История Полтавы

Права, за которыми судится малороссийский народ

Подробности

Просмотров: 38594

"Права, за якими судиться малоросійський народ" - збірник норм права 18 ст., що діяли у Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 не було поширено діяння московського права, де залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто суперечили одне одній і давали судовим органам України можливість по одних і тих же справах виносити різні рішення у залежності від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись, тим самим, добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.8.1728 про скликання кодифікаційної комісії. Усклад комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті - генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше - 18 членів. Робота по складенню проекту кодексу продовжувалася 15 років і завершилась у 1743 створенням обширного збірника під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід вважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо України. Кодифікатори творчо використали першоджерела, пристосувавши їх до норм і судової практики, що діяли в Україні, Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул, тобто статтю і 1716 пунктів. До нього було прикладено "Іструкцію кодифікаційній комісії" та "Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана", тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини, Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покажчик і заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також діючих тоді пам'яток права Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників, тлумачення і формування основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їх ерудицію і загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні. Кодекс українського права 1743 знав інститути власності і володіння, сервітути і заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме майно, на спадкове і набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право. Розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Важливою рисою кримінального права був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти "честі і влади монаршої", проти життя, тілесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; розрізнення головного злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо); поняття рецедиву і т. д. В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування), вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Найвищим судом був Генеральний Військовий Суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. Для міських жителів у непривілейованих містах, які не мали Магдебурзького права діяв ратушний суд, а в привілейованих - магістратовий. Всі названі судові органи формально були виборними. Вибори суддів як таких, однак, не проводились, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. В українському процесі, який також був детально регламентований "Правами", досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах - принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були власне признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення. Від останніх звільнялися "знатні чесні люди", божевільні, особи старші 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов'язання і вироків, винесених на підставі власного признання. Цінність кодексу 1743 полягає в тому, що норми, вміщені в ньому реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. В процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії у першій пол. 19 ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

В. Кульчицький (Львів).

Джерело:

І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. (http://history.franko.lviv.ua)