История Полтавы

Гастрольно-концертная жизнь Полтавы рубежа ХІХ-ХХ столетий: хроника художественных событий

• 

Подробности

Просмотров: 12540

Литвиненко Алла,
канд. мистецтвознавства,
доцент кафедри культурології
ПДПУ ім. В.Г. Короленка

Музичне життя Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. перебувало у процесі професіоналізації й інституційного становлення, що безпосередньо позначалося й на розвитку гастрольно-концертного руху.

Стрімка професіоналізація музичної освіти й виконавства цього періоду у регіоні характеризувалася активною діяльністю Полтавського музичного училища ІРМТ, Полтавського симфонічного оркестру Д. В. Ахшарумова, Полтавської спілки камерної музики, а також широкої мережі загальноосвітніх і приватних спеціалізованих музичних закладів (школи, класи, курси), які готували професійних музикантів-виконавців, педагогів, солістів.

Власне гастрольно-концертне життя завжди було якісним показником стану музичної системи регіону, розвиток якого відбувався у взаємодії його внутрішніх і зовнішніх проявів. Проте, якщо внутрішні ознаки яскравіше проявлялися у масштабах усієї губернії та за її межами, то зовнішні стосувалися губернського центру безпосередньо.

На рубежі ХІХ–ХХ ст. саме зовнішній рух гастрольно-концертного життя мав істотні переваги і вражав своєю динамікою й різноманіттям. Полтава майже безперервно опинялася у вирі мистецьких подій. Цьому сприяло й відкриття (1900) Полтавського просвітницького дому (театру ім. М. Гоголя), зала якого налічувала понад 1000 глядацьких місць. Наявність найбільшої концертної арени у місті стало вирішальним фактом, що привернуло увагу гастролерів до провінційної сцени.

У панорамі гастрольного руху цього періоду були представлені найрізноманітніші види мистецтва: опера; драматичний театр (український і російський); балет; сучасний танець; оперета; водевіль; цирк; кіно. Традиційними для цього часу було й проведення різнотематичних лекторіїв просвітницького спрямування.

Вражала й кількість виконавських сил, якими було репрезентовано гастрольне життя: солісти-інструменталісти (піаністи, скрипалі, віолончелісти); майстри сольного співу (артисти української й російської опери); вокальні й інструментальні ансамблі; хорові колективи; оперні трупи (італійські й українські).

Безперервний гастрольний потік спрямовував до Полтави виконавців вітчизняного і світового рівня, серед яких відомі піаністи А. Контський (1899), О. Зілоті (1901, 1908, 1913), А. Аренський (1902), Й. Гофман (1900, 1901); скрипалі Е. Ондржічек (1900, 1901), О. Габрилович (1903), Ф. Крейслер (1909, 1913), М. Ерденко (1906, 1910) і Я. Коціан (1910); віолончелісти В. Алоїз (1900), О. Вержбилович (1901). У січні 1902 р. в Полтаві відбулися концерти представників Санкт-Петербурзького відділення ІРМТ скрипаля Леопольда Ауера і піаніста Олександра Міклашевського.

Серед перших музикантів-гастролерів, хто відвідав Полтаву наприкінці ХІХ ст., був польський піаніст і композитор, учень Дж. Фільда (Москва) і С. Зехтера (Відень) Антон Контський. Ім’я музиканта відоме у найширших музичних колах, оскільки він був першим піаністом, хто гастролював містами практично всіх країн світу. Популярність музиканту принесли його власні музичні твори: фортепіанні п’єси, фантазії, варіації, етюди, танці, романси й особливо яскравий бравурний марш «Пробудження лева» («Le revoil du lion»). Виконавський талант піаніста завжди відзначався блискучою «відшліфованою» технікою й елегантністю. А. Контський виконував різноманітний музичний репертуар: модні на той час салонні п’єси, твори класиків і ранніх романтиків, власні композиції. Виступ уже немолодого майстра перед полтавською аудиторією 31 березня 1899 р. справив незабутнє враження. Оригінальне трактування Вальсу Ф. Шопена (As‑dur) і Тарантели Р. Шумана, а також блискуче виконання артистом трелей і тремоло на одній ноті «не залишили серед численної полтавської публіки жодного байдужого»*.

^* Тут і далі – цитати і враження зі щоденників Леоніда Лісовського.

