История Полтавы

Василий (Зеленцов, Василий Иванович)

• 

Подробности

Просмотров: 23496

Тетяна Черкасець

Через Голгофу до блаженної Вічності

4 квітня — день пам’яті священномученика Василія Зеленцова (канонізованого у 1997 році), єпископа Прилуцького, вікарія Полтавського. Доброчесним і гідним найвищої земної слави було служіння полтавського архипастиря, а його мученицька кончина увінчалась ореолом святості.

Судилище

В залі аж смерділо від задухи — він був переповнений людом. Давні стіни Полтавського музичного училища, що пізнали за свій вік і висоти людського генія і його бридкі падіння, здавалось, не могли витримати того словесного бруду, який уже кілька днів поспіль виливався серед них. У серпні 1922 року тут відбувався показовий судовий процес над священиком Василієм Зеленцовим. Пізніше він стане українським політичним бестселером та хрестоматійною настільною книгою у боротьбі з "чорносотенним духовенством". А народна пам’ять найменує цю подію просто і страшно — "розправа"...

...То було зухвале "театралізоване" дійство. Засідання розпочиналися ввечері і затягувалися ледь не до півночі. На сцені за великим столом сиділи судді, солідно забарикадовані копами незрозумілих паперів, ліворуч окремо розміщувався прокурор, а справа за маленьким столиком — обвинувачуваний. Головний керманич процесу молодий юрист Бендеровський (до речі, син священика-біженця із Західної України, згодом — жертва підвалів ДПУ), помітно вислужувався і, як кажуть, аж ліз із шкури. Самозакоханий красномовець щедро розсипався пасажами на зразок "зубри контрреволюції", "чорні ворони" тощо, вкрапляючи у словесні викиди відкриті погрози і навіть прокльони. Державний захисник арештованого — літній і досить шанований полтавський присяжний — пан Оголевець виглядав досить приголомшено і навіть жалюгідно, оскільки його місія, на жаль, зводилася лише до проформи. А щодо свідка-обвинувача — начальника ДПУ товариша Лінде, то він був бодай чи не "найсправедливішим" серед "членів синедріону". Випещений, статний красень-латиш, (в минулому — царський офіцер) коректно витримував певну позицію, проте на завершення зізнався: "Як служителя культу і як ворога радянської влади, я Вас із задоволенням розстріляв би, але признаюсь, що поважаю Вас — як людину переконану і стійку".

Головний "винуватець" процесу — ієрей Василій сидів перед галасливим залом тихо і смиренно. Батюшка був одягнений у рясу з хрестом, перед ним горіли дві свічі і лежало відкрите Євангеліє. Тьмяне світло виразно підкреслювало спокій і особливу величність блідого, обрамленого напівсивою бородою, худорлявого обличчя. Протягом усього дійства цей образ осявала лагідна і трішки сумна посмішка, яка, здавалося, свідчила про жалість та співчуття до суддів, розбурханого натовпу і, взагалі, до всього, що відбувалося навколо.

Настав останній день процесу — знаменний і аж ніяк не передбачений його "вершителями". Врешті підсудному надали останнє слово. Осінивши себе хрестом, безвинний "винуватець" промовив: "Багато за ці дні говорили проти мене, і багато з чим я не згоден і багато обвинувачень я міг би спростувати. Я приготував велику промову (її рукопис знайдуть у 1995 році в обшивці дверей під час ремонту полтавської квартири № 113 по вулиці Пушкіна — колись там мешкали довірені особи батюшки), за пунктами, але зараз передумав і висловлюся коротко.

"Я вже заявляв Вам, і ще раз заявляю, що я лояльний до радянської влади як такої, бо вона, як і все, послана нам Згори. Але, де справа стосується Віри Христової, стосується Храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей святий хрест на грудях, захищати себе самого тоді, як вороги ополчились й оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю".

В залі почулися вигуки: "Піп агітацією займається, не возіться з ним — кулю йому!". Головуючий щось заперечив, але батюшка промовив: "Дайте мені закінчити, це моє право" (регламентований йому час ще не вичерпався). І голосно завершив: "Я приймаю ваш виклик, і, яке б покарання ви не винесли мені, я повинен його витерпіти твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, бо не має нагороди вищої за нагороду на Небесах".

