К истории национальных движений в Полтаве и на Полтавщине

Подробности: Просмотров: 30702

Ващенко Григорій Григорович. До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

Джерела:

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 1 (ч. 1-88). Січень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 44-53

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 2 (ч. 2-88). Лютий, 1955. Річник II (VIII). Стор. 29-39

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 5 (ч. 5-91). Травень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 75-80

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 6 (ч. 6-92). Червень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 54-62

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 7 (ч. 7-93). Липень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 41-47

Подається без будь-яких виправлень. Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Автор сайту висловлює щиру вдячність сайту "diasporiana.org.ua" (Олег Богуславський) за надання часопису "Визвольний шлях" із спогадами Г. Ващенка.

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 1 (ч. 1-88). Січень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 44-53

— 44 —

Проф. Г. Ващенко

До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

(Спогади)

Вступ

Історія мусить бути наукою як для окремих людей, так і для народів. Але вона може бути доброю наукою лише при тій умові, коли правдиво відбиває минуле. В тих же випадках, коли історія це минуле перекручує, вона вносить дезорієнтацію в життя народу і шкодить йому. На жаль, також минуле і нашої Батьківщини не завжди вірно відбивається в нашій пресі. Особливо це треба сказати про часи перед большевицькою революцією, про кінець ХІХ-го і початок ХХ-го століття. Не тільки рядові журналісти і партійні діячі дозволяють собі перекручувати факти з нашого недавнього минулого, а це роблять навіть і ті, що мають звання науковців. Так, один з таких науковців у своїх лекціях і писаннях дозволяє собі найбільше очорнювати наше передреволюційне минуле, прикладаючи до нього такі епітети, як "хуторянщина", "шараварщина", "просвітянщина", "грінченківщина" (останні епітети, як синоніми примітивізму). Ці епітети взяті з большевицького лексикону, але названий вище науковець, цим не обмежується: він на адресу нашого минулого вигадав навіть власний епітет, — "каганцівка". Отже, коли повірити цьому науковцеві і його однодумцям, то виходить, що наша Батьківщина до большевицької революції була безнадійно відсталою країною, що українці сиділи собі по хуторах, серед вишневих садків, пишались вишиваними сорочками й широкими шараварами і ні про що серйозне не думали. Культурний рух в Україні починається лише з приходом большевиків. Центром його стає Харків, а ідеологом — Хвильовий, що фактично був зрадником і катом українського народу, а до того Ще й "малоосвіченою людиною. При такому розумінні нашого недавнього минулого цілком логічно буде визнавати большевиків за благодійників і культуртреґерів України.

Зрозуміло, яку шкідливу дезорієнтацію вносять такі думки серед українців і в першу чергу серед української молоді, особливо, коли взяти до уваги велику самовпевненість названого вище ученого і безоглядне паплюження тих, хто з ним не згоджується. Але цього мало. Такі думки про наше минуле ширяться

— 45 —

і серед чужинців. Можна тоді собі уявити, як мусять після цього ставитись до України чужинці і як будуть розцінювати наші визвольні змагання.

Тому обов'язок кожного українського патріота, журналіста чи науковця, — поборювати такі шкідливі наклепи на наше минуле й висвітлювати його таким, яким воно було в дійсності, нічого навмисне ні очорнюючи, ні вибілюючи.

Таце завдання я і взяв на себе, випустивши в світ брошуру "Український ренесанс XX ст.". В ній я намагаюсь довести, що справжній український ренесанс розпочався 1905 р. разом з першою російською революцією і піднісся, як широкий могутній рух, після падіння царату в 1917 р., але був придушений большевиками. Щождо періоду з 1924 р. до 1933 р., який прокомуністично й комуністично настроєні журналісти й науковці називають ренесансом, я називаю його псевдоренесансом і на фактах доводжу, що період з 1924 р. до 1933 р. порівняно з періодом від 1917 р. до 1924 р. характеризується занепадом культури України в галузі сільського господарства, освіти, науки і літератури. Остання зросла кількісно, але з погляду якости, а особливо з боку ідейного, значно підупала.

Тепер же я хочу поділитись з читачами своїми спогадами про український національний рух на Полтавщині в кінці ХІХ-го і на початку ХХ-го ст., а також про тих українських діячів, що співпрацювали зі мною або сиділи разом зі мною у в'язниці, і потім так або інакше були знищені большевиками. Мої спогади значно виграли б, як історичний документ, як би я посилався в них на друковані або писані матеріяли. Але, на жаль, я не маю таких матеріялів під руками. А проте, знаючи большевиків, можу з певністю сказати, що таких матеріялів не можна тепер дістати і в Україні, бо їх знищили большевики. Наприклад, я згадую про дуже коштовну працю професора Чаленка "3 історії грецької філософії". Я її мав, але пропала у мене під час евакуації, а большевики, де тільки могли, нищили її ще в двадцятих роках біжучого століття. Так саме я лише в загальних рисах згадую наукові праці професорів Щепот'єва і Воропая, бо не маю їх при собі. Певен також, що й ці праці давно вже знищені большевиками.

Селянство, як основа нації. Селянство на Полтавщині

Основою української нації, як і багатьох інших націй, є селянство. Воно тривкіше, ніж інші кляси суспільства, тримає національні традиції і мову, менше піддається впливам чужоземної культури. Тому національна стійкість кожного народу залежить від його селянства.

Другою основою цієї стійкости є державна незалежність народу. Само собою зрозуміло, що народ, який має свою державу,

— 46 —

буде плекати свою мову, творити свою національну культуру. Навпаки, політична залежність великою мірою сприяє денаціоналізації. Особливо великий денаціоналізуючий вплив мають кола з чужою викладовою мовою і преса. Але більша чи менша національна стійкість народу залежить ще від багатьох причин. Одна з них — це розселення переважної маси поневоленого народу серед чужинців. Коли основна маса його невеликими групами розселена серед чужинців, особливо серед чужинців — поневолювачів — йому трудно буває втримати свою національну самобутність. Навпаки, коли він живе компактною масою, він менше підпадає впливові чужинців і міцніше втримує свої національні властивості. Між іншим, це дуже добре розуміють московські большевики і тому мільйонами висилають українців з рідної землі, а на їх місце поселяють москалів, китайців та інших.

Але основна маса поневоленого народу може жити компактно і все ж таки підпадати великому впливові з боку чужого народу. Це буває тоді, коли велика частина народу, хоч і живе компактною масою, примушена буває переваляю через матеріяльні злидні протягом більш-менш довгого часу залишати рідний край і шукати заробітку серед чужинців.

Національна стійкість поневоленого народу залежить також від культурного рівня його традицій і створеної попередніми поколіннями національної культури. Народ, що має високовартісні традиції, високорозвинене народне мистецтво, високоморальні звичаї, — менш загрожений від денаціоналізації порівняно з народами, традиції яких стоять на низькому рівні. Тут велику ролю має свідомість національної гідности, що підтримується через порівняння своїх і чужих національних традицій.

В аспекті сказаного вище розглянемо становище українського селянства на Полтавщині.

Як відомо, жило воно компактними масами, до яких у виключній більшості випадків не домішувалося населення інших національностей. В українських селах жила невелика кількість жидів, що займалися торгівлею, іноді кравецтвом і шевством; у деяких селах невеликими групами жили цигани, і, за незначними випадками, не було як постійних мешканців москалів. Останні приходили на наші села на заробітки, перевалено як річники і теслярі, але жили там недовго. На Константиноградщині було декілька сіл, населених москалями, але вони майже не мали зв'язків з українськими селянами.

Щодо українських селян, то лише незначна частина їх, перевалено бідніших, ходили на заробітки. Але й там вони в більшості випадків залишились в українському оточенні. Більшість наших селян ходили на заробітки на цукроварні, розташовані в Україні і навіть на Полтавщині, ходили також на Херсонщину. Тільки ті з селян, що ходили на Домбас, а особливо в такі міста, як Одеса, підпадали під вплив москалів і часто при-

— 47 —

носили з собою в українські села московську мову і чужі звичаї. До цієї ж категорії селян треба зачислити тих, що працювали в містах як приказчики по крамницях, і тих дівчат, що служили покоївками. Але таких було дуже мало, а головне, в більшості випадків селянство ставилось до них з іронією, і впливи їх на селі до большевицької революції були дуже незначні.

Виключна ж більшість нашого селянства міцно трималась своєї мови і своїх традиційних звичаїв. Так, як і в давні часи, наша молодь весною і літом збиралась на вулицях і співала прекрасних українських пісень. Співали наші селяни і під час роботи, особливо співали дівчата сапуючи. Пізньої осени і зимою, наша молодь ходила на досвідки, де засиджувалась іноді до ночі, але тримала себе в рямцях моральности. Твердо трималось наше селянство і своєї віри. У свята селяни ретельно ходили до церкви, урочисто святкували Різдво, Великдень, Святу Трійцю. З цими святами, як відомо, зв'язані старовинні звичаї, яких селянство дотримувалось дуже твердо. На Різдво ходили з Колядою, а в деяких селах, як наприклад, в Сокиренцях на Прилуччині, і з вертепом. На Новий Рік щедрували і засівали, весною співали веснянок. Все це нагадувало нашим селянам про минуле і в'язало їх в одну цілість з дідами і прадідами.

Високо стояла серед нашого селянства і християнська мораль. Це перш за все стосується моралі в родинному житті. Діти ставились з пошаною до батьків, у багатьох родинах зберігся звичай цілувати руку у батьків, яких звичайно називали на "Ви". Високо стояла статева мораль. Дуже рідкими були випадки зради з боку чоловіка або жінок. Дівчата свято берегли свою дівочу честь. Незважаючи на те, що вони часто гуляли з хлопцями на вулиці або на досвідках, випадки зламання жіночої чести були дуже-дуже рідкими, при чому вони завжди ставали предметом суворого осуду з боку селянства.

Релігійність нашого селянства була не тільки зовнішньою, але і внутрішньою. Крім статевої чистоти, наше селянство дотримувалось також заповіту милосердя. Це виявлялось у першу чергу у ставленні нашого селянства до убогих і калік. Жодна селянська родина не відмовляла в милостині тим, хто приходив за нею. Так саме наші селяни охоче приймали до себе і гостили подорожніх, особливо тих, що йшли на прощу.

Крадіжки і грабіж серед селянства були дуже рідкими. Крамар, накупивши краму в місті і навантаживши його на воза, міг спокійно увечорі виїздити на село, не боячись, що його дорогою пограбують. Ще рідшими були випадки вбивства на селі. Я прожив у селі Блотниці на Полтавщині декілька десятків років і до большевицької революції не пам'ятаю жодного випадку вбивства в моєму селі. Перший випадок вбивства трапився в 1918 р., і то головним учасником його був розбещений син сільського дворянина.

— 48 —

Досить твердо дотримувались наші селяни і правил пристойности у своїй поведінці. При зустрічі селяни вітались навіть, з незнайомими людьми, при чому першими вітались молодші з старшими і ті, що йшли, — з тими, що сиділи. Тим часом, коли москалі широко вживали московську брудну лайку навіть тоді, коли розмовляли з кимсь як приятелі, наші селяни брудної лайки не вживали. Мало того, в хаті, де були образи, не вживали слова "чорт".

Все це свідчить про високу побутову культуру наших селян і разом з тим про тверду національну стійкість. Рідко який народ, проживши під московським ярмом більше, ніж 250 років, міг би так зберегти своє національне обличчя, як зберегли наші селяни.

А про те, не можна сказати, що московська неволя зовсім не мала негативного впливу на наших селян. Такий вплив був, і він у першу чергу стосується матеріяльного стану селянства.

Як відомо, Москва запровадила в Україні кріпацтво і, відібравши у нашого селянства землі, передала їх у власність поміщиків. Звідси велика нерівність щодо земельної власности. Більшість наших селян мали 2-3 десятини землі на родину, трохи заможніші мали 5-10 десятин, і тільки незначна кількість селян і то переважно ті, що не були ніколи кріпаками й належали до козацького стану, мали десятин 50 і більше. За те, поміщики володіли величезними латіфундіями. Так, наприклад, в Константиноградському повіті на Полтавщині герцоґ Маклембург-Стрелецький мав 60.000 десятин. Крім того, він мав велику цукроварню і броварню. Прибуток з його маєтку перевищував мільйон золотих карбованців, що в тому часі було дуже великими грішми.

Крім того, сам землеустрій наглого села був дуже нераціональним. З необхідности наші селяни примушені були застосувати малопродуктивну трьохпільну систему, бо вся земля, що належала селянам, була розбита на три "руки": одна з них ішла під толоку, друга — під озимину, третя — під ярину. Лише частина нашого селянства, переважно козаки, жили хуторами. Трьохпільна система виснажувала землю і не забезпечувала добрих врожаїв. Це кидалось увічі, коли доводилось проїздитись полями, де з одного боку розкинулись поміщицькі землі з багатопільною системою, а з другого — селянські з трьохпільною. Тим часом, коли на перших буяло високе й густе збіжжя або зеленіли буряки, на других збіжжя було порівняно невисоке і рідке.

А проте, будучи об'єктивним не можу сказати, щоб наше селянство голодувало. Не було голоду навіть у засушливий 1892 рік, коли з весни до середини червня не випало жодного дощу. Виручала наших селян родюча земля і власна працездатність. У деяких повітах Полтавщини, наприклад, у північній Прилуччині, на Роменщині, Гадяччині і Лохвиччині великою підтрим-

— 49 —

кою селян була культура махорки. Добре оброблена десятина її іноді давала прибутки до 600 карб., що було великими грішми, бо пуд жита коштував тоді 60-70 копійок. Щоправда, рідко хто з селян мав можливість обробити цілу десятину махорки, але й чверть десятини (опруг) давала велику матеріяльну підтримку.

У всякому разі матеріяльний стан нашого найбіднішого селянства до большевицької революції, був кращий, ніж стан колгоспників при совєтах. Щоб переконатись у цьому, досить порівняти заробітню платню наших селян, що працювали на поденщині в економіях, з платнею в колгоспах. Після 1905 р., селянська дівчина, працюючи на буряках, одержувала 1 карбованець за день, а косар під час жнив одержував 2-3 карбованці на хазяйських харчах. В колгоспах за трудодень у кращому випадку давали півтора кілограма збіжжя за трудодень, а іноді навіть і по пів кілограма. Коли це перевести на гроші, то вийде, що селянська дівчина до революції одержувала в 15-20 разів більше, ніж одержує колгоспник чи колгоспниця.

