История Полтавы

Полтавщина в годы советско-немецкой войны (1941-1945)

• 

Подробности

Просмотров: 106774

РЕВЕГУК Віктор Якович. Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945). - Полтава. Дивосвіт, 2010. - 292 с. Історико-краєзнавче видання

Рецензенти:

Якименко Микола Андрійович, доктор історичних наук, професор, завкафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії;

Волошин Юрій Володимирович, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

УДК 947.084 (477, 053) ББК 63.3 (4 УКР – 4 ПОЛ) 6 Рев 32

ISBN 978-966-8036-73-6.

© В. Я. Ревегук, 2010. © Дивосвіт, 2010.

Дивись: Івушкін В. Е. Рецензія на книгу: Ревегук Віктор Якович. Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945). - Полтава. Дивосвіт, 2010. - 292 с. Історико-краєзнавче видання.

В електронній версії книги номери сторінок вказані перед початком сторінки. Примітки (джерела і література) продубльовані для зручності у тексті книги. Ілюстрації, які у книзі розміщені на ненумерованих сторінках між 120 і 121 сторінками книги, перенесені у кінець публікації.

Зміст:

 

Віктор РЕВЕГУК



ПОЛТАВЩИНА
В РОКИ
РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ
(1941–1945)

 

Світлій пам'яті моєї матері
Миронченко Мотрони Павлівни,
учасниці радянсько-німецької війни, присвячую

 

Полтава
“Дивосвіт”
2010

— 3 —

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

Пропонована вашій увазі монографія є першою спробою автора дослідити з державницьких позицій події другої світової війни, що відбувалися на Полтавщині – одному з центральних регіонів України. Ця тема свого часу знайшла відображення як в узагальнюючих працях радянських та українських істориків, так і в історико-краєзнавчій літературі, але через низку обставин окремі її аспекти залишаються малодослідженими. За радянських часів не всю правду про війну можна було писати, а в умовах державної незалежності України ґрунтовно цим питанням ніхто не займався.

На жаль, економічні негаразди в державі й особиста матеріальна скрута не дозволили авторові використати документи, що зберігаються в центральних архівах Російської Федерації, в результаті чого воєнні дії 1941 і 1943 років на теренах Полтавщини описані лише побіжно. Основна увага була звернена на висвітлення тих питань, які мають достатню місцеву джерельну базу: життя полтавців в умовах німецької окупації, їх участь в антифашистському Рухові опору та деяких інших.

Автор висловлює щиру подяку вже покійному нині кандидатові історичних наук, доценту Полтавського державного педагогічного університету Олександру Павловичу Самойленку за допомогу й цінні поради загальнометодичного плану в підготовці даного видання, Валерію Івановичу Котляру за спогади про життя Полтави й полтавців у роки війни та Віктору Павловичу Клименку, жителю села Семиреньки Миргородського району, – за розповіді про дії партизанів Полтавщини, зокрема загону І. Копьонкіна. При підготовці видання автор також використав деякі матеріали з книг Федора Трохимовича Моргуна, за що йому також вдячний. Особлива подяка працівникам Полтавського краєзнавчого музею, які надали добірку документів із Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації.

Книга розрахована на вчителів, учнів старших класів і студентів, а також усіх, хто цікавиться історією рідного краю.

Автор

— 4 —

Розділ I
У ПЕРЕДДЕНЬ ВІЙНИ

Друга половина 30-х років принесла українському народові нові трагічні випробування. Під час перших п'ятирічок в Україні була побудована потужна промисловість, проведена колективізація сільського господарства і так звана культурна революція. Конституція 1936 року закріпила остаточну перемогу соціалізму сталінського зразка в Радянському Союзі. У ході політичних репресій перших років радянської влади та голодомору 1932–1933 років була знищена українська національна еліта й селянство, як соціальна верства, ліквідована будь-яка опозиція, відкрита чи прихована, у тому числі й у середовищі самої Комуністичної партії. Позбавлений політичної волі, задавлений матеріальною нуждою, і духовно пригнічений український народ перетворився на покірну, безмовну масу "будівників соціалізму".

Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на кремлівському престолі
Грузин годований сидить, –

говорилося в одному із зразків народного фольклору.

Здавалося, знищивши своїх опонентів, Сталін, нарешті, заспокоїться і політичні репресії якщо не припиняться, то не будуть такими масовими. Проте комуністичний режим не міг існувати без пошуків нових ворогів, на яких списував усі свої злочини та прорахунки. Сталіну потрібно було утвердити особисту, ніким і нічим не обмежену диктатуру. Досягти цього можливо лише шляхом терору і не просто терору, а "великого терору". Розпочатий після вбивства Кірова у 1934 році, він досяг свого апогею в 1937–1938 роках.

Протягом 1937 року за звинуваченням у причетності до так званої "воєнно-фашистської змови" знищено практично увесь командний склад розта-

— 5 —

шованих на Полтавщині підрозділів Червоної армії, у тому числі командирів, політпрацівників, начальників військових складів та ін. У 25-й (Чапаєвській) стрілецькій дивізії було заарештовано 150 чоловік командно-політичного складу, а в 75-й територіальній дивізії – більше 120. Осередком "латвійської шпигунської мережі" визначено Полтавське військово-політичне училище, за сфабрикованою справою заарештували командира училища Озоліна, начальника штабу Карпезо, деяких курсантів і викладачів ^[1].

^1. Лошицький О. "Лабораторія"-2: Полтава. Документальні матеріали про масові репресії у Полтавській області в 1937-1938 pp. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -№ 2-4 (13-15). - К, 2000. - С 143

Особливо зловісну роль у роки "великого терору" на Полтавщині відіграв протеже наркома НКВС УРСР О. Успенського, начальник обласного управління НКВС капітан (згодом майор держбезпеки) О. Волков – комуніст із 1920 року й депутат Верховної Ради УРСР. Відразу ж по прибутті до Полтави в березні 1938 року О. Волков на оперативній нараді заявив, що всі заарештовані мають неодмінно проходити за груповими справами. Індивідуальні справи "ворогів народу" навіть не прийматимуться до розгляду.

Із метою реалізації плану масового знищення людей О. Волков створив п'ять міжрайонних оперативно-слідчих груп із дислокацією в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді та Золотоноші. Більшість справ заарештованих розглядалися позасудовим органом – "трійкою" у складі секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова, обласного прокурора Федорова і самого О. Волкова – голови "трійки".

В. Марков прибув до Полтави на посаду третього секретаря обкому КП(б)У в розпал "великого терору". До цього він працював начальником політвідділу якогось радгоспу у Вінницькій області. Свою діяльність на Полтавщині почав із погрому керівних партійних кадрів. "Ворогами народу" були оголошені керівники більшовицьких організацій: Вакуленко і Вольфсон у Полтаві, Шмідт у Кременчуці, Гришин у Миргороді, Павлишев, Комісарчук і Руденко в Чутовому, "німецьким шпигуном" – Нейс у Диканьці ^[2]. Репресовані також секретар обкому КП(б)У А. Г. Удовиченко, голова Полтавського міськвиконкому Ф. П. Шелестюк, секретарі міськкому КП(б)У Плачинда, Обушний і Гейбо, директор Полтавського паровозоремонтного заводу А. В. Лозовий та ін.

^2. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО), Ф. П-15, оп. 1, спр. 5, арк 5-6.

За сфабрикованою протягом березня – квітня 1938 року справою "Право-троцькістського обласного центру" заарештували близько 120 чоловік із числа партійної, радянської і господарської номенклатури. Більшість із заарештованих розстріляли, серед них голову облвиконкому Жученка, директора Крюківського вагонобудівного заводу Клочкова та ін. Погром партійної номенклатури, яка була опорою комуністичного режиму, викликав переляк і па-

— 6 —

ніку серед її представників. У газеті "Комуніст" із цього приводу з'явилася різка критична стаття "Обурлива практика". Для В. Маркова склалася загрозлива ситуація: подальше його перебування на керівній роботі стало проблематичним, але на допомогу прийшов О. Волков. Він заарештував автора статті – секретаря Лубенського райкому КП(б)У Покотила як "ворога народу" і тим самим врятував В. Маркова від можливої розправи за надмірне перегинання палиці в пошуках контрреволюціонерів. На масових репресіях на Полтавщині В. Марков таки зробив собі кар'єру, ставши в лютому 1939 року першим секретарем обкому КП(б)У.

На засіданнях "трійки" В. Марков був особливо нещадним. Самих справ члени "трійки" навіть не читали, а лише заслуховували довідки про заарештованих від співробітників оперативних відділів обласного управління НКВС і робили помітки на справах зі своїми висновками.

Ще до приїзду О. Волкова в Полтаву прокурор області Федоров і його заступник Симоненко до лютого 1938 року підписали близько тисячі так званих альбомних справ, що складалися навіть не на основі матеріалів слідства, а на переданих по телефону повідомленнях із районів області. По більшості з цих справ винесені смертні вироки. Протягом 1937–1938 років конвеєр смерті в Полтаві працював безперебійно: вироки про розстріл виносилися по кілька за вечір. Протягом короткого часу (березень – грудень 1938 року) О. Волковим сфабриковано близько десяти справ за звинуваченням в антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Про безглуздість висунутих звинувачень і явну убогість чекістських фантазій свідчить хоча б той факт, що в березні 1938 року на Полтавщині було розкрите і ліквідоване "Українське націоналістичне повстанське підпілля" у складі 5 повстанських полків, 1 батальйону і 14 повстанських рот (по цій справі заарештовано 1639 чоловік), а також 21 есероборотьбистський повстанський загін, у причетності до яких заарештовано ще 1338 чоловік.

О. Волков був лише ретельним виконавцем, одним із гвинтиків всеохоплюючої машини терору, розв'язаного комуністичною партією проти народів Радянського Союзу. На початку 1939 року він сам став жертвою тоталітарного режиму, якому вірою і правдою служив протягом усього життя. Розстріляли його вже на початку радянсько-німецької війни.

Знищення українців відбувалося згідно розроблених у Москві планів і встановлених лімітів. У березні 1938 року наказом наркома НКВС УРСР О. Успенського полтавським чекістам був виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік. Для його виконання вже не вистачало "ворогів народу", тобто людей, яки-

— 7 —

мось чином причетних до українського національного відродження, адже їх методично винищували протягом усіх попередніх років радянської влади. Проте цей своєрідний "план до двору" слід було не лише виконувати, але й перевиконувати, як це було властиво для всіх ланок соціалістичного будівництва.

Про результати боротьби полтавських чекістів із численними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. Із часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області й до кінця цього року по першій категорії (розстріл) засуджено 1944 чоловіки, по другій (ув'язнення або заслання) – 2363. Протягом січня – липня 1938 року на Полтавщині заарештовано 6791 чоловіка, у тому числі колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, контрреволюціонерів і "шпигунів": польських – 1152, німецьких – 234, латвійських – 58, японських – 27, іранських – 24, чеських – 15, грецьких – 7 і т. д. Із числа заарештованих до кримінальної відповідальності було притягнуто 4353 чоловіки, із них розстріляно 3721. У судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, при чому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалася позасудовими органами: особливою "трійкою" (всім 3100 чоловікам винесені смертні вироки), військовою колегією (із 45 осіб 35 розстріляно), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113 ^[3]. Учителя Полтавської школи № 13 заарештували лише тому, що він мав прізвище Лях. Це дало підставу чекістам зробити його польським шпигуном.

^3. Лошицький О. Назв. праця. - С 175-176.

Трупи розстріляних вивозили вночі до Білої гори поблизу хутора Триби старою дорогою на Харків і там звалювали у траншеї. Місце масових поховань було оголошено військовою зоною й охоронялося енкавеесівцями. Через тридцять років під час навантаження піску робітники виявили безліч людських кісток і черепів. Роботи в піщаному кар'єрі припинили, і кадебісти спішно вивезли самоскидами людські останки в невідомому напрямку.

Фальсифікацію справ за звинуваченням полтавців у неіснуючих злочинах було поставлено на конвеєр. За свідченнями самих чекістів, протягом 3–4 днів готувалося по 15–20 і більше справ. Один із відповідальних працівників Полтавського управління НКВС писав: "Немає такого оперативного працівника в обласному управлінні, який би не бив заарештованих" ^[4]. Між слідчими йшло своєрідне соціалістичне змагання: хто більше виб'є із заарештованих зізнань у причетності до "ворогів народу".

^4. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 168.

Щоб домогтися зізнання, часто в присутності прокурорів застосовували різноманітні садистські методи. Наприклад, слідчий Фішман катував заареш-

— 8 —

тованих так, що в них лопалися барабанні перетинки у вухах. Він заарештованих навіть не допитував, а власноруч писав протокол, фабрикуючи чергову справу, а потім катував свої жертви до того часу, доки поставлені в безвихідь нещасні не підписували потрібне зізнання, прирікаючи тим самим себе на смерть. Але навіть видушені зізнання не залишалися без фальсифікації, або "коректировки", за термінологією чекістів.

Особливою жорстокістю відзначалися колишні студенти Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко й Устенко, які з третього курсу були направлені на роботу в органи НКВС по мобілізації ЦК КП(б)У. Володіючи прийомами боксу, вони під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, били заарештованих кулаками по обличчю, палицями по п'ятах, розбивали їм голови, кололи голками, видавлювали очі, влаштовували так звані "парашути", змушуючи присідати по 300–400 разів. Виявлене їм довір'я партії вони, як комсомольці, виконували сумлінно.

Трагічну долю приречених змалював Іван Багряний у поезії "З камери смертників":

Б'є крилами птах глухої ночі над мурами,
Б'є крилами птах
Та й ловить дзьобом грати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій, –
Нам так приречено з тобою умирати
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих.
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров'ю покропили
І, вже не вірячи у Божий страшний суд, –
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу – ти і я –
Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам'я.

Важко навіть збагнути логіку репресій, адже від них не був застрахований ніхто, у тому числі і їх творці та виконавці. Так, протягом короткого часу за наказом О. Волкова заарештовано близько 50 чекістів Полтавського обласного управління НКВС, яких також піддавали нелюдським тортурам, вимагаючи потрібних зізнань. Свої катували своїх.

"Великий терор" у першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали жертвами тієї системи, яку самі й породили. Станом на

— 9 —

25 травня 1938 року до Полтавського обкому КП(б)У надійшло 1266 апеляційних заяв від колишніх комуністів про відновлення їх у партії. У той же час протягом другої половини 1938 року з партії виключено 499 кандидатів і членів ВКП(б), у тому числі 212 "ворогів народу" і 104 – за зв'язок із "ворогами народу" ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 97.

Однією з перших сфальсифікованих чекістами в 1938 році справ була справа так званого "Всеукраїнського націоналістичного підпілля", за причетність до якої заарештовано близько тисячі ні в чому не повинних людей: учасників Української революції 1917–1920 років, колишніх членів українських партій, "Просвіт" та амністованих ще на початку 20-х років повстанців. Половину з них розстріляли за вироком "трійки", а решта одержали різні строки ув'язнення.

Серед жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Воронянський і Сторубель, депутат Всеросійських Установчих зборів Левко Ковалів, член ЦК партії українських есерів Неділко, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко, рідні сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія та його небіж Сильвестр Скрипник.

У Кременчуці водночас заарештували 67 "націоналістів". За 15 хвилин 39 із них були засуджені до розстрілу. Приводом до розправи послужило невдоволення О. Волкова діями своїх поплічників: "У Гадячі знайшли таку групу, а в Кременчуці – ні. Чому?"

22 вересня 1937 року чекісти заарештували професора В. Щепотьєва, який із 1934 року не зі своєї волі мешкав у селі Веприку Гадяцького району. Його звинуватили в належності до антирадянської терористичної організації, переховуванні націоналістичної літератури та ін. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів: він був розстріляний у листопаді 1937 року. Протягом цього ж року за вироком "трійки" розстріляли відомого археолога й етнографа Н. Онацького, історика й етнографа М. Філянського, поета і педагога О. Косенка, письменника П. Капельгородського, композитора і хормейстера В. Верховинця та багатьох інших. Останнього чекісти зробили керівником "обласної повстанської націоналістичної організації". 83-річного лікаря О. Несвіцького звинуватили в належності до вигаданого чекістами "Комітету допомоги заарештованим". Лише випадок урятував відомого полтавського лікаря від розправи.

У Кременчуці чекісти сфабрикували справу групи лікарів за звинуваченням у шкідництві в галузі бактеріології. У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства заарештували заступника директора Т. Скрипка і незаба-

— 10 —

ром засудили за "антирадянські висловлювання терористичного характеру, зв'язок із троцькістами і незаконне зберігання зброї". У Полтавському сільськогосподарському інституті репресій зазнали один за одним два директори – І. Сердюк і К. Шанін, а також 13 викладачів і співробітників.

Протягом 1937–1938 років у Полтавській області за політичними мотивами з роботи було звільнено 710 учителів, а в педагогічному інституті – 12 викладачів і 37 студентів ^[6]. Більшість зі звільнених була безпідставно репресована. 17 жовтня 1938 року до 15 років тюремного ув'язнення засуджено директора Полтавського педагогічного інституту І. Онисіна, який загинув у серпні 1940 року, відбуваючи покарання в Магадані.

^6. ДАПО, спр. 5, арк 241.

Відомого згодом українського письменника Івана Цюпу чекісти схопили в редакції газети "Більшовик Полтавщини". Перед цим були заарештовані редактор Михайло Черевань, заступник редактора Андрій Троїцький (Троць-кий), завідуючий партійним відділом Віктор Микитенко та ін. У спецкорпусі НКВС, розташованому в тюрмі на вулиці Пушкіна, І. Цюпа зустрів директора педагогічного інституту Овсяннікова, суддю із Зінькова Крамаренка, директора Карлівського машинобудівного заводу Блакитного, секретаря Зіньківського райкому КП(б)У Лекарева, колишнього рабина Соколова-Старосельського та інших знайомих осіб. Кожний із них вважав, що потрапив у в'язницю випадково і незабаром "компетентні органи" розберуться і випустять на волю, але відчуження між заарештованими не було.

На тюремні камери перетворили сейфи колишнього Селянського банку, де розташовувалося Полтавське обласне управління НКВС. У камері на 16 в'язнів було лише одне ліжко, яке уступали тим, кого побитого приводили з допитів. Тут І. Цюпа також зустрів знайомих: секретаря Гадяцького райкому КП(б)У Дмитра Гармаша, комбрига Кузьму Трубникова та інших. Незабаром до камери "контрреволюціонерів" кинули й начальника 4 відділу обласного управління НКВС Зеленьського, який трусився від страху, думаючи, що його колишні підслідні вб'ють ^[7].

^7. Літературна Україна. - 1992. - 29 жовтня.

У кінці 1938 року після усунення Єжова від обов'язків наркома НКВС СРСР хвиля масових репресій почала спадати. Декому із засуджених навіть вдалося повернутися на волю. У 1939 році на Полтавщині виключено з партії і притягнуто до судової відповідальності 21 наклепника, які явно перестаралися в пошуках "ворогів народу".

Складним і суперечливим було соціально-економічне становище Полтавщини напередодні радянсько-німецької війни. Область залишалася аграрним краєм. Тут налічувалося 208 підприємств державної промисловості, у то-

— 11 —

му числі 65 союзного і 57 республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млн. крб. продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, що давали продукції на 352 млн. крб.

Будови сталінських п'ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася не новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п'ятирічок, у третій (1938–1942 роки) почав зменшуватися, що пояснювалося рядом причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Ріббентропа–Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв'язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році – 794 млн. крб., у 1939 році – 833 млн. крб., то в 1940 році – 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського – 93, обласного та районного – 97,1 ^[8]. Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 194, арк 118.

На підприємствах відчувалася гостра нестача технічної інтелігенції і керівників середньої та вищої ланок. Усе більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці й над-централізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

У зв'язку із вступом СРСР 17 вересня 1939 року в другу світову війну були прийняті укази про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до більшовицького режиму. За прогули та запізнення на роботу, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1940 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. Із них 66 потрапили до в'язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держа-

— 12 —

ви 20 відсотків заробітку ^[9]. Подібна картина спостерігалася й на інших підприємствах області.

^9. Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 159

Як і в попередні роки, недостатню матеріальну винагороду працівникам влада намагалася компенсувати так званими моральними стимулами та розгортанням нав'язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. У передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв'язку з воєнними приготуваннями постала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити призваних до війська товаришів, тобто працювати за двох або навіть за трьох. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м'ясокомбінаті – 62, на бавовнопрядильному комбінаті – 440, на Кременчуцькій суконній фабриці – 48 ^[10].

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 57.

На середину 30-х років суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тис. га землі. Дещо зміцніла й технічна база машинно-тракторних станцій, у них налічувалося 5641 трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотка сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві ^[11]. Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена часткова мобілізація автотранспорту, коней і возів, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби й тяглова сила повернулися назад.

^11. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 10.

Позбавлені землі й засобів виробництва, примусово загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив'язані до села безпаспортним статусом (у 193З році паспорти одержали лише жителі міст та робітничих селищ) селяни зобов'язані були виконувати довічно повинність у формі обов'язкового мінімуму трудоднів на користь Радянської держави. Здійсненням суцільної колективізації сільського господарства комуністи фактично відновили феодально-кріпосницьку систему на селі.

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур і залежали вони головним чином від сприятливих чи несприятливих кліматичних умов. У 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині становив 11,7 ц з га. По районах області він коливався від 12,3 ц у Карлівському до 5,4 ц у Лазірківському, 6,2 ц у Гребінківському і 6,5 ц у Чор-

— 13 —

нухинському районах. Найвищі врожаї зернових зібрали в колгоспах "Червоний борець" Карлівського району (17,1 ц), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 ц) та "Зміна" Диканського району (16 ц). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньореспубліканські, план обов'язкових поставок державі в обсязі 525231 т область виконала на 105,6 відсотка ^[12]. У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка. Крайнім, як завжди, залишався годувальник держави.

^12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 56, арк 110.

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року), на Полтавщині в 1939 році зібрано "ганебний урожай цукрового буряка", який становив 90,5 ц з га проти 136 ц у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були в Лазірківському районі – 44,5 ц, Оржицькому – 50 ц і Глобинському – 55,4 ц з га. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів, 19 тис. ц довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягнули строки посіву цукрового буряка, а 23 тис. га довелося повністю пересівати ^[13].

^13. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 107, 110.

У 1939 році не були виконані також плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тис. голів великої рогатої худоби на колгоспних фермах було лише 208 тис. (95,6 відсотка від плану). Молочнотоварні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми – 69 відсотків і свиноферми – 99,6 відсотка. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і більше 3 млн. птиці ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 126.

Колгоспно-радгоспна феодальна система позбавляла колгоспників стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися численні порушення прийнятого урядом СРСР у 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 – жодного разу не виходили на роботу ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 258, арк 42.

Надзвичайно низький рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднор-

— 14 —

мові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому в 267690 дворах виявлено надлишки землі загальною площею 41591 га ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 18.

Матеріальне становище колгоспників було жалюгідним. Житлові приміщення залишалися практично такими ж, як і тисячу років тому – глинобитна, крита соломою або очеретом хата з двох кімнат – кухні і жилої кімнати, яка одночасно слугувала вітальнею, їдальнею і спальнею. Більшість колгоспників задовольнялося домотканим одягом, як і сотні років тому. На роботу і вдома ходили босими аж до заморозків – економили взуття. Часто одна пара чобіт або валянок слугувала декільком членам сім'ї, їх узували по черзі. Вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

Щоб знищити в селян саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

25 травня 1939 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову про зселення хуторів, а вже до 1 жовтня цього ж року із плану 21364 господарств, які підлягли ліквідації, примусово було переселено 18221. У ході зселення руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися садки. Усе це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8276 сімей або 44 відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їхня доля владу не цікавила, головне – виконати план ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 86, арк 29.

У зв'язку із вступом Радянського Союзу у другу світову війну та пов'язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів Полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося: "В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які

— 15 —

утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" ^[18]. Не інакше, як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

^18. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 162.

У зовсім іншому становищі перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалася зі спеціальних закритих розподільників, харчувалася в закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і численні уповноважені, які виїжджали в села й райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачували навіть обов'язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тис. крб. ^[19]. Якщо більшість населення міст і робітничих селищ мешкало в бараках, гуртожитках і "комуналках", то номенклатурні працівники одержували цілком комфортабельні квартири, часто насильно виселивши з них сім'ї репресованих громадян.

^19. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 189, арк 54.

У роки "великого перелому" сталися суттєві, але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті полтавців. З одного боку, були досягнуті вагомі результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого – уся система радянської освіти спрямовувалась на виховання підростаючого покоління в дусі відданості ідеям марксизму-ленінізму. Люди мали стати сліпими виконавцями волі Комуністичної партії, а точніше – "вождя партії і народу" Й. Сталіна.

Напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідних інститути, 43 технікуми й 1746 шкіл, у тому числі 841 початкова, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тис. учнів і працювало 15 тис. учителів.

І хоч в СРСР було оголошено про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тис. дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому – 156, Шишацькому – 141 і т. д. Успішність учнів по області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов'язковий предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних, насправді їх було значно більше ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 71-72.

У зв'язку з переходом на обов'язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939/40 навчального року в школах області не вистачало 217 учителів, але у зв'язку з уведенням із 1 вересня

— 16 —

1939 року загальної військової повинності і призовом учителів до Червоної армії їх нестача могла збільшитися до 3 тис. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5–7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

У кінці 30-х років радянська влада продовжувала нищити релігійні установи – єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенської районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчика Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на неї міліцією штрафу в сумі 100 крб. за читання псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення: "Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити. Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг" ^[21].

^21. Рідне слово (Лубни). - 1941. - 3 листопада.

Після підписання "пакту Ріббентропа–Молотова" Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. Мілітаристський бум охопив усі сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах та установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148731 чоловіка, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919–1920 років народження були створені 903 гуртки допризовної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловіка. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкуруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів та ін. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. Із цією метою в області створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тис. майбутніх "ворошиловських стрільців". Для їх підготовки було обладнано 682 тири. По закінченні навчання 21653 гуртківці одержали значки "Ворошиловський стрілець" 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав облас-

— 17 —

ний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків "стрільців" зможуть виконати встановлені нормативи зі стрільби.

У примусовому порядку населення області змушували відвідувати заняття з організації протиповітряної і протихімічної оборони, по закінченні яких також видавали значки 1 і 2 ступенів. Здійснювалася підготовка начальників груп самозахисту, політруків і командирів ланок, особливо велика увага приділялася вивченню протигаза. Населення знайомили з отруйними речовинами, які використовувалися в роки першої світової війни. Із цією метою в підвалах будинків встановили герметичні протигазові сховища, де відбувалися практичні заняття з використанням протигазів.

Кращим з організації військової підготовки вважався колектив Полтавського державного педагогічного інституту. Протягом 1939 року тут пройшло підготовку з протиповітряної і протихімічної оборони 555 студентів, було підготовлено 200 "ворошиловських стрільців", 57 мотоциклістів, 75 кулеметників, 50 гранатометників, 43 зв'язківці та 32 шофери. Хоча більшість із них здобула непогану теоретичну підготовку, але через відсутність справжньої зброї і технічних засобів курсанти не мали необхідних практичних навичок.

Проведений у 1939 році призов до лав Червоної армії, як зазначалося в доповіді обласного воєнкома, пройшов на "високому ідейно-політичному рівні": на призовні комісії з'явилося 97,1 відсотка призовників, із яких придатними до стройової служби визнано 88,6 відсотка, до нестройової – 6,1; відсів за політико-моральними ознаками складав 3,4 відсотка.

Мілітаристська гарячка не обминула й дівчат. У 1939 році в області налічувалося 1799 первинних організацій Товариства Червоного Хреста, які охоплювали 94242 члени. Під керівництвом лікарів і партійним контролем було створено також 16 шкіл із підготовки медичних сестер, де навчалося 554 дівчини.

Допризовна молодь залучалася до масових спортивних заходів. Учні шкіл і технікумів зобов'язувалися виконувати нормативи по кількох видах спорту, після чого їм видавали значки БГТО ("Будь готов к труду и обороне"), а студентам – ГТО ("Готов к труду й обороне") 1 та 2 ступенів.

На вулицях міст і сіл можна було зустріти багато молодих людей, груди яких були обвішані значками як урядовими нагородами. Чим їх було більше, тим вважалося престижнішим, хоча багато хто з юнаків одержав їх незаслужено. Місцевим органам влади потрібно було виконувати план із приросту значкістів і звітуватися перед начальством, а тому при здачі нормативів вимоги послаблювалися. Щоб зацікавити молодь до занять парашутним спор-

— 18 —

том, у Корпусному саду Полтави збудували високу (вище пам'ятника "Слави") дерев'яну вежу, навколо якої постійно збирався натовп. І хоча стрибки з вежі були платними, бажаючих випробувати себе на хоробрість вистачало, а якщо хтось зі сміливців усе ж вагався, інструктор допомагав йому стусаном нижче пояса.

Особлива увага приділялася залученню молоді до оборонних видів спорту (гранатометання, фехтування, боксу, боротьби, стрілецької справи), але через відсутність належної матеріальної бази і кваліфікованих тренерів та інструкторів ця робота проходила вкрай незадовільно. План із підготовки значкістів було виконано ледве що на 30 відсотків ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 45, арк 224.

У засобах масової інформації, особливо після вступу Радянського Союзу в другу світову війну, посилилося вихваляння Червоної армії. З вуличних репродукторів лунали бравурні марші й бадьорі пісні на зразок: "От Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней". Магазини заполонили дитячі військові іграшки, проте жорстока реальність вносила свої корективи в мілітаристську ейфорію. Війна з Фінляндією показала непідготовленість Радянського Союзу, низький професійний рівень Червоної армії і була повною несподіванкою для полтавців. Жителі міст і сіл почали одержувати "похоронки" на своїх близьких і рідних. З'явилися поранені й обморожені. Їх було так багато, що медичні заклади не могли всіх умістити, тому деякі школи Полтавщини перетворили на військові госпіталі, а учні, переведені до інших шкіл, змушені навчатися у третю зміну. Під керівництвом учителів діти носили пораненим книги, цукерки і фрукти, а в палатах показували дитячу самодіяльність, співали пісні й танцювали, але червоноармійці були похмурими і слухали їх байдуже.

Отже, у переддень радянсько-німецької війни 1941–1945 років Полтавщина, як і вся Україна, була знекровлена голодомором 1932–1933 років і "великим терором" другої половини 30-х років. Були знищені останні залишки національного життя. Будь-який опір радянській системі став неможливим і населення Полтавщини перетворилося на безлику і покірну масу будівників "світлого комуністичного майбутнього". Здавалося, що після пережитих потрясінь усі жахи комуністичного режиму вже залишилися позаду, проте український народ чекали нові трагічні випробування.

— 19 —

Розділ IІ
ПОЧАТОК РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ.
МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася небувала в історії війна двох тоталітарних режимів. Віра Сталіна в непорушність радянсько-німецького договору 1939 року і таємного протоколу до нього призвела до того, що керівництво Радянського Союзу було захоплене зненацька. До того ж, Генеральний штаб Червоної армії, яким керіував Г. Жуков, припустився стратегічної помилки, розташувавши основні військові сили і бази з їх забезпечення вздовж західного кордону СРСР.

Наступ на Україну вела група армій "Південь", під командуванням фельдмаршал К. фон Рунштедта. Складалася вона з двох угруповань. Головні сили в складі 6-ї та 17-ї німецьких армій і 1-ї танкової групи завдали удару з південної Польщі в Київському напрямку. На південь України і Крим вели наступ 11-а німецька, дві румунських армії і угорський корпус.

Ворожим військам на Україні протистояли Південно-Західний і Південний фронти, Чорноморський флот і Дунайська військова флотилія.

Співвідношення сил Південно-Західного фронту, який прийняв на себе основний удар на Україні, і німецького угруповання було на користь Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій проти 36,5 німецьких, особовий склад відповідно нараховував 867,7 і 730 тис. чоловік. Гармат і мінометів Червона армія мала 13634, німці – 9700, танків відповідно – 4200 (із них 760 новітніх) і 750 (у тому числі 210 середніх і 540 легких), літаків – 2256 і 800.

Для управління розташованими в Україні радянськими військами 10 липня 1941 року було створене Головнокомандування Південно-Західного напрямку, яке очолив маршал С. Будьонний. До 16 вересня 1941 року його штаб знаходився в Горбанівському будинку відпочинку під Полтавою, охоронявся армійським батальйоном, що складався переважно з осетинів, двома танками й зенітками.

— 20 —

Кілька разів у штабі Головнокомандуючого як член військової ради напрямку побував М. Хрущов. У своїх мемуаpax він описав огидну сцену, свідком якої став, коли маршал Радянського Союзу побив вартового лише за те, що той сумлінно виконував свій армійський обов'язок, діяв згідно статуту і не проявив очікуваної запопадливості перед С. Будьонним.

Для організації оборони країни керівництво СРСР почало терміново вживати мобілізаційних заходів, головними з яких були посилення партійного керівництва всіма ланками військового та цивільного життя і зміцнення репресивного апарату. 16 липня в усіх підрозділах армії і флоту введено інститут військових комісарів, а на великих і середніх підприємствах – інститут парторгів ЦК ВКП(б), ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії. У радгоспах і машинно-тракторних станціях створювалися політичні відділи.

Як тільки стало відомо про напад фашистської Німеччини, відразу ж спорожніли магазини: люди кинулися запасатися, хто чим міг. Найперше скуповували продукти харчування, сіль, сірники, гас тощо.

Із метою поповнення складу армійських політпрацівників за рішенням ЦК ВКП(б) протягом серпня–початку вересня 1941 року в Полтавській області було проведено дві мобілізації комуністів і комсомольців на фронт, які разом дали близько 2500 чоловік ^[1]. Проте частина комуністів намагалася за будь-яку ціну залишитися в тилу й ухилялася від мобілізації. Так, 11 вересня бюро Полтавського обкому КП(б)У затвердило рішення Чорнухинського райкому партії про зняття з роботи й оголосило сувору догану другому секретареві райкому С. Ю. Гронюку, який під надуманими приводами намагався ухилитися від служби в діючій армії ^[2].

^1. Українська PCP У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т - К., 1967. - Т. 1. - С. 99.

^2. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 65.

Не проявляла належних патріотичних почуттів щодо захисту "соціалістичної Батьківщини" і частина пересічних полтавців. Станом на 6 серпня 1941 року в області затримано 1834 дезертири й особи, які ухилялися від призову до війська. Із них 281 були передані до військових трибуналів, а 1553 – військкоматам ^[3].

^3. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк. 131.

24 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Уже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов'язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім команди-

— 21 —

ра, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого часу винищувальні батальйони були створені в кожному з 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (із них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва, 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни ^[4]. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини й міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

^4. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк. 121.

Одночасно партійне і радянське керівництво області, виконуючи директивні настанови з Москви, докладало максимум зусиль до створення добровільних збройних формувань – загонів народного ополчення, до яких залучалися робітники і службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії. Проте у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише в 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тис. чоловік ^[5]. У Полтаві полк і батальйон народного ополчення створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, у Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

^5. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - С 101.

У Кременчуці були створені два полки народного ополчення і два винищувальних батальйони, об'єднаних згодом у дивізію чисельністю 3840 бійців. Ополченці майже не мали військового вишколу, кадрових офіцерів, до того ж мали на озброєнні лише близько 2 тис. гвинтівок старого зразка, 4 станкових і 28 ручних кулеметів, 4 тис. набоїв до них, 2 гармати, 300 протитанкових мін і 100 пляшок із запальною сумішшю для боротьби з танками. Озброєння винищувальних батальйонів складалося із 120 мисливських рушниць ^[6]. Крім військових обов'язків, ополченці й бійці винищувальних батальйонів брали участь у демонтажі та евакуації устаткування промислових підприємств, будівництві оборонних рубежів. Із наближенням фронту їх направляли до діючої армії або залишали в тилу для ведення партизанської боротьби.

^6. ДАПО, ф. П-105, oп. 1, спр. 50, арк 11.

Із початком радянсько-німецької війни оборонні і спортивні товариства посилили роботу з військового навчання населення та підготовки резервів для армії і флоту. У місцевих організаціях ТСОАВІАХІМу була розширена ме-

— 22 —

режа військових груп і команд, які прискореними темпами вели підготовку майже по 30 військових спеціальностях. До Полтавського аероклубу проведено додатковий набір курсантів у кількості 241 чоловіка. Усього протягом перших трьох місяців війни полтавські товариства ТСОАВІАХІМу підготували майже 30 тис. стрільців, 1200 саперів, 1000 кулеметників, 220 мінометників та ін. ^[7]. Але у зв'язку зі скороченими термінами рівень їх військової підготовки був надзвичайно низьким.

^7. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp. : У 3-х т. - К, 1967. - Т. 1. - С. 99.

Приміщення багатьох шкіл у містах, технікумів та інститутів протягом червня – липня були терміново переобладнані під госпіталі, але в них не вистачало медичного персоналу, ліків і перев'язувальних матеріалів. Пораненими опікувалися здебільшого жінки-волонтери з мінімальними медичними знаннями.

Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на фронтах. Про просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро повідомляло із запізненням на 10–12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці та своєчасно підготуватися до евакуації. Кращими інформаторами могли стати біженці, які заполонили залізничні станції уже через кілька тижнів після початку війни, але вони боялися говорити людям правду. Серед населення панувала атмосфера страху, підозрілості і шпигуноманії.

Не кращим було становище і в Червоній армії, професійна виучка і моральний дух вояків залишав бажати кращого. У ході наступальних операцій 1941 року німці в числі інших захопили секретні документи 56-ї стрілецької дивізії, які свідчили, що агентів НКВС (службовців "особого отдела") в дивізії було 11, таємних резидентів – 86, рядових "сексотів" – 335, разом – 432 чоловіки. Тому кожний крок і кожне слово вояків дивізії було під контролем відомства Берії ^[8]. "Сексотів" боялися більше, ніж ворогів. Уже перші дні війни показали хибність тверджень кремлівського керівництва, що війна в разі агресії проти СРСР буде вестися на ворожій території і, до того ж, малою кров'ю. Тому у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ углиб радянської території постала потреба термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, культурних та інших народногосподарських цінностей. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на території Полтавщини встановлювались три маршрути просування на схід автомобілів із вантажами: Яготин–Опіш-ня–Краснокутськ Харківської області, Київ–Гадяч–Лебедин і Черкаси–Зінь-ків–Груньський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги

^8. Голос Полтавщини. - 1942. - 7 серпня.

— 23 —

дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня 1941 року в результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв'язок між правим і лівим його берегами.

Уже на 45 день радянсько-німецької війни війська вермахту ступили на землю полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, – надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 "юн-керсів" (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи радянської влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а останніх грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2–3 місяці. Евакуації на схід підлягали також трактори й комбайни ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 24.

У зв'язку з тим, що на початку радянсько-німецької війни з автономної республіки німців Поволжя були депортовані до Казахстану й Сибіру всі особи німецької національності, а сама республіка ліквідована, утворений вакуум керівництво СРСР вирішило заповнити примусово вивезеними з України селянами. До 10 вересня з Полтавщини планувалося переселити 80–100 колгоспів із 11 220 сім'ями колгоспників ^[10], проте в умовах швидкого просування німецьких військ на схід цей задум здійснити не вдалося.

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 40.

Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи – право виїхати вглиб території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевезеннями. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ спричинило паніку й розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

Кременчуцька дивізія народного ополчення, що із заходу прикривала Крюків, не мала належного військового вишколу і сучасного озброєння, про що говорилося вище, а тому не могла протистояти переважаючим силам ворога. Дві третини її вояків полягло в околицях Крюкова та під час вуличних

— 24 —

боїв у місті. Поранення одержали командир дивізії А. С. Платухін і начальник штабу майор А. М. Мачула. Рештки дивізії відійшли на лівий берег Дніпра. Декілька днів, протягом яких ополченці утримували Крюків, зірвали спроби німців із ходу форсувати Дніпро і дали змогу радянському командуванню підтягнути війська й зайняти оборону на протилежному березі.

Захопивши 9 серпня Крюків, німці відразу ж почали обстрілювати з гармат Кременчук, який обороняла 297-а стрілецька дивізія (командир – полковник Г. А. Афанасьєв). У місті зчинилася паніка. Для допомоги в організації евакуації промислових об'єктів Кременчука Полтавський обком КП(б)У послав секретаря обкому по промисловості Коротченка й секретаря обкому по транспорту Бураковського, але свого завдання вони не виконали. Разом із місцевими керівниками (секретарем міськкому партії Котліком, головою міськвиконкому Лагном і начальником міського відділу НКВС Фоміним) проявили паніку й розгубленість. Відмовившись від демонтажу та евакуації підприємств, вони без санкції обкому КП(б)У і військового командування дали наказ на їх знищення шляхом підпалів і підривів вибухівкою, а самі втекли до Полтави. Таким чином, знищено десять підприємств міста разом із запасами готової продукції на десятки мільйонів карбованців. У їх числі трикотажну й кондитерську фабрики та міські млини разом із складами борошна і зерна. Голодні кременчужани з болем спостерігали, як у полум'ї гинуло народне добро.

На північ від Кременчука поблизу села Кривуші був розташований елеватор, розрахований на зберігання 128 тис. т зерна. На початку радянсько-німецької війни тут знаходився стратегічний запас продовольства для Червоної армії: 39650 т вівса, 14,5 тис. т жита, 5,5 тис. т борошна, 5 тис. т цукру, 8 тис. т рису і 1,3 тис. т різних круп. За наказом кременчуцького партійного керівництва елеватор зірвали (напередодні в нього заклали 10 вагонів вибухівки) і підпалили. Майже рік його руїни куріли, як вулкан. Перебуваючи в серпні 1942 року в Кременчуці, У. Самчук спостерігав, як обідрані жінки копирсалися в руїнах елеватора, збираючи в мішки горіле зерно ^[11]. Ним же годували й радянських військовополонених у Кременчуцькому концтаборі.

^11. Самчук У. На білому коні // Дзвін. - 1994. - № 7. - С 82.

Після втечі з Кременчука партійного керівництва, а разом із ним міліції та пожежної команди, місто було віддане на поталу мародерам. Рішенням бюро Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року Котлік, Лагно й Коротчен-ко виключені з партії, зняті з роботи і віддані під суд. Завідувач промисловим відділом обкому Гаркуша і Бураковський одержали суворі догани по партійній

— 25 —

лінії. Першим секретарем Кременчуцького міського комітету КП(б)У призначено П. Колінька, а головою міськвиконкому – О. Століцького ^[12].

^12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр 191, арк 66–67.

Близько місяця Кременчук зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німців, які стояли на правому високому березі Дніпра. Для частин Червоної армії, що обороняли місто, з Києва були направлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, підбитий німецькою артилерією став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох берегів їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів умілих плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягнути до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам ^[13].

^13. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 19, арк 12.

Стійкий опір захисників Києва зривав плани німецького командування на блискавичну війну і створював серйозну загрозу групі армій "Центр", що вели наступ на Москву. І хоча до столиці Радянського Союзу від Смоленська залишалося якихось 300 км, німецькі війська за наказом Гітлера припинили наступ. Найбільш боєздатні частини групи армій "Центр" (2-а танкова група і 2-а польова армія) 8 серпня 1941 року повернули на південь. Ослаблені попередніми невдалими боями війська Центрального і Брянського фронтів не змогли стримати наступ ворога і почали відступати. Розвиваючи наступ, танкові частини Гудеріана 18 серпня захопили Стародуб і спрямували удар у Конотопському напрямку, загрожуючи тилам Південно-Західного фронту. 3 вересня німці захопили Кролевець, 7 вересня – Глухів і Конотоп, тобто вийшли на 200–270 км на схід від Дніпра у тил військам Південно-Західного фронту, а під вечір 10 вересня передові частини 3-ї танкової дивізії генерала Моделя з'єдналися з викинутим у Ромнах німецьким повітряним десантом і захопили місто. Фронт 40-ї радянської армії був розсічений навпіл. Захопивши за лічені дні майже всю Чернігівщину, німці тим самим перерізали найважливіші комунікації, по яких ішло постачання військ Київського угруповання зброєю, боєприпасами, пальним та всім необхідним для фронту, а в тилові госпіталі вивозилися поранені, евакуювалося цивільне населення і народногосподарські вантажі. На лінії фронту радянських військ утворився розрив, який нічим було закрити. Становище ускладнювалося тим, що між частинами 5-ї армії і 27-го стрілецького корпусу, які відступили в кінці серпня на лівий берег Дніпра, також утворився розрив.

— 26 —

Через загальну плутанину й панічні настрої, що панували протягом перших місяців війни, будівництво оборонних укріплень на лівому березі Дніпра було зірване. Протягом 31 липня–30 серпня тут змінилося чотири військово-будівельних управління, кожне з яких намагалося по-своєму вести оборонні роботи. Керівництво придніпровських районів не забезпечило будівництво робочою силою, гужовим транспортом, житлом і продуктами харчування працюючих. Так, до 7 вересня з Кобеляцького району мало прибути на роботу 10 тис. чоловік, а прибуло лише 450. Наявні на будівництві 28 тракторів і 20 автомобілів простоювали через відсутність пального. До того ж військово-будівельні управління не забезпечувалися картографічними документами зі створення лінії оборони ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 144.

Дніпро був серйозною водною перепоною на шляху німецьких військ на схід. Радянське командування розуміло, що німці готуюся форсувати найбільшу ріку України, але через недбалість розвідки не могло визначити, звідки буде нанесений основний удар. В оману його ввела і демонстрація німців форсувати Дніпро в районі Черкас, де вони захопили один з островів. Командувач 50-ї армії Микола Фекленко послав туди чотири дивізії із семи, які були в складі його армії. Цим скористався ворог, і в ніч на 31 серпня частини 17-ї німецької армії переправилися на лівий берег, захопили плацдарм між Ворсклою і Пслом поблизу села Деріївки. Тут оборону тримала лише одна стрілецька дивізія, а на дільянці форсування – один стрілецький полк.

Доки радянське командування готувало контрудар, німці форсували Дніпро південніше Кременчука, на що радянське командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297-ї стрілецької дивізії, який не міг протистояти переважаючим силам ворога. Захопивши Кременчук раптовим ударом, німці намагалися розвивати наступ на північ, але були зупинені 297-ю стрілецькою дивізією. Проте вони й цього разу перехитрили радянське командування, яке сподівалося, що основні сили генерала Клейста будуть розвивати наступ із району Деріївки й зосередило там значні сили: чотири стрілецьких дивізії, 5-й кавалерійський корпус генерала Ф. В. Камкова, посилений двома танковими бригадами, і 47-у танкову дивізію. А тим часом генерал Клейст потайки перекинув у район Кременчука свої танкові та моторизовані дивізії і 12 вересня розпочав навальний наступ у напрямку на Хорол назустріч військам Гудеріана. Це було повною несподіванкою для командування 36-ї армії, яка виявилася розсіченою навпіл ^[15]. Виникла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту.

^15. Баграмян И. Х. Так начиналась война. - К, 1988. - С. 280-282.

Єдиною артерією, що з'єднувала війська Південно-Західного фронту з тилом, залишалася залізниця Київ–Полтава–Харків, яку німецька авіація

— 27 —

безперервно бомбардувала. Особливо жорстоких бомбових ударів зазнавала вузлова станція Ромодан. Під час одного з них, 14 серпня 1941 року, німці скинули на станцію більше 100 бомб. При першому заході ворожих літаків загорівся ешелон із кавалерією, при другому – евакогоспіталь і пусті вагони. Виникла загроза вибуху ешелону з пальним, що стояв на сусідній колії.

Молодий робітник-залізничник М. Горбань, який працював помічником начальника станції, скочив на паровоз, бригада якого загинула під час нальоту, і вивів потяг із 25 цистернами з бензином у безпечне місце. При цьому він був поранений осколком у груди. Його дружина Марія Горбань у цей час надавала допомогу пораненим бійцям 82-го окремого залізничного батальйону, що стояв на станції, і теж була поранена. На ліквідації наслідків німецьких бомбардувань також відзначилися залізничники – брати Пучки (Олександр, Іван, Панас, Федір) та Кочубеї (Павло, Григорій, Костянтин).

У результаті нальоту німецьких літаків на станції Ромодан у цей день згоріло 4 санітарних вагони, 10 вагонів із кіньми, 4 – з цукром, 2 – з білизною, 15 порожніх вагонів і 6 цистерн із пальним. Великі були й людські втрати: більше 100 чоловік вбито або згоріло живцем і 393 поранено та одержало опіки ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 115.

Увечері 28 серпня на станції Кибинці під час чергового нальоту німецької авіації одночасно вибухнуло три ешелони з боєприпасами, у результаті чого знищено всі станційні й підсобні будівлі та хати мирних жителів у радіусі півкілометра від епіцентру вибуху. На станції утворилася величезна воронка глибиною 12–15 м і діаметром 50–60 м. Швидко відбудувати поруйновану вибухом станцію було неможливо, і тому залізничники вирішили тимчасово спорудити обхідну колію. Півтори доби, ні на хвилину не покладаючи рук, працювали бійці залізничного батальйону і двох ремонтно-відбудовних поїздів. 30 серпня о 9 год. 30 хв. рух на цій дільниці залізниці відновлено ^[17].

^17. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - T. l. - С. 134.

Оскільки єдина залізниця, яка ще з'єднувала армії Південно-Західного фронту з радянським тилом, не могла забезпечити війська всім необхідним, потрібно було шукати нові комунікації. Із цією метою у вересні 1941 року почалася термінова реконструкція шосейної дороги Пирятин–Гадяч–Охтирка, яку здійснювало відомство НКВС. Головне управління шосейних доріг НКВС організувало в Харкові 4-е будівельне управління і будівельні дільниці в Гадячі, Лохвиці й Чорнухах. У зв'язку з тим, що будівельної техніки не вистачало, енкавеесівці спішно мобілізували людей із лопатами й колгоспні підводи, але через наближення німецьких військ роботи поспіхом згорнули ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 86.

— 28 —

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася в зоні воєнних дій; надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. У зв'язку з наближенням німецьких військ спішно почали споруджувати нові оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83700 чоловік і 10700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні й радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тис. чоловік і 16 тис. підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Усі мобілізовані зобов'язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла ^[19]. У першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв'язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.

^19. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 21.

Напружена ситуація склалася із збиранням врожаю 1941 року, адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра й нависла реальна загроза окупації Полтавщини. Становище ускладнювалося тим, що для роботи на полях не вистачало робочих рук і сільськогосподарської техніки. Навіть для обслуговування тих комбайнів і тракторів, які ще залишалися в МТС, не вистачало механізаторів і пального. Тому для підготовки механізаторів організовувались короткотермінові курси, на яких протягом липня без відриву від виробництва підготовлено більше 3 тис. трактористів, 300 комбайнерів і 880 помічників комбайнерів. Більшість із підготовлених механізаторів становили жінками ^[20]. Звичайно, рівень їх фахової підготовки бажав кращого, але іншого виходу не було.

^20. Ємець П. Н, Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. - Х., 1965. - С 10.

На колгоспних полях працювали практично всі, хто міг рухатися: старики, діти, інваліди. Із Полтавського сільськогосподарського інституту на збирання врожаю було послано 60 наукових працівників і 425 студентів. Доводилося вирішувати завдання, які, здавалося, взаємно виключали одне одного: займатися евакуацією сільськогосподарської техніки та худоби, проводити мобілізацію чоловіків до війська, усіх дорослих – на спорудження оборонних рубежів і одночасно збирати урожай. Усе це робилося в обстановці панічних

— 29 —

настроїв і розгубленості, породжених швидким наближенням фронту. Більшість колгоспів та радгоспів устигли скосити хліб, та не всі його обмолотили. Тому й не дивно, що станом на 25 серпня Полтавщина лише на 24,2 відсотка виконала план хлібоздачі державі ^[21].

^21. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 257, арк 6.

У зв'язку з тим, що над військами Південно-Західного фронту нависла загроза повного оточення, його командування неодноразово зверталося до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням відвести війська і створити нову лінію оборони по річці Псел, але Сталін зволікав: політичні мотиви переважали над воєнно-стратегічними. А тим часом частини 2-ї німецької танкової групи генерала Гудеріана 12 вересня вже захопили Лохвицю. Війська 1-ї німецької танкової групи генерала Клейста, розвиваючи наступ із кременчуцького плацдарму, 13 вересня увірвалися в Хорол та Лубни і перерізали таким чином останню залізничну магістраль, яка ще з'єднувала київське угруповання радянських військ зі східними районами СРСР.

14 вересня 1941 року танкові дивізії Клейста й Гудеріана з'єдналися в районі Лохвиці, замкнувши кільце оточення чотирьох радянських армій. Наступ німецьких військ був настільки стрімким, що мобілізованих у західних районах Полтавщини призовників навіть не встигли вивезти. Вони залишалися на збірних пунктах і при наближенні німецьких військ розійшлися по домівках ^[22]. Усе ж станом на 12 вересня до лав Червоної армії на Полтавщині мобілізовано 76260 чоловік.

^22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 7.

Тільки пізно вночі 17 вересня Ставка Верховного Головнокомандування дозволила військам Південно-Західного фронту залишити столицю України, проте конкретних вказівок щодо відведення військ на тилові рубежі не дала. Наступної ночі партійно-радянське керівництво республіки на чолі з М. С. Хрущовим спеціальним літаком потайки вилетіло з Броварського аеродрому до Москви, кинувши Україну і війська Південно-Західного фронту напризволяще. 18 вересня радянські війська залишили правий берег столиці, а 19 вересня – Дарницю. Біля Березані довжелезну колону вантажівок з оборонцями Києва зустріли танки Гудеріана й німецькі літаки, які на бриючому польоті безкарно розстрілювали техніку і людей.

Ослаблена в боях 38-а радянська армія з чотирма дивізіями неповного складу була не в змозі протистояти 17-й німецькій армії на Полтавському та Красноградському напрямках і відходила, намагаючись прикрити із заходу Полтаву і Харків. Нове командування Південно-Західного напрямку (замість С. Будьонного 12 вересня головнокомандуючим призначено маршала С. Тимошенка) створило спеціальну військову групу під командуванням П. Бєлова, яка мала завдати удару німецьким військам у напрямку Ромен, щоб прорвати

— 30 —

німецьке оточення і відкрити шлях для відходу військ Південно-Західного фронту. Головком С. Тимошенко передав з резерву 38-ї армії 226-у і 169-у стрілецькі дивізії. Проте противник зумів відбити несміливі атаки радянських військ. Не увінчався успіхом і наступ Червоної армії в напрямку Лохвиці.

А між тим становище радянських військ, які потрапили в оточення, ставало все тяжчим. Війська 37-ї і 26-ї армій були розрізані танковими клинами німців на три ізольовані одна від одної групи, а підрозділи 5-ї і 21-ї армій перемішалися і втратили зв'язок між собою, тому що засоби радіозв'язку противник знищив із повітря.

Під час переправи штабу Південно-Західного фронту через річку Удай поблизу Пирятина штабна колона була піддана жорстокому бомбардуванню німецької авіації і, зазнавши великих утрат у живій силі й техніці, фактично опинилася без частин прикриття. У розпорядженні штабу фронту не було жодного літака. Зв'язок з військами було втрачено. Опинившись без єдиного командування, деморалізовані підрозділи чотирьох радянських армій перемішалися на битих шляхах і польових дорогах Полтавщини з колонами біженців, гуртами коней, волів і корів, покинутою через відсутність пального технікою, важкими гарматами, тракторами й комбайнами. Усе це ставало легкою здобиччю німецької авіації, яка бомбила і розстрілювала вибрані цілі, та моторизованих ворожих колон, які несподівано з'являлися на шляху відступаючих. Безвихідь і незахищеність породжували страх і відчай, а вони, у свою чергу, – паніку. Гинули тисячі бійців і командирів Червоної армії, густо встеляючи поля Полтавщини своїми трупами.

26-а Радянська армія (командувач – Ф. Я. Костенко) опинилася в оточенні на теренах Оржицького району і вела жорстокі оборонні бої. Бракувало боєприпасів і пального, тили були обтяжені пораненими. Трагедію оточених можна уявити за скупими оперативними повідомленнями, що збереглися:

25 вересня: "Армия находится в окружении... С армией окружены все тылы ЮЗФ... Все попытки пробиться на восток успеха не имели. Делаем последнее усилие пробиться на фронте Оржица, Остаповка... Костенко, Колесников, Вареников".

26 вересня: "Положение исключительно тяжелое. С наступлением темноты попытаюсь с остатками прорваться в направлении Оржица, Исковцы, Пески. Громадные обозы фронта и раненых вынуждены оставить в Оржице, вывезти которых не удается. Костенко, Колесников". У другій половині того ж дня штаб 26-ї армії і частина підрозділів, у тому числі 32-а і 47-а кавалерійські дивізії, зуміли прорватися по дамбі, перейти на східний берег річки Оржиці й

— 31 —

вийти з оточення. Спроба деблокувати оточених і вивести з котла рештки 26-ї армії успіху не мала. Лише вночі з допомогою місцевих жителів частини 196-ї стрілецької дивізії знайшли брід і переправилися майже без втрат через річку ^[22-а].

^22-а. Наталія Сиволап. Оборонні бої 26-ї армії на території Оржицького району у вересні 1941 р та її вихід з оточення. // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток -Полтава Дивосвіт, 2008. - С 472-473.

У районі Городища зібралося близько трьох тисяч бійців із розрізнених частин Червоної армії, включаючи штаби фронту і 5-ї армії. Із наявних підрозділів нашвидкуруч було сформовано кілька загонів прориву, які мали пробивати шлях штабам із ворожого оточення. Один з них, під командуванням генерала І. Х. Баграмяна, складався з офіцерів оперативного відділу штабу фронту й роти військ НКВС, які участі в бойових діях не брали. Про них майбутній маршал Радянського Союзу писав: "Сто пятьдесят молодцов – залюбуешься: бравые, подтянутые". Цей загін, за задумом М. П. Кирпоноса, демонстративною атакою на схід мав відволікти увагу противника з тим, щоб відкрити шлях штабній колоні на північ.

Загону І. Х. Баграмяна вдалося форсувати річку Многу і 20 вересня вступити до Сенчі, а 24 вересня поблизу Гадяча в районі села Сари вийти в розташування радянських військ. Штаби фронту і 5-ї армії безнадійно відстали. Гарнізон Гадяча складався з 519-го окремого саперного батальйону, дорожно-будівельного загону й місцевого винищувального батальйону. Командував ним капітан Кулешов. Після загибелі Південно-Західного фронту гарнізон Гадяча виявився єдиною військовою частиною, яка на дільниці в кілька десятків кілометрів перепиняла шлях просуванню німецьким військам на схід ^[23].

^23. Баграмян И. Х. Назв. праця. - С 323.

20 вересня 1941 року штабна колона в кількості близько 800 чоловік була оточена в урочищі Шумейковому, поблизу хутора Дрюківщини Сенчанського району, що за 10 км від Лохвиці. У місті, ву приміщенні середньої школи, вже знаходився німецький штаб. Німецькі танки й піхота щільно оточили урочище з усіх боків. Відбиваючи атаки противника, бійці й командири Червоної армії переходили в контратаки, часом доходило до рукопашної. Під час однієї з контратак командуючий фронтом М. П. Кирпонос удень був поранений у ліву ногу, а ввечері загинув від осколка міни, що розірвалася поруч. За іншою версією, він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Уночі, коли вщух бій, М. П. Кирпоноса поховали на місці загибелі. Майже всі, хто був разом із командуючим Південно-Західним фронтом, загинули або потрапили в полон.

Сотні тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту також потрапили в полон. За німецькими даними, їх було майже 650 тис. Тисячі загинули в очеретах, болотах і згубних драговинах по берегах Удаю і Сули. Ті, хто знайшов тимчасовий порятунок на дрейфуючих острівцях і купинах, також неминуче гинули без їжі, води й від укусів численних комарів. Місцеві жителі про-

— 32 —

тягом багатьох днів чули над болотами нелюдські крики і стогін приречених, які конали без людської допомоги ^[24].

^24. Моргун Ф. Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса - Полтава, 1994. - С. 44.

Багато з оточених невеликими групами чи поодинці зуміли з допомогою місцевих жителів пробитися через лінію фронту і влитися до лав Червоної армії. Серед них начальник політуправління фронту А. І. Михайлов, генерал Н. С. Петухов, 9 командирів дивізій і 2 командири бригад. І ніхто з вищого командування Червоної армії не запитав у них, як сталося, що командири врятувалися, а їх бійці загинули. Частина з тих, хто не зі своєї волі опинився на окупованій німцями території, зуміли легалізуватися й осіли по містах і селах Полтавщини на правах біженців чи приймаків, адже вдів і одиноких жінок у роки війни вистачало.

Загибель Південно-Західного фронту була найбільшою поразкою Червоної армії на першому етапі радянсько-німецької війни. Майже двомісячна оборона Києва зірвала стратегічні плани німецького командування щодо "блискавичної війни". Відтягнувши на себе великі сили противника, захисники столиці України сприяли зміцненню оборони Москви – головної мети наступу німецьких військ у 1941 році. Затримка німців під Києвом дала змогу також евакуювати з Лівобережної України на схід сотні тисяч людей, устаткування промислових підприємств, запаси сировини, продовольства та інших матеріальних цінностей. Водночас загибель чотирьох армій Південно-Західного фронту значно погіршила і без того складну воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Німцям відкрився шлях на Полтаву, Харків і Донбас.

Незважаючи на наближення німців, усі промислові підприємства Полтави працювали на повну потужність, виконуючи замовлення фронту: виготовляли боєприпаси, маскувальні халати, гімнастерки, солдатські шаровари, рукавиці, шапки-вушанки тощо. Трудівники паровозоремонтного заводу протягом короткого часу збудували бронепоїзд "Маршал Будьонний".

Його екіпаж було укомплектовано робітниками та інженерно-технічними працівниками заводу. Командиром бронепоїзда призначили капітана Яблонського. 18 серпня 1941 року бронепоїзд вирушив на фронт і взяв участь у боях із німецькими військами в районі станцій Ганнівка і Потоки, де і був підбитий ворожою артилерією. Щоб не дістався ворогові, команда його підірвала ^[25].

^25. Полтава Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 173

У зв'язку з наближенням фронту 2 вересня 1941 року радянське командування створило штаб із будівництва оборонних споруд навколо Полтави, який очолив секретар міського комітету КП(б)У В. Апуневич, та організувало 5 будівельних дільниць. У районі станції Головач 6 тис. полтавців рили окопи

— 33 —

і протитанкові рови. 8 тис. зводили оборонні рубежі поблизу села Демидівки Решетилівського району, понад тисячу копали траншеї й окопи біля станції Мала Перещепина. Працюючи на окопних роботах, полтавці часто піддавалися бомбардуванню й обстрілам із німецьких літаків, проте роботи не припиняли. У зв'язку із швидким наближенням німецьких військ зведення кількох смуг оборони навколо Полтави загальною довжиною майже 200 км не було закінчено.

Коли стало зрозумілим, що наявними силами Полтаву не втримати, із міста спішно, наскільки дозволяли можливості транспорту, почали вивозити на схід усе, що могло сприяти зміцненню обороноздатності СРСР. До Красноярська евакуювали паровозоремонтний завод, до Саратова – завод "Метал", до Семипалатинська – прядильну фабрику та ін. Разом із підприємствами виїжджали й робітники та інженерно-технічний персонал, часто із сім'ями. Із навчальних закладів устигли евакуювати лише інститути: сільськогосподарський виїхав до Кургану, а педагогічний – до Тюмені. Проте не всі студенти й наукові працівники вузів хотіли залишати Україну. Так, із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів – 725 ^[26]. Із сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Усього ж із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тис.

^26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 101, арк 1.

Підготовкою до евакуації займалося і відомство Л. Берії. Одним із евакуаційних заходів енкавеесівців стало вишукування і знищення не лише реальних, яких практично не залишилося після двадцяти років червоного терору, але й потенційних ворогів радянської влади. 43 роки працював у Нових Сан-жарах лікар Стефанів. Гуманним ставленням до людей і високим рівнем професійної підготовки він завоював загальну повагу. Зважаючи на похилий вік, при наближенні німців він відмовився виїхати в тил Радянського Союзу. "Компетентні органи" його вчинок розцінили, як прагнення перейти на бік німців. 15 вересня до нього прийшли енкавеесівці й під приводом виклику до тяжкохворого забрали з собою. Більше Стефаніва ніхто не бачив. Уже після приходу німців його тіло з простреленою головою ледь присипане піском знайшли в сосновому лісі поблизу дороги на станцію Руденківка. Підставою для вбивства старого лікаря енкавеесівцями, очевидно, стало те, що його сини воювали в армії Української Народної Республіки і після поразки Української революції пішли на еміграцію ^[27]. Напередодні евакуації Полтави чекісти вивезли з тюрми, що була розташована на вулиці Пушкінській, заарештованих із політичних мотивів і розстріляли в урочищі Триби.

^27. Голос Полтавщини. - 1941. - 23 листопада.

— 34 —

Хоча Полтава для радянського командування не вважалася важливим стратегічним пунктом, який за будь-яку ціну потрібно утримувати, бої в її околицях були запеклими. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки й мотопіхота вступили до Нових Санжар. Ослаблені в боях 169-а мотострілецька і 34-а кавалерійська дивізії відійшли до Старих Санжар і Малої Перещепини, де спробували закріпитися на нових рубежах, яких, проте, не встигли закінчити мобілізовані на окопні роботи полтавці. На допомогу радянським дивізіям була послана 10-а танкова бригада у складі чотирьох танків "КВ" і 39 "Т-70". Однак радянське командування не зуміло використати їх ударну силу й розпорошило танки між трьома дивізіями Червоної армії ^[28].

^28. ЦАМО РФ, ф. 229, oп. 166, спр. 178, арк 12-18.

Унаслідок загибелі чотирьох армій Південно-Західного фронту й відсутності підготовлених резервів на ділянці фронту Нові Санжари–Решетилівка в радянських військових частинах утворився розрив, яким не забарилося скористатися німецьке командування. 3-й механізований корпус противника, швидко перегрупувавшись, повів наступ із району Миргорода на Решетилівку й далі на Полтаву. Щоб зупинити просування ворога, з оборонної лінії по Пслу були зняті 5-й кавалерійський корпус та 142-а танкова бригада і перекинуті під Решетилівку. На лінії Мачухи–Циганське вони вступили в бій із німецькими механізованими частинами, але, зазнавши великих втрат, змушені були відступити. Шлях на Полтаву із заходу для німецьких військ був відкритий ^[29].

^29. ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 170, спр. 228, арк 62.

Щоб стримати наступ німців на Полтаву з півдня, радянське командування 18 вересня спробувало контратакувати ворога, але зустрічний бій не приніс успіху. Радянські дивізії зазнали великих втрат від вогню ворожої артилерії і бомбових ударів із повітря. У середині дня німці прорвали бойові порядки 169-ї стрілецької дивізії на обох її флангах і вийшли до тилів. Дивізія опинилася в оточенні в районі Головача–Старих Санжар. В особливо скрутному становищі перебував перший батальйон 434-го стрілецького полку, яким командував старший лейтенант Петро Качур.

17 вересня батальйон П. Качура одержав наказ: пройти луками й болотами по Ворсклі від Головача до Старих Санжар і, знищивши міст через річку, разом з першим батальйоном 680-го стрілецького полку оволодіти дорогою Кременчук–Полтава. 18 вересня форсованим маршем батальйон П. Качура досяг визначеного для атаки рубежу, але німці, прорвавши оборону першого батальйону 380-го стрілецького полку, відрізали його від Старих Санжар, і він опинився в оточенні за 15 кім від своєї дивізії. Довелося зайняти кругову оборону. В той же час бійці проводили активну розвідку, намагаючись знайти слабке місце у ворожому кільці.

— 35 —

Проти оточеного батальйону німці кинули полк мотопіхоти, підсилений танками й артилерією. Основний удар прийняла на себе перша рота, якою командував молодший лейтенант Петраш. Діяла вона разом із мінометною ротою лейтенанта Валюхова. Петраш і Валюхов пропустили німецьких автоматників через свої бойові порядки, а потім оточили і майже всіх знищили. Червоноармійцям дісталося 30 німецьких автоматів і велика кількість набоїв.

Зустрівши впертий опір оточених, німці відійшли, але наступного дня відновили атаки силою двох батальйонів при підтримці артилерії і мінометів. Бій тривав увесь день. Підрозділи лейтенантів Петраша і Лебедєва та мінометники Валюхова відбили п'ять атак німців і змусили їх знову відійти.

20 вересня становище батальйону погіршилося: вичерпався запас набоїв, мін і гранат. Увечері німці відновили атаки і потіснили червоноармійців. Батальйон виявився притиснутим до Ворскли. П. Качур вирішив залишити укріплені позиції і пробиватися до своїх, але для цього потрібні були боєприпаси. Доставити їх до оточених узялася група добровольців на чолі з молодшим лейтенантом Сіренком. Уночі вони пройшли луками й болотами близько 15 км і дісталися до своєї дивізії. Наступної ночі тією ж дорогою вони повернулися до батальйону з кількома лантухами набоїв і гранат.

Увечері 22 вересня при світлі палаючих Старих Санжар П. Качур повів своїх бійців в атаку. У батальйоні в цей час залишалося лише 23 активних чер-воноармійці. Після п'ятнадцятихвилинного бою, який переходив часом у рукопашні сутички, їм вдалося в ніч на 24 вересня вирватися з оточення і з'єднатися з основними силами дивізії ^[30].

^30. ЦАМО РФ, ф. 1410, оп. 1, спр. 5, арк 71.

226-а стрілецька дивізія, яка відступала з району Кременчука, мала обороняти Полтаву, але атакована німцями навіть не встигла вступити до міста – її випередив противник. Протягом двох днів в околицях Полтави точилися запеклі бої: радянські війська намагалися вибити ворога з міста. У них особливо відзначився батальйон 10-ї танкової бригади, яким командував капітан В. Богачов. Протягом десяти днів (17–27 вересня) його танкісти знищили 11 німецьких танків, 6 мінометів, 2 гармати, 12 автомашин і багато німецької мотопіхоти. Коли командир танка молодший сержант П. Ткаченко прикривав відступ бригади, у його машину вісім разів влучили з німецької протитанкової гармати, але він залишився живим і виконав бойове завдання, знищивши при цьому два міномети й одну гармату ворога. За проявлені в боях героїзм і мужність капітану В. Богачову і молодшому сержанту В. Ткаченку присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

До Полтави німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відій-

— 36 —

шли на правий берег Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася на вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом за нею і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі й мародерство – розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.

Таке ж становище було і по селах Полтавщини. У період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, і збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, кожний, як міг, дбав сам про себе.

Після того, як німці вступили до Полтави, мотострілецький батальйон капітана О. Семенова, який входив до 132 танкової бригади, зайняв оборону на лівому березі Ворскли в районі села Крутий Берег. Звідти бійці здійснювали несподівані диверсії проти ворога в Полтаві. Наприклад, 26 вересня група з 15 вояків батальйону непомітно пробралася в місто й закидала гранатами та обстріляла з автоматів німців у Петровському парку. 28 вересня за наказом командування батальйон О. Семенова відійшов у напрямку Харкова. За проявлену мужність у боях із ворогом більше 100 бійців батальйону представлені до урядових нагород, а О. Семенову присвоєне звання Героя Радянського Союзу ^[31].

^31. Ємець П. Н., Самойленко О. П Назв. праця. - С 16-17.

Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали реактивні установки, прозвані пізніше "Катюшами". Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася під німецькою окупацією.

— 37 —

Розділ ІІI
ПІД НІМЕЦЬКОЮ ВЛАДОЮ

§1. Окупаційний режим

ПО-РІЗНОМУ зустріли полтавці прихід німецьких військ на рідну землю. Частина – як визволителів, із радістю і надією, що вони принесуть звільнення від більшовицького ярма, дозволять збудувати Українську державу та повернуть утрачену за радянських часів власність. Один із таких сподіванців, що заховався під псевдонімом "Яків Вишиваний", на шпальтах "Лохвицького слова" навіть надрукував на честь Гітлера оду, яку так і назвав "Адольфу Гітлеру". Ось уривок із неї:

Тобі, великий Визволитель,
Що пекло ката розтрощив,
Тобі народ, о наш учитель,
В пошані голову схилив ^[1].

^1. Рідне слово (Лубни). - 1942. - 2 липня. 1-а. ДАПО, ф. Р 8676, оп. 2, спр. 2, арк 14.

Інші – з неприхованою ненавистю і безсилою люттю до фашистів, які нахабно вдерлися в Радянську Україну і змінили звичний спосіб життя та їх місце в системі комуністичного режиму. Все ж більшість полтавців зустріла прихід нацистів зі страхом й тривожним очікуванням, що принесе їм нова влада, до якої потрібно знову пристосовуватися, щоб якось вижити і зберегти своє життя. Однобока і тенденційна інформація про перемоги німецької зброї на фронтах другої світової війни пригнічувала полтавців, посилювала в них вірус страху, безнадії і зневіри в можливість перемоги над ворогом.

На окупованих українських землях фашисти відразу ж почали встановлювати "новий порядок", який полягав у витонченій системі експлуатації і народовбивства. Згідно з планом "Ост", розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.

— 38 —

Особливе місце в цьому плані відводилося Україні. Після перемоги над більшовицькою Росією сюди мали бути переселені декілька мільйонів німецьких колоністів. "Україна стане місцем втілення творчого духу германців", – заявляв Еріх Кох, якого Гітлер призначив своїм намісником на більшій частині України. Про ставлення окупантів до українського народу свідчить таємний циркуляр для німецьких чиновників під назвою "Про політику і управління людьми в Україні", в якому говорилося: "Ми повинні стати панами тут на сході. Люди цього простору можуть тільки коритися, тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд, ось що треба, щоб примусити українців працювати. Постають дві різко відмінні одна від одної верстви: перша – верства правителів, – це ми, німці, і друга – керовані – це українці. Верства правителів планує, організовує, управляє і наказує. Керовані підкоряються і працюють".

Жорстокість, зневага до українців, як до людей нижчого ґатунку, були основними рисами німецького управління. Німецький солдат або чиновник окупаційної адміністрації мав право розстрілу без суду і слідства. Протягом усього періоду окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці.

Поряд із репресіями окупанти розгорнули широкомасштабну ідеологічну обробку населення з метою переконати його, що німецька армія несе поневоленим народам Росії "визволення від більшовицько-жидівського ярма". У надрукованому в 1941 році "Зверненні до українського народу" говорилося: "Адольф Гітлер покладе край поневоленню всіх трудящих народів Совєтського Союзу... Адольф Гітлер несе соціальну справедливість поневоленим народам Совєтського Союзу. Порядок, хліб, справедливість і справжній соціалізм, – ось що несе вам Адольф Гітлер! А тому виконуйте розпорядження, що видаються для вашого власного добра, щоб перебороти тяжкі наслідки війни".

У поширюваній на українських окупованих землях брошурі "Україна у жидівських лабетах" у відповідності з нацистською расовою ідеологією стверджувалося, що єврейська національна меншина захопила в Україні більшість керівних посад у партійно-радянському й господарському апаратах влади. При цьому геббельсівська пропаганда спиралася на опубліковані в СРСР результати всесоюзного перепису 1926 року та зразки усної народної творчості: "Гоп, мої гречаники, – всі жиди начальники!" ^[1-а]. Протягом короткого часу окупанти поширили в Кременчуці 100 тис. листівок, 2150 настінних плакатів, 3400 портретів Гітлера, 700 брошур, 80 нацистських прапорів та ін. ^[2].

^1-а. ДАПО, ф. Р 8676, оп. 2, спр. 2, арк 14.

^2. Чайковський A. C. Невидима війна. – К., 1994. – С. 42,

— 39 —

Окупаційні газети, що виходили в кожному гебіті, і навіть в окремих районах Полтавщини, регулярно публікували на своїх сторінках матеріали про злочини більшовизму: трагедію голоду 1932–1933 років, "червоний терор" тощо. В обласному часописі "Голос Полтавщини" часто виступав зі спогадами Павло Фісун. У добу Української революції 1917–1920 років він працював у системі споживчої кооперації Полтавщини, брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі серед населення, за що й поплатився. У 30-х роках П. Фісуна репресували і він пройшов увесь хресний шлях українця-патріота: виснажливі допити в застінках НКВС, перебування в камері смертників, загибель дочки і дружини на засланні в Сибіру, хвороби. Напередодні війни з Німеччиною П. Фісун повернувся до Полтави і, коли більшовики тікали, тяжко хворим перебував у лікарні. Енкавеесівці думали, що він сам помре, тому й не розстріляли.

Нацисти не визнавали за Україною будь-якого права на власне державне управління. Її територія була розчленована між Румунією, Угорщиною і різними німецькими окупаційними органами. До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім – рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів ("генеральбецирків"). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів ("крайзгебітів"). Кожний із них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Усі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином із числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).

Кадри для окупаційної адміністрації підбиралися, як правило, з числа людей, які були репресовані радянською владою або зазнали від неї тих чи інших утисків. Служити німцям зголошувалися також ті, хто звик керувати за радянських часів або переймався жадобою влади. Наприклад, учитель із Березівки Іван Роман зустрів німецьку розвідку у вересні 1941 року і заявив про свою готовність допомогти окупантам. Він також організував групу селян із доставки продовольства для німецьких вояків на лінію фронту. Вдячний командир німецького танкового батальйону нагородив Івана парою добрих коней. Він брав також участь в облавах на партизанів, за це німці призначили його старостою села, а згодом старостою Покрово-Багачан-

— 40 —

ського району. Зверх присадибної ділянки, німці надали йому гектар землі й нагородили грамотою ^[3].

^3. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 16 квітня.

Максима Цьомку із села Свиридівки Лохвицького району розкуркулили в 1930 році, забравши всі господарські приміщення до колгоспу. Напередодні війни він працював виконавцем у сільській раді. Німців, як визволителів, М. Цьомка зустрів квітами. Побачивши таку відданість, німці призначили його спочатку лісником, а згодом – старостою села ^[4]. Гідно оцінювали німці й інших прислужників. Під час перебування у червні 1943 року в Полтаві А. Розенберг й Е. Кох особисто вручили бургомістрові Кременчука Олегу Алею орден "За заслуги" 2-го ступеня. Нагороди одержали й деякі інші бургомістри та старости районів.

^4. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 травня.

Серед інших верховодів Третього рейху в Полтаві побував і Гітлер. За неперевіреними даними, перший його візит відбувся 3 грудня 1941 року, а другий (і останній) – 1 червня 1942 року. Цього разу Гітлер провів нараду з вищим командним складом вермахту, на якій були присутні Кейтель, Йодль, фон Бок, фон Клейст, Паулюс та ін. Обговорювалися плани літнього наступу німецьких військ на Сталінградському й Північнокавказькому напрямках. Після наради Гітлер відвідав Хрестовоздвиженський жіночий монастир, який щойно відкрився. Як згадують старожили, під час поїздки містом на вулиці Гоголя Гітлер вийшов з автомобіля і пригостив дітей цукерками.

Німецький окупаційний апарат спирався на густу мережу каральних органів: гестапо (таємна поліція), СД (служба безпеки), польову жандармерію, військові комендатури в містах і на залізницях тощо. В умовах окупації формально існувало й місцеве самоврядування, компетенція якого була обмежена суто господарськими справами й підтриманням "нового порядку" на окупованих землях України. Складалось воно з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. В апараті Лохвицького гебітскомісаріату працювало близько 60 місцевих жителів. На роботу вони влаштовувалися згідно службового (трудового) договору з одночасним присвоєнням певної групи (ранту) в оплаті праці.

У 18 сільських управах Зіньківського району працювало 511 чоловік. Усі вони, разом із членами своїх сімей (1366 чоловік) отримували продовольчі пайки. Заробітна плата голови Зіньківської міської управи складала 1000 крб. на місяць, а службовців – від 200 до 600 крб. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу – допоміжну українську поліцію, яка формувалася з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв.

— 41 —

Серед персонального складу української поліції були невдоволені радянською владою люди, колишні червоноармійці, які потрапили в оточення й залишилися на окупованій території, та юнаків, які в такий спосіб уникали примусової відправки на роботи до Німеччини. Батьки начальника Лубенської районної поліції В. М. Чепи до революції в Росії в 1917 році мали в Лазірківському районі власний хутір і майже 100 га землі, а батько старшого поліцая із села Заріг В. Тригуб у роки "великого перелому" був розкуркулений. Коли жінки із села Вовчика прийшли, плачучи, просити старшого поліцая Іващенка за своїх заарештованих чоловіків, він закричав на них: "А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров'ю плакати. Ми двадцять років плакали від вас" ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 135, арк. 28.

Зустрічалися серед полтавців і кримінальні злочинці та декласовані елементи. Так, старший поліцай із села Білики Миргородського району Іван Герасименко на службу з'являвся постійно п'яним і, відчуваючи свою безкарність, знущався і зневажав своїх односельців: Тетяні Панченко вибив прикладом зуби, Ганну Моренко вигнав босу серед зими на сніг. У день весілля Митрофана Дворухи він увірвався до його оселі й, погрожуючи гвинтівкою, вигнав людей на вулицю, а потім, напившись самогону, заснув посеред хати на долівці ^[6].

^6. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 4, арк. 7.

Служба в поліції приваблювала бажаючих також можливістю безконтрольної влади над людьми й непоганим матеріальним забезпеченням. Так, згідно з розпорядженням Миргородської районної комендатури, плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. на день, старшому групи – 9 крб., заступникові начальника районної поліції – 11 крб. і начальнику районної поліції – 14 крб. Паливом і продовольчим пайком вони забезпечувалися безкоштовно. Із 1 лютого 1942 року ставки оплати поліцаям були збільшені: рядовий став одержувати 10 крб., заступник начальника поліції і начальник – по 15 крб. на день. Одружені поліцаї додатково одержували на сім'ю: рядові і старші груп – по 10 крб., заступник начальника і начальник районної поліції – по 15 крб. на день. Якщо поліцаї харчувались удома, то їм виплачувалася вартість харчового пайка – по 6 крб. на день, а якщо користувалися їдальнею, то з їхньої платні вираховували за обід – 3 крб., за сніданок і вечерю – по 1 крб. ^[7].

^7. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 17, 19.

Серед жителів Полтавщини зустрічалися й добровільні помічники поліції, які з власної ініціативи допомагали німцям підтримувати "новий порядок" на окупованих землях. М. Соколовський згадував: якщо хтось тікав з-під арешту, то німецькі конвоїри по ньому стріляли, але не гналися, мовляв, далеко не вте-

— 42 —

че – свої ж спіймають і видадуть. Автор спогадів навів приклад, коли з ув'язнення втік партизан. До краю знесилений, він опинився в садку якогось жителя Полтави і попросив заховати його, але господар, скориставшись тим, що втікач був безпорадний, зв'язав йому руки і відвів до гестапо ^[8].

^8. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 82.

У 1943 році, коли військова потуга Німеччини була зламана, а людські резерви рейху вичерпувалися, німці оголосили набір добровольців у допоміжні війська вермахту. Серед "добровольців" переважали військовополонені й сільська молодь. Влітку 1943 року в Кременчуці вишкіл проходило більше 500 "добровольців". Радянське й націоналістичне підпілля вкоренило серед них свою агентуру, і після відповідної роз'яснювальної роботи 150 "добровольців" повтікало з казарм ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 104, арк. 33.

Радянськими грошовими знаками населення окупованої України користувалося більше року. Лише восени 1942 року почали вводитися так звані "українські гроші", або окупаційні марки номіналом 5, 10, 20, 50, 100 і 500 крб. Радянські монети й банкноти номіналом в 1 і 3 карбованці пpoдовжували знаходитися в обігу. Обмін радянських грошей на окупаційні марки у співвідношенні один до одного розпочався 14 жовтня і тривав до 3 листопада 1942 року. Офіційний обмінний курс дойчмарки по відношенню до окупаційної марки встановлювався як 1 до 10, що було ще одним пограбуванням населення України, коли німці за безцінь могли скуповувати все необхідне для себе, передусім продовольство, якщо вони, звичайно, не забирали його даром.

На окупованих теренах СРСР, як і в Німеччині, німці ввели середньоєвропейський час, тобто перевели стрілки годинників на дві години назад. Вони заборонили користуватися радіоприймачами, в кого вони ще залишилися після того, як радянська влада на початку війни вилучила їх у населення, а також ввели обов'язкову реєстрацію жителів міст і сіл.

Кожний житель Полтавщини старший 14 років повинен був мати надруковане німецькою й українською мовами посвідчення особи, але без фотографії, в якому вказувався зріст, форма обличчя, колір очей і волосся та особливі прикмети. Такі ж посвідчення з літерою "К" видавалися й немісцевим жителям. Посвідчення вважалися дійсними протягом трьох місяців, потім їх потрібно було поновлювати. Згідно з наказом Миргородського ортскоменданта (січень 1942 року) селяни не мали права залишати місце постійного проживання без спеціального на те дозволу старости села. Усі, хто не мав посвідчення особи, вважалися бандитами. У кінці 1941 року в Полтаві при реєстрації бу-

— 43 —

ло виявлено 89З10 жителів (проти близько 130 тис. напередодні війни), у тому числі 31 тис. дітей віком до 16 років, у Кременчуці – 31570 чоловік.

За час окупації чисельність населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями євреїв та відтоку жителів міста в село. Станом на 1 травня 1942 року в місті мешкало 73915 жителів, з яких чоловіки складали 28238 (38,7 відсотка), а жінки – 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян – 3839 (5,3 відсотка), інших – 1193 (1,6 відсотка) ^[10]. Кількість населення Kpeменчука, навпаки, дещо збільшилася за рахунок притоку сільського населення на промислові підприємства міста і на 1 березня 1943 року становила 32794 чоловіки. Серед них українців було 29914 (91,3 відсотка), росіян – 2177 (6,6 відсотка) ^[11].

^10. Голос Полтавщини (Полтава). – 1942. – 8 липня.

^11. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 4 березня.

Як не дивно, але в період німецько-фашистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року народилося 489, померло 318. У Крюкові за перші півроку 1942 року народилося 316 дітей, у той час як до війни за рік народжувалося близько 400, хоча населення міста зменшилося з 22 до 15 тис ^[12]. І це при тому, що безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті. Люди гинули під час авіанальотів, підривалися на мінах, якими так щедро була нашпигована полтавська земля, та ін.

^12. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 78.

Уже в перші дні окупації полтавці в повній мірі відчули на собі нацистський "новий порядок": почалися масові арешти, розстріли ні в чому неповинних мирних жителів. У Великих Сорочинцях протягом 14–17 вересня німці повісили, розстріляли й закатували 86 жителів. 7 жовтня 1941 року в Більську Опішнянського району були заарештовані та розстріляні 5 юнаків віком від 16 до 19 років. Окупанти звинуватили їх у зв'язках із партизанами.

Напередодні радянсько-німецької війни в Полтаві мешкало близько 22 тис. євреїв. Частина з них, особливо партійна, радянська й господарська номенклатура, разом із сім'ями евакуювалася на схід, решта залишилася. Їх усіх німці розстріляли в яру між Пушкарівкою і Супрунівкою, змусивши перед цим вирити собі могили – глибокі рови. Розстріляний був і циганський табір, який стояв неподалік Білої гори поблизу дороги Полтава–Харків.

У Кременчуці, як згадує Віталій Якимець, одного разу восени 1941 року німецькі автоматники і поліція оточили міський базар і кожного, хто виходив із нього, змушували вимовляти слово "кукурудза". У тих, хто вимовляв "кукугудза", перевіряли документи – так вони виявляли євреїв. Їх саджали у вантажівки, вивозили за місто й розстрілювали ^[13].

^13. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1999. – 24 вересня.

— 44 —

10 жовтня 1941 року німецький комендант Лубен Рамдорф і бургомістр Тодосенко наказали євреям міста зібратися в Засуллі, взявши з собою теплий одяг і на три дні харчів. Протягом 16 жовтня суцільним потоком ішло єврейське населення до села. Жителів Засулля німці загнали до хат і наказали позавішувати вікна. Перед обідом почалася розправа. Великими групами роздягнутих євреїв підводили до виритих на окраїні Засулля траншей і розстрілювали з кулеметів. Усього в такий спосіб було знищено близько 5,5 тис. чоловіків, жінок і дітей. Циганське населення розстріляли протягом зими 1942/43 року ^[14].

^14. ДАПО, ф. П.-105, оп. 1, спр. 135, арк. 34.

За час окупації на старому полтавському цвинтарі, дворі середньої школи № 27 та у Гришківському лісі окупанти розстріляли більше 6 тис. чоловік. Знищені були всі хворі Полтавської обласної психлікарні – майже 1000 дорослих і 100 дітей ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 89.

Терор окупантів проти українців особливо посилився після передачі весною 1942 року німецьким військовим командуванням Полтавщини в управління рейхскомісаріату "Україна". 1 вересня 1942 року до Полтави було призначено нового німецького гебітскомісара. Одним із перших його розпоряджень став наказ розстріляти всіх заарештованих, які знаходилися в полтавських в'язницях. Їх роздягнули догола, вантажними автомобілями вивезли до глинища, розташованого за школою № 27, і, щоб залякати населення міста, серед білого дня розстріляли з кулеметів. Між людьми ходили чутки, що німці цього разу розстріляли не менше 600 чоловік ^[16].

^16. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202.