Полтавських любителів музики полонили концерти російського піаніста Йосипа Гофмана. Виступи музиканта-віртуоза, який на той час перебував у зеніті слави, були визначною подією не лише для провінційної, а й для столичної публіки. На його перші концерти у Києві (1896, 1897) білети розпродавалися задовго до дня виступу. Місцеві ж газети рясніли захопленими відгуками, порівнюючи віртуозність піаніста з «бездоганно написаною картиною», а самого виконавця називали «неперевершеним майстром перспективи і колориту у сфері фортепіано». Як завжди, глибокою і змістовною була програма концерту, яку представив музикант на суд провінційної публіки 29 січня 1901 р. У першому відділенні прозвучали Органна прелюдія і фуга d‑moll Й. С. Баха; соната As‑dur op. 100 Л. ван Бетхо­вена; Rondo cappriccioso Ф. Мен­дельсона; Вальс, «Маргарита за прядкою» Шуберта-Ліста; «Mazene militaire» Шуберта-Таузінга. У другому відділенні виконувалися твори М. Мошковського («Іспанське капріччо»), Ф. Шопена (Єтюди cis‑moll, Ges‑dur; Impromtu № 3), А. Рубінштейна (Прелюдія a‑moll), П. Чайковського («Колискова», «Романс»), Вагнера-Ліста (увертюра до опери «Тангейзер»). Наприкінці концерту захоплена «міццю і здоров’ям гофманівських кантилен»* полтавська публіка неодноразово викликала музиканта на біс, щоб черговий раз почути у блискучому виконанні майстра «Zuz gitarra» М. Мошковського і «Баркаролу» f‑moll А. Рубінштейна.

Численну публіку збирали концерти російського піаніста і диригента, учня М. Рубінштейна, П. Чайковського і Ф. Ліста, музиканта із європейським ім’ям Олександра Зілоті. Артист відвідав Полтаву вперше у листопаді 1901 р., відразу після гастролей у Києві, разом із віолончелістом, професором Санкт-Петербурзької консерваторії Олександром Вержбиловичем. Концерт становили добре відомі твори Л. ван Бетховена (соната для віолончелі) і Ф. Шопена (Скерцо № 1 і три етюди). Захоплено сприйняли слухачі і новий музичний репертуар. На цей раз у виконанні О. Зілоті прозвучала фортепіанна соната (b‑moll) О. Глазунова. Яскраві враження залишилися у публіки й від виконання варіацій на марш із «Пуритан» В. Белліні п’яти композиторів (Ф. Шопена, Ф. Ліста, С. Тальберга, А. Герца, Ф. Піксіса). У сольному виконанні О. Вержбиловича неперевершено прозвучали твори А. Серве («Fantasie caracteristique») і Д. Поппера («Andante»), відкриваючи для полтавських слухачів цілу «безодню нової і свіжої поезії».

Наступний приїзд до Полтави О. Зілоті здійснив 25 вересня 1908 р. разом з російською співачкою, солісткою Московського і Маріїнського (Санкт-Петербург) театрів Оленою Збруєвою. Виступ музикантів став для полтавців родзинкою у відкритті нового концертного сезону. Репертуар піаніста був витриманий у бездоганній класичній манері і складався із творів Й. Баха і Ф. Шопена. О. Збруєва, у виконанні якої прозвучали три пісні Леля зі «Снігуроньки» М. Римського-Корсакова, арія Ратмира М. Глінки, ряд романсів А. Аренського і С. Рахманінова, – зачарувала полтавських слухачів потужним, густим і соковитим, надзвичайно широкого діапазону контральто. Вокальна техніка співачки вражала блискучою віртуозністю, чистотою інтонації, благородною манерою виконання. Наприкінці концерту О. Зілоті виконав твори Й. Баха, і публіка ніби під дією «медіума» на деякий час занурилася у «сферу незвичайного, надприродного, нового і чарівного».

У хроніці гастрольних подій 1900 р. знаходимо й імена менш відомих виконавців: скрипаля Зісермана-Захаревича та піаніста Віллі Вольфсона, виступи яких були добре оцінені полтавською публікою.

Завжди цікавими для полтавських глядачів були виступи харківської оперної трупи Царетеллі. У грудні 1901 р. колектив відвідав Полтаву із рядом оперних спектаклів. Під керівництвом диригента Льва Штейнберга декілька вечорів підряд полтавці насолоджувалися переглядом опер «Лакме» Лео Деліба (15 грудня); «Демон» і «Купець Калашников» А. Рубінштейна (16, 1 грудня); «Хованщина» і «Борис Годунов» М. Мусоргського (18, 19 грудня); «Винова Краля» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського (20, 21 грудня). Прекрасно сприйняла полтавська публіка оперу А. Рубінштейна «Купець Калашников». Виконавці головних ролей – Калашникова (баритон Орлов) й Олени Дмитрівни (сопрано Черненко) – бездоганно впоралися зі своїми завданнями. Особливо сподобалося глядачам блискуче виконання ролі Князя Синодала («Лакме» Л. Деліб) артистом Євгеном Долініним.

За відгуками полтавських критиків, глядачі гарно сприйняли оперу М. Мусоргського «Борис Годунов», створену автором у період повного розквіту свого композиторського таланту. Опера сподобалася насамперед глибоким сюжетом, цілісністю, пластичністю і витонченістю музичних форм. А от опера «Хованщина» задовольнила глядачів лише постановкою хорових сцен і прекрасною оркестровкою «в лоск відшліфованою М. Римським-Корсаковим».