Другою шкодою, яку зазнав наш народ взагалі, а особливо наше селянство в наслідок московської неволі, була відсутність своєї національної школи. Селянські діти вчились в т. зв. народніх школах, де навчання провадилось російською мовою по російських підручниках, часто незрозумілих нашим дітям і своєю мовою і змістом. Така школа дуже мало давала селянським дітям. Після закінчення школи вони майже нічого не читали, бо не було українських книжок, і тому між селянами часто траплялись випадки, що років через 5-10 після закінчення школи вони забували читати і писати.

Зрозуміло, що така школа могла тільки придушувати національну свідомість нашого селянства, бо не давала найменших відомостей про минуле України або перекручувала його на московський лад.

Отже, наші селяни, міцно зберігаючи рідну мову і свої традиції, будучи, та би мовити, стихійними українськими патріотами, не були цілком свідомими українцями, бо не знали історії України, літератури і т. п.

Тому перед українською інтелігенцією стояло завдання вивести наше селянство із такого стану національної свідомости. Завдання в тих умовах складне і трудне. Провадити зразу пропаґанду боротьби за самостійну Україну було тоді не тільки неможливо в умовах царського поліційного режиму, а й недоцільно, бо така пропаганда була б незрозумілою для селянства. Треба було спочатку повести попередню пропаганду: ознайомити селянство з нашим минулим, з нашим письменством, театром, дати йому зрозуміти велику вартість нашої пісні, наших звичаїв, що дають підставу нашому народові тримати себе гідно в стосунках з іншими народами, зокрема в стосунках з москалями. Треба було також показати, як московське панування від-

— 50 —

билось тяжко на матеріяльному стані селянства і на його культурі, і разом з тим, відкрити перспективи світлого майбутнього при умові української самостійної держави.

В Західній Україні таке завдання виконували переважно "Просвіти", в Наддніпрянщині до 1905 р. "Просвіт" не могло бути, — вони почали засновуватись тут лише після 1905 р. Тому завдання національного виховання нашого селянства і боротьбу за його матеріяльні і культурні інтереси взяли на себе окремі люди: вчителі народніх шкіл, земські агрономи, лікарі та інші.

Коли згадуєш все це, мимоволі велике обурення виникає в душі проти українських "професорів" і непрофесорів, що наслідуючи большевиків, дозволяють собі вживати слово "Просвіта", як лайку на адресу нашого минулого, як синонім відсталости і примітивізму.

Вертаючись тепер до праці нашої інтелігенції на користь українського селянства, коротко згадаємо про те, що було зроблено нею в галузі підвищення матеріяльного стану нашого села (докладніше про це дивись "Український ренесанс XX ст.").

Тут у першу чергу треба згадати діяльність наших земств, земських агрономів і лікарів. Земства — це особлива форма місцевого самоврядування, в якому частково брали участь і виборні селяни. Діяльність земств — це одна із світлих сторінок нашого минулого. Жаль тільки, що воно мало місце не скрізь в Україні. Наприклад, на Волині і Поділлі земств не було.

На Полтавщині найкраще стояло Лохвицьке земство, досить добре працювало також земство Константиноградське.

Велику роботу провадили земства в галузі сільського господарства. Земські агрономи давали селянам поради щодо культури сільсько-господарських рослин, закладали дослідні станції, де провадились різні досліди в галузі агрокультури. При земських управах були склади сільсько-господарських знарядь, розсадники овочевих дерев, случні пункти.

Під впливом земств після 1905 р. в селах поліпшується стан сільського господарства. Де тільки була можливість, трьохпільна система сівозміни замінюється на чотирьохпільну, а іноді й на багатопільну. На жаль, це було можливо лише на хуторах, де в посіданні селян були окремі відруби. Деякі селяни почали заводити чорний пар. а де це було неможливо, через розподіл землі на три "руки", заводили ранній пар, що забезпечувало добрий врожай озимини. Селяни почали заводити також посів трав. Сіяли вику, а де було можливо, переважно на хуторах, сіяли клевер і люцерну. Старе сільсько-господарське знаряддя почали замінювати новим, більш досконалим.

Заможніші селяни почали заводити жачки і молотарки. Як правило, молотарки обслуговували декілька господарств. Молотили хліб т. зв. "толокою". "Спрягались" декілька господарів, при чому кожний з них давав для спільної роботи коняку

— 51 —

і декілька робітників, чоловіків і жінок. Наймали молотарку і вона переходила з двору до двору, поки не був помолочений увесь хліб.

Поліпшувалось у наших селах і скотарство. Крім місцевої породи рогатого скоту, селяни почали розводити сементалів, швіців і т. зв. ангелок, породу не дуже велику, але молошну.

Покращало й садівництво. Селяни за дешеву ціну купували в земських розсадниках і розводили в себе, крім старих сортів дерев, як антонівка, глива та інше, нові сорти: золотий пармен, різні ранети, бойкен і т. п.

Багато робило також земство в галузі поліпшення житлових умов населення. При земських управах селяни порівняно за дешеву ціну могли діставати черепицю, бляху на покрівлю і інші матеріяли. Це сприяло тому, що житла стали кращі і більш забезпечені від пожеж. Разом з тим, покращання житлових умов спричинялося до поліпшення стану народнього здоров'я. А особливо в цій галузі багато робили земські лікарі. Між ними багато було високопринципових людей, що свідомо працювали для добра народу, не думаючи про платню. Вони безкоштовно приймали хворих селян у лікарнях, а такі лікарні були майже ,в кожному волосному селі. Крім того, вони також безкоштовно одвідували хворих у їхніх оселях. Завдяки цим всім заходам на селах значно зменшилась кількість епідемічних захворувань на віспу, дизентерію, тифус і т. п.

Нарешті, земства багато дбали також про народню освіту. Не маючи можливости впливати на мову викладання і зміст його, земства багато робили в галузі шкільного будівництва. По селах було збудовано багато мурованих шкіл з просторими і світлими кімнатами. Перед у цьому вели земства Лохвицьке і Констянтиноградське.

Селянські революційні рухи на Полтавщині перед 1917 р.

Всі поліпшення в галузі сільського господарства і народнього здоров'я, не задовольняли українського населення. Не задовольняли ні селян, ні національно свідомої інтелігенції. Перш за все були незадоволені селяни. Хоч вони й не терпіли голоду так, як потім терпіли його під большевиками, а проте вони не могли не розуміти тієї великої несправедливости в розподілі матеріяльних благ, що існувала в царській Росії. Як ми писали вище, селянин мав у середньому 2-3 десятини землі, а поміщики мали її тисячами десятин і фактично жили з праці селян. Незадоволення таким станом накопичувалось у селян століттями і вибухло у формі революційних селянських рухів у 1905 р. Невдала війна з Японією захитала царську владу. Це підняло дух селян, і вони почали заявляти про свої права, виявляючи це іноді у формі бунтів.

Царська влада розуміла, якою небезпекою загрожують їй селянські повстання, і тому придушувала їх найжорстокішими

— 52 —

способами. Таких селянських повстань на Полтавщині було декілька. Найбільш відомі з них повстання в Сорочинцях на Миргородщині і в Бердянці на Констянтиноградщині.

Повстання в Сорочинцях розпочалось у вересні 1905 р. Селяни розбили декілька поміщицьких економій і розібрали з комор зерно. Повітовий справник Барабані з метою покарати селян зробив спробу заарештувати найбільш активних повстанців, але селяни вбили його. Тоді полтавський губернатор вислав у Сорочинці великий загін козаків, у числі яких було багато інгушів, на чолі з урядовцем Філоновим. Зрозуміло, що селяни, не маючи зброї, боронитися проти такого загону не могли. Філонов звелів зігнати все населення Сорочинець на площу. Коли селяни зійшлись, розпочалась над ними жорстока екзекуція. Селян били до непритомности, а після того багатьох заарештували і відправили у в'язницю. При цьому постраждало багато зовсім неповинних людей, що не брали ніякої участи в повстанні.

Така жорстока розправа обурила відомого письменника Володимира Короленка, який жив тоді в Полтаві і випустив брошуру під назвою "Сорочинська трагедія". В ній Короленко доводив, що селянське повстання в Сорочинцях мало свої основи в несправедливих умовах економічного життя селянства, і яскраво списав розправу, що її вчинив карний загін під командою Філонова. В скорому часі Філонов був убитий на головній вулиці е центрі Полтави. Убив його учень Полтавської реальної школи Кирилів. Дуже характеристично, що поліція не могла зразу заарештувати убивцю, бо його переховувало місцеве населення.

З приводу вбивства Філонова реакційна Полтавська преса розпочала цілий похід проти Короленка, обвинувачуючи його в перекрученні фактів і називаючи його головним винуватцем убивства Філонова.

Але в скорому часі щось подібне до Сорочинської трагедії сталося в Бердянці на Констянтиноградщині. В цьому селі був розташований маєток інспектора кавалерії генерала Остроградського. В жовтні 1905 р. селяни відбили колодки від комор маєтку і забрали частину зерна. Для розправи з селянами теж був надісланий досить великий карний загін, що складався переважно з кавказьких горців. Селян дуже побили і декого заарештували. Коли відомості про це дійшли до Полтави, три педагоги учительської школи на Шведській Могилі, — Білоус, Жеромський і я, — вирішили поїхати в Бердянку, розпитати селян про екзекуцію і оголосити про це в газеті. В Бердянці ми зупинились у місцевого священика Афанасія Костенка. Він з обуренням розповів нам про екзекуцію над селянами, яка своєю жорстокістю не відповідала вчинкові селян. За його словами, селянське заворушення мало взагалі добродушний характер: нікого вони не побили, нічого не ламали, лише забрали з комор частину зерна.

— 53 —

Після цього ми в приміщенні священика розпитали про екзекуцію місцевих селян. Вони розповідали нам цілком об'єктивно і щиро. На підставі їхніх розповідей ми прийшли до висновку, що інформації, подані нам священиком, цілком відповідають дійсності, що з селянами дійсно розправились жорстоко.

Свідчення селян ми запротокували і з цим повернулись до Полтави. Тут я написав статтю про Бердянську екзекуцію і відніс її до редакції ліберальної газети "Полтавщина". Стаття мала ті добрі наслідки, що "Полтавские ведомости", редактором яких був тоді Іванов, припинили цькування Короленка. Стало ясним, що Короленко у своїй брошурі нічого не перекрутив, бо така ж сама екзекуція, що відбулася в Сорочинцях, повторилась і в Бердянці.

Але для мене особисто стаття моя принесла деякі неприємності. Хоч я й приховав своє справжнє прізвище під псевдонімом, про моє авторство все ж таки довідалась жандармерія, в наслідок чого я примушений був залишити Полтаву і переїхати на службу в місто Тихвін, Новгородської губернії.

Крім Сорочинець і Бердянки, селянські повстання відбувались і в інших місцях Полтавщини, наприклад, на Прилуччині, в Карлівці на Констянтиноградщині. Але в пресі вони не відбиті.

Всі ці рухи мали характер майже стихійний і відбувались перевалено на економічнім ґрунті. Цим вони відрізнялись від рухів у Прибалтицьких краях, а особливо від рухів у Грузії, де вони, крім економічної, мали ще й національно-політичну основу, себто були спрямовані проти російського імперіялізму. Але не можна заперечувати того, що в селянських повстаннях на Полтавщині зовсім не було національно-політичних моментів. Коли їх може й не було в самих початках повстання, то потім в наслідок жорстоких екзекуцій, що їх застосовував царський уряд при ліквідації повстань, у селян збуджувалась свідомість національної неволі і бажання звільнитися від неї.

Селянські повстання на Полтавщині припинились уже в початку 1906 р. Але селянство не примирилось і не могло примиритись з несправедливим економічним станом, що існував тоді в Україні. Таке незадоволення селянства своїм станом спритно використали большевики під час жовтневої революції і, обдуривши селян, загнали їх у колгоспне рабство, що виявило себе далеко тяжчим і жорстокішим, ніж кріпацтво.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 2 (ч. 2-88). Лютий, 1955. Річник II (VIII). Стор. 29-39

— 29 —

Проф. Г. Ващенко

До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

(Спогади)

(Закінчення)
(2)

Значно чіткіше, ніж у селянських повстаннях, виступає національний елемент у боротьбі українців за національну школу і освіту. Беруть у цьому участь не селяни, що часто діють стихійно, а інтелігенція, що ясно усвідомлювала, яким великим нещастям для народу, для розвитку його культури є відсутність своєї національної школи.

Значення рідного слова в житті народу перш за все розуміли наші письменники і діячі театрального мистецтва. Інакше вони б не писали по-українському і не виступали б на українській сцені. Найпереконливішим доказом цього може бути Шевченко, що міг писати високомистецькі твори російською мовою, а все ж таки всі свої геніяльні сили віддав рідному слову. Другим переконливим прикладом може бути наша славетна актриса Марія Заньковецька. Її визначний талант високо цінили росіяни і декілька разів пропонували їй перейти на російську сцену, але вона залишилась вірною українському театрові, хоч матеріяльний стан українського театру не був блискучим і навіть саме його існування в часи жорстокої русифікації не було тривким.

Щодо української рідної школи, то думка про конечну потребу її цілком послідовно виникає з творів геніяльного педагога К. Ушинського, що був з походження українцем і разом з тим був основником наукової російської педагогіки. Він на підставі ґрунтовного дослідження різних педагогічних систем доводить, що кожний культурний нарід має свою національну школу, яка відповідає його духові, має свої завдання, свою особливу виховну систему. Так, напр., школа англійська істотно відрізняється від школи німецької або французької. Крім цього, він переконливо доводить, що в основу навчання треба покласти рідну мову, бо вона є скарбницею, в якій зберігаються світогляд і традиції народу, його досягнення в галузі культури. З утратою мови, на думку Ушинського, гине й нація: вона, так би мовити, розчиняється в іншій нації на шкоду не тільки собі, а й нації панівній.

Ідеї Ушинського були засвоєні Борисом Грінченком, який написав цінну брошуру "На безпросветном пути". В ній письменник-патріот на живих конкретних прикладах доводить, що

— 30 —

російська народня школа в Україні не дає нічого позитивного нашому селянству, а ще до того затримує його культурний розвиток. Думки Б. Грінченка розвивали далі Шерстюк, Чепіга та інші.

А взагалі ці думки були властиві багатьом українським інтелігентам, але реалізувати їх в умовах царського режиму було неможливо. Першу спробу реалізації їх на Полтавщині зробив гласний Полтавського земства Леонтович. На земському зібранні в 1906 р. він поставив вимогу, щоб навчання в народніх школах в Україні провадилось українською мовою. Зібрання підтримало цю вимогу і спрямувало її до уряду, але вимога не була задоволена.

