История Полтавы

Докучаев, Василий Васильевич

• 

Подробности

Просмотров: 92665

Докучаєв, Василь Васильович (1846-1903) - російський природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії. Народився у с. Милюкове на Смоленщині. У 1871 р. закінчив Петербурзький університет, з 1883 р. - його професор. У 1888-1894 рр. на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. Було складено ґрунтові карти губернії, створено природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867-1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861-1939). Ім'ям В. В. Докучаєва названо вулицю.

Джерело:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 252

Фото: http://www.landscape.edu.ru

 

Докучаєв, Василь Васильович (01.03(17.02).1846–08.11(26.10). 1903) – учений, педагог, громад. діяч. Д-р геогнозії та мінералогії (1883).

Н. в с. Мілюково (нині село Смоленської обл., РФ) у родині сільс. священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фіз.-мат. ф-т Петерб. ун-ту зі ступенем кандидата природничих наук (1871).

Від 1872 – на посаді консерватора (хранителя) в університетському геол. кабінеті. 1875 у Т-ві дослідників природи (Санкт-Петербург) та ж. «Отечественные записки» подав повідомлення «По вопросу об осушении болот и в частности об осушении Полесья». Досліджував крихкі поклади та структуру річкових долин, гол. чин. – дніпровської. 1878 узагальнив результати в магістерській дис. «Способы образования речных долин Европейской России».

1877–78 взяв участь в організованих Вільним екон. т-вом геолого-геогр. «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною (1881 знову відвідав Україну для уточнення висновків). Висунув теорію генези чорнозему. 1879 під егідою Мін-ва державних маєтностей опубл. записку «Картография русских почв» – пояснювальний текст до складеної померлим 1878 статистиком Василем Чаславським карти ґрунтів Європ. Росії, почав викладати в Петерб. ун-ті. 1880 обійняв каф-ру мінералогії (1881 – штатний доц., 1884 – проф.).

1881 з приводу 2-томника графа Олексія Уварова «Археология России. Каменный период» виголосив у від-ні геології та мінералогії Т-ва дослідників природи полемічну промову (наступного року побачила світ як брошура). 1882 за колекцію ґрунтів отримав диплом 1-го ст. Всерос. пром.-худож. виставки. 1883 нагороджений Макаріївською премією Петерб. АН за книгу «Русский чернозем».

1888–94 керував фізико-геогр. дослідженнями Полтав. губ., разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наши степи прежде и теперь» (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи), розробив методику визначення, чи були ліси на пд. укр. теренах. 12 листоп.(31 жовт.) 1888 у Вільному екон. т-ві виступив з відповідною доповіддю «Методы исследования вопроса: были ли леса в южной степной России» («Труды Императорского Вольного экономического общества», 1889, т. 1). Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві» Всесвіт. виставки (Париж, 1889).

Опікав В.Вернадського (їхнє листування представлено в книзі: Докучаев В.В. и Вернадский В.И. «Переписка». М., 1951), обнародував 1889, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу р. Чаплинка в Новомоск. пов. Катериносл. губ. (нині тер. Дніпроп. обл.), та його розвідку про Кременчуцький пов. Полтав. губ. Створив у Полтаві природничо-істор. музей (1891), передавши до нього свій гербарій та зразки ґрунтів і гірських порід.

1892 очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департ. до Воронезької, Харків. та Катериносл. губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував її «Труды» (18 випусків). Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харків. губ. і Великоанадольському лісництву в Маріупольському пов. Катериносл. губ.

Від 1892 виконував обов’язки дир. Новоалександрійського ін-ту с. госп-ва та лісівництва (посад Ново-Александрія, Люблінська губ., нині м. Пулави, Республіка Польща), значною мірою на евакуйованій 1914 базі якого виник Харків. с.-г. ін-т (нині – Аграрний ун-т ім. В.Докучаєва). 1895 через перевтому взяв відпустку, перебував у Криму. 1898 вивчав ґрунти Бессарабії, потім, до 1900, – Кавказу та Центр. Азії.

1899 сформулював т. зв. «закон зональності», осмисливши «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в т.ч. в Полтаві, де співробітничав із місц. земством і час. «Хуторянин». Від кінця 1900 тяжко хворів.

П. у м. С.-Петербург.

1954 на його честь смт Оленівські Кар’єри Донец. обл. перейменовано на місто Докучаєвськ.

Тв.: Избранные сочинения, т. 1–3. М., 1948–49; Сочинения, т. 1–9. М., 1949–60; Наші степи колись і тепер. К.–Х., 1949; К вопросу о почвах Бессарабии. Кишинев, 1950; Російський чорнозем. К.–Х., 1952.

Літ.: Вернадский В.И. Страница из истории почвоведения (Памяти В.В. Докучаева). М., 1904; Докучаев. СПб., 1906; Калачиков О.Т. Великий російський вчений – основоположник науки про грунт В.В. Докучаєв. К., 1949; Крупенников И.А. Докучаев в Крыму. Симферополь, 1950; Крупенников И.А., Крупенников Л.А. Василий Васильевич Докучаєв. М., 1956; Вернандер Н.Б. В.В. Докучаєв – творець вітчизняного грунтознавства. К., 1961; Кирьянов Г.Ф. Василий Васильевич Докучаев. М., 1966; Зонн С.В. Василий Васильевич Докучаев. М., 1991; Николаев В.Ф. Из истории Полтавского краеведческого музея. Полтава, 1991; Докучаев Василий Васильевич (1846–1903). М., 1997.

