История Полтавы

Грушевский, Сергей Григорьевич

Подробности

Просмотров: 7135

Грушевський, Сергій Григорович (24 червня 1892[1], Кам'янка Чигиринського повіту Київської губернії — 3 листопада 1937, урочище Сандармох у Карелії) — кандидат у члени 1-ї Державної думи та Установчих зборів, професор Полтавського ІНО, перший професор історії Донецького інституту народної освіти (Луганськ) у 1923–1930 роках, проректор із навчальної роботи, декан факультету соціального виховання та професор кафедри класової боротьби ДІНО, заступник директора інституту з наукової роботи, небіж Михайла Грушевського.

* * *

Грушевський Сергій Григорович, небіж історика Михайла Грушевського,розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Закінчив Київський університет, кандидат в члени 1-ї Державної думи і Установчих зборів Російської республіки, професор, історик. Останні роки проживав у Краснодарі. Засуджений колегією ОГПУ 28 серпня 1933 року за ст. ст. 58-2-11-13 КК РСФРР на 10 років таборів. Відбував покарання у таборі «Дмитлаг» і в Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари.

Мова йтиме про Грушевського Сергія, батьком якого був Григорій Грушевський, а мати – Ольга Ранцова. Ця гілка Грушевських, до яких належав Григорій Грушевський, жила на Чигиринщині.

Доля батьків

Григорій Грушевський закінчив Черкаське духовне училище вступив до Київської духової семінарії, де увійшов до «української» групи, лідером якої був його родич Михайло Грушевський. Пізніше одружився з петербурзькою панною Ольгою Ранцовою, яка шукала у Києві заробітку (одним із свідків був Михайло Грушевський), по тому висвятився на священика і отримав парафію на Черкащині.

Поступово отець Григорій відійшов від українських справ, за що його картали колишні друзі, вважаючи, що у тому завинила його великоруська дружина. Проте 1921 року перейшов до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а 1937 року його арештували, відбував покарання в таборах Сибіру і вважається, що через кілька років загинув в ув’язнені в російському місті Омську.

Мати Сергія Грушевського, Ольга, походила з петербурзької інтелігентної літературної родини (батько писав дитячі книжки, перекладав). Познайомившись у Петербурзі з українськими діячами 1890 року, шукаючи праці, переїхала до Києва де ширше потоваришувала з українською молоддю, зокрема познайомилася і з Михайлом Грушевським. Вона стало своєрідним але малоуспішним об’єктом «українізації» з боку старогромадівців, зокрема, Кониського.

Знайомство з родиною Грушевських привело до зближення з випускником Київської духовної академії Григорієм Грушевським, з яким вона взяла шлюб, повінчавшись у Києві. У шлюбі подружжя мало трьох синів: Сергія, Василя, Лева та дочку Ірину. Ольга пережила свого чоловіка і всіх синів, бо у комуністичну добу вистачало того, що вони носили прізвище Грушевський, не кажучи вже про інші «гріхи», щоб бути репресованими. У час Другої світової війни дочка Ірина, що була одруженою з етнічним німцем, вивезла маму до Німеччини, де вона в кінці 1945 року і померла.

Хрещеник Михайла Грушевського

У 1891 році на запрошення отця Григорія професорський стипендіат Київського університету Михайло Грушевський став хрещеним батьком його первістка, якого назвали Сергієм. Отож, плід українсько-російської любові, похресник Михайла Сергійовича Сергій Григорович з’явився на світ 24 червня 1892 року в містечку Кам’янка Чигиринського повіту, Київської губернії (нині місто Кам’янка, Черкаської області).

Підрісши, Сергій вступив до гімназії у місті Златополі (нині входить до складу міста Новомиргорода Кіровоградської області), з якою пов’язані роки навчання чи викладацька праця В. Винниченка, М. Зерова, Б. Лятошинського, П.Филиповича та інших.

