История Полтавы

Братья Сергей и Владимир Гресь из Чернух

• 

Подробности

Просмотров: 15593

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Брати Сергій і Володимир Гресі з Чорнух

Серед ватажків повстанських загонів на Полтавщині в добу Української революції 1917-1920 років особливе місце займають брати Гресі – Сергій і Володимир.

Володимир Гресь народився в 1893 році в сім’ї селянина-бідняка, потомка славних запорожців Василя Греся, в містечку Чорнухи Лохвицького повіту. До 1908 року навчався в місцевій школі, по закінченні якої певний час працював у господарстві батька. З початком першої світової війни він добровольцем вступив до російської армії і після недовгого вишколу у 25-му запасному піхотному полку був направлений на російсько-німецький фронт, де відбував службу у 18-му Волгоградському полку. Невдовзі одержав поранення, лікувався у шпиталі. У квітні 1915 року В.Гресь знову повернувся на фронт і дістав ще одне поранення.

У шпиталі міста Твері Володимир екстерном склав екзамен на звання народного вчителя, а по закінченні шестимісячного навчання у Чугуївському військовому училищі одержав звання прапорщика (молодшого офіцера). З кінця 1916 року службу відбував у 195-му запасному полку під Москвою. Там його і застала Лютнева революція, яку В.Гресь сприйняв з великою радістю і надією. Більшовицького перевороту Володимир не схвалив, з армії не дезертирував, а повернувшись в Україну, продовжував службу в 18-му запасному піхотному полку в Ромнах. Після підписання у березні 1918 року Берестейського мирного договору з Німеччиною і остаточного розвалу старої російської армії він повернувся до батьків у Чорнухи.

29 квітня 1918 року у Києві стався військовий переворот, в результаті якого Українська Центральна Рада була розігнана, а до влади з допомогою німців прийшов гетьман Павло Скоропадський. Він обіцяв навес­ти порядок і лад в Україні, покінчити з хаосом і анархією та забезпечити людям спокійне життя. Повіривши обіцянкам П.Скоропадського, В.Гресь вступив до державної варти (поліції), але скоро переконався, що гетьманський переворот означав поновлення в Україні старих буржуазно-поміщицьких порядків і відмовився приймати присягу на вірність гетьману. Це був відкритий виклик гетьманському режимові і В.Гресь змушений був залишити військо, перейти на нелегальне становище і декілька місяців переховуватися в Полтаві.

Восени 1918 року на грунті поразок у першій світовій війні в Німеччині та Австро-Угорщині почалися демократичні революції. Окупаційний режим в Україні послаб, а разом з ним захиталася і влада П.Скоропад­ського. Назрівало народне повстання. 27 листопада селянські повстанські загони захопили Полтаву і повалили гетьманський режим. До влади в Україні прийшла Директорія, яка проголосила відновлення Української Народної республіки. В.Гресь взяв активну участь у протигетьманському повстанні і вітав відновлення УНР. Він вступив добровольцем до 32-го Сумського піхотного полку і разом з армією УНР пройшов увесь хресний шлях боротьби за свободу і незалежність України. Разом з нею він пізнав і радість перемог і гіркоту поразок. Під командуванням Головного отамана С.Петлюри В.Гресь до останнього боронив Україну від більшовицьких і білогвардійських напасників і лише після остаточної поразки армії УНР в листопаді 1919 року повернувся до рідних країв і влаштувався на роботу вчителем у селі Мехедівці.

Перебуваючи в самій гущі народу, В.Гресь був свідком насильницької “совєтизації” України: конфіскацій, контрибуцій, націоналізацій, позасудових розстрілів ні в чому не повинних людей, грубої русифікації і наруги над будь-якими проявами українського національного життя. Все це не могло не викликати в нього відрази до радянської влади і намагання захистити свою людську і національну гідність. На початку 1920 року у Чорнухах виникла підпільна Українська соціалістична організація, яку очолив Григорій Юрченко. До неї ввійшли Володимир Гресь, його старший брат Сергій, Володимир Запорозький, Гаврило Ващенко, Федір Полях та ін. Протягом короткого часу організація створила розгалужену мережу своїх осередків у селах Чорнухинського та інших волостей Лохвицького повіту.

