Из Киева до Полтавы в 1918 году
- Подробности
- Просмотров: 7186
Сава Крилач. З Києва до Полтави в 1918 році
Публікується за виданням: Сава Крилач. З Києва до Полтави в 1918 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1940. Річник XVII. Львів. 1939. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 63-74.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.
Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.
— 63 —
САВА КРИЛАЧ.
З Києва до Полтави в 1918 році.
29 квітня 1918 р. стався гетьманський переворот.
Я належав до тої нечисленної жменьки тодішнього українського громадянства, яка сильно боліла душею за гіркі й жалюгідні події, що гнобили тоді Україну. Особисто я не належав до ніякої політичної партії, але симпатії мої були по боці тих, що бажали порядку й відродження дійсної, конструктивно будованої української держави. Тому я був у постійному контакті з хліборобами-демократами, з ес-ефами та соціял-самостійниками.
Мені не були чужі всі застереження, що їх мали ці консервативно настроєні політичні українські ґрупи супроти своїх помосковлених земляків, що ґрупувалися в Союзі земельних власників, октябристах та инших, діючих в Україні, консервативних, москвофільської марки політичних та суспільних орґанізаціях, що намагалися вести перед підчас перевороту.
Але факт перевороту стався. Появилася гетьманська грамота, що закликала все українське, конструктивно думаюче громадянство до співучасти в уряді. Появилася, на мою думку, можливість дійсної державної праці.
Ранком на другий день по перевороті я пішов до бл. п. Є. X. Чикаленка. Там застав Володимира Леонтовича, Сергія Шемета, здається, Дмитра Дорошенка й ще кількох визначніших представників українського консервативного табору. Темою оживленої розмови був, розуміється, гетьманський переворот і гетьманська грамота. Не бракувало нарікань, особливо з боку хліборобів-демократів, яких представляв собою С. Шемет, на Союз земельних власників, що постарався усунути з хліборобського з'їзду, який настановив Гетьмана, цю українську хліборобську партію, але головною темою розмови було питання, чи згідно з гетьманським закликом українські консервативні партії мають піддержувати новий уряд і взяти в ньому участь, чи зайняти позицію "моя хата з краю"?
Я особисто був приклонником всецілої піддержки гетьманського уряду та яко-мога численної участи в ньому й гаряче піддержував цю тезу, але дехто з присутніх був і иншої думки. Більшість схилялася до того, щоб на заклик гетьмана відповісти домаганням обсадити ввесь уряд виключно відомими українськими діячами, або зовсім зректися участи в ньому. Майже кожний із присутніх мав у себе картку паперу, на якій був виписаний склад майбутнього, на його думку, "найкращого" українського уряду. Тоді
— 64 —
була мода на виписування таких карток і часто вони були більш, ніж недоладні з погляду державної рації.
Незабаром по мені прийшов Степанківський, що недавно приїхав ізза кордону. Молодий, веселий і говіркий, він відразу зайняв увагу всіх, заявивши, що приходить просто з гетьманської палати, якою стала дотеперішня домівка київських ґенерал-ґубернаторів.
Він із великим захопленням барвно почав оповідати про вражіння, що на нього зробив гетьманський двір.
Під впливом гарячої мови Степанківського, що рішуче був по стороні гетьмана, ми ще палкіше почали обговорювати згадані вже карточки зі списами майбутніх українських міністрів у гетьманському уряді. Тут були Болбочан і Міхновський як міністри справ військових, Чикаленко й Леонтович — земельних, Липинський і Дорошенко — закордонних і т. д. і т. д.
Але всі присутні погоджувалися в одному, що справи ці треба докладно обміркувати та доконче викликати в Київ відсутніх Липинського, Міхновського й Володимира Шемета, з яких перший сидів у Полтаві, другий десь на хуторі в Пирятинщині, а третій у Лубнях.
Легко було сказати — "викликати їх у Київ", але виконати це було зовсім нелегко. Залізниці від самого початку революції для приватного вжитку були майже недоступні, а особливо тепер, на другий день по державнім перевороті, — пошта теж функціонувала зовсім непевно. Можна було тижнями чекати на можливість переїзду залізницею, скажім, у Полтаву, не говорячи про можливість повороту, — можна було місяцями чекати на листа.
А справа була спішна. От я тоді й заявив свою готовість поїхати по названі особи самоходом, якщо хтось із присутніх допоможе мені дістати потрібну на те бензину.