Гастролі трупи Кастеляно у Полтаві (з 3 листопада 1900 р.) буквально полонили місто своїм багатим оперним репертуаром. Італійські артисти подарували публіці шістнадцять опер (Ш. Гуно, А. Тома, Дж. Верді, Ф. Галеві, Ж. Бізе, Дж. Мейєрбера, Л. Обера, П. Чайковського), які були виконані упродовж усього лише двадцяти днів. Високопрофесійний виступ співаків Баккетті, Модесті, Помта (баритони); Гамба (тенор), Адеберто (сопрано), Монті-Бруннер (меццо-сопрано), а також темпераментне виконання диригентом Грізані усіх опер напам’ять підкорили серця полтавських глядачів.

На межі ХІХ–ХХ ст. ще більш інтенсивними стали гастролі вітчизняних і зарубіжних представників вокального жанру, які приїжджали у провінцію із сольними концертами. Тож полтавська публіка мала можливість насолоджуватися виступами видатних співаків початку століття, як то солістів Маріїнської опери Миколи Фігнера і Євгенії Мравіної (1899); артистів Московської оперної сцени Єлизавети Азерської, Степана Власова (1901) і Леоніда Собінова (1902); російської співачки Анастасії Вяльцевої (1904); польської оперної співачки Аделаїди Больскої (1900); фінської співачки Альми Фострьом, виступи якої у квітні 1900 р. разом з піаністкою Чернецькою мали у полтавської публіки величезний успіх. «І не дивно, бо співачка й у досить поважному віці все ще залишалася неперевершеним «солов’єм», яким була відома світові протягом багатьох десятків років»*. Прихильники таланту А. Больскої мали можливість почути рідкісне за тембром колоратурне сопрано співачки на концерті у березні цього ж року. Партію фортепіано у цьому концерті виконувала віртуозна піаністка, вихованка С. О. Малозьомової Сандра Друккер. У динаміку концертного життя Полтавщини цього періоду активно впліталися і виступи відомих співаків української оперної сцени. Серед них: Федір Шаляпін та Антон Секан-Рожанський (1897); Михайло Швець (1906); Дмитро Бухтояров (1908); Зінаїда Малютіна (1907); Віра Діковська (1908); Олександр Мишуга (1908); Лідія Галицька (1908); Євген Вронський (1912) та ін.

Водночас полтавська публіка з недовірою і критично ставилася до артистів, особливо вокального жанру, які відвідували місто лише з комерційною метою і не відзначалися належним рівнем професіоналізму. У багатьох випадках заінтригований як цікавим музичним репертуаром, так і «підвищеними» цінами глядач ішов на такі концерти, але невдовзі, збагнувши ситуацію, розчаровано залишав залу. Такими, зокрема, були концерти московських співачок сестер Крістман, які пронеслися над Полтавою «як дві вертихвістки»*, бажаючи «розтрясти» кишені провінційної публіки; артистки Миргородської, яка виконувала арію Леля із опери «Снігуронька» М. Римського-Корсакова і викликала відвертий «гомеричний» сміх публіки своїм «пітушиним» меццо-сопрано*.

Процеси комерціалізації культури та необхідність виживання у вирі строкатих виконавських тенденцій спричинили появу мистецьких колективів естрадного напрямку. Прикладом можуть бути виступи на початку століття хорової капели під керівництвом Дмитра Агреньова-Слов’янського. Цей колектив вирізнявся з-поміж інших своїм фольклорним репертуаром й оригінальною виконавською манерою, яка відзначалася емоційністю й естрадною ефектністю. Виступи колективу мали яскравий театралізований характер (стилізовані боярські костюми і декорації). Капела Д. Агреньова-Слов’янського була одним із перших хорів, які пропагували російське народне мистецтво. Ця капела здобула неабияку популярність у відвідувачів як столичних, так і провінційних концертних залів. Слухачам імпонували нові виконавські прийоми, поєднання фольклорних традицій з інтонаціями сучасних пісенно-танцювальних жанрів. Однак і манера вико­нання, і принципи обробки народних пісень, здійснені самим Д. Агреньовим-Слов’янським, часто були об’єктом критики у статтях С. Танєєва, П. Чайковського, Г. Лароша. Рецензентів не влаштовували псевдонародний стиль опрацю­вання народних мелодій і невисокий художній смак керівника. Показово, що полтавська публіка зуміла адекватно оцінити виступи хорової капели Д. Агреньова-Слов’янського. Визнаючи здобутки хористів і їхнього керівника у справі збереження і розвитку російського музичного фольклору, полтавці не сприйняли практики залучення до репертуару невластивих колективу творів і вважали його таким, що «втратив свою художню вартість і ідейну спрямованість за рахунок використання американських польок, guasi-бургських гімнів, французьких гавотів та інших творів, надто далеких від російської народної творчості». Засуджувалася також інертність у виборі репертуару, обмежені художні можливості і використання старих, давно напрацьованих прийомів: «Усе ті ж боярські костюми, та ж фісгармонія в руках спритного акомпаніатора, той же сумнівний сольний спів “хазяїна” з його солоденьким теноровим безголоссям і різкуватим, сухуватим сопрано М. Д. Слов’янської, ті ж могутні баси в сажень заввишки. <…> Чи не слід було б поновити репертуар, звернувшись до більш художніх джерел, зокрема хорових творів Рахманінова, Кюї, Балакірєва, Чайковського, Римського-Корсакова, Гречанінова, Шенка, Направника?» – таким риторичним запитанням відповів рецензент «Полтавских губернских ведомостей» на черговий виступ колективу у Полтаві 1902 року.