А проте національний рух не зник у наших школах, а навпаки, після 1905 р. значно посилився. Це перш за все стосується шкіл, де переважно вчились діти селянства і духівництва. Такими були Полтавська духовна семінарія і епархіяльна жіноча школа, вчительські семінарії, ремісничі школи, мистецька школа в Миргороді.

Але цей рух просякав і в гімназії, де переважно вчились діти дворян і урядовців. Прикладом цього може бути Полтавська гімназія, в якій існував досить діяльний український гурток (див. про це спогади професора Віктора Андрієвського). В своїх спогадах я хочу подати відомості про національний рух в Полтавській духовній семінарії, де я сам учився, і в церковно-учительській школі на Шведській Могилі, де я вчителював.

Національний рух у Полтавській духовній семінарії міцно зв'язаний з особою Івана Миколовича Ризенка, про якого я маю писати в одному з наступних розділів своєї праці. А тепер поділюся відомостями про національний рух у Полтавській учительській школі на Шведській Могилі.

Ця школа була заснована на самому початку XX ст. Тоді, як відомо, з великою наполегливістю діяв запеклий реакціонер-монархіст Побєдоносцев. Він бачив, що народні земські школи не цілком виконують завдання щодо виховання вірних слуг царського престолу, відданих прибічників самодержавства, царського православія і "народности". Напрямок цих шкіл здавався йому занадто ліберальним. Тому він прикладав багато зусиль, щоб якнайширше розгорнути сітку церковно-приходських шкіл, що перебували під керівництвом синоду. Учителів для цих шкіл, мали готувати церковно-учительські школи. Одну з таких шкіл і запляновано було заснувати під Полтавою, в місцевості, що звалась Шведська Могила, бо саме там в 1709 р. відбувся бій між шведами і москалями.

В розбудові цієї школи дуже активну участь брав Полтавський єпископ Іларіон Юшенов. З матеріяльного боку школа була поставлена дуже добре. Вона мала великий триповерховий будинок, у якому відбувалось навчання і містився гуртожиток учнів, мала окремий двоповерховий будинок зразкової

— 31 —

школи, будинок лікарні, досить великий будинок, у якому плянував жити літом архиєрей, а потім віддав його школі. Крім того, школа мала добре збудовані сараї, пивницю. Все це було розташоване на великому дворищі, обсадженому деревами. Перед головним будинком школи були розбиті заслони, засаджені квітами. Крім того, школа мала 27 десятин орної землі, великий город і сад на 6 гектарів. У ньому стояла пасіка, що мала 50 вуликів. Школа мала своє досить добре устатковане господарство: пару добрих коней, пару волів-велетнів сірої української породи, ввесь потрібний для господарства інвентар — плуги, борони, сіялку, віялку, молотарку.

Єпископ Іларіон подбав також про те, щоб забезпечити школу добрим складом педагогів. На посаду керівника її був призначений Володимир Павлович Овсієвський. Це був ґрунтовно освічений педагог, людина надзвичайної енергії і працездатносте, природний адміністратор, що володів великим тактом у підході до співробітників і учнів... Мову і літературу викладав Степан Білоус, теж людина дуже здібна, добрий знавець своєї дисципліни і прекрасний лектор. Історію викладав Йосип Жеромський, теж непересічний педагог. На викладання співів був закликаний Іван Сидоренко, учень відомого на цілу Полтавщину диригента Івана Ризенка, великого українського патріота.

З перших же років свого існування школа набула серед полтавчан доброї слави. Педагоги ретельно готувались до лекцій і захоплювали ними учнів. У школі на високому рівні стояла дисципліна, але не та казенна, формальна дисципліна, що існувала тоді в більшості шкіл на теренах Росії, а дисципліна свідома. Тим часом, коли в більшості середніх шкіл у ті часи між педагогами і учнями існувала відкрита або прихована ворожнеча, — в школі на Шведській Могилі учні з повним довір'ям і пошаною ставились до своїх педагогів.

При школі був організований прекрасний хор, а на другому році існування її був організований Степаном Білоусом драматичний гурток і була улаштована сцена з гарними декораціями. Школа часто організувала вистави і мистецькі вечори, на які з великою охотою приїздили і приходили гості з Полтави. Крім цього, при школі виходив учнівський журнал, у якому містились досить цікаві статті і оповідання учнів.

Здавалось, все було гаразд, і старий єпископ Іларіон міг тільки радуватись, що так гарно поставлена школа, до заснування і організації якої він приклав так багато енергії.

Але старий єпископ не радувався, а був дуже засмучений і розчарований до такої міри, що перестав літом перебиратись на відпочинок на Шведську Могилу і призначений для нього будинок передав школі. Причина полягала в тому, що школа на Шведській Могилі з перших же років свого існування була пройнята українським національним духом.

Національний рух в учительській школі на Шведській Могилі значно посилився в кінці 1905 р. Тоді по цілій Росії відбувались

— 32 —

страйки, улаштовувались мітинги. Великі мітинги відбувались у Полтаві в залізничому депо і на площі коло театру. Тут виступали, між іншими, Короленко і Шемет, що приїздили з Лубень. На цих мітинґах часто бували учні вчительської школи. Їх особливо захоплював Шемет, що промовляв українською мовою. Революційні й національні настрої учнів полтавської учительської школи посилювались, і це відбивалося, між іншим, і на змісті учнівського журналу. В ньому значно збільшилась кількість оповідань і статтей, писаних українською мовою.

А тим часом вийшов царський маніфест, що оголошував конституцію. Відбулися вибори в державну думу. Каральні загони царської армії придушили революційний рух у Прибалтиці. Країна заспокоювалась і життя почало входити в свої береги. До учительської школи на Шведській Могилі зовсім несподівано прибув високий урядовець синоду Ванчаков. Поводився він дуже просто. Обідав разом з учителями і розмовляв з ними на різноманітні теми. Часто він вступав з ними в дебати на освітні, а іноді й на політичні теми, при чому виявляв тактовність і толерантність. Учителі, зважаючи на таку простоту Ванчакова, не таїлись з своїми поглядами і обстоювали їх у дебатах з ним. Поживши так у школі майже місяць, Ванчаков перед своїм від'їздом до Петрограду запропонував учням написати виклад на тему "Мої мрії про майбутнє учителювання". Тема дуже сподобалась учням, і вони у своїх викладах розповіли, як вони на селах будуть працювати для українського народу, будуть виховувати у селян національну свідомість, боротимуться за покращання матеріяльного стану селянства і т. п.

Забравши виклади, Ванчаков мило розпрощався з педагогами і учнями і виїхав до столиці. А тижнів через три єпископ Іларіон викликав до себе директора школи Овсіевського. Владика був дуже стурбований і прочитав Овсієвському листа, якого одержав від оберпрокурора синоду Победоносцева. Той з обуренням писав про революційно-націоналістичні настрої в школі на Шведській Могилі і, згадуючи про виклади учнів, написані на тему пропоновану Ванчаковим, ніби вигукував: "Что там пишут?!... Что там пишут?!"

В скорому часі із синоду прийшов наказ, за яким директор Овсієвський та викладачі Білоус і Жеромський переводились в учительські школи на Півночі Росії. На їх місце були призначені більш надійні з погляду синоду люди.

Але національний рух в учительській школі не припинився, учні тепер стали лише обережнішими. Щождо педагогічного персоналу, то тут відбулися значні зміни. На посаду педагогів були призначені декілька росіян і підлабузників-малоросів, які були не меншими ворогами всього українського, ніж самі росіяни. Тому в 1917-1920 році школа стала ареною упертої національної боротьби (див. про це в моїх спогадах "Історія однієї школи".).

— 33 —

Іван Миколаєвич Ризенко і його роля в Національному
Українському Рухові на Полтавщині

В моїй пам'яті національний рух на Полтавщині в кінці XIX і на початку XX століть у першу чергу зв'язується з особою мого вчителя Івана Миколаєвича Ризенка. Не хочу цим сказати, що крім нього не було тоді в Полтаві інших національних діячів, але з ними в мене не було близьких стосунків, а я хотів би писати переважно про те, що я особисто бачив і чув.

Іван Миколаєвич Ризенко народився приблизно в 1848-50 р. в селі Хорошках на Полтавщині в родині паламаря. Але, крім цього, батько його тримав пошту, і це було матеріяльною підтримкою для його родини. У всякому разі він мав можливість дати своєму синові Івану і молодшій дочці Домнікії середню освіту. Старша дочка Варвара закінчила лише народню школу, а проте відзначалась високою природною інтелігенцією і була одружена із священиком.

Іван Миколаєвич Ризенко вчився в Полтавській духовній семінарії. Тут у нього виявились великі музичні здібності і вже в четвертій клясі він стає дириґентом семінарського хору. Після закінчення семінарії Ризенко одержує в ній посаду учителя співів. У скорому часі він здобув як добрий педагог і дириґент таку популярність у Полтаві, що його закликають на посаду вчителя співів і в інші середні школи: в єпархіальну жіночу школу, гімназію, кадетський корпус.

Особисто я познайомився з Ризенком в 1892 р., коли вступив до Полтавської духовної семінарії. Я звернув увагу на ту велику різницю, яка існувала між Іваном Миколаєвичем як педагогом і іншими вчителями семінарії. Майже всі вони були формалістами і ніколи поза лекціями не вступали в безпосередні стосунки з семінаристами і, хоч міні ними було декілька українців з походження, всі вони розмовляли виключно російською мовою. Навпаки, Іван Миколаєвич часто приходив до семінаристів і в позалекційні години, часто розмовляв з ними українською мовою. На своїх лекціях перед Різдвом і Великоднем Ризенко читав учням твори українських письменників: Шевченка, Марка Вовчка, Нечуй Левицького, Панаса Мирного. Читав він майстерно і своїм читанням справляв велике враження на учнів. Цим він прищіпляв їм любов до рідної мови і літератури. Але ще могутнішим знаряддям національного виховання в руках Ризенка були співи. Під його керівництвом семінарський хор став найкращим хором у Полтаві. З цим хором він часто співав українських пісень. Семінарія часто давала концерти, на які сходилось багато полтавського панства: губернатор, директори середніх шкіл, високі урядовці різних державних установ. Всіх їх вабили чудові співи семінарського хору. І ось тут разом з творами російських і закордонних композиторів лунали в чудовому виконанні українські народні пісні і твори Лисенка. У мене іноді з'являється питання: як сталося таке, що в період жорстокої русифікації в Україні, коли переслідувалось все на-

— 34 —

ціональне українське, семінарський хор під керівництвом Ризенка в присутності найбільшого начальства в Полтаві міг співати українських пісень? Крім цього, як могло статися таке, що Ризенко в своїй праці з учнями семінарії явно провадив українську національну лінію і не був звільнений з посади? Пояснити це можна лише так: ректором Полтавської семінарії був тоді протоієрей Іван Пичета, з походження серб. Це була досить сувора, але не зла людина. Хоч він, як і багато сербів в той час, був русофілом, але не був російським шовіністом і, як видно, не вбачав у діяльності Ризенка нічого злого; а головне — це краса співів. Семінарський хор під орудою Ризенка співав так чудово, що Полтавське високе начальство, слухаючи його, ніби забувало про накази центральної влади і про її русифікаторську політику, міркуючи так, що пісня це все ж таки не література. Можливо, що тут відограла певну ролю і особа самого Ризенка. Не зважаючи на те, що він походив з бідної духовної родини, сам він мав дуже репрезентативний вигляд. Високий на зріст, стрункий, з роскішною бородою, тримав себе з великою гідністю і тактом, — і це могло імпонувати Полтавському панству, для якого все українське утотожнювалось з "мужичим". У всякому разі Ризенко мав можливість протягом довгих років провадити свою національно-виховну роботу серед Полтавської молоді. А вплив його був дійсно великий. Семінаристи, захоплюючись українськими піснями, весною і літом часто збирались у манастирському лісі під Полтавою і співали там, притягаючи своїми співами численних слухачів, що гуляли в лісі. Серед них були не тільки мешканці міста, а й селяни з підміських сіл. Таким чином пісня ширилась і поза Полтавою.

Полтавські семінаристи і епархіялки, роз'їзджаючись по селах Полтавщини, з увагою ставились до народньої української пісні, що зберігалася серед нашого селянства, а з другого боку, несли на село пісні ще не знані там.

Крім того, Ризенко ширив серед молоді українську літературу. Він мав досить велику книгозбірню, в склад якої входили майже всі твори, видані українською мовою. Не обмежуючись тим, що виходило в царській Росії, він одержував українську літературу з Галичини, хоч це було й не легко. Цю літературу він, звичайно, давав не всім семінаристам, а лише тим, кому довіряв. А придивитись до них він мав можливість. Він часто влаштовував співанки не в семінарському приміщенні, а у себе на квартирі, і це давало йому можливість ближче знати кожного семінариста зокрема.

Взагалі вплив Ризенка на семінаристів у розумінні національного виховання був дуже великий і при чому не тимчасовий, а довготривалий. Семінаристи, вступаючи до високих шкіл у таких містах, як Петербург, Москва Варшава, діяли як свідомі українці-націоналісти: закладали українські студентські громади, дехто брав участь у підпільній роботі. Як підтвердження цього, наведу деякі факти з свого власного життя. В 1898 р.

— 35 —

я закінчив семінарію і хотів вступити до Київської богословської академії. Але через негативну характеристику моєї поведінки, надіслану до академії інспектором семінарії архимандритом Агапітом (потім був архиепископом Катеринославським), мене не було допущено до іспитів, і я рік учителював у народній школі у рідному селі на Прилуччині. В 1899 р. я поїхав до Московської духовної академії і після іспиту вступив до неї.

Таким чином я опинився в російському середовищі, і мені загрожувала денаціоналізація. Але настанови, що я їх отримав в Полтавській семінарії, спричинилися до того, що я не тільки втримався на національних позиціях, а ще зміцнився на них. А це було не легко. Студенти-росіяни спочатку поставились до мене дуже добре, але потім, коли помітили мої націоналістичні українські настрої, ставлення їх до мене змінилось на гірше. Доходило навіть до гострих сутичок. Одна з них виникла з приводу моїх та інших українців вимог, щоб до студентської читальні виписувався журнал "Київська старина".

