История Полтавы

Оксана Мешко, казацкая мать

• 

Подробности

Просмотров: 14012

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук.
Оксана Мешко, козацька матір

Оксана Мешко – одна з найвизначніших особистостей українського національно-визвольного руху другої половини ХХ століття, людина, чий громадський неспокій, завзяття і особиста мужність були рушієм боротьби за права людини і права української нації. Народилася вона 30 січня 1905 року в містечку Старі Санжари поблизу Полтави в незаможній селянській, колись козацькій родині, яка уникла покріпачення і зберегла свій нескорений дух.

Колишнє сотенне містечко Полтавського козацького полку за часів України-Гетьманщини мало давні вільнолюбиві традиції. На початку ХХ століття в ньому налічувалося більше 10 тисяч жителів. П’ять церков височіли своїми дзвіницями на п’яти горбах поблизу мальовничої Ворскли. Під час Російської революції 1905-1907 років у містечку склався гурток українських патріотів, який Полтавський повітовий справник Згура у донесеннях до губернатора називав “українофільською бандою”. До складу гуртка входили вчитель Микола Ільяшевич, священик Андрій Геращенко, організатор кооперативних товариств Яків Стенька, фельдшер Макаренко, волосний писар Рибась та. ін. Вони були організаторами нелегальних селянських зібрань, на яких закликали до ліквідації самодержавства і вимагали автономії для України, поширювали підпільну літературу революційного змісту, намагалися провести українізацію церковно-приходської школи, заснували український народний хор і музично-драматичний гурток, влаштовували українські національні свята тощо. Активна громадянська діяльність “українофільського гуртка”, члени якого користувалися незаперечним авторитетом серед односельців, не могли не вплинути на формування світоглядних переконань Оксани Мешко та її родини.

Дитинство Оксани Мешко припало на роки першої світової війни, Української революції 1917-1920 років і встановлення більшовицького режиму в Україні. Її батька, відомого садовода Якова Мешко, в числі інших односельців комуністи взяли заручником (“відповідальником”) і за невиконання волостю продовольчої розкладки розстріляли в 1920 році на Холодній горі в Харкові. Старший брат 17-річний Євген Мешко, активний учасник “Просвіти”, воював у повстанському загоні отамана Івана Біленького і загинув у Булановому лісі поблизу Старих Санжар. Родину О.Мешко комуністи вигнали з рідного дому, реквізували худобу і все більш-менш цінне майно. Сестри Віра і Катерина та брат Іван розбрелися по світу.

О.Мешко вдалося здобути середню освіту в Полтаві і в 1927 році вступити на хімічний факультет Інституту Народної освіти в Дніпропетровську. Попри кількаразове виключення за “соцпоходження” і поновлення, не маючи ні стипендії, ні гуртожитку, їй все ж вдалося закінчити його. В 1930 році О.Мешко вийшла заміж за Федора Сергієнка, колишнього члена Української Комуністичної партії, остаточно ліквідованої більшовиками в 1925 році. Декілька разів його заарештовували і дружина місяцями обби­вала пороги радянських бюрократичних установ, домагаючись його звільнення. Щоб уникнути подальшого переслідування, Ф.Сергієнко мусив залишити Україну і виїхати на одну з “будов соціалізму” на Урал. З двома малолітніми синами, Євгеном і Олесем, та хворою мамою О.Мешко залишилася бідувати самою.

В часи “великого терору” 30-х років були заарештовані дядьки О.Меш­ко: Олександр Янко – колишній політкаторжанин і член Української Центральної Ради та Дмитро Янко, а також двоюрідний брат Євген Мешко, а її саму звільнили “за скороченням” з посади молодшого наукового співробітника в науково-дослідному Інституті зерна. Радянсько-німецька війна застала О.Мешко в Тамбові, куди вона разом із синами переїхала до чоловіка. Там і загинув під час німецького бомбардування її одинадцятирічний старший син Євген.

У травні 1944 року О.Мешко разом із сином Олесем повернулася до матері в Дніпропетровськ. Незабаром інвалідом повернувся з війни і чоловік, а з 1946 році з Рівненщини старша сестра Віра Худенко, а з нею і нова біда. Її син Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, звідти втік і вступив до Української Повстанської армії, де був політичним референтом в одній із повстанських округ. По війні був репресований радянською владою. Заарештовані були невістка і чоловік Віри Худенко, а сама вона, одинока і безпомічна, мусила шукати притулку у сестри.

