История Полтавы

Рецензія на книгу: Михайло Рудинський. Архитектурне обличчя Полтави

Подробности

Просмотров: 9738

Таранушенко, Стефан Андрійович - Рецензія на книгу: Михайло Рудинський. Архитектурне обличчя Полтави. Рисунки Федора Рожанковського. Полтава. 1919. Накладом газети «Рідне Слово». Стор. 35, рисунків у тексті 17. Ц. 100 гривень.

Рецензія з книги "Таранушенко С. А. Наукова спадщина. Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр. : монографічні видання, статті, рецензії, додатки, таранушенкознавчі студії, ілюстрації, довідкові матеріали / упоряд. О. О. Савчук, М. М. Красиков, С. І. Білокінь ; передм. С. І. Білоконя ; підготовка тексту та прим. О. О. Савчука, М. М. Красикова ; авт. післямови та наук. ред. М. М. Красиков. — Харків : Видавець Савчук О. О., 2011. — 696 с., 702 іл. — (Cерія «Слобожанський світ». Випуск 1.)" надана видавцем Савчуком Олександром Олеговичем, http://savchook.com, +380954621810

Полтаву Рудинський характеризує, як суто-міщанське місто з провінціяльною психікою її мешканців. «Ця провінціяльність Полтави, як міста, — пише він, — і ця провінціяльність полтавця, звичайно, мусіла лишити свій слід в їх матеріяльній культурі. І можливо, ніде инде вона не виявилась так рельєфно, як іменно в архитектурі міста».

Основні риси її, — на думку автора, — по-перше, наслідування в формах якомусь більшому осередкові, по-друге, підлягання першому-ж сильному впливові і, нарешті, в разі припинення тих впливів, певна завмерлість форм і опровінціялізування їх, так-би мовити, перероблення їх природою, дужчою за геній людини. Отже моїм завданням, — говорить автор, — є огляд памяток місцевої архитектури, який довів-би правдивість тих думок, що їх зазначено вище (стор. 4—5). Нетрудно помітити, що риси, які Рудинський вважає основними в архитектурі Полтави, будуть основними для всякого провінціяльного міста.

