История Полтавы

Харчук, Борис Никитович

Подробности

Просмотров: 28605

Харчук, Борис Микитович (13.09.1931 — 16.01.1988), письменник

Творчий шлях Бориса Микитовича Харчука охоплює лише 30-річчя (1956 — 1987). Це був шлях чесного і мужнього письменника, а це в часи брежнєвського режиму було справою нелегкою. Насамперед окреслимо його людські та громадянські риси.

Б. Харчук виробив власний світогляд і тверді переконання. В літературі він був реалістом, писав часом аж надто похмуро, але вірив у перемогу загальнолюдського. Йому боліла аморальність суспільства, до якої довела потворна політична система. Усі лиха на власній землі і поза її межами він пояснював втратою моральності. Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності. Вже з початку 70-х років його твори виходили з купюрами, це привело до першого інфаркту в 1972 році і, зрештою, вкоротило життя. Він боровся за ідеали своєї нації і за рідну мову, знавцем якої був. Його твори — оповідання, повісті і романи — це художнє дослідження національного характеру і народної моралі, особливо селянства, вони утверджували духовні цінності, які не давали людині виродитись, втратити національні ознаки.

Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року на Волині, у селі Лозах Збаразького району Тернопільської області, в селянській родині. 1950 року закінчив Вишневецьку середню школу і вступив до Кременецького педагогічного інституту, звідки перевівся до Полтави. 1954 року він закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка. Ще студентом розпочав творчі спроби, що почалися з віршів. Тоді ж відвідував літературне об’єднання при редакції обласної газети "Зоря Полтавщини", де групувалися полтавські письменники. Шестирічне перебування Б. Харчука в Полтаві варте ширших відомостей, тим більше, що це було на самому початку його творчого шляху.

19 липня 1953 року "Зоря Полтавщини" опублікувала літературно-краєзнавчу замітку Харчука "Маяковський у Полтаві", а 23 вересня — вірш "Полтава". Майбутній письменник тоді мав лише 22 роки. Його смілива, оригінальна думка, якою він відзначався пізніше, в цей час іще не пробилася крізь кору офіційних штампів і догматичних оцінок суспільних та літературних явищ.

Але варто звернути увагу на акцент, який він робить у замітці про Маяковського, цитуючи слова поета: "Той не поет, хто не сказав в поезії нового слова". Тобто вже студентом передостаннього курсу Харчук усвідомлював справжній сенс творчості: сказати в літературі своє власне слово.

Він починав з віршів, підготував навіть цілу збірку, але швидко зрозумів, що покликанням його є проза. Влітку 1954 року викладач української літератури педагогічного інституту О. Й. Данисько привів свого випускника в літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського і рекомендував на посаду наукового працівника. Там невдовзі він і розпочав писати свою першу повість "Йосип з гроша здачі" (в первісному варіанті вона називалася "Йосип з копійки здачі"). Робоче місце Харчука директор визначив за столиком біля вікна, що виходило на Першотравневий проспект. На столик Борис поклав велику сіру теку, яку приніс із собою, — там були його рукописи, туди складав він і аркуші першого прозового твору. Своїм колегам по музею він розповідав про своє бідне дитинство, матір-селянку, про Волинь, яку любив понад усе... Одного разу його обурила поведінка директора музею, який необачно осмілився штовхнути Харчука на конфлікт з неугодним йому працівником. Борис Микитович дав йому гідну відповідь. Потім, коли був вільний час і не було директора, він читав свою повість і вислуховував поради та зауваження. Проза його все більше й більше захоплювала, і він наполегливо працював над повістю, яку згодом і закінчив. У 1955 році він перейшов до редакції "Міліцейського свистка", але й там довго не затримався: у 1956 році журнал "Дніпро" опублікував повість "Йосип з гроша здачі" і його запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, редагував журнал "Малятко", пізніше — був відповідальним секретарем журналу "Знання та праця".

Уже перша повість (окреме видання 1957 р.) стала своєрідним прологом до всього того, що він сказав у наступних творах. Він був великим працелюбом і сказав багато, і творів опублікував немало, незважаючи на активну протидію з боку недругів. Після першої книги виходили такі збірки оповідань і повістей: "З роздоріжжя" (1958), "Станція "Настуся" (1965), "Закам’янілий вогонь" (1966), "Неслава" (1968), "Школа" (1979), "Зазимки і весни" (для дітей, 1967), "Горохове чудо" (1969) "Помста" (1970), "Материнська любов" (1972). Окремо вийшли повісті: "Невловиме літо" (1981), "Подорож до зубра" (1986). Кращі нариси увійшли до збірки "Розстріляні ночі" (1980). Особливу цінність складають романи: "Волинь" (в 4-х томах, 1959 — 65) "Місяць над майданом" (1970) та "Кревняки" (1984). У своїх кращих творах Борис Харчук показав життя і побут селян-поліщуків протягом XX сторіччя, показав правдиво і співчутливо. Він таврував у людях провінційне холуйство, рабське плазування перед сильними світу цього, догідництво, ницість. Його повість "Вишневі ночі" була екранізована українськими кінематографістами. Серед посмертних публікацій — оповідання "Мертвий час", "Смерть у Москві" та ін.

Твори Б. Харчука ще за життя перекладалися на англійську, німецьку, іспанську, вірменську, російську, таджицьку та інші мови.

Своїми художніми творами і своєю безкомпромісною поведінкою Борис Харчук наближав світлий день проголошення незалежної Української держави. Помер від інфаркту в Ризі, похований у Києві.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" - http://www.pollitra.pi.net.ua

Фото: http://photo.ukrinform.ua/