Ніхто не був гарантований за своє життя, люди жили в постійному страхові й ніхто не міг їх захистити. Панувала повна сваволя окупантів. Тяжка доля України в умовах німецько-фашистської окупації знайшла відображення в написаному в 1943 році вірші дев'ятнадцятирічної учительки з Гадяча, ім'я якої і подальша доля, на жаль, залишилися невідомими:

Сумні обличчя у людей.
Куди не глянь, сама руїна –
Невже це наша Україна?
І сльози ллються із очей.
Біля розстріляних батьків
Лежать убиті немовлята...
Безвинно карано людей,
Ще й немовляточок-дітей.

— 45 —

Чи довго нам в ярмі ходити?
Чи довго нам в неволі жити?
Дітей у рабство віддавати
Й про долю їх не знати?
О, ні! Прокиньтесь, українці!
В похід швидше вирушайте,
Рідну неньку визволяйте,
А то знищать її німці!
Всі негайно ж уставайте,
Батьківщину захищайте.
Нашу рідную країну,
Нашу любу Україну ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 43.

В умовах німецької окупації не існувало навіть видимості публічного суду. Практично ніхто не міг бути впевненим за власне життя чи життя своєї родини. Лише після поразки німецьких військ під Москвою, коли перед Німеччиною постала перспектива затяжної війни, а перемога вермахту почала здаватися проблематичною, на території рейхскомісаріату "Україна" почали створюватися так звані "німецькі суди", які розглядали цивільні справи німців, фольксдойче з українців, якщо вони не підлягали військовим, поліцейським або судам СС. Поряд із "німецькими" продовжували діяти і воєнно-польові суди. Право виносити рішення в кримінальних справах належало також гебіт-ським комісарам, а в окремих випадках і районним старостам ^[18]. "Німецькі суди" запроваджувалися в Україні одночасно з переходом окупованих територій із підпорядкування фронтового німецького командування у відання цивільних окупаційних властей.

^18. Голос Полтавщини. – 1942. – 26 червня.

Перші окупаційні судові установи на Полтавщині з'явилися ще до введення тут цивільного німецького управління. Український нотаріат почав працювати в Полтаві з березня 1942 року, а в грудні цього ж року розпочали роботу і призначені генерал-комісаром із Києва шліхтери і шефени (мирові судді) у цивільних і кримінальних справах.

1 липня 1942 року в Полтаві було зареєстроване в гебітскомісаріаті й затверджене в генерал-комісаріаті в Києві бюро правничих порадників (юридичних консультантів). Їм надавалося виключне право писати заяви і скарги до судових установ, надавати консультації місцевому населенню з правничих питань та представляти його інтереси у приватних справах перед німецькими мировими судами. Шліхтерам і шефенам надавалося право роз-

— 46 —

глядати цивільні справи за позовами полтавців на суму до 30 тис. крб., а також кримінальні справи з покаранням до двох місяців ув'язнення та грошовим штрафом до 10 тис. крб.

Судочинство в "німецьких судах" відбувалося українською мовою публічно, в разі потреби викликалися свідки й експерти. Вирок у цивільних справах міг бути оскарженим протягом одного місяця, а в кримінальних справах – протягом трьох днів у касаційних камерах, які існували в кожному гебіті. Апеляційна скарга подавалася до канцелярії гебітскомісара. Він же особисто затверджував і вироки у кримінальних справах. У Полтавському гебіті судові установи відкрилися лише влітку 1943 року в кожному з районів: Полтавському, Нехворощанському, Новосанжарському і Решетилівському ^[19]. Юридичну службу в гебіті очолював Віктор Домбровський.

^19. Голос Полтавщини. – 1943. – 8 липня.

Винесені вироки у справах, що розглядалися "німецьким судами", важко назвати правосуддям. Так, 7 червня 1943 року в Пирятині відбулося виїзне засідання "німецького суду" з Києва. Із трьох справ, що розглядалися, вирок для всіх звинувачених був однаковий – по три роки ув'язнення, але вчинені ними злочини були різними. Йосипа Кадуру, Івана Кривобока та Івана Недика судили за те, що вони крали буряки з плантацій державного маєтку в селі Кононівці, Олександра М'якого – що не здав окупаційній адміністрації радіоприймача, а слюсаря залізничного депо станції Гребінка Мефодія Поповича – за вбивство ножем під час сварки свого товариша, сімнадцятирічного робітника Цимбалюка ^[20].

^20. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 12 червня.

Протягом липня–серпня 1943 року до Новосанжарського районного суду надійшло 29 кримінальних справ (крадіжки, образи, тілесні ушкодження, фальшування документів тощо), із них розглянуто 19. По 12 справах винесені обвинувачувальні вироки і 7 справ було закрито. За цей же час до суду надійшло 75 цивільних справ (сімейні і трудові відносини, посягання на право власності, орендні суперечки тощо), із них розглянуто 64, 58 позовів задоволено, 5 – відхилено, решта – перенесені ^[20-а].

^20-а. ДАПО, ф. Р-2360, оп. 1, спр. 1, арк. 7–8.

Одночасно з "німецькими судами" в 1943 році почали створюватися й українські судові установи. Німці встановили також посадові оклади для їх службовців: суддя одержував стільки, як і староста району – 950 крб., секретар суду – 480 крб., діловод – 400 крб., судовий виконавець – 340 крб. ^[21].

^21. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 44.

Слід мати на увазі, що окупаційні судові установи на Полтавщині почали створюватися напередодні визволення її від німців, а тому якоїсь помітної ролі в системі окупаційної адміністрації відіграти не встигли.

Як і за радянських часів, полтавці в період німецько-фашистської окупації фактично перебували у становищі кріпаків: протягом усього періоду окупації

— 47 —

діяла комендантська година, їм заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. З метою обліку й контролю в кінці 1941 року німці провели перепис населення. Хорольський гебітскомісар в одному зі своїх наказів роз'яснив, що виїхати за межі гебіту можна лише отримавши дозвіл від "шефів" (старост) районів, який надавався на підставі довідок від старост сіл ^[22].

^22. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 pp.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

Згідно розпорядження Зіньківської районної управи, від смерку й до світанку жителям міста заборонялося ходити по вулицях. Навіть удень кожний житель міста повинен був мати паспорт і довідку з місця роботи. Без цих документів зіньківчанам загрожував розстріл на місці. Селяни, які прибували до Зінькова, теж зобов'язувалися мати з собою довідку про особу і дозвіл від старости села із зазначенням, у якій справі й на який час прибув до міста. Залишатися переночувати в Зінькові селяни могли лише з дозволу районної поліції ^[23].

^23. Життя Зіньківщини. – 1941. – 18 грудня.

Навіть у місцях постійного проживання кожний крок полтавців знаходився під контролем окупаційної влади. У лютому 1942 року голова Градизької районної управи Короїд і начальник районної поліції Закарлюка видали спільну постанову, згідно з якою старости сільських управ зобов'язувалися на кожні п'ять хат виділити відповідального, який би постійно стежив за своїми "підопічними" і повідомляв сільських старост або старших поліцаїв про всі підозрілі діяння чи розмови односельців ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 1, арк. 9.

Смертна кара загрожувала всім, хто читав або поширював літературу антифашистського змісту, в тому числі скинуті з радянських літаків листівки. У розпорядженні лубенського гебітскомісара з цього приводу говорилося: "Карою смерті буде покарано всіх тих осіб, в яких буде знайдено листівки або інші матеріали ворожої пропаганди, скинуті ворожими літаками, а також і тих осіб, що такі листівки будуть роздавати або їх зміст будуть передавати словами чи письмово" ^[25]. Виявлені листівки належало підбирати і негайно здавати до німецької жандармерії.

^25. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 7, арк. 42.

Протягом усього періоду окупації німці не почували себе в безпеці навіть тоді, коли осередки партизанської боротьби на Полтавщині вже були ліквідовані. Тому, щоб убезпечити життя своїх вояків, окупаційна влада часто вдавалася до таких варварських методів, як взяття і розстріл заручників із числа мирного населення. Зокрема, в лютому 1943 року на Миргородщині було взято 300 заручників, які своїм життям мали гарантувати "безпечність військових частин і збереження загального порядку". Миргородський гебітскомісар попереджав, що взяті заручники будуть час від часу мінятися ^[26].

^26. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 45.

— 48 —

Німецькі окупанти встановили жорсткий контроль і над господарським життям полтавців. Розпочати нове будівництво чи перебудувати житлові або господарські приміщення жителі Лубенщини могли лише з дозволу гебітскомісара, заплативши при цьому спеціальний адміністративний податок ^[27].

^27. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 40, арк. 23.

Поразка німецьких військ під Москвою взимку 1941 року означала крах сподівань гітлерівців на "блискавичну війну". Перед Німеччиною постала примара затяжної війни на кількох фронтах, яка потребувала максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів Третього рейху. Нестачу робочої сили у зв'язку з мобілізацією чоловіків на фронт керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Уже навесні 1942 року німці розпочали широкомасштабну кампанію за добровільний виїзд української молоді до Німеччині. На вимогу німців із такими зверненнями до віруючих виступили і єпископи православних церков Сильвестр та Веніамін. Проте бажаючих виявилося небагато: в основному це були юнаки і дівчата, які повірили ворожій пропаганді про "райське життя" в Німеччині, та відпущені на волю військовополонені з немісцевих жителів. Протягом осені 1941 – травня 1942 років із сіл Дмитренки, Марусичі, Шевці, Більки і з Ревазівки Новосанжарського району до Німеччини добровільно виїхало 97 чоловік; із них 47 військовополонених, 2 – евакуйованих, решта – місцеві жителі ^[27-а]. У червні 1942 року із Біликів Миргородського району на постійну роботу до Німеччини завербувалося 25 чоловік, у тому числі 6 військовополонених, із них 4 втекло по дорозі й перебувало в розшуку ^[28]. Позаяк бажаючих добровільно працювати на Третій рейх виявилося небагато, німці провели перепис молоді 1922–1925 років народження і, після висновків медичної комісії про їхню придатність до фізичної праці, почали насильно відправляти до Німеччини.

^27-а. ДАПО, ф. Р-3049, оп. 1, спр. 2, арк. 36.

^28. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 49.

Перша група остарбайтерів (500 юнаків і 500 дівчат) із Полтави виїхала 13 травня 1942 року. Їх проводи відбувалися з великою помпою – у присутності німецького командування і посадовців з української допоміжної адміністрації. В Кременчуці німці влаштували в ніч на 20 травня 1942 року облаву на молодь, у результаті якої вдалося зловити 450 юнаків і дівчат віком від 15 до 25 років. Спочатку їх помістили до в'язниці, а потім завантажили у вагони і під охороною німецьких солдатів відправили до Німеччини.

Офіційно сім'ям остарбайтерів через біржі праці надавалася грошова допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її ті, хто знаходився на утриманні вивезеного (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано кілька осіб, то грошова допомога надавалася лише на одного.

— 49 —

Згідно з розпорядженням Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 року, сім'ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами із складів районних споживчих товариств, але за умови, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах. В іншому разі допомога припинялася ^[29].

^29. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 4.

Мобілізація української молоді на каторжні роботи до Німеччини нагадувала полювання на людей. Часто поліцаї влаштовували облави в базарні дні й хапали всіх, хто потрапляв під руку. Від вивезення до Німеччини звільнялася лише молодь, вражена тяжкими хворобами, робітники підприємств, які працювали на війну, службовці допоміжної української адміністрації і поліції та деякі інші категорії. За два роки окупації з Полтави на рабську працю до Німеччини відправлено близько 8 тис. молоді. Начальник жіночого відділу міської біржі праці Шелест відправляла навіть хворих, які мали довідки про звільнення. Із поверненням радянської влади вона була засуджена військовим трибуналом до 10 років тюремного ув'язнення.

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які під різними приводами намагались ухилитися від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарі, Луговики і Хорсики по 1 тис. крб, Білоусівки, Бо-годарівки й Гільці – по 500 крб., Куріньки й Козлівки – по 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней ^[30].

^30. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 55.

Німці використовували остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості й сільському господарстві, часто без вихідних. Робочий день у них не був регламентованим. Прикладом може служити розпорядок дня дівчини з Малої Кохнівки Кременчуцького району Надії Коваленко, який із пропагандистською метою був опублікований на шпальтах газети "Дніпрова хвиля" і мав переконати українську молодь у принадах життя й роботи в Німеччині.

Працювала вона в якогось німецького бауера (фермера) поблизу Лінбурга. Робочий день Надії починався о 6-й год. ранку. Після доїння корів вона працювала в полі; о 10 год. снідала і знову йшла в поле; о 12 год. обідала, прибирала на кухні і працювала на городі; о 15-й полуднувала і до 19-ї год. знову працювала в полі. Потім вечеряла, мила посуд, доїла корів і о 22 год. лягала спати ^[31]. Навіть ця, вміщена з пропагандистською метою, розповідь про життя української дівчини на чужині свідчить, що в Німеччині вона не мала вільного часу і жодної хвилини відпочинку, крім сну.

^31. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 26 серпня.

— 50 —

Тяжка підневільна праця, повна безправність, відчуття меншовартості й туга за Батьківщиною були постійними супутниками остарбайтерів. Ось що писала з Німеччини українська дівчина Марія Шевелінда, уродженка села Вільшаної Лубенського району, до своїх батьків:

Згадай мене, моя ненько,
В четвер та вівторок,
А я тебе ізгадаю
На день разів сорок.
Згадай мене, мій батенько,
На хатнім порозі,
А я тебе ізгадаю
В далекій дорозі.
Згадай мене, моя сестро,
У неньки на волі,
А я тебе ізгадаю
В німецькій неволі.

Окупувавши Україну, німецькі загарбники намагалися використати людей як дарову робочу силу, силою голоду змушуючи їх працювати для потреб Третього рейху. Масова насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх вдаватися до позаеконімічного примусу до праці. Постановою рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року вводилася обов'язкова трудова повинність для молоді 1922–1925 років народження, поширена згодом на все працездатне населення, починаючи з 14 років.

Розпорядженням рейхскомісара Е. Коха від 4 березня 1942 року всі переходи українців з однієї роботи на іншу обмежувалися і дозволялися лише за погодженням із місцевими біржами праці. Через них здійснювався і прийом на роботу. Звільнені з якихось причин із роботи вже на другий день мусили ставати на облік до біржі праці. Останні, по суті, перетворювалися на ринки рабів, які постачали робочу силу для потреб Третього рейху. Порушникам нацистських законів про працю загрожувала необмежена сума штрафу, примусова праця або ув'язнення до одного року ^[32].

^32. Голос Полтавщини. – 1942. – 21 жовтня.

Тяжкі матеріальні умови життя і соціальна незахищеність людей змушували їх вдаватися до різноманітних способів, щоб вижити. Особливо важко доводилося жителям міст. На стихійних ринках процвітала мінова торгівля і спеку-

— 51 —

ляція. Всі торгували всім. Щоб якось прохарчуватися і вижити, люди продавали останнє. Спроби німців і окупаційних органів самоврядування заборонити стихійні ринки і припинити спекуляцію бажаних результатів не давали.

Німецькі окупаційні власті дбали лише про забезпечення Третього рейху шляхом пограбування України та інших поневолених країн і народів. Із цією метою вони створили розгалужену мережу заготівельних пунктів, так звані Централі закупу і збуту. Влітку 1943 року таких пунктів в Україні налічувалося 13 тис. і працювало в них 125 німців-управлінців і більше 26 тис. українських робітників та службовців. Існувала чітка система оплати за здані сільськогосподарські продукти й сировину, але німці платили не повноцінними грошима (дойчмарками) і навіть не окупаційними марками, а їх сурогатом – так званими "пунктами". Пачка махорки оцінювалася в 120 "пунктів", кілограм тютюну – 300, лопата і літр гасу – по 50, шматок мила – 60 і т. д. ^[33].

^33. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 17 серпня.

Закупкою продуктів для Німеччини займалися і заготівельні контори споживчої кооперації. Щоб змусити населення продавати продукти харчування саме цим організаціям за низькими цінами, німецькі окупаційні власті спочатку встановили тверді ціни на них, порушення яких каралося штрафом від 200 до 1000 крб., а згодом взагалі заборонили продавати на базарах ті з них, які мали надходити шляхом планових поставок до Німеччини: м'ясо, молоко, масло, яйця, сир, олію та ін. На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 8 травня 1942 року заборонявся самовільний забій худоби. Порушники каралися штрафом у розмірі до 2 тис. крб. Крім того, в них конфісковувалася вся наявна худоба і земельний наділ ^[34]. У кінці 1942 року на Полтавщині був уведений податок і на птицю – 6 кг живої ваги з кожного двору. Наприклад, жителі Круто-Балківської сільської управи Новосанжарського району до 1 січня 1943 року мали здати 2334 кг птиці ^[35].

^34. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 34.

^35. ДАПО, ф. Р.-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

Уже з жовтня 1941 року окупанти запровадили обов'язкові поставки молока і яєць для потреб Третього рейху. Усі власники корів зобов'язувалися до кінця року здати на сепараторні пункти по 50 літрів молока за ціною 70 копійок за літр і 20 штук яєць із кожного господарства за ціною 3,8 карбованця за десяток, згодом плани обов'язкових поставок коригувалися в бік збільшення. У кінці 1942 року населення вже мало здавати по 10 штук яєць із кожної курки-несучки.

Наказом полтавського гебітскомісара Брененка норми здачі молока на 1943 рік установлювалися в розмірі 750 л на корову. В разі невиконання завдань власники корів штрафувалися, а корови конфісковувалися в рахунок обов'язкових м'ясопоставок для Німеччини ^[36]. Влітку 1943 року була заборонена і вільна торгівля фруктами, які мали надходити через систему загот-

^36. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 38, арк. 2.

— 52 —

контор райспоживспілок для німецької армії. Під приводом боротьби із спекуляцією німці періодично з допомогою поліції влаштовували облави і проводили конфіскації всіх продуктів на базарах.

Крім обов'язкових поставок і непередбачуваних поборів із боку окупаційної влади, населення Полтавщини сплачувало різноманітні податки та збори, які накладалися як у централізованому порядку в межах усього рейхскомісаріату "Україна", так і окремими гебітскомісарами, "шефами" і старостами районів. Відразу ж після вступу німців на терени Зіньківщини селянські господарства району були обкладені одноразовим податком на загальну суму 228056 крб. Розмір податку коливався від 100 до 450 крб. і залежав від наявності корови, розміру присадибної ділянки і кількості працездатних в окремих господарствах. Розміри податку знижувалися при наявності в сім'ї 2–3 і більше непрацездатних. Населення мало сплатити податок до 25 грудня 1941 року, але його виконання через крайню бідність і, можливо, саботаж затягнулося аж до березня 1943 року ^[37].

^37. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 лютого.

Згідно з постановою Полтавської міської управи, не сплачені жителями міста радянські податки списувалися, але вводився податок на нерухоме майно в розмірі 1,5 відсотка від його оціночної вартості. Наказом німецьких окупаційних властей із січня 1942 року в Полтаві вводився єдиний прибутковий податок у розмірі 10 відсотків заробітку або прибутку. Неоподаткований мінімум становив 200 крб. ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 43.

Із 1942 року на Полтавщині були введені сільськогосподарський, шляховий та страховий податки, а також податок на культурне і житлове будівництво, собак, велосипеди та ін. Згідно з постановою Новосанжарської районної управи, податок на культурне і житлове будівництво встановлювався у таких розмірах: господарства, що мали лише хату і присадибну ділянку, сплачували 40 крб. на рік, ті, що мали дрібну худобу – 80 крб., велику рогату худобу – 150 крб., якщо мали і дрібну і велику рогату худобу – 240 крб., а господарства, які крім усього вище перерахованого мали ще й коней – платили 350 крб. Від сплати податків звільнялися непрацездатні, інваліди першої і другої групи та селяни, які не мали власного господарства ^[39].

^39. ДАПО, ф. Р.-2883, оп. 1, спр. 1, арк. 42.

Наскільки великим був контингент платників податків, можна судити на прикладі Великих Сорочинців. Із 1579 господарств села оподаткуванню підлягало 1370. Від сплати податку на культурні потреби було звільнено 166 одиноких літніх людей, 17 інвалідів, 276 непрацездатних і 26 "маломіцних" господарств. Неплатникам податку загрожував штраф у сумі 200 крб. або примусові роботи протягом двох тижнів ^[40].

^40. ДАПО, ф. Р.-2577, oп. 1, спр. 26, арк. 11.

— 53 —

Розпорядженням рейхскомісара України Е. Коха від 21 жовтня 1941 року на підконтрольній йому території вводився податок на собак – 150 крб. на рік за одну. Якщо хтось хотів тримати більше собак, то мусив платити вже по 300 крб. за кожну наступну. Собаки, чиї хазяїни сплатили податок, вважалися зареєстрованими і мали носити на нашийниках відповідні значки. Незареєстровані собаки підлягали знищенню, а їх власники штрафувалися, сплачували податок і власники велосипедів, після чого вони одержували реєстраційний номер.

У міру того, як німецькі війська зазнавали все більше поразок на фронтах другої світової війни, кількість податків збільшувалася. У 1943 році на Полтавщині був уведений шляховий податок, який сплачували всі сільські мешканці: чоловіки від 14 до 60 років і жінки від 15 до 55 років. Від сплати цього податку звільнялися лише інваліди та круглі сироти. Оподатковувалися практично всі сфери господарської діяльності полтавців. Іноді доходило до курйозів. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Новосанжарського району від 28 листопада 1942 року громадські двори та індивідуальні власники коней і великої рогатої худоби мали забезпечити регулярне обрізання хвостів і грив у тварин та їх здачу для потреб Третього рейху. Встановлювалася й річна норма здачі: 300 г волосся з кожного коня і 80 г з голови великої рогатої худоби ^[41].

^41. ДАПО, ф. Р. -2342, оп. 1, спр. 8, арк. 4.

За будь-яку провину представники окупаційної влади нещадно карали полтавців. Штрафи з приводу і без приводу накладалися як у грошовій формі, так і в формі примусових робіт. Із представників допоміжної української адміністрації право накладати штрафи надавалося старостам сіл і районів – до 200 крб. або примусовими роботами до двох тижнів. Штрафи накладалися за випас корів у придорожній смузі, за недогляд тварин на пастівнику, самовільне залишення роботи, образу сільського старости та ін. 28 серпня 1943 року за відмову від виконання гужової повинності (не вийшли ремонтувати ґрунтові дороги) 16 жителів Новосанжарського району були покарані десятьма днями примусових робіт кожний. Мешканця села Крута Балка Григорія Деркача староста села оштрафував на 100 крб. за те, що він після дощу прогнав по профільованій дорозі свою худобу: коня, корову і телицю ^[42].

^42. ДАПО, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 42, арк.

"Шеф" Миргородської поліції Штабель розробив спеціальну шкалу покарань: за несвоєчасне прибирання вулиці і вульгарні слова при людях – 25 крб., дрібне хуліганство і дрібну крадіжку – 50 крб., невихід на роботу – 60 крб. і т. д. Голова Зіньківської районної управи Дехтярьов надав право сільським старостам штрафувати по 100 крб. селян за такі вчинки: появу у п'яному стані в громадських місцях, лайку та бешкетування, хуліганство, невиконання розпо-

— 54 —

ряджень поліції, привласнення чужого майна та ін. Наказом німецького сільськогосподарського коменданта Новосанжаського району Нонеманна від 15 квітня 1942 року всі водойми району (ріки і ставки) мали бути здані в оренду приватним особам. Самовільне виловлювання риби в них вважалося браконьєрством і на винних накладався штраф у сумі 500 крб. та конфісковувалися знаряддя лову ^[43].

^43. ДАПО, ф. Р. -2434, оп. 1, спр. 39, арк. 21.

Уся система окупаційної влади трималася на страхові і насильстві, від яких ніхто не був застрахований, навіть представники допоміжної української адміністрації. Так, у січні 1943 року Хорольський гебітскомісар оштрафував на 1500 крб. старосту села Шершнівки Федора Карпенка за те, що він допустив самогоноваріння на підконтрольній йому території ^[44].

^44. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994, №7, – С. 83.

Таким чином, під час німецько-фашистської окупації полтавці жили в умовах постійного страху й терору. Незважаючи на те, що великих боїв на теренах Полтавщини не було, господарство області було вщерть поруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому могло бути використане ворогом. Ця руйнація ще більше посилилася під час окупації. Видатний український письменник Улас Самчук, перебуваючи влітку 1942 року на Полтавщині, писав: "Кременчук виглядав, як гіркий, старий п'яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор" ^[45].

^45. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

Приблизно такий же вигляд мала й Полтава. "Війна, за винятком її станції, – писав У. Самчук, – до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий режим [мається на увазі царський. – В. Р.], життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння". Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків із вибитими вікнами стояла пусткою. Проте порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У. Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше поруйнована більшовизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років більшовицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її жителі в значній мірі були зрусифікованими. "Ідучи і розглядаючи уважно, – писав У. Самчук, – мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи.

На жаль, ніяка, а тим паче більшовицька Росія, не могла і не хотіла ані людських упомин, ані логічного поступовання. Тому на цьому хорошому, кучеря-

— 55 —

вому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово "Полтава" ^[46].

^46. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 вересня.

Незважаючи на розруху і страх перед окупантами, господарське життя Полтавщини поступово налагоджувалося, оскільки населення більше покладалося на власні сили, ніж на милість окупантів. Відкривалися приватні магазини і майстерні, які надавали мінімум послуг населенню, а їх власникам – заробіток. У березні 1943 року в Кременчуці працювало 95 приватних підприємств, у тому числі 18 кравецьких майстерень, 14 шевських, 6 слюсарних, 10 годинникових, 8 перукарень, 2 їдальні та ін. Кременчуцьке товариство на паях (акціонерне) "Надія" мало олійницю, завод безалкогольних напоїв, млин, крупорушку, дві пекарні, їдальню й орендувало 161 га овочевого поля і саду. У Полтаві працювало 30 продуктових і комісійних промтоварних магазинів. Індивідуальною трудовою діяльністю займалося 514 кустарів і ремісників ^[47].

^47. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 1 січня.

Їдальня на вулиці Шевченка, 29 відкрилася майже відразу після вступу німців до Полтави. Її хазяїн Дмитро Павлович В'язовський був уже літньою людиною. Під час революції 1917 року більшовики забрали в нього паровий млин, а самого з родиною вислали до Миколаївської області. Починав Д. П. В'язовський із того, що позичив у сусіда 18 кг картоплі, а через два місяці його їдальня вже готувала по двісті обідів на день. На розі вулиць Першотравневої і Шевченка він почав відбудовувати будинок із метою відкрити там ресторан, їдальню і готель ^[48].

^48. Голос Полтавщини. – 1943. – 17 червня.

У Гадячі існувало 8 приватних крамниць, 4 їдальні й буфети. Окупаційна німецька влада не заважала відновленню приватної власності і підприємницької діяльності, хоча і не гарантувала їх існування.

Уже в жовтні 1941 року у віддалені райони області з Полтави були послані інструктори облспоживспілки. Вони мали завдання виявити і взяти на облік товари в крамницях і на складах райспоживспілок, які ще залишалися після відступу радянських військ і не були розграбовані населенням, а також відновити систему споживчої кооперації на місцях. Шишацька райспоживспілка (голова – А. Лук'яненко) розпочала роботу в жовтні 1941 року. У зв'язку з тим, що товарів у її магазинах залишилося лише на 13 тис. карб., правління райспоживспілки швидко налагодило торговельні зв'язки з підприємствами Полтавщини та інших регіонів України: з Ромен і Лубен шишацькі кооператори одержували махорку й кошики, із Харкова і Дніпропетровська – металеві вироби тощо.

До кінця 1941 року торговельна й заготівельна мережа споживчої кооперації Полтавщини була повністю відновлена. Полтавська обласна спілка спо-

— 56 —

живчих товариств вважалася однією з найбільших в Україні. Станом на літо 1943 року вона об'єднувала 44 районних, 2 міських (у Полтаві й Кременчуці) та 557 сільських споживчих товариств, мала 1094 крамниці, 13 підприємств із переробки сільськогосподарської сировини і три сушарні. Крім того, в системі облспоживспілки були 31 пекарня, 38 їдалень, 8 заводів із виробництва безалкогольних напоїв, 6 чинбарень, 2 миловарних, 3 гончарних, 3 свічкових заводи, 3 бляхарських і 1 слюсарна майстерня. Транспорт облспоживспілки складав 65 вантажних автомобілів і 647 коней.

Облспоживспілку очолювало правління у складі Хоменка, Пушкаря, Попадюка і Войкова, але, як і всюди, над ними стояли німецькі "шефи": військовий – Майнеке і цивільний – Марієнфельд. Закуплені в населення продукти і сировина поставлялися до Німеччини. В системі облспоживспілки працювало 7180 чоловік, а район її торговельної і заготівельної діяльності охоплював 338639 господарств Полтавщини з населенням майже у 2 млн. чоловік.

До торговельної мережі споживчої кооперації Полтавщини товари надходили із власних підприємств (протягом 1942 року вони виробили продукції на 26 млн. крб.), місцевої промисловості, а також підприємств Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст України і частково з Німеччини та її сателітів. Протягом 1942 року облспоживспілка одержала з Німеччини 700 т цукру, 200 тис. пачок махорки, 18 тис. л горілки, 500 тис. коробок сірників та ін. Загальний торговельний обіг полтавської облспоживспілки становив у 1942 році 138 млн. крб., а чистий прибуток склав 27 млн. крб. ^[49].

^49. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 вересня.

Відновила і дещо навіть розширила свою виробничу діяльність і промислова кооперація області. Наказом бургомістра Полтави Ф. Борківського з 1 листопада 1941 року в її відання були передані рукавична і швейна фабрики, ливарно-механічний і металоштампувальний заводи в Полтаві, а також Малобудищанський цегельний завод та деякі інші підприємства місцевої промисловості.

Перед відступом радянські війська зруйнували керамічний завод в Опішні, а докінчили руйнацію місцеві жителі: розібрали верстати і повиймали шибки з вікон. Німці призначили директором заводу Гладеревського, який протягом короткого часу зумів відремонтувати і запустити виробництво. Через систему споживчої кооперації продукція заводу продавалася як на місцевих ринках, так і вивозилася за межі Полтавщини.

10 листопада 1941 року в Градизьку на базі колишнього технікуму з підготовки бухгалтерів для сільського господарства відкрився кооперативний тех-

— 57 —

нікум із трирічним строком навчання, який готував фахівців для системи споживчої кооперації області.

Фактично все забезпечення населення Полтавщини предметами й товарами першої необхідності здійснювалося через систему споживчої кооперації, але їх не вистачало і йшли вони, головним чином, в обмін на здану населенням сировину і продукти сільського господарства. Тому на численних базарах і "барахолках" процвітала мінова торгівля, спекуляція і натуральний обмін товарами.

Продаж населенню хліба та інших продуктів харчування за картковою системою розпочався в Полтаві з листопада 1941 року, але їх було недостатньо для підтримання нормальної життєдіяльності людей: 300–500 г хліба для дорослих і 200 г для дітей і непрацюючих.

Зважаючи на те, що німці не вживали пшона, весь зібраний в Україні урожай проса залишався для внутрішньо вжитку. Тому хліб, який полтавці одержували за картковою системою, був із домішками пшона. Його не можна було різати ножем – він розвалювався на шматки.

Важливою підмогою для працюючих полтавців стала мережа закритих їдалень на промислових підприємствах і в установах міста. Влітку 1942 року в Полтаві працювало 38 їдалень, де харчувалося 18 тис. жителів. Близько 5 тис. інвалідів і найбільш знедолених верств міського населення постійно чи періодично одержували матеріальну допомогу, розміри якої не забезпечували навіть прожиткового мінімуму, але не давали людям померти голодною смертю.

Матеріальна допомога, хоч і нерегулярно, надавалася також деяким категоріям сільського населення, яке не в змозі було працювати в громадських дворах. Так, у травні 1943 року Новосанжарська районна управа видала їм по 6,6 кг борошна на кожного члена сім'ї. По 4,9 кг борошна одержали також утриманці, інваліди, пенсіонери, евакуйовані тощо.

Значною підмогою для сімейного бюджету міських жителів стали городи, які окупаційна влада надавала всім бажаючим, знімаючи тим самим із себе відповідальність за їх матеріальне забезпечення. У Полтаві городи в приміській зоні мали понад 17 тис. жителів. У Гадячі городами наділялися робітники і службовці з розрахунку 0,1 га на дорослого і 0,05 на кожну дитину, але не більше 0,5 га на сім'ю.

Робота на клаптиках землі займала весь вільний час полтавців, а зібраний на них мізерний урожай давав їм змогу вижити в тяжкі часи воєнного лихоліття. Отже, полтавці в умовах німецько-фашистської окупації жили бідно, голодно, але ні голоду, ні епідемій не було.

— 58 —

§ 2. Аграрна політика

ОДНІЄЮ із закритих тем радянської історіографії другої світової війни була аграрна політика німців на окупованих територіях СРСР та її практичне втілення в Україні. Причина зрозуміла: надто вже вона була схожою на аграрну політику радянської влади. Могла виникнути небажана аналогія. Недостатньо вивченою вона залишається і на сьогодні.

Протягом усього періоду німецько-фашистської окупації (1941–1943 роки) у селах Полтавщини сталися значні зміни, які були результатом втілення в життя аграрної політики нацистів. Основні її напрямки визначили ще в травні 1941 року. Суть її зводилася до збереження існуючої радянської колгоспно-радгоспної системи: "Розчленування сільськогосподарського виробництва на кілька мільйонів селянських господарств зробило б утопією зусилля Німеччини по встановленню свого впливу на господарство. Через це треба всіма силами боротися проти будь-яких спроб розпустити великі сільськогосподарські об'єднання" ^[1].

^1. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 pp.: У 3-х т. – К., 1967 – Т. 1. – С. 375.

У постанові німецького імперського уряду від 15 лютого 1942 року та виданому на її виконання наказі рейхскомісара А. Розенберга колгоспний устрій в Україні скасовувався. Проте надії тих, хто сподівався, що німці розпустять колгоспи і повернуть землю селянам, не справдилися. Колгоспно-радгоспна радянська система залишалася такою неперевершеною формою експлуатації селянства, що нацисти не змогли вигадати нічого більш досконалого й залишили її незайманою, змінивши лише назви. Колгоспи стали називатися громадськими господарствами (дворами), а радгоспи – державними маєтками. Вони продовжували працювати під контролем німецької адміністрації. У багатьох випадках зберігався й радянський управлінський апарат.

Більшість із колишніх колгоспів і в умовах ворожої окупації продовжували зберігати старі радянські назви й лише в 1942 року розпочалося їх перейменування у відповідності з реаліями окупаційного режиму. Так, громадський двір села Андріївки Нехворощанського району став називатися іменем Адольфа Гітлера, а хліборобська спілка села Михайлівки цього ж району – іменем Володимира Винниченка ^[2]. Наказом Лохвицького окружного сільськогосподарського коменданта від 19 березня 1942 року всі колишні колгоспи мали носити назву села, а якщо їх у населеному пункті було декілька, то добавлявся порядковий номер ^[3].

^2. Голос Полтавщини. – 1942. – 11 серпня.

^3. Лохвицьке слово. – 1942. – 22 березня.

Старостами громадських господарств ставали місцеві жителі, які виявляли лояльне ставлення до німців. Серед них було чимало колишніх радянських

— 59 —

активістів, розкуркулених у період колективізації селян і просто добрих хазяїв. Наприклад, старостою Нижньомлинського громадського двору Полтавського району став Петро Крисько. Аж до 1934 року він усіляко намагався уникнути вступу до колгоспу і, залишаючись одноосібником, збирав на своїй землі по 200–250 пудів хліба з десятини. Усе ж влада задушила його економічно, наклавши індивідуальний податок у сумі 2 тис. крб, яких господар сплатити не міг. Тоді сільські активісти описали його майно, вигнали сім'ю з двору, а хату й господарські будівлі забрали до колгоспу. Даремно дружина і діти П. Криська благали комісію залишити за ними хоча б хату. Представники радянської влади були невблаганними. Господар із старшим сином змушений був залишити своє село і поневірятися в чужих краях. Повернувся він до рідної домівки лише з приходом німців ^[4]. Старостою громадського двору в селі Пироги Глобинського району також став колишній розкуркулений селянин Анатолій Котляр.

^4. Голос Полтавщини. – 1942. – 7 жовтня.

Оплата праці керівного складу громадських дворів і рядових колгоспників здійснювалася, як і за радянських часів, у трудоднях за єдиними тарифами: старості громадського двору нараховувалося 80 трудоднів за місяць, його заступнику й бухгалтеру – по 40–45, бригадирам і конюхам також по 40–45, свинарям – по 30 і т. д.

Ставлення нацистів до репресованих радянською владою селян було суперечливим і неоднозначним. З одного боку, вони були тим контингентом на селі, який потенційно міг стати опорою німців і джерелом формування місцевого апарату окупаційної влади, а з другого – повернення власності репресованим могло створити неприємний для окупантів прецедент: одержавши свої житлові приміщення і господарські будівлі, колишні куркулі могли претендувати і на свою землю, а це суперечило аграрній політиці нацистів, спрямованій на збереження сталінської колгоспно-радгоспної системи кругової поруки при виконанні поставок сільськогосподарських продуктів для Третього рейху. Тому на різних рівнях окупаційної адміністрації питання повернення власності репресованим вирішувалося по-різному.

У перші місяці окупації, коли німецька й допоміжна українська адміністрації перебували в стадії формування, репресовані радянською владою селяни намагалися без їхньої згоди повернути назад свої садиби, і на цьому ґрунті виникали конфлікти між колишніми й нинішніми власниками. У зв'язку з цим Полтавська німецька військова комендатура розпорядженням від 15 квітня 1942 року заборонила районним і сільським старостам повертати розкуркуленим їх власність. Із самочинно захоплених хат і садиб їх колишні власники підлягали виселенню ^[5].

^5. ДАПО, ф. Р.– 2343, оп. 1, спр. 1, арк. 11.

— 60 —

На розвиток цього наказу шеф обласного сільськогосподарського управління обер-лейтенант Комм роз'яснив, що повернути репресованим селянам їх садиби можна лише в тому випадку, якщо вони пустують. При цьому їм надавалася земельна ділянка площею не більше 0,8 га. Якщо ж у хатах репресованих мешкають люди, то виселенню вони не підлягають. У цих випадках колишнім власникам могли надати рівноцінні пусті будинки, якщо вони були в наявності, або будівельні матеріали для спорудження нових.

У селі Степуни Лохвицького району хати й господарства повернули більш як десятьом родинам репресованих ^[6]. Ларіон Рева та Іван Пожій, які повернулися до свого села Новаки Лубенського району, також одержали гарні оселі, але вони потребували ремонту ^[7].

^6. Життя Зіньківщини. – 1942. – 22 квітня.

^7. Лохвицьке слово. – 1942. – 31 травня.

Комісія громадського двору села Білики Миргородського району розглянула 10 заяв розкуркулених, чиї садиби були продані в період колективізації за невиконання планів хлібоздачі, та примусово виселених із хуторів у 1939 році й вирішила декільком селянам повернути хати та присадибні ділянки, а іншим компенсувати втрати за рахунок пустих хат, які були в селі ^[8].

^8. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 30 червня.

У Полтавському районі питанням повернення садиб займалася спеціальна комісія в складі німецького сільськогосподарського коменданта, українського голови земельної районної управи і представників сільських управ та громадських дворів. До кінця літа 1942 року вони розглянули більше 300 заяв і повернули лише по Абазівській сільській управі близько 80 хат і садиб ^[9].

^9. ДАПО, ф. Р.-2885, оп. 1, спр. 17, арк. 9.

У зв'язку з тим, що потік прохань до німецьких властей про повернення втраченої за роки радянської влади власності, тому числі й від родин розкуркулених та засланих у північні райони СРСР, не припинявся, 5 травня 1943 року Хорольський гебітскомісар роз'яснив, що повернути їм майно або збудувати оселі в період війни немає можливості ^[10]. Отже, питання відшкодування збитків і повернення майна репресованим радянською владою селянам залишалося нерозв'язаним протягом усього періоду окупації.

^10. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 19.

Усе ж повернемося до колективних форм господарювання. У зв'язку з тим, що значна частина великої рогатої худоби і коней на початку війни була евакуйована до східних районів Радянського Союзу, їх кількість у громадських дворах Полтавщини різко скоротилася. У Зіньківському районі чисельність коней зменшилася з 5662 до 3862, з яких робочих було лише 2928, але майже половина останніх вважалися виснаженими.

За недбалий догляд худоби німецька сільськогосподарська комендатура оштрафувала окремих голів громадських дворів на суму від 200 до 800 крб. ^[11].

^11. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 34, арк. 142.

— 61 —

У громадських дворах катастрофічно не вистачало тракторів, тому що більшість із них вивезли на схід разом із відступаючими радянськими військами, але й для тих, що лишилися, не було пального. В умовах окупації для них почали пристосовувати надіслані з Німеччини газогенераторні установки, але місцеві механізатори не вміли з ними працювати. Щоб вийти з цього становища, навесні 1943 року з усіх МТС Полтавщини були зібрані до Миргорода механіки, де німецькі інструктори навчали їх, як пристосувати газогенератори до тракторів ^[12]. На Шрамківському цукрокомбінаті, як пальне для трактора, використовували спирт, який самі й виробляли ^[13].

^12. Життя Зіньківщини. – 1942. – 13 квітня.

^13. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 16 травня.

Усі 44 колишні радгоспи Полтавщини за окупації були об'єднані в "Трест державних маєтків", який очолював М. Борохович. Забезпеченню їх тягловою худобою і технікою німці приділяли особливу увагу, розраховуючи одержати з колишніх радгоспів основну масу сільськогосподарської продукції. Так, під час весняних польових робіт у 1943 році в державному маєтку імені Розенберга під Полтавою працювало 37 коней, наданих німецькою військовою частиною. Крім того, з Німеччини господарство одержало молотарку, 23 кінних культиватори і 10 двокорпусних плугів ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

Протягом першого року окупації за рахунок повернення розібраного селянами, відремонтованого старого й одержаного з Німеччини нового сільськогосподарського реманенту його кількість в області дещо збільшилася. У державних маєтках Полтавщини кількість плугів зросла з 201 до 736, борін – із 3270 до 3735, жаток – із 148 до 259, молотарок – із 66 до 70 і тракторів – із 143 до 188. Збільшилася також кількість птиці та худоби в них: коней – із 1637 до 4558, волів – із 510 до 965, корів – із 479 до 1061, свиней – із 1044 до 5969 і птиці з 458 до 15536. Частина племінної худоби, зокрема свиноматки й жеребці, були доставлені з Німеччини ^[15].

^15. Голос Полтавщини. – 1943. – 5 червня.

В умовах окупації селяни отримали можливість заводити робочих коней у власних господарствах. Незважаючи на лихоліття воєнного часу, у них також дещо збільшилося поголів'я худоби та птиці. У Градизькому районі в січні 1942 року, порівнюючи з довоєнним часом, кількість корів в особистому користуванні зросла з 7917 до 8560. Крім того, селяни мали 411 робочих коней. У Кременчуцькому районі поголів'я коней збільшилося з 302 у 1942 року до 416 у 1943 році. У селі Кам'яні Потоки влітку 1942 року селяни вже мали більше 50 власних коней ^[16].

^16. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 листопада.

Попри всі біди й нестатки, у роки окупації продовжувалось і будівництво в селах Полтавщини. У Решетилівському районі було збудовано близько 200 хат, а на Полузірських хуторах лише протягом 1943 року – 38 хат, більше 200 сараїв,

— 62 —

клунь і повіток, а також посаджено понад 10 тис. плодових дерев. У селі Писарівці Новосанжарського району за 1942 році селяни збудували 65 сараїв, а в 1943 р. – 15 хат і 30 колодязів, посадили багато декоративних і плодових дерев. Основними забудовниками тут були репресовані в період колективізації "куркулі", які в роки окупації повернулися до рідних домівок. У Полтавському районі садиби за межами сіл, як результат збільшення присадибних ділянок, одержали близько 400 колгоспників. Незабаром вони побудували на них хати, сараї та інші будівлі господарського призначення, але рішенням районної управи від 22 липня 1943 року нове будівництво на селі без спеціального дозволу шляхово-будівельного відділу заборонялося. Причина була зрозумілою: наближався фронт, німецькі війська швидко котилися на захід, залишаючи за собою пустелю ^[17].

^17. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 12 червня.

В умовах окупації продовжували працювати й МТС, що їх німці називали державними машинно-тракторними базами. Із 77 МТС, що існували в області напередодні радянсько-німецької війни, до 1 грудня 1942 року роботу відновили 72. На середину літа в них знаходилося, порівнюючи з довоєнним часом, 60 відсотків тракторів, 80 – комбайнів, 90 – локомобілів і 95 – молотарок, але більшість техніки за браком запчастин не працювала. Дефіцит техніки частково поповнювався за рахунок поставок із Німеччини, яка була зацікавлена в якомога швидшому надходженні хліба з України.

Протягом літа 1942 року до МТС області через облсільгосппостач надійшло 35 манометрів, 45 магнето, 3660 свічок запалення, 1150 різного роду прокладок, 480 свердел, 1140 підшипників та ін. ^[18]. До Градизької МТС у 1943 році надійшло 11 тракторів, до Михайлівської – 12 дизельних тракторів, більше 100 двокорпусних плугів, а також дискові борони, сінокосарки, жатки та ін. Гадяцький гебіт протягом квітня–червня цього ж року одержав 6 тракторів, 5 газогенераторних установок для тракторів, 35 жаток, 25 сінокосарок, 439 двокорпусних плугів, 45 тонн інших виробів із заліза; Карлівський район – 18 тракторів, 220 плугів, 4 ручних коси і т. д. ^[19].

^18. Голос Полтавщини. – 1943. – 20 липня.

^19. Голос Полтавщини. – 1942. – 28 серпня.

Частина сільськогосподарських знарядь і реманенту надходила також на адресу Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ) і реалізувалася через мережу споживчої кооперації серед населення, громадських дворів і державних маєтків. Так, у червні 1942 року ПССТ одержала з Німеччини 22 вагони (180 штук) культиваторів, 50 коренерізок, вагон брусків і мантачок, 55 вагонів солі та 3 вагони сірників ^[20].

^20. Голос Полтавщини. – 1943. – 20 червня.

За браком узагальнюючих статистичних даних, установити кількість сільськогосподарських знарядь, що надійшли з Німеччини на Полтавщину за роки окупації, неможливо. Місцева окупаційна преса повідомляла, що до літа

— 63 —

1943 року з Німеччини в Україну було надіслано 3 тис. сівалок, по 100 тис. плугів, культиваторів і борін, а також 4 тис. т сої для посіву ^[21].

^21. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

Оскільки більшість чоловіків була мобілізована до Червоної армії уже в перші дні війни, основний тягар господарських робіт ліг на плечі жінок, підлітків і людей похилого віку. За браком сільськогосподарської техніки й робочої худоби, в громадських дворах і державних маєтках переважала виснажлива ручна праця. Показовими є зміни в наявності робочої худоби й сільськогосподарських знарядь, що сталися в Градизькому районі протягом перших місяців окупації ^[22]:

 

^22. Дніпрова хвиля. – 1943. – 1 липня.

Як і за радянських часів, у громадських дворах зберігалася примусова праця, починаючи з чотирнадцятирічного віку. Згідно з розпорядженням української служби порядку (поліції) Новосанжарського району, колгоспників, які не виконували встановленого мінімуму трудоднів, направляли як саботажників на примусові дорожні роботи строком на 10–15 днів.

Під час весняних польових робіт і жнив до роботи в громадських дворах повсюдно залучалися корови колгоспників, які мали працювати не менше п'яти годин щоденно протягом 50 робочих днів. За виконану коровою норму її хазяїну нараховували два трудодні. У громадському дворі № 13 Мало-Кохнівської сільської управи на оранці зябу у вересні 1942 року працювало по 16–18 пар корів щодня, у жовтні–листопаді – 12. Усього ж до оранки зябу було залучено 94 корови колгоспників ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 29 березня.

Німецький сільськогосподарський комендант Новосанжарського району погрожував відібрати корів у селян, які не виходитимуть із ними на роботу ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 68.

Не секрет, що багато українських селян сподівалося, що німці розпустять колгоспи і повернуть їм землю, проте цього не сталося. Тому, щоб якось привернути до себе симпатії українського селянства, німці уже в перші місяці окупації повернули колгоспникам відрізані до 1939 року надлишки присадибних ділянок, але з розрахунку, щоб її загальна площа не перевищувала 0,8 га. Проте цієї поступки виявилося замало і, починаючи з весни 1942 року, окупанти стали на

— 64 —

шлях збільшення розмірів присадибних ділянок до 1 га. В першу чергу це стосувалося тих, хто проявляв старанність у роботі та лояльне ставлення до німців. Одночасно з цим відбувалося закріплення присадибних ділянок, які звільнялися від оподаткування, у приватну власність. Вручення відповідних документів перетворювалося на помпезний пропагандистський спектакль і видавалося за подарунок німців українському селянству. В селі Омельнику Кременчуцького району під час вручення документів на право власності група вдячних селян піднесла представникам німецької влади хліб-сіль і вручила квіти. Хор місцевої "Просвіти" виконував українські народні пісні ^[25].

^25. ДАПО, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 15, арк. 31.

У Полтавському районі збільшення присадибних ділянок на літо 1942 року було завершено у 12 громадських дворах. Додаткові земельні наділи одержали 1793 колгоспники, що становило близько 15 відсотків усіх господарств району. Урочисте вручення документів на приватизовані присадибні ділянки відбулося 9 липня в сільському парку Мачух у присутності більш як 2,5 тис. жителів села і району. Голова Полтавської районної земельної управи В. О. Мирний при цьому улесливо дякував німцям за таку "милість" ^[26].

^26. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 42, арк. 25.

До літа 1943 року майже 5 тис. господарств Великобагачанського району додатково одержали 1252 га землі, 6900 господарств Хорольського району – 1943, а 208 господарств Шишацького району – 120.

Якщо напередодні радянсько-німецької війни колгоспники Полтавського району мали 6671 га присадибної землі, то в 1943 році – 12290 ^[27]. Усього ж за час окупації в Київській генеральній окрузі, куди входила й Полтавщина, селянам було нарізано 169 тис. га присадибної землі ^[28]. По Україні ж загалом, згідно з повідомленнями окупаційної преси, станом на зиму 1943 року присадибні ділянки приватизували майже 2 млн. селянських господарств ^[29]. Німці зняли також обмеження на утримання худоби і птиці в індивідуальних господарствах колгоспників.

^27. Голос Полтавщини. – 1942. – 14 травня.

^28. Голос Полтавщини. – 14 серпня.

^29. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 6 червня.

Із збільшенням присадибних ділянок виникла загроза, що колгоспники мало працюватимуть у громадських дворах, а більше – на власній землі. У зв'язку з цим гадяцький гебітскомісар "роз'яснив": якщо громадський двір не виконає плану обов'язкових поставок до Німеччини, то решту сільськогосподарських продуктів буде взято з присадибних ділянок колгоспників за такими нормами: з кожного двору по 3,5 ц картоплі, 35 кг капусти, 25 кг помідорів, 20 кг огірків, по 15 кг цибулі та столових буряків і т. д. ^[30].

^30. Дніпрова хвиля. – 1943. – 12 серпня.

Отже, радянська колгоспно-радгоспна система, хоч і з деякими послабленнями, залишалася незмінною, а колгоспники і в умовах німецької окупації перебували на становищі кріпаків.

— 65 —

Особливо в тяжкому становищі опинилися селяни в 1942 році, тому що при відступі врожай у колгоспах частково забрала радянська влада, а коли прийшли німці, – то забрали решту. Так, у колгоспі "Спільна нива" (с. Мачухи) радянській владі було здано 408 ц хліба, а німцям – 577,3 ц, "Нове життя" (с. Огуївка) – відповідно 1129 ц і 1046 ц, "Червоний косар" (с. Забрідки) – 493 ц і 216 ц, "Комунар" (Мала Перещепина) – 1630 ц і 202 ц і т. д. ^[31].

^31. Дніпрова хвиля. – 4 березня.

Як і за радянських часів, оплата праці колгоспників залишалася суто символічною. Наприклад, у громадському дворі "Гельманівка" Шамраївської сільської управи Решетилівського району за 1941 рік на трудодень було нараховано по 23 коп. грошима, 3,1 кг зерна, 440 г картоплі, 110 г соняшнику і 250 г полови; у господарстві "Петрівка" Круто-Балківської сільської управи за 1942 рік – по 50 коп., 1 кг зерна і соломи та по 1,15 кг соняшнику; у господарстві "Спільна нива" Мачушанської сільуправи – по 30 коп., 1,5 кг зерна, 0,15 кг соняшнику і 2,5 кг соковитих кормів; у громадському дворі "Нове життя" (с. Огуївка Ново-Тагамлицької сільуправи) – по 90 коп., 1,5 кг зерна, 0,9 кг картоплі, 0,5 кг овочів, 0,4 кг соняшнику і 3,6 кг соломи і полови ^[32]. На плантаціях Яготинського цукрового комбінату за роботу дирекція розраховувалася натурою: за 100 днів роботи селяни одержували 2 ц хліба, за 150 днів – 3 ц, більше 150 днів – 4 ц і 0,25 га землі під городину ^[32].

^32. Гадяцька газета. –1943. – 19 травня.

Незважаючи на примусову тяжку працю в громадських дворах, селяни продовжували жити в надзвичайній бідності. Так, у громадському дворі "Петрівка", про який згадувалося раніше, нараховувалося 170 господарств, але велику рогату худобу з них мали лише 100, у тому числі корів – 71, нетелів – 12, телят – 36. Свиней тримало 15 господарств, овець (143 штуки) – 64, курей (746 штук) – 160, качок – 14, індиків – 6, бджіл (22 бджолосім'ї) – 13 ^[33].

^33. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 18, арк. 3–4.

Низькою (порівнюючи з Німеччиною, – майже вдвічі) залишалася і врожайність сільськогосподарських культур, що видно з таблиці ^[34]. Врожайність з 1 га (в ц) за 1942 рік становила:

 

^34. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

— 66 —

При цьому слід врахувати, що землі в Німеччині по родючості були далеко гіршої якості, ніж в Україні.

Основна маса сільськогосподарської продукції, що вироблялася в громадських дворах Полтавщини, ішла до Німеччини. Це була "перша заповідь", яку колгоспники мали виконувати безумовно й неухильно. "Норми поставок українським населенням сільськогосподарських продуктів, – говорилося в директиві рейхскомісара України Е. Коха, – мають бути виконані за будь-яких обставин, не дивлячись на власне продовольче становище, у відповідності з принципом імперського маршала: "Якщо і голодують в Європі, то неповинні голодувати в Німеччині" ^[35].

^35. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 3.

Українські селяни сплачували на користь Третього рейху численні податки: обов'язкові сільськогосподарські, страхові платежі, збори на культурне та господарське будівництво й інші. Від сплати звільнялися лише престарілі, непрацездатні та інваліди. Неплатникам податків загрожував штраф у розмірі 200 крб. або примусова праця протягом двох тижнів. До обов'язкових поставок Німеччині були визначені хліб, м'ясо, картопля, молоко, яйця, вовна, шкури домашніх тварин, соняшник, капуста, огірки, помідори, баштанні культури та ін. Наприклад, валовий збір зернових у громадському дворі "Петрівка" за 1942 рік становив 3021 ц, з яких до Німеччини забрано 791 ц, продано на базаpax 158 ц і видано на трудодні 325 ц. Соняшнику зібрали 831,5 ц, з них до Німеччини вивезли 423 ц, а на трудодні видали 70 ц ^[36].

^36. Документи без купюр і вилучень // Київська старовина. – К. – 1995. – № 3. – С. 20.

Про розміри обов'язкових поставок м'яса до Німеччини свідчать дані по Новосанжарському району. Лише протягом перших трьох місяців окупації з району було вивезено великої рогатої худоби (в живій вазі) 31206 кг, свиней – 622, овець –1666 кг, птиці – 9515 кг ^[37].

^37. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 2.

Частину продуктів із громадських дворів забрали без оплати німецькі військові частини, які перебували на постої або пересувалися по території області. Так, станом на 27 травня 1942 року з громадських дворів Новосанжарського району німецькою армією взято і не оплачено продуктів на 440524 крб. ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 210, арк. 16.

Поряд із загальноукраїнськими податками, введеними Міністерством окупованих східних територій, існували й місцеві, які запроваджувалися німецькими комендантами з власної ініціативи і на свій розсуд. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Кременчуцького району від 22 червня 1943 року селянські господарства зобов'язувалися здати на користь рейху з кожного фруктового дерева: яблук і груш – по 16 кг, вишень, слив і абрикосів – по 10 кг. У кінці 1942 року сільськогосподарський комендант Ново-

— 67 —

санжарського району наказав здати німцям по 6 кг птиці з кожного двору, а також волосся коров'ячих хвостів і кінських грив ^[39].

^39. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 209, арк. 1.

Зроблені німцями часткові поступки українському селянству не привернули, проте, його симпатій до окупантів. Більшовицький режим за двадцять років свого існування не міг знищити приватновласницьких прагнень селян, які все ще сподівалися на повернення в умовах ворожої окупації землі у приватну власність. Виходячи з цього, німецька влада продовжувала застосовувати по відношенню селян випробуваний метод батога і пряника. Продовжуючи нещадну експлуатацію селянства, вона в той же час залишала їм надію на можливу в невизначеному майбутньому зміну власності й вихід колгоспників із громадських дворів та наділення їх землею. В наказі А. Розенберга з цього приводу говорилося, що в тих господарствах, "де є потрібні господарські й технічні передумови, земля може бути наділена в одноосібне землекористування", але час і форму його переходу вирішувала німецька влада на місцях.

Перспективи аграрної політики німців в Україні були викладені в розпорядженні міністра окупованих Східних територій А. Розенберга від 15 лютого 1942 року, в якому говорилося, що змістом "нового аграрного порядку є поступовий перехід колективного способу господарювання до індивідуального землекористування в межах кооперативу". Такими кооперативами мали стати сільськогосподарські (хліборобські) спілки, куди б входили всі колишні колгоспники. При цьому спілка приймала у власність усе рухоме й нерухоме майно громадських дворів. Земля при цьому наче й передавалася селянам в індивідуальне землекористування, але вони в обов'язковому порядку об'єднувалися в групи по вісім–десять господарств. Утворювалося щось на зразок бригадного підряду чи невеликого кооперативу в межах спілки.

Сільськогосподарський реманент і робоча худоба громадських дворів також розподілялися між окремими групами господарств. Наприклад, у хліборобській спілці хутора Зелена Діброва Лохвицького району на кожні десять господарств після розпаювання громадського двору припало по 5 коней, 2 волів, 2 плуги, 5 культиваторів і 2 жниварки ^[40].

^40. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

Групування колгоспників у "десятихатки", як їх називали селяни, відбувалося одночасно з утворенням хліборобських спілок. Щоб забезпечити спільний обробіток землі, ставити межі між індивідуальними і груповими ділянками не дозволялося. Розподілу не підлягали ліси, пасовища, ставки і непридатні землі, а також усі наявні на день створення спілок землі запасного фонду в громадських дворах.

— 68 —

Хліборобські спілки створювалися з таким розрахунком, щоб на кожного працездатного колгоспника припадало не менше 4 га польової землі. Якщо її не вистачало, то добавляли із сусідніх господарств. Так, під час створення сільськогосподарської спілки на хуторі Велике Болото Мало-Перещепинської сільської управи (староста – М. Материнка) 19 га землі було забрано у громадського двору села Нова Маньківка ^[41].

^41. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 4.

20 відсотків земельної площі відводилося в резерв для майбутніх членів хліборобських спілок. Землі резерву могли здаватися в оренду окремим членам спілок або групам селян (десятихаткам), які здатні були їх обробити. Наприклад, у хліборобській спілці "Вісичі" Кунцевської сільської управи (староста – М. Вісич) нараховувалося 96 господарств. Вони об'єднувалися в десять "десятихаток", за якими закріплювалися 400 га орної землі. Вводилася обов'язкова семипільна сівозміна. На розширення в майбутньому присадибних ділянок членів спілки було залишено 45,9 га і в резерв виділено 46,7 га. Не підлягало розподілу 20 га, зайнятих під технічними культурами, а в загальному користуванні членів спілки залишалося 33 га луків, 2,15 га саду, а також громадський випас для худоби й ліс. Резерв землі планувалося використати під посів багаторічних трав ^[42].

^42. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 9 вересня.

Вибути із хліборобської спілки можна було лише з дозволу районної сільськогосподарської комендатури. Розмір обов'язкових поставок для Німеччини із спілок визначав гебітскомісар, відділ сільського господарства гебіту або крайсландвірт (німецький "шеф" районної сільськогосподарської комендатури). Він же затверджував правління хліборобських спілок та контролював їх роботу ^[43].

^43. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 405, арк. 9.

Таким чином, реорганізація громадських дворів у хліборобські спілки фактично зводилася до зміни назви і не змінювала їх феодально-кріпосницької суті. Метою створення спілок було намагання німців зробити працю колгоспників більш продуктивною, зв'язавши їх круговою порукою в межах 8–10 дворів з тим, щоб підвищити врожайність і збільшити тим самим поставки продуктів харчування до Німеччини.

Перехід громадських дворів на становище хліборобських спілок розпочався на Полтавщині з квітня 1942 року і, як і повсюди в Україні, проходив під контролем очолюваних німцями районних сільськогосподарських комендатур. Протягом 1942 року в Полтавському районі статус хліборобських спілок одержали 9 громадських дворів (1238 селянських господарств отримали 7355 га орної землі), а протягом першої половини 1943 – ще 13 (2220 дворам було виділено 12933 га землі, у тому числі 8687 га орної) ^[44].

^44. ДАПО, ф. Р-2343, спр. 260, арк. 47–48.

— 69 —

Станом на серпень 1942 року в Карлівському районі хліборобськими спілками стали 12 громадських господарств, у яких 1613 селянських дворів одержали 10303 га землі. У власності громадських господарств району перебувало 5 олійниць, 7 парових і 16 вітряних млинів. На базі сепараторного пункту в Карлівці збудовано маслозавод.

У Полтавському гебіті, до якого входили Полтавський, Новосанжарський, Решетилівський і Нехворощанський райони, в 1942 році налічувалося 27 хліборобських спілок, а в 1943 – 71. Кращими з них, на думку окупантів, вважалися Ватажківська, Калашниківська, Миньківська й Бузово-Паськівська, а перше місце за врожайністю у 1942 році посів Новосанжарський район.

Важко судити про ефективність господарювання сільськогосподарських спілок, порівнюючи із громадськими дворами, оскільки вони на час звільнення Полтавщини Червоною армією перебували в процесі становлення. Проте результати їх господарської діяльності в 1942 році свідчать, що продуктивність праці у хліборобських спілках, а також врожайність залишалися низькими, тому що підневільна праця ніколи не була ефективною. Так, у сільськогосподарській спілці хутора Дмитренки Полузірської сільської управи Полтавського району з 568 працездатних 90 колгоспників протягом року виробили менше 50 трудоднів, 103 – від 51 до 100 трудоднів, 152 – від 101 до 200, 126 – від 201 до 300, 80 – від 301 до 400 і лише 17 – більше 400 трудоднів. Врожайність зернових у господарстві становила 5,4 ц з гектара, а валовий збір – 3122 ц, з яких 1313 ц забрали німці, а 899 ц роздали на трудодні. На вироблений трудодень колгоспники одержали по 1,5 крб. грішми, 995 г зерна, 530 г картоплі та 266 г соняшника.

3 червня 1943 року Е. Кох видав декларацію для українських селян на право власності на землю. Землі, які були передані окупаційними властями селянам, визнавалися віднині їх приватною власністю. Право володіти землею одержували всі, хто міг її обробити власними силами: колгоспники, які працювали в громадських дворах та сільськогосподарських спілках, а також ті, хто був тимчасово відсутнім в Україні: "остарбайтери", військовополонені, евакуйовані, репресовані українці, які знаходились в радянських концтаборах, тощо.

Новий земельний устрій потребував і нового землевпорядкування. У зв'язку з цим, при рейхскомісаріаті та генеральних комісаріатах були створені землемірні ради, що складалися з німецьких чиновників, а при гебітскомісаріатах – землевпорядні установи, до складу яких входили українці-землеміри загальною чисельністю близько 2 тис. чоловік. На спеці-

— 70 —

альних курсах, які були відкриті в Дніпропетровську, Києві й Житомирі, окупантами підготовлено 350 техніків-землевпорядників. Протягом 1943 року вони встигли переміряти землі 1321 хліборобської спілки, що становило лише близько 8 відсотків усіх громадських господарств України. Закріплення землі у приватну власність мало проводитися одночасно із землевпорядкуванням ^[45].

^45. ДАПО, ф. Р-2343, спр. 133, арк. 1–9.

Утілити в життя свої плани окупанти не встигли, тому що у вересні 1943 року Полтавщина вже була звільнена радянськими військами, і селяни повернулися до звичної сталінської колгоспно-радгоспної системи.

§ 3. Стан української культури

ЖОРСТОКИЙ режим німецько-фашистських окупантів, здавалось би, виключав будь-які прояви суспільного життя полтавців. Але в міру того, як фронт відкочувався все далі на схід, вони поволі почали пристосовуватися до "нового порядку", і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українського народу формі "Просвіт". Незважаючи на ворожу окупацію, потяг до освіти і культури в українців був незборимий.

Просвітянські осередки почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національно свідома українська інтелігенція, яка ще залишалася після двадцяти років більшовицького терору. Насамперед, – це були вчителі, які найближче стояли дo народу і користувалися його довірою. Чимало зусиль до створення "Просвіт" доклали також похідні групи ОУН, як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, які через просвітянські товариства намагалися пропагувати серед полтавців ідеї відновлення незалежної Української держави. У повідомленні командуючого поліцією безпеки і СД в Україні від 2 жовтня 1942 року "Про український рух опору" говорилося: "Робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяв рух українському культурному об'єднанню "Просвіта" ^[1].

^1. Коваль М. В. "Просвіти" в умовах "нового порядку" // Український історичний журнал. – 1995. – № 2. – С. 38.

Реалізуючи ідею утвердження національної свідомості на культурному рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські вистави, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції і звичаї українського народу.

— 71 —

Уже в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта" налічувала понад сто членів, головним чином представників української інтелігенції. Осередки "Просвіти" діяли в селах Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. У Крюкові існував клуб імені В. Винниченка, при ньому – музичний і драматичний гуртки. Останній влітку 1942 року об'єднував 36 молодих людей, очолював його Федоренко ^[2]. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень.

^2. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 77.

На кінець 1941 року окремі, дуже малочисельні осередки національної культури з'явилися в найглухіших селах і хуторах Полтавщини. В основу своєї діяльності вони поклали кращі традиції дореволюційних просвітянських товариств, які жили в пам'яті людей зрілого віку. За невеликим винятком, полтавські "Просвіти" не були численними, але, очолювані ентузіастами своєї справи, ставали не тільки вогнищами національної культури, але й центрами суспільного життя. На відміну від інших громадських організацій, які працювали нелегально або напівлегально, діяльність "Просвіт" проходила цілком відкрито, особливо в перший період німецької окупації.

Найбільш успішно "Просвіти" діяли там, де їх керівники були зв'язані з українським націонал-патріотичним підпіллям. Вдало поєднуючи легальні й нелегальні методи роботи, вони пропагували серед полтавців ідеї української державності, будили в них національну свідомість.

У селі Білецьківці Кременчуцького району товариство "Просвіта" виникло з ініціативи братів Василя, Якова і Степана Чорноволів у грудні 1941 року. Організаційні збори щодо його створення відбулися в хаті Івана Платоновича Німця, яка стояла пусткою. На них Василь Чорновіл розповів про злочини більшовиків проти українського народу і закликав молодь села записуватися до "Просвіти", розвивати українську культуру і не бути байдужими до долі рідного краю. Щирими прибічниками українського національного відродження стали дочки Василя Чорновола – Лідія та Олександра, які проводили агітацію серед молоді, будили в односельців почуття любові до України, до рідного слова. Їх палкий заклик знайшов живий відгук серед жителів Білецьківки: членами "Просвіти" стало більше 50 селян, у тому числі 20 членів підпільної молодіжної організації "Набат". До "Просвіти" ввійшов і керівник "Набату" Василь Ус. Ця антифашистська організація за своїм складом і політичними переконаннями була національно-патріотичною і знаходилася під значним впливом ідеології ОУН. Лише в кінці літа 1943 року, коли Червона армія підходила до Дніпра, керівництво "Набату", відчуваючи невідворотність повернення радянської влади, у боротьбі з фашизмом зробило вибір на її користь.

— 72 —

Співочим гуртком Білецьківської "Просвіти" керував учитель Макар Омелянович Німець, який помер у 1943 році, не діждавшись повернення радянської влади; драматичним – Іван Олександрович Хорольський, музичним – Іван Леонідович Лагно. Активістами "Просвіти" були Катя і Василь Хорольські, Іван і Лідія Ус, Микола Гончар, Леонід Чорновіл, Лідія Кравченко, Марія Коваленко, Віктор Соколенко та ін.

Легальна діяльність "Просвіти" полягала в організації вистав українських драматургів (ставили п'єси "Назар Стодоля", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Степовий гість", "Жидівка-вихристка" та ін.), хоровому виконанні народних пісень, у тому числі національного гімну "Ще не вмерла Україна", "Гімну націоналістів", "Ой, гук, мати, гук" та ін. Нелегально ж активісти "Просвіти" читали і поширювали серед селян заборонену за радянських часів літературу – твори видатних діячів українського національно-визвольного руху та репресованих радянською владою письменників, розповсюджували листівки патріотичного змісту, які Василь Чорновіл привозив із Кременчука. Сава Семенович Чорновіл і Глива, які підтримували зв'язок із націоналістичним підпіллям у Кременчуці, переконували молодь боротися за волю України в лавах Української повстанської армії.

У лютому 1943 року перед виставою "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", на якій були присутні жителі Білецьківки, Свинаро-Павлівки та Маламівки, Василь Чорновіл виступив із промовою, в якій закликав присутніх до боротьби проти більшовизму і створення незалежної Української держави ^[3].

^3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 3–6.

У Лохвицькому районі "Просвіти" були створені в більшості сіл. Вирішальну роль у їх організації відіграла газета "Лохвицьке слово", яка, попри жорстокий окупаційний режим намагалася зберігати українське обличчя і сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств у районі перевищувала дві тисячі чоловік. Це були вчителі, медичні працівники, службовці окупаційних установ, колишні колгоспники. Однією з кращих вважалася "Просвіта" в селі Свиридівці, яку очолював М. Г. Головко. Тут діяв народний хор, драматичний та музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження Архипа Тесленка члени "Просвіти" влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль "Москаль-чарівник". Організатором "Просвіти" в селі Степуни був старший поліцай Василь Іванович Кива. Під час сталінської колективізації його родину було розкуркулено, і він десять років поневірявся в чужих краях.

— 73 —

З ініціативи Лохвицької "Просвіти" з листопада 1941 року почав виходити літературний додаток до газети "Лохвицьке слово", а при редакції діяв гурток письменників-початківців і поетів. Лохвицька "Просвіта" організувала також драматичний гурток під керівництвом Синяка, який силами місцевих акторів-аматорів поставив кілька п'єс українських драматургів, кожна з яких починалася виконанням національного гімну "Ще не вмерла Україна" ^[4]. Проте розгорнути в повній мірі просвітянську роботу на теренах Лохвицького району німці не дали. Влітку 1942 року газета "Лохвицьке слово" була закрита, а з настанням сезонних польових робіт завмерла і діяльність сільських "Просвіт".

^4. ДАПО, ф. П-105, спр. 237, арк. 54.

З ініціативи "Просвіт" у багатьох районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури почали перетворюватися в Будинки національної культури, які ставали центрами національного відродження українського народу, наскільки це було можливо в умовах ворожої окупації.

Шишацький будинок національної культури розпочав свою роботу на Різдвяні свята 1942 року. Його діяльність була багатоплановою: тут працювало декілька гуртків художньої самодіяльності, виступи яких користувалися великою популярністю серед жителів селища та навколишніх хуторів.

Протягом першого півріччя 1942 року драматичний гурток Шишацького будинку національної культури поставив десять п'єс українських авторів, серед них: "Наталка Полтавка", "Мартин Боруля", "Кум-мірошник", "Пошивсь у дурні" та ін. Найбільшим успіхом у глядачів користувалися актори-аматори Н. Хорольська, І. Щербина, Г. Сердюк та О. Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував хор під орудою О. В. Гусака. Танцювальним колективом будинку керував юнак Юрій Кушнір, а оркестром духових інструментів – І. К. Діденко. Більше двадцяти українських історичних пісень мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Федір Глушко, а учасниками були як професійні актори (М. С. Мишечкін та Бережний), так і аматори ^[5].

^5. Миргородські вісті. – 1943. – 1 травня.

Вистави й концерти народного театру у Великих Сорочинцях завжди починалися з виконання національного гімну "Ще не вмерла Україна". Особливим успіхом користувалися тут народні пісні у виконанні дуетів Шелеста і Скалацького, Корецького і Пішка ^[6].

^6. Відродження (Миргород). – 1942. – 20 травня.

До репертуару хорового гуртка в селі Яреськи входило більше 70 українських пісень. Керував ним Дмитро Коноплич, аматорський театр очолював Олександр Шепітько. У дні Різдвяних свят театр поставив виставу Б. Грінченка "Степовий гість". Учасники фольклорних колективів за допомогою односельців влітку 1942 року розпочали в Яреськах будівництво нового примі-

— 74 —

щення для "Просвіти", яке не було закінчене через зміну ставлення окупантів до українських національно-культурних організацій.

Серед жителів Миргородщини великою популярністю користувався український дитячий хор під орудою О. Ф. Замоздри. Крім українських народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943 року поставив оперу "Коза-дереза". Декорації до неї виготовив художник В. В. Бакало, а акомпанувала дітям З. П. Порпура. Увагу глядачів привернула гра маленьких акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди й Миколи Склярів, Таміли Ющенко та ін. ^[7].

^7. Миргородські вісті. – 1943. – 29 липня.

Продовжуючи традиції просвітницьких товариств часів Української революції 1917–1920 років, "Просвіти" стали не лише осередками культурного, але й суспільно-політичного життя в містах і селах Полтавщини. Легально чи нелегально вони намагалися пропагувати серед полтавців ідеї державності України. Робити це в умовах ворожої окупації було надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт", як і все культурно-освітнє життя полтавців, знаходилася під постійним контролем відділів пропаганди німецької окупаційної адміністрації.

Предметом особливої уваги "Просвіт" стало створення українських книгозбірень та читалень, книги в яких були б доступні та зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 року з дозволу німецької комендатури в Кременчуці відкрито Українську читальню. Її книжковий фонд налічував більше 10 тис. томів. В оздобленні приміщення читальні взяв участь німецький художник Шельген – співробітник відділу пропаганди, стіни діти прикрасили українськими рушниками і штучними квітами. Крім українських книг і окупаційних газет, у читальні було багато німецьких журналів, брошур, плакатів та іншої пропагандистської літератури, яка мала демонструвати українцям зверхність німецької раси та силу німецької зброї. На урочистостях із нагоди відкриття читальні був присутній керівник відділу пропаганди лейтенант Мауер, який у своєму виступі видав цю подію, як подарунок німецького командування українцям. Хорова капела учнів місцевої музичної школи під орудою Сапсая виконувала веснянки ^[8].

^8. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 22 квітня.

7 липня 1942 року в Кременчуці відкрилася й українська бібліотека, її книжковий фонд становив більше 13 тис. томів як українських авторів, так і західноєвропейських. Станом на 1 січня 1943 року в бібліотеці було 1552 постійних читачі, переважно молоді, а щоденне відвідування складало 70–80 чоловік. 12 серпня 1942 року в бібліотеці відбувся творчий вечір Уласа Самчука, який дорогою з Полтави до Києва на короткий час зупинився в Кременчуці. На вечорі письменник розповів про свій творчий доробок та прочитав уривки з повісті "Марія" ^[9]. 1 липня цього ж року українські кни-

^9. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 6 березня.

— 75 —

гозбірня та читальня відрилися і в Лубнах. На урочистостях із цієї нагоди співав хор місцевої "Просвіти" ^[10].

^10. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 5 липня.

Районна бібліотека в Лохвиці відкрилася в березні 1942 року. Крім виданих за радянської влади, частину книг для неї зібрали місцеві жителі, зокрема Г. Савченко, Г. Северин, Т. Цілуйко та ін. Завдяки їх добродійним пожертвам бібліотека поповнилася забороненими за радянських часів творами Б. Грінченка, О. Олеся, В. Винниченка та інших українських письменників ^[11].

^11. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 червня.

Відкриття українських бібліотек відбувалося з великими труднощами. Крім протидії окупаційної влади, яка намагалася тримати український народ у темряві й інформаційній блокаді, за роки війни різко скоротився книжковий фонд бібліотек. Якщо за радянських часів знищувалися книги, які не відповідали постулатам комуністичної ідеології, то в умовах німецької окупації проходив зворотний процес: знищувалася радянська література.

Згідно розпорядження Хорольського гебітскомісара, існуючі за радянських часів бібліотеки могли відкритися для загального користування лише після вилучення з них "більшовицьких видань", але до грудня 1942 року така "чистка" ще не була проведена, і бібліотеки в чотирьох районах Хорольського гебіту не працювали ^[12]. Із цієї ж причини у квітні 1942 року припинила роботу щойно відкрита Зіньківська районна бібліотека, у фондах якої знаходилося більше 4 тис. томів ^[13].

^12. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 112.

^13. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 2.

Полтавці переважно користувалися бібліотеками безкоштовно, але матеріальна скрута в окремих випадках змушувала брати з читачів гроші. Так, у відкритій у передмісті Гадяча –Заярі – бібліотеці плата за користування книгами для дорослих складала 10 крб. на місяць, для дітей – 5 крб., а з доставкою додому книг – 20 крб. ^[14].

^14. Гадяцька газета. – 1943. – 5 червня.

Найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини вивезено старовинні книги Переяславської духовної семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку Полтавського педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили в печах книжки. Крім того, згідно розпорядження керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель, значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні з виготовлення іграшок ^[15].

^15. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. – К., 1977. – С. 89.

Полтава в роки окупації своїм культурним життям мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри, в яких демонструвалися ні-

— 76 —

мецькі фільми, окремі з них – з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні й танцю, дитячий театр (пізніше – театр молоді) із балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-вар'єте відомого до революції 1917 року циркового борця Шемякіна та інші установи культури, але розраховані вони були в основному на обслуговування німецьких вояків.

Під час перебування влітку 1942 року в Полтаві У. Самчука найбільше вразило, що полтавські дівчата охоче "ходили під ручку" з вояками Третього рейху. "Тут слово "німець," – писав він, – стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові,.. де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння" ^[16].

^16. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

1 жовтня 1941 року, тобто вже через тиждень після вступу німців до Полтави, відновив свою роботу Полтавський музично-драматичний театр. Першими його виставами були "Наталка Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм". Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький унтер-офіцер, піаніст із Гамбурга Зігфрід Вольфер, який видавав себе за оперного режисера. З українськими акторами німецький "шеф" поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. У перші місяці окупації художнім керівником театру був Семен Бутовський – старий актор, який ще в дореволюційні часи працював разом із Садовським і Саксаганським, але, не витримавши наруги з боку "шефа", залишив театр. Більшість акторів змирилася з постійним приниженням і працювала в театрі лише тому, що їм був гарантований продовольчий пайок.

За роки окупації колектив театру поповнився акторами та музикантами з Києва, Харкова та інших міст України і Радянського Союзу. На сцені театру виступали відомі актори і співаки Борис Гмиря, Павло Захаров, Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін. Репертуар театру становили як класичні твори українських композиторів і драматургів (П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, М. Аркаса, М. Лисенка, М. Старицького та ін.), так і західноєвропейських (М. Масканьї, Д. Пуччіні, Ж. Бізе, Л. ван Бетховена, Р. Леонковалло). Уперше в СРСР на українській сцені в Полтаві була поставлена опера Л. ван Бетховена "Фіделіо", де партнером знаменитого Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко.

На початку 1943 року в Полтавському театрі працювало 285 осіб постійного складу, у тому числі 75 хористів (хормейстер – Шаповаленко) і 45 чоло-

— 77 —

вік оркестру (диригенти – П. Рябінін, С. Соколовський і Г. Жуковський). Такого численного колективу театр не мав ні до війни, ні після. Проте театр усе більше втрачав національне обличчя. Основними глядачами в ньому були вояки німецької армії та чиновники окупаційної адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Баттерфляй", які відбулися протягом 1942 року, лише 5 проходило українською мовою.

Під час відвідань спектаклів німці, які сиділи в партері, часто вішали пояси з револьверами в кобурах на спинках стільців, а під час антрактів виходили, залишаючи зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за спогадами В. І. Котляра, якось в одного з офіцерів зник револьвер. Німецька польова жандармерія влаштувала тотальний обшук усіх присутніх у театрі. Зброю не знайшли, але арештів не було.

У Полтаві театр працював до останніх днів окупації. Лише 19 вересня 1943 року Зігфрід Вольфер вивіз весь колектив театру до Кам'янець-Подільського, де полтавські актори поставили "Наталку Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" та "Циганського барона". Потім їх відправили до Німеччини, але вже в якості остарбайтерів.

Наприкінці 1941 року відновив роботу й Полтавський історико-краєзнавчий музей. Першим його директором в умовах окупації став Валентин Лапа, який до цього завідував картинною галереєю, і, намагаючись вірно служити новій владі, старанно вивчав німецьку мову, але чимось не догодив окупантам. Із початку 1942 року директором музею працював довголітній в'язень сталінських концтаборів Микола Мощенко, який доклав багато сил для поповнення фондів і збереження їх від остаточного розграбування окупантами. Із решток історичних цінностей, які більшовики не встигли вивезти на схід, був відкритий зал історії Полтави та створені нові відділи: іконопису, історії української культури, етнографічний та природничий. За роки окупації експонати музею навіть поповнилися предметами українського народного вжитку та церковними реліквіями ХVІ–ХVІІІ століть. У березні 1942 року при музеї відкрито художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. На останньому відділі навчалося 36 учениць ^[17].

^17. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 липня.

Разом із тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями. Історичні реліквії українського народу, картини та меблі забирали до своїх службових кабінетів коменданти, гебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Усе, що німці брали з музею тимчасово, зникало назавжди. Серед осіб, причетних до пограбування музею, були генерали Ругштедт і Лонінг, полковник Вайкнехт,

— 78 —

художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П. Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В. Г. Короленка забрав собі під житло полтавський гебітскомісар. Із будинку німці зняли меморіальну дошку, бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і кілька картин зникли безслідно.

Одним з осередків національного відродження в Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом із тим, його співробітники на чолі з директором К. І. Корольчуком перетворили музей на центр українського національно-патріотичного підпілля в місті. У липні 1942 року для працівників культурних закладів Кременчука і району вони провели семінар із питань української етнографії та культури, на якому з лекціями виступав директор Інституту фольклору Академії наук УРСР професор Петров ^[18].

^18. Дніпрова хвиля. – 1942. – 23 липня.

В умовах німецької окупації були створені або відновили роботу художня майстерня в Лубнах, художньо-промислова майстерня в Шишаках, майстерня народних вишивок у Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі Тахтауловому під Полтавою, гончарні артілі в Хомутці та Опішні.

В Опішнянській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35 тис. штук різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався Наливайко, а серед молоді – продовжувачі славних традицій опішнянських майстрів: дочка художника Кононенка – Линник, дочки гончарів Біляка й Колпака. Справу своїх батьків продовжували майстри Семен Хлонь та брати Сиваші ^[19].

^19. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 11 липня.

Уперше за багато років більшовицької диктатури в 1942 році без штучних ідеологічних нашарувань, але з оглядкою на німців, в урочистій обстановці відзначалися Шевченківські свята. День пам'яті Пророка України відбувся в багатьох містах і селах Полтавщини. Урочистості з цієї нагоди стали вдалим приводом для українських патріотів вести в умовах ворожої окупації легальну пропаганду ідей національного відродження.

Напередодні 128 річниці від дня народження Т. Шевченка Полтавська міська управа в середині лютого 1942 року створила комісію в складі голови управи Ф. Борківського, завідуючого відділом мистецтв Кудрицького, керівника відділу освіти Ф. Тирель і редактора обласного часопису "Голос Полтавщини" професора Г. Ващенка. Залучивши вчителів комісія розробила комплекс заходів із проведення Шевченківських днів у місті. 10 березня у головній залі міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, в якому взяли участь хор театру під орудою Л. Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко. Актори театру показали сцени з "Гай-

— 79 —

дамаків", а оркестр виконав заборонені за радянських часів "Жалібний марш" та "Б'ють пороги" М. Лисенка і "Помер поет" К. Стеценка. Того ж дня під керівництвом інспектора міського відділу народної освіти Ф. Пошивайла пройшов дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи полтавських шкіл, а діти читали патріотичні вірші Т. Шевченка.

У театрі "Колізей" була влаштована виставка репродукцій із картин Т. Шевченка і демонструвалися діапозитиви про життєвий і творчий шлях поета. Майстри Полтавщини представляли свої здобутки на Шевченківську тематику в краєзнавчому музеї: картини, вишивки, випалювання по дереву. Серед них – вишитий на полотні портрет Т. Шевченка художниці Андрущенко і випалений по дереву – Н. Вернера, картини І. Тонкоглаза "Катерина", М. Білоуса "Мені тринадцятий минало", С. Бродського "Шевченко-художник", О. Грена "Шевченко-солдат" та Тригуба "У дяка". Виставка мистецьких творів мала великий успіх у полтавців та у німецьких вояків, які відвідували музей ^[20].

^20. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 березня.

У Руновщині Полтавського району під час Шевченківських днів у церкві була відслужена .панахида, відбулася громадська тризна, а ввечері в сільському клубі завідуючий місцевої школи Кисіль розповів про життя і творчість поета, після чого хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т. Шевченка, а аматорський колектив поставив п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і громадські тризни відбулися в багатьох містах і селах Полтавщини. Віддаючи шану народному поету, в них узяли участь тисячі полтавців.

Ставлення ж окупантів до національного генія України було зовсім іншим. Відразу після вступу до Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули електричні кабелі до своїх штабів та тилових служб. Пам'ятник Т. Шевченку чимось став їм на заваді, і якийсь дикун-арієць двадцятого століття в уніформі солдата вермахту молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури. На цих щербинах на бетоні, як по живих ранах України, німці цілим паском проклали кольорові електрокабелі ^[21]. Лихоліття війни, коли смерть, здавалося, чатувала на кожному кроці, життя пересічного полтавця було нічого не варте, а також голод і нестатки не могли вбити серед народу потяг до прекрасного. Свідченням цього є хоча б те, що в умовах ворожої окупації кількість учнів у музичних школах, порівнюючи з довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з лютого 1942 року почала працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка з відділеннями фортепіано, духових та народних інструментів. Результати своєї праці їх вихованці продемонстрували на академічному концерті 27 червня 1942 року ^[22]. У Кременчуцькій

^21. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 87.

^22. Голос Полтавщини. – 1942. – Липень.

— 80 —

музичній школі навчалося більше 120 учнів, але влітку 1942 року її закрили, а списки дітей передали до біржі праці для відправки до Німеччини.

У пам'яті полтавців ще живі були спогади про трагедію українського народу під час штучно створеного комуністами голодомору 1932–1933 років. Свій злочин радянська влада намагалася всіляко приховати. Навіть розмови про голод вважалися контрреволюційними, антирадянськими й наклепницькими. На жаль, лише під час німецької окупації люди отримали змогу легально по-християнському пом'янути своїх невинно загиблих рідних і близьких.

2 серпня 1942 року в селі Щербані під Полтавою був відкритий пам'ятник і відправлена панахида в пам'ять 147 замучених голодом селян. 4 липня 1943 року така ж панахида відбулася в селі Піщаному Решетилівського району. На ній були присутні більше 1500 жителів із навколишніх сіл. У пам'ять загиблих від голоду селяни насипали високу символічну могилу ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 липня.

У селі Марченки та навколишніх хуторах Лещенковому, Кивенковому та Мелашенковому на початку 30-х років проживало 750 чоловік, із них протягом 1932–1933 років від голоду померло 138. 12 липня 1943 року в день Святих Петра і Павла з навколишніх сіл і хуторів до Марченків хресним ходом із священиками на чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути жертв сталінського голодомору. В центрі села на високій старовинній могилі, яку не встигли розорати за колгоспних часів, селяни встановили дубового хреста, уквітчали його вінками із польових квітів та посадили кущ калини, а гробницю біля хреста заслали зеленим килимом степових трав. Священики освятили могилу і відправили панахиду по загиблих односельцях ^[24].

^24. Голос Полтавщини. – 18 серпня.

Створені протягом 1941–1943 років осередки української культури були не чисельними і аж ніяк не могли свідчити про національно-культурне відродження українського народу в умовах німецько-фашистської окупації. Скоріше, це були його окремі острівці. Щоб якось розважитися і відволіктися від повсякденних турбот, молодь полтавського краю, як і всієї України, довгими зимовими вечорами збиралася здебільшого на досвітки та вечорниці у приватних оселях, а влітку на вулицях "на колодках". Ці зібрання часто ставали об'єктами поліцейських облав, коли почалося насильницьке вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини. Полтавці ж зрілого віку переважно замикалися у власному горі й повсякденних турботах. Придавленим жорстоким гнітом окупаційного режиму і неймовірними злигоднями та нестатками людям було не до задоволення своїх культурних потреб. Єдиною турботою їх стало вижити за будь-яких умов, зберегти свої життя і життя своїх рідних та близьких.

