История Полтавы

Социально-экономическое положение Полтавщины накануне советско-немецкой войны

• 

Подробности

Просмотров: 15128

Соціально-економічне становище Полтавщини напередодні
радянсько-німецької війни

Розташована в центральній частині Лівобережної України, створена в 1937 році, Полтавська область займала територію 28,8 тис. кв. км. У ній проживало 1896 383 чоловіки, з них сільського населення 81,4, міського – 18,6 відсотка. Абсолютну більшість жителів становили українці – понад 90 відсотків, решта – росіяни, євреї, поляки, болгари, грузини, білоруси, молдавани, цигани і ін.

Одна з найбільших житниць України, Полтавщина мала аграрно-промисловий характер економіки. Близько половини всієї продукції виробляла харчова і легка промисловість, майже четверту частину – машинобудівні і металообробні підприємства. На Полтавщині налічувалося напередодні війни 208 підприємств державної промисловості, включаючи 65 союзного і 57 – республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млрд. крб. продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, які давали продукції на 352 млн. карбованців.

Будови сталінських п’ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася тут не новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п’ятирічок, у третій (1938-1942 рр.) почав зменшуватися, що пояснювалося низкою причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Рібентропа-Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв’язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році -794 млн. крб., у 1939 році – 833 млн. крб., то у 1940 році – 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського – 93 і обласного та районного – 97,1 відсотка (1). Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

На підприємствах відчувалася гостра нестача технічної інтелігенції і керівників середньої та вищої ланок. Все більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці і над централізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

У зв’язку із вступом СРСР 17 вересня 1937 року у другу світову війну були прийняті укази про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до влади. За невихід на роботу або запізнення, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1949 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. З них 66 потрапили до в’язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держави 20 відсотків заробітку (2). Подібна картина спостерігалась і на інших підприємствах області.

Як і в попередні роки, недостатню матеріальну винагороду працівникам влада намагалася компенсувати так званими моральними стимулами та розгортанням нав’язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. В передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв’язку із воєнними приготуваннями поставала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити мобілізованих до війська своїх товаришів, тобто працювати за двох, або й за трьох осіб. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м’ясокомбінаті – 2, на бавовнопрядильному комбінаті – 440, на Кременчуцькій суконній фабриці – 48 (3).

На середину 30-х років суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тисяч гектарів землі. Дещо зміцніла і технічна база машинно-тракторних станцій, в них налічувалося 5641 трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотки сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві.(4). Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена часткова мобілізація автомобільного і гужового транспорту, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби і тяглова сила повернулися назад.

Позбавлені землі і засобів виробництва, примусово загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив’язані до села безпаспортним статусом ( у 1932 році паспорти отримали лише жителі міст та робітничих селищ), селяни зобов’язані були виконувати довічно свою повинність у формі обов’язкового мінімуму трудоднів на користь радянської держави.

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур. В 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині становив 11,7 центнера з гектара. По районах області він коливався від 12,3 цнт у Карлівському до 5,4 цнт – у Лазірківському, 6,2 цнт – у Гребінківскому і 6,5 цнт – у Чорнухинському районі. Найвищі врожаї зернових були зібрані у колгоспах: "Червоний борець" Карлівського району (17,1 цнт), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 цнт). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньо республіканські, план обов’язкових поставок державі обсягом 525231 тонни область виконала на 105,6 відсотків (5). У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка.

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року) на Полтавщині в 1931 році зібрано ганебний урожай цукрового буряка, який становив 90, 5 цнт з гектара проти 136 цнт у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були у Лазірківському районі – 44,5 цнт, Оржицькому ‑ 50 цнт і Глобинському – 55,4 цнт з гектара. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів сільських шкіл, 19 тисяч центнерів довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягували терміни посівів цукрового буряка, а 23 тисячі гектарів довелося повністю пересівати (6).У 1939 році не були виконані і плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тисяч голів великої рогатої худоби, на колгоспних фермах було лише 208 тисяч (95,6 відсотків від плану). Молочно-товарні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми – 69 відсотків і свиноферми – 99,6 відсотків. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і понад 3 млн. птиці. (7).