Оксані Яківні знову довелося оббивати пороги репресивних органів радянської влади. Турботи про сестру (матір повстанця) і вирішили її власну долю. 19 лютого 1947 року серед білого дня на Львівському майдані в Києві О.Мешко заарештували чекісти і звинуватили в намірах разом із сестрою вчинити терористичний акт на першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова. Звинувачення було безглуздим, але 21 день її безперервно допитували, вимагаючи потрібного зізнання, не давали спати, але зламати не могли. І все ж через сім місяців ОСО (“Особоє совєщаніє”) при МДВ СРСР заочно винесло сестрам вирок: по десять років виправно-трудо­вих таборів.

Не останню роль в арешті і ув’язненні Оксани Мешко і Віри Худенко відіграла та обставина, що їх сестра Катерина в роки радянсько-німецької війни була активною учасницею українського національно-патріотичного підпілля в Дніпропетровську, згодом очолювала обласний провід ОУН у Волошиловграді, а з кінця 1943 року – Волинську мережу краєвого проводу ОУН. Разом із своїм чоловіком Омеляном Логушем (псевдо “Іванів”) вона за завданням керівництва ОУН-УПА організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи і Азії, що відбулася 21-22 листопада 1943 року. В оприлюднених матеріалах конференції Катерина Мешко фігурує під псевдонімами “Озерська” і “Верещак”. Катерина Мешко – учасниця Великого Збору Української Головної Визвольної Ради. Керівництвом ОУН-УПА була делегована за кордон. З 1949 року мешкала в Нью-Йорку, брала участь в діяльності Української робітничої спілки.

В концентраційному таборі на Ухті О.Мешко працювала в сільськогосподарській зоні, а в Іркутських таборах била каміння на будівництві. Після смерті Й.Ста­ліна її, як недужу, випустили з концтабору, але залишили на засланні. Лише влітку 1956 року її реабілітували і після одержання паспорта доз­волили повернутися до Києва на попереднє місце роботи в облспоживспілці. Мати О.Мешко на той час уже померла і була похована на Байковому цвинтарі, а син Олесь бився з нуждою і хворобами в кімнатці площею 4,5 квадратних метри. Як реабілітованій, міська влада надала їй кімнатку на 12 квадратних метрів.

Хрущовська “відлига” вселила надію на лібералізацію комуністичного режиму у жменьки вціліої української патріотичної інтелігенції старшого покоління і породила нове явище в суспільно-політичному житті СРСР – шестидесятників.

Після виходу на пенсію О.Мешко відвідала своє рідне містечко Старі Санжари і вжахнулася тим змінам, які сталися там за роки радянської влади. Всі п’ять церков, збудоване на кошти громади приміщення “Просвіти”, водяні млини на Ворсклі і вітряки були зруйновані. Село обезлюділо, мо­лодь повтікала до міст на “будови комунізму”. Запустіння і безвихідь панували всюди. На старому цвинтарі Оксана Яківна вклонилася могилам своїх предків і повернулася до Києва з наміром включитися до активного громадського життя настільки це було можливо в умовах радянської влади. Тут вона проявила свій рідкісний дар будити інтерес і енергію, тривожити серця і сумління людей, спонукати їх до активних дій, розворушу­вати байдужість і дрімоту, підносити рівень культури і освіти.

Протягом 1963-1969 років О.Мешко легально чи напівлегально займала­ся культурно-просвітницькою діяльністю: влаштовувала літературні ранки і вечори в школах і клубах промислових підприємств  та науково-дослідних установ, пропагувала українську книгу і пісню, виступала ініціатором відзначення ювілеїв видатних діячів української культури. Навколо неї гуртувалися небайдужі до української справи люди. Тим часом партійні і каральні органи СРСР спільними силами почали пильнувати кожний крок “особливо небезпечної” маленької, худенької, невгамовної бабусі, чинили перепони на шляху до спілкування з людьми, але її громадянську діяльність під статтю радянського Кримінального кодексу про “антирадянську агітацію і пропаганду” поки-що не підводили.