Активізації діяльності підпільної групи сприяв початок польсько-радянської війни, коли С.Петлюра зробив останню спробу з допомогою поляків звільнити Україну від більшовицької диктатури і відновити Українську Народну республіку. Члени Чорнухинської соціалістичної організації проводили усну агітацію по селах і хуторах, розповсюджували листівки і прокламації, в яких закликали українців до боротьби в ім’я незалежності України, готували зброю. Разом з тим, вони закликали місцевих комуністів і так званих активістів радянської влади не служити російсько-більшовицькому режимові. По відношенню до особливо ненавис­них провідників чужої влади підпільники застосовували і методи фізичного впливу. “Але і таких комуністів, – визнавав пізніше у своїх спогадах С.Гресь, – ми не вбивали, а прямо на сході селян, що підтверджували їх зло, давали по 5-10 шомполів, щоб не крали, не пили і не обижали селян. Селян ми визнавали за своїх лише середняка і бідняка, куркуль для нас був такий же ворог, як і для комуністів” ^[1].

Важко судити про партійну приналежність та політичні переконання Володимира Греся та його брата Сергія. Безумовно, вони поділяли політичну програму української партії комуністів-боротьбистів, тобто вис­тупали не проти радянської влади взагалі, а були поборниками незалежної радянської України – держави з національним обличчям і українською владою. Тому в офіційних документах радянської влади чорнухинська соціаліс­тична організація називалася “петлюрівською”.

Одночасно із створенням підпільної організації йшло формування і повстанського загону. Більшість його бійців становила сільська молодь, яка воліла краще йти до лісу, щоб захищати рідні домівки від комуністів, ніж бути гарматним м’ясом у розв’язаній більшовиками братовбивчій громадянській війні. Безпосереднє керівництво загоном взяв на себе Володимир Гресь, який 11 травня 1920 року перейшов на нелегальне становище. Саме тоді він за старим запорозьким звичаєм прийняв нове прізвище – “Гонта” – одного з керівників гайдамацького повстання в 1768 році. Повстанці називали себе козаками, В.Греся – отаманом, а загін – куренем. Ідеологічну роботу в загоні здійснював брат Володимира Сергій, вчитель за фахом. Безпосереднім приводом до початку повстання , як вказували згодом його учасники, стали грабежі селян російськими продо­вольчими загонами та зловживання місцевих органів радянської влади, особливо міліції, яка значною мірою складалася з кримінальних злочинців.

Влітку 1920 року повстанці отамана Гонти перейшли до збройної боротьби з більшовицьким режимом. Так, без жодного пострілу вони роззброїли міліцію в Білоцерківці. З метою звільнення заарештованих українських патріотів планувався напад на тюрму в Лохвиці, але за браком сил від цього наміру довелося тимчасово відмовитися. Проте допоміг випадок .

16 серпня в гості до свого батька в село Гнідинці Прилуцького повіту завітав старший слідчий Лохвицького політбюро^* Онищенко з дружиною, а з ним прибув і сам хазяїн “надзвичайки” латиш Міціт. Про це дізналася розвідка повстанців. Козаки Гонти без жертв і стрілянини обеззброїли і привели непрошених “гостей” до лісу. Вісім днів брати Гресі і повстанці вели з ними політичні дискусії і зрештою переконали написати листа до голови Лохвицького повітвиконкому С.Луценка, до якого від імені Чорнухинської української соціалістичної організації була додана заява з вимогою в обмін на двох чекістів звільнити з тюрми 34 “контрреволюціонерів”. Радянському керівництву повіту довелося виконати вимогу повстанців. Більше того, ознайомившись з політичною програмою повстанців, С.Луценко написав до С.Греся, якого знав особисто, коротеньку записку такого змісту: “Сергію Васильовичу! Вітаю! Думаю, ми скоро стрінемось. Ти мусиш бути з нами” ^[2].  Проте ні Володимир, ні його брат Сергій не пішли на співпрацю з більшовицьким режимом.