Колгоспно-радгоспна система позбавляла людей стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися чисельні порушення прийнятого урядом СРСР в 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 – жодного разу не виходили на роботу (8). Надзвичайно низький рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднормові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому у 267 690 дворах були виявлені надлишки землі загальною площею 41 591 гектар (9). Матеріальне становище колгоспників було вкрай низьким. Житло переважно було глинобитне, вкрите соломою чи очеретом. Хата складалася із двох кімнат – кухні і житлової кімнати, яка одночасно була світлицею, вітальнею, спальнею. Більшість колгоспників задовольнялись домотканим одягом, на роботу і вдома ходили без взуття вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

Щоб знищити у селян саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

25 травня 1939 року ЦК ВКП (б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову про заселення хуторів, а вже до 1 жовтня цього ж року із плану 21 364 господарств, які підлягали ліквідації, примусово було переселено 18 221. В ході зселення руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися сади. Все це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8 276 сімей або 44 відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їх доля владу не цікавила, головним було виконати план. (10).

У зв’язку із вступом Радянського Союзу у другу світову війну та пов’язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів Полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг. Зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади. У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б) У В.Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося:" В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" (11). Не інакше як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні для українців тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

У зовсім іншому становищі перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалась із спеціальних закритих розподільників, харчувалася в таких же закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і численні уповноважені, які виїжджали в села і райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачувала навіть обов’язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тисяч карбованців (12).

Протягом 1937 року за звинуваченням у причетності до так званої "воєнно-фашистської змови" був знищений практично увесь командний склад розташованих на Полтавщині підрозділів Червоної армії, включаючи командирів, політпрацівників, начальників військових складів та ін. У 25 (Чапаєвській) стрілецькій дивізії було заарештовано 150 чоловік командно-політичного складу, а в 75 територіальній дивізії – понад 120. Осередком "латвійської шпигунської мережі" було визначено Полтавське військово-політичне училище, в якому за сфабрикованою справою були заарештовані командир училища Мозолін, начальник штабу Карпезо, деякі курсанти і викладачі (13).

За сфабрикованою протягом березня-квітня 1938 року справою "Право троцькістського обласного центру" було заарештовано близько 120 чоловік із числа партійної і господарської номенклатури області. Більшість із заарештованих було розстріляно, серед них: голова облвиконкому Жученко, директор Крюківського вагонобудівельного заводу Клочков та ін. Погром партійної номенклатури, яка була опорою комуністичного режиму, викликав переляк і паніку серед її представників. У газеті "Комуніст" з цього приводу з’явилася різко критична стаття "Обурлива практика", в якій автор ‑ секретар Лубенського райкому КП(б)У ‑ Покотило звинуватив В.Маркова ‑ третього секретаря обкому КП(б)У – у надмірному пошукові контрреволюціонерів на теренах Полтавщини. Для Маркова склалась загрозлива ситуація – подальше перебування його на керівній роботі стало проблематичним. Але на допомогу прийшов начальник обласного управління НКВС майор держбезпеки О.Волков. Він заарештував автора статті і тим самим врятував Маркова від можливої відповідальності за ситуацію з погромом партійних кадрів в області.

Протягом 1937-1938 років конвеєр смерті в Полтаві працював безперебійно: вироки про розстріл виносились по декілька за вечір. Протягом короткого часу (березень-грудень 1938 року) О.Волковим було сфабриковано близько десяти справ за звинуваченням у антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Про безглуздість висунутих звинувачень і явну убогість чекістських фантазій свідчить хоча б той факт, що в березні 1938 року на Полтавщині було "розкрите" і ліквідоване "Українське націоналістичне повстанське підпілля", у складі п’яти повстанських полків, одного батальйону і 14 повстанських рот ( у цій справі було заарештовано 1639 чоловік), а також 21 есеро-боротьбистський повстанський загін, у причетності до яких було звинувачено й заарештовано ще 1338 чоловік.