Останні слова підсудного потонули у галасі. Судочинці вийшли порадитись. Отець Василій заглибився у читання. Атмосфера у залі загострювалась: розгоралися дебати, запеклі суперечки. Судді повернулися для оголошення вироку. Священик підвівся, продовжуючи читати, і, здавалось, навіть не слухав промовців. Тривале зачитування закінчувалось словами: "...суд постановив Зеленцова Василя Івановича, 1870 року народження, засудити...". Далі нічого не можна було розчути, бо в залі зчинилося щось неймовірне: шум, ридання, викрики — "вбивці!", "батюшко, дорогий, Спаси Вас Господь, благословіть нас...". Прозвучало останнє слово присуду: "...до розстрілу!". Священик перехрестився і, обернувшись до людей, благословив їх хрестом, лагідно утішаючи: "Господь з вами. Заспокойтесь. Усе в Божій волі, адже я спокійний. Ідіть з миром по домівках". Засудженого поспішно оточила варта і пішки повела до в’язниці, що знаходилася неподалік. Величезний людський натовп живим коридором супроводжував конвойованого батюшку, а кінна міліція й озброєні чекісти несамовито розганяли народ. Нарешті залізні тюремні двері, що зачинилися за невільником, поклали край жахливим подіям того дня.

"Це — істинний Християнин"

Яскрава свіча отця Василія вперше засяяла у Полтаві в 1919 році — під час шаленого розгулу безбожжя і відвертого утиску Церкви. Саме тоді владика Феофан (Бистров — великий подвижник і колишній духовник останньої царської сім’ї) рукоположив його в ієрея, призначивши спочатку другим священиком полтавської Свято-Троїцької церкви (яка нині, на жаль, існує лише у літописних поминальниках), а по тому — і її настоятелем. Цей храм згодом став для отця Василія і Фавором його слави і, водночас, папертю Голгофи…

До своєї хіротонії Василій Іванович Зеленцов був полтавським єпархіальним місіонером у світському званні. Уродженець Рязанської губернії, виходець зі священицької родини, досить освічений і інтелігентний чоловік (закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету і Духовну Академію, викладав у духовних закладах), він прибув до нашого міста в 1917 році і відразу зарекомендував себе непересічним проповідником. А коли став священиком, до нього з першого ж дня потяглися людські душі. "Оце так батюшка", "це — справжній християнин" — загомонів народ і почав звідусіль збиратися до Троїцького храму на молитовне єднання зі священиком, у якому відпочатку відчув дух ревної молитви і істинно пастирської опіки. Богослужіння отець Василій здійснював благоговійно і буквально на одному подиху; службу зазвичай співали всі і після її завершення ніхто не хотів розходитися: до Літургії добавляли акафісти, молебні. А потім довго слухали пастирські проповіді. У недільні та святкові дні в церкві проводилися духовні бесіди та диспути. Священик не був красномовним оратором, але його щирість та безстрашність у відстоюванні віри Христової полонили всіх.

Опісля храмової відправи батюшка либонь чи не кожну вільну хвилину використовував для того, щоб "іти у народ": він пішки обходив місто, навіть віддалені його околиці і своїм лагідним серцем зігрівав усіх, хто страждав від занедбаності та невіри — незалежно від національності і переконань. Скільки заблудлих душ він повернув у лоно Православ’я, а для скількох власним прикладом став життєвим дороговказом! Ласкавий і привітний настоятель майже всіх своїх прочан знав поіменно, і для кожного знаходив час і сили. Для молоді він був першим навчителем і батьком, а для дітлахів, які аж обліплювали його, ніжним піклувальником. Власних чад отець Василій не мав (бо був рукоположений целібатом), проте опікувався чотирма сиротами — дітьми померлого священника-однослуживця. В атеїстичні часи, попри усі перестороги, батюшка організував дівочу Покровську спілку молоді — як альтернативу комсомолу. Молодша (до 12-ти) і старша (до 17-ти ) років групи вели свій рукописний журнал, куди занотовували власні духовні роздуми, писали статті, а батюшка серйозно їх редагував. Згодом цей часопис авторки дбайливо й обережно закопали на цвинтарі — аби не дістався безбожникам.