Це мені зробив Степанківський. Він дав мені картку до завідуючого гетьманським ґаражем з просьбою допомогти мені одержати бензину. Я негайно пішов із цею карткою до гетьманської палати.
Виявилося, що завідуючий ґаражем був мій знайомий, мало симпатичний невеликий землевласник десь із Канівщини, пів-москаль, пів-поляк. Але прийняв він мене досить привітно й без труднощів дав ордер до маґазину на 6 пудів бензини.
Я мав до розпорядимости сильну машину Пірса, власність отамана Ковенка, й рішив на другий день раннім-ранком вирушити в не зовсім безпечну путь, бо взагалі в країні не було усталеного порядку і з сел доходили до нас найрізніші, часто перебільшені чутки, про велику небезпеку для подорожніх на провінції від усякого роду банд і бешкетників.
— 65 —
Це мене особисто не турбувало. Я взяв із собою двох випробованих вільних козаків-шоферів, два військові кріси й порядну пайку набоїв, сам був при пістолі й шаблі й не вважав за потрібне боятися яких би там не було банд. Намагався ще цього пополудня дістати з гетьманської канцелярії який-небудь документ, посвідку або перепустку, але це мені не вдалося зробити, й тому рішився я їхати без неї.
Першого травня в годині третій ранку я вирушив із Києва. Тихий погідний соняшний ранок, тихе, чисте, вмите нічним свіжим дощиком ще півсонне місто. Врочиста, святочна весняна тиша й супокій дихали на мене з усіх боків і, коли б не свіжі ще сліди куль, що густими цятками вкривали стіни домів тихого Хрещатика, може й дивним видався б самохід, що прудко гнав залитою сонцем мирною вулицею з настовбурченими вгору цівками крісів.
На Ланцюговому мості, що висів над повноводим Дніпром, німецький вартовий зупинив нас, підвівши вгору руку. Спитав пропуск. Я показав йому якісь давніші українські посвідки й червоний "ваффенпас", виданий мені німецькою командою на право ношення зброї. Посвідок він не вмів прочитати, але "ваффенпас" і моя заява, що їду з наказу нової української влади в урядовій справі, заспокоїли його й він уступився з дороги, салютуючи. Це був єдиний озброєний німець, якого ми зустріли на всій дорозі від Києва аж до самої Полтави. І взагалі за ввесь час ми зустріли тільки один раз на шляху між Переяславом та Хоролом кількох невідомого нам характеру озброєних кінних людей, що пильно до нас придивлялись, але не рішилися нас зупинити.
Через Бровари доїхали ми до Баришполя без пригод і тільки тут перший раз репнула нам з голосним вибухом ґумова кишка в колесі.
Треба було на коротко зупинитись, щоб перемінити репнуту кишку. Вискакуючи з самоходу, я з приємним здивуванням побачив на ґанку того дому, перед яким ми зупинилися, старого свого знайомого, бувшого члена ТУП'у, педаґоґа Демяновського. Ми сердечно привітались, закидаючи себе взаємно питаннями: "Що ви тут робите?" та "ІЦо чувати?"
Я сказав йому про все, що сталося в Києві й куди їду, та довідався від нього, що він тут директорує в недавно відкритій українській ґімназії. Серед розмови він раптом якимось дивним поглядом подивився мені в очі.
— Слухайте, пане Саво, звідкіля ви це все знали?
— Що я знав? — у свою чергу здивовано спитав я.
— Памятаєте, що ви мені казали минулого року на українськім конґресі?
— Ні, не памятаю.
— 66 —
— Невже не памятаєте? Це ж ви тоді сказали мені таку страшну річ, з якої я сміявся, а вона до йоти справдилась.
— Та що я таке страшне вам казав? Скажіть ясно, бо й справді не памятаю.
— Ви тоді, коли такий був ясний та радісний настрій, коли здавалося всім, а мені зокрема, що всяке лихо, всяка незгода поміж людьми минула, що настала світла ера вічної, святої любови поміж людьми, — ви тоді сказали мені, що я помиляюсь, що ще ріки крови проллються... І це все справдилось... Звідкіля ви це знали?
— Ось про що ви! — засміявся я. — Бачите, любий мій. Так думали тоді не тільки ви, а майже всі присутні на конґресі і це було найгірше наше лихо. Замість готовитися до оборони — розганяли власне військо, замість скріпляти мури круг своєї батьківщини — розносили їх... Готовили найгладшу путь для революції з усіма її страхіттями та злочинами, що найлютіше відбиваються завжди на поневолених народах. Ну, й пожинаємо тепер плоди такої роботи.