Знищення українців відбувалося згідно розроблених у Москві планів і встановлених лімітів. У березні 1938 року наказом наркома НКВС УРСР О.Успенського полтавським чекістам був виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік. Для його виконання вже не вистачало "ворогів народу", тобто, людей, якимось чином причетних до українського національного відродження, адже їх методично винищували протягом усіх попередніх років радянської влади. Проте цей своєрідний "план до двору" слід було не лише виконувати, але й перевиконувати, як це було властиво для всіх ланок соціалістичного будівництва.

Про результати боротьби полтавських чекістів з чисельними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. З часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області і до кінця цього ж року за першою категорією (розстріл) було засуджено 1944 чоловіки, за другою (ув’язнення або заслання" – 2363. Протягом січня-липня 1938 року на Полтавщині було заарештовано 6791 особу, включаючи колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, контрреволюціонерів і "шпигунів": польських – 1152, німецьких – 234, латвійських -58, японських – 27, іранських – 24, чеських 15, грецьких – 7 і т.д. З числа заарештованих до кримінальної відповідальності було притягнуто 4353 чоловіки, з них розстріляно 3721. В судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, причому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалася позасудовими органами: особливою "трійкою" (всім 3100 чоловікам винесені смертні вироки), військовою колегією (із 45 осіб 35 були розстріляні), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113.(14). Вчителя полтавської школи №13 заарештували лише тому, що він мав прізвище Лях. Це дало підставу чекістам зробити його польським шпигуном.

Трупи розстріляних вивозили ночами до Білої гори поблизу хутора Триби по старій дорозі на Харків і там звалювали в траншеї. Місце масових поховань було оголошене військовою зоною і охоронялося.

Фальсифікацію справ за звинуваченням полтавців у неіснуючих злочинах було поставлено на конвеєр. За свідченням самих чекістів, протягом 3-4 днів готувалося по 15-20 і більше справ. Один із відповідальних працівників Полтавського управління НКВС писав: "Немає такого оперативного працівника в обласному управлінні, який би не бив заарештованих" (15).

Щоб домогтися зізнання проти заарештованих, часто в присутності прокурорів застосовувалися жорстокі методи. Наприклад, слідчий Фішман катував заарештованих так, що в них лопалися барабанні перетинки у вухах. Цей слідчий заарештованих навіть не допитував, а власноруч писав протокол, фабрикуючи чергову "справу", а потім катував свої жертви до того часу, доки нещасні не підписували потрібне зізнання, прирікаючи тим самим себе на смерть.

Особливою жорстокістю по відношенню до заарештованих відзначалися колишні студенти Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко і Устинко, які з третього курсу були направлені на роботу в органи НКВС за мобілізацією ЦК КП(б) У. Володіючи прийомами боксу, вони під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, били заарештованих кулаками в обличчя, палицями по п’ятах, розбивали їм голови, видавлювали очі, заставляли присідати по 300-400 разів. Трагічну долю приречених змалював Іван Багряний у поезії "З камери смертників":

Б’є крилами птах глухої ночі над мурами,
Б’є крилами птах
Та й ловить дзьобом грати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій, -
Нам так приречено з тобою умирати.
На велелюднім торжищі
Між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров’ю покропили
І вже не вірячи у Божий страшний суд, -
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу - ти і я –
Під крик "Розпни! Розпни!"
Нікчемного й брудного
Орденоносного хам’я.

Логіку репресій важко навіть збагнути. Від них не був застрахований ніхто, включаючи і їх творців та виконавців. Так, протягом короткого часу з наказу О.Волкова було заарештовано близько 50 чекістів Полтавського обласного управління НКВС, яких також піддавали нелюдським катуванням, вимагаючи потрібних зізнань...