Безвинний в’язень

У 1922 році в країні розпочалася операція з вилучення церковних цінностей начебто для голодуючих Поволжя. Усвідомлюючи її фальшивість, отець Василій звернувся до людей з проханням пожертвувати хліб на потреби страдних і, водночас, попросив владу сповістити, які саме обсяги допомоги необхідні. "Ми дамо вам удвічі, втричі більше, тільки не чіпайте наших храмів", — благав пастир. У відповідь він отримав порушення кримінальної справи, а вслід — арешт, показовий судовий процес і ...смертний вирок. Нагадаємо, що суд завершився публічною поразкою богоборчої влади. Однак, надолужуючи втрачене, безбожники паплюжили "попа Василя" всілякими пасквілями, а майстер гумору пан Пилип Капельгородський (до речі, колишній студент Полтавської Духовної семінарії) презентував у газеті "Більшовик Полтавщини" блюзнірський акафіст — цілий букет образ і насмішок на адресу священика. Дивно, але, не відаючи про те, атеїсти самі напророкували майбутню славу святого, а воюючи проти нього — увінчали його ореолом мученика.

Водночас у Москву до Леніна потягнулась низка делегацій від полтавських виробників, службовців та інтелігенції — з вимогою помилувати смертника Зеленцова. Народ достукався, і розстріл замінили 10 роками ув’язнення, а згодом цей строк переполовинили амністією. Щодо самого священика, то він був готовий іти на розстріл як на служіння Літургії — з миром і радістю в душі.

Засмучений відміною присуду, він однак сприйняв це за волю Божу і смиренно став на шлях тюремних поневірянь. Спочатку — загальна камера в полтавській в’язниці. Незважаючи на погрози, люди передають до неї квіти, гостинці і книги, а діти, дізнавшись про підвальне віконечко батюшки, під виглядом гри обережно спілкуються з ним. Велелюбна душа отця Василія розтоплює моральний "лід" катівень — навіть запеклі кримінальники звуть його "наш отець", не дозволяють священику прибирати нечистоти, утримуються від лихослів’я і всіляко піклуються про нього. Така атмосфера не до вподоби керівництву і в’язня переводять у "темну" — до Харкова, на Холодну гору. Там арештантові влаштовують гучний антирелігійний диспут, з якого священик Зеленцов виходить блискучим переможцем.

Звільнення …і новий арешт

У 1925 році отця Василія за невідомих обставин звільнюють і він, знову в Полтаві. Господь дивно виводить свого обранця з неволі, та вручає йому ще тяжчий хрест — святительства. Із Харкова батюшка привозить осиротілого хлопчика — сина померлої біля в’язниці жебрачки (відтепер у нього вже п’ять сиріт). 12 серпня того ж року, згідно з рішенням духовного керівництва і бажанням людей, ієрея Зеленцова хіротонізують во єпископа (перед цим він прийняв чернечий постриг і був возведений в сан архімандрита). Чин здійснює правлячий архієпископ Григорій (Лісовський) і нелегально прибулий до міста єпископ Дамаскін (Цебрик, згодом священномученик). Всього один рік пробув владика Василій на Полтавській кафедрі — проте то був рік суворого поєдинку з комуністичним геростратизмом і новим ворогом Церкви — самосвятським розколом, що спрутом обплів православні храми. Відверто і конкретно викривав предстоятель більшовицьку сутність останнього і різко засуджував боговідступні дії новоспеченої влади. Троїцька церква і її подвір’я були завжди переповнені: після служби там точилися запеклі дебати і диспути. Парафіяни всіляко оберігали свого дорогого проповідника від "ревнителів народного благочестя". Боялися, аби не трапилося якогось лиха. І все ж, воно сталося.

По етапу …до вічності

Влітку 1925 року переддень свята Успіння Богородиці, через рік після хіротонії, Владику арештували, проте не в Полтаві, а в Харкові, куди його терміново відкликали. Влада, навчена попереднім ув’язненням цього пастиря, остерігалася людського обурення, тож діяла потай і оперативно. Невільника вислали на Соловки, а звідти (у жовтні 1928 року) — у Братський район Іркутського округу. Прибувши туди аж у січні 1929-го, конвойований Зеленцов поневірявся по селах, квартируючи по хатах. Але й там він трудився не покладаючи рук: перекладав і тлумачив богослужбові книги, писав нотатки на біблійні теми, послання з приводу Декларації митрополита Сергія тощо — себто прагнув не віддалятися від життя Церкви. Вірні православні знаходили його скрізь (передавали харчі та інформаційні матеріали, забирали рукописи), проте Владика утримувався від спілкування – аби не накликати на людей біду (на допитах він категорично відмовлявся називати їх імена). Старожили повідали про останню звістку Святителя: на невеличкій листівці — привітання зі святом і роздум: "...мирно спостерігаю захід сонця — подібно до нього заходить і моє життя...".