— Але ж звідкіль це ви знали й чому не переконували инших, що треба інакше робити, чому не виступили різко, не репетували на ввесь голос?..
— Знав я це тому, що революція була моїм фахом, як засіб руйнування московської держави, і я знав, яка це страшна річ — революція. І знав я це ще тому, що історії не починав від себе, але дивився в минуле свого народу й инших народів отвертими очима. А що не говорив, не "репетував" я тоді, то ви помиляєтесь. Найліпший доказ те, що я не памятаю, що й вам про це говорив, бо говорив усім, з ким доводилося взагалі говорити. Але це був "глас вопіющого", бо всі тоді майже так само недовірливо, або іронічно всміхалися на мою мову, як і ви. Вважали її за неварті уваги дурниці, як і ви тоді. А були й такі, що мову таку вважали за шкідливу й злочинну й гостро виступали проти неї. Пригадайте собі, як довго президія конґресу провіряла мій мандат, поки допустила мене до голосу — хоч того иншим не робила, — пригадайте, як головуючий підчас моєї промови Винниченко кілька разів зупиняв мене, прикликаючи до порядку та погрожуючи зовсім позбавити голосу. Пригадайте собі, що потім почесний голова конґресу Грушевський не піддав під голосування зложеної на письмі моєї резолюції про військо та про кордони самостійної України... Чи було так? Скажіть!
— Було, — сумно потвердив Демяновський. — Тепер добре собі це пригадую. Мені самому тоді ваша промова видавалася дикою й не на місці...
— 67 —
— Ну, бачите, — сказав я, стискаючи йому руку на прощання, бо вже самохід був готовий. — Це був такий дурман, що звичайно опановує підчас революції здеклясовану інтеліґенцію, що звичайно захоплює владу на початку революції, а потім і сама гине в потопі крови, що його своїми безглуздими ділами сама ж і викликає. Ще не раз доведеться вам згадувати нашу розмову!
Авто рушило й туман збитої ним куряви закрив перед моїми очима постать милого пана Демяновського, якого більше мені до цього часу не довелося зустрінути. Хто й зна, чи зносив він свою голову.
До Полтави мені того дня доїхати не довелося. Під самим Переяславом якась частина керми зломилась. Ледви дотягнули до міста й там простояли зо три годині, поки доробили зламану частину в майстерні земського ґаражу. Там, як я потім довідався, хотіли мене застрілити українські ес-ери, які, прочувши, що це їде якийсь "гетьманець", прибігли, щоб з ним розправитись, до земського будинку, де я на той час був.
— Чому ж залишили мене в супокої? — питав я оповідача.
— Вони впізнали вас, як старого українського діяча, а потім іще, здається, зупинило їх те, що ви були озброєні й мали вигляд, що перемога над вами не буде легка...
Переночувавши в Решетилівці, рано в девятій годині я прибув до Полтави. Самохід улаштував у так званому "Кочубеївському дворі", а сам, не гаючись, прибув до помешкання Вячеслава Липинського при Олександрівській вулиці.
Служниця впустила мене до передпокою, з якого я через розчинені двері добре мені знайомої кімнати Вячеслава Казимировича побачив його самого та двох молодих українських старшин, що між собою розмовляли.
Я просто ввійшов до кімнати й сердечно обійняв господаря, а він з черги представив мені обох своїх гостей. Їх інтеліґентні, пристійні обличчя та гарна військова постава й мила поведінка зробили зразу ж на мене дуже симпатичне вражіння. Вразило мене тільки збентежене чомусь обличчя господаря.
Він під претекстом роздягнути мене зі зверхнього одягу вийшов зо мною до передпокою й стиха опитав:
— Чи ви приїхали з Києва самоходом?
— Самоходом. А чого ж це ви такий стурбований? — спитав я в свою чергу.
— Бачите, — все нишком продовжував Вячеслав Казимирович: — оці два молоді хлопці, старшини при тутешній українській комендатурі, прийшли оце до мене, щоб мене приватно перестерегти, що буцім то приїхали
— 68 —
якісь гетьманці з Києва спеціально по мене, що вони будуть арештовані й віддані під військовий суд. Отже вони з симпатії до мене перестерігають мене, щоб я не втручався до цієї справи... Скажіть же, любий мій друже, що та як сталося в Києві, бо в нас тут тільки непевні чутки...