Перейшовши до слідуючих сторінок роботи Рудинського, читач бачить, що автор у дальнішому зовсім забуває про поставлені ним самим для себе завдання. Описуючи памятки полтавського будівництва XVIII—XIX в., автор ніде не порівнює полтавських памяток з памятками «більших осередків». Та й трудно-б було це зробити. Полтавські, як і сучасні їм будівельні памятки инших міст на Україні, ще не опубліковані і науково не досліджені. Порівняння можливо тільки при повному й точному описові сучасного вигляду памятки та при дослідженій історії будівлі; тоді за допомогою точних чертежів (планів, перекроїв, фасадів, окремих деталів) та фотографій як загальних видів з-окола й з-середини, так і деталів, які дозволять реконструвати й проаналізувати первісні форми, можна буде порівнювати памятки. Але все це ще тільки треба зробити. Рудинський обмежується коротенькими історичними справками та естетичними оцінками в загальних фразах, ілюстрованими рисунками Рожанківського — далекими, звичайно, як усякий рисунок, од механично-точної передачі оригіналу фотографією. Щоб не буди голословним, дозволю собі навести тут дві таких характеристики: «Хрестовоздвиженський храм, — пише Рудинський, — являє собою прекрасний взірець українського барокко, хоча й без тої пишноти оброблення зовнішніх стін і порталу, які знати на будівлях київських (Церква Успіння в Лаврі, Миколаївський собор, Брацтво, церква Мазепиних часів на святій брамі). Уявляючи доволі, порівнюючи, рідку форму семибанного храму (в Київі — Лавра, Мик. Манастирь), Хрестовоздвиженський собор завершується незвичайно шляхетною групою бань, з котрих дві (по фронтону) поставлені по краях, а 5 щільно здвинутих до центра яскраво підкреслюють ідею храму. Не менш благородним являється розроблення стін строго витриманими архитектурними деталями, прорізаних довгими вікнами й оздоблених лише типовими для ікон рельєфними рамцями. Незвичайна простота й чіткість рисунка, повна відсутність часто цілком непотрібних архитектурних окрас (як от, наприклад, на вівтарній абсиді соборної Лаврської церкви), загальна імпозантність архитектурного цілого і, що найбільш важно, цілковита додержаність вироблених нашим будівництвом деталів — робить Хрестовоздвиженський храм особливо цінною памяткою українського мистецтва. В цей час мені трудно говорити про майстра цієї будови, так само, як і провести порівняння храму з иншими церквами тієї доби, але-ж мушу сказати, що, виходячи, принаймні духовно, від Мгарського манастиря, Полтавський храм Хрестовоздвиження не відступає (?) йому в смислі викінчености цілого і простої краси розроблення стін» (стор. 11—14). Про полтавський собор Рудинський пише так: «Архитектура собору, коли розглядати його зблизь­ка, зупиняє увагу скорше незвичайністю своїх мас, а ніж красою. Загальна строгість контурів, відсутність теплоти в розробленню стін і сухість в облямованні вікон роблять його, при наближенні, холодним і чужим. Великий пляц і положення на високому місці, завдяки чому його маса так чітко рисується на фоні неба, ще більш заглиблює це перше вражіння. Не будь двох задніх бань — я назвав-би його косцьолом, байдужим до землі, застиглим у своїй величності. Але-ж та загальна суворість робить його незвичайно імпозантним, і з якого-б краю ви не дивились на його білі стіни, так чітко вирисовані на тлі блакиті, ви не можете не віддати повинне майстрові, що так глибоко рахувався з оточуючим ландшафтом. Рекомендую поглянути на собор в ясний соняшний день з Мазурівської гори — од церк­ви св. Миколи чи з Келенського проспекту (між будинком лікарні Ейнора і садибою п. Любошинських)» (стор. 18—20).

В першій з наведених нами характеристик автор пише, що йому «трудно провести порівняння храму з иншими церквами тої доби», і ті труднощі остільки великі, що ні в наведених прикладах, ні в инших він і не пробує переводити порівнянь, а обмежується — в двох-трьох випадках — простим тверженням ^[1].

Але я трохи забіг наперед, вернімось до II розділу. В ньому Рудинський кількома штрихами накреслює архитектурне обличчя Полтави в XVII в. Якийсь пляц перед звичайною деревяною церквою, стилю церкви Спаса, біля котрої, певне, й було «місто», тоб-то базар, якийсь будиночок типової старосвітської форми і все. Далі йшли хати й хати... Хто й зна, чи були инші ще церкви (ст. 5). Невесела, на думку автора, картина; хати, як продукт безименної колективної народньої творчости, в уяві автора представ­ляються елементом нудним, одноманітним й архитектурно абсолютно не художнім. Багацтво форм, вишуканість пропорцій, тонкі інтимні нюанси барв, делікатна різьба — все це таке далеке, чуже й незрозуміле нашому автору. І тому не дивно, що в своїй книжці Рудинський не присвятив хатам і пари рядків. Між тим хати складають основну масу будівель на окраїнах Полтави навіть у наші дні і розуміється додають немало характерних рис в обличчі міста.

Невисокої думки Рудинський і про наше старовинне церковне будівництво: «звичайна деревяна церква стилю церкви Спаса» — характеристика, як бачить читач, не відзначається ні точністю, ні розумінням художньої вартости памяток цього роду, чому, описуючи деревяну церкву Спаса, він ухиляється од розгляду цеї памятки з усіх боків її художнього значіння (ст. 10), бо вона далеко красномовніше «ставить перед ним ряд надзвичайно інтересних запитань церковно-археологичного порядку» (ст. 11). При цьому до запитань церковно-археологичного порядку Рудинський без вагання відносить питання про плани, форми і колористику. (Див. ст. 11.)