Засланий Зеленцов нестерпно муляв безбожникам своїми дописами - не витримавши навіть року, вони спецконвоєм відправляють його до Москви. Там на Луб’янці 3 лютого 1930 року 70-ти літнього владику Василія вдруге засудили до розстрілу. Тепер уже остаточно... Лише один Господь відає про останні хвилини земного життя Христового страдника. Полтавці зібрали чималі кошти і передали до столиці — з метою дізнатися про долю свого архіпастиря, проте їм не вдалося нічого достовірно з’ясувати: богоборці практично "стерли" його з лиця землі.

За офіційними даними, в’язня Зеленцова розстріляли в одному із підвалів на Луб’янці 17 квітня того ж року (саме у Страсний четвер) і, як стверджують дослідники Московського Свято-Тихонівського Богословського інституту, поховали на Ваганьківському цвинтарі. Одна з духовних дочок Святителя слізно молила Господа відкрити їй таємницю кончини свого духівника. І єпископ Василій наснився їй: тихо пройшов побіля неї і повернувся спиною — там зіяла глибока рана, з якої точилася кров. А полтавський подвижник благочестя ігумен Іоанн Котляревський (вихованець владики Василія) часто повторював своїм прочанам: "Святителя розстріляли, останки спалили і вистрілили попелом із гармати. Могилки мученика не існує". Щодо полтавських старожилів, то вони переповідали про те, що тіло Владики віддали на розтин псам, а його залишки вкинули до темничної клоаки.

Людство, як довершене творіння, окрім законів генетично-фізичного єднання, підвладне законам духовної родинності і спільноти земляцтва. Все, що виходить з однієї колиски, прагне єдності, від якої збагачується і яку, водночас, поповнює. Наші духовні співвітчизники — це найперші і найближчі молільники за нас. Як живий приклад цьому — пам’ятник священномученикові Василію , що цьогорічними січневими днями постав поруч із Свято-Макаріївським собором у Полтаві. Зведений із благословення архієпископа Филипа і створений викладачами Національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка — скульпторами Д. І. Коршуновим, В. П. Голубом і архітектором В. В. Шуликом, він є чудовим архітектурним втіленням образу Христового страдника і постійною нагадкою про те, що духовна опіка нашого небесного патрона близька і повсякчасна.

Довідкова інформація

На початку 20-х років минулого століття патріарх Тихон не витримав холоднокровного, "неронівського" споглядання діючого уряду на повальне вимирання народу і звернувся персонально до Леніна із серйозною пропозицією. З огляду на тяжкість ситуації, Святійший мав намір передати частину церковних цінностей під продаж — задля створення фонду допомоги голодуючим. Реакція вождя була блискавичною і досить своєрідною. Збочений мозок Ілліча, не здатний реально сприймати жестів милосердя і благородства, оцінив звернення "противника" як відкрий політичний виклик. Уряд, мовляв, бездіє, а Церква, щоб його принизити і підкреслити свій вплив на людей, "вилазить" із подібними заявами. "Це що, контроль з боку попів ? Ні, не буде!".