Під час мого перебування в академії утворилась українська студентська громада, головою якої став Андрій Левицький (брат архиепископа Парфенія, одного з перекладачів Євангелії на українську мову). Громада жила досить інтенсивним життям. З великою урочистістю ми відзначали Шевченківські свята. Особливо гучними були свята 1901 р., коли я був на другому курсі академії. Ми закликали до себе студентів-українців Московського університету і двох відомих співаків, баса Петрова, що походив з Харкова, і баритона Каневського, що раніш учився разом зі мною в Полтавській семінарії. На зборах були прочитані доповіді, в тому числі й моя, були деклямації і співи. Велике захоплення викликали співи Петрова і Каневського, особливо першого. Все це відбувалось у приміщенні академії і викликало у декого з шовіністично настроєних студентів-росіян гостре незадоволення. Тому в наступному році Шевченківське свято ми організували в найнятому приватному приміщенні. Але про це довідалася поліція (можливо від самого господаря приміщення). Коли відбувались доповіді і виголошувались промови, під дверима в сусідній хаті сидів поліцай і слухав. Другого дня мене і мого товариша Білоуса було покликано до ректора, і він дуже в гострій формі відчитав нас.

В академії я почав і свою письменницьку працю. Будучи на третьому курсі, я написав оповідання "Сліпий", що потім увійшло в перший збірник моїх творів, виданий у Києві.

Залишились на українських національних позиціях і інші студенти, що закінчили Полтавську духовну семінарію, а потім учились у високих школах у Московщині. Таким, напр., був Щепотьєв, що вчився в Петербурзькій духовній академії (докладніше про нього буде далі).

Тому не дивно, що з Полтавської семінарії за часи праці в ній Ризенка вийшло багато видатних українських діячів. Одночасово зі мною (щоправда в різних клясах) учились у ній Симон Петлюра,

— 36 —

поет і письменник Капельгородський Пилип, відомий літературознавець і етнограф Щепотьєв Володимир, видатний знавець грецької філософії Чаленко Іван. А скільки вийшло невідомих скромних українських діячів у галузі народньої освіти! Справа в тому, що багато семінаристів і єпархіялок, колишніх вихованців і вихованок Ризенка після закінчення освіти працювали на селах як вчителі народніх шкіл. У багатьох випадках це були українські патріоти, які і в тяжких умовах царського режиму намагались зробити щось для своєї Батьківщини.

Але вплив Ризенка не обмежувався лише Полтавською духовною семінарією. Він ширився і на гімназію, де також був закладений український гурток (про це пише в своїх спогадах професор Віктор Андрієвський). Ще більший вплив мав Ризенко на учнів церковно-учительської школи на Шведській Могилі. Там викладав співи учень Ризенка, Іван Сидоренко. Він організував у школі прекрасний хор і прищеплював учням любов до української пісні. До речі, в цій школі в роках приблизно 1902-1906 вчився диригент Нестор Городовенко. В своєму мистецтві він, так би мовити, був внуком Ризенка. У мене таке враження, що до нього через Сидоренка перейшов і властивий Ризенкові спосіб диригування. Справа в тому, що багато диригентів, керуючи хором, дозволяють собі зайві, а іноді навіть і ексцентричні рухи. Це послаблює враження від співів, бо увага слухачів мимоволі звертається на дириґента. Зовсім інший характер мало диригування Ризенка. Керуючи хором, він робив малопомітні для слухачів рухи і таким чином не розбивав враження від співів... Коли я в Мюнхені слухав хор Городовенка, мені здалося, що у нього в манірі диригування є багато спільного з манірою Ризенка.

Ризенко декілька разів був у Західній Европі. Був він у початку XX ст. і на всесвітній виставці в Парижі. Звідти він привіз багато коштовних речей, зокрема багато прекрасних гравюр, які любив показувати у себе на квартирі семінаристам, що відвідували його.

Останні роки життя Ризенка були досить сумними. Коли прийшли в Україну большевики, вплив його на молодь значно підупав. Це пояснюється почасти тим, що йому тоді вже було 70 років, а головним є те, що большевики закрили школи, в яких працював Ризенко і заснували т. з. трудові школи з семирічним курсом навчання. Тут були інші програми, інший склад учителів і інший дух. Ніби відчуваючи, що він уже не може мати на учнів того впливу, який він мав раніш, Ризенко ще в 1920 р. передав свою бібліотеку з великою кількістю українських книжок Полтавській "Просвіті". Але приблизно в липні того ж року большевики закрили "Просвіту" і забрали бібліотеку. Доля її мені невідома.

А проте Ризенко не залишив учительської праці. Працював він у першій Полтавській школі. Поки керівником її був колиш-

— 37 —

ній учень Ризенка Володимир Овсіевський, становище його було ще терпиме. Він одержував мізерну платню, матеріяльно бідував, але його бодай не переслідували. Становище його значно погіршало приблизно з 1929 р., коли Овсіевський був звільнений із школи, і на місце його була призначена запекла комуністка (прізвище її забув). Вона зразу ж після свого призначення на посаду керівниці школи почала переслідувати Ризенка. Між іншим, вона ставила йому як провину його "буржуазне походження" на тій підставі, що його батько тримав пошту і таким чином ніби "експлуатував трудящих". Можливо, що це могло б закінчитись звільненням Ризенка з посади або навіть і арештом. Але за нього заступилось багато впливових людей, і Ризенкові кінець-кінцем дали спокій.

Після цього він прожив вже недовго, при чому дуже бідував. В Україні почався голод, який тяжко відбився на стані здоров'я Ризенка. Крім того, йому довелося жити зимою в нетопленому приміщенні. Його колишні учні знали про це, але не могли нічим допомогти йому, бо сами дуже бідували.

Помер Ризенко на початку березня 1932 р. Похорони його взяли на себе я і моя дружина. Хоч у Полтаві було тоді ще багато тих, хто пам'ятали його славетну діяльність до революції і шанували його, на похорони зійшлося мало людей. Як видно, боялись большевицької влади, що з дуже великою підозрою ставилась до Ризенка. Прийшли переважно ті, хто працювали з ним по середніх школах ще до революції. Між ними був німець Грюм [Грюн, Микола Августович - Т.Б.], колишній викладач кадетського корпусу. Коли траурний похід ішов до кладовища, він звернувся до мене з таким завваженням: "Навіщо ви наділи на нього таке прекрасне вбрання? Це тепер зовсім зайве". Я нічого не відповів на це. Але в скорому часі виявилось, що Грюм мав рацію. Коли приблизно через тиждень після похоронів ми з дружиною прийшли на кладовище, то побачили, що могила Ризенка розрита і недбало закидана землею. Як видно, якісь злодії розкопали могилу і забрали вбрання покійника.

А проте років через два большевики вчинили ще більший злочин над могилами всіх покійників, похованих на Полтавському кладовищі. Вони зрівняли всі могили і розбудували бараки для військових потреб. Це був великий злочин не тільки проти релігії і людини взагалі, а разом з тим злочин проти українського народу. На Полтавському кладовищі було поховано багато українських діячів, як Котляревський, Панас Мирний та інші. На їхніх могилах стояли постументи. Все це знищили большевики для того, щоб по наших славетних діячах і пам'яти не залишилось.

Ганна Петрівна Затиркевич

Велику ролю в українському національному рухові зіграв театр, особливо славетна трупа Кропивницького. Найвидатнішими акторами в ній, крім самого Кропивницького, були Карпенко Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька і Затиркевич.

— 38 —

Як відомо, Заньковецька грала драматичні ролі, Затиркевич — комічні, або ролі старих селянок. Так у "Наталці Полтавці" Затиркевич грала ролю Терпелихи.

Ганна Петрівна Затиркевич була моєю землячкою. Вона мала постійний осідок у селі Блотниці на Прилуччині, де жив і я. Чоловік її Затиркевич був поміщиком, так би мовити середньої руки і після смерти залишив їй десятин (гектарів) 100 землі, велике дворище з гарним цегляним будинком і флігелем, чималий сад і парк із старими вітистими деревами. Маєток Затиркевичів знаходився на кінці села. Будинок і сад стояли на рівному місці, парк розкинувся на схилах досить глибокого яру.

Ганна Петрівна, вступивши до трупи Кропивницького, рідко бувала в Блотниці. Але приблизно 1898 р. вона вдруге вийшла заміж за п. Карпинського, залишила театр і оселилась у себе в маєтку. Тут я й познайомився з нею. Це було 1900 р. Я приїхав на ферії до свого села і пішов до знайомого лікаря Равича, що жив тоді у флігері маєтку Затиркевичової.

До речі, декілька слів про цю милу родину. Равич, тоді ще молодий чоловік, недавно закінчив університет і одержав у Блотниці посаду земського лікаря. Це була високоідейна людина, яких тоді не мало було серед земських лікарів. Він не брав жодної платні за лікарську допомогу, був дуже чулим і уважним до хворих. За переконаннями Равич був свідомим українським патріотом. Дружина його Оксана була сестрою відомого українського педагога Сірополка, що після революції довго жив у Чехії. Це була гарна жінка, весела і жвава, а теж свідома українка. Вона завжди розмовляла українською мовою і любила носити українське національне убрання, що, до речі, дуже личило їй. В останнє я бачився з Равичем уже на еміграції в Німеччині в Реґенсбурзі, де він і помер приблизно в 1946 році.

Буваючи в родині Равичів, я познайомився з Ганною Петрівною Затиркевич. Вона тоді була вже "в літах", але повністю зберегла жвавість і енергію. Мене вражало її надзвичайне вміння тримати себе в суспільстві відповідно до життєвих обставин. Коли вона господарювала і була в оточенні селян, то справляла враження бідової, надзвичайно енергійної селянської жінки. Цьому відповідали і всі її рухи, і інтонації голосу, і мова, і навіть вираз обличчя. Коли ж я бачив Ганну Петрівну разом з графинею Граббе, що теж мала маєток в Блотниці і часто приїздила до Затиркевичевої, то це була ніби зовсім інша людина, — вже не селянка, а великосвітська пані, вихована в умовах великопанського життя. Можна було подумати, що вона і в житті поводить себе як на сцені. Але ця думка зразу ж відпадала, бо поведінка Ганни Петрівни завжди здавалась натуральною.

Ганна Петрівна, залишивши сцену, як видно нудьгувала за нею. І це тим більше, що вона розчарувалася в своєму чоловікові. За освітою це був юрист, людина нудна й обмежена, а до

— 39 —

того ще великий матеріяліст. У мене склалось таке враження, що він хотів взяти цілком у свої руки маєток Затиркевичевої і стати його повним господарем. Але Ганна Петрівна, будучи талановитою актрисою, була в той же час практичною людиною. Вона скоро зрозуміла наміри чоловіка, і між ними почалися нелади, що все більш і більш загострювались. Відчуваючи незадоволення родинним життям і нудьгуючи за сценою, Ганна Петрівна вирішила організувати трупу в себе на селі. Своїми думками вона поділилась з Равичами і зі мною. Ми цілком підтримали її думку. Було вирішено поставити оперету "Чорноморці". Мені, між іншим, була доручена роля козака Кабиці і керівництво співами. Я швидко організував хор із селянських дівчат і хлопців і розпочав співанки. Репетиції до вистави відбувались під безпосереднім керівництвом Ганни Петрівни. Справа йшла швидко і жваво. Через якихось 2-3 тижні була дана вистава. Відбулась вона у великій залі будинку Затиркевичевої, де була, між іншим, вже готова сцена і лаштунки. Глядачами в більшості були місцеві селяни, приїхало й панство на чолі з графинею Граббе.

Вистава пройшла з великим успіхом. Особливо сильне враження вона зробила на селян. У скорому часі, вечорами на селі можна було чути пісні, що входили в склад оперети "Чорноморці".

А проте Ганна Петрівна не довго ще залишалась у селі. Нудьга за сценою таки взяла своє. Приблизно через рік Ганна Петрівна вернулась до театру, а догляд за своїм маєтком доручила своїм двом небогам. З чоловіком своїм вона розійшлась зовсім.

Але розпочата нею справа організації вистав на селі не залишилась марно. В 1901 році Равич перейшов на посаду лікаря у велике село Срібне, кілометрів 35 від Блотниці. Там теж розпочалась організація вистав. Брав у них участь і я, приїжджаючи літом з Москви на ферії. Першою йшла драма Кропивницького "Дай серцю волю — заведе в неволю". В ній мені була доручена роля Микити. Так, як і в Блотниці, тепер мені довелось керувати хором. І знову ж таки він складався переважно із селянських дівчат і хлопців.

Вистава відбулася в парку, що належав графу Мусіну-Пушкіну, місцевому поміщикові. Рівень вистави, порівняно з "Чорноморцями", був трохи нижчий, але глядачі, а в першу чергу селяни, були задоволені.

Щодо Ганни Петрівни, то я з нею більше не бачився і докладних відомостей про її дальше життя не маю. Чув тільки, що після приходу большевиків, життя її було дуже тяжке. Большевики відібрали у неї маєток, і вона оселилась у Ромнах. Тут вона терпіла великі злидні і в перші роки большевицької революції померла.

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 5 (ч. 5-91). Травень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 75-80

— 75 —

Проф. Г. Ващенко

До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

(Спогади)

(3)

Національні рухи в Україні після 1905 р. переконливо доводять велику національну стійкість українців, а особливо великі творчі сили українського народу. Легенького подиху свободи було досить, щоб швидкими темпами почали розвиватись різні галузі духової і матеріяльної культури: сільське господарство, національна література, театр.

Ці творчі риси українського народу повною мірою почали виявлятись тоді, коли в лютому 1917 року впала царська влада. Настрої, що панували тоді серед українців, яскраво відбив славетний поет Олесь у своєму вірші: "Яка краса, відродження країни". Вірилось, що назавжди розірвались кайдани, що ними протягом століть була скута Україна, і що з того часу вона, як той орел, що був замкнений у клітці, тепер, опинившись на волі, розправить свої могутні крила і вільно полине в широкий простір...

Надії українців на розбудову своєї самостійної держави і національної культури зміцнювались ще тим, що з падінням царської влади звільнились також інші народи царської Росії, що теж почали організувати свої уряди і розбудовувати свою національну культуру.

