому приходиться часто балакати і про такі речі, яких народ не знає і для яких у його нема готових слів. Ці слова може на перший раз покажуться трудними, но я завіряю тебе, що поки ти прочитаєшь половину книжки, ти зрозумієшь і всі ці слова, зрозумієшь і самий способ йіх злагання і зможешь навіть (даже) судити, чи до ладу видумане яке слово, чи й ні. Ще одно додам до сієї книжки, в ній багато дуже помилок на удареніях слов, то ти це не випускай з виду — як будешь читати і як наткнешся часом на яке слово, де ударення стоіть очевидячки не так, то ти не вдаряй на це, бо то помилка друкарська".

Окрім Нечуя, О. І. послав ще дві книжки; "Де-що про світ Божий" і "Байки" Глібова. "Не всім може прийтись по вкусу те, що вони почують в метеликах, — каже він. — Де які поважні люде скажуть, що се казочки, котрі годяться, щоб дітей забавляти (та й кажуть таки); йім потребується инша, більше поважна книжка, в якої вони б почули яке розумне слово і навчились би чому-небудь. Така книжка може бути "Де-що про світ Божий". Це єсть ряд росказів про такі речі, про які народ дуже любить слухати: про землю, місяць, сонце, тепло й пр. Составлена ця книжка дуже добре. Це признали навіть і великорусси, бо вони перевели йійі на свій язик і двічі вже іздавали йійі для шкіл сельських. У нас єсть багато ще де-яких книжок, понаписуваних в такому ж роді, як оце "Де-що", та тільки ще вони непонапечатувані. Наприклад, єсть хороші роскази по географії (я сам читав йіх у рукописі автора), — котрі може скоро появляться і в печаті. Як це буде то я тобі й йіх пришлю. — Третя книжка— це "Байки" Глібова. На мій погляд, — додає Орест Іванович, — ці байки нічим не вступлять басням Крилова, а де-які то й кращі. Вони теж здадуться і для твоєї шкільної праці".

Ті зерна любови до свого рідного, які сіяв Орест Іванович, падали на дуже міцний ґрунт. "Щоб відгоняти свою тугу, — пише Софія Василівна 12 жовтня 1873 року, — я багато дечого роблю і вибираю занятія собі самі люблязні; самі желанні. В першим своїм листі я вже про де-які тобі і росказала. Тепер же похвалюсь ще от чим. Ходять до мене дівчатка, котрі добре знають всі свадебні

— 179 —

пісні і приклади, так я, бач, і списую теє. Пісень тих усіх дуже багато і є між ними дуже, дуже гарні пісні — більш жалібних. Все то про разставання з дівочестью, з ненькою, з татусем, з подругами і т. п. А єсть, і веселі і насмішливі дуже. Це, бач, уже як молодий приіджаеть, так дружки отспівують його дружкам та свашкам; не думала, я ніколи, щоб свадьба їх була так дуже цікава. Тут тобі все єсть і слези, і жалість така, що аж душу розриває, і тут же сміх і регіт усякий, то просто жартливий, веселий, то саркастичний, злостний. Як би сватьбу сю та так, як вона і єсть, поставить на сцену, то, мабуть, отступились би-геть-геть всякі Шекспири і Гети. Та як би ти, серце, ще знав та бачив, як та дівчина, що співа мені, в роль свою входе. Отсє розсказує мені, розсказує, та як дойде діло до жалібноі якої-небудь пісні, то вона як заріда, як затужить та так же гірко, так от серця — то й не витерплю і я плачу. Та ще рукавом затулиться і від мене одвернеться, мов мала дитина розсердилась. Поплаче, поплаче та тоді одну одтуле руку — зірк на мене, і зарегочиться на всю хату. Де той зразу і жаль дінеться! Все забудимо і знову починаємо своє діло, знов співа вона мені й щебече всякі жартливі приказки. Така славна дівчина! Познакомилась я тож з одною старою-престарезною, сідою і косою дівкою, котра багацько казок уміє. Обіщалась прийти коли-небудь до мене в празник; та ще каже, що знає страшну-страшну казку, про ляхів та запорожців... Цікаво! Во всяком же разі, я всі їх позаписую. Все це производе на мене дуже велике вражіння. До сего часу я була ж так далеко від всего сего, такого гарного, свого родного. Навіть і краси своеі мови не тямила. І тепер зараз все мені представилося: і чудові пісні наши й казки і книги такі дороги та цикави, аж очі розбігаються. Не знаю, за що попереду схопитися, на віщо роздивлятись". Прочитавши "Причепу" Нечуя Левицького, наречена пише до Ореста Івановича: "немало думок дав мені Нечуй. Ще більше укріплялася я в том, що для повного счастя, для повного щирого горячого кохання треба непримінно бути і дітками одного роду, одного племени, щоб і одинакові треби души були, а не так, як Ясь й Ганя, Яким і Зося. Як руські нам не близькі, а все-таки я ні зроду не могла б так тепло полюбити, як українця, свого козака"...

О. І. продовжував надсилати Софії Василівні українські книжки. Вона їх читала сама, читала їх селянам і все більше і більше захоплювалась любов'ю до народу і до свого національного українського. 21 листопаду 1873 року Орест Іванович післав до своєї нареченої пісні Лисенка і "Казки" Рудченка. "Пісні Лисенка, — пише він,— посилаю тобі на втіху; ти так любила їх слухати, як я виспівував їх літом, то нехай вони трохи забавлють тебе і тепер, та й про мене будуть нагадувати".

Суспільний напрямок, який відбивався у О. І. Левицького в листах його до нареченої, не був випадковий. Він був тісно зв'язаний з напрямком тих кіл студентства і суспільства, до яких Левицький стояв близько і в роботі яких брав участь. Це були кола, котрі займалися виключно культурно-національною працею. Од політичної роботи і політичних кіл О. І Левицький, людина взагалі дуже обережна, завсіди стояв осторонь і за цілісіньке своє життя не мав жадного відношення до політичного напрямку в українському національному русі.

"Я похвалюсь тобі другою маленькою працею, — пише О. І. 17 січня 1874 року. — Діло, бачиш, в тім, що ми молоді студенти-земляки — зібрались в невеликій гурт та й пригадали собі діло таке: щоб писати або й переводити різні невеличкі книжечки на манір звістних тобі "метеликів", щоб печатати йіх, а потім і в народ пускати. Хочеться, бач, побільшувати, як мога, количество кни-

— 180 —

жок, назначених для народа, щоб було що йому читати і щоб, як можна, відбити в його охоту до такого печатного паскудства, яким годують його московські баришники-фабриканти, як наприклад "Еруслан Лазаревич", "битва русских с кабардинцами", "Милорд", різні сонники, пісенники і проча дрянь. Так от ми составили собі таку програму, щоб захватати нашими книжечками різні отділи науки і представляти, окрім того, й чисто літературні роботи. На перший раз ми вибрали такий історичний белетристичний розсказ "Ніжинській полковник Иван Золотаренко". Самий розсказ перевели з написанного колись по великорусському Гребінкою, а окрім того поручили мені, як історику, написати невеличку, але чисто историчню предмову "про Україну і козачество", щоб понятніш було простому чоловікові саме оповідання про Золотаренка. Я зробив цю невеличку працю, і всі ті, що читали, кажуть, що зробив я її дуже добре. Наприклад, сам Нечуй наговорив мені кучу компліментів за ту предмову, а найбільше за те, що я, як він каже, мастерски воспользовався тоном народніх історичних дум, і в їх духу написав усе оповідання, так що мій розсказ про козаччину, дуже нагадує народні думи про теж козацькі діла. В цю минуту наш Золотаренко в типографїї і на днях вийде з печаті, то я пришлю тобі кілька екземплярів, щоб було що прочитати твоїм школярам".

"Громада наша, — читаємо ми в листі, написаному 28 вересня 1873 р., — за приїздом де-яких нових членів замітно оживилась, почались де-які нові роботи, двинулись старі і стало всім любо та весело. Я вже бував на трех чи що собраніях і з кожного з них виносив таку силу личного оживленія нравственного, якого ставало мені на цілу неділю"... "А діла цей рік, у нас прибавилось і давні діла пішли якось краще с того часу, як до Кийіва вернувсь твій земляк із Гадячу Драгоманов (що за розумна у його голова і дуже незвичайна натура (необыкновенна)".

"Розказати тобі, що в нас тепер діється у Киіві, — пише О. І. 28 вересня 1873 р. — Найцикавіша новина це та, що тепер у нас пробував один бандурист з прилуцького повіту (мова йде про Вересая), котрий дуже гарно співа старо-козацькі думи. Зроду вперше прийшлось мені послухати ці думи і вони зробили на мене дуже велике враження (впечатление). Оце позавчора співав цей бандурист в засіданні географічного общества, — де в просторій залі було дуже багато усякої публики. Треба було бачити, що робилося з цією публікою після співання бандуриста. Вся зала принялась украінофільствовати самим ужасним образом, а найбільше барині, такі барині, котрі до сего часу не сказали й слова по українські; а тепер так стали цокотать по нашому, що тільки оставалось дивитись на йіх та плечами здвигати".

Художня вдача О. І. Левицького тягнула його найбільш до кіл артистичної молоди. В 1872 році він брав близьку участь в постановці "Різдвяної ночі" і мав там ролю і успіх. Після того як з О. І. стався жених, він на деякий час охолов до артистичних кіл. Артистичні гуртки з їхньою веселістю, жартами не відповідали тому настроєві, який О. І. вивіз із Веприка в-осени 1873 року. "Я справді, — пише він 4 листопаду 1873 р., — замічаю в своїм житті сегорічним де-які зміни протав торішного, або й давнішого часу. Твій милий, бачиш, обладає натурою, як то кажуть, развлекающоюся. В мене справді не було ніколи того, що звуть усидчивостью, постоянством в роботі. Я, було, й пороблю трошки, а за те далеко більше часу прогайную на те, що б погуляти, поспівати,— а найпаче як де женщини єсть... а як би ти знала, як я живу в цему годі, то ти б сама здивувалась — відкіль у мене взялася та енергія, усидчивість. Я працюю по

— 181 —

цілим дням і вечорам, роблю трохі не втроє більше проти прежнього, сидю завжди дома і не чувствую усталости, нікуди мене не тягне. У нас в цім годі позаводились такі артистичні товариства — одно співоче, хорове, а друге драматичне. Завів ці товариства наш таки чоловік, Лисенко, звісний тобі по пісням. І в хорах, і в спектаклях я, як ти знаєш, — торік приймав участіе — а в спектаклях був далеко не посліднею спицею. В цім годі я не став ходити ні в те, ні в друге місто. За мене вхопились були дуже, щоб пробі не кидався; але я поставив по своєму і ні разу не показувався в товариствах артистичних". А втім це "воздержание" од участи в артистичних гуртках тривало у О. І. Левицького, недовго. 29 грудня 1873 року він писав вже до Софії Василівни: "Був я сьогодні в театрі. У нас бач тепер аж голова у кожного ходором ходить, бо всі ми по шию влізли в искусство, або, як у нас кажуть — "заласся". Пробі із шкури лізем, щоб поставити на велику сцену наше чадо — "Різдвяну ніч". Тепер цю "Різдвяну ніч" переробили протів торішнего; зробили з неї настоящу велику оперу у 4 діях додали до неі таку музику, що справді, як ми себе розважаємо, що такойі музики ще й зроду на світі не було. Після свят йійі гратимем, а тепер трохі не кожний день ідуть репетиції. Я дуже усиловувався, щоб відкараскатися від того "заласся". Одже таки не вдалось. Примусили там й мене грати тую таки ролю, що й торік я грав. Воно, бач, справді діла там для мене не дуже багато, бо я свою ролю торік так знав, як краще й не можна вже; то тепер на репетиціях дуже рідко буваю. А так як сегодня у перше репетировав свою ролю новий і вдобавок знаменитий артиста, недавно приставший до нас, то я й пішов у театр, де тепер ідуть наши репетиції, послухати того дива. Артист та співака оказався, справді, великим художником і той кусок опери, який мені удалось сегодня прослухати, проізвів на мене велике вражіння. Той же Лисенко написав таку музику у цім кусочкові, яку справді не можна равнодушно слухати. Та ще до того, річ іде у тій сцені про те, що козак соглашається хоть би і чортові душу віддати, щоб тільки сповнити волю своєї дівчини і через те заслужити іі любов. Художественность ігри, страстность поривів артиста, а найбільше музика, то розриваюча серце і хапаюча за самую душу, то переходюча в тихій плач і дітячу жалібну молитву — все це разом збудило те, що і без того не лежало спокійно в моїм серці, дало йому вираз поетичний; і в грудях у мене піднялась така бура, розжеврілось таке полум'я, що я не знав ніякого способу, щоб його загасити. Вийшов на улицю, аж на дворі ніч, та така ясна, місячна та тиха! Мене ще більше хандра вхопила. Місячна ніч — це ворог для таких ліричних натур, як моя".

Підготовка до вистави "Різдвяної ночи" захоплювала всеньке київське українське суспільство тих часів. "Про саме животрепещуще діло, — пише О. І. в листі від 17 січня 1874 року, — я вже натякнув трохи; це —"Різдвяна ніч". Вона тепер стоїть на самом переді всіх инших діл і займає як найдужче всіх і кожного".

В лютому 1874 року оперу "Різдвяна ніч" було нарешті поставлено. О. І. Левицький грав Грицька. "Найбільша новость, — пише він в листі од 23 лютого 1874 року, — це єсть наша нова опера "Різдвяна ніч". Пройшла вона наша голубко — новорожденна так удачно і щастливо, як гадати було трудно. Цілих 4 представленій було, і всі вони мали громадний успіх. Зроду не видано, щоб коли публіка київська приходила в таке одушевленіе, як тоді. За три — за чотири дні до спектакля не можна було ні за які гроші достати білета в великому театрі. Кажется, що як би не застукав піст, та як би "Різдвяну ніч" ставили 20 разів, то й тоді б не вдоволнили б киівлян. А що робилось в театральній залі во время спектаклів, то й розказати не можна. Бувало таке, що публика чисто схо-

— 182 —

дила з ума, приходила в такий екстаз, що ломала стулья в театрі, заставляючи повторяти яке-небудь місце в пієсі, або визиваючи автора Лисенка чи там якого артиста. Дарма, що вже пройшло дві неділі посту, а й тепер ще Киів не вгомонився. В городі тільки й розговоров, що за нову оперу. В наших киівських газетах піднялась ціла війна із-за йеі. Отголоски йійі доходять в столичні газети і журнали. Як що Колосовські виписують "С.-Петербургск. Ведомости", або "Голос", то совітую продивитись тобі де-які номера (починаючи з 10-х чисел февр.). Там ти найдеш де-які статті за і против "Різдвяної ночі". Після великодних свят опера наша ставитиметься в Одессі. На скільки я знаю тамошнюю публику, то там треба ждати ще більше кутерьми і біснування"... "Нова опера Лисенка принесла не мало пользи і всему нашому, ділові, розбудивши, в киівлянах доволі замітне національне движеніе — це раз; а в друге — вона заставила нас самих кріпче взятись за свое діло і внесла в його немало нового воодушевленія. Результатом всего цего мусят з'явитись новийши роботи і інши хороши зміни в недалекому будущем".

Крім вистави "Різдвяної ночи", студентську молодь і О. І. дуже цікавив з'їзд діячів з цілої України, який мав одбутися на різдвяних святах 1873 року. В листі свойому до Софії Василівни 20 грудня 1873 року О. І. жалує, що йому доводиться проводити святки по-бурлацьки. "За те ми учинемо на празниках своє особливе "свято", котре буде далеко важнише, ніж усякі церковні і гражданські "торжества". Таким святом буде для нас "вселенскій зйізд". Наші громадяни придумали зробити на цих святках нечто похоже на ті собранія у перших христіян, які звались "вселенскими соборами". Це б то всякий, хто тільки належить до нашої віри, де б він не був, мусить приіхати на це врем'я у Киів, щоб тут в спільному сборищі поміркувати про своі справи. То буде дуже дивне "зрєлище", як наїдуть до нас земляки з усяких сторон: з Петербурга, Харькова, Чернигова, Житоміра, Подоліі, Кишинева, Одесси, Херсона, Катеринослава, Полтави, навіть з-за Кубані й инших стран, у яких тільки пробувають "вєрующіе во Христа". Я жду з великим нетерпінням цего "вселенського собору", котрий тільки тим буде відрізнятись від "соборів перших віків христіянства", що на нему буде йти річ не про два естества во Христе й пр., а про инші далеко цікавіші речі. Уже й тепер де-які з "отців церкви" стали з'ізжатись, а до 3 дня свят мусять і всі зйіхатись".