І Ленін, буцімто обурений ситуацією, бере курс на політичне "фехтування" на смерть. Спішно зібравши Політбюро, він пропонує покінчити з церковниками, і для цього публічно звинуватити останніх у небажанні поділитися своїм багатством. Сповнений пожадливого азарту, "геній-стратег" відкриває членам Уряду доволі привабливу перспективу поповнення партійного фонду (і, зрозуміло, їхніх власних статків) мільярдними прибутками. А у відповідь Патріархові друкує декрет від 23 лютого 1922 року про вилучення церковних цінностей на користь голодуючим — це був пекельний проект руйнації і обкрадання 80 тисяч існуючих на той час в країні храмів. Оголошувалась відкрита, блискавична (з урахуванням того, що затяжної жорстокості народні маси не витримають) і безжалісна боротьба з церковно-культурними цінностями народу, які примножувалися віками. Зазначимо, що історія ще не знала прикладів (навіть за часів стародавніх деспотій), щоб глава держави персонально і так несамовито санкціонував усі безбожні злочини свого режиму. До речі, в 55-томне, "повне", видання творів В. І. Леніна не ввійде жоден з його листів, написаних на тему втілення в життя вищевказаного декрету.

Результат антицерковної гри ва-банк жахливо вражав: на кінець 1923 року чистий прибуток від святотатського розбою складав два з половиною мільярди золотих рублів (це — за доволі скромною оцінкою вітчизняних істориків доби перебудови, а щодо західних спеціалістів, то вони дану цифру потроюють). Зважте, радянська статистика вказує, що в цей же час молода держава придбала за кордоном хліба всього на 1 мільйон рублів — та й то лише на насіння, закупівля ж худоби і сільгоспзнарядь взагалі не проводилася. Тож куди поділися ці небувалі скарби? Згадаємо спогади Миколи Бухаріна (чи не найнікчемнішого боягуза в більшовицькому уряді): "...Ми обідрали церкву як липку, і на її "святі цінності" ведемо свою світову пропаганду, не давши із них і дулі для голодуючих)".

Джерело:

Всеукраинский журнал "Мгарскій колоколъ", №51 апрель 2007

 

Василий (Зеленцов, Василий Иванович) (1870 - 07.02.1930). Русская Православная Церковь, епископ Прилукский, викарий Полтавской епархии.

Родился в 1870 г. в Замораево Ранненбургского у. Рязанской губернии в семье протоиерея.

Окончил юридический факультет университета и Петербургскую Духовную Академию со степенью кандидата богословия.

Был преподавателем Екатеринославской духовной семинарии, а затем Екатеринославским епархиальным миссионером.

Был членом Всероссийского Поместного Собора 1917-1918 года, как мирянин от Рязанской епархии.

Епархиальный миссионер в Полтавской епархии после Собора.

Пострижен в монашество в 1919 (1925?) г.

С 1920 года - второй священник (затем - настоятель) Св. Троицкой Церкви г. Полтавы.

Жил в доме приходского священника при церкви Св. Троицы г. Полтавы, будучи миссионером по призванию. После смерти священника Чубова, с согласия семьи, Василий стал священником, приняв должность Чубова и начал писать миссионерские проповеди, основал молодежное "Покровское Христианское Общество". Выступал против выдачи церковных ценностей властям, за что был арестован 30 мая 1922 г. в Полтаве и на показательном процессе (Полтавским губревтрибуналом) приговорен 12 августа 1922 г. к смертной казни (с заменой на 5 лет лишения свободы?). Благодаря протесту, поданному верующими рабочими на имя Ленина, казнь была заменена 10 годами заключения. Находился в заключении в Харьковской тюрьме, освобожден в 1925 по амнистии.

[Мануил: С 1921 по 1923 год находился вне церковной службы в г. Харькове].

12 (25) августа 1925 года хиротонисан во епископа Прилукского, викария Полтавской епархии.

Написал два открытых письма к архиепископу Григорию (Яцковскому) 1 марта 1926 и митрополиту Агафангелу (Преображенскому) от 6 мая 1926 в поддержку митрополита Сергия (Страгородского).

С 1927 года епархией не управлял.

Мужественно боролся против "Самопосвящения", которое было распространено на Полтаве. Так же был против епископов, проповедующих обновленчество.

Скрываясь от ареста, иногда внезапно появлялся в каком-либо храме в начале богослужения, возглавлял его, потом также неожиданно исчезал, переодевшись в гражданскую одежду еще до конца службы.

Арестован в сентябре (в Харькове накануне праздника Покрова) 1926, приговорен к 3 годам лагерей. В заключении на Соловках.

Автор послания "Необходимые канонические поправки к посланию митрополита Сергия от 16/29 июля 1927" (осень 1927). Написал в начале 1928 "Мое завещание" с резкой критикой Декларации 1927. Один из авторов Послания соловецких епископов в связи с декларацией митрополита Сергия. Освобожден из лагеря и отправлен в ссылку в Иркутскую область в ноябре 1928. Жил в д. Пьяново Братского района.