Лютнева революція застала мене в Ромні на Полтавщині, де я тоді був учителем в 3-х школах: духовній, комерційній і жіночій гімназіях. Пам'ятаю, що не тільки українці, а навіть росіяни не висловлювали жалю з приводу падіння царської влади. А особливо раділи з цього українці й жиди. В перші ж дні лютневої революції в Ромні почався великий рух серед населення: збирались збори, творились партії, обмірковувались програми і т. п. Особливо велику активність виявляли жиди. Не спали й українці. В квітні почала виходити місцева українська газета, організувався український театр, була організована "Просвіта". що розгорнула досить широку роботу. З особливою енергією в "Просвіті" працювала моя колишня учениця полтавської епархіяльної школи Людмила Осипівна Скрипникова. Це була дуже здібна й інтелігентна жінка, а до того ще й палка українська патріотка. Вона закінчила вищі жіночі курси в Києві і робила враження ґрунтовно освіченої людини. Крім активної участи в організації при "Просвіті" бібліотеки і читальні, п. Скрипникова організувала досить цікавий музей дитячих виробів, що му-

— 76 —

сів, на її думку, сприяти розвиткові серед української молоді творчих, винахідницьких здібностей. До "Просвіти", між іншим, часто приходив відомий письменник Івченко, що жив тоді в Ромні. Я особливо великої активности не виявляв. Викладання в трьох школах до краю виснажували мене. Український національний рух дуже радував мене, однак я був дуже стомленим, щоб брати в ньому активну участь. Але самі обставини примусили мене діяти. В червні зібрався в Полтаві церковний собор, що мусів був розв'язати питання про майбутнє української церкви. Мешканці Ромна делегували на цей собор мене. Собор відбувся в приміщенні духовної семінарії. Уже з перших засідань було помітно, що учасники собору розбились на дві групи. Це, з одного боку, були українці, прихильники автокефальности української церкви та її незалежности від Москви. Серед них особливо виділявся протоієрей Теофіл Булдовський, що потім став єпископом. Друга група стояла на засадах повної єдности українців з Москвою і дивилась на намагання українців відокремитись від неї, як на розкол. До цієї групи належала більшість викладачів духовної семінарії. Між ними особливо активним був Хорьков. Він з великим запалом виступав проти українців. Дебати на Соборі набували все гострішого й гострішого характеру. Видно було, що прибічники автокефальности української церкви беруть гору. І раптом сталось щось несподіване. Виступив якийсь чоловік середніх років з довжелезною промовою, що фактично була пропагандою комунізму. Його виступ викликав велике замішання серед учасників Собору. Не зважаючи на протести, большевик не припиняв своєї промови. Зупинити його можна було лише силою, але це був би скандал. Ні до чого не договорившись, не винісши резолюцій, Собор закрився.

Їхав я на Собор дуже стомленим, а повернувся до Ромна зовсім хворим. Дома я нікого з своєї рідні не застав. Родина виїхала в село Блотницю на Прилуччині. Цілими днями я лежав у ліжку, відчуваючи таку слабість, що мені навіть трудно було підвести голову. І ось, коли я був у такому стані, до мене прийшов директор комерційної школи Вячеслав Володимирович Олександрів, син поета Олександрова, автора відомої пісні "Я бачив, як вітер берізку зломив". Він мені сказав, що в Києві організуються інструкторські курси з метою "українізації" школи в Україні, і що на ці курси земська управа вирішила делегувати мене. Коли я сказав йому, що при моєму стані здоров'я я навіть не зможу доїхати до Києва, він рішуче заявив, що мені турбуватись нічого: мене до Києва довезуть.

Дійсно, на другий день прибула до мене учителька комерційної школи Кавалерідзе, допомогла мені одягтися, зібрала мої речі, вивела мене до візника, і ми поїхали з нею до Києва. Я був у стані повної абулії і не міг навіть протестувати проти того, що вона робила зі мною. В Києві я примістився в гуртожитку для співучасників інструкторських курсів. Другого чи третього дня

— 77 —

після мого приїзду до Києва, розпочалися лекції. Читали їх Грушевський Михайло і Олександер, Науменко, Василенко, Сушицький, Софія Русова та інші. І тут зі мною сталось щось дивне. Можливо, під впливом того піднесення, що існувало серед курсантів і лекторів, я швидко вийшов із стану абулії і навіть відчув, як до мене прибувають сили. Через якийсь тиждень я вже був здоровою людиною.

Курси тяглися всього два тижні, і слухачі їх роз'їхались майже по цілій Україні, як лектори, що своїми лекціями мали започаткувати перетворення російської школи в Україні на школу українську. Мені було призначено їхати в місто Прилуки на Полтавщині. Разом зі мною поїхала відомий історик України Наталія Юстівна Мирза-Авак'янц (дівоче прізвище — Дворянська). Ми умовились з нею, що я буду читати лекції з української мови, літератури і психології, а вона — з української історії. Крім нас на курсах читали лекції два місцеві вчителі. Лекції відбувались у залі хлоп'ячої гімназії. Велика заля була повна слухачів. Крім учителів народніх шкіл, тут були майже всі вчителі гімназії хлоп'ячої і дівочої, були також вчителі з ремісничої школи в Дихтярях. Крім світських людей, в залі можна було бачити священиків. Уважність авдиторії була надзвичайна, і це підтримувало енерґію лекторів. Я давно вже забув про свою втому і ретельно готувався до кожної лекції. А готуватись доводилось багато, бо ні української мови, ні літератури в російських школах не викладали.

Читаючи лекції, я переконався, як глибоко закорінена в українській інтелігенції любов до своєї Батьківщини; а з другого боку, для мене стало ясним, що Україна, не зважаючи на довгі роки неволі, спромоглася здобути такі духові вартості, які можуть бути міцною підвалиною для дальшого розвитку української культури. На курсах для мене зокрема стала ясною велика міць і висока вартість поезій Олеся.

Як зазначено вище, я ретельно готувався до лекцій. Але, щоб ця підготовка стояла завжди на високому рівні, сказати не можу. Три дисципліни, що їх я викладав на курсах, відсутність попередньої підготовки, брак літератури і часу, — все це мусіло було знижувати рівень моїх лекцій. Не стояла на належному рівні і моя підготовка до Лекції про Олеся. Я добрав вірші його, що найбільше відзеркалювали дух його поезії. Розташував їх у певному порядку і між ними включив декілька своїх зауважень. Але враження слухачів від моєї лекції було несподіване. Після закінчення лекції мене вітали гучними оплесками, а Наталія Юстівна, що була на лекції, підійшла до мене, потиснула мою руку і зауважила: "Це шедевр". Але я розумів, що "шедевр" не моя лекція, а поезія Олеся.

З Прилук я і Мірза поїхали на курси до Ромна. Курси відбувались у залі духовної школи. Як і в Прилуках, велика заля ледве вміщала слухачів. Серед останніх, крім учителів народ-

— 78 —

ніх шкіл, були викладачі середніх шкіл і між ними інспектор реальної школи. Настрій у всіх був піднесений, уважність на лекціях надзвичайна.

З Ромна ми поїхали до Лохвиці. Тут мені не доводилось так гарячково готуватись до виступів, як у Прилуках, бо матеріял лекцій був уже мною простудійований. І в Лохвиці зібралось багато слухачів, що з великим захопленням слухали лекцій. Видно було, що в української інтелігенції, в першу чергу серед українського вчительства прокинулась національна свідомість і зародилось палке бажання присвятити свої сили розбудові національної культури. Національний рух захопив молодь. В Лохвиці одного разу підійшли до мене двоє юнаків, учнів старших кляс гімназії, і попрохали мене дати їм інформації про організацію української молоді. Як видно, молодь вже почала об'єднуватися на національному ґрунті, і це дійшло до Лохвицької гімназії. Однак я про це нічого не знав, і тому не міг задовольнити бажання юнаків, що звернулись до мене.

З Лохвиці я повернувся до Ромна, але пробув там не довго і поїхав знову до Києва на вчительську конференцію. Вона теж була присвячена питанням організації української школи. На конференції виступав, між іншими, педагог Чепіга, виступали викладачі фахових професійних шкіл. Був зачитаний і розглянутий проект розбудови системи шкільної освіти в Україні. При цьому була чітко проведена думка про те, що в інтересах розвитку всіх галузів української культури, слід уникати ранньої професіоналізації освіти, бо тільки на засадах широкої загальної освіти можна розбудувати на високому рівні освіту професійну. На доказ цієї думки один із учасників конференції, за фахом агроном, навів такий факт: у високих сільсько-господарських школах кращими студентами були не ті, що до вступу в них скінчили середні сільсько-господарські школи, а колишні учні гімназії і духовних семінарій.

Курси перекваліфікації учителів і педагогічна конференція в Києві відіграли велику ролю в розбудові української школи. В цьому я міг переконатись, повернувшись з Ромна. У всіх школах міста з початку навчального року навчання провадилось українською мовою. Те ж саме треба сказати і про школи на селі. Серед учителів виявилось багато палких українських патріотів, що працювали з великим захопленням. Широко розгорнула роботу і "Просвіта".

З Києва я одержав призначення на посаду комісара освіти на Роменський повіт. Не мозку сказати, щоб я з великим успіхом виконував свої обов'язки, бо зовсім позбавлений адміністративних здібностей. Але посада комісара дала мені можливість докладніше познайомитись з тим, що робилось на Роменщині в справі освіти. Іноді я виїздив на села. Пам'ятаю дуже цікаву поїздку в с Хоминці. Там відбувалась велика урочистість, організована місцевим учительством і національно свідомим селянс-

— 79 —

твом. Ще під'їжджаючи до села, я побачив на великій площі високо піднесений український жовто-блакитний прапор. Під'їхавши ближче, я побачив серед площі високу трибуну, а коло неї великий натовп селян. Розпочався мітинґ. Виступали місцеві вчителі, виступали й декілька селян. Виступи тих других були повні віри в світле майбутнє України. Здавалось, ніби скінчилась неволя, скінчився несправедливий соціяльний лад, наступила пора свободи й соціяльної справедливости. Після мітинґу всі пішли на кладовище і стали навколо могил, в яких були поховані місцеві селяни, що були тяжко переслідувані за свою політичну діяльність. Була відслужена панахида, а після неї — промови, присвячені померлим.

З піднесеним настроєм повернувся я додому. Враження від села були навіть кращі, ніж від міста. На селі відчувалась якась єдність, одностайність у настроях і прагненнях, що не завжди відчувалось у місті.

В грудні я одержав повідомлення, що мене призначено на посаду викладача педагогіки і психології Полтавського учительського інституту. Я з радістю прийняв це призначення, але не зразу виїхав до Полтави, а раніш поїхав до села Блотниці, де жила моя родина. Там я провів Різдвяні свята і на початку 1918 р. поїхав до Полтави. Відвозив мене на станцію добре знайомий мені молодий селянин. Він недавно повернувся з армії і дорогою розповів мені про настрої серед солдатів-українців. Я був здивований з тої переміни, яка відбулася в нього під час війни. До цього часу я знав його, як розумного, але обмеженого в своїх поглядах селянина, а тепер це була цілком національно свідома людина. Він був свідомий у тому, що тільки державна самостійність забезпечить українському народові взагалі, а селянам зокрема, справедливий лад і добробут. За його словами, приблизно такі ж настрої панували серед українців, що як вояки були на війні.

Але яке ж велике було моє розчарування, коли я після двох зупинок поїзду вийшов на станцію в Ромні. Там уже стояв довжелезний потяг. З вагонів чути було грубу російську мову. Звідти виходили солдати, що мали не тільки брудний, а брутальний вигляд. Особливо мою увагу звернув один москаль. Він був увесь обвішаний набоями, обличчя його було брудне, ніби замазане сажою, а очі здавались хижими, як у звіра. Я відчув, що в Україну суне дика, брутальна і жорстока сила, яка несе з собою небезпеку для нашого народу. Від такої думки і настрою я не міг відпекатись майже протягом цілого часу, поки їхав до Полтави.

Вийшовши з потягу, я поїхав до учительського інституту. Тут я зразу ж попав у рідну мені атмосферу українських педагогів. Директором інституту був тоді Олекса Августинович Левицький. Перед ним директором був Волнін, людина з доброю освітою, ґрунтовно обізнаний з педагогікою і добрий організатор. Він, як я довідався потім, за короткий час зумів впорядкувати

— 80 —

добру бібліотеку, що мала не дуже багато книжок, але зате мала все потрібне для педагога, зумів організувати при інституті зразкову школу, обладнати приладдями лябораторії. Але це був запеклий чорносотенець і україножер. Відповідно до цього він добрав і склад педагогів, між якими більше було росіян. У дусі відданости російському царському урядові провадилось і навчання в інституті. Про те, які русофільські настрої виховував інститут у декого із студентів, свідчить, між іншим, приклад відомого совєтського педагога Макаренка. Він був улюбленим учнем Волніна і перебував під його великим впливом. Значною мірою цим можна пояснити русифікаторські погляди і настрої Макаренка, що по національності був українцем.

Олекса Августинович швидко перетворив інститут на справжню українську школу. Він закликав до інституту українських педагогів і між ними В. Щепот'єва, пізніше відомого науковця, літературознавця і етнографа. Керування зразковою школою він доручив Ф. І. Пошивайлу, що потім став відомим як добрий методист. Із педагогів, що працювали в інституті раніш, залишилось небагато, але був між ними Лисогорський, запеклий україножер, який досить вміло приховував свої настрої.

Левицький зустрів мене дуже привітно й запропонував мені поселитись тимчасово у нього. Живучи в Левицького, я мав можливість близько з ним зійтися. Це був справжній український патріот, людина з ґрунтовною освітою і разом з тим чулий і тактовний. Він мав дружину і двоє дітей. У родині Левицьких завжди панувала любов і згода.

(Продовження в наступ. числі)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 6 (ч. 6-92). Червень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 54-62

— 54 —

Проф. Г. Ващенко

До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

(Спогади)

(Продовження)
(4)

Працюючи в інституті, я повністю віддався педагогічній роботі, а праці було "Загато. Тому я деякою мірою відійшов від політичного життя. Провадилась боротьба з большевиками, боротьба партійна, але все це не чіпало мене глибоко. Я був певен, що все скінчиться добре, і що Україна вийде на шлях вільного державного життя. Тільки одного разу похитнулись мої оптимістичні настрої, і то з причини, здавалось, зовсім дрібного випадку. Йдучи одного разу з інституту до приміщення Левицьких, я зустрів чоловіка середніх літ у військовій формі. Чомусь я зразу відчув, що це большевик. Він був досить добре одягнений, мав вигляд інтелігента. Але він справив на мене якесь містичне жахливе враження. Так, наче я зустрів не людину, а якусь пекельну істоту. І так само, як в Ромні при зустрічі з червоноармійцем, я і тепер не стільки подумав, скільки відчув, що з півночі насувається пекельна сила, яка принесе багато горя Україні.