Навпаки, завжди приємні враження залишав у полтавців виступ талановитого студентського хору Харківського університету під керуванням майстра хорової справи Івана Туровєрова. У лютому 1902 р. Туровєровський хор черговий раз потішив полтавських глядачів вдало підібраним музичним репертуаром, прекрасним виконанням високохудожніх обробок народних пісень.

Тогочасна Полтава не була обділена й увагою представників сценічно-драматичного жанру. Акторське мистецтво рубежу ХІХ –ХХ ст. позначене новими виконавськими стильовими тенденціями. Їх несли на сцени провінційних театрів провідні майстри, серед яких, зокрема, російські актори Віра Комісаржевська та Павло Орленєв. Кінець ХІХ ст. в історії російського театру був періодом зародження сценічного реалізму нового типу. Як і в літературі, живописі, музиці, в акторському мистецтві відбувався складний процес збагачення стильових можливостей, урізноманітнювалися і поглиблювалися засоби акторської виразності, відпрацьовувалася більш експресивна художня мова тощо.

Легендарна Віра Комісаржевська вперше відвідала Полтаву у складі провінційного Харківського театру Миколи Синельникова. Виступи цього колективу полтавська публіка добре запам’ятала ще з гастролей у травні 1901 року. П’єси «Іванов» Антона Чехова, «Якобісти» Франсуа Конте, «Расплата» Гославського, а також блискуча гра акторів під режисерським головуванням М. Синельникова не залишили у глядацькій аудиторії жодного байдужого.

Тріумфом став для полтавців і виступ російського актора, майстра психологічного аналізу Павла Орленєва. Він більшу частину свого життя працював у провінції як гастролер. Демократизм, високі моральні завдання, які він ставив перед театром, постійне прагнення увірватися своїм мистецтвом у коло найбільш злободенних проблем свого часу – все це приваблювало до нього багатьох сучасників: Л. Толстого і А. Чехова, В. Стасова і І. Репіна, Ф. Шаляпіна і М. Качалова. Засоби виразності, якими послуговувався актор, належали до нових художніх віянь епохи: «Глубокий психологизм его исполнения обнажал перед зрителем тончайшие душевные движения человеческой личности, вверг­нутой историей в саму гущу трагических противоречий современности. Создание полной неразрешимости этих противоречий уводило Орленева от чеховской простоты к нервному надрыву Достоевского. Душевной дисгармонией был проникнут его образ царя Фёдора, сыгранный на сцене петер­бургского Суворинского театра за два дня до открытия МХАТа (12 октября 1898 года). Этому Фёдору была несвойственна цельность и стойкость веры, отличавшая образ, созданный И. М. Москвиным: человек бессилен перед злом мира – так звучал трагический итог орленевского исполнения». Творчість актора свого часу високо оцінив К. Станіславський: «У мистецтві Орленєва не було меж між героїчним і буденним, у нього поєднувалися бурхливий трагедійний пафос із показом безсилля, падіння “униженных и оскорблённых” <…> У цьому розумінні він збагатив російську трагедійну школу, розхитав звичні уявлення про амплуа та характер героя» [Русская художественная культура конца ХІХ – начала ХХ века (1895–1907). Книга первая. Зрелищные искусства. Музыка. – Москва: Наука, 1968. – с. 45].

Перший приїзд до Полтави актора відбувся на початку ХХ ст. у складі трупи одного із найкрупніших приватних театрів Росії – драматичного театру Ф. А. Корша. Упродовж декількох грудневих вечорів на полтавській сцені звучали твори Г. Ібсена, А. Дельєра, О. Толстого, Д. Аверкієва та ін. Уже 1913 р. П. Орленєв відвідав Полтаву на чолі трупи артистів російського театру. Публіці була надана можливість насолоджуватися грою актора у ролі Освальда (Г. Ібсена «Примари»). Виконання ролі Освальда П. Орленєвим вражало глядачів надмірною натуралістичністю і навіть клінічною достовірністю у відтворенні сценічного образу [Театр и музыка // Полтавский вестник. – 1913. – 4 декабря].