"Великий терор" у першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали жертвою тієї системи, яку самі породили. Станом на 25 травня 1938 року до Полтавського обкому КП (б) У надійшло 1266 апеляційних заяв від колишніх комуністів про відновлення їх у партії. В той же час протягом другої половини 1938 року з партії було виключено 499 кандидатів і членів ВКП(б)Ю включаючи 212 "ворогів народу" і 104 – за зв’язок з "ворогами народу" (16).

У числі жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Воронянський і Сто рубель, депутат Всеросійських Установчих зборів Левко Ковалів, член ЦК партії українських есерів Неділько, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко, рідні сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія та його небіж Сильвестр Скрипник. У Кременчуці водночас заарештували 67 "націоналістів". За 15 хвилин 39 із них були засуджені до розстрілу. Приводом до розправи послужило невдоволення О.Волкова діями своїх підлеглих: "У Гадячі знайшли таку групу, а в Кременчуці – ні. Чому?".

22 вересня 1937 року чекісти заарештували професора В.Щепотьєва, який із 1934 року не з своєї волі мешкав у селі Веприк Гадяцького району. Його звинуватили в приналежності до антирадянської терористичної організації, переховуванні націоналістичної літератури та ін. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів: він був розстріляний у листопаді 1937 року. Протягом цього ж року за вироком «трійки» розстріляли відомого археолога і етнографа Н.Онацького, історика і етнографа М.Філянського, поета і педагога О.Косенка, письменника П.Капельгородського, композитора і хормейстера В.Верховинця і багатьох інших. Останнього чекісти зробили керівником «обласної повстанської націоналістичної організації». 83-річного лікаря О.Несвіцького звинуватили в приналежності до вигаданого чекістами «Комітету допомоги заарештованим». Лише випадок врятував відомого полтавського лікаря від розправи.

У кінці 1938 року після усунення Єжова від обов’язків наркома НКВС СРСР хвиля масових репресій почала спадати. Декому із засуджених навіть удалося повернутися на волю. В 1939 році на Полтавщині було виключено із партії і притягнуто до судової відповідальності 21 наклепника, які явно перестаралися у пошуках «ворогів народу».

В роки «великого перелому» сталися суттєві, Але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті Полтавщини. З одного боку, досягнуті Були вагому результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого – вся система радянської освіти булла заідеологізованою, спрямованою на виховання підростаючого покоління в дусі соціалістичного інтернаціоналізму, відданості ідеям марксизму-ленінізму.

Напередодні радянсько-фашистської війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідницьких інститути, 43 технікуми і 1746 шкіл, включаючи 841 початкову, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тисяч учнів і працювало 15 тисяч учителів.

І хоча в СРСР було оголошено про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тисяч дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому – 156, Шишацькому – 141 і т.д. Успішність учнів пересічно в області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов’язків предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних. (17).

 У зв’язку з переходом на обов’язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939-1940 навчального року в школах області не вистачало 217 вчителів, Але у зв’язку з введенням 1 вересня 1939 року загальної військової повинності і призовом вчителів до лав Червоної Армії їх нестача могла збільшитись до 3 тисяч. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5-7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

У кінці 30-х років радянська влада продовжувала нищити релігійні установи – єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-фашистської війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенської районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчик Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на нею міліцією штрафу в сумі 100 карбованців за читання Псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення:»Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг» (18).

Підписання «пакту Рібентропа-Молотова» означало посилену підготовку до війни. Мілітаристський бум охопив усі сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах і в установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148 731 особу, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919-1920 років народження було створено 903 гуртки допризовної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловік. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкуруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів тощо. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. З цією метою в області було створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тисяч майбутніх стрільців. Для їх підготовки були обладнані 682 тири. По закінченні навчання 21 653 гуртківці отримали значки «Ворошилівський стрілець» 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав обласний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків «стрільців» зможуть виконати при стрільбі встановлені нормативи.

У примусовому порядку населення області змушували відвідувати заняття з організації протиповітряної і протихімічної оборони, по закінченню яких також видавалися значки 1 і 2 ступенів. Здійснювалася також підготовка начальників груп самозахисту, політруків і командирів ланок, особливо велика увага приділялася вивченню протигаза. Населення знайомили з тими отруйними речовинами, які використовувалися в роки першої світової війни. З цією метою в підвалах будинків Були встановлені герметичні протигазові сховища, де відбувалися практичні заняття з використанням протигазів.