А між тим, “відлига” відійшла в минуле разом із М.Хрущовим. В 1965 році було заарештовано 21 шестидесятника. У відповідь на арешти з’яви­лися протести до вищих партійних і державних інституцій, великого роз­голосу набув полемічний трактат І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?”, до підготовки якого був причетний і Олесь Сергієнко. В 1966 році його заарештували на 15 діб, а відтак виключили з медичного інституту. У зв’язку з арештом відомого дисидента Валентина Мороза в 1971 році в помешканні О.Мешко на Верболозній,16 кадебісти зробили перший трус, але господарку не заарештували.

Справжній погром творчої української інтелігенції з подачі першого секретаря ЦК Компартії України М.Шелеста розпочався на початку 1972 року. Приводом послужив арешт громадянина Бельгії Ярослава Добоша, якого звинуватили у зв’язках з українськими дисидентами. 12 січня  в один і той же час у Києві, Львові, Івано-Франківську і Черкасах були проведені чисельні арешти. За ґратами опинилися І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Сверстюк, Олесь Сергієнко та ін. Граблі чекістів вигрібали з України все чесне, мужнє, патріотичне. Олесь Сергієнко спочатку карався на суворому режимі на Уралі, а потім, як невиправний, у Володимирській тюрмі для особливо небезпечних політичних в’язнів.

22 травня 1972 року, коли Оксана Яківна несла до пам’ятника Т.Шевчен­ка квіти, кадебісти затримали і її. Почалися безкінечні обшуки, виклики до КДБ, що супроводжувалися погрозами і провокаціями. Найбільше хвилювали її не допити і ймовірність арешту, а доля хворого на сухоти сина. “Здавалося, після 1972 року, – писав відомий в’язень сумління В.Освієнко, –  у порожньому, духовно розгромленому Києві не залишилося жодної живої, не зломленої, не забрудненої в багно каяття чи отреченства душі”. І все ж у Києві ще залишилося декілька не зламаних фізично і духовно людей, яких згодом назвуть сумлінням надії. Серед них – Оксана Мешко, або як її називали шанобливо, “бабуся Оксана”, Вони вела відчайдушну війну з цілим полчищем прокурорів, суддів, кадебістів, слідчих і “стукачів”, відстоюючи громадянські права в’язнів сумління, добрим словом підтримувала сім’ї заарештованих, а часом організовувала і матеріальну допомогу для них.

Саме тоді Оксана Мешко розпочала активну правозахисну і політичну діяльність. Повз її увагу не пройшла жодна мить життя сина в неволі. Факт за фактом вона розгортала картину не просто кричущих порушень радянських законів, а страшного і жорстокого свавілля. Протести, запити і скарги Оксани Яківни були довершені за стилем, пристрасні і переконливі , ґрунтувалися на знаннях законів і підзаконних актів. Вона адресувала їх республіканським, союзним і міжнародним інстанціям. Це були блискучі зразки правозахисної публіцистики.

У квітні 1975 року керівники європейських країн, США і Канади під­писали в Гельсинкі Заключний акт Конференції з безпеки і співробітництва в Європі, до якого були включені і “гуманітарні статті” про захист прав людини, свободу інформації та пересування, але радянська компартійна олігархія розцінила їх як суто декларативний захід. І все ж, спираючись на норми міжнародного права, які публічно визнало керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально відстоювати своє право на інакодум­ство. Дисидентський рух, таким чином, перетворювався на правозахисний.

У травні 1976 року на скликаній академіком А.Сахаровим у Москві пресконференції для західних журналістів було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, зокрема “гуманітарних статей” Заключного акту. Такі ж групи виникли в окремих республіках СРСР.  Ідея створення Української Гельсинської групи (УГГ) належала письменнику-комуністу Миколі Руденку. З нею він прийшов до О.Мешко, яка разом з О.Бердником підтримала її, але зауважила, що УГГ має бути не філією Московської, а цілком самостійною українською правозахисною організацією. 9 листопада 1976 року М.Руденко оприлюднив Декларацію про створення УГГ і перший її меморандум. Лише десять сміливців (Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Левко Лук’яненко, Ніна Строката та ін.) зголосилися вступити до цієї правозахисної організації. О.Мешко була старшою від усіх за віком і тому члени УГГ горнулися до неї, як до матері, називали її по-старовинному паніматкою або Козацькою матір’ю. Члени УГГ підписали Декларацію власними іменами і подали ад­реси з тим, щоб підкреслити свій намір діяти виключно на легальних засадах.