На святах, справді собор одбувсь, але не в такому розмірі, як того сподівалися й бажали. "Не всі ті з'іхались, котрих ждали, — пише О. І. до своєї нареченої, 17 січня 1874 р. — А проте все ж таки було людей чимало і з усяких сторін. Наприклад, був твій любимий автор Нечуй. Дуже хороший він чолов'яга. Пробув він між нами чимало, довше всіх, познакомивсь з усіма добре... Привіз він ще одно своє произведеніе, невелике, але дуже цікаве і оригинальне. Окрім того зійшовся з київським цензором, котрий розрішив печатати його "Чорні Хмари" (новий великий роман) і ті твори, що були надруковані за гряницею. Скоро значить, ми будемо мати новину літературну, та ще й немаленьку. Окрім Нечуя з'явилось теж літературної роботи іще де в кого з прийізжих людей — слава Аллаху, наше поле засіюється потроху".

Р. 1874 сумні чутки дійшли до Веприка. "Я прочула, — пише Софія Василівна, такі ужасні розкази про ваш університет, що слідять за ним, взяли двох студентів, а Лисенку скоро запретять печатать його пісні". Чутки на цей раз були неправдиві. "І хто там у вас такі ужасні слухи розпускає про те, чого аж ніколи не було, — питає О. І. в своєму листі, якого він писав в вербну пятницю

— 183 —

1874 року. — Благодареніе Аллаху,— у нас тепер у Кийіві зовсім благополучно, і про нашого брата забули (спасибі ім). І думати, щоб не було звісно нікому про нас — то цего не можна сказати: "шила в мішку не втаіш", а особливо такого гострого шила, як наш брат, та ще і в такім городі, як Київ. Отношенія власти до нас опреділяються зо-всім не нашим повеведеніем, т. е. чи дуже криємось, чи ні (бо, кажу, що крийся — не крийся, а кому треба, той завжди знае, що йому треба) а тим, — який вітер зверху віе. Тепер, благодарити Бога, наче б то тихенький вітрець звідтіль віе, а через це й нам жити можна; та не тільки жити, — а й працювати потрошку можна. Хиба в перші годи (виключая 1859-1863) можна було випускати в світ стільки книжок; скільки іх цей рік у нас уже й випущено; а то до дрюку наготовлено. Або хоть "Різдвяна ніч"? Хиба вона могла в прежні годи пройти, та ще й с такими оваціями, які робились йій цей рік у "богоспасаемій матері городів руських"? А же поляки й досі не мають права самоі пустоі польської пісні у Киіві на сцені проспівати, а не тільки оперу свою ставити. А Лисенко тепер концерти своі ставить, українські пісні перед публикою з своїм хором співа, отривки із "Різдвяної ночи" виполняе, де-які із своїх нових утворів буде скоро печатати, а на літо і всю оперу до дрюку готує. Та й другі не сидять зложивши руки... Окроми того, що домашнє діло роблять, а то (чого давно не сміли робити) в журналистику і літературу з защитою свого діла виступають, печатно про його возглашають. Як що маеш під рукою "С.-Петерб. Відомости", то совітую продавитись де-які №№. Там, наприклад, есть дуже добра статья в такому роді, під заглавіем: "Письма с Кіева" (перше письмо здається поміщено в 55, або ж в 65 № сего году, а то й дальше будуть)".

Наведені уривки з листів О. І. Левицького доволі яскраво виявляють перед нами тії духовні інтереси, які опанували були О. І. Левицького підчас його студентства. В Київі, підо впливом українського суспільного руху кінця 1860-х і початку 1870-х років склався його світогляд і позначився напрямок суспільної праці. Це — розвій національної української культури і освіта народу, а також збірання памяток його народньої творчості як у минулому, так і в сучасному. За студентських років закладений був у О. І. Левицького той міцний ґрунт, на якому зросла далі його наукова і літературна робота. Близький до народу з дитячих літ, О. І. Левицький володів і користувався українською народньою мовою, як рідною і через те листування його з близькими серцю людьми було виключно по-українськи. Коли, пізніше в своїх наукових роботах він користувався мовою російською, то це між иншим і через те, що уживати української мови для наукових робіт було офіційно заборонено. Коли-ж після революції 1905 року обставини змінилися, ми бачимо О. І. Левицького серед українських письменників, які знову повернулися до рідної мови. У О. І. Левицького це було органічно зв'язано з усім його минулим. Натура лірична, талановита, О. І. Левицький мав геть-усі дані, щоб зробитися письменником. Пізніші його історичні оповідання добре це показують. Суспільне життя з культурною роботою, як ми бачили, захоплювало його в студентські роки, але все-ж-таки цілком не захопило. З О. І. Левицького вийшов не публіцист, не популяризатор тільки, не суспільний діяч в загальному розумінню цього слова, не професіонал-учитель, а науковий діяч, який багато зробив, щоб пізнати рідний край в його минулому житті, і який залишив по собі наукове ім'я, що зайняло видатне місце в рядах української історіографії.

Науковим напрямком своєї роботи О. І. Левицький, в значній мірі, повинен завдячувати В. Б. Антоновичеві.

— 184 —

Саме в 1870 році, коли О. І. Левицький вступив до київського університету, В. Б. Антонович захистив свою магістерську дисертацію "Последние времена козачества на правом берегу Днепра" і почав свою професорську діяльність в університеті св. Володимира, спочатку, як штатний доцент. Людина високоталановита, з видатним уже науковим і суспільним ім'ям, В. Б. Антонович зразу-ж-таки зробив не аби-який вплив на молодь і скупчив біля себе гурток студентів, котрі цікавилися наукою і справді хотіли працювати над історією на науковому ґрунті. Серед оцих перших в університеті учнів Б. Б. Антоновича є скількись іменнів, які полишили помітний слід в українській історіографії: майбутній академік російської академії наук Н. П. Дашкевич, Я. Н. Шульгин, І. М. Каманін, В. І. Щербина, О. І. Левицький.

Наукові праці В. Б. Антоновича мали за ґрунт собі виключно архівний матеріал, що переховується в Київському Центральному Архіві. В. Б. Антонович був редактором видань київської комісії для розгляду давніх актів, а вона також брала для себя матеріял виключно з цього архіву. Річ цілком зрозуміла, що і своїх молодих учнів В. Б. Антонович направляв до цього Архіву і двоє з них справді зробилися видатними архівними робітниками і дослідниками. То були І. М. Каманін і О. І. Левицький. І. М. Каманін, як відомо, до самісінької своєї смерти стояв на чолі Центрального Архіву. О. І. Левицький чимало працював у ньому і головний матеріял для своїх робіт брав звідтіля. Коли напочатку XX століття Архів реформувавсь і заводилися нові штати за генерал-губернатора М. І. Драгомірова, О. І. Левицькому дуже хотілося стати на чолі Архіву, отож він робив у цьому напрямку заходи через свого приятеля Н. Б. Молчановського, що керував тоді канцелярією генерал-губернатора. Справа, проте, не вдалася. Левицький мусів уступити місце І. М. Каманінові, який морально і юридично мав геть-усі права на нього і якого, цілком справедливо, підтримував гаряче університет.

Студії над історією під проводом В. Б. Антоновича природньо визначили наукові інтереси О. І. Левицького. Це була виключно історія України, почуття до свого рідного, народнього. О. І. Левицький, як ми вже знаємо, виніс це з дитячих літ. Через те, може, з нього стався один з найгорливіших учнів В. Б. Антоновича, окрім університетських викладів. О. І. Левицький користувався книжками Антоновича і його приватними науковими вказівками. В. Б. Антонович ввів його до Центрального Архіву і навчив користуватись актовими книгами XVI-XVIII століття, які зацікавили молодого студента на всеньке його життя.

Подробиць про студії О. І. Левицького у В. Б. Антоновича ми не знаємо. Тему для своєї першої роботи "Очерки внутренней истории Малороссии во 2-ой половине XVII века", він обібрав самостійно. Про це О. І. сам каже у своїх листах. Та й важко гадати, щоб В. Б. Антонович дав молодому студентові таку широку тему, яка потрібувала і багато праці і гарного наукового підготовування. В. Б. Антонович міг тільки не заперечувати самостійній вибор, як це він звичайно робив.

Працю спочатку, правда, задумав був О. І. Левицький в розмірі далеко меншому, ніж вона з'явилася пізніш у друку. Така вона стала уже в процесі самої роботи. Праця зразу звернула на себе увагу В. Б. Антоновича і дала йому підставу намітити О. І. Левицького для наукової діяльности. Це було в 1873 році. О. І. Левицький був вже на четвертому курсі університету і збірався складати остаточний іспит. В дальшому 1874 році він склав його досить гарно і здобув

— 185 —

ступінь кандидата. Його роботу, над якою він працював, було зараховано як кандидатську.

"Очерки внутренней истории Малороссии во 2-й половине XVII века" це незакінчена робота. Через що — ми не знаємо. Треба гадати, що дальша служба в Комісії для перегляду давніх актів і праця над матеріялами в Центральному Архіві, які виключно торкаються Правоберіжжя, відограли тут головну ролю. Як-би там не було, а в друку з'явився тільки перший випуск "Очерків". Він обіймає історію України од Богдана Хмельницького до обрання гетьманом Бруховецького в 1663 році на лівому березі Дніпра і Дорошенка — в 1665 р., на правому.

Тепер уже робота О. І. Левицького значно застаріла; і нові матеріяли введено для користування і нові погляди висловлено. Та свого часу вона була видатним явищем в українській історіографії. Написана талановито, як і всі твори О. І. Левицького, вона показує в авторі вченого, що зумів охопити величенький і різноманітний матеріял і переробити його, може де і помилково, але зовсім самостійно.

Автор підкреслює, що протягом 20-30 років, починаючи від Богдана Хмельницького, відмінну і характерну рису української історії становлять "шатості", "зради", "бунти", "сваволя". Чому це так? Не можна цього пояснити виключно інтересами окремих осіб, гетьманів, полковників, то-що. Це був "народній протест проти тих домагань, які виходили з инших, по за народом стоявших, сфер і виявляли себе чужими народньому розумінню, або прямо таки ворожими його інтересам і добробуту". Виучування цих протестів "дає можливість визначити ті початки, які нарід добувався провести в своє суспільне життя, той народній ідеал, який він хотів здійснити в свому горожанському побуті" (стор. 1-2).

Метою О. І. Левицького було з'ясувати народню історію України. Треба зазначити, що і надалі головні історичні твори О. І. Левицького будуть присвячені цій історії.

Український нарід, на думку О. І. Левицького, яку він позичив у В. Б. Антоновича ^I, більш, ніж будь-який инший, заховав споминів про свій громадовічовий побут. Польща мала намір зруйнувати його і підвести людність України під владу вищих верств. Це зустріло одсіч в народі і закінчилося визволенням України з-під влади Польщі. Треба було будувати новий суспільний устрій. В цьому взяли участь культурні верстви тодішнього українського суспільства. Але вони були своїм вихованням, традиціями, соціяльними і економічними інтересами зв'язані з Польщею. Через це і наступив розлад між ними і бажаннями народніх українських мас. Про те, в чому і як виявлявся цей розлад, і робить дослід О. І. Левицький в своїх "Очерках".

Листування О. І. Левицького з Софією Василівною подає нам доволі повні відомості про той бік його життя, який зв'язано з його науковою роботою, і про тую ролю, яку відограв В. Б. Антонович в дальшій долі О. І. Левицького.

"Скажу тобі, — пише О. І. 28 вересня 1874 р., — один секрет, котрий касаеться нас обох. Есть надія, що мені прийдеться остаться у Киіві. Це мені сообщив звістний уже тобі Антонович, котрий, як вказується, раньше, ніж я, думав про те, щоб пристроїти мене у Киіві, і найшов для цього дорожку. Про цю дорожку я тобі якось росказував, хоть я сам тоді ще не чув цего від самого Антоновича,

^I Архив Юго-западной России, ч. III, т. І. Акты о козаках. Вступна стаття В. Б. Антоновича.

— 186 —

— це б то остатись служити при Комисіи і через це саме получити місто учителя в якій-небудь гимназіі київській. Це як раз те, про віoо я тільки мечтав і чого тільки бажав, хоч мало вірив, щоб воно могло збутись. А тепер, як бачу, то воно й справді можна. Тільки для цего треба цей рік потрудитись добре, а перш усього треба кончити свою письменну роботу, — сочиненіе, котре звернуло на мене увагу трохи не всього університету і за котре мені дали стипендію. За цим сочиненіем я тепер і сижу; розпочав його далеко ширше проти прежнего. Зійде воно в мене за кандидатську дисертацію, а вдруге — з сим сочиненіем в руках Антонович обіщаеться достати всего, чого тільки він захоче добитись за-для мене. А там останеться для мене меньша частина діла — видержати екзамен... Я цієї роботи ні трішечки не боюсь і не цураюсь іі. Раз те, що де-яка робота, як, наприклад, сочиненіе для мене і привична і навіть доставляє мені велике удовольствіе, бо я цю роботу сам вибрав і полюбив іі; а в друге — хоч і трапиться коли трохи понудитись над такою не зовсім веселою роботою, як приготовленіе до екзамену, то я іі не боюсь, бо в мене есть та утіха, що я знаю, для кого і для чого я працюю"...

"Шанси на наше життя в Киіві у тім році потроху побільшаються,— пише О. І. Левицький 21 листопаду 1873 року, — я тобі писав якось, що це діло придумав і устроюе його тепер, навіть без мого відома, Антонович. Время от времени він сообщае мені тільки разні пріятні новости на сей щот. Оце якось росказав, що він прибрав уже місце у Комисіи, де він і сам служить і навіть сообщив по начальству, що в його єсть на предметі чоловік із оканчивающих, щоб замістити там одну вакансію, діла по якоі він до кінця году бере на себе. Бач, який він добрий, цей Антонович. А тепер він одно налягае на мене, щоб я викінчив мое сочиненіе, котре він зразу пустить у печать, а через це надіється видерти для мене ж місто і в якій небудь київській гимназіі, щоб, бач, можна було мені і відслуживати своі годи в гимназіі і служити в Комисіі. Як би це сталось, то ми б на той рік мали з тобою тисяч до двох жалування, — це вже й занадто багато для нас, та ще так зразу на першій же рік. Та не в цім сила. А сила в тому, що служба в Комисіі — це та дорожка, яка і Антоновича довела до профессури і другі теж нею доходили до цього".

Іспити турбували О. І. Левицького. "Тут сочіненіе займа весь час, — пише він, — а після Різдва до екзаменів треба буде готовитись. Треба з великим достоїнством перейти всю цю комедію". Наприкінці квітня 1874 року О. І. Левицький почав складати свої іспити. Несподівано в його іспит уплуталася боротьба політичних течій, які тоді існували в київському університеті. "Сегодня, — пише він в листі до Софії Василівни 1 травня (ст. ст.) 1874 року, — відійшов уже другій важкий для мене день (перший був 28 апріля), і обідва вони відійшли вповні благополушно. Я мав причину боятись трохи сих днів, бо окроми того, що в сі дні були екзамени по предметам найважнійшим і таким, що готовитись до них було особливе трудно через йіх широкий объєм (по кожному з них треба було прочитати таку гибель книжок, що як би зважити їх, то набралось би пудів зо два, зо три, та ще й книжки усе такого роду, що чорт ногу зломить, поки їх вишука (все строго спеціальні сочіненія); а друга причина (і се найглавнійша) — це та, що в діло екзамена замішались, як у нас кажуть, політіческі страсті. Діло в тім, що між членами нашої університетської корпорації (собственно між професорами) постоянно существують усякі партійні распрі і несогласія, проісходящі як від разностї убижденій каждого, приналежності до тоі або другоі партіи, так і від лічних симпатій чи антипатій. Великої біди від того,

— 187 —

що професори собачаться по-між собою, ще не було б, як би діло ограничивалось одним кругом професорів. А то горе в тім, що — як каже наш народ, "пани скубуться, а в мужиків чуби тріщать". Так і в нас: професора гризуться, а на студентах окошується їх гризня. Коли я чоловік близький якому-небудь професорові, то вже на екзамені начувайсь від його ворога. Оттак само трохи не вийшло зо мною цей рік. Знакомі мені люде із професорів належать до найліберальнішоі кучки в факультетському составі. А против йіх существуеть тамже друга кучка самодурів-класиків, котра дуже ненавидить своіх противників, а особливо Антоновича і К°. При всякому разі ця кучка не пропуска случай попрекнути наших людей украінофильством то що, і вообще пользуеться для факультетської борьби всякими не дуже честними средствами. Понятно, в які отношенія мусят стати ці люде к тим студентам, котрі мають нещастя бути в знакомстві з йіх ворогами. На іх теж косятся як на людей другої партії і теж, при случаі, попрекають украінофильством. По отношенію лично до мене цей попрек виходив із того, що я участвовав в постановці "Різдвяної ночі" і найбільше стали говорити після того, як місяць тому назад в нашому університетському журналі появилось начало моєї статті по історії Малороссіі. На мене й раньше вже дивились як на ближайшого ученика і последователя Антоновича, а послідне обстоятельство вповні укріпило йіх взгляди. Спершу потребовали було общипати мою статтю: найшли були в ній щось в роді політіческого сепаратизма і не хотіли пускать в печать в тім виді, як було в рукописі. Но це їм не вдалось: в діло вмішався декан (він же і факультетний цензор) і настояв, щоб стаття була напечатана, як вона єсть, без помарок. А як стаття появилась, тоді вони почали розводить про неї усякі сплеткі, придирались к словам, і шукали в них того, чого там і не було, приводя це все к обвиненію политическому — в украінськом сепаратизме. Чути було инколи похвалки і про екзамен — начувайсь мов автор. А тут іще примішалось одно обстоятельство: всім на нашим факультеті показалось, що Антонович думає мене оставить при університеті для приготовлення к професурі. Так думають іще й досі як вороги, так і друзья Антоновича і близьких йому людей. Дуже понятно, що в ворогів його явився особливий інтерес, як можна, не допустить діла до сего, а лучшим средством було — обрізати мене на екзаменах, бо якби Антонович успів в своїй думці (як їм казалось), то через це в університеті увеличилась би партія йіх ворогів. От при таких-то обстоятельствах я почав свої екзамени, 26 апріла і сегоднишне число — це були як раз ті дні, коли я мусив екзаменоватись у двох професорів, враждебних для: мене... Я знав раньше усі їхні інтриги і готовився дуже серйозно к цим дням. Оказалось, що мої приготовлення тщательні не були напрасні; і той і другій із екзаменующих придирались, як тільки могли, держали мене трохи не по часу — питали самі ужасні мелочи — але нічого не взяли і мусили з сердечним прискорбіем поставити отмітки, як слід. І той і другий поставили по 4 (сегодняшній екзаменатор навіть розсердився: по його предмету для мене не треба було більше, як 3, а він вальнув 4 — соромно десь стало)... Тепер ти можешь поздравити мене з щастливим окончаніем курса, та ще й з ученою степенью кандидата.