Кращим із організації військової підготовки вважався колектив Полтавського державного педагогічного інституту. Протягом 1939 року тут пройшло підготовку з протиповітряної і протихімічної оборони 555 студентів, було підготовлено 200 «ворошиловських стрільців», 57 мотоциклістів, 75 кулеметників, 50 гранатометників, 43 зв’язківців, 32 шофери. Хоча більшість із них здобули непогану теоретичну підготовку, Але через відсутність справжньої зброї і технічних засобів курсанти не мали необхідних практичних навичок.

Проведений у 1939 році призов до лав Червоної армії, як зазначалося в доповіді обласного воєнкому, пройшов на «високому ідейно-політичному рівні»: на призовні комісії з»явилося 97,1 відсоток призовників, з яких придатними до військової служби було визнано 88,6 відсотків, до нестройової – 6,1; відсів за політико-моральними ознаками складав 3,4 відсотки.

Військова підготовка не обминула і дівчат та жінок області. В 1939 році в області налічувалося 1799 первинних організацій Товариства червоного хреста, які охоплювали 94242 члени . Під керівництвом лікарів і партійним контролем було створено також 16 шкіл з підготовки медичних сестер, у яких навчалося 554 дівчини.

Допризовна молодь залучалася до масових спортивних заходів. Учні шкіл і технікумів зобов’язувалися виконувати норматив із декількох видів спорту, після чого їм видавали значки БГТО («Будь готов к труду и обороне»), а студентам – ГТО («Готов к труду и обороне») 1 та 2 ступенів.

Особлива увага приділялася залученню молоді до оборонних видів спорту (гранатометання, фехтування, боксу, боротьби, стрілецької справи), але через відсутність належної матеріальної бази і кваліфікованих тренерів та інструкторів ця робота проходила незадовільно. План із підготовки значківців було виконано ледве що на 30 відсотків (19).

 У засобах масової інформації Полтавщини, як і всієї країни, особливо після вступу Радянського Союзу у другу світову війну, посилилася військово-патріотична тематика – звучали марші, бадьорі пісні. Та жорстока реальність уносила свої корективи. Війна з Фінляндією принесла великі жертви для населення Полтавщини – медичні заклади не в змозі були вмістити всіх поранених. Деякі школи, вищі навчальні заклади перетворювалися на військові госпіталі. Учні та студенти навчалися в три зміни, доглядали поранених.

Отже, в переддень радянсько-фашистської війни 1941-1945 років селянство Полтавщини, як і всієї України, було знекровлене голодомором 1932-1933 років, значні верстви національно свідомого населення винищені внаслідок «великого терору» другої половини 30-х років.

Джерела і література:

1.ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.194,арк.118 .

2.Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999.-С.159.

3. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.57.

4. Там само, арк.10.

5. Там само, спр.56, арк.110.

6. Там само, арк.107,110.

7. Там само, арк.126.

8. Там само, спр.258, арк.429.

9. Там само, спр.106, арк.18.

10. Там само, спр.86. арк.29.

11. Цит.за: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999.-С.162.

12. ДАПО, Ф.П-15, оп.1,спр.189,арк.54.

13. Лошицький О. "Лабораторія -2": Полтава. Документальні матеріали про масові репресії у Полтавській області в 1937-1938 рр.//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-№2-4 (13-15). – К., 2000. – С.143.

14. Лошицький О. Вказ.праця. - С.175-176.

15. Цит.за: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С.162.

16. ДАПО,ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.97.

17. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.71-72..

18. Рідне слово (Лубни). – 1941, 3 листопада.

19. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.45, арк.224.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали III наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. – Полтава. 2009. Стор. 201-212.

---

© Ревегук Віктор, Кочерга Надія
При використанні, посилання
на авторів обов'язкове.