История Полтавы

Тесленко, Архип Ефимович

Подробности

Просмотров: 61501

Тесленко, Архип Юхимович — Тесленко Архип Ефимович — (18.02/2.03.1882, с. Харківці Лохвицького повіту — 15/28.06.1911, там же) — письменник.

Народився у селянській родині. З дитинства бачив лише нужду і голод. Батько-інвалід і мати-поденниця не могли стягтись хоча б на якісь статки. Після церковно-парафіяльної вчився у церковно-вчительській школі, яку не зміг закінчити через бідність. Змушений заробляти на власний шматок хліба, працював писарчуком у Лохвицькому волосному управлінні, службовцем у повітовій нотаріальній конторі, телеграфістом на станції, наймитував. Одночасно наполегливо займався самоосвітою, записував народні обряди, брав участь у театральних виставах Лохвицького аматорського театру. Літературну діяльність почав у 1902 р. етнографічно-побутовими нарисами. Незабаром став писати українською мовою реалістичні оповідання з народного життя. Під час революції 1905—1907 рр. поширював серед селян заборонену літературу, у грудні 1905 р. взяв участь в антиурядовій маніфестації в Лохвиці. Перейшовши на нелегальне становище, переховувався, як з іронією відзначав сам, в київських трущобах і сільських бур'янах. В цей час його оповідання за сприяння Б. Грінченка почали друкуватися в журналі "Нова громада". Восени 1906 р. був заарештований за участь в лохвицьких заворушеннях і засуджений до заслання у В'ятську губернію. Додому повернувся на поч. 1909 р. хворим на сухоти. На батьківщині чекали нові удари долі: невдовзі померла мати, безрукий батько потребував постійного догляду, в хаті оселилися страшні злидні. Змучений боротьбою за виживання, невдовзі помер в лікарні с. Лука Лохвицького повіту. В одному з останніх листів А. Тесленко з гіркотою писав про широкий світ, в якому доля відвела йому "невеселий темнесенький куточок з горем та нуждою".

Перша збірка письменника "З книги життя" вийшла в 1912 р. Найвизначніший твір — повість "Страчене життя" (1911 р.). Найвідоміші оповідання: "За пашпортом", "Хуторяночка", "У городі", "Школяр", "Син", "Радощі", "Любов до ближнього", "У схимника", "Наука", "Истинно русский человек" (1906 р.); автобіографічні твори: "Поганяй до ями!", "Немає матусі" (1910 р.), "Що б з мене було?" (1911 р.), "Прощай, життя!" (1911 р.).

Джерело:

Білоусько О.А., Мирошниченко В.І. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 242

Тесленко, Архип Юхимович (02.03(18.02).1882 - 28(15).06.1911), письменник.

Архип Тесленко — трагічна постать нашої дожовтневої літератури. Стає моторошно, коли вчитуєшся в біографію письменника, людини лагідної, поетично чутливої, що, мов ніжна квітка, був безжально стоптаний свинцевою п’ятою самодержавного ладу. На основі власних гірких переживань і спостережень з народного життя визріла його творчість, невелика за обсягом і значна за реалістичною суттю. Все, що зміг написати він протягом короткого життя, увібралося в один том, виданий за впорядкуванням В. Півторадні під назвою "Архип Тесленко. Повне зібрання творів" (1967). У ньому — художня проза (широко відомі оповідання "За пашпортом", "Школяр", "Любов’ до ближнього", "Немає матусі", повість "Страчене життя"), дві п’єси — "Не,стоїть жить" і "Патріоти", етнографічні нариси, дописи до газет, листи, ранні вірші. Усі ці твори стали звинувачувальним документом тому суспільному ладові, який передчасно ламав життя молодих мислячих людей, зламав і його талант.

Архип Юхимович Тесленко походив із бідної сім’ села Харківців на Лохвиччині (народився 2 березня 1882 року). Голод і холод переслідували його від дитинства до кінця життя. Батько бажав синові кращої долі, ніж своя, але не співчував йому, коли той схилився до боротьби за правду і волю.

Закінчивши навчання при місцевій церковноприходській школі, Архип захотів стати вчителем. Та на третьому році навчання в Харківецькій церковно-учительській школі його виключили за "вільнодумство й безбожність". У цей час він уже пробував писати твори, але не знайшлося людини, яка б підтримала його. Відтоді (а це — 1898 рік) починаються поневіряння юнака: то він переписує папери в Лохвицькому волосному правлінні, то писарює в нотаріуса (про це — в оповіданні "Що б з мене було"), то шукає щастя за межами Полтавщини й ні з чим повертається додому. Його захоплює театр, драматургія. 1903 року в Лохвиці відбулася зустріч з М. Л. Кропивницьким, яка заохотила Тесленка до збору народної творчості. У рідному селі він записує колядки, щедрівки, веснянки, весільні пісні. Написані в цей час нариси про купальську ніч у Харківцях та про досвітки були опубліковані лише 1928 року.