..."Екзамени пройшли для мене вповні щатливо. Інакше і ждати не можна було. Я мав усі права на те, щоб мене оставили при університеті для приготовленія к професурі, навіть начальство не раз мені закидало про це, але я відклонився від цего: наше не втече від нас".

Таким чином, через внутрішні відносини в університеті О. І. Левицький не був залишений професорським стипендіатом. Щоб не загубити такого цінного і

— 188 —

талановитого наукового робітника, В. Б. Антонович, як ми вже були бачили, намітив для нього місце в Київській Комісії для перегляду давніх актів і рекомендував його голові Комісії М. В. Юзефовичеві. Той погодивсь. Та цього було замало. О. І. Левицький здобував в університеті казенну стипендію, і через те мусів одсліжувати за неї аж три роки в шкільному відомстві. Щоб працювати в Комісії, він повинен був одержати ще посаду й у гімназії. І тут В. Б. Антонович зробив усе, що міг. Він удавсь до куратора київської шкільної округи, генерала П. О. Антоновича (1866-1880), прохаючи його дати О. І. Левицькому посаду в Київі. Куратор, який взагалі поважав і добре ставився до В. Б. Антоновича, пообіцяв, і, таким чином, О. І. Левицький в серпні 1874 року був призначений за навчителя латинської мови до київської четвертої гімназії, бо для вчителів історії в Київі тоді зовсім не було вільних посад. Куратор одзволив О. І. також од спеціального іспиту на вчителя давніх мов, що його треба було скласти, бо О. І. скінчив університет не як класик, а як історик^I.

В четвертій гімназії О. І. залишався вчителем усенький час, аж доки подавсь у відставку на початку 1900-х років.

2 вересня 1874 року О. І. Левицький дав перший урок в гімназії. "Сегодня перший день мого учительства, — пише він до С. В. Яценкової.— Сегодня я вже був на уроках в гимназїі і познакомивсь з моїми горобьятами. На мою долю достався перший клас, де звісно все малюки-дрібнота. Але ці горобьята зробили на мене дуже гарне і веселе впечатленіе. Такі вони, знаешь, невинні, ще не спорчені школою, без усякої хитрости і так якось липнуть до тебе. Я рад, що мені малі хлопьята попались. Сослуживці мої — учителі на вид не погані люде, але чорт йіх зна, які вони внутри. Подивлюсь більше — побачу. Но все ж можу сказати, що в гимназіі мені не погано буде. І діла не багато: по два часи в сутки, а жаловання 750 р. с прибавочними. Завтра получу треть жаловання 250 р., котре обикновенно дается не в зачет на "первое обзаведение". Але комисія! Аж досадно казати: я і досі не вступив в діла по цій службі і тільки завтра перехожу жити в ту квартиру, котра там мені полагається. Виною цему те, що главне начальство при Комісії йіздив кудись з Киіва. Тепер, значит, остается мені ось що: 1) устроитись в Комисіі, 2) взяти отпуск у попечителя і разрішення на женитьбу".

Усе це було зроблено. Відпуску було взято на п'ятнадцять днів. О. І. оселивсь у своїй казенній квартирі і почав заводити хазяйство. Здобув і дозвіл на шлюб від начальства. 14 вересня, щасливий, він летів у Веприк, де 18 вересня, на другий день після іменин Софії Василівни й одбувся їхній шлюб.

Через скількись днів молоді повернулися до Київа. Почалося тихе, ніжне, щасливе життя.

Зминуло скількись місяців, в листопаді отець Василь писав до своїх у Київ. "Спасибі вам, голубчики мои, що ви живете собі так славненько; що і вдвох вам не скучно... Радіє моє серце за вас, голубьятка мои, дуже радіє, так, що мов само начина жити жизнью молодого. Так славно, так легко ему слухати такі вісти. Обняв би вас за се обох вмісті, поцілував, та й сльозами ще прилив, щоб любенька оця жизнь ваша, що зародив сам Бог, ніколи не вьяла, не блекла, а щоб хоронилась, розвивалась на довго, на вікі. Коли ж я далеко від вас і не можу обняти, та ще не скоро, може, й прийдеться, то вже, доню за мене, по своєму, при-

^I Листування О. І. Левицького з С. В. Яценковою дає спромогу простежити всенький хід справи, як одержав О. І. посаду в Комісії і гімназії. Воно з'ясовує також, яку величезну ролю в цій справі відограв В. Б. Антонович.

— 189 —

голубся до свого Орестика, поцілуй, та скажи йому от мого серця, скажи спасибі за те, що він у тебе такій добрий та славний, доставля тобі все те, чого твоя душа колись тільки бажала. За що я на тебе гремив не раз — гремив, бо не мав у себе дощу золотого, щоб спустить тихою росою на твою жаждущу душку. А тепер все те у тебе під руками; і університет з своїми лекціями і музеум со всесвітними своими породами і видами; і театр з якоюсь там чудовою Массини. І ти вже і слухаешь, і бачишь, і наслаждаещься... Хвали ж Бога, моя доню, корись щиро серцем Его св. словам, та й заплач хоть інколи перед ним, як молиться за своє щастя, за свою долю. Оце я написав сіі слова тай сам заплакав. А чого? Не питай. Нехай проте само сердце знае. Тільки не од лиха. Цур йому. А од щастя. І од щастя люде плачуть. Та ніхто ще мені тому й не мішае, бо я сам самісенький тепер сижу в хаті. І вкруг мене і во всім домі все тихо, все мовчить. Одна тишина царуе. Тільки дощик брязка у віконце да вітер свистить"...

Лист отця Василя довго йшов до Київа. Щаслива Софія Василівна все-ж частенько думала і згадувала за своїх близьких. Ось що писала вона до них 14 листопаду 1874 року: "Вечір. Тихо, тихо в хаті. Сиджу я однісенька. Орестика нема. Пішов на гімнастику. Прийде він аж через час ще. В хаті любо, тепло. Блестить чиста, нова мебель. На столиках лежать книжки всякі і газети. І лампочка ясно горить. На віконці зеленіє пальма, котру Антонович подарив мені. Посеред хати стоїть накритий білою скатертью стіл з стаканами, чайницею і сахарницею. Ось — хвилина й зашумить і самоварчик. А на дворі вітер гуде, вийіе. Сніг пада. Холодно...

Стала було читати — не читається. Пішла в залю — взяла два акорди. Ні. Покинула все, сіла в крісло і тихо стала до всього прислухаться. Спершу чула я шум, гул улиць і свистки залізної дороги долітали, а далі і далі — все стихло мов — і думка моя неслася все геть-геть з Киіва все дальше і дальше. Ось вже ліс знакомий. Ось церква, друга, ще, ще, і я з вами і коло вас, моі ріднесенькі, моі дороги, моі мили. Сидите ви в столовій за столиком. Самовар кипить. Голубонька стакани перетира. Голубчик мій ріднесенький сидить над книжкою... "Православное обозрение" і чита. "Годі вже, буде тобі читати — будемо ось чай пити". Одсунув татусь книгу, пьють вдвох собі. Соколятонька моі, рідні моі, сидять собі і не чують і не бачать, що і я тут-же коло іх невидимкою. Поговорили де-що про хозяйствечко— ще словце перемовили і ось чую: Що то наші тепер? Чую про нас, про мене ріднесенькі мої ведуть мову. Боже, от рванулась. Хотілось кинутись, хотілось припасти до вас, хотілось закричать на все горло: "Ось де я, дивіться". Хотілось бігти, на навпрямик бігти, обхватить вас, моі найдорогіі, задушить вас поцілунками".

"Оце вже третій місяць піде, як ми поженилися з Орестиком, — пише Софія Василівна до батьків 18 листопаду 1874 року. — Недавно ще, всього яких-небудь вісім тижнів, а між тим так зжиться вже, так привикнуть одно до другого, що мов цілий вік вже вмісті, і немислимо становиться, як би осталась я тепер одна, хоть на один тільки день без Орестика, здається була-б як сама без себе. Рідні моі, золоті моі, як-би ви знали, як ми любо чудово живем. З каждим днем все тепліше і глибче любим одно другого. І так підійшли наші натури, що а ні в однісенькому пустячку ми ні на волосок не розходимся. І що дня кажемо собі, які ми гарні, що полюбили одно другого, що нам іменно обом і слід було зійтись, щоб составить во всіх отношеніях повне, кругле, щире щастя. Боже, якби ви тільки побачили, моі ріднесенькі, який мій Орестик славний чоловік, яка я щаслива за ним, яка я рада, що вийшла за нього. Ви, думаю, слухая

— 190 —

ці моі речі, усміхаєтеся весело, радієте. Радійте моі хороші, усміхайтеся весело, моі дорогі, і всім, хто тільки єсть у вас достойний такий близький — всім про це хвалиться, бо моя душа дуже переповнилася щастям. Мені бажалося-б аж під саме небо підлетіти, щоб всім було видко мене, і відтиля кричати всему миру: "дивіться, дивіться, де щастя, яке воно щире". Так щоб знали всі, всі, що єсть щастя на землі і що гарно жити і тім, навіть, котрим не вдалося в жизні і очерствіли, отчаялись, ожесточились вони, то щоб і ті встрепенулись і ожили, глядючи на мене, на нас. Дорогі моі, рідні моі, я живу, як ніхто так не живе, бо всім чогось ще треба, всі завжди ще чогось добиваються, бажають, а у мене все е, все я маю і бажаю того, що й мати можу. Нам нічого не достае. Ми вдвох собі і з нами весь мир. Кохаємось, працюємо, читаемо, розмовляемо, запинаемось, учимось і шалимо, ходимо в гості иноді, а більш дома, бо дома нам найкраще, а не то до нас хто-небудь прийде".

Щасливе сімейне щастя оточувало О. І. Левицького, коли він починав свою науково-педагогічну діяльність ^I.

Учителем IV київської гімназії О. І. Левицький залишавсь більш як 30 років, аж поки р. 1906 подався зовсім у відставку, вислуживши повну вчительську пенсію. За 30 років він багато мав учнів. Здається, як учитель, О. І. користувався серед них і пошаною і авторитетом. Ті учні його, з якими доводилося мені зустрічатися, згадували за О. І. тепло з любов'ю й повагою. Але з О. І. Левицького не був педагог по призванню. Учні, особливо малі діти, любили його через те, що він сам дуже любив дітей. Та до гімназії душа його не лежала. На уроки він дивився як на тягар, який треба що-дня одбути, щоб скоріше добратися до архіву і там засісти за свою наукову працю ^II. Уроків він мав, звичайно, не більш як 12 год. на тиждень — норма, яка була потрібна, щоб бути штатним учителем. Викладав він латинь, російську мову і письменство. Служба Ореста Івановича з офіційного боку проходила досить спокійно. Його відносини до українських кіл, правда, робили з його людину підозрілу в очах начальства. Через те Ор. Ів. і не призначали на адміністраційні посади інспектора, або директора, особливо в Київі, а залишавсь він увесь час учителем.

Здавалося, скромна діяльність О. І. Левицького, далека від так званої тоді "політики", повинна була захистити його від будь-яких підозрінь з боку жандармів, бо й справді ні до чого було причепитися при його тактовнім і обережнім

^I А втім, це щастя продовжувалось недовго. 27 лютого (ст. ст.) 1880 року Софія Василівна померла од родильної гарячки, залишивши Орестові Івановичеві двох немовлят — синів Всеволода і Льва. Ор. Ів. одвіз їх до Веприку до тестя і тещі, де вони виховувалися, аж поки настав час віддати їх до гімназії. Кожних свят і кожного літа Ор. Ів. їздив до Веприка їх відвідувати. Вдівцем, одначе, він залишався недовго. Через рік, влітку 1881 року, Ор. Ів. одружився вдруге з Параскевою Миколаївною Мельник, рідною сестрою Катерини Миколаївни Мельник, другої жінки В.Б. Антоновича. До тестя і тещі од першого шлюбу Ор. Ів. заховав попередні теплі відношення, їздив до них в Веприк, листувався з ними і в листах називав їх не інакше, як папа, мама. З братами Софії Василівни у Ор. Ів. були завсіди аж до самісінької смерти як-найближчі відносини, як з рідними.

^II В листі свойому до сина Всеволода Ор. Ів. писав 17 квітня 1906 р.: "Могу положительно всказать, что с августа я бросаю службу в гимназии и останусь при одной Комиссии. Это составит минус 1200 руб. в моем бюджете, но я решительно не имею сил дальше тянуть педагогическую службу. Как-нибудь проживу".

— 191 —

поводженні. Але це були перші роки царювання Олександра III, коли почалася боротьба з крамолою, заснована була "Священна дружина", а в зв'язку з цим в Київі розвилося багато сикофантів, між иншим і в університетських колах. Сходячись трохи не що-дня на своїх журфіксах спільно з жандармами, вони накидали останнім свої погляди на "благонадійність" тих чи инших осіб, і жандарми мусіли рахуватися з нав'язаними їм політичними репутаціями, утвореними часто з вітру, на підставі особистих симпатій чи антипатій. Таким шляхом склалася в жандармських колах і репутація неблагонадійности О. І. Левицького^I. Можлива річ, не без упливу на це було й те, що він в 1885 році в львівському часописі "Зоря" надрукував статтю "Шлюб на Русі-Україні в XVI-XVII ст.", що її оснівні риси було раніше уміщено в "Русской Старине" за 1880 р.

Будь-що-будь, а про те, що О. І. Левицький опинивсь у числі неблагонадійних, він не знав аж до 13 серпня 1885 р., коли з нього поліція взяла підписку, що він виїде з міста на час перебування в Київі імператора Олександра III, який тоді мав приїхати. О. І. Левицький був під "негласным надзором полиции". Це його страшенно схвилювало й перелякало. Він заслаб на неврастенію, заборонив користуватись його адресою, вимагав, щоб йому писали "по русски, а не по малорусски"^II, і йому все думалося, що його звільнять з учительської посади в гімназії. Під упливом всього, що він пережив, Орест Іванович написав до В. О. Яценка 6 березня 1886 року такого сумного листа: "Я все частіше й частіше, — пише він по російськи, — заздрю тим, хто вже покінчив земні рахунки і випив до дна свою долю страждань. Розуміється, я зараз схаменуся, що я думаю нісенітницю; мені треба і як ще треба! жити для інших і, як нещасний п'яниця в горілці, так я силуюсь забити собі памороки в книгах, рукописах, актах; закопаєшся в дрібні справи — і забудешся за всеньке земне. Справжньої науки тут нема, а так деякій "хашиш", затемніння на розум. Або це ще фізична праця (очищення подвір'я від снігу) вирятовує мене од "думок". Ви, звичайно, коли читаєте це — дивуєтеся, як таке нещастя захопило його? Не одно, а скількись: а) здоров'я моє все ще погане; краще як раніше, а все-ж попередньої сили нема; б) мене думають звільнити з гімназії, або в крайньому разі перевести куди-небудь в глушину; в) боюся, що це потягне за собою втрату й останніх моїх службових положень, а найбільш одірве од тих джерел, що, коло них сидючи, я тільки й можу працювати науково, що вважаю за головний розум мого життя. Найважче це, що я рішуче не тямлю, з якої хмари грім б'є і взагалі "откуду мні сіє" ? — а лиш почуваю, як воно все ближче підходить і загрожує "поглотить". Воно, звичайно, чимало єсть людей, які всеньке життя живуть під таким Дамокловим мечем; але то інші натури, які пристосовуються до гроз і "бранных невзгод", а я й за дитинства лякавсь усякого брязкоту зброї і ніколи не покланявся "богові брани". Та й поводився я завсіди відповідно до своєї вдачі. А втім знайшовся-ж якийсь дурень, що прийняв мене за "небезпечну людину". О, непорозуміння! Але тепер узагалі вік сумних непорозумінь" .