---

^* В 1920 році повітові Чека в Україні не були відновлені, функції політичної поліції стали виконувати політбюро – спеціально створені відділи при повітових управліннях міліції.

Протягом літа 1920 року повстанці Гонти діяли в Чорнухинській, Вороньківській і Мокіївській волостях. Виявлені автором документи свідчать, що Гонта мав зв’язки із підпільною організацією, яка виникла в селі Золотонішки Кантакузівської волості Пирятинського повіту, зокрема з представником створеного урядом УНР Головного повстанського комітету Федором Янком – колишнім старшим міліціонером і комісаром Шрамківського цукрового заводу, який порвав з радянською владою і став на шлях боротьби за волю України. Чекісти вважали його “видним місцевим українцем” і, навіть, одним із організаторів загону Гонти. Зв’язок із його повстанцями підтримувався через Якова Тарана і Тимофія Луценка. Вже після поразки загону отамана Гонти пирятинські підпільники надавали медичну допомогу пораненим повстанцям і переховували їх ^[2-а].

За рахунок притоку сільської молоді загін Гонти зріс до 250 чоловік ^[3]. В боротьбі з радянською владою козаки загону дотримувалися партизанської тактики ведення військових дій. Добре знайомі з місцевістю і маючи повну підтримку з боку селянства, вони чи­нили несподівані, здебільшого нічні напади невеликими групами на червоноармійські роз’їзди, міліцейські пости і місцеві органи радянської влади. Боїв з великими підрозділами Червоної армії, які до того ж мали значну перевагу в озброєнні, повстанці уникали. Особливим об’єктом нападів повстанців були підрозділи 64-го полку ВНУС та інші російські збройні формування, які займалися “викачкою” хліба з Лохвицького повіту.

Окремі скупі факти про дії загону отамана Гонти зафіксовані в документах, що дійшли до нашого часу і зберігаються у фондах Державного архіву Полтавської області. Ось деякі з них. 11 вересня 1920 року повстанці Гонти роззброїли в містечку Городище охорону парового млина і забрали для власних потреб 200 пудів хліба ^[4]. В ніч проти 3 жовтня один із підрозділів загону у кількості 15 козаків раптово напав на село Яцини і захопив із собою голову волосного комітету незаможних селян Петренка. Наступної ночі інший загін у кількості 20 козаків так само несподівано вступив до Свиридівки, де роззброїв волосну міліцію. 6 і 7 жовтня повстанці вели бій з Лохвицькою караульною ротою, під час якого втратили трьох чоловік вбитими, одного пораненого і шестеро потрапило в полон. Про втрати червоних в офіційному повідомленні нічого не говорилося.

В ніч на 11 жовтня загін Гонти з метою звільнення заарештованих українських патріотів здійснив напад на Лохвицьку тюрму. Чи був цей напад успішним чи ні, в документах не вказувалося, однак зазначалося, що після нападу “бандити зникли”. Того ж дня частина загону у кількості 70 козаків вела бій з лохвицькою караульною ротою, результат якого невідомий. 13 жовтня, те ж вночі, 120 козаків отамана Гонти напали на 228-ий батальйон ВОХР у Мокіївській волості, а наступного дня роззброїли міліціонера і агента лохвицького кримінального розшуку ^[5].

