История Полтавы

Болбочан, Петр Федорович

Подробности

Просмотров: 78818

Болбочан, Петро Федорович (5.Х.1883, с. Гіджеу Хотинського повіту Бесарабської губ., тепер Хотинського р-ну Чернівецької обл. - 24.VI.1919) - військовий діяч, полководець.

Народився у сім'ї сільського, священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію й Чугуївське піхотне юнкерське училище. Замолоду зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами «Кобзаря» і «сепаратистські» розмови начальник училища погрожував шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, дозволив закінчити навчання. Вийшовши у 1909 р. підпоручиком у 38-й піший Тобольський полк, П. Болбочан віддав службі десять років, одержавши добрий теоретичний і практичний вишкіл. Учасник Першої світової війни, за хоробрість нагороджений кількома орденами. Революцію 1917 р. зустрів підполковником 5-го армійського корпусу. Влітку 1917 р. сформував з вояків-українців 1-й Український республіканський полк (5000 чол.), а після його ліквідації недалекими політиками УЦР зібрав із решток Республіканський курінь, з яким брав участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Після відступу з Києва був призначений губернським військовим комендантом Волині.

Після створення Окремого Запорізького загону генерала К. Прісовського очолив 2-й Запорізький піший курінь. Після реорганізації Окремого Запорізького загону в Запорізьку дивізію командував 2-м Запорізьким пішим полком, з яким пройшов переможним походом через Лівобережну Україну. У квітні 1918 p. група військ під командуванням П. Болбочана провела блискучу операцію по розгрому радянських сил у Північній Таврії та Криму. Поки німці дійшли до Джанкою, П. Болбочан блискавичним ударом здобув стару ханську столицю Бахчисарай і Сімферополь. Долучивши до себе кілька «чамбулів» татарських добровольців, отаман націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.

Після виведення на вимогу німецького командування українських військ з Криму, група П. Болбочана деякий час перебувала в Мелітополі й Олександрівську, а восени була з'єднана з іншими частинами у складі Запорізької дивізії й передислокована на північний схід України для охорони українсько-російського кордону. П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, але симпатизував українським самостійникам. Тому сприйняв ідею гетьманату, хоча вбачав альтернативу П. Скоропадському в особі В. Габсбурга. Влітку 1918 р. призначений командиром 2-го Запорозького полку. Протягом 3 місяців ніс службу на українсько-російському кордоні, де вів виснажливі бої з червоноармійськими загонами. За бойові заслуги підвищений до рангу полковника і призначений командиром Запорозького корпусу.

Восени 1918 р., в умовах переорієнтації П. Скоропадського на федерацію з Росією, П. Болбочан перейшов в опозицію до режиму. Тому на пропозицію Українського Національного Союзу погодився взяти участь у протигетьманському повстанні. При цьому поставив умову не руйнувати створеного гетьманом державно-адміністративного апарату й поставити на чолі війська авторитетну особу. Водночас він категорично відмовився від спільних акцій з більшовиками, як того вимагав УНС. В умовах військової агресії радянської Росії розігнав скликаний російськими меншовиками в Харкові «робітничий з'їзд», який відкрито закликав до повалення Директорії, а згодом вчинив те саме зі скликаним українськими лівими есерами з'їздом Селянської Спілки у Полтаві. Водночас заборонив діяльність соціалістичних агітаторів у військових частинах. В його корпусі панувала зразкова дисципліна. Будучи прибічником європейського вигляду української армії, командуючий усе ж не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами і голили голови, залишаючи запорозькі оселедці. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка, а зовнішнім виглядом скидався більше на француза.

Під час другого наступу більшовиків на Україну командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. У нерівній боротьбі не вистояв, відступивши до Кременчука. Ставши скалкою в очах соціалістичних діячів Директорії, був звинувачений у поразці й заарештований.

Із Звіту П. Болбочана Головному отаману (1919 р.):

«...я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало есе гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус — основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінна працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні — період найбільшого бойового напруження... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримки не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів — це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а якщо хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини... Раніше я просив 3—4 полки, а тепер давайте дві дивізії... Через тиждень двох дивізій буде мало...».

На захист П. Болбочана виступив галицький уряд, який надав опальному полковнику політичний притулок. Поселившись у Станіславі, бойовий офіцер змушений був марнувати час, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і талановиті командири були на вагу золота. Натомість Директорія, бажаючи спекатись популярного полководця, запропонувала йому поїхати в Італію формувати з полонених українців нові частини. В свою чергу, опозиційні С. Петлюрі сили вирішили повернути П. Болбочана до командування Запорозьким корпусом, тим більше, що самі запорожці цього палко бажали. На спеціальному засіданні командири полків прийняли рішення про заміну полковника В. Сальського на свого попереднього начальника. На підставі цього рішення державний інспектор М. Гавришко віддав наказ П. Болбочану негайно вступити в командування військами Запорозької групи, як після реорганізації називався корпус. Про своє рішення інспектор повідомив С. Петлюру. Несподівано це призначення було потрактовано як спроба державного перевороту. 9 червня 1919р. Головний Отаман віддав наказ начальнику контррозвідки М. Чоботаріву негайно заарештувати «змовників», їх під охороною доставили в Чорний Острів, де знаходився штаб дієвої Армії. Доля П. Болбочана була визначена заздалегідь. Надзвичайний суд засудив його на смерть «за злочинне захоплення влади». Вирок був поквапливо виконаний на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського. Існує чимало версій, як був страчений П. Болбочан. Встановлено, що на команду «Вогонь!» з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову безрезультатно. У вояків не піднімалась рука на командира, якого знали як видатного українського патріота. Тоді М. Чоботарів сам двічі вистрілив з пістолета П. Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею. Відомо також, що внаслідок двотижневого очікування виконання вироку і жорстоких фізичних тортур П. Болбочан збожеволів і присуд було виконано над майже непритомним.

Багато впливових діячів просили С. Петлюру врятувати П. Болбочана, але Головний Отаман умив руки.

Джерело:

Білоусько О.А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.88-89

Фото - http://uk.wikipedia.org/wiki/Болбочан_Петро_Федорович