— 81 —

Діяльність традиційних для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного та фізичного поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Зі шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків українського національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

§ 4. Стан народної освіти

ПІСЛЯ окупації німцями Полтавщини окремі вчителі-патріоти, які не сприймали комуністичного режиму, але, щоб не зазнати репресій, старанно це приховували, зробили спробу відродити національну українську школу, яка б виховувала в дітей любов до своєї Батьківщини та почуття національної гідності. Вони наївно сподівалися, що нацисти прийшли в Україну, як визволителі, і сприятимуть відновленню її державності та національному відродженню. Уже в перші дні окупації на шпальтах обласного часопису "Голос Полтавщини" анонімним автором була викладена концепція розвитку української національної освіти, вільної від більшовицьких догм. Аналіз її основних засад дав підставу стверджувати, що автором концепції був видатний український педагог Григорій Ващенко, який у час окупації залишався жити в Полтаві.

На противагу радянській школі, яка відривала дітей від рідного ґрунту, вбивала в них любов до України, прищеплювала лицемірство й ненависть до так званих класових ворогів, українські освітяни, на думку автора, мають будувати школу національну не лише за формою, але й за змістом. "Школа, – стверджував автор, – мусить озброювати нашу молодь науковими знаннями, потрібними для будування нового життя, озброювати її науковим світоглядом і технічними навиками, потрібними для сільського господарства, промисловості і торгівлі. Разом з тим, вона мусить виховувати у молоді високу національну свідомість, твердість волі й характеру, принциповість, ретельність і наполегливість в роботі, чесність і дисциплінованість, високу культурність в особистому і громадському житті, цілковиту відданість громадській справі ^[1].

^1. Голос Полтавщини. – 1941. – 26 жовтня.

— 82 —

У розвиток концепції національної школи редакційна стаття "Про українську школу" ставила перед освітянами Полтавщини ряд завдань, успішне вирішення яких забезпечувало б будівництво національної школи. Насамперед, потрібно було визначити характер і завдання школи, розробити навчальні плани і програми, упорядкувати навчальні приміщення та забезпечити школи підручниками і національно свідомими вчителями. "Перша вимога до нашої школи, – говорилося в статті, – щоб вона служила інтересам свого народу, була справді національною українською школою" ^[2].

^2. Голос Полтавщини. – 2 листопада.

Через декілька днів газета "Голос Полтавщини" опублікувала основні засади навчальних планів "елементарної" української школи, яка була розрахована на вісім років навчання і базувалася на класичних принципах європейської і національної педагогіки. Від змісту наук, – говорилося в статті, – що їх діти вивчатимуть у школі, залежить їхній світогляд, а від послідовності у вивченні – систематичність, ґрунтовність і тривалість знань. До навчальних планів національної школи мали входити основні елементи гуманітарних (мова, література, історія), природничих (природознавство та географія) і математичних (арифметика, алгебра, геометрія) наук. Із першого й до останнього року навчання в школі, як обов'язкові предмети, включалися уроки фізкультури, малювання, співів із музикою і ручної праці.

Дотримуючись традицій національної освіти в минулому, до учбових планів включався і Закон Божий. "Учбовий план, – говорилося в статті, – мусить забезпечити національний характер освіти й виховання в українській школі" ^[3]. Тому вивченню української мови й літератури, географії й історії надавалося пріоритетне значення.

^3. Голос Полтавщини. – 9 листопада.

Українці, які опинилися на окупованій ворогом території, сподівалися, що і в умовах окупації діти зможуть отримати повноцінну середню освіту. Староста Кременчуцького району О. Алей навіть оголосив про платне навчання для учнів 8–10 класів у сумі 50 крб. на рік. Від плати за навчання мали звільнятися діти-сироти, інваліди та діти репресованих більшовиками батьків ^[4].

^4. ДАПО, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 3-а, арк. 24.

Будівництво національної української школи було одним з основних завдань і похідних груп ОУН, які слідом за німецькими військами вирушили в Наддніпрянську Україну. Відділ народної освіти Кременчуцького району очолив П. Швидь.

Він розробив і розіслав восени 1941 року по школах Кременчуцького гебіту "Правила внутрішнього розпорядку в новій, українській школі", згідно з якими національна школа "створюється на основі вільного життя українського народу і пройнята ідеями національного відродження та розвитку". Над

— 83 —

входом до школи мав обов'язково висіти український герб – Тризуб, а в кожному класі – ікона та портрети визначних діячів українського визвольного руху, рушники і патріотичні лозунги з тим, "щоб зовнішній вигляд української школи пробуджував і виховував національні почуття". Уроки мали починатися і закінчуватися молитвою. Від учнів вимагалося бути дисциплінованими, ввічливими, поважати батьків, учителів, старших за віком та один одного. При вході до класу вчитель вітався з учнями словам: "Слава Україні!" Учні мусили відповідати: "Героям слава!" Отже, члени похідних груп хотіли запровадити в українських школах традиційне вітання ОУН ^[5].

^5. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 18.

У перші місяці німецької окупації навчання в небагатьох школах Полтавщини, які відновили роботу, справді мало національний характер. Крім обов'язкових портретів Гітлера, на стінах висіли портрети Шевченка, Франка, Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших діячів українського визвольного руху, а при вході – український герб. Першими піснями, які діти вивчали в школі, були національний гімн "Ще не вмерла Україна" та шевченківський "Заповіт". Національна школа, що відроджувалася зусиллями вчителів-патріотів, потребувала і нових підручників. До їх складання відділ освіти Полтавської міської управи приступив 1 листопада 1941 року, а вже на початку 1942 року вперше в Україні в умовах німецької окупації було видано український буквар, читанки для 1–4 класів, підручники з української та німецької мов, шкільний збірник українських пісень.

У фондах Державного архіву Полтавської області збереглися окремі з названих підручників, зокрема "Рідне слово" (український буквар для початкової школи), складений О. Кустоляном при допомозі полтавських учителів Гармаша, Голубицької, Горєва та Гревцова. Тираж підручника був досить значний як для того часу – 10 тис. примірників. Методичну допомогу авторам букваря надали відомі полтавські вчителі-методисти Ф. І. Пошивайло та І. Є. Михайленко. Книга була позбавлена будь-якого ідеологічного забарвлення і своїм змістом мала прищеплювати дітям любов до рідної землі, природи, української мови. Уміщені в ній коротенькі оповідання, прислів'я і приказки були близькі й зрозумілі сільським дітям. Вивчаючи буквар, вони знайомилися із знаряддями праці, тваринним і рослинним світом України, з основами християнської моралі. Також там подавалися короткі відомості про сусідні з Україною держави. В оповіданні про Німеччину підкреслювалися лише працьовитість, дисциплінованість і прихильність до порядку та чистоти німців. Ні про Гітлера, ні про нацистську ідеологію згадки не було.

— 84 —

У лютому 1942 року в напівзруйнованому приміщенні полтавської друкарні видано також читанку для другого класу початкових шкіл, яку підготував Федір Пошивайло. Матеріали до неї були підібрані з виданих за дорадянських часів підручників для українських шкіл Б. Грінченка, Білоусенка, Лубенця та Черкасенка. Дещо взято і з білоруських та російських читанок. Частину текстів написав сам упорядник.

Добираючи матеріали для читанки, автор прагнув, щоб вони були доступними й цікавими для дітей, виховували в них любов до України, життєрадісність, пошану до батьків і старших за віком. Ф. Пошивайло хотів, за його словами, "дитині повернути її дитинство". Читанка мала такі розділи: у школі і вдома, серед людей, серед тварин, пори року, інші краї. Містила вона також короткі відомості про географію та історію України, її святі місця, життя Тараса Шевченка, звичаї та обряди українського народу. В підручнику було вміщено багато колядок, щедрівок, веснянок, а також текст національного гімну "Ще не вмерла Україна".

Отже, позбавлені ідеологічних нашарувань, обидва підручники вчили дітей доброти, виховували їх на засадах загальнолюдських цінностей і моралі.

У серпні 1942 року вийшов друком підручник німецької мови для дітей та дорослих тиражем 30 тис. примірників, а в Пирятині накладом місцевого часопису "Рідна нива" та за сприяння осередку "Просвіти" видано збірник поезій Олександра Олеся. Передмову написав упорядник Іван Сенько. Книжечка мала 88 сторінок і містила 35 віршів ^[6].

^6. Рідне слово (Пирятин). – 1943. – 27 травня.

Із метою підготовки вчителів до роботи в національній школі в окремих містах Полтавщини були влаштовані спеціальні курси, на яких освітяни знайомилися з основними засадами української народної педагогіки та новими навчальними програмами і планами. В середині листопада 1941 року Кременчуцький відділ народної освіти провів семінар з історії України, української мови та літератури, а незабаром і двотижневі курси для вчителів, на яких більше ста освітян прослухали лекції з історії України, всесвітньої історії, методики викладання української та німецької мов, математики. Особливий інтерес у вчителів викликали лекції з української етнографії та фольклору, які прочитав директор Кременчуцького краєзнавчого музею, член похідних груп ОУН К. Корольчук. Міська управа виплатила кожному зі слухачів по 150 крб. ^[7].

^7. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1994. – 7–14 жовтня.

16 грудня 1941 року в Полтаві почали працювати тижневі курси підготовки вчителів до роботи в національній українській школі. Лекції на них прослухало 291 чоловік, у тому числі 98 учителів із сільських шкіл області. Для полтавських учителів на вулиці Олександрівській (нині – Жовтнева), 20, була

— 85 —

влаштована їдальня закритого типу, де харчувалися і вчителі-пенсіонери ^[8]. Проте спроби українських патріотів відродити в умовах німецької окупації національну школу були приречені на провал.

^8. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 березня.

Переважна більшість шкіл Полтавщини почала працювати або з грудня

1941 року (в Кременчуці), або з січня 1942 року (в Полтаві). На цей час уже остаточно сформувався фашистський апарат насильства й терору, який охопив усі сфери суспільного життя полтавців, у тому числі й освіту. На початку

1942 року в повній мірі почала здійснюватися освітня політика нацистів, яка стала частиною загального плану колонізації і духовного поневолення українського народу.

Навчання в українських школах відновлювалося лише за умов, що шкільні приміщення не використовувалися німцями для своїх потреб. Учителів попередньо перевіряли на лояльність до окупантів, а з підручників і навчальних посібників вилучали все, що нагадувало радянське минуле ^[9].

^9. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 76.

Приблизний обсяг знань для слов'ян визначив особисто Гітлер: "У кращому разі їм можна дозволити вивчити не більше, ніж значення дорожніх знаків. Вивчення географії мало бути обмежене одним реченням: столиця рейху – Берлін. Математика і подібні до неї науки взагалі не потрібні" ^[10]. Згідно з наказом рейхскомісара України Е. Коха, дозволялося відкривати тільки початкові, так звані народні школи, навчання в яких було обов'язковим. Чотирикласна початкова школа мала навчити дітей лише писати, читати та рахувати. Самодіяльні дитячі організації в школах категорично заборонялися. Заборонялося також використовувати підручники, навчальні посібники та плани радянської школи. Мовою навчання дітей мала бути українська ^[11].

^10. Голос Полтавщини. – 1941. – 25 грудня.

^11. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів. – К., 1969. – С. 71.

Конкретні завдання директивного і методичного змісту стосовно освітньої політики нацистів публікувалися в педагогічних інформаційних бюлетенях, які видавалися німецьким відділам пропаганди в генеральних округах. В одному з них (відповідальний за випуск – зондерфюрер Вайс) говорилося, що головним завданням народних шкіл є "виховувати порядність і пошану до визволителів – до Великого німецького народу" ^[12].

^12. Педагогічний інформаційний бюлетень (Харків). –1942. – № 1. – С. 4.

У кінці 1941 року в Київському генеральному окрузі, до складу якого входила і Полтавщина, були розроблені й затверджені навчальні програми для початкових українських шкіл. Зокрема, програма з вітчизнознавства (українознавства), яке вивчалося в третіх і четвертих класах, включала 18 тем, у тому числі: Україна – наша Вітчизна, наша родина, рідна оселя, сад, город, пори року, свійські тварини, луки і ліси та ін. Остання тема ("Друзі і вороги нашої Вітчизни") була взята із фашистської пропаганди. Її тези: Совєти – найзліший

— 86 —

ворог українського народу. Що було за Совєтів? Німеччина – визволителька українського народу.

Із курсу арифметики в першому класі учні мали засвоїти дії до 100, в другому – до 1000, в третьому – вивчити дроби, в четвертому – додавати і віднімати на рахівниці. Українська мова мала вивчатися протягом усіх чотирьох років. Таким був обсяг знань, який німці визначили для українських дітей. У багатьох містах і селах Полтавщини з ініціативи населення в школах було запроваджено вивчення основ православ'я. У полтавських школах Закон Божий почали вивчати з 15 квітня 1942 року.

У школах дітям нав'язувалася фашистська ідеологія, як раніше комуністична, і провідниками її мали стати вчителі, робота яких була поставлена в жорсткі рамки німецької окупаційної політики. Керівник відділу освіти Великобагачанського району М. П. Харченко на нараді вчителів говорив, що "робота школи буде аполітичною, але відповідатиме новому державному укладу, який вона повинна підтримувати" ^[13]. Ще більш відверто ставив завдання перед освітянами голова Новосанжарської районної управи Г. Коряка. В наказі від 20 серпня 1942 року він зобов'язав відділ народної освіти "ознайомити вчителів з основними принципами націонал-соціалістичного виховання, яке в першу чергу в систему виховної роботи вкладає виховання молоді в дусі реального здорового ідеалізму" ^[14].

^13. ДАПО, ф. р-2701, оп. 1, спр. 616, арк. 1–4.

^14. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 8.

У перші місяці окупації частина шкільних приміщень використовувалася німцями під казарми або госпіталі. У багатьох школах не було палива, підручників і навчальних посібників. Не вистачало вчителів. На стадії формування перебувала й допоміжна українська адміністрація, зокрема відділи освіти, які мали здійснювати тотальний контроль за роботою шкіл і дбати про розвиток шкільної мережі. Існувала і певна невизначеність стосовно освітньої політики нацистів.

Усе ж протягом першого року окупації більшість початкових шкіл Полтавщини відновили свою роботу. У Полтавському районі працювало 72 початкові школи із 166 класами, в яких навчалося близько 4 тис. дітей, хоча в районі налічувалося 8258 дітей шкільного віку. У Кременчуцькому районі діяло 37 шкіл (3942 учні), Миргородському – 47 шкіл (12096 учнів), Диканському – 32 школи (2548 учнів), Нехворощанському – 28 шкіл (3437 учнів), Покровобагачанському – 27 шкіл (1589 учнів) і т. д.

Значна частина дітей, особливо починаючи з дванадцятирічного віку, залишалася поза школою. Так, у Полтаві з 18670 дітей віком до 16 років в 11 початкових школах навчалося лише 1720. Крім того, у 8 професійних школах

— 87 —

(сільськогосподарській, землевпорядній, фармацевтичній, музичній, художньо-промисловій, фельдшерській, деревообробній і ремісничій) здобували освіту ще 1960 учнів ^[15]. Таким чином, різними формами навчання в Полтаві охоплювалось лише близько 20 відсотків дітей. Не кращим було становище і в селах області.

^15. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 3.

Початкова освіта оголошувалась німцями обов'язковою для українських дітей і досягалася, як і вся окупаційна політика, методами насильства й терору. За неявку до школи або пропуски занять без поважних причин батьків немилосердно штрафували. У відповідності з наказом хорольського гебітскомісара від 20 травня 1943 року на батьків, які порушували розпорядження про обов'язкове навчання дітей, перший раз накладали штраф у розмірі 50 крб., другий – 100 крб. ^[16]. У квітні 1942 року староста Зіньківського району оштрафував 6 жителів села Яновщини, які з причин відсутності одягу і взуття не послали своїх дітей до школи, по 200 крб. кожного ^[17]. Подібні акції окупаційна влада чинила і в інших районах Полтавщини, але незважаючи на суворі кари, значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою.

^16. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 червня.

^17. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 119.

Успішність учнів, як і відвідування ними школи, залишалися низькими. У перших класах Кременчуцького району успішність становила 59 відсотків, других – 65, третіх – 62, четвертих – 53. У Зіньківському районі вона була відповідно 61, 65, 68 і 67 відсотків. Повсюди не вистачало підручників, зошитів, олівців тощо. Діти часто писали на старих газетах, а замість чорнила використовували сік бузини. Частина дітей із різних причин залишала школу, не одержавши навіть початкової освіти. Так, у Зіньківському районі серед 1942/43 навчального року з перших класів вибуло 100 учнів, із других – 41, третіх – 104, четвертих – 107. Відвідування учнями занять становило відповідно 61, 61,1, 52,5 і 47,1 відсоток ^[18].

^18. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 квітня.

В одній із хорольських початкових шкіл на початку 1942 року було 275 дітей, а в кінці навчального року до наступних класів переведено лише 195. Решта учнів, крім невеликої кількості залишених на повторний рік, змушена була кинути навчання через хвороби, відсутність взуття, одягу тощо.

Початкова школа в умовах німецької окупації мала виховувати з українських дітей покірних і безмовних рабів Третього рейху. Із цією метою окупанти вимагали від учителів насаджувати в школах атмосферу страху й терору, який підтримувався за допомогою фізичних розправ над дітьми. Про це, зокрема, відверто говорилося в "Педагогічному інформаційному бюлетені", який виходив у Полтаві (відповідальний за випуск – зондерфюрер доктор Марко): "Особливо тепер, у воєнний час, як засіб підтримати дисципліну, учитель

— 88 —

застосовує метод фізичного впливу на недисциплінованого учня. Цього вимагає час. Тілесні покарання іноді бувають необхідні... Від ляпаса по щоці ніхто не вмре, так само не коштуватиме життя, якщо вдарити учня ковінькою. Хлопці при грі терплять більший біль" ^[19].

^19. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 5–6.

Окупаційна влада часто практикувала примусову працю дітей, постійно чи періодично залучали їх до виконання різноманітних сільськогосподарських робіт. Згідно з розпорядженням Гадяцького гебітскомісара, по закінченні школи діти зобов'язувалися два дні на тиждень працювати у громадських дворах: полоти, збирати овочі, лікарські рослини та ін. У Зіньківському районі учні протягом весни й літа також постійно працювали на сільськогосподарських роботах: збирали гусінь у садах, орали, волочили, пололи, садили картоплю і т. д. У школах Хорольського гебіту навчання у травні 1943 року тривало лише до 10 год. ранку, а після учні під керівництвом учителів протягом шести годин збирали довгоносиків на бурякових плантаціях ^[20].

^20. Педагогічний інформаційний бюлетень (Полтава). – 1943. – 15 травня.

Учні 1–2 класів Гонтарівської початкової школи протягом літа 1943 року працювали по два дні на тиждень на прополці цукрових буряків, збиранні колосків, лікарських рослин і довгоносиків, а учні 3–4 класів – по шість годин на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, учнів залучали також до збору утильсировини. Робота шкіл знаходилася під повним контролем окупаційної адміністрації, яка на свій розсуд диктувала умови і зміст навчання, безцеремонно втручалася у навчальний процес і в будь-який час могла його перервати. Так, згідно з розпорядженням хорольського гебітскомісара, з 22 вересня 1942 року заняття в школах без пояснення причин були припинені на невизначений термін. Учителі й завідуючі школами з 30 вересня вважалися звільненими з роботи ^[21].

^21. Гадяцька газета. – 1943. – 19 червня.

^21. ДАПО. ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 3.

Заробітна плата педагогічних працівників практично залишалася на рівні радянських часів. Залежно від кількості учнів у класі вчитель одержував від 300 до 400 крб. Доплата за стаж роботи складала: понад 5 років – 25 крб., більше 10 років – 50 крб., більше 20 років – 75 крб. Доплата завідуючим школами також залежала від контингенту учнів і складала від 50 до 150 крб. Так, заробіток завідуючого Веприцькою початковою школою Гадяцького району становив 540 крб., а вчителів – 325, 360 і 420 крб. ^[22].

^22. ДАПО. ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 14.

Значно менших утрат, порівнюючи із загальноосвітніми, зазнали в часи окупації професійні, передусім сільськогосподарські, школи та технікуми. Їхня мережа навіть розширилася. Це пояснюється тим, що німці приділяли особливу увагу сільському господарству України. Для того, щоб узяти з України якнайбільше продовольства для Німеччини, їм потрібна була не просто

— 89 —

дармова, а кваліфікована робоча сила, – насамперед спеціалісти середньої ланки, яких мали готувати фахові сільськогосподарські школи різного профілю.

Значну допомогу в організації навчального процесу в них надали відомі харківські вчені (усього близько 50), які, рятуючись від голоду, переїхали взимку 1942 року до Полтави. Керівником об'єднання сільськогосподарських навчальних закладів Полтавської області, яке входило до тресту державних маєтків (колишніх радгоспів) став А. Фере.

Анатолій Едуардович Фере, за національністю – українець, народився 1893 року в Миргороді в сім'ї службовців. Навчався в Полтавській юнацькій гімназії, а після 6-го класу – в Московському середньому сільськогосподарському училищі, яке закінчив у 1912 році. Наступного року вступив до Новоолександрівського сільськогосподарського інституту, але з початком першої світової війни був мобілізований на військову службу і направлений до Одеського артилерійського училища, яке закінчив у 1916 році, одержавши військове звання прапорщика. До Лютневої революції 1917 року в Росії служив у Москві в 2-й запасній бригаді важкої артилерії та артилерійському дивізіоні під Києвом.

Після більшовицького перевороту, за його словами, пристав до "революційної армії" Ремньова і разом із нею брав участь у війні проти Української Народної Республіки. У період Української держави гетьмана П. Скоропадського А. Фере воював у партизанському загоні К. Матяша. Під час другої більшовицької агресії проти України служив у Костянтиноградському й Лубенському повітових військкоматах, коли ж денікінські війська окупували Україну, перейшов на нелегальне становище і під прізвищем А. Баранський працював конторщиком у Чалівському лісництві під Полтавою. Після остаточного утвердження більшовицького режиму в Україні А. Фере працював у системі Наркомпроду УРСР та інших радянських бюрократичних установах, пов'язаних зі зберіганням і переробкою сільськогосподарських продуктів. У 1932 році після закінчення Київського зоотехнічного інституту перейшов на наукову роботу: спочатку в інституті раціоналізації наркомату Робітничо-селянської інспекції УРСР у Харкові, а з 1937 року – старшим викладачем і завідуючим кафедрою сільськогосподарських дисциплін Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва. У 1939 році захистив кандидатську дисертацію й одержав наукове звання доцента. З 1940 році був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

На початку радянсько-німецької війни у серпні 1941 року керівництвом інституту А. Фере був направлений із групою викладачів у Диканський район для організації сільськогосподарських робіт. Позаяк у зв'язку із захворюван-

— 90 —

ням тифом мав давні проблеми із здоров'ям, мобілізації до Червоної армії не підлягав. Напередодні приходу німців перебував у тарифній відпустці в Полтаві, де його й застала окупація. Заступником А. Фере в об'єднанні сільськогосподарських навчальних закладів був харківський професор Г. Помаленький.

До складу об'єднання входили науково-дослідні інститути свинарства і кормів, Веселоподолинська селекційна станція і сільськогосподарські технікуми: Лубенський, Золотоніський, Хомутецький, Березоворудський, Андріївський, Писаревський і Полтавський, у яких навчалося більше тисячі студентів. Лубенський технікум лікарських рослин очолив харківський професор Кістієв, Полтавський землевпорядний – професор Василь Васильченко. Директором Хомутецького технікуму спочатку призначили Юрія Медведєва, але він виявився негідним керівником: брутально поводився з підлеглими й учнями, розлучився з дружиною і вступав в інтимні стосунки з жінками-співробітницями технікуму. Тому його довелося усунути від керівництва, і директором технікуму призначили доктора біологічних наук Іллю Коршикова, але на цій посаді він протримався недовго. Під час першого наступу Червоної армії в лютому–березні 1943 року І. Коршиков знищив портрет Гітлера і був розстріляний німцями. Писаревський сільськогосподарський технікум очолював член відкритої при німцях харківської "Просвіти" Костянтин Пелінський.

1 квітня 1942 року в Шишаках німці відкрили ще один сільськогосподарський технікум, де навчалося 125 студентів. Учбову практику вони проходили в громадському дворі (колгоспі) "Ставидло". Полтавське обласне об'єднання науково-дослідних інститутів та установ сільського господарства зареєструвало технікум як діючу установу свого відомства. Із червня цього ж року в Яреськах почала працювати агрономічна школа з трирічним строком навчання, яка готувала фахівців із рільництва, городництва і садівництва. Згідно з розпорядженням Шишацької районної сільськогосподарської комендатури, школі були передані цегляні будівлі місцевих колгоспів, фруктовий сад площею 23 га і 300 га орної землі на хуторі Сукачі ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 червня.

Березоворудський сільськогосподарський технікум (директор – І. М. Заховайло) відновив роботу 15 жовтня 1941 року. Навчання в ньому було розраховане на чотири роки. 1 серпня 1942 року технікум зробив перший в умовах окупації випуск спеціалістів: 13 агрономів середньої кваліфікації одержали направлення для роботи в державних маєтках – колишніх радгоспах.

На базі Лубенського технікуму лікарських рослин німці відкрили технікум технічних культур, як навчальний заклад вищої школи, та сільськогос-

— 91 —

подарську школу нижчого типу. Навчання в них велося за німецьким програмами. "Шефом" технікуму був інспектор обласного сільськогосподарського управління Мюллер. Особлива увага під час навчання зверталася на дотримання учнями дисципліни за німецьким зразком – технікум мав готувати слухняних і покірних виконавців наказів своїх німецьких шефів. Із цією метою Лубенський гебітскомісар призначив у технікум спеціального інспектора ^[24].

^24. Лубенський вісник. – 1943. – 24 січня.

Полтавська землевпорядна школа (директор – Васильченко), що утворилася на базі радянського технікуму землевпорядкування, гідромеліорації і рибництваа, розпочала роботу у квітні 1942 року. Вона була розрахована на чотирирічний термін навчання і мала три відділення: землевпорядкування, рибництва та культурно-технічний. Восени цього ж року у школі вже навчалося 450 студентів, об'єднаних у 14 груп. Більшість із них були колишніми студентами радянських технікумів, а вчителями працювали викладачі закритих німцями радянських сільськогосподарських вузів: 6 професорів і 8 доцентів. Учбову практику учні проходили у громадських дворах і сільськогосподарських спілках Полтавщини. Заробіток учнів під час проходження практики складав 400 крб. на місяць і 12 крб. добових. Крім того, старости громадських дворів зобов'язувалися надавати їм безкоштовні квартири і продавати продукти за твердими цінами ^[25]. При школі також працювали півторамісячні землевпорядні курси.

^25. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 21.

Сільськогосподарські школи, де готували середньої кваліфікації агрономів і зоотехніків, були відкриті в селах Піщаному Кременчуцького району та Жуківці Машівського району. В користуванні останньої знаходилося 12 га польової землі, 3 га луків, 2 га саду й пасіка. Значна частина старших класів сільських середніх шкіл також була перетворена на сільськогосподарські або комерційні професійні школи. Так, у Новосанжарському районі сільськогосподарські профшколи були відкриті в Старих Санжарах, Малій Перещепині й Тагамлику. У Нехворощанському районі у вересні 1942 року розпочали роботу п'ять початкових сільськогосподарських шкіл із дворічним строком навчання: у Нехворощі, Соколянці, Михайлівці, Маячці й Рясках. Випускники цих шкіл могли продовжувати навчання в середніх сільськогосподарських школах.

Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту відкрилася школа з трирічним строком навчання, яка мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого "шефа" – зондерфюрера

— 92 —

Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського й педагогічного інститутів – усього близько 250 чоловік, переважно дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старших викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент ^[26].

^26. ДАПО, ф. Р-3658, оп. 1, спр. 7, з-н. арк. З-4.

Геноцид фашистів по відношенню до українського народу проявлявся також у вкрай незадовільному медичному обслуговуванні населення. Це стосувалося і фахової підготовки медичних працівників. Окупантами були закриті фельдшерські школи в Лубнах, Краснограді й Кременчуці. Полтавські фельдшерсько-акушерська й зуболікарняна школи були об'єднані в одну, але в кінці 1941 року навчання в ній розпочали лише студенти третіх курсів вищеназваних шкіл. У 1942 році до школи було дозволено набрати ще дві групи зі студентів третіх курсів закритих німцями фельдшерських шкіл. Тоді ж із дозволу німецьких властей проведено набір на перший курс школи: за конкурсом прийняли 195 студентів. Вступні іспити вони складали з української мови і математики ^[27].

^27. Голос Полтавщини. – 1942. – 2 жовтня.

Німецька окупаційна політика в царині освіти була розрахована на перетворення українців на дешеву і до того ж лише фізичну робочу силу для Третього рейху. Тому жоден вищий навчальний заклад в умовах окупації не працював. У підготовленому для Е. Коха восени 1941 року огляді політико-економічного становища України з цього приводу говорилося: "Вузи поки що всі закриті, хоча український народ дуже бажає, щоб вони відкрилися... Розпущений викладацький склад народних і вищих шкіл може бути залучений для інших робіт. Пенсії і зарплати не виплачуються" ^[28].

^28. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 16.

Полтавський педагогічний інститут, як і інші вузи, не працював. Його приміщення було перетворене на казарму для німецьких вояків, але частина адміністрації вузу збереглася. У січні 1942 року в штаті інституту нараховувалося 26 чоловік, а місячний кошторис на їх утримання становив 7258 крб. Директором інституту німці призначили Л. П. Ткаченка, який регулярно одержував свою немалу платню – 1000 крб. на місяць. Чотири наукових працівники (В. С. Оголевець, Є. М. Кудрицький, Т. У. Малахова і М. В. Пилипенко) отримували по 400 крб., завідуючий Ботанічним садом С. О. Іллічевський – 550 крб., завідуюча бібліотекою О. В. Білкова – 250 крб. і т. д. Штат гравіметричної обсерваторії при педагогічному інституті налічував сім чоловік, у 1942 році при ній ще діяла аспірантура. В Ботанічному саду постійно працювало чотири чо-

— 93 —

ловіки, але для виконання термінових і сезонних робіт через біржу праці залучалися безробітні. В перші місяці німецької окупації при інституті ще працювала дитяча сільськогосподарська дослідна станція, проте восени 1942 року в інституті були залишені лише технічні працівники і всіма справами вузу відав завгосп В. Є. Кизим ^[29].

^29. ДАПО, ф. Р-2318, оп. 1, спр. 1, арк. 2–4.

Єдиним навчальним закладом на Полтавщині, який мав готувати вчителів початкових класів, була Костянтиноградська (в роки окупації німці повернули Краснограду стару назву) українська учительська семінарія з п'ятирічним строком навчання. При ній працювали також дворічні курси з підготовки викладачів німецької мови.

Одним із небагатьох радянських науково-дослідних інститутів, що їх залишили німці, був Полтавський інститут кормів. Знаходився він у віданні німецького тресту державних маєтків (колишніх радгоспів). Очолював інститут Ф. С. Трохименко, заступником із наукової роботи працював професор Я. М. Савченко, а головним агрономом – С. Ф. Вернигора. Проте вони були лише виконавцями наказів німецького "шефа" доктора Гільдебрандта.

Склад співробітників науково-дослідного інституту під час війни поповнився за рахунок науковців Харківського сільськогосподарського інституту та науково-дослідного інституту землеробства й на літо 1943 року налічував 45 чоловік. У своєму розпорядженні навчальний заклад мав 747 га землі, у тому числі 554 га орної та 49 га заливних луків. Територіально до нього входили село Горбанівка та Нижньомлинський опорний пункт луківництва. На землях інституту працювало 240 робітників. Мав відділи: агротехнічний, селекції і захисту рослин, агрохімічний, луківництва та оцінки кормів. Парк сільськогосподарських машин інституту складався з 2 тракторів, 2 сінокосарок, 4 сівалок, лобогрійки, молотарки і тракторної снопов'язалки. Не вистачало збиральних машин. Основні сільськогосподарські роботи виконували 25 робочих коней та 4 пари волів. Крім того, на інститутській фермі було 13 дійних корів, 13 голів молодняка великої рогатої худоби і 2 бугаї ^[30]. У Пирятинському районі продовжувала працювати Драбівська дослідна станція.

^30. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 18 липня.

Крім хліба, Полтавщина, як і вся Україна, мала забезпечувати німецький рейх також продуктами тваринництва. Враховуючи важливе значення його охорони і розвитку, Полтавську ветеринарно-бактеріологічну лабораторію німці перетворили на науково-дослідний інститут, але це скоріше була зміна назви, оскільки штат наукових працівників залишався мізерним: професор, доцент, кандидат наук, хімік і два ветеринарних лікарі. Новоствореному інституту підпорядковувалися Гожулянська й Галещинська біостанції та п'ять

— 94 —

міжрайонних лабораторій: Гадяцька, Кременчуцька, Лубенська, Золотоніська й Пирятинська ^[31].

^31. Голос Полтавщини. – 1942. – 9 жовтня.

Частина учнів закритих німцями середніх і неповних середніх шкіл була залучена до навчання в ремісничих (професійних) школах. У травні 1942 року почала роботу Полтавська школа механічної обробки дерева, де навчалося 270 учнів, а з вересня цього ж року – реміснича школа, яка готувала майбутніх робітників з 12 різних професій. Реміснича школа в Миргороді готувала мулярів, пічників, штукатурів, теслів, столярів, малярів та бондарів. До навчання в ній приймали юнаків, починаючи з чотирнадцятирічного віку з освітою 4–7 класів. Учні забезпечувалися гуртожитком і харчуванням. За виконану під час виробничої практики роботу вони одержували платню в розмірі 0,75 крб. на день.

На початку 1942 року при Полтавському краєзнавчому музеї відкрилася художньо-промислова школа для дівчат. 16 вересня цього ж року вона була перетворена на учбово-професійні майстерні, де навчалося 150 дівчат. Майстерня мала п'ять відділень (цехів): художньої вишивки, в'язання, килимарства і ткацтва, пошиття білизни, верхнього жіночого, чоловічого та дитячого одягу. Професійну підготовку молоді здійснював також Лісовий технікум у Зінцях під Полтавою, куди приймали юнаків із семирічною освітою, та школа культурних господарок у приміському селі Мачухи, де дівчат навчали шити, вишивати, готувати страви та виховувати дітей.

В умовах окупації відновили роботу практично всі довоєнні музичні навчальні заклади. Музична школа імені М. Лисенка в Кременчуці почала працювати вже 20 вересня 1941 року. Навчалося в ній близько 200 слухачів. Педагогічний колектив складався із 7 викладачів. Очолювала його Л. М. Дітлінг – корінна кременчужанка німецького походження (фольксдойч). Перший концерт учні школи дали в міському театрі для вояків німецького вермахту. На початку лютого 1942 року в Полтаві почали працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка.

Відновили роботу, хоча й не повністю, також дошкільні заклади Полтавщини. На більш як 78 тис. жителів Полтави діяло 9 дитячих пансіонатів, два притулки для дітей-сиріт та два садки для дітей, чиї батьки були зайняті на виробництві. Не припиняв роботу й Ковалівський дитячий будинок, де виховувалося понад 100 дітей-сиріт, частина з яких була інвалідами. У дитячому будинку працювали дві майстерні, де вихованці здобували необхідні фахові знання з ремонту взуття й лозоплетіння. 4 серпня 1942 року в Паськівці відкрито другий у Полтавському районі дитячий будинок із початковою шко-

— 95 —

лою при ньому, тут перебувало 30 дітей-сиріт. Велику допомогу в їх утриманні, зокрема продуктами харчування, надавали місцеві жителі.

У березні 1942 року голова Кременчуцької міської управи О. Алей дав доручення двом жінкам – Б. Білевич та М. Пащенко – знайти приміщення та влаштувати перші в місті дитячі ясла. Жінки – ентузіастки своєї справи, швидко справилися з поставленим завданням. Через декілька місяців зруйнований під час воєнних дій будинок було відремонтовано і в серпні він уже прийняв перших малюків. Улітку 1943 року в ньому перебувало 103 дітей, місячна плата за утримання однієї дитини становила 150 крб.

Дитячі ясла і садки працювали також в деяких селах Полтавщини, зокрема у Вільній Терешківці та Піщаному Кременчуцького району. У Піщаному дитячі ясла відвідувало понад 200 малюків. Проте дошкільними дитячими закладами була охоплена лише незначна кількість дітей. Окупаційна влада коштів на їхнє утримання не виділяла. Тому існували вони, головним чином, за рахунок добродійних пожертвувань, плати батьків та обмежених фінансових можливостей допоміжної української адміністрації. Наприклад, у Миргородському районі у п'яти дитячих садках утримувалося лише 290 дітей.

У роки окупації німці відкрили на Полтавщині й декілька специфічних навчальних закладів, які готували шпигунів, диверсантів та чиновників окупаційної адміністрації. Майже відразу після вступу німців до Полтави "Абверкомандою" при групі армій "Південь" була створена розвідувальна школа під кодовою назвою "Оріон". Розміщувалася вона в приміщенні колишньої профшколи панчішно-трикотажної фабрики на розі вулиць Монастирської і Паризької комуни. Школа мала кілька відділень, на яких готувалися розвідники ("ходоки"), радисти й диверсанти. Із метою конспірації вони були розкидані в різних районах міста, в тому числі й на території Хрестовоздвиженського монастиря. Щоб запобігти можливим провалам, агентів готували невеликими групами.

Контингент шпигунської школи в основному складали радянські військовополонені, які не витримували нелюдських знущань у концтаборах, кримінальні злочинці, а часом і безробітні, які потрапляли до школи за направленнями з бірж праці. Курс навчання тривав від 2–3 тижнів до 2–3 місяців. Підготовлених агентів засилали у глибокий тил Радянського Союзу.

Німці надавали великого значення полтавській шпигунській школі. Про це свідчить той факт, що у квітні 1942 року її відвідав керівник німецької армійської розвідки адмірал Канаріс.

— 96 —

У середині 1942 року радянській контррозвідці вдалося проникнути до "Оріону" й одержати інформацію про її структуру, особовий склад та програму підготовки шпигунів. Після цього німецькому абверу нічого не залишалося робити як у квітні 1943 року закрити свою розвідшколу в Полтаві через повну її реконспірацію ^[32].

^32. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 94–100.

На початку 1942 року в Полтаві була відкрита школа з підготовки поліцейських, перший набір якої складав 40 слухачів. Згодом їх контингент значно розширився. Школа перебувала на напівказарменому становищі. У місті існували також курси гестапо, слухачами яких були українці, які вже пройшли певний випробувальний строк у лавах допоміжної поліції. На курсах готували професійних розвідників і терористів, яких згодом закидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграду та Казані. З метою вільного пересування на окупованих німцями територіях СРСР агентура користувалася усним паролем "Київ Айнс". Слухачів до цієї школи шпигунів і диверсантів підбирали офіцери гестапо і німецької військової розвідки. На курсах навчали методам диверсійно-підривної роботи, використанню вибухових речовин, снайперську і радіосправи ^[33].

^33. ОУН і УПА в другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1994. – № 2–3. – С. 123.

У Кременчуці влітку 1942 року відкрилася школа з підготовки допоміжних працівників для тилових німецьких установ – канцеляристів, перекладачів і музикантів; навчання в ній проводилось досить інтенсивно і тривало три місяці. Викладачами в школі були німці, а мовою навчання – українська. Учні посилено вивчали німецьку мову, яка з часом ставала і мовою навчання, а також математику, бухгалтерію, історію, товарознавство і стенографію. Слухачі школи проживали в інтернаті й перебували на казарменому становищі. Крім вивчення фахових дисциплін, із ними щоденно проводилися заняття військової справи. Про немалу кількість слухачів свідчить той факт, що в шкільному хорі брало участь близько 120 чоловік ^[34].

^34. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 7 серпня.

Таким чином, спроба українських патріотів відродити в умовах ворожої окупації національну школу, яка б давала дітям повноцінні знання і готувала їх до вступу до вищих навчальних закладів, закінчилася невдачею, сподівання виявилися марними. Відкриті з дозволу окупантів початкові, так звані народні, та професійні школи готували з українців покірних і слухняних виконавців чужої волі, дармову робочу силу для гітлерівського рейху.

— 97 —

§ 5. Церковне життя

ІЗ ПЕРШИХ днів існування радянська влада вела непримириму боротьбу проти будь-яких проявів впливу релігії на суспільне життя, адже християнська й комуністична ідеології існували на різних ідеологічних засадах: перша – на любові до людей, а друга – на класовій ненависті. Поряд із шаленою атеїстичною пропагандою радянська влада все більше вдавалася до свого виправданого засобу – терору проти церкви і віруючих, результатом якого було те, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька офіційно діючих православних церков. Церковні приходи були ліквідовані, а культові споруди використовувалися для господарських потреб або стояли поруйновані, як пам'ятники комуністичної жорстокості й нетерпимості.

Із приходом німців у 1941 році на Полтавщині ситуація в релігійному житті різко змінилася. Намагаючись здобути прихильність українського народу, вони спочатку не перешкоджали релігійним домаганням полтавців. До того ж, їм імпонувала роль "визволителів" від безбожної влади більшовиків у очах багатьох віруючих.

На початку радянсько-німецької війни Головне командування вермахту видало ряд розпоряджень, що стосувалися ставлення військових до релігійних почуттів українців, суть яких зводилася до того, щоб "релігійній діяльності цивільного населення не сприяти й не перешкоджати" ^[1]. Тому в перший рік окупації німці дотримувалися політики невтручання у внутрішньоцерковні справи, що сприяло відродженню релігійного життя в Україні. Уже восени 1941 року з ініціативи віруючих почали створюватися громади прихожан і відкриватися православні церкви.

^1. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. – Полтава, 1997. – Ч. 1. – С. 30.

Відродження релігійного життя на Полтавщині з самого початку проходило шляхом одночасного створення двох паралельних конфесій православ'я: Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка виступала як національна церква українського народу і була знищена ще в кінці 20-х – на початку 30-х років, і Автономної православної церкви, канонічно підпорядкованої Московському патріархату Російської православної церкви – єдино дозволеної в Радянському Союзі. Відсутність єдності в українському православ'ї вміло використовували в своїх інтересах окупанти з тим, щоб не допустити створення ніяких загальноукраїнських церковних структур.

Щодо УАПЦ політика німців була двоякою: з одного боку її протистояння Російській православній церкві було на руку окупантам, а з другого – УАПЦ могла перетворитися на центр згуртування національних сил українського

— 98 —

народу, що аж ніяк не відповідало їхній політиці стосовно України. Безперечно одне: гітлерівці дозволяли існування православної церкви в Україні лише в тій мірі, в якій вона могла служити їхнім інтересам.

Одночасно з відродженням релігійного життя на Полтавщині почали створюватися обласні координаційні центри обох православних конфесій. Уже 29 вересня 1941 року в Полтаві була організована "Церковна управа православної старослов'янської церкви", яка об'єднувала прибічників автономістичної течії українського православ'я. Очолив її В. І. Беневський ^[2]. Дещо пізніше – на початку жовтня – виникла Українська церковна рада, як тимчасовий орган із відродження УАПЦ на Полтавщині. Очолив її священик О. М. Шевченко. Церковна рада мала діяти до скликання обласного Єпархіального з'їзду та церковного Собору в Києві, які могли стати координаційними центрами розбудови УАПЦ і створити відповідну церковну ієрархію ^[3].

^2. Голос Полтавщини. – 1942. – 8 березня.

^3. Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни // Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. – К., 1997. – С. 174.

Наприкінці грудня 1941 року на зміну Церковній раді було створене обласне єпархіальне управління УАПЦ, яке очолив протоієрей Олексій Потульницький – у недалекому минулому в'язень сталінських таборів, а з приходом німців – настоятель Покровської церкви в Полтаві, де церковним хором керував Євген Тичина – рідний брат радянського поета Павла Тичини. Заступником О. Потульницького став настоятель Спаської (згодом – Миколаївської) церкви о. Павло Бойко. Обов'язки секретаря Єпархіального управління УАПЦ виконував Демид Бурко. У 20-і роки всі вони були активними діячами УАПЦ, а після її розгрому більшовиками зазнали репресій із боку радянської влади.

Формально на Полтавщині існувало дві єпископські кафедри, які тяжіли до Харківського центру УАПЦ. Проте призначеному адміністратором УАПЦ архієпископом Полікарпом (Сікорським) на Полтавську єпархію Ігорю (Губу) німецькі окупаційні власті заборонили займати єпископську кафедру. Єпископом Лубенським і Миргородським у червні 1942 року став Сильвестр – колишній професор української мови та літератури Кременчуцького учительського інституту ^[4]. До кінця німецької окупації він залишався фактичним керівником УАПЦ на Полтавщині.

^4. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

У розбудові УАПЦ особливо помітні успіхи спостерігалися в перший рік окупації, оскільки ця церква була найбільш близька і зрозуміла українському народові, до того ж служба в ній відбувалася рідною мовою. 21 листопада 1941 року церкви відкрилися в Диканьці й Нижніх Млинах, 30 листопада – в Руновщині, 18 грудня почала діяти Миколаївська церква в Полтаві. Під час церковної літургії в ній співала українська хорова капела під орудою хормейстера Полтавського музично-драматичного театру Шаповаленка. Місцева окупа-

— 99 —

ційна преса відзначала, що стіни храму не могли вмістити всіх віруючих, серед яких було чимало дітей та молоді. У квітні 1942 року на Полтавщині налічувалося 27 парафій УАПЦ, а в червні цього ж року – вже 61 ^[5].

^5. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 червня.

У Золотоніському й Чорнобаївському районах, як відзначалося в одній із післявоєнних інформацій Полтавського обкому КП(б)У, церкви відкривалися "виключно з ініціативи куркулів", господарства яких були знищені в період колективізації, а самі напередодні радянсько-німецької війни працювали в Донбасі та інших промислових центрах України. У період окупації вони повернулися в рідні місця і стали ініціаторами відкриття церков у своїх селах.

Велику роботу з відродження УАПЦ на Полтавщині провів один з її чільних діячів єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник) – небіж Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Його авторитет як духовного пастиря серед віруючих був незаперечним. Керівник 2 відділу Київської генеральної округи професор Рейнхардт відзначав у вересні 1942 року: "Найважливіша духовна персона в Києві – це висвячений у травні цього року в єпископи православної церкви політикан Мстислав" ^[6]. 17 липня 1942 року він прибув до Полтави і того ж дня провів у Покровській (Архієрейській) церкві урочисту соборну службу ^[7]. Єпископ Мстислав мав також численні зустрічі з духовенством Полтавщини, брав участь у масових хрещеннях народу, висвяті священиків, виданні богословської літератури тощо.

^6. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 62.

^7. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 8.

Під церкви віруючі, як правило, використовували колишні культові споруди, які в роки радянської влади були пристосовані під сільбуди або господарські склепи. Так, у селі Деревки Котелевського району зусиллями віруючих відбудовано закриту ще в 1935 році церкву. Напередодні війни її встигли на третину розібрати для будівництва школи, і споруда стояла пусткою. У Драбинівці Новосанжарського району церква також повернулася у старе приміщення, яке в 1940 році перебудували під сільський клуб ^[8]. У селі Ковалі Чорнухинського району "войовничі атеїсти" розібрали церкву ще в 1933 році, тому в 1942-му службу Божу відбували у приміщенні школи, а в 1943-му – у сільському клубі ^[9].

^8. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 липня.

^9. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 5.

Відбудова поруйнованих комуністами церков стала справді всенародною справою. Тисячі кременчужан узяли участь у відновленні Успенського собору, де вартість робіт, за підрахунками спеціалістів, становила близько 1 млн. крб. Спеціально створена комісія розгорнула роботу серед населення міста й навколишніх сіл зі збору пожертв грошима й будівельними матеріалами. Лише Покровська церква Кременчука передала на ремонт собору 50 тис. крб ^[10]. Завдяки пожертвам кременчужан і старанням віруючих до кінця 1942

^10. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 35.

— 100 —

року Успенський собор відбудували. Його урочисте освячення відбулося напередодні Різдва 27 грудня.

Там же, де культові споруди не збереглися, під церкви використовувались інші приміщення. Лубенські автокефалісти під церкву зайняли один із цехів місцевого шкірзаводу, який раніше належав промартілі "Більшовик". За 40–50 метрів від неї відновила богослужіння і Троїцька церква, яка належала автономістам, але ніяких конфліктів між віруючими двох конфесій не спостерігалося ^[11]. В Оболоні під церкву пристосували приміщення колишнього райвиконкому, а в Машівці – районного Будинку культури.

^11. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 28 травня.

Як відомо, крім початкових, усі інші школи окупанти закрили. Так було, наприклад, у Нових Санжарах, Кишеньках, Соснівці Гадяцького району та деяких інших селах області. Тому їхні приміщення використовувалися під церкви. Уперше за багато років більшовицького терору віруючі отримали можливість задовольнити свої релігійні потреби. Різко зросло число віруючих, у тому числі й серед молоді, чию свідомість більшовицька пропаганда встигла отруїти бацилами атеїзму й бездуховності.

У роки воєнного лихоліття, нечуваних утрат і страждань люди зверталися до Бога, шукаючи у вірі порятунку, душевної втіхи й розради. Віруючі справляли християнські похорони по рідних, які давно відійшли у вічність, вінчалися давно одружені пари, спостерігалося масове хрещення народу. Свідком одного з них був єпископ Мстислав: "До кінця мого життя залишиться в пам'яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені, – понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10–15 дітей... Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі... Зі мною два священики. Співає хор – переважно жінки, і відбувається містерія" ^[12].

^12. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 3, арк. 148.

Якщо знайти приміщення для відправлення релігійних потреб усе ж було можливо, то заповнити вакансії священиків у приходах було ніким. Як свідчить проведена в жовтні 1941 року реєстрація духовенства, на Полтавщині вціліло лише 89 священиків ^[13], головним чином літнього віку, адже втрати через репресії серед них були величезними, а поповнення – ніякого, тому що духовні навчальні заклади були закриті ще в перші роки більшовицької диктатури. Тому обов'язки священиків часто виконували псаломщики, колишні семінаристи, випускники церковнопарафіяльних шкіл і просто віруючі. У селі Луценки Лохвицького району з липня 1942 року на прохання прихожан священиком став Данило Малиновський, який до революції 1917 року закінчив церков-

^13. Пащенко В. Назв. праця. – С. 57.

— 101 —

нопарафіяльну школу, до 1927 служив псаломщиком, до 1934 – дияконом, а після ліквідації церкви працював на різних роботах у місцевому колгоспі ^[14].

^14. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 176.

У селі Дашківці Кишеньківського району обов'язки священика виконував колишній псаломщик, а згодом рядовий колгоспник Кирило Дашко. Вся його освіта складала три класи церковнопарафіяльної школи. З листопада 1941 року К. Дашко працював старостою громадського двору і користувався загальною повагою в односельців, а в травні 1942 став священиком ^[15]. Церковна громада села Окопа Сенчанського району запропонувала прийняти сан священика глибоко віруючому 68-річному колгоспнику Іллі Кириченку. Після невеликої підготовки в серпні 1942 року його висвятив єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр ^[16].

^15. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 10, арк. 6.

^16. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 21, арк. 5.

Диякона Онисія Зуба в 1932 році засудили до 13 років далеких таборів, звідки він повернувся напередодні війни. Під час окупації він керував церковним хором у Чорнухах, а після висвячення єпископом Сильвестром став у березні 1943 року священиком у селі Ковалі ^[17]. Священиками ставали й радянські військовополонені. Так, уродженець Майкопа, син священика Гаврило Іванов за царських часів закінчив церковнопарафіяльне училище і два класи гімназії. У вересні 1941 року в районі Кременчука він потрапив у полон до німців, звідки втік і в селі Більському Опішненського району влаштувався спочатку псаломщиком, а згодом – священиком місцевої церкви ^[18].

^17. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 7, арк. 6.

^18. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 35.

Зважаючи на гостру нестачу священиків у церковних приходах УАПЦ, кількість яких постійно зростала, обласне єпархіальне управління 10 квітня 1942 року відкрило в Полтаві шестимісячні богословські курси, де навчалося більше 30 слухачів переважно з вищою освітою. Працювали вони у невеликому приміщенні, розташованому у дворі краєзнавчого музею. Ректором із часу їх заснування був о. Олексій Потульницький. Курси розпочали роботу в той час, коли німці посилили терор проти будь-яких проявів українського національного життя, тому на них знайшли притулок і окремі члени похідних груп ОУН, які врятувалися після проведених гестапо у квітні 1942 року розстрілів українських патріотів. Зокрема, слухачами курсів стали Микола Соколовський (псевдо – Біда), Василь Шарий, Володимир Козир та петлюрівський сотник Шкода, який у період окупації повернувся в Україну з еміграції ^[19]. Крім богословських наук, слухачі вивчали філософію, психологію, педагогіку, українознавство й німецьку мову ^[20].

^19. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 77.

^20. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 5–6. – С. 30.

Серед викладачів богословських курсів були видатний український педагог, професор Григорій Ващенко та професор Прядкін. Декілька разів курси відвідали єпископ Сильвестр та єпископ Мстислав під час перебування в Пол-

— 102 —

таві. М. Соколовський, за його власними спогадами, став першим курсантом, якого єпископ Мстислав за рекомендацією о. О. Потульницького висвятив на іподиякона в Миколаївській церкві, а єпископ Сильвестр – на священика в Покровській церкві. "Ставши священиком, – згадував пізніше М. Соколовський, – я радів моєму санові, маючи можливість із церковного амвона, як з високої трибуни, мовити слово нашої української правди, засуджуючи сите попівство, породжене московською церквою. Ставши священиком, я залишився незламним членом ОУН і, коли було потрібно, з чистим сумлінням брав під рясу нагана" ^[21].

^21. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 10 червня.

Керівником богословських курсів у 1943 році став архімандрит Досифей, а радником в освітніх справах – протоієрей Рахубовський. Курси зробили два випуски слухачів, які були висвячені в сани священиків і направлені в сільські приходи Полтавщини. Завдяки вжитим заходам, уже на кінець 1942 року псаломщики в автокефальних церквах області були замінені священиками.

Другий випуск слухачів відбувся в серпні 1943 року напередодні повернення Червоної армії на терени Полтавщини. Одним із випускників був Н. Максимович, у минулому бухгалтер-архівіст. Спочатку він виконував пастирські обов'язки у Спаській церкві в Полтаві, а з жовтня 1943 року – у Свято-Пантелеймонівській церкві села Драбинівки Новосанжарського району ^[22].

^22. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 27.

Восени 1942 року разом із протодияконом о. Василем Потієнком Полтаву відвідав 93-річний Харківський архієпископ Теофіл. Виголошена ним у день святої Покрови в Покровській церкві патріотична промова вразила віруючих, які були присутні на богослужінні, і сприяла збільшенню числа вірних УАПЦ.

Як відомо, масова атеїстична пропаганда, що проводилася радянською владою з перших днів її існування в Україні, супроводжувалася знищенням культових споруд, вилученням церковних цінностей та пограбуванням предметів культу. Тому в церквах, що відкривалися в період окупації, була гостра нестача церковного начиння та богослужебної літератури. На допомогу прийшли самі віруючі: вони добровільно зносили до церков культові речі, які вдалося врятувати і зберегти від "войовничих атеїстів".

Значна частина культових речей (ікон, риз, хоругв тощо) виготовлялася в Полтаві. 18 квітня 1942 року на вулиці Котляревського відкрилася художня майстерня з 12 робітниками, яку очолив О. В. Трирог. У ній працювали висококваліфікований іконописець Ф. П. Діхтяр, портретист М. А. Бакало, молоді художники Є. В. Вольський, В. Л. Григоренко та ін. Художнім консультантом майстерні був Валентин Лапа, який напередодні війни завідував картинною

— 103 —

галерею історико-краєзнавчого музею, а після приходу німців протягом недовгого часу виконував обов'язки його директора.

У Полтаві існувала також художньо-декоративна майстерня, в якій працювало 33 чоловіки. Вона мала іконописний, декоративний, пейзажний і столярний цехи. Крім усіх інших робіт, у майстерні проводилася реставрація церковного начиння за ескізами старовинного українського церковного стилю. Замовлення до майстерні надходили від церков з усієї області. Значну допомогу УАПЦ надав і директор Полтавського краєзнавчого музею К. Мощенко, який дозволив Єпархіальному управлінню взяти частину церковних речей із музейних фондів ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 червня.

На початку 1942 року Єпархіальне управління УАПЦ придбало кілька тисяч молитовників і Євангелій, видрукуваних українською мовою. Проте заповнити до кінця потребу в церковному начинні та релігійній літературі в умовах ворожої окупації не вдалося.

Усього протягом 1941–1945 років на Полтавщині було відкрито три жіночих монастирі (в Полтаві, Козельщині й Золотоноші) та 342 церкви і молитовні будинки, у тому числі: 1941 р. – 74, 1942 р. – 193, 1943 р. – 46, 1944 р. – 28, 1945 р. – 2. Отже, більшість церков почала діяти в умовах німецько-фашистської окупації. Найбільше церков відкрито в Миргородському районі – 24, Лубенському – 22, Золотоніському – 18, Гадяцькому – 17, Кобеляцькому – 15, Новосанжарському – 14, а найменше – в Петрово-Роменському й Лазірківському – по 1 та в Машівському – 2 ^[24]. За підрахунками Ю. Волошина, серед діючих храмів Полтавщини 176 були автокефальними ^[25].

^24. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 177.

^25. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5–6.

За браком статистичних даних важко судити про кількість віруючих на Полтавщині взагалі й вірних УАПЦ зокрема. Спроба священиків установити їх число наражалася на заборону німецьких властей. Розпорядженням від 19 березня 1943 року лубенський гебітскомісар заборонив проводити облік віруючих, який розпочали старости церковних парафій ^[26]. Але, судячи з уривчастих даних, які збереглися у фондах Державного архіву Полтавської області, їх були десятки тисяч. Наприклад, у ще не зареєстрованих автокефальних церквах Покровобагачанського району в Єрківці було 830 віруючих, а в Мусіївці – 1747 ^[27].

^26. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 179.

^27. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 1, спр. 40, арк. 31.

Крім чисто релігійних справ, УАПЦ проводила і велику благодійну роботу, організовуючи віруючих на допомогу сиротам, інвалідам, престарілим, біженцям, – усім, хто залишився без засобів до існування в тяжкі часи воєнного лихоліття та потребував опіки й допомоги. З ініціативи священика УАПЦ села Жуківки Машівського району о. Федота Забіяки та його дружини 30 червня

— 104 —

1942 року був влаштований сніданок для 600 радянських військовополонених, яких німці гнали через село. Полоненим на дорогу було роздано по 400 г хліба та надана медична допомога. У цій доброчинній справі о. Ф. Забіяку підтримали староста сільської управи Ризик та старости місцевих громадських дворів. Із великою вдячністю сприйняли полонені цей гуманний вчинок своїх благодійників ^[28]. Прихожани Успенського собору в Миргороді зібрали в лютому 1942 року для військовополонених 1937 крб. ^[29], а в квітні 1943 року для благодійного товариства "Братерство" – 950 крб. ^[30].

^28. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 3, арк. 76.

^29. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

^30. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

Під час проведення в червні 1943 року чергової акції зі збору пожертвувань Ковалівська церква передала благодійному товариству "Громадська допомога" 1000 крб., Шишацька – 714 крб., Пришибська – 350 крб., Яновщинська – 330 крб. Священик із села Шафранівки о. І. Сокологорський пожертвував 331 крб. власних заощаджень ^[31].

^31. Миргородські вісті. – 1943. – 25 квітня.

Знані на Полтавщині священики УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їхні дружини Зінаїда Потульницька й Антоніна Кушнір-Бурко стали ініціаторами створення в листопаді 1941 року Полтавського комітету Українського Червоного Хреста, який ставив собі за мету надавати допомогу військовополоненим українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Полтавський комітет УЧХ існував виключно на пожертви населення і підтримував тісні зв'язки з обласним Єпархіальним управлінням УАПЦ, якому для видання духовних книг українською мовою позичив 25 тис. крб. На ці кошти Єпархіальне управління УАПЦ придбало молитовники та Євангелія для своїх мирян, які розійшлися не лише серед громад УАПЦ на Полтавщині, але й по інших регіонах України ^[32].

^32. Миргородські вісті. – 1 липня.

Швидке й неконтрольоване відродження УАПЦ та її намагання створити загальноукраїнський координаційний центр викликало все більше занепокоєння німців. Після численних страт українських патріотів на початку 1942 року УАПЦ стала предметом прискіпливої уваги окупантів. У ній вони вбачали один з осередків українського національно-визвольного руху.

Втручання німців у церковні справи почалося ще в перший період окупації, коли Полтавщина знаходилась у підпорядкуванні військового командування вермахту. Так, згідно з розпорядженням Хорольської польової комендатури від 24 лютого 1942 року, релігійні свята було наказано відзначати за григоріанським, а не за юліанським календарем, як це прийнято у православних ^[33].

^33. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 1 червня 1942 року про правові відносини релігійних організацій окупанти посилили втручання у церковне життя. Зокрема, німецьким гебітскомісарам надавалося

— 105 —

виключне право контролю за відкриттям нових церков і реєстрації церковних громад, затвердження і звільнення священиків. Українські старости районів повністю усувалися від церковних справ ^[34]. Незареєстровані церковні громади штрафувалися й розпускалися. Навіть релігійні відправи відбувалися лише з дозволу гебітскомісарів ^[35].

^34. За краще життя (Хорол). – 1942. – 19 березня.

^35. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 74.

Розпорядженням від 11 листопада 1942 року хорольський гебітскомісар заборонив проводити відбудову зруйнованих за радянських часів культових приміщень, мотивуючи своє рішення нестачею будівельних матеріалів ^[36]. Одночасно священикам заборонялося збирати серед населення продукти на тій підставі, що вони одержують такі ж пайки, що й решта населення. Суворо регламентувалася й церковна служба: відправи дозволялося відбувати лише в неділю та з 6 до 8 год. ранку в робочі дні. Будь-які зміни були можливі лише з дозволу німецької окупаційної адміністрації ^[37].

^36. ДАПО, ф. Р-2899, оп. 1, спр. 1, арк. 58.

^37. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 61.

Із великими труднощами єпископу Сильвестру вдалося домогтися дозволу в полтавського гебітскомісара на відправлення панахиди на могилі I. Котляревського, та й то лише за умов, що під час неї не буде проповіді єпископа, демонстрацій населення, і триватиме не більше 20 хв. Незважаючи на грубе втручання німців у духовні справи українців, слухачі пастирських курсів раділи й такому обмеженому святу. Василь Шарий та Володимир Козир зробили зі свіжої хвої великого зеленого тризуба, оповили його широкою жовто-блакитною стрічкою і поставили біля надгробка поета. Якимось чином про панахиду довідалися численні гурти полтавців. Прибули також півчі двох церков УАПЦ – Покровської та Миколаївської. Не забарилися й гестапівці з вівчарками. Коли запала тривожна тиша, владика Сильвестр розпочав проповідь і заспівали півчі. Люди щиро молилися, але панахида враз урвалася після помаху руки гестапівця, коли минули 20 хв. відведеного часу. Невдоволено загули люди, посилаючи німі прокляття на голови окупантів, і почали поквапливо розходитися ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 168.

Отже, у ставленні німців до УАПЦ чітко простежується два періоди: перший – від початку окупації і до весни 1942 року, коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні німецького фронтового командування. У цей час відбувався неконтрольований окупантами процес відродження православних храмів і створення церковних громад УАПЦ. Позбавлені ідеологічного й адміністративного тиску полтавці в умовах ворожої окупації потягнулися до духовного життя.

Другий етап відродження УАПЦ розпочався з переходом Полтавщини в управління цивільної німецької адміністрації. Потяг полтавців до рідної церкви викликав протидію з боку німців, які вбачали в ньому важливий чинник

— 106 —

національного відродження і згуртування, що суперечило колонізаторській політиці нацистів, спрямованій на знищення будь-яких проявів української державності й цілковите поневолення українського народу. Діяльність УАПЦ була поставлена під контроль німецької окупації, а її священнослужителі змушені були проголошувати з амвонів хвалу німецькій армії-"визволительці" та закликати українську молодь їхати на каторжні роботи до Німеччини ^[39]. Навіть під час визволення Полтавщини, коли німецька армія вже терпіла поразку на всіх фронтах другої світової війни, єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр закликав віруючих до боротьби з "жидо-більшовизмом". Він говорив: "Святий обов'язок кожного – допомагати нашим визволителям у всякому місці, де цього потребує боротьба з ворогом Христа і цивілізації" ^[40].

^39. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 24–25.

^40. Дніпровська хвиля (Кременчук). – 1942. – 28 листопада.

Із поверненням радянської влади на Полтавщину переслідування УАПЦ ще більше посилилося, хоча відкриті при німцях церкви продовжували діяти. Згідно з постановою уповноваженого у справах Російської православної церкви при Раднаркомі УРСР від 5 квітня 1944 року, "функціонування церков, що були відкриті в період німецької окупації (фактично діючі на сьогодні) припиняти не слід" ^[41]. Проте реєстрація нових церковних парафій майже припинилася: протягом 1945–1949 на Полтавщині зареєстровано лише 3 церкви ^[42].

^41. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 10 серпня.

^42. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 2, арк. 18.

До кінця 1945 року всі автокефальні церкви Полтавщини змушені були перейти в підпорядкування Московського патріархату. Наприклад, у Старих Санжарах автокефальна церква відкрилася в 1942 році, але з 27 листопада 1943 її настоятель уже почав вести богослужіння церковнослов'янською, фактично російською мовою ^[43]. Священик Миколаївської церкви в Полтаві о. П. Бойко, формально визнавши зверхність Московського патріархату, аж до 1948 року проводив богослужіння українською мовою, доки єпископ Полтавський Паладій йому не заборонив це робити ^[44]. Українській церкві, як і українській державі, в умовах радянської влади місця не було.

^43. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5.

^44. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 15, арк. 6.

§ 6. Благодійна діяльність громадськості

ФАШИСТСЬКА доктрина расової винятковості німців ставила українців у принизливе становище безсловесних і покірних рабів. Їм заборонялося без спеціального дозволу залишати місця постійного проживання, виходити з помешкання, коли стемніє, давати притулок немісцевим жителям тощо. У побутовому відношенні полтавці були відкинуті в часи середньовіччя: вогонь добували кресалами, хліб молотили ціпами, зерно мололи на ручних жорнах

— 107 —

або товкли в ступах і т. д. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, цукру, гасу, сірників. Позбавлені приватної власності й ініціативи, пригнічені довготривалою матеріальною нуждою, більшовицькою бездуховністю і жорстокістю радянської влади, а згодом і німецьких окупантів, полтавці зводили свої інтереси до дрібного щоденного побуту в турботах про їжу, помешкання, речі, місця в черзі та ін. Критерієм існування для більшості з них стала боротьба за виживання, без огляду на ідеї, ідеології та режими.

Восени 1941 року міста й села Полтавщини заполонили маси біженців, які в результаті швидкого просування німецьких військ не встигли евакуюватися на схід і залишилися без засобів до існування. Тисячі одиноких престарілих людей, сиріт та інвалідів потребували матеріальної допомоги й соціальної опіки. Лише в Полтавському районі налічувалося більше 250 дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду 1932–1933 років, були розстріляні або ув'язнені радянською владою ^[1].

^1. Голос Полтавщини. – 1942. – 24 червня.

Допомогу соціально незахищеним верствам населення мали надавати відділи соціальної опіки (піклування), які існували при міських і районних управах. Проте фінансові можливості допоміжної української адміністрації були вкрай обмеженими і, до того ж, перебували під повним контролем німців. Тому незначна матеріальна допомога надавалася лише найбільш нужденним: сім'ям репресованих радянською владою, дітям-сиротам та ін. У Лубнах, наприклад, при міській управі був створений спеціальний фонд допомоги родинам репресованих українців, до складу правління якого ввійшли Г. С. Пономаренко (голова), редактор газети "Рідне слово" С. М. Петренко, І. С. Муха, М. А. Колісник та О. Ф. Синицька ^[2].

^2. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

На обліку відділу соціальної опіки Полтавської міської управи перебувало більше 4 тис. пенсіонерів-інвалідів та близько 1 тис. членів родин репресованих і біженців, але більш-менш регулярно пенсії одержували лише близько 200 чоловік. Пенсійний фонд міської управи формувався майже виключно за рахунок добровільних пожертв населення та прибутків від підсобних підприємств: двох орендованих млинів, художньої майстерні, комісійних крамниць, заїжджого двору та ін. ^[3].

^3. Голос Полтавщини. – 1942. – 16 жовтня.

У Кременчуці на обліку у відділі піклування міської управи на початку 1943 року перебувало 3090 пенсіонерів та інвалідів. Регулярної пенсії вони не одержували, але найбільш потребуючим надавалася одноразова допомога в розмірі 150–300 крб. (для порівняння: коробка сірників на чорному ринку коштувала майже 10 крб.). Усього протягом 1942–початку 1943 років пенсіонерам та інвалідам видано 122410 крб. Крім того, відділ піклування відкрив

— 108 —

для них Будинок інвалідів на 50 місць, дві годинникові, дві слюсарні, музичну, шевську і кравецьку майстерні ^[4].

^4. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 36, арк. 9.

У Зінькові протягом 1941 року матеріальну допомогу одержували лише 50 пенсіонерів і складала вона 12 кг картоплі, 1,5 кг борошна, 1 кг пшона і 3 яйця на місяць кожному ^[4-а].

^4-а. ДАПО, ф. Р-2702, оп. 1, спр. 16, арк. 6.

Отже, в період німецько-фашистської окупації єдиної системи соціального захисту на Полтавщині, як і по всій Україні, не існувало. Виходячи з власної ініціативи і в межах дозволеного окупантами, допомогу соціально незахищеним верствам населення надавали районні й міські управи допоміжної української адміністрації. Її розмір залежав від обмежених фінансових можливостей та ініціативи й сумління працівників управ.

У найгіршому становищі знаходилися радянські військовополонені. Сталін розглядав їх як зрадників, а не як жертв війни, а тому на них не поширювалася опіка Міжнародного Червоного Хреста. Не потрібні вони були й Гітлеру. Крім того, німецькі тилові служби не були розраховані на утримання сотень тисяч військовополонених. Тому наказом начальника оперативного відділу штабу тилу групи армій "Південь" від 31 липня 1941 року полонених німецької, української, латиської і литовської національностей дозволялося відпускати на волю, але за умови, що вони доберуться додому протягом 3–4 днів. Відправка здійснювалася пішим маршем групами по 20–30 чоловік або залізницями в пустих вагонах та на залізничних платформах. Після прибуття на місце постійного проживання військовополонені мали зареєструватися в установах окупаційної влади ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 37.

Звільнення з таборів військовополонених суворо регламентувалося німецьким командуванням і обумовлювалося рядом обмежень та застережень. Вони одержували відпускні документи, де вказувався їхній маршрут пересування й термін, протягом якого вони мали прибути додому. Від полонених місцевих жителів вимагалася також характеристика старости села та поручительство сільської громади, що звільнений не піде в партизани й не буде займатися антинімецькою діяльністю ^[6].

^6. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк. 129.

Ще жорстокішими були заходи, які вживалися окупаційною владою щодо звільнених військовополонених в окремих гебітах Полтавщини. Так, згідно наказу лубенського гебітскомісара від 1 липня 1942 року, їм заборонялося одружуватися без спеціального на те дозволу німецьких властей. Доведені до відчаю нестерпними умовами перебування в таборах військовополонені при першій же нагоді намагалися вирватися на волю, але й тут на них чекала небезпека. Хорольський гебітскомісар попереджав: усі, хто дасть притулок уті-

— 109 —

качам-військовополоненим, буде страчений. Жителі гебіту, яким стане щось відомо про них, мусили негайно повідомити в найближчу німецьку установу або пост допоміжної української поліції. Донощикам була обіцяна винагорода: горілка і махорка ^[7].

^7. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 126.

Восени 1942 року німці взагалі припинили відпускати з таборів військовополонених українців. 14 жовтня миргородський гебітскомісар роз'яснив, що відпускати їх на волю можна лише за клопотанням німецьких властей ^[7-а].

^7-а. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 11.

Усе ж більшість військовополонених продовжувала знаходитись у наспіх споруджених таборах, часто під відкритим небом в осінню чи зимову негоду. Голодні, напівроздягнуті й босі, зарослі і брудні, поранені і хворі колишні бійці й командири Червоної армії були позбавлені елементарної медичної допомоги і приречені на мученицьку смерть.

Концтабір для військовополонених у Кременчуці німці влаштували на території радянських військових казарм, але бранців було так багато, що частина їх постійно знаходились під відкритим небом. Не кращим було і становище в казармах, які навіть узимку не опалювалися. Для полонених у них спорудили триярусні нари з неструганих дощок із вузькими проходами між ними. Навесні 1943 року ненадійна споруда з нар обвалилася, при цьому загинуло близько 300 полонених, і стільки ж було покалічено. Утримувалися військовополонені в постійному бруді, холоді й голоді. Від епідемічних захворювань і голоду тут щодня вмирало від 70 до 170 чоловік. Періодично табірна охорона влаштовувала розстріли нещасних: в окремі дні число жертв доходило до 200. Усього за час окупації в кременчуцьких таборах смерті знищено близько 60 тис. радянських громадян. Лише на території Піщаної гори після вигнання німців виявили 36 ям-могил із 20 тис. трупів, із них військовополонених – більше 5 тис., решта – цивільні ^[8].

^8. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 рр.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

Другим щодо кількості бранців на Полтавщині був концтабір у Хоролі – "Хорольська яма", як його називали військовополонені й місцеві жителі. Розташувався він на території недіючого цегельного заводу й елеватора. У нелюдських умовах знаходилися в ньому радянські військовополонені, які, до того ж, були об'єктами медичних експериментів. Німецький лікар Фрюхте в лазареті концтабору випробовував на полонених нові медичні інструменти і препарати. За період від жовтня 1941 року й до травня 1942 року в "Хорольській ямі" загинуло більше 37 тис. військовополонених. Не дарма про хорольський табір люди говорили: "Пішов Микола до Хорола", тобто німці відправили на той світ. В одному з таборів Полтави, що розміщувався у Слюсарному провулку, де знаходилося 15 тис. полонених, щоденна смертність сягала 300

— 110 —

чоловік. Усього ж за роки окупації на території Полтавщини німці знищили 221815 мирних жителів і військовополонених, у тому числі в Кременчуці – 97 тис., Полтаві – 20237, Лубнах – 19500.

У зв'язку з тим, що ніякої допомоги військовополоненим та іншим жертвам війни з боку німецьких властей не надавалося, опіка над своїми співвітчизниками-бранцями повністю лягла на плечі українського народу. В окремих районах при місцевих управах почали створюватися комітети допомоги військовополоненим. В умовах німецько-фашистської окупації відроджувалося притаманне українському народові почуття милосердя й любові до ближнього, яке більшовики всіляко намагалися знищити впродовж двадцяти років радянської влади. Ініціатором багатьох доброчинних справ виступила Українська автокефальна православна церква. Напередодні Різдва Христового 1941 року Полтавська районна управа оголосила збір одягу і взуття для військовополонених. Цей заклик знайшов живий відгук серед жителів району: протягом кількох днів вони зібрали 305 фуфайок, 307 шапок, 396 сорочок, 55 піджаків і 25 пар взуття ^[9]. У Градизьку продукти харчування (картоплю, капусту, буряки, моркву, цибулю тощо) для табору військовополонених за графіком поставляли місцеві громадські двори.

^9. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 2, арк. 3.

На початку листопада 1941 року з ініціативи української інтелігенції у Києві був створений Український Червоний Хрест, який очолив лікар за фахом, професор Богатирчук. Відділення УЧХ невдовзі відкрилися по всій Україні. У Полтаві ідею його створення підтримав Олександр Дигас, учитель за фахом, колишній репресований у справі Спілки визволення України. В часи німецько-фашистської окупації він очолював адміністративний відділ Полтавської міської управи і підтримував тісні зв'язки з підпіллям ОУН.

Започаткували створення УЧХ в Полтаві відомі священики, ініціатори відродження УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їхні дружини Зінаїда Потульницька та Антоніна Кушнір-Бурко, а також перший редактор "Голосу Полтавщини", недавній в'язень Соловок Микола Заборовський. У середині листопада вони скликали нараду, на якій визначили основні напрямки діяльності Полтавського комітету УЧХ: надання допомоги військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Одночасно був створений і керівний орган комітету УЧХ – управа в складі трьох жінок, яку очолила Галина В'юн. Народилася вона в 1912 році в Яготині в родині офіцера Російської армії Івана Гришка, який у добу Української революції служив старшиною в армії Української Народної Республіки. В 1930 році Галина Іванівна була заарештована у сфабрикованій

— 111 —

енкавеесівцями справі СВУ. Звільнившись з ув'язнення, деякий час працювала на будівництві Харківського тракторного заводу. Після арешту брата в 1937 році й повторного арешту батька в 1938 році, який і загинув у застінках НКВС, Г. В'юн оселилася в Полтаві. До початку радянсько-німецької війни працювала бухгалтером в одній із радянських установ.

У Полтавському комітеті УЧХ З. Потульницька відповідала за опіку над військовополоненими, а А. Кушнір-Бурко – над жертвами більшовицького терору. Однією з активісток УЧХ була також Олександра Потапенко, дочка відомого полтавського поета Мусія Кононенка. Під час визвольних змагань 1917–1920 років вона працювала в секретаріаті Симона Петлюри, згодом – сестрою милосердя у війську УНР. У тій чи іншій мірі до роботи в полтавському комітеті УЧХ було залучено більше 100 синів і дочок Полтавщини. Колективними членами комітету стали сільські громади, підприємства й кооперативи ^[10].

^10. В'юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві. 1941–1942: Спогад-звіт для історії // Українські вісті (б. м.). – 1973. – С. 11–13.

26 листопада 1941 року в приміщенні напівзруйнованої Полтавської школи № 27 ентузіастки благодійної справи відкрили шпиталь для військовополонених. Спочатку в ньому перебувало 350, а з січня 1942 року – майже 1300 чоловік. Там вони одержували медичну допомогу, гарячі страви й догляд. Полтавський комітет УЧХ ніякої допомоги від німецької окупаційної адміністрації не одержував й існував виключно на пожертви населення. Уже протягом перших п'яти днів від часу відкриття благодійні внески зробили 160 осіб на загальну суму більше 2 тис. крб ^[11].

^11. Голос Полтавщини. – 1941. – 7 грудня.

Із навколишніх сіл і районів потягнулися до Полтави вози з борошном, пшоном, квасолею, горохом, олією та іншими продуктами харчування. Люди жертвували також одяг, взуття та чисту білизну, яку службовці УЧХ використовували для перев'язки ран. На Різдвяні свята 1942 року із сіл Полтавського, Карлівського та Диканського районів до Полтави прибуло більше 40 возів із харчами та кілька десятків вибракуваних коней, які пішли на м'ясо для полонених. Жителі Павлівки Нехворощанського району протягом кількох днів зібрали для УЧХ шляхом добровільних пожертвувань 2978 крб. і 410 штук яєць ^[12]. У результаті дбайливого догляду й більш-менш пристойного харчування смертність серед військовополонених у полтавському концтаборі скоротилася до 80, а згодом – до 22–30 чоловік на день.

^12. Голос Полтавщини. – 1942. – 3 вересня.

Перебування в шпиталі для багатьох полонених часто ставало шляхом на волю. З цією метою на вулиці Пролетарській був влаштований свого роду "готель", у якому тимчасово перебували полонені, що вилікувалися. Лише протягом грудня 1941 року Полтавський комітет УЧХ допоміг вийти на волю більш як 300 полоненим-українцям. "Готель" УЧХ слугував також прикриттям для

— 112 —

радянського антифашистського підпілля. На посаді завідуючого господарською частиною деякий час працював один із керівників полтавського підпілля Сергій Сапіго. Полтавський комітет УЧХ утримував також Будинок інвалідів, надавав допомогу Будинку безпритульних дітей та міській лікарні № 1, у якій до середини січня 1942 року курс лікування пройшло більше 2 тис. поранених військовополонених ^[13].

^13. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 11 січня.

Допомога УЧХ надавалася також жертвам радянських репресій, зокрема вцілілим членам родини С. Петлюри, дружині відомого українського історика Григорія Коваленка, сім'ї письменника Андрія Хвилі, колишнім в'язням Соловок і Колими. Полтавський комітет УЧХ підтримував тісні зв'язки з обласним управлінням УАПЦ, якому для друкування церковних книг українською мовою позичив 25 тис. крб. На ці кошти єпархіальна рада УАПЦ на початку лютого 1942 року придбала молитовники та Євангелія для своїх вірних ^[14].

^14. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

Із перших днів існування Полтавський комітет УЧХ налагодив також зв'язки з членами похідних груп ОУН, зокрема, допоміг їм у встановленні контактів із місцевими жителями. Приватні помешкання працівників УЧХ, у тому числі А. Бурко та О. Потапенко, слугували явочними квартирами для зв'язкових українського національно-патріотичного підпілля. Довідки Полтавського комітету УЧХ часто були єдиними документами для українських патріотів.

Благодійна діяльність українського жіноцтва знаходила підтримку серед окремих німецьких вояків. Полтавському комітету УЧХ допомагали штабні офіцери Ганс Кох та Оскар Вагнер, галичани за походженням, а Роман Чайківський, службовець одного з німецьких тилових штабів, інформував активістів УЧХ про плани німців щодо них, попереджав про небезпеку. Пізніше, вже як старшина дивізії "Галичина", він загинув у боях із Червоною армією під Бродами в 1944 році ^[15].

^15. В'юн Г. Назв. праця. – С. 33.

Крім Полтавського, комітети УЧХ існували також у Лубнах, Миргороді, Зінькові, Нових Санжарах та деяких інших містах Полтавщини. До Новосанжарського комітету УЧХ, який утворився 29 грудня 1941 року, входили представники від кожного із сіл району. Головним своїм завданням комітет вважав надання допомоги інвалідам війни і військовополоненим.

У Миргороді комітет УЧХ виник 20 січня 1942 року. Протягом короткого часу його члени організували притулок для полонених, де вони проходили санітарну обробку, харчувалися, одержували ліки й махорку. Двічі на день їх годували гарячими стравами і давали по 400 г хліба. Такі ж притулки були влаштовані в Кибинцях і Петрівцях. Уповноважені Миргородського комітету УЧХ розгорнули збір пожертв серед жителів міста й району. Так, Фурса зібрав

— 113 —

4418 крб., Сергієнко – 5510 крб., Сиваш – 4270 крб. і т. д. Викладачі та співробітники керамічного технікуму пожертвували 1095 крб., службовці міської управи – 538 крб., земельної управи – 703 крб., а прихожани Успенського собору в Миргороді – 1937 крб. ^[16].

^16. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

Активна благодійна діяльність комітетів УЧХ, що стали центрами згуртування національних сил, викликала занепокоєння німецьких окупаційних властей. Оскільки офіційна ідеологія фашизму заперечувала навіть можливість державності у слов'ян, гітлерівці не допускали існування будь-яких організованих форм українського національного життя. 21 лютого 1942 року Зіньківська районна управа на підставі розпорядження Гадяцького гебітскомісара ліквідувала місцевий осередок УЧХ. Його кошти були передані на поточний рахунок районної управи, а продукти, одяг і взуття – табору військовополонених у Зінькові ^[17].

^17. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 лютого.

Переслідування УЧХ посилилося після того, як окупанти виявили його зв'язки з українським національно-патріотичним підпіллям, та переходом Полтавщини в управління німецької цивільної влади. Влітку 1942 року, згідно наказу рейхскомісара України Е. Коха, з усіх видів благодійної діяльності була дозволена лише місцева самодопомога – не зв'язані між собою благодійні громадські об'єднання, що знаходилися під повним контролем німецької окупаційної влади й очолювалися представниками допоміжної української адміністрації. Офіційно діяльність Українського Червоного Хреста була заборонена 1 серпня 1942 року ^[18].

^18. ДАПО, ф. Р-2794, оп. 1, спр. 1, арк. 29.

З усіх установ, що перебували під опікою Полтавського комітету УЧХ, продовжував діяти лише Будинок для інвалідів-військовополонених, яким завідував Ф. Р. Бацагула. Він почав працювати 1 грудня 1941 року і був розрахований на 38 ліжок. Звичайно, порівнюючи з тисячами приречених і нікому, крім своїх співвітчизників, не потрібних військовополонених, лікування й догляд у цьому закладі одержувала мізерна кількість потребуючих (у листопаді 1942 року тут перебувало лише 24 інваліди). Штат Будинку інвалідів складався із шести чоловік: завідуючого, медичної сестри, рахівника, кухарки, пралі та прибиральниці. Утримувався він за рахунок міської управи. У листопаді 1942 року кошторис Будинку інвалідів складав 9598 крб., з яких 2614 крб. становила платня обслуговуючому персоналу, 4111 крб. витрачено на продукти харчування й лише 53,2 крб. – на придбання ліків. Харчування для інвалідів складалося головним чином із мерзлої картоплі та незначної кількості інших продуктів: пшона – 37,5 кг, м'яса – 32 кг, ковбаси – 22,5 кг, гречки – 3 кг на місяць ^[19].

^19. Голос Полтавщини. – 1942. – 1 вересня.

— 114 —

У лютому 1942 року з ініціативи жінок Г. Д. Тарасенко, М. П. Медяник і Н. П. Костянтинович при відділі соціального забезпечення (піклування) Кременчуцької міської управи організовано Пункт допомоги військовополоненим. Завідувала ним Наталія Петрівна Костянтинович, а її активними помічниками були лікарі Т. К. Жванія і С. З. Киракозов, а також медсестри М. А. Гутовська й О. С. Скоморох. Допомогу хворим і калікам надавав також головний лікар міської лікарні Володимир Костянтинович Констянтинович. Медичну допомогу пункт надавав тяжко хворим військовополоненим – солдатам і офіцерам Червоної армії. Необхідну білизну, меблі й частково продукти для Пункту допомоги військовополоненим зібрали жителі Кременчука, частина продуктів надходила і від міської управи: 300 г хліба, 10 г олії, незначна кількість пшона й солі на хворого в день. Значну допомогу тяжко хворим військовополоненим надавали православні церкви Кременчука: Покровська (настоятель – отець Яновський) і кафедральний собор (настоятель – отець Роменський), які неодноразово організовували збір коштів серед віруючих.

У травні 1943 року Пункт допомоги військовополоненим, а також дитячі ясла, Будинок інвалідів, пенсіонери та інші категорії соціально незахищених людей були на вимогу німців зняті із забезпечення з бюджету міської управи, і їх утримання повністю покладалося на кременчужан. Добродійні передачі, які раніше носили епізодичний характер, відтоді стали офіційними: їх приймали кожної суботи й неділі з 8 до 12 год. дня. У цей час десятки людей із приміських сіл, пішки й підводами, спішили допомогти полоненим, хто чим міг. Продуктами з полоненими ділилися також міська лікарня й дитячі ясла, які в свою чергу перебували на утриманні населення. За півтора року існування медичну допомогу в пункті одержали більше тисячі радянських військовополонених ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 106, арк. 20.

На початку 1943 року в результаті поразок німецької армії під Сталінградом і Ель-Аламейном в Африці в ході другої світової війни почався корінний перелом. Розгром нацистської Німеччини став лише питанням часу, але гітлерівський режим, мобілізувавши всі матеріальні й людські ресурси, у тому числі й поневолених народів, продовжував уперто боронитися, відтягуючи власну агонію. Навіть незначні кошти українських органів самоврядування були забрані для потреб Третього рейху. У зв'язку з цим, відділи піклування (опіки) місцевих управ повсюдно були ліквідовані. Таким чином, починаючи з весни 1943 року, соціальним захистом населення окупованої Полтавщини займалися виключно добровільні благодійні товариства, організаторами яких висту-

— 115 —

пала Українська православна церква та нечисленна національно свідома інтелігенція, яка ще залишилася після "великого терору" 1937–1938 років. У кожному конкретному випадку на створення благодійних товариств потрібен був дозвіл німецьких гебітскомісарів. Існували товариства виключно на пожертви української людності.

У Кременчуці замість відділу піклування 1 травня 1943 року утворилося Товариство взаємної допомоги, яке очолювала президія у складі бургомістра О. Алея, Пилипенка й Некрасова. Згідно статуту, членом благодійного товариства міг стати кожний дорослий житель міста, сплативши вступний внесок у сумі 20 крб. і щомісячний – 10 крб. Кошти товариства акумулювалися за рахунок добровільних пожертв і зборів за підписними листами, а також десятивідсоткових відрахувань від церковних зборів і театральних вистав ^[21].

^21. Дніпрова хвиля. – 1943. – 25 травня.