Мені стало й злісно, й гірко, й смішно, і я голосно розреготався.
— А це було б гарно, коли б українці арештовували мене та віддавали під військовий суд за чесну службу Україні! Не турбуйтесь, нічого того не буде!
Кажучи це, я повернувся й увійшов назад до кімнати Вячеслава Казимировича.
— Це я приїхав із Києва по пана Липинського, панове, — звернувся я до обох старшин, що стояли ні в тих, ні в цих біля своїх крісел, — і сьогодні с полудня від'їжджаю з ним назад у Київ. Можете, панове, йти й зголосити про це, кого це інтересує!
Вони обидва спалахнули на обличчях й витягнулися струнко, а один відповів мені, виразно, по військовому вимовляючи слова:
— Ми тут знаходимося в приватнім характері й є гістьми Вячеслава Казимировича, як зичливі йому його добрі знайомі й нікому нічого доносити не будемо.
Він дивився мені в очі просто й сміло з виразом прикрости за кривду, яка спіткала їх обох із моїх уст. Я зрозумів увесь свій нетакт і несправедливість супроти цих чесних хлопців та супроти господаря й щиро та сердечно перепросив їх усіх, пояснюючи свої слова слушним обуренням на вістку, що мене хотять українці арештувати.
З усім йому прикметним тактом і делікатністю вмішався в справу й сам господар, намагаючися зовсім зліквідувати неприємну атмосферу, що запанувала між його гістьми. Він назвав мене старим, добрим і вірним другом, а своїх молодих гостей щирими своїми приятелями та запрохував їх сідати, щоб вислухати автентичних новин із Києва, що всіх так хвилювали.
Але вони обидва подякували за запросини в найчемніший формі й, виправдуючись службою, попрощалися та відійшли.
Коли зачинилися за ними двері, я ще раз обійняв Вячеслава Казимировича, щиро його перепрошуючи за мимохіть вчинену йому прикрість, але він запевнив мене, що зовсім добре розуміє мій настрій та не має до мене найменшого жалю, й прохав розповісти йому, що та як було з переворотом у Києві.
Я оповідав докладно й почав йому гаряче й докладно вияснювати ціль свого приїзду та просити, щоб без вагання згодився зараз же їхати зо мною до Києва.
— 69 —
Як звичайно, дуже обережний і стриманий, особливо, коли треба було прийняти важні постанови, Вячеслав Казимирович найдокладніше розпитував мене про всі найнезначніші подробиці останніх політичних подій у Києві, запитував, чи я зовсім певний щирости ґенерала Скоропадського до ідеї самостійної української держави та намагався рішення про свій виїзд відкласти на якийсь час.
Я палко наполягав на потребі негайного приїзду до Києва не тільки його, але й Миколи Міхновського, як умів найбарвніше й найпереконливіше представляв справу доконечної співпраці всіх конструктивно думаючих українців з гетьманським урядом, і мені вдалося врешті добути від нього рішення їхати зо мною сьогодні ж в четвертій годині з полудня.
Була вже близько одинадцята, коли по сніданку я вибрався до ґуберніяльного комісаріяту, щоб одержати знову 6 пудів бензини, потрібної на їзду до Києва.
Липинський провів мене до дверей, прохаючи бути обережним і не наразитися на якийсь конфлікт із місцевою українською республиканською владою. Я весело сміявся й запевняв його, що все буде добре та за годину я вернуся до нього на обід.
Тільки що зачинилися за мною двері, як підбіг до мене на вулиці один із моїх шоферів-козаків і схвильовано зголосив:
— Пане сотнику! Нам зареквірували самохода!
— Хто?
— Комендант міста, сотник Самійленко. Ми пробували протестувати, але з ним була варта шість козаків і він погрозив арештом і полевим судом за спротив. Ми мусіли здатись, — голосив далі козак, а бліді вуста тремтіли йому виразно з хвилювання.
— Зброю забрали?
— Ні, пане сотнику. Забрали тільки самохід, бо все вже було з нього забране до будинку.
— Де другий козак?
— Він назирці стежить, пане сотнику, за самоходом, бо той сам його веде без поняття й певне побє десь машину. Він собі катається по всьому місті нашою машиною й зовсім певно її побє...
Аж голос йому рвався з обурення.
