История Полтавы

Степаненко, Василий Филиппович

• 

Подробности

Просмотров: 27170

Степаненко, Василь Пилипович (псевд. Василь Літописець) – діяч Братства Тарасівців, Чернігівської та Київської Громад, збирач народної творчості, учитель, незамінний протягом 20 років керівник єдиної української книгарні при редакції "Киевской старины". Перші оцінки подвижницької діяльності В. Степаненка знаходимо в спогадах його сучасників – М. Грінченко і А. Верзилова "Чернігівська українська Громада" ("Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали". – К. , 1928), Г. Берло "Матеріали з громадського і літературного життя України" ("Україна", 1929, № 3 – 4), Є. Чикаленка "Щоденник (1907–1917)" (Львів, 1931), "Спогади (1861–1907)" (Нью-Йорк, 1955), С. Єфремова "Щоденники 1923–1928" (К. ,1997), Ю. Тищенка (Сірого) "З моїх зустрічей. Спогади" ("Пам’ять століть", 1997, № 6). У них В. Степаненко характеризується як людина, "віддана справі відродження українського народу"[4], "єдиний книгар на всю Україну, без якого не може ніде існувати книгарська справа"[5].

[4] Чикаленко Є. Спогади. – Нью-Йорк, 1955. – С. 321;

[5] Пам’ять століть. – 1997. – № 6. – С. 47;

Серед енциклопедичних та дослідницьких праць ім’я В. Степаненка згадується тільки в "Українській загальній енциклопедії" під редакцією І. Раковського (Львів, б/р, т. 3, с. 193) та в праці Г. Касьянова "Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст." (К., 1993, с. 50) як людина, фанатично віддана книгарській справі.

Архівні матеріали В. Степаненка схарактеризовано в путівниках рукописних фондів Інституту рукописів НБУВ та Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Серед них варто виділити листи В. Степаненка до Б. Грінченка та М. Грінченко (1894–1910, 57 листів, 90-і роки – 1928, 52 листи), до О. Куліш (Ганни Барвінок) (1901–1908, 10 листів), В. Гнилосирова (1889 – 1892, 4 листи), К. Паньківського (1895), В. Доманицького (1907–1910, 20 листів), які проливають світло на висвітлення його громадської та фольклористичної діяльності.

Деякі оцінки життя і діяльності В. Степаненка знаходимо в листах О. Куліш (1900–1908, 44 листи), М. Грінченко до нього та в листах М. Грінченко до І. Липи. У архіві В. Степаненка також зберігаються листи та запрошення від різних громадських організацій, які засвідчують, що постать В. Степаненка займала помітне місце в історико-культурному житті України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Крім того, в рукописних фондах ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України збереглося три рукописні збірки записів В. Степаненка – "Пісні побутові, історичні, любовні, жартівливі, щедрівки, колядки, загадки, приказки, прикмети, забобони. Зап. Степаненко В. Ф. в Київській області 1894–1897" (168 арк. , ф. 1-2/23); "Пісні родинно-побутові, жартівливі, про кохання, історичні, обрядові, чумацькі, рекрутські, наймитські. Зібрано В. Степаненком" (107 арк. , ф. 28-3/44); "Пісні, віршовані приказки, історичні, побутові, весільні, дитячі, колядки, щедрівки та ін. Зап. В. Степаненком на Київщині. 1896–1898" (85 арк. , ф. 29-3/194).

Виходячи з таких малочисельних досліджень та архівних джерел, спробуємо схарактеризувати місце В. Степаненка в культурно-історичному житті України та в історії української фольклористики кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Василь Пилипович Степаненко (рр. н. і см. невід.) народився у селі Полствин Канівського повіту Київської губернії в 70-х рр. ХІХ ст. Там він, очевидно, і помер, оскільки звідти його листування обривається в 30-х рр. ХХ ст.

Батько В. Степаненка був освіченою людиною, "любив читати, які б не попадались книжки (польські, московські і церковні), вештатись між людьми і записувати казки, оповідання, чари (волшебства), прикмети і т. і. речі" (ІР, ІІІ, 39516). Частину фольклорних записів свого батька В. Степаненко передав Б. Грінченку. Проте багато матеріалів загинуло, оскільки батько, "переповнившись занадто релігійними почуттями", спалив "сі нікчемні і неугодні Богові речі" (ІР, ІІІ, 29516). Взагалі, як довідуємося з листа В. Степаненка до Б. Грінченка, батько його в Полствинській громаді вважався найрозумнішим чоловіком, був навіть вибраний громадою волосним старшиною (ІР, ІІІ, 39516).

