Антонович, Владимир Бонифатьевич
- Подробности
- Просмотров: 73591
Антонович, Володимир Боніфатійович (підписувався також: А., А.В., В., В.А., В.Б., П.С.К., А-ич, В., Вл.А., Д-ис-в, П-с-к, Маринчук В., Мельник К., Низенко, Пасічник, Турист, Ткаченко М. (спільно з львів. народовцями-видавцями); 18(06).01.1834— 21(08).03.1908) — історик, археолог, археограф, етнограф, нумізмат та громад.-політ. діяч. Чл.- кор. Петерб. АН (1902). Створив київ. шк. істориків, що підготувала ґрунт для розвитку сучасної укр. істор. науки. Був одним із засн. та головою ІСТОРИЧНОГО ТОВАРИСТВА НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ. Батько Д. Антоновича.
Н. у м-ку Махнівка (нині с. Комсомольське Козятинського р-ну Він. обл.). Найбільший вплив на формування світогляду А., його демократ. переконань та схильності до ідей франц. просвітителів мав його рідний батько Янош Джидай (син угор. революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійс. імперії та запровадження респ. ладу). Формальний батько А. — Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник кременецького ліцею і гувернер. А. згадував про нього у своїх «Мемуарах» як про «натуру зовсім пасивну, без усякої ініціативи і тільки з напрямом до абсолютного спокою і до життя без праці хоч би скромної». Мати — Моніка Гурська (з роду Любомирських), служила гувернанткою, добре знала франц. мову, багато читала. Вона намагалася передати синові «панські звички» навіть примусово. Дитинство (1834—40) А. провів з бабусею Кароліною Гурською у м-ку Махнівка. 1840—44 навчався разом з дітьми панів Цибульських у м-ку Горишківка (нині село Томашпільського р-ну Він. обл.) під кер-вом своєї матері. Повторний курс домашнього навчання пройшов у родині Оттона Абрамовича з його дітьми під кер-вом Боніфатія Антоновича. Продовжив навч. в Рішельєвському ліцеї в Одесі (1844—48), згодом перейшов до 2-ї Одес. г-зії (1848—50). 1850 за наполяганням матері вступив на мед. ф-т Київ. ун-ту, який закінчив 1855. Від 1855 до 1856 мав мед. практику в Чорнобилі та Бердичеві. Далі навчався на історико-філол. ф-ті Київ. ун-ту (1856—60). Під кер-вом проф. В. Шульгина захистив кандидатську дис. «О торговле неграми» (1860). 1861 переходить у православ’я, одружується з Варварою Іванівною Міхельс і починає працювати викл. латини у 1-й Київ. г-зії. Потрапляє під слідство у справі поїздок з Тадеєм Рильськ по селах України. Брав участь у польс. нац.-визвол. русі, але згодом відходить від нього. У лип. 1863 А. призначено канцелярським чиновником у канцелярію київ., подільського та волин. генерал-губернатора з відрядженням у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів (див. Київська археографічна комісія), а у квіт. 1864 затверджено гол. її ред. (1864—80). За час роботи в комісії зібрав, зредагував та видав 9 т. «АРХИВ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ», що стосуються історії Правобережної України 16—18 ст. Вступні статті А. до цих томів присвячені історії козацтва — «Содержание актов о козаках (1500—1648)» (1863), «Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам с 1679 по 1716 г.» (1868); гайдамаччини — «Исследование о гайдамачестве по актам 1700— 1768 г.» (1876) і «Акты о мнимом крестьянском восстании в Юго-Западном крае в 1789 г.» (1902); селянства — «Исследование о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 г.» (1870); шляхетства — «О происхождении шляхетских родов в Юго- Западной России» (1867); міст і міщанства — «Акты о городах (1432—1798)» (1869); церкви — «Акты об унии и состоянии Православной церкви с половины XVII века (1648—1798)» (1871).
1870 нагороджено орденом св. Станіслава 2-го ст. У лют. опікунською радою Київ. ун-ту затверджено магістром рос. історії за дис. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра (по актам с 1679 по 1716 г.)». Весною 1870 обрано на посаду штатного доц. Київ. ун-ту при каф. рос. історії. Слідом за цим постановою Сенату (1871) по департаменту герольдії затверджено надвірним радником зі старшинством. 1871 — учасник II археол. з’їзду в Санкт-Петербурзі. Бере активну участь у підготовці та проведенні III (1874) та IХ (1899) археол. з’їздів у Києві, де зробив 36 доповідей. Учасник Археол. конгресу в Лісабоні (1880).
До початку його археол. студій укр. археології як науки не існувало. Найважливіші праці з археології — «Раскопки в стране древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901).