На щастя "непорозуміння" не мало ніяких реальних наслідків. Ор. Ів. залишився вчителювати в Київі, і, таким чином, як і раніше, міг працювати над актами і документами, в чому бачив головний розум свого життя.

^I Життєпис акад. О. І. Левицького (Архів Укр. Акад. Наук).

^II Лист до В. О. Яценка 3 вересня 1885 р. З того часу листування О. І. з родиною провадиться по-російськи.

— 192 —

Негласний догляд над О. І. Левицьким продовжувався мало не до революції 1905 р. Куди-б він не їхав на екскурсію, услід за ним летіли до справників папірці: один од генерал-губернатора, під головуванням якого була тоді Комісія для перегляду давніх актів, з наказом "оказывать члену Комиссии О. И. Левицкому всякое содействие в выполнении даннаго ему поручения", а другий — від жандармського генерала "строго следить за действиями состоящего под политическим надзором" такого-то. Ці різнорідні накази так збивали з пантелику справників, що один з них попрохав поради у самого Левицького. "Що мені, — каже, — робити? Одержавши генерал-губернаторського наказа, я наміривсь оце запросити Вас до себе на обід, а здобувши другого, не знаю вже, що й казати: боязько, щоб яка шельма і на мене доносу не подала".

Головна робота О. І. Левицького була в Комісії для перегляду давніх актів, де він посів у 1874 р. посаду діловода, користуючись при цьому і казенною квартирою. Цю посаду він посідав аж до 1921 р., коли Комісія зіллялася з Археографічною Комісією Української Академії Наук.

На протязі 37 років провадив О. І. Левицький діловодство Комісії, був за її бібліотекаря і ходячу історію. Коли в 1893 році святкувалося 50-річчя Комісії, то О. І. на підставі джерел написав докладну й цікаву "Историческую записку о ее деятельности". Її було тоді-ж-таки надруковано, як офіційну записку, під назвою "Пятидесятилетие Киевской Комиссии для разбора древних актов (1843-1893). Киев 1893".

Кінчаючи університет, О. І. Левицький мріяв за професуру, за магістерський іспит. Про це нераз згадується в листуванні з Софією Василівною. Але після виходу з університету думку цю було залишено, і О. І. не повертавсь до неї, хоч складати іспита на магістра йому радили і проф. А. Ф. Кістяковський і проф. І. В. Лучицький. О. І. свою поведінку пояснював тим, що почалося переслідування українства, в університеті запанувала "рененкампфовщина"^I і в нього не було аж ніякісінької охоти домагатися професури. Правильніш, одначе, буде думати, що тут ми маємо до діла з вдачею О. І. "развлекающеюся", як він колись характеризував, нездібною до довгої усидливої роботи, чого вимагав магістерський іспит. Треба по-правді казати, з Ореста Івановича була досить-таки лінива людина.

Коли О. І. почав свою працю в Комісії для перегляду давніх актів, за голову її був відомий в Київі М. В. Юзефович (1857-1889), а за головного редактора — В. Б. Антонович (1863-1882). Це був час, коли вже намічалося переслідування українства, в якому, як відомо, М. В. Юзефовичеві належала не аби-яка роля. З його ім'ям зв'язано закона про заборону друкувати українською мовою наукові та інші твори. Для молодого О. І. Левицького, який — ми бачили — був захоплений українським рухом, потрібно було багато такту й обережності, щоб не накликати на себе підозріння М. В. Юзефовича. Він одходить далі од активних українських кол, виходить із членів "Старої Громади" і оддається цілком науковій роботі.

З М. В. Юзефовичем у О. І. Левицького були стосунки офіційні, як у діловода з головою. Але часом, коли О. І. приходив з докладом до Юзефовича, між ними іноді зав'язувалась розмова і не на офіційні теми. О. І. знав, що ходять

^I Під час перебування ректором професора енциклопедії права Н. К. Рененкампфа (з 1883 р.) в університеті завелися порядки дуже тяжкі для професури і студентства, почалися доноси ректора на професуру і т.д. Деяких з професорів було звільнено, як професора грецького письменства Хв. Г. Мищенка; теж саме загрожувало В. Б. Антоновичеві, І. В. Лучицькому і ще декому.

— 193 —

чутки, буцім-то в справі Кирило-методієвського товариства Юзефович, який тоді, в 1847 році, був помічником попечителя Київської Шкільної Округи, предав Костомарова. О. І. Левицького дивувало, як це після такого випадку М. І. Костомаров підчас Археологічного з'їзду в Київі в 1874 році був у гостях у М. В. Юзефовича; бував у нього і П. О. Куліш. Один раз випадково зайшла мова і про 1847 рік і Юзефович розказав О. І. Левицькому, наче-б-то Костомаров сам винен у тому, що Юзефович мусів передати жандармам рукописа, якого Костомаров дав йому на схованку. Справа була так. Допитували Костомарова у присутності М. В. Юзефовича. Костомаров так злякавсь, що ледве говорив. Коли його запитали про рукопис ("Книгу бытия украинского народа"): "Де вона?", Костомаров замість того, заявив, що він передав її М. В. Юзефовичеві. Останньому не залишалось нічого іншого, як тут-же-таки дістати з стола рукописа й передати його жандармові, що робив допит.

Всім відомо, яку активну участь брав М. В. Юзефович в справі утворення закону 1876 року проти українства. На думку О. І. Левицького, тут відогравали ролю не тільки політичні причини, ба й причини особистого характеру. Тоді якраз в Москві в суді йшов скандальний процес мужеложців, в якому значне місце, як свідок, займав син Юзефовичів, Борис Михайлович Юзефович, згодом відомий київський цензор. Прокурор в своїй промові висловився так, що цей свідок помилково сидить на місці свідків, а не на місці підсудних. Про цей процес дуже багато писали в часописах. Деякі українські кола молоді, котрі вважали Юзефовича за зрадника в справі кирило-методіївців, купляли газети, одмічали червоним олівцем, де була мова про Б. М. Юзефовича, і бандеролею по пошті посилали ці газети М. В. Юзефовичеві. Це страшенно обурювало й хвилювало старого. О. І. Левицький частенько, коли приходив вранці з докладом, був за свідка, як старий Юзефович розглядав пошту, нищив з обуренням бандеролі і лаяв українців. О. І. Левицький думав, що помста за це значно підогріла ворожнечу М. В. Юзефовича проти українства.

Фактично М. В. Юзефович не вплутувавсь у наукову справу Комісії. Вів її цілком В. Б. Антонович, як головний редактор видань Комісії.

З В. Б. Антоновичем і його жінкою, Варварою Іванівною, у Левицьких склалися дуже гарні приятельські відносини. Як тільки Левицькі обвінчалися й повернулися до Київа, вони в першу чергу завітали до Антоновичів. "Люди вони, — пише Софія Василівна батькам, — такі ж, як і ми. Все в йіх просто, гарно, сімейно. Обстановка похожа на сільську, і розмову ведуть, як ми, руське з малоруським. Привітали вони нас особенно якось тепло" (лист 27 вересня 1874 р.). "То наші наймиліші люди, — пише вона про Антоновичів через рік (3 грудня 1875 р.), — то як родичі наші. У йіх найуютніше, найтепліше, найсемейніше. І вітають вони нас завжди так щиро, так тепло, що аж душа радіє. І время у них тепло проведеш і наслухаєшся багато чого цікавого". Через Антоновича О. І. Левицький увійшов в учені кола. У М. П. Драгоманова він зустрівся з М. І. Костомаровим підчас його приїзду до Київа в 1875 р. "На вид Костомаров, — пише Софія Василівна, — уже сіденький, лисенький, худенький, але чималого росту і хорошого сложення — не виговорює букву "р" і дуже гарно сміється — од душі якось" (лист 28 квітня 1875 р.).

Перша праця О. І. Левицького в Комісії це було наукове видання "Літописи Самовидця" (1878). Її раніш надрукував був О. М. Бодянський у 1846 році в "Чтениях Московского Общества истории и древностей" і з неї давно сталася бібліографічна рідкість. Були й деякі помилки в старому виданні.

— 194 —

Комісія тимчасом мала нові списки "Летописи". Через це і вирішено було нове видання.

В грудні 1876 року О. І. був виряжений до Москви на засідання Предварительного Комітету Археологічного З'їзду і різдвяні свята перебув у Москві. В. Б. Антонович, Ол. Хв. Кістяковський та инші київські вчені дали йому рекомендаційні листи, і О. І. познайомився з гр. О. С. Уваровим, Д. Я. Самоквасовим, О. М. Бодянським, П. О. Кулішем, що працював тоді в Москві над "Историею возсоединения Руси", та ин. Найбільше він зустрічавсь із В. П. Масловим, який служив в архіві міністерства юстиції і який взагалі йшов назустріч своїм землякам вченим ^I.

У нього О. І. проводив кутю "з усіма українськими обрядами і церемоніями" .

Поруч з цим О. І. Левицький працював у Синодальній бібліотеці над рукописами, що стосувались до його видання. За його проханням П. О. Куліш списав тут із рукописного збірника XVII століття Хмельницького літописа, що його уміщено в виданні Комісії перед літописом Самовидця.

В Синодальній бібліотеці О. І. під № 790 знайшов одного дуже цікавого рукописа. Він сподівався, що його можна буде витребувати до Київа і тут надрукувати. "Це, — пише він до дружини 23 грудня 1876 р., — одна малороссийская летопись конца XVI в., далеко інтересніша і старіша на цілу сотню літ від Самовидця. Другі рукописи сказалися не дуже важними". Як виявилось, тут розуміється відомий тепер Баркулабівський літопис, що його уперше надрукував П. О. Куліш ^II, а згодом проф. М. В. Довнар-Запольський ^III.

Про оцю свою знахідку О. І. Левицький сказав Кулішеві, і той в передмові до свого видання спочатку зазначив був, що на літописа вперше зробив йому вказівку "молодий київський вчений О. І. Левицький", за що він Левицькому і складає щиру подяку. Але далі в коректурі Куліш усе це повикреслював і, посилаючи О. І. до Київа перші свої коректурні листи, поясняв, через що саме він викреслив і вказівку і подяку. Все одно раніш, чи пізніш він, Куліш, переглядаючи збірники Синодальної бібліотеки, був-би знайшов Баркулабівського літописа. На віщо-ж йому згадувати про вказівку О. І. Левицького і висловлювати йому подяку? "Молодий київський вчений" промовчав і, таким чином, за Кулішем, а не за О. І. Левицьким залишилася честь відкриття Баркулабівського літопису ^IV.

"Літопис Самовидця" вийшов у світ р. 1878. Над ним О. І. Левицький працював більш як три роки, і з редакційного боку її видано старанно й науково, й вона належить до найкращих видань Комісії. Окрім оснівного літопису Самовидця, видання обіймає, як вступ до Самовидця — Хмельницький літопис (1636—1650 р.) і як додаток — "Краткое описание Малороссии", хроніку з кінця XV ст. до 1734 р., що було написано в XVIII в., і "Собрание историческое" Стефана Лукомського 1770 р. В примітках знаходимо вказівки на варіянти різних списків, а в кінці поясніння незрозумілих слів і покажчик осіб і географічних назв. Окрім передмови, в якій розглядаються матеріали, що лягли в основу видання, ми маємо також "Опыт исследования о летописи Самовидца",

^I А. Ф. Кистяковский. Права, по которым судится малороссийский народ, стор. 10, прим. 1 та инш.

^II П. А. Куліш. Материалы для истории возсоединения Руси, т. 1, стр. 45.

^III Киевские Универсальные Известия 1908 г.

^IV Листи Куліша і коректури збереглися.

— 195 —

розвідку О. І. Левицького на ґрунті детального виучування літопису та інших джерел. В цій розвідці автор доводить, що літопис Самовидця був написаний на Лівобережній Україні, на Чернігівщині, або Стародубщині. Писався він не 1-2 роки, а десятки літ. На 1702 р. літопис обривається, може через те, що помер автор. Автором міг бути хтось з військових канцеляристів, а хто саме, на це літопис не дає відповіди.

"Опыт", як і узагалі всеньке видання, свідчить, що в особі О. І. Левицького Комісія придбала собі видатного редактора і дослідувача, який "вмів критично, глибоко й обережно підійти до темних в історії питань і різноманітного матеріялу, зробити цінні наукові висновки і використовувати із джерел всі їх наукові вартості.

"Опыт исследования о летописи Самовидца" не втратив свого значіння й до наших часів, бо літопис Самовидця після нього не викликає нових серйозних і самостійних досліджувань. Сам літопис уже давно розійшовсь і в продажу його важко було дістати. Через те, вже академиком бувши, О. І. мріяв про нове видання літопису Самовидця з додатками і примітками українською мовою, їдучи в останній раз на Полтавщину, він узяв з собою і "Опыт", щоб переробити його по-українськи. Але, оскільки мені відомо, через слабість свою він не приступив навіть до роботи.

Після видання літопису Самовидця О. І. присвятив себе зайняттям в Центральному Архіві і тільки пізніше повернувся до роботи, подібної до тої, з якої був почав. У 1898 р. під його редагуванням вийшло друге видання "Памятников, изданных Киевскою Комиссиею для разбора древних актов", т. І-III в двох книгах з додатками. Пізніше в 1915 р. він проредагував до видання і надрукував коштом Комісії "Львовскую Летопись" і "Летопись Іоахима Ерлича" за списком Софійської Бібліотеки з варіянтами по инших списках. Передмову до цього видання він не встиг написати, хоч видання друком було закінчено ще в 1918 р. Через це воно не вийшло в світ і невідомо, чи збереглося воно, чи, може, було продано на кульки, як це бувало підчас революції з иншими подібними виданнями.

Намічав О. І. Левицький і инше видання "Летописи Самойла Величка", але до цієї праці він не приступав, і вона зосталася тільки в проєкті"^I.

Головне видання Комісії "Архив Юго-Западной России", як відомо, має за своє джерело Центральний Архів, що був при Університеті св. Володимира, а тепер існує при Українській Академії Наук. Детальну історію заснування цього архіву розказав О. І. Левицький в своїй статті "История учреждения Киевского Центрального Архива" в XVII книжці "Чтений в Историческом Обществе Нестора Летописца".

Служба в "Комісії для перегляду давніх актів" завсіди ставила О. І. Левицького віч-на-віч з Центральним Архівом і накладала на нього обов'язок працювати і виучувати цей Архів. До цього треба додати і вплив В. Б. Антоновича, що його головних наукових праць більшість збудовано на підставі мало не виключно матеріялів Центрального Архіву. Почавши роботу в Архіві зараз-таки, як він

^I Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов. вып. І. Летопись занятий Комиссии, стр. 31.

— 196 —

здобув посаду в Комісії, О. І. Левицький продовжував її до початку XX століття, коли почав уже рідко одвідувати Архів. Із Центрального Архіву він почерпнув багато матеріалів для історії різних боків українського життя. На жаль, значна частина цих матеріалів так і залишилась невикористана в наукових працях Ореста Івановича.

Широке ознайомлення О. І. Левицького в матеріалами Центрального Архіву зробило його одним з найкращих знавців цього архіву. Як відомо, головну частину Центрального Архіву складають актові книги. Підчас XI Археологічного З'їзду, що одбувся в Київі в 1899 році, О. І. Левицький присвятив актовим книгам дуже цінну доповідь: "Об актовых книгах, относящихся к истории Юго-Западнаго края и Малороссии". Він уміщений в трудах цього з'їзду і дає в історичному освітленню характеристику того матеріялу, який містить в собі Центральний Архів.