19 жовтня на теренах Чорнухинської волості з Прилуцького повіту з’явився загін “Марусі” чисельністю близько 200 шабель. На короткий час до нього приєднався і загін Гонти, але про їх спільні дії нічого не відомо. Через декілька днів кавалерійський загін “Марусі” так само несподівано, як і з’явився, зник, повернувшись на Чернігівщину. 20 жовтня повстанці Гонти на хуторі Худоліїв, що за п’ять кілометрів південніше Лохвиці, захопили 12 коней та побили двох червоноармійців караульної роти, які їх стерегли. Того ж дня вночі вони розгромили приміщення Ярошівської сільської ради, знищили там документи та забрали телефонні апарати.

22 жовтня протягом двох годин повстанці знову вели бій з караульною ротою лохвицької залоги. В документах радянського командування вказувалося, що бій для червоних закінчився невдало. Але вночі на допомогу караульній роті підійшов 228-ий батальйон ВОХР, який дислокувався на Лохвиччині, і спільними силами на світанку 23 жовтня вони несподівано напали на табір повстанців у Козаченковому лісі. Проте спроба червоних оточити і знищити загін Гонти успіху не мала, хоч їм і дісталися деякі трофеї: 10 коней, з них 8 із саморобними сідлами, 11 гвинтівок, парокінна підвода, 5 лантухів вівса, казан для приготування їжі і 5 котелків. Чотири повстанці потрапили в полон, але решта вислизнула з оточення і, користуючись туманом, відірвалася від переслідування і зникла ^[6].

Оговтавшись від невдачі і перегрупувавши сили, 2 листопада о 5-ій годині ранку загін Гонти вчинив напад на чорнухинську залогу, яка складалася з 2-го батальйону 64-го полку ВНУС і волосної міліції під загальним командуванням Чемоданова. Сили повстанців за одними даними становили 150 чоловік, за іншими – близько 500 при трьох кулеметах. Бій тривав майже три години, але повстанці в ньому успіху не домоглися, позаяк раптовість нападу була втрачена, і відійшли в напрямку села Піски. В ході бою вони втратили чотирьох вбитих і одного пораненого, який потрапив у полон. Решту поранених повстанці забрали з собою. Втрати червоних становили 5 вбитих і 7 полонених, з яких 6 незабаром було розстріляно. Пізніше їх трупи виявили в яру поблизу Чорнух. Щоб посилити чорнухинську залогу і утримати містечко від нових можливих нападів повстанців з Лохвиці до Чорнух була надіслана допомога, яка складалася з міліції і загону місцевих комуністів у кількості 60 чоловік під командою помічника начальника повітової міліції Мокія ^[7].

Після невдалої спроби захопити Чорнухи загін Гонти 8 листопада вчи­нив напад на Шрамківський цукровий завод у Пирятинському повіті, де повстанці забрали для власних потреб 32 пуди цукру, 25 пудів солі, 35 пудів нафти і керосину, 3 коней і друкарську машинку. Під час нападу ніяких погромів виробничих приміщень не було допущено і завод продовжував працювати ^[8].

Частковий успіх не міг поліпшити морального стану більшості козаків загону Гонти, підірваного невдалою спробою захопити Чорнухи. Крім того, навіть в межах Лохвиччини сили повстанців і червоних були далеко нерівними: 64-ий полк ВНУС, який займався “викачкою” хліба з повіту, а фактично грабежем селянства, нараховував 966 червоноармійців, повітова міліція – 334 чоловіки і караульна рота – 103 бійці. Наближалася зима і ліс уже не міг ховати повстанців, а сніг залишав сліди їх пересування.

Постійні переслідування з боку регулярних частин Червоної армії і міліцейських загонів підірвали віру повстанців у можливість перемоги над більшовиками, успіхи яких на фронтах громадянської війни були незаперечними: війна з Польщею закінчилася підписанням перемир’я, а війська барона Врангеля були розбиті і викинуті з Криму. Серед повстанців почалися незгоди: одні хотіли продовжити боротьбу навіть за несприятливих зимових умов, інші – розійтися на зимовий період по домівках і дочекатися весни, ще інші – взагалі припинити боротьбу за умови, що вони не зазнають переслідування з боку радянської влади. В загоні почалося дезертирство. 11 листопада з повинною до Чорнух прийшло троє повстанців, наступного дня – ще четверо зі зброєю. Представникам радянської влади вони заявили, що їм надоїло бродити лісами і переховуватися від переслідування. 14 листопада до Чорнухинського волосного виконкому було підкинуто листа, в якому козаки Гонти заявляли про свою готовність здатися, якщо їм буде гарантовано життя і збереження громадянських прав. Проте місцева влада не могла самочинно дати таких запевнень.