1874 за вислугою років надано чин колезького радника зі старшинством та нагороджено «за отлично-усердную и ревностную службу» орденом св. Анни 2-го ст. За дозволом міністра нар. освіти 8 місяців (1875) перебував у наук. відрядженні у Москві та С.-Петербурзі. Бере активну участь у роботі Пд.-Зх. від. Рос. геогр. т-ва, разом з М.Драгомановим видає «Исторические песни малорусского народа» (1874—75, т. I— II). 1877 призначений чл. комісії для з’ясування фальсифікацій в актах Центр. архіву давніх актів. Докторську дис. «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда» (1878) захистив у Київ. ун-ті. У трав. 1878 — ординарний проф. при каф. рос. історії Київ. ун-ту. 1879 перебував у річному закордонному наук. відрядженні. 1880 — декан історико- філол. ф-ту Київ. ун-ту; одержує чин статського радника зі старшинством. Став одним з ініціаторів заснування першого в Україні істор. ж. «Киевская старина» (1882), активно співпрацював у ньому. 1883 склав повноваження декана, продовжуючи плідну пед. та наук. працю. Наприкінці 1890 — поч. 1891 перебував у закордонному наук. відрядженні (ЛЬВІВ, Краків, Прага, Відень, Загреб, Бєлград). У груд. 1891 — дійсний статський радник, 1892 затверджено позаштатним чл. Імператорської археогр. комісії, а 1895 — засл. ординарним проф. Відвідав з наук. метою архів ВАТИКАН. Продовжував активно працювати в галузі археології та Нумізматика Особливу цінність має складений і виданий А. каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). 1872— 1906 — зав. Мюнцкабінетом (Нумізматичним музеєм) Київ. ун-ту. Зібрав понад 10 тис. експонатів. 1903 нагороджено орденом св. Станіслава 1-го ст.
Спектр оцінок наук. та громад. діяльності А. досить широкий (від повного захоплення до цілковитого невизнання заслуг). Найкращу характеристику постаті А. на тлі українства дав його учень і наступник М.Грушевський. Він ділив життєвий шлях учителя на три основних періоди. Початковий охоплює перше тридцятиріччя життя А. Це час наступу і штурму, «час жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, переходить від свого польс. середовища до світу «хлопського, українського». Згодом до цього прилучилися впливи франц. раціоналізму 18 ст. Сполучившись в одне ціле, це привело до бурхливої громад. діяльності й рішучого кроку — розриву з польс. середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді» (1862), участі в русі хлопоманів та створенні громади. Від 1860-х рр. починається 2-й період у житті А., час майже 20-літньої напруженої продуктивної наук. праці, яка тісно пов’язана з сусп. поглядами та громад. діяльністю. Архів. дослідження польс.-укр. відносин підтвердили оцінку про негативну роль польс.-шляхетської д-ви в укр. історії. Цей період став вершиною діяльності А., що заявив про себе як один з найвидатніших репрезентантів українства в науці й громад. житті. Третій період починається з серед. 1880-х рр., коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і утоми» А. Погіршуються умови сусп. життя в Російській імперії, українство придушується поліцейсько-жандармською системою, відбувається розкол у громаді, спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польс.- укр. угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності А. В укр. нац. русі з’являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революц. радикалізму. А. продовжує, але вже більш поглиблено, археол. вивчення України та пд. Росії. Його діяльність у цей період стає менш помітною для більшості, але не припиняється.
Погляди А.Токвіля, Г.Бокля, О.Т’єррі, Ф.Гізо, Н.Фюстель де Куланжа, Г.Спенсера, Л.Блана були основою істор. концепцій наук. та громад. світогляду А. Вчителями його можна вважати М.Максимовича, М.Іванишева та М.Костомарова. Він вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його самосвідомості, к-ри, освіти, ніколи не обстоював нац. винятковість, високо підносив роль к-ри в історії народу, орієнтуючись на зх. взірці. Політ. роботу без культ. підстав вважав марною справою. Усі нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, не вірив у швидкі революц. зміни, вважаючи, що лише послідовна просвітницька діяльність та піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Задекларувавши негативну роль Польщі в історії України, вважав за доцільне відмежуватися і від Росії (зокрема, впливів її к-ри) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник А. був одним з ідеологів «європейськості» укр. народу, причому з огляду не на геогр. розташування та проблеми етногенезу, а на необхідну орієнтацію подальшого розвитку. У своєму українстві А. стояв на рівні тодішньої європ. к-ри і передових ідей, що народжувалися в бурхливому бурж. сусп-ві 19 ст., повному соціальних суперечностей і невпинного шукання в галузі природознавства та позитивного знання.
І досі актуальні думки А. про суть політики і завдання політ. діяча: «Політика вимагає спеціальних відомостей і засобів. Це наука більш математична, ніж гуманітарна. Від політика вимагається розуміння сил суспільності та вміння користуватися ними: він мусить завжди наперед знати, за що може тоді й тоді взятися, що може виконати, а чого не можна зробити. Через те талановитим політиком зветься чоловік, котрий у своїй діяльності береться за осягнення мети, яку в тім часі можна осягнути. Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільними напрямами свого часу й повинен уміти вичекати також зручного часу, коли може найкраще виконати свої заміри». Сам А. дотримувався цього принципу. Завжди виступаючи проти групівщини, конфронтації, він був одним із реально мислячих політиків в укр. нац. русі 2-ї пол. 19 ст.
П. у м. Київ.
Твори/праці:
Твори, т. 1. К., 1932; Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995.
Література:
Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. К., 1997; Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича 26—27 берез. 1998 р. К., 1999.
В.А. Короткий
Джерело:
