Махно, Нестор Иванович

Highslide JS

Махно, Нестор Іванович — Махно Нестор Иванович — (27.10.1889, м-ко Гуляйполе Катеринославської ryб. - 6.07.1934, Париж) — політичний і військовий діяч, провідник самобутнього селянського повстанського руху — "махновщини".

Народився в сім'ї кучера гуляйпольського багатія. Після ранньої смерті батька п'ятеро братів-сиріт зростали в злиднях. Із дитинства Нестор наймитував у багатих хуторян, суміщаючи працю з навчанням у початковій школі. Підрісши, став працювати на чавунно-ливарному заводі. В 1906 р. увійшов до організації анархістів-комуністів. Тричі заарештовувався за підозрами в "ексах" (грабунках) і політичних вбивствах. У березні 1910 р. разом із 16-ма товаришами засуджений воєнно-польовим судом до смертної кари. Через неповноліття на момент винесення вироку (21 рік) страту замінено довічною каторгою, яку відбував у Бутирській тюрмі. Тут вперше познайомився з теорією анархізму і остаточно сформувався як революціонер. В тюрмі захворів на сухоти і втратив одну легеню. Звільнений Лютневою революцією 1917 р., повернувся на батьківщину. Виявив здібності організатора і народного трибуна. Сформувавши загін "Чорна гвардія", відібрав у поміщиків купчі на землю і провів зрівняльний розподіл ґрунтів за трудовими нормами. Після приходу німців утік до Росії. Весною 1918 р. зустрічався в Москві з П. Кропоткіним, Я. Свердловим і В. Леніним. Повернувшись в Гуляйполе, створив "вільні батальйони революції" з селян Катеринославщини і розпочав збройну боротьбу проти німецьких військ і гетьманської адміністрації. Незабаром об'єднав під своїм проводом селянські партизанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губерніях. Одержав почесне найменування "батька". Увійшов у контакт з єврейськими та російськими інтелігентами-анархістами, які стали ідеологами руху. Селянська українська маса махновців гасло "вільних анархо-комун" розуміла як свободу індивідуального господарства і демократичне самоврядування місцевих громад. Згодом, під впливом більшовицької пропаганди, махновці перейшли на позиції радянської влади, але обстоювали вільно вибрані ради без комуністичної диктатури. Свої погляди махновці висловлювали в друкованих органах: "Путь к свободе" (Гуляйполе), "Набат" (Київ), "Анархіст-Повстанець" (Полтава), "Шлях до волі" (Катеринослав).

Н. Махно прославився своєю партизанською тактикою й організацією. В окремі періоди під чорним прапором збиралося до 100 тис. бійців. Ударну силу махновської армії складали кіннотники та кулеметники. Н. Махно першим здогадався поставити кулемет на селянський віз, винайшовши грізну зброю — тачанку. Він же вперше у громадянській війні застосував рейди по тилам ворога. З однаковим успіхом громив білі і червоні війська під командуванням кадрових генералів. У боях зазнав 12 поранень.

Центр махновського руху знаходився в Гуляйполі (Махнограді). Н. Махно воював проти всіх, хто з'являвся на теренах, що були під його владою. Махновія у 1919 р. охоплювала весь південь України з населенням близько 2 млн. чол. Щоб утриматися на "своїй" території, Н. Махно входив у спілку з слабшими проти сильніших. Після відступу німців і поразки гетьманщини Н. Махно виступив проти Директорії і разом із більшовиками у грудні 1918 р. ненадовго захопив Катеринослав. В умовах денікінського наступу, в лютому 1919 р. підпорядкувався більшовицькому командуванню, увівши свої повстанців окремою бригадою до складу Задніпровської дивізії П. Дибенка. Витіснив білих з узбережжя Азовського моря, оволодівши Бердянськом (15 березня) і Маріуполем (29 березня). За ці подвиги кобмриг Н. Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора. Водночас батько Махно засудив хлібні реквізиції радянської влади, чим викликав незадоволення більшовицького керівництва. У квітні-травні 1919 p. вів кровопролитні бої проти денікінського Генерала А. Шкуро. Більшовики в цій битві зайняли зрадницьку позицію, залишивши махновську армію один-на-один із сильним противником. У червні 1919 р. заявив про розрив із більшовиками і повів операції на власну руку. Перейшовши на правий берег Дніпра, об'єднався з атаманом Н. Григор'євим, але незабаром санкціонував його вбивство. Створивши нову повстанську армію, продовжив боротьбу з білими. Незабаром звільнив від денікінців величезну територію, захопивши Олександрівськ, Катеринослав, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ, Ногайськ, Маріуполь. Штаб А. Денікіна змушений був у розпалі вирішальних боїв на московському напрямі знімати з фронту кращі частини і кидати їх проти Н. Махна. На поч. 1920 р. 14-а армія червоних під командуванням Уборевича вийшла в район дій махновців, маючи наказ Л. Троцького ліквідувати махновщину. Кампанія затяглася до осені. Н. Махно, уклавши союз з повстанцями, що визнавали уряд УНР, рейдував по Україні, наводячи жах на радянські установи і продзагони. Восени 1920 р., коли врангелівці захопили Гуляйпольський район, Н. Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними завоював Крим. Опинившись один-на-один з Червоною армією, програв останню антибільшовицьку війну 1920—1921 рр. і з рештками війська втік у Румунію. Звідти перебрався до Польщі, а потім — до Франції. Біла і петлюрівська еміграція ставилася до нього вороже. Щоб вижити, Н. Махно працював столяром у кіностудії, а дружина - пралею і кухаркою в багатіїв. Помер у злиднях у неповні 45 років від старих ран і туберкульозу. Похований на цвинтарі Пер-Лашез. Видав спогади в 3-х книгах: "Русская революция на Украине" (Париж, 1929 р.), "Под ударами контрреволюции" (Париж, 1936 р.), "Украинская революция" (Париж, 1937 р.). В Україні опубліковані "Воспоминания, мемуары, документы" (Київ, 1991 р.).