За молодих літ, як свідчить Ю. Тищенко (Сірий) [6], В. Степаненко був народним учителем. Але як і більшість свідомих українців, втратив свою посаду як політично неблагонадійний. Із спогадів Г. Берло дізнаємось, що В. Степаненко належав до гурту Тарасівців, був людиною хворою, спокійною і серйозною [7]. Досить рано в душі В. Степаненка викристалізувалася головна мета всього життя – служіння національному визволенню та культурному відродженню України. Значний вплив на нього зробив В. Гнилосиров (псевд. Гавриш) (1836–1900) – педагогічний діяч, родом із Слобожанщини, член харківського українського студентського гуртка, співробітник "Основи", "Зорі", "Киевской старины", довголітній директор повітової школи в Каневі, доглядач Шевченкової могили [8].

[6] Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей. Спогади // Пам’ять століть. – 1997. – № 6. – С. 45 – 50;

[7] Берло Г. Матеріали з громадського і літературного життя України // Україна. – 1929. - № 3 – 4. – С. 96;

[8] Енциклопедія українознавства: Словникова частина. – Т. 1. – Львів, 1993. – С. 390; Українська літературна енциклопедія. – К. , 1988. – С. 435;

У листі від 6 грудня 1892 р. до В. Гнилосирова В. Степаненко, зокрема, зазначає, що "Вас почитаю за найприхильнішого до себе чоловіка, котрий дав мені перву просвіту і вивів на стежку життя" (ІР, ІІІ, 4553). Як видно з інших листів В. Степаненка до В. Гнилосирова, він неодноразово посилав до нього своїх товаришів, "слухачів харківських великих шкіл, щирих українців" з проханням показати їм могилу Т. Шевченка, "привітати їх як своїх діток, бо щирих такіх українців мало де є" (ІР, ІІІ, 4554). Так біля могили Т. Шевченка народжувалися молоді свідомі українці.

У листах до Б. Грінченка (ІР, ІІІ, 39517) та К. Паньківського (ІЛ, ф. 59, № 2701) В. Степаненко детально розповідає про розправу уряду із діячами Харківського українського гуртка (квітень 1893 р. – 16 грудня 1894 р.): "С. Левандовського на 6 місяців у тюрму і на 3 роки під догляд поліційний, С. Русову на 3 місяці у тюрму і на 5 років догляду, І. Липу на 3 місяці у тюрму і три роки догляду, [...], В. Степаненка, М. Яценка, [...], залічивши те, що сиділи вже у тюрмі, на 2 – 3 роки під догляд. Крім цього, усім вищепоказаннім особам в протязі років догляду заборонено жити в університетських містах" (ІЛ, ф. 59, № 2701). З того часу В. Степаненко придбав собі нове ймення – "Василь Літописець", оскільки під час обшуку у нього забрали записну книжку, яка наробила чимало клопоту Василю Пилиповичу і тим людям, що їх було арештовано одночасно з ним[9].

[9] Пам’ять століть. – 1997. – № 6. – С. 47 – 48;

У 1894 – 1896 рр. В. Степаненко живе у батьківському домі під доглядом поліції. Проте саме в цей час його захоплення всім, що стосувалося України, виявилося з особливою силою: він записує від селян народні твори, робить спроби писати оригінальні оповідання, перекладає твори М. Лєскова та Л. Толстого, передплачує галицькі періодичні видання ("Зоря", "Правда"), листується з родиною Грінченків, редакцією "Зорі".

Із листів В. Степаненка до Б. Грінченка (1894–1910) довідуємося про його захоплення народною творчістю. Так, у 1894 р. він пише: "Заглянув оце я приязніше в життє мого рідного люду, та й думаю – мільйонної части немає того у наших етнографичних збірниках, чим люде живуть. [...] коли я отут поживу з рік, то у мене буде цього смаковитого матеріалу на десяток таких збірників, як видав Дикарів [...] Знайте, що в моїх записах брехні не буде – все буде так записано, як буде проказано оповідачем". Тут же він говорить Б. Грінченку про свою вірність ідеям Т. Шевченка: "... хай дух Батька Тараса над всима щирими українцями вітає й вселяє їм ті святі думки, з якими Батько завжди жив! Чи повірите, серце моє трімтить як згадаю про се свято (а я ж то один) – духом і я з Вами й укупі з вами співаю "Славу Україні" (ІР, ІІІ, 39521). Із листа від 1896 р. довідуємося, що Б. Грінченко теж був ідеалом української праці для В. Степаненка: "Боже, дай, щоб Ви своїми творами розбудили оті черстві, сонні українські серця! Дай Боже, щоб Ваше ймення лунало скрізь по Вкраїні, як лунає ймення Батька Тараса" (ІР, ІІІ, 39507).

