История Полтавы

Атаман Черный (Гавриил Тарасович Куреда)

• 

Подробности

Просмотров: 18706

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Отаман Чорний (Гаврило Тарасович Куреда)

Гаврило Тарасович Куреда народився 25 березня 1987 року в селі Борисівці Дем’янівської волості Переяславського повіту Полтавської губернії (нині це село ввійшло до складу міста Переяслава-Хмельницького).

Його батько Тарас Овсійович працював дорожнім майстром, а мати – Куреда (дівоче прізвище Циганок) Марія Романівна, уродженка Березані, куховарила у панів. Гаврило був четвертою дитиною в сім’ї (всього в ній було шестеро дітей – Василь, Олександр, Євдокія, Варвара і Марія).

Через матеріальну скруту в сім’ї Г.Куреді з великими труднощами вдалося закінчити гімназію, а на початку першої світової війни – коротко­термінову школу прапорщиків, по закінченні якої його відразу ж направили на російсько-німецький фронт. В російській армії майбутній отаман дослужився до штабс-капітана. В часи Української революції 1917-1920 років воював у армії Української Народної республіки. В одному з боїв був контужений, внаслідок чого страждав конвульсіями голови. За даними радянської військової агентури Г.Куреда був середнього росту брюнетом.

На шлях збройної боротьби з більшовицьким режимом Г.Куреда став на початку 1920 року, коли Україна вже була окупована російською Червоною армією. Розгортанню повстанського руху на Полтавщині сприяв спільний наступ польсько-українських військ на Правобережну Україну та чисельні агенти Головного отамана Симона Петлюри, які направлялися на Лівобережну Україну для розгортання протибільшовицької боротьби в радянському запіллі. В одному з радянських документів говорилося, що навесні до Драбівської волості Золотоніського повіту прибув “агент Петлюри”, який проводив антирадянську агітацію серед селян і формував з них партизанські загони.

Перший повстанський загін Г.Куреда організував у Хоцьківських лісах, що за 25-30 кілометрів від Переяслава. На той час там уже діяли загони Усика і “Марусі”, які разом налічували не більше ста чоловік і особливої активності не проявляли. Частина з них приєдналася до загону Г.Куреди, якого повстанці стали називати “Чорним”. Більшість вояків загону складали дезертири, тобто юнаки, які ухилялися від служби в Червоній армії, У липні 1920 року Чорний захопив містечко Гельмязево. Під час нападу одного міліціонера було вбито, трьох захоплено в полон, решта розбіглася. Церковними дзвонами повстанці скликали мі­тинг, на якому закликали селянську молодь не йти служити до Червоної армії, а приєднуватися до повстанців, щоб разом “бити жидів, кацапів, поміщиків і рятувати Україну” ^[1].

Як офіцер-фронтовик, Чорний намагався створити з повстанців, більшість яких не мала уявлення про військову службу і навиків володіння зброєю, регулярну військову частину, поділивши їх на взводи і роти. Створене було і керівне ядро загону – Повстанська рада, до складу якої ввійшли колишні офіцери російської армії та вчителі, які користувалися авторитетом серед селян.

Влітку 1920 року загони отаманів Чорного, “Марусі”, “Безрукого”, Карабута і “Голого” на короткий час об’єдналися. Їм на допомогу з правого берега Дніпра підійшов холодноярський загін отамана “Гонти” чисельністю близько 100 чоловік. Золотоніські повстанці встановили також зв’язок з отаманом Калебердою і домовилися координувати свої дії в боротьбі з більшовиками.

Калеберда – малограмотний селянин-бідняк – односелець Чорного. В роки першої світової війни був мобілізований на російсько-німецький фронт, де сприйняв ідеї більшовизму про будівництво безкласового і соціальне однорідного суспільства. За радянської влади деякий час обіймав посаду Золотоніського повітового військового коменданта. Будучи прибічником радян­ської влади за переконанням, він у той же час залишався щирим українським патріотом і виступав проти однопартійної більшовицької диктатури в Україні.

На шлях збройної боротьби з комуністичним режимом Калеберда став після того, коли у квітні 1920 року була ліквідована українська партія боротьбистів. Його загін налічував більше 300 піхотинців при чотирьох кулеметах і діяв разом із отаманом Чорним на теренах Вереміївської, Жовнинської, Лялінської і Великобуримської волостей ^[2].

