История Полтавы

Верховинец-Костева, Евдокия Ивановна

Подробности

Просмотров: 44874

Верховинець-Костєва, Євдокія Іванівна (Доля-Верховинець, уродж. Волошко, 1885 — 1988, Полтава), актриса, співачка.

Повернена пісня

Твір Василя Верховинця "Дрімає білий ліс" допомогла відродити його дружина Євдокія Доля.

Ім’ям Василя Верховинця названо вулицю в Святошинському районі столиці. Та, мабуть, мало хто знає, що Василь Миколайович — український композитор, хоровий диригент, хореограф, фольклорист, котрого за ідейні погляди надовго позбавили волі, а згодом стратили. Прізвище митця викреслили з історії нашої культури, знищили партитури творів. Відродити музику майстра вдалося завдяки його дружині, драматичній актрисі й співачці (мецо-сопрано) Євдокії Верховинець-Костєвій.

З цією доброзичливою жінкою я познайомилася в 70-х роках, коли вона вже вийшла на пенсію. Довгими вечорами Євдокія Доля (це її сценічний псевдонім) розповідала про дитинство, творчість. Народилася в Полтаві 1885 року в багатодітній сім’ї, де росли ще семеро братиків та сестричок. Батько, Іван Погорілий, у зрілому віці перекваліфікувався зі складача друкарні на диригента. Керував хором у єпархіальному училищі, де з восьми літ навчалася і співала й Євдокія. Грала також у драматичній студії при російському театрі "Червоний факел". Якось під час гастролей на репетицію завітали імениті артисти Микола Садовський, Іван Мар’яненко, Северин Паньківський. Дівчина виконувала соло в кантаті Миколи Лисенка "Б’ють дороги". Після прогону Садовський пожартував: "Голос я чув, артистки ж не бачу" (була маленького зросту). Як воно там було, та вже в двадцять один рік Євдокія Іванівна приїхала до Києва в складі трупи Миколи Садовського в перший стаціонарний український театр. Там познайомилася з Василем Верховинцем, а через два роки побралися.

Євдокія Доля згадувала Марію Заньковецьку: "Люди не відчували, що вони в театрі — самі були учасниками тих подій, що розгорталися на сцені. От так прекрасно й просто грала актриса. Здавалося, кожен так може лицедіяти".

Сама ж моя співрозмовниця дебютувала в ролі гімназиста Матюші в п’єсі Івана Карпенка-Карого "Суєта". Згодом створила серію образів хлопців, виконувала ролі дівчат у виставах "За двома зайцями", "Зимовий вечір" Михайла Старицького, "Казка старого млина" Спиридона Черкасенка.

Незадовго до революції Верховинці повернулися до Полтави — перейшли в "Товариство українських акторів" під орудою Івана Мар’яненка. А в перші роки радянської влади там утворився національний концертно-театральний осередок. У оперному йшли "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Катерина", хоча не забували і про російську та європейську класику — ставили "Євгенія Онєгіна", "Пікову даму", "Мазепу", "Бориса Годунова", "Князя Ігоря", "Аїду", "Ріголетто", "Травіату", "Фауста". Десять років (з 1919-го до 1929-го) там працювала Верховинець-Костєва, гастролювала з групою солістів країною.

Василь Миколайович започаткував "Жіночий хоровий театралізований ансамбль" ("Жінхоранс"). Його артисти театралізували пісні. Доля стала режисером. У середині тридцятих у Москві відбулася перша Декада української літератури та мистецтва. Василь Верховинець тоді поставив обрядові танки до опери Миколи Лисенка "Наталка Полтавка". Її твір привіз у Білокам’яну Київський театр опери та балету.

Здавалося б, ось він — пік життя й творчості. Та... саме відтоді почалися лиха. Василя Миколайовича заарештували, звинуватили у "вільнодумстві", а згодом розстріляли. Дружину ж "ренегата" заслали в Казахстан, де вона пробула з 1938-го до 1944-го. Повернулася на рідну Полтавщину, в обласну філармонію. Спочатку була декламатором, а потім очолила новостворений ансамбль і знову гастролювала аж до 1959 року, до пенсії.

Якось Євдокія Іванівна наспівала мені написану чоловіком мелодію на слова Максима Рильського "Дрімає білий ліс". Я зробила фортепіанний супровід. Відтоді твір виконували тричі. П’ять років тому — на вечорі пам’яті Василя Верховинця в Другій київській дитячій школі мистецтв імені Вериківського. На день народження Павла Тичини він прозвучав у квартирі-музеї поета. А нещодавно — в Полтаві, на святкуванні сторіччя музичного училища імені Миколи Лисенка. До слова, там "тавро мовчання" зняли також і з пісень Федора Попадича "Спи, моя дитино", Василя Верховинця "А я у гай ходила" (на слова Павла Тичини), "Ой чого ти, тополенько" (на поезію Олександра Олеся). Як символ відродження та спадкоємності поколінь всі ці раритети виконували діти. "Дрімає білий ліс" презентувала наймолодша учасниця — учениця третього класу дитячої студії при Полтавському музичному училищі Катруся Люшень під акомпанемент мами, концертмейстера пані Марини.

Ганна ДЗЮБА кандидат мистецтвознавства,
спеціально для "Хрещатика"

Джерело:

http://www.kreschatic.kiev.ua