В. Степаненко виявив науковий підхід до записування народних творів, звертав увагу на варіанти: "Шепті усякі я збірав не від одної баби, а од декількох, і не у однім селі, як бачите – тим то їх і записано по кілька штук на одну хворобу" (ІР, ІІІ, 39514).

В. Степаненко уважно записував різноманітні жанри народної творчості, про що повідомляв у листах Б. Грінченку: "Трошки згодом надішлю Вам кілька штук народних казок, оповідань, пісень та ін. річей. [ ] Поки що я ні з чим не розминаюсь, все записую і написав вже такого, що й ладу йому не дам" (ІР, ІІІ, 39514); "А чи не варто було б записати наше весілля цілком, з усіма по-дрібницями?" (ІР, ІІІ, 39507); "Я ось багацько дечого назбірав про повстання народні рр. 57 – 58" (ІР, ІІІ, 39507); "Весільні пісні затого всі є – штук на 200 зібрано, крім цих і другі є" (ІР, ІІІ, 39506); "... Пісень, дум, псальмів, колядок, щедрівок, веснянок і т. п. є вже назбірано доволі" (ІР, ІІІ, 39504).

Перш ніж заслати Б. Грінченку свої записи, В. Степаненко робив їх ретельний відбір, намагався знайти оригінальні зразки та ще недруковані варіанти, про що свідчать його рядки з листів: "Матеріалу назбірано мною багато, а туди – геть, геть... ще й більш його буде. Багато єсть цікавого й старинного (рукописи), яке й зашлю Вам в оригіналах. Деякі речі я лишаю у себе, бо вони, як на мій погляд, не мають особистої вартости (одні з них вже були видруковані, а другі занадто стидкі)" (ІР, ІІІ, 39515); "Етнографії прозової у мене назбіралось ще трохи – між нею є дуже коштовні речі..." (ІР, ІІІ, 39505). Вони ввійшли в усі фольклорні збірки, видані Б. Грінченком у 1895–1900 рр. (вміщено 376 пісенних текстів та 150 прозових, понад 150 приказок і загадок).

Ще понад 500 фольклорних зразків зберігається в рукописних фондах ІМФЕ НАНУ (всього 360 аркушів). Частину цих матеріалів В. Степаненко зібрав уже після виходу останньої фольклорної збірки Б. Грінченка "Із уст народа" (Чернігів, 1900). Так, у листі від 17 вересня 1901 р. В. Степаненко писав Б. Грінченку: "... шлю Вам трохи пісеньок старинних, ще дядьком записуваних. Трохи згодом надішлю ще пісеньок і прози, яка оце саме пишеться" (ІР, ІІІ, 39488). Таким чином, фольклорна спадщина В. Степаненка нараховує понад 1000 народних записів. Всі вони зроблені в основному на Київщині самим В. Степаненком та його колишніми учнями в 1894 – 1901 рр.

Серед них переважають народнопоетичні записи, де зустрічаються майже всі жанри українського пісенного фольклору – колядки, щедрівки, веснянки, пісні купальські, весільні, про кохання та родинне життя, колискові, соціально-побутові, історичні, жартівливі, балади, псалми, поодинокі голосіння та думи.

У третьому томі "Етнографічних матеріалів... " (Чернігів, 1898) Б. Грінченка вміщено 206 весільних пісень, записаних В. Степаненком у селі Полствин Канівського повіту Київської губ. в 1896 р. від дівчат (№ 919 – 1125, с. 467 – 500). Серед них є чимало поетичних творів давнішого походження, які тісно пов’язані з обрядом і виконуються на весіллі лише при ньому (приготування короваю, дівич-вечір, звивання вільця, розплітання коси, сідання на посаг, благословення молодих і вирядження їх до вінця, поїзд молодого до двору молодої, битва за молоду і викуп молодої, розподіл короваю та покривання молодої, пропій, комора, перезва). У них відобразилися риси дохристиянської релігії, матріархальні та патріархальні елементи, а також різноманітні нашарування давніх історичних подій та похристиянських вірувань.