У червні 1920 року в урочищі “Орлове” поблизу села Матвіївни Худоліївської волості Хорольського повіту зібралися десятки дезертирів і почали думати, за що і проти кого боротися. Після нетривалої дискусії одностайно вирішили почати боротьбу проти комуністів, “за свою рідну Україну”. З “Орлового” повстанці вирушили до Горошиного, де в цей час стояв загін Калеберди і приєдналися до нього. Туди ж підійшли і інші селянські загони. Незабаром в Горошиному зібралося майже 1500 повстан­ців, але більшість із них не мала вогнепальної зброї, а ті, хто її мав, не мали набоїв. Вирішили йти до Золотоніського повіту на з’єднання з найбільш відомим у тих краях отаманом Чорним, але в селі Мохнич зазнали поразки рід регулярних частин Червоної армії, які рухалися на поль­ський фронт. В цьому бою отаман Калеберда був тяжко поранений і помер, а повстанці розійшлися по болотах і дніпровських плавнях. Одна частина з них залишилася в Іркліївській волості, інша – у Великобуримській та по берегах Сули, ще інші – приєдналися до загону Чорного. Частину повстанців Калеберди очолив “петлюрівськи офіцер”, як його називали в радянських документах, Динька.

Влітку 1920 року у придніпровських волостях Полтавської губернії повсюдно були розігнані виконкоми сільських рад і комітети незаможних селян. На противагу органам радянської влади у звільнених від більшо­виків селах виникли за визначенням чекістів “ради самостійників”. По селах розповсюджувалися листівки із закликом до повстання проти комуністів ^[3]. У вересні в Золотоноші був оголошений стан облоги. Місцева радянська влада панічно повідомляла до Полтави, що сил для боротьби з повстанцями вона не має і просила терміново надіслати на допомогу не менше 500 червоноармійців.

28 вересня 1920 року до Гельмязево для вилучення хліба за продрозкладкою прибув російський продовольчий загін у кількості 40 чоловік, набраних, як говорили селяни, з “московської обжорки”, і розташувався у приміщенні сільського виконкому. Про його прибуття ста­ло відомо отаманові Чорному і вже наступного дня рано вранці посадже­ний на підводи повстанський загін оточив і обстріляв волосний виконком. Під час бою трьох продармійців було вбито, а решта здалася. Непрошених гостей повстанці роззброїли, роздягнули і відпустили з наказом не при­ходити більше з лихими намірами в Україну. Повстанці за версією більшовиків, хотіли спалити і волвиконком, але збіглися люди і загасили пожежу. Тому вони обмежилися тим, що знищили телефонні апарати і докумен­ти волвиконкому та міліції і зникли так само раптово, як і з’явилися ^[4].

Успіхові повстанців Чорного у боротьбі з більшовицьким режимом сприяла їх підтримка з боку місцевого населення та національно-патріо­тичного підпілля, яке існувало в багатьох містах і селах Полтавщини. Так, підпільну організацію в селі Золотонішки Кантакузівської волості Пирятинського повіту створили послані Головним повстанським комітетом Федір Янко та “Микола” (його прізвище невідоме). До неї відразу ж пристали вчи­телі Сергій Федьякович, Володимир Цесельський, Сергій і Яків Тарани та ін. Через Якова Тарана та Тимофія Лупенка підпільники встановили зв’язок з отаманом Чорним. З допомогою двох повстанців з його загону вони вбили відомого своїм жорстоким ставленням до селян міліціонера Харитона Дворка, після чого зникли. Чорний підтримував також зв’язок з переяславським підпіллям, викритим чекістами в 1923 році. Звідти він одержував зброю, медикаменти, розвідувальні дані, а також поповнення людьми. Для боротьби з повстанським рухом радянське командування змушене було направити значні сили Червоної армії, які рухалися на польський Фронт. Між хуторами Озерище і Хоцький вони зіткнулися із загоном Чорного, який за даними радянської військової розвідки налічував більше 500 чоловік, але мав лише три кулемети. Бій для червоних був невдалим і вони відступили. Проте успіх повстанців був тимчасовим. З них відчувалася гостра нестача боєприпасів.

У ніч на 4 жовтня чекісти з допомогою провокаторів схопили одного з відомих організаторів повстанської боротьби в Золотоніському повіті ота­мана Карабута разом з його ад’ютантом Грековим, який координував свої дії з Чорним. Вже наступного дня згідно рішення президії повітового ви­конкому і політбюро вони були розстріляні. Одночасно чекісти провели чи­сельні арешти націоналістичного підпілля, яке поставляло розвідувальні дані та зброю отаманам Чорному, Джаному і “Марусі”. У Золотоноші за підозрою у зв’язках з повстанцями були заарештовані також сім бійців караульної роти і командир Всеобучу. Це була відчутна втра­та для повстанців, яка, проте, не привела до згортання протибільшовицької боротьби.