Першу законодавчу постанову про актові книги ми, — каже О. І. Левицький, — зустрічаємо в першому Литовському Статуті 1529 р., але вони велися і раніше. В половині XVI ст. актова письменність досягла вже не аби-якої досконалості и одноманітности на всім обширі великого князівства Литовського. До актових книг заносилися акти найрізноманітнішого змісту. Все, що відбувалося в суді протягом судового дня, заносилося до книги актової — розгляд судових справ, скарги, заяви, різні документи, тощо. Коли в XVI ст. було заведено повітові соймики — актові книги стали відбивати на собі сеймову боротьбу і заміняти собою періодичну пресу наших часів. В XVII-XVIII ст. вільність aktykowania досягла вищого розвитку. До актових книг почали заносити жарти, панегірики, молитви, гімни, то-що. Таких книг в Центральному Архіві є до шістьох тисяч. Вони являють собою багатющий матеріял для дослідувача народнього життя, для історика, правника і історика народнього побуту.

О. І. Левицький зацікавився як-найдавнішими актовими книгами — луцькими. В Архіві велися описи актових книг, і в 1879 р. О. І. був зарахований на службу до Архіву ^I й описав луцькі книги за 1562, 1564, 1565, 1570, 1571, 1573, 1574 і 1576 р.р. Ці описи надруковані, як офіційне видання Архіву. А втім служба його в Архіві продовжувалася недовго. В 1887 р. вона несподівано обірвалася. Ось як оповідає про це сам Ор. Ів. в листі з 22 жовтня 1887 р. до старих Яценків: "у мене зараз стільки турбот і прикростей, що і в коробку не забереш. Рененкампф ^II ні з того, ні з сього одняв у мене роботу в Архіві, бо треба було йому пристроїти свого любимця. І кого-ж він посадив на моє місце? Кандидата — геолога, який скінчив два роки назад фізично-математичний факультет, два роки одержував професорську стипендію і виявив себе нікуди негодячим, так що при всьому кумовстві начальства, ніяк неможливо було ще продовжити для нього користування стипендією. Нахабність цього господина так

^I 13 липня 1879 р. Ор. Ів. писав до свого тестя В. О. Яценка: "сейчас получив офіциальную бумагу из Центрального Архива с уведомлением, что я Правлением Университета утвержден в должности Помощника Заведующего Центр. Архивом и посему благоволил бы завтрав же пожаловать для исполнения своих служебных обязанностей. Діло в тому, что я рішив оставить уроки в Женск. Гімназії і поступити на службу в Архів, бо з уроків, крім матеріяльноі, нема иншої вигоди, а тільки можна надірвати собі здоровля. А в Архіві жалування хоч трохи менше, та робота по душі і спокойствія скілько вгодно. Тепер і мої учені роботи по Комісіі двинуться вперед, а то за уроками вони були зовсім стали".

^II Тодішній ректор університету св. Володимира. Центральний Архів був в віданні університету.

— 197 —

велика, що він даже не ходить в Архів, а просто, ні за що, ні про що одержує утримання. Юзефович віднісся до цього, як до особистої образи, і заварив кашу, жалувався Попечителеві і збирається скаржитися міністрові. Я усяким способом прохаю його не хвилюватися, бо гарно пам'ятаю, що коли пани бьються, то у мужиків чуби трещать. Але не знаю, чим вся ця справа кінчиться". Здається, вона кінчилася тим, що Ор. Ів. так і не повернувся на службу до Архіву.

Праця над луцькими книгами привела його до питання про унію, бо Луцьк був одним із головних осередків її. Ор. Ів. став підбирати матеріяли й з инших книг і архівів, і таким чином склався том VI частини 1 "Архива Юго-Западной России", якого було видано в 1883 р.; містить він у собі "акти о церковно-религиозных отношениях в юго-западной Руси (1372-1648). Вступна стаття О. І. Левицького до цього тому складається з двох частин: в першій йде мова про внутрішній стан західньо-руської церкви наприкінці XVI ст., як причину, що допомагала заведенню унії, а в другій — викладається, як ширилась у південно-західній Русі соцініянська секта, про її успіхи і останню її долю.

У першій частині О. І. Левицький виступає як ворог тих поглядів, котрі розуміють унію, як політичну міру, що її вигадав польський уряд, бажаючи, шляхом релігійного поєднання, тісніше злучити український нарід з польським і тим самим зміцнити Річ Посполиту. В житті народів такі перевороти, як унія, не робляться з волі урядів, а бувають наслідком внутрішніх органічних дефектів, що порушують нормальний хід життя того чи иншого суспільства. Причину унїі О. І. Левицький бачить в самому внутрішньому житті церкви і дивиться на ню, як на розкіл, подібний до того, що згодом був на Московщині. Різні умови надали цим розколам і різні риси. Унія це був неминучий наслідок розладу внутрішнього між духівництвом та мирянами. За найближчий повід до неї ставсь отой рух, що розпочавсь був серед братств і взагалі мирян що-до реформи церкви; чимало спричинилась до цього і тая боротьба, яка виникла на підставі перешкод, що чинила цьому рухові вища єрархія.

Робота в Архіві викликала у Ор. Ів. інтерес і до иншої теми, над якою він працював в останні роки свого життя. Це — родинне право, родинні відносини і звичаї на Україні.

В 1878 р. вийшли в світ видання Віленської та Витебської Комісії для розгляду давніх актів, що містили в собі цінний матеріял для історії родинних відносин в Західній Русі. Тоді-ж-таки проф. М. Ф. Владимирський-Буданов в 4 числі "Киевских Университетских Известий" зробив огляд цих матеріялів, попідкреслював в них цікаві відомості про форму шлюбів, про право й обов'язки чоловіка та жінки в шлюбному житті, про форми й умови розлуки (розводу), про саму розлуку. Це навіяло О. І. Левицькому думку підібрати подібні матеріали з Київського Центрального Архіву і зробити на підставі їх те-ж саме, що зробив Владимирський-Буданов на підставі віленських та витебських актів. Таким чином, з'явилася перша стаття О. І. Левицького в XI кн. "Русской Старини" за 1880 р. "Семейные отношения в юго-западной Руси" в XVI-XVII в. Це був тільки ескіз, початок роботи.

О. І. Левицький продовжував її і далі. В 1885 р. статтю було перероблено, доповнено новими даними і надруковано, під псевдонімом Левко-Маячанець, по-українськи, в львівському часописі "Зоря". В 1906 р. її було випущено у Львові окремим виданням, як ч. 130 "Літературно-наукової бібліотеки" під заголовком Левко Маячанець. "Про шлюб на Україні-Русі в XVI—XVII ст.". Окремі частини роботи друкувалися по різних часописах. В першій книжці "Ки-

— 198 —

евской Старины" за 1900 рік надруковано "Обычные формы заключения брака в Южной Руси в XVI—XVII в.". Тоді-ж-таки в "Сборнику Киевскаго Литературно-артистического Общества" з'явилася стаття "Южно-русская женщина XVI-XVII в.", а в першій книжці "Киевской Старины" за 1906 р. знаходимо статтю О. І. Левицького "Сговор малолетних. Страница из истории брачнаго права на Украине. XVI в.". Нарешті, вже аж у 1909 році вийшов у світ частини восьмої том третій "Архива Юго-Западной России", що містить у собі "Акти о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI-XVII в.в", які О. І. Левицький збірав протягом 30-тьох років, головним чином із актових книг луцьких, володимирських і житомирських. Вступна стаття О. І. Левицького до цього тому "Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVII в. в." це наче підсумок того, що він зробив для виучування родинного побуту і права на Україні XVI-XVII в. в. Відомий польський історик Олександер Яблоновський, видатний знавець історії України, високо ставив в історіографії цю роботу О. І. Левицького: "Дослід Левицького, — каже він, — такий чудовий і, оскільки це дозволяють матеріали, такий вичерпуючий, що иншим дослідникам доводиться тільки йти його слідами". Сам Яблоновський протягом цілого року в своїй статті: "Stocunki rodzinne yf Wołyniu" знайомив польських вчених з розвідкою О. І. Левицького ^I.

Порівнюючи дві доби в житті українського суспільства до і після Люблінської унії, коли польський побут запанував на Україні, О. І. Левицький приходить до висновку, що в родинному побуті змін не помітно. Отпали тільки деякі пережитки, як зговір малолітніх. Причину цього автор бачить у тому, що литовський статут, в якому родинний уклад знаходив опір, — зоставсь у силі, а вдруге в загальному консерватизмі родинного права. Українська жінка в XVI-XVII ст., не вважаючи на норми статуту, користувалась з широкої вільности і незалежности і в цьому мало відрізнялась од чоловіків. Вона вільна була обирати собі чоловіка. Зговір малолітніх, який існував за старих часів, в XVI ст. стався вже анахронізмом. Шлюбні звичаї XVI-XVII в.в. нагадують ті, що й зараз ми зустрічаємо в селян. Церковне вінчання не відігравало рішучої ролі і після вінчання раз-у-раз цілі роки жили окремо. Тільки "акт весільний" був тим моментом, після якого починалося сумісне життя. Питання про придане і віно займає теж показне місце в розвідці О. І. Левицького. Тільки відносно їх можна було говорити про спільність майна, але вона продовжувалась, поки існував шлюбний союз. Умірав чоловік, вдова робилась повною власницею свого приданого і здобувала права заставної володілиці віна. Розводам на Вкраїні присвячено мало не половину розвідки О. І. Левицького. Це пояснюється кількістю матеріялу, який пощастило знайти авторові. Практика розводів в багатьох випадках рішуче не збігалася з канонічними правилами і литовським статутом. Народна правосвідомість дивилась на шлюб, як на договір, який заключали і розривали з волі осіб, що договорювалися. При розводі подружжя при свідках давали один другому розвідні листи, які потім пред'являлися відповідному урядові. Судова практика по цих справах була різноманітна, і, виучуючи її, О. І. зібрав багатющий матеріал для історії українського родинного права. Взагалі розвідка О. І. Левицького — це цінне надбання для науки історії українського права, в тій його, частині, яку найменш було досі досліджувано, себ-то в галузі звичаєвого права і його норм, що в житті частенько беруть перевагу над писаним правом.

^I "Przegląd historyczny". 1911.

— 199 —

VII

29 січня (за ст. ст.) 1878 року О. І. Левицького було обрано на дійсного члена "Историческаго Общества Нестора Летописца"; Товариство це було засновано в 1873 р. при київському університеті і О. І. залишавсь його членом аж до самісінької своєї смерти. З 1885 р. його обирали скількись разів на члена Ради Товариства, а р. 1902, після смерти О. М. Лазаревського, обрано було його й на товариша Голови. Це обрання дуже втішило Ор. Ів. "Те, що мене обрано за товариша голови Товариства Нестора-Літописця, — пише він російською мовою до В. О. Яценка 23 жовтня 1902 року, — це для мене не аби-яке моральне задоволення, як почесна нагорода за мою 23-річну діяльність в цьому Товаристві, як одного з найгорливіших його членів. Звичайно, на цю посаду обирають професорів університету або духовної академії, і тільки мій попередник, небіжчик (3 березня 1902 р.) О. М. Лазаревський, становив вийняток з цього правила. Мені подвійно лесно зайняти цю посаду після такого знаменитого вченого і притому особисто мені дуже близької і дорогої людини".

Першу доповідь в засіданні Товариства О. І. Левицький зробив 23 квітня (за ст. ст.) 1878 р. про "Афанасія Филиповича ігумена бересть-литовського і його діяльність для захисту православія проти унії". На підставі документів київської археографічної комісії і матеріялів, що їх О. І. Левицький відшукав в архіві синодальної бібліотеки в Москві, він розказав біографію Филиповича, який одмовився пристати до унії і за це був розстріляний. Доповідь цю було надруковано в "Киев. Унив. Известиях" в тім-же-таки 1878 році. Взагалі більшість доповідів О. І. Левицького друкувалися потім або в "Киев. Старине" або в "Чтениях Общества Нестора-Летописца", або по інших часописах. Доповідь "О семейном быте и брачном праве Юго-Западной Руси XVI-XVII ст.", що її він прочитав у 1888 р., було надруковано в "Русской Старине" за цей рік.

Нераз О. І. Левицький виступав як промовець на урочистих засіданнях Товариства. Так у 1882 році прочитав він промову "Социниане в Южной Руси", а в 1896 р. "Брестская уния 1596 г." з приводу її трьохсотріччя.

Доповіді О. І. в Товаристві Нестора-Літописця розкладаються по роках нерівномірно. То він робив їх по скількись на рік, а часом бували роки, коли ми не зустрічаємо жадної доповіди. Р. 1882, окрім промови, він прочитав доповідь "Пророк-многовер и суд над ним в Киеве (1825-1833)"; в 1883 році — "Анна-Алоиза княжна Острожская"; в 1884 р. — "Черты соборного устройства западно-русской церкви в XVI-XVII в.в."; в 1886 р.— про віршований переклад псальми на українську мову, що його О. І. Левицький знайшов в Житомирській міській книзі; в 1887 р. — "Из истории князей Вишневецких"; в 1890 р. — "Как относились у нас в старину к самоубийству" и "О древностях Луцка"; в 1891 р. — "Настроение общества киевской губернии в 1812 году" і "Из истории Києва и Юго-Западного края в 1811 и в 1812 г. г." на підставі давніх справ Київського Центрального Архіву; р. 1894. — "Из истории обычнаго права в Юго-Западной Руси въ XVI ст." — про звичай визволяти засудженого на смертну кару, коли якась дівчина згоджувалася побратися з ним; р. 1895. — "О судьбе древних актовых книг и собрании их в Центральних Архивах"; в 1896 р. — "Афанасий Заруцкий, малорусский панегирист конца XVII и начала XVIII ст."; р. 1899. — "Эпизод из польского мятежа 1831 года"; р. 1900. — "К вопросу о польском восстании в Юго-Западном крае в 1831 г."; р. 1901. — "Черты семейно-юридическаго быта во второй половине XVIII ст." на підставі актових книг

— 200 —

козацьких судів в XVII ст.; р. 1902 — "История одного древнего Волынского храма (св. Іоанна Богослова в г. Луцке)"; р. 1905 — "О формах заключения браков в Юго-Западной Руси в XVI-XVII в." ("браки шлюбные и нешлюбные"). Останню доповідь О. І. Левицького в "Обществе Нестора-Летописца" було прочитано в 1913 р., за рік перед усесвітньою війною. Це був його нарис "Юзеф Дунаевский, помещик Сквирского уезда второй четверти XIX ст.".

В органі Товариства "Чтения" О. І. Левицький рідко уміщував свої праці: в кн. V надруковано його "Луцкую Старину" — наслідок подорожі на Волинь напочатку 1880-х років; в XVII книзі знаходимо "Отчет об осмотре старинных храмов в г. Полтавt и в м.м. Богачке и Шишаках Миргородского уезда"; в XVIII — "Переписку с Запорожьем (1763-1765)", а в XXIII-XXIV — "Юзефа Дунаевского". Ось і все.

На Волинь О. І. Левицький їздив трохи не що-літа за командируванням од Комісії для розгляду давніх актів. В своїх подорожах він захоплював часом також і Поділля та Холмщину. Мета його подорожів була розшукувати нові історичні матеріали — їх він розшукав і зібрав силу-силенну, а разом з тим оглядати і обслідувати пам'ятки старовини. Виучуючи Волинські актові книги, О. І. Левицький зробивсь найкращим знавцем Волині та її побуту.

Чимала частина його творів торкається так чи інакше Волині. Природня річ, що він, людина в молодші роки надто жвава, цікавився тими місцевостями, де відбувалися події, що їх істориком він був. В його "Волинських оповіданнях" зустрічаємо сторінки, які, без сумніву, списані з натури. Екскурсії на Волинь для О. І. Левицького, полтавця родом, були наче додатковий курс з історії стародавньої України, що її минуле життя він знав з актів так детально, що, коли-б міг якимось чудом перенестись в XVI-XVII в.в., то був-би почував себе, немов у добре знаній країні, серед знайомих людей.

Вперше поїхав Ор. Ів. на Волинь влітку 1882 р. Він проїздив три тижні, був дуже задоволений з подорожі, багато бачив, багато довідавсь нового, але страшенно стомивсь і не міг виконати цілком намічену програму. Залишалася ще більша половина місцевостей, де він хтів побувати. "Зараз, — пише він до Яценків 6 липня 1882 р.,— я почуваю страшенну потребу хоч трохи переварити цю масу вражень, а ще більше одпочити". В 1886 р. було призначено особливу комісію для історично-археологічних дослідів Мстиславового храма в м. Володимир-Волинському. До складу цієї комісії увійшли професори В. Б. Антонович, А. В. Прахов, а також і О. І. Левицький. Археологічні досліди було зроблено влітку 1886 і 1887 рр. як в самій церкві, так і в інших місцях, причому на околиці міста в урочищі "Стара катедра" було відкрито низи старої камінної церкви в будівлі XII-XIII в. Це прокинуло в місцевих людях чималий інтерес до старовини і спричинилось до заснування в м. Володимир-Волинському православного брацтва імени фундатора міста вел. кн. Володимира ^I. Членом цього брацтва зробивсь і Ор. Ів.; він узагалі дуже цікавивсь як історією міста Володимир-Волинського, так і історією Мстиславового храма. Вже весною 1886 р. Ор. Ів. працював над історією Володимир-Волинського ^II, а в 1892 р., коли ми-

^I О. Л. Владимир-Волынское Братство (по поводу его первого годичного отчета) "Киев. Стар." 1889 г. т. XXVI (июль-август-сентябрь), стр. 287.