12 грудня 1920 року Сергій Гресь, скориставшись приїздом до Лохвиці голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітенту Г.Петровського, звернувся з проханням до голови Лохвицького повітвиконкому С.Луценка порушити перед ним клопотання про амністію всіх повстанців – козаків його куреня. Від імені Чорнухинської української соціалістичної організації С.Гресь писав, що повстанці протягом тривалого часу зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, але останнім часом загін, “переконавшись у даремному пролитті братньої крові і приймаючи на увагу нові завдання радянської влади на Україні, що торкаються до національної вкраїнської Червоної армії, українського господарського і продовольчого комісаріатів, складає зброю і бажає в своїй подальшій роботі іти поруч з владою рад і віддати всі свої сили на добробут рідного краю і бідного народу” ^[9]. Того ж дня Г.Петровський від іменні ЦВК Рад УСРР оголосив на Лохвицькому повітовому з’їзді комітетів незаможних селян “усіх цих бандитів помилуваними”.

20 грудня В.Гресь прийняв рішення про припинення збройної боротьби проти радянської влади і добровільну здачу своїх козаків на умовах амністії. 22 грудня 53 повстанці, в тому числі Володимир і Сергій Гресі, з’явилися, як заздалегідь було обумовлено, до представників радянської влади на хуторі Красна Гірка, що за 12 кілометрів від Лохвиці. Здача козаків загону пройшла без ексцесів. Всього до 25 грудня з лісу вийшло 75 козаків загону Гонти і 20 дезертирів. Більшість повстанців, як вони самі про це заявили, склали зброю тому, що їх батьки або близькі родичі були заарештовані як заручники і їм загрожувала смерть. Органам радянської влади повстанці здали 42 гвинтівки, 240 набоїв до них , 6 револьверів, 2 шаблі, 2 гранати, 7 телефонних апарати, коней і одну тачанку ^[10]. Із цього списку видно, наскільки недостатнім, порівнюючи з червоноармійцями, було озброєння загону.

Незважаючи на оголошену амністію, згідно рішення Полтавської губернської Чека Лохвицьким політбюро в повіті були проведені чисельні арешти “ненадійних до радянської влади і так чи інакше замішаних або й помічених в антирадянському рухові осіб” ^[11]. В числі заарештованих були і брати Гресі. Їх заарештували на вимогу чорнухинських комуністів. З цього приводу бюро комуністичного осередку прийняло спеціальне рішення, яке згодом було затверджене партійними зборами.

Приводом до арешту стала особиста популярність братів Гресів – поборників державності України, – серед селянства та намагання місцевих більшовиків ізолювати і дискредитувати їх в очах народу. Проте незважаючи на безумовну упередженість, чорнухинські комуністи не могли за­перечити порядності і чесності братів, їх великого авторитету серед селянства. В рішенні зборів говорилося (в перекладі з російської, сти­лістика збережена): “Гресь Сергій користується деякою популярністю у маси і навіть авторитетом. Через свою обивательську чесність, яку неможливо відокремити навіть від звичайної безчесності, очевидної для всякого навіть смертного, який звик лише логічно міркувати.

Виходячи з останнього, тобто авторитету і популярності Греся Сергія у мас і намагаючись завоювати маси і залучити їх на бік радянської влади та комуністичної партії, для бюро здається більш доцільним і більш раціональним позбавити його аудиторії, позбавити того кола, де він може черпати свої сили і де його романтичні схильності можуть розвиватися і знаходити ґрунт для росту.