Наведену вище характеристику архитектурного обличчя Полтави 17 в. треба признати влучною, задарма тільки Рудинський сумнівається, чи були в ній ще инші церкви, крім одної. Актові книги полтавського полкового суду за 1689 р. свідчать, що в Полтаві тоді було пять церков: Соборна — Пречистої, парахвіяльні — Воскресенська, Миколая, Спаса і новозбудована Стрітенська — всі деревяні ^[2], а про Стрітенську записано, що вона була трьохверха ^[3].

Подавши в перших трьох розділах загальну характеристику архитектурного обличчя Полтави і коротко накресливши історію забудування Полтави, з 4 розділу Рудинський переходить до опису окремих памяток. Першою описана Спаська деревяна церква, в котрій він бачить одну з найвидатніших памяток архитектури цілого краю; в ній автор, ні на хвилю не сумніваючись, бачить памятку кінця 17 в. Підставу для цього Рудинський знаходить у записах на крисах Анфологіона 1651 p., де записано, що року 1705 (6 верес.) пожежа знищила стару ц. Спаса і що спаський піп Іван Світайло, купивши старий деревяний храм у полтавському Хрестовоздвиженському м-рі, переніс його на місце погорілого. Далі Рудинський повторює традиційну легенду про те, що в 1810—11 рр. перенесена церква прийшла до такого стану, що більшу частину її треба було розібрати, а всі церковні речі перенести до одного з притворів, який і утворив собою нинішню ц. Спаса; в 1845 р. над нею збудовано камяного футляра. Очевидно Рудинському остався невідомим вже раз нами названий «Отчетъ» О. Левицького. Між тим Левицький подає ряд дуже важних данних як-раз для Спаської церкви і перш за все спростовує помилку Бодянського («Памятная книжка Полтавской губ.»), вказуючи, що стара Спаська ц. згоріла не 1705-го, а 1704 p., бо в записах Світайла вказано день: в середу, а 6 верес. припадає в середу на 1704, а не на 1705 p.; цю поправку Левицький підкріпляє записами на крисах ^[4] Апостола 1632 р., в котрому записано, що «Сію книгу... по пожежѣ до новосооруженной прежде малой церкві на пепелищѣ... даровал... Ти­мофей Грозденко, котора и от великой церкві, егда соорудится, неотдаленна будет. А даровал сію книгу року 1705 генваря 28». З цього Левицький цілком вірно виводить, що стара ц. згоріла в 1704 р. і на місці її через 4 місяці була «новосооружена малая», велика-ж збудована, на його думку, в 1706 р. В 1811 р. ця велика церква була за старістю розібрана, а більш кріпкий північний (деталь не одмічена у Рудинськаго) притвор Спаса Нерукотворного було пристосовано для служби ^[5]; при будуванні футляра в деревяній церкві пофарбовано стіни (де-не-де ремонтовані), зроблено нову підлогу ^[6].

Отже, ніяких документальних данних, які-б засвідчили, що північний притвор, ніби-то перероблений в істнуючу і тепер церкву, істнував ще при не перенесеній манастирській ц., немає, а значить і нема необхідности припускати, що істнуюча тепер ц. Спаса — памятка 17 в. Можна-б було припустити, що той північний притвор прибудовано в 1706 p., коли перенесено було ц. на нове місце з манастиря до Полтави, але тоді трудно буде зрозуміти, чому притвор з північної сторони — себ-то тої сторони, з якої дерево в наших деревяних церквах найшвидче руйнується — зберігся настільки ліпше за церкву, що зміг простояти після неї ще більш сотні літ. Виникає питання, чи треба так вже безоглядно довіряти переданій кимсь звістці, що нинішня Спаська ц. не що инше, як пристосований для відправ­лення служби один з притворів старої ц.? Думаю, що ні і ось чому: Левицький подав такі данні про церкву: довжина 10ѕ саж., ширина 4ѕ саж., збудована з дубових брусів, зокола обшальована, має троє дверей» ^[7]. Порів­нявши розміри Спаської ц. з розмірами хоч-би опублікованих проф. Пав­луцьким у «Древностях України» церков, побачимо, що Спаська ц. одна з самих просторих церковних будівель на Україні. Це спостереження, на мою думку, говорить не про те, що церква Спаса перероблений притвор, а примушує бачити в ній нову церкву. Найпевніш діло було так: стару трьох або й пятиверху церкву в 1811 р. пересипали і, вибравши кріпке ще дерево, збудували на місці північного притвору нову одноверху ц. Коли так, то ясно, що церкву Спаса треба признати памяткою початку 19 в. і у всякому разі не 17 в.