^II В листі Ор. Ів. до Яценків 6 травня 1886 року читаємо: "пишу историю г. Владимира, в виду предстоящей в июне поездки туда для раскопок. Юзефович охотится издать ее на счет комиссии, с рисунками, и это еще более подзадоривает меня в моей работе. Да и предмет очень для меня любопытный: я все рылся доселе в XVI-XVII в.в., а теперь приходится "обозреть" историю города (и края) на всем пространстве от IX в. до наших дней".

— 201 —

нуло 9 віків, відколи заведено на Волині православну єпархію, Володимирське Брацтво надрукувало окремим виданням дуже цінну розвідку О. І. Левицького "Историческое описание Владимира-Волынского Успенского храма, построенного в половине XII в. кн. Мстиславом Изяславовичем".

Влітку 1888 р. одбулася знову подоріж Ор. Ів. на Волинь і Поділля. Він здобув листа, що в одному монастирі переховується аж до півсотні рукописів, що їх іще ніхто не бачив. Комісія командирувала його, і він знову провів в подорожі півтора тижні^I.

Збереглася книжка записів, що їх робив Ор. Ів. підчас останньої з своїх подорожів на Волинь. Тут ми знаходимо чимало цікавого матеріалу і виписки з документів, списки книг, відомості про стародруки, малюнки, плани, що їх зробив од руки він сам, то-що. Ця книжка свідчить про той науковий інтерес, що його прокидала у Ор. Ів. його подоріж по Волині і Поділлю. Як уважно ставився він до збирання матеріалів підчас своєї подорожі, можна бачити з його статті в п'ятій книжці "Чтений в Обществе Нестора-Летописца", "Луцкая Старина", де розказано історію й сумну долю луцьких пам'яток давнини. Тоді ще чимало стояло їх величними руїнами, що їх тепер і сліду немає. Ор. Ів. пощастило на місці зібрати силу-силенну невідомих до того матеріялів про те, як монументальні пам'ятки навіть православної давнини в Луцьку систематично нищили з відому і благословенства тих, хто повинен був берегти їх, як народні святощі. Мова мовиться тут за православне духівництво.

В 1892 році О. І. Левицький знов був на Волині. В цьому році, як вже було вище наведено, святкувалося в м. Володимир-Волинському 900-річчя заснування православної єпіскопської катедри. Ор. Ів. був присутній на цьому святі й описав його в квітневій книжці "Киевской Старины" за 1892 рік в статті: "Юбилейные торжества на Волыни (Впечатления очевидца)".

Наукові подорожі О. І. Левицького не обмежувалися тільки Волинню і Поділлям. Полтавське єпархіяльне начальство звернулось в 1901 р. до "Товариства Нестора-Літописця" у Київі за порадою в справі ремонту старої Спаської церкви в Полтаві. В травні того-ж-таки року для цього був виражений до Полтави Орест Іванович. Він оглянув не тільки Спаську церкву, ба й Воскресенську, Миколаївську, Стрітенську, Хресто-Воздвиженський монастир.

Із Полтави О. І. Левицький поїхав до м. Багачки Миргородського повіту. Причет Різдво-Богородичної церкви в цьому містечкові прохав дозволу оновити старовинний іконостас, жертівник, горне місце і сінь над престолом. Полтавська духовна консисторія вдалася в цій справі до Товариства Нестора-Літописця, і О. І. Левицькому було доручено оглянути церкву й дати свій висновок, чи-ж можна задовольнити прохання причету без шкоди для археології. Переїзжаючи через м. Шишаки, О. І. уже з власної ініціативи оглянув обидві церкви, що існують в Шишаках — Христо-Рождественську і Преображенську. Огляди всіх церков було зроблено дуже детально, розказано історію кожної з них на підставі документів, описано всі художні цінності в храмі, археологічні речі, написи, старовинні церковні книги, то-що.

В 1903 році О. І. Левицький знов побував у Полтаві, цим, разом на святі відкриття памятника І. П. Котляревському, яке відбулося 30 і 31 серпня. Там

^I Довше він не міг залишитися на Волині, а мусив поспішати до Київа на відкриття пам'ятника Богданові Хмельницькому. Як діловод Археографічної Комісії (Комісія для перегляду давніх актів) О. І. Левицький увіходив до складу Комітету для будівлі пам'ятника. Історію пам'ятника він описав коротко в "Киев. Стар." 1888 р. т. 22 (книга VII), стор. 145-156, а докладніше в "Літературно-Науковому Вісникові" 1913 р. кн. VI, стор. 465-485.

— 202 —

він прочитав привітання од Товариства Нестора-Літописця. Привітання було надруковано в газеті "Полтавский Вестник", передруковано в статті С. О. Єфремова "Праздник украинской интеллигенции"^I, схвилювало й обурило тих членів Товариства, які вороже ставились до українства взагалі. "Пам'ятник Котляревському, — говорилося, між иншим, в привітанні, — це пам'ятник не йому одному, але й тому живому народньому слову, що в його творах здобуло вперше літературну обробку і зробилося виразом вищих духовних інтересів багатомільйонного плім'я". Треба мати на увазі, що незадовго до свята Котляревського, в Київі одбувся XI Археологічний З'їзд, який викликав гостру полеміку з приводу української мови і її допущення на з'їзді.

Тоді з'явилися ворожі до української мови статті проф. Т. Д. Флоринського, а на її оборону було написано статті В. Б. Антоновича, В. П. Науменка, К. П. Михальчука. Коли полеміка стихла, наспіло свято Котляревського і привітання на ньому від імені Товариства Нестора-Літописця, в якому підкреслювалося значіння української літературної мови.

Діло було так. Відкриття пам'ятника Котляревському було призначено на кінець серпня, коли в університеті ще були вакації і Товариство Нестора-Літописця ще не функціонувало. Голови Товариства проф. Н. П. Дашкевича не було в Київі. Не був у місті і секретар проф. М. Н. Ясинський. Прочувши, що я їду до Полтави на свято, І. М. Каманін, який був тоді за бібліотекаря Товариства, удавсь був до мене з пропозицією бути представником і Товариства на святі. Я охоче згодивсь, і І. М. Каманін надіслав мені на квартиру в той-же-таки день уповноваження і привітання, дуже, коротеньке, в якому говорилось тільки, що Товариство вітає з відкриттям пам'ятника. І уповноваження і привітання підписав за голову проф. В. С. Іконніков, а за секретаря І. М. Каманін.

В поїзді, який ішов того вечора на Полтаву і був повний гостей, що їхали на свято, я зустрів О. І. Левицького, тодішнього товариша голови Товариства. Коли голова бував відсутній, він, звичайно, заступав його місце.

Коли О. І. Левицький довідавсь, що я їду на свято, як представник Товариства Нестора-Літописця, він був страшенно здивований тим, що про це не знає, хоч і був ввесь час у місті; як заступник голови, він сам іде на свято і думає, сказав він мені, од імени Товариства говорити привітання. О. І. був обурений таким поводженням з ним. Я йому тут-же в вагоні передав своє уповноваження і привітання і сказав, що я виступати не буду од імени Товариства: нехай виступає він, О. І. Левицький. Привітання О. І. рішуче забракував: з таким привітанням на святі соромно виступати, сказав він, треба скласти нове.

В Полтаві О. І. Левицький зупинивсь у свого приятеля й товариша по університету І. Хв. Павловського на Пушкінській вулиці. Ввечері напередодні свята зібралися у І. Хв. Павловського і О. І. Левицького дехто з членів Товариства Нестора-Літописця. О. І. Левицький виробив текст привітання, яке члени-кияни й підписали. Проф. Д. І. Багалій, хоч і був присутній, але підписати одмовивсь, як не киянин. Другого дня на святі ми з О. І. сиділи поруч, і коли дійшла черга до Товариства Нестора-Літописця, то вийшов О. І. і, узявши мене за руку, повів за собою. Я теж вийшов на естраду. Привітання прочитав О. І. Левицький, як товариш голови Товариства. Я мовчав.

Коли повернулися ми до Київа і з'явилася стаття С. О. Єфремова, дійшли до мене чутки, що в Раді Товариства про мене говорять, начеб-то я підробив

^I "Киевская Старина". 1903 г. кн. X (страница 189-190).

— 203 —

привітання од Товариства Нестора і прочитав не те, що мені доручалося. Я звернувсь до О. І. Левицького, щоб він з'ясував в Раді Товариства всю справу, як це було, і сказав, що не я, а він читав привітання. О. І. Левицький чомусь не зробив цього, хоч був присутній в Раді, де справа обговорювалася в мою відсутність. Старіші члени Ради, як професор М. Ф. Володимирський-Буданов, В. С. Іконніков, не надавали їй ваги і радили залишити справу без уваги; але молодші члени Ради, що ставилися до мене вороже, винесли справу на шпальти часопису "Киевлянин", де фельєтоніст "Неизвестный" висміював мене, як я підробив привітання і порушив довіру Товариства. Я написав листа до редакції, в якому дещо пояснив, що можна було, не чіпаючи О. І. Левицького та інш. осіб. Але газета замовчала це не через те, що вдовольнилась з мого листу: проф. В. С. Іконніков просив не роздмухувати справу і редакція "Киевлянина" припинила фельєтони і усяку полеміку.

VIII

В 1883 році, з ініціятиви відомого збирача української старовини В. В. Тарновського і на підставі його колекції, проф. анатомії Київського Університету В. О. Бец розпочав був випускати в світ видання "Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах". Вийшов тільки перший випуск, який містить у собі 9 портретів і біографій виборних гетьманів і один портрет макарівського сотника Сави Туптала. Всі біографії написав В. Б. Антонович, окрім біографії Богдана Хмельницького, яка належить перу О. І. Левицького.

З першого січня 1882 р. в Київі почали видавати історичний журнал "Киевская Старина". Ініціатива журналу належала В. Б. Антоновичеві і О. М. Лазаревському ще в 1878 р., а першим видавцем і редактором його був Ф. Г. Лебединцев ^I. Журнал існував двадцять п'ять років, до 1907 р., коли був перейменований в "Україну" і в тому-ж році закривсь навіки. Закриваючи свій орган, редакція мала повне право сказати так: "За чверть віку "Киевская Старина" стала тією скарбницею, з якої тепер черпають наукові багацтва сучасні робітники на ниві науки та якою ще довго будуть користуватися нові покоління". "Киевская Старина" протягом 25-ти років потроху завоювала собі становище українського органу, який всі визнавали за єдиний національний прапор, хоч і невеличкий, та проте привселюдно виставлений серед широких ланів Російської України" ^II. Через те українська інтелігенція, особливо та, яка виховувалася в 1860-1880-х роках, до якої належав і О. І. Левицький, дуже дорожила своїм історичним журналом і справедливо надавала йому велику наукову і суспільну вагу. Через те будь-які хитання в стані журнала, чи то матеріяльному, чи то залежному від політичних причин, будь-які поліпшення його чуло переживали усі ті, хто близько стояв до часопису, бо він їх об'єднував і додавав суспільний інтерес їх науковій праці. В 1887 р., завдяки хворобі Ф. Г. Лебединцева журнал мало не закривсь. Його вирятував, одначе, О. С. Лашкевич, один з представників українського руху 1860 років, який взяв на себе видання журналу. "Одержано врешті, — пише Ор. Ів. 17-го лютого 1888 р. Яценкові,— дозвіл на передачу "Ки-

^I А. М. Лазаревский. Как основалась "Киевская Старина?" "Киевск. Стар." 1897, кн. III. Документи, заметки и известия, стор. 63-64.

^II Коротеньку історію "Киевской Старины" розказано в замітках "Од редакції" в І і X числах "України" за 1907 р. "Україна" 1907 р. кн. 1-ша стор. 4.

— 204 —

евской Старины" новому редакторові, мойому доброму приятелеві. Приймаємо всі вмісті засоби, щоб поліпшити видання. Вже приступили до друку першої книжки, яка може поспіє до 1-го березня. В ній буде і моя робота, аркушів п'ять. Хочу і наперед не покладати рук".

З О. І. Левицького справді був один з найголовніших прихильників "Киевской Старины" і один з найпрацьовитіших співробітників цього журналу. Було-б дуже важко перелічити все те, що умістив О. І. в "Киевской Старине". Візьмемо, наприклад, перший рік видання журналу, 1882-й. Вже в першій книжці зустрічаємо ми статтю О. І. Левицького "Южно-русские архієреи XVI-XVII в.в.", далі в 4—6 кн. знаходимо його "Социнианство в Польше й Юго-Западной Руси"; в 7-й кн. —"Пасіка Богдана Хмельницкого"; в 10-й кн. — "Путевые заметки Н. Д. Иванишева"; в 11-й кн.— "Киево-Выдубицкий перевоз на Днепре и его неожиданная политическая роль". Те-ж саме бачимо ми і в останньому році існування "Киевской Стариньї". В 1906 р. в цьому журналі Ор. Ів. надрукував п'ять статтів і заміток. Майже всі доповіді, що їх робив О. І. Левицький в "Обществе Нестора-Литописца", були потім надруковані в "Киевской Старине". Матеріял, який давав він до цього журналу, був різноманітний. Тут знаходимо дрібні замітки, рецензії, пояснення до документів, біографії, бібліографічні відзиви, великі розміром статті і нариси, як приміром, "Тревожные годы", або "Очерки народной жизни". Треба правду сказати: після О. М. Лазаревського, О. І. Левицький оддавав "Киевск. Стар." найбільше своїх літературних сил. Не треба забувати, що праця була даремна з матеріяльного боку. Журнал не мав змоги платити і не платив своїм співробітникам. Робота була цілком за-для ідеї. Вона виходила з глибокого наукового інтересу до історичної долі свого українського народу. Ор. Ів. Левицький був не тільки співробітником журналу. Він був за члена його редакції. На редакційних зібраннях я зустрічався з Ор. Ів., починаючи від 1891 р. і стежив за його роботою. Він завсіди з великим захопливим інтересом ставився до питання про чергову книжку "Киевск. Старины", до матеріялів, які були в розпорядженні редакції, до статтів, які відповідали моментові (ювілей та т. інш.). Всі доручення по читанню та виправці статтів, що надсилалися до редакції, він брав на себе охоче і виконував це швидко і, звичайно, в строк. Бракувало редакції статтів, матеріалу для відділу "Замітки", не було в портфелі бібліографії, — Левицький охоче бравсь і за це і розшукував серед своїх величезних запасів цікаві документи для заміток або садився за статтю чи рецензію. До "Киевской Старины" він узагалі ставивсь дуже горливо. Як і О. М. Лазаревського, редакційний бік журналу далеко не задовольняв і О. І. Левицького. Відповідальна редакційна робота лежала на небіжчикові В. П. Науменкові, який, бувши редактором, ніякої платні за це не здобував, а був обтяжений педагогічною і суспільною роботою. Звичайно, в редакційному напрямку були хиби. Редактор не мав часу і спромоги звертати увагу на молоді наукові сили і притягати їх до часопису, людина дуже м'яка і делікатна, він не міг настоювати, щоб инші члени реакції виконували свої обов'язки. Все це хвилювало О. І. Левицького, і він не завсіди був стриманий і справедливий з приводу редакційних справ "Киевской Старины". Коли р. 1902 святкували 30-літній ювілей педагогічної діяльности В. П. Науменка, О. І. Левицький виступив з промовою, в якій нетактовно зачепив і редакційні хиби "Киевской Старины". Іншим особам довелося виправляти цюю нетактовність, яка, без сумніву, була викликана любов'ю і горливістю О. І. до журналу, що його він справді-таки любив, надаючи йому не-аби-яку наукову і суспільну вагу. Коли р. 1907 "Киевскую

— 205 —

Старину" було замінено "Україною", О. І. Левицький мало брав участі в цьому журналі. У числі за квітень він умістив одну тільки замітку українською мовою за підписом О. Л. "Дещо про українську прокламацію 1847 р.". В ній він розказав про листування з приводу цієї прокламації, що було надруковане в І числі "Былого" за 1907 р. і про яку згадала "Україна". Невелику участь в "Україні" О. І. Левицький брав, треба гадати, через те, що журнал умирав природньою смертю. Працювати в ньому й підтримувати його не було охоти і інтересу. Новий час ставив на чергу і нові завдання, надавав і іншого характеру періодичним виданням.