Це – безкрилий орел, який має претензії на високий політ, що може розвиватися лише при наявності співчуття з боку, хоч би й незначного, дешевого кола своїх однодумців, які мимоволі можуть живити в нього на­дію на можливість вирости крилам у безкрилих орлів. Позбавити його цієї надії, позбавити його відповідних спільників для діла і він жалюгідний, нічого не вартий покидьок нашої гнилої інтелігенції, нашого безгрунтовного учительства”.

Таку ж безграмотну, але повну злоби і мстивості, характеристику дали чорнухинські комуністи і братові Сергія – Володимиру: “Гресь Володимир – тупий впертий інтелігент дещо військового типу, який відомий своєю витримкою і здатністю не розгублюватися, що створило йому певну популярність у колах антирадянських і просто бандитських. Популярністю у мас він майже не користується і небезпечний для радянської влади настільки, наскільки він упертий і при своєму обмеженому мисленні, обмеженому світогляді, залишаючись прибічником старих устоїв інтеліген­та-недолітка, не здатний зрозуміти пролетарської психології і пролетарських інтересів, згруповуючи навколо себе сільську напівінтелігенцію” ^[12].

Отже, арешт братів Гресів був актом помсти чорнухинських комуністів, які не могли змиритися з тим, що ні комуністична ідеологія, ні практика будівництва “світлого майбутнього” не сприймалися укра­їнським селянством, в той час, як ідеї української державності, носіями яких були Сергій і Володимир, знаходили розуміння і підтримку серед нього. Навіть з точки зору радянського права арешт братів Гресів був безпідставним, позаяк вони у відповідності з оголошеною амні­стією свідомо склали зброю і визнали радянську владу, наївно сподіва­ючись, що Україна, навіть радянська, може бути незалежною державою за умов більшовицької диктатури. Безпідставність арешту незабаром зрозуміли і представники повітової влади і братів Гресів було звільнено з-під арешту.

Під час чергових виборів Сергій Гресь на початку 1921 року виставив свою кандидатуру в депутати Чорнухинської волосної ради, проте і тут на заваді йому стали місцеві комуністи. Їх у Чорнухах було лише 12 і були це здебільшого прийшлі люди. Вони вирішили не допустити Сергія до участі у виборах, мотивуючи тим, що він позбавлений права голосу, як “класово ворожий для радянської влади елемент”. Щоб досягти своєї мети, Сергій звернувся до односельців і загальні збори виборців одно­стайно вирішили питання на його користь. Виборча комісія змушена була погодитися з рішенням зборів і Сергія Греся було обрано депутатом Чорнухинської волосної ради селянських депутатів. Нарешті, 20 січня 1921 року комуністичний осередок всупереч переконанню більшості своїх чле­нів дав згоду (10 – “за”, 2 – “проти”) на його делегування до волосної ради, але водночас виключив з неї Костя Даниленка, Кирила Барсука і Павла Денисенка. які були обрані до ради всупереч волі комуністів ^[13]. Такою в дійсності була радянська “демократія”, при якій жменька комуністів диктувала свою волю тисячам українських селян-виборців.

Будучи членом Чорнухинської ради селянських депутатів, С.Гресь увійшов до комісії по організації загону самооборони, створення яко­го передбачалося рішенням волосного виконкому від 18 травня 1921 року ^[14].

Після добровільної здачі отамана Ґонти рештки його загону, які не бажали йти з повинною і не вірили обіцянкам радянської влади про амністію продовжили боротьбу проти більшовицького режиму в загонах інших отаманів (“Галайди”, “Чумака-Майора”, “Альошки-Грозного” та ін.) . Реальної загрози для радянської влади вони вже не становили, але дошкуляли їй постійними нападами на представників місцевої влади, міліцію і радянські установи по селах Лохвицького і суміжних з ним повітів Полтавської губернії.