— Іди та пильнуй зброї, патронів і річей, а той нехай далі наглядає за самоходом, — сказав я спокійним тоном, хоч і мене почала лють брати за таке безглузде насильство. — Чекайте спокійно моїх наказів.
Я пішов до ґуберніяльного комісаріяту.
Там виявилось, що ґуберніяльний комісар, Гринь Чижевський
— 70 —
(синьожупанник, ес-ер) перебуває тепер у готелі, де й мешкає. Розпитавшись, я пішов до готелю.
Звичайний, провінціяльний, досить неохайний готель. Мені показали кімнату комісара. Коли я підійшов уже до неї та брався за клямку, хтось ізбоку покликав мене по імені.
Через розчинені двері сусідньої кімнати я побачив у глибині на ліжку Павла Івановича Чижевського, комісарового батька, що лежав мабуть хворий. Він, пізнавши мене, кликав зайти до нього.
Павло Чижевський був відомий старий український діяч — мій давній і добрий знайомий. Я щиро з ним привітався й обіцяв зараз зайти, як тільки полагоджу свою справу в комісара, бо боявся, що той може відійти.
Я постукав у двері й на зазив увійшов у комісарову кімнату. Переді мною стояв невеликого зросту, кругловидий, рудий синьожупанник у синіх шараварах та якійсь жовтуватій камізелі. Назверх він нічим не нагадував свого батька.
Я представився й на його чемний запит, чим мені може служити, сказав, що приїхав самоходом із Києва по пана Липинського, який має стати міністром закордонних справ гетьманського уряду, а до нього звертаюся по ордер на шість пудів бензини, що мені потрібна на поворотну подоріж до Києва.
За кожним моїм словом Чижевський щораз більш вирячував на мене здивовані очі й наприкінці кругле його обличчя стало карикатурально смішним.
— Як то? — вимовив він урешті, загикуючись по хвилині напруженої мовчанки. — Ви, ви насмілюєтесь жадати від мене на таке діло бензини?.. Та я вас повинен арештувати! Такий наказ уже виданий...
Лють починала підступати мені до горла на цю мову, але я здержався й відповів, відчеканюючи кожне слово:
— Липинський сьогодні поїде зо мною в Київ, і ваш обовязок, як українця й громадянина, допомогти в тому. Прошу негайно видати мені ордер на шість пудів бензини? А якщо ви видали якийсь безглуздий наказ про арештування чесних українських громадян за їхню службу батьківщині, то такий наказ відкличте, щоб не було вам за нього сорому!
Чижевський слухав мене все з виряченими круглими очима й неспокійно озирався поза себе, немов шукаючи когось на свідка такої нечуваної події. Він безрадно мовчав і врешті на виразно повторене моє жадання видати негайно ордер на бензину промовив:
— Я тут не урядую. Прошу за пів години зголоситись до ґуберніяльного комісаріяту. Я зараз іду туди... — й кинувся натягати синього жупана та приперезувати шаблю.
— Добре, — відповів я, засалютовав і вийшов.
— 71 —
За хвилину, коли я сидів при ліжку недужого комісарового батька та жваво розповідав йому про останні київські події, ми побачили Гриня, як вийшов із своїх дверей і зупинився на хвилину, коли знов мене побачив.
— Гриню, ходи сюди! — гукнув йому батько. — Тебе познайомлю з моїм старим другом. Ти послухай, що там у Києві накоїлося!
— Ми вже знайомі, — неохоче відповів Гринь. — Про київські події також уже знаю, а тепер не маю часу.
— То я за півгодини жду вас у комісаріяті, — звернувся до мене, салютуючи.
За півгодини я входив до ґуберніяльного будинку. При вхідних дверях, як і попереду, стояв німецький вояк на варті, в коритарі вешталися німецькі військові, що було тоді звичайним явищем, і я не звертав на них уваги.
Підійшовши до дверей, на яких виднівся напис "Ґуберніяльний комісар", я був уже простяг руку до клямки, коли мене вразило, що клямка була завязана шнурком, припечатаним до дверей великою червоною печаттю. Я глянув на сусідні двері з написом "Помічник ґуберніяльного комісара" й побачив те саме. Я пішов далі коритарем, бажаючи спитати когось, що сталося, коли почув з одних розчинених дверей голос:
— А це ви? То ви так робите? Ось мене арештовано!