Важливу роль у динаміці гастрольно-концертного життя губернії початку ХХ століття відігравали виступи представників українського драматичного мистецтва, яке на той час переживало період свого професійного піднесення. Репертуар провідних українських труп (М. Садовського, І. Тобілевича, М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Старицького), що гастролювали у регіоні, був представлений кращими творами українських драматургів І. Котляревського («Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник»), М. Лисенка («Утоплена»), С. Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), М. Аркаса («Катерина»), а також оперними виставами зарубіжних авторів: С. Монюшка («Галька»), Б. Сметани («Продана наречена»), П. Масканьї («Сільська честь»). Як бачимо, професійний рівень українського музично-драматичного театру був настільки високим, що давав можливість здійснювати постановки сучасної оперної музики.

Послаблення у 1905 р. цензурних заборон на друкування творів українською мовою дозволило колективам розширити репертуар, збагативши його творами сучасних українських драматургів Івана Карпенка-Карого («Хазяїн», «Наймичка», «Ґандзя», «Мартин Боруля», «Безталанна», «Суєта», «Бурлака», «Розумний і дурень»), Любові Яновської («Лісова квітка»), Федора Левицького («За двома зайцями»), Михайла Ста­рицького («Зимовий вечір», «Сорочинський ярмарок») та ін. Активне включення до театрального репертуару глибоко соціальних за змістом творів І. Карпенка-Карого свідчило про новий етап у розвитку українського драматичного театру, а саме про його вихід із вузьких рамок «горілки, гопака і женихання» і впровадження у театральне мистецтво нових принципів громадського життя.

Найяскравішим репрезентантом українського класичного театрального мистецтва на Полтавщині була трупа Миколи Садовського, у складі якої грали: М. Заньковецька, І. Мар’яненко, Г. Борисоглібська, О. Петляш, С. Паньківський, О. Герцик, М. Вільшанський та ін. Незабутнє враження на полтавську публіку справляли виступи М. Заньковецької, зокрема, неперевершене виконання акторкою ролі Софії («Безталанна» І. Тобілевича). «Такої гри ми ніколи не бачили, – повідомляв кореспондент газети «Рідний край», – Давно відома артистка начебто набралася зовсім нових, ще невідомих нам сил і таланту. Вона намалювала таку страшенну драму життя, таке людське горе, що сумно було, страшно було за саму артистку – як можна виявляти такі артистичні сили, як можна справжнє життя – горе перекладати в артистичну гру. Нема слів змалювати сили цієї гри. Усі слухачі були захоплені без краю. Багато не видержало, плакало й виходило… Успіх був надзвичайний...».

Революційні події 1905 р. ненадовго паралізували активність гастрольного життя губернії, водночас у самому місті музичний пульс продовжував битися у звичному ритмі. Як завжди, регулярними залишалися симфонічні зібрання Дмитра Ахшарумова і виступи місцевих аматорів: «Полтава розділила участь всієї Росії з боку стороннього глядача. Майже нічого не втрачаючи економічно і в основній масі залишаючись чорносотенною (під опікою союзу “істинно російських людей” і партії правого порядку), вона зазвичай весело і світло проводила свої дні» [Лисовский Л.]. Уже наступний музичний сезон 1906 р. відкрив перед полтавцями можливість насолоджуватися виступами гастролерів – солістів-віртуозів, вокалістів – і симфонічною музикою на різні смаки.

Досить освічена у музичному плані полтавська публіка не завжди вдовольнялася культурою виконавського мистецтва не лише маловідомих, а й деяких визнаних музикантів, про що свідчать сміливі критичні зауваження на сторінках місцевої періодики. Імениті виконавці виглядали іноді навіть гірше порівняно з менш відомими музикантами. Так, полтавські рецензенти досить критично оцінили виступи скрипалів Михайла Ерденка і Лії Любошиц – вихованців Московської консерваторії класу професора І. В. Гржималі, виступ яких відбувся у Полтаві у листопаді 1906 р.: «Безперечний талант із числа вундеркіндів, п. Ерденко, які в більшості своїх випадків разом із дитячою зовнішністю втрачають свою “чарівну” принадність в музичному розумінні, грає і по цей час, як вундеркінд – недбайливо і не ритмічно, постійно вдаючись до дешевих ефектів, розрахованих на публіку “райка”. Із усієї програми Ерденко непогано виконав другу частину із концерту П. Чайковського і “Російський карнавал” Г. Венявського. В інших номерах скрипаль не допрацьовував технічних пасажів, грав нечисто, з неправильним темпом і фразуванням, у багатьох тактах недотримував останньої четверті (“Танок відьом” Н. Паганіні), пропускав цілі варіації, проте засипав нас градом pizzicato обома руками, на пів-зупинках, здіймав смичок вище своєї голови, дошкуляючи своїм portamento і тому подібними дешевими ефектами». Далі рецензент зробив досить сміливий висновок, шкодуючи про те, що із «талановитого пана Ерденка Московська консерваторія не змогла виховати серйозного скрипаля» [Alter ego. Театр и музыка. Спектакли для галёрки // Полтавский вестник. – 1913. –1 октября].