Написал послание митрополиту Сергию с требованием отказаться от Декларации и угрозой в противном случае проклясть его в августе 1929 г.

Переписывался с полтавскими иосифлянами.

Арестован 9 декабря 1929 г., этапирован в Москву, в Лубянскую тюрьму. По постановлению КРГПУ (от 3 .февраля 1930) приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян 7 февраля 1930 года [Мануил: 4 апреля 1930]. [Его должны были расстрелять в Бутырской тюрьме, но по другой версии он был сброшен в тюремную выгребную яму в Лубянке]. Похоронен на Ваганьковском кладбище.

Канонизирован в 1997 году. Память 22 марта.

Труды:

Общая картина отношений русской Высшей Церковной Власти к имябожникам в связи с вероучением об имени Божием // Богословские труды. 1997. [№]. 33. с. 165-205.

Источник:

Благотворительный фонд "Русское Православие" (http://www.ortho-rus.ru)

 

Василій (Зеленцов, Василь Іванович) (03.1870, с. Замораєво Ранненбурзького пов. Рязанської губ., Росія – 07.02.1930, за ін. даними 04.04.1930) – церковний діяч, єпископ, новомученик.

Нар. в сім’ї протоієрея. Закінчив юридичний факультет С.-Петербурзького університету і С.-Петербурзьку духовну академію. Канд. богослов’я. Працював викладачем Катеринославської духовної семінарії, потім Катеринославським єпархіальним місіонером. Був членом Всеросійського Помісного Собору 1917–1918 як мирянин від Рязанської єпархії. Після завершення Собору направлений місіонером до Полтавської єпархії. 1919 рукоположений у сан ієрея архієпископом Феофаном (Бистровим). З 1920 – другий священник, потім настоятель Троїцької церкви в Полтаві. Жив у будинку парафіяльного священика при церкві. Після смерті священика Чубова заступив його посаду. Багато проповідував, навчаючи паству уважній молитві, запровадив загальнонародний спів під час церковних служб, проводив духовні бесіди у вихідні дні. Взяв на утримання чотирьох дітей-сиріт померлого священика. Заснував молодіжне Покровське Християнське Братство, яке розглядалося як альтернатива комсомолу.

У трав. 1921 під час кампанії з вилучення церковних цінностей, коли представники радянської влади зробили спробу силоміць забрати з кафедрального Успенського собору, Троїцької та ін. церков м. Полтава предмети культу, очолив опір парафіян. За це 30.05.1922 був заарештований і відданий до суду ревтрибуналу. Показовий судовий процес над В. відбувся 09–011.08.1922 у залі міського музичного училища.

Готуючись до суду, В. у камері тюремного підрозділу («тюрпроду») Полтавського відділу ДПУ написав начерк свого виступу під назвою «Об изьятии церковных ценностей из православных церквей». Переданий на волю, цей документ дивом зберігся і був знайдений влітку 1995 під старою оббивкою дверей будинку по вул. Пушкіна, 113 господарем квартири А.В. Даценком. «Секретні двері» містили ще два рукописи З. – листи без адресата. В одному з них В. писав: «Маю надію, що Бог допоможе мені отримати можливість говорити на суді багато на захист Церкви і духовенства. Але навіть якби це не збулося, все-таки я повинен потурбуватися, щоб промови мої <…> вийшли і за стіни суду подалі <…> ». Вірогідно, ці документи отримали з «тюрпроду» Євгенія Овсієвська та Лідія Сагарда – доньки відомого в Полтаві церковного діяча, ред. офіційної частини «ПЕВ» М. Я. Уралова. У той час вони жили в будинку батька за вказаною вище адресою. Є. Овсієвська мала тісні зв’язки з духовенством, Л. Сагарда працювала в Полтавському губ. відділі народної освіти, поряд із названими документами вона залишила своє посвідчення зав. книжково-розподільчого пункту, наче даючи ниточку для з’ясування таємниці походження документів. Пізніше вона виїхала до Києва. Документи передано на зберігання до ПКМ. Вперше їх опублікував полтавський дослідник В. І. Граб.