Згідно даних радянської агентури, у загоні Чорного на початку жовт­ня 1920 року налічувалося більше 300 чоловік. Ядро загону складали 60 повстанців-вершників, решта – місцеві селяни. Частина з них мешкала вдома і до зброї бралася лише за наказом отамана під час збройних акцій проти червоних. Тому склад загону постійно змінювався: одні приходили, інші залишали його, тому що не хотіли далеко відриватися від своїх осель, тим паче, що наближалася зима. Серед повстанців хибувала дисципліна, відчувалася гостра нестача зброї і набоїв, часом проявлялися антисемітські настрої.

9 жовтня поблизу села Коробівки раптовим нападом Чорний захопив у полон взвод червоноармійців, який займався “викачкою” хліба у селян. Червоноармійців повстанці роззброїли, роздягнули і відпустили. Через декілька днів поблизу того ж села повстанці напали на загін міліції, яка супроводжувала підводи з відібраним у селян хлібом. Двоє міліціо­нерів встигли втекти, а шістьох затримали. Їх теж роззброїли, роздяг­нули до білизни і відпустили з наказом більше не служити радянській владі. Хліб частково повернули селянам, частково забрали для потреб загону.

Щоб ввести в оману радянське командування і відірватися від переслі­дування, Чорний розділив свій загін на декілька підрозділів, які діяли в різних волостях Золотоніського та сусідніх з ним повітах. 14 жовтня один із них захопив 35 возів із сіном, яке було вилучене в селян для потреб Червоної армії. Червоноармійці, які супроводжували обоз, опору не чинили, тому їх лише роззброїли і роздягнули. Інший підрозділ Чор­ного, яким командував його брат, вчинив напад на Безпальчевський волос­ний виконком і знищив його документи та телефон.

В кінці жовтня 1920 року в Переяславському повіті з’явився загін отамана А.Левченка, який з боями пройшов з Кобеляцького пові­ту через всю Полтавщину. 30 жовтня поблизу села Хоцьки він об’єднався із загоном Чорного, який знаходився на той час у Прохорівській волості. Згідно повідомлень органів радянської влади повстанські загони обох отаманів налічували разом більше 500 штиків і 250 шабель. Незабаром до них приєднався і невеликий загін Кашкалди. Повстанці намагалися блоку­вати рух на залізницях, що з’єднували Правобережну Україну з Харковом та Донбасом і тим самим допомогти армії УНР, яка притиснута до Збручу і зраджена своїми союзниками-поляками, вела нерівну боротьбу за волю України з Червоною армією.

1-го листопада загони Чорного і А.Левченка зайняли село Піщане, пере­рвавши перед цим телефонний зв’язок із Золотоношею. Рота червоноармійців, що знаходилася в селі, не прийнявши бою, втекла до повітового центру. У Піщаному повстанці вбили трьох “радянських службовців”, які не встигли сховатися. В Золотоноші зчинилася паніка, радянські установи готували­ся до евакуації, адже повстанці знаходилися за 10 кілометрів від міста. Наступного дня, реально оцінивши сили противника, загони відійшли до Богодухівки. Проти них були послані регулярні частини Червоної армії і загони чекістів. В районі Чепілки-Жорнокліївки їм вдалося наздогнати повстанців і нав’язати бій за невигідних для останніх умов. Під тис­ком 65-го полку Червоної армії повстанці відійшли до Великого Хутора і там розійшлися: отаман Чорний спільно із загоном Лошуна пішов у напрямку Гладківщини Переяславського повіту, а А.Левченко через Миколаївку повернувся до Хорольського повіту.

З настанням осінніх холодів активність загону Чорного помітно зни­зилася. Частина повстанців розійшлася по домівках і перейшла на нелегальне становище, багато загинуло в боротьбі, але ядро загону збереглося. 19 листопада повстанці Чорного зазнали поразки від переважаючих сил Червоної армії, втративши в бою 21 вбитого, але розгрому уникнули. Ста­новище їх ускладнилося тим, що звільнені з польського фронту війська червоних буквально заполонили Україну, намагаючись ліквідувати внутрішній фронт боротьби з більшовизмом. 6 грудня один з підрозділів Червоної армії настиг у Прохорівській волості загін Чорного, але зустрів серйозний опір і змушений був відступити, залишивши на полі бою кулемет і стрічки з набоями ^[5].