Основним джерелом надходжень до каси благодійного товариства були добровільні пожертви жителів Кременчука та навколишніх сіл. Незважаючи на те, що в умовах німецько-фашистської окупації люди жили в неймовірних злиднях, вони все ж знаходили можливість поділитися останнім ще з більш нужденними: сиротами, інвалідами, військовополоненими. Уже протягом перших місяців існування благодійного товариства серед селян Кременчуцького району зібрали більше 130 тис. крб, а станом на 18 серпня 1943 року на рахунку товариства вже було 355221 крб. добровільних внесків, у тому числі 65416 крб. зібраних за підписними листами. Із цих коштів 29220 крб. було видано інвалідам у вигляді одноразової допомоги, 208738 крб. – табору військовополонених, дитячим садкам і Будинку інвалідів. Останній був розрахований на утримання 100 чоловік і мав невелике підсобне господарство: 11 га землі, 2 коней і 2 корови. Благодійне товариство забезпечувало також безкоштовними обідами біженців і надавало медичну допомогу інвалідам у лікарнях Кременчука ^[22].

^22. Дніпрова хвиля. – 9 вересня.

Благодійний комітет у Полтаві з дозволу гебітскомісара був створений у кінці 1942 року. До його складу ввійшли бургомістр П. Галанін, який зайняв цю посаду на початку квітня 1942 року після страти німцями Ф. Борківського, професори Г. Ващенко і Михайловський, також Фісун, Гречановський, Голобородько та ін. До комітету перейшла і частина співробітників закритого німцями Полтавського комітету УЧХ. Зокрема, П. П. Марченко працював у ньому членом медичної комісії, яка встановлювала інвалідність хворим і пораненим жителям міста. Мобілізацію коштів для потреб соціально незахищених верств населення комітет проводив головним чином через під-

— 116 —

писні листи. Так, 10 грудня 1942 року на зборах власників комісійних магазинів у такий спосіб було зібрано більше 40 тис. крб. Найбільші пожертви зробили Іван Дмитренко – 5 тис. крб., Середа – 4 тис., Карпов і Симоніс – по 3 тис. і т. д. ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 грудня.

У Гадячі Товариство взаємодопомоги (голова – Вержбицький) виникло в листопаді 1941 року. Спочатку його членами були майже виключно пенсіонери. Воно надавало своїм членам безвідсоткові короткотермінові позики від 30 до 100 крб. У 1942 році до товариства почали вступати робітники і службовці місцевих підприємств та установ. Членські внески становили один відсоток від заробітної плати його членів. Наказом гадяцького гебітскомісара від 3 червня 1943 року Товариство взаємодопомоги було реорганізоване на "Місцеву допомогу" – добровільну (точніше – добровільно-примусову) організацію, членами якої могли стати всі бажаючі з метою надання матеріальної допомоги сиротам, інвалідам, жертвам війни, престарілим тощо. Кошти "Місцевої допомоги" складалися із вступних і членських внесків, пожертв грошима, предметами першої необхідності та продуктами харчування. Допомога надавалася як у вигляді безвідсоткових позик грошима, так і безповоротно ^[23-а].

^23-а. ДАПО, ф. Р.-2803, оп. 1, спр. 1, арк. 6.

У Чорнухах Комітет взаємодопомоги "Відродження" виник з ініціативи Володимира Греся – відомого в 1920 році ватажка повстанців проти більшовицького режиму під ім'ям "отаман Ґонта", який на початку радянсько-німецької війни повернувся з Кубані до рідних країв. Влітку 1943 року членами комітету були 2152 жителів району. Його фонд складався з грошових і натуральних надходжень членів. Станом на 9 липня 1943 року до "Відродження" надійшло 83862 крб., 24815 кг картоплі, 8613,4 кг різного хліба, 398 одиниць одягу й білизни, 718 штук посуду, 1595 яєць, а також бинти, марля, вата, сушені фрукти, сало та ін. – усього на суму 107467 крб. 35 коп. Матеріальна допомога з фондів "Відродження" надавалася лікарням, дітям-сиротам, інвалідам, людям похилого віку та всім, хто не мав засобів до існування. Усього допомоги було видано на суму 31 373,4 крб., з них безповоротно – 19478,4 крб., решту позичено ^[23-б].

^23-б. ДАПО, ф. Р.-2499, спр. 18, арк. 12.

У квітні 1943 року засноване благодійне товариство "Братерство" в Миргороді. Ініціатором його створення виступили Куличенко, якого обрали головою товариства, лікар Борзило, завідуючий аптекою Капелька, інспектор відділу народної освіти Бакало та завідуючий майстернею шевців Колісник. Згідно статутних засад, товариство ставило собі за мету піклуватися про сиріт, старих і немічних, влаштовувати дитячі садки і ясла, надавати безкоштовну

— 117 —

медичну допомогу хворим, організовувати громадське харчування для інвалідів та ін. Активісти товариства відразу ж роз'їхалися по селах району з метою збору коштів для допомоги нужденним ^[24].

^24. Миргородські вісті. - 1943. - 25 квітня.

Діяльність Пирятинського товариства взаємодопомоги поширювалася на Гребінківський, Драбівський, Ковалівський, Яготинський і Згурівський райони, де воно мало свої філії, очолювані уповноваженими. До участі в товаристві були залучені десятки людей, головним чином із числа віруючих та сільської інтелігенції. Вступний внесок складав 5 крб., а щомісячна плата – 3 крб. Завдяки пожертвам населення і членським внескам товариство взяло на своє утримання всі інвалідні та дитячі будинки Пирятинського гебіту. На кошти товариства в Пирятині була відкрита їдальня для 150 підопічних інвалідів та немічних стариків.

Із метою мобілізації коштів на доброчинні справи Пирятинське товариство взаємодопомоги вдавалося до різноманітних методів, проводячи з дозволу окупаційних властей численні масові заходи. 13 червня 1943 року в міському лісопарку "Масальське" влаштувало багатолюдне народне гуляння, під час якого вдалося зібрати 3640 крб. (вхідний квиток коштував 5 крб.). На початку серпня цього ж року товариство провело лотерею, де розігрувалися різноманітні необхідні для селян речі: шкіра на чоботи, черевики, ліжка, миски, чавуни, граблі, мотузки, двоє поросят і дві картини. Квиток для участі в лотереї коштував 5 крб. Виручені кошти були використані для надання допомоги жертвам війни: сиротам, інвалідам і вдовам ^[25].

^25. Рідна нива (Пирятин). - 1943. - 17 квітня.

Утворене в квітні 1942 року Шишацьке благодійне товариство "Громадська допомога" протягом першого місяця свого існування зібрало з громадських дворів і серед населення району близько 11 тис. крб. членських внесків та пожертвувань, головним чином продуктами харчування. У тяжку годину воєнного лихоліття люди ділилися з нужденними останнім: картоплею, пшоном, олією тощо. На зібрані кошти благодійне товариство відкрило і взяло на своє утримання невеликий притулок для інвалідів у Шишаках, у якому перебувало 18 чоловік ^[26].

^26. Миргородські вісті. - 1943. - 30 травня.

Збір пожертв для знедолених і нужденних набрав серед полтавців масового характеру. Щоб надати їм допомогу, благодійні товариства вдавалися до різноманітних засобів, залучаючи до доброчинної роботи різні верстви українського суспільства: церкву, "Просвіти", колгоспників – членів громадських дворів, сільську інтелігенцію. У Великобагачанському районі товариство "Допомога" протягом перших двох місяців свого існування зібрало з-поміж селян 114 тис. крб., 2 т зерна, 3 т картоплі, 1200 яєць та ін. ^[27]. У Лохвиці під час вис-

^27. Миргородські вісті. - 1 липня.

— 118 —

тав у міському театрі в антрактах періодично влаштовувалися аукціони, кошти від яких ішли на потреби благодійного товариства "Братерство". У Ковердинобалківській сільській управі ентузіастами благодійної справи виступали Басенко і Делія. Завдяки їхній подвижницькій роботі серед жителів села було зібрано і передано товариству "Громадська допомога" 5522 крб. ^[28].

^28. Лохвицьке слово. - 1943. - 3 липня.

Про обсяги матеріальної допомоги свідчать статистичні дані по Машівському району. Тут благодійне товариство, яке існувало при районній управі, протягом літа 1942 року надало допомогу 8247 особам, серед яких були військовополонені, біженці, сім'ї репресованих радянською владою людей, престарілі та батьки, чиїх дітей вивезли на примусові роботи до Німеччини ^[29].

^29. Голос Полтавщини. - 1942. - 20 вересня.

Крім благодійних товариств, допомогу найбільш знедоленим надавали також органи допоміжної української адміністрації та громадські двори. Площанська сільська управа Решетилівського району (Староста – Юрин) одноразову допомогу сільськогосподарськими продуктами надавала багатодітним сім'ям, непрацездатним односельцям та родинам репресованих. Зокрема, з урожаю 1942 року їм було роздано 2400 кг зерна. Згідно з розпорядженням старости Новосанжарського району П. Коряка, одноразову допомогу в розмірі 100–200 крб. одержували також біженці, які з різних причин опинилися на теренах району без засобів до існування. Збори пожертв у районі проходили регулярно. Незважаючи на скрутне матеріальне становище населення і постійні побори з боку німців, полтавці ділилися останнім: грошима, одягом, картоплею, квасолею, борошном, крупами, олією та ін. Із тієї кількості продуктів (від 100 г олії до 2–3 кг картоплі чи борошна), які жертвували люди на благодійні цілі, видно, в якій бідності перебували полтавці і, допомагаючи ближньому, вони часто відривали від себе останнє. Напередодні Різдва 1942 року члени громадського двору "Вільний степ" Новосанжарського району, крім продуктів, зібрали 384 крб. Крім того, місцевий драматичний гурток із виручених за спектаклі грошей передав на доброчинну справу 500 крб. ^[30].

^30. ДАПО, ф Р-2342, оп. 1, спр 17, арк 9.

Благодійну діяльність церкви та громадськості Полтавщини вирішили використати у своїх цілях німці. Уже взимку 1941/42 років стадо зрозумілим, що розрахунки на "блискавичну війну" провалилися і перед Німеччиною постала примара затяжної війни, до якої вона була не готова. Тому серед населення окупованих територій СРСР оголосили збір теплого одягу для німецьких вояків. Оскільки добровільно здавати речі мало хто хотів, збір відбувався у примусовому порядку. Так, для 87 громадських дворів (12261 господарство) Но-

— 119 —

восанжарського району німці встановили завдання зібрати 150 кожухів. "Виконати його, – говорилося в розпорядженні районної управи, – потрібно було за будь-яку ціну, "навіть за потреби за допомогою поліції" ^[31].

^31. ДАПО, Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк 4.

У Полтаві збір теплого одягу для німецьких вояків тривав три дні. Кількість зібраних кожухів і валянок була такою великою, що перевищила встановлене завдання, із 24 січня 1942 року збір припинили. Голова міської управи Ф. Борківський через газету "Голос Полтавщини" висловив подяку жителям міста за допомогу німецьким воякам.

На початку другої воєнної зими асортимент теплого одягу для німецьких вояків був значно розширений: здачі підлягали також піджаки й фуфайки. Враховуючи, що більшість полтавців не бажала одягати окупантів, німці добровільно-примусовий принцип доповнили матеріальним заохоченням: за здані речі платили окупаційними марками та видавали премії горілкою і махоркою. У селах Лубенського району теплих речей було здано на 44 762 крб., а в самих Лубнах – на 85 тис. "Рекордсменами " стали жителі села Березоточі, які здали теплих речей на 12790 крб. й одержали в якості премії 140 л горілки й 70 кг махорки, та селяни Халепців –1963 крб., 23 л горілки й 11 кг махорки ^[32]. Населення Покровобагачанського району, крім грошей за зібраний для вояків німецького вермахту теплий одяг отримало 171 л горілки і 835 пачок махорки.

^32. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк 138.

Спекулюючи на властивих для українського народу почуттях милосердя й гуманізму, німці почали пов'язувати збирання пожертв для радянських військовополонених із подарунками для вояків вермахту. Нав'язана німцями спільна акція була проведена на Полтавщині напередодні Великодня 1942 року. Згідно розпорядження старости Зіньківського району О. Дехтярьова, гуманітарна допомога мала збиратися одночасно для військовополонених і "німецьких вояків, які своєю кров'ю жертвують для звільнення народів і нашої неньки-України від більшовицького ярма" ^[33]. Для військовополонених дозволялося жертвувати продукти харчування, гроші, одяг і взуття, а для німців – лише квіти, гроші і крашанки.

^33. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр 11, арк 2.

Цікаво зіставити розміри зроблених зіньківчанами пожертв за даними, що збереглися в документах, по окремих селах, установах і підприємствах району.

Як видно з таблиці, населення Зіньківщини робило більш вагомі пожертви для німецьких вояків, ніж для радянських військовополонених. Безумовно, що "подарунки" для вояків вермахту робилися під тиском окупаційної влади, але незрозуміло, що заважало людям робити значніші пожертви для своїх співвітчизників?

— 120 —

 

^34. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр 11, арк 24, 37, 54, 61, 90.

У міру погіршення становища Німеччини на фронтах другої світової війни збільшувалися і побори для Третього рейху з підневільних народів, як у формі податків та повинностей, так і в формі "подарунків". Напередодні Великодня 1942 року з жителів Полтави було зібрано стільки грошей для придбання "подарунків" пораненим німецьким воякам, що 19640 крб. залишилися невикористаними, і бургомістр П. Галанін передав їх німецькому Червоному Хресту.

Отже, в умовах німецько-фашистської окупації централізованої допомоги соціально незахищеним верствам населення Полтавщини, як і всієї України, не існувало. Найбільш нужденними і знедоленими опікувалися благодійні товариства, які утворювалися з ініціативи церкви та самих полтавців, як вияв їхнього милосердя й любові до ближнього. Завдяки доброчинній діяльності полтавців було врятовано життя тисячам військовополонених, сиротам, інвалідам, старим і немічним. Із поверненням радянської влади в 1943 році будь-яку благодійну діяльність заборонили.

— 121 —

Розділ IV
АНТИФАШИСТСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

§ 1. Партизанський рух

У ПЕРЕДВОЄННИЙ час радянська військова доктрина мала виразно наступальний характер. Тому ні армія, ні народ не були морально підготовлені до можливих поразок Червоної армії на фронті, до затяжної і виснажливої війни, до підпільної і партизанської боротьби на власній території. Лише після перших поразок Червоної армії, коли стало зрозумілим, що воєнні дії вестимуться на території СРСР, радянське державне і партійне керівництво почало вживати термінових заходів щодо організації масового антифашистського Руху опору. Його складовими частинами були радянське підпілля і партизанський рух.

29 червня 1941 року Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли директиву для партійних і радянських організацій прифронтових областей, яка вимагала перебудови всього життя на воєнний лад. Особлива увага приділялася в ній організації масової партизанської боротьби в тилу ворога, адже неминучість окупації німцями частини території СРСР стала очевидною. На виконання цієї директиви постановою ЦК КП(б)У від 5 липня було створене республіканське управління по організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними батальйонами на чолі з Тимофієм Строкачем – заступником наркома внутрішніх справ УРСР, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР, воно надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні та матеріально-технічному забезпеченні цих військових формувань, керувало їх бойовою діяльністю.

18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". У ній нічого не говорилося про конкретні форми такої боротьби, але наголошувалося на керів-

— 122 —

ній і спрямовуючій ролі в ній Комуністичної партії. Для керівництва партизанським рухом і антифашистським підпіллям у системі НКВС було створене 4-е головне управління.

Першими збройну боротьбу на окупованій німцями території України мали почати розвідувально-диверсійні групи, формуванням яких займалися органи НКВС, починаючи з липня 1941 року. Начальник Полтавського обласного управління НКВС Н. Д. Бухтіаров повідомляв до НКВС УРСР, що для розвідувальної роботи в тилу противника на правий берег Дніпра переправлено 93 особи, у тому числі золотоніським райвідділом НКВС – 22, градизьким – 28, кременчуцьким – 23. Крім того, підготовлено для направлення в німецький тил ще 105 осіб. Із них один загін (три групи) чисельністю 60 чоловік знаходиться в Золотоноші, другий (30 чоловік) – у Полтаві, третій (15 чоловік) – у Пирятині.

31 серпня з диверсійно-розвідувальною метою до Кіровоградської і Дніпропетровської областей для постійної роботи в тилу ворога, була послана група у складі чотирьох осіб. Із цією ж метою на територію Київської, Вінницької, Кіровоградської і Дніпропетровської областей направлені агенти "Сидоров", "Лихович" і "Лазарев". Із 1 по 7 вересня на Правобережну Україну були послані резидентські групи, які очолювали "Білий", "Сидоров" і "Кирилов" ^[1]. Зв'язок із резидентами й розвідувально-диверсійними групами здійснювався через зв'язкових.

^1. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С 94-95.

Проте створити широко розгалужену диверсійно-розвідувальну мережу на Правобережній Україні не вдалося. Майже вся направлена в тил ворога радянська агентура з-за лінії фронту не повернулася і ніяких даних про свою роботу не повідомила. Скоріше за все, вони або самоусунулися від виконання поставлених завдань і затаїлися, щоб зберегти своє життя, в очікуванні чия візьме в боротьбі двох тоталітарних режимів, або були викриті німцями і знищені.

Повним провалом закінчилася і спроба полтавських енкавеесівців створити партизанські загони особливого призначення. 4-м відділом обласного УНКВС організовано і перекинуто в тил ворога 7 таких загонів, 6 із них складалися з міліціянтів Чернівецької і Станіславської областей, які були направлені туди зі східних областей України та Росії протягом 1939–1940 років і евакуювалися слідом за відступаючою Червоною армією, а також один – із співробітників полтавської міліції.

Загін станіславської міліції під командою А. П. Яковлева в супроводі заступника начальника 4-го відділу УНКВС Хохлова 17 вересня 1941 року прибув до Дніпра в районі села Ульянівки. Його мали переправити на правий

— 123 —

берег, але виявилося, що там сконцентровані значні сили німців. Тому загін ні з чим повернувся назад і, уникнувши оточення разом з арміями Південно-Західного фронту, 29 вересня опинився в Карлівському районі. У листопаді цього ж року він прибув до 4-го відділу УНКВС, який знаходився в селищі Мєловому Ворошиловградської області, і прозвітував про свої бойові дії. Проте під час опитування в показаннях партизан помітили суперечності. Це викликало підозру в пильних чекістів. Проведене слідство встановило, що при наближенні до Карлівки німців загін, уникаючи вступати з ними в бій, відступав у напрямку Воронежа, а потім прибув до Мєлового. Таким чином з'ясувалося, що загін у тилу ворога не був, участі в боях не брав, а представлені начальству звіти – вигадані. Перед прибуттям до 4-го відділу УНКВС командир загону проінструктував бійців щодо лінії поведінки, погрожуючи розстрілом кожному, хто розповість правду. Подальшим розслідуванням "діяльності" цього загону займалася Особлива інспекція контррозвідки НКВС УРСР.

Інший загін під командуванням Глушка, який 18 вересня направили у німецький тил, розпався через боягузтво командира та його бійців, так і не здійснивши жодної бойової операції.

На теренах Диканського району партизанську боротьбу мав розгорнути створений із станіславських міліціянтів загін під командою В. Г. Білоконя. Його забезпечили достатньою кількістю зброї та продовольства і 13 вересня загін вирушив до місця призначення. Але через небажання воювати з німцями він розпався. Його бійці повернулися до своїх сімей, які під німецькою окупацією мешкали в Полтавській і Кіровоградській областях.

Не виявляв бажання воювати з німцями й загін чернівецької міліції під командою С. І. Дудника. Поховавши зброю, його бійці жили на глухих хуторах Михальовому та Кам'яному за 12 км від Котельви, мирно співіснуючи з місцевою окупаційною адміністрацією. Не робили вони спроб зв'язатися з партизанськими загонами, що діяли на теренах Миргородського, Шишацького та Гадяцького районів. Свою бездіяльність пояснювали відсутністю поблизу німецьких військових частин. Німці їх не турбували, а вони – німців.

11 січня 1942 року командир загону послав комісара Я. І. Золотарьова за лінію фронту, щоб зв'язатися з керівництвом 4-го відділу НКВС УРСР. Завдання комісар виконав, двічі перейшовши лінію фронту, і 17 лютого повернувся до загону. Він передав наказ НКВС УРСР активізувати бойові дії проти німців, установити зв'язок з іншими партизанськими загонами та організувати диверсії на залізниці. Для виконання поставлених завдань керівництво 4-го відділу обіцяло доставити літаком 100 кг толу, бікфордів шнур і детона-

— 124 —

тори. С. Л. Дудника було попереджено, що в разі подальшої бездіяльності НКВС УРСР розцінюватиме його поведінку як зрадника й запроданця. Подальша доля цього загону невідома ^[2].

^2. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С. 99 -101.

Одночасно з формуванням партизанських загонів особливого призначення, яким займалися виключно органи НКВСу, кожному з районів області, починаючи з серпня 1941 року, створювалися також партизанські загони з місцевих жителів, адже виникла реальна загроза окупації німцями Полтавщини. Крім начальників райвідділів НКВС їх формуванням займалися і перші секретарі райкомів КП(б)У. Роботу зі створення партизанських загонів контролював контррозвідувальний відділ обласного управління НКДБ, а після об'єднання на початку серпня 1941 року наркоматів внутрішніх справ і держбезпеки – 2-е відділення 4-го відділу УНКВС.

Під час перевірки органами держбезпеки стану винищувальних батальйонів із бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх у тилу ворога для ведення партизанської війни. У першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Майбутні партизани звільнялися від мобілізації до Червоної армії, підписували письмову заяву і давали партизанську клятву такого змісту: "Я, червоний партизан, даю партизанську клятву перед своїми бойовими товаришами – червоними партизанами, що буду сміливим, дисциплінованим, рішучим і нещадним до ворога.

Я клянуся, що ніколи не видам свого загону, своїх командирів, комісарів і товаришів-партизанів, завжди буду зберігати партизанську таємницю, якщо б навіть це мені коштувало життя. Я буду до кінця вірним Батьківщині, партії, своєму вождю, вчителю товаришу Сталіну. Якщо ж я порушу цю священну партизанську клятву, нехай на мене впаде сувора партизанська кара" ^[3].

^3. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С. 102 -104.

За весь час перебування в загоні за партизанами зберігалася середня заробітна плата за місцем роботи до війни.

Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 3267 чоловік, з яких сформовано 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), що мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога ^[4]. Робота з формування партизанських загонів продовжувалася й далі. На 4 вересня на Полтавщині вже було створено 81 партизанський загін чисельністю 3696 осіб. На озброєнні вони мали 67 кулеметів, 2815 гвинтівок, 1033 гранати і близько 1 млн. набоїв ^[5].

^4. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 124-127.

^5. Органи держбезпеки на Полтавщині... - С. 101.

Проте фронт, що стрімко наближався, вносив свої корективи в організацію антифашистського Руху опору у ворожому запіллі. Основними його фор-

— 125 —

мами визнано поєднання партизанських і підпільний методів боротьби. Корективи були внесені й у структуру партизанських формувань: від створення диверсійних груп і підготовки диверсантів-одинаків довелося відмовитися. У результаті органами НКВС спільно з райкомами КП(б)У створено 151 партизанський загін, які мали діяти на теренах Полтавської області, а три загони у складі 85 чоловік повинні бути направлені для розгортання партизанської боротьби на Правобережній Україні.

Усього для підпільної і партизанської боротьби в німецькому запіллі було залишено 2900 чоловік – решта відсіялися в процесі формування загонів. Серед загального числа партизанів комуністів було 1864, комсомольців – 17, решта – позапартійні. Для керівництва Рухом опору Полтавський обком КП(б)У залишив 135 секретарів міськкомів і райкомів партії, 150 комуністів із досвідом партизанської боротьби в період громадянської війни і 150 політичних комісарів ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 6-7.

Принцип підбору командних кадрів для партизанської війни був чисто номенклатурним: партійні функціонери (перші або другі секретарі райкомів партії), які не мали ні військових знань, ні досвіду ведення війни в тилу ворога, але могли командувати всім, призначалися не лише комісарами (політичними керівниками), але й командирами партизанських загонів. Самі загони були дрібними, формувалися наспіх, не мали відповідного військового вишколу, спеціальних засобів диверсійної боротьби і зв'язку. Цей недолік якоюсь мірою намагалися компенсувати на спеціальних підготовчих курсах.

У першій половині липня 1941 року згідно з рішенням ЦК КП(б)У в Києві створена республіканська партизанська спецшкола, а в областях – короткотермінові курси при обкомах партії. На початку серпня таку спецшколу організовано і в Полтаві. Її очолив В. А. Наріжний. Протягом місяця в школі потрібно було підготувати близько 800 чоловік, але одночасно в ній могли навчатися лише 150–200 курсантів.

Першими пройшли навчання майбутні партизани придніпровських районів (Золотоніського, Кременчуцького, Градизького та ін.), яким найперше загрожувала німецька окупація. Протягом п'яти днів курсантів готували головним чином до проведення диверсій на транспорті, підриву мостів, залізниць тощо. На початку вересня 1941 року школу відвідав М. С. Хрущов. На імпровізованому мітингу він закликав присутніх до розгортання всенародної боротьби проти німецьких загарбників. Останній випуск полтавська спецшкола зробила напередодні окупації області. Це був в основному комсомоль-

— 126 —

ський випуск: із 150 курсантів 120 було дівчат – майбутні розвідницяі й підпільниці ^[7].

^7. Зоря Полтавщини. – 1993. – 22 січня.

Згідно з рішенням ЦК КП(б)У, для підпільників і партизан були виділені значні цінності, що зберігалися в Полтавському обласному відділенні Держбанку, в тому числі з Полтавського краєзнавчого музею, евакуйовані з Кіровограда та здані населенням у фонд оборони, – усього на суму близько 100 тис. крб. ^[8].

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 139.

Для партизан також заздалегідь закладались продовольчі бази й запаси зброї, про які знали лише особливо довірені особи. Так, у Карлівському районі у другій половині серпня 1941 року бази закладено в декількох місцях: у Климівському лісі у 35 ямах заховали 5 т боєприпасів, по півтони цукру, сала, горілки і вина, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок і ручний кулемет; у Федорівському лісі – 500 л спирту, півтони борошна, 100 кг сала і 50 кг паперу; у Варварівському лісі – 500 л спирту і 100 кг паперу; у Голобородьківському лісі – кілька ящиків медикаментів і хірургічні інструменти ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 8.

У Козельщинському районі для партизанів заготовили 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала і 3 ящики цигарок; у Новосанжарському – 3 т борошна, 2 т м'яса-солонини, 1,5 т цукру, 400 кг масла, 400 л горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок; у Чутівському – 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м'яса-солонини, 100 кг сала, 600 л спирту, 5 ящиків цигарок, 4 ящики махорки, 10 полушубків, 100 метрів мануфактури, 150 кг шкіри і 50 шапок ^[10]. Проте не всі запаси зброї і харчів, які призначалися для партизанів, удалося своєчасно вивезти до лісів і надійно заховати. У Лубнах вони до останнього дня евакуації зберігалися на складах і були захоплені німцями.

^10. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 22.

Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації. Так, у Дейкалівці Зіньківського району партизанські бази видав голова сільського споживчого товариства Григорій Іщенко, у Бірках – завгосп місцевого колгоспу "Більшовик" Григорій Балаклій, якого німці призначили старостою села, але через два місяці розстріляли. У Лютенських Будищах продукти для партизанів зберігалися по хатах колгоспників. Частину їх видав німцям Дем'ян Артеменко, а решту з'їли самі колгоспники ^[11]. У Карлівському районі партизанські бази видав інструктор райкому партії Я. Федорусь та місцеві лісники, в Опішненському – завідуючий військовим відділом райкому партії Сабадир, у Чутівському – самі партизани, у Новосанжарському – вчитель Клименко, у Кобеляцькому дві бази видав німцям зрадник Д. Приходько, а чотири з'їли партизани, які до лісу не пішли, а залишилися вдома.

^11. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 4.

— 127 —

Залишений у тилу ворога секретар Кишеньківського райкому КП(б)У по кадрах А. Ф. Шкряба ціною зради хотів врятувати собі життя і видав німцям членів партизанських груп району та закладені для них бази, але все одно був розстріляний ними ^[12]. У Великокринківському районі про місце знаходження партизанських баз повідомив німців також секретар райкому партії Давиденко, який з'явився до них із повинною.

^12. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 70.

Таким чином, сформовані на Полтавщині партизанські загони фактично залишилися без запасів продовольства та зброї і поповнювати їх доводилося уже у ворожому оточенні. Якщо продовольство можна було взяти в селян та громадських дворах, то зброю і боєприпаси – або у ворога в боях, або збирати в місцях недавніх боїв. Проте не лише ці причини стали на заваді розвитку партизанського руху на Полтавщині. Багато наспіх створених партизанських загонів розпалися ще напередодні окупації області німцями частково з вини їх керівників, а більше через небажання партизан ризикувати своїм життям у боротьбі з ворогом. Про долю сформованого органами НКВС УРСР партизанського загону в Полтаві свідчить його учасниця А. П. Скребітько. Народилася Анна Петрівна 1911 року в Полтаві. У 1937 році стала секретарем обкому комсомолу по кадрах. У 1939 році вступила на заочне відділення історичного факультету Київського педагогічного інституту імені Горького, який закінчила напередодні радянсько-німецької війни.

Полтавські партизани вирушили до лісу поблизу села Слобідки напередодні окупації міста. Загін був достатньо "забезпечений зброєю, золотом і грошима", але секретар підпільного міськкому КП(б)У А. С. Черненко під приводом необхідності піти в розвідку до Полтави залишив загін і втік на схід разом із відступаючими частинами Червоної армії. Слідом зникли й інші командири загону: Лактіонов під приводом, що в нього розболівся живіт, а Окуневич без всякого приводу. Така поведінка керівників деморалізувала рядових бійців загону і вони розійшлися по домівках: нехай, мовляв, воюють інші ^[13]. Зіньківський партизанський загін мав очолити перший секретар райкому партії П. Т. Сороковий, але при наближенні ворога він утік у глибокий радянський тил і пізніше його виключили з рядів КП(б)У. Першим секретарем підпільного райкому партії призначили В. Я. Сука, а другим – А. Й. Погребняка. Усього для підпільної роботи на Зіньківщині було залишено 15 чоловік, які одночасно мали скласти й основу партизанського загону. Із приходом німців ніяких активних дій проти них партизани не чинили, позаяк разом із базами були видані зрадниками. Уцілілі партизани поховалися по

^13. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 352, арк 2.

— 128 —

глухих селах і хуторах району: Загрунівці, Лютенських Будищах, Троянівці та Хмарівці ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 47.

Створений у Лубенському районі партизанський загін мав очолити секретар райкому КП(б)У І. Цімма, але він дезертирував при наближенні німецьких військ. Залишені без керівництва партизани розійшлися хто куди в перші ж дні окупації. Більшість з них була виявлена й розстріляна німцями ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 13.

У Кобеляцькому районі в серпні 1941 року створено три партизанських загони по 15–20 чоловік у кожному, але при наближенні німців частина партизан відійшла разом із відступаючими частинами Червоної армії, а ті, що залишилися, як зазначалося в інформації райкому партії від 3 листопада 1944 року, "в період тимчасової окупації роботи ніякої не проводили" ^[16]. Не встиг стати на шлях боротьби з ворогом і Пирятинський загін, позаяк уже в перші дні окупації записані до нього Логвиненко й Карпенко видали партизанів і підпільників німцям.

^16. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 18.

В Оболонянському районі заздалегідь було створено п'ять партизанських груп по 12–16 чоловік у кожній, але як зазначалося у звіті райкому партії від 21 листопада 1944 року, "до роботи вони не приступили, а у вересні 1941 року припинили своє існування з причин неорганізованості керівників цих загонів, непідготовленості самих загонів і боягузтва самих комуністів" ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 19 зв.

Така ж доля спіткала і три утворених в Опішненському районі загони загальною чисельністю 118 чоловік. Полтавський підпільний обком КП(б)У покладав на них великі надії, адже район прилягав до котелевських лісів і мав сприятливі умови для розгортання партизанської війни, але частина партизан дезертирувала у радянський тил, а більшість добровільно здалася німцям і була розстріляна. Ті ж, що врятувалися від розправи, переховувалися і бойових дій проти німців не чинили. У березні 1942 року поліція вистежила колишнього голову Глинської сільської ради Василя Ткаченка, який переховувався на горищі у своїх родичів у селі Міські Млини. Коли поліція оточила хату, він кинув гранату, поранив одного поліцая і втік. Улиту Ткаченко та її сина Андрія, які прихистили партизана, поліцаї арештували й повісили в Котельві. Через кілька днів В. Ткаченка затримав староста Млинківського громадського двору, коли він перепливав човном Ворсклу, щоб дістати в селян продуктів. 21 квітня 1942 року його стратили в Диканьці.

Найбільш сприятливим за природними умовами для розгортання партизанської боротьби був багатий лісами Котелевський район. Тут для партизанської і підпільної роботи чекісти відібрали близько 60 чоловік. Партизанський загін очолив секретар Котелевського райкому КП(б)У Денис Артемо-

— 129 —

вич Наливайко. Із наближенням німців він наказав партизанам піти до створених у лісі баз, але частина з них розбіглася по домівках, а частина відійшла з Червоною армією у тил. У загоні залишилося лише 11 чоловік, із них двом було наказано легалізуватися й готуватися до підпільної роботи у ворожому запіллі. Відразу ж після приходу німців К. Борисенко і М. Житко, яких райком партії залишив у підпіллі, виявилися зрадниками, видали німцям закладені бази і партизан. Зрадниками стали і п'ятеро інших підпільників. Майже всі залишені для боротьби з ворогом котелевці були схоплені й розстріляні. На початку лютого 1942 року поліція схопила і Д. А. Наливайка. У 1944 році два зрадники були заарештовані органами НКВС і понесли заслужену кару.

Під час першого наступу Червоної армії в лютому 1943 року з решток партизанів, які залишися в живих, червоноармійців, що потрапили в оточення в 1941 році й залишилися на теренах Котелевщини, та окремих патріотів виник невеликий партизанський загін чисельністю близько 30 чоловік, який очолив оточенець Т. Г. Шевченко. Вони встановили зв'язок із командуванням 309-ї стрілецької дивізії і успішно діяли у ворожих тилах, руйнували комунікації та поставляли розвідувальні дані радянському командуванню. 10 березня 1943 року 15 партизан разом із Т. Г. Шевченком були зараховані до розвідувальної роти 309-ї дивізії. У той же день Червона армія під ударами німців залишила Котельву ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 218, арк 6-8.

У Кременчуці партизанський загін у кількості 45 чоловік був сформований міським відділенням НКВС 15 серпня 1941 року. Очолив його Волошин. Позаяк Кременчук був важливим стратегічним об'єктом, де сходилися залізничні й водні шляхи сполучення, партизани мали руйнувати ворожі комунікації, виводити з ладу рухомий склад залізниць і підірвати міст через Дніпро. Проте поставленого завдання вони не виконали. Ще до відходу радянських військ загін розділили на три групи, кожна з яких мала діяти самостійно. Під командою Волошина залишилося 24 бійці, але вони залишили околиці Кременчука та почали відступати разом із Червоною армією і потрапили в оточення. Уже у ворожому запіллі загін продовжував рухатися на північ, але по дорозі до Полтави "загубилося" 18 партизан. Таким чином, у Волошина в тилу ворога залишилося лише 6 бійців. Чим вони займалися півроку, достеменно невідомо, але у травні 1942 року вийшли на радянський бік і пройшли прискіпливу перевірку в органах НКВС. Молодший лейтенант 4-го управління НКВС УРСР Бобир у рапорті на ім'я Т. Строкача від 16 травня 1942 року доповідав, що група Волошина з листопада 1941 року по травень 1942 року "тиня-

— 130 —

лася" без діла по німецьких тилах і ніякої боротьби з ворогом не вела. Волошин виправдовувався тим, що раніше перейти лінію фронту було неможливо.

Партизан із групи Волошина збиралися притягнути до відповідальності за невиконання поставленого завдання і бездіяльність, але враховуючи те, що вони зрозуміли свою провину і виявили бажання спокутувати вину перед Батьківщиною боротьбою у ворожому тилу, керівництво НКВС УРСР їх простило й вирішило знову направити в район Кременчука, але з невідомих причин від цієї затії відмовилися ^[19]. Для цього завдання знайшлися інші люди, але про це згодом.

^19. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. - Полтава, 2000. - С 73.

Великобагачанський партизанський загін налічував 60 бійців. Командував ним Федір Сергійович Микитенко. Але до боротьби з ворогом він не встиг приступити, позаяк у перші ж дні окупації загін був виданий зрадниками. Більшість його бійців загинула вже у вересні 1941 року.

Невдалою виявилася спроба розгорнути партизанську війну і в Комишнянському районі. Тут заздалегідь було створено два загони, керівництво якими здійснювали перший секретар райкому партії І. М. Гончаренко і голова райвиконкому Л. Базилевич. Перший загін під командою заворга райкому партії Ф. Лебедина базувався в Зуївському лісі, а другий під командою уповноваженого Миргородської райзаготконтори І. Московенка – в Остапівському лісі. Загони мали достатню кількість зброї, боєприпасів і харчів. Тримаючи між собою зв'язок, вони 16 вересня розійшлися по лісах, але вже на другий день Остапівський загін виявив себе на хуторі Милешки і був розсіяний німцями. Частина його бійців приєдналася до Зуївського загону, а решта пішла за лінію фронту або розійшлася по домівках.

Командир Зуївського загону Ф. Лебедин виявився негідним керівником: із перших днів перебування в лісі почав пиячити, позаяк запасів спиртного на базі було вдосталь. Бійці наслідували приклад свого командира, ночувати ходили додому, а вдень поверталися до лісу. Щоб підняти дисципліну і бойовий дух партизанів 19 вересня Ф. М. Гончаренко провів збори загону, на яких Ф. Лебедина було усунуто від командування і на його місце призначено завідуючого спецвідділом райвиконкому П. Т. Попика.

22 вересня під час проведення розвідки Зуївський загін нарвався на німців. Під час перестрілки було вбито суддю Дорошенка і вчителя Зірку. У зв'язку з тим, що загін виявив себе й нависла реальна загроза його оточення і знищення, постало питання: як бути далі? Відбулися бурхливі збори бійців загону, на яких 13 партизанів на чолі з І. М. Гончаренком і В. А. Базилевичем вирішили пробиратися за лінію фронту на радянський бік, а 17 виявили бажання за-

— 131 —

лишитися в рідних місцях і розійтися по домівках, пообіцявши командирам чинити диверсії проти окупантів поодинці. Згодом більшість із них була виявлена поліцією і розстріляна. Таким чином, сформовані Комишнянським райкомом КП(б)У партизанські загони припинили існування, так і не проявивши себе в боротьбі з німцями.

У серпні 1941 року керівництво НКВС УРСР сформувало кілька партизанських загонів, яких мали перекинути на Правобережну Україну, вже окуповану німцями, для розгортання партизанської боротьби. Після невдалої спроби зробити це в околицях Києва один із загонів (командир – Іванов, комісар – Д. Ю. Безпалько) у кількості 23 чоловік перекинули до Полтави, де на території обкомівської дачі вони пройшли триденні курси диверсантів і 29 серпня відбули до Кременчука, де мали непомітно для ворога форсувати Дніпро. 9 вересня партизанів переправили на один із дніпровських островів, але спроба висадитися на правий берег закінчилася невдачею і вони повернулися до міста.

В умовах паніки, загальної плутанини й підозрілості якийсь не в міру запопадливий та ще й п'яний капітан затримав Д. Ю. Безпалька з п'ятьма бійцями, прийнявши їх за німецьких шпигунів, і відправив під конвоєм до комендатури. У цей час місцеве керівництво НКВС разом із партійним і радянським уже втекло з Кременчука, тому особи затриманих встановлювали кілька днів. Позаяк невдалих диверсантів змусили розкритися, залишатися далі в місті не було сенсу. Тому загін розділився: одна частина бійців на чолі з Івановим усе ж вирішила залишитися в Кременчуці й чекати наказів від НКВС УРСР, а інша на чолі з Д. Ю. Безпальком зі зброєю і вибухівкою виїхала автомобілем до села Бакумівки Комишнянського району, де мешкала його мати й сестра ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 7, арк 1.

При наближенні німецьких військ до загону Д. Ю. Безпалька приєдналася група односельців і 12 вересня вони пішли до лісу. Там партизани зустріли червоноармійців, які пробиралися за лінію фронту з оточення. Д. Ю. Безпалько запропонував їм приєднатися до партизанів, але з 25 бійців згоду дали лише троє, у тому числі командир паркової роти 1-го окремого мотоінженерного батальйону Кузьма Черненко, який став комісаром у загоні Д. Ю. Безпалька. Решта червоноармійців пішла на радянський бік.

Основним завданням партизан стала організація допомоги бійцям і командирам Південно-Західного фронту, які виходили з оточення. З цією метою партизани знайшли п'ять човнів і влаштували у трьох селах Миргородського району (Бакумівці, Черевках і Хомутці) переправи через Псел. Протягом 14 вересня – 19 жовтня партизани Д. Ю. Безпалька, як указував у своєму звіті К. Черненко, допомогли вийти з оточення близько 12 тис. червоноармійців ^[21].

^21. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк 41.

— 132 —

На початку жовтня 1941 року до загону Д. Ю. Безпалька пристав сформований Ворошиловградським управлінням НКВС загін чекістів у кількості 20 бійців, яким командував Сущенко. Цей загін був одним із чотирьох, які керівництво НКВС УРСР послало за лінію фронту розшукувати своє начальство серед сотень тисяч оточених бійців і командирів Південно-Західного фронту. До партизан приєдналися кілька місцевих жителів із числа радянського активу та молодший брат Д. Ю. Безпалька Василь Юхимович із дружиною Тетяною. Голови бакумівських колгоспів Ю. Пода і Т. Тимченко залишилися в селі для підпільної роботи. Втершись у довір'я до німців, вони мали забезпечувати партизан розвідувальними даними та продуктами харчування.

На середину жовтня в лісі поблизу Бакумівки вже зібралося близько 70 партизан. Протягом короткого часу вони підірвали два дерев'яних мости через Псел між Попівкою і Хомутцем, знищили поблизу Попівки німецький автомобіль, убивши при цьому 7 німців. Під час іншої акції, влаштованої на дорозі Миргород–Попівка, було спалено ще один автомобіль, але двом німцям, які їхали в ньому, вдалося втекти. 22 жовтня поблизу станції Ромодан партизани, за їхніми словами, підірвали військовий ешелон та вбили руками чекістів кількох місцевих жителів, які на їхню думку співпрацювали з окупантами. Після цього невдоволені каральними акціями чекістів місцеві партизани, кинувши зброю, залишили загін. Із цього приводу один із чекістів О. А. Суслін писав: "Бійці загону з місцевих почали проявляти незадоволення тим, що ми розстрілюємо зрадників із навколишніх сіл. Вони говорили, що це викличе недоброзичливе ставлення до нас з боку населення... Місцеві від нас відкололися... Командир теж втік, але згодом повернувся" ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк 7.

Побачивши неприязне ставлення до себе місцевих жителів, чекісти Сущенка залишили загін і пішли за лінію фронту. У загоні Д. Ю. Безпалька залишилося лише п'ятеро бійців. Згодом до них приєдналося ще четверо червоноармійців, які виходили з оточення. 30 жовтня партизани вчинили напад на Попівку, де вбили чотирьох німців і двох поліцаїв.

Терористичні акції партизан перешкоджали німцям створити окупаційний адміністративний апарат і допоміжну українську поліцію. Побоюючись розправи, місцеві жителі, навіть із числа невдоволених радянською владою, займали очікувальну позицію і уникали контактів із німцями.

2 листопада 1941 року для виборів старости в Бакумівку прибув німецький загін чисельністю 90 вояків. За дорученням Д. Ю. Безпалька старостою села зголосився стати Ю. Пода, але зрадник Сергій Моха заявив німцям про його зв'язки з партизанами. Наступного дня були заарештовані Ю. Пода і 9 парти-

— 133 —

занських сімей – усього 26 чоловік. Усі вони, в тому числі й 7 дітей, були розстріляні, а їх господарства спалені. Після цього німці почали готувати облаву на партизанів. Вони мобілізували щойно створених поліцейських із Бакумівки, Черевок, Хомутця та інших сіл Миргородського району. За голову Д. Ю. Безпалька була призначена винагорода в розмірі 10 тис. крб. Під загрозою знищення партизани 13 листопада перейшли в розташування Миргородського загону Г. О. Іващенка, який знаходився в лісі поблизу Сакалівки. Зв'язки з ним Д. Ю. Безпалько підтримував ще з кінця жовтня.

У жовтні 1941 року в Зуївському лісі з'явився ще один партизанський загін чисельністю більше 20 бійців. Командував ним голова Зуївської сільської ради Л. В. Холод. Особовий склад загону складався в основному з партизанів двох комишнянських загонів, бійці яких розійшлися по домівках, але під страхом репресій із боку німців знову повернулися до лісу. Л. В. Холод встановив контакт із загоном Д. Ю. Безпалька, але тримався осібно і не міняв місця свого постійного базування в Зуївському лісі. Протягом жовтня партизани Л. В. Холода вбили німецького коменданта, який їхав із Миргорода через Зуївці до Комишні, а також знищили два німецьких автомобілі: один зі зброєю, інший із продуктами харчування. За даними партизан, під час нападу було вбито 18 окупантів ^[23].

^23. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк 9.

У Миргородському районі планувалося створити чотири партизанських загони: два – в Миргороді, по одному у Великих Сорочинцях і Обухівці та партизанську групу в Хомутці. Фактично ж у тилу німців діяв лише миргородський загін. Хомутецьку партизанську групу в кількості 7 чоловік очолював Гриценко, але при наближенні німців вони залишили Миргородщину і подалися в диканські ліси, де пристали до 13-ї бригади 385-ї стрілецької дивізії і разом з її рештками вирвалися з ворожого оточення та з'єдналися з Червоною армією.

У документах існують суперечливі дані щодо чисельності Миргородського партизанського загону. У затвердженому 2 червня 1945 року бюро Полтавського обкому КП(б)У звіті про партизанський рух в області зазначалося, що для підпільної і партизанської боротьби на Миргородщині залишено 53 чоловіки, а у звіті Миргородського райкому партії від 16 травня 1945 року говорилося, що 14 вересня 1941 року до лісу пішло 110–120 партизан. В основному це були бійці винищувального батальйону: комуністи, комсомольці й так званий радянський актив. Командував батальйоном Вайош – керуючий обласною конторою Головшовку, а комісаром у нього був Бєлашов – керуючий Миргородським районним відділенням Держбанку. Протягом

— 134 —

10–13 вересня разом із частинами Червоної армії батальйон тримав оборону в районі сіл Єрки і Єрмаки, а 14 вересня був знятий із фронту і відправлений до Великих Сорочинців, де формувався Миргородський партизанський загін. Шляхом індивідуальних бесід бійців до нього підбирали секретарі райкому партії Г. О. Іващенко та І. С. Зорін, голова Миргородського райвиконкому П. С. Вовк та начальник райвідділу НКВС П. А. Андреєв. В обухівських лісах для партизан були викопані землянки і створено дворічний запас одягу, взуття, боєприпасів і харчів.

14 вересня, у день вступу німців до Миргорода, партизанський загін перебазувався до лісу, де 17 вересня його особовий склад поділили на чотири підрозділи: першим командував А. А. Ковтун – голова Миргородського міськвиконкому, другим – І. Ю. Каплун – заступник директора Миргородського курорту, третім – працівник НКВС Сакало, який незабаром виявився зрадником і видав поліції багатьох партизан, четвертим – голова Миргородської промартілі імені Першого травня П. Ф. Дубась. До перших двох підрозділів увійшли партизани з Миргорода, до третього – з Великих Сорочинців і до четвертого – з Обухівки ^[24].

^24. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр 2016, арк 13-14.

Командиром партизанського загону було призначено першого секретаря Миргородського райкому КП(б)У Григорія Олексійовича Іващенка, який узяв псевдонім "Лазо", комісаром – голову райвиконкому Павла Семеновича Вовка. Розвідкою в загоні командував П. А. Андреєв.

Із перших днів свого існування Миргородський загін зіткнувся з непередбаченими труднощами. Відповідальний за матеріально-продовольче забезпечення загону Роднянський, нікого не попередивши, в останні дні перед приходом німців разом із родиною втік у радянський тил, а крім нього ніхто точно не знав розташування закладених баз. Тому крім невеликої кількості спирту, сала й одягу партизани нічого не знайшли і харчувалися тим, що захопили вдома перед відходом до лісу. Цих продуктів вистачило лише на три дні й надалі партизани мусили здобувати їх у колгоспах та в жителів навколишніх сіл. Партизани голодували, іноді навіть доводилося варити кору з дерев. Тому загін довелося розбити на невеликі групи й закріпити їх за окремими селами, де вони займалися "самозабезпеченням".

У перші дні перебування на окупованій німцями території миргородські партизани, як і інші загони, допомагали червоноармійцям виходити з оточення та проводили антифашистську агітацію серед населення. Протягом жовтня у партизанській друкарні було надруковано українською мовою вісім листівок, кожна накладом від 500 до 1000 примірників. Партизани за цей час

— 135 —

зірвали два мости через Псел у Великих Сорочинцях та на хуторі Кошовому, а також влаштували засідку на дорозі між Романівкою і Панасівкою, у результаті якої знищили два німецьких вантажних автомобілі та чотирьох солдат, які їхали в них ^[25].

^25. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк. 15.

Із настанням осінніх холодів миргородський загін почав швидко "танути". Постійної бази і теплих землянок він не мав, а тому ночувати доводилося під відкритим небом, у наспіх споруджених куренях, скиртах соломи тощо. Не всі були здатні витримати труднощі партизанського життя, бійці почали хворіти, з'явилися дезертири. Уже на середину жовтня, не зазнавши втрат у боротьбі з ворогом, у загоні залишилося не більше 40–50 партизан. Як зазначає у своїх спогадах Г. Швачич, між Г. О. Іващенком і П. С. Вовком почалися незгоди. П. С. Вовк (його підтримали П. А. Андреєв, І. С. Зорін і Лагода) пропонував залишити негостинну Миргородшину, перебратися до брянських лісів, набратися там досвіду партизанської боротьби, а потім уже повернутися на Полтавщину. Г. О. Іващенко наполягав на тому, що потрібно виконувати завдання партії там, де їх залишили, хоч би довелося й загинути ^[26]. Йому вдалося переконати своїх опонентів і загін залишився на Миргородщині.

^26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 266, арк. 43.

Одним із недоліків партизанського руху на Полтавщині було те, що партизани через відсутність рації не мали зв'язку з радянським командуванням, не могли координувати з ним свої дії, навіть не знали справжнього становища на радянсько-німецькому фронті. Зв'язок між ними мала підтримувати Леніза Олексіївна Бугорська, 1924 року народження, уродженка Курської області, яка напередодні війни мешкала в Полтаві. За завданням радянського командування 13 жовтня в районі Ізюма вона перейшла лінію фронту, а 17 жовтня 10 п'яних німецьких солдат її зґвалтували. Тиждень вона відлежувалася в незнайомих людей, а коли оговталася, пішла до Полтави, шукаючи партизанів. Л. Бугорська пройшла селами Опішненського, Зіньківського, Гадяцького й Миргородського районів і лише у Великій Обухівці на початку листопада зустріла загін І. Копьонкіна, про який мова йтиме далі. У ньому вона перебувала до 19 листопада, після чого залишила загін. Дорогою за лінію фронту побувала в Чорнухах, де в період окупації мешкали її батьки.

Зв'язок із НКВС УРСР намагався налагодити й І. Копьонкін. Із цією метою 16 листопада 1941 року він послав на радянський бік двох жінок (одна з них мала прізвище Усатюк), але в загін вони не повернулися і подальша їхня доля невідома.

— 136 —

3 січня 1942 року Л. Бугорська ще раз перейшла лінію фронту і, шукаючи загін І. Копьонкіна, пройшла північно-східними районами Полтавщини. Із середині лютого в лісі поблизу хутора Залужжя вона випадково зустріла двох партизан, які переховувалися. Там же була затримана поліцією і відправлена до Миргорода, але зуміла переконати окупаційну владу у своєму лояльному ставленні до німців і була відпущена. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1942 року за особливі заслуги в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Л. Бугорська нагороджена орденом Червоної Зірки. Усього протягом війни за завданням органів НКВС вона 17 разів переходила лінію фронту. Восени 1943 року чекісти направили Л. Бугорську в Рівненську область із завданням укоренитися в підпілля ОУН із метою його розгрому. У кінці 1944 року зв'язок із нею перервався. Обставини загибелі невідомі ^[27]. Нині ім'я Л. Бугорської носить Чорнухинська середня школа.

^27. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 2.

Протягом вересня–початку листопада 1941 року влада німецьких окупантів на Миргородщині майже не відчувалася. Німецькі залоги знаходилися в Миргороді та на станції Ромодан, зрідка навідувалися вони в села району, де ще не було ні старост, ні поліції. Тому партизани почували себе досить вільно. Удень перебували в лісі, а ночувати ходили до своїх домівок. 7 листопада, в день більшовицького перевороту, в центрі Савинців вони провели мітинг, на якому виступали Г. О. Іващенко, П. А. Андреєв та інші представники радянської влади. "Після мітингу, – писала у своєму звіті Л. Бугорська, – гуляли і пили всю ніч. Був самогон, ром, закуски" ^[28]. Наступного дня збори з нагоди більшовицького свята відбулися також у приміщенні Великообухівської школи. Ці заходи продемонстрували селянам, що і в умовах німецької окупації радянська влада існує, а партизани є реальною силою.

^28. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 9.

Протягом листопада 1941 року німці встановили на Полтавщині жорстокий окупаційний режим: у кожному селі були призначені старости і поліцаї. Лише в Миргороді сформована із дезертирів Червоної армії поліція налічувала 310 чоловік. Поліцаї з допомогою німців блокували ліси й місця базування партизан. Більшість партизан, які дезертирували із загонів, щоб пересидіти вдома воєнне лихоліття, а також ті, хто їм допомагав, були виявлені й розстріляні окупантами. Гнітюча атмосфера страху охопила жителів Миргородщини, як і всієї України. Масовий терор окупантів, розстріл за найменшої підозри у наданні допомоги партизанам призвів до ізоляції їх від місцевого населення. Зважаючи на це, миргородський загін відійшов у лютеньські ліси, де в цей час зібралася більшість партизанів із Полтавщини.

— 137 —

У Петровороменському районі партизанський загін у складі 15 осіб був створений у серпні 1941 року. Очолив його завідуючий оргінструкторським відділом райкому партії Г. А. Чумак. Із перших днів перебування у ворожому запіллі загін залишився без комісара, який на окупованій території пробув лише 4–5 днів і, злякавшись труднощів партизанського життя, пішов за лінію фронту разом із червоноармійцями, які виходили з оточення. Зараховані до загону працівники райвідділу НКВС Соломко і Свічкар дезертирували ще за два дні до приходу німців і 15 вересня відбули до Гадяча, але звідти були завернуті назад. У Гадячі для загону Г. А. Чумака вони одержали бочку спирту, але привласнили його і почали пиячити.

Про місцебазування партизанського загону в урочищі Буди німці дізналися в перші ж дні окупації. У зв'язку з цим Г. А. Чумак вирішив змінити місце дислокації загону і вивести його до Перевалківського лісу поблизу хутора Милешки, але 19 жовтня під час переправи через річку Хорол їх настигли німці. Під час сутички двох партизанів було вбито, а п'ятеро заховалися в очереті й, застудившись від холодної води, пішли додому лікуватися. Ще напередодні бою троє партизан були послані за харчами до Березової Луки і до загону не повернулися. Тому після бою в Петровороменському загоні залишилося лише п'ятеро партизан, але дорогою до Комишнянського району ще двоє з них вибуло через хворобу. Крім вищезгаданої сутички з німцями, протягом короткого часу перебування у ворожому запіллі партизани із загону Г. А. Чумака, за словами його командира, убили чотирьох зрадників: Василя Незбудія з хутора Милешки, який показував дорогу німецьким мотоциклістам-розвідникам, Якова Шияна з Березової Луки, позаяк вів "пораженчеську" агітацію, Параску Олексієнко та її сина Михайла за те, що вони несхвально відзивалися про радянську владу і вимагали повернення свого майна, яке в період колективізації забрали до колгоспу ^[29].

^29. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 27.

Центром партизанського руху на Полтавщині мав стати багатий лісами Гадяцький район, який прилягав до Сумщини. Саме його підпільний обком партії обрав місцем свого перебування. Тут було створено 11 партизанських загонів (Гадяцький, Плішивецький, Книшівський, Рашівський, Краснолуцький, Веприцький, Великобудищанський, Сарський, Лисівський, Соснівський і Вельбівський) та чотири партизанських групи загальною чисельністю понад 150 чоловік, але жодного військового чи партійного керівництва ними не існувало. Деякі загони очолювали випадкові люди, тому й доля їх в умовах німецької окупації склалася по-різному.

— 138 —

Гадяцький партизанський загін у складі 15 чоловік очолив голова міської ради І. Д. Темник. При наближенні німецьких військ загін перебрався до вельбівського лісу, але відразу ж був виданий зрадником Кузьменком і припинив існування. Частину бійців схопила поліція і розстріляла. І. Д. Темник протягом листопада–грудня 1941 року переховувався в селі Гречанівці, а пізніше в Миргородському районі. Розстріляний німцями восени 1942 року.

Як свідчив А. В. Граніт, Рашівський загін у складі 14 партизанів очолив малограмотний, але партійний Дудзь, а комісаром було призначено Лиходіда. Проте напередодні окупації комісар загону разом із головою місцевого споживчого товариства Підшивайлом захопили з каси цього товариства 60 тис. крб. готівкою та виділені для загону продукти і пішли разом із відступаючою Червоною армією в радянський тил. Залишені без партійного керівництва партизани пробули тижнів зо два в лісі й розійшлися по домівках. Поліцаї виловили їх поодинці й розстріляли.

Призначений командиром Краснолуцького партизанського загону завідуючий овочевою базою Макаренко разом із комісаром – директором Гадяцької педшколи і директором Гадяцького міськторгу Германом забрали виділені для загону продукти та виручку міськторгу і втекли автомобілем ще до приходу німців. Загін розпався. Командир Веприцького загону Матвієвський був розстріляний німцями у перші ж дні окупації, а комісар Панченко переховувався по родичах аж до повернення Червоної армії в 1943 році й ніякої антифашистської роботи не проводив.

Партизанська група в Римарівці (І. Р. Сушко, Я. П. Клочко, І. І. Придатко та С. М. Павленко) в листопаді 1941 року була видана зрадником і розстріляна. Після її загибелі в селі виникла невелика молодіжна підпільна група під керівництвом І. Ф. Литовки. Її учасники допомагали виходити з оточення бійцям Червоної армії, забезпечували їх харчами й переправляли через річку Грунь. У кінці 1941 року всі вони були викриті й теж розстріляні ^[30]. Розпалися через неорганізованість Великобудищанський (командир – С. О. Магда) і Книшівський (командир – Ф. К. Ніжинець) партизанські загони. Повністю знищено Лисівський загін у кількості 14 чоловік (командир – П. С. Гузь). Частина його бійців загинула 23 листопада, а решту німці розстріляли 9 грудня 1941 року.

^30. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 6, арк. 6.

Рештки Вельбівського (командир – Ю. К. Орел) та Соснівського (командир – В. О. Левченко) загонів були розгромлені на хуторі Веселому в січні 1942 року. Разом із В. О. Левченком загинули М. П. Юрченко, В. Н. Матвієнко, Р. О. Котляров, В. Г. Новицький та В. П. Сінчук. Колишнього голову Малобуди-

— 139 —

щанської сільради Сергія Ревегука, який не перебував у загоні, але був записаний до нього, німці розстріляли в лютому 1943 року, коли Червона армія підходила до Гадяцького району.

21 листопада 1941 року за підозрою у зв'язках із партизанами поліцаї схопили жителя Вельбівки І. П. Пішняка і повісили перед будинком командира місцевого партизанського загону Ю. К. Орла, але мотузка обірвалася і його довелося вішати вдруге на тому ж місці.

Плішивецький загін (командир – С. І. Мартиненко ) у складі 15 чоловік мав охороняти Полтавський підпільний обком партії і підпільну друкарню, але в січні 1942 року він припинив існування. Більшість його бійців загинула від рук поліції. У лютому 1943 року німці розстріляли і старосту села Федора Миколаєнка, звинувативши його в підтримці партизан.

Існують кілька версій загибелі Плішивецького загону. Як свідчив після війни С. І. Мартиненко, його особовий склад видав німцям колишній голова сільської ради Цілуйко. Коли почалася облава за плішевецькими партизанами, С. І. Мартиненко, тікаючи від поліції, зустрівся вночі з трьома радянськими льотчиками, чий літак був пошкоджений і вони зробили вимушену посадку на ворожій території, а потім обміняли в селян військові однострої на цивільний одяг і пробиралися до лінії фронту. При переході дороги Гадяч–Полтава їх затримали німці, змусили допомогти їм витягнути автомобіль зі снігового замету, і повезли до Полтави. На одному з поворотів С. І. Мартиненко вискочив на ходу з кузова вантажного автомобіля і втік. Він дістався до Миколаївської області, звідки його примусово вивезли до Німеччини, і до Гадяча він повернувся лише в 1945 році.

Із плішивецькими партизанами була зв'язана і партизанська група із села Гречанівки, яку очолював начальник військово-облікового столу Гадяцької районної міліції О. О. Коноплянко. Таємно їм допомагав староста села М. Г. Горобець. У грудні 1941 року всі п'ять членів групи, крім командира, були схоплені й розстріляні. О. О. Коноплянко під час затримання вбив одного поліцая і втік. У 1962 році в результаті додаткової роботи з виявлення учасників антифашистського Руху опору до складу гречанівської партизанської групи додатково включені ще 8 чоловік.

17 грудня зрадник С. Терещенко, який був зв'язковим Плішивецького партизанського загону, а потім перейшов на службу до поліції, привів німців на хутір Лозова Лебединського району, де у знайомих переховувалися секретар підпільного Гадяцького райкому партії В. М. Степаненко та інструктор цього ж райкому І. Сахно. Поліцаї запропонували їм здатися, але підпільники чини-

— 140 —

ли опір. Під час перестрілки В. М. Степаненко був убитий кулею в голову, а пораненого в обидві ноги І. Сахна поліцаї захопили в полон і стратили ^[31].

^31. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 40 зв.

Після розгрому партизанського руху на Гадяччині Полтавський підпільний обком КП(б)У перебрався до лютеньських лісів, куди зібралися рештки партизанських загонів Полтавщини. Напередодні переходу, 30 листопада, С. Ф. Кондратенко послав секретаря Гадяцького райкому партії по кадрах М. П. Завгороднього, який був його особистим охоронцем, на явочну квартиру в селі Максимівці Гадяцького району з тим, щоб він зв'язався з ЦК КП(б)У. Проте М. П. Завгородній завдання не виконав: майже весь період окупації він переховувався спочатку у Веприку, а потім в О. Р. Підсадної у Плішивці. Із нею вступив у інтимні стосунки, пиячив і розкрив конспіративні квартири підпільників. Крім того, М. П. Завгородній привласнив цінності, у тому числі золоті годинники, які були надані Гадяцькому підпільному райкому партії напередодні окупації. Рішенням Гадяцького райкому КП(б)У від 19 лютого 1944 року його було виключено з партії ^[32].

^32. ДАПО, ф. П-23, оп. 1, спр. 166, арк. 38.

Найбільш удало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари. Командував ним уродженець Зінькова А. В. Граніт, який партизанив на боці червоних у районі Опішного ще в часи Української революції 1917–1921 років. На початку 30-х років, перебуваючи на посаді голови Веприцької сільської ради, він активно займався проведенням колективізації сільського господарства і пов'язаним із нею "розкуркуленням" місцевого селянства. Із 1934 року і до початку радянсько-німецької війни А. В. Граніт працював начальником Гадяцької районної контори зв'язку.

Підготовкою свого загону, який налічував 26 чоловік, А. В. Граніт займався ґрунтовно: запаси зброї і продуктів, включаючи 600 л спирту, були зроблені з розрахунку на 5–6 місяців і надійно закопані в 14 ямах у різних лісах навколо Сар. Три з них видав німцям зрадник Герасько. За таку "послугу" німці його там же й розстріляли.

На третій день перебування в лісі партизани викопали підземний бункер з опаленням на 35 чоловік, а також установили зв'язок із партизанськими загонами сусідніх сіл, які базувалися в лютеньських лісах. Дисципліна серед бійців загону, за словами А. В. Граніта, бажала кращого: від бездіяльності партизани почали пиячити, сварки між ними часом переростали у бійки. Щоб утримати в загоні на належному рівні дисципліну і задати партизанам "роботу", А. В. Граніт вирішив провести військову операцію. На дорозі Сари–Рашівка було влаштовано засідку, в яку потрапили німецькі мотоциклісти. Двох вояків партизани вбили, а мотоцикли спалили.

— 141 —

Перший успіх підняв настрій бійців загону й наступну засідку вони влаштували на торфорозробках між селами Соснівкою і Вельбівкою. Цього разу партизани обстріляли два німецьких вантажних автомобілі, які поверталися з Соснівки до Гадяча. Під час сутички, за даними А. В. Граніта, 9 німців було вбито, але кільком удалося втекти. Автомобілі партизани спалили. У безсилій люті наступного дня німці привезли й розстріляли на місці загибелі своїх вояків 12 євреїв із Гадяча ^[33]. Після вдалих антинімецьких акцій до A. B. Граніта пристали шестеро партизан із харківецької партизанської групи (командир – І. Г. Кириченко), яка розпалася в перші дні окупації.

^33. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 10.

Як свідчила після війни А. П. Скребітько, Шишацький райком КП(б)У затвердив бійцями партизанського загону 90 чоловік із числа районної номенклатури, але до лісу з'явилося лише 35. Не прийшли й ті, хто відповідав за продовольче забезпечення загону – Кирло і Рак із Жоржівки. Призначені для партизан продукти вони привласнили та роздали своїм родичам, у результаті чого бійці залишилися голодними ^[34].

^34. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 352, арк. 7.

Очолив Шишацький партизанський загін перший секретар райкому партії К. І. Тутка, а комісаром став другий секретар райкому Д. Д. Корнилич. У перші дні окупації партизани особливої активності не проявляли й у відкриті сутички з німцями не вступали. Вони допомагали червоноармійцям Південно-Західного фронту виходити з оточення. У ніч на 20 жовтня 1941 року партизани спалили німецький вантажний автомобіль, який перевозив автомобільні шини й зупинився на околиці Шишак.

4 листопада мешканці села Баранівки повідомили партизан, що дорогою до Шишак у їхньому селі зупинився легковий автомобіль із чотирма німецькими офіцерами, які залишилися ночувати в будинку лікаря Мартиненка. Як згадував після війни Терентій Ткаченко, вночі партизани оточили будинок лікаря з наміром захопити в полон німців, але вони їх помітили і почали стріляти. Щоб уникнути зайвих жертв, партизани запропонували сім'ї лікаря залишити будинок і вийти на вулицю. Деякий час у будинку було тихо, а потім почувся постріл і відразу ж із дверей з плачем вискочила дружина лікаря, його син і невістка, вони повідомили, що німці застрелили батька.

У відповідь партизани кинули у двері будинку гранату. Двоє німецьких офіцерів вискочили у вікно і хотіли сісти в автомобіль, але партизани їх убили, а автомобіль пошкодили. Троє партизан увірвалися в будинок, у якому ще знаходилося двоє німців. Одного вони встигли застрелити, але другий смертельно поранив колишнього секретаря Шишацького райкому комсомолу Григорія Кухаря, вискочив із будинку і зник у темряві. Вбитими виявилися

— 142 —

полковник Пінц, унтер-офіцер Граф і єфрейтор Тишлер із 677-го піхотного полку, які везли кур'єрську пошту до Полтави. Їхні документи дісталися партизанам. Це була єдина успішна операція шишацьких партизан.

Обер-єфрейтор Шнейдер, якому пощастило втекти, після тривалих блукань по лісах 8 листопада дістався до Миргорода. На другий день до Баранівки послали дві роти німецьких військ. Вони зігнали до будинку, де були вбиті їхні вояки, все населення села і тут же за підозрою у зв'язках із партизанами розстріляли 11 чоловік, а потім спалили село: із 500 хат повністю згоріло 470. Баранівка була виключена зі списків населених пунктів Шишацького району. Через ці мотиви карателями було розстріляно або повішено в Шишаках 8 чоловік, Яреськах – 6, Малій Бузовій – 18.

Наслідків такої реакції німців на їхню акцію в Баранівці партизани не чекали і відійшли до села Ковалівки. Звідти К. І. Тутка разом із Петром Біленьким і двома червоноармійцями, які пристали до загону, пішли в розвідку до Шишак, пообіцявши повернутися 13 листопада. Проте повернулися не всі. П. Біленький виявився зрадником. Він з'явився до німецької комендатури, здав кулемет, автомат, набої та видав партизанські бази, явки й місця можливого перебування партизан. Із його вини багато пов'язаних із партизанами людей було заарештовано й розстріляно. Як особливо довірену особу, П. Біленького німці призначили помічником начальника районної поліції.

Під загрозою знищення більшість шишацьких партизан поховалася по родичах і знайомих у глухих селах і хуторах району. Один із них, Андрій Коверда, з обмороженими руками й ногами приповз до материного будинку, але рідний брат Володимир здав його старості села. Заарештованого Андрія поліція відвезла до Шишак, де його розстріляли ^[35].

^35. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 350, арк. 5.

Судячи зі спогадів А. П. Скребітько, у Шишацькому загоні залишилося лише п'ять чоловік, у тому числі тяжко хворий на cуxoти Д. Д. Корнилич. До того ж, він був поранений у ногу й не міг самостійно пересуватися. Партизани майже весь грудень 1941 року жили в землянці в лісі поблизу Шишак. Побоюючись зради, до людей боялися виходити, щоб випросити їсти, а тому харчувалися соняшником і горохом, які знаходили під снігом на неприбраних колгоспних полях. Щоб спіймати ватажків партизанського руху і в такий спосіб вислужитися перед німцями, П. Біленький на Різдвяні свята зініціював поліцейську облаву по навколишніх лісах. Партизани змушені були залишити землянку й голодними переховуватися то в ямах для картоплі, то на горищах нежилих приміщень, то в скиртах соломи серед сотень польових мишей.

— 143 —

К. І. Тутка на окупованій території пробув до 3 лютого 1942 року, а потім зумів перейти лінію фронту й листовно зв'язатися зі своєю сім'єю, яка евакуювалася у східні райони СРСР. За лінію фронту, але окремо від К. І. Тутки, пішов і Терентій Ткаченко. Дорогою він захворів на тиф, але, на щастя, вижив і після численних поневірянь по німецьких тилах, перетнувши Харківську, Воронезьку й Ростовську області, лише 10 жовтня 1943 року вийшов на радянський бік.

Протягом кінця зими–початку весни шишацькі партизани чекали на повернення К. І. Тутки. Жили у збоїнах старої соломи на території Жоржівської сільської ради, ночами виходили в поле шукати щось поїсти. Там Д. Д. Корнилич і помер, усіма покинутий і забутий. Його труп селяни знайшли навесні 1943 року.

У кінці травня К. І. Тутка перейшов у зворотному напрямку лінію фронту і повернувся до Шишацького району, але нікого з партизанів уже не знайшов. Залякані терором селяни відмовляли йому в допомозі й він змушений був голодним одинаком переховуватися по лісах. У перших числах червня 1943 року в обідню пору К. І. Тутка підійшов до групи жінок із другої бригади колгоспу імені Фурманова Шишацької сільради, які працювали в полі й попросив їсти. У бесіді з ними він запевняв, що Червона армія, а з нею і радянська влада, обов'язково повернуться і жорстоко розправляться зі зрадниками. Пізніше люди бачили його поблизу Шишак і Баранівки, але уникали зустрічі з ним. 12 червня поліція вистежила й оточила К. І. Тутку на території Куйбишевської сільської ради. Щоб не потрапити живим до рук ворогів, він застрелився. Його труп поліцаї привезли до Шишак для упізнання ^[36].

^36. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 36–38.

Найбільш вдало боротьбу з німцями в у мовах окупації розпочали загони чекістів, які випадково опинилися на теренах Полтавщини, проте залишили після себе й недобру пам'ять у полтавців.

Разом з арміями Південно-Західного фронту восени 1941 року в оточення потрапило й керівництво Наркомату внутрішніх справ УРСР на чолі з наркомом В. Т. Сергієнком. Для їхнього порятунку у Ворошиловграді було сформовано чотири загони чекістів загальною чисельністю 83 бійці. Вони мали перейти лінію фронту і різними шляхами рухатися в київському напрямку за маршрутом Харків–Люботин–Зіньків–Тарасівка–Пирятин–Яготин. Зв'язок із НКВС УРСР за лінією фронту вони підтримували через кур'єрів-зв'язкових, тому що радіозв'язку не мали. (У загоні І. І. Скобелєва зв'язковими були Шаров і Вольфович). Загони мали, уникаючи боїв із противником, розшукати й вивести своє начальство на радянський бік. Про долю сотень тисяч бійців і ко-

— 144 —

мандирів Червоної армії, які також опинилися в німецькому оточенні, мова не йшла – чекісти до них інтересу не виявляли.

Одним із загонів чекістів командував Іван Ілліч Скобелєв – начальник воєнізованої охорони заводу імені Октябрьської революції у Ворошиловграді. Його загін був сформований Ворошиловградським обласним управлінням НКВС і налічував 20 чоловік. На озброєнні вони мали два кулемети, польські гвинтівки, гранати, динаміт і толові шашки. Лінію фронту загін перейшов 26 вересня в районі села Савинці Комишнянського району, але зважаючи на зміну ситуації на фронті, відмовився від виконання поставленого завдання і залишився на теренах Миргородського району для ведення партизанської війни. У лісі поблизу села Попівки були викопані землянки, розраховані на довготривале перебування в них чекістів.

Протягом кінця вересня–початку жовтня чекісти обмежувалися розвідкою, допомагали виходити з оточення розрізненим групам червоноармійців та налагоджували зв'язки з місцевими партизанськими загонами. 15 жовтня вони зірвали два дерев'яних мости на дорозі Попівка–Миргород та, влаштувавши засаду, вбили миргородського коменданта разом із водієм, які їхали мотоциклом, а 4 листопада затримали чотирьох поліцаїв із села Деревки, вивели їх до лісу, розстріляли й зарили трупи в землю ^[37].

^37. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 40.

Перші збройні акції партизан проти німців набрали широкого розголосу серед полтавців і сприяли згуртуванню місцевих партизанських формувань, які проявляли пасивність, навколо загону І. І. Скобелєва. На початку листопада 1941 року до нього приєдналися партизани із Зуївців, якими командував Холод (17 чоловік) та Комишні (15 чоловік) на чолі з Московенком. У ніч на 6 листопада вони вчинили напад на невелику залізничну станцію Вениславівку, що на перегоні Гадяч–Лохвиця, під час якого було вбито 5 німців. Крім того, партизани спалили приміщення Вениславівської комендатури, убили старосту села і його дружину, захопили двох поліцаїв, які охороняли міст, вивели їх за півкілометра від станції, розстріляли, а трупи кинули у воду.

Із терору проти місцевого українського населення почав свою діяльність і загін чекістів імені Будьонного із Запоріжжя, який протягом 7–18 вересня був сформований обласним управлінням НКВС у кількості 53-х чоловік. 20 із них були кадровими чекістами, а решта – робітниками й працівниками воєнізованої охорони коксохімічного заводу та "Запоріжсталі". На озброєнні вони мали гвинтівки та два кулемети. Майже всі бійці загону пройшли строкову службу в рядах Червоної армії, але мали надзвичайно низький освітній рівень, який обмежувався 2–4 класами початкової школи. Командиром загону при-

— 145 —

значили 24-річного Івана Йосиповича Копьонкіна, уродженця Рязанської області, бухгалтера за фахом, який після включення Молдавії і Північної Буковини до складу СРСР працював оперуповноваженим Татарбунарського райвідділу НКВС Ізмаїльської області. Чекісти І. Й. Копьонкіна мали те ж завдання, що й загін І. І. Скобелєва ^[38].

^38. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 33, арк. 23.

22 вересня загін І. Й. Копьонкіна відбув із Запоріжжя до Харкова в розпорядження 4-го відділу НКВС УРСР, а 2 жовтня поблизу села Перевозу Гадяцького району форсував Псел і перейшов лінію фронту. Ішли затяжні дощі, стояла непролазна грязюка і в умовах осіннього бездоріжжя чекісти рухалися дуже повільно. Ночували по селах, де ще не була встановлена окупаційна влада, харчувалися по людях та з колгоспних комор, які залишилися не розграбованими селянами. 16 жовтня чотири бійці загону дезертирували, що стало повною несподіванкою для командира. Наступного дня весь загін вдалося посадити на коней, але це не прискорило його руху в західному напрямку.

Оточені німцями чотири армії Південно-Західного фронту були розрізані ворожими танковими клинами на окремі частини й організованого опору вже не чинили. У цих умовах продовжувати пошуки керівництва НКВС УРСР було справою безперспективною і 25 жовтня поблизу села Сухоносівки Хорольського району І. Копьонкін прийняв рішення повертатися назад. У перших числах листопада під час перебування в селі Велика Обухівка він установив зв'язок із Миргородським та іншими партизанськими загонами, що діяли на теренах Миргородського, Гадяцького і Шишацького районів.

На деякий час Велика Обухівка стала базою для партизанських загонів, що опинилися в лютеньських лісах. Тут чекісти І. Й. Копьонкіна відновили режим часів "великого терору" 30-х років. Вони нещадно розправлялися з усіма, хто на їхню думку виявляв нелояльне ставлення до радянської влади. У цьому їм активно допомагали керівники миргородських партизан Г. О. Іващенко та П. А. Андреєв, які самі хоч і не брали участі в ліквідації "зрадників", але наводили на них чекістів. У селі чекісти розстріляли Івана Улизька, Костя Герасименка, Йосипа Кутія, Григорія Ступака. Їх жертвами також стала сім'я Шмиговських – Хома Кіндратович та четверо його синів: Олексій, Андрій і два Івани (у батька було два сини з однаковим ім'ям) віком від 19 до 26 років. П'ятий син Григорій пройшов через горнило радянсько-німецької війни і повернувся додому інвалідом. Усі його намагання домогтися реабілітації невинно знищених рідних закінчилися нічим. Інакше й бути не могло, адже реабілітувавши жертви, потрібно було б засудити їхніх катів.

— 146 —

Вина розстріляних селян полягала в тому, що після відходу Червоної армії вони розібрали по домівках колгоспне майно: пасіку, коней, хомути, плуги та ін. Коли пізніше до села прийшли німці все це майно селяни змушені були повернули до колгоспу (громадського двору). Частина знищених селян вважалася одноосібниками і працювала не в колгоспі, а в лісгоспі. Цього було досить, щоб чекісти оголосили їх ворогами радянської влади. У Великій Обухівці чекісти вбили, звинувативши в дезертирстві, трьох червоноармійців, які потрапивши в оточення, залишилися на окупованій німцями території.

У Панасівці, як свідчить відомий краєзнавець Віктор Клименко, старосту села вибирали за звичним сценарієм. Німці зігнали людей до приміщення, а біля дверей поставили кулемета. Думати довго не веліли. На посаду старости хтось висунув місцевого жителя П'ятницю, який щойно повернувся додому з полону і знав з десяток німецьких слів. Заперечень не було. Кожний думав, лиш би не його. Проголосували одноголосно.

По закінченні зборів новоспечений староста попросив у одного з німців закурити і перекинувся з ним декількома словами, а більше спілкувався мімікою. Про цю подію хтось із односельців повідомив чекістів і вже наступного дня, коли німці поїхали до Миргорода, в село двома підводами прибули "народні месники" і почали грабувати родину П'ятниців. Із хати забрали предмети домашнього та господарського вжитку, навіть дитячі речі. Потім вибили вікна разом із рамами й розвалили піч. Коли погром закінчився, прив'язали до підводи корову і разом із родиною П'ятниців повели до лісу, де розстріляли старосту, який ще не встиг приступити до виконання своїх обов'язків, його батьків і дружину, а чотирнадцятирічну дочку Софійку після кількох днів знущань зґвалтували під хрестом на Панасівському сільському цвинтарі, а потім задушили ^[39].

^39. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 33, арк. 54–59.

Користуючись безкарністю і вседозволеністю, партизани на свій розсуд чинили суд і розправу, зводили давні особисті рахунки, жертвами яких ставали ні в чому не повинні люди. Віктор Павлович Клименко у своєму дослідженні описав інші жахливі факти розправи партизанів над мирними жителями Миргородщини. Так, Григорія Йосиповича Ступака катували в приміщенні Великообухівської школи, з живого здирали шкіру, потім розстріляли. 11 листопада партизани із Савинців утопили у Пслі поблизу Великої Обухівки Кузьму Несторовича Мирниченка лише за те, що напередодні війни він часто критикував на колгоспних зборах місцеве керівництво за недбальство в роботі та аморальну поведінку в побуті. Ці керівники на початку війни пішли в партизани і пригадали Кузьмі Мирниченку давні образи.

— 147 —

Серед знищених партизанами селян були неповнолітній Михайло Харитонович Артюх і Феодосій Григорович Лущай із Сакалівки. У Михайла Артюха напередодні війни за доносом голови колгоспу "Непереможний Жовтень" Прокопа Булаха був заарештований і пропав безвісти батько Харитон Артюх. Репресували його за те, що він прилюдно вказував на недоліки в роботі голови колгоспу. Коли в умовах окупації Михайло Артюх мав необачність запитати у тепер уже партизана Прокопа Булаха, де чекісти поділи його батька, той відповів: "Зараз ми покажемо тобі, щеня, куди я подів твого батька, ворога народу". На Михайла навалилося кілька партизан і почали катувати: відрізали носа, вуха, губи, язик. Феодосія Лущая кололи багнетами і шаблями, але не у життєво важливі органи, щоб жертва довше страждала. Нелюдські крики і стогони чули жителі Сакалівки. Не дочекавшись батька, дочки Феодосія Лущая запитали у Прокопа Булаха, куди він подів їхнього батька, але той цинічно відповів: "Послали в розвідку до Богодухова". Тіла закатованих за допомогою поліції знайшли жителі Сакалівки й Панасівки у березні 1942 року ^[39-а].

^39-а. Віктор Клименко. Партизанська правда. – Миргород: вид-во "Миргород", 2009. – С. 34–35.

У звіті до НКВС УРСР про діяльність партизанського загону І. Й. Копьонкін указував, що до початку листопада 1941 року його люди ліквідували двох сільських старост, трьох дезертирів, 5 агентів гестапо і 17 лояльно налаштованих до німців селян та "церковників". Ще не вбивши жодного ворога, чекісти вже знищили 27 мирних жителів Полтавщини ^[40]. Л. О. Бугорська писала, що партизани із загону І. Й. Копьонкіна знищили більше 50 старост і поліцаїв, причому половину з них особисто убив якийсь чекіст "Саша", якого партизани називали "наш особый отдел" ^[41]. Серед жертв партизанського терору лише старост можна віднести до категорії колабораціоністів, та й то умовно, адже вони, хоч і формально, обиралися самими селянами. Решта розстріляних і замучених селян були жертвами війни, більшовицької ненависті й нетерпимості.

^40. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 32, арк. 58.

^41. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 13.

Проводячи каральні акції проти полтавців, чекісти І. Й. Копьонкіна керувалися старим більшовицьким принципом "хто не з нами, той проти нас". Методи насильства й терору привели їх до ізоляції від українського населення, яке стало невинною жертвою у смертельній боротьбі двох тоталітарних режимів, однаково жорстоких і нещадних. Каральних акцій чекістів не схвалювали й місцеві партизани, які за словами Д. Ю. Безпалька, "були незадоволені тим, що розстрілюють зрадників, – це викликало недоброзичливе ставлення до нас з боку населення" ^[42]. У німецьких документах указувалося, що центрами партизанського руху були ковалівські й лютеньські ліси, але "жи-

^42. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк. 8.

— 148 —

телі цих та багатьох інших місцевостей охоче виявляють бажання співробітничати з нами" ^[43].

^43. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 27.

У листопаді 1941 року німці вже встановили контроль і над сільською місцевістю, насадивши там комендатури, старост і поліцаїв. У зв'язку з цим загін І. Копьонкіна 8 листопада вийшов із Панасівки, де перебував протягом трьох останніх днів, і перебрався до лісу. Чекісти викопали землянки, що опалювалися, влаштували кухню і зв'язалися з місцевими загонами, які базувалися в сусідніх лісах. Продукти вони брали із закладених гадяцькими партизанами баз та в населення навколишніх сіл.

Першу збройну акцію проти німців чекісти влаштували напередодні 24-ї річниці більшовицького перевороту, напавши опівночі на німецьку комендатуру в селі Бірки Зіньківського району, яка знаходилася в приміщенні школи. Вони кинули у вікно гранату, але штурмувати не наважувалися. Після перестрілки, котра тривала близько години, партизани відійшли до лісу. Пізніше І. Копьонкін писав, що під час нападу одного німця було вбито і двох поранено, але не вказував, яким чином вони дізналися про втрати ворога ^[44].

^44. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 32, арк. 61.

12 листопада 1941 року об'єднані загони І. Копьонкіна, Г. Іващенка та Івера влаштували засідку на цвинтарі між Савинцями та Великою Обухівкою, в яку потрапив німецький обоз. За іншими даними, це був німецький підрозділ, посланий до Великої Обухівки для виборів старости. Не дочекавшись команди, партизани відкрили хаотичний вогонь із відстані близько півкілометра. Під кулями опинилися не лише німці, але й коні та насильно мобілізовані підводчики з Миргорода та навколишніх сіл. Німці швидко оговталися, почали стріляти у відповідь та перейшли в атаку. Як стверджує Віктор Клименко, під час нападу було тяжко поранено німецького офіцера і сімох рядових вояків. У розпал стрілянини прискакав на коні І. Й. Копьонкін і наказав підпалити два сараї на околиці Великої Обухівки, щоб під прикриттям диму вивести партизан у безпечне місце ^[44-а].

^44-а. Віктор Клименко. Назв. праця. – С. 74–75.

Керівники партизанів указували на значно більші втрати ворога. У повоєнний час Граніт згадував, що німців було вбито не менше 42 чоловік, а І. Копьонкін у згаданому вище звіті вказував, що в результаті засідки знищено 57 і поранено 18 німецьких солдат, а також убито 30 коней і одного коня захопили партизани ^[45]. Відповідь німців була далеко не адекватною. Карателі того ж дня розстріляли 312 жителів Великої Обухівки, спалили всі колгоспні будівлі і 215 хат селян разом із господарськими приміщеннями. 20 листопада в село знову прибув німецький загін. На скликаних зборах старостою села при-

^45. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 45.

— 149 —

значили Ф. М. Гниду, але незабаром за звинуваченням у зв'язках із партизанами його розстріляли.

Жертвами терору окупантів стали й інші села Миргородщини. У Великих Сорочинцях було розстріляно близько 100 селян, Бакумівці – 26, Зуївцях – 35, Комишні – 18. Голову Великосорочинської сільської ради Ольгу Бондаренко німці розстрілювали тричі. На початку листопада її розстріляли разом із чоловіком та іншими односельцями коло церкви над урвищем. При цьому чоловіка було вбито, а її лише поранено у праву ногу. Увечері О. Бондаренко вибралася з купи трупів, дісталася до лікарні, а потім близько тижня переховувалася у знайомих у Байраку. Коли повернулася додому, поліція заарештувала її вдруге і разом із сином розстріляла на сільському цвинтарі. Сина було вбито, а Ольгу поранено в шию і вона знепритомніла. Отямившись уночі, довго оплакувала сина, за кілька годин посивіла, а перед ранком приповзла до своєї хати. Поліція її виявила й застрелила у власній оселі.

Партизани, які знаходилися в лютеньських лісах, завдавали неабиякого клопоту окупантам. І хоч вони не загрожували основним німецьким комунікаціям, усе ж позбавляли окупантів контролю над значною частиною території Гадяцького, Миргородського і Шишацького районів. Головну небезпеку для німців становили не воєнні здобутки партизан, а дестабілізація їхнього тилу. Своїм існуванням партизани в очах пересічних громадян уособлювали живучість радянської влади, неминучість її повернення і недовговічність панування окупантів на український землі. У німецьких документах зазначалося, що населення Полтавщини не впевнене у своєму майбутньому і вірить чуткам, що більшовики повернуться вже навесні 1942 року ^[46].

^46. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 266, арк. 13-14.

Полтава була важливим стратегічним пунктом на шляху до Харкова та Донбасу. До середини 1942 року в місті знаходився штаб німецької групи армій "Південь", штаб 6-ї армії генерала Паулюса, згодом – штаб 8-ї армії вермахту. Слід також мати на увазі, що до весни 1942 року Полтавщина, як прифронтова зона, перебувала в підпорядкуванні німецького військового командування і воно мало завдання очистити тил своїх армій від радянських партизан і підпільників.