На суді В. виголосити промову повністю не зміг. Процесу було від початку надано політичного резонансу, тож доля обвинувачуваного була вирішена наперед. 11.08.1922 В., звинуваченому у контрреволюційній діяльності, оголосили вирок Полтавського губревтрибуналу: розстріл. Завдяки протесту, поданого віруючими робітниками на ім’я В. Леніна, смертну кару було замінено 10 (за ін. даними – 5) роками ув’язнення. Термін відбував у Харківській тюрмі, звільнився 1925 за амністією. Повертаючись до Полтави, забрав із собою дитину померлої жінки-жебрачки, яка просила милостиню біля тюрми, і виховував сироту разом з ін. чотирма дітьми. У Полтаві мешкав за адресою: вул. Загородня, 2, служив у Троїцькій церкві.

Після звільнення В. прийняв чернечий постриг і на бажання пастви 12/25.08.1925 був хіротонісаний на єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії. Написав відкриті листи до архієпископа Григорія (Яцковського) (01.03.1926) і до митрополита Агафангела (Преображенського) 06.05.1926) на підтримку митрополита Сергія (Старгородського). Боровся проти поширеного в Полтаві «самопосвячення», виступав проти єпископів, які проповідували обновленство. Ховаючись від переслідувань, іноді раптово з’являвся в якійсь церкві на початку богослужіння, очолював його, а потім так само несподівано зникав, переодягнувшись у цивільний одяг ще до закінчення служби.

У верес. 1926 вдруге заарештований у Харкові (у Полтаві влада не насмілилася це зробити через побоювання заворушень) й засуджений до 3 років таборів. Термін відбував на Соловках. Перебуваючи в таборі, засудив Декларацію місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія (Старгородського), що містила серйозні поступки радянській владі. Написав послання «Необходимые канонические поправки к посланию митрополита Сергия от 16/29 июля 1927» (осінь 1927), а також «Мое завещание» (поч. 1928) із різкою критикою Декларації 1927, підписався під Посланням соловецьких єпископів, у якому містився заклик відкрито заявити більшовицькому уряду, що Церква не може миритися із втручанням в церковні відносини з боку держави, ворожої релігії. У лист. 1928 звільнений із табору і відправлений у заслання в Іркутську обл. Жив у с. Пьяново Братського р-ну.

У серп. 1929 написав велику працю «В чем состоит верность Христу в церковной жизни», де м. ін. вимагав від митрополита Сергія відмовитися від співробітництва з більшовиками, закликав вірних до боротьби з радянською владою всіма можливими способами. Рукопис був розмножений віруючими і одержав широке поширення. Переписувався з полтавськими йосифлянами.

Втретє заарештований 09.12.1929 і етапований до Москви. Постановою колегії ОГПУ від 03.02.1930 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний у Бутирській тюрмі (за ін. версією, скинутий у тюремну вигрібну яму на Луб’янці). Похов. на Ваганьківському цвинтарі. Реабілітований Полтавською обл. прокуратурою 15.03.1994.

   

Канонізований Св. Синодом УПЦ 1997 як місцевошанований святий (пам’ять 22.03/04.04). У серп. 2000 на ювілейному архієрейському Соборі РПЦ В. причислений до лику святих новомучеників і сповідників російських для загальноцерковного пошанування. 16.01.2007 у Полтаві на подвір’ї Макаріївського собору В. відкрито та освячено пам’ятник.

Пр.: Общая картина отношений русской Высшей Церковной Власти к имябожникам в связи с вероучением об имени Божием // Богословские тр. – 1997. – [№] 33. – С. 165-205.

Літ.: Войналович, 2002. – С. 137; Самойлова Л., Безнос М. Освячено пам’ятник небесному покровителеві Полтави // Зоря Полтавщини. – 2007. – 19 січ.; Єрмак О. Сторінки життєпису священномученика Василія // Трудова Полтавщина. – 2007. – 26 січ.; РІ-5, 2007. – С. 137-141; ВПЄ. – 2007. – № 5 (65). – Трав.

О. А. Білоусько, В. І. Граб, О. П. Єрмак.

Джерело:

Полтавіка. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009 - http://history-poltava.org.ua

Фото та іконі: http://orthodoxy.org.ua