Літом почались організовані большевицькою владою курси по перепідготовці вчительства. Мені довелося читати на них лекції про трудову школу. Хоч курси провадились під керівництвом большевицького відділу освіти, я, як більшість викладачів, не рахувавсь з цим і читав свої лекції цілком щиро, не зраджуючи своїх переконань.

Слухачами курсів були, між іншим, педагоги учительської семінарії у Шведській Могилі. Після закінчення курсів вони скликали раду і вирішили закликати мене на посаду керівника школи, що при большевиках стала називатись педагогічними курсами і була піднесена до стану високої школи. Я згодився на пропозицію педагогів і вирішив перевезти на Шведську Могилу родину. З цією метою я поїхав до рідного села і в початку вересня вже з родиною повернувся до Полтави.

У Шведській Могилі почалось для мене дуже складне життя, повне боротьби. Справа в тому, що педагоги, закликавши мене на посаду свого керівника, дуже помилились на мені. Вони уявляли мене людиною витриманою, лагідної вдачі, що не буде порушувати загального тону їхнього життя, до речі цілком забезпеченого з матеріяльного боку. Але я не був таким, яким вони мене уявляли. Я не завжди був витриманий, мені іноді властиві були різкості. До цього треба додати, що серед педагогів учительської школи було декілька росіян, були й українці, що, як єдинонеділимці, вороже ставились до українського національного руху. Отже з ними розпочалась у мене вперта боротьба,

— 55 —

в яку включились і студенти. Історію цієї боротьби, що мала в собі багато драматичного і навіть трагічного, я подав у спеціяльних спогадах "Історія однієї школи". Тому зупинятися на ній у подробицях не буду.

Будучи керівником педагогічних курсів у Шведській Могилі, я не залишав праці і в учительському інституті, який восени 1918 р. злився з Полтавським українським університетом. На чолі його став Олекса Августинович Левицький. З самого початку свого існування Полтавський університет був поставлений на досить високий рівень. До праці в ньому були закликані такі відомі учені, як Багалій, Кагаров, Шмітт, професори Харківського університету. В числі його працівників були також професори Казанського і Петроградського університетів. Вони переїхали до Полтави з матеріяльних міркувань, бо умови життя в Україні були тоді кращі, ніж у Росії. Із місцевих полтавських педагогів викладали в університеті Щепот'єв, Щербаківський, Чаленко, Булдовський [див. Булдовський Олександр Теофілович] і я. Викладала в університеті і Н. Ю. Мирза-Авак'янц, яка з родиною в 1918 р. оселилась у Полтаві. Пізніше, в число працівників університету включились талановитий математик Воропай, історик Клепацький, хемік Власенко, біолог Ніколаев, метеоролог Самбікін.

До університету вступило багато української молоді. Це здебільша були колишні гімназисти і семінаристи. Були між студентами університету і жиди, правда, в невеликій кількості. Рівень підготовки студентів був нормальний, у всякому разі значно вищий, ніж студентів, що вчились у совєтських школах у середині 29-х років і далі. Студенти ставились з великою уважністю до лекцій. Заля, де читались лекції, була завжди переповнена слухачами. Також ретельно працювали студенти в кабінетах і лябораторіях. Наслідком цього, з Полтавського університету, що потім був перетворений на інститут народньої освіти, вийшло декілька добрих викладачів високих шкіл і науковців, що викладали у високих школах міста Харкова.

Літом 1919 р. праця в університеті була перервана. Полтаву зайняли денікінці і перетворили український університет у Полтаві на російську школу. На місце Левицького, що виїхав на Кубань, на посаду ректора був призначений Ковалевський. Українські педагоги були звільнені, а на їх місце були призначені росіяни або малороси.

Значні переміни відбулися і в моєму особистому житті. Я був заарештований і посаджений у в'язницю. На посаду директора учительської школи був призначений один із викладачів її, росіянин Попов. У в'язниці я спочатку сидів у спільній камері, а приблизно через місяць мене покликали до слідчого, і на допиті я довідався, що мене обвинувачують не тільки в українізації школи, а навіть у большевизації її на тій підставі, що я читав лекції про трудову школу, яку слідчий визнавав за чисто большевицьку установу. На допиті я тримав себе досить незалежно і доводив, що всякому, хто хоч трохи знайомий з історією пе-

— 56 —

дагогіки, відомо, що ідея трудової школи виникла ще в XVIII ст., що потім її докладно розвинув німецький педагог Кершенштайнер. Моя незалежна поведінка мала для мене тяжкі наслідки. Через декілька днів після допиту я був переведений у другий корпус до окремої камери, а це означало, що слідчий визнав мене за великого політичного злочинця, і що мені загрожує розстріл. Можливо, що цим моя справа й скінчилася б, але мене врятував директор Роменської комерційної школи Вячеслав Володимирович Олександрів, про якого я згадував вище. Докладно про історію мого звільнення я розповідаю у своїх спогадах "Історія однієї школи". А тепер згадаю про це коротко. Олександрів надів на себе мундир, почепив шпагу, навісив ордени, яких у нього було декілька, бо довго служив і мав чин дійсного статського радника, і в такому вигляді з'явився до Лаврова, якого денікінці призначили на посаду директора шкільної освіти на Полтавщині. З'явився Олександрів до нього під тим претекстом, щоб засвідчити йому пошану, як своєму безпосередньому начальникові. Виконавши комедію урядової візити, Олександрів заявив, що він, користуючись нагодою, хоче попрохати Лаврова, щоб той поклопотався за мене, як невинно арештованого і ув'язненого денікінцями. Коли Лавров почув моє прізвище, він розхвилювався, назвав мене мазепинцем і навіть большевиком та не хотів нічого про мене слухати. Але Олександрів переконав його, що це все наклепи з боку моїх ворогів. Лавров кінець-кінцем повірив йому й пообіцяв поклопотати за мене перед денікінською владою. Не обмежуючись візитою до Лаврова, Олександрів пішов ще до маршалка Полтавського повіту Герценвіца (предводитель дворянства) і теж умовив його поклопотатись за мене. Як я довідався потім, клопотався за мене і письменник Короленко, який написав у мій захист листа до денікінської розвідки. В наслідку всіх цих клопотань мене спочатку перевели із одиночки до спільної камери, де я знову опинився з своїм приятелем, професором Чаленком. Тут я довідався про т. зв. "українізацію" в'язниці. Виявилось, що більшість ув'язнених росіян і жидів денікінці випустили із в'язниці, а натомість посадили в неї українців, серед яких було багато селян. Це свідчило про те, що до визвольної боротьби все більше й більше включались селяни. В скорому часі після цього, я і Чаленко були звільнені з в'язниці: Чаленко був звільнений зовсім, а я на поруку Олександрова, з умовою щотижня зголошуватись до слідчого. Слідчий був уже не той, що переслухував мене раніш. Прізвище його було Василіїв. Він недавно скінчив університет і справляв враження інтелігентної, добре вихованої людини. Іноді я вступав з ним в одверті розмови і висловлював думку, що антиукраїнська політика шкодить денікінцям, бо вона обурює українців, а це якраз на руку большевикам.

Опинившись на волі, я не міг повернутись до праці в учительській школі у Шведській Могилі, бо звідти я був звільнений і попробував повернутись до університету. Пішов туди разом з

— 57 —

Н. Ю. Мірзою. Ректор університету, коли йому доклали про мене, вийшов із кабінету і з обуренням заявив мені, що він дивується, як петлюрівець насмілився домагатись посади в російському університеті. Наталію Юстівну він закликав до себе в кабінет, але вона не пішла.

Однак, я довго без посади не залишався. При спілці споживчих товарів був організований "Союз Української Культури". Основне завдання його полягало в тому, щоб підтримувати розвиток української культури і зокрема української школи. Це була одна із форм боротьби з денікінцями. Як відомо, в скорому часі після приходу в Україну денікінців, генерал Май-Маєвський видав наказ, що державне забезпечення мають право отримувати лише школи з російською викладовою мовою. Денікінці сподівались, що цим наказом вони зліквідують українські школи і українські освітні установи. Але цього не сталось. Спілка споживчих товариств ухвалила відраховувати на користь українських шкіл певний відсоток із своїх капіталів, а для керівництва освітою заснувала "Союз Української Культури". Довідавшись про моє звільнення з в'язниці, спілка запропонувала мені посаду члена управи союзу і мені було доручено керівництво шкільною освітою. Керівництво позашкільною освітою було доручене колишньому директорові першої української гімназії, Приймі, що прибув у 1917 р. з Галичини.

Заходи спілки споживчих товариств щодо підтримки української ніколи і взагалі освіти цілком виправдали себе. Матеріяльний стан українських шкіл був не тільки не гіршим, а навіть кращим, ніж тих шкіл, що перебували на утриманні денікінської влади. Українські школи не припиняли навчання, а деякі із них значно удосконалили його. Особливо це треба сказати про 6-ту гімназію ім. Івана Стешенка. Вона містилась у пригороді, що мав назву Павленки. Директором школи був Павло Голобородько, який, крім університету, скінчив ще спеціяльні педагогічні курси в Петрограді. Це був педагог-ентузіяст. Таких же ентузіястів-педагогів він запросив і на учительські посади в свою школу. Остання мала своє особливе, чітко визначене обличчя. В основу навчання і виховання у своїй школі Голобородько поклав ідею естетизму. Особливу увагу в школі було звернено на викладання української мови, історії, співів, малювання, музики. В навчальний плян була включена плястика, яку викладала Ада Рікторіон. Багато було звернено уваги також на зовнішній вигляд шкільного приміщення. Заля була прикрашена гарними портретами українських діячів і великою картиною, а також килимами і рушниками. В клясах стояли новенькі парти, для кожного учня окремо. На стінах висіли гарні, прикрашені українськими рушниками малюнки, на підставках стояли ганчарські вироби, виготовані в Миргородській мистецькій школі. У всіх кімнатах була зразкова чистота. Школа часто організувала літературні ранки і вечірки, на яких учні виступали з деклямаціями, співами й виставами. На

— 58 —

ці вечірки звичайно приходили батьки учнів і їхні знайомі. Велику увагу звертала школа і на поведінку учнів, виховуючи в них пристойність і чемність.

Завдяки такій поставі навчально-виховної роботи 6-та школа стала, так би мовити, "культурним осередком" для місцевого населення. Містилась вона в Павленках, пригороді Полтави. Жили там переважно робітники й кустарі. Здавна Павленки мали серед полтавчан недобру славу. Мешканці їх багато пили горілки, счиняли крик і бійки. Вечорами полтавчани боялись переходити Павленками. Під впливом школи поведінка мешканців Павленок стала культурнішою: зменшилось пияцтво, припинились бійки, замість дикого галасу вечорами тут можна було почути в доброму виконанні українські пісні.

Школу в Павленках можна з повним правом назвати творчою школою. Навчання і виховання провадились у ній не за прийнятими шабльонами, а за методами, ґрунтовно продуманими педагогами. При цьому Голобородько і його співробітники розумно використовували досягнення західноєвропейської і американської передової педагогіки. Деякі методи останньої, що здавались педагогам доцільними, перевірялись у практиці школи. Так, напр., школа ім. Стешенка в молодших клясах використовувала т. зв. методу навчання з нагоди, розроблену німецькими педагогами Шарельманом і Гансберґом. Своїм досвідом школа ім. Стешенка ділилась з іншими школами Полтави. Досить високо навчально-виховна робота стояла і в інших Полтавських школах, особливо в першій школі, де директором був Прийма. Стиль роботи в ній був інший, ніж у школі ім. Стешенка. Тут менше було естетики і більш суворою була дисципліна. Але і в цій школі, як і в більшості шкіл міста Полтави, в навчанні та вихованні не було шабльону. Скрізь мали місце творчі шукання. Як відомо, шукання мали місце і в совєтській школі, особливо починаючи з 1924 р., коли була введена комплексова система навчання. Але між большевицькими і українськими експериментами була істотна різниця. Большевицькі експерименти провадились в умовах жорстокої диктатури, за наказом згори. Тому експериментування совєтських педагогів були позбавлені основної передумови справжніх експериментів — свободи думки, без чого не можлива творчість у будь-якій галузі культури. Тому то большевицькі педагогічні експерименти, не зважаючи на те, що в них брали участь багато висококваліфікованих педагогів, не зважаючи на велику кількість праці і грошей, яких вони вимагали, — кінець-кінцем призвели до справжньої катастрофи навчально-виховної роботи в школі, що визнали і большевики, які наказами ЦК ВКП(б) від 1931 і 1932 рр. різко засудили педагогічні експерименти, як шкідництво на педагогічнім фронті.

Навпаки, в українських школах у перші роки революції експерименти провадились в умовах повної свободи, що, з одного боку, не обмежувала творчої ініціятиви, а з другого — не обмежувала і критичної думки. Тому маємо підстави твердити, що

— 59 —

коли б українська школа і далі працювала так, як у перші роки революції, Україна мала б блискучі досягнення, як в галузі педагогічної практики, так і в галузі педагогічної теорії.

Досить широко розгорнулась і позашкільна освіта. Була організована "Просвіта", на чолі якої став згаданий вище Прийма. При "Просвіті" була заснована бібліотека. Багато українських книжок для неї пожертвував Іван Ризенко. При "Просвіті" був організований народній університет. Читали в ньому лекції професори, що раніш працювали в Полтавському університеті. Лекції стояли на досить високому рівні і притягали численних слухачів, серед яких багато було молоді.

При "Просвіті" була організована також; спілка молоді під назвою "Молоде Українське Громадянство". Керував нею студент університету Юрій Циганенко, — дуже здібний юнак, улюблений учень професора Щепот'єва...

Такі досягнення українців у галузі освіти в перші роки революції, можна пояснити виключно великими здібностями українського народу в галузі духової культури. Заходи денікінців, зокрема наказ Май-Маєвського, були спрямовані на те, щоб ліквідувати українську школу і українські освітні організації, але денікінці не встигли ще були достатньо зміцнити свою владу, щоб здійснити свої наміри. Не може бути сумніву в тому, що коли б денікінці остаточно опанували Україну, вони здушували б українську школу не менше, ніж здушувала її царська влада.