На боротьбу з партизанами були мобілізовані значні сили німців: частини 62-ї піхотної дивізії, 303-й і 566-й поліцейський батальйони, загони допоміжної української поліції та ін. Посилився терор проти полтавців. Репресій зазнавали родини партизан, активісти радянської влади і всі, кого німці підозрювали в симпатіях до партизан. Офіційні документи німецьких військових властей свідчать, що протягом листопада 1941 року в Миргородському райо-

— 150 —

ні розстріляно 45 партизан, у Шишаках – 14, а в самому Миргороді "за зв'язок із партизанами" знищене все єврейське населення – 168 чоловік. В одному з німецьких повідомлень зазначалося, що під час прочісування лісів у районі Лютеньки було розстріляно 73, а іншим разом – ще 45 партизан ^[47]. Звичайно, що до категорії партизан згідно з німецькою звітністю потрапляли не лише люди, які вели збройну боротьбу проти окупантів, але й усі, хто в тій чи іншій мірі співчував їм або був помічений у нелояльному ставленні до німців.

^47. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 19.

Під час прочісування лісів між Бірками й Дейкалівкою карателі одного разу схопили трьох партизан та заарештували їхніх дружин. При цьому, як зазначалося в одному з німецьких документів, "усі спроби на допитах дізнатися у бандитів детальніше про їхні бази, місця збору і склади зброї виявилися даремними. Партизани зустрічають загрозу розстрілу байдуже" ^[48].

^48. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 23.

Жорстокий терор німців унеможливлював допомогу партизанам із боку місцевого населення, яке одночасно перебувало і під загрозою репресій від партизан за найменший вияв лояльного ставлення до окупантів. У тих же документах німецьких військових чинів говорилося, що "партизани насильством примушують населення співробітничати з ними або в кращому разі терпіти їх". Жителі Рашівки на сільському сході навіть просили у німців захисту від партизан і ті залишили в селі взвод солдат. Одночасно німці сформували в Рашівці й загін поліції чисельністю 30 чоловік, але позаяк їм не довіряли, то зброю вирішили видавати лише під час каральних операцій проти партизан. "Додому зброя поліцаями ні в якому випадку братися не буде" ^[49], – говорилося в розпорядженні німецького командування.

^49. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 27.

Із настанням зимових холодів кільце блокади навколо партизанського краю почало все більше звужуватися. В усіх більш-менш значних населених пунктах стояли німецькі гарнізони і загони поліції, проводилося систематичне прочісування лісів. Під тиском карателів партизанські загони почали стягуватися ближче до табору І. Копьонкіна, який знаходився в лісі поблизу Сакалівки. Там партизани вирили землянки, в яких збиралися зимувати, та конюшні для 70 коней.

25 листопада 1941 року німці разом із поліцією вчинили напад на табори загонів І. Скобелєва та А. Граніта, які розташовувалися один від одного на відстані 2–3 км, дорогу їм показував колишній партизан із Лютеньки Козик, який перейшов на бік ворогів. Він же видав німцям бази зброї та продовольства. Партизан із Лютеньки Щербань устиг застрелити зрадника, перш ніж його самого скосила автоматна черга. Під тиском ворогів партизани залишили обжиті землянки і відійшли до табору І. Копьонкіна. У кінці листопада туди ж пе-

— 151 —

ребралися й загони Д. Безпалька, Цюпки та Г. Іващенка. В останньому перебували і секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С. Ф. Кондратенко та Г. Ф. Яценко.

На нараді командирів було вирішено здійснити напад на Лютеньку, яка була однією з опорних баз німців у боротьбі з ними. Гарнізон села складався з 60 німців і 70 поліцаїв (за іншими даними – 30 німців і 150 поліцаїв). У німецьких документах вказувалося, що в Лютеньці, крім поліції, знаходився лише один охоронний взвод солдат, який прибув до села увечері напередодні нападу партизан і розмістився в кам'яному будинку амбулаторії та в приміщенні сільської ради (колишньому попівському будинку). Партизанська розвідка про це не знала.

У нападі на Лютеньку взяли участь загони І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Г. Іващенка та Д. Безпалька. Їх загальна чисельність за різними даними становила від 120 до 200 чоловік. Керував операцією І. Копьонкін. Згідно з планом операції, партизани мали непомітно оточити приміщення сільської ради та амбулаторії, де знаходилися німці, і закидати їх гранатами. Успіх операції залежав від раптовості нападу, але він був втрачений, тому що начальник розвідки М. Підкоритов не встиг підійти з тилу і підготувати своїх людей до бою. Пострілом із карабіна партизан Пасічний зняв вартового, але німці відразу сполошилися і відкрили шалену стрілянину, яка тривала близько двох годин. Під час перестрілки, за даними І. Копьонкіна, вбито одного і поранено трьох німців ^[50], а за даними К. Л. Черненка – вбито 15 німців, знищено три автомобілі, три військових склади і спалено 15 хат поліцаїв, у тому числі й хату зрадника Козика ^[51]. У супровідних документах при поданні на нагородження Д. Ю. Безпалька орденом Червоного Прапора вказувалося, що німці під час нападу на Лютеньку втратили 17 чоловік ^[52]. І. І. Скобелєв у звіті про свою діяльність у тилу ворога писав, що було вбито 20 німців і 8 поліцаїв, ще 8 німецьких вояків замерзли в навколишніх лісах, бо тікали із села в самій білизні ^[53]. У німецьких документах зазначалося, що під час бою було вбито одного їхнього вояка і 7 поліцаїв, два німці дістали поранення ^[54].

^50. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 29.

^51. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 82, арк. 63.

^52. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк. 31.

^53. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 37, арк. 42.

^54. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 45.

У своєму звіті І. Копьонкін свідомо змістив час нападу на Лютеньку на тиждень раніше – у ніч із 2 на 3 грудня 1941 року, видавши його за відплатну акцію за розправу німців над жителями села. Насправді ж, напад було вчинено 27 листопада, на що вказували всі інші учасники подїй, у тому числі й німецькі джерела.

— 152 —

Після нападу партизан німці вчинили відплатну акцію проти жителів Лютеньки, наслідків якої партизани не очікувати. На допомогу лютеньському гарнізону з Гадяча прибуло два взводи солдат, які, за їхніми даними, спалили 32 хати й розстріляли 57 підозрюваних у співпраці з партизанами жителів села. Чиї хати палити, показували поліцаї, частина з яких була колишніми партизанами, але в другому кінці села хтось почав палити й хати поліцаїв.

Напад на лютеньський гарнізон був останнім активним виступом партизан. Після цього ініціатива повністю перейшла до німців, а партизани змушені були вдатися до глухої оборони. Почався другий етап партизанської боротьби на Полтавщині.

На початку грудня 1941 року карателі спалили Сакалівку, в якій протягом тривалого часу знаходилася продовольча база і їдальня миргородських партизан. Під час пожежі згоріли запаси борошна, м'яса і худоба. Дві жінки, які готували їсти партизанам, були розстріляні. Спільно з загонами поліції німці майже кожного дня намагалися прорватися до лісу і знищити партизанський табір. Напади вдавалося відбити, але обстановка вимагала об'єднання всіх партизанських загонів в один.

6 грудня Полтавський підпільний обком КП(б)У скликав нараду командирів і комісарів партизанських загонів, на якій було вирішено об'єднати їх усіх під командуванням І. Копьонкіна. Комісаром об'єднаного загону було призначено Г. О. Іващенка. Як свідчив К. А. Черненко, об'єднаний загін налічував у своєму складі 280 бійців, І. Скобелєв назвав цифру 350, а І. Копьонкін – 150, що найбільш вірогідно. На озброєнні партизани мали 4 міномети, 3 станкових і 30 ручних кулеметів, 40 автоматів і 350 гвинтівок, але бракувало набоїв.

10 грудня один із підрозділів 566-го резервного німецького батальйону і 30 поліцаїв знову з Лютеньки напали на партизанський табір, але зайнявши кругову оборону, партизани відбилися. За даними І. Копьонкіна, під час бою було вбито 15 німців і трьох поліцаїв. Німці вказували на інші втрати: з їхнього боку троє вбитих і двоє поранених німців та двоє поліцаїв, із боку партизан – четверо вбитих і один поранений ^[55].

^55. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 26.

Оскільки більшість закладених напередодні окупації баз була видана зрадниками або розграбована, блоковані в лісовому масиві партизани відчували гостру нестачу боєприпасів, продуктів харчування і теплого одягу, єдине, чого було вдосталь, – це спиртного. Продукти за правом сильного брали в населення, яке само голодувало, або у громадських дворах по навколишніх селах. 11 грудня група партизан забрала у Великій Обухівці борошно і наказала мірошнику передати поліцаям, щоб приготували для них зброю і 100 л олії, по-

— 153 —

передивши, що прийдуть наступного дня о 15 год. Поліцаї із Савинців і Великої Обухівки влаштували у призначений час засідку, в яку випадково потрапив німецький каральний загін, що рухався на санях із Лютеньки. Не розібравшись у ситуації, поліцаї прийняли німців за партизанів і відкрили вогонь. У результаті перестрілки, за даними І. Копьонкіна, було вбито 20 німців і 15 поліцаїв. Решта поліцаїв, побоюючись розправи від німців, розбіглася. І. Скобелєв у своєму звіті вказував, що під час сутички з обох боків загинуло близько 400 чоловік, що було явним перебільшенням ^[56]. За іншими даними німці втратили 4 вояків убитими і 29 коней.

^56. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 37, арк. 43.

А між тим, кільце блокади навколо партизанського табору звужувалося, виникла реальна загроза знищення партизан. Тому 13 грудня вони залишили обжиті землянки і змінили місце базування у тих же лютеньських лісах, влаштувавши на новому місці тимчасовий табір під відкритим небом. Наступного дня 8 партизан із загону І. Копьонкіна переодягнулися в німецькі однострої і поїхали до Бірок, де забрали з комори громадського двору й молокопункту 300 л молока, 50 кг сметани та 18 мішків сухарів, які були зібрані селянами для радянських військовополонених. Старості села партизани видали довідку, що продукти взяті для потреб загону.

17 грудня партизанський табір знову зазнав нападу карателів і хоч партизани й цього разу зуміли відбитися, загроза знищення не була ліквідована. Керівництво з'єднання добре розуміло, що німці, знаючи розташування табору, підтягнуть підкріплення і не заспокояться, доки не знищать партизан. Тому в ніч із 18 на 19 грудня вони знову залишили місце свого недовгого базування і перейшли до лісу поблизу Романівки Зіньківського району. 20 грудня на узліссі поблизу села партизани обстріляли німецький патруль. У відповідь комендант Зінькова наказав розстріляти п'ятьох жителів міста, які були взяті напередодні як заручники. Рішення про це було опубліковане в місцевій окупаційній газеті ^[57].

^57. Життя Зіньківщини. – 1942. – 18 грудня.

22 грудня в лісі між Бірками й Романівкою партизани мали бій із 2-ю ротою 303-го німецького поліцейського батальйону, який прибув із Миргорода. Німці змушені були відступити, утративши за даними І. Скобелєва, 7 чоловік убитими, кулемет і 7 гвинтівок. У донесенні німецького командування вказувалося, що під час бою з 10 солдатами втрачено зв'язок, 8 пропало безвісти і 1 було поранено. Наступного дня німці знайшли трупи своїх зниклих вояків і розстріляли в Романівці "за зв'язок з бандитами" 18 селян ^[58].

^58. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 46.

Відразу після цього бою дорогою на Романівку чекісти І. Копьонкіна затримали священика – уродженця села Олефирівки, який ішов із Києва до сво-

— 154 —

єї пастви в Зінькові, де 29 листопада відкрилася Українська автокефальна православна церква. У Києві він придбав ризи та близько тисячі освячених хрестиків для прихожан і ніс їм листи від родичів. Зважаючи на те, що комуністи були войовничими атеїстами, за наказом І. Копьонкіна священику відрубали шаблею голову, оголосивши його німецьким шпигуном, а листи знищили. Ще довго після війни місцеві жителі знаходили на місці вбивства священика розкидані хрестики ^[59].

^59. Там caмо, спр. 32, арк. 75.

Для боротьби з партизанами на допомогу 303-му з Гадяча були направлені 566-й поліцейський батальйон та частини 610-го полку вермахту. Навколо партизан все тугіше стягувалося кільце оточення.

Нестача боєприпасів, одягу і взуття в умовах суворої зими (морози досягали 30–35 градусів), а також безперспективність подальшої боротьби з ворогом на окупованій території за відсутності дієвої допомоги з боку місцевого населення, – усе це привело партизан до думки залишити Полтавщину і прориватися за лінію фронту. Таке рішення було прийняте 22 грудня на нараді секретарів Полтавського підпільного обкому партії з командирами партизанських загонів. Партизанське з'єднання було поділене на три роти, виділили також окремі мінометний і кулеметний взводи та невеликий кавалерійський загін. Провідником з'єднання дорогою до фронту зголосився стати командир невеликого партизанського загону із села Вельбівки Юхим Орел, який пристав до І. Копьонкіна в лютеньських лісах і добре знав навколишні місця. У 1920–1921 роках він відзначився в боротьбі з повстанцями отамана Левка Христового, а напередодні радянсько-німецької війни працював лісником у Вельбівці.

Глухими лісовими дорогами, обминаючи німецькі гарнізони і поліцейські пости, партизани вирвалися з ворожого оточення і вирушили у веприцькі ліси. Протягом 23–24 грудня з'єднання перебувало в Соснівському лісі. У громадських дворах партизани забрали м'ясо й овець, а в селян – більше сотні паляниць хліба і, перейшовши вночі дорогу Гадяч–Зіньків, узяли курс на Полтавський Бобрик. На своєму шляху чекісти І. Копьонкіна часто вдавалися до підступних дій (їх можна кваліфікувати і як військову хитрість), видаючи себе то за німців, то за поліцаїв, щоб у такий спосіб виявити лояльних до окупантів людей, яких потім знищували.

Ще в лютеньських лісах група чекістів переодягнулася в німецькі однострої, а решта начепила пов'язки поліцаїв, і наказала старості села Бірки зібрати поліцаїв начебто для облави на партизанів. Під приводом перевірки готовності гвинтівок до бою поліцаї були обеззброєні. Їх привели до партизан-

— 155 —

ського табору і повідрубували голови. Те ж саме зробили і з старостою. В одного поліцая виявилося перерубаним лише плече, він якимось чином дістався додому й вижив. Сім'ї вбитого партизанами старости рішенням Зіньківської районної управи від 6 січня 1942 року була видана одноразова допомога в сумі 3 тис. крб., а також установлена пенсія в розмірі половини його платні: для матері – довічно, а сестрі й братові – до їх повноліття ^[60]. Пенсії одержали і родини загиблих поліцаїв.

^60. Життя Зіньківщини. – 1942 – 24 січня.

Під час переходу до лінії фронту подібні розправи над старостами сіл та громадських дворів партизани влаштовували повсюдно. При цьому, як писав у своєму звіті І. Скобелєв, коли партизани поверталися після операції з ліквідації колабораціоністів і приносили трофеї (годинники, золоті обручки та інші цінні речі), І. Копьонкін їх забирав і привласнював, називаючи бійців "барахольниками". Частину речей він віддавав своїй тимчасовій "дружині", яка разом із ним перебувала в партизанському таборі ^[61].

^61. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 52.

У повідомленні оперативного відділу штабу тилу групи німецьких армій "Південь" від 31 грудня 1941 року вказувалося, що лісовий масив від Миргорода й до Бірок уже був очищений від партизан. Під час операції з їх ліквідації було "опрацьовано за законами воєнного часу", тобто знищено, 330 партизан. Звичайно, більшість із цього числа були мирними жителями, яких німці підозрювали у зв'язках із партизанами, або в минулому активістами радянської влади, які потенційно могли стати на шлях боротьби з окупантами. Разом із тим, німецьке командування не вважало, що в даному районі партизанський рух ліквідований повністю. Ще в лютому 1942 року воно зверталося до населення Полтавщини з проханням узяти активну участь у знищенні партизан, виявляти і повідомляти про них німецькі установи, обіцяючи при цьому жителям сіл і хуторів подвоїти їхні земельні наділи, а мешканцям міст – видати винагороду в сумі 1000 марок грошима або потрібними товарами на цю ж суму.

До боротьби з партизанами німецьке командування постійно залучало й місцеві поліцейські формування. Так, у списку тих, хто відзначився в боротьбі з партизанами на Зіньківщині, районна управа відзначила 15 поліцаїв із Романівки, 13 – із Загрунівки, 22 – із Бірок, Дейкалівки й Лютеньських Будищ. Окупаційна адміністрація виплатила їм грошову винагороду та збільшила до 1 га присадибні ділянки.

Особливо ревно служила німцям місцева влада в Лютенських Будищах. За зразкову організацію робіт у громадських дворах старості села А. М. Штепі німці навіть видали премію в розмірі 500 крб. Поліцаї з цього села постійно брали участь в облавах на партизанів у лісах навколо Романівки й Загрунівки,

— 156 —

а начальник поліції Каленик Мильченко виявив і видав окупантам своїх односельців, які допомагали або симпатизували партизанам. Німці їх усіх розстріляли.

За активну участь у боротьбі з партизанами додаткові земельні наділи одержали поліцаї з Дейкалівки Михайло Вовк, Павло Пальченко, Олексій Лагода, Степан Рудько та ін. ^[62].

^62. ДАПО, ф. 2701, оп. 1, спр. 11-а, арк. 1.

У перший день 1942 року поліцаї Н. Турчин і З. Турчин вистежили одного партизана, який пробирався з Лютенських Будищ до свого схрону, і наступного дня влаштували облаву, викликавши на допомогу поліцію із сусідніх сіл. За 12 км від села вони виявили землянку, в якій переховувалися партизани. За повідомленням Зіньківської районної газети, під час перестрілки було вбито партизанського командира П. П. Ніценка, командира кінного загону П. Я. Ніценка та їх ад'ютанта Н. Шаповала. Убиті партизани виявилися жителями Бірок. Їх трупи були доставлені в село для упізнання ^[63].

^63. Життя Зіньківщини. – 1942. – 24 січня.

Зазнавши невдачі у спробі оточити і знищити партизан у лютеньських лісах, німці все ж не припинили їх переслідувати. Силами 303-го поліцейського батальйону, що дислокувався в Зінькові, рано вранці 3 січня в лютий мороз вони влаштували облаву у веприцьких лісах і оточили місце, де ночували партизани, але табір виявився пустим. Експедиція німців закінчилася тим, що 54 солдати обморозили ноги, а загальне число хворих у батальйоні склало 115 чоловік ^[64].

^64. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 70.

Через постійне переслідування німців і поліції партизани не мали перепочинку, їхній обоз був переобтяжений пораненими, хворими й обмороженими. Налякане терором окупантів і партизан населення зустрічало їх із недовірою і страхом. Рухатися доводилося весь час глухими, занесеними снігом лісовими дорогами, що значно уповільнювало рух до лінії фронту. 4 січня, коли вони досягли Тростянецького лісництва, їх настиг ворожий загін чисельністю до 200 чоловік німців і поліції. Напад вдалося відбити, але німці запалили конюшню, де знаходилися коні партизан. Із них врятувалося лише четверо, решта загинула або розбіглася.

Під час переходу лісами Гадяцького, Лебединського й Охтирського районів серед партизанів почалися незгоди: що робити далі? Одні пропонували якомога швидше йти вперед, щоб відірватися від карателів і перейти лінію фронту, інші – повернутися назад у рідні краї і продовжити боротьбу на окупованій ворогом території. Нарешті, 8 січня поблизу села Журавного Охтирського району відбулася вирішальна розмова командирів. Ті з учасників наради, які залишили звіти органам НКВС (І. Копьонкін, І. Скобелєв, А. Граніт), не вказували на причини незгод, але підкреслювали, що існувала свобода вибо-

— 157 —

ру. Після тривалої дискусії учасники наради прийняли остаточне рішення: загони чекістів І. Копьонкіна, І. Скобелєва і Д. Безпалька ідуть за лінію фронту на радянський бік, а керівники Полтавського підпільного обкому КП(б)У разом із рештками полтавських партизанських загонів увечері того ж дня повернули назад до лютеньських лісів. Пішли назустріч своїй загибелі. Що штовхнуло їх на цей крок, документи відповіді не дають: почуття обов'язку чи страх перед розплатою за ухиляння від боротьби на окупованій ворогом території? Зараз про це можна лише гадати.

Чекісти, які вирішили йти за лінію фронту, 11 січня зупинилися на хуторі Скельці Охтирського району. Поповнивши там запаси продуктів і переночувавши в теплих оселях, вранці наступного дня поблизу села Куземина вони перейшли по кризі Ворсклу і на короткий час зупинилися неподалік у лісі. Двоє партизан пішли до Куземина за продуктами, а коли поверталися назад, по їхніх слідах до табору наблизилися двоє німецьких солдат і троє поліцаїв. Непроханих гостей вдалося своєчасно помітити і знищити. Проте у партизанів закінчувалися продукти харчування. Послана в заметіль розвідка повідомила, що в найближчому селі Михайловому німців немає. 12 січня туди І. Копьонкін послав дві групи партизан, але коли вони наблизилися до скирт, які знаходилися поблизу села, потрапили під шквальний обстріл. Напад був таким несподіваним, що партизани не встигли навіть вчинити опору, втративши при цьому 6 чоловік убитими, 5 пораненими і 5 коней. Як з'ясувалося пізніше, один із партизанів, що ходив напередодні до села, наказав старості зібрати продукти і повідомив час приїзду за ними. Бажаючи вислужитися перед німцями, староста зібрав із навколишніх сіл поліцаїв і влаштував засідку ^[65].

^65. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 70.

Чим ближче підходили партизани до лінії фронту, тим складнішим ставав їхній шлях: давалася взнаки втома і прифронтова насиченість німецьких військ. 14 січня вороги оточили тимчасовий табір партизан. Під час бою вони втратили рештки свого обозу: четверо коней і троє саней. Труднощі боротьби і зростаюча з кожним днем небезпека сіяли тривогу серед партизан і бажання за будь-яку ціну зберегти своє життя. Відразу після бою із загону І. Копьонкіна дезертирувало двоє партизан, наступного дня – ще двоє.

17 січня партизани дійшли до Гутянського лісництва, де зустрілися з невеликим загоном харківських чекістів під командуванням лейтенанта держбезпеки Кулешова, який нещодавно перетнув лінію фронту і рухався у ворожий тил. Дізнавшись про небезпеку, яка чатувала на них на окупованій ворогом території, чекісти злякалися і пристали до загону І. Копьонкіна з тим, щоб повернутися назад на радянський бік. Того ж дня за наказом І. Копьон-

— 158 —

кіна було розстріляно рядового партизана Й. А. Бузала, якого звинуватили в дезертирстві.

18 січня на партизан несподівано напоровся каральний загін, який складався з 30 німців і 20 поліцаїв. Він переслідував чекістів Кулешова і не сподівався зустріти більш чисельний загін партизан. Під час короткої сутички 6 німців і 7 поліцаїв було вбито, але не встигли партизани порадуватися легкій перемозі, як наступного дня їх настиг новий ворожий загін чисельністю близько 300 чоловік. У ході жорстокого бою, за словами І. Копьонкіна, німці втратили 300 вояків убитими і 600 пораненими (?) ^[66], що було явним перебільшенням. Про втрати партизан І. Копьонкін не вказав, зазначивши лише, що тяжко пораненого Д. Ю. Безпалька та його брата з дружиною довелося залишити на одному з хуторів поблизу Мерефи. Двоє партизанів знову дезертирували із загону І. Копьонкіна, а восьмеро із загону Д. Ю. Безпалька навмисне відстали від колони, сподіваючись, за їхніми словами, що меншою групою легше буде перейти лінію фронту. Сподівання виявилися марними і 25 січня вони знову пристали до загону І. Копьонкіна, але були роззброєні.

^66. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 89.

Нарешті, 1 лютого 1942 року рештки чотирьох партизанських загонів (І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Д. Безпалька і Кулешова) у кількості 78 чоловік перейшли лінію фронту і 22 лютого прибули до Ворошиловграда, де прозвітувалися перед 4-м відділом НКВС УРСР про свою боротьбу у ворожому запіллі. І. Копьонкін доповів, що за чотири місяці перебування на окупованій німцями території партизани його з'єднання знищили 384 і поранили 113 німецьких солдат і офіцерів та 71 поліцая, а також убили 15 "лояльно налаштованих до фашизму" мирних жителів, 113 агентів гестапо, 5 старост, 5 "церковників", 5 дезертирів і 1 попа. Щодо наведених цифр, сумнів викликає кількість убитих і поранених німців та поліцаїв, адже партизани весь час вели оборонні бої і відступали, а тому не могли підраховувати ворожі втрати, позаяк поле бою залишалося не за ними. Крім того, навіть не військовій людині зрозуміло, що під час бою поранених завжди буває більше, ніж убитих.

Втрати партизан становили 38 чоловік, у тому числі 12 убитих, 11 поранених і залишених у ворожому тилу, 7 потрапило в полон або пропало безвісти, 12 дезертирувало, 1 помер і 1 розстріляли самі партизани. За час рейду по ворожих тилах з'єднання І. Копьонкіна поповнилося декількома червоноармійцями, які потрапили в оточення, але жоден із місцевих жителів до партизан не пристав. Проаналізувавши дії загону імені Будьонного, НКВС УРСР визнав, що він зі своїм завданням "справився незадовільно" ^[67].

^67. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 12–13.

— 159 —

Причинами незадовільних дій загону була відсутність зв'язку з місцевим населенням, яке їх боялося, в результаті чого партизани не володіли інформацією про становище в навколишніх селах і містах, пересування військових частин ворога, які концентрувалися для боротьби з ними, їх чисельність і озброєння. Через ці причини партизани були позбавлені головних переваг: ініціативи й раптовості нападу, можливості самим обирати час і об'єкти атак. Ініціатива повністю перейшла до німців, які насадили в селах свою агентуру, виявили місця розташування та чисельність партизанських загонів. Партизани змушені були перейти до пасивної оборони. Недоліком партизанського руху на Полтавщині стало й те, що замість координації своїх дій загони об'єдналися й зосередилися в одному порівняно невеликому лісовому масиві – стали вразливими для ворога. Через відсутність радіозв'язку партизани не мали можливості координувати свої дії з радянським командуванням. Нарешті, позбавлені підтримки місцевого населення, вони змушені були залишити терени Полтавщини і шукати порятунку за лінією фронту.

Після повернення на радянський бік 23 партизанів нагородили орденами і медалями СРСР, а І. Копьонкіну присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Указ Президії Верховної Ради СРСР про це був опублікований у газеті "Известия" за 19 травня 1942 року.

Після перепочинку й переформування загін І. Копьонкіна одержав поповнення і нараховував 86 чоловік. У травні 1942 року в Харківській області його знову перекинули за лінію фронту. У ворожий тил проривалися з боєм, під час якого 9 чоловік було поранено і пошкоджена радіостанція. Виявивши себе, партизани вже не могли відірватися від переслідування, адже насиченість ворожих військ у прифронтовій зоні була досить високою. У Зміївському районі до Копьонкіна приєдналося ще два невеликих місцевих партизанських загони: Водолажський у складі 30 чоловік і Краснокутський – 9 партизан.

Дорогою у глиб ворожого тилу партизани у селі Литвинівці Водолажського району вчинили напад на збірний пункт радянських військовополонених, під час якого вбили 18 німців та 20 поліцаїв і звільнили 120 червоноармійців, із яких 55 приєдналося до партизанського загону. 13 липня у Краснокутському районі партизани напали на санаторій, де відпочивали й лікувалися німецькі вояки, і зруйнували його, але самі потрапили в оточення. Із великими втратами їм вдалося вирватися з ворожого кільця, але подальше просування у глиб ворожої території стало неможливим, позаяк призвело б до загибелі всього загону. За цих умов І. Копьонкін прийняв рішення повернутися на радянський бік. Дорогою до фронту його загін ще раз потрапив в оточення і був розсіяний

— 160 —

німцями на кілька груп, які втратили зв'язок між собою. Рятуючись від переслідування, частина партизан поховалася по селах, але була видана жителями німцям і знищена поодинці.

Шлях до фронту продовжувала лише група І. Копьонкіна у складі 45 бійців. Решта партизан була оточена німцями і поліцією, зазнала поразки і, розбившись на дві групи, розійшлася в різні боки, сподіваючись, що дрібними групами буде легше прорватися на радянський бік. Проте в районі Красного Осколу обидві групи знову були оточені німцями й остаточно знищені.

У донесенні командуючого охоронними військами тилу 6-ї німецької армії генерал-лейтенанта К. Буркхардта від 16 червня 1942 року говорилося, що протягом 1–16 червня силами оперативного тилового району знищено 74 партизани, 26 потрапило в полон, із яких 17, у тому числі й командира, розстріляли. Решткам партизанського загону вдалося відірватися від переслідування. Втрати німців і поліції також становили близько 100 чоловік. 18 червня К. Буркхардт у телеграмі на ім'я начальника 753-ї німецької комендатури попереджав: "Згідно повідомлення відділу військової контррозвідки (абвер-3) штабу 6-ї армії, члени розгромленого партизанського загону намагаються досягти лінії фронту групами по 4–6 чоловік у південно-східному напрямку. У складі цих груп є особи, нагороджені орденом Леніна". Вимога була одна: знайти і знищити ^[68]. Під час спеціальних пошукових операцій німців і поліції більшість чекістів загону І. Копьонкіна була ліквідована у прифронтовій зоні. Доля самого командира невідома: за однією версією, він загинув у бою, за іншою – потрапив у полон і був розстріляний. Урятуватися вдалося лише 8 чекістам на чолі із заступником командира загону Володимиром Бурхачем, які після довгих поневірянь по ворожих тилах 14 лютого 1943 року нарешті з'єдналися з Червоною армією, що після успішного завершення Сталінградської битви стрімко просувалася на захід ^[69].

^68. Чайковський А. Ціна запізнілого прозріння. – К., 1999. – С. 11–12, 111.

^69. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 117.

Після того, як з'єднання І. Копьонкіна розділилося, Миргородський, Гадяцький і Комишнянський загони повернулися в місця своєї попередньої дислокації в лютеньських лісах. Там вони сподівалися пересидіти зиму в обжитих землянках, знайти для себе теплий одяг і продукти, але партизанські землянки виявилися зруйнованими, а закладені бази пограбованими. Послана за продуктами в село Харківці група партизан назад не повернулася. Надія на підтримку і допомогу місцевого населення виявилася марною: задавлене терором німців і партизан воно всіх боялося і було заклопотане одним – вижити за будь-яких умов. До цього спонукали й невтішні вісті з фронту. Зневі-

— 161 —

ра і безнадія охопила партизан. Про боротьбу з німцями в зимових умовах уже ніхто не думав.

У середині січня 1942 року в Безвіднянському лісі партизанські загони з невідомих причин знову розділилися. Гадяцький загін разом із секретарями підпільного обкому партії пішов у веприцькі ліси, а Миргородський і Комишнянський залишилися в рідних краях. У їхніх загонах, згідно зі спогадами Н. І. Дичко, залишилося 24 партизани і дві дівчини-медсестри. Не було продуктів. Усі були змучені, обморожені й голодні, а тому вирішили, розбившись на дрібні групи, переховуватися до весни, позаяк, як згадував пізніше А. Граніт, "вести боротьбу вже не було сили". Проте одна група партизан була оточена і знищена в Хомутці, а інша – видана зрадником, теж оточена поліцією і знищена в лісі поблизу Великих Сорочинців.

Про обставини їхньої загибелі можна судити з повідомлення, вміщеному на шпальтах миргородської окупаційної газети "Відродження". 17 січня до однієї з жительок села Хомутця (газета не назвала її прізвища) прийшли голодні П. Андреєв (колишній начальник Миргородського райвідділу НКВС), А. Ковтун (голова Миргородського міськвиконкому), І. Зорін (редактор районної газети) та Руденко і наказали їй готувати їсти. Хазяйка вийшла з хати начебто по дрова, щоб розтопити в печі, але побігла до сусідки і попросила її попередити поліцію про непроханих гостей. Потім, пораючись по господарству, зникла з двору, захопивши з собою дітей.

Прибула невдовзі поліція оточила хату і запропонувала партизанам здатися, але у відповідь вони почали стріляти. Тоді поліцаї кинули в хату гранату і підпалили. Рятуючись від вогню, партизани стали вискакувати з хати і були розстріляні. Врятуватися вдалося лише пораненому в ногу Руденкові, але ненадовго. Його виявили на горищі Хомутецького технікуму й заарештували ^[70]. Поліцаї роздягнули трупи П. Андреєва, А. Ковтуна та І. Зоріна і повісили їх перед сільською управою. На підтвердження того, хто саме застрелив П. Андреєва, один із поліцаїв відрубав йому руку з іменним годинником і відніс до німецького коменданта. Трупи партизан згодом були кинуті у провалля поблизу Попівки, а в листопаді 1945 року їх останки з відповідними почестями перепоховали в центрі Хомутця ^[71].

^70. Відродження (Миргород). – 1942. – 21 січня.

^71. Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 46.

Голову Миргородського райвиконкому П. С. Вовка поліція виявила за допомогою зрадника в ніч із 19 на 20 січня 1942 року. Хату, де він переховувався оточили і запропонували здатися, але П. С. Вовк відмовився, а поліція не хотіла палити селянську хату. Після нетривалої перестрілки, зважаючи на безвихідне становище і не бажаючи потрапити живим до рук ворогів, П. С. Вовк

— 162 —

застрелився. 20 січня в лісі під Баранівкою поліція за допомогою якоїсь жінки виявила і решту партизан у кількості 7 осіб. Того ж дня проти них німці послали загін поліції на чолі зі старшим поліцаєм-дезертиром із Червоної армії і кандидатом у члени ВКП(б) І. С. Синицею. Разом з їздовими в ньому нараховувалося 16 чоловік. У нерівному бою всі партизани загинули. Г. О. Іващенко тривалий час відстрілювався, але автомат дав осічку і його вбив поліцай Павло Проценко. Разом із Г. О. Іващенком загинули інспектор Миргородської пожежної дружини Всякий та зв'язкова Полтавського підпільного обкому КП(б)У Олександра Резнікова – колишня секретар Машівського райкому партії ^[72], яку під час евакуації Г. О. Іващенко умовив залишитися в партизанському загоні. Всього загинуло 6 партизанів-чоловіків і 1 жінка. Поліцаям у якості трофеїв дісталися одяг, зброя і годинники загиблих. Крім того, німецький комендант Миргорода наказав видати І. Лисиці й П. Проценку по 250 крб., по відрізу шинельного сукна на піджаки і по 1 га землі.

^72. Відродження (Миргород) – 1942. – 21 січня.

Після звільнення Полтавщини від німців І. С. Синиця, П. Проценко та інші поліцаї, які брали участь у каральних операціях проти партизан і не встигли втекти, були затримані й за вироком військового трибуналу прилюдно повішені.

Рештки гадяцьких партизанських загонів (усього близько 30 чоловік) вирішили пробиратися у веприцькі ліси, в місця попереднього базування Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Вони не знали, що Плішивецького партизанського загону вже не існувало. Партизани цього загону Яків Цілуйко і Семен Куліш виявилися зрадниками і видали німцям закладені бази, конспіративні квартири і друкарню підпільного обкому партії. Вони добровільно вступили до поліції, але згодом усе ж були розстріляні німцями ^[73].

^73. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 8.

Обставини загибелі гадяцьких партизан і підпільного обкому КП(б)У детально викладені А. В. Гранітом у бесіді з науковим співробітником ЦК КП(б)У Я. Г. Залозним 3 липня 1945 року. Стояли люті морози, весь час мела хуртовина. Змучені партизани, які глибокими снігами пробиралися до веприцьких лісів, збилися з дороги і потрапили до хутора Веселого, в якому після розкуркулення вже ніхто не жив, але збереглися господарські приміщення. Голодні партизани, які протягом декількох днів долали снігові замети, вирішили обігрітися, приготувати гарячу вечерю і перепочити, щоб до світанку наступного дня перейти дорогу Зіньків–Гадяч і вирушити до лісу, який знаходився за 4 км від хутора. Проте зморені партизани проспали, готувати сніданок ніхто не захотів, та й було вже запізно: по дорозі почався рух. Тому було вирішено пересидіти день на хуторі й дочекатися наступної ночі. Вранці вартові затримали двох дівчаток і двох хлопчиків, які прийшли з найближчого до хутора

— 163 —

села Вельбівки за соломою. Після нетривалої розмови їх відпустили, наказавши нікому не розповідати про чужих людей, яких вони бачили, про що згодом гірко пошкодували.

Після обіду з боку Вельбівки з'явилися німці, які йшли ланцюгом. Одночасно з дороги з вантажівки вдарили кулемети, відрізавши партизанам шлях до лісу, і вони змушені були в засніженому полі прийняти нерівний бій. На лівому фланзі почалася паніка і партизани стали тікати. Командир Вельбівського загону Юхим Орел підвівся і почав кричати на них, щоб зупинилися, але в цей час його зрізала кулеметна черга. На правому фланзі А. Граніт із кількома партизанами кинули зброю і повзком по снігу добралися до неглибокої балки, що була неподалік, і таким чином врятувалися. Тим часом почало смеркати, і німці не стали розшукувати вцілілих. Усього в бою на хуторі Веселому загинуло 16 партизан, у тому числі й секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С. Ф. Кондратенко і Г. Ф. Яценко. Деталі їхньої смерті невідомі. Серед загиблих були також голова Гадяцької райспоживспілки М. Ф. Шпилерой, помічник секретаря Гадяцького райкому партії І. П. Мигаль, штатний пропагандист цього ж райкому С. Н. Штанько, учитель Лютеньської середньої школи Д. П. Щербак, голова Веприцької сільської ради І. Д. Ященко та ін. ^[74].

^74. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 525, арк. 61.

Деякий час А. Граніт із товаришами переховувався у скирті соломи на хуторі Тютюрівщині, а коли німці зникли, партизани вночі повернулися на поле бою, але нікого в живих не виявили. Повечерявши рештками сніданку, вони пробули на хуторі Веселому до ранку, а потім лісами вирушили до Великих Будищ, сподіваючись знайти там притулок на зиму. Проте їхні надії виявилися марними; старі явки були провалені, а залякані терором селяни боялися надавати партизанам допомогу. У Великих Будищах А. Граніта залишили троє партизан і він сам пішов шукати притулку до своїх родичів у Зінькові, але ні брат, ні кум, ні тесть не пустили його навіть переночувати. Ображений, голодний і нікому не потрібний пішов А. Граніт засніженими полями знову в лютеньські ліси. У старому таборі він знайшов п'ятьох партизан, які там переховувалися і голодували. Харчувалися вони картоплею, яку їм іноді приносив дід Бузало із Сар. Вони були останніми з тих партизан, які восени 1941 року зібралися у лютеньських лісах.

Партизани вирішили викопати нову землянку в глухому лісі й пересидіти в ній до весни. У Саранчиному хуторі вони випросили в людей хліба і сала, а санчата, лопату і сокиру просто вкрали. Після тривалих пошуків знайшли і частину закопаних влітку 1941 року продуктів. Щоб не викрити себе, партизани всю зиму просиділи в землянці, виходили з неї лише вночі в разі край-

— 164 —

ньої потреби та щоб назбирати дров. Не витримавши мук голоду і самотності, двоє партизан зникли, їхня доля невідома.

Із настанням весни поліцаї знову почали прочісувати ліси, А. Граніт із товаришами змушений був перейти у веприцькі ліси. Ночами ходили вони по селах і випрошували у людей їсти. Ночувати їх ніхто не пускав, навіть у господарські приміщення, довелося знову повертатися у лютеньські ліси. Як і раніше, партизани постійно сиділи в землянці. Харчувалися раз на день, готували якесь вариво з борошна, сала і води. Про боротьбу з окупантами вже ніхто не думав, зброю вони погубили під час поневірянь по полях і лісах.

У червні 1942 року поліцаї випадково виявили яму, в якій зберігалися рештки продуктів, і партизани опинилися під загрозою голодної смерті. Вихід був один: пробиратися до лінії фронту. На трьох партизан була лише одна гвинтівка, другу вони знайшли під Зіньковом. Дорога до фронту була повна небезпеки: відсутність документів, поліцейські пости, постійний страх і голод, недовіра людей. На Харківщині А. Граніт утратив двох останніх своїх товаришів і далі пробирався сам. Із великими труднощами йому все ж вдалося у січні 1943 року в районі Кантемирівки перейти на радянський бік ^[75].

^75. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 150, арк. 19.

Після відходу з Полтавщини чекістів і розгрому гадяцьких партизан у лютеньських лісах ще залишалися окремі невеликі групи із Зіньківського загону, які переховувалися по лісових схронах і ніяких антинімецьких акцій не чинили. Вони навіть не робили спроби зв'язатися з іншими партизанськими загонами для спільної боротьби проти окупантів. У березні 1942 року зіньківських партизанів вистежила поліція й організувала проти них кілька облав. 21 березня під час однієї з них загони шишацької і миргородської поліції між Романівкою і Загрунівкою знайшли криївку, в якій переховувалися голова Зіньківського райвиконкому В. Я. Сук, другий секретар Зіньківського райкому партії А. Погребняк, О. Олефір та Г. Олійник. Під час бою перші троє були вбиті, а Г. Олійника поліцаї захопили живими. Дорогою до Зінькова він кинувся тікати і був застрелений у спину. Загинули також начальник поліції з Лютенських Будищ Каленик Мильченко та чотири рядових поліцаї.

Постановою Зіньківської районної управи від 3 квітня 1942 року сім'ям п'яти вбитих поліцаїв була надана одноразова допомога і встановлені пенсії: трьом дітям Стороженка – 50 крб., батькові К. Мильченка, матері й батькові Момота, матері Стася й дитині Пшеничного – по 100 крб. щомісячно кожному. Крім того, вдові Оксані Мильченко окупаційна влада додатково надала в користування 1 га землі ^[76].

^76. Життя Зіньківщини. – 1942. – 9 квітня.

— 165 —

Таким чином, навесні 1942 року останні осередки партизанського руху на Полтавщині були ліквідовані. Спроба його відродити зроблена в лютому 1942 року в Золотоніському районі. Тут із числа радянських військовополонених, які залишилися на окупованій німцями території, виникла ініціативна група у складі Потапова, Ніколаєва і Соловйова. Вони встановили зв'язок із колишніми червоноармійцями й окремими радянськими патріотами в Гельмязівському та Іркліївському районах. Усього до підпільної організації було залучено близько 250 чоловік. Вони мали скласти партизанський загін, але на обумовлене місце збору прибуло лише 85 чоловік, тому збройний виступ тимчасово відклали. Незабаром почалися арешти і розстріли членів підпільної організації. Ті з них, хто залишився в живих, переховувалися до приходу Червоної армії ^[77].

^77. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 50.

Навесні 1942 року окремі невеликі групи партизан усе ще переховувалися по лісах, але серйозної небезпеки для німців вони вже не становили. У квітні староста Миргородського району в черговому зверненні до населення говорив, що на південний схід від Лубен був бій із партизанами. Частина з них втекла. Тому він наказав сільським старостам і старшим поліцаям негайно повідомляти польову німецьку жандармерію про їх появу, а населення – не давати їм ні продуктів, ні помешкання ^[78].

^78. ДАПО, ф. 2885, оп. 1, спр. 1, арк. 21.

Причинами поразки партизанського руху на Полтавщині була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили широкий антифашистський Рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їхніх переконань.

Методами терору, особливо чекісти І. Копьонкіна та І. Скобелєва, намагалися змусити полтавців до збройного опору німцям. Окремі операції проти окупантів і допоміжної української адміністрації, які не могли завдати значної шкоди ворогові, оберталися відплатними акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю. Тому полтавці не схвалювали дії партизан і боялися їх так само, як і німців. Свідченням цього є той факт, що за чотири місяці перебування у ворожому запіллі партизанські загони не поповнилися жодним місцевим жителем, у результаті чого їх чисельність не зростала, а постійно скорочувалася через втрати в боях, зраду, дезертирство тощо. У час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом і ковадлом, і основним його завданням стало вижити за всяку ціну, зберегти своє життя, життя своїх рідних та близьких.

— 166 —

Іншим недоліком у діяльності партизанських загонів на Полтавщині було те, що вони обмежували свої дії знищенням окупаційної адміністрації і української поліції та оборонними боями з німцями, тобто не виконували основного завдання, яке ставилося перед ними: руйнувати ворожі комунікації, об'єкти і засоби зв'язку, відтягувати на себе сили ворога і тим самим допомагати Червоній армії на фронті. Прив'язані до своїх баз і затиснуті в порівняно невеликому лісовому масиві партизани були приречені на пасивну оборону, віддавши ініціативу до рук німців, які нав'язували їм свої "правила гри'': заблокували їхні дії, ізолювали від населення і, зрештою, витіснили з Полтавщини або знищили.

Однією з причин поразки партизанського руху були також численні випадки зради його учасників, у тому числі й комуністів: одні ще до приходу німців повтікали в радянський тил, інші поховалися, намагаючись пересидіти воєнне лихоліття у глибокому підпіллі, ще інші – видали партизанські бази і свідомо стали на службу окупантам. Навіть не всі компартійні функціонери, не кажучи вже про рядових партизан, морально і психологічно були готові до боротьби з ворогом на окупованій території, адже офіційна комуністична пропаганда протягом багатьох років стверджувала непереможність Червоної армії, а військова доктрина – що можлива війна обов'язково буде вестися на ворожій території і завершиться "малою кров'ю" для радянського народу.

Поразка партизанського руху на Полтавщині спростувала твердження радянської пропаганди про монолітну єдність народу навколо комуністичної партії і показала, що далеко не всі українці були прихильниками радянського ладу і, будучи жертвою двох тоталітарних режимів, намагалися вижити, покладаючись лише на самих себе.

Незважаючи на придушення основних осередків партизанського руху, на Полтавщині продовжувалися окремі збройні виступи проти окупантів. Згідно з офіційними даними німецького командування, у квітні 1942 року в районі Миргород–Лубни–Гадяч було викинуто 6 десантів із радянського боку, відбулося 15 нападів на німців і представників окупаційної адміністрації та один бій, під час якого 9 партизан було вбито і 21 захоплено в полон. Усього протягом 16 березня – 12 квітня 1942 року в цьому ж районі вбито 184 партизанів ^[79]. На нашу думку, німці перебільшували свої успіхи в боротьбі з партизанами, яких на весну 1942 року вже практично не залишилося на теренах області. Тому серед включених у звітність убитих партизан більшість становили мирні жителі, які виявляли нелояльне ставлення до окупантів.

^79. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 5.

— 167 —

Незважаючи на терор окупантів, серед полтавців продовжували спостерігатися випадки саботажу і наростання пасивного опору. У доповіді про поїздку по Україні один із високопоставлених чиновників міністерства окупованих Східних територій, професор фон Грюнберг відзначав у вересні 1942 року, що серед полтавців панує "очікувальний настрій по відношенню до німецьких властей. Народ хитрує, ухиляється від роботи, займається конспірацією". 6 жовтня 1942 року староста Миргородського району Василь Лузан в одному зі своїх розпоряджень указував, що на залізничній лінії Полтава–Ромодан мають місце пошкодження телефонних та телеграфних ліній і попереджав, що за їх збереження несуть персональну відповідальність голови сільських управ і жителі прилеглих до залізниці сіл ^[80].

^80. Володимир Косик. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів. – 1993. – С. 252.

Навіть тоді, коли партизанські загони на Полтавщині вже були розгромлені, а успіхи вермахту на Східному фронті – незаперечними, німці не почували себе в безпеці, погрожуючи полтавцям жорстокими карами за будь-які спроби опору. У жовтні 1942 року полтавський гебітскомісар через окупаційну пресу вкотре попереджав населення: "Кожний мешканець зобов'язаний негайно доповісти найближчій німецькій установі, німецькій поліції, ортскомендатурі, окружному ландсвіртові, керівникові місцевої поліції та іншим про появу банд або підозрілих поодиноких осіб. За такі ваші повідомлення по затриманню членів банд ви отримаєте винагороду.

Коли такого повідомлення не буде зроблено або буде наданий притулок і харчування немісцевим особам, то треба вважати, що дані особи симпатизують бандам і йдуть проти німецького правління. Ми зуміємо їх розшукати і покарати справедливою карою (смертною). Крім того, по відношенню до села будуть вжиті найсуворіші репресії" ^[81]. І це не були пусті погрози.

^81. ДАПО, ф. 2885, оп. 1, спр. 2, арк. 41.

§ 2. Радянське антифашистське підпілля

СТВОРЕННЯ радянського підпілля на окупованій німцями території розпочалося вже в перші тижні радянсько-німецької війни, коли керівництво СРСР зрозуміло, що воєнні дії вестимуться не на ворожій, а на власній території. Основні завдання з організації боротьби в тилу ворога були викладені в директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 року, у промові Й. В. Сталіна по радіо 3 липня та в постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". Основний зміст цих директивних документів зводився до того, що антифашистська боротьба в

— 168 —

тилу ворога має стати всенародного справою, а керувати нею будуть підпільні більшовицькі комітети.

Для керівництва радянським антифашистським Рухом опору на Полтавщині був створений підпільний обком КП(б)У, до складу якого ввійшли С. Ф. Кондратенко – секретар обкому партії з пропаганди та агітації, територіальні секретарі Г. Ф. Яценко – заступник завідуючого відділом агітації і пропаганди та Ф. Н. Дурандін – перший секретар Гребінківського райкому партії, а також запасний секретар підпільного обкому Г. Д. Григоренко – завідуючий сектором відділу кадрів Полтавського обкому КП(б)У. Згідно офіційної довідки Миргородського райкому партії від 16 травня 1945 року, С. Ф. Кондратенко з 18–20 вересня і до початку жовтня 1941 року перебував у розташуванні Миргородського партизанського загону, а потім перебрався до постійного місця дислокації в селі Плішивці Гадяцького району ^[1].

^1. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 262, арк. 3.

Напередодні приходу німців 28 вересня в приміщенні Опішненського райкому КП(б)У керівники Полтавського підпільного обкому партії провели нараду з питань діяльності радянського підпілля в умовах ворожої окупації, на якій були присутні члени Полтавського підпільного міського комітету партії, керівники шишацьких партизан К. І. Тутка та Д. Д. Корнилич і зв'язкова підпільного обкому партії А. С. Скребітько, яка й залишила спогади про цю нараду.

20 зв'язкових мали підтримувати зв'язок підпільного обкому з підпільними райкомами і первинними партійними осередками області. В різних районах Полтавщини були заздалегідь підготовлені явочні квартири, паролі й відзиви для надійного зв'язку. Зокрема, явочні квартири були у вдови Надії Богослов на хуторі Максимівці Римарівської сільської ради, Степана Павленка – жителя Римарівки Гадяцького району, Євдокії Кійко з Писаревщини Диканського району, Химки Куценко з села Більського Опішненського району та ін.

Формально на Полтавщині було створено 44 підпільних райкоми і 120 первинних партійних осередків. До роботи в підпіллі залучалися в основному представники середньої і низової ланки партійно-радянської і господарської номенклатури.

Згідно з рекомендаціями ЦК КП(б)У Полтавський підпільний обком і райкоми партії мали існувати і діяти на базі партизанських загонів. Секретарі й члени підпільних комітетів часто виконували функції командирів або комісарів партизанських формувань. Таким чином, на підпільні більшовицькі комітети покладалося керівництво всіма формами антифашистської боротьби. Проте, як зазначалося у звіті Полтавського обкому КП(б)У про діяльність партійних організацій і партизанського руху від 2 червня 1945 року, із 44 підпіль-

— 169 —

них райкомів у тилу ворога залишилося лише 26, але й вони не всі змогли закріпитися й розпочати роботу. У перші ж дні окупації були виявлені й розстріляні або повішені німцями керівники 12 підпільних райкомів.

Підпільний Оржицький райком КП(б)У викритий на початку окупації і його секретарі Я. Є. Малущенко та К. Ф. Іващенко розстріляні. Така ж доля спіткала й керівництво Градизького підпільного райкому партії: Я. Й. Колисниченко і М. П. Бережний були заарештовані й розстріляні, а секретар райкому В. А. Слюсар зник із району напередодні окупації ^[2]. Не розгорнули роботу в підпіллі три райкоми (Ковалівський, Котелевський і Новосанжарський). Про долю їхніх керівників нічого не було відомо.

^2. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 53.

Перший секретар Кишеньківського райкому КП(б)У А. Ф. Шутько, якого вище партійне керівництво залишило для підпільної роботи, був заарештований німцями, але зумів приховати своє радянське минуле і як військовополонений відправлений до Німеччини на примусові роботи під прізвищем В. П. Попова. Інший секретар цього ж райкому партії І. Ф. Шкряба виявився зрадником, видав членів створеної в районі партизанської групи і підпільників, але це не врятувало йому життя – його також розстріляли ^[3]. Секретар Великокринківського підпільного райкому партії Давиденко в листопаді 1941 року вийшов із підпілля, був заарештований і, не витримавши знущань, видав німцям закладені для партизан бази й підпільників. Перший секретар Нехворощанського райкому КП(б)У, якого залишили для підпільної роботи, виявився дезертиром і пізніше був виключений із партії. Другий і третій секретарі райкому І. І. Красильний і М. К. Гриценко побоялися залишитися на окупованій території і в останні дні перед приходом німців пішли в радянський тил ^[4].

^3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 70.

^4. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 6.

В умовах ворожої окупації зуміли розпочати роботу лише сім підпільних райкомів партії: Гадяцький (керівник – В. М. Степаненко), Лохвицький (К. Г. Федоряка), Лубенський (О. Я. Крижевич), Сенчанський (Д. А. Харченко), Миргородський (Г. О. Іваненко), Шишацький (К. І. Тутка), Зіньківський (В. Я. Сук) та ряд первинних партійних осередків.

Першім секретарем Гадяцького підпільного райкому КП(б)У було затверджено Василя Михайловича Степаненка, 1903 року народження, білоруса за національністю. Він пройшов типовий шлях партійно-радянського номенклатурного працівника: протягом 1929–1932 років – на комсомольській роботі, з 1932 року – на партійній. У 1939 році В. М. Степаненка обрано першим секретарем Гадяцького райкому партії. Членами підпільного райкому партії були призначені Микола Іванович Кукольницький – голова Гадяцького райвиконкому, Іван Терентійович Сахно – інструктор райкому КП(б)У і Семен Іл-

— 170 —

ліч Мартиненко – голова промартілі "Червоний кооператор" ^[5]. Базою підпільного райкому КП(б)У стало віддалене від райцентру село Плішивець Гадяцького району, там же знаходився й підпільний обком партії. У повному складі підпільний райком КП(б)У не діяв, позаяк після поранення у Вельбівці 27 вересня М. І. Кукольницький евакуювався в тил. Під час війни він був політпрацівником у штабі армії, мав військове звання капітана. Із жовтня 1944 року працював першим секретарем Гадяцького райкому партії.

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 49, арк. 12.

27 вересня підпільний райком і обком КП(б)У провели нараду командирів партизанських загонів, що дислокувалися в Гадяцькому районі, на якій обговорювали питання розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. 8 листопада вони скликали другу нараду в тому ж складі, на якій вирішили об'єднати всі гадяцькі загони в один. Зробити цього не вдалося через те, що більшість із них уже розпалася або була знищена німцями. Утративши надію на розгортання партизанської боротьби на теренах Гадяцького району, керівники підпільного обкому партії перебралися до миргородського партизанського загону, а В. М. Степаненко через зраду загинув у грудні 1941 року.

Результати діяльності інших підпільних райкомів партії були різними. Залишений на окупованій території помічник секретаря Лохвицького райкому партії Бондаренко добровільно з'явився до німецької комендатури, видав партизанські бази і явки підпільників. Проте керівники підпільного райкому К. Г. Федоряка та Ф. Ф. Дядик зуміли уникнути арешту, змінили місце перебування і на деякий час затаїлися. Лише в кінці вересня 1942 року в лісі поблизу села Васильки вони скликали нараду вцілілих підпільників, на яку з'явилося близько десяти чоловік. На ній К. Г. Федоряка дав присутнім наказ розійтися по селах, зібрати відданих радянській владі людей і 30 вересня створити в лісі "Лаптур" партизанський загін. Виконати цей наказ не вдалося, тому що серед підпільників виявився зрадник. Щe задовго до наради член підпільного райкому КП(б)У С. Хоменко викрав у керівників лохвицького підпілля особисті речі й продукти харчування. Коли факт крадіжки виявили, речі він повернув, але кари не поніс і продовжував користуватися довірою в підпільників. 28 вересня в лісі "Ярувате" С. Хоменко застрелив К. Г. Федоряку та Ф. Ф. Дядика і з'явився з повинною до німців ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 2016, арк. 28–29.

Лубенський підпільний райком КП(б)У мав очолити І. С. Цімма, але при наближенні німецьких військ він дезертирував у радянський тил і його місце посів запасний секретар підпільного райкому партії О. Я. Крижевич, осідком якого стало село Михнівка. Хворий на трахому О. Я. Крижевич не міг довго залишатися на окупованій ворогом території і на початку 1942 року

— 171 —

вирушив за лінію фронту, а в березні цього ж року підпільний райком розгромили німці ^[7].

^7. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 39.

Золотоніський підпільний райком партії очолив Д. Р. Семенченко, але вже на початку окупації він розпався. Його члени розійшлись хто куди. Слідом за ними розійшлися і ті люди, які були записані в партизани.

Першого секретаря Сенчанського райкому КП(б)У Д. А. Харченка (підпільне псевдо – Антон Дубок) за завданням обкому партії залишено для підпільної роботи у своєму ж районі та одночасно призначено комісаром партизанського загону, який мав очолити голова Сенчанського райвиконкому Русаков. Вони мали керувати партизанською боротьбою на теренах Сенчанського, Лохвицького й Комишнянського районів. Але, як видно з довідки Лохвицького райуправління НКДБ від 7 травня 1944 року, свого завдання вони не виконали: партизанського загону не створили і записані до нього бійці розійшлися по домівках. Русаков самовільно пішов за лінію фронту, а Д. А. Харченко протягом усього періоду окупації переховувався у своїх батьків Андрія Олексійовича й Домахи Василівни у спеціально обладнаному схроні в хаті. Лише напередодні повернення Червоної армії він установив зв'язок із деякими комуністами, які залишилися на окупованій німцями території. Як указувалося в постанові бюро Полтавського обкому КП(б)У, Лохвицька підпільна група в лютому 1943 року складалася з п'яти осіб. Пізніше до неї долучилися ще 10–12 чоловік. Підпільники поширювали серед населення листівки, які скидали радянські літаки над окупованими німцями територіями, та писали від руки власні ^[8].

^8. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 7.

Сенчанським підпільникам допомагали дві бабусі: Пелагея Трохимівна Сухоніс, 1888 року народження, і Явдоха Трохимівна Пономаренко, 1886 року народження. Їх помешкання слугували притулком, де підпільники писали і зберігали листівки, які потім поширювали серед населення. Згідно з довідкою Лохвицького райкому партії, перед приходом Червоної армії підпільники створили бойові групи, до складу яких увійшло близько 180 чоловік. У Жданах групу очолював І. І. Пономаренко, в Окопі – І. Куксань, у Сенчі – Г. Жежеря, у Бодакві – С. Ярмиш, в Ісківцях – К. І. Сось.

Учасники Бодаквівської групи вбили одного поліцая, обстріляли дорогою до Лохвиці два німецьких автомобілі, між Сенчею і Ромоданом підірвали ешелон із боєприпасами та спорудили для бійців Червоної армії примітивну переправу через Сулу. Бойовики інших груп убили в Окопі старосту села, в Ризі обеззброїли чотирьох поліцаїв, у Жданах і Сенчі обстріляли відступаючі німецькі війська, у Васильках убили шістьох німців.

— 172 —

Довідку Лохвицького райкому КП(б)У перевіряла комісія Полтавського обкому партії. У її висновку, який датований 30 березня 1945 року, підтверджувався факт створення бойових груп у районі, але вказувалося, що "з невідомих причин бойових виступів зовсім не було". Що ж стосується начебто вчинених диверсійних актів, то вони дійсно мали місце, але хто їх учинив, "абсолютно точно не встановлено" ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 3.

Пізніше Полтавське обласне партійне керівництво видало діяльність Лохвицької підпільної групи за міжрайонний Лохвицько-Сенчанський партійний центр. Під такою назвою він згадується в радянській історико-краєзнавчій літературі та в фундаментальних дослідженнях, присвячених радянсько-німецькій війні, хоча в довідці Лохвицького районного управління НКДБ, про яку згадувалося раніше, зазначалося, що "партійного центру не було, була група патріотів" ^[10]. Що ж стосується керівника Лохвицького підпілля Д. А. Харченка, то він загинув від німецької бомби на третій день після вступу радянських військ до Лохвиці.

^10. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 8.

Таким чином, створене директивним шляхом більшовицьке підпілля виявилося нежиттєздатним. Більшість партійних організацій і груп, які розпочали боротьбу у ворожому запіллі, були викриті та розгромлені уже в перші дні й місяці окупації. Причини його поразки радянські дослідники пояснювали відсутністю досвіду роботи в запіллі ворога, невдалим підбором кадрів, недостатньою їхньою підготовкою та зрадою самих учасників підпілля. На наше переконання, основна причина розгрому більшовицького підпілля полягала в тому, що воно не користувалося підтримкою населення.

Неоднозначним було і ставлення полтавців до керівників більшовицького партійного підпілля, адже саме вони були провідниками і виконавцями колективізації сільського господарства, розкуркулення і голодомору 1932–1933 років та масових репресій другої половини 30-х років. Не брали участі в антифашистському Рухові опору й більшість рядових членів КП(б)У. Так, із різних причин на окупованій території Полтавщини залишилося 4079 комуністів. Із них 2964 або з'явилися на реєстрацію до німців або знищили свої партійні квитки. У Пирятинському районі на реєстрацію з'явилося 150 комуністів, у Решетилівському – 75. Багато залишених для підпільної роботи комуністів виявилися зрадниками.

Згідно зі звітом Опішненського райкому партії від 19 червня 1944 року, із 25 членів і 7 кандидатів у члени КП(б)У 26 добровільно з'явилося на реєстрацію до німців і здали свої партквитки, але все одно були розстріляні. Зокрема, зрадниками виявилися Володимир Сабадир і Полікарп Столяренко. Вони

— 173 —

з'явилися з повинною до німців, видали відомих їм партизан і закладені бази, але це не врятувало їм життя. Разом з іншими партизанами їх теж розстріляли в січні 1942 року. Лише одному зраднику Марку Деціпку німці дарували життя і в кінці 1943 року він був заарештований органами НКДБ ^[10-а].

^10-а. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 288, арк. 14.

Масове зрадництво комуністів свідчило про те, що в члени КП(б)У вступали люди, які керувалися не ідейними переконаннями, а виключно особистими, меркантильними. Тому вони й не пройшли випробування в горнилі війни. Одна справа – бути в числі партійно-радянської номенклатури, мати владу і користуватися пов'язаними з цим пільгами, а зовсім інша – ризикуючи життям, боротися з ворогами.

Зрадником виявився і зв'язковий першого секретаря Полтавського підпільного обкому партії Д. П. Щербина, який напередодні війни працював заступником завідуючого сільськогосподарським відділом обкому партії. Інший зв'язковий підпільного обкому П. І. Богдан доручення С. Кондратенка виконував лише до 19 листопада 1941 року, тобто до того часу, доки керівництво підпільного обкому перебувало в Гадяцькому районі, а потім зник і до кінця окупації переховувався по родичах в Оболонянському і Глобинському районах, де працював шевцем ^[11].

^11. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 53, арк. 6.

Значно більший успіх у боротьбі з німецькими окупантами мали ті підпільні групи, які виникли з ініціативи окремих патріотів і перебували поза партійним керівництвом. Якщо в 1941 році чимало невдоволених радянською владою полтавців розглядали прихід німецьких завойовників як визволителів, плекаючи надії на повернення старих дорадянських часів чи відновлення Української державності, то з часом їхнє ставлення до німців змінилося. Пізнавши суть фашизму й гітлерівського "нового порядку", більшість полтавців стали антифашистами за переконанням, хоча і не брали участі в антифашистському Рухові опору. Лише окремі з них зважувалися на активну протидію окупаційному режимові.

Згідно зі звітом Полтавського обкому КП(б)У, складеному в 1945 році, в Полтаві діяло 7 підпільних антифашистських груп, в яких брало участь 76 чоловік. Існували вони без будь-якого більшовицького партійного керівництва і не мали зв'язків між собою. На паровозоремонтному заводі діяла невелика група, якою керував інженер М. І. Широбоков, на м'ясокомбінаті – група Я. М. Мисецької.

Восени 1941 року в Полтаві виникла молодіжна підпільна організація, керівникам якої Полтавський обком КП(б)У відразу ж після звільнення Полтави від німців вважав Сергія Сапіго, 1911 року народження, уродженця села Глуш-

— 174 —

кового Курської області. Його батьки в 1924 році переїхали до Полтави, де і минула юність Сергія. У 1933 році С. Сапіго закінчив Харківське військове училище і став кадровим офіцером Червоної армії. Напередодні радянсько-німецької війни він одержав військове звання капітана, працював кореспондентом газети "Красная звезда" і був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Під час оборони Києва С. Сапіго дістав поранення в ногу, лікувався в госпіталі й під час оточення армій Південно-Західного фронту потрапив у полон. Був відправлений до Варшави (за іншою версією відпущений німцями), але по дорозі втік і в листопаді 1941 року під ім'ям Данила Івановича Бураченка повернувся до батьків у Полтаву. Батько влаштував його на роботу по обліку військовополонених до Полтавської філії Українського Червоного Хреста. Там працював і брат Лялі Убийвовк Іван.

Дещо пізніше керівником підпільної організації Полтавський обком КП(б)У почав вважати Олену (Лялю) Убийвовк, тому що С. Сапіго був військовополоненим, а Сталін усіх радянських військовополонених огульно вважав зрадниками. Л. Убийвовк навчалася в Харківському державному університеті й на початку війни повернулася до батьків у Полтаву. До організації входило близько 20 юнаків і дівчат. Підпільники таємно слухали повідомлення Радінформбюро, писали від руки листівки і поширювали їх серед полтавців, а також готували диверсійні акти проти німців, але через зраду здійснити їх не встигли.

Одним із членів підпільної організації був Сергій Ільєвський – теж студент Харківського університету. На початку радянсько-німецької війни він був мобілізований до Червоної армії, але потрапив у полон разом із військами Південно-Західного фронту і повернувся до батьків у Полтаву. Його батько, другий секретар міського комітету КП(б)У, в 1937 році був репресований як "ворог народу". Помешкання Ільєвських слугувало явкою, де збиралися підпільники. Членом підпільної організації був і Леонід Пузанов – сибіряк і також військовополонений, який працював токарем на полтавському заводі "Метал".

Майже всі члени молодіжної підпільної організації належали до нової генерації радянських людей, вихованих на засадах комуністичної ідеології і традиціях російської культури. Будучи українцями за народженням, вони були позбавлені національної ідентичності і зрусифіковані. Характерно, що із 53 книг з особистої бібліотеки Л. Убийвовк, лише дві були українськими – збірник творів І. Карпенка-Карого і "Український народ".

Підпільна організація була викрита німцями у квітні 1942 року через зраду В. Терентьєвої. Валентина Іванівна Терентьєва – уродженка Білорусії, закін-

— 175 —

чила фельдшерсько-акушерську школу в Черкасах. На початку радянсько-німецької війни була мобілізована до Червоної армії, але під Решетилівкою потрапила в німецький полон і працювала медсестрою в таборі для радянських військовополонених. У березні 1942 року В. Терентьєву звільнили з полону і з допомогою лікаря Бориса Григоровича Синельникова, який працював у концтабірному лазареті, вона вступила до підпільної антифашистської організації. У квітні Сергій Сапіго дав їй завдання: перейти лінію фронту, зв'язатися з радянським командуванням і повернутися назад. Проте за 3 км від лінії фронту В. Терентьева була затримана румунською військовою жандармерією і на допиті видала 19 членів підпільної організації.

5 травня 1942 року гестапо заарештувало Л. Убийвовк, 6 травня – С. Сапіго, а до 10 травня – решту. Їх допитували в гестапо, потім перевели в тюрму. Відчуваючи неминучий смертний присуд, Л. Убийвовк просила в батька, лікаря за фахом, передати їй отруту. Вона писала: "Смерти я не боюсь, но хочу, если не будет выхода, погибнуть от своей руки". Судячи з тих коротких записок, які вона передала батькам і які дійшли до нас, ставлення німців до Л. Убийвовк було доволі гуманним: вона мала побачення з батьками й одержувала від них передачі. В одній із записок вона писала: "Передачи получаю полностью, кроме духов. Если хотите передать что-нибудь, духи или сигареты, – принесите в тюрму, тут меньший контроль". В іншій записці, написаній на клаптику газети, датованій приблизно 21–22 травня, Ляля просила: "Передайте белье, 2–3 кофточки, духи, мыло, белые туфли, носки, белое платье. Побольше пищи, особенно хлеба. Хороший аппетит".

Останній передсмертний лист, переданий батькам, свідчить про незламність духу і стійкість у своїх переконаннях приреченої на смерть Л. Убийвовк: "Сегодня, завтра, я не знаю когда, меня расстреляют за то, что я не могу идти против своей совести, за то, что я комсомолка. Я не боюсь умереть и умру спокойно" ^[12]. Разом із Л. Убийвовк 26 травня 1942 року були розстріляні Сергій Caпігo, Сергій Шевський, Борис Серга, Валентина Сорока і Леонід Пузанов.

^12. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 80, арк. 28–31.

В. Терентьєву німці звільнили з ув'язнення і вона працювала медсестрою в німецькому госпіталі, але напередодні приходу Червоної армії у вересні 1943 року її заарештували й відправили до Німеччини. Дорогою В. Терентьєвій вдалося втекти і вона зупинилася в Києві, де й була заарештована радянською контррозвідкою. У червні 1944 року військовий трибунал засудив її до розстрілу, заміненого пізніше на 10 років тюремного ув'язнення.

Успішно розпочала підпільну роботу в Полтаві створена на початку 1942 року патріотична група під керівництвом колишнього батальйонного комі-

— 176 —

сара Григорія Калиниченка. До її складу входило більше 20 місцевих жителів та військовополонених Червоної армії, які втекли з німецького полону або вийшли з оточення і зуміли легалізуватися в місті. Її учасники розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, а також скинуті з радянських літаків газети. Патріоти  готувалися перейти до збройної боротьби проти ворога, але в червні 1942 року підпільників видав німцям двоюрідний брат Г. Калиниченка П. Г. Ніколаєв та агент гестапо К. К. Деденітов. Після жорстоких тортур і знущань їх розстріляли ^[13].

^13. Нариси Полтавської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1981. – С. 199.

У період окупації в Полтаві також діяли підпільні групи Баяна–Лімова, В. М. Панченка, Т. П. Сіриченка, Т. І. Токаря, Ф. К. Крестовського та ін. Слід мати на увазі, що дані про діяльність підпільних груп базуються лише на свідченнях їх учасників і ніякими документами, у тому числі й німецькими, не підтверджуються.

Старшина О. П. Лімов потрапив у полон влітку 1911 року і був відправлений німцями у табір у Полтаві, звідки незабаром утік. Деякий час він переховувався в сім'ї Ф. О. Чамари, згодом познайомився з Й. Й. Баяном. Поступово склалася підпільна організація, до якої долучився молодший брат Йосипа Баяна Микола, їхня мати Ксенія Василівна, а також Г. П. Мазулевська (Солодовник), К. Е. Кошман, Г. Б. Байрак та ін.

У червні 1942 року підпільники з допомогою медсестри К. Я. Анкулінової (Тобольченко) влаштували втечу з госпіталю для двох радянських військовополонених льотчиків: Івана Бистрова та Олександра Мойсеєва. Ризикуючи життям, підпільники переховували їх, носили їжу й медикаменти, перев'язували рани. Через деякий час підпільникам вдалося звільнити з табору для військовополонених ще вісім радянських льотчиків. Щоб прогодувати й дістати ліки для них жінки-підпільниці ходили за багато кілометрів до навколишніх сіл, де міняли речі й власний одяг на продукти. Коли льотчики видужали, їх забезпечили зброєю, фальшивими документам і бланками німецького торговельного товариства "Схід", яке існувало в Полтаві під час окупації. У травні 1943 року трьом льотчикам вдалося перейти лінію фронту, а троє загинуло під час перестрілки з поліцією в Диканському районі.

За допомогою зрадника німцям вдалося натрапити на слід підпільників. У застінках гестапо загинули Галина Чухліб, Іван Чухліб та вчителька Клара Кошман. Решта підпільників уникнули арешту і переховувалися аж до приходу радянських військ у вересні 1943 року. Автори праці "Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни" пишуть, що Йосип Баян не дожив до великого свята перемоги, але нічого не говорять про обставини його загибелі ^[14]. Жод-

^14. П. Н. Ємець, О. П. Самойленко. Назв. праця. – С. 56-61.

— 177 —

ного слова немає про це і в інших дослідженнях. Лише нещодавно відомий краєзнавець Василь Граб виявив документи, які проливають світло на останні дні його життя.

Відомо, що радянські спецоргани дуже підозріло ставилися до тих антифашистських груп і організацій, які виникли на окупованій ворогом території без їхнього відома й керівництва, огульно звинувачуючи їх учасників у співпраці з німцями. Під підозру НКДБ потрапив і Й. Баян. За брехливим звинуваченням чекісти заарештували його 11 січня 1944 року. Чотири місяці від Й. Баяна вимагали зізнання у зв'язках із гестапо, але він тримався і лише 25 квітня підписав "зізнання", що влітку 1942 року був завербований німецькою польовою комендатурою і тієї ж ночі повісився у тюремній камері ^[15]. Які моральні й фізичні тортури довелося витримати Й. Баяну, щоб зробити таке "зізнання" і потім піти з життя? Про це можна лише здогадуватися.

^15. Василь Граб. Ніч поза законом//Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С. 384–392.

Прикладом безпідставних підозр і звинувачень може бути також історія з офіційним визнанням підпільних організацій, що існували в період німецької окупації в Кременчуці та його околицях. 27 грудня 1943 року бюро Кременчуцького міськкому КП(б)У, заслухавши інформацію підполковника НКДБ Разумова, затвердило існування в місті трьох підпільних антифашистських груп: О. Т. Ільїна ("Отряд 303"), Зінаїди Іцкевич і доктора Жванія ("Патриоты Родины"). Перша з них виникла в кінці 1942 року з ініціативи Олексія Тихоновича Ільїна – старшого лейтенанта Червоної армії, який потрапив у полон під час здачі Севастополя, але зумів вирватися з неволі й легалізуватися в Кременчуці. Він же дав і назву групі: "Отряд 303". Спершу в організацію входило сім чоловік головним чином радянських військовополонених. У лютому 1943 року вони встановили зв'язок із підпільними групами підполковника Петрова і капітана Петрова, до складу яких входили робітники збройних майстерень, охоронці таборів військовополонених тощо.

Загальне число підпільників зросло до 300. Вони вели усну антифашистську агітацію серед населення, поширювали зведення Радінформбюро, збирали зброю для повстання, яке мало початися при наближенні Червоної армії, але до цього не дійшло. Влітку 1943 року почалися провали: були заарештовані члени підпільних груп у Глобиному й підполковника Петрова. Зникли із Кременчука підпільники із групи капітана Петрова. Вцілілі учасники підпілля поховалися. 20 вересня 1943 року О. Т. Ільїн дав наказ: зібратися всім уцілілим патріотам за межами міста для початку збройного виступу, але зійшлося всього лише близько 20 чоловік. За словами керівника, протягом 21–29 вересня в районі Градизька бойовики його групи вбили німецького мотоцик-

— 178 —

ліста, потопили ворожий катер на Дніпрі, спалили дерев'яний міст та відбили більше двох тисяч голів великої рогатої худоби, яку німці гнали за Дніпро ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-13, оп. 1, спр. 178, арк. 206–207.

13 липня 1945 року бюро Кременчуцького міськкому партії скасувало своє попереднє рішення про визнання групи Ільїна учасницею антифашистського Руху опору на тій підставі, що "Отряд 303" "ніякої активної діяльності проти німецько-фашистських загарбників не проводив" ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 272–278.

До складу підпільної групи Зінаїди Іцкевич, дружини розстріляного єврея, входило 19 чоловік. За словами її керівника, вони поширювали зведення Радінформбюро, писали від руки листівки, допомогли звільнитися з полону, забезпечивши відповідними документами, понад 180 радянським військовополоненим. У ніч із 5 на 6 липня 1943 року підпільники підірвали поблизу роз'їзду Калачинського німецький військовий потяг. Після ретельної перевірки органами НКДБ цю групу також виключили з числа учасників антифашистського Руху опору, позаяк наведені її керівником факти не підтвердилися.

Група "Патриоты Родины" виникла в грудні 1941 року в концентраційному таборі "А" з ініціативи військового лікаря Тараса Костянтиновича Жванія. Тяжко пораненим і контуженим під Оржицею 2 вересня 1941 року він потрапив у полон. 8 вересня 1942 року Т. Жванію, як інваліда, німці звільнили з табору і він влаштувався на роботу в Пункті допомоги військовополоненим, який утворився в лютому 1942 року при Кременчуцькій міській управі як частина відділу соціального забезпечення населення. Із числа співробітників Пункту Т. Жванія невдовзі створив підпільну організацію, яка спершу налічувала п'ять чоловік. До літа шляхом ретельного підбору вона виросла до 11 активних членів і 16 осіб, які були зв'язані з підпільною групою і по можливості допомагали їй.

Склад підпільної групи був інтернаціональним. Серед її активних членів були два грузини, два євреї, двоє росіян, три українці та по одному вірмену й білорусу. Т. Жванія разом із членами підпільної організації лікаря С. З. Киракозова та за допомогою медсестер М. А. Гутовської і О. С. Скоморох врятували десятки українських юнаків і дівчат від насильницького вивезення до Німеччини. Сотні радянських військовополонених також завдячують своїм життям кременчуцьким патріотам-підпільникам. Частину з них вони направили до міської лікарні, де головним лікарем працював Володимир Костянтинович Костянтинович. Для більшості військовополонених це був шлях на свободу. У квітні 1943 року до Кременчука перемістили лазарет із "добровольцями" – колишніми радянськими громадянами, які в складі німецького вермахту воюва-

— 179 —

ли проти Радянського Союзу і були поранені в боях із Червоною армією. Їх лікував Т. Жванія і, за його словами, "залікував" 7 чоловік, яких похоронили.

6 травня 1943 року перед відправкою на радянсько-німецький фронт до Кременчука прибув ешелон грузинських легіонерів-"георгіївців". Лікарі Т. Жванія і Кирильова провели серед них грузинською мовою роз'яснювальну роботу й зуміли переконати повернути зброю проти німців. У Донбасі легіонери повбивали своїх командирів-німців і з білим прапором рушили назустріч Червоній армії. Багато грузинів при цьому загинуло, але частина все ж перейшла на радянський бік. Подальша їхня доля невідома.

17 вересня до Кременчука прибув новий грузинський легіон. Підпільникам вдалося встановити зв'язок із його командирами Давидом Чохавою і Михайлом Габунія та переконати їх у неминучості поразки Німеччини у світовій війні. 21 вересня, коли грузинів переправляли на правий берег Дніпра, частина легіонерів перейшла до Чорного лісу і приєдналася до партизанів ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 228, арк. 14.

У лютому 1944 року Т. Жванія повернувся на батьківщину в Хобський район Грузії і відразу ж потрапив у активну "розробку" місцевого відділення НКДБ. На запит Кременчуцького міськкому КП(б)У із Грузії повідомили, що Т. Жванія в минулому був меншовиком, а після повернення на батьківщину вів серед населення антирадянські розмови. На цій підставі кременчуцьке партійне керівництво виключило його з числа організаторів підпільної групи "Патриоты Родины", а її керівниками стали вважати Сергія Хейла та Івана Будька ^[19].

^19. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 62.

Під час форсування Дніпра поряд із цивільним населенням значну допомогу Червоній армії надавали й антифашистські групи патріотів, які вийшли з підпілля і зі зброєю в руках боролися проти ворога. Однією з них була група лейтенанта Дніпрова. Утворилася вона в березні 1943 року з колишніх червоноармійців та жителів Крюкова Івана Харченка, Кості Федоренка, Бориса Карпівця та Сергія Ільченка. Керівником групи став Іван Хомич Харченко – молодший політрук Червоної армії, який у липні 1942 року в Курській області потрапив в оточення і, щоб уникнути концтабору, за допомогою місцевих жителів переодягнувся в цивільне і в серпні цього ж року прибув до Крюкова. Склад підпільної організації постійно поповнювався за рахунок радянських патріотів, але серед її членів були й колишні поліцаї та "добровольці", які відчуваючи неминуче повернення радянської влади, намагалися реабілітуватися перед нею. У травні 1943 року підпільна група налічувала 12 чоловік, а в жовтні – близько 60. У вересні до "дніпровців" приєдналася Білецьківська антифашистська організація "Набат".

— 180 —

В офіційному звіті про діяльність "дніпровців" І. Харченко вказував, що її учасники поширили серед населення близько двох тисяч листівок, псували залізничні колії і засоби зв'язку, а під час форсування Червоною армією Дніпра зі зброєю в руках допомагали радянським військам, нападаючи на відступаючі німецькі частини. При цьому було знищено 350 ворожих солдат і офіцерів, 2 танки, 3 бронемашини та захоплено 6 гармат, 6 кулеметів і 66 коней ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 272.

Незважаючи на участь "дніпровців" у бойових діях, Кременчуцький міськком КП(б)У, спираючись на висновки органів НКДБ, не визнав їх учасниками антифашистської боротьби. Причина була не в явному перебільшенні успіхів "дніпровців" у боях із німцями, а у звинуваченні їх в українському буржуазному націоналізмі. У доповіді начальника Кременчуцького відділення НКДБ підполковника Верзакова говорилося, що група лейтенанта І. Харченка та організація "Набат" є "націоналістичними і ніякої підпільної роботи на користь радянської влади не проводили, а лише займалися поширенням листівок націоналістичного характеру" ^[21]. На чому ґрунтувалися звинувачення чекістів у причетності групи лейтенанта І. Харченка до українського націоналізму, в документах не уточнювалося.

^21. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 104, арк. 7–19.

У 1962 році рішенням Кременчуцького міськкому партії була визнана діяльність у місті шести підпільних антифашистських груп. Одну з них очолювали офіцери Червоної армії Іван Лисенко і Микола Ромашкін, які потрапили в полон до німців під час розгрому Південно-Західного фронту в 1941 році, але зуміли втекти й легалізуватися в Кременчуці. Патріотична група діяла з січня по грудень 1942 року. Підпільники мали радіоприймач, за допомогою якого слухали повідомлення Радінформбюрю і через написані від руки листівки поширювали їх серед населення. Вони також забезпечували радянських військовополонених, яким вдалося вирватися на волю, фальшивими документами. Патріоти збирали зброю і готували вибух на міській електростанції та знищення стратегічно важливого мосту через Дніпро, але з допомогою зрадника були викриті й розстріляні ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 6, арк. 36.

У травні 1942 року утворилася підпільна антифашистська група на вагонобудівельному заводі в Крюкові, до якої, крім робітників, входило і декілька учнів ремісничого училища та середньої школи № 6. Групу очолював майстер заводу Георгій Петько. Підпільна організація проіснувала з травня 1942 року до березня 1943 року. Підпільники чинили акти саботажу на підприємствах Крюкова, надавали допомогу військовополоненим та збирали зброю для того, щоб при форсуванні Червоною армією Дніпра підняти повстання

— 181 —

проти німців. Група була викрита гестапо і 21 березня 1943 року 14 її учасників розстріляли ^[23].

^23. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 6, арк. 37.

У Кременчуці склалася також невелика антифашистська група учнів старших класів, діяльність якої, проте, ніякими документами, крім свідчень самих учасників, не підтверджується. До неї входили Ігор Петренко, Микола Зозуля, Вадим Ігнатьєв та Олександр Кривицький – учні середньої школи № 9. Останній вважався лідером групи. Він мав радіоприймач, слухав і поширював повідомлення Радінформбюро серед друзів і знайомих. У зв'язку з тим, що в умовах окупації працювали лише початкові школи, частина учнів, щоб продовжити навчання, вступила на курси обліковців і продавців, які в лютому 1942 року відкрилися при Кременчуцькій райспоживспілці. Там вони познайомилися з викладачем товарознавства Григорієм Шаввою і знайшли в ньому однодумця і старшого товариша.

Коли німці почали насильно вивозити українську молодь до Німеччини, підпільники всіляко намагалися уникнути облав і заховатися. Частина з них вступила до Градизького кооперативного технікуму. Зокрема, Г. Шавва влаштувався там викладачем, а О. Кривицький – завідуючим їдальнею. Проте в грудні 1942 року згідно з розпорядженням Кременчуцького гебітскомісара технікум розігнали, а більшість із його 260 студентів вивезли до Німеччини. Підпільники, яким вдалося врятуватися, у січні 1943 року встановили зв'язок з керівником "Отряда 303" О. Ільїним. Один із підпільників Микола Баль написав кілька листівок, зокрема, "До батьків та матерів" (проти відправки української молоді до Німеччини), "До українських поліцаїв'' (із закликом порвати із окупантами і кинути службу) та ін. Їх розмножували від руки і поширювали серед населення. М. Баль був також автором пародійних пісень "Про партизана Голоту", "Ода бургомістрові Алею", "Синий платочек" та "Крутитсявертится", які мали антифашистський зміст і користувалися великою популярністю серед кременчужан.

21 вересня 1943 року німці з допомогою поліції розпочали широкомасштабну облаву на людей, метою якої був загальний згін населення придніпровських районів і худоби на правий берег Дніпра. Серед інших жителів Кременчука схопили і частину підпільників, решта поховалася у дніпровських плавнях поблизу Градизька. У дні форсування Дніпра вони допомагали Червоній армії. Деякі з них при цьому загинули, в тому числі й Григорій Шавва ^[24].

^24. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 104, арк. 7–19.

Крім підпільних груп у Кременчуці, як і повсюди на Полтавщині, діяли окремі патріоти, які на свій страх і ризик намагалися всіма доступними засобами шкодити нацистам. 12 лютого 1943 року заступник голови Кременчуцької

— 182 —

міської управи написав німецьким властям донос, в якому повідомляв, що головний лікар міської лікарні В. Костянтинович саботує заходи німців: він мав направити 10 відсотків медперсоналу лікарні на роботу до Німеччини, але з 14 призначених не поїхав ніхто. Не була виконана і друга вимога німців: відправити до Німеччини додатково 5 чоловік. Крім того, в міській лікарні знаходилися удавано хворі, яких головний лікар у такий спосіб рятував від каторжних робіт на користь Третього рейху ^[25].

^25. ДАПО, ф. П-2643, оп. 1, спр. 6, арк. 6.

Керівником підпільної антифашистської групи в Лубнах під умовною назвою "Голос Родины" був Анатолій Савич Коробов – уродженець села Пересипа Добрянського району Чернігівської області. Коли почалася радянськонімецька війна, він командував ланкою літаків-винищувачів, брав участь в обороні Києва. В одному з боїв літак Коробова був підбитий. Пораненим пілот потрапив в оточення, де мав розділити гірку долю полонених бійців і командирів Південно-Західного фронту, але його підібрав колгоспник із села Великий В'язок Григорій Москаленко. Першу медичну допомогу Коробов одержав у сільському медпункті, а згодом у Лубенській районній лікарні, в якій лікар Зінаїда Трофименко очолювала місцеве відділення Українського Червоного Хреста. Сотням українських бранців вона врятувала життя. Г. Москаленко, який не з власної волі став поліцаєм, постійно приносив передачі пораненим у лікарню. Один із поранених, прикордонник Романов, помер у лікарні, але на ліжку збереглася табличка з його прізвищем. Привласнивши чуже прізвище, А. Коробов став Романовим, а його лікарі "зробили" померлим. Вилікувавшись, А. Коробов почав шукати спільників для боротьби з нацистами. Судячи з написаних у 1976 році спогадів, підпільна організація почала формуватися влітку 1942 року. До неї ввійшли брати Микола і Павло Петренки, які мали радіоприймач, що зберігався у дерев'яному ящику з фікусом. Підпільники регулярно слухали передачі Радінформбюро і поширювали їх зміст серед жителів міст та навколишніх сіл. Тексти антинімецьких листівок писав С. Кацун, який працював на залізниці, друкувала їх Галя Хохлова, пізніше – Олександра Порнюк і вчителька Марія Супряга.

Підпільникам вдалося зв'язатися з одним з уцілілих радянських диверсантів, які літаком були закинуті на територію Лубенського району, – радистом Микитою Судніщиковим і влаштувати його на роботу на лубенській меблевій фабриці. Керівника диверсійної групи І. Михайленка – колишнього працівника райкому партії – врятувати не вдалося. При приземленні він зламав ногу і його помістили до Литвяківської сільської лікарні. Як немісцевого жителя, там його виявив і заарештував староста Лубенського району Сокальський. У

— 183 —

камеру до І. Михайленка підсадили провокатора-єврея, якому він мав необачність відкритися, ким є насправді. Підлим вчинком провокатор не врятував собі життя. Їх обох розстріляли німці.

У кінці 1942 року на квартирі подружжя Кацунів підпільники створили єдиний керівний центр, який очолив Василь Подолій. Влітку 1943 року виникла небезпека його арешту, тому він змушений був перейти на нелегальне становище і приєднатися до партизанів, які з'явилися в Переяславському районі. Керівником підпільної групи став А. Коробов, а його заступником – М. Хохлов. Крім листівок, які підпільники розповсюджували серед населення, вони також збирали зброю і боєприпаси, що залишилися після боїв у 1941 році, та переховували радянських військовополонених, яким вдалося вирватися з таборів смерті ^[26].