1909 року закінчив гімназію із золотою медаллю. У час навчання виявив особливе зацікавлення історією, тому того ж року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Батько просив Михайла Сергійовича, щоб той опікувався молодим студентом і направляв його. Проте сталося не так, як гадалося. Михайло Грушевський, який переїхав на викладацьку і наукову працю до Львова, не міг уже опікуватися родичем. А той, не маючи засобів для оплати навчання, був не лише звільнений від оплати, а навіть отримував фінансову допомогу від київської міської влади.

Досвід чорносотенства

Несподівано для багатьох, Сергій Грушевський опинився в таборі російських націоналістів, зокрема, вступив до молодіжного націоналістичного товариства «Двуглавый орел» – однієї з найактивніших чорносотенських організацій Києва. Товариство проводило виразні українофобські та антисемітські акції, зокрема усіма можливими способами перешкоджали відзначенню 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Лише у березні 1917 року діяльність товариства була заборонена.

У той же час Сергій досить непогано вчився в університеті, після отримання диплому й срібної медалі був залишений в університеті, як професорський стипендіат (так як свого часу Михайло Грушевський) при кафедрі російської історії, одночасно підробляючи викладачем історії у 8-й київській гімназії. Тут викладачем Закону Божого у той час був священик Петро Тарнавський, згодом активний діяч автокефального руху, єпископ УАПЦ (батько Сергія Грушевського також належав у той час до УАПЦ).

У 1916 році Сергій Грушевський одружився з Ольгою Левитською, дочкою багатодітного священика на Чигиринщині.

Звинувачення в українському націоналізмі

Після встановлення більшовицької влади в Україні бачимо Сергія Грушевського в Златополі, де 1921 року на основі ліквідованої гімназії він створив Інститут народної освіти імені ІІІ Інтернаціоналу і був його директором. А 1922 року він уже у Полтаві на посаді інспектора народної освіти.

Як не дивно, але недавній ще російський націоналіст Сергій Грушевський був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і мусив публічно (разом із чоловіком сестри, таким же колишнім професорським стипендіатом Кутєповим Р. В.) каятися у своїх націоналістичних «гріхах». Для своєрідної спокути його з шваґром направили в Луганськ, де він працював професором і деканом Інституту народної освіти.

У 1930 році Грушевський виїздить на Кубань, де працює завідуючим кафедрою історії Краснодарського педінституту (у той час він носив дещо іншу назву та ім’я наркома освіти УСРР Скрипника) й продовжує справу українізації. Так Сергій Грушевський випустив у співавторстві книгу «План украинизации Северо-Кавказкого аграрно-педагогического института Н.А.Скрипника».

Проте незабаром українізацію почали згортати: Кубань оголосили «русской землей», усі українські школи, видавництва, пресу, виклади ліквідували. А незабаром взялися і за недавніх «українізаторів». Сергій Грушевський, який мав непролетарське походження й був замішаний одночасно у чорносотенних справах та «українському буржуазному націоналізмі», був зарахований до неіснуючої, змайстрованої в нетрях НКВД, підпільної контрреволюційної самостійницької організації «Союз Кубані й України».

Арешт та розстріл

Кубанню та Україною (і не тільки) прокотилася хвиля арештів. 13 січня 1933 року, перед старим новим роком Сергій Грушевський був заарештований, а у серпні колегія ОГПУ засудила його на 10 років увезення, яке він відбував у Соловецькому таборі особливого призначення (рос. абревіатура – СЛОН), що тоді було реорганізовано у відділення Біломоро-Балтійського табору. 1937 року, «готуючись» до реорганізації Соловецьку табору у тюрму Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, СЛОН було «розвантажено» характерним для НКВД способом – розстрілом сотень в’язнів. Серед них був і Сергій Грушевський та ще 133 представники української інтелігенції.

Родині ж повідомили, що С.Г. Грушевського, якого не було вже серед живих, повторно засудили на нових 10 років. Лише десь тоді, коли засуджений мав би звільнитися, рідним повідомили, що, мовляв, він 1948 року помер в ув’язненні.

Олександр Кучерук, історик, директор
Музею Української революції 1917-1921 років

Джерело:

Радіо Свобода - https://www.radiosvoboda.org/a/24820336.html