Закриваючи з кінцем 1907 р. "Україну", редакція посилалася на те, що в Київі склалося "Українське Наукове Товариство", твердо вже стало на ноги і візьме на себе, звичайно, ролю оборонця всіх наукових потреб рідного краю. На голову Товариства був обраний проф. М. С. Грушевський, а на одного з товаришів голови О. І. Левицький. Товариство почало видавати свій науковий орган "Записки Українського Наукового Товариства в Київі". Ор. Ів. Левицький з перших-же часів існування Наукового Товариства взяв у ньому досить енергійну участь: бував на його засіданнях, сам нераз читав доповіді і уміщував їх в "Записках" Товариства. 7 грудня 1908 р. він прочитав про "Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII столітті"— доповідь, яку було надруковано в III книзі "Записок"; в VIII книзі —було надруковано статтю П. О. Куліша "Украинофилам" з передмовою О. І. Левицького; в IX — листи Лебединського ігумена Філотея Контаровського з передмовою О. І. Левицького: в X книзі — "Церковні справи на Запоріжжі в XVIII ст."; в XII кн. (1913 р.) — про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. євангелію на просту мову.

В инших виданнях Українського Наукового Товариства, як "Україна", "Основа", "Український Науковий Збірник" ми також знаходимо статті О. І. Левицького. Науковий трьохмісячник "Україна" почав був виходити за редакцією проф. М. С. Грушевского і О. І. Левицького. Але це викликало страшенне незадоволення. В травні 1914 року "Клуб русских националистов", який під той час займався виказами на різних діячів, що не поділяли їхніх поглядів, а особливо на українців, надіслав до газети "Новое Время" отаку телеграму: "Киевское русское общество глубоко возмущено выступлением секретаря Археографической Комиссии Ореста Левицкого купно с известным австрофилом М. Грушевским в изданиях украинского научного общества сепаратистов".

На цю телеграму звернув увагу Ф. Ф. Трепов, що був тоді за генерал-губернатора київського — при ньому саме вважалася Комісія. О. І. Левицькому довелося зняти своє імення, як редактора, і під своїми статтями українською мовою він став підписуватись псевдонімом, переважно Л. Орленко (од річки Орель).

Окрім суто наукових, і в инших українських часописах О. І. Левицький брав участь. Так ми знаємо, що в педагогічному часопису "Світло" за 1912 рік було надруковано його нариса "Моя початкова школа"; в журналі "Правник" за 1918 рік, органі Українського Правничого Товариства в Київі, зустрічаємо його статтю "Суд над матерями-злочинницями в давній Україні". Але особливо близький за останніх років став він до журналу "Літературно-Науковий Вісник", коли він ізо Львова був перенесений до Київа. Ор. Ів. зробився членом його ре-

— 206 —

дакції і брав у часописі таку-ж саму гарячу участь, як колись у "Киевской Старине". Так продовжувалось до 1918 р. включно, аж поки в 1919 році журнал закрився зовсім.

До Української Академії Наук О. І. Левицький був призначений разом із тими чотирма академіками, які повинні були зробити перші кроки для організації Академії і обрати перших академиків. Призначений він був не на катедру історії по першому Відділу Академії, а по ІІІ-му Відділу — на катедру звичаєвого права, зважаючи на характер багатьох праць О. І. Левицького, котрі мають історично-побутовий зміст і дають цінні надбання для виучування українського звичаєвого права.

В III Відділі Академії О. І. Левицький був за голову Відділу, стояв на чолі і керував "Постійною Комісією для виучування звичаєвого права України"^I. Окрім того, до самісінької своєї смерті був він за голову Правничого Товариства, що існує при Українській Академії Наук, і якийсь час за голову Термінологічної Комісії, яка виробляє українську юридичну термінологію. Для цієї останньої участь у ній Ор. Ів. Левицького, поки він фактично міг працювати, була надзвичайно цінна й корисна. Знання сучасної народньої української живої мови і поряд з цим таке-ж саме знання й давньої побутової та правничої термінології, як наслідок виучування давніх актів і правних документів, робило з Ор. Ів. Левицького особу, котра не мала, в цьому відношенні, собі рівної і яка була незамінна. Неможливість через хворобу й неміч, а далі — смерть, брати участь у роботі Термінологічної Комісії, звичайно, не могла відбитися инакше, як шкідливо на її роботі.

Спільне Зібрання Академії Наук обрало О. І. Левицького на Заступника свого Президента і він залишавсь на цій посаді аж до самісінької своєї смерти. Коли виїхав з Київа Президент Української Академії Наук акад. В. І. Вернадський, О. І. Левицький був за Президента.

О. І. Левицький був членом багатьох наукових установ. Він був почесним членом Полтавської Архівної Комісії і Київського Українського Правничого Товариства і дійсним членом Львівського Наукового Товариства імені Шевченка, Київського Українського Наукового Товариства, Історичного Товариства Нестора-Літописця, Київської Археографічної Комісії (Комісії для розгляду давніх актів), Московського Археологічного Товариства, Російського Географічного Товариства, Київського Товариства Охорони Пам'яток Старовини, Київського Правничого Товариства по Відділу Звичаєвого Права (з 1883 р.) та инших.

Оглядаючи наукову діяльність О. І. Левицького, ми підкреслили скількись його самостійних наукових дослідів і розвідок (про літопис Самовидця, про соцініянство, про церковні, родинні відносини, тощо), які свідчать, що в особі Ореста Івановича наука мала талановитого й видатного дослідника. Його досліди й тепер не втратили своєї вартости й ваги, бо українська історична наука, вза-

^I Звідомлення про діяльність української академії Наук у Київі до 1 січня 1920 р., стор. LXI-LXIII — Н. Н. Павлов-Сильванский. Краеведение и обычное право. "Краеведение" 1923, № 2, стор. 109-110. М.М. Павлов-Сильванский був в академії найближчим й найпрацьовитішим співробітником О. І. Левицького з Комісії для виучування звичаєвого права. Як співробітника, Ор. Ів. його дуже цінив і ставив високо. На жаль, скрутні обставини життя примусили М. М. Павлова-Сильванського в 1921 році покинути Київ и податися до Лубень.

— 207 —

галі посувалася наперед надто мляво. Але не в цих дослідах характерна риса О. І. Левицького, як історика і письменника. Його інтерес притягав, головним чином, побутовий бік давнього українського життя. Коли він пише про "Южно-русских архіереев XVI-ХVІІ в.", життєписа Ганни Алоїзи княжни Острозької, про пророка многовіра або Ганну Монтовт і "Тревожные годы", — всенькі свої зусилля він прикладає до того, щоб змалювати сучасні подіям обставини, і під його талановитим пером і люди давніх, далеких часів устають наче живі, і сучасне життя стає таке колоритне й мальовниче. Чимала частина творів О.І. Левицького — це низка побутових нарисів. Він бере акт, уривок акта або цілу низку документів і на підставі їх, строго додержуючись наукової правди, малює і людей і життя давно минулого. Иноді О. І. надає своїм нарисам белетристичної форми, заховуючи при цьому і старовинну сучасну мову. Частину його історичних оповідань було видано й окремою книжкою, під назвою "Волинські оповідання". Тут ми знаходимо оповідання про Ганну Монтовт вельможного роду, яка спустилася на самісіньке дно громадського життя, причому автор дуже гарно малює сцену суду. В оповіданнях "Пашквіль" і "Превелебний сват" перед нами проходить родинне життя і родинні стосунки XVI-ХVІІ в.в. і т. д.

Інтерес до виучування давнього побуту приводив О. І. Левицького і до таких явищ, які були дуже цікаві з боку звичаєвого права. Ми вже бачили, як багато щодо цього дає розвідка О. І. Левицького "Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI—ХVІІ вв.". Є, напр., невеличка стаття О. І. Левицького "Старинные воззрения на самоубийство и отголосок их в народних обычаях Южной Руси" (Киев. Стар. 1891, XII). На думку авторову, поняття про карність самогубства перейшли на Україну в народню масу з Західньої Европи через магдебурзьке право і мали практичне значіння. В иншій теж невеличкій статті "Взгляд на ремесло палача в Старой Малороссии" (Киев. Стар. 1899, XII, 390-398) О. І. Левицький доводить, що хоч українське законодавство (Магдебурзьке право, Литов. Статут) і призначало кару на смерть за велику кількість учинків, але в житті бувало не так: або винний платив "головщизну" тому, хто потерпів, або просто не знаходили ката. Відношення до цього останнього було цілком негативне: катів виганяли з суспільства, їх не пускали до церкви і вони були виключені з релігійного єднання. Таким чином, писаний закон і народня совість та правосвідомість різко в цьому розходилися.

Ще яскравіше це видко з звичая, за яким винний одержував помилування, коли котрась дівчина вибирала його собі за чоловіка (Киев. Стар. 1905, т. 88, стор. 89). Коли засуджений на смертну кару відмовлявся од цього, його карали на горло. На думку О. І. Левицького, звичай цей перейшов на Україну теж із Західної Европи. Як широко він був розповсюджений, цього не можна сказати, бо в Правобережній Україні найменше заховалися актові книжки судів магістратських та ратушних. Вони-ж-бо найчастіш і пристосовували до суду місцеві звичаї.

Найбільш народні звичаї і народні правні поняття виявляються в декретах козацьких судів. Актові книги Полтавського і почасти инших козацьких судів і використував О. І. Левицький у своїх "Очерках народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст." (Киев. Стар. 1901 р.).

Порядок і форми судочинства в козацьких судах визначалися надзвичайною простотою і патріархальністю, а в актових книгах помічається відсутність формалізму. Вони дуже прості змістом. Народна мова, якою писалися книги, ще більше наближує їх до життя. Вони являють собою неначе коротенькі стенограми. Писар дослівно записував промови учасників процесу, заховуючи майже

— 208 —

різноманітні форми звертання до суду, до сторін і свідків. "Завдяки такому способу викладання, — пише О. І. Левицький, — актові книги козацьких судів мають у собі надзвичайну силу захватности: Ъми можна зачитуватися, як реально-художніми творами. Перед вами проходять наче-б живі люди XVII ст.; наче із фонографа чуєте ви їх справжні промови, почуваєте наче-б-то дихання давно минулої старовини. І кого тільки нема в цій чарівній панорамі! Завдяки єдності суду, перед нами мигають живі тіні з різних верств тодішнього безсословного суспільства. Тут уся Малоросія за часи Самойловича і Мазепи, правда, в особі переважно ганебних своїх горожан. А і самі їх хиби і злочинства нерідко так само-рідні, так різко відзначені характером того оригінального побуту і віку".

Для своїх "Очерков" О. І. Левицький вибирав такі справи, в яких розкривалися, по можливості, різноманітні сторони і прояви тодішнього життя. Він підійшов до цього матеріалу, як письменник, що цікавиться побутом, але самий характер судового матеріялу не дозволяв залишити його без уваги і з боку права. Ось через що його "Очерки" набувають значіння і для історії українського права взагалі, і для звичаєвого права зокрема і переважно.

В нарисі шостому мова мовиться про обвинувачення священика в убивстві. В з'вязку з цим Ор. Ів. торкається деяких особливостей процесу, бо обвинувачували особу духовну, а, за литовськими законами, вона підлягала виключно суду духовному. В нарисі сьомому маємо випадок, коли убивця був прикутий до труни своєї жертви. Про цей страшний звичай не говорять ані статут, ані Магдебурзьке право. Проф. М. Ф. Владимирський-Буданов уважав його за дуже давній, коли убивцю прив'язували до ноги забитого і так залишали до суду або до офіційного огляду убивства. На Україні цей звичай в XVII-XVIII ст. втратив уже свій правний характер і залишивсь у згоді з звичаєм, як непотрібний додаток до кари, яка загрожувала злочинцеві. Приковування до труни було знищено тільки в 1783 році розпорядженням гр. П. А. Румянцева, тодішнього правителя Лівобережної України.

Між карними справами козацьких судів мало не більшу частину займають справи про перелюб. Карали його січенням на майдані або, виставляючи злочинця коло ганебного стовпа, виганяючи його з міста чи то села, і в рідких тільки випадках накладаючи пеню. Перелюб мала народна свідомість за великий гріх. Через те кожен міг виступити на суді з обвинуваченням у справах перелюбу. Звичай дозволяв вистерегати підозрілих на місці вчинку і урізати їм поли білизни або одягу, щоб представити потім це "лице" до суду, бо воно мало значіння непорушного доводу.

Приклади, які ми витягли з "Очерков народной жизни", незаперечно свідчать про те, який багатий побутовий і правний матеріял використував у них Ор. Ів., використував притому цікаво, вміло і цілком науково. Белетристична форма, як було вказано вище, ані трохи не шкодила вартості праць Ор. Ів. Левицького. Вони через те не втрачали значіння ані для історика, ані для правника, бо Ор. Ів. звертав увагу і на той бік, який залишавсь досі у тіні, на бік правничий. Через те він належить не тільки науці історії України, але й науці історії українського права, головним чином, в його звичаєвій формі. Тут його цінуватимуть і пам'ятатимуть за нього, як за одного з найсерйозніших і найталановитіших піонерів, які підготовлювали ґрунт для будівлі ще молодої науки — історії українського права.

Наприкінці свого життя Ор. Ів. Левицький власноручно переклав "Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII в." на українську мо-

— 209 —

ву. Та надрукувати її було неможливо через сучасні тяжкі умови друку, і Ор. Ів. доручив охорону цього рукопису Українській Академії Наук.

Третьому-ж Відділові Академії (соціально-економічному), де він був за голову, Ор. Ів. подарував свою книгозбірню, свою збірку рукописів і стіл для писання. Усе це було перевезено до Академії під його власним доглядом, коли він в-останнє виїздив на Полтавщину, щоб звідтіля вже більш не повернутися.

Хто знав і бачив Ор. Ів. Левицького тільки за останніх років його життя, коли він почав вже немощіти і хилитися до могили, той навряд чи зможе уявити собі, яка з нього була жвава, цікава людина в пору розцвіту його фізичних і інтелектуальних сил! Треба було бачити Ор. Ів. Левицького серед молоди або серед малих дітей. Зібралися вони, сидять похнюпившись, не знають, що робити. Ор. Ів. зразу сідає за роялю, коли тая є, підбирає мотив, налагоджує хор, починає якоїсь жартливої, веселої пісні, чи-то "Задумав дідочок, задумав женитись", чи-то "Куперяна", — і всенької нудьги начеб-то й не було, всі захоплюються його запалом, починаюсь співати, балакати, жартувати. А немає роялі — і так перебудеться. Ми вже знаємо, що з Ор. Ів. був музика в душі, він знав силу пісень і вмів їх співати. Рояля завсіди вабила його до себе, і сам він, бувало, сяде біля роялі і тихенько відбирає мелодії до народної пісні, а то якогось церковного мотива, бо він страшенно любив церковні піснопіння, як про це ми вже були згадували вище. З юнацтвом Ор. Ів. мало зближавсь, був далекий від нього; почасти, він не розумів тих течій, що по-за межами національного, охоплювали молодь, почасти він сторонивсь од неї і через мотиви політичні, бо був певний, що це може заплутати його в якусь політичну справу, а він цього весь час і боявсь і цуравсь ^I. Тільки коли він бачив, що хтось цікавиться наукою, піснею, національним українським питанням (в давньому етнографічному розумінню), він увесь був тут, готовий і радий допомагати. Зате діти — ось де була його сфера. Він страшенно любив дітей. Якось у травні ми проходили в Київі через Ботанічний садок. Був чудовий весняний день. Цвіли дерева. Ор. Ів. згадав те почуття, яке охопило його, коли в нього народивсь перший син. Це було в липні 1876 р. Він не міг сидіти вдома, побіг сюди, в Ботанічний садок. Йому хтілося розказати про своє щастя всім, всім: і цим людям, що проходили повз нього, і цим деревам, що, здається, всі спочували йому. Коли підросли власні діти Ор. Ів. і стали вже переходити в юнацтво, Ор. Ів. знайшов малих дітей у родині свого приятеля Н. В. Молчанівського й на них переніс був усеньку тую ніжність, якою повна була його душа, коли він бував серед малих дітей".

Ор. Ів. був інтересний і незамінний розмовник. Це приваблювало до нього людей, скоро зближало їх із ним і, треба сказати, багато допомагало йому і в житті і в наукових подорожах. Всі дивувалися, як Ор. Ів. міг бути в гарних стосунках з людьми різних станів і суспільних поглядів. Але це цілком зрозуміло,

^I В р. 1897, шукаючи вчительку для своїх старших дітей в Веприк, Ор. Ів. Левицький писав до свого першого тестя: "я собирал справки об этой барышне у моих знакомых, знавших ее близко в бытность ее на курсах и отовсюду слышал самые похвальные о ней отзывы... Я и о том собрал справки у ее знакомых, о чем Вы меня предупреждали, т. е. не счесть политических убеждений, и получил успокоительные уверения, что она ничем не скомпрометирована и убеждений вполне мирных" (лист од 8 березня).