^26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 128, арк. 19–22.

Протягом тривалого часу органи радянської влади не визнавали існування антифашистської групи А. С. Коробова – В. А. Подолія. "Компетентні органи" не могли повірити, що в умовах фашистської окупації і професійної роботи німецьких каральних органів змогли вижити й успішно діяти радянські патріоти. Визнання прийшло лише в 1977 році. Підставою для цього стала довідка КДБ при Раді Міністрів УРСР від 12 жовтня 1975 року, письмові звіти керівників підпільної групи від 1943 року, заяви і спогади 16 учасників підпілля та свідчення заступника командира 1127-го полку 337-ї стрілецької Лубенської дивізії Н. М. Іголкіна, який писав, що після звільнення Лубен ним особисто була прийнята від підпільників зброя, радіоприймач і друкарська машинка ^[27].

^27. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 127, арк. 9.

На рубежі 1942–1943 років у селі Рашівці Гадяцького району склалася підпільна група в кількості 8 чоловік, яка проводила антифашистську агітацію. Очолював її М. Т. Вовк. У березні 1943 року при наближенні Червоної армії до села підпільники обеззброїли поліцію і на декілька днів відновили радянську владу. Під час контрнаступу німців 23 березня 1943 року рашівські патріоти брали участь в обороні села і або загинули в нерівній боротьбі, або були схоплені й розстріляні німцями, М. Т. Вовк помер від тяжких ран ^[28].

^28. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 6, арк. 68.

Драматично склалася доля вірменської підпільної організації в Лохвиці. Відомо, що 250-денна оборона Севастополя закінчилася 3 липня 1942 року взяттям міста німецькими військами. Радянське командування та місцеві номенклатурні працівники встигли літаками й підводними човнами втекти із Севастополя, а тисячі кинутих напризволяще захисників, у тому числі й поранені з військових лазаретів, потрапили в полон. Спочатку німці більшу їх частину розмістили у миколаївському концтаборі, а потім розділили за національною ознакою. Грузинів і вірменів відправили на станцію Хорол і

— 184 —

там ще раз розділили: грузинів відвезли до Лубен та Гадяча, а вірменів – до Лохвиці.

Після поразки під Москвою гітлерівське керівництво зрозуміло, що війна з антифашистською коаліцією буде тривалою і виснажливою. Німецька армія несла все більші втрати і вимагала постійних поповнень, але людський потенціал Третього рейху був обмеженим. Ось тоді нацистські верховоди вирішили створити у складі вермахту національні формування з військовополонених – громадян СРСР: грузинів, осетинів, вірменів, азербайджанців тощо. Створення військових підрозділів "Вірменського легіону" розпочалося навесні 1942 року на території Польщі за участю емігрантської Вірменської національної ради. Згодом формування 773-го "Вірменського легіону" перенесли до Лохвиці. Протягом кінця серпня–початку вересня 1942 року туди перевезли решту військовополонених вірменів із миколаївського концтабору. Голод, знущання й демагогічні обіцянки ситого життя змушували бранців іти на службу до німців. Нацисти збиралися створити три вірменських батальйони.

Для багатьох легіонерів служба в німців стала приводом вирватися на волю і після відправки на фронт вони збиралися перейти на радянський бік. Так серед легіонерів виникла підпільна організація "Патриоты Советской Родины". У першому батальйоні групу патріотів очолив колишній політпрацівник Червоної армії Арташ Мнацаканян. Підпільники зайняли командні посади в першому та другому батальйонах легіону. Вони обрали підпільний комітет у складі Вагаршака Гогоряна, Арташа Мнацаканяна й Акопа Чобаняна. Підпільники готували повстання з метою перейти на бік Червоної армії, якщо їх пошлють на радянсько-німецький фронт, а поки що шукали зв'язки з місцевим антифашистським підпіллям, допомагали радянським військовополоненим продуктами, одягом і взуттям.

Восени 1942 року німці, щоб уникнути спілкування з національними формуваннями у складі вермахту російською мовою, влаштували для них курси перекладачів із німецької у Миргороді та в Німеччині. Перші дві групи вірмен з Лохвиці чисельністю 25 чоловік прибули до Німеччини в кінці жовтня 1942 року. Серед них були і члени підпільного вірменського комітету Григорій Агасян і Акоп Чобанян. Із Берліна вірменських легіонерів відправили в навчальний центр у Деберрітці, де готували перекладачів для кавказьких формувань. У процесі навчання серед кавказців виникла патріотична група близько 20 чоловік, до складу якої ввійшли грузини, вірмени, азербайджанці, інгуші й кабардино-балкарці. Підпільники встановили зв'язок із радянськими остарбайтерами та вірменськими післяреволюційними емігрантами, але

— 185 —

від активних антифашистських дій утримувалися. Тим часом гестапо натрапило на слід підпільної організації кавказців і 7 листопада 1942 року провело серед них арешти. Після слідства 13 учасників антифашистського підпілля були розстріляні.

Після прийняття присяги на вірність нацистській Німеччині та її фюреру Адольфу Гітлеру вірменські батальйони, які не викликали особливої довіри в німців, були направлені на боротьбу з партизанами. Зокрема, 3-й батальйон "Вірменського легіону" послали в селище Клєтню Орловської області, де патріоти-підпільники зв'язалися з місцевими партизанами і почали готувати спільний виступ проти німців. У ніч із 20 на 21 березня 1943 року одночасно з нападом партизан на селище мало початися і повстання вірмен, але партизани з невідомих причин відклали початок операції на день. Затримкою скористалися німці, які через зрадника Бориса Мусасляна дізналися про наміри підпільників. До Клєтні прибув німецький батальйон, який мав роззброїти легіонерів. Німці схопили частину підпільників (Саркісяна, Катарчана, Козаряна та ін.) і повісили посеред селища.

Не дочекавшись наступу партизан, вірмени почали зі зброєю в руках тікати до лісу. До Першої Клєтнянської партизанської бригади, якою командував майор Федір Данченков, перейшло 75 легіонерів на чолі з А. Чобаняном. Частина вірменів влилася до інших партизанських загонів.

Довгі роки вірменські патріоти-підпільники домагалися визнання їх учасниками антифашистського Руку опору, але наштовхувалися на глуху стіну підозрілості й нерозуміння. У довідці Полтавського партійного архіву від 14 серпня 1970 року говорилося, що перехід вірмен на бік партизанів "можна розглядати як спокутування їхньої вини перед радянським народом" ^[29]. І це, незважаючи на незаперечні докази існування вірменської антифашистської організації. Адже відразу після вступу Червоної армії до Лохвиці один із керівників організації А. Чобанян разом із співробітниками 4-го управління НКВС СРСР викопали в лісі документи, в яких були списки легіонерів-антифашистів, протоколи зібрань підпільного комітету і примірники листівок, які розповсюджувалися серед легіонерів ^[30].

^29. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 244, арк. 3.

^30. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 246, арк. 37.

Скільки ж партизанів і підпільників брало участь у антифашистській боротьбі на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни? Відповісти на це питання непросто.

У довідці Полтавського обкому КП(б)У, складеній у жовтні 1944 року, вказувалося, що на теренах області діяло три партизанських загони і більше 25 підпільно-диверсійних груп, а також 24 підпільних антифашистських органі-

— 186 —

зації, в яких перебувало 242 чоловіки. Партизанське з'єднання Є. Х. Соколовського в довідці не згадувалося. Із залишених для підпільної і партизанської боротьби 2900 осіб німцями було розстріляно 861, у Червоній армії перебувало 577, вивезено до Німеччини – 87, працювало на звільненій від ворога території – 685, доля 690 осіб залишилася невідомою ^[31].

^31. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 173, арк. 11–12.

Дещо інші дані в бік збільшення маємо у звіті Полтавського обкому партії від 2 червня 1945 року. У ньому зазначалося, що в умовах окупації діяло 25 партійних осередків, 1 комсомольська і 3 антифашистських групи чисельністю 533 чоловіки. Боротьбу з ворогом вели 18 партизанських загонів, у яких брало участь 743 чоловіки ^[32].

^32. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 15–16.

Чим далі від війни, тим більше виявлялося людей, які намагалися довести свою участь або в партизанських загонах (що було складніше), або в радянському антифашистському підпіллі. Із цим було простіше, адже крім підпільних організацій, партійні органи визнавали на основі показань декількох свідків існування і так званих антифашистів-одинаків. Не менш важливу роль, що спонукала пошуки партизанства і підпільництва, – відігравало й те, що протягом тривалого часу всі, хто не зі своєї волі опинилися на окупованій німцями території і не брав участі в антифашистському Рухові опору, перебували під підозрою радянської влади. Тому засвідчити лояльність до більшовицького режиму і в такий спосіб реабілітуватися, можна було лише довівши свою причетність до антифашистської боротьби. Але сам по собі факт участі в антифашистській боротьбі ще нічого не значив. Потрібно було пройти прискіпливу перевірку органами НКДБ (НКВС) й отримати офіційне визнання з боку комуністичних партійних структур. При цьому десятки людей, які заявляли про свою участь в антифашистській боротьбі, при перевірці виявлялися колабораціоністами або були засуджені за різні кримінальні злочини в повоєнний час.

У згаданому вище звіті Полтавського обкому КП(б)У від 2 червня 1945 року вказувалося, що під час окупації в Полтаві діяла підпільна група "За Родину", до якої за різними даними входило від 6 до 35 чоловік. На керівництво групою претендували Н. В. Цурпальов, Івахнянко і Черниш, але проведена протягом 1947–1948 років перевірка виявила, що такої організації не існувало взагалі ^[33]. У 1945 році до Полтавського обкому партії надійшов звіт про діяльність партизанського загону імені Щорса на території Великобагачанського району (командир – З. А. Каденчук, комісар – В. К. Трускан). При перевірці з'ясувалося, що такий загін дійсно існував, але боротьби з німцями не вів, а займався грабежами мирного населення. Тому командир і комісар загону були заарештовані органами НКВС ^[34].

^33. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 71.

^34. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 174, арк. 59.

— 187 —

Безпідставними виявилися твердження і Григорія Щуки про існування в Полтаві під його керівництвом антифашистської групи в кількості 26 чоловік. Результати перевірки виявили, що радіотехнік за фахом Г. Щука ухилився від мобілізації до Червоної армії в 1941 році та працював у Полтаві в одній з окупаційних німецьких установ. Можливо, він і слухав повідомлення Радінформбюро, але ділився ними лише з родичами та сусідами, яким довіряв. Ніяких диверсій проти окупантів Г. Щука не чинив і репресій від них не зазнавав ^[35].

^35. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 91, арк. 2.

Деякі колабораціоністи, щоб уникнути покарання за скоєні злочини намагалися видати себе за радянських патріотів-підпільників. Так, у Карлівський райвідділ НКДБ з'явився якийсь Чикашвілі й приніс "звіт" про діяльність антифашистського комітету в складі чотирьох осіб та почав вимагати урядових нагород для себе і членів комітету. Проте з'ясувалося, що всі члени міфічного "комітету" в тій чи іншій мірі співробітничали з німцями, а один із "комітетників" навіть служив у поліції ^[36].

^36. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 88.

Після повернення радянської влади на Полтавщину житель села Яновщини Шишацького району Андрій Шарлай заявив про існування партизанського загону імені Котовського у складі 8 чоловік, командиром якого він начебто був. Шляхом опитування місцевих жителів було встановлено, що вигадані партизани протягом усього періоду окупації працювали в громадському дворі (колгоспі) і ніякoї антифашистської боротьби не вели. За кілька днів перед приходом Червоної армії, коли німці почали палити села, вони разом з іншими односельцями повтікали до лісу. За партизанів стали видавати себе тому, що в 1941 році ухилилися від мобілізації до Червоної армії, перебували на становищі дезертирів і боялися понести за це покарання. Домагання партизанства стало предметом розгляду в Шишацькому райкомі КП(б)У. Рішенням від 1 травня 1944 року було визнано, що такої партизанської групи ніколи не існувало, але 14 липня 1945 року райком партії прийняв протилежну постанову: "Факти всі підтвердилися. Звіт партизанського загону імені Котовського затвердити" ^[37].

^37. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 351, арк. 24.

Не з'ясованим до кінця залишилося також питання про діяльність антифашистської групи Кирила Козіна із села Максимівці Пирятинського району. У 1949 році він почав видавати себе то за командира партизанського загону, то за керівника підпільної диверсійної групи, яка бойових дій не проводила, але поширювала листівки антифашистського змісту, палила скирти хліба, псувала телефонний зв'язок тощо. Організація припинила існування в липні 1942 року, коли за словами К. Козіна сім її учасників, у тому числі й дружина керівника, були заарештовані й розстріляні. Майно родин підпільників поліцаї

— 188 —

розграбували, а село німці наполовину спалили. Хто видав підпільників, з'ясувати не вдалося. Нe зрозуміло, як врятувався і сам К. Козін ^[38].

^38. ДАПО, ф. П-105, спр. 20, арк. 24–25.

Протягом декількох повоєнних років керівництво СРСР не робило ніяких спроб уточнити підсумкові дані про кількість учасників антифашистської боротьби в тилу ворога. Зі зміною, після смерті Й. Сталіна, політичного керівництва країною настали нові часи. Наближалися двадцяті роковини початку радянсько-німецької війни і потрібно було з новою силою показати всенародний характер боротьби у ворожому запіллі та керівну роль Комуністичної партії в ній. У зв'язку з цим, керівництво Компартії України 28 листопада 1961 року прийняло постанову "Про недоліки в обліку учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.". У відповідності з нею на місцях були створені спеціальні комісії з виявлення нових учасників антифашистської боротьби, які з різних причин не були включені у звітність 1945 року.

Між партійним керівництвом України й Білорусії розпочалося свого роду змагання, в ході якого кожна зі сторін намагалася підтвердити "всенародний характер боротьби" в тилу ворога. Терміново почалися нові пошуки учасників партизанського руху. До числа партизан і підпільників було включено багато людей непричетних, які в умовах окупації не вели боротьби з німцями, але стали жертвами нацистського терору або пересиджували окупацію, затаївшись у схронах.

Претенденти стати учасниками антифашистської боротьби не зупинялися перед відвертою фальсифікацією фактів. У 1962 році з'явилася справа "Партизанського з'єднання Полтави та її околиць", яке начебто очолював Ф. Є. Поліщук. Питання про офіційне визнання цього з'єднання порушив брат командира Е. Поліщук. Основним документом, який мав підтвердити факт існування міфічного з'єднання був переданий до Музею Революції в Москві протокол кущової наради керівників підпільних райкомів партії, яка начебто відбулася 29 вересня 1941 року поблизу Полтави. Серед 17 учасників наради зацікавлені особи називали першого секретаря підпільного ЦК КП(б)У М. А. Бурмистренка й секретаря Полтавського підпільного обкому партії С. Ф. Кондратенка. Навіть побіжний аналіз цього "документа" свідчить про його фальсифікацію, адже М. А. Бурмистренко 20 вересня загинув в урочищі Шумейковому під Лохвицею, а С. Ф. Кондратенко на той час перебував у Гадяцькому районі. Після ретельної перевірки бюро Полтавського обкому Компартії України своїм рішенням від 13 липня 1962 року визнало, що протягом вересня–грудня 1941 року в Боровському і Руднянському лісництвах справді

— 189 —

діяла якась партизанська група у складі 11 чоловік, але вона загинула при нез'ясованих обставинах ^[39].

^39. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 71, арк. 16.

У результаті проведеного корегування, станом на 24 серпня 1962 року кількість партизанських загонів на Полтавщині збільшилася до 13, антифашистських підпільних груп – до 32, комсомольських підпільних організацій – до 4. З'явилася навіть підпільна піонерська група, хоча її учасники явно переросли піонерський вік: Іван Сацький і Анатолій Гайдай були 1925 року народження, а Борис Буценко – 1928 року. Дійсно, в депо залізничної станції Лубни діяла невелика група юнаків-патріотів, яка доступними для них засобами намагалася чинити шкоду ворогові. Патріоти були викриті й 9 лютого 1943 року розстріляні. Це – факт, але навіщо робити з 17–18-літніх юнаків піонерів? ^[40]. Загальна чисельність учасників антифашистського підпілля і партизанського руху досягла 5950 чоловік ^[41]. Проте навіть така кількість не задовольняла вище партійне керівництво УРСР.

^40. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 122, арк. 47.

^41. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 2016, арк. 3.

2 листопада 1963 року ЦК Компартії України відзначив, що партійні комітети республіки формально підійшли до виявлення всіх учасників антифашистського руху і зобов'язав їх до 1 квітня 1964 року надіслати до ЦК остаточні дані. В Україні з новою силою почалися пошуки підпільників і партизанів. Згідно з довідкою Полтавського обкому Компартії України, складеною в 1965 році, протягом усього періоду окупації в області діяло 2326 партизанів, 6365 підпільників і патріотів, у тому числі учасників підпільних організацій – 1175. 4009 учасників антифашистського Руху опору загинуло від рук окупантів ^[42].

^42. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 11, арк. 68.

Обласні партійні функціонери в 1965 році встановили, що на початку 1942 року "підпільні партійні організації, які були створені напередодні окупації, фактично припинили своє існування". Ніяких документів про їх діяльність пізніше, а також про боротьбу партизанських загонів, не збереглося. Разом із тим, партійне керівництво області офіційно заявляло, що на початку 1942 року на теренах Полтавщини діяло 42 підпільних партійних організації і групи, на середину 1942 року їх залишилося 12, на кінець року – 8, а на середину 1943 року – 9 ^[43].

^43. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 11, арк. 28.

Проте і після, здавалось би, проведеної ґрунтовної роботи партійних органів із виявлення учасників партизанського руху та підпільників, їхня кількість продовжувала зростати. До числа учасників антифашистського Руху опору почали включати всіх, хто давав притулок військовополоненим, допомагав червоноармійцям виходити з оточення, хто надавав партизанам продукти харчування, ухилявся від насильницької відправки до Німеччини тощо.

— 190 —

З'явилася категорія "патріотів-одинаків", які зуміли якимось чином підтвердити свою причетність до участі в боротьбі проти німецьких окупантів. У 1965 році бюро Полтавського обкому партії додатково затвердило учасниками антифашистського Руху опору 102 чоловіки, в 1966 році – 10, у 1967 році – 23, 1969 році – 191 і т. д.

Зважаючи на те, що учасники антифашистського Руху опору мали певні пільги від держави, число "пошуковців" із кожним роком збільшувалося. З'явилося багато непричетних до підпілля та партизан людей. Тому протягом 60–70-х років бюро Полтавського обкому Компартії України винесло десятки рішень про відмову громадянам в одержанні статусу учасника Великої Вітчизняної війни. Зокрема, 22 травня 1969 року із списків учасників антифашистського підпілля і партизанського руху було виключено 69 осіб. Не знайшли підтвердження в причетності до антифашистської боротьби групи М. Кузнецова та А. Ковшаря. Більшість членів цих груп під час окупації працювали в німецьких установах, мали приховану зброю, але її не використовували, зв'язків із партизанами не підтримували, диверсій не чинили ^[44]. І все ж протягом 70-х–початку 80-х років офіційно було підтверджено існування підпільних груп "Дніпровці", "Набат", "Голос Родины" та деяких інших. Станом на 1977 рік партійні органи визнали учасниками антифашистського Руху опору 8980 чоловік, у тому числі партизан – 2357 і підпільників – 6623 ^[45].

^44. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 80, арк. 39.

^45. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 17, арк. 119.

Проте партійному керівництву області і цього виявилося замало. В опублікованих у 1981 році "Нарисах історії Полтавської обласної партійної організації" вказувалося, що під керівництвом підпільного обкому партії, Лохвицько-Сенчанського партійного центру і 10 підпільних райкомів КП(б)У діяло 45 антифашистських організацій, 22 партизанських загони і 11 партизанських груп, в яких налічувалося понад 16 тис. партизанів і підпільників ^[46]. Хто знає, на скільки б іще з волі компартійних функціонерів збільшувалося число учасників антифашистського Руху опору, якби "керівна і спрямовуюча сила" не припинила свого існування.

^46. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1981. – С. 201.

§ 3. Українське національно-патріотичне підпілля

ОДНІЄЮ із закритих тем у роки комуністичного режиму була участь українських патріотів у антифашистському Рухові опору, зокрема діяльність українського національно-патріотичного підпілля на Полтавщині, про яке заборонялося навіть згадувати. Проте і в умовах державної незалежності України дослідження даної теми пов'язане з численними труднощами, викликаними насамперед браком документів. Позаяк боротьба ОУН–УПА в роки радян-

— 191 —

сько-німецької війни не дістала офіційного визнання на державному рівні, ті з них, що зберігаються в архівах СБУ, стали доступними для дослідників лише в останні роки. Тому при роботі над даною темою авторові довелося вишукувати й систематизувати розрізнені факти в публікаціях тих дослідників, які зверталися до історії ОУН–УПА, а також у спогадах учасників націоналістичного підпілля. Деякі матеріали були знайдені у фондах архіву УСБУ в Полтавській та Сумській областях, Полтавського обкому КП(б)У та районних управ, що існували в роки німецької окупації. Виявлені документи (переважно радянські й німецькі джерела) хибують суб'єктивністю, адже обидва тоталітарних режими вороже ставилися до національних домагань українського народу, намагалися всіляко їх очорнити і в той же час перебільшували успіхи своїх каральних органів у боротьбі з національно-патріотичним підпіллям.

Імена багатьох українських патріотів-підпільників невідомі, адже вони боролися і вмирали безіменними або під псевдонімами. Навіть в опублікованих за кордонами СРСР спогадах уцілілих членів підпілля ОУН донедавна не розголошувалися імена всіх його учасників, щоб не зашкодити тим учасникам Руху опору та їхнім сім'ям, які ще залишалися в живих за залізною завісою – у Радянському Союзі. Найбільш повну картину діяльності національно-патріотичного підпілля на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни дають опубліковані в 1997 році журналом "Київ" спогади безпосереднього учасника подій Миколи Соколовського, але про ступінь їх достовірності та об'єктивності судити важко.

Із початком радянсько-німецької війни із Західної України на схід вирушили утворені ОУН похідні групи мельниківського та бандерівського спрямування, до складу яких за різними даними входило від 4 до 7 тис. чоловік. У підготовленій восени 1941 року німецьким командуванням доповідній записці Е. Коху про політико-економічне становище говорилося, що "із західних районів України, особливо з генерал-губернаторства, виїхали українські інтелігенти у східні області й вимагають там не лише незалежності, але навіть закликають саботувати німецькі заходи" ^[1]. Здебільшого це були молоді люди, щирі патріоти України, які прагнули в умовах німецько-фашистської окупації згуртували українців навколо національної ідеї і повести їх на боротьбу за свободу й незалежність своєї Батьківщини, яка потерпала під гнітом двох тоталітарних режимів – сталінського й гітлерівського.

^1. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 7.

Шлях похідних груп ОУН на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. У Києві мельниківці створили свій керівний орган – ОСУЗ (осередні

— 192 —

та східні українські землі), який охоплював Київську, Полтавську, Чернігівську, Житомирську і Вінницьку області України.

Одну з похідних груп ОУН (мельниківців) очолив Ярослав Якимець. До неї входили галичани студенти Ярослав Лашин, Володимир Попович і Степан (прізвище невідоме). Серед учасників похідних груп були й полтавці, учасники визвольних змагань 1917–1921 років, які з різних причин опинилися на еміграції. Зокрема, протягом 17–19 липня 1941 року на схід вирушили Іван Гармаш, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир Бідик та Марія Безпалова ^[2]. У кінці вересня 1941 року до Полтави переведені голова обласного проводу ОУН на Вінниччині Василь Яворів (псевдо – "Бойко", "Микола") та референт жіноцтва обласного проводу, прізвище якої невідоме ^[3]. Вони пройшли короткотермінові курси, до програми яких входили такі теми: програмні засади ОУН, марксизм і московський більшовизм, стратегія і тактика Похідних груп на центральних і східних теренах України, пропаганда і конспірація ^[4].

^2. Сергійчук В. ОУН–УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – С. 246.

^3. Пащак Я. Південна похідна група ОУН//Дзвін. – 1998. – № 8–9. – С. 88.

^4. Микола Мартинюк. Спогади з підпілля. – Лондон, 2000. – С. 25.

Значну роботу з виявлення і згуртування національних сил на Полтавщині провів один із лідерів ОУН мельниківської орієнтації, уродженець міста Рогатина на Галичині Богдан Онуфрик ("Коник") – молодий чоловік невизначеного віку, блідавий шатен ледь похилої постави, з виразом на обличчі хворого на якусь хронічну шлункову недугу" ^[5]. Одним із його завдань було формування з українських патріотів органів місцевої влади – допоміжної окупаційної адміністрації з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями землях.

^5. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця//Київ. – 1997. – № 3–4. – С. 82.

Після нетривалого перебування в Полтаві Б. Онуфрик вирушив на Слобожанщину. Ідучи пішки від Полтави до Харкова, він, за спогадами Осипа Жалоби, в Іскрівці, Чутовому, Коломаку, Валках і Люботині скликав збори місцевої інтелігенції та української людності і за їх рекомендаціями підбирав "ідейних українців" на посади районних і сільських старост, адже легальна робота в органах місцевого самоврядування, хоч би які обмежені права вони мали, створювала більш сприятливі умови для пропаганди ідеї Української державності. Б. Онуфрик мав при собі "інтендантський мішок", з якого виймав та вивішував на приміщеннях сільських управ українські синьо-жовті прапори ^[6].

^6. Жалоба О. У поході на Схід//На зов Києва. Український націоналізм у другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів. – К., 1993. – С. 303.

У Харкові "Коник" у жовтні 1941 року зініціював створення Українського громадського комітету, який очолив старий професор Андрій Ковалевський. Громадський комітет об'єднував кілька десятків української інтелігенції і мав за мету створити українську владу в місті ^[7].

^7. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 18299, арк. 54.

— 193 —

Із різних джерел, що збереглися, достеменно відомо, що українське націоналістичне підпілля у формі осередків чи симпатиків ОУН діяло в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Пирятині, Лохвиці, Золотоноші, Яготині, Кишеньках і Малій Перещепині. Центром національно-патріотичного підпілля мельниківського спрямування в Полтаві стала міська управа. Її очолював бургомістр Федір Борківський – колишній старшина Української армії часів визвольних змагань 1917–1921 років, особисто знайомий із С. Петлюрою та Є. Коновальцем. У січні 1918 року він брав участь у придушенні більшовицького повстання в Києві, де командував автопанцерними силами, що штурмували завод "Арсенал", при цьому був тяжко поранений. У справі "Спілки визволення України" був засуджений і десять років відбував покарання в радянських концтаборах.

5 жовтня 1941 року в Києві з уцілілих після "великого терору" 30-х років представників української інтелігенції, учасників Української революції 1917–1921 років та членів ОУН(м) утворилася Українська Національна Рада (УНР), яку очолив професор Микола Величківський. УНР мала представляти український народ перед німецькими окупаційними властями, піклуватися про стан народного господарства краю, сприяти розвитку культури, освіти, національного життя. У своїй діяльності УНР мала спиратися на обласні та районні ради, до яких залучалися б усі державотворчі елементи. Системі більшовицьких рад належало надати український національно-державницький зміст.

Федір Борківський був одним з учасників установчих зборів УНР, одночасно він очолював і Полтавську обласну раду. До складу президії обласної ради входили молодий учитель Олександр Дигас, колишній старшина армії УНР Петро Дейнеко і Клименко. Зв'язковим між президією УНР у Києві й Полтавською обласною радою був Зенон Городиський ^[8].

^8. Городиський З. Українська Національна Рада. – К., 1993. – С. 53.

У Полтаві діяли підпільники ОУН як мельниківської, так і бандерівської орієнтації. Із доступних автору цього дослідження джерел важко судити про їхню приналежність до кожної з гілок ОУН, адже вони в рівній мірі зазнавали переслідувань від німців. Прикриттям для підпілля ОУН була робота в органах місцевої окупаційної адміністрації та тилових німецьких установах і штабах. Притулок їм давали українські патріоти, які ще залишалися живими після двадцяти років більшовицького терору. Зокрема, допомогу членам похідних груп ОУН надавала Полтавська управа Українського Червоного Хреста, у тому числі голова управи Галина В'юн та її мати Єлизавета Гришко, священик Укра-

— 194 —

їнської автокефальної православної церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна, родини Потапенків, Потульницьких та ін.

Полтавські енкавеесівці вважали, що підпільну організацію мельниківців у Полтаві очолював Петро Петрович Дейнеко – службовець міської управи. У кінці 20-х років його родина була розкуркулена, позбавлена землі й саду. Напередодні війни П. Дейнеко працював садівником у Полтаві, зокрема доглядав Корпусний сад. Найближчим його помічником, як вважали енкавеесівці, була Галина В'юн (у написаних у 1961 році спогадах вона про це не згадує), а активними учасниками – Андрій Багмет і Олександр Дигас.

Андрій Євгенович Багмет – учитель за фахом, під час окупації працював директором лялькового театру в Полтаві. На відміну від офіційного радянського, готував словник сучасної української мови, який, на жаль, не вийшов друком.

Олександр Михейович Дигас – учасник Української революції 1917–1921 років, після її поразки змушений був піти на чужину. Прибув до Полтави з еміграції невдовзі після приходу німців. Спочатку влаштувався на службу до поліції, але згодом перейшов на роботу до міської управи, де обійняв посаду начальника адміністративного відділу. До підпілля ОУН О. Дигас залучив актора міського театру Якова Івановича Шраменка, заарештованого в 1943 році органами НКДБ.

Із підпіллям ОУН був пов'язаний і рідний брат О. Дигаса Микола. Під час навчання в Полтавському інституті м'ясної промисловості енкавеесівці почали шантажувати його батьком, який під час Української революції 1917–1921 років служив у війську С. Петлюри і двічі карався за це в радянських тюрмах і таборах. У 1935 році енкавеесівці все-таки змусили М. Дигаса стати їхнім таємним "сексотом", але наскільки сумлінно він виконував свої "обов'язки" можна судити з того, що в 1937 році був заарештований і засуджений на 10 років тюремного ув'язнення ^[9]. Із тюрми вийшов напередодні радянсько-німецької війни.

^9. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 3578, арк. 13, 67–70.

Дещо іншу версію про підпілля ОУН наводить у своїх спогадах Микола Соколовський. У грудні 1941 року в Києві він вступив до ОУН, узявши при цьому псевдо "Біда". Один із лідерів ОУН "Коник" призначив його керівником ОУН(м) на Полтавщині, що, на наш погляд, не відповідає дійсності. Зміст спогадів суперечить цьому твердженню.

М. Соколовський народився 1910 року в селі Хорошому Павлоградського повіту на Катеринославщині. Його батько, священик УАПЦ, був розстріляний чекістами лише за те, що поховав за християнським обрядом кількох пов-

— 195 —

станців із загону отамана Гладченка. Навчався М. Соколовський у художньо-керамічній профшколі імені Гоголя при Миргородському однойменному технікумі. На канікулах додому не їздив, а ходив поводирем із кобзарями по містах і селах Полтавщини. Від них сам навчився грати на бандурі. У 1929 році був заарештований у справі Спілки української молоді і п'ять років працював невільником у Карелії – будував Біломорканал. Звільнившись з ув'язнення, влаштувався на роботу в Краматорську. В 1935 році М. Соколовського призвали на службу до Червоної армії. Коли його будівельний батальйон перекидали на Далекий Схід, втік із Заволжя на Україну і за підробленими документами вступив до Київського художнього інституту. Перед одержанням диплома дивом уникнув арешту і виїхав до Криму, де працював художником у Сімферополі. Війна застала його в Полтаві ^[10].

^10. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця//Київ. – 1997. – № 1–2. – С. 33–34.

За словами М. Соколовського, мельниківцями були бургомістр Полтави Ф. Борківський, редактор обласної газети "Голос Полтавщини" Петро Сагайдачний (можливо, це – псевдо), начальник полтавської поліції, член ОУН ще з еміграції Петро Чуй та його заступник Мирошниченко, завідувач земельного відділу міської управи Микола Скрипченко, агроном Григорій Оснач, майор Червоної армії Петро (прізвище невідоме), брати Петро й Олексій Громи та ін. Із підпіллям ОУН(м) був пов'язаний і кобзар Іван Скляр ^[11].

^11. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця//Київ. – 1997. – № 1–2. – С. 15–20.

Першим редактором обласного часопису "Голос Полтавщини" був Микола Заборовський – недавній в'язень Соловок, усунутий німцями через декілька тижнів з цієї посади за "український націоналізм". Ставши членом українського національно-патріотичного підпілля, він виконував роль зв'язківця і потрапив до рук гестапо в Києві. Опинившись у німецькому концтаборі в Бердичеві, М. Заборовський за допомогою підпілля ОУН утік, дістався до Волині, де включився в боротьбу УПА ^[11-а].

^11-а. Галина В'юн. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941–1942 рр.: Спогад-звіт для історії. – Гомін долі. Українське національне життя Полтавщини в часи Другої світової війни (1941–1945 рр.). – Полтава, 2007. – С. 49.

П. Сагайдачний став редактором "Голосу Полтавщини" восени 1941 року. Він мав завдання Проводу ОУН налагодити видання української періодики національно-патріотичного спрямування на окупованих німцями теренах Східної України. П. Сагайдачний – галичанин, побратим полковника А. Мельника, чотар корпусу Січових стрільців доби Української революції 1917–1921 років, ветеран Української військової організації і ОУН. Попри жорстоку німецьку цензуру з його ініціативи на шпальтах "Голосу Полтавщини", крім обов'язкових повідомлень німецьких властей та розпоряджень міської управи, друкувалися патріотичні вірші українських поетів, розповіді про героїв Крут і Базару, біографії визначних діячів українського національно-визвольного руху М. Драгоманова, В. Винниченка, С. Петлюри, Є. Коновальця та ін.

— 196 —

Налагодивши видання "Голосу Полтавщини", П. Сагайдачний перебрався до Харкова, де очолив редакцію газети "Нова Україна". Редактором "Голосу Полтавщина" німці призначили знаного українського педагога, професора Полтавського педагогічного інституту Григорія Ващенка, але свої обов'язки він виконував лише формально і жодного слова не надрукував у цій газеті, яка повністю контролювалася німцями. Контроль став особливо жорстоким, коли газета з лютого 1942 року перейшла з підпорядкування міської управи до відділу пропаганди німецької армії. Шефом "Голосу Полтавщини" став зондерфюрер Ротермунд. Місцевий матеріал у перекладі на німецьку мову йому подавали для перегляду, а після набору разом з оригіналом – для цензури. Тільки після цього дозволялося друкувати і розповсюджувати газету. Після від'їзду в лютому 1943 року Г. Ващенка до Києва останнім редактором "Голосу Полтавщини" став Микола Коркішко – уродженець Кобеляк, який до війни працював кореспондентом "Комсомольця Полтавщини". Дописувачами "Голосу Полтавщини" були професор Михайловський, викладач Полтавського педінституту Федір Пошивайло, кооператор Федір Фісун та ін. ^[12].

^12. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17968-с, арк. 13–14, 22.

Полтавська поліція поряд із міською управою стала основним осередком мельниківців. Будучи в Полтаві, "Коник" загітував піти служити в поліцію колишніх полтавських гімназистів емігрантів із Франції Олександра Шаруду та Івана Клименка, які восени 1941 року повернулися з чужини і пристали до мельниківців, хоча в еміграції вважали себе прибічниками гетьмана П. Скоропадського.

О. Шаруда – уродженець Шишак, "великий і дебелий, з чорною густою чуприною і такими ж бровами, із твердим карим поглядом, тип справжнього козака-запорожця, бракувало лише довгих вус". І. Клименко – родом із Оржиці, "трохи менший, мав шляхетну поставу і горбоносе обличчя Івана Ґонти, рахманні, замислені очі" ^[13]. У добу Української революції 1917–1921 років О. Шаруда та І. Клименко пішли добровольцями до війська Української Народної Республіки і служили в полку Чорних запорожців під командою Петра Дяченка. Разом зі своїм куренем у кінці 1920 року вони перетнули українсько-польський кордон і пішли в еміграцію. У перемогу Гітлера вони не вірили, за розкол ОУН напередодні радянсько-німецької війни не схвалювали ні С. Бандеру, ні А. Мельника. У полтавській поліції О. Шаруда завідував політичним відділом, а І. Клименко – кримінальним. Секретарем поліцейського управління близько двох тижнів служив і М. Соколовський, хоча у своїх спогадах він цього факту не згадує.

^13. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця//Київ. – 1997. – № 3–4. – С. 79.

— 197 —

До складу мельниківського підпілля ОУН, як свідчив 19 жовтня 1943 року на допиті в органах НКВС Степан Грига, входило близько 30 чоловік із числа жителів Полтави та навколишніх сіл. Крім названих вище, серед них були: Костянтин Павлович Вайденко, 1893 року народження – завідуючий паливним відділом міської управи; Яків Семенович Четверило, 1895 року народження, уродженець села Чорноглазівки; Пацагула – завідуючий Інвалідним будинком при Добродійному відділі Полтавської міської управи; Іван Трохимович Васильченко – виконавець міської управи; Петро Васильович Грінченко – бухгалтер міської управи; Степан Степанович Грига – завідуючий адресним столом міської управи, а також Петро Прокопович Марченко й Арсеній Григорович Дникало.

С. Грига народився 1893 року в робітничій сім'ї, мав початкову освіту, під час першої світової війни – рядовий російської армії. У перші роки радянської влади працював членом колегії Полтавського губернського відділу соціального забезпечення, а з 1922 по 1925-й очолював Полтавський окружний собез. Протягом 1919–1921 років був кандидатом у члени РКП(б). Розчарувавшись у радянській владі, яка була антиукраїнською за своєю природою, залишив державну службу і працював столяром у різних будівельних організаціях Полтави.

У 1937 році С. Грига був засуджений за "контрреволюційну агітацію", позаяк публічно висловлював невдоволення більшовицьким режимом. Приводом до його арешту став випадок у Клубі будівельників, коли С. Грига разом із своїми друзями Павлюком та Коротичем заспівали національний гімн "Ще не вмерла Україна". Покарання відбував у Магадані. 6 червня 1941 року в С. Григи закінчився термін ув'язнення і він вийшов на волю. У Харкові він уже застав німців. До Полтави повернувся 29 вересня 1941 року. Деякий час виконував столярні роботи вдома, а в лютому 1942 року за направленням міської біржі праці перейшов на роботу до міської управи, де невдовзі став завідуючим адресним бюро. Українські підпільники-націоналісти, за словами С. Григи, хотіли шляхом збройної боротьби проти німців і більшовиків домогтися створення незалежної Української держави ^[14].

^14. Полтавська Петлюріана. Матеріали шостих Петлюрівських читань. – Полтава, 2003. – Число 5. – С. 175.

Бандерівці також мали в Полтаві свою "п'ятірку", яку очолювали Ярослав Мудрий ("Окулярчик") та Василь Яворів ("Зелений"). Вони прибули до Полтави зі Львова незабаром після приходу німців. Осідок бандерівці мали на квартирі Олександри (Олесі) Потапенко на вулиці Котляревського, навпроти скверика. Господарка квартири була донькою відомого полтавського поета Мусія Кононенка і дружиною Митрофана Потапенка – працівника споживчої кооперації, репресованого в 1937 році. Будучи членом ОУН(б), О. Потапенко

— 198 —

працювала в Полтавській управі Українського Червоного Хреста. "Це була жертовна і відважна жінка-патріотка, – згадував пізніше М. Мартинюк, – безмежно віддана справі чинного націоналізму" ^[15]. Запасна явка бандерівців знаходилася в їдальні на вулиці Олександрівській, де деякий час працювала Антоніна Кушнір (навпроти нинішнього ЦУМу).

^15. Микола Мартинюк. Спогади з підпілля. – Лондон, 2000. – С. 39.

За словами М. Мартинюка, до складу бандерівського підпілля входила дружина страченого німцями Миколи Лемика, перекладач однієї з тилових німецьких установ Петро Ключевський і дочка О. Потапенко Оксана.

Бандерівці створили також свій осередок у Яготині, де знаходився окружний провід ОУН (б), який очолював голова районної управи Кобушко і начальник районної поліції Роздера. Явочна квартира бандерівців знаходилась у приватному помешканні Ірини Паламарчук, яка працювала на пошті. В оперативному відношенні Яготинському окружному проводу ОУН^[б] підпорядковувався й Пирятин, де районним Провідником з осені 1942 року був директор і режисер місцевого театру Іщенко. У Шрамківському районі бандерівцем був Микола Рубан, а у Гребінці – син районного старости Левченка ^[16].

^16. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с., арк. 53–54.

Основним завданням українських патріотів, як указувалося в доповідній записці наркома НКВС УРСР Рясного на ім'я М. Хрущова, було ведення націоналістичної пропаганди серед населення і військовополонених, яким вони доносили "ідеї боротьби з більшовиками, а також із німцями за створення "самостійної Української держави" ^[17]. Найбільш сприятливий ґрунт вона знаходила серед національно свідомої української інтелігенції та селянства, серед якого панували сильні антиколгоспні настрої. У числі інших завдань українських націоналістів було залучення нових членів до свого підпілля, створення фонду допомоги сім'ям репресованих комуністичним режимом людей, збір коштів для ОУН та ін.

^17. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – К., 1994. – С. 404.

Навесні 1942 року до Полтави приїхав представник Проводу ОУН(м) і одночасно один із керівників центральної управи Українського Червоного Хреста Діхтяр, який привіз нелегальну літературу націоналістичного змісту та провів нараду з керівництвом мельниківського підпілля, на якій розглядалися питання розширення впливу ОУН на селі, створення там осередків національного відродження та залучення до них української інтелігенції. Серед нелегальної літератури державницького змісту переважав журнал "Сурма" та невелика за розміром книжечка "Симон Петлюра".

Значного поширення серед полтавців набула брошура під назвою "Україна в боротьбі" без зазначення місця і року видання. Вона була розрахована на жителів підрадянської України, які опинилися під німецькою окупацією, і поши-

— 199 —

рювалася нелегально. У брошурі у відповідності з концепцією М. Грушевського коротко переповідалася багатовікова історія України, яка зводилася до боротьби народу за своє виживання. Підкреслювалося, що найбільших втрат українська нація зазнала під час більшовицького панування, коли було розстріляно, замучено голодом і вислано на чужину більше 8 млн. українців [насправді число жертв було більшим. – В. Р.], а "з українського хлібороба зроблено злиденного кріпака в "колгоспах" і "радгоспах". Безіменні автори брошури проводили думку, що українці мають орієнтуватися на Європу і європейські цінності, а "українськими союзниками можуть бути лише вороги ворогів України" ^[17-а].

^17-а. ДАПО, ф. Р-8676, оп. 2, спр. 35, арк. 15.

Позаяк для жителів підрадянської України, які перебували в інформаційному вакуумі, про діяльність ОУН не було нічого відомо, про неї в брошурі "Україна в боротьбі" не згадувалося.

У листопаді 1941 року в Пирятині накладом видавництва місцевої газети "Українське слово" надруковано "Малий кобзар" – передрук львівського видання "Світ дитини" 1923 року, в якому вміщено 50 поезій Тараса Шевченка. Епілогом до видання слугували слова поета:

Борітеся – поборете:
Вам Бог помагає,
За вас сила, за вас воля
І правда святая.

Цікавою є передмова до цієї книги, написана редактором часопису "Українське слово" Іваном Сеньком. Вона свідчить, що її автор був знайомий з ідеологією українського націоналізму, а можливо, був причетним до ОУН. Зокрема, І. Сенько писав: "Творчість Шевченка збуджувала почуття національної свідомості, виховувала покоління в націоналістичному дусі і запалювала до боротьби за звільнення України. Його ідея визвольної боротьби – це ідея Петлюри – Коновальця, ідея ОУН, що веде український народ до створення Самостійної Соборної Української Держави" ^[17-б]. Зв'язковим між Полтавою і Проводом ОУН(м) у Києві, за словами М. Соколовського, був Василь Шарий, який постійно мешкав у Полтаві. Українське національно-патріотичне підпілля в Полтаві підтримувало також зв'язки з Харковом, Запоріжжям, Сумами та деякими іншими містами. Так, член Харківського українського громадського комітету і керівник одного з відділів Полтавської земельної управи професор Григорій Помаленький на початку 1942 року переїхав до Полтави і став директором місцевої сільськогосподарської школи. У лютому–березні 1943 року представник ОУН із Полтави був присутнім на нараді зв'язкових, яка проходила в передмісті Мелітополя селі Костянтинівці ^[18].

^17-б. ДАПО, ф. Р-8676, оп. 2, спр. 1, арк. 7.

^18. Мороко В. К. ОУН на Запоріжжі в роки радянсько-німецької війни: Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Дніпропетровськ, 1997. – Вип. 2. – С. 156.

— 200 —

Ідеї державної незалежності України підпільники ОУН пропагували під час збирання продуктів, грошей і одягу для радянських військовополонених, якими опікувався Український Червоний Хрест, по містах і селах Полтавщини. З цією метою вони неодноразово були в Котельві, Нових Санжарах, Опішному, Диканьці, Мачухах та ін. Організацією допомоги військовополоненим від Українського Червоного Хреста займалися Андрій Багмет та Зінаїда Потульницька – дружина протоієрея Олексія Потульницького. З дозволу окупаційної влади вони виїжджали в села, скликали сходи й закликали людей робити пожертви для українських бранців-полонених. Люди ділилися останнім. Наприклад, під час роботи однієї з таких експедицій А. Багмет протягом п'яти днів зібрав 56 підвід із продуктами ^[18-а]. Як свідчили пізніше на допитах у застінках НКДБ заарештовані учасники благодійних акцій – підпільники-націоналісти, люди зі співчуттям відносилися до ідеї створення самостійної Української держави. Державницька пропаганда велася також серед робітників промислових підприємств Полтави та військовополонених.

^18-а. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 75494-ф п, арк. 74 зв.

Багато українських патріотів, які офіційно не були членами ОУН, поділяли ідею державності України. Серед них – Петро Прокопович Марченко, 1878 року народження, уродженець хутора Грицюківщини Великобагачанського району. По закінченні в 1902 році Полтавського кадетського корпусу навчався в Київському військово-фельдшерському училищі, учасник російсько-японської 1904–1905 років і першої світової воєн. За радянських часів – лікар-терапевт однієї з полтавських поліклінік. Під час німецької окупації працював в Українському Червоному Хресті в Полтаві, де завідував лікарняною частиною. Особисто врятував життя, звільнивши з табору військовополонених, більше 100 українським бранцям. Засуджений за націоналістичну діяльність на 10 років виправно-трудових таборів, помер 1 березня 1945 року в харківській тюремній лікарні ^[18-б].

^18-б. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 75494-ф п, арк. 73–74.

Український Червоний Хрест у Полтаві став легальним осередком, навколо якого гуртувалися всі національно свідомі українські елементи, у тому числі й підпілля ОУН. У своїх спогадах про співпрацю з українськими патріотами Г. В'юн писала: "Зовсім природно в колах нашого товариства знайшло значну підтримку українське національно-визвольне підпілля, очолюване тоді, як відомо, двома відламами ОУН. Правда, з причин наявної тоді ворожнечі між цими двома відламами... ми – тобто актив товариства – не пристали ні до одного з цих відламів, хоч допомагали, як могли, обом їм у тих видах їхньої праці, які ми вважали тоді доцільними й національно корисними. Зокрема, ми допомагали в улаштуванні побуту й нав'язанні контактів з місцевим населенням тим діячам підпілля ОУН з західних українських земель, які працювали тоді в

— 201 —

Полтаві й на Полтавщині. У зв'язку з цим навіть наші приватні помешкання були тоді своєрідними "явочними квартирами" для зв'язкових підпілля. В цьому відношенні великий ризик брали на себе, зокрема, п-во Антоніна й о. Демид Бурко, св. п. Олександра Потапенко та інші, в тому числі й наша родина та родина Потульницьких" ^[18-в].

^18-в. Галина В'юн. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941–1942 рр.: Спогад-звіт для історії. – Гомін долі. Українське національне життя Полтавщини в часи Другої світової війни (1941–1945 рр.). – Полтава, 2007. – С. 46–47.

Навесні 1942 року німецьке фронтове командування передало Полтавщину в управління цивільної влади – вона була включена до рейхскомісаріату "Україна". Відтоді й почалися масові репресії проти національно свідомих українців. Першими жертвами нацистського терору стали учасники Похідних груп ОУН – молоді підпільники-націоналісти, які прибули на Полтавщину з Галичини та еміграції, щоб допомогти полтавцям у будівництві національного життя. Завдяки спільним клопотанням Полтавської управи Українського Червоного Хреста та керівництва Полтавської міської управи, зокрема її голови Ф. Борківського, перших в'язнів удалося врятувати. Але в кінці березня 1942 року, невдовзі після Шевченківських свят, які урочисто пройшли в приміщенні міської управи, було заарештоване і її керівництво на чолі з бургомістром Ф. Борківським.

У своїх спогадах М. Соколовський указував, що арешти українських патріотів були проведені відразу після того, як вони в кабінеті Ф. Борківського склали присягу на вірність Україні й ОУН (м). Зі слів автора спогадів вона була такого змісту: "Присягаю перед Богом і духом моїх предків на досмертну вірність українському народові, на Українську самостійну соборну державу, на послух і карність Організації українських націоналістів, що її очолювали полковник Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник та інші послідовники. Так мені, Боже, допоможи у виконанні моїх обов'язків" ^[19].

^19. Полтавська Петлюріана. Матеріали шостих Петлюрівських читань. – Полтава, 2003. – Число 5. – С. 176.

Про обставини загибелі Ф. Борківського є коротка згадка в автобіографічному романі О. Мальченка (Олекси Ізарського). До кабінету бургомістра зайшло двоє німецьких офіцерів і наказали йому вдягатися та йти з ними. Ф. Борківського відвезли до викопаної на міському цвинтарі ями й застрелили без жодних звинувачень і вироку ^[20]. Разом із ним були розстріляні П. Дейнеко та О. Дигас. Г. В'юн у своїх спогадах указувала, що українські патріоти стали жертвами радянської агентури, яка працювала в німецьких установах ^[21]. М. Соколовський зрадником вважав заступника начальника полтавської поліції Мирошниченка.

^20. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202.

^21. Полтавська думка. – 1994. – 4–10 листопада.

Повідомлення про страту українських патріотів з'явилося в перших числах квітня 1942 року. В офіційних документах німецького командування з цього приводу говорилося: "Начальнику поліцейської команди в Полтаві

— 202 —

вдалося ліквідувати таємну організацію, яка підтримувала зв'язок з більшовиками і займалася розвідувальною діяльністю. Окрім того, в коло її завдань входило ведення ворожої пропаганди, підрив мостів і залізниць, а також вбивство старших офіцерів. Організацією керував професор філософії, який працював у Полтаві бургомістром. Була знайдена зброя, а також схеми і деталі для складання радіопередавачів". В іншому німецькому документі від 10 квітня 1942 року зазначалося: "У Полтаві було заарештовано мера і трьох інших осіб. Мер проводив у себе збори з прибічниками Бандери, в ході яких він пропагував ідею створення української армії для боротьби з німецьким вермахтом" ^[22]. Після загибелі міської управи і заборони діяльності Українського Червоного Хреста рятувати заарештованих українських патріотів було вже нікому.

^22. Літературна Україна. – 1991. – 19 грудня.

Петра Чуя німці прилюдно побили та усунули з посади начальника полтавської поліції й замість нього призначили Мирошниченка, який порвав з ОУН і став вірно служити окупантам. Його поліцаї виловлювали на залізничних станціях учасників національно-патріотичного підпілля "по западенській вимові". Дмитро й Олексій Громи залишили службу в поліції і також зреклися ОУН, О. Шаруду та І. Клименка німці вигнали з поліції, але доля двох друзів склалася по-різному. О. Шаруда виїхав у рідне село Шишаки і незабаром німці призначили його старостою району. В 1943 році він пішов разом із відступаючими німецькими військами, а після війни опинився за океаном у місті Торонто в Канаді. І. Клименко був заарештований і загинув у застінках гестапо.

Як стверджує М. Соколовський, під час німецьких репресій було розстріляно 12 підпільників-мельниківців. Тринадцятою була його дружина Діна Соколовська (дівоче прізвище – Шматько).

М. Соколовський уникнув арешту і вступив на пастирські курси Української автокефальної православної церкви, які працювали у дворі Полтавського краєзнавчого музею. Слухачами курсів стали і члени ОУН Василь Шарий, Володимир Козир та колишній сотник армії УНР Шкода, який у роки війни повернувся з еміграції до Полтави. По закінченні курсів єпископ Мстислав (Степан Скрипник) висвятив М. Соколовського на іподиякона, а через деякий час эпископ Сильвестр – на священика. Після загибелі мельниківців керівництво українським національно-патріотичним підпіллям перебрали на себе бандерівці. Їх ряди поповнювалися як за рахунок місцевих жителів, так і членів нових Похідних груп із Західної України. 29 червня 1942 року після відповідного вишколу зі Львова на східні терени України вирушили Іван Семенюк,

— 203 —

поет Олесь Весняний, Дацюк і Микола Мартинюк. Останній мав посвідчення співробітника кременчуцької газети "Дніпрова хвиля" ^[23].

^23. Микола Мартинюк. Спогади з підпілля. – Лондон, 2000. – С. 28.

У Києві Крайовий провідник Дмитро Мирон ("Орлик") направив групу на Полтавщину. Через Бориспіль, Ромодан і Кременчук підпільники дісталися до Полтави, де Олександра Потапенко та Антоніна Бурко (дружина отця Демида) надали їм прихисток і допомогли легалізуватися, а харківський професор Г. Помаленький, який симпатизував українському визвольному рухові, допоміг працевлаштуватися.

Григорій Григорович Помаленький народився 1896 року в селі Миропілля Харківської губернії, нині – Сумської області, початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчання продовжив у Дмитрієвському реальному училищі, Московському та Харківському сільськогосподарських інститутах. За браком коштів навчання поєднував із роботою в гідротехнічному загоні у Волинській губернії, вчителюванням у Києві й Харкові. За радянських часів Г. Помаленький працював ученим секретарем Ученого комітету Наркомзему УРСР, науковим співробітником Українського інституту прикладної ботаніки, завідуючим кафедрою і деканом педагогічного відділення Харківського сільськогосподарського інституту.

До української справи Г. Помаленький долучився ще будучи студентом Московського сільськогосподарського інституту. Він брав активну участь у роботі українських драматичних гуртків та народних хорів. За звинуваченням в українському націоналізмі ("мазепинстві") неодноразово заарештовувався. У часи Української революції 1917–1921 років разом з академіком Сумцовим, Г. Хоткевичем, професорами Синявським і Плевако працював у Харківській "Просвіті", часто виступав у робітничих клубах і народних зібраннях. Під час денікінщини заарештовувався за звинуваченням в українському сепаратизмі.

Великий вплив на формування світоглядних позицій Г. Помаленького мав його двоюрідний брат Гнат Михайличенко – музикант, художник, письменник і громадський діяч. У вищих навчальних закладах Г. Помаленький завжди читав лекції українською мовою, а тому перебував під підозрою в "компетентних органів" радянської влади. Уперше йому довелося мати справу з чекістами в 1925 році, коли радянською владою був закритий журнал "Молодий дослідник", який він редагував. У 1927 році Г. Помаленький за участь у видавництві "Рух" знову перебував під слідством Харківського управління ДПУ, а в 1930 році заарештовувався у справі Спілки визволення України, але судової розправи уникнув. У часи "великого терору" другої половини

— 204 —

30-х років знову потрапив під слідство органів НКВС, але й цього разу йому вдалося уникнути арешту.

Коли в умовах німецької окупації в Харкові в листопаді 1941 року виник Український громадський комітет, Г. Помаленький долучився до його роботи в секції земельних справ, а після його розгону німцями працював завідуючим агрономічним відділом Харківської обласної земельної управи. Голодне життя в Харкові змусило його разом із сім'єю переїхати в січні 1942 року до Полтави, де він обійняв посаду заступника начальника об'єднання сільськогосподарських навчальних установ.

Зважаючи на патріотичні переконання Г. Помаленького, з ним установили контакт члени українського національно-патріотичного підпілля. Зокрема, під час слідства в 1944 році чекісти довели, що він підтримував стосунки з представниками Крайового проводу ОУН(б) "пані Марійкою" і якимсь Миколою ("Зеленим"). Енкавеесівці звинуватили його також у тому, що він надав роботу українським націоналістам, членам ОУН(б) Миколі Кравченку – в Зіньцівській лісовій школі, Миколі Мартинюку і Козюку в Андріївському, а Сергію Петренку – в Писаревщинському сільськогосподарських технікумах. Вони ж агітували Г. Помаленького офіційно вступити до ОУН(б), щоб вести боротьбу на два фронти – проти нацистів і проти комуністів, але він вагався і певної відповіді не давав. І хоч його причетність до ОУН(б) не була доведена, Г. Помаленького засудили на 10 років тюремного ув'язнення. Посмертно його реабілітували лише в 1993 році ^[23-а].

^23-а. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 18299-с, арк. 12–54.

С. Петренко був уродженцем підрадянської України, ймовірно, вчителем за фахом. У 1939 році його послали проводити "радянизацію" Західної України, де він перейнявся державницькими ідеями українського націоналізму і став активним членом ОУН. У Писаревщинському сільськогосподарському технікумі працював учителем фізкультури. Після розгрому німцями влітку 1943 року оунівського підпілля в Києві С. Петренко налагодив зв'язок із Крайовим Проводом Південної України в Дніпропетровську, який перебрав на себе керівництво національно-патріотичним підпіллям на Полтавщині, привіз звідти багато нелегальної літератури та адреси деяких місцевих людей, які були завербовані до ОУН ще за часів першої більшовицької окупації Західної України в 1939–1941 роках.

Влітку 1942 року до Полтави через Яготин і Кременчук перебралася уродженка Галичини Марія Москалець ("Галя"). До бандерівців перейшов і Василь Гришко, який уцілів після погрому мельниківського підпілля.

— 205 —

Суворі реалії напівлегального життя, постійна небезпека з боку німців та прихованої більшовицької агентури, для якої українські патріоти були такими ж небезпечними, як і нацисти, повсякденна турбота за прожиток, – у таких умовах доводилося підпільникам пропагувати ідею незалежної Української держави серед жителів Полтавщини. Агітація проводилася як в усній формі шляхом індивідуальних бесід, так і через поширення нелегальних часописів "За самостійну Україну", "Ідея і чин", брошури "Ідейно-політичний вишкіл" та ін.

У кінці вересня–на початку жовтня 1942 року в Полтаві пройшла нова хвиля арештів, цього разу бандерівців. Зокрема, в лабети гестапо потрапили обласний Провідник ОУН(б) Ярослав Мудрий ("Окулярник"), Василь Яворів ("Зелений"), Оксана Потапенко, Григорій Козаченко, Оксана Пройда та ін. Тюремний стражник – селянин із Волині Филимон Редько – намагався влаштувати втечу заарештованим, але був розстріляний разом із ними. Олеся Потапенко в 1943 році виїхала до Німеччини, де й померла в 1948 році, похована поблизу Мюнхена.

Заарештований німцями Ярослав Мудрий передав М. Соколовському передсмертну записку такого змісту: "Дорогий друже Миколо, мене хтось із моєї п'ятірки продав, є можливість втечі, але в мене відібрали окуляри, а я без них – сліпий. Напевне, не вийду. Запам'ятай: я з Підляшшя, народження 1914 р. Тримайся! Різним Коникам не йми віри. Героям слава! Обіймаю. Твій Я. М." ^[24].

^24. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – 1997. – № 5–6. – С. 20.

Восени 1942 року німці розкрили велику мережу бандерівського підпілля в Сумах. Вони заарештували обласного провідника Сапруна, двох районних Провідників і 38 рядових членів ОУН. Одного члена цієї організації було заарештовано в Полтаві. У нього знайшли багато підроблених печаток німецьких окупаційних установ ^[24-а].

^24-а. Володимир Косик. Назв. праця. – С. 385.

За словами М. Мартинюка, погром підпілля ОУН(б) в Полтаві стався внаслідок зради. Після загибелі Крайового провідника Дмитра Мирона ("Орлика") у Києві його місце на короткий час посів зв'язковий Центрального проводу Іван Марко, але невдовзі був заарештований гестапо. Не витримавши тортур, він видав учасників націоналістичного підпілля в Полтаві та Харкові. Новим Крайовим провідником ОУН(б) призначено Петра Сака (Могилу), якого німці незабаром розстріляли ^[25]. Через масові арешти окружна організація ОУН(б) в Яготині припинила зв'язки з Полтавою і підтримувала надалі безпосередньо з Крайовим Проводом у Києві.

^25. Микола Мартинюк. Назв. праця. Спогади з підпілля. – Лондон, 2000. – С. 39.

Після загибелі Я. Мудрого обласним Провідником бандерівського підпілля в Полтаві став виходець із Західної Україні Бойко ("Микола"). Невдовзі він був заарештований німцями, але з допомогою тюремних наглядачів утік із-

— 206 —

під варти і зник ^[26]. Весною 1943 року Полтавським обласним Провідником призначено Дмитра Кольбу. Зв'язковим із Крайовим Проводом ОУН(б) у Києві в нього був піп Микола, який до війни працював учителем (за іншими даними – директором) середньої школи № 10 у Полтаві, та Олена Глушко – рідна сестра дружини Василя Гришка, яка постійно мешкала в Києві.

^26. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с, арк. 52.

Із наближенням радянських військ перед керівництвом ОУН(б) на центральних і східних теренах України було поставлене завдання: створювати бойові загони там або направляти бойовиків до Української повстанської армії на Волинь. Замість країв територія України навесні 1943 року була розбита на військові округи.

Після вступу радянських військ до Полтави Д. Кольба перебрався до Києва, де став заступником крайового Провідника ОУН(б), а для роботи в радянському підпіллі в кінці 1943 року до Полтави послано Івана Михайловича Нагірного (Григоренко, "Петро Чорний"). Народився він 1916 року в селі Стрілиська-Стара Новострілиського району Львівської області. Після окупації червоними військами Західної України перебрався до піднімецької Польщі, а на початку радянсько-німецької війни повернувся до Львова і вступив до ОУН(б). У складі Похідних груп був направлений для роботи в Наддніпрянську Україну. Певний час обіймав посаду заступника окружного Провідника ОУН(б) Мартина Михайловича Пруця (за документами – Людиренка) в Яготині. Прибувши до Полтави, І. Нагірний нікого з бандерівського підпілля не знайшов (можливо, не хотів видавати чекістам під час слідства), не зумів легалізуватися, і в січні 1944 року був заарештований ^[27]. Його свідчення на допитах у застінках НКДБ є цінним джерелом для вивчення діяльності українського національно-патріотичного підпілля на Полтавщині в роки радянсько-німецької війни.

^27. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с, арк. 62.

Одним із найбільших осередків українських націоналістів на Полтавщині був Кременчук, адже саме це місто лежало на шляху Похідних груп ОУН на схід та південь. Налічував він кілька десятків чоловік, які працювали на різних посадах у тилових німецьких установах, органах допоміжної української адміністрації та в школі, де готували перекладачів і службовців для німецьких служб.

Одним із керівників кременчуцького підпілля ОУН був Петро (за іншими даними – Михайло) Щепанський. Народився він у 1908 році в Кам'янець-Подільському, деякий час працював кореспондентом у різних провінційних радянських виданнях. Проте офіційна комуністична ідеологія не могла вбити в нього любов до рідного краю і перетворити українського патріота на москов-

— 207 —

сько-більшовицького інтернаціоналіста. Його невдоволення комуністичним режимом ще більше посилилося в результаті спілкування з українцями Закарпаття, які після захоплення краю Угорщиною, втекли до України радянської. Із початком радянсько-німецької війни П. Щепанський мусив евакуюватися на схід, але в результаті швидкого просування німців застряв у Кременчуці, де його й застала окупація.

Восени 1941 року П. Щепанський став редактором кременчуцького часопису "Дніпрова хвиля" і за короткий час перетворив його на трибуну української самостійницької думки. На шпальтах часопису друкувалися патріотичні вірші українських поетів, зокрема текст національного гімну "Ще не вмерла Україна" та "Марш націоналістів". 9 листопада 1941 року "Дніпрова хвиля" опублікувала статтю Є. Стахіва, згодом одного з керівників антифашистського підпілля в Донбасі, "Нові шляхи виховання української молоді", в якій він закликав юнаків і дівчат бути патріотами своєї Батьківщини і за прикладом Кривого Рогу гуртуватися в національно-спортивні товариства "Січ" ^[28].

^28. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с, арк. 58.

Цю ж ідею підтримало командування вермахту, але з інших мотивів. В одному з донесень указувалося, що комуністичні переконання особливо поширені серед української молоді, яка вороже налаштована щодо німців. В окупованій Україні дозволена лише чотирикласна початкова школа і не охоплені навчанням юнаки та дівчата залишені самі на себе, а тому можуть легко піддаватися антинімецьким настроям. У зв'язку з цим, пропонувалося поставити перед німецьким керівництвом питання про "можливість дозволу молодіжної організації "Січ", яку передбачається використати для боротьби з комунізмом серед української молоді під наглядом вермахту" ^[29]. Із політичних міркувань нацистські верховоди такого дозволу не дали.

^29. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 45.

Найближчими помічниками П. Щепанського в редакції були Надія Мойленко та Якимів. Протягом короткого часу в Кременчуці та його околицях створено розгалужену мережу ОУН мельниківської орієнтації, яка підтримувала зв'язки з такими ж групами в Києві та Полтаві. До кременчуцького підпілля ОУН(м) входили директор місцевого краєзнавчого музею Іван Білявський, працівники цього музею Дмитро Борківський, Кіндрат Корольчук та ін. Авторові не вдалося встановити родинні зв'язки Дмитра Борківського з полтавським бургомістром Федором Борківським. Можливо, це простий збіг прізвищ. Згідно з довідкою Кременчуцького міського управління КДБ, у Ф. Борківського була сестра (скоріше дочка) Марія Дмитрівна Борківська, учителька за фахом, яка в період німецької окупації деякий час працювала в торговому відділі міської управи. По закінченні війни її мали направити вчителювати до За-

— 208 —

хідної України, тому вона і стала предметом прискіпливої уваги місцевих чекістів ^[30].

^30. ДАПО, ф. П-13, оп. 1, спр. 156, арк. 22.

Окремим учасникам Похідних груп ОУН, які прибули з Галичини до Кременчука, вдалося влаштуватися перекладачами в тилових німецьких установах і штабах. Серед останніх були Володимир Вережак, Павло Длябога, Богдан Мазяр, Олекса Бабій, Костюк та ін. Поміж названих підпільників більш-менш вірогідні дані маємо лише про В. Вережака. Народився він 1917 року в містечку Городенці на Галичині в селянській родині. Навчався в українській гімназії товариства "Рідна школа", по закінченні якої продовжив навчання у студії в Українському техніко-господарському інституті в Подебрадах у Чехословаччині. Згодом працював у кооперативному "Українбанку". З юнацьких літ брав активну участь в організації і роботі драматичних гуртків товариства "Просвіта", в осередках "Каменяр" та підпільній юнацькій організації ОУН. Напередодні другої світової війни В. Вережак навчався у Краківській академії, де належав до української студентської організації "Чорноморе".

Із приходом "визволителів" зі сходу родина В. Вережака (батько, мати й сестра Ганна) були репресовані й вивезені до Сибіру. Там батько помер, а мати з дочкою повернулася до рідної домівки лише в 1956 році. На початку радянсько-німецької війни В. Вережак у складі Похідної групи ОУН прибув до Кременчука і влаштувався перекладачем в один із німецьких тилових штабів. Своє службове становище він використовував для забезпечення підпільників необхідними німецькими документами.

Після повернення радянської влади до Кременчука, коли чекісти почали вишукувати українських націоналістів, причетними до ОУН вони вважали Й. Швидя, О. Сапсай, Сушка та ін. Їх здогадки були небезпідставними. Йосип Іванович Швидь народився 1896 року в селі Запсілля Кременчуцького району. В 1939 році заочно закінчив Полтавський педагогічний інститут і працював директором школи в Потоках. Деякий час він займав цю посаду і при німцях. На початку листопада 1941 року в приміщенні Кременчуцького міського театру відбулася конференція вчителів, яка розпочалася урочистим співом національного гімну "Ще не вмерла Україна". Залау театру прикрасили портретами С. Петлюри, Є. Коновальця та інших видатних діячів українського визвольного руху. Центральною на конференції була доповідь редактора "Дніпрової хвилі" П. Щепанського, який закликав учителів боротися за вільну Україну і національну школу ^[31].

^31. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17717-с, арк. 21–23.

Після вчительської конференції за рекомендацією секретаря редакції "Дніпрова хвиля" Василя Тарасова 22 листопада 1941 року Й. Швидя при-

— 209 —

значили заступником, а 17 січня 1943 року – завідуючим відділом народної освіти Кременчуцького району. Під його керівництвом був напрацьований і розісланий по школах обіжник під назвою "Правила внутрішнього розпорядку в новій українській школі", згідно з яким національна школа "створюється на основі вільного життя українського народу і пройнята ідеями національного відродження та розвитку". Над входом до школи мав обов'язково бути український герб – Тризуб, а в класах – ікони, портрети визначних діячів українського визвольного руху та патріотичні лозунги з тим "щоб зовнішній вигляд української школи пробуджував і виховував національні почуття". Уроки мали починатися й закінчуватися молитвою. Від учнів вимагалося бути дисциплінованими, ввічливими, шанувати вчителів, батьків, старших за віком та один одного. При вході до класу вчитель мав вітатися з учнями словами "Слава Україні!" Учні мусили відповідати: "Героям слава!" Отже, Й. Швидь хотів запровадити у школах традиційне вітання ОУН ^[32].

^32. ДАПО, ф. П-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 18.

Олександра Сапсай народилася 1897 року в селі Кобелячку Кременчуцького району. Маючи середню музичну освіту, працювала вчителькою співів та керівником хорових колективів. У 1937 році у зв'язку з арештом її чоловіка Степана Черниша – колишнього старшини армії УНР, її звільнили з роботи. При німцях до серпня 1942 року О. Сапсай була керівником хорової капели, яка існувала при міському театрі, і хористкою в Покровській церкві УАПЦ Кременчука. Виступи перед місцевими жителями капела завжди починала співом гімну "Ще не вмерла Україна". За рекомендацією очолюваного Й. Швидем відділу народної освіти учасники хорової капели вивчили і виконували також українські патріотичні пісні "Гімн націоналістів", "Червона калина", "Чуєш, сурми грають" та ін.

Адміністратором хорової капели працював Сушко, бухгалтер за фахом, який бував у Західній Україні після її окупації Червоною армією. Будучи прихильником УАПЦ, він запровадив церковне богослужіння українською мовою. У члена ОУН галичанина Костюка, який служив у одній із німецьких тилових установ, він дістав тексти і ноти українських патріотичних пісень та брошури, як вважали чекісти, "націоналістичного характеру" і розповсюджував їх серед хористів та знайомих. У грудні 1941 року Сушка разом із П. Щепанським, з яким він був у близьких стосунках, німці заарештували і невдовзі розстріляли ^[33].

^33. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 2901-с, арк 3, 22-26.

Позаяк чекістам не вдалося довести причетність Й. Швидя й О. Сапсай до підпілля ОУН (переобтяжені пошуками українських націоналістів оператив-

— 210 —

ники НКДБ з документами окупаційного періоду працювали поверхово), вони врятувалися від судової розправи.

Один з осередків ОУН(б) існував у Крюкові та приміському селі Білецьківці. Створили його члени Похідних груп ОУН молоді галичани-бандерівці Микола Подольський ("Явдоким") та Фаль. М. Подольський – уродженець Станіславської області, блондин середнього зросту, мав 27 років. До Крюкова він прибув у червні 1942 року після погрому німцями учасників націоналістичного підпілля мельниківців, влаштувався на роботу до німецьких збройних майстерень. Фаль прибув до Крюкова раніше і служив у допоміжній українській поліції. У травні 1942 року під час чергування на біржі праці він загітував вступити до лав ОУН(б) регістратора біржі Петра Щербину і дав йому псевдонім "Сірко".

П. Щербина народився 1919 року в Крюкові. Після закінчення місцевої середньої школи навчався у Кременчуцькому учительському інституті, одержав фах учителя української мови і літератури. Крім того, володів англійською і німецькою мовами. Його батько Василь Щербина був заарештований у 1937 році за "контрреволюційну діяльність". Після закінчення інституту П. Щербина деякий час працював у вечірній школі для дорослих у Донбасі, а в 1941 році повернувся до Крюкова, де його й застала війна. Добровільно вступив до винищувального батальйону. Після приходу німців працював у школі, а коли в січні 1942 року її закрили, – на різних роботах, у тому числі перекладачем у німецького майстра на гранітному кар'єрі ^[34].

^34. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 12302-с, арк. 14.

Влітку 1942 року П. Щербина залучив до підпілля ОУН(б) учителя початкової школи, уродженця Крюкова Григорія Гливу, який працював на залізниці. Останній у свою чергу переконав вступити до ОУН(б) чергового на станції Крюків Саву Чорновола.

Сава Чорновіл народився 1898 року в селі Білецьківці, поблизу Крюкова. Після закінчення дворічного технічного училища в селі Табурищевому на Херсонщині працював телеграфістом на залізниці. У 1935 році заочно закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Після окупації Радянським Союзом Західної України був направлений на роботу на станцію Здолбунів, а з початком радянсько-німецької війни евакуювався до Харкова. Голодне життя у напівзруйнованому місті не влаштовувало С. Чорновола і він з родиною повернувся до батьків у Білецьківку. До бандерівського підпілля залучив і своїх двоюрідних братів Степана та Василя ^[35]. Останній брав участь у протибільшовицькому повстанні отамана М. Григор'єва. У 1919 році служив у армії УНР, у боях із червоними був поранений у плече, а після поразки виз-

^35. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 12302-с, арк 46-48.

— 211 —

вольних змагань 1917–1921 років опинився в еміграції. Жив у Румунії та Польщі, а потім нелегально повернувся в Україну.

У грудні 1941 року В. Чорновіл організував у Білецьківці "Просвіту". Під його керівництвом молодь вивчала національний гімн "Ще не вмерла Україна", "Гімн націоналістів" та інші патріотичні пісні, читала й обговорювала націоналістичну літературу, яку він привозив із Кременчука. Членом крюківської організації ОУН(б) був місцевий поліцейський Ковальчук. Підпільники проводили усну державницьку агітацію, поширювали листівки антирадянського та антинімецького змісту та інші нелегальні видання, в тому числі "Бюлетень ОУН", "Катехізис українського націоналіста" та ін.

Обережна, але наполеглива агітація бандерівців давала свої наслідки. У вересні 1942 року С. Чорновіл завербував до підпілля ОУН(б) колишнього лейтенанта Червоної армії Андрія Бєлчича, який під час окупації працював їздовим у громадському дворі (колгоспі), та жителя Білецьківки Феодосія Матюшенка. У свою чергу П. Щербина, підготував до вступу в ОУН(б) трьох симпатиків: працівників гранітного кар'єру Петра Пархоменка і Слабка та випускницю Кременчуцького учительського інституту Анну Пікіну, яка працювала перекладачем у німецькій будівельній організації і забезпечувала підпільників фірмовими бланками цієї установи. А. Пікіна голодомор 1932–1933 років пережила в Україні та на Північному Кавказі. У 1938 році її, ученицю 10 класу, як неблагонадійну в політичному відношенні не прийняли до комсомолу, а в березні 1941 року заарештували батька. У зв'язку з поверненням радянської влади перераховані вище особи клятву на вірність Україні й ОУН(б) не встигли скласти.

У кінці 1942 року підпільники ОУН(б) встановили контакт із місцевою молодіжною антифашистською організацією "Набат", дев'ять членів якої, у тому числі й керівник колишній політпрацівник Червоної армії Василь Ус, були активними учасниками Білецьківської "Просвіти". Бандерівці намагалися схилити їх до співпраці з підпіллям ОУН(б). У лютому 1943 року під час вистави у сільському клубі "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" В. Чорновіл закликав молодь до боротьби з більшовизмом, за створення незалежної Української держави ^[36].

^36. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк 3-11.

У квітні 1943 року С. Чорновіл запропонував В. Усові разом із набатівцями нарешті визначитися і приєднатися до бандерівців, але певної відповіді не отримав. Тоді ж зустріч з В. Усом мав і представник Центрального Проводу ОУН(б), який назвався "Ніколаєм" (справжнє ім'я невідоме). Ймовірно, він був зв'язковим, позаяк постійно їздив між Кіровоградом, Олександрією, Новоге-

— 212 —

оргієвськом і Крюковом, доставляючи підпільним осередкам ОУН(б) нелегальну літературу, листівки, інструктивні матеріали тощо ^[37]. 28 липня 1943 року Лідія Чорновіл запросила В. Уса на обійстя свого батька, де на нього вже чекали два представники із Західної України. Вони агітували В. Уса вступити до УПА, пропонуючи йому посаду командира або політвиховника. Оскільки В. Ус знову вагався, посланці сказали, що прийдуть за остаточною відповіддю через два тижні, але з невідомих причин не з'явилися.

^37. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217- с, т 1, спр. 84.

2 серпня 1943 року відбулися загальні збори набатівців, на яких учасники антифашистського підпілля мали визначитися, до кого пристати – до УПА чи Червоної армії. Вони поділяли ідею національного визволення України, але УПА була далеко, а Червона армія після перемоги на Курській дузі вже вступила на терени Наддніпрянщини і було зрозуміло, що перемога у війні остаточно схилилася на користь Радянського Союзу. Через ці мотиви пропозиція приєднатися до ОУН(б) і УПА не знайшла підтримки серед набатівців ^[38].

^38. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217- с, т 1, спр. 84. арк 31.

Крюківські підпільники ОУН(б) мали також зв'язок із радянською підпільною групою, яку очолював Георгій Кірікашвілі. До її складу входили Степан Врублевський, Іван Кожем'якін, Олексій Кисельов, Катерина Гаусман і Василь Мясніков. Наскільки результативним був цей зв'язок, чекістам під час слідства встановити не вдалося ^[39].

^39. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217- с, т 1, спр. 12302-с, арк 57.

Крюківський осередок бандерівців підпорядковувався Олександрійському районному Проводу ОУН(б), який очолював Ярослав Михайлович Ференц, заарештований у березні 1943 року німцями, а з приходом Червоної армії – чекістами. В оперативному відношенні крюківське підпілля бандерівців разом із кременчуцьким підлягало Кіровоградському обласному Проводу ОУН(б), керівником якого був Йосип Безпалий ("Остап"). Декілька разів до Олександрії і Крюкова приїздив, як вважали чекісти, "кадровий оунівець "Михайло" та зв'язкова ОУН(б) "Олександра" (Олександра Трохимівна Турбаївська), пізніше заарештована чекістами. Перший раз вона побувала в Крюкові пізньої осені 1942 року, а вдруге – навесні 1943.

Дві наради (одна з них відбулася у серпні 1942 року) з крюківським підпіллям ОУН(б) провів і 28-річний галичанин "Чорний". На них він підкреслював, що стратегічною метою українських націоналістів має бути боротьба за створення соборної і незалежної Української держави. Серед тактичних завдань "Чорний" особливо виділив ведення державницької пропаганди серед населення і боротьба з комуністичними впливами, агітація серед молоді не їхати на роботи до Німеччини, а вступати до підпілля ОУН(б), підготовка бойових груп і одинаків-терористів для боротьби проти німців і Червоної армії. Зброю

— 213 —

для них передбачалося дістати з німецьких збройних майстерень та шляхом нападів на німців ^[40].

^40. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217- с, т 1, спр. 12302-с, арк 18.

Наприкінці зими 1942 року до Кременчука прибула зондеркоманда гітлерівської служби безпеки. Вона зв'язалася з німецькими тиловими штабами та командуванням 213-ї охоронної дивізії і 23 лютого розпочала арешти українських патріотів. Того ж дня було вчинено обшук ешелону з українськими бранцями, яких везли на каторжні роботи до Німеччини. У них були вилучені листівки антинімецького змісту. 25 березня зондеркоманда схопила в Кременчуці двох кур'єрів ОУН(б), які їхали з Полтави до Львова і Кракова ^[41].

^41. Косик В. Україна в другій світовій війні в документах. - Львів, 1998. - Т 2. - С 149.

Як свідчив у своїх спогадах Є. Стахів, який по дорозі на Донбас кілька разів зупинявся в Кременчуці, в місті було заарештовано більше 20 учасників самостійницького Руху опору, яких незабаром розстріляли. В одному зі щомісячних звітів німецьких воєнних властей штабу тилового району "Південь" про ці події говорилося так: "У зв'язку з арештом українського редактора і кількох українських співробітників стало необхідним повністю взяти на себе випуск газети. Наступний номер у меншій кількості вийде в неділю 1 березня". Новим редактором "Дніпрової хвилі" став Василь Захарович Тарасов, але недовго. 20 серпня 1942 року німці його звільнили, а 1 квітня 1943 року призначили заступником кременчуцького бургомістра Олега Алея, проте й на цій посаді він протримався недовго, позаяк 29 квітня був заарештований гестапо ^[42].

^42. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17717, арк 15.

У серпні 1942 року гестапо схопило Д. Борківського та К. Корольчука. Тоді ж німці провели арешти й серед перекладачів-українців. Через два тижні їх було розстріляно. Лише Олексі Бабію ("Білому") та Андрієві Лемчуку вдалося пораненими, в самій лише білизні вибратися з-під трупів своїх товаришів і врятуватися. У 1944 році О. Бабій, уже як вояк дивізії "Галичина", загинув під Бродами в боях із Червоною армією.

Пізніше Є. Стахів згадував про розгром Кременчуцького підпілля ОУН(б): "Від нього в мене залишилося тяжке враження. Там гестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям, на чолі його стояв редактор місцевої газети... Разом з ним загинула його дружина і двоє дітей. Постріляно було багатьох галичан, посланих туди ОУН" ^[43]. Але й після розстрілу керівників націоналістичного підпілля серед населення продовжували розповсюджуватися листівки, які вказували на злочини нацистів і закликали до боротьби за волю України. Це свідчило про те, що підпілля ОУН було добре законспірованим і не всіх його учасників німцям удалося викрити.

^43. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк 12.

— 214 —

Згідно з повідомленням німецької служби безпеки від 14 серпня 1942 року в Лубнах під час облави заарештовано кілька десятків юнаків і дівчат, яких підозрювали в причетності до українського антифашистського Руху опору. 23 з них відправили до Кременчука і подальша їхня доля невідома, а 33 звільнили з-під арешту. Серед жертв учасників Лубенського націоналістичного підпілля Юрій Бойко назвав його керівника Вереша – вихідця із Карпатської України ^[44].

^44. Бойко Ю. Шлях нації. - Париж - Київ - Львів, 1992. - С 104.

Щирим українським патріотом у Малій Перещепині був місцевий учитель. На жаль, прізвище його залишилося невідомим. За словами М. Мартинюка, "це був високоідейний, відданий справі визволення України член ОУН, який увесь вільний від учителювання час присвячував підпільній роботі" ^[44-а].

^44-а. Микола Мартинюк Назв. праця. - С. 39.

Ідеї українського націоналізму серед прихожан пропагував священик Української автокефальної православної церкви Василь Ткач. До радянсько-німецької війни він був пересічним радянським чиновником (радслужбовцем), а під час німецької окупації став священиком. Службу Божу відправляв спочатку в Полтаві, а потім – в одному із сіл Новосанжарського району. У своїх проповідях він закликав населення боротися за "самостійну Україну".

За даними полтавських чекістів, в Оболонянському районі також існувала підпільна група українських патріотів, учасники якої поширювали серед селян ідеї державної незалежності України. Невідомо, однак, чи мала вона якісь зв'язки з керівними центрами ОУН, чи діяла самостійно. При наближенні Червоної армії учасники підпільної групи втекли на захід, але одного з них – Костя Сергійовича Студія – чекістам усе ж вдалося заарештувати ^[45].

^45. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 38.

Уцілілі члени ОУН, за даними Полтавського обласного управління НКДБ, пішли в глибоке підпілля і почали готуватися до збройної боротьби на два фронти: проти фашистів і проти комуністів. Для майбутніх збройних формувань вони заклали базу з продовольством і медикаментами в Яготинському районі ^[46].

^46. Сергійчук В. Назв. праця. - С 101-103.

Оцінюючи результати діяльності похідних груп ОУН на Полтавщині, один з її рядових учасників Микола Мартинюк писав: "Наша праця в Полтаві та області проходила на загал добре. Ми мали зорганізованих учителів, професорів, письменників, журналістів, студентів і робітників. Рівно ж мали ми впливи серед священиків та діячів Української автокефальної православної церкви... В Полтавщині ми мали теж жертовне і віддане справі української революції жіноцтво. Це були передусім: Галина Гришко-В'юн, Антоніна Бурко, паніматка Потульницька, а головною – Олександра Потапенко, яка цілком була віддана революційній ідеї. Серед них були дві учасниці Похідних груп: одна з них – дружина Миколи Лемика" ^[46-а].

^46-а. Микола Мартинюк Назв. праця. - С. 40.

— 215 —

Якщо на початку окупації України нацисти ставилися до спроб українського національного відродження з настороженістю і зневажливою байдужістю, то надалі почали вбачати в ньому джерело неприємного клопоту для себе. З весни 1942 року почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя. Зі шпальт українських окупаційних газет зникають публікації про героїчні сторінки минулого, зменшується кількість повідомлень про місцеве життя. Нацисти заборонили використовувати українську національну символіку, виконувати гімн "Ще не вмерла Україна", діяльність "Просвіт" та інших українських громадських організацій. Водночас посилюється пропаганда фашистської ідеології, збільшується обсяг офіційних німецьких повідомлень.

Прикриттям для вцілілих прихильників Української державності в Полтаві стала управа Українського Червоного Хреста, яку очолювала Галина В'юн. Нарком НКВС Рясний, як видно з його доповідної записки на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка, вважав її наступником керівника полтавського підпілля ОУН П. Дейнеки, де вона начебто відала організаційними питаннями. Після ліквідації німцями в липні 1942 року УЧХ деякі його функції перебрав благодійний відділ Полтавської міської управи. Офіційно відділ займався наданням матеріальної допомоги соціально незахищеним верствам населення, але його співробітники, як вважали чекісти, проводили "контрреволюційну націоналістичну агітацію" серед військовополонених і цивільного населення та намагалися залучити до підпілля ОУН українську інтелігенцію. Заарештований чекістами П. Харченко на допиті 20 жовтня 1943 року показав, що особлива увага зверталася ними на пропаганду ідей української державності серед селянства. Із цією метою в села Опішненського, Диканського і Новосанжарського районів виїжджали вчителі Андрій Багмет і Олександр Дигас, О. Потульницька та ін. Їхня агітація не пропала марно. Так, Степан Грига особисто завербував до підпілля ОУН сім чоловік ^[47].

^47. Сергійчук В. Назв. праця. - С 431.

Після повернення радянської влади на Полтавщину ті з українських патріотів, які врятувалися від фашистів, опинилися в застінках НКДБ. У жовтні 1943 року чекісти заарештували П. Марченка, С. Григу, А. Багмета та ін. Кілька учасників націоналістичного підпілля (К. Вайденко, Я. Четверило, А. Даниленко, І. Шпигун та Деркач) перебували в розшуку. Як повідомив автору цих рядків житель села Зінці Полтавського району Василь Кожемяка, Костянтин Вайденко перед приходом радянських військ виїхав із сім'єю на Захід. Спочатку він оселився в Бельгії, потім переїхав до США, де працював на швейній фабриці. Багато років він намагався зв'язатися зі своїми братами Кіндратом та Петром, які мешкали в Безручках під Полтавою, але жоден із листів до них не дійшов.

— 216 —

М. Соколовський перед приходом Червоної армії виїхав до Буковини, де зв'язався з місцевим підпіллям ОУН, але в кінці 1944 року був викритий і заарештований, проте йому вдалося обдурити варту і втекти. На волі перебував недовго. Завдяки провокатору його знову спіймали, але дорогою до Полтави йому й цього разу пощастило втекти з потяга. Під прізвищем Григорія Бондаря повернувся на Буковину і влаштувався на роботу в Коломийському районному дорожному відділі. Він поновив зв'язки з підпіллям ОУН і за їх дорученням поставляв зброю воякам УПА. У 1948 році Н. Соколовського заарештували ще раз і засудили до розстрілу, аж саме тоді з ідеологічних міркувань в СРСР скасували смертну кару і це врятувало йому життя. До 1961 року він відбував покарання в концтаборах Комі АРСР і Мордовії. Після виходу за амністією на волю повернувся до рідних країв на Дніпропетровщину, де проживав безвиїзно до смерті в 2001 році, маючи від Української держави мінімальну соціальну пенсію.

Степан Чорновіл у кінці 1943 року був заарештований органами НКДБ. На слідстві він відмовився визнати своє членство в ОУН, хоча й не заперечував, що підтримував із націоналістами стосунки. Решта його братів Чорноволів пішли слідом за відступаючими німецькими військами, їх доля невідома.