Головним завданням УГГ ставила збирання і оприлюднення фактів пору­шення громадянських прав людини в Україні. В той же час комуністичний режим, щоб приховати свої злочини, почав переслідувати правозахисників, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Уже в 1977 році більшість членів УГГ було заарештовано. На волі залишилося троє: І.Кандиба під наглядом у Пустомитах Львівської області, Ніна Строката – теж під наглядом у Тарусі Калузької області (обоє без права виїзду) і О.Мешко – фактично одна на волі, як більмо в оці КДБ. Тому вся координація діяль­ності правозахисної організації лягла на її плечі. Вона працювала з надією у здавалось би безнадійній ситуації, працювала тому, що не могла змиритися з комуністичним режимом, проти якого бунтувала душа. У період арештів 1980 року (так званий “олімпійський призов”) і повсюдних обшуків у середовищі української інтелігенції, коли все принишкло і чекало кари, О.Мешко займала непримиренну позицію, боролася зі стражами комуністичного режиму як уміла і як могла. Вона підтримувала контакти майже з усі­ма правозахисним організаціями в Росії та в інших республіках СРСР.

Протягом перших двох років діяльності УГГ кадебісти зробили в Оксани Яківни дев’ять трусів, декілька разів у неї перекопували городець біля хати, шукаючи “крамолу”. У будинку навпроти влаштували спостережним пункт з апаратурою нічного бачення. Всіх, хто приходив на Верболозну, 16 або затримували, або встановлювали негласний нагляд. Часом “бабуся Оксана”, ідучи на важливі зустрічі або несучи для оприлюднення матеріали УГГ, щоб уникнути “хвостів”, вибиралася з будинку через вікно. Коли ж нічого з собою не мала, то демонстративно скинувши окуляри , сідала в автобус і їхала у своїх стравах. Часом автобус у дорозі зупиняли перевдягнуті кадебісти і її висаджували: добирайся, мовляв, бабо, додому, як знаєш.

Жити доводилося під постійним наглядом і тиском, але Оксана Яківна не зламалася і продовжувала боротьбу на захист прав людини і український нації. Її не брали з огляду на вік. Тому вона, як той козак на Журавлисі, приймала всі удари каральних органів СРСР на себе. Меморандуми, декларації, інформації УГГ про стан з правами людини в Україні ставали відомими в усіх країнах – учасниць Гельсінської наради. Їх розси­лали через посольства або нелегальними шляхами. Радіостанції світу передавали ці матеріали в ефір і вони ставали відомими для світової громадськості, а УГГ – знаною у світі. Зібрані матеріали підписувалися так: “Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Вірно. Мешко”. Тобто Оксана Яківна підписувала їх як секретар УГГ. Щоб не накликати біду на друзів, які допомагали їй у збиранні компрометуючих правлячу верхівку СРСР матеріалів (Ю.Литвина, В.Стуса, М.Гориня та ін.), О.Мешко всю відповідальність брала на себе.

О.Мешко пильно охороняла чистоту групи, надто пильно перевіряючи кожного кандидата на участь в ній. І це було оправдано. Лише один член УГГ (О.Бердник) покаявся після п’яти років ув’язнення, ще один емігрував (В.Маленкович), четверо загинули з неволі (О.Тихий, Ю.Лит­вин, В.Марченко, В.Стус), один наклав на себе руки перед арештом (М..Мельник). Усього в УГГ за 12 років існування перебував 41 чоло­вік; 39 з них були ув’язнені, на страсному їх рахунку понад 550 років неволі у в’язницях, концтаборах, “психушках”, на засланні.

Протягом тривалого часу українське КДБ не спішило заарештовувати О.Мешко. Якось було незручно садити за грати жінку давно пенсійного віку, яка нещодавно перенесла інфаркт, а до того ж через свою правозахисну діяльність була відомою у світі. Були й інші мотиви. Як реабілітована, Оксана Яківна не могла “законним” чином бути позбавлена волі. Закон зобов’язував суд у рахунок можливого нового покарання зарахову­вати невинно відбутий раніше термін (8,5 років ув’язнення і один рік заслання). При чому, рік ув’язнення прирівнювався до трьох років зас­лання. Отже, навіть засудивши на максимальний термін О.Мешко, її мусили б негайно звільнити.