В листопаді 1919 р. повстанський рух проти денікінців посилився. Одного разу повстанці, що зосередились у Диканських лісах, повели наступ на Полтаву, але денікінці відбили їх. А проте в грудні денікінці залишили Полтаву і замість них прийшли большевики. Протягом якогось часу вони тримали себе обережно. Союз "Українська Культура" продовжував діяти як і раніш, навіть випустив ще одно число журналу "Українська культура". Продовжувала діяти і "Просвіта". Щоправда, народній університет звузив свою роботу, бо почав знову працювати український державний університет. Існувала при "Просвіті" і організація молоді. Мало того, большевики робили спроби нав'язати контакт з українськими організаціями і українською інтелігенцією. З цією метою були скликані збори учителів міста Полтави. На них в імені відділу освіти виступив Браташевський. Він вітав збори із звільненням від денікінців, накреслив блискучі перспективи, що відкрились тепер у галузі народньої освіти, і закликав учителів з повною щирістю і відданістю працювати для совєтської влади. Співчуття серед більшости присутніх на зборах Браташевський не здобув. Я, виступивши проти нього, навіть виставив його промову в іронічному світлі. Згадуючи цей випадок, дивуюсь тепер, що мій виступ пройшов для мене без тяжких наслідків. Можна це пояснити тим, що тоді ще большевики не були певні себе.

— 60 —

Після втечі денікінців я знову став керівником педагогічної школи у Шведській Могилі та відновив лекції в університеті. Студенти Шведсько-Могилянської школи радо вітали моє повернення і допомогли мені розбудовувати шкільне життя. Але тепер я помітив серед частини студентів течію, коли не большевицьку, то принаймні пробольшевицьку. Ще до революції в школі у Шведській Могилі вчились декілька молодих росіян із Курщини. Раніш вони не виявляли великої активности, але з поверненням большевиків стали в опозицію до сутоукраїнського напрямку школи. Вони зробили на мене донос до губерніяльного відділу освіти. Розбирати справу приїхав Браташевський. Прибув він не сам, а разом з Н. Мірзою, що потім стала його дружиною. Були скликані збори студентів і викладачів педагогічної школи. На зборах проти мене дуже гостро виступив один із студентів-росіян. Він згадав мою промову перед студентами, в якій я остерігав їх перед хмарою, що насувається з півночі. Після зборів Браташевський в присутності Мірзи тоном начальства пробував "наставити мене на путь істини", але я дав йому відчути, що не потребую його порад.

Приїзд Браташевського не вніс змін у настрої студентів. Двоє студентів-росіян, що зробили на мене донос, залишили школу. Майже одночасно з ними залишили школу і два викладачі: Попов, що був при денікінцях директором школи, і Васильківський, що ймовірно зробив на мене донос.

Здавалося, що все йшло нормально. Великого тиску з боку большевиків, принаймні в галузі освіти, якийсь час не помічалось. Але вже з літа цей тиск помітно посилювався. Згадали і про мене. Одного разу студенти розповіли мені, що якийсь чоловік, близький до большевицького уряду, сказав їм: "Рятуйте вашого керівника. Йому загрожує арешт". У Полтаві становище було дійсно напружене. Провадилась жорстока боротьба українців з большевиками, і ще не відомо було, на чийому боці буде перемога. Тому большевики заарештовували всіх, хто їм здавався небезпечним. Між іншим, у той час була закрита "Просвіта", при чому був заарештований бібліотекар, а книжки були кудись вивезені. Був заарештований і вивезений до Харкова Прийма. Як видно, причиною арешту було те, що він був головою "Просвіти". Крім того, большевики не могли простити йому його сміливих і різких виступів проти них на учительських зборах. Дехто з українців сподівався, що його, як свого найближчого земляка, врятує Порайко, який був тоді головою Полтавського виконкому. Та надії були марні: з в'язниці Прийма не повернувся.

Але я все ж таки вірив, що боротьба українців з большевиками буде не довга, що переможуть українці, і тому згодився на якийсь час "змитись" із Полтави. Вирішено було, що я мушу перебути в одному глухому селі на північ від Полтави. Супроводили мене туди студент Скирта Автоном і керівник зразкової школи Сапар. Теплого, соняшного дня вийшли ми із Швед-

— 61 —

ської Могили і годин через п'ять прибули до сільської школи, де керівником був мій колишній учень по учительській школі, а другий учень був учителем. Село було оточене густим лісом, вся сільська інтеліґенція була настроєна проти большевиків. Я пробув там два тижні і вирішив повернутись до Полтави. Але Скирта і Сапар зустріли мене з докорами й довели мені, що політична ситуація ще більше загострилась. Тому я вирішив якийсь час перебути в селі Стовбина Долина у священика Атанасія Костенка, що був жонатий із сестрою моєї дружини. Попростував я туди пішки. Дорогою зупинився в селі Мачухи, в 12-ти кілометрах від Полтави. Тут я опинився в товаристві місцевих учителів. У жвавій розмові я провів з ними вечір і з приємністю зробив висновок, що серед місцевого вчительства панують українські національні настрої. Ранком другого дня я пішов до Стовбиної Долини. Це — невелике село, розташоване на межах Полтавського і Кобеляцького повітів. Жили в ньому переважно, заможні селяни-козаки. Здавалось, що воно, як і раніш, живе мирним спокійним життям, що бурхливі події, не чіпаючи його, проходять повз нього. Але родичі розповіли мені про жахливі події, що відбулися в селі декілька тижнів тому. Через село проходили большевицькі банди на чолі з відомим українським зрадником Скрипником. Він сам зупинився в моїх родичів і, за їх словами, поводився досить чемно й культурно. Але зовсім інакше поводились керовані ним большевицькі бандити. Вони розстріляли декілька місцевих селян. Велика частина їх отаборилась у садибі заможного селянина, син якого пішов у повстанці. Дома залишились старий батько й мати. Бандити наказали старій жінці зготувати вечерю. Щоб догодити їм, бабуся нічого не пожаліла, щоб вечеря була смачна й достатня. Коли все було приготоване й поставлене на стіл, бандити поклали з одного боку бабу, а з другого боку діда, накрили їх дошками і сіли бенкетувати. Так у страшних муках загинули ні в чому неповинні старі люди. Але все це пройшло, і, здавалось, що село, як раніш, жило спокійним життям, здавалось, що над ним пронеслася буря і вже назад не повернеться.

Жодні відомості про політичну ситуацію до Стовбиної Долини не доходили, і я не знав, доки мушу ховатись від большевиків. Тому вирішив із Стовбиної Долини піти до родичів, що жили в Перещепині, недалеко від Полтави. Мені здавалось, що там люди більше цікавляться політикою, ніж у Стовбиній Долині. Сподівання виправдались. У Перещепині, крім родичів, я зустрівся з своїм учнем, студентом університету, що брав активну участь в антибольшевицькому повстанні і тепер ховався від большевиків. Він подав мені дуже сумні відомості. Виявилось, що большевики перемогли українську армію і зміцнили в Україні свою владу. Я вирішив повернутись до Полтави. Тут мене зустріли великі несподіванки. Коли я дійшов до шкільної садиби, то побачив, що вона обведена колючим дротом, а на воротях стояла військова сторожа. Не знаючи в чому справа, я пішов до свого

— 62 —

приміщення, що стояло в кінці садиби і не було обгороджене дротом. Відчинивши двері, з великим здивуванням побачив незнайому мені жінку, яка теж дивилась на мене здивованими очима. Від неї я довідався, що моя родина живе тепер на церковному цвинтарі разом з родиною священика. Рідні зустріли мене з радістю, але разом з тим і з великим хвилюванням. Вони розповіли мені, що шкільні приміщення зайняті під концентраційний табір, що в ньому перебуває багато заарештованих українців і між ними мій добрий знайомий Ліщина-Мартиненко. Крім цього, розповіли мені, що значна частина педагогів школи розмістились у будинках за цвинтарем, а частина в богадільні. Там оселився і Сапар, який під час моєї відсутности заступав мене, як керівника школи.

Становище школи було тяжке й невиразне. Другого дня я пішов у Полтаву до відділу освіти, але там нічого певного мені не сказали. Я вирішив рятувати шкільне майно й бібліотеку і з цією метою пішов до коменданта табору. Це був високого росту, міцної будови москаль, що нагадував молодого купця з Поволжя. Він зустрів мене досить привітно, але, коли я заявив йому, що школі мусить бути повернено її майно, нічого мені на це не сказав, а натомість запропонував мені разом з ним подивитись на приміщення табору. Як видно, він хвалився переді мною чистотою і порядком у таборі. "Що там ваша школа? — казав він, — ось у мене школа ... Це справжня школа комуністичного виховання!" В якому сенсі він сказав це, я не міг зрозуміти, тим більше, що в його голосі почулись нотки іронії. Оглядаючи табір я переконався, що комендант хвалився недаром: в таборі дійсно панувала чистота. Тут я побачив і Ліщину-Мартиненка, але комендант не дозволив мені розмовляти з ним.

Я ходив декілька разів до коменданта з приводу шкільного майна, — і все без наслідків. Аж одного разу він сказав мені: "Можете забирати своє майно, але за одну добу, — чого не заберете, останеться в таборі". В призначений день були змобілізовані всі педагоги учительської школи і навіть дехто з членів їхніх родин для перевозки шкільного майна. В першу чергу вивезли бібліотеку, потім шкільну мебель, але всього вивезти не змогли. Всі речі склали в богадільні без певного порядку, бо на це не було місця.

(Продовження в наступ. числі)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 7 (ч. 7-93). Липень, 1955. Річник II (VIII). Стор. 41-47

— 41 —

Проф. Г. Ващенко

До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині

(Спогади)

(Продовження)
(5)

А життя котилося далі. Доходили чутки про повстанців, що збирались в Диканському лісі. Ці чутки дуже турбували "начальство" табору, особливо помічника коменданта. Це, як мені розповідали, був великий злочинець, що за вбивства перед большевицькою революцією був засланий на каторгу. При большевиках він ніби то виконував ролю ката. В це можна було повірити з огляду на жорстокий вираз його обличчя. Але він, як це часто трапляється, велику жорстокість сполучував з неменшим боягузством. Він дуже боявся нападу повстанців, тим більше, що його приміщення межувало з великим шкільним садом, з якого легко й непомітно можна було напасти на табір. Декілька разів уночі, боячись нападу, він із своєю родиною тікав у місто. При цьому, він був певен, що в повстанні беруть участь деякі студенти і педагоги учительської школи. Треба сказати, що він не помилявся. У повстанському русі дійсно брали участь деякі студенти і педагог Сапар, який був одним із організаторів повстання. Все це закінчилось для школи дуже сумно. Заступник коменданта зробив на школу донос до Полтавської ЦК. Одної ночі, коли ми спали з відчиненими вікнами, дружина почула якесь шарудіння. Вона висунула голову у вікно. "Куда ти?", — почула вона грізний оклик і побачила, що коло вікна стоять декілька червоноармійців. Як видно, вони оточили будинок. Через півгодини ми почули стук у двері. В приміщення увійшли декілька озброєних червоноармійців і два чоловіки в цивільній одеж.

— Тут живе директор школи Сапар?, — запитав один із них.

— Директор школи я, але моє прізвище не Сапар, а Ващенко.

— Я знаю, де живе Сапар — сказав заступник коменданта.

Залишивши як сторожу двох червоноармійців, непрохані гості вийшли з хати. Коли вже розвиднілось, я побачив крізь вікно, що через двір, оточені червоноармійцями, ідуть Сапар і ще два педагоги. До нашого приміщення увійшли декілька червоноармійців, заступник коменданта табору і якийсь жидок. "Будем у вас делать обыск", — заявив він і почав ритись у письмовому столі. Йому допомагав заступник коменданта. Я побачив, що чекіст вийняв із шухляди мій рукопис на тему про молоде українське громадянство і лист, що написала мені моя товаришка по Роменській комерційній школі, учителька французької мови. Вона пішла служити до денікінців і під час наступу їх написала мені, що в скорому часі денікінці розіб'ють больпіевиків

— 42 —

і звільнять від них Україну. Я зрозумів, яка велика загроза нависла наді мною. Коли б чекісти прочитали мою працю, а особливо листа француженки, вони неодмінно засудили б мене до розстрілу. Я підійшов до дружини і тихо сказав: "Укради". Через якийсь час вона шепнула мені: "Вже" — і непомітно для чекістів показала мені папір. Але, на жаль, це було не те, що мені треба. Обшукавши приміщення, чекіст сказав мені: "Ну, гражданін, ідьомтє с намі". Як той утопленик, що хапається за соломинку, я звернувся до дружини з таким проханням: "Підеш до такого то, такого то (я назвав ряд прізвищ), а також підеш до товариша Віктора".

— К товарішу Віктору? — із здивуванням спитав жидок-чекіст... А откуда ви єво знаєте?

Я відповів, що ми з товаришем Віктором при денікінцях сиділи у в'язниці в одній камері. Чекіст якийсь час подумав, а потім сказав: "Мы пока что вас не арестуем, но вы должны дать подписку, что никуда не выедете из Полтавы".

Я дав підписку, і чекісти залишили приміщення. Як виявилось потім, товариш Віктор був членом т. зв. трійки, що вирішувала долю арештованих Чекою. Як видно, це була серед большевиків дуже авторитетна людина.

Отже, я врятувався майже чудом. Але тепер треба було рятувати і своїх товаришів, у першу чергу Сапаря, який дійсно брав участь у повстанні і якому загрожував розстріл. Як тільки сонце трохи підбилось вгору, я вирушив до Полтави. Я знав, що головою Полтавського губерніяльного виконкому був тоді Порайко, родом з Галичини. У мене була надія, що він, як український патріот, заступиться за моїх товаришів і врятує їх від розстрілу. Відійшовши від Шведської Могили якихось кілометрів два, я несподівано зустрів коменданта табору, що їхав бричкою. Мою увагу звернуло те, що він з великим здивуванням подивився на мене. Як видно, він знав про обшук і арешт у Шведській Могилі і сподівався, що заарештований буду і я.

Прибувши до Полтави, я пішов до виконкому і вступив до кабінету Порайка. Крім нього в кабінеті був якийсь жидок. Я докладно виклав перед Порайком справу арешту моїх товаришів і при цьому заявив, що вони заарештовані без всякої вини, і попрохав його поклопотатись за них. На це мені Порайко відповів: "Ми не судимо неповинних людей. Коли ваші товариші дійсно ні в чому невинні, вам нічого за них турбуватись, — вони будуть скоро випущені на волю без всякого клопотання за них. А коли вони дійсно винні, тут ніяке клопотання не допоможе". Все це було сказано в дуже чемній формі. Інакше поводив себе жидок. Почувши, що справа йде про працівників школи Шведської Могили, він почервонів і з люттю вигукнув: "Там собралась одна контрреволюція. Всех их нужно арестовать и разстрелять". На жаль, сталося так, як казав Порайко. В скорому часі я довідався, що Сапар був розстріляний, двоє моїх то-

— 43 —

варишів, заарештованих разом з ним, були випущені на волю. Я пішов до дружини Сапаря, щоб хоч трохи заспокоїти її. Вона була дуже хвора і в скорому часі померла, залишивши сиротою маленьку донечку.