На середині кімнати стояв обступлений кількома німецькими вояками ґуберніяльний комісар Гринь Чижевський без шапки й без шаблі, як видно, арештований. Я хотів заговорити до нього, але німецький старшина звернувся до мене офіціяльним тоном, вимагаючи, щоб я проходив далі, й я мусів скоритися.
Пошукавши очима, я побачив на коритарі якогось німецького військового урядовця, що сидів при столику й щось писав. Як видко, це був якийсь дижурний. Я підійшов до нього й, коротко розповівши йому ціль свого приходу, спитав, до кого маю звернутися про видання мені бензини. Він показав мені якісь двері, називаючи імя якогось німецького полковника, що мав бути тепер командантом.
Полковник прийняв мене по-німецьки, сухо, але уважно вислухав мене й без жадних труднацій видав мені до урядового маґазину ордер на шість пудів бензини.
Я вийшов на вулицю й попрямував до Кочубеївського двору. По дорозі зустрів сотника Самійленка, команданта міста, що на нього ще так недавно скаржився обурений мій шофер-козак за невмілу їзду по місті нашим автом. Я був із ним давніше знайомий і він тепер підійшов до мене та якось непевно привітався.
— Я чув, що ви їдете самоходом до Києва? — спитав він мене.
— 72 —
— Сьогодні в четвертій годині з полудня, — потвердив я.
— Чи не були б ласкаві й мене підвезти з собою?
— З приємністю. Приходьте перед четвертою на Олександрівську вулицю 44 до помешкання п. Липинського. Я звідтіль вирушаю.
— Ви певне їдете на Решетилівку? Мені зручніше буде, коли на вас зачекаю на дорозі за містом, якщо дозволите?
— Прошу дуже, — згодився я, — як вам зручніше...
Коли я справді точно в четвертій виїхав разом із Липинським, ми по дорозі на Решетилівку не зустрінули сотника Самійленка. Імовірно, його арештували німці.
Увечері ми вже були в Олександрівці під Лубнями в гостиннім домі Володимира Михайловича Шемета та його милої дружини Віри Андріївни.
На другий день ранком, коли ми переїздом через Лубні зупинилися перед якоюсь крамницею за якимось купном, несподівано нас оточив якийсь озброєний кінний відділ. Це не було реґулярне військо. Ріжний одяг, ріжна зброя, ріжномастні коні. Було їх чоловіка з пятнадцять. Здогадний їх командант, неприємного типу рудобородий добродій, у папасі на голові та з нагаєм у руці, наїхав конем зовсім близько на авто й різко спитав по московськи:
— Хто ви такі й куди та звідкіль їдете?
Мої шофери-козаки глянули питливо на мене. Я тільки опущенням повік на очі наказав їм чекати в поготівлі наказу. За той час відповів за нас усіх Володимир Михайлович Шемет, називаючи себе й нас та пояснюючи, що ми їдемо до Києва з наказу гетьмана.
— А-а, — протягнув добродій, салютуючи. — Значить, свої! Пан Шемет? Дуже мені приємно. Можете, панове, спокійно їхати.
— Хто ж ви такі? — в свою чергу спитав я.
— Дабравольний каратєльний атряд для усмірєнія революції! — почув я відповідь.
Мене стиснуло в грудях і засвербіла рука. Я глянув на них хижим оком і подумав, що, кинувшись раптово, легко було б мені з моїми двома козаками розбити цю мерзоту. Але я не міг цього собі дозволити з огляду на моїх пасажирів та на місію, що її повинен був довести до кінця, й тому наказав рушати.
Проте ця неприємна зустріч пригнобила нас усіх. Було зрозуміло, що в занархізованій країні тепер, при приверненні права власности, так легковажно скасованого Центральною Радою, мусить повстати реакція, мусять підняти голови найбільш ворожі самій українській ідеї чужинецькі або зденаціоналізовані реакційні елєменти, що намагатимуться, під покришкою ревіндикацїі зруйнованого та по-
— 73 —
грабованого майна, зруйнувати в свою чергу й усе те, що дала революція в напрямі національного будівництва самостійної України. Опанувати цю реакцію, приборкати анархію як зліва, так і зправа, запровадити правопорядок у такій обширній країні, що сягала тепер від Буга аж по Дін, та ще при військовій окупації чужинців, яких нічого не інтересувало поза видобуттям з України якнайбільшої кількосте збіжжя й инших сирівців, — здавалася нам справою смертельно тяжкою. Та й була вона такою безсумнівно.