Щоб обійти букву закону і усунути Оксану Яківну з громадсько-політичного життя, українське УДБ вирішило зробити її психічно хворою і помістити до психіатричної лікарні на примусове лікування. До того ж, трапилася слушна нагода. Перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький напередодні “Олімпіади-80” вирішив очистити Київ і всю Україну від злодіїв, волоцюг, повій та .... дисидентів. О.Мешко примусово доставили до республіканської психіатричної лікарні і помістили в корпус для буйних, тяжко хворих пацієнтів. 75 днів вона перебувала в лікарні. Лише після чисельних скарг до вищих партійних і радянських інстанцій консиліум лікарів попри тиск з боку КДБ змушений був визнати Оксану Яківну психічно здоровою і відпустити. Проте на волі вона перебувала недовго. 12 жовтня 1980 року в неї знову вчинили трус: перевіряли шафи, столи, простукували стіни, підлогу, перекопували землю в огороді. Як завжди, нічого не знайшли і поїхали пізньої ночі. Але вже наступного дня без дотримання будь-яких формальних юридичних процедур її заарештували і відвезли до республіканського КДБ, а звідти – знову на судово-медичну експертизу до все тієї ж республіканської психіатричної лікарні, де Оксана Яківна захворіла на запалення легенів.

75-річна хвора бабуся представляла неабияку загрозу для комуністичного режиму, а тому кадебісти вчинили ще одну спробу зробити її психічно хворою і відправити на примусове лікування, де вона мала сидіти довіку. Проте і на цей раз лікарі визнали її психічно здоровою, а значить осудною. Тому О.Мешко відвезли до слідчого ізолятора КДБ, де вона пробула три місяці. Щоб морально зламати вперту правозахисницю, її по двічі на день викликали на допит і вона часто залишалася без тюремної вечері, підсаджували до камери “стукачів”, заважали спати, але бажаних для кадебістів протоколів Оксана Яківна не підписала і нікого не обмовила.

На Різдвяні свята 1981 року відбувся закритий суд, про який не повідомили навіть родичів О.Мешко. “Захищав” її призначений КДБ адвокат. Як небезпечну злочинницю, Оксану Яківну під час судового процесу стерегли аж дві охорони: міліцейська і кадебістська. На третій день закритого суду зачитали вирок, який займав 12 сторінок тексту. Згадувалося в ньому і про С.Петлюру, і про С.Бандеру, і про УПА. Складалося враження, що за тими злочинами, які інкримінували старій і немічній бабусі, стоять цілі покоління борців за незалежність України. Як і слід було очікувати, кара була визначена заздалегідь: півроку таборів і п’ять років заслання за “ведення антирадянської агітації і пропаганди”.

Після завершення суду Оксану Яківну помістили до лікарні Лук’янівської в’язниці, потім до слідчого ізолятора КДБ і лише в кінці березня 1981 року відправили тюремним вагоном на Холодну гору в Харкові. Тут, на українській Голгофі, раніше загинув її 42-річний батько. Через неї пройшли небіж Василь Худенко і зять Михайло Худенко, дядьки Олександр Петрович і Дмитро Петрович Янки.

Щоб не допустити спілкування з іншими в’язнями, О.Мешко помістили в карцері у підвалі – невеликій, холодній, сирій і ледь освітленій камері, яка не опалювалася. Крім металевих нар і голих дошок в ній нічого не було. Три дні Оксана Яківна від холоду не могла заснути. Кликала і стукала в металеві двері, але ніхто не підходив. Лише тричі на день через невелике віконце ув’язненій давали хліб, кип’яток і якусь бурду. Після відвідання лікаря Оксану Яківну, нарешті, перевели до камери для пересильних. Почалося очікування етапу, але конвой відмовлявся брати слабку і легеньку, як пір’їнка, 75-річну бабусю: боялися, що помре в дорозі. Їм ставало навіть соромно. А між тим, перебувати далі в пересильній камері не було змоги. На настійні прохання Оксани Яківни якийсь начальник етану зважився все-таки забрати її. Деякий час вона перебувала у Свердловській пересильній тюрмі, а потім у Красноярській, де захворіла. Майже непритомну, на носилках О.Мешко помістили до тюремної лікарні, позаяк ходити вона вже не могла. Там без огляду лікаря їй давали якісь пігулки від кров’яного тиску, але вони згубно впливали на зір. Все ж вижила попри всі страждання.