В звязку з ц. Спаса Рудинський порушив три цікавих питання: про впливи західньо-українські на Лівобережжі в звязку з колонізацією 17 в. і про взаємовідносини плану і форм південно-східнього і північно-західнього типів (8-кутник і зрізані бані, 4-кутник і опуклі бані); третє, в звязку з порушеними вище, це питання про те, «як рано деревяне церковне будів­ництво перейшло до білення стін» (ст. 11). По першому питанню в свій час висловлювався О. М. Лазаревський ^[8]. На підставі студій над актовим писаним матеріялом він прийшов до таких висновків: Водозбір нижньої части Сули вже в половині 16 в. колонізувався київським Пустинно-Микольським м-рем, що мав тут свої землі і заснував Півський м-рь. З 1590 р. Посулля попадає до рук Вишневецьких; Вишневецькі дістали його майже порожнім і за півтора віку колонізували його. З півночи, на думку Лазаревського, колоністи не могли йти. Найпевніш, сюди тікало населення Поділля, відки його гнали постійні татарські наскоки. Значить, київські й подільські впливи намічаються досить виразно, лишається розпізнати їх в памятках мистецтва. Друге порушене Рудинським питання також дуже важне, та, на жаль, зформуловано воно хоч і коротко, та не ясно; домислитися, щу таке «зрізані бані», я, принаймні, не зміг. На третє питання точну відповідь одержимо лише тоді, як історія українського мистецтва стане наукою.

Вважаючи Спаську церкву за памятку дуже важну для Полтави, Рудинський одначе чомусь не тільки не подав рисунку тої церкви, а навіть не вказав, де такий рисунок можна розшукати. («Кіевская Старина», 1902, № 7—8. Трипольскій. Полтавское епархіальное древлехранилище. Полтава, 1902.)

Після Спаської ц. Рудинський знайомить читача з будівлями Хрестовоздвиженського м-ря. Характеристику манастирського собору ми в уступах навели вище. Перед характеристикою автор коротенько розповідає історію м-ря і вказує, що «попередні дослідувачі місцевої старовини відносили збудування м-рського собору до часів полковництва Вас. Вас. Кочубея (1723—1743), але нині з певністю можна сказати, що звів того храма Вас. Леонтієвич Кочубей (1708)», і далі додає: «підстав для точного опреділення років будування в нас немає; в кожному разі храм було збудовано в самому кінці 17-го або-ж в перші роки 18-го в.». На підставі яких данних автор так гадає, читач з книжки не дізнається.

Для Рудинського Хрестовоздвиженська ц. «прекрасний взірець українського барокко» (ст. 11). Левицький вважає її за памятку «византійской архитектуры». (Op. cit. ст. 30.) Коли вибірати з цих двох опреділень, то, мабуть, повнішим буде перше. Одначе термин «українське барокко», що пустив в хід проф. Павлуцький, немає точного й сталого змісту. Це відчував Рудинський і тому в початку 5 розділу своєї книжки він спробував надати цьому термину певного змісту. На жаль, спробу треба визнати цілком невдалою. З тих пари сторінок, де автор говорить про історію будівництва на Заході, про взаємовідносини ренесансу й барокко, про походження та розвиток барокко в Італії і по-за нею, видно, що він не знає грунтовно історії європейської архитектури. Йому осталась невідомою навіть така класична й блискуча праця, як «Ренесанс і барокко» Вельфліна; в противному разі він не відніс би так безоглядно Мікель-Анжело до відродителів класичного стилю. Очевидно, причини того, щу звуть «українським барокко», цим екскурсом не вияснені та й лежать вони не там, де їх шукав Рудинський. Це питання — одне з найтрудніших у темній ще для нас історії українського будівництва і розрішити його, думаючи, що «барокканський стиль не був для нас таким чужим, як, скажемо, старовізантійський» (ст. 16), абсолютно не можливо, бо підкреслене нами речення ясно свідчить, що автор слабо ознайомлений також і з історією нашого старого будівництва.