Виступ артистки Л. Любошиц більше сподобався глядачам своєю довершеною технікою, соковитим тоном і прекрасним класичним виконанням П’ятого концерту А. Вмотана.

Загалом, активне гастрольно-концертне життя рубежу ХІХ–ХХ ст. позитивно впливало на формування музичних смаків полтавської провінційної публіки, що дозволяло глядачам вільно орієнтуватися у строкатому музичному просторі.

Кульмінаційним етапом розвитку гастрольно-концертного життя Полтавщини стали 1913–1914 рр. Велику зацікавленість серед полтавців викликали повідомлення місцевих газет про концерти видатних російських музикантів: Сергія Рахманінова, Олександра Скрябіна та польського піаніста Артура Рубінштейна (1887–1982).

Виступ у Полтаві С. Рахманінова у жовтні 1913 р. став подією у музичному житті регіону: «Повний театр і повна тиша. Публіка завмерла у бажанні почути нову музику і зрозуміти нові шляхи у мистецтві, які давно шукає талановитий композитор». Водночас програма рахманіновського концерту, яка складалася із власних творів композитора, не змогла цілком задовольнити досить консервативні смаки полтавської аудиторії. Наприклад, виконання автором фортепіанної сонати залишилося для більшості полтавських слухачів незрозумілим через складність образної сфери і музичної мови твору. Навпаки, піднесено сприйняла аудиторія виконання прелюдій, «Полішинелі», «Баркароли», «Гуморески» й інших фортепіанних мініатюр, у яких змогла відчути всю глибину і поетичність музики С. Рахманінова [N. – Концерт Рахманинова // Полтавский вестник. – 1913. – 26 октября].

Концерт Олександра Скрябіна, запланований у Полтаві на перше грудня 1914 року, з невідомих причин так і не відбувся. Напередодні газета «Полтавский вестник» розмістила повідомлення про виступ композитора, яке за своєю метою, як і більшість тогочасних рецензій провінційної періодики, мало підготувати необізнану аудиторію до сприйняття як нового музичного репертуару, так і виконавця. Незадовго до запланованого концерту у Полтаві О. Скрябін черговий раз виступав у Києві, про що повідомлялося у газеті «Киев­лянин»: «У суботу, 23 листопада у залі Купецького клубу демонстрував свій творчий талант відомий композитор О. М. Скрябін, із творами якого кілька років тому вже доводилося частково ознайомитись у камерних зібраннях музичного товариства у виконанні дружини композитора. З того часу пройшло кілька років, протягом яких О. М. Скрябін істотно просунувся вперед по своєму шляху в галузі пошуків нових музичних ідеалів і тепер посідає провідне положення серед так званих музикантів-модерністів, має співчуття і з боку тих музикантів із невстановленими поглядами і переконаннями, котрі через відсутність громадянської мужності не можуть висловитися прямо протилежно і водночас справити враження відсталих, намагаються не лише переконати себе у позитивності починань нового музичного напрямку в музиці, а й навіть змінити і насильно перевиховати свої музично-смакові естетичні відчуття», – далі рецензент намагався пояснити природу творчого процесу створення музики, у якій, за його переконанням, натхнення, зумовлене «невидимою силою», творить і не терпить «аналізу, за винятком округлості періодів і завершеності форми». Автор рецензії не погоджується з композитором і щодо пошуку «нових шляхів» у музиці, називаючи їх «зарозумілими». «Навіщо даремно шукати те, що складає непізнанну (недосяжну) таїну природи мистецтва…» Водночас, одностайна реакція публіки остаточно розставила всі крапки над і: «Публіка <…> створила йому гучні овації і неодноразово вимагала грати на біс» [Каневцов А. Беседа // Киевлянин. – 1913. – № 26].

На жаль, з невідомих причин полтавці не з’явилися на концерт Артура Рубінштейна, виступ якого напередодні у Києві високо оцінила місцева критика. Як результат – єдиний концерт піаніста у Полтаві, програму якого складали популярні твори Л. ван Бетховена, Р. Шумана і Ф. Шопена, у листопаді 1913 р. пройшов у порожньому залі [О гастролях Рубинштейна в Полтаве // Русская музыкальная газета. – 1914. – № 3. – С. 92].