14 грудня 1905 року Тесленко приєднався до революційного виступу селян у Лохвиці. На цей час він уже притягався до відповідальності за поширення прокламацій і сидів у в’язниці. Грудневий виступ скінчився розстрілом селян. Архип тікає до Києва, переховується в чужих людей. Тут знайомиться з родиною Б. Грінченка й одержує моральну та матеріальну підтримку. 1906 року з допомогою Б. Грінченка з’являються оповідання "У схимника", "За пашпортом", "Любов до ближнього", "Хуторяночка " та ін. Але повернувшись додому, молодий письменник потрапляє до рук жандармів. Етапом відправляють його в Москву до Бутирок, звідти через В’ятку в містечко Глазов. Під час цих поневірянь Тесленко захворів на сухоти. Вкрай виснажений, повертається він 1909 року додому, до немічного і теж хворого батька. В січні 1910 року — ще одне двотижневе ув’язнення...

Цей останній період життя А. Ю. Тесленка найбільш інтенсивний за творчістю. У київських часописах друкуються статті "Тюрма", "Грабіж", оповідання "Немає матусі", "Поганяй до ями", нарешті повість "Страчене життя". Це його найбільший твір, написаний на матеріалі дійсних подій із життя сільської інтелігенції. Героїнею твору, власне, прототипом героїні, стала родичка письменника, 20-річн’а Зінаїда Строй. За те, що дівчина не підійшла під благословення лохвицького попа Галковського, їй відмовили у місці в школі й довели до самогубства. Це своєрідний протест проти дикого патріархального побуту і людського лицемірства.

Дуже любив Тесленко книжки, багато читав; його настільною книгою був "Кобзар" Тараса Шевченка, який значно вплинув на формування світогляду і демократичне спрямування творчості письменника.

Останні місяці свого короткого життя А. Тесленко провів у Харківцях. Танув він, мов свічка. "Болить те й те потроху: бік, поперек", — скаржився Марії Грінченко й тут же додавав: "Молодим краще умерти. Нехай..." У травні 1911 хворого одвезли в лікарню села Лука, де він і помер у ніч з 27 на 28 червня. Його поховали в рідному селі. Газета "Полтавская речь" писала: "Стає боляче й образливо, коли подумаєш, що цієї рідкісної людини, цього талановитого письменника уже немає в живих". 1912 року з Києва привезли гранітний надгробок з викарбуваними на ньому словами Бориса Грінченка:

Моє діло не вмре серед їх...
...Не сором ці стомлені руки
І це серце, зотлілеє з муки,
Положити в дубовій труні.

Ще в роки революції (1917 — 19) почалося вшанування пам’яті співця народного горя. Багато зробив у цій справі лохвицький учитель і літератор Павло Стодоля. 1919 року він видав у Лохвиці любовно укладений "Вінок на могилу рідному письменнику А. Тесленку". Він же інсценізував оповідання "Школяр" та написав низку статей про Теслен-ка. Зібрані рукописи письменника П. Стодоля передав у Харків С. Пилипенку.

1939 року в Харківцях споруджено пам’ятник Архипові Тесденку. Тоді ж його останки перенесли з кладовища на сільський майдан. Тепер на тому місці, де стояла хата батьків письменника, де він зазнав багато зла і де писав свої горьовані твори, відкрито музей Тесленка.

Образ цього народного страждальця знайшов відображення в українській літературі. А. Тесленкові присвячено багато віршів, оповідань, повістей. Про нього писали Варвара Чередниченко ("Останній лист"), А. Шиян ("Ще треті півні не співали"), О. Коломієць ("Втрачене життя") та ін.

Колись у пору красного літа писав А. Тесленко про свої улюблені Харківці: "Так тут гарно... Так таємно..." Він безмежно любив рідне село, його околиці. "Ось вийдіть на наш вигін коли — а вигін у нас високий такий — та гляньте униз: широчезна долина, у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви..." Любов до рідної землі зливалась у нього з палкою мрією про час, коли згинуть "вовки хижі, що... стережуть тебе", і настане вільне, щасливе життя.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" - http://www.pollitra.pi.net.ua