108 днів тривав етап і тільки 3 липня 1981 року пароплавом з Ніколаєвська-на-Амурі О.Мешко прибула до Аяну – Богом забутого якутського селища на березі Охотського моря, до того ж з обмеженим правом виїзду, і змінила там свого сина Олеся Сергієнка, термін заслання якого закінчувався. Протягом трьох місяців, доки тривала навігація, він відремонтував дерев’яну хатину, нарубав дров на довгу зиму і наносив води у бочки. Якутська хата сама по собі невелика, але має великі сіни для зберігання палива і запасів води, позаяк снігові бурани взимку заносили її в рівень з дахом. 18 жовтня останнім пароплавом О.Сергієнко відплив на материк і Оксана Яківна залишилася зимувати сама.

З листів О.Мешко з Аяну постає моторошна картина боротьби за життя старої і самотньої в чужому світі політичної засланки в заметеній снігами хатині. Заметілі були такими довготривалими, що вбогу хатину засипало снігом по самий дах і Оксана Яківна по декілька днів не могла вийти з приміщення. Були випадки, коли вітер обривав лінії електропередач і хата залишалася без світла. Лиже дим, що йшов із димаря, свідчив, що Оксана Яківна ще жива і тоді добрі люди звільняли хатину від снігового полону, щоб в’язень сумління могла дістатися до магазину чи до лікарні. Снігів було так багато, що відкидати його часом не було змоги і тоді Оксана Яківна прокопувала і протоптувала тунель від дверей сво­го помешкання до вулиці.

Самотність і журба гнітили. Від розпуки можна було здуріти, але си­лою волі О.Мешко змушувала себе не піддаватися песимізму, в міру сил працювала фізично, а звернення до Бога додавало душевного спокою і надії на торжество справедливості. Довгими зимовими ночами линула думкою в Україну, згадувала минуле. Підтримували і друзі. Листи надходили зі Львова, Києва, Москви і української діаспори з-за кордону. Всі вони перлюструвалися цензурою КДБ і тому не завжди доходили до адресата.

На 1800 жителів Аяна О.Мешко була єдиною жінкою, яка з політичних мотивів відбувала заслання, тону постійно, крім міліції, за нею стежили двоє кадебістів, які в селищі мали свій службовий пункт. Щоб нацькувати на Оксану Яківну місцевих жителів, вони розповсюджували брехливі плітки, наче б то вона відома “бандерівка” із Західної України, яка вбивала  червоноармійців. Підводило і здоров’я. Залишившись практично без медичної допомоги, Оксана Яківна перенесла в Аяні ще два інфаркти, які пізніше виявили лікарі в Австралії.

Звільнилася О.Мешко 5 листопада 1985 року, відбувши сповна весь термін заслання. В СРСР на той час вже почалася “перебудова”, проголошена М.Горбачовим на квітневому (1985 року) пленумі ЦК КПРС. Гласність і демократизація, як складові “перебудови”, сприймалися громадянами з подивом і недовірою, але поступово в суспільстві і свідомості людей відбувся певний злам. Вітерець свободи ламав усталені стереотипи, люди переступали межу страху.

До Києва О.Мешко повернулася ледь живою, але згодом зібралася з силами і її хата знову відчинилася для гнаних і переслідуваних. Вона знову будила, заохочувала до громадської роботи людей. Ніяк не могла вона примиритися з тим, що навколо стільки народу скніє в чергах і в бездіяльності, а на громадській і культурно-освітній ниві завжди бракує рук. Оксана Яківна, здається, не пропустила жодного мітингу чи вечора, де лунало вільне слово. Період заслання на Аяні згадувала з гумором: “Я там була, як на курорті. Сама дрова на зиму заготовляла, сама сніг відкидала, – я нині загартована. І вправи йогів щоранку на березі Охотського моря робила.”

Враховуючи стан здоров’я Оксани Яківни, українське земляцтво в Австралії, яке підтримувало її в роки заслання, організувало в 1988 році виклик на лікування і оплатило дорогу за океан. Кагебісти охоче дали дозвіл на виїзд за кордон і побажали, що було б краще, якби вона звідти і не повернулася. “Я опинилася в середовищі, – згадувала пізніше О.Мешко, – де люди вільно говорили все, що думали, не оглядаючись, чи при цій людині можна говорити, чи ні. Я буквально заразилася, перейнялася волею”.