У збірнику Б. Грінченка (т. 3) вміщено також понад 80 зразків пісень про кохання та родинно-побутових, записаних В. Степаненком, що характеризуються давністю побутування та багатством народнопоетичної образності, мають високий художній рівень. Частина пісень має баладні сюжети – зрадливе зведення дівчини; втрата вінка ("Іще місяць не зіходив", № 514, с. 257 – 258 [10]; "Ой козак-дурак, я твоя дівка красна", № 500, с. 250 – 251; "Ти, латочко, луговая", № 531 Г), втеча з спокусником та розплата за своє легковір’я ("Ой у полі, в полі", № 526 В, с. 267 – 268), сімейні конфлікти ("Пішов Яким та й до вдівоньки", № 651, с. 353 – 355 [11]; "Соловейку маленький", № 641 А, с. 345; "Та не жаль мені ні на кого", № 638 Б, с. 335 – 336; "Орав милий восени", № 648 А, с. 350; "Ходить, блудить козак по дорозі", № 663, с. 363 – 364 [12]); драматичне у стосунках між батьками і дітьми ("Оддала мати дочку в чужу сторононьку", № 714, с. 395 [13]; "Пийте, люде, горілочку", № 732 А, с. 402 – 403; "У неділю рано-пораненьку", № 686 А, Б, с. 376 – 378 [14]; "Ой пошлю я зозуленьку у чужую країноньку", № 735, с. 410 – 411), драматичні стосунки між мачухою та сиротами ("Зашуміли гори, ще й бистрії ріки", № 736, с. 411 – 412; "Ой летіли журавлі", № 667, с. 365 - 366). Варіанти балад відзначаються художньою довершеністю та відносною текстовою стійкістю, ефективною образністю.

[10] Баладу № 514 передруковано у збірнику "Балади кохання та дошлюбні взаємини" (К. , 1987, с. 321) як єдиний зразок даного сюжетного типу, що свідчить про старовинність та оригінальність запису;

[11] Ця балада ввійшла до збірника "Балади. Родинно-побутові стосунки" (с. 201) як один із найдосконаліших з ідейно-художнього погляду варіант;

[12] Передрукована як така, що не має варіантів в цьому сюжетному типі (с. 172);

[13] Передруковано як найдавніший варіант запису (с. 352);

[14] Даний баладний сюжет трансформувався в думу;

Інші пісні про кохання та родинні взаємини, так як і балади, вражають багатством мотивів, народнопоетичної символіки та образності, мають високий художній рівень. Особливо часто в піснях звучить мотив нарікання на "лиху долю", від якої не можливо ні втекти, ні відчепитися: "Ой я ж тебе, моя доню, / В віночку водила, – / За тобою лиха доля / Слідочком ходила" (№ 607, с. 319 – 320).

Фольклорна проза, зібрана В. Степаненком, також відзначається жанровою різноманітністю – міфологічні та апокрифічні легенди, прикмети, повір’я, замовляння, молитви, казки, перекази та оповідання з народного життя, приказки та загадки (понад 300 зразків опубліковано у збірниках Б. Грінченка (т. 1, 2, 4). Серед записів В. Степаненка найбільше замовлянь, прикметів та повір’їв (біля 200 порад), які зафіксували різночасове нашарування знань народу про самого себе, закріплене багатовіковим досвідом. Це різноманітні прикмети і повір’я про погоду, господарство, домашніх тварин, городину, садовину, рибальство, дитину тощо, численні лікувальні замовляння та молитви від хвороб, від укусів змії, замовляння зубів, "щоб суд не присудив", чари до любощів, що зберегли анімістинчо-магічний характер. Близько 80 лікарських замовлянь подано в "Сельском лечебнику" (т. 1, № 202), в яких, як помітив А. Кримський [15], "видко, що хворобу уявляють собі наче живу істоту". В. Гнатюк вважав "Сельський лечебник" "найгарнішою частиною [ ] з цілого збірника" [16].

[15] Кримський А. До етнографії Чернігівщини // Твори в 5-ти тт. – Т. 3. – К. , 1973. – С. 452;

[16] НТШ. – 1896. – Т. Х. – Кн. 2. – С. 48;

Міфологічні та апокрифічні легенди про відьом, чортів, скарби, позагробне життя, про вихриста, якого на тому світі ніхто не приймає, являють собою переплетення народної демонології й християнських впливів. А. Кримський [17] відніс оповідання "Вихриста на тому світі не приймає ніхто" (№ 101, с. т. 2) до нових, яке "ще ніколи не друкувалося в українському записі".