П. Щербина після вступу Червоної армії у Крюків був мобілізований до війська, відзначився в боях із німцями, за що в 1944 році нагороджений медаллю "За відвагу", у кінці війни служив перекладачем на фронті. Його рідний брат загинув у боях із німцями. Перед мобілізацією з армії 28 грудня 1945 року П. Щербину заарештували і привезли до Полтави. На слідстві він визнав свою причетність до ОУН(б), але, враховуючи його фронтові заслуги, одержав лише 10 років таборів. Після смерті "вождя всіх народів" П. Щербину за амністією звільнили з ув'язнення. Багато років він писав листи в усі вищі партійні й радянські інститути влади, домагаючись реабілітації і державної пенсії. У них П. Щербина підтверджував, що на слідстві в 1946 році чекісти з ним поводилися коректно, тиску не чинили, але протоколи він підписував у стані глибокої депресії, не читаючи, а тому обмовив себе. Він переконував владні структури, що організації ОУН у Крюкові не було, а з націоналістами знався начебто за завданням Івана Харченка – керівника радянської підпільної групи "Лейтенант Дніпров", якому передавав вибухівку з гранітного кар'єру.

У 1957 році з П. Щербини була знята судимість, але він продовжував залишатися не реабілітованим. На той час у нього в страшенній бідності померла мати. Сам П. Щербина жив одинаком із тавром "українського буржуазного націоналіста" і працював сторожем у колгоспі села Витязівки Бобринецького

— 217 —

району Кіровоградської області. Нарешті, згідно рішення Президії Полтавського обласного суду від 31 липня 1979 року його реабілітовано і він одержав мізерну колгоспну пенсію.

Після проведених органами НКДБ арештів українське національно-патріотичне підпілля не було остаточно викоренене. У доповідній записці комісара внутрішніх справ УРСР Рясного на ім'я М. С. Хрущова відзначалося, що "в період окупації Полтави була створена підпільна Організація українських націоналістів, яка ставила за мету залучення нових учасників у організацію, проведення серед населення і військовополонених націоналістичної пропаганди. Організація проіснувала до листопада 1943 року. На підставі свідчення арештованих можна зробити переконливі висновки, що на території Полтавської області існує глибоке націоналістичне підпілля" ^[48].

^48. Володимир Дмитрук Вони боролися за волю України. - Луцьк, 2007. - С. 848.

Частина українських патріотів, яка, рятуючись від репресій радянських каральних органів, втекла на захід, вступила до Української повстанської армії. Так, в одному з підрозділів УПА воювали Сергій Нестеренко ("Туча"), Петро Гребенюк ("Сагайдачний") та Григорій Жалинський ("Чабан") із Мачух, Андрій Винник ("Сагайдачний") з Верхолів, Євген Піддубник ("Наливайко") із Жуків, Володимир Захарченко ("Всесвітній") із Гребінки та ін. ^[49].

^49. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 57 зв.

Саме з жителів Наддніпрянщини керівництво ОУН–УПА організовувало нові Похідні групи, які після короткотермінової підготовки направлялися для підпільної роботи у східні й центральні області України після повернення туди радянської влади. На відміну від першої хвилі Похідних груп вони були менш чисельними і складалися майже виключно з місцевих жителів, які з різних причин опинилися на західних теренах України.

Частина підпільників ОУН була затримана радянськими каральними органами на Полтавщині, їх імена збереглися в доступних для дослідників архівах.

Серед них – Василь Андрійович Скоробагатько (псевдо – "Буря") 1916 року народження, уродженець села Яблуневого Охтирського району, освіта – 4 класи початкової школи. Із 12 років почав працювати пастухом у місцевому колгоспі, згодом – на різних роботах у радгоспі та на цукровому заводі. У 1940 pоці був призваний на службу до Червоної армії, а влітку 1941-го під Білою Церквою потрапив до німецького полону, але втік із концтабору. Щоб уникнути примусового вивезення до Німеччини, у серпні 1942 року вступив до поліцейського батальйону в Охтирці, охороняв мости і промислові об'єкти. У серпні 1943 року разом із батальйоном чисельністю більше 200 чоловік опинився в Дубненському районі Рівненської області, звідки втік і працював за наймом у місцевих жителів. У листопаді 1943 року добровільно вступив до УПА і був зарахований до куреня, яким

— 218 —

командував "Сторчак". Там він одержав псевдонім і служив кухарем у сотні "Веселого". Деякий час навчався у школі підстаршин, де готували молодших командирів УПА.

Петро Степанович Сердюков – уродженець Ново-Калитвинського району Воронезької області, 1918 року народження, українець, виходець із бідняків, освіта – 2 класи початкової школи. До призову до Червоної армії працював на різних роботах у колгоспі. У червні 1942 року в результаті оточення в районі Ворошиловграда потрапив у полон і перебував у таборах для військовополонених у Лисичанську, Дніпропетровську, Шепетівці та Києві. У вересні 1943 року табір евакуювали до Рівненської області, звідки П. Сердюков разом із трьома товаришами втік і в Здолбунівському районі вступив до УПА, під псевдонімом "Ішак" був зарахований до сотні "Веселого" рядовим вояком.

Яків Захарович Баранник, 1908 року народження, уродженець села Андріяшівки Глинського району Сумської області, із бідняків, мав 3 класи освіти. У жовтні 1941 року потрапив у полон до німців і був відправлений до концтабору в Сумах, звідки в січні 1942 року втік (можливо, був відпущений) і прийшов додому. Щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини, у березні 1942 року вступив до поліції, а восени наступного року разом із відступаючими німецькими військами опинився в місті Дубно Рівненської області. Там вступив до УПА, був зарахований до сотні "Великана" й одержав псевдо "Дубовик".

Перед вступом до УПА всіх "східняків", які служили в німців, ретельно перевіряла служба безпеки, вони проходили медичну комісію і кожного дня по 4–5 год. – військовий вишкіл. Повстанці стояли на постоях у звільнених від німецьких окупантів селах. Продуктами їх забезпечували місцеві селяни через станичних і господарчих. Норми харчування в УПА становили в день 0,8 кг хліба, 0,3 кг м'яса, 150–200 г сала, 50 г масла, 150 г круп і картоплі без норми. Зв'язок між окремими підрозділами УПА забезпечували діти або підлітки, вони ж доставляли й розвідувальні дані. Кожного ранку та вечора повстанці співали молитву такого змісту:

Боже великий, творцю всесвітній,
На нашу рідну землю споглянь.
Ми будемо вірні твоєму завіту
Вислухай лише наші благання.
Народ у кайданах, край у руїні,
Навіть молитись ворог не дасть.
Боже великий, дай Україні
Силу і славу, волю і власть ^[49-а].

^49-а. Архів УСБУ в Сумській області, спр. 13875, арк 31.

— 219 —

Сотня "Веселого" входила до складу полку УПА, який налічував близько 3 тис. повстанців і мав на озброєнні більше 100 кулеметів, у тому числі 20 зенітних, 6 протитанкових гармат і 4 міномети. Більшість зброї була німецькою, здобутою в боях. Командував полком "Ясень". Протягом короткого часу сотня Веселого мала чотири бої з німцями в Острозькому районі, які грабували населення, намагалися вивезти з України якомога більше хліба, худоби та інших продуктів харчування. Під час першого бою в селі Верхові двох повстанців було тяжко поранено, німці втратили 12 убитих і поранених та 2 кулемети. У бою біля села Мости німці втратили 3 убитих і 1 пораненого, а повстанці – 1 вбитого і 2 поранених. Крім того, останні захопили важкий кулемет, 4 ящики набоїв, 2 ящики гранат і гранатомет. У селі Лебеди під час чергового нападу на німецький обоз повстанцям дісталася пара коней із возом, 2 ящики набоїв і ручний кулемет. Втрат із їхнього боку не було. Останній бій сотня "Веселого" мала з російськими козаками-добровольцями, які служили в складі німецького вермахту, і втратила 4 убитих і 10 поранених. Втрати козаків становили 12 убитих і близько 30 поранених. Повстанці захопили 10 гвинтівок, 4 пари коней із возами і 6 свиней.

Сотня, де служив Я. Баранник, здійснила більше десяти нападів на німецькі гарнізони та відступаючі війська і знищила близько 70 ворожих автомобілів, але втратила 9 повстанців. Утрати угорців під час бою з повстанцями становили майже 200 чоловік убитими і пораненими ^[49-б].

^49-б. Архів УСБУ в Сумській області, спр. 13875, арк 82.

При наближенні Червоної армії до Західної України повстанці перебазувалися в ліси й жили в заздалегідь підготовлених землянках, в яких зберігалася зброя і харчі. У Бутенському лісі дві сотні УПА за рахунок молоді, яка ухилялася від мобілізації до Червоної армії, переросли в курінь. Усі перелічені вище особи брали участь у нападі на початку 1944 року на місто Острог, де повстанці захопили із зерносховища і вивезли до лісу 800 пудів пшениці, а з лікарні – медикаменти. Крім того, вони у складі своїх сотень здійснили п'ять нападів на підрозділи Червоної армії та військові залоги ^[50].

^50. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 38.

Перший великий бій сотня "Веселого" мала в березні 1944 року в Дерманівському лісі під час прочісування Червоною армією лісів і втратила 6 убитими й 27 пораненими, яких устигли вивезти підводами до іншого лісу а також 33 гвинтівки й кулемет. Утрати червоних невідомі.

У квітні 1944 року полк "Ясеня", який стояв у лісах Мезецького району намагалися оточити і знищити регулярні частини Червоної армії. Бій із застосуванням танків і артилерії тривав цілий день. У ньому полк утратив 15–20 відсотків особового складу і відійшов у бік білоруського Полісся, але в Корецько-

— 220 —

му районі був знову оточений переважаючими частинами Червоної армії. У результаті нерівного бою полк втратив майже половину повстанців і, щоб відірватися від переслідування розсіявся невеликими групами по навколишніх лісах. У бою з червоними загинули командир куреня "Сторчак", сотники "Веселий", "Булка" і "Грім". У сотні "Веселого" залишилося 38 повстанців.

У травні 1944 року командир полку "Ясень" зібрав вихідців із східних областей України і створив із добровольців Пoxiдну групу у складі 26 чоловік, які мали готувати ґрунт для поширення національно-визвольної боротьби на східних теренах України. Групу спочатку направили в розташування загону Шакала, а потім перекинули за річку Збруч в Олевський район. Там із нею протягом кількох днів проводили навчання політвиховники: пропагували ідею жертовності в ім'я свободи й незалежності України, вчили основам конспірації та як треба поводитися в разі затримання органами НКДБ–НКВС. Перебуваючи на нелегальному становищі або легалізувавшись, члени Похідної групи ОУН мали вивчати умови життя і настрої людей, розташування військових частин Червоної армії та структуру радянських каральних органів, вести агітацію проти більшовицького режиму і колгоспного ладу, а головне – нічим себе не виявляти і чекати приходу влітку загонів УПА на східні терени України. На озброєнні група мала кулемет, гвинтівки і гранати, але зброю рекомендувалося застосовувати лише в крайньому випадку. Старшим групи було призначено "Моряка" – уродженця Лохвицького району.

Крім перелічених вище осіб членами Похідної групи були Петро Іванович Писаренко, 1921 року народження, слюсар із Полтави, який напередодні радянсько-німецької війни працював на Харківському тракторному заводі, бухгалтер Микола Носенко і залізничник Євген Демидовський ("Дорошенко") з Ромен, "Дубовик" із Лохвиці, "Скрипак" із Сенчанського району, "Кленовий" із Сумської області, "Єрмак" – уродженець Корюківського району Чернігівської області та ін. Більшість із них під час німецької окупації служили або в поліції або в допоміжних частинах вермахту, або в окупаційній адміністрації.

На схід Пoxiдна група пробиралася ночами польовими дорогами, а вдень її члени переховувалися по лісах і посадках. Харчувалися в селах: заходили вечорами до крайніх хат і видавали себе за втікачів із німецького полону. Позаяк діставати харчі для великої групи людей було важко, у Житомирській області вони розійшлися по 2–3 чоловіки і далі рухалися на схід самостійно. В. Скоробагатько і П. Сердюков ішли разом. Незнайомі люди попереджали їх про небезпеку, годували і показували дорогу додому. 18 липня 1944 року поблизу хутора Гречана Митрофанівка Гадяцького району вони були затримані й

— 221 —

заарештовані. Ще раніше, 16 червня в Яготинському районі заарештовано Я. Баранника ^[50-а]. Доля інших членів Похідної групи невідома.

^50-а. Архів УСБУ в Сумській області, спр. 13875, арк 71.

У кінці 1944 року полтавські чекісти, за їхніми даними, ліквідували перекинутий із району Сокаля на Львівщині підрозділ УПА у складі 40 вояків, яким командував місцевий уродженець, відомий під псевдонімом Берест. Про деталі цієї операції нічого не відомо ^[51]. Тоді ж за звинуваченням у веденні націоналістичної пропаганди були заарештовані жителі села Малі Будища Опішненського району Михайло Семенович і Гордій Семенович Шараї та Іван Іванович Безрук ^[52]. За пропаганду українського націоналізму чекісти заарештували і групу керівників Полтавської обласної контори зв'язку, у тому числі Федора Тимофійовича Дробітька, Миколу Яковича Федоровича, Володимира Павловича Нікітенка, Івана Івановича Криська та Олександру Іванівну Берник ^[53].

^51. Архів УСБУ в Сумській області, ф. П-12, оп. 1, спр 272, арк 113.

^52. Архів УСБУ в Сумській області, ф. П-15, оп. 1, спр. 255, арк 6.

^53. Архів УСБУ в Сумській області, ф. П-15, оп. 1, спр. 255, арк 39.

Виявлені полтавськими чекістами факти ведення "націоналістичної пропаганди" не вказують на причетність її провідників до українського національно-патріотичного підпілля, але свідчать про значне поширення ідеї незалежності України серед полтавців, у тому числі й серед молоді, що було результатом діяльності Похідних груп ОУН. Підтвердженням цього є той факт, що протягом 1944 року, за даними начальника обласного управління НКДБ Чарнецького, у навчальних закладах Полтави заарештовано 15 "учасників ОУН" ^[54].

^54. Архів УСБУ в Сумській області, ф. П-12, оп. 1, спр. 272, арк 304.

Німецький окупаційний режим і радянська влада в однаковій мірі були ворожими до національних домагань українського народу. Але, незважаючи на терор фашистів і комуністів, серед полтавців продовжувала жити ідея незалежності України, яку ціною власного життя поширювали учасники національно-патріотичного підпілля. Як видно з доповіді Чарнецького, зробленої 6 червня 1944 року на зборах партійно-господарського активу області, ОУН "в період окупації Полтавщини провела немалу роботу по згуртуванню антирадянських націоналістичних сил. Вели підготовчу роботу по створенню банд у Кременчуцькому та інших районах області з метою залишити їх у нашому тилу із завданням вести підривну роботу" ^[55]. Ні фашистський, ні комуністичний режими не змогли знищити прагнення українців бути господарями на своїй землі й хазяїнами власної долі.

^55. Архів УСБУ в Сумській області, ф. П-15, оп. 1, спр. 556, арк 42.

— 222 —

Розділ V
ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛТАВЩИНИ ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ. БОЙОВІ ДІЇ РАДЯНСЬКИХ ДИВЕРСІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ

Після розгрому партизанського руху на Полтавщині тимчасово утворився вакуум в антифашистському Рухові опору, зокрема в проведенні розвідувальної та диверсійної роботи. Його мали заповнити спеціально підготовлені диверсійні групи, яких радянське командування закидало літаками у ворожий тил. Частина з них була виявлена німцями та поліцією уже в перші дні після приземлення й загинула, решті вдалося закріпитися і з допомогою місцевих жителів добувати цінну розвідувальну інформацію та проводити диверсійну роботу.

Керівництво НКВС УРСР не залишало спроб створити осередок партизанського руху в районі Кременчука з тим щоб чинити диверсії на стратегічно важливих залізницях, які живили німецький Східний фронт. Після невдалої спроби розгорнути партизанську боротьбу, здійснену під керівництвом Волошина в 1941 році, у травні 1942 року була підібрана диверсійна група у складі 9 осіб, яку очолив уродженець Хабаровська Федір Романенко. Комісаром до нього призначили Кузьму Великотрава, який народився й виріс у селі Гориславці Кременчуцького району і добре знав околишні міста. Група мала умовну назву "Дніпровці".

2 червня 1942 року за допомогою місцевих партизанів, які перейшли на радянську територію, група вирушила до лінії фронту в районі Балаклії, маючи на меті переправитися на правий берег Сіверського Дінця. Їх супроводжував співробітник НКВС УРСР Чернишов. Спроба успіху не мала, позаяк німці пильно охороняли свою лінію фронту. В ніч на 10 червня вони несподівано для радянського командування прорвали фронт і перейшли в наступ. Комісар диверсійної групи К. Великотрав запанікував і з двома бійцями пішов разом із відступаючими підрозділами Червоної армії. В атмосфері загального безладу й підозрілості рештки диверсійної групи разом із командиром були затрима-

— 223 —

ні й обеззброєні бійцями 648-го артилерійського полку 300-ї дивізії Червоної армії. Лише на третій день, з'ясувавши хто є хто, невдалим диверсантам повернули зброю і вони ні з чим повернулися до Куп'янська. Чергова спроба розгорнути партизанську боротьбу в районі Кременчука провалилася ^[1].

^1. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 230, арк 16-20.

Про долю однієї з радянських диверсійних груп на шпальтах місцевої окупаційної газети розповів начальник Сенчанської районної поліції Ф. Шведюченко. Група вилетіла з тилового аеродрому в ніч на 18 квітня 1942 року, маючи завдання зв'язатися з радянським підпіллям і чинити диверсії в тилу ворога, але пілот був напідпитку і помилився: викинув групу за 200 км від пункту призначення. У Москві диверсантам говорили, що українці чекають їх із нетерпінням і зустрінуть із радістю, а тому не забезпечили навіть мінімальним запасом продуктів харчування, але дійсність виявилася зовсім іншою. Залякане терором окупантів населення боялося надавати допомогу диверсантам і на контакти з ними не йшло. Крім того, успіхи німців на Східному фронті породжували тривожні чутки, що радянська влада вже не повернеться й окупаційний режим встановився надовго.

Чотири дні блукали парашутисти голодними по лісах і полях Лохвицького району. Ночами вони підходили до населених пунктів і просили у селян їсти, але побачивши, з яким страхом їх зустрічають, тікали, щоб ті не повідомили поліцію. 1 травня радянські диверсанти з'явилися в селі Окопі, а наступного дня поліція вже йшла по їхніх слідах. За хутором Щеки поліція притиснула парашутистів до Сули. Переправитися через річку не було чим і вони змушені були, засівши в переліску, прийняти бій, який тривав до вечора. Під час перестрілки було вбито радиста і поранено двох парашутистів, яких захопили в полон. Чотирьом бійцям в сутінках, удалося вислизнути з оточення, але 3 травня поліція спіймала одного на території радгоспу "Вирішальний", а трьох – у Комишнянському районі. При арешті в них вилучили 3 автомати, 6 револьверів та іншу зброю ^[2].

^2. Лохвицьке слово. - 1942. - 14 травня.

Невдачею закінчилася й інша спроба керівництва НКВС УРСР закинути групу диверсантів у приворсклянські ліси. Після провалу Харківсько-Барвенківської операції Червоної армії і початку літнього наступу німецьких військ радянське командування посилило диверсійну роботу в тилу ворога. Одним з основних завдань було вивести з ладу залізничну лінію Кременчук–Харків, по якій здійснювалося постачання групи німецьких армій "Південь". Як уже говорилося раніше, спроба розгорнути партизанську війну в районі Кременчука успіхом не увінчалася. Тому надія була на закинутих із-за лінії фронту диверсантів.

— 224 —

Одна з таких груп у складі шести осіб (п'яти чоловіків і дівчини-медсестри) пізно ввечері 9 липня 1942 року вилетіла з Ворошиловградського аеродрому і взяла курс на Полтаву. У надранковий час наступного дня вони десантувалися серед соняшникового поля поблизу села Кустолового Новосанжарського району. Диверсанти мали завдання підірвати в декількох місцях залізничну колію на лінії Кременчук–Полтава, щоб максимально паралізувати рух у напрямку Харкова.

Під час перельоту групу супроводжував майор Червоної армії, але він повернувся літаком назад, а диверсантів очолив старший лейтенант. На жаль, їхні прізвища встановити неможливо, тому що єдиним документом про цю групу ми маємо лише донесення німецького новосанжарського коменданта, який одночасно очолював і районну жандармерію. Відразу після приземлення один із парашутистів добровільно здався поліцаям із Клюсівки. Тому вже о 7-й годині ранку німці послали пошукову групу в складі 2 офіцерів, 13 солдатів і 18 місцевих поліцаїв на чолі з інспектором Новосанжарської районної поліції. На луках перед невеликим переліском у напрямку Нових Санжар вони знайшли чотири парашути, два мішки з вибухівкою і сухарями (так радянське командування забезпечило диверсантів продуктами) та цивільний одяг.

Поліція оточила перелісок та заболочені луки і почала їх методично прочісувати. Парашутисти відстрілювалися. Пострілом у живіт із близької відстані було вбито поліцая з Великого Кобелячка Миколу Бібу, поранення отримав і староста Клюсівки Прокіп Мокляк. Опівдні прочісування припинили, позаяк порослі високою густою травою луки були сильно заболочені. До того ж, не вистачало людей, щоб відразу охопити значну площу. Тому німці попросили підкріплення з Кобеляк. У цей час їм повідомили, що вбито ще одного поліцая. Під вечір до карателів прибуло підкріплення: начальник жандармерії з Нових Санжар, секретар гестапо з Кобеляк і 15 німецьких солдатів. Пошуки парашутистів відновилися. Поліції вдалося затримати одного диверсанта, який був озброєний радянським автоматом. Його прив'язали до довгої жердини і пустили попереду пошукової групи. Прикриваючись ним, як щитом, поліція йшла слідом. У густому переліску карателі знайшли вбитого поліцая Андрія Брехачку з Нових Санжар і виявили у високій траві покинутий табір парашутистів. На ніч ще не прочесану частину площі можливого перебування диверсантів оточили 32 поліцаї, яким німці наказали пильнувати і не дати їм вислизнути.

Рано вранці 11 липня до прочісування поліція залучила місцевих жителів і пошуки парашутистів продовжилися. Поліція знайшла ще один парашут, але

— 225 —

диверсантів не виявила. Вони в цей час переховувалися посеред невеликого острівця соняшникового поля. 13 липня дівчина-парашутистка пішла до Кустолового, щоб дістати продуктів для своїх товаришів. Поява незнайомої людини викликала підозру в поліції, яка хотіла її затримати. Відчувши небезпеку, вона почала тікати до соняшників. Поліцаїв, які її переслідували, диверсанти зустріли автоматними чергами.

І все ж наступного дня поліцай із Кустолового Антін Матюшенко затримав незнайому дівчину по дорозі на Богданівну. На допиті вона заявила, що йде з Донбасу до своїх батьків у Полтаву. При собі мала радянський паспорт на ім'я Ольги Олександрівни Гордієнко і декілька довідок на російській мові, у тому числі видану Краматорською німецькою комендатурою перепустку. Свою причетність до парашутистів дівчина заперечувала, але жителі Кустолового її викрили. Тоді вона попросила розв'язати їй руки і в усьому зізналася ^[3]. На цьому донесення німецького коменданта Нових Санжар закінчується. Тому про подальшу долю радянських диверсантів нічого не відомо. Судячи з переказів місцевих жителів, поліцаї все-таки їх виловили й розстріляли.

^3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк 79-82.

Окупаційні газети повідомляли і про інші випадки невдалих спроб радянських диверсантів закріпитися у ворожому запіллі. Три селянина (газета не повідомляла ні їхніх прізвищ, ні місця проживання) допомогли поліції зловити п'ятьох радянських парашутистів. У якості винагороди німці наділили їм по 1 га землі й видали по 500 крб кожному. Іншому селянину за таку ж "послугу" окупанти надали 1 га землі, безкоштовно посівний матеріал, 2 поросят, 200 кг пшениці та 10 кг олії ^[4]. Більш вдало розпочала роботу група диверсантів у складі двох осіб – Антона Марченка (псевдо – "Соколенко") та Костя Герасименка, які за завданням розвідувального відділу Південно-Західного фронту в ніч на 1 червня 1942 року десантувалися в диканських лісах. Антін Марченко народився 1906 року в селі Чернечий Яр Диканського району. Мав освіту дев'ять класів середньої школи. До 1930 року працював головою сільської ради у рідному селі, згодом відбував дійсну військову службу в лавах Червоної армії. З перших днів радянсько-німецької війни перебував на фронті. У 1943 році перед відправкою за лінію фронту його прийняли до лав Комуністичної партії.

^4. Дніпрова хвиля. - 1943. - 10 червня.

Парашутистам вдалося зв'язатися з розвідницею Євдокією Касьян (псевдо – "Полтавчанка") та радисткою Марією Вишневською (псевдо – "Сиромятська"), які прибули до Полтави в грудні 1941 року і встигли легалізуватися. Розвідники мали збирати відомості про концентрацію німецьких військ, розташування їхніх штабів, військових складів, аеродромів тощо. Проводити

— 226 —

будь-яку диверсійну роботу їм було заборонено. А. Марченко проживав у помешканні Катерини Ворони за адресою: Полтава-Південна, Лісок, вул. Деповська, 19. Щоб зібрати необхідну для радянського командування інформацію, він влаштувався на роботу на станцію Полтава-Південна обхідником. Радіостанція розвідників знаходилася в хаті Івана Купріяновича Касьяна – батька К. Ворони у селі Жуки, поблизу Полтави. У нього ж мешкала й радистка М. Вишневська. Незабаром у якості інформатора розвідники завербували Антона Колісниченка (псевдо – "Голуб"). До збору розвідувальних даних був залучений і хворий на епілепсію син К. Ворони Олександр. Результатом діяльності розвідників було успішне бомбардування радянською авіацією залізничних станцій Полтави, німецьких штабів, офіцерського казино та аеродрому, під час якого було знищено 14 ворожих літаків ^[5].

^5. Ємець П. Н., Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. -Х.: Прапор, 1965. - С. 51-62.

Восени 1942 року закінчилося живлення до радіостанції "Север" і командир розвідгрупи А. Марченко разом з О. Вороною вирушили назустріч радянським військам, але 18 травня 1943 року у прифронтовій зоні на березі Сіверського Дінця поблизу Старого Осколу напоролися на мінне поле і були поранені. Командир рухатися далі не міг і розвідувальні дані передав О. Вороні, який із п'ятьма легкими пораненнями переплив річку і віддав їх радянському командуванню. О. Ворона пройшов перевірку у спецтаборі НКВС №48 і в березні 1944 року повернувся в Полтаву. А. Марченка схопили німці й до кінця війни він перебував у таборі для військовополонених в Австрії. До Полтави він повернувся інвалідом уже після закінчення війни і відразу ж потрапив під пильний нагляд "компетентних органів". Багато років він домагався визнання своїх заслуг у боротьбі з фашизмом та відновлення в партії і лише в 1967 році його домагання були задоволені. Є. Касьян після війни тривалий час працювала завідуючою кафедрою іноземних мов Полтавського будівельного інституту.

В офіційній довідці Розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил СРСР зазначалося, що група А. Марченка-Соколенка працювала продуктивно і поставляла радянському командуванню цінний розвідувальний матеріал ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спp. 2016, арк 7-8.

У період завершення битви під Сталінградом Центральний штаб партизанського руху поставив перед партизанами Сумщини завдання: надати всіляку допомогу Червоній армії. Виконуючи його, партизанське з'єднання М. І. Наумова вийшло в лютому 1943 року з хінельських лісів і розпочало рейд по прифронтових районах Сумської, Харківської і Полтавської областей, руйнуючи на своєму шляху ворожі комунікації і засоби зв'язку. Протягом 19–20 лютого партизани пройшли селами Покровським, Кирило-Ганнівським і Васи-

— 227 —

ле-Устимівкою Опішнянського району. За свідченнями селян, з'єднання налічувало близько 1 тис. вершників і 300 саней обозу. На своєму шляху партизани жорстоко розправлялися з представниками окупаційної німецької адміністрації та їх прислужниками, розганяли громадські двори та роздавали селянам продукти, що зберігалися в них. Зокрема, у Василе-Устимівці вони роздали 700 ц хліба й розстріляли старосту села Кошового. Після цього вирушили в напрямку залізничної станції Сагайдак. Провідником у партизанів був житель Василе-Устимівки Макар Гетало ^[7].

^7. ДАПО, ф. Р-8661, оп. 1, спр. 687, арк 14.

Рано-вранці 23 лютого 1943 року з'єднання М. І. Наумова вступило до Турбаїв Великокринківського району. Його поява була повною несподіванкою для окупаційної адміністрації. Застигнутих зненацька старост й поліцаїв Турбаїв та сусідніх сіл розстріляли, а їхнє майно й запаси продуктів роздали колгоспникам. Із Турбаїв партизани зателефонували до Великих Кринок і повідомили, що в селі з'явилося не більше десяти "бандитів" і попросили німців приїхати для розправи з ними. Вони не забарилися й через дві-три години до Турбаїв прибуло два автомобілі з карателями. У короткій сутичці всі вони були знищені. Увечері в приміщенні місцевої школи наумівці влаштували для селян мітинг, присвячений черговій річниці створення Червоної армії, по закінченні якого Григорій Маленький, Петро Миколаєнко та Іван Чепурний провели партизан степовими дорогами далі по селах Полтавщини. Марію Онищенко, яка пекла партизанам хліб на дорогу, німці відправили в концтабір ^[8].

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 422, арк 3.

Перемога Червоної армії під Сталінградом, здавалося, відкривала шлях до визволення України і швидкого розгрому фашистської Німеччини. Долаючи опір ворога, в люті морози по бездоріжжю війська Південно-Західного й лівого крила Воронезького фронтів на початку лютого 1942 року вступили на терени України.

16 лютого після запеклих вуличних боїв радянські війська зайняли Харків, розвиваючи наступ, вийшли на рубіж Суми–Лебедин–Охтирка–Опішне, а розвідувальні групи червоноармійців проникли в околиці Зінькова й Гадяча. У Полтаві вже було чути віддалений гуркіт артилерійської канонади. Німці нервували, допоміжна українська адміністрація панікувала, а жителі міста напружено чекали подальшого розвитку подій. Щоб стримати наступ радянських військ, із Полтави в район Опішного були спішно перекинуті крупні танкові та механізовані частини німців. Дивізії Червоної армії, які вступили в північно-східні райони Полтавщини, були зупинені на лінії Довжик–Куземин–Котельва і перейшли до оборони.

— 228 —

Німецька військова потуга виявилася ще далеко не зламаною. 19 лютого 1943 року група армій "Південь", якою командував фельдмаршал Манштейн, перейшла в контрнаступ і через два дні прорвала радянський фронт. Після тривалих жорстоких боїв німці 16 березня повернули собі Харків, а 18 березня – Бєлгород. Цим закінчилася зимова кампанія 1942/43 року й німецько-радянський фронт тимчасово стабілізувався.

Удруге радянські війська вступили на терени Полтавщини після відомої перемоги на Курсько-Орловській дузі, яка дорого коштувала радянським військам: вони втратили тут 250 тис. бійців і командирів убитими і 600 тис. пораненими та 6 тис. танків, тоді як утрати німців становили 30043 вбитими і 1500 танків. Ця перемога поклала початок корінному перелому в ході радянсько-німецької війни і звільненню окупованих німцями територій Радянського Союзу. При цьому радянські війська несли величезні, часом нічим не виправдані втрати: щоденно гинуло більше п'яти дивізій повного складу (67805 чоловік).

На середину літа 1943 року Червона армія мала перевагу над німцями як у живій силі, так і в бойовій техніці. Німецькі війська поступалися їй в особовому складі більше, ніж утричі, у танках та артилерії вчетверо, мали менше 1 тис. літаків. 12 серпня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед Воронезьким і Степовим фронтами завдання: не знижуючи темпів наступу, в найкоротший термін вийти до Дніпра й оволодіти там переправами. Війська Воронезького фронту мали наступати в напрямку Полтава–Кременчук, а Степовий фронт – на Красноград–Дніпропетровськ.

У період літнього наступу 1943 року Центральний штаб партизанського руху створив при штабах фронтів, чиї війська вели бойові дії на Україні, свої представницькі органи. Вони мали координувати дії місцевих партизанських загонів та закинутих літаками у ворожий тил спеціальних диверсійних груп із радянським командуванням. Представником Центрального штабу партизанського руху при штабі Воронезького фронту був полковник Асмолов. Під його керівництвом на початку серпня 1943 року сформовано, а в середині місяця закинуто у ворожий тил кілька диверсійно-організаторських груп, які мали при наближенні Червоної армії створити з місцевих жителів-патріотів партизанські загони та разом із ними руйнувати ворожі комунікації.

Першими в ніч із 13 на 14 серпня у ворожий тил були закинуті групи старшого лейтенанта Митрофана Соболєва у складі 11 чоловік та Івана Бондаренка чисельністю 9 чоловік. Вони приземлилися за 10 км на південний захід від

— 229 —

Оболоні, але в темряві двох червоноармійців і частину вантажів не змогли знайти. Диверсійні групи мали діяти в районі Бахмач–Ромни–Прилуки–Лубни ^[9]. Слідом за ними в ніч на 20 серпня поблизу села Журавного Охтирського району приземлилася група Т. Столяренка. Вони мали руйнувати німецькі комунікації на дорогах Полтава–Зіньків–Охтирка–Лебедин. В оперативному відношенні всі диверсійні групи підпорядковувалися М. Соболєву.

^9. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 39, арк 3, 13.

Закинуті в німецький тил диверсійні групи були добре озброєні (бійці мали автомати, гранати й достатню кількість набоїв), забезпечені засобами зв'язку та вибухівкою. У кожній групі був фельдшер або медсестра і декілька бійців – уродженців Полтавщини, які могли орієнтуватися на місцевості.

12 серпня 1943 року представництво Центрального штабу партизанського руху при Південно-Західному фронті сформувало об'єднаний партизанський загін під командуванням Олександра Васильовича Тканка, до складу якого ввійшли диверсійні групи Максименка і Шейченка та невеликі загони під командуванням В. Ситченка і М. Кирпичова. Останній складався з двох груп. Однією з них командував сам М. Кирпичов, а іншою – В. Шатохін ^[10].

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 39, арк 69.

Олександр Тканко народився в 1916 році, за національністю – українець, мав вищу педагогічну освіту. Після розчленування Польщі й включення Західної України до складу СPCP працював директором педагогічного училища в містечку Любешеві на Рівненщині й ніколи не збирався пов'язувати своє життя з військовою службою, але після нападу Німеччини на Радянський Союз був мобілізований до Червоної армії з присвоєнням військового звання старшого політрука, згодом – капітана.

Першими в ніч на 15 серпня американськими літаками "Дуглас" були закинуті загони Олександра Тканка (10 чоловік) та Василя Ситченка (9 бійців), які мали приземлитися за 2 км на південь від Оржиці, але у визначеному районі приземлилася лише група О. Тканка й відразу ж була виявлена поліцією. Саме в цей час ішли жнива, селяни під охороною поліцаїв працювали вдень і вночі, позаяк німці спішили вивезти якомога більше хліба з України. Поліцаї захопили вантажні парашути диверсійної групи, але О. Тканко вирішив їх відбити. Після декількох автоматних черг люди й поліція з поля розбіглися, але з настанням дня, діждавшись підкріплення, проти парашутистів влаштовали облава. У степу заховатися було ніде, але радянські диверсанти перехитрили поліцаїв. У той час, коли вони прочісували великі масиви соняшника й кукурудзи, парашутисти заховалися в невеликому острівці соняшника посеред зібраного пола, де просиділи три дні нічим себе не виявляючи ^[11].

^11. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 43, арк. 25.

— 230 —

Пілоти "Дугласа", на борту якого знаходилася група В. Ситченка, помилилися і викинули диверсантів за 28–30 км від місця призначення серед боліт між селами Лящівкою, Михайлівкою і Велика Буримка Іркліївського району. Десантування пройшло не зовсім вдало: командир групи і його помічник із розвідки старший лейтенант Александров під час приземлення вивихнули ноги і не могли самостійно пересуватися, а начальник штабу групи Алешков виявився хворим і через високу температуру теж не міг рухатися. Маючи трьох хворих, диверсанти вирішили не залишати місця висадки і зачекати декілька днів.

Групи М. Кирпичова і В. Шатохіна були закинуті у ворожий тил у ніч на 19 серпня, але їх десантування теж виявилося невдалим: у М. Кирпичова не розкрився парашут і він загинув, а одного з бійців із кулеметом не змогли відшукати. Командування групою узяв на себе комісар Василь Сурков.

28 серпня групи В. Ситченка, В. Шатохіна і В. Суркова зустрілися в лісі поблизу Великої Буримки і послали розвідку, щоб знайти О. Тканка, а тим часом вирішили приєднатися до групи М. Соболєва. Через кілька днів розвідка повернулася, так і не знайшовши О. Тканка. Тим часом диверсанти одержали радіограму від свого керівництва при штабі Південно-Західного фронту про те, що всі шість викинутих у ворожий тил груп диверсантів переходять під командування М. Соболєва.

Приліт радянських літаків і десантування парашутистів не могли залишитися непоміченими. Поліція своїми силами намагалася влаштувати на них облаву, але у придніпровські ліси заглиблюватися боялася, чекаючи на допомогу німців. У зв'язку з тим, що диверсійні групи були виявлені й не могли відірватися від переслідування поліцією, М. Соболєв вирішив заглибитися в Чубарівський ліс і влаштувати там укріплений табір. Враховуючи, що бійці мали лише два кулемети, чого було явно недостатньо для оборони, М. Соболєв наказав замінувати підходи до табору і зайняти кругову оборону. Під час мінування комісар загону Столяренко підірвався й загинув, а одному з бійців по коліно відірвало праву ногу.

Влітку 1943 року ініціатива на радянсько-німецькому фронті повністю перейшла до Червоної армії, яка мала значну перевагу в живій силі й озброєнні. Тому кожний німецький солдат був на рахунку. Для боротьби з партизанами і парашутистами німці використовували головним чином поліцаїв, які тікали разом із ними за Дніпро, і так званих "добровольців" – радянських громадян, які через різні обставини свідомо чи несвідомо служили в німецькій армії, здебільшого в тилових частинах.

— 231 —

На ранок 25 серпня ліс, у якому розташувався партизанський табір, був щільно оточений карателями. Для ліквідації парашутистів німецьке командування зібрало поліцаїв із кількох районів Полтавщини й підтягнуло артилерію. У Великій Буримці знаходився 241 поліцай, у Малій Буримці – 64 "добровольці". На допомогу їм із Хорольського й Оболонянського районів німці автомобілями підвезли ще 511 поліцаїв, а з Гадяцького – 165 із 8 кулеметами. Загальне керівництво операцією здійснював майор Гаупман і 6 німецьких офіцерів, які прибули з Кременчука. Лісник Павличенко, якому довіряли парашутисти, виявився зрадником. Він доповів Гаупману, скільки разів прилітали "Дугласи" з парашутистами, тож німці досить точно вирахували, що диверсантів має бути не більше 65–70 чоловік.

Перед обідом німці розпочали артилерійський обстріл і випустили по лісу близько 120 снарядів, які не завдали диверсантам шкоди. Наступного дня 15 парашутистів під командою Гармаша влаштували засідку, в яку потрапили поліцаї, коли спробували просунутися в глиб лісу. Під час короткого бою 36 поліцаїв було знищено і це відбило в них бажання наступати далі. Пораненого перекладача німецького коменданта Іркліївського району партизани захопили в полон і після допиту розстріляли.

Переконавшись у низькій боєздатності поліції, Гаупман вирішив не робити більше спроб атакувати оточених. Він наказав поставити навколо лісу міцні заслони поліції і знищити парашутистів, коли вони спробують вирватися з оточення. На допомогу карателям прибули нові загони поліції з Чорнобаївського, Градизького, Кременчуцького, Оржицького й Лубенського районів.

Три дні перебували партизани в постійній напрузі, сидячи в окопах. Закінчився той незначний запас продуктів, який їм видали перед вильотом у ворожий тил. У ніч на 28 серпня вони вирішили прориватися з оточення. Протягом ночі диверсанти йшли, часто провалюючись по шию, здавалось би непрохідним болотом, де не було ворожих засідок. Поранених несли на носилках. За ніч здолали лише 2 км, а остаточно вибившись із сил, на світанку заховалися в очереті, де у воді просиділи ще три доби. Їли все, що потрапляло під руку, в тому числі молюсків і корені явора. Під час виходу з оточення старший лейтенант Александров, не витримавши мук голоду, відстав від партизанів і при повному озброєнні здався Оржицькій кущовій поліції. Звідти його відвезли до кременчуцького гестапо, де він розповів усе, що знав про диверсантів та їхні плани, але зашкодити їм уже нічим не міг. Вирвавшись з оточення, партизани вирішили перебазуватися на один з островів посеред дніпровських плавнів.

— 232 —

Уночі партизани йшли степом, а на ранок зупинилися в заболоченому переліску між селами Лящівкою й Михайлівкою. Удень їх виявили селяни, які прийшли заготовляти лати для господарських потреб. Один із них, Федір Никонович, повідомив, що має зв'язок із підпільною організацією в Черкасах, і наступного дня привів до партизанів агронома з Великої Буримки Пляченка, який привіз їм продукти й медикаменти. Через кілька днів Пляченко найкоротшим шляхом привів диверсантів до дніпровських плавнів і допоміг переправитися на утворений між Дніпром та одним із його рукавів острів (нині ці місця затоплені Кременчуцьким штучним морем).

7 і 10 вересня М. Соболєв послав з острова три невеликих групи партизан для проведення диверсій у німецьких тилах. Решта партизанів за його наказом непомітно обстежувала правий берег Дніпра, де німці за допомогою місцевого населення створювали оборонні рубежі, шукаючи вразливі місця в їхніх фортифікаційних спорудах. Поблизу Черкас партизани виявили споруджений німцями понтонний міст і повідомили про нього радянське командування. Через кілька днів його розбомбили вщент.

Під час утечі за Дніпро німці палили села і скирти хліба, гнали за собою мирних жителів і худобу та забороняли селянам сіяти озимину, щоб вирощений хліб не дістався радянській владі. Тому одним із першочергових завдань партизанів стало збереження народногосподарських цінностей і майна колгоспів до приходу Червоної армії. Партизани наказували селянам разом з особистим майном і худобою тікати до придніпровських лісів та плавнів. Щоб не допустити знищення, вони взяли під охорону села Васютинці, Москаленки, Старе, Наліски та деякі інші, а також захопили частину німецького обозу, який рухався з Миргорода, убивши при цьому 14 поліцаїв і 3-х німців.

У ніч із 15 на 16 вересня диверсійна група Манька підірвала на залізниці ешелон із пшеницею та худобою, а група Гармаша знищила два автомобілі з німецькими солдатами та захопила в полон поліцая і гестапівця, яких згодом розстріляли. 19 вересня диверсанти непомітно пробралися у Велику Буримку, де обстріляли німецьку штабну машину, вбивши при цьому підполковника – командира 256-го Вестфальського полку та обер-лейтенанта, ще два офіцери дістали поранення. Повертаючись після вдалої операції на острів, у Михайлівці диверсанти обстріляли поліцаїв, які гнали людей і худобу на правий берег Дніпра. Під час нападу 3 поліцаїв було вбито, а 4 "добровольців" разом із кулеметом захоплено в полон і після допиту розстріляно ^[12].

^12. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 39, арк. 111-112.

Дії диверсійного загону М. Соболєва знаходили повну підтримку в місцевого населення, адже наближалася Червона армія і німецький окупаційний

— 233 —

режим доживав останні дні. Багато з тих, хто очікував, чия візьме в радянсько-німецькій війні, щоб довести свою відданість радянській владі, почали допомагати диверсантам, а дехто став на шлях збройної боротьби з ворогом. Свідченням цього було швидке зростання диверсійного загону М. Соболєва: станом на 19 вересня в ньому було 120 бійців, 21 вересня – 250, 24 вересня – 400, 29 вересня – 485 ^[13].

^13. ДАПО, ф. П-105, оп. 2, спр. 39, арк 89.

23 вересня М. Соболєв одержав наказ: до 1 жовтня переправитися на правий берег Дніпра і підготувати плацдарм для форсування ріки Червоною армією. Виконати його не вдалося. Здійснена 27 вересня спроба форсувати Дніпро закінчилася невдачею – партизани були вчасно виявлені німцями й обстріляні. Їх переслідували німецькі катери, але під час перестрілки на воді партизани вбили 4 німецьких вояків і потопили 3 моторних човни.

В останні дні вересня 1943 року партизани активно проводили розвідку, готували для Червоної армії засоби переправи, охороняли села від знищення їх ворогом та відбивали у відступаючих німців гурти худоби, коней і свиней. Рятуючись від німців, під захист партизан у дніпровські плавні тікали сотні мирних жителів Оржицького, Оболонянського, Хорольського, Чорнобаївського, Золотоніського та Іркліївського районів.

29 вересня партизани М. Соболєва об'єдналися з регулярними частинами Червоної армії і форсували Дніпро. Командуванню 4-ї армії вони передали 117 човнів і 6 коней, а 52-й армії – 35 бочок бензину, 300 свиней і 4 коней. Диверсійні загони М. Соболєва у ворожому тилу перебували 44 дні. Із 67 чоловік, які десантувалися з літаків, у живих залишилося 56. У своєму звіті командир указував, що за час перебування у ворожому запіллі партизани знищили 55 німців, 58 поліцаїв і жандармів, 52 "добровольці" і 7 зрадників, а також захопили в полон і передали військовій контррозвідці 41 "добровольця" та 28 жандармів і поліцаїв. Від примусового вивезення до Німеччини партизани врятували 8352 мирних жителів, 3110 т зерна, 635 коней, 884 воли, 777 іншої продуктивної худоби, 233 свиней, 12 тракторів та багато іншої сільськогосподарської техніки ^[14]. Вдячні жителі сіл Васютинці й Старого влаштували партизанам М. Соболєва урочисту зустріч і святковий обід, дякуючи їм за врятовані села, людей, хліб і худобу, а жителі Михайлівки вручили партизанам червоний прапор, який вони зберігали під час окупації.

^14. ДАПО, ф. П-105, оп. 2, спр. 39, арк 12.

Дещо по-іншому склалася доля диверсійної групи О. Тканка. Відірвавшись від поліції, яка їх переслідувала, та втративши зв'язок з іншими диверсійними групами, О. Тканко вирішив самостійно прориватися до придніпровських лісів. Від Оржиці до лісу в районі села Липового партизани

— 234 —

ішли ночами. 19 серпня поблизу села Чайківщини вони захопили два парокінних вози, але щоб заплутати переслідувачів, вози періодично переносили на руках.

26 серпня поблизу села Озерища Гельмязівського району партизани серед працюючих на току селян виявили німецького коменданта, але схопити його не змогли. Ховаючись між людьми, він утік. На току партизани влаштували імпровізований мітинг, на якому закликали селян припинити обмолот хліба, ховати його по дворах, щоб потім передати Червоній армії. Наступного дня бійці О. Тканка увійшли до придніпровських лісів поблизу села Хоцьки. Від місцевих жителів вони довідалися, що в придніпровських лісах та плавнях діють невеликі групи партизан і вирішили з ними зв'язатися. У цьому диверсантам пообіцяв допомогти лісник Федір Миколаєнко. Домовилися про місце зустрічі, проте 5 вересня у призначеному місці диверсанти виявили загін поліції чисельністю 30–35 чоловік. Закралася підозра, що лісник – зрадник, але до бою не дійшло. Коли порозумілися – з'ясувалося, що поліцаї – це переодягнені партизани. Командиром у них був Приймак, комісаром загону Ломако, а секретарем партійного бюро – військовополонений полковник Червоної армії Крупіков. Загін, який носив ім'я Чапаєва, утворився навесні 1943 року в результаті об'єднання двох невеликих загонів, якими командували – Ломако і Приймак. Активної боротьби проти німців вони не вели, більше переховувалися і свої дії обмежували дрібними диверсіями і спаленням молотарок на токах, нападом на поліцейські пости, службовців допоміжної окупаційної адміністрації тощо.

Щоб показати свою зверхність, при зустрічі з партизанами О. Тканко назвався полковником Червоної армії і підпорядкував собі їхній загін, який налічував близько 180 бійців ^[15]. О. Тканко відразу ж почав спонукати партизан до активної боротьби проти німців. Ночами 2, 4, 6 і 8 вересня команди підривників учинили кілька диверсій на залізниці Гребінка–Київ, що підняло бойовий дух партизан. 11 вересня вони провели вдалу операцію на Дніпрі: напали на німецьку понтонну команду, вбивши при цьому близько 40 ворогів, потопили моторний човен та захопили 2 кулемети. У ніч із 13 на 14 вересня на пристані Андруші, що недалеко від Переяслава, партизани потопили 6 барж із зерном (близько 3 тис. т), яке готувалися вивезти до Німеччини. Починаючи з 14 вересня, вони також посилили диверсії на ґрунтовій дорозі Золотоноша–Переяслав, де під час нічних обстрілів знищили 13 німецьких автомобілів.

^15. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 43, арк 25-28.

Партизанська розвідка доповіла, що в село Хоцьки під охороною німців і поліції прибула колона із 1500 радянських військовополонених, яких гнали

— 235 —

за Дніпро, і зупинилася на ночівлю. О. Тканко вирішив відбити бранців. У нападі взяли участь 145 партизанів О. Тканка та щойно сформований із місцевих жителів партизанський загін чисельністю 39 чоловік на чолі з Івановим. За даними О. Тканка, гарнізон Хоцьків становив 600 чоловік і на ночівлю в селі зупинилися ще близько 1500 німців, що, на наш погляд, є явним перебільшенням. Перед нападом О. Тканко поділив сили нападаючих на п'ять груп: три з них призначалися для атаки, одна прикривала атакуючих і ще одна знаходилася в резерві.

Опівночі 18 вересня партизани, які непомітно пробралися до села, закидали караульне приміщення німців гранатами. Застигнуті зненацька німці в самій лише білизні почали тікати: одні в поле, інші до автомобілів. Місцевий гарнізон, який кинувся їм на допомогу, напоровся на партизанську засаду і відступив. Частина німців заховалася в конюшні й намагалася організувати відсіч. На пропозицію здатися вони відповіли густими пострілами з автоматів. Тоді партизани спалили конюшню разом із ворогами. Під ранок радянські військовополонені були переправлені до лісу. Партизанам дісталися значні трофеї: 2 автомобілі, 6 кулеметів, 98 гвинтівок, обоз із продуктами, 9 возів та інше майно. У своєму звіті О. Тканко вказував, що під час операції вбито 135 німців, згоріло живцем 45 і поранено близько 200. Утрати партизан становили – 3 вбитих і 3 тяжко поранених ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 43, арк 31-32.

19 вересня група партизан-підривників, переодягнувшись у німецькі однострої, на захопленому легковому автомобілі замінувала в декількох місцях грейдер Золотоноша–Переяслав, але про результати цієї операції О. Тканко не повідомляв. Наступного дня партизанська розвідка випадково наткнулася на німецьку топографічну команду. Під час короткого бою п'ятеро німців було вбито, а захоплені документи й карти місцевості партизани згодом передали радянському командуванню.

20 вересня німецька комендатура й місцева окупаційна влада готувалися похапцем тікати з Переяслава, але завідуючий гаражем, з яким партизани встановили контакт, за допомогою вибухівки підірвав вантажні автомобілі. Працівники гебіту і районної управи разом із сім'ями почали тікати за Дніпро на возах, але партизани по дорозі відбили в них 15 коней.

22 вересня партизани зустрілися з передовими частинами Червоної армії і передали радянському командуванню провідників та захоплений у німців бензин, а наступного дня вночі 120 партизанів із загону О. Тканка під командуванням Кайсенова непомітно переправилися на правий берег Дніпра і несподіваним ударом захопили села Григорівку й Луківицю, а вранці допомог-

— 236 —

ли переправитися човнами регулярним частинам Червоної армії та перевезти легку артилерію. Надвечір того ж дня вони повернулися на лівий берег Дніпра, утративши під час цієї операції 26 чоловік.

Закинута у ворожий тил 16 серпня 1943 року диверсійна група Івана Шейченка (псевдо – "Тарас") не змогла зв'язатися ні з М. Соболєвим, ні О. Тканком і діяла на свій розсуд. Протягом короткого часу І. Шейченко створив із місцевих жителів, які при підході радянських військ осміліли, партизанський загін чисельністю 104 бійці. При наближенні Червоної армії партизани розгромили штаб частин СС в Оржиці, висадили в повітря кілька залізничних ешелонів та знищили близько 70 ворожих солдат і офіцерів ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 174, арк 51.

У період літнього наступу Червоної армії 1943 року представництво Українського штабу партизанського руху при Воронезькому фронті також сформувало і перекинуло літаками в райони Шишак і Великої Багачки невеликі партизансько-диверсійні загони "За Батьківщину", імені Котовського та імені Кірова. Вони були вкомплектовані головним чином партизанами та бійцями Червоної армії, які вийшли з ворожого оточення під час невдалого зимового наступу 1943 року. Військова рада фронту поставила перед ними завдання: чинити диверсії на залізницях Полтава–Лубни, Полтава–Кременчук та Кременчук–Семенівка, підривати мости через Псел, Ворсклу й Говтву і тим самим перешкоджати німцям завчасно втекти за Дніпро та вивезти награбоване майно з собою.

Диверсійна група у складі 5 бійців під командою Миколи Романова була викинута з літака поблизу Нових Санжар. Вона мала дезорганізувати рух на залізничних дільницях Полтава–Мала Перещепина та Полтава–Карлівка, щоб перешкодити німцям підвозити підкріплення та боєприпаси до Полтави, де вони намагалися створити потужний вузол оборони. Судячи з офіційних звітів, група успішно виконала поставлене завдання: протягом 12 серпня – 27 вересня бійці групи підірвали 2 мости, пустили під укіс 2 ворожих ешелони, а також підбили 12 автомобілів, знищивши при цьому 70 німецьких вояків і поліцаїв ^[18].

^18. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. -К., 1968. - Т 2. - С 232.

Як видно з вищесказаного, бойова діяльність диверсійно-партизанських груп у тилу німецьких військ була доволі ефективною. Руйнуючи ворожі комунікації і сіючи паніку серед відступаючих німецьких вояків, вони тим самим прокладали шлях Червоній армії до Дніпра.

Першими на терени Полтавщини вступили війська Воронезького фронту, якими командував генерал Ватутін. 3-й гвардійський мотострілецький корпус вів наступ на північному заході області в напрямку Гадяча, де зустрів упертий

— 237 —

опір німців. За період із 17 по 31 серпня 1943 року він утратив 3714 чоловік убитими, пораненими і зниклими безвісти, а за час із 31 серпня по 2 вересня – ще 1342 бійці та командири Червоної армії.

28 серпня воїни 38-ї стрілецької дивізії перейшли кордон Сумської і Полтавської областей і вступили на терени Гадяцького району. Навальною атакою вони зайняли Московський Бобрик, Мартинівку і Веприк, але наступного дня німці з допомогою танків витіснили радянські війська і знову захопили ці села. 30 серпня бої тривали з перемінним успіхом. Німці успішно використовували танки й авіацію. 31 серпня радянські війська, підтягнувши резерви, знову перейшли в наступ і визволили Мартинівку й Московський Бобрик. Проте вже наступного дня німці з використанням танків спробували контратакувати і потіснили підрозділи дивізії на 300 м, але дальшого успіху не домоглися, незважаючи на сильний артилерійський вогонь. Радянські війська несли важкі втрати. Лише протягом 1 вересня в дивізії загинуло 270 чоловік. 2 вересня 253-я стрілецька дивізія при підтримці 4-го танкового корпусу вдруге вступила до Веприка, втративши при цьому більше 300 чоловік ^[19].

^19. ЦАМО РФ, ф. 1130, оп. 1, спр. 12, арк 145.

На підступах до Гадяча розвідник 9-ї гвардійської механізованої бригади 3-го гвардійського механізованого корпусу С. М. Васюта отримав наказ розвідати сили ворога і його вогневі позиції. Танкіст на великій швидкості увірвався в розташування німців, знищив протитанкову гармату і декілька кулеметних гнізд, але в бою його танк було підбито. С. М. Васюта і його товариш по екіпажу Білоніжко вискочили з палаючої машини і почали відстрілюватися від насідаючих німців. Коли закінчилися набої, вони вступили в рукопашний бій і в нерівній сутичці загинули смертю героїв ^[20].

^20. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. - К, 1968. - Т 2. -С. 280.

Напружені бої на підступах до Гадяча тривали і з південного сходу – на Зіньківщині, де наступали 23-я, 116-а і 136-а стрілецькі дивізії. Німці намагалися перетворити Гадяч на важливий опорний пункт на північному заході Полтавщини з тим, щоб затримати переможний поступ Червоної армії на Лівобережній Україні. Цьому сприяло вигідне географічне положення міста, розташованого на високому правому березі Псла. У Гадячі й навколо нього була створена потужна система оборони з мінними полями й дотами.

Село Бірки також перетворили на важливий опорний пункт, який прикривав шлях Червоної армії до Зінькова. Протягом 2–4 вересня його штурмували підрозділи 136-ї стрілецької дивізії. У ході жорстоких боїв дивізія втратила 230, а при звільненні 6 вересня Зінькова – ще 250 чоловік убитими й пораненими ^[21].

^21. ЦАМО РФ, ф. 1359, оп. 1, спр. 4, арк 20-21.

— 238 —

У ніч на 12 вересня вдалим маневром, обійшовши ворога з півночі, радянські війська звільнили Гадяч. Боячись потрапити в оточення, німці панічно відступали і не встигли знищити місто. 13 вересня була визволена Лохвиця, 16 – Чорнухи, 18 – Миргород, 19 – Лубни, Хорол, Пирятин. За значний внесок у звільнення цих міст наказом Верховного Головнокомандуючого 309-й стрілецькій дивізії присвоєно почесне звання Пирятинської.

Німецькі війська спішно відкочувалися за Дніпро. Щоб стримати наступ Червоної армії і врятувати свої сили від оточення і знищення, німецьке командування створило в кожній дивізії особливі мобільні групи прикриття чисельністю до батальйону. Вони складалися з двох рот автоматників, посаджених на бронетранспортери й автомобілі, декількох танків і самохідних гармат "Фердинанд", команди саперів-підривників і спеціальної команди паліїв. Несподівано атакуючи, вони діяли доволі ефективно, наносячи дошкульні удари радянським військам.

Використовуючи тактику "спаленої землі", німці на шляху свого відступу буквально спустошували Полтавщину: спалювали міста й села, скирти хліба й соломи, гнали за Дніпро мирне населення й худобу.

У середині серпня війська Степового фронту (командуючий – генерал І. Конєв) розгорнули наступ із Харківського плацдарму в напрямку Полтава–Кременчук. Їм протистояла група німецьких армій "Південь". У районі Полтави була сконцентрована 8-а німецька армія. На допомогу їй командування вермахту перекинуло 106-у піхотну дивізію і танкову дивізію СС "Рейх". Гарнізон Полтави був збільшений удвічі.

У зв'язку з наближенням радянських військ німці почали терміново споруджувати навколо Полтави оборонні рубежі, намагаючись залучити для цього місцевих жителів, але люди неохоче йшли на будівництво, незважаючи на те, що їхню роботу німці обіцяли оплачувати, а за неявку нещадно карали. Бургомістр Полтави П. Галанін у своєму зверненні до населення писав: "Кожного дня в бургомістраті зранку стоять довжелезні черги під дверима у мене з проханням про звільнення від штрафів за неявку на роботи" ^[22].

^22. Голос Полтавщини. - 1943. - 13 травня.

Наказом від 1 вересня 1943 року полтавський гебітскомісар за ухилення чоловіків від окопних робіт погрожував виселенням їхніх сімей із квартир і переведенням до концентраційного табору. Надалі робочу силу для копання окопів мали приводити примусово з допомогою поліції. Голова Лазірківської районної управи Закорецький наказав за невиконання нарядів із забезпечення робочою силою окопних робіт і "бездіяльне ставлення до їх виконання"

— 239 —

оштрафувати старост сіл Олександрівки, Гінці та Богодарівки на 200 крб. кожного ^[23].

^23. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 40, арк 4.

Оскільки населення ухилялося від окопних робіт, колгоспників під охороною поліції посилали з наряду. Так, протягом 7–14 серпня із Полузірських громадських дворів на окопних роботах працювало 749 чоловік, які разом виробили 3151 трудодень. За виконану роботу їм видали 800 кг борошна, 231 кг пшона, 89 кг м'яса, 33 кг солі та 16,5 л олії. Одержані продукти були використані для приготування колективних обідів ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 17, арк 37.

Навколо Полтави на високому правому березі Ворскли німці звели потужні інженерні укріплення, прикриті мінними полями. Для німецького командування оборона Полтави не мала стратегічного значення, але вони хотіли прикрити західний фланг свого угруповання в Донбасі, а також максимально затримати наступ Червоної армії на Полтавщині, щоб устигнути вивести свої війська за Дніпро, де створювався так званий "Східний вал", який мав зупинити переможний наступ радянських військ.

53-я армія Степового фронту наступала в напрямку Чутово, обходячи Валки з південного заходу. Під вечір 16 вересня її частини оволоділи Карлівкою. Наступ 1-го механізованого корпусу в районі Машівки був зупинений свіжими німецькими силами, але після масованої артилерійської підготовки опір 168-ї німецької піхотної дивізії і танкової дивізії СС "Рейх" був подоланий і 21 вересня радянські війська оволоділи Кустолово-Суходолкою та Малою Перещепиною. Подальше просування корпусу зупинив вогонь німецьких самохідних гармат, артилерії і мінометів. Особливо великих утрат радянські війська зазнавали від вогню німецьких 105-міліметрових гармат і 6-ствольних мінометів. Тимчасову затримку підрозділи корпусу використали для дозаправки танків пальним, підтягування важкої артилерії і проведення рекогносцировки місцевості для подальшого наступу. Щоб збільшити військову потугу корпусу, йому була передана 27-а гвардійська танкова бригада.

Позиції німецьких військ піддавалися також масованим ударам із повітря. У своїх мемуарах М. Хрущов, який на той час був членом військової ради Степового фронту, пригадує такий випадок. Радянському командуванню стало відомо, що поблизу Полтави, в селі Мачухи, німці створили великий склад запасів зброї. Знищити його доручили дивізії нічних бомбардувальників далекої дії, якою командував генерал Скрипко. При цьому не виключалась можливість великих жертв серед жителів села, але вибору не було: війна є війна. Вранці генерал доповів командуванню фронту: "Все зрівняв із землею. Все знищене". Проте коли радянські війська вступили до Полтави, виявилося, що жоден буди-

— 240 —

нок у Мачухах не був спаленим і село не зазнало ніяких втрат. Командування так і не змогло з'ясувати, куди льотчики скинули бомби і хто від них постраждав.

Намагаючись не допустити радянські війська на правий берег Ворскли, німці в районі сіл Мар'янівки, Мала Солониця й Галущина Гребля створили потужний вузол оборони з мінними полями. 22 вересня сили корпусу двічі намагалися взяти Мар'янівку, яка була ключовим пунктом в обороні німців. Під час першої атаки 37-а мотобригада увірвалася в село, але невдовзі була вибита із значними втратами в живій силі й техніці. Друга атака, здійснена спільно зі стрілецькою дивізією, також успіху не дала. Бригада відійшла, втративши цього разу раз 8 танків.

Наступного дня після тривалої артилерійської підготовки бійці 1-го механізованого корпусу все ж вибили німців із Мар'янівки. Танки і піхота корпусу форсували Ворсклу і вийшли на оперативний простір на правому березі. Підчас боїв за переправу було знищено близько 150 німецьких солдатів і офіцерів, 8 гармат і 10 автомобілів та захоплено 18 полонених і 74 штабелі артилерійських снарядів. Корпус одержав завдання: відрізати шляхи відходу німців до Дніпра і 25 вересня оволодіти Кременчуком ^[25].

^25. Вопросы истории. - 1991. - № 4-5. - С. 68-69.

При наближенні радянських військ, коли стало зрозумілим, що Полтаву не втримати, німці розпочали планомірне знищення міста. Протягом 18–20 вересня вони вивезли з краєзнавчого музею колекцію монет античних часів, старовинні ікони та інші історичні реліквії українського народу. 21 вересня у приміщення музею увірвався німецький загін чисельністю 50–60 чоловік. Солдати розбивали вітрини і громили все, що потрапляло під руку, а потім облили бензином і підпалили приміщення. Наступного дня німці знову прийшли до музею, облили якоюсь чорною рідиною підвали, де зберігалися архіви, музейні фонди й бібліотека. У полум'ї пожежі згоріли експонати етнографічного відділу, 48 тис. експонатів відділу природи, 70 тис. томів бібліотеки, фонотека та інші цінності ^[26].

^26. ЦАМО РФ, ф. 3423, оп. 1, спр. 22, арк 45-48.

За кілька днів до відступу з міста німці підвезли до приміщення міської бібліотеки кілька підвод із соломою, але у зв'язку зі швидкою втечею підпалити їх не встигли. Знищенню підлягали також громадські приміщення і житлові будинки. За спогадами В. І. Котляра, спеціальні машини типу бензовозів їздили по місту, солдати розбивали вікна, вставляли в приміщення шланги і закачували мазут. Слідом ішли загони паліїв, які кидали в будинки підпалене клоччя.

— 241 —

Проте були випадки, коли німецькі солдати зважали на слізні прохання полтавців і замість будинків палили сараї.

У безсилій люті гітлерівці знищували все, що потрапляло під руку, намагаючись залишити після себе пустелю. На Монастирській вулиці вони схопили й розстріляли 22 мирних жителів, а трупи кинули в підвал будинку № 22, облили гасом і підпалили. Серед загиблих були батько і син Маляревські, 70-річний Василь Підгаєвський, 65-річний робітник міського водогону Антін Касьян, 13-річний Ігор Качковський, кухар Микита Грубич та інші. Двадцять третьою жертвою мав стати кравець Федір Дядюр, але він випадково врятувався: за секунду до залпу впав між напівживими й мертвими, а коли будинок підпалили, непомітно вислизнув із нього. 22 вересня на вулиці Панаса Мирного есесівці загнали дев'ятьох полтавців у льох і кинули туди дві гранати. В результаті цього варварського вчинку вісім чоловік було вбито, у тому числі семирічного Толю Волошка разом із його дідом ^[27].

^27. Зоря Полтавщини. - 1944. - 19 січня.

На світанку 22 вересня підрозділи 5-ї гвардійської армії генерала Жадова і 53-ї армії генерала Манагарова, що входили до складу Степового фронту, форсували Ворсклу і почали обходити Полтаву з півдня і півночі. Долаючи опір ворога, вони першими прорвалися до міських околиць. На лівому фланзі Воронезького фронту наступ вела 4-а гвардійська армія, якою командував опальний генерал Г. І. Кулик. За здачу Керчі влітку 1942 року Сталін розжалував маршала Радянського Союзу до генерал-майора, але після успішного звільнення Охтирки Г. І. Кулик одержав звання генерал-лейтенанта. Противник за будь-яку ціну намагався зупинити наступ радянських військ, створивши на високому правому березі Ворскли потужну лінію оборони. Радянські війська несли тяжкі втрати. Так, при звільненні Більська загинуло 416 солдат і офіцерів, у Батьках – 387. На поповнення 4-ї гвардійської армії послали навіть курсантів п'яти військових училищ Зауралля. З їхньою допомогою Г. І. Кулик збирався повернути собі маршальські погони. Коли курсантів вивели з боїв, від багатотисячного колективу залишилося кількасот чоловік. Величезні втрати Червоної армії пояснювалися не лише стійким опором німецьких вояків, але й сталінською настановою: під час війни з втратами не рахуватися.

Два тижні тривали кровопролитні бої на теренах Опішненського району, лише 19 вересня було завершене його остаточне звільнення від німецьких військ. Звідти бійці побачили величезні стовпи диму палаючої Полтави. Щоб припинити подальше нищення міста, Г. І. Кулик, всупереч розпорядженню представника Ставки Г. Жукова, послав на Полтаву 5-ту гвардійську повітря-

— 242 —

нодесантну дивізію, підрозділи якої захопили аеродром, м'ясокомбінат і Київський вокзал.

Під час вуличних боїв армійські розвідники на чолі зі старшим лейтенантом Скачком проникли до центру Полтави і по обіді 22 вересня досягли Корпусного саду, де розвідник Іван Білих закріпив червоний прапор на обеліску російської слави. Слідом за розвідниками до міста проникли штурмові групи 95-ї гвардійської, 84-ї стрілецької та 8-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії, які в результаті вуличних боїв на ранок 23 вересня повністю оволоділи Полтавою.

У боях за Полтаву відзначилися частини майора М. Я. Пономарьова, капітана Н. Г. Яшнікова, уродженців Полтавщини, Героїв Радянського Союзу О. О. Баленка, М. З. Бондаренка та ін. Наказом Верховного Головнокомандуючого почесні імена "Полтавських" були присвоєні 9-й гвардійській повітрянодесантній дивізії та ще 10 частинам і з'єднанням Червоної армії.

Дорого коштувало Г. І. Кулику його самоуправство. І. С. Конєв поскаржився Г. Жукову, що Г. І. Кулик перешкодив йому одноосібно взяти "Город русской славы и оружия". Г. К. Жуков, який недолюблював Г. І. Кулика, про що видно з його мемуарів, повідомив Сталіну. Г. І. Кулика було негайно знято з командування 4-ю гвардійською армією. Його місце посів генерал О. І. Зигін, але командував армією він лише два дні, – 27 вересня загинув підірвавшись на міні, поблизу села Кирняківки Глобинського району. Поховали його в Полтаві ^[28].

^28. Зоря Полтавщини. 1945. - 27 жовтня.

Г. Кулику було надано незначну посаду в наркоматі оборони СРСР – заступника начальника Головного управління формування і комплектації військ. Таке рішення не влаштовувало колишнього маршала. Він почав скаржитися, що його незаслужено понизили в посаді, позбавили командування військами й урядових нагород. Як і слід було очікувати, про це дізналося вище керівництво СРСР. У квітні 1945 року його відсторонили від роботи "за бездіяльність" і виключили з партії, що потягло за собою і нове пониження в званні – до генерал-майора. Г. Кулика призначили служити подалі від Москви – заступником командуючого Приволзьким військовим округом. Це був останній дзвіночок, якого він, на свою біду, не почув.

У штабі округу, яким командував генерал-полковник В. Гордов, склалася група невдоволених Й. Сталіним, який начебто недооцінив їхні заслуги на війні. Наприкінці 40-х років відомство Л. Берії почало розкручувати так звану справу "ображених". "Змовники" з Приволзького військового округу були відправлені у відставку, а потім заарештовані. На закритому судовому засіданні,

— 243 —

яке відбулося 24 серпня 1950 року, підсудних визнано винними, засуджено до смертної кари і того ж дня розстріляно. Й. Сталін підніс Г. Кулика на вершину радянської військової ієрархії, він же його і знищив.

11 квітня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Г. І. Кулика за відсутністю складу злочину, а у вересні 1957 року Президія Верховної Ради СРСР своїм указом посмертно відновила його у званні Маршала і Героя Радянського Союзу.

Жорстокі бої точилися і в районі Кременчука з його переправами. Враховуючи стратегічне становище міста, німці намагалися якомога довше утримати Кременчук, щоб вивести всі свої війська за Дніпро. На ближніх підступах до Кременчука були споруджені потужні укріплення – протитанкові рови, доти і дзоти, загорожі з колючого дроту і мінні поля. Крім звичайних армійських частин, Кременчук обороняли дивізії СС "Рейх" та "Велика Німеччина". Першими до міста наблизилися ті ж радянські з'єднання (5-а гвардійська та 53-я армії), які визволяли Полтаву, наступ вівся з усіх боків. Авіація 5-ї повітряної армії генерала Горюнова наносила нищівні удари по відступаючих колонах німецьких військ і по переправах. 24 вересня радянським бомбардувальникам удалося знищити міст через Дніпро.

Опівдні 27 вересня радянські війська, оволодівши Демидівкою й Омельником, вийшли на безпосередні підступи до Кременчука. О 17-й годині підрозділи 305-ї стрілецької дивізії розпочали атаку на позиції німців у Великій Кохнівці, але наявність численних мінних полів змусила їх припинити наступ. Командувач 5-ю гвардійською армією генерал-лейтенант А. С. Жадов вирішив передислокувати 1-й механізований корпус та армійську артилерію до села Погреби Глобинського району і нанести раптовий удар і з півночі. Німецьке командування не очікувало такого маневру і було захоплене зненацька. Оборона противника південніше Погребів 29 вересня була прорвана. Наступаючи вздовж Дніпра, радянські війська захопили Кривуші та вийшли на околиці Кременчука, де зустріли сильний опір ворога. Зав'язалися жорстокі вуличні бої. При цьому особливо відзначилася 219-а танкова бригада під командуванням полковника В. В. Єршова. Її вояки знищили 16 німецьких танків і самохідних гармат "Фердинанд". У надвечірній час 29 вересня солдати 2-го батальйону 19-ї механізованої бригади під командуванням капітана Ш. М. Гогорішвілі у взаємодії з іншими підрозділами прорвалися до центру міста і підняли над Будинком преси червоний прапор. Проте і 30 вересня радянські війська все ще придушували окремі осередки опору німців, які не встигли перебратися на правий берег Дніпра ^[29].

^29. Зоря Полтавщини. 1993. - 23 вересня.

— 244 —

Особливу відвагу в боях за Кременчук проявили танкісти – екіпажі лейтенантів Хорунжева та Семенцова, які першими прорвалися в місто і виявили систему оборони та вогневі позиції противника. Семи радянським військовим частинам і з'єднанням наказом Верховного Головнокомандуючого було присвоєно почесні звання "Кременчуцьких".

Значну допомогу у звільненні Полтавщини від німецьких окупантів надавали партизани. Партизанське з'єднання Є. Соколовського, розбившись на дрібні загони, обстрілювало окремі підрозділи та автоколони німецьких військ, руйнувало залізничні колії і телеграфні та телефонні лінії на дільницях Бахмач–Ромодан та Сенча–Андріяшівка. Партизани служили також провідниками й розвідниками для Червоної армії. Антифашистська група села Окопа під керівництвом І. Г. Кусана допомагала радянським військам на території Сенчанського та Лубенського районів.

Таким чином, протягом вересня 1943 року територія Полтавщини в її довоєнних адміністративних кордонах була майже повністю звільнена від німецьких військ, і на ній відновилася радянська влада.

— 245 —

Розділ VІ
ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Після вигнання німців Полтавщина являла собою суцільну руїну, адже молох війни прокотився по ній двічі: відступаючи в 1941 році, радянські війська намагалися знищити або вивезти за собою все, що могло становити якусь цінність для німців, а в 1943 році те ж саме робили гітлерівські війська. При відступі вони повністю спалили 557 і частково 1175 населених пунктів, 108115, або 30 відсотків, селянських хат, 30 тис. колгоспних будівель, 864 школи, 122 лікарні, 39 машинно-тракторних станцій, 14 радгоспів і т. д. Без даху над головою залишилося 108 тис. сімей полтавців. Особливо великі руйнування були в Диканському районі, де німці спалили 80 відсотків дворів, Шишацькому – 90, Чутівському – 94, Глобинському – 79. У Кременчуці житловий фонд на момент звільнення від німців складав не більше 10–15 відсотків довоєнного. Під час війни було знищено близько 80 відсотків промислового потенціалу Полтавщини ^[1].

^1. ДАПО, ф. Р-4085, oп. 1, спр. 2, арк 19.

За час окупації німці вивезли з області 392900 голів великої рогатої худоби, 1113000 свиней, 109906 коней, 241000 овець. Відступаючи з Полтавщини, окупанти забрали з громадських дворів і державних маєтків 12838 тис. пудів хліба та знищили на корню, у снопах і скиртах – ще 12736 тис. пудів.

У кінці 1943 року органи радянської влади провели в колгоспах, радгоспах та індивідуальних господарствах облік худоби, який виявив жахливі втрати, завдані війною. Порівнюючи з 1941 роком, поголів'я великої рогатої худоби становило лише 59,3 відсотка (365435 голів), коней – 33,2 (93498 голів), овець – 23 (58513 голів), свиней – 15,2 (100645 голів). За час війни збільшилося лише поголів'я кіз – на 13,6 відсотка (66268 голів). Удвічі зменшилася і врожайність основних сільськогосподарських культур. У Карлівському, Кобеляцькому, Хорольському, Семенівському та Диканському районах вона становила не більше 7–8 ц з га проти 20 ц у довоєнний період ^[2]. На час приходу

^2. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк 74.

— 246 —

Червоної армії в колгоспах Полтавщини залишилося менше 50 тис. робочих коней і 2 тис. старих тракторів, більшість із яких потребувала капітального ремонту.

Із надією і тривожним очікуванням зустріли полтавці повернення радянської влади. Відчувши на собі всі принади німецького "нового порядку", більшість їх вітала прихід Червоної армії. Проте радість визволення від німців затьмарювало передчуття "помсти більшовиків" за те, що українці не зі своєї волі перебували під німецькою окупацією. На це вказувала й нацистська пропаганда напередодні приходу Червоної армії.

Щоб вижити, полтавці в умовах окупації змушені були працювати на німців: хто на промислових підприємствах, хто в громадських дворах, хто в царині культури, освіти тощо. Два роки полтавці піддавалися масовій антирадянській пропаганді, у ході якої оприлюднювалися численні злочини більшовицького режиму, про які раніше навіть говорити заборонялося, і це не могло не позначитися на їхній суспільній свідомості і політичних переконаннях. Крім того, власні прорахунки, в результаті яких Україна опинилася під ворожою окупацією, більшовицький режим намагався перекласти на українців. Тому побоювання полтавців були не безпідставними.

Не кращим чином поводили себе й червоноармійці на звільненій від ворога території. У наказі військам Степового фронту від 6 листопада 1943 року вказувалося, що військовослужбовці на правах переможців відбирають у населення продукти харчування, птицю, рогату худобу, коней і домашні речі. Такі їх дії дискредитують Червону армію в очах звільненого від німецьких загарбників населення ^[3].

^3. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 126, арк 10.

Із поверненням радянської влади паралізуюча атмосфера страху, підозрілості та взаємного відчуження між людьми, що панувала в умовах німецької окупації, залишилася. У таких умовах проходила відбудова поруйнованого війною народного господарства. Усі завдання вважались першочерговими і невідкладними: розмінування звільненої території, відбудова мостів і залізниць, промислових підприємств і колгоспів, збирання залишків урожаю й оранка на зяб. Катастрофічно не вистачало техніки, робочої худоби і робочих рук. У перші дні після звільнення від німців на Полтавщині, як і повсюдно в Україні, почали діяти польові військкомати: хапали 17–18-річних юнаків, які встигли підрости за час німецької окупації, часто не перевдягнутих у військові однострої, у селянських свитках і куфайках, без належного військового вишколу, складання присяги та зброї, і кидали в бій "спокутувати вину" за перебування на тимчасово окупованій території. В атаку їх гнали загороджу-

— 247 —

вальні загони енкавеесівців. Більшість так званої "чорної піхоти" полягла уже в перші дні боїв, особливо багато при форсуванні Дніпра. Лише на Букринському плацдармі з кінця вересня і до кінця жовтня загинуло від 240 до 300 тис. бійців. А в районі Лютежа при форсуванні Дніпра, трупами радянських вояків, немов греблею, перекрило річку. Згодом, коли вдарили морози, сапери підривали ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію. У військових зведеннях про них говорилося коротко: "тело утонуло в реке", а їхні рідні одержували похоронки з повідомленнями "пропав безвісти".

Зважаючи на це, молодь усіляко ухилялася від мобілізації на фронт. Як свідчив начальник обласного управління НКВС підполковник Ф. Н. Неізмайлов, лише під час однієї з перевірок на Полтавщині виявлено більше 10 тис. дезертирів ^[4]. Усе ж до лав Червоної армії в 1943 році мобілізовано 46800 чоловік, у 1944 році – 62925 і в 1945 році – 14300. Лише незначна частина висококласних фахівців окремих професій могла уникнути відправки на фронт, одержавши "бронь" для роботи на підприємствах військового значення, але й тут траплялися численні зловживання. У лютому 1944 року в Кременчуці виявлено 262 незаконно "заброньованих", у Миргороді – 27, серед них – перукарі, комірники, кравці тощо. Червоноармійців, які в 1941 році опинилися на окупованій території і зуміли легалізуватися на правах приймаків чи немісцевих жителів, а також колишніх військовополонених "бронювати" заборонялося, незалежно від їхньої фахової підготовки. Тому весь тягар робіт із відбудови поруйнованого народного господарства Полтавщини ліг на плечі жінок, підлітків і стариків.

^4. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 16 зв.

Уже через тиждень після вступу радянських військ до Полтави тут був створений обласний комітет "по обслуговуванню хворих та поранених бійців і командирів Червоної армії", який очолював секретар обкому КП(б)У І. Мазепа. Першочерговим завданням комітету стало розміщення та облаштування передислокованих на Полтавщину десяти евакогоспіталів із Середньої Азії, Івановської і Челябінської областей. Їх розміщували в приміщеннях шкіл, санаторіїв, будинків культури, технікумів тощо. У січні 1944 року в Миргороді було розташовано 4 евакогоспіталі на 2,4 тис. ліжок, у Лубнах – на 2 тис. ліжок, Гадячі – на 1150 ліжок, Карлівці – на 1400 ліжок. На кінець війни на Полтавщині розміщувалося вже 18 евакогоспіталів ^[5], але з другої половини 1945 року в зв'язку із закінченням війни їх поступово почали розформовувати.

^5. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 1, спр. 10, арк 16-18.

Першочерговим кроком тоталітарного режиму на звільненій від німців території стало відновлення партійно-командної системи і всеохоплюючої влади компартійної номенклатури, приналежність до якої визначалася не ли-

— 248 —

ше наявністю партійного квитка в кишені, але й певною посадою в ієрархічній системі влади. Першим секретарем Полтавського обкому КП(б)У призначено В. С. Маркова, який обіймав цю посаду й напередодні війни.

Станом на 1 вересня 1944 року в області налічувалося 7853 комуністи, у тому числі 5577 членів і 2276 кандидатів у члени ВКП(б). Абсолютна більшість із них займала керівні посади в численних бюрократичних установах і організаціях, у тому числі в радянських – 1785, господарських – 2412, у промисловості – 831, у сільському господарстві – 653 і на транспорті – 779 ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 9 зв.

Членство у ВКП(б) свідчили про причетності людини до певної панівної верстви радянського суспільства, відкривало шлях до кар'єри і було запорукою успіху в житті. У зв'язку з цим, багато тих комуністів, які пішли на реєстрацію до німців і відмовилися від свого комуністичного минулого, з поверненням радянської влади намагалися будь-яким чином повернути своє членство в ВКП(б). Із 4931 комуніста, які залишилися на окупованій території, таких виявилося 2540. За браком "надійних і перевірених кадрів" частині з них, навіть тим, хто відкрито співробітничав з окупантами, повернули партійні квитки. Так, Чорнобаївський райком КП(б)У відновив у партії Марвічева, який під час окупації пиячив із поліцаями, співав антирадянські частівки й одержував від німців премії. У партії була поновлена й М. Куликова, до війни – секретар Оржицького райкому комсомолу, яка "гуляла" з поліцаями і німцями, підносила на різного роду урочистостях їм квіти тощо.

Частина колабораціоністів, які не встигли втекти з німцями, переховувалися по лісах і глухих хуторах, прихопивши з собою зброю. На нелегальному становищі перебували й дезертири. Наявність такого контингенту людей, які знаходилися в розшуку, а також великої кількості зброї, що залишилася в місцях боїв, створювали криміногенну ситуацію в містах і селах Полтавщини. Зустрічалися випадки вбивства дезертирами представників радянської влади. У Покровобагачанському районі вони вбили голову сільської ради, у Чутівському – пожежного інспектора райвідділу НКВС Гончаренка, на станції Білики – депутата обласної і районної рад Уляну Житник та ін.

На території Греблянської сільської ради Кобеляцького району в 1944 році діяла бандитська група в складі шести сімнадцятирічних юнаків, яка тероризувала населення, чинячи стрілянину в нічний час, займалася крадіжками і грабежем. На час арешту група мала 3 гвинтівки, 4 обрізи і 5 гранат. До кінця цього року міліція не могла спіймати начальника Опішненської районної поліції, який переховувався у приворсклянських лісах. Усього протягом 1944 року органами внутрішніх справ області було ліквідовано 39 озбро-

— 249 —

єних кримінальних угруповань, заарештовано 107 бандитів та 110 грабіжників-одинаків ^[7].

^7. ДАПО, ф. П-12, оп. 1, спр 272, арк 115.

Основним завданням радянських правоохоронних і каральних органів стало очищення території області від ворожої агентури і всіх тих, хто в часи окупації співробітничав із німцями і не встиг утекти з ними або був залишений для диверсійної і шпигунської роботи. У цьому вони знаходили підтримку серед полтавців, які пережили окупацію і натерпілися від німців і поліцаїв. Протягом перших чотирьох місяців після повернення радянської влади до органів держбезпеки області надійшло 506 заяв про прихованих зрадників і підозрілих осіб. Проте доноси писали й колаборанти з метою реабілітувати себе перед радянською владою. Це було в радянських традиціях: на цьому тримався комуністичний режим. За цей же час, за даними начальника обласного управління НКВС Ф. Н. Неізмайлова, заарештовано 2732 колаборанти, у тому числі зрадників – 231, шпигунів і диверсантів – 45, співробітників гестапо – 4, старост – 338; тих, хто при німцях займав керівні посади в окупаційній адміністрації –127, інших "нерадянських елементів" – 1043 ^[8]. Більшість із затриманих була засуджена військово-польовими судами до різних строків ув'язнення, а дехто – скараний прилюдно смертю в тих населених пунктах, де чинив злочини. Так, у грудні 1943 року в Кіндратівці серед села були повішені поліцаї М. Шепель і Ф. Миколаєнко. На початку 1944 року в районі Кобеляк міліція затримала 5 німецьких парашутистів, які мали чинити диверсії на залізниці Полтава–Кременчук.

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк 60.

Одним із першочергових завдань військового командування й органів радянської влади стало виявлення і знешкодження наслідків воєнних дій на звільнених теренах Полтавщини – залишеної на полях битв зброї, мінних полів і оборонних споруд. Із цією метою в кожному районі області протягом 10–20 листопада 1943 року були влаштовані короткотермінові курси з підготовки мінерів. Їх слухачами стали місцеві жителі, яких набирали з розрахунку 1–2 особи на колгосп та 1 курсант на тисячу міських жителів. Викладачами на курсах працювали також місцеві люди, яких готували в спеціальних школах у Полтаві (60 чоловік), Лубнах (55 чоловік) та Пирятині (35 чоловік).

Роботи з розмінування та очищення території Полтавської області від вибухонебезпечних предметів були завершені до 1 жовтня 1944 року, хоча в значно менших розмірах розмінування тривало і в наступні роки. За цей час розміновано 88 мінних полів загальною площею 3575 га. Крім того, сапери очистили від авіабомб територію площею 1740 га, провели детальну перевірку 123774 га, зняли та знешкодили 125471 міну, 88204 авіабомби, 968068 штук

— 250 —

снарядів та інших вибухонебезпечних предметів. За допомогою місцевих жителів сапери також зібрали близько 1 тис. гвинтівок і автоматів, 70 кулеметів, 1,5 млн. штук набоїв ^[8-а].

^8-а. Валерій Оснач. Активна участь населення України в допомозі війська під час визволення її території від німецько-фашистських загарбників // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток - Полтава Дивосвіт, 2008. - С 481.

Із настанням весни 1944 року потрібно було привести міста й села Полтавщини в належний санітарний стан. Для цього у відповідності з постановою обкому КП(б)У та облвиконкому створено спеціальні санітарні команди, які мали очистити населені пункти від трупів, сміття й нечистот та відбудувати громадські туалети. Розташовані серед населених пунктів німецькі військові кладовища підлягали ліквідації. Трупи ворожих солдатів та офіцерів належало закопувати подалі від населених пунктів і доріг ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 10, арк 90.

У відповідності з постановою ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР "Про хлібозаготовки і хлібозакупки по УРСР" від 21 листопада 1943 року план здачі хліба у фонд Червоної армії для Полтавщини до кінця поточного року був установлений у розмірі 8 млн. пудів – найбільший серед лівобережних областей України. Але після відвідин Полтави "високим начальством" (М. Хрущовим, А. Мікояном і Корнійцем) плани хлібоздачі набагато збільшили. Із жовтня 1943 року обов'язкові норми здачі м'яса, молока, картоплі й овочів були встановлені також для індивідуальних господарств колгоспників, сільської інтелігенції та одноосібників. Вони становили 15 кг м'яса з господарства, 50 л молока з корови та по 5 ц картоплі й 18 ц овочів із 1 га орної землі. Для одноосібників норми поставок збільшувалися на 30 відсотків ^[10].

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 199, арк 3-5.

До збирання решток урожаю, який не встигли знищити або вивезти німці, було залучене все населення області, робоча худоба та корови колгоспників. Щоб вивезти хліб із ланів Полтавщини, управління тилу Червоної армії виділило 600 автомобілів. Згідно з рішенням Військової ради Воронезького фронту від 5 жовтня 1943 року, військові частини зобов'язувалися надавати допомогу колгоспам і радгоспам із тим, щоб завершити збір врожаю до настання холодів, а відбите у противника награбоване майно (коней, худобу, сільськогосподарський реманент тощо) передавати в розпорядження місцевих органів радянської влади. У свою чергу командуючий Степового фронту І. Конєв 7 листопада 1943 року наказав для надання допомоги в завершенні збирання врожаю виділити із військ фронту 5500 чоловік рядового складу і 220 офіцерів ^[11].