Виступаючи в Австралійському парламенті, О.Метко зробила об’єктивну доповідь про суспільно-політичне становище в СРСР і стан справ з правами людини в Україні. Вона переконувала австралійців у невідворотності змін і лібералізації комуністичного режиму в СРСР, позаяк багато хто в цьому сумнівався. Після Австралії, де їй зробили операцію на очах, Оксана Яківна на запрошення свого небожа Юрка Логуша переїхала до Нью-Йорку і через 12 років зустрілася із засновником УГГ Миколою Руденком та його дружиною Раїсою, висланими свого часу з СРСР. Мала вона чисельні зустрічі і з українською діаспорою у США та взяла участь у роботі Світового конгресу Вільних Українців. Майже рік О.Мешко мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею.

В Україну Оксана Яківна повернулася, коли горбачовська “перебудова” вступила в стадію мітингів і страйків, коли Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод з ініціативи Л.Лук’яненка перетво­рилася на Українську Гельсінську спілку, і стала членом її координаційної ради. Оксана Яківна була також одним з організаторів першої української політичної партії – Української Республіканської партії і, як найстаріша серед дисидентів, відкривала її установчий з’їзд.

Перетворення УГС на Українську Республіканську партію ліквідувало монополію Комуністичної партії на владу, радикалізувало діяльність Народного Руху України за перебудову, але й створило правозахисний вакуум в Україні. Тому в червні 1990 року О.Мешко виступила ініціатором поновлення діяльності громадської правозахисної організації і створила Український комітет “Гельсінкі – 90”. До нього ввійшли (не як представники політичних партій чи громадських організацій, а виключно як приватні особи) члени УРП, “Зеленого світу”, студентських організацій та позапартійні, до яких Оксана Яківна ставилася з особливою прихильністю, позаяк комітет “Гельсинкі-90” мав стояти над партіями. Вона наполягла на тому, щоб головою комітету став позапартійний філософ Василь Лісовий, у минулому політв’язень, а сама погодилася бути лише його заступником, хоча залишалася душею комітету до останніх днів. Свого особистого безпритульного життя О.Мешко наче й не помічала, бо домівкою її завжди була вся Україна.

Коли восени 1990 року почався перший загальноукраїнський страйк сту­дентів на Майдані Незалежності, до них із солідарності приєдналося і багато українських патріотів, які вже давно вийшли із студентського віку. В їх числі почала голодування і 85-річна О.Мешко разом із своїми поб­ратимами-дисидентами: Миколою Горбалем, Василем Овсієнком, Юрієм Бадзьо, Юрієм Костенком та ін. Голодування їй давалося взнаки, вона була дуже блідою, але усміхалася, щоб підбадьорити інших, і намагалася триматися невимушено, хоча ходити їй вже було важко. З великими труднощами все ж вдалося умовити Оксану Яківну припинити голодування і залишити Майдан.

У грудні 1990 року О.Мешко відчула себе зле. Живучи самотньо, мусила брати ціпок і так виходити з дому. Була слизота, а тут на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його була поставила в кутку. Оксана Яківна по дорозі додому впала, стався черговий інфаркт. Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких проблисків свідомості вже не гідна була говорити. 2 січня 1991 року на 86-му році життя перестало битися її, здавалося, невтомне серце. Вмерла, як жила, – в дорозі, з повною ношею невідкладних справ.

Все життя О.Мешко жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея давала їй натхнення перенести неймовірні муки, тортури і злигодні. Оксана Яківна була рухливим нервом українського національного життя, супутником і вірним другом тих,  хто беріг честь українського імені в роки ганьби і духовного занепаду. Багатьом вона була ніби другою матір’ю, яка підтримує, жаліє, але не плаче. Козацькою матір’ю. За мірою винесе­них ударів, за надлюдською витривалістю вона – людина виняткова навіть на тернистих дорогах української Голгофи. Її життя – це не героїзм у бою, а подвиг щоденний і довголітній.

Чим далі невблаганний час відділяє нас від дня смерті Оксани Мешко, тим виразнішою зіркою вимальовується вона на українському небосхилі провісницею нашої незалежності, до котрої їй не судилося дожити всього декілька місяців, – як Мойсеєві ступити на Землю обітовану.

Література:

1. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті роки 20 ст.) – К., 2000.

2. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К., 1995.

3. Новітня історія України (1900-2000): Підручник. – К.: Вища школа.

4. Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. – К., 1996.

5. Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. – К., 1995.

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.