— 210 —

коли пригадати, що на ці відносини він дививсь більш з життьового, ніж з принципового погляду. Тут він виступав більш як розмовник, ніж принциповий суспільний діяч. Наприкінці 1890-х років якось Ор. Ів. Левицький вкупі з О. М. Лазаревським і Н. В. Шугуровим поїхали до Полтави. Зупинилися вони в давнього приятеля О. М. Лазаревського присяжного повіреного П. Г. Васькова і прогостювали там щось із тиждень. Тут був і огляд Полтави, і старі спомини Ор. Ів., і співи, і гулянки за город, і веселі розмови вдома. Ор. Ів. надовго залишив по собі па'мять бажаного гостя.

Раз я побачив у Ор. Ів. в бібліотеці "Тератургіму" Афанасія Кальнофойського, видану 1638 року. Книга ця, як відомо, дуже рідка.

— Звідки Ви дістали її? — запитав я.

— А це мені один ксьондз на Волині подарував, — одповів Ор. Ів. — Ось бачите.— Він показав мені напис, зроблений його власною рукою: "Дедеркалы 25 июня 1882 года".

— Я побачив цю книгу в бібліотеці в ксьондза і став просити, щоб він подарував її мені. Ксьондз не хтів і вагався. Прогостив я в Дедеркалах день, другий. Часто бачилися ми з ксьондзом і час нам минав весело. На прощання був гарний обід, випили добре. Коли я вже садивсь у візок, щоб їхати до міста — бачу ксьондз вийшов на хвилину і несе щось завинене в папір. "Нате, — каже, — це за те, що ви такий хороший чоловік. Тільки розгорніть папір не раніш, як приїдете до міста".

— Я пообіцяв і додержав свого слова, — додав Ор. Ів. В Луцьку я розгорнув пакунок і здивувавсь: в пакунку була "Тератургіма" Кальнофойського. Ось як потрапила до мене ця рідка книга.

Ор. Ів. ніколи не цуравсь представників духовної класи, із якої він вийшов і постійно піддержував зв'язки з ними. Серед духівництва він багато мав знайомих і багато заводив нових знайомств підчас своїх подорожів по Волині, Поділлю і Полтавщині. Приїхавши до якого-небудь села, він перш за все звертавсь до священика. Знаючи гарно побут духівництва, маючи великі зв'язки серед осіб духовних, до архіреїв включно, Ор. Ів. був завсіди бажаним гостем. Це не значило, одначе, що він не бачив хиб у духівництві. В його "Луцькій Старині" багато достається православному духівництву за недбайливість що-до охорони пам'яток старовини.

Ор. Ів. не був професором або патентованим вченим, але він придбав собі популярне ім'я видатного знавця історії України. Через те багато людей удавалося до нього по пораду або по вказівки в наукових справах. Треба було О. М. Лазаревському для його роботи мати справку про Литовський статут і його пристосування до духівниць (тестаментів), він удавсь до Левицького, і той зробив йому вказівки на 6 духівниць першої половини XVIII ст. в документах Луцького брацтва (Памятники т. І отд. І)^I. Відомий автор популярної історії України-Руси звертався до Ор. Ів. Левицького, щоб той визначив дійсність пор-

^I Лист О. М. Лазаревського 13/1 (рік невідомий): "Дорогой Орест Иванович! Будьте добры, скажите мне: нет ли в напечатанных изданиях Комиссии духовных завещаний, писанных при действии Литовского статута. Мне очень нужно знать практику применения Литовского статута к духовным завещаниям. Вероятно, Вы помийте и можете указать.

Засим, пожалуйста, при случае, доставьте тот том рукописей моих, где борзенские городские книги. Очень мне они нужны.

А почему Ви не упомянули о пирятинской городской книге из библиотеки Коллегии Галагана. Она не должна погибнугь. Весь Ваш А. Лазаревский".

— 211 —

трета гетьмана Мазепи ^I. Одповіді О. І. Левицького на листа Аркасового ми не знаємо. А втім, в паперах його залишилися замітки, з яких видко, що О. І. Левицький зібрав більш-менш докладні відомості в справі, яка цікавила М. М. Аркаса, і надіслав їх йому 11 листопаду 1905 р.

Не на всі, проте, запити відповідав О. І. Левицький. До нього частенько зверталися по вказівки й пораду і ті, що домагалися шляхетських прав на підставі давніх документів. Здебільше, це були люди військові. Ор. Ів. завсіди нервово ставився до таких запитань і залишав їх, звичайно, без відповіди. На цьому ґрунті сталася у нього і курйозна помилка. В Київ до 14 саперного батальйону був призначений молодий старшина В. А. Модзалевський, який цікавився родословіями. По допомогу він удавсь до Ор. Ів. Левицького, але той зустрів його холодненько і поставивсь до нього, як до звичайного військового, що шукає дворянства. Щоб позбутися його, він направив В. А. Модзалевського до мене. Згодом Ор. Ів. дуже зблизивсь із ним і відогравав не абияку ролю в родинному житті В. А. Модзалевського, той звав його, навіть, "батя". З В. А. Модзалевського вийшов, як відомо, не аби-який український архівіст і дослідник української історії.

З О. І. Левицьким я зазнайомивсь у листопаді 1890 р., коли, закінчивши Дорпатський Університет, тоді ще німецький, я приїхав до Київа, щоб, працювати науково і, коли буде можливо, тут оселитися. Ми зустрілися з ним уперше в одну з субіт у О. М. Лазаревського. Там було чимало народу, що мав те чи инше відношення до "Киевской Старины". Найбільше вражіння тоді справили на мене П. Г. Житецький і О. І. Левицький (В. Б. Антоновича не було), перший — своїм великим розумом, сміливими і несподіваними аналогіями; О. І. Левицький — цікавістю свого оповідання. Я читав тоді вже деякі твори О. І. Левицького, і тепер, звичайно, інтерес до їх автора захоплював мене, тим більш, що й сам хазяїн, помітно було, з великою увагою ставився до О. І. Левицького. Це моє вражіння було цілком правдиве. З О. І. була людина завсіди близька до родини О. М. Лазаревського, як до його смерті в 1902 р., так і потім. Не одного разу доводилося мені чути од О. М. Лазаревського гарячі слова на користь О. І. Левицького. "Люблю-с Ореста", — додавав він звичайно.

Після першої зустрічи ми частенько бачилися з О. І. Левицьким і в редакційних зібраннях "Киевской Старины", і у О. М. Лазаревського, і на журфіксах у відомого діяча музею української старовини і музею Шевченка — В. В. Тарновського. Журфікси ці відбувалися взімку що-двох тижнів. Брат В. В. Тарновського у-других, відомий київський цензор Б. М. Юзефович, що за нього ми вже були згадували вище, звав їх, жартуючи, "Мазепині суботи". Але

^I Лист Миколи Миколовича Аркаса з Миколайова 26 серпня 1905 р. "Високоповажний добродію, Оресте Івановичу! Вибачайте, що, незнайомий, звертаюсь до Вас з цим листом, але роблю це по раді шановного Є. X. Чикаленка, до котрого звернувсь з питанням моїм, ось яким: "Я почав писати коротеньку популярну історію України, ілюстровану, у 3 рази просторішу, ніж, як Ви мабуть знаєте, історію України-Руси О. Барвінського у Львові, у ній більш 200 ілюстрацій у тексті. Тепер я довів цю працю до часів Мазепи і ніде не можу знайти певного портрета цього гетьмана; якось мелькнуло у часописах, що десь у Харківськім повіті хтось знайшов дійсний портрет Мазепи; чи не знаєте Ви, вельмишановний добродію, де дістати фотографію з нього, а якщо ні — то який з досі друкованих портретів радитимите помістити у історії. Ще раз прошу пробачити мені, що одірвав дорогий Вам час листом своїм, але роблю це певний, що матиму од Вас бажану відповідь і що Ви дасте мені можливість розібратися у купі несхожих один на одного портретів Мазепи. З великим поваженням щиро прихильний і повсякчас готовий до послуг Ваших, М. Аркас".

— 212 —

політичного в цих зібраннях аж ніяк не було; один однісінький раз вирішено було клопотатися перед генерал-губернатором Ігнатьєвим про дозвіл на прилюдну панахиду по Т. Г. Шевченкові у Софійському соборі. Клопотавсь за це В. В. Тарновський. Панахиду було дозволено, але щоб не оголошувати про це в газетах. Це було в середині 1890 років. Людей на панахиді було багато.

Інтереси зібрань у В. В. Тарновського були переважно літературні, культурні, а розмови часом мали і чисто обивательський характер. Гурток гостей складався виключно із співробітників "Киевской Старины" або осіб, які близько стояли до неї. Сам хазяїн не закликав гостей на ці суботи з своєї волі. Коли одного разу він захтів був запросити О. Я. Кониського, це не було йому дозволено. Жінок на цих зібраннях теж не бувало. Закінчувалися вони завсіди доброю вечерею з хорошою випивкою і затягалися геть-аж за північ, бо, зважаючи на звичай В. В. Тарновського обідати щось близько 8-ої год. вечера, збиралися пізненько. О. І. Левицький ніколи не пропускав цих вечірок, завсіди бував на них, і я пам'ятаю його як цікавого оповідача і розмовника, бо багато знав він і умів розказати і про старовину, і про сучасне життя в тих освітніх колах, де бував О. І., і про літературні відносини у Київі серед українства.

Щоб знати Ор. Ів., як оповідача, треба було раз-другий походити з ним в екскурсії по Київу.

Я чув трьох видатних керівників наукових екскурсій по Київу — В. Б. Антоновича, П. Г. Житецького і Ор. Ів. Левицького. Таких, як вони, вже нема і не буде. Ніхто з сучасних знавців Київа не може порівнятися з ними. Давній Київ у них — це була ціла історія України, ілюстрована живими пам'ятниками старовини. Для цього потрібне було велике знання історичних подій, їх значіння і сили. І в оповіданнях Антоновича, Житецького і Левицького давній Київ — це був цілий історичний світогляд, який мав за ґрунт народне життя в його минулому. Колись Ор. Ів. Левицький показував, в моїй присутності, Софійський собор невеличкому гурткові екскурсантів. Дійшли до куп'ятицької ікони Божої Матери. Він розказав про куп'ятицький монастир, що був у Пинському повіті, про Афанасія Кальнофойського і його оповідання про ікону, про боротьбу уніятів з православними за монастир і про те, яким чином ікона попала в Київ — і перед слухачами повставали, наче живі, образи минулого та вперта релігійна боротьба, її зміст і напрямок, і мирна ікона, що стоїть у Софійському соборі — повставала в новому історичному розумінню народньо-релігійного прапору для боротьби. Слухачі не тільки бачили пам'ятник мистецтва, ба й розуміли його історичну вагу.

За свого життя Ор. Ів. Левицький водив по Київу чимало екскурсій. Водив він гостей в 1888 р., коли з'їхалися вони до Київа підчас святкування 900-річчя прийняття христіянства і відкриття пам'ятника Богданові Хмельницькому. Водив він по Київу і членів XI Археологічного З'їзду, що в 1899 р. засідав у Київі. Ми не кажемо вже про малі екскурсії педагогічного значіння, які що-року приїздили до Київа, в них брали участь учні середніх шкіл. В 1912 р., наприклад, приїздила петербурзька жіноча гімназія М. Н. Стоюніної, що згодом дякувала О. І. Левицькому за ту допомогу, яку він зробив їй, показуючи Київ.

Любов до Київа у О. І. Левицького не була явище випадкове. Вона виходила з історичного світогляду, де Київ в українському культурному життю посідав завсіди центральне місце. Вихованням своїм Ор. Ів. був, як ми знаємо, українець-народник. І в дитинстві він близько стояв до народу, і в свої студентські роки він цікавився народним життям, збирав пам'ятки народньої творчости і

— 213 —

старовини, працював і хтів працювати на користь свому рідному народові. Центром українського культурного руху був завсіди Київ, як історичний осередок. Через те Ор. Ів. був органічно зв'язаний із Київом своїм життям і вихованням, не кажучи вже про різні інтимні переживання і відносини. Вони теж були зв'язані з Київом. Адже тут пройшли кращі роки його довголітнього життя.

Орестові Івановичеві довелося переживати всенький час таку-ж трагедію, яку переживала й сила інших свідомих українців: щоб зберегти своє офіційне становище вчителя гімназії і діловода Комісії, він мусів критися з своїм українством. Такий був тоді час. Одного разу прийшов він на вечір до В. В. Тарновського, страшенно обурений, прямо з обіда в куратора шкільної округи В. В. Вельямінова-Зернова, що був за голову Комісії для розгляду давніх актів. Там зайшла мова про існування українофільських течій серед учительства, і один з професорів-класиків, який мостився бути директором першої гімназії, розвивав ідею, щоб перевести всіх учителів-українців до Великоросії, а на Україну призначити виключно великоросів. З В. В. Вельямінова-Зернова був великий пан і стояв він вище над подібні лукаві обивательські проекти. Він тільки розсміявсь, вислухавши позицію київського професора. Але чому було не здійснитися і цьому проектові, коли був уже відомий указ 1876 р.? І Ор. Ів. хвилювавсь і в ці хвилини він обурювавсь на клятих "кацапів". Але з нього не був шовініст, і ніколи й ніде не висловлював він свого ворожого відношення до великоросів.

Переслідування українства з боку російського уряду не могло, як ми бачили, не відбитися і на житті Ор. Ів. З природи людина полохлива, Ор. Ів. Левицький більше може, ніж хто-небудь і чим потрібно було, одходив од українського суспільного життя, вийшов із Старої Громади, забороняв писати до себе по-українськи. Але він завсіди заховував у собі вогонь, живий, і, коли обставини мінялися, він роздмухував цей вогонь і являвся перед нами тим, яким завсіди був у душі — щирим прихильником і робітником на користь широкого культурного розвитку українського народу.

Коли почався релігійний рух серед українського громадянства, О. І. Левицький прилучивсь до нього. Це цілком зрозуміло. З О. І. була людина релігійна ^I. Обряди цікавили його мало. Його цікавила народня мова в церкві. Цілковито переконаний, що це потрібно, він свого часу брав участь у перекладі святого письма на українську народню мову. За останніх років свого життя О. І. записався й до української парафії Софійського собору.

— Нащо це ви зробили? Нащо покинули свою Мариїнсько-Благовіщенську парафію? — запитала його одна приятелька.

— Помру — одпіватимуть по-нашому, по-українському і святе письмо прочитають надо мною рідною мовою.

— Не все одно? Чи-ж варто, щоб за-для цього тягли вас так далеко?

— Варто, — гаряче і хвилюючись одповів Ор. Ів. І замовк. Видко було, що це було його душевне, глибоке питання, якого він не хотів, щоб торкалися шуткуючи.

В 1921 р. Ор. Ів. був на престольному святі в св. Софії 8-21 вересня. До нього поставилися з великою повагою, закликали на церковну трапезу, посадовили

^I В листі з 2 квітня 1894 р. Ор. Ів. писав до В. О. Яценка: "Дети обещали мне почаще писать, по крайней мере, в первое время. Напоминайте им об этом. Пусть аккуратно ходят в церковь. Помимо исполнения христианского долга, им это необходимо для практического ознакомления с богослужением, а они в этом очень несведущи".

— 214 —

на почесне місце. О. І. був з усього цього дуже задоволений, а головне — з церковної відправи українською мовою і того настрою, який він бачив і в церкві і навколо себе. На нього все це надовго справило велике вражіння і він поїхав на село з вірою в те, що українська народня мова запанує в церкві.

Помер він далеко від Київа, на Полтавщині. Його одпівали не в Софійському соборі, як він бажав, а в бідній сільській церкві. Але сталося так, що одпівання було українською мовою і над ним в-останнє по-рідному читали святе письмо, яке він свого часу перекладав.

Перед смертю Ор. Ів. дуже хтів повернутися до Київа і чекав тільки теплих днів. Отже, не судилося.

Ореста Івановича поховали в селі Мятлашівці Золотоноського повіту, недалечко Драбова, на цвинтарі коло церкви.

В Київі пройшло все, можна сказати, життя Ор. Ів. Левицького і його громадська робота, і треба гадати, згодом, українське громадянство спроможеться перенести до Київа і його труну.

Академик Николай Василенко.

Ссылки на эту страницу

1	Василенко Николай Прокопович [Василенко Микола Прокопович] - пункт меню
2	Памятник И. П. Котляревскому в публикациях Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

История Полтавы

Академик Орест Иванович Левицкий

Ссылки на эту страницу