Поясненням такої неуваги полтавців до творчості видатного музиканта може бути лише надзвичайна насиченість гастрольного життя колишнього провінційного губернського міста, позаздрити якому може сучасна Полтава. У полтавської публіки були величезні можливості як у виборі мистецьких жанрів для духовного споживання, так і у наданні пріоритету їх виконавцям. Зайвим підтвердженням цьому є хроніка тогочасних культурних і мистецьких подій 1913 р.

Цього року у Полтаві гастролювали музиканти, вихованці Петербурзької школи професора Л. Ауера: американський скрипаль, виконавець широкого музичного репертуару (від сонат і партит Й. С. Баха, концерту і каприсів Н. Паганіні, мініатюр Я. Донта – до творів сучасних композиторів різних країн) Єфрем Цимбаліст і молодий український скрипаль Мирон Полякін.

Напередодні концерту М. Полякіна, (3 жовтня) газета «Полтавский вестник» опублікувала анонс за матеріалами столичної преси, у якому досить авторитетно прозвучала думка директора Петербурзької консерваторії О. Глазунова з приводу творчої діяльності музиканта. О. Глазунов вважав М. Полякіна одним із найкращих скрипалів свого століття, незважаючи на досить юний вік; відзначав високу художню довершеність його гри, глибоку осмисленість і бездоганну техніку виконання [Театр и музыка. К предстоящему концерту Мирона Полякина // Полтавский вестник. – 1913. – 3 октября].

До видатних подій гастрольного життя 1913 р. слід віднести й концерти польського піаніста, вихованця Р. Штробля (Варшава), Т. Лешетицького (Відень), А. Рубінштейна (Петербург), одного із найвідоміший у Європі інтерпретаторів творів Ф. Шуберта і Р. Шумана Юзефа Сливиньського і випускника Петербурзької консерваторії (клас Г. Єсіпової), лауреата премії А. Рубінштейна Олександра Боровського. Концерти видатних, митців поч. ХХ ст., представників різних виконавських шкіл, музикантів різного темпераменту і мистецького спрямування – прихильника романтичного стилю, м’якого і поетичного Йосипа Сливиньського і піаніста-віртуоза з блискучою технікою Олександра Боровського – відбулися у Полтаві майже одночасно із щонайбільшою різницею у півмісяця.

Яскравими представниками вокального жанру у цьому ж році були російські співаки Наталія Арцебашева, Олена Збруєва, Ганна Мейчик, Платон Цесевич, Борис Мезєнцов; український баритон Федір Поляєв; виконавиця циганського романсу Дора Строєва; виконавиці російських народних пісень Надія Плевицька і Марія Комарова.

Не залишали поза увагою полтавську публіку і виступи різноманітних російських труп драматичних артистів. Багатий і змістовний репертуар представила під час гастролей у регіоні відома російська драматична трупа Басманова. У постановці колективу полтавці побачили твори класиків і сучасних авторів: «Горе з розуму» О. Грибоєдова, «Дворянське гніздо» О. Тургенєва, «Гвалтівники» О. Толстого, «Безприданниця» О. Островського, «Яма» О. Купріна, «Моряки» С. Гаріна, «Крила смерті» Т. Кончинського та ін.

Із задоволенням сприймала полтавська публіка виступи представників хореографічного мистецтва. Незабутні враження від балетних спектаклів залишили артисти трупи Маріїнського театру Л. Єгорова, Є. Лопухіна, О. Орлова.

Спектаклі «Ніч в Мулен-Руж», «Мотор кохання» Жана Жільберха; «Орфей у пеклі» і «Чарівна Олена» Жака Оффенбаха; «Гейша» Сідні Джонса; «Принцеса доларів» Клода Ле Жьона; «Мартин Рудокоп» та «У хвилях пристрасті» Селера; «Афінська красуня» Нільсона полтавські шанувальники мистецтва переглядали у виконанні представників жанру оперети: театру-вар’єте «Аполло», театрів «Буфф» і «Невський фарс» (режисер В. Лінь), трупи під керівництвом В. Кавсадзе та багатьох інших артистів із Москви, Санкт-Петербурга, Одеси, Києва і Харкова. Полтавські критики завжди прискіпливо оцінювали репертуар, який пропонували публіці представники легкого жанру. Еталоном у цьому плані були виступи російського театру художніх мініатюр під керівництвом Ф. Федотова: «У грі цих артистів безперечно наявний блиск таланту. Вони відчувають вартість легкого жанру і не переступають межі, що перетворює веселий гумор у плоский шарж» [Театр и музыка. К предстоящему концерту Мирона Полякина // Полтавский вестник. – 1913. – 3 октября].