Всю дорогу аж до Пирятина снували ми ці невеселі думки й укріплялись у переконанні, що не маємо права тепер ухилятися від прийняття на себе того тяжкого обовязку, що мусимо всі гуртом стати при новому уряді, допомогти йому в цій тяжкій роботі та всіма силами скермовувати її на шлях державно-національний.
Зупинившися коротко в Пирятині та розпитавшися про дорогу на хутір сестри Міхновського, де він перебував у гостині, ми прибули на місце вже над вечір.
Міхновського вдома не застали. Сказали нам, що пішов у поле на прохід. Ми залишили самохід на хуторі й усі три пішли його шукати.
Здалеку впізнали ми його кремезну постать. Сидів похилений на якійсь колоді біля вітряка, спершися на руки чолом. Він не помітив нашого наближення. На оклик підвів голову. Мене вразило його немов припухле обличчя й стомлені невеселі очі.
Сердечно привітались. Найближчий друг Міхновського, Володимир Шемет, почав йому викладати ціль нашого приїзду. Але тут наткнулися ми на несподіваний спротив. Міхновський заявив із місця, що до Києва не поїде, що взагалі в житті політичному не бере жадної участи, бо не вірить у можливість будь-якої співпраці з гетьманським урядом так само, як неможливою вона була з соціялістйчним урядом Центральної Ради. Тяжкий песимізм і зневіра віяли з його слів. З болісним виразом обличчя він викладав нам, що на осягнення державної самостійности ми не маємо підставових даних, без яких всяке державне будівництво наперед осуджене на невдачу.
— З одного боку українське селянство, що заховало тільки зверхню національну форму — мову, ношу, — але зовсім не має державницького інстинкту. Віками поневолюване й грабоване, воно поза спрагою побільшити своє земельне володіння не має в собі інстинкту національної єдности. В цій віковій боротьбі за скибку ріллі український селянин розвинув у собі жахливий і непоборний індивідуалізм. Він усякому, навіть рідному братові, готовий перер-
— 74 —
вати горло за тую нещасну десятину. Він готовий усе навкруги спалити та зруйнувати, аби до неї тільки дорватись.
— О, ми страшний народ паліїв та руїнників! — майже гістерично викрикував Міхновський, заломлюючи руки. — Ми найбільші в світі фахівці в руїнництві! Ми жахливий народ! А з другого боку... — продовжував гірко, — робітництво, змосковлене, чуже, занархізоване, большевицьке... Купецтво московське й жидівське; панство московське, або зовсім обмосковлене... Для них усіх Україна, українська держава не тільки чужий звук. О, ні! Для них Україна — це синонім кінця їхньої незаконної влади та добробуту, це їм найстрашніша жахлива мара матеріяльної й навіть фізичної смерти. Ну, скажіть же, будь ласка, з ким, з якими силами, на ким спираючися, зможемо ми будувати українську державу?
— Ні, панове! — вперто повторював він, коли ми всі три намагалися розвіяти його песимізм своїми протиарґументами. — Україна, як рілля, шо на ній довгі літа господарили не власники, а орендатарі-чужинці, та віками визискували її й пустошили — мусить бути глибоко й основно переорана та погноєна. Мусять у ній до коріння бути знищені буряни та будяччя, мусить бути знищене навіть їх насіння разом із здеґенерозаним насінням теоретично корисної пашні й коли це станеться, коли законний господар почне на ній плекати добірні рослини — тоді тільки зацвіте буйним цвітом ця благословенна родюча земля. Революція, що прийшла ось тепер, переоре її саме так глибоко, знищить усю ту погань, що розрослася тут від віків, очистить її й тоді встане вона велика й могутня. Але це прийде аж по нас. А тепер нічого не можу добачити крім руїни й загибелі...
З великим зусиллям, переговоривши майже до півночі, вдалося нам таки переломити його опір та намовити їхати. Раннім ранком вирушив із нами Міхновський у Київ. Він згодився прийняти, якщо йому гетьманський уряд запропонує, міністерство внутрішніх справ, але всю дорогу мовчав насуплений і не змогли ми його розважити.
Коло полудня 3-го травня 1918 року ми прибули до Києва і вже на другий день розпочали заходи в гетьманській палаті, щоб провести Липинського на керманича міністерством закордонних, а Міхновського внутрішніх справ.
Як відомо, тільки Липинський був призначений послом української держави у Відні. Міхновський залишився таки осторонь гетьманського уряду та звязаної з ним політики.