П.Г. Усенко.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України

 

Докучаев, Василий Васильевич [17.2(1.3).1846, с. Милюково, ныне Сычёвский район Смоленской области, — 26.10(8.11).1903, Петербург], русский естествоиспытатель, основатель современного научного генетического почвоведения и зональной агрономии. Окончил отделение естественных наук физико-математического факультета Петербургского университета (1871). С 1872 хранитель геологического кабинета университета. В том же году избран действительным членом Петербургского общества естествоиспытателей, в 1873 — минералогического общества. С 1874 читал лекции в Институте гражданских инженеров (до 1877 — строительное училище). В 1880, будучи доцентом, затем (с 1883) профессором Петербургского университета, Д. читал курс лекций по минералогии и кристаллографии.

В 1871—77 изучал рыхлые отложения и строение речных долин бассейна верхней Волги, верховьев Днепра и Западной Двины. На основании своих наблюдений Д. выдвинул представления о последовательной смене эрозионных циклов и возрастных стадий рельефа. Результаты этих исследований были обобщены в магистерской диссертации "Способы образования речных долин Европейской России" (1878). Монография "Русский чернозём", являющаяся докторской диссертацией (защищённой в 1883), принесла Д. мировую славу и заслуженно считается основой генетического почвоведения. Д. впервые установил понятие о почве как особом естественноисторическом теле, которое образуется при взаимодействии факторов почвообразования: материнской породы, климата, растительности и животных, рельефа и геологического возраста страны. Изучать почвы, их генезис, свойства и управлять их плодородием необходимо в неразрывной связи с этими факторами почвообразования. Д. учитывал также влияние на плодородие почвы хозяйственной деятельности человека.

В 1882—86 под руководством Д. проводились исследования для оценки качества земельных угодий Нижегородской губернии, в связи с чем изучались наряду с почвенным покровом урожайность зерновых культур и действие навозного удобрения. В результате были опубликованы "Материалы к оценке земель Нижегородской губернии" и составлены почвенные и геологические карты. Д. впервые предложил естественноисторический метод бонитировки почв, имеющий важное значение в современных приёмах качественной оценки земель и земельного кадастра. Дал научную классификацию почв, основанную на генетическом принципе (1886). Исследуя почвы, растительность и геологические условия Полтавской губернии (1888—94), пришёл к ряду важных выводов о закономерности генезиса почв. В 1889 на Всемирной парижской выставке демонстрировалась коллекция русских почв, а также опубликованные труды Д., которые были удостоены золотой медали. В книге "Наши степи прежде и теперь" (1892) Д. изложил план борьбы с засухой, поразившей чернозёмную полосу России в 1891, который предусматривал комплекс мер воздействия на всю природу степной зоны. Учитывая многообразие природных и экономических условий России, Д. настаивал на необходимости разработать комплекс агрономических и лесомелиоративных мероприятий, который соответствовал бы особенностям той или иной зоны. Будучи директором Новоалександрийского института сельского хозяйства и лесоводства, учредил в нём (1895) первую в России кафедру почвоведения; провёл коренную реорганизацию преподавания и программы института; по этому образцу было реорганизовано высшее с.-х. образование в России.

Учение Д. о широтных (горизонтальных) и вертикальных "естественноисторических зонах" составило главное содержание русской научной школы в физической географии. Д. выделены семь мировых зон (бореальная, северная лесная, лесостепная, степная, сухих степей, аэральная зона пустынь, субтропическая). Создал учение об эволюции почв, понимая при этом почвообразовательные процессы "как вечно изменяющиеся функции" природных факторов.

Д. рассматривал лик Земли в его непрерывном развитии, устанавливая внутренние связи между отдельными явлениями живой и мёртвой природы, увязывая свои исследования с потребностями сельского хозяйства. Идеи Д. оказали влияние на развитие лесоведения, мелиорации, гидрогеологии, динамической геологии и др. наук.

В марте 1946 в связи со 100-летием со дня рождения учреждены золотая медаль и премия им. В. В. Докучаева; присуждаются Президиумом АН СССР за выдающиеся научные работы в области почвоведения. Имя Д. носят Почвенный институт ВАСХНИЛ, Научно-исследовательский институт сельского хозяйства Центрально-чернозёмной полосы (Каменная степь Воронежской области), Харьковский с.-х. институт.

Соч.: Способы образования речных долин Европейской России, СПБ, 1878; Русский чернозем. Отчет Вольному экономическому обществу, СПБ, 1883; Наши степи прежде и теперь, СПБ, 1892; Материалы к оценке земель Нижегородской губернии. Естественноисторическая часть. Отчет Нижегородскому губернскому земству, в. 1—14, СПБ, 1884—86 (совм. с др.); Место и роль современного почвоведения в науке и жизни, СПБ, 1899; К учению о зонах природы. Горизонтальные и вертикальные почвенные зоны, СПБ, 1899; Избр. соч., т. 1—3, М., 1948—49; Соч., т. 1—9, М., 1949—61.

Лит.: Чеботарева Л. А., Василий Васильевич Докучаев, в кн.: Докучаев В. В., Соч., т. 9, М., 1961; Соболев С. С., Развитие идей В. В. Докучаева, там же, т. 9, М., 1961; Полынов Б. Б., Крупеников И. А., Крупеников Л. А., Василий Васильевич Докучаев. Очерк жизни и творчества, М., 1956; Крупениковы И. и Л., Путешествия и экспедиции В. В. Докучаева, М., 1949; В. В. Докучаев и география (1846—1946). Сб. статей, М.—Л., 1946; Герасимов И. П., Великий русский ученый В. В. Докучаев (к 125-летию со дня рождения), "Почвоведение", 1971, №8.

  С. С. Соболев.

Источник:

Большая Советская Энциклопедия