Трагічною виявилася доля отамана Гонти. Після амністії він працю­вав учителем у селі Ковалях, а з 1927 року – у Радивонівці Остап’євського району. Перебуваючи в самій гущі народу, Володимир Гресь переймався його бідами і стражданнями, бачив усю згубність більшовицьких експериментів над українським селянством в період так званої суцільної колективізації і ліквідації куркульства, як класу. Як міг він намагався послужити людям: в умовах жорстокої комуністичної диктатури доносив дітям ідеали добра, справедливості і любові до рідного краю. В січні 1929 року В.Греся, як патріота України, було заарештовано за звинуваченням у “контрреволюційній агітації” – відмові агітувати селян за вступ до колгоспів – і за постановою колегії ОГПУ ув’язнено в концтабір терміном на десять років.

Після звільнення В.Гресь, щоб якось загубитися на безмежних просторах СРСР і уникнути таким чином подальших переслідувань з боку репресивних органів радянської влади, в Україну вже не повернувся, а перебрався до міста Кропоткіна на Кубані, де ще зберігалися осередки українського національного життя. В 1942 році, коли Україна і Кубань опинилися під німецькою окупацією, В.Гресь повернувся до Чорнух, але на співпрацю з окупантами не пішов. Він працював у системі споживчої кооперації, активно займався благодійною діяльністю, опікуючись інвалідами, сиротами, старими і немічними, брав участь у відбудові церкви і організації церковного хору.

Під час відступу німців у 1943 році В.Гресь змушений був знову залишити рідні краї і переховуватися. Зрештою він повернувся на Північний Кавказ, де працював учителем і на культосвітній роботі. Достовірних даних про його повоєнне місце проживання немає. Все своє життя В.Гресь прожив одинаком, сім’єю так і не обзавівся. Помер він у 1959 році, за іншими даними – в 1963. Похований десь на Ставропіллі.

Не менш трагічною була і доля старшого брата Сергія. Після амністії він деякий час працював у власному невеличкому господарстві, маючи 0,55 гектара землі, а в період колективізації змушений був вступити до колгоспу. Але спокійно жити йому комуністи не дали. За традиційним звинуваченням у “контрреволюційній діяльності” протягом 1931-1933 років С.Греся тричі заарештовували. Щоб врятуватися від подальших переслідувань і заховатися від всевидячого ока чекістів, він змушений був залишити Україну і виїхати спочатку на Урал, згодом на Поволжя і, нарешті, на Кубань. Останні роки жив у Краснодарі, де в 1982 році трагічно загинув, потрапивши під колеса вантажівки. Було тоді С.Гресю 92 роки. Похований він у селищі Афінському під Краснодаром ^[15].

 

Джерела і література:

1. Пугач О. Герої-повстанці 1920 року. – Полтавська Петлюріана. Матеріали П’ятих Петлюрівських читань. – Полтава, 2001. – С.178. (До тексту)

2. Там само, с.179. (До тексту)

2-а. ДАПО. –  Ф.Р-1502,оп.1,спр.549, арк.293-304. (До тексту)

3. Там само. –  Ф.Р-1885,оп.1,спр.11, арк.381. (До тексту)

4. Там само, арк.223. (До тексту)

5. Там само, арк.299. (До тексту)

6. Там само, арк.387. (До тексту)

7. Там само, спр.94, арк. 4-7. (До тексту)

8. Там само,ф.Р-1631,оп.1,спр.361, арк.125. (До тексту)

9. Там само, ф.Р-1218,оп.2,спр.1, арк.56. (До тексту)

10. Там само,ф.Р-Р-1885,оп.1,спр.91, арк. 18. (До тексту)

11. Там само,ф.П-11З,оп.1,спр.79, арк.56. (До тексту)

12. Там само, арк.57-58. (До тексту)

13. Там само, арк.2. (До тексту)

14. Там само, арк.62. (До тексту)

15. Пугач О. Назв. праця, с.181-182. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.