Н.Махно з дружиною Галиною та донькою
Н. Махно з дружиною Галиною та донькою
Оленою. Париж

Активними учасниками махновського руху були всі його брати й дружини. Старші брати Н. Махна загинули від рук австрійців у 1918 р., молодші (Сава й Григорій) — від рук червоних карателів у 1920 р. Одружувався Н. Махно тричі. Вперше — весною 1917 р. з коханою дівчиною Настею Васецькою, яка дочекалася його з тюрми. Але за наполяганням друзів Н. Махна, які побоювалися, що їхнього ватажка засмокче сімейне болото, вона таємно виїхала з Гуляйполя. За іншою версією, їй сказали, що чоловіка вбили, і вона вийшла заміж вдруге. Друга дружина (з жовтня 1918 по березень 1919 pp.), телефоністка Тіна з с. Велика Михайлівка Олександрівського повіту, репресована в 1938 p. Остання дружина — Кузьменко Агафія (Галина) Андріївна ("мати Галина"; 1892—23.03.1978), вчителька за фахом, разом з Н. Махном брала участь в боях і походах, виїхала з ним на еміграцію. Народила в Парижі доньку Олену. Після смерті Н. Махна вийшла заміж за його товариша — анархіста Воліна. Під час Другої світової війни зблизилася з німецьким офіцером і виїхала з ним до Берліну. В 1945 p. заарештована чекістами й засуджена на 10 років таборів; доньку забрано до інтернату. Відбувши термін, жила з дочкою в Джезказгані (Казахстан), де й померла на 86 році життя. Олена вийшла заміж за відставного військового льотчика. Дожила до реабілітації батьків (1956 р.), але отримавши відповідні документи, пережила сильний стрес, захворіла й померла.

Джерело:

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.135-136

Фото: http://www.cripo.com.ua/?sect_id=9&aid=62232

Ссылки на эту страницу


1 Воспоминания беглеца
Володимир Леонтович. Спогади утікача // Берлін : Українське слово, 1922. - 154 с. - (Бібліотека "Українського слова"; ч. 13).
2 Дневник (1918-1919)
[Щоденник (1918-1919)] – Євген Чикаленко. // К.: Темпора, 2011.
3 Дневник (1919)
[Щоденник (1919)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 34-202.
4 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
5 Из былого. Том ІІ. От Гетмана до Директории
[З минулого. Від Гетьмана до Директорії]. Андриевский Виктор // Издательство "Украинское Слово", Берлин, 1923.
6 История одной школы (воспоминания)
[Історія однієї школи (спогади)] - Г. Ващенко // Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Лондон. 1957-1958
7 Личности - М
[Особистості - М] - пункт меню
8 Политические и партийные деятели
[Політичні та партійні діячі] - пункт меню
9 Полковник Петр Болбочан
Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан (Замітки до історії Запорозького Корпусу 1917-1919 рр.) / Хліборобська Україна. Кн. 4. Рік 1922-1923. – Зб. 7 і 8. Видання Українського союзу хліборобів-державників. Стор. 200-236.
10 Полтава в дни революции и в период смуты 1917-1922 гг.
[Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр.] - Несвицкий А. А. Дневник. 1917-1922 г.
11 Украинцы в Крыму во времена генерала Врангеля
Українці в Криму за часів генерала Врангеля // Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 285-291.

Поддержать сайт