[17] Кримський А. До етнографії Чернігівщини. – С. 454 – 456;

Оригінальністю також відзначаються народні оповідання з сільського життя, соціально-побутові та фантастичні казки – "Уперта жінка" (т. 2, № 113), "Удова, що хотіла заміж" (т. 2, № 114), "Син батька на лубку возить" (т. 2, № 115), "Як син заступився за батька" (т. 2, № 118), "Після меду" (т. 2, № 126), "Як невістка навчилася свекруху шанувати" (т. 4, № 252), "Як селянин піймав вовка" (т. 4, № 225), "Убогий за столом у попа" (т. 4, № 261), "Мудра дівчина" (т. 2, № 189). А. Кримський [18] відзначав, що це все "здебільшого новини, опубліковані досі хіба у варіантах великоруських або білоруських, і то тільки почасти".

[18] Кримський А. Там само. – С. 457;

Цікавими є три історичні перекази про пана Каньовського (т. 2, № 170 – 172), які передають жорстокість і деспотизм пана Каньовського. У збірниках вміщено понад 150 приказок та загадок.

До більшої частини текстів додано паспорт, який включає рік (1895 – 1898 рр.), місце запису (села Полствин, Бровахи, Мартинівка, Красне, Яблуневе Канівського повіту), прізвище, ім’я інформатора (Тетяна та Христя Бойкова, Максим Іваненко, дід І. Корнієнко, дід Шаповал, мати, брат Василя Степаненка, Семен Куценко, Іван Шевченко, І. Чупилка, Д. Вінцюк, К. Соловей, Грицько Бульба, Устим Баланенко, Губенко).

Як бачимо, фольклорні записи В. Степаненка засвідчують його уважне ставлення до всіх жанрів народної творчості, науковий підхід до справи (увага до варіантів, відбір оригінальних зразків давнього походження, паспортизація записів тощо), а також щирий патріотизм громадського діяча-тарасівця (бажання врятувати народні скарби від забуття).

На початку 1897 р. В. Степаненко, нарешті, стає вільним від "поліцейського догляду", хоча, як він писав Б. Грінченку, "тільки не зовсім", "забороняється [ ] жити в столицях" (ІР, ІІІ, 39499). Із спогадів М. Грінченко довідуємося, що в 1897 – 1898 рр. В. Степаненко працював у Полтавському земстві та "заробляв трохи коректою" в Чернігові" [19]. У 1898 р. одружився з Марією Стешенко, сестрою відомого політичного діяча Івана Стешенка, який трагічно загинув у Полтаві 31 липня 1918 р.

[19] Грінченкова М. , Верзилів А. Чернігівська українська громада // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К. , 1928. – С. 466;

Із 1899 по 1919 рр. В. Степаненко стояв на чолі громадської книгарні у Києві, що звалася спочатку книгарнею "Киевской старины". Про свою роботу він пише Б. Грінченку: "Приходжу о восьмій, а виходжу о 9 вечора, а іноді й о 1 годині ночі з магазину" (18 грудня 1899 р., ІР, ІІІ, 39491).

Є. Чикаленко у "Спогадах" згадував про те, що В. Степаненко "працював у книгарні цілі дні і вдома вечорами для поширення книжок до перевтоми, до виснаження сил, не хотячи користуватися відпусткою, щоб хтось не наплутав йому рахунків та зносин з покупцями" [20].

[20] Чикаленко Є. Спогади. – Нью-Йорк, 1955. – С. 321;

У листі до О. Куліша (Ганни Барвінок) від 13 жовтня 1903 р. В. Степаненко писав: "Потрошку ворошуся ще й пильную справ у книгарні. До сеї роби я зовсім приріс і буду тягти аж до загину [ ]. Праця ця схожа з тею, коло якої я теж з щирим серцем працював і від якої мене уряд відлучив – я був учителем. Ця праця – теж учительство" (ІР, І, 30870).

Із спогадів Ю. Тищенка (Сірого) довідуємося, що фаховим книгарем В. Степаненко не був, став завідувати книгарнею, певно, через протекцію, як людина, яка державної посади не могла мати. Мабуть, тут відіграло роль ще й те, що через свою хворобу він не міг ходити. Він жив у тому ж будинкові над книгарнею. Щоранку службовці зносили його з помешкання й садили за прилавок, а ввечері відносили знову додому. Сприяло цьому ще й те, що всі його знали, як людину чесну, на яку можна покластися, яка не прагне наживатися з громадського добра [21].