На початку ХХ століття характерною ознакою розвитку хореографічного мистецтва став танець-модерн, започаткований творчістю неперевершеної Айседори Дункан. Оскільки можливість спостерігати виступи найвизначніших її представників провінційна аудиторія не мала можливості, далекі відголоси сучасної хореографії доносили до полтавської публіки представники характерного танцю. Серед них – популярна іспанська танцюристка Мальвіна Вернічі. Концерт розпочинався виступом відомого полтавського лектора Івана Мясоєдова (сина Григорія Мясоєдова), який ознайомив глядачів з основними напрямками розвитку сучасного танцю.

Початок ХХ століття характеризувався також бурхливим розвитком індустрії розваг. Виникнення і поширення нових видовищних жанрів – кінема­тографу та цирку – істотно стимулювало популяризацію цих видів мистецтва й у регіоні. Лише у самій Полтаві діяла значна кількість стаціонарних ілюзіонів. Кінотеатри «Рекорд», «Патеграф», «Тріумф», «Ілюзіон» пропонува­ли своїм глядачам найрізноманітнішу за смаками і уподобаннями продукцію кіномистецтва: драми («На суд звіра», «Про що ридала скрипка», «Останні обійми», «У кігтях месниці», «Дует у клітці левів»), комедії («Перо метелика», «Оце, понасміхався»), фарс («Сіль подружнього життя»), бойовики («Вогняний метелик», «Фатальна помилка»), кінострічку про «Життя і творчість Ріхарда Вагнера», інформаційний кіножурнал «Пегас» тощо. До неперевершених шедеврів тогочасної кінематографії належала стрічка під назвою «Исповедь падшей», створена за романом Всеволода Гаршина за участю найпопулярніших артистів дореволюційного кіно Володимира Максимова і Надії Комаровської.

Розраховуючи на невибагливі смаки провінційної публіки і природну зацікавленість різноманітними проявами видовищного мистецтва, у Полтаві гастролювали артисти Петербурзького цирку «Модерн» з участю тріо повітряних гімнастів Ріль-Ярдо, римських гладіаторів Аполонс, силового акробата Івана Шимякіна та акробатичної танцюристки Марго-Герола. Найширшу аудиторію, як завжди, збирала відома трупа Московського цирку Ж. Труці з участю клоуна і сатирика Володимира Дурова. Він був одним із братів видатного свого часу сімейного циркового дуету клоунів Анатолія та Володимира Дурових. Вони переосмислили образ «клоуна», який традиційно асоціювався з поняттями дурня, блазня. Перевтілення починалося навіть із зовнішнього вигляду. В артистів були стилізовані, зшиті з дорогої тканини клоунські костюми, красиве, не спотворене гримом обличчя. Почесний обхід арени під урочисті звуки оркестру та овацій глядацького залу – все це підносило їх і утверджувало як королів клоунів [Русская художественная культура конца ХІХ – начала ХХ века (1895–1907). Книга первая. Зрелищные искусства. Музыка. – Москва: Наука, 1968. – с. 240].

Загалом, гастрольно-концертне життя Полтави рубежу ХІХ–ХХ ст. було яскравою сторінкою музичної культури всього регіону. З наявністю великої гастрольної сцени, – Полтавського просвітницького дому, – Полтава стає конкурентоспроможною у залученні до регіону потужних гастрольних сил (які раніше були доступні тільки столицям), стаючи в ряд з такими культурними центрами як Київ, Одеса, Харків. Представлене у найширшому спектрі жанрів і форм: сольне інструментальне виконавство (піаністи, скрипалі, віолончелісти); вокальне мистецтво (солісти української та російської опери і виконавці камерної музики); вокальні й інструментальні дуети; оперні трупи (італійські, українські); хорові колективи; музично-драматичний театр (український і російський); балет і хореографія; оперета; водевіль; цирк; кіно; лекторська діяльність – гастрольне життя Полтави охоплювало широке коло слухачів із різними художніми смаками і мистецькими уподобаннями.

Велика конкуренція гастролерів істотно стимулювала розвиток мистецьких смаків провінційної публіки; зростав рівень художніх запитів слухацької аудиторії. Відгуки рецензентів у місцевій і центральній пресі все частіше характеризувалися більш виваженими оцінками мистецьких подій, що допомагало глядачам зорієнтуватися у строкатому вирі виконавських тенденцій, стилів, художніх напрямків. Вихований і музично освічений глядач вже був спроможний критично оцінювати виступи тих гастролерів, які, нерідко пропонували мистецьку продукцію сумнівної художньої вартості.

Як бачимо, гастрольно-концертне життя Полтави рубежу ХІХ-ХХ століть довело власну спроможність повноцінно й гостро реагувати на соціокультурні й мистецькі запити свого часу. Надзвичайно активна динаміка і широкий спектр видів гастрольно-концертної діяльності на Полтавщині засвідчив високий статус регіону в межах вітчизняного культуротворчого прогресу рубежу ХІХ-ХХ століть.

© Литвиненко А.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.