Була вже половина вересня. До Шведської Могили почали приїздити студенти. Треба було розпочинати навчання. Але шкільні приміщення все ще були зайняті на концентраційний табір, і не було жодної надії, що вони скоро будуть звільнені. На посаду коменданта тепер, замість москаля, був призначений вірменин, який ще з більшою ненавистю ставився до школи і навіть робив заходи, щоб повернути до табору вивезене з нього шкільне майно. З такого становища треба було шукати виходу. Я знову почав ходити до відділу освіти в справах педагогічної школи і нарешті домігся згоди на перенесення її до містечка Білики. Студенти з великою енергією взялися за перевізку шкільного майна. За декілька годин вони перенесли в товаровий вагон, що стояв на залізничній колії в якихось 200 кроках від богадільні, все шкільне майно. Коли довідався про це комендант табору, він, як скажений, прибіг до мене і погрожував мені арештом, але було вже пізно. Разом із студентами поїхала у Білики і моя родина, а я примушений був залишитись у Полтаві. Відділ освіти навантажив мене великою роботою, а крім того, я викладав в університеті. Тут я довідався про трагічну долю Автонома Скирти. На нього зробили донос дві студентки, яких я знав ще з 1917 р., коли вони вчились у гімназії Морозівської. Це були красуні, одна чорнявка, друга білявка з золотистим волоссям. Обидві вони пішли працювати до ЧК. В наслідок доносу Скирта був заарештований і посаджений у в'язницю. Коли його вели на допит, він вирвав в одного з червоноармійців рушницю, вдарив його по голові, а сам почав тікати. Перескочив через паркан, але там розташувався чималий загін червоноармійців. Вони почали стріляти. Скирта впав, і червоноармійці добили його. Так смертю героя загинув молодий палкий український патріот, один із кращих учнів школи у Шведській Могилі.

Із Білик декілька разів приїздили до мене студенти, інформували про стан школи і домагались, щоб я виїхав до Білик. Я ходив у цій справі до відділу освіти, але мене не відпускали. Нарешті, на початку 1921 р., приїхала делегація студентів. Вони пішли до Лісовика, який був тоді керівником відділу освіти, і той дав мені дозвіл на виїзд. Про життя і працю школи у Біликах я докладно розповів у своїх спогадах "Історія однієї школи". Тепер же я коротенько розповім про її долю в Біликах.

Це був період упертої і мужньої, часом жертовної боротьби, що її провадив український народ, переважно селянська молодь за національну освіту. В 1921 і 1922 рр. боротьба ця мала великі успіхи. За короткий час, завдяки участі студентів, педагогічна школа набула культурного вигляду. Були організовані й

— 44 —

обладнані кабінети, особливо природничий і педагогічний. При школі була організована майстерня, в якій, під керівництвом колишнього полковника Вержемківського, студенти виготовляли досить складні приладдя, як естезіометр, спірометр, тахіскоскоп та інші. Було також виготовлено багато таблиць і картин для педагогічного кабінету. В кабінеті провадились психологічні експерименти, в яких дуже активну участь брали студенти. В природничому кабінеті було зібрано багато експонатів. Студенти під керівництвом талановитого природника Педана, що потім працював у Києві, робили часті екскурсії в природу і, між: іншим, робили геологічні дослідження на берегах Ворскли. Студенти ретельно відвідували лекції, брали активну участь у семінарах. При школі був організований учителем співу Сидоренком прекрасний хор. Школа часто давала концерти і влаштовувала вистави, на які приходило багато мешканців Білик. Крім того, хор виїздив з концертами в містечко Санжари, що було 8-10 кілометрів від Білик.

Добре була організована і педагогічна практика студентів, що відбувалась у місцевій семирічці. В її молодших клясах випробовувались нові методи навчання, зокрема навчання грамоти за методою Монтесорі.

В школі панував яскраво виявлений український національний настрій, що завдяки концертам, виставам, рефератам студентів під час національних свят ширився і серед місцевого населення. Свої успіхи школа мала можливість продемонструвати літом 1923 р. на педагогічній виставці в Харкові. Експонати Білицької школи звернули на себе увагу багатьох педагогів, що були тоді в Харкові, і це було відзначено в пресі. Але в 1923 р. розгорнувся рішучий наступ на школу. Почався він ще раніш. Треба перш за все відзначити, що з перших же часів перебування школи в Біликах до неї із великим недовір'ям поставилося місцеве большевицьке начальство. Особливо ненавидів її голова комнезаму, людина надзвичайно жорстока, типовий бандит. Він навіть домагався арешту викладачки німецької мови Зінаїди Григорівни Егерс за те, що вона тримала себе незалежно і перша не віталась з ним. Її врятувало тільки заступництво жінки голови виконкому, що була учиницею Егерс. Але основна боротьба провадилась у середині самої школи. Розпочав її комсомол на чолі з Яковом Майстренком. В комсомол увійшли найгірші студенти педагогічної школи. Більшість їх була родом із села Опішні, де населення переважно займалось ганчарством. Це були люди, які в більшості відійшли від землі і легко підпадали большевицьким впливам. Комсомольці слабо відвідували лекції, не брали активної участи в семінарах і праці кабінетів. Усю свою увагу вони зосередили на боротьбі проти національного напрямку школи, на боротьбі з українськими педагогами і національносвідомими студентами. Спочатку вони не мали жод-

— 45 —

ного успіху. Студенти ставились до них із призирством, і тому вони навіть рідко виступали на загальних студентських зборах. Але вони діяли через доноси. В наслідок цього, був призначений на посаду викладача діямату ренегат Мирон Логвин, який був раніше в петлюрівській армії, а потім перейшов до большевиків. На допомогу йому була надіслана з Полтави по лінії комсомолу Роза Абрамович. Мирон і Роза об'єднались, очолили комсомол і повели рішучий наступ на школу. Вони вживали всіх заходів, щоб внести розкол і ворожнечу серед студентів, поділити їх на "куркулів", "підкуркульників" і "незаможників". Ґрунтом для цього було те, що школа могла існувати тільки при хоч невеликій підтримці педагогів з боку студентів харчами, без чого педагогам загрожував голод. Питання про кількість харчів, що їх мусіли привозити студенти, вирішувалось на загальних студентських зборах. Це використав Логвин і комсомольці. Вони домагались, щоб звільнити від обов'язку привозити харчі студентів-незаможників, а фактично тих, хто йшов на руку комсомолу, і накладали більші обов'язки на других, виставляючи їх, як синів куркулів. На цьому ґрунті виникали великі суперечки між студентами і навіть сварки. Поряд з цим, Логвин на лекціях і поза лекціями провадив серед студентів комуністичну пропаганду, часто перекручуючи факти і підриваючи довір'я студентів до викладачів. Крім того, Мирон і Роза розкладали молодь морально. Але основним засобом боротьби були доноси. Майстренко з товаришами вже мріяли про те, як вони з револьверами в руках поведуть мене в Кобеляки на розстріл. Тільки чудо врятувало мене від смерти (про це докладніше в спогадах "Історія однієї школи").

А все ж таки школа не здавалась і продовжувала свою роботу в національному дусі. В 1923 р. на посаду політрука школи був призначений Казанівський, людина з темним минулим, обмежена і жорстока. Наступ на мене і школу посилився. Казанівський вимагав, щоб я беззастережно виконував усі його накази. На цьому ґрунті в мене з Казанівським виникли гострі суперечки, в наслідок чого мене було покликано на суд у місцевий виконком. Справа могла б закінчитись для мене трагічно, бо тоді на селах большевики не церемонились з інтеліґенцією. Але під час розслідування моєї справи, між Казанівським і головою виконкому виникли гострі суперечки, і остаточне вирішення моєї справи було відкладено на наступні збори. Я скористався з цього і тієї ж ночі, залишивши родину, виїхав до Полтави, де за згодою керівника професійною освітою Фарбера приступив до роботи в ІНО.

Школу тепер цілком взяли в свої руки Казанівський і Логвин. Приблизно місяців через півтора я приїхав у Білики, щоб відвідати свою родину. Були Різдвяні ферії, і студенти роз'їха-

— 46 —

лись. Перше, що вразило, коли я вступив у шкільну залю, це великий бруд: підлога, як видно, давно не милась, стіни були сірі від пилу. Мої рідні розповіли мені, що під час моєї відсутности в школі, проти мене провадилась уперта агітація. Я сам у цьому переконався, коли зайшов у залю і побачив стінну газету, а в ній спрямовану проти мене статтю, як видно, написану Логвином. Зміст статті такий: Під час мого керівництва школою, школа перебувала в "патріархальному періоді". Правив школою я і "дванадцять апостолів" (себто близьких до мене студентів). Замість науки, студентам подавалась найшкідливіша містика. Але викладачі і студенти, вірні совєтській владі і комуністичній партії, викинули мене, як шкідника із школи, і тепер вона вступила в новий період життя. Перед нею відкрились прекрасні перспективи розвитку на засадах справжньої марксистської науки. Коли я читав газету, близько коло мене пройшов студент, мешканець Білик. Він із надзвичайним призирством і ворожнечею подивився на мене, відвернувся і пішов далі. Я зрозумів, що спрямована проти мене агітація швидко дала наслідки. Але цим справа не обмежувалась. Місяців через три до мене приїхала досить велика група студентів-біличан. Всі вони були дуже стурбовані і пригнічені. Виявилось, що педагогічна рада Білицьких педкурсів виключила 27 кращих студентів, саме тих, що допомагали мені в розбудові школи. Мене здивувало й обурило те, що за виключенням студентів стояли не тільки Логвин і Казанівський, не тільки викладач математики Колісник, який при мені підлабузнювався до большевиків, а навіть Леонтович, що був моїм приятелем.

Виключені студенти прохали мене, щоб я поклопотався за них у відділі освіти. Я пішов з ними туди, але там уже були Логвин і Казанівський. З мого клопотання нічого не вийшло. Мало того, Логвин і Казанівський злобно посміялись із студентів. Це так вплинуло на одну з студенток, С. Я., що вона побігла в напрямку Ворскли топитись. Товаришам із трудом пощастило догнати її і зовсім знесилену привести на мою квартиру. Вона впала мені на груди і довго ридала. А я відчув, що не в силі нічим допомогти студентам, які раніш так багато допомагали мені.

Але школа швидкими темпами йшла до повного розвалу. Під впливом Логвина статева мораль студентів настільки упала, що приводила місцевих селян до жаху. В літі 1924 р. Полтавський відділ освіти закрив школу, дозволивши студентам перейти в Полтавський педагогічний технікум. Так трагічно закінчилась боротьба за національну школу в Біликах. Це була і моя особиста поразка, яку я пережив, як катастрофу в моєму житті.

Живучи в Біликах, я мав можливість спостерігати злочинну діяльність большевиків на селі і опір їм з боку національно свідомого селянства. Перше, що я помітив під час свого перебування у Біликах, — це великий занепад сільського господарства.

— 47 —

Широкі лани найродючішої чорноземлі залишались необробленими: селяни не бачили жодного сенсу в своїй праці на землі, бо все, що здобували своєю працею, грабували большевицькі бандити. Наслідком цього була велика недостача харчових продуктів і неймовірне підвищення цін на них. Хлібина на базарі коштувала 5 мільйонів карбованців. Про такі продукти, як масло і м'ясо, нічого було й мріяти. Настрій селян у відношенні до большевиків був дуже ворожий, що виявлялось у повстаннях. Хоч у 1920 р. повстання було жорстоко придушене большевиками, але все ж таки не було зовсім ліквідоване. Невеликі повстанські загони з'являлись то тут, то там і вбивали большевицьке "начальство": голів, членів виконкомів і комнезанів. Літом 1921 р. загін повстанців переходив залізничну колію недалеко від Білик. Повстанці зупинили потяг, що їхав до Полтави, витягли з вагонів декілька чоловік, між ними начальника Білицької міліції, розстріляли їх і поїхали далі. Все це дуже нервувало і лякало Білицьких большевиків. Вони із свого боку жорстоко розправлялись із селянами, т. зв. "куркулями": вбивали їх і грабували їхнє майно. Такий випадок, між іншим, трапився літом 1922 р. Майже всі члени виконкому, між ними керівник відділу освіти, а також голова комнезаму виїхали на один із хуторів біля Білик. Тут вони розстріляли дорослих членів заможної родини Бортів і пограбували їхнє майно. Але старшому синові Бортів пощастило втекти, і він став месником за цілу родину. Він дістав човен, їздив ним по плавнях Ворскли, зарослих очеретом, і нападав на виконком. Білицька міліція вирішила знищити Борта і, озброївшись, пішла в плавні. Але Борт відстрілювався і вбив нового начальника міліції. Большевики організували бучні похорони вбитого і на них поклялися помститись на "бандитах". В скорому часі дійсно прийшов із Полтави броневик і почав обстрілювати плавні під Біликами. Стрілянина тяглася досить довго. Нарешті броневик повернувся до Полтави. Через декілька днів селяни знайшли вбитого Борта, що сидів у човні.

Але вже в кінці 1922 р. повстанський рух на Кобеляччині був ліквідований. Велику участь у ліквідації брав Чесак, що до революції був носильщиком на станції Кобеляки. На чолі карного загону він їздив по селах і жорстоко розправлявся не тільки із справжніми повстанцями, але і з людьми, які в повстанні жодної участи не брали. На початку 1923 р. він був призначений на посаду голови Білицького виконавчого комітету, а восени того ж року був переведений у Полтаву на досить високу посаду.

Ссылки на эту страницу

1	Ващенко, Григорий Григорьевич [Ващенко, Григорій Григорович] (1878—1967), педагог, психолог, писатель; создатель украинской национальной системы воспитания
2	Ващенко, Григорий Григорьевич [Ващенко Григорий Григорьевич] - пункт меню
3	Логвин, Мирон Анисимович [Логвин, Мирон Онисимович] (1899-1977) – украинский философ, доктор философских наук, профессор
4	Национально-освободительное движение [Національно-визвольні змагання] – пункт меню
5	Указатель книг и статей по названиям [Покажчик за назвами] - пункт меню

История Полтавы

К истории национальных движений в Полтаве и на Полтавщине

Ссылки на эту страницу