На кінець 1920 року в окремих селах Полтавщини, як і всієї України, були створені комітети незаможних селян, які мали стати опорою більшовицького режиму, комуністичні осередки, групи співчуваючих радянській владі і звичайних “сексотів”, головним чином з числа амністованих повстанців. З їх допомогою чекісти затримали команди­ра другої сотні (прізвище невідоме) та голову Повстанської ради в загонах Чорного – жителя хутора Безбородьки Безпальчевської волості Григорія Підгаєцького ^[6]. За вироком Полтавського губернського ревтрибуналу їх обох розстріляли.

З настанням весни 1921 року дії повстанських загонів активізувалися. У березні в Переяславському повіті селянські повстання охопили 13 волостей. В них діяли дрібні загони чисельністю від 10 до 80 чоловік. Найбільшим з них чекісти вважали загін Чорного-Лошуна, який налічував близько 75 піхотинців. Представники радянської влади відзначали широку підтрим­ку його загону населенням. Цим пояснюються тривалі дії загону на порівняно обмеженій території, центром якої були Хоцьківські ліси та навколишні села і хутори. Повстанці діяли майже виключно ночами, уникаючи боїв з частинами Червоної армії, загонами чекістів та міліції, які обсіли села Полтавщини.

Саме в цей час комуністичний уряд УСРР, виконуючи накази з Москви, намагався будь-що вибити з українського селянства хліб, не зупиняючись при цьому перед таким варварським методом, як взяття заручників. Якщо село виконувало продрозкладку менше, ніж наполовину, то взятих з числа “куркульського елементу” заручників тримали в Переяславському ДОПРі (Будинку примусових робіт) доти, доки вона не буде виконана повністю. Заручників брали навіть під час весняних польових робіт, коли робоча сила особливо була потрібна на селі, чим підривали основи сільського господарства і викликали величезне невдоволення серед селянства ^[7].

Останнє документальне підтвердження дій загону Чорного авторові вдалося знайти в повідомленні Переяславського повітового виконкому від 20 червня 1921 року, в якому говорилося, що під час бою в селі Хоцьки повстанці втратили двох убитих, 12 полонених і два кулемети ^[8].

Після декількох поразок від червоних військ Чорний розпустив рештки свого загону і якийсь час переховувався у вірних людей, а потім вирішив емігрувати за. кордон. З цією метою він приїхав до Києва, де мав зустрітися з представниками національно-патріотичного підпілля, які б допо­могли йому перейти кордон з Польщею, але на вулиці Фундукліївській його було заарештовано. Як з’ясувалося пізніше, його зрадив Самсон Плющ, односелець, який працював у Комарівці вчителем, був особисто знайомий з Чорним і користувався його довірою.

Спочатку Чорного засудили до страти, але потім вирок було замінено на 10 років ув’язнення, яке він відбував у Лук’янівській тюрмі в Києві. У вересні 1925 року отамана було амністовано і він повернувся додому, але жити йому залишалося не довго. У тюрмі Чорний захворів на сухоти і на волю його випустили тоді, коли хвороба вже була в останній стадії. Помер Гаврило Тарасович Куреда (Чорний) 8 листопада 1926 року. Такою була доля відомого отамана Переяславського краю ^[9].

 

Література і джерела:

1. Державний архів Полтавської області (далі –ДАПО). – Ф.Р-1503, оп.2, спр.14. – Арк.60 зв. (До тексту)

2. Там само. –  Ф.Р-2289, оп.1, спр.2. – Арк.196. (До тексту)

3. Там само. –  Спр.7. – Арк.22. (До тексту)

4. Там само. –  Спр.2. – Арк.195 зв. (До тексту)

5. Там само. –  Спр.6. – Арк.108. (До тексту)

6. Там само. –  Арк.14. (До тексту)

7. Олександр Колибенко, Володимир Недбайло. Отаман Чорний (Г.Т.Куреда). – Полтавська Петлюріана. Частина 2. Матеріали ІІІ Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 5 листопада 1994 р. – Полтава, 1996. – С. 174. (До тексту)

8. ДАПО. – Ф.Р-І503, оп.1, спр.35. – Арк. 400. (До тексту)

9. Олександр Колибенко, Володимир Недбайло. Назв. праця.  – С.176-177. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.