Оцінку полтавського собору ми наводили вже вище. Розповідаючи історію собору, Рудинський чомусь не згадує, що «первоначальний вид его... изменен капитальными переделками, каким он подвергся в 1899 г.: с западной стороны сделана новая пристройка, внутри сняты два передних массивных столба, хоры отодвинуты к западной (вновь отстроенной) стене, иконостас заменен новым» (Левицький, Op. cit. ст. 23), чим, очевидно, значно змінено первісний вигляд його.

Отже, в книжці Рудинського знайшли ми немало гріхів, закінчимо список їх вказівкою на численні русизми в мові: «була кладбищенською церквою за чертою города (ст. 6), в смислі зростання і розквіту (ст. 6) і т. д.

Вказавши на хиби, було-б несправедливо не одмітити позитивних сторін роботи Рудинського. Написана книжка лехко й живо. Значна частина дефектів книжки пояснюється як раз провінціяльністю Полтави, жертвою котрої став на цей раз сам автор (у Полтаві майже неможливо дістати серьйозну книжку по мистецтву, і читач мусить живитись лише «популярною» літературою).

Дуже цінно те, що будівництво Рудинський показує читачеві, як матерьяльні документи для розуміння психіки міста; важно також те, що автор старається вишукати характерні риси в архитектурному обличчі і намагається простежити їх еволюцію, яку він розуміє, як органичний процес.

Після знайомства з книжкою читачеві стає ясно, що не суто-наукові завдання ставив собі автор, хоч і говорить про них у 1-му розділі. Мета його инша — поділитись своїми вражіннями од полтавських памяток, розкрити читачам — найперше самим полтавцям — очі на красу памяток, що їх оточують, зацікавити їх ними. І це в значній мірі вдалося Рудинському. Видано книжку чепурно: добрий — порівнюючи — папір, чіткий шрифт і не злі ілюстрації.

1921

^[1]) Наприклад: «манастирська дзвіниця побудована після якихсь добрих взірців, можливо чернігівських, дуже нагадуючи собою дзвіницю Лубенського Атанасіївського манастиря» (ст. 14), або «дзвіниця миколаївської церкви, яка виразно наслідує добрим взірцям київських часів Єлисавети (дзвіниця Петропавлівської церкви на Подолі, Межигір’я) з характерним оздобленням стилю рококо» (ст. 24).

^[2]) О. Левицкій. Отчетъ объ осмотрѣ старинныхъ храмовъ въ г. Полтавѣ и въ мм. Богачкѣ и Шишакахъ. («Чтенія въ Историческомъ О-вѣ Нестора Лѣтописца», кн. 17, в. III, отд. 5, стр. 16).

^[3]) Ibid., ст. 28.

^[4]) [Тобто на берегах. — М. К.]

^[5]) О. Левицкій. Ор. сіt., ст. 17.

^[6]) Ibid., ст. 16.

^[7]) Ibid., ст. 18. Рудинський як у цьому, так і инших випадках при описах ігнорує данні про розміри, конструкцію, матерьял і т. и.

^[8]) А. М. Лазаревскій. Лубенщина и. кн. Вишневецкіе (Кіевская Старина).

Його-же. Очерки Полтавской Лубенщины (Чтенія в Истор. О-вѣ Нестора Лѣтописца»).