[21] Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей: Спогади // Пам’ять століть. – 1997. – № 6. – С. 45 – 48;

Є. Чикаленко характеризував В. Степаненка також як людину, яка "тільки й дише, тільки й живе книгарськими інтересами". Тут же він подає його детальний портрет: "Чорнявий, потім шпакуватий, високий, худий, з нервовим обличчям, з глибоко запалими очима, хворий на табес, не можучи кімнати перейти без костурів, він 20 років, можна сказати, невідлучно, безвиїзно просидів у книгарні, віддаючи їй всі сили, всі інтереси свої" [22].

[22] Чикаленко Є. Там само. – С. 321 – 322;

Будучи дуже хворою людиною, В. Степаненко знаходив відраду у праці для української справи. Так, у його листі до Б. Грінченка від 1909 р. читаємо: "Ото тільки клопіт, що здається нікому буде стати до роботи замісць мене! Але ж бувають хвилини, особливо за роботою, що хвороба забувається і тоді хочеться і жить, і працювати, працювати ще більше" (ІР, ІІІ, 39469).

Його працю високо цінували такі відомі культурні діячі, як Є. Чикаленко, Борис і Марія Грінченки, С. Єфремов, Ганна Барвінок, Василь Доманицький, Іван Огієнко та ін. Із М. Грінченко В. Степаненко підтримував дружні стосунки впродовж всього життя, називаючи її "єдиною найближчою людиною" (ІР, ІІІ, 43738). Тільки їй він міг довірити справи в книгарні. Останні листи між ними датуються 1928 роком. Цим роком закінчуються і щоденникові записи С. Єфремова про важке життя "хворого і немощного" В. Степаненка в селі Полствин, де у 1928 р. панувало "здирство, насильство і темнота без краю, без просвіту" і де "як Бога [люди ждали] якоїсь "переміни" [23]. У Полствині В. Степаненко написав свої останні "спогади про книгарню" (ІР, ІІІ, 45671), які нам поки що не вдалося розшукати.

[23] Єфремов С. Щоденники. – К. , 1997. – С. 581

Іван Огієнко високо цінував талант В. Степаненка як громадського діяча, називаючи його "вірним сином" України (ІР, ф. 205, № 70). Таким вірним сином України В. Степаненко залишався впродовж всього життя і в цьому йому допомагав величний дух Шевченка та Куліша, яких він вважав "батьками відродження народу українського", "ричагами, якими Україна поставлена на ноги й розбуджена від сну тяжкого" (ІЛ. , ф. 19, № 1573). Так, в одному з листів до Ганни Барвінок від 10 січня 1910 р. читаємо: "... 3 січня наснився мені батько Пантелемон Олек. Так страшно – начебто зайшов до мене в кімнату та й каже: "Доки Ви отут будете нюні справляти та ледаря гнути – пора давно у поле їхати на роботу, вже он з півдня звернуло ... зараз же до роботи!" Та аж ногою тупнув. Сей сон таке враження зробив на мене, що не міг вже спати аж до ранку. Розгадув, розгадував сей сон та й не знаю чи так його розгадав – з могили Батько турляє нас до праці, а ми все ледаря гнемо; каже, що вже сонце з кругу звернуло, а ми все дрімаємо" (ІР, І, 30874).

Поетичні і гарячі листи В. Степаненка хвилювали Ганну Барвінок. "Дивуюся, – писала вона, – що Ви не пишете, знавши так гарно і нашу мову [ ] я всігда Ваші листи люблю. В їх багато сердешності – правди [ ] Коли б дав Бог більше таких сіром на Україні, як би вона жахтіла красою" (ІР, ф. 205, № 42, 45, 62).

Такий гарячий патріотизм В. Степаненка не зможе залишити байдужим і кожного з нас, його трудовий подвиг на ниві національного відродження гідний наслідування, а знайдені ним численні скарби народної мудрості навічно вписали його ім’я в історію української фольклористики кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Козар Л. , к. філол. н.

Джерело:

Козар Л. Народна творчість в колі зацікавлень українських громадських діячів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (В. Степаненко, І. Зозуля, А. Заблоцький) // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Випуск 34 (стор. 167-175). Київський національний університет імені Тараса Шевченка. 2010 - http://philology.knu.ua