^11. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 126, арк 15.

До настання стійкої зими колгоспники області ціною неймовірних зусиль устигли зібрати та обмолотити зернові на площі 341277 га, кукурудзи – 71160 га, картоплі – 64000 га, цукрового буряка – 23927 га і соняшника – 131194 га. Уже протягом перших чотирьох місяців після повернення радянської влади у фонд Червоної армії Полтавщина здала 1852133 ц хліба, 215423 ц соняшни-

— 251 —

ку і 694767 ц картоплі. Крім того, зі своїх лишків, як це називалося в офіційних партійних документах, колгоспи і колгоспники продали державі 1522770 ц хліба, 245480 ц соняшнику і 1541250 ц картоплі ^[12].

^12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк 226 зв.

Для поповнення колгоспних ферм до кінця 1943 року вдалося законтрактувати в індивідуальних господарствах колгоспників 65477 голів телят, 2236 ягнят, 1089 поросят і 68269 штук птиці. Офіційно контрактація відбувалася добровільно, а насправді – добровільно-примусово. Вжиті заходи дозволили відновити тваринницькі ферми в багатьох колгоспах області, що видно з такої таблиці:

^13. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 31.

Паралельно зі збиранням урожаю проводилася й оранка на зяб. Оскільки робочих рук і сільськогосподарської техніки катастрофічно не вистачало, до оранки залучалися корови колгоспників. Спільною постановою обкому КП(б)У та облвиконкому від 16 жовтня 1943 року встановлювалися такі сезонні норми виробітку для худоби: для коня – 6 га, вола – 5 га і корови – 2 га. Частину робіт колгоспники, головним чином жінки й підлітки, виконували вручну. До настання зимових холодів планувалося виорати 373 тис. га. У дійсності ж виорали і посіяли 519 тис. га ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 199, арк. 42.

Незважаючи на те, що воєнні дії в 1944 році перемістилися на правий берег Дніпра, війна на Полтавщині відчувалася на кожному кроці, і не лише "похоронками", які полтавці щодня одержували з фронту, але й відлунням недавніх боїв та напруженою обстановкою військового часу. В ніч із 21 на 22 червня 1944 року полтавці стали свідками чергової трагічної сторінки радянсько-німецької війни: погрому німцями американської бази особливого призначення і початком кінця операції "Френтік" ("Скажена"). Суть її полягала в тому, що американській авіації для здійснення "човникових" операцій проти Німеччини та її союзників у Полтаві, Миргороді й Пирятині були надані аеродроми, які вони активно використовували.

Ідея "човникових" операцій американської авіації виникла ще в кінці 1941 року, як конкретний вияв співробітництва країн антигітлерівської коаліції, але реалізована була лише в 1944 році. Вибір місця базування американських

— 252 —

літаків був невипадковим. Полтава входила у своєрідний рівнобічний трикутник: відстань між містом і аеродромами в Англії та Італії була майже однаковою, а це давало змогу здійснювати рейди без дозаправки пальним приблизно на одну відстань польоту.

Перші американські спеціалісти з обслуговування бази в кількості 46 осіб прибули до Полтави у квітні 1944 року. Їх розмістили в житловому будинку на території авіамістечка; невдовзі виявилося, що він був замінований німцями і не вибухнув лише тому, що миші й щури пошкодили дроти. Протягом короткого часу американські вояки з допомогою радянської аеродромної обслуги продовжили на 300 м злітно-посадкову смугу і спорудили ще одну, доставили пальне, боєприпаси та харчі. Водночас створювалася протиповітряна оборона: рили траншеї для укриття особового складу, установлювали зенітні гармати. Із повітря базу мала прикривати радянська 310-а винищувальна дивізія ППО. Командував 169-ю (Полтавською) авіабазою спеціального призначення генерал-майор Олександр Пермінов, а керівником американського персоналу був генерал Кесслер.

Інспектувати готовність полтавської авіабази прибули посол США в Радянському Союзі Аверелл Гарріман із донькою Кетті та заступник командуючого ВПС США на європейському театрі воєнних дій генерал Андерсен. У складі делегації останнього був капітан Елліот Рузвельт, син президента США. Американці залишилися задоволеними виконаними роботами.

2 червня 1944 року полтавські аеродроми прийняли перших американських "човників": 750 літаків 15-ї повітряної армії США, які бомбили німецькі воєнні об'єкти на території Східної Європи. Більшість із них повернулася на свої бази в Італії, а 70 літаків-винищувачів Р-5 "Мустанг" приземлилися в Миргороді, 65 "літаючих фортець" В-17 сіли в Пирятині та 64 – у Полтаві. 6 червня з полтавських аеродромів американські літаки вилетіли на бойове завдання. Бомбове навантаження кожної машини становило 1832 кг. "Літаючі фортеці" завдали повітряних ударів по порту й аеродрому в Галаці (Румунія), після чого благополучно приземлилися в Італії.

Усього протягом 2 червня–19 вересня 1944 року 8-а і 15-а повітряні армії США здійснили з Полтави 19 нальотів на військові об'єкти ворога. Кількість американських вояків із початком бойових дій на Полтавщині зросла до 1236 чоловік, а тих, хто брав безпосередню участь у бойових вильотах, коливалася від 120 до 1450.

Заморські гості виявилися досить безтурботними і товариськими хлопцями: залюбки обмінювалися сувенірами, вільно спілкувалися з цивільним насе-

— 253 —

ленням, особливо з дівчатами, багато фотографувалися, ходили в Полтаву на танці, в кіно. Для американських вояків відкрили спеціальний ресторан, який називався "Клуб для солдатів і сержантського складу". Проте на заваді вільному спілкуванню полтавців з американськими вояками стояв "Смерш" (військова контррозвідка – філія НКВС у Червоній армії). Про ситуацію в Полтаві американський полковник Томас Хемптон писав: "У вас свобода слова лише на словах, а на ділі диктатура НКВС. Ваш народ весь заляканий, вам заборонено спілкуватися з іноземцями. Вас потім арештовують".

Траплялися й недоречності побутового плану: не просто було навчити американців пити горілку "по-радянському". Для американців були збудовані спеціальні туалети, але хтось постійно забирав звідти туалетний папір. Виявилося, що він дуже гарний для самокруток і отримати його було великою розкішшю для радянських солдатів.

21 червня з аеродромів у Англії піднялися водночас у повітря 2500 американських літаків 8-ї повітряної армії США і взяли курс на Берлін. Після бомбардування столиці Третього рейху, утративши 44 машини, "літаючі фортеці" повернулися назад, а 137 бомбардувальників і 62 винищувачі прикриття полетіли на Полтавщину. Буквально на хвості в них, ховаючись у хмарах, прилетів і німецький розвідник "Хе-111". Помітили його пізно, тож німецький пілот Ганс Мюллер устиг сфотографувати полтавську авіабазу й, уміло маневруючи висотою, втік від погоні. Всі очікували нальоту ворожої авіації, але сподівалися на радянську протиповітряну оборону.

Німецький полковник Вільгельм Антрап оголосив виліт з аеродрому в Білорусії о 21 годині того ж дня. 80 німецьких бомбардувальників і винищувачів прикриття безперешкодно пролетіли лінію фронту і наблизилися до Полтави. Наліт почався, коли частина американських льотчиків перебувала в Полтаві – хто на танцях, хто на побаченні з дівчатами. Інші дивилися кінофільм "Серенада сонячної долини".

Майже дві години німецькі літаки безкарно і спустошливо бомбили полтавський аеродром, а потім розстрілювали вцілілі літаки з кулеметів і гармат. Німці не втратили жодного літака і не зустріли жодного радянського винищувача. Після нальоту німецької авіації полтавський аеродром являв собою тяжке видовище: повністю було знищено 43 "літаючі фортеці", 15 "Мустангів" і 5 літаків інших типів, 45 літаків пошкоджено. Майже повністю знищені запаси бомб, крани, тягачі, армійські джипи і 450 тис. галонів високооктанового бензину. На землі згоріло і 15 радянських винищувачів. Загинуло 30 радянських вояків, а 80 було поранено. Серед загиблих були військові журналісти

— 254 —

С. Струнников, П. Кузнецов і П. Лідов. Загинуло також три американських пілоти – Джозеф Люкасек, Раймонд Естлі й Дональд Сімпсон. Свій останній притулок вони знайшли у Нових Санжарах, де знаходився на той час військовий госпіталь. На їх могилах установили пам'ятні надгробки, але ставлення до них було далеке від цивілізованого: місцевий люд розтяг ті надгробки для своїх господарських потреб. Тому в 1948 році американці забрали прах своїх вояків і перепоховали в США.

Події 21–22 червня 1944 року поставили під сумнів подальше існування американської бази в Полтаві і стали початком завершення операції "Френтік". Між союзниками постала стіна недовіри: американці вважали радянське командування винуватцем трагедії, адже Сталін відмовився від охорони авіабази в Полтаві американськими нічними винищувачами, а радянські пілоти не мали ні належного досвіду, ні спеціальних приладів. Можливо, тим самим Сталін хотів дискредитувати американську військову потугу і змусити їх залишити територію СРСР, адже терези війни вже явно схилялися на бік Радянського Союзу. До того ж, між радянськими й американськими вояками почали виникати сутички – здебільшого на ґрунті ревнощів до дівчат та зловживання алкоголем.

7 жовтня 1944 року з Полтави відбув перший ешелон з американцями, 12 жовтня – другий. На полтавській авіабазі ще залишалося 222 солдати й офіцери США. До середини 1945 року вони також покинули Полтаву ^[15].

^15. Голос України. – 2002. – 16 жовтня.

Як і по всьому СРСР, на Полтавщині в 1944 році широкого розмаху набув зініційований владою рух зі збирання коштів у фонд оборони. На створення танкової колони "Визволена Полтавщина" з населення зібрали 104 млн. крб. Збудовані на кошти полтавців танки в березні 1944 року передані військовому з'єднанню, яким командував генерал М. Ю. Катуков. Таким же шляхом зібрали кошти і на побудову авіаескадрильї "Полтавщина – переможцям". Колгоспник артілі імені 12-річчя Жовтня із села Захлюпанки Карлівського району М. С. Баден, чотири сини якого воювали на фронті, вніс у фонд оборони 100 тис. крб. власних заощаджень, а М. С. Чумак із колгоспу імені Калініна цього ж району – 30 тис. крб ^[16].

^16. Ємець П. Н., Самойленко О. П. Назв. праця. – С. 181.

У ході відбудови народного господарства надзвичайно гостро стояла проблема забезпечення робочою силою промислових підприємств і транспорту країни. Розв'язувалася вона головним чином шляхом примусових мобілізацій населення. Постановою Раднаркому УРСР від 30 вересня 1943 року для відбудови залізничного транспорту з Полтавщини мало бути відправлено 6 тис. чоловік, починаючи з 16-річного віку. В лютому 1944 року для роботи з

— 255 —

відбудови заводів із виробництва боєприпасів в області було мобілізовано 4 тис. чоловік, у березні цього ж року на відбудову Полтавського паровозоремонтного заводу – 500 чоловік, у квітні для Дніпробуду – 1000, протягом травня-червня для Крюківського вагонобудівного заводу – 700, Сталінградського тракторного – 1000, для ліспромгоспів і меблевих фабрик Полтавщини – 1730 і т. д.

Особлива увага надавалася відбудові вугільних шахт Донбасу, який на завершальному етапі радянсько-німецької війни мав включитися в забезпечення СРСР паливом, оскільки московське керівництво продовжувало розглядати його як "Всесоюзну кочегарку". Від швидкої відбудови Донбасу залежало відродження інших галузей промисловості, транспорту й сільського господарства. У відповідності з постановою обкому КП(б)У та облвиконкому від 13 червня 1944 року Полтавська область за рознарядкою з центру взяла шефство над вугільними шахтами тресту "Первомайськвугілля" й "Донбасантрацит", які щойно утворилися згідно з рішенням Державного комітету оборони. На підшефні шахти з колгоспів Полтавщини протягом літа 1944 року було направлено 1600 чоловік, 40 коней, 33 корови, 23 телят, 42 свині, 23 вівці та значну кількість продуктів харчування. Мобілізовані для роботи на шахтах Донбасу звільнялися від призову до Червоної армії, їм надавалася одноразова допомога в розмірі 2500–3000 крб., а їхні сім'ї одержували право надсилати продуктові посилки в Донбас вагою до 5 кг ^[17].

^17. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 13, арк. 1.

Одним із найскладніших завдань відбудови Донбасу було його матеріально-технічне забезпечення. Не вистачало найнеобхіднішого: гірничих машин, лопат і обушків, цементу й, особливо, кріпильного лісу. Доставка його з віддалених районів СРСР потребувала багато часу й залізничного транспорту, такого необхідного для фронтових перевезень. Тому московське керівництво вирішило налагодити постачання лісом Донбасу з прилеглих областей України, у тому числі й Полтавщини. Зайнятим на лісозаготівлях також надавалася відстрочка від призову до Червоної армії і їх заборонялося залучати на інші роботи. За умови виконання норм виробітку їм дозволялося купувати за готівку в місяць: бавовняних тканин – 5 м, мила – 400 г, тютюну – 100 г, сірників – 3 коробки і 0,5 л горілки на одного працюючого.

Тяжкі умови праці, де відбійниками часто працювали й жінки, та побутова невлаштованість змушували мобілізованих самовільно залишати шахти Донбасу й тікати додому, стаючи таким чином трудовими дезертирами. У 1944 році на Полтавщині їх налічувалося близько 6 тис. Найбільше втікачів було з Лохвицького та Миргородського районів. Лише протягом липня–вересня

— 256 —

1944 року до правоохоронних органів Полтавщини надійшло 2040 справ про самовільне залишення мобілізованими своїх місць роботи. Із них 748 було направлено до військових трибуналів, а 380 осіб оголошено в розшук ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 170, арк. 66.

Велике значення для розгрому фашистської Німеччини та відбудови народного господарства у звільнених районах України мало налагодження безперебійної роботи всіх видів транспорту. На відбудові мостів, залізниць, станційних будівель і споруд поряд із воєнізованими формуваннями Наркомату шляхів сполучення СРСР були мобілізовані й тисячі робітників та селян Полтавщини. У відбудові Полтавського залізничного вузла брали участь робітники 6-ї будівельно-відновлювальної дільниці, близько 2 тис. мобілізованих, головним чином жінок, та 150 підвод. Уже на четвертий день після вступу Червоної армії до Полтави на станцію Полтава-Південна з Харкова прибув перший військово-технічний потяг.

1500 чоловік і 100 підвод залучено до відбудовних робіт на Кременчуцькому залізничному вузлі. Усі роботи велися під вогнем німців, які з правого берега Дніпра обстрілювали місто. Робітники вручну розбирали зірвані корпуси, витягали з-під уламків устаткування і тут же його ремонтували. Протягом кількох днів залізничники Кременчука відбудували водокачку, механічну майстерню, залізничні колії. Уже 4 листопада під артилерійським обстрілом противника машиніст Мироненко привів на станцію перший потяг із боєприпасами. Щоб уникнути прицільного вогню німецької артилерії, ешелони зі зброєю й боєприпасами розвантажували ночами ^[19]. На початку жовтня 1943 року повністю відновлено рух поїздів на дільниці Полтава–Дарниця.

^19. Зоря Полтавщини. – 1944. – 27 лютого.

Під час втечі за Дніпро німці знищили за собою мости і всі можливі засоби переправи. Тому як тільки Червона армія вибила їх із правого берега, в Кременчуці почалося спорудження нового висоководного мосту. У відповідності з рішенням ДКО, його мали ввести в експлуатацію 20 січня 1944 року. На будівництві були задіяні військові мостобудівні частини і близько трьох тисяч мобілізованих місцевих жителів. Працювали вони цілодобово, без перепочинку і вихідних. У результаті неймовірних зусиль міст через Дніпро в районі Кременчука вдалося ввести в експлуатацію на 8 днів раніше строку.

16 липня 1944 року відкрито й міст через Ворсклу на магістралі Харків–Полтава–Київ. Із цієї нагоди на станції Полтава-Південна провели урочистий мітинг. Як завжди бувало в традиціях комуністичного режиму, обком КП(б)У довів "контрольні завдання" райкомам партії привести для масовості: Ленінському – 3000 чоловік, Октябрьському –1500 і Київському – 1000. Одночасно визначили виступаючих та регламент виступів. Після мі-

— 257 —

тингу будівельники мосту і представники обласної та міської номенклатури "за особливими запрошеннями" продовжили святкування в розташуванні однієї з військових частин міста. Решта присутніх розійшлися по домівках голодними.

Ударними темпами проходила відбудова й Полтавського паровозоремонтного заводу. З метою забезпечення його кваліфікованими робітниками при Управлінні відбудови ППРЗ 15 березня 1944 року відкрилася школа фабрично-заводського навчання на 300 учнів.

У надзвичайно складних умовах доводилося відбудовувати і поруйноване війною сільське господарство. У селах майже не залишилося техніки, робочої худоби і чоловіків. Комуністичний режим не відмовився, на що багато хто сподівався, від феодальної колгоспно-радгоспної системи, в якій була відсутня матеріальна зацікавленість людей у результатах своєї праці та переважав позаекономічний примус, який базувався на грубій силі. У перші ж дні після відновлення радянської влади колгоспам повернули їхні старі назви й запровадили примусову працю, як і за німців.

Більшість робіт на селі доводилося виконувати вручну, й основний їх тягар ліг на плечі жінок. Корови з індивідуальних господарств колгоспників повсюдно були основною тягловою силою: ними орали землю, а борони тягали жінки. У 1944 році на полях Полтавщини працювало близько 70 тис. корів колгоспників, за допомогою яких зорано понад 55 тис. га землі, забороновано 350 тис. га й засіяно зернових на площі 150 тис. га ^[20]. При цьому колгоспники, чиї корови працювали на сільськогосподарських роботах, не звільнялися від обов'язкової здачі молока державі. Ділянки землі, які не можна було виорати, скопували лопатами вручну. Відрами носили на поля гній, попіл та курячий послід, які в примусовому порядку збирали по дворах колгоспників.

^20. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 258, арк. 20.

У першу чергу потрібно було відновити довоєнні посівні площі й організувати виробництво сільськогосподарської продукції для забезпечення фронту і населення міст продовольством, а промисловості – сировиною. Відбудова сільського господарства почалася з відновлення матеріально-технічної бази колгоспів і МТС. Із цією метою протягом першого року після повернення радянської влади на Полтавщину влада організувала збір деталей та інструментів серед родин механізаторів та по дворах колгоспників. Трактори переробляли на роботу на керосині, а комбайни – на безмоторну роботу. Проте і цієї техніки не вистачало, тому врожай теж доводилося збирати вручну. Наприклад, під час жнив у Хорольському районі косарями працювало 1218 жінок, а коровами щоденно вивозили 280–290 підвод хліба.

— 258 —

У 1945 році хімічним способом плантації цукрового буряка були оброблені лише на площі 6300 га. Тому в боротьбі з довгоносиком плантації обкопували канавками з ловчими пастками або збирали шкідників уручну, залучаючи до цього навіть учнів початкових класів. Їхніми руками того року було зібрано більше 20 т довгоносиків ^[21].

^21. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 322, арк. 66.

Замість реальної матеріальної допомоги влада посилала на села тисячі агітаторів і пропагандистів, як штатних, так і з числа сільської та міської інтелігенції. Станом на 1 грудня 1944 року в області налічувалося 1185 штатних агітколективів, які протягом другої половини цього ж року провели 86800 бесід та колективних читань газет із населенням.

У 1945 році під час проведення весняних польових робіт на село послано більше 10 тис. агітаторів і пропагандистів. У звітах партійних органів наводяться фантастичні цифри проведених ними індивідуальних і колективних бесід та прочитаних лекцій. І все ж підневільна праця в колгоспах не давала бажаних наслідків. У 1944 році число колгоспників, які не виробили мінімуму трудоднів, склало 51409, у тому числі 3944 чоловіків і 47970 жінок. У Хорольському районі із 11 тис. працездатних колгоспників під час жнив на роботу виходило лише 6354 ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк. 28 зв.

У документах колишнього Полтавського обкому КП(б)У наводяться методи боротьби місцевих керівників із невиходами на роботу в колгоспах: самовільні незаконні штрафи, що накладалися головами колгоспів, конфіскація овочів із присадибних ділянок колгоспників, позбавлення їх права користуватися громадськими пасовищами та ін.

Незважаючи на тяжкі умови воєнного часу, при відсутності достатньої кількості робочих рук і необхідної техніки, на кінець війни колгоспи області освоїли 1738,4 тис. га сільськогосподарських угідь, що склало 85,6 відсотка довоєнної посівної площі. У 1944 році Полтавщина здала 272158 т хліба державі, або на 81 відсоток більше, ніж у 1943 році, і досягла 91,5 відсотка здачі хліба врожаю 1940 року. За виконання плану хлібозаготівель 118 чоловік, головним чином із числа партійних і радянських функціонерів, одержали державні нагороди.

Проте покараних було значно більше. За даними обласної прокуратури, до кримінальної відповідальності за зрив планів виконання хлібозаготівель у 1945 році притягнуто близько 500 керівників сільського господарства (голів колгоспів, директорів радгоспів, бригадирів тощо).

Станом на 1 листопада 1945 року на ланах області залишилося ще не зібраними: зернових і зернобобових на площі 4439 га, коноплі – 4000 га, соняшни-

— 259 —

ку – 34000 га, цукрового буряка – 4317 га, картоплі – 388 га. Необмолоченими залишалися скошені на 250 тис. га зернові культури, а скошений на 20 тис. га хліб ще не був заскиртований і псувався на полях ^[23].

^23. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 268, арк. 65.

Із не меншими труднощами проходило відновлення громадського тваринництва в колгоспах і радгоспах області. Джерелом збільшення поголів'я худоби стало поповнення ферм за рахунок приплоду та контрактації молодняка в колгоспників, робітників і службовців. Відомо, що в період окупації німці зняли обмеження на утримання худоби в індивідуальних господарствах, у результаті чого в багатьох із них з'явилися коні, по декілька голів худоби, чимало птиці. Їх радянська влада кваліфікувала, як незаконно придбані. Тому спільним рішенням обкому КП(б)У та облвиконкому від 13 червня 1944 року придбана в період окупації худоба підлягала поверненню в усуспільнений сектор, тобто до колгоспів, безплатно ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 9, арк. 9.

Контрактацію худоби в населення намагалися використати з метою наживи деякі районні керівники, скуповуючи або вимінюючи корів у колгоспників. "Лідирували" в цьому секретарі Чорнобаївського і Комишнянського райкомів партії, голова Великобагачанського райвиконкому, начальник Гельмязівського райвідділу НКВС та ін. Придбану ними шахрайським способом худобу довелося повернути до колгоспів.

Завдяки вжитим заходам станом на 1 жовтня 1944 року поголів'я великої рогатої худоби на Полтавщині, порівнюючи з відповідним періодом минулого року, збільшилося на 234 відсотки, свиней – на 493, овець – на 416, коней – на 27. Але кормова база колгоспів не була розрахована на таку кількість худоби, і її взимку часто доводилося годувати знятою з дахів ферм соломою, в результаті чого спостерігався великий падіж, особливо в Миргородському, Гадяцькому, Диканскому й Решетилівському районах, де загинули сотні голів великої рогатої худоби та коней.

Невід'ємною умовою нормалізації життя на звільненій від німців Полтавщині стало відновлення діяльності закладів народної освіти. Спільною постановою обкому КП(б)У й облвиконкому від 4 листопада 1943 року працівники народної освіти зобов'язувалися до 10 листопада провести облік дітей шкільного віку, а з 15 листопада 1943 року розпочати навчання в школах. У відповідності з директивними рішеннями московського керівництва у школах були запроваджені випускні екзамени для учнів, які закінчували початкову й семирічну школи, та екзамен на атестат зрілості для випускників середніх шкіл.

На шляху розвитку шкільної освіти стояли величезні викликані війною труднощі: повсюдно бракувало шкільних приміщень, навчального обладнан-

— 260 —

ня, підручників і вчителів. Школи й окремі класи доводилося влаштовувати в громадських будівлях, приватних будинках, часом навіть у землянках. Заняття проводилися у дві й три зміни. За браком паперу діти вчилися писати на клаптях газет чорнилом із бузини. Багато дітей прийшли до школи переростками, тому що в умовах окупації існували лише початкові класи. Частина дітей через хвороби, брак одягу і взуття, віддаленість шкіл або відсутність шкільних приміщень взагалі не мала можливості відвідувати школу. Станом на лютий 1944 року таких дітей по області було більше 20 тис., зокрема в Новосанжарському районі – 1070, Глобинському – 970, Миргородському – 800, Семенівському – 770 і т. д. ^[25].

^25. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 167.

Значну допомогу у відбудові закладів народної освіти надавала громадськість Полтавщини: робітники, колгоспники, інтелігенція. Завдяки їх спільним зусиллям уже в лютому 1944 року із 1769 шкіл, які працювали напередодні війни, роботу відновили 1530. Навчалося в них 207967 дітей ^[26]. 15 листопада 1943 року розпочалося навчання на трьох факультетах Полтавського педагогічного інституту. Після повернення з евакуації в ньому працювало 45 викладачів і навчалося близько 500 студентів, головним чином дівчат та чоловіків-інвалідів війни. Наступного року інститут уже зробив перший випуск: 93 молодих учителі одержали направлення в школи Полтавщини.

^26. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 226.

4 квітня 1944 року керівництво області звернулося до Раднаркому УРСР із проханням перевести до Полтави 2-й Харківський медичний інститут разом із навчальною базою, професорсько-викладацьким складом і студентами, але це клопотання не було задоволене без пояснення причин. Відступаючи, німці повністю знищили приміщення Градизького бухгалтерсько-економічного технікуму. Тому після повернення радянської влади вирішили не відбудовувати його, а перевести до Лубен. Технікум готував бухгалтерів-економістів для МТС і районних земельних відділів.

Певні успіхи будли зроблені й у відбудові культурно-освітніх закладів області. Спільною постановою обкому КП(б)У та облвиконкому від 4 березня 1944 року відновлено діяльність Полтавського обласного драматичного театру імені М. В. Гоголя. Під час евакуації він працював у Казахстані. Там колектив театру підготував і включив до свого репертуару 32 п'єси радянських і зарубіжних авторів, дав понад 600 вистав для цивільного населення і 207 – для військових частин і госпіталів. У Полтаві для театру тимчасово виділили приміщення другого поверху середньої школи № 3. Акторам театру та іншим працівникам культури міська влада надала 39 квартир та організувала для них закриту їдальню на 200 чоловік. Першими п'єсами, що колектив театру поста-

— 261 —

вив для полтавців, були "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Безталанна", "Украдене щастя" та ін. ^[27].

^27. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 10, арк. 43.

У кінці 1943 року відновила роботу й обласна філармонія з ансамблем бандуристів та балетною групою при ній. Директором і художнім керівником філармонії працював А. В. Кононович, а хормейстером – Шаповаленко, який перебував на цій посаді й під час німецької окупації. Крім обов'язкової "Пісні про Сталіна", у репертуарі хору було багато українських народних пісень та пісень народів СРСР. 15 квітня 1944 року почалося навчання в Полтавському музичному училищі імені М. Лисенка. В училищі працювали відділи духових і смичкових інструментів, вокальний та фортепіанний.

На кінець 1945 року на Полтавщині вже працювало 3 театри, 12 районних будинків культури і 30 клубів, 253 колгоспних і 315 сільських клубів, 51 бібліотека й 8 музеїв, 652 хати-читальні та 178 "червоних кутків". Важлива роль в ідеологічній обробці населення належала найбільш масовому виду мистецтва – кіно. Проте через недостатнью кількість спеціалістів і обладнання розвиток кіномережі був обмежений. В області діяло лише 69 кіноустановок, у тому числі 21 сільська стаціонарна, і 24 кінопересувки, у більшості "німих" ^[28].

^28. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 341, арк. 42.

Основним змістом роботи культурно-освітніх установ, як і в довоєнний час, було вихваляння "вождя всіх часів і народів" та виховання полтавців у дусі "безмежної любові до Комуністичної партії і радянської Батьківщини". З'явилися і нові напрямки в ідеологічній роботі. Намагаючись заповнити в якійсь мірі той вакуум, що утворився під час німецько-фашистської окупації, вся сила партійно-командної системи була спрямована на пропаганду комуністичної ідеології, переваг радянського способу життя і непорушну єдність народів СРСР при керівній ролі "старшого брата".

Полтавцям нав'язувалася теза про Комуністичну партію як організатора й натхненника перемоги над фашизмом, про "великий російський народ", який єдиний начебто проявив себе гідно в радянсько-німецькій війні. Звичайно, згадувався й український народ, але мова цього народу, його культура і традиції в умовах великодержавної ейфорії трактувалися як другорядні, похідні. Нагніталася справжня проросійська істерія. Бучно відзначалися чергові річниці "геніального" байкаря І. Крилова, читалися нескінченні лекції про російських полководців Суворова й Кутузова, взяття "руськими" військами Берліна в 1760 році тощо. З усіх історичних постатей України згадувався лише Б. Хмельницький, як "воз'єднувач". Майже всі офіційні документи, навіть на районному рівні, готувалися російською мовою.

— 262 —

Війна наклала тяжкий відбиток на все життя полтавців. Їхнє матеріальне і побутове становище, як і в часи німецької окупації, залишалося вкрай тяжким. Люди одягалися в лахміття, яке залишилося ще з довоєнних або дореволюційних часів, та в обноски всіх армій, що пройшли протягом війни через Полтавщину. Взувалися у таке ж взуття або в кустарного виробництва калоші, та й то лише в холодну пору року, а в теплу, практично до заморозків, – ходили босими, особливо по селах. Більшість селянських дітей ходили в пошитому з домотканого полотна одязі: білій сорочці та пофарбованих дубовою корою штанах. Практично в кожній селянській хаті, як за часів феодалізму або ще раніше, стояли прядка і дерев'яний ткацький верстат, на якому довгими зимовими ночами при світлі каганця жінки ткали полотно.

Не вистачало найнеобхіднішого, навіть сірників. Тому вогонь добували за допомогою кресал або підтримували його цілодобово, а якщо раптом він згасав, то ходили по сусідах позичати жар, щоб розпалити в печі й приготувати якусь страву.

Запроваджена після вигнання німців у містах і робітничих селищах карткова система могла забезпечити хіба що найнижчий прожитковий мінімум населення. До того ж, державне постачання було диференційованим: дещо кращим на оборонних підприємствах, гіршим – на інших. Так, норми продовольчого постачання для робітників та інженерно-технічних працівників, зайнятих на відбудові народногосподарських об'єктів, становили 1,8 кг м'яса і риби, 0,4 кг жирів і 1,2 кг крупи на місяць; для тих, хто був зайнятим на інших роботах, відповідно 1,2 кг, 0,3 кг і 0,8 кг; для утриманців 0,5 кг, 0,2 кг, 0,6 кг; для дітей 0,4 кг, 0,3 кг і 0,8 кг ^[29]. Проте і цих норм дотримувалися не завжди. Спостерігалися часті перебої в забезпеченні населення хлібом, який, до того ж, був неякісним, із домішками. У січні 1944 року траплялися випадки, коли вчителі й медичні працівники по кілька тижнів не одержували хліба. Щоб якось вижити, вони змушені були займатися приватною практикою, продавати особисті речі тощо. Селяни взагалі позбавлялись будь-якого державного забезпечення, єдиною надійною годувальницею залишалася корова, якою також обробляли землю.

^29. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 9, арк. 115.

Продовольча проблема ускладнювалася ще й тим, що на Полтавщину почали повертатися бранці з Німеччини, колишні остарбайтери, частину з яких потрібно було працевлаштовувати, забезпечувати продовольчими пайками і надавати житло. На кінець 1945 року їх прибуло 58850 чоловік. У Полтаві з 918 репатріантів роботи не мали 756. На роботу їх не брали тому, що вони не мали паспортів, а оформлення документів на них затримувалося через не-

— 263 —

скінченні перевірки "компетентними органами". Щоб знайти вихід із цієї тупикової ситуації, колишніх остарбайтерів тимчасово (не більше місяця) ставили на гарантоване державне постачання за робітничими нормами, а в селах видавали по 10 кг хліба і 15 кг овочів на людину на місяць ^[30].

^30. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 239.

Із метою поліпшення продовольчого становища міського населення в березні 1944 року колгоспникам і одноосібникам було дозволено продавати на базарах і залізничних станціях хліб і хлібобулочні вироби. У загальносоюзному масштабі запроваджено торгівлю товарам за так званими комерційними цінами, які були в декілька разів вищими за державні, а тому недоступними для пересічного полтавця. Вихід із критичного становища влада шукала в широкому запровадженні підсобних господарств, які мали кожне більш-менш значне підприємство чи установа, та наданні земельних ділянок робітникам і службовцям у приміській зоні. У Полтаві в 1944 році індивідуальними городами користувалися 23 тис. сімей. Влада виділила для них 1018 га землі ^[31].

^31. Полтава: Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С. 184

У дещо кращому становищі перебували сім'ї військовослужбовців, інваліди та діти-сироти. Ними опікувалися спеціально створені при виконкомах місцевих рад відділи з їх матеріального забезпечення та побутового обслуговування. Станом на 1 липня 1944 року сім'ям військовослужбовців в області виплачено 47,1 млн. крб. грошової допомоги та 3,55 млн. крб. пенсій. У Полтаві державним забезпеченням охоплено 1377 родин фронтовиків, яким у грудні 1943 року виплатили 161126 крб. та виділили більше 2 тис. складометрів дров. 288 дружин вояків Червоної армії були позачергово влаштовані на роботу.

Тяжким матеріальним становищем полтавців користувалися з метою особистої наживи окремі нечесні люди, які працювали в системі продовольчого забезпечення. Їх не зупиняло навіть ймовірне покарання за законами воєнного часу. Жадоба наживи була вище будь-яких моральних цінностей. У 1944 році на полтавському хлібозаводі № 3 викрито дві злочинних групи у складі 5 і 14 чоловік, які крали печений хліб і потайки збували його за спекулятивними цінами населенню. Перша з них украла хліба на 150 тис. крб., друга – не менше 3 т. У кінці цього ж року міліція заарештувала групу спекулянтів, які працювали в торговельній мережі Київського району Полтави. При арешті в них вилучили 332930 крб., 2737 кг хлібопродуктів, 571 кг жирів, 70 кг цукру, на 62390 крб. інших продуктів та на 463915 крб. промислових товарів ^[32].

^32. ДАПО, ф. П-12, оп. 1, спр. 272, арк. 114.

Важким тягарем для полтавців були державні воєнні позики, розміщення яких визначалося директивним шляхом із Москви і не враховувало матеріально-

— 264 —

го становища населення тільки-но звільнених від німецької окупації районів. Частина населення з патріотичних міркувань віддавала свої заощадження чи заробіток державі добровільно, але для більшості полтавців такі "позики" були примусовими. У середині травня 1944 року на Полтавщині була завершена передплата на 3-відсоткову державну воєнну позику. Всього населення області підписалося на 209417 тис. крб., що становило 166,3 відсотка планового бюджетного завдання. При цьому половина вказаної суми була внесена готівкою.

Якщо в рахунок державних позик у більшості полтавців влада забирала останні копійки, то номенклатура за активну участь у їх розміщенні та зборі готівки постійно одержувала чималі премії. За результатами реалізації 3-відсоткової державної позики, 117 керівних працівників обласних і районних партійних та радянських апаратів, починаючи з секретарів обкому та райкомів партії, були премійовані місячним окладом кожний, а керівники чотирьох районів, де збір готівки був найвищим, – півторамісячним ^[33].

^33. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 198.

Відбудова житлового фонду та забезпечення полтавців дахом над головою була складовою частиною боротьби за поліпшення їхніх побутових умов. Основні будівельні роботи покладалися на створений на початку 1944 року будівельний трест № 306. У першочерговий план будівництва були включені відбудова приміщень обласного комітету партії та Полтавського управління наркомату Державної безпеки. Проте в розгортанні відбудовних робіт, як і повсюди, спостерігалися великі труднощі, пов'язані з нестачею будівельних матеріалів та робочої сили. Забезпеченість будівельними матеріалами тресту в 1944 році становила лише 38 відсотків, а кадрами будівельників – 43. Проведені районними радами трудові мобілізації забезпечили будівництво в основному жінками-чорноробами. Тому станом на 1 червня 1945 року із загального числа працівників тресту кваліфіковані робітники становили лише 700 чоловік, а чорнороби – 1240.

На відбудовних роботах використовувалася і праця німецьких військовополонених. У Полтаві в 1945 році їх працювало 919, але 158 із них були хворими й непридатними до фізичної праці, а 160 могли працювати лише на легких роботах. Із решти працюючих німців 24 чоловіки виконували норми виробітку на 100–120 відсотків. 287 – на 60–100 відсотків, 296 – менше, ніж на 60 ^[34]. Зрозуміло, що підневільна праця ніколи не була продуктивною.

^34. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 161.

Незважаючи на труднощі воєнного часу, протягом 1944 року в області було відбудовано або збудовано заново 44877 хат колгоспників та 5175 колгоспних будівель, у тому числі 1084 конюшні, 733 корівники, 475 свинарників, 141 кошара та ін. Широко практикувалася така форма участі громадськос-

— 265 —

ті у відбудовних роботах, як метод народної будови власними силами, матеріалами, інструментами й безоплатно.

І все ж житлова проблема залишалася далеко не розв'язаною. З огляду на повернення з евакуації значних мас населення, стан із житлом залишався складним як у селах, так і в містах. Багато полтавців мешкало в непристосованих приміщеннях, у підвалах зруйнованих будинків та в землянках. Ще на кінець 1946 року в землянках проживало 5692 сім'ї, або 18103 чоловіки, та по сусідах тулилося 9426 сімей (28718 чоловік) ^[35].

^35. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 341, арк. 20.

Житла потребували й українці, яких по закінченні другої світової війни в результаті обміну населенням між Польщею й СРСР почали у примусовому порядку розселяти по різних регіонах України подалі від західного кордону, у тому числі й на Полтавщині. На кінець 1945 року 7800 українців із Польщі були розселені по 23 районах області, найбільше в Великобагачанському, Гадяцькому та Лохвицькому районах. Щоб якомога швидше адаптувати їх у радянське суспільство, для переселенців створили окремі гуртки, де спеціально підібрані агітатори розповідали їм про принади соціалістичного способу життя та "вождя всіх часів і народів" Й. Сталіна ^[36].

^36. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 202, арк. 67.

Байдуже ставлення до потреб переселенців із боку місцевої влади і перспектива підневільного колгоспного життя змушували багатьох із них залишати негостинну та розорену війною Полтавщину і переїжджати до західних областей України, де радянська влада ще не встигла провести колективізацію, а місцевий люд тримався усталених віками традицій. У зв'язку з цим, 2 жовтня 1945 року бюро обкому КП(б)У та облвиконком прийняли таємну постанову, згідно якої самочинні переїзди з Полтавщини в інші області України заборонялися, а тих переселенців, які вже встигли виїхати, міліція зобов'язувалася затримувати й силоміць повертати на попереднє місце проживання. Змінити його можна було лише з дозволу Управління в справах евакуації при Раднаркомі УРСР за поданням райвиконкомів, що було майже нереально ^[37].

^37. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 46.

Якщо більшість полтавців у час війни і в перші повоєнні роки жила в неймовірних злиднях, то правляча комуністична номенклатура знаходилася наче в іншій державі, не відчуваючи нестатків ні в побутовому, ні в матеріальному плані. Вона користувалася окремими закритими розподільниками та їдальнями, де товари і продукти продавалися за твердими державними цінами, у декілька разів нижчими за ринкові. Періодично номенклатурі надавалися дотації на харчування в закритих їдальнях, розміри яких визначалися таємними рішеннями обласного керівництва щоквартально. Так, 18 березня 1944 року рішенням облвиконкому визначено контингент керівних праців-

— 266 —

ників, які одержували дотації на вечері в таких розмірах: для 8 чоловік – по 120 крб. щомісячно, для 20 осіб – по 75 крб. і т. д. Усього витрати на дотації на харчування для номенклатури з 1 квітня по 31 грудня 1944 року становили 53460 крб. ^[38].

^38. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 10, арк. 92.

2 січня 1945 року обком КП(б)У та облвиконком прийняли спільну таємну постанову, згідно якої контингент номенклатурних працівників був значно розширений, відповідно збільшувалася і сума дотацій. Залежно від "ступеня відповідальності" вся номенклатура поділялася на три категорії: до першої ("найвідповідальніших") було віднесено 161 чоловіка, до другої ("менш відповідальних") – 383 і до третьої ("найменш відповідальних" чи "безвідповідальних"?) – 738 ^[39].

^39. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 1.

Номенклатура також постійно отримувала дотації грошима на "покращення побутових умов". Згідно таємного кошторису на друге півріччя 1945 року, відповідальні працівники першої категорії, крім зарплати, одержували щомісячні дотації (в конвертах) у таких розмірах: перший секретар обкому і голова облвиконкому – по 1 тис. крб., секретарі обкому й заступники голови облвиконкому – по 600 крб., перший секретар обкому комсомолу і головний редактор обласного часопису "Зоря Полтавщини" – по 300 крб., завідуючі відділами обкому та облвиконкому і сім'я С. Ф. Кондратенка – по 200 крб., – ці доплати в конвертах для комуністів навіть не включалися до сплати обов'язкових партійних внесків і т. д.

Представники обласної номенклатури, включаючи і перших осіб у районах, одержували також щорічно одноразову допомогу в розмірі місячного окладу, а працівники апарату обласних організацій, які потрапили до числа контингенту "на покращення побуту", користувалися також дотаціями на додаткові сніданки в розмірі 80 крб. щомісячно. Друге "гаряче харчування" для тих, хто засиджувався на роботі, одержували 2800 чоловік із числа партійно-радянського, господарського й карального "активу", тобто начальників різного калібру, в тому числі в обкомі партії – 100 чоловік, облвиконкомі – 75, обкомі комсомолу – 20, обласному управлінні внутрішніх справ – 120 і обласному управлінні державної безпеки – 70. Разом різноманітні доплати обласній номенклатурі на другий квартал 1945 року складали 203460 крб. ^[40].

^40. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 105–107.

Крім того, обласна верхівка, у тому числі редактор "Зорі Полтавщини" й сім'я С. Ф. Кондратенка, була прикріплена для індивідуального обслуговування до магазину № 19 у центрі Полтави.

Медичну допомогу номенклатурні працівники також одержували в окремій обласній лікарні, що підпорядковувалася спеціально створеному з цією

— 267 —

метою лікарняно-санітарному управлінню Наркомату охорони здоров'я УРСР, але тут теж була своя градація, яка залежала від обійманої посади пацієнта. Постановою облвиконкому від 11 червня 1945 року затверджені чергові списки керівного "активу", який мав право користуватися обласною лікарнею для номенклатури. Вище керівництво області й районів (72 чоловіки) разом із сім'ями перебували на повному обслуговуванні лікарні й користувалися ліками безкоштовно. Із середньої ланки обласної номенклатури (155 чоловік) лише особисто керівники перебували на повному обслуговуванні, а члени їхніх сімей – на амбулаторному лікуванні й ліки в аптеці купували за гроші. Серед прикріплених до цієї закритої лікарні були і 22 наукових працівники Полтави: директори, їхні заступники та секретарі партійних організацій трьох вузів, професори і завідуючі кафедрами марксизму-ленінізму ^[41]. Незначні пільги в обслуговуванні та лікуванні мала й районна номенклатура, для якої були виділені окремі палати в лікарнях.

^41. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 97, 102.

Щоб довести свою відданість більшовицькому режимові й особисто Й. Сталіну, партійне керівництво УРСР з ініціативи на той час першого секретаря КП(б)У М. Хрущова організувало масові пропагандистські акції. Однією з них було написання вірнопідданих листів на ім'я "вождя всіх часів і народів". У цьому дійстві змушені були брати участь і тисячі полтавців. Так, протягом 1944 року "Лист-клятву" підписали 286 тис. чоловік, "Лист-рапорт" – 309 тис., "Слово від українського народу" – 347 тис. Ці підписи обласна влада видавала за вияв "безмежної любові полтавців" до Й. Сталіна і приклад їхнього політичного піднесення.

У кінці 1943 року на Полтавщину дорогою з евакуації прибули партійно-радянські керівні працівники з Кам'янець-Подільської (870 чоловік) та Вінницької (460 чоловік) областей. В очікуванні керівних посад на окупованій поки що території своїх областей їх тимчасово розмістили по 18 районах Полтавщини, але ніякої практичної участі у відбудові поруйнованого війною господарства області вони брали. Згідно постанови бюро обкому КП(б)У від 27 грудня 1943 року, їх мали використовувати лише на керівних посадах на "організаційно-господарській і політико-масових роботах" у колгоспах із тим, щоб завершити молотьбу й забрати якомога більше хліба для держави ^[42].

^42. ф. П-15, оп. 1, спр. 203, арк. 220.

— 268 —

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

УХХ столітті український народ зазнав таких бід і втрат, яких не мав за всю попередню багатовікову історію: три революції, дві світові й громадянська війни, два голоди й голодомор (1932–1933 років), форсована індустріалізація і насильницька колективізація, "великий терор" 30-х років, безтямна "перебудова", Чорнобильська атомна катастрофа, хижацька "прихватизація" і масове зубожіння народу в умовах державної незалежності України. Жоден народ не зміг би витримати цих випробувань долі, але український зумів вистояти, хоча й заплатив неймовірно високу ціну.

Найтяжчим з усіх потрясінь була друга світова війна, що принесла незчисленні біди українському народові, не обминувши жодної сім'ї і жодної оселі. Зловісну роль у її розв'язанні відіграли вожді двох тоталітарних режимів – Гітлер і Сталін, які обидва, хоч і різними методами, прагнули до світового панування. Недарма Гітлеру приписують такі слова: "Коли я завоюю Росію, то правителем поставлю Сталіна, звичайно, під німецьким контролем, тому що ніхто краще за нього не вміє поводитися з російським народом". Але війна велася не між Гітлером і Сталіним, а між фашизмом та рештою світу і стала для людства найбільшою трагедією XX століття.

Складовою частиною другої світової війни була радянсько-німецька війна 1941–1945 років. До недавнього часу багато її дискусійних і проблемних питань трактувалися у вигідному для комуністичних ідеологів плані й знаходилися в тісному зв'язку з кон'юнктурними потребами радянської пропаганди. У різні роки історія війни писалася під Сталіна, під Хрущова, під Брежнєва, але завжди в ура-патріотичному плані, без критичного аналізу. Тому оцінка війни,

— 269 —

її причини й наслідки значною мірою ще залишаються сталінськими і по сьогодні. Навіть у самій назві.

У 60-х роках XX століття у США була опублікована 128-томна, а у Великобританії – 92-томна історія воєнних дій, у яких детально описані всі військові операції союзників на фронтах другої світової війни. Ні в Радянському Союзі, ні в Російській Федерації до цього часу нічого подібного не видано, а те, що було написано про війну за радянських часів, ніхто із західних істориків всерйоз не сприймає. Більше того, окремі теми (дії штрафних батальйонів, загороджувальних загонів НКВС, військових трибуналів та ін.) до недавнього часу залишались закритими для дослідників. Тому всі, хто цікавиться історією радянсько-німецької війни, продовжують користуватися напівправдою і міфами, написаними за радянських часів. Сказати правду про війну означало б тоді взяти під сумнів дії "вождя всіх часів і народів", радянських воєначальників, керівну роль Комуністичної партії, всенародний характер боротьби з ворогом і т. д.

І зараз, в умовах державної незалежності України, існують дві оцінки війни: одна – урядова, офіційна, радянська, інша – наукова, фахова. Якщо перша розглядає війну як тріумф перемоги Радянського Союзу над нацистською Німеччиною, то друга – як одну з найбільших трагедій XX століття для українського народу.

На офіційному рівні влада продовжує вживати сталінську назву війни (Велика Вітчизняна), більшість істориків – наукову (радянсько-німецька). "Вітчизняною" вперше названа радянсько-німецька війна у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941 року, а "Великою Вітчизняною" – у його наказі від 7 листопада 1944 року. На довгі роки цей термін став своєрідним пропагандистським штампом в арсеналі комуністичної пропаганди. Правляча верхівка намагалася тим самим затушувати роль СРСР у розв'язанні другої світової війни та продемонструвати уявну "монолітну єдність" народів Радянського Союзу з комуністичним режимом.

Але чи була така "єдність"? Із 34476,7 тис. мобілізованих до Червоної армії під час радянсько-німецької війни військовими трибуналами за різні види злочинів було притягнуто до відповідальності 994,3 тис., із них 157 тис. розстріляно, що рівнозначно 12 кадровим стрілецьким дивізіям. І це лише офіційно зареєстровані смертні вироки. А скільки червоноармійців знищено у відповідності з наказом № 227 від 28 липня 1942 року, відомого під назвою "Ні кроку назад!"? Він давав право командирам без суду і слідства розстрілювати на місці боягузів і панікерів.

— 270 —

Як стверджують російські історики, у складі німецького вермахту служило близько одного мільйона радянських громадян, у тому числі відома армія генерала Власова, 29-а і 30-а російські дивізії СС, про які ті ж російські історики чомусь замовчують. У той же час історія стрілецької (гренадерської) дивізії СС "Галичина" висвітлена в численних публікаціях і стала предметом антиукраїнських спекуляцій. А між тим, західні союзники СРСР не видали її вояків Сталіну, позаяк за ними не було воєнних злочинів, і вони знайшли прихисток у США та Англії.

Німецьку агресію більшість населення СРСР сприйняла як загрозу самому своєму існуванню. Тому війна для радянського народу стала справді визвольною, справедливою, вітчизняною, як, до речі, і для всіх інших народів Європи – жертв нацистської агресії, але в жодній країні її не називають "вітчизняною".

Застосування щодо України визначення радянсько-німецької війни як війни вітчизняної є тим паче недоречним, тому що для багатьох українців Радянський Союз ніколи не був Вітчизною і боролися вони в лавах Червоної армії, Української повстанської армії чи інших військових формуваннях антигітлерівської коаліції не за врятування комуністичної імперії, а за визволення України від окупантів (німецько-фашистських чи московсько-більшовицьких), за своє майбутнє, за кращу долю для свого народу.

На нашу думку, радянсько-німецька війна для України була і вітчизняною, і громадянською, і світовою. Вітчизняною тому, що для вояків УПА і українського націоналістичного підпілля вітчизною була Україна, а не Радянський Союз; громадянською – бо українці, не маючи власної держави, змушені були воювати і вбивати один одного по різні боки фронту: одні на боці німецького вермахту в складі допоміжної української поліції (близько 170 тис. чоловік) чи дивізії "Галичина" (13 тис. ), інші – Червоної армії (більше 6 млн), ще інші – в УПА (80–100 тис.); світовою тому, що українці воювали в складі різних армій світу: канадській (35000), польських і чехословацьких частинах (11000), французькому іноземному легіоні (5000). Воювали українці і в арміях США, Австралії та інших країн.

У радянсько-німецькій війні Україна опинилася в епіцентрі воєнних дій, що і визначило характер участі в ній українського народу. Але Україна не була державою, а отже, не була суб'єктом у цій війні, а лише об'єктом боротьби двох тоталітарних режимів. Тому для українського народу радянсько-німецька війна – це, насамперед, трагедія бездержавної нації.

Нав'язане московсько-більшовицькими ідеологами трактування історії другої світової війни залишило у свідомості пересічних українців, а також

— 271 —

представників влади та науковців, глибокий слід. Здолати усталені десятками років стереотипи не завжди легко. Нерозв'язані питання радянсько-німецької війни продовжують залишатися предметом гострих дискусій і політичного протистояння, залишаються збудниками громадського спокою. До них, зокрема, відносяться питання визнання учасниками антифашистської боротьби вояків УПА, надання С. Бандері посмертно звання Героя України, долі колишніх військовополонених, "остарбайтерів", повернення на батьківщину депортованих кримських татарів та ін. Іншими причинами політичного протистояння є надмірна заполітизованість частини українського суспільства, небажання сприймати історію як науку, намагання політиків нав'язати дослідникам власне розуміння історичної правди.

До цього часу історики не можуть прийти до однозначної думки: як могло статися, що, маючи значну перевагу в живій силі, озброєнні та промисловому потенціалі перед Німеччиною, Радянський Союз зазнав таких величезних втрат у перший період війни, а Червона армія опинилася на межі катастрофи. Більшість із них схиляються до думки, що одними з головних причин поразок Червоної армії були масштабні репресії другої половини 30-х років, раптовість нападу та прорахунки вищого партійного і військового керівництва СРСР. Усе це, справді, мало місце. За брехливими звинуваченнями в СРСР були розстріляно 136 командирів дивізій із 199, 60 командирів корпусів із 67 і т. д. Унаслідок репресій на початку радянсько-німецької війни лише 7 відсотків командирів Червоної армії мали вищу військову освіту, а 37 не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах.

Проте не лише це було причиною поразок Червоної армії. При об'єктивному підході до оцінки протиборствуючих сторін неважко помітити, що німецька армія, порівнюючи з радянською, була краще підготовлена професійно, краще озброєна, навчена і психологічно більш готова до війни. Німецький солдат, крім усього іншого, був і більш дисциплінованим, ніж радянський, менше піддавався паніці, мав кращу екіпіровку, побутові умови і продовольче забезпечення.

На відміну від Червоної армії, в німецькій не було ні партійних структур, ні жінок на фронті, ні політичних органів (комісарів чи замполітів), ні "особых отделов" із розгалуженою мережею "сексотів" у військових підрозділах, ні загороджувальних загонів НКВС. Усього в загороджувальних загонах, які діяли до 20 листопада 1944 року, служило більше 72 тис. вояків, що становило 6 дивізій повного складу. Війська СС посилалися на найбільш небезпечні ділянки фронту, в той час як війська НКВС стерегли фронт із радянського боку. Німецькі во-

— 272 —

яки протягом усієї війни отримували більш-менш регулярні відпустки і могли провідати свої сім'ї на батьківщині та зняти, таким чином, психологічний стрес; радянські – лише після важкого поранення, та й то не всі. У Червоній армії широко використовувалися штрафні батальйони, батальйони "смертників", як їх називали фронтовики, чого не було в німецькій. Штрафні батальйони у складі Червоної армії створені згідно з наказом № 298 Державного Комітету Оборони від 28 вересня 1942 року. За час війни у 1050 штрафних батальйонах побувало 427910 бійців і командирів Червоної армії, а це – 35 дивізій повного складу. Втрати в них перевищували 80 відсотків особового складу. Командирам і політпрацівникам штрафбатів, яким вислуга у званнях скорочувалася наполовину, а один місяць служби зараховувався за шість, надавалося право в разі невиконання наказів розстрілювати штрафників на місці.

У працях багатьох сучасних українських істориків, не кажучи вже про владні структури, до цього часу спостерігається некритичний підхід до оцінки місця й ролі Г. Жукова в радянсько-німецькій війні. На противагу тирану й дилетанту у військових справах Й. Сталіну виступає "непереможний полководець" Г. Жуков.

Дійсно, він був одним із визначних радянських воєначальників, але перемоги військ, якими він командував, досягалися завдяки значній перевазі над німцями в живій силі й техніці та величезними втратами з радянського боку. Будучи начальником Генерального штабу напередодні радянсько-німецької війни, Г. Жуков несе безпосередню відповідальність за прорахунки у воєнно-стратегічному плануванні та підготовці Червоної армії до війни. Він не був автором перемоги у Сталінградській битві й самоусунувся від командування військами під час битви на Курсько-Орловській дузі.

Інформацію про перебіг радянсько-німецької війни для населення подавав спеціально створений для цього орган – Совінформбюро, яке підпорядковувалося безпосередньо ЦК ВКП(б). Його повідомлення були далеко не об'єктивними. Предметом особливої пильності радянської цензури були втрати Червоної армії та німецького вермахту. Перші – применшувалися, другі – перебільшувалися. Ці повідомлення набували відверто політичного забарвлення, адже співвідношення втрат у їх радянському трактуванні мало слугувати аргументом на користь офіційної версії про непогрішимість сталінського керівництва країною у війні, неперевершений рівень військового мистецтва та військовий хист радянських воєначальників.

Сталін визначив радянські безповоротні втрати у війні в 7 млн. чоловік, член політбюро ЦК ВКП (б) М. О. Вознесенський – 15 млн, М. С. Хрущов – по-

— 273 —

над 20 млн, а М. С. Горбачов – 27–28 млн. У картотеці Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації зафіксовано: за період війни 1941–1945 років СРСР втратив 16,2 млн. рядових і сержантів та 1,2 млн. офіцерів, 5750 тис. червоноармійців опинилися в полоні і близько 4 млн. пропало безвісти. В той же час лише у 700 "Книгах пам'яті" Російської Федерації загальна кількість загиблих у бойових діях визначена у 17,5 млн. чоловік. Але росіян у складі населення СРСР було близько 60 відсотків. Скільки ж тоді втратили вояки інших національностей у складі Червоної армії? Крім того, жертвами нацистського терору на окупованій території Радянського Союзу стало понад 10 млн. чоловік. Останні дані оприлюднені радянською стороною на Нюрнберзькому процесі.

Під час війни Сталін діяв за принципом "із втратами не рахуватися" (відомий його афоризм: "Коли гине одна людина – це трагедія, коли гине тисяча – це статистика") і цього вимагав від командного складу Червоної армії. Тому воєначальники не шкодували життя бійців. Міста звільняли від німців до календарних "червоних" свят, не рахуючись із величезними людськими втратами, відповідальність за які ніхто не ніс. Наприклад, догоджаючи Сталіну, командування Червоної армії на ознаменування чергової річниці більшовицького перевороту звільнили-таки Київ, утративши при цьому майже півмільйона солдатів і офіцерів. Стільки ж утратили й радянські війська, які мали наказ за будь-яку ціну здобути Берлін до 1 травня 1945 року. І це в останні дні війни, коли їх вдома вже чекали сім'ї. Як писав російський письменник-фронтовик В. Астаф'єв: "Ми не вміли воювати і війну закінчили не вміючи. Ми залили кров'ю всю Європу, завалили ворогів своїми трупами".

У березні 1995 року в Москві відбулася міжнародна наукова конференція на тему: "Людські втрати в другій світовій війні", на якій Міністерство оборони Російської Федерації оприлюднило нові цифри втрат СРСР у радянсько-німецькій війні – 11944,1 тис. чоловік, а Інститут документалістики Головархіву Росії – 19,5 млн. чоловік. Як бачимо, розбіжності у визначенні втрат СРСР разючі.

Останні статистичні дані, оприлюднені російськими вченими свідчать, що на фронтах радянсько-німецької війни загинуло 17,8 млн. радянських вояків і приблизно стільки ж було поранено (у німецькій армії на одного вбитого припадало троє поранених). Загальні ж втрати населення Радянського Союзу за роки війни становили 38,8 млн. чоловік (за іншими даними – 43448 тис.). Слід зазначити, що ще в 1945 році О. Довженко визначив людські втрати СРСР у 30–40 млн. і був близьким до істини.

Схоже, що ми так ніколи й не дізнаємося про справжню кількість жертв, які понесли народи Радянського Союзу в розв'язаній двома тоталітарними ре-

— 274 —

жимами війні. Керівництво СРСР не цікавили втрати у військах, адже наказом Сталіна від 12 квітня 1942 року в Червоній армії відмовилися від поіменного обліку втрат, і радянський вояк перетворився на статистичну одиницю. Почала діяти зловісна графа "пропав безвісти", на рахунку якої за роки війни набралося близько 4 млн. бійців і командирів.

Деякі розбіжності маємо і при визначенні втрат Німеччини у другій світовій війні. За офіційними німецькими даними вважалося, що на Східному фронті загинуло 2,5 млн. їхніх вояків, але на згаданій вище конференції вчені дійшли висновку, що втрати вбитими, померлими від ран і хвороб та пропалих безвісти становили 3024576 чоловік. Загальні ж втрати Німеччини у війні склали 5950 тис. чоловік. Як бачимо, співвідношення утрат далеко не на користь Радянського Союзу.

У ході війни до Червоної армії мобілізовано майже 6 млн. українців. Половина з них загинула на фронтах радянсько-німецької війни, а 1,5 млн. стали інвалідами. До Німеччини примусово вивезено 2,3 млн. юнаків і дівчат. Крім того, на окупованій території України вбито й замучено 3848467 осіб цивільного населення і 1366588 військовополонених. Загальні ж втрати України у війні становили близько 8 млн. чоловік, тобто загинув кожний п'ятий житель республіки.

Вагомий внесок у розгром нацистської Німеччини зробили й полтавці. На фронти радянсько-німецької війни з Полтавщини було мобілізовано майже 270 тис. чоловік, з яких загинуло 186 тис.

Полтавці воювали на різних фронтах, у партизанських загонах та антифашистському підпіллі за межами області. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах боротьби з ворогом, орденами й медалями Радянського Союзу нагороджено 55746 чоловік. 165 із них стали Героями Радянського Союзу, серед них дві жінки – льотчиця Н. Ф. Меклін (Кравцова) із Лубен і підпільниця О. К. Убийвовк з Полтави. С. А. Ковпак, уродженець села Котельви, удостоєний звання Героя Радянського Союзу двічі. 26 жителів Полтавської області стали повними кавалерами ордена Слави.

Дорогою ціною дісталася перемога полтавцям. На теренах області поховано 142130 військовослужбовців, які полягли в боях або померли у шпиталях. Серед них 25 Героїв Радянського Союзу. В області поховано також 6040 партизанів і підпільників (у це число включено і багато непричетних до антифашистського Руху опору людей), 261680 військовополонених та 88970 мирних жителів. Усього полтавська земля за час війни прийняла 498820 чоловік.

Незважаючи на нечувані жертви у війні, Україна не здобула незалежності. Для українського народу війна у травні 1945 року не закінчилася. Безкровна

— 275 —

війна тривала і в 1946–1947 роках, коли близько мільйона українців, у тому числі й учасників радянсько-німецької війни, загинуло від утретє влаштованого комуністичним режимом голоду. А національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях тривала до середини 50-х років. Рятуючи світ від фашистського поневолення, український народ, як і всі народи Радянського Союзу, врятував тим самим і комуністичний режим, відтягнувши його крах на піввіку. В цьому неоднозначність в оцінках перемоги СРСР над фашистською Німеччиною.

— 276 —

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Розділ І

1.  Лошицький О. "Лабораторія"-2: Полтава. Документальні матеріали про масові репресії у Полтавській області в 1937-1938 pp. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -№ 2-4 (13-15). - К, 2000. - С 143

2. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО), Ф. П-15, оп. 1, спр. 5, арк 5-6.

3. Лошицький О. Назв. праця. - С 175-176.

4. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 168.

5. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 97.

6. Там само, спр. 5, арк 241.

7. Літературна Україна. - 1992. - 29 жовтня.

8. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 194, арк 118.

9. Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 159

10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 57.

11. Там само, арк 10.

12. Там само, спр. 56, арк 110.

13. Там само, арк 107, 110.

14. Там само, арк 126.

15. Там само, спр. 258, арк 42.

16. Там само, спр. 106, арк 18.

17. Там само, спр. 86, арк 29.

18. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 162.

19. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 189, арк 54.

20. Там само, спр. 106, арк 71-72.

21. Рідне слово (Лубни). - 1941. - 3 листопада.

22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 45, арк 224.

Розділ II

1. Українська PCP У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т - К., 1967. - Т. 1. - С. 99.

— 277 —

2. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 65.

3. Там само, оп. 2, спр. 112, арк. 131.

4. Там само, арк. 121.

5. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - С 101.

6. ДАПО, ф. П-105, oп. 1, спр. 50, арк 11.

7. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp. : У 3-х т. - К, 1967. - Т. 1. - С. 99.

8. Голос Полтавщини. - 1942. - 7 серпня.

9. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 24.

10. Там само, арк 40.

11. Самчук У. На білому коні // Дзвін. - 1994. - № 7. - С 82.

12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр 191, арк 66–67.

13. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 19, арк 12.

14. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 144.

15. Баграмян И. Х. Так начиналась война. - К, 1988. - С. 280-282.

16. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 115.

17. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - T. l. - С. 134.

18. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 86.

19. Там само, арк 21.

20. Ємець П. Н, Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. - Х., 1965. - С 10.

21. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 257, арк 6.

22. Там само, спр. 192, арк 7.

22-а. Наталія Сиволап. Оборонні бої 26-ї армії на території Оржицького району у вересні 1941 р та її вихід з оточення. // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток -Полтава Дивосвіт, 2008. - С 472-473.

23. Баграмян И. Х. Назв. праця. - С 323.

24. Моргун Ф. Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса - Полтава, 1994. - С. 44.

25. Полтава Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 173

26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 101, арк 1.

27. Голос Полтавщини. - 1941. - 23 листопада.

28. ЦАМО РФ, ф. 229, oп. 166, спр. 178, арк 12-18.

29. Там само, оп. 170, спр. 228, арк 62.

30. Там само, ф. 1410, оп. 1, спр. 5, арк 71.

31. Ємець П. Н., Самойленко О. П Назв. праця. - С 16-17.

Розділ III

§ 1.

1. Рідне слово (Лубни). - 1942. - 2 липня.

1-а. ДАПО, ф. Р 8676, оп. 2, спр. 2, арк 14.

— 278 —

2. Чайковський A. C. Невидима війна. – К., 1994. – С. 42,

3. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 16 квітня.

4. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 травня.

5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 135, арк. 28.

6. Там само, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 4, арк. 7.

7. Там само, спр. 9, арк. 17, 19.

8. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 82.

9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 104, арк. 33.

10. Голос Полтавщини (Полтава). – 1942. – 8 липня.

11. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 4 березня.

12. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 78.

13. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1999. – 24 вересня.

14. ДАПО, ф. П.-105, оп. 1, спр. 135, арк. 34.

15. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 89.

16. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202.

17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 43.

18. Голос Полтавщини. – 1942. – 26 червня.

19. Там само. – 1943. – 8 липня.

20. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 12 червня.

20-а. ДАПО, ф. Р-2360, оп. 1, спр. 1, арк. 7–8.

21. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 44.

22. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 pp.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

23. Життя Зіньківщини. – 1941. – 18 грудня.

24. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 1, арк. 9.

25. Там само, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 7, арк. 42.

26. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 45.

27. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 40, арк. 23.

27-а. ДАПО, ф. Р-3049, оп. 1, спр. 2, арк. 36.

28. Там само, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 49.

29. Там само, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 4.

30. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 55.

31. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 26 серпня.

32. Голос Полтавщини. – 1942. – 21 жовтня.

33. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 17 серпня.

34. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 34.

35. Там само, ф. Р.-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

36. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 38, арк. 2.

37. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 лютого.

38. ДАПО, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 43.

39. Там само, ф. Р.-2883, оп. 1, спр. 1, арк. 42.

— 279 —

40. Там само, ф. Р.-2577, oп. 1, спр. 26, арк. 11.

41. Там само, ф. Р. -2342, оп. 1, спр. 8, арк. 4.

42. Там само, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 42, арк.

43. Там само, ф. Р. -2434, оп. 1, спр. 39, арк. 21.

44. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994, №7, – С. 83.

45. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

46. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 вересня.

47. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 1 січня.

48. Голос Полтавщини. – 1943. – 17 червня.

49. Там само. – 1942. – 20 вересня.

§ 2.

1. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 pp.: У 3-х т. – К., 1967 – Т. 1. – С. 375.

2. Голос Полтавщини. – 1942. – 11 серпня.

3. Лохвицьке слово. – 1942. – 22 березня.

4. Голос Полтавщини. – 1942. – 7 жовтня.

5. ДАПО, ф. Р.– 2343, оп. 1, спр. 1, арк. 11.

6. Життя Зіньківщини. – 1942. – 22 квітня.

7. Лохвицьке слово. – 1942. – 31 травня.

8. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 30 червня.

9. ДАПО, ф. Р.-2885, оп. 1, спр. 17, арк. 9.

10. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 19.

11. Там само, спр. 34, арк. 142.

12. Життя Зіньківщини. – 1942. – 13 квітня.

13. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 16 травня.

14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

15. Голос Полтавщини. – 1943. – 5 червня.

16. Там само. – 1942. – 20 листопада.

17. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 12 червня.

18. Голос Полтавщини – 1943. – 20 липня.

19. Там само. – 1942. – 28 серпня.

20. Там само. – 1943. – 20 червня.

21. Там само. – 1942. – 12 липня.

22. Дніпрова хвиля. – 1943. – 1 липня.

23. Голос Полтавщини. – 1942. – 29 березня.

24. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 68.

25. Там само, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 15, арк. 31.

26. Там само, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 42, арк. 25.

27. Голос Полтавщини. – 1942. – 14 травня.

28. Там само. – 14 серпня.

— 280 —

29. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 6 червня.

30. Дніпрова хвиля. – 1943. – 12 серпня.

31. Там само. – 4 березня.

32. Гадяцька газета. –1943. – 19 травня.

33. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 18, арк. 3–4.

34. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

35. Там само, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 3.

36. Документи без купюр і вилучень // Київська старовина. – К. – 1995. – № 3. – С. 20.

37. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 2.

38. Там само, спр. 210, арк. 16.

39. Там само, спр. 209, арк. 1.

40. Там само, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

41. Там само, арк. 4.

42. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 9 вересня.

43. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 405, арк. 9.

44. Там само, спр. 260, арк. 47–48.

45. Там само, спр. 133, арк. 1–9.

§ 3.

1. Коваль М. В. "Просвіти" в умовах "нового порядку" // Український історичний журнал. – 1995. – № 2. – С. 38.

2. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 77.

3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 3–6.

4. Там само, спр. 237, арк. 54.

5. Миргородські вісті. – 1943. – 1 травня.

6. Відродження (Миргород). – 1942. – 20 травня.

7. Миргородські вісті. – 1943. – 29 липня.

8. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 22 квітня.

9. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 6 березня.

10. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 5 липня.

11. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 червня.

12. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 112.

13. Там само, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 2.

14. Гадяцька газета. – 1943. – 5 червня.

15. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. – К., 1977. – С. 89.

16. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

17. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 липня.

18. Дніпрова хвиля. – 1942. – 23 липня.

19. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 11 липня.

20. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 березня.

— 281 —

21. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 87.

22. Голос Полтавщини. – 1942. – Липень.

23. Там само. – 1943. – 29 липня.

24. Там само. – 18 серпня.

§ 4.

1. Голос Полтавщини. – 1941. – 26 жовтня.

2. Там само. – 2 листопада.

3. Там само. – 9 листопада.

4. ДАПО, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 3-а, арк. 24.

5. Там само. ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 18.

6. Рідне слово (Пирятин). – 1943. – 27 травня.

7. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1994. – 7–14 жовтня.

8. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 березня.

9. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 76.

10. Голос Полтавщини. – 1941. – 25 грудня.

11. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів. – К., 1969. – С. 71.

12. Педагогічний інформаційний бюлетень (Харків). –1942. – № 1. – С. 4.

13. ДАПО, ф. р-2701, оп. 1, спр. 616, арк. 1–4.

14. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 8.

15. Там само, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 3.

16. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 червня.

17. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 119.

18. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 квітня.

19. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 5–6.

20. Педагогічний інформаційний бюлетень (Полтава). – 1943. – 15 травня.

21. Гадяцька газета. – 1943. – 19 червня.

21. Там само, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 3.

22. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 14.

23. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 червня.

24. Лубенський вісник. – 1943. – 24 січня.

25. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 21.

26. Там само, ф. Р-3658, оп. 1, спр. 7, з-н. арк. З-4.

27. Голос Полтавщини. – 1942. – 2 жовтня.

28. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 16.

29. ДАПО, ф. Р-2318, оп. 1, спр. 1, арк. 2–4.

30. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 18 липня.

31. Голос Полтавщини. – 1942. – 9 жовтня.

32. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 94–100.

— 282 —

33. ОУН і УПА в другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1994. – № 2–3. – С. 123.

34. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 7 серпня.

§ 5.

1. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. – Полтава, 1997. – Ч. 1. – С. 30.

2. Голос Полтавщини. – 1942. – 8 березня.

3. Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни // Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. – К., 1997. – С. 174.

4. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

5. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 червня.

6. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 62.

7. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 8.

8. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 липня.

9. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 5.

10. Там само, арк. 35.

11. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 28 травня.

12. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 3, арк. 148.

13. Пащенко В. Назв. праця. – С. 57.

14. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 176.

15. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 10, арк. 6.

16. Там само, спр. 21, арк. 5.

17. Там само, спр. 7, арк. 6.

18. Там само, оп. 17, спр. 1, арк. 35.

19. Там само, арк. 77.

20. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 5–6. – С. 30.

21. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 10 червня.

22. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 27.

23. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 червня.

24. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 177.

25. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5–6.

26. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 179.

27. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 1, спр. 40, арк. 31.

28. Там само, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 3, арк. 76.

29. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

30. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

31. Миргородські вісті. – 1943. – 25 квітня.

32. Там само. – 1 липня.

33. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

34. За краще життя (Хорол). – 1942. – 19 березня.

— 283 —

35. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 74.

36. Там само, ф. Р-2899, оп. 1, спр. 1, арк. 58.

37. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 61.

38. Там само, спр. 39, арк. 168.

39. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 24–25.

40. Дніпровська хвиля (Кременчук). – 1942. – 28 листопада.

41. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 10 серпня.

42. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 2, арк. 18.

43. Там само, оп. 4, спр. 95, арк. 5.

44. Там само, оп. 16, спр. 15, арк. 6.

§ 6.

1. Голос Полтавщини. – 1942. – 24 червня.

2. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

3. Голос Полтавщини. – 1942. – 16 жовтня.

4. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 36, арк. 9.

4-а. Там само, ф. Р-2702, оп. 1, спр. 16, арк. 6.

5. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 37.

6. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк. 129.

7. Там само, спр. 4, арк. 126.

7-а. Там само, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 11.

8. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 рр.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

9. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 2, арк. 3.

10. В'юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві. 1941–1942: Спогад-звіт для історії // Українські вісті (б. м.). – 1973. – С. 11–13.

11. Голос Полтавщини. – 1941. – 7 грудня.

12. Там само. – 1942. – 3 вересня.

13. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 11 січня.

14. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

15. В'юн Г. Назв. праця. – С. 33.

16. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

17. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 лютого.

18. ДАПО, ф. Р-2794, оп. 1, спр. 1, арк. 29.

19. Голос Полтавщини. – 1942. – 1 вересня.

20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 106, арк. 20.

21. Дніпрова хвиля. – 1943. – 25 травня.

22. Там само. – 9 вересня.

23. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 грудня.

23-а. ДАПО, ф. Р.-2803, оп. 1, спр. 1, арк. 6.

23-б. Там само, ф. Р.-2499, спр. 18, арк. 12.

— 284 —

24. Миргородські вісті. - 1943. - 25 квітня.

25. Рідна нива (Пирятин). - 1943. - 17 квітня.

26. Миргородські вісті. - 1943. - 30 травня.

27. Там само. - 1 липня.

28. Лохвицьке слово. - 1943. - 3 липня.

29. Голос Полтавщини. - 1942. - 20 вересня.

30. ДАПО, ф Р-2342, оп. 1, спр 17, арк 9.

31. Там само, Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк 4.

32. Там само, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк 138.

33. Там само, ф. Р-2701, оп. 1, спр 11, арк 2.

34. Там само, арк 24, 37, 54, 61, 90.

Розділ IV

§ 1.

1. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С 94-95.

2. Там само. - С. 99 -101.

3. Там само. - С. 102 -104.

4. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 124-127.

5. Органи держбезпеки на Полтавщині... - С. 101.

6. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 6-7.

7. Зоря Полтавщини. – 1993. – 22 січня.

8. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 139.

9. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 8.

10. Там само, арк 22.

11. Там само, арк 4.

12. Там само, спр. 3, арк 70.

13. Там само, спр. 352, арк 2.

14. Там само, спр. 3, арк 47.

15. Там само, спр. 50, арк 13.

16. Там само, арк 18.

17. Там само, арк 19 зв.

18. Там само, спр. 218, арк 6-8.

19. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. - Полтава, 2000. - С 73.

20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 7, арк 1.

21. Там само, спр. 45, арк 41.

22. Там само, спр. 56, арк 7.

23. Там само, арк 9.

24. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр 2016, арк 13-14.

— 285 —

25. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк. 15.

26. Там само, спр. 266, арк. 43.

27. Там само, спр. 56, арк. 2.

28. Там само, арк. 9.

29. Там само, спр. 38, арк. 27.

30. Там само, спр. 6, арк. 6.

31. Там само, спр. 157, арк. 40 зв.

32. Там само, ф. П-23, оп. 1, спр. 166, арк. 38.

33. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 10.

34. Там само, спр. 352, арк. 7.

35. Там само, спр. 350, арк. 5.

36. Там само, спр. 3, арк. 36–38.

37. Там само, спр. 38, арк. 40.

38. Там само, спр. 33, арк. 23.

39. Там само, арк. 54–59.

39-а. Віктор Клименко. Партизанська правда. – Миргород: вид-во "Миргород", 2009. – С. 34–35.

40. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 32, арк. 58.

41. Там само, спр. 56, арк. 13.

42. Там само, спр. 45, арк. 8.

43. Там само, спр. 3, арк. 27.

44. Там само, спр. 32, арк. 61.

44-а. Віктор Клименко. Назв. праця. – С. 74–75.

45. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 45.

46. Там само, спр. 266, арк. 13-14.

47. Там само, спр. 4, арк. 19.

48. Там само, арк. 23.

49. Там само, арк. 27.

50. Там само, спр. 3, арк. 29.

51. Там само, спр. 82, арк. 63.

52. Там само, спр. 45, арк. 31.

53. Там само, спр. 37, арк. 42.

54. Там само, спр. 157, арк. 45.

55. Там само, спр. 59, арк. 26.

56. Там само, спр. 37, арк. 43.

57. Життя Зіньківщини. – 1942. – 18 грудня.

58. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 46.

59. Там caмо, спр. 32, арк. 75.

60. Життя Зіньківщини. – 1942 – 24 січня.

61. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 52.

62. Там само, ф. 2701, оп. 1, спр. 11-а, арк. 1.

— 286 —

63. Життя Зіньківщини. – 1942. – 24 січня.

64. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 70.

65. Там само, спр. 3, арк. 70.

66. Там само, арк. 89.

67. Там само, арк. 12–13.

68. Чайковський А. Ціна запізнілого прозріння. – К., 1999. – С. 11–12, 111.

69. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 117.

70. Відродження (Миргород). – 1942. – 21 січня.

71. Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 46.

72. Відродження (Миргород) – 1942. – 21 січня.

73. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 8.

74. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 525, арк. 61.

75. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 150, арк. 19.

76. Життя Зіньківщини. – 1942. – 9 квітня.

77. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 50.

78. Там само, ф. 2885, оп. 1, спр. 1, арк. 21.

79. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 5.

80. Володимир Косик. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів. – 1993. – С. 252.

81. ДАПО, ф. 2885, оп. 1, спр. 2, арк. 41.

§ 2.

1. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 262, арк. 3.

2. Там само, спр. 3, арк. 53.

3. Там само, арк. 70.

4. Там само, спр. 4, арк. 6.

5. Там само, спр. 49, арк. 12.

6. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 2016, арк. 28–29.

7. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 39.

8. Там само, спр. 237, арк. 7.

9. Там само, арк. 3.

10. Там само, арк. 8.

10-а. Там само, спр. 288, арк. 14.

11. Там само, спр. 53, арк. 6.

12. Там само, спр. 80, арк. 28–31.

13. Нариси Полтавської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1981. – С. 199.

14. П. Н. Ємець, О. П. Самойленко. Назв. праця. – С. 56-61.

15.  Василь Граб. Ніч поза законом//Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С. 384–392.

16. ДАПО, ф. П-13, оп. 1, спр. 178, арк. 206–207.

— 287 —

17. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 272–278.

18. Там само, спр. 228, арк. 14.

19. Там само, спр. 225, арк. 62.

20. Там само, арк. 272.

21. Там само, спр. 104, арк. 7–19.

22. Там само, спр. 6, арк. 36.

23. Там само, арк. 37.

24. Там само, спр. 104, арк. 7–19.

25. Там само, ф. П-2643, оп. 1, спр. 6, арк. 6.

26. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 128, арк. 19–22.

27. Там само, спр. 127, арк. 9.

28. Там само, спр. 6, арк. 68.

29. Там само, спр. 244, арк. 3.

30. Там само, спр. 246, арк. 37.

31. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 173, арк. 11–12.

32. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 15–16.

33. Там само, арк. 71.

34. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 174, арк. 59.

35. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 91, арк. 2.

36. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 88.

37. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 351, арк. 24.

38. Там само, спр. 20, арк. 24–25.

39. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 71, арк. 16.

40. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 122, арк. 47.

41. Там само, спр. 2016, арк. 3.

42. Там само, спр. 11, арк. 68.

43. Там само, арк. 28.

44. Там само, спр. 80, арк. 39.

45. Там само, спр. 17, арк. 119.

46. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1981. – С. 201.

§ 3.

1. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 7.

2. Сергійчук В. ОУН–УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – С. 246.

3. Пащак Я. Південна похідна група ОУН//Дзвін. – 1998. – № 8–9. – С. 88.

4. Микола Мартинюк. Спогади з підпілля. – Лондон, 2000. – С. 25.

5. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця//Київ. – 1997. – № 3–4. – С. 82.

6. Жалоба О. У поході на Схід//На зов Києва. Український націоналізм у другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів. – К., 1993. – С. 303.

7. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 18299, арк. 54.

— 288 —

8. Городиський З. Українська Національна Рада. – К., 1993. – С. 53.

9. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 3578, арк. 13, 67–70.

10. Сарма-Соколовський. Назв. праця. – 1997. – № 1–2. – С. 33–34.

11. Там само. – С. 15–20.

11-а. Галина В'юн. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941–1942 рр.: Спогад-звіт для історії. – Гомін долі. Українське національне життя Полтавщини в часи Другої світової війни (1941–1945 рр.). – Полтава, 2007. – С. 49.

12. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17968-с, арк. 13–14, 22.

13. Сарма-Соколовський. Назв. праця. – 1997. – № 3–4. – С. 79.

14.  Полтавська Петлюріана. Матеріали шостих Петлюрівських читань. – Полтава, 2003. – Число 5. – С. 175.

15. Микола Мартинюк. Назв. праця. – С. 39.

16. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с., арк. 53–54.

17. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – К., 1994. – С. 404.

17-а. ДАПО, ф. Р-8676, оп. 2, спр. 35, арк. 15. 17-б. Там само, спр. 1, арк. 7.

18. Мороко В. К. ОУН на Запоріжжі в роки радянсько-німецької війни: Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Дніпропетровськ, 1997. – Вип. 2. – С. 156.

18-а. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 75494-ф п, арк. 74 зв.

18-б. Там само, арк. 73–74.

18-в. Галина В'юн. Назв. праця. – С. 46–47.

19.  Полтавська Петлюріана. Матеріали шостих Петлюрівських читань. – Полтава, 2003. – Число 5. – С. 176.

20. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202.

21. Полтавська думка. – 1994. – 4–10 листопада.

22. Літературна Україна. – 1991. – 19 грудня.

23. Микола Мартинюк. Назв. праця. – С. 28.

23-а Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 18299-с, арк. 12–54.

24. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – 1997. – № 5–6. – С. 20.

24-а. Володимир Косик. Назв. праця. – С. 385.

25. Микола Мартинюк. Назв. праця. – С. 39.

26. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217-с, арк. 52.

27. Там само, арк. 62.

28. Там само, арк. 58.

29. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 45.

30. ДАПО, ф. П-13, оп. 1, спр. 156, арк. 22.

31. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17717-с, арк. 21–23.

32. ДАПО, ф. П-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 18.

— 289 —

33. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 2901-с, арк 3, 22-26.

34. Там само, спр 12302-с, арк. 14.

35. Там само, арк 46-48.

36. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк 3-11.

37. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 11217- с, т 1, спр. 84.

38. Там само, арк 31.

39. Там само, спр. 12302-с, арк 57.

40. Там само, арк 18.

41. Косик В. Україна в другій світовій війні в документах. - Львів, 1998. - Т 2. - С 149.

42. Архів УСБУ в Полтавській області, спр. 17717, арк 15.

43. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк 12.

44. Бойко Ю. Шлях нації. - Париж - Київ - Львів, 1992. - С 104.

44-а. Микола Мартинюк Назв. праця. - С. 39.

45. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 38.

46. Сергійчук В. Назв. праця. - С 101-103.

46-а. Микола Мартинюк Назв. праця. - С. 40.

47. Сергійчук В. Назв. праця. - С 431.

48. Володимир Дмитрук Вони боролися за волю України. - Луцьк, 2007. - С. 848.

49. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 57 зв.

49-а. Архів УСБУ в Сумській області, спр. 13875, арк 31.

49-б. Там само, арк 82.

50. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 38.

50-а. Архів УСБУ в Сумській області, спр. 13875, арк 71.

51. Там само, ф. П-12, оп. 1, спр 272, арк 113.

52. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 255, арк 6.

53. Там само, арк 39.

54. Там само, ф. П-12, оп. 1, спр. 272, арк 304.

55. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 556, арк 42.

Розділ V

1. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 230, арк 16-20.

2. Лохвицьке слово. - 1942. - 14 травня.

3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк 79-82.

4. Дніпрова хвиля. - 1943. - 10 червня.

5. Ємець П. Н., Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. -Х.: Прапор, 1965. - С. 51-62.

6. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спp. 2016, арк 7-8.

7. Там само, ф. Р-8661, оп. 1, спр. 687, арк 14.

8. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 422, арк 3.

9. Там само, спр. 39, арк 3, 13.

— 290 —

10. Там само, арк 69.

11. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 43, арк. 25.

12. Там само, спр. 39, арк. 111-112.

13. Там само, ф. П-105, оп. 2, спр. 39, арк 89.

14. Там само, арк 12.

15. Там само, ф. П-105, оп. 1, спр. 43, арк 25-28.

16. Там само, арк 31-32.

17. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 174, арк 51.

18. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. -К., 1968. - Т 2. - С 232.

19. ЦАМО РФ, ф. 1130, оп. 1, спр. 12, арк 145.

20. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. - К, 1968. - Т 2. -С. 280.

21. ЦАМО РФ, ф. 1359, оп. 1, спр. 4, арк 20-21.

22. Голос Полтавщини. - 1943. - 13 травня.

23. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 40, арк 4.

24. Там само, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 17, арк 37.

25. Вопросы истории. - 1991. - № 4-5. - С. 68-69.

26. ЦАМО РФ, ф. 3423, оп. 1, спр. 22, арк 45-48.

27. Зоря Полтавщини. - 1944. - 19 січня.

28. Там само, 1945. - 27 жовтня.

29. Там само, 1993. - 23 вересня.

Розділ VI

1. ДАПО, ф. Р-4085, oп. 1, спр. 2, арк 19.

2. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк 74.

3. Там само, оп. 2, спр. 126, арк 10.

4. Там само, оп. 1, спр. 256, арк 16 зв.

5. Там само, ф. Р-4085, оп. 1, спр. 10, арк 16-18.

6. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 256, арк 9 зв.

7. Там само, ф. П-12, оп. 1, спр 272, арк 115.

8. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк 60.

8-а Валерій Оснач. Активна участь населення України в допомозі війська під час визволення її території від німецько-фашистських загарбників // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток - Полтава Дивосвіт, 2008. - С 481.

9. ДАПО, ф. П-4085, оп. 4, спр. 10, арк 90.

10. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 199, арк 3-5.

11. Там само, оп. 2, спр. 126, арк 15.

12. Там само, оп. 1, спр. 205, арк 226 зв.

— 291 —

13. Там само, арк. 31.

14. Там само, спр. 199, арк. 42.

15. Голос України. – 2002. – 16 жовтня.

16. Ємець П. Н., Самойленко О. П. Назв. праця. – С. 181.

17. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 13, арк. 1.

18. Там само, ф. П-15, оп. 2, спр. 170, арк. 66.

19. Зоря Полтавщини. – 1944. – 27 лютого.

20. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 258, арк. 20.

21. Там само, спр. 322, арк. 66.

22. Там само, спр. 256, арк. 28 зв.

23. Там само, спр. 268, арк. 65.

24. Там само, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 9, арк. 9.

25. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 167.

26. Там само, арк. 226.

27. Там само, ф. П-4085, оп. 4, спр. 10, арк. 43.

28. Там само, спр. 341, арк. 42.

29. Там само, спр. 9, арк. 115.

30. Там само, спр. 22, арк. 239.

31. Полтава: Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С. 184

32. ДАПО, ф. П-12, оп. 1, спр. 272, арк. 114.

33. Там само, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 198.

34. Там само, арк. 161.

35. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 341, арк. 20.

36. Там само, оп. 2, спр. 202, арк. 67.

37. Там само, ф. П-4085, оп. 4, спр. 22, арк. 46.

38. Там само, спр. 10, арк. 92.

39. Там само, спр. 22, арк. 1.

40. Там само, арк. 105–107.

41. Там само, арк. 97, 102.

42. Там само, ф. П-15, оп. 1, спр. 203, арк. 220.

— 292 —

Зміст: