История Полтавы

Листи до братів-хліборобів

• 

Подробности

Просмотров: 54419

Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів». Вступне слово та частина I: Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.

Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.

Опубліковано у форматі .pdf (видання 1926 р.) та .djvu (видання 1995 р.) на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Подається без будь яких виправлень крім виправлення помилок, зазначених на стор. VI.

ЗМІСТ

Книга ця призначена
для тих сучасних і будучих,
якого-б вони не були обряду, мови і племени — мешканців Української Землі,
що хотітимуть окремої і суверенної,
рицарською дисципліною і вірностю провідників здобутої,
на співпраці класів — во імя Релігії, Землі-Батьківщини і Авторитету—побудованої,
Української Держави
і що в установленю власними місцевими силами, дисциплінуючої провідну верству,
Монархічної Влади
в формах дідичного а не виборного Гетьманства
бачитимуть єдиний вихід з українського колоніяльного гниття.
Для позбавлених територіяльно-політичної свідомости і почуття соціяльної єрархії,
розбиваючих Землю: племінно-націоналістичних, віроісповідних і демагогічних сект,
що живуть з цькування народу на панів або гризні місцевих вір і "націй" між собою,
і що із зненависти до своїх власних земляків волітимуть завжди чужоземну владу
книга ця не писана.

Вона присвячена
памяти того родового хліборобського рицарства XVII віку,
яке, бридячись бути колоністами на своїй Українській Землі
і хотячи правити своєю Батьківщиною само, а не при помочі Варшавської метрополії,
пішло на чоло козацького повстання 1648 року,
намагалось дати його сліпій, анархічній і примітивній стихії
Українську Державну Ідею,
але не можучи республиканським методом організації опанувати український хаос
і стати фундаментом
Української Держави,
згинуло разом з нею від бунту,
нездатних без сильної влади до незалежного державного життя,
українських опришків і дейнеків,
оставшись вірним своїй
Державній Ідеї Українській
аж до смерти.

— II —

ТОҐОЖ АВТОРА:

Szlachta na Ukraіnie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tie jego dziejów. Kijów—Kraków. 1909.

Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie. (Zagajenie prywatnego zebrania w Kijowie w Lutym 1909 г.). Kraków 1909 (видано під псевдонімом Nobilis Ruthenus).

Данило Братковський суспільний діяч і письменник XVII ст. Вірші Данила Братковського в перекладі Василя Доманицького. Київ. 1909.

Ґенерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіва Немиричів. Львів. 1909.

Аріянський соймик в Киселині на Волині в Маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні Львів. 1910.

Z Dziejów Ukralny. Ksiega pamiątkоwaku czci Włodzimierza Antonowicza Paulina Święcickiego і Tadeusza Rylskiego. Pod Redakcyą Wacława Lipińskiego. Kijów-Kraków. 1912.

В ній надруковані

Nazwy "Rus" і "Ukraine" і Ich znaczenle hlstóryczne.

Echa Przeszłości: Przysięga panów wołyńskich na sejmie Lubelskim 1569 r. — Czołobitna do Króla Stefana Batorego od szlachty województwa bractawskiego 7 Lipca 1576. r. — Artykuły województw kijowskiego і wołyńskiego pod Sandomierzem uchwalone roku 1606. — Jan Szczęsny Herburt w obronie Rusi. — List szlachty wołyńskiej do mieszczan łuckich w sprawie bractwa łuckiego d. 1 Września 1619 r. — Supplikatia ... w roku 1623 ... od ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posłuszeństwa wschodniego. — Szlachta unici. — List Metropolity kijowskiego Isaji Kopińskiego, pisany w r. 1631 do Kniazia jeremiego Wiszniewieckiego w sprawie przejścia tego ostatniego z obrzadku wschodniego niezjednoczonego na obrządek rzymsko-katolicki. — Szlacheccy przedstawiciele narodu ruskiego w r. 1632. — Szlachta ruska w przededniu powstania Chmielnickiego.

Niedośplewana Pieśń: O Stanisławie Mrozowickim pułkowniku korsuński — Śmierć Danyła Neczaja pułkownika bractawskiego. — Śmierć kozaka-kobzarza.

Stanisław Michał Krzyczewskl. Z dziejow walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bohdana Chmielnickiego.

Dwie chwlle z dziejów porewolucyjnej Ukralny: I. U szczytu potegi. II. Na Przełomie.

Dokumenty Rulny: List byłego generata arfyleryi W. Ks. Ruskiego Stefana Niemirycza do Wojska Zaporożskiego. — Uniwersał Hetmana zadnieprskiego Jana Brzuchowieckiego do Ukrainy Prawobrzeznej. — Z pism Łazara Baranowicza Archiepiskopa czernihowskiego.

Szlaklem Bohdanowym: Duma Iwana Mazepy. — Portret Hetmana Mazepy, wreczony mu przez Akademię Mohilańska w Kijowie w r. 1708.

Mowa Samuela Zorki na pogrzebie Bohdana Chmielnickiego wedle Latoplsu Wełyczkowego.

Україна на Переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. Відень. 1920.

Релігія і Церква в Історії України. Philadelphia. Pa. 1925.

— III —

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

 

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ

ПРО ІДЕЮ І ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

  

  

ПИСАНІ 1919—1926 Р.

— IV —

 

 

Copyright by W. Lipinsky.

Buchdruckerei CARL HERRMANN, Wien, IX., Alserstrasse 50.

— V —

ЗМІСТ

— VI —

ВАЖНІЩІ ДРУКАРСЬКІ ПОМИЛКИ
[у тексті помилки виправлені - Т.Б.]:

— VII —

ВСТУПНЕ СЛОВО ДЛЯ ЧИТАЧІВ З ВОРОЖИХ ТАБОРІВ.

Для скептиків. — Циніків. — Соціялістів і націоналістів. — Для інтеліґентів
скунксової породи про моє "москвофільство" і "полонофільство". — Чому мої
"Листи" адресовані до Братів-Хліборобів? — Для кого ще вони призначені. —
8 основних проблємів буття Української Держави, розвязаня яких шукає оця
книга. — Як і в яких умовах вона писана.

Коли в руках Ваших, читачу з ворожого табору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте: на що вона? Скептик скаже: це-ж нездійснимі мрії, утопійність яких виказало життя. Що-ж з того, що автор цих "Листів" від початку своєї громадської праці боровся з тупостю панів і інтеліґентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної єдности з народом і його представниками — інтеліґентами, а інтеліґентів — до піддержуваня українських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо.

Більшість панів відповідала: "варвар український шанує тільки силу. Сепаратизм нас позбавить сили. Силу нам дає піддержка московської чи варшавської метрополії. Коли ми з ними в боротьбу за незалежність нашої Батьківщини вступимо, інтеліґенти українські, не дивлячись на наше українство, підіймуть проти нас народ тому, що ми будем слабші ніж ці, що Москви чи Варшави держаться".

Знов-же інтеліґентів більшість так казала: "Ваше державне самостійництво — це непотрібна народові видумка панів. Народ український потрібує лиш землі і волі! А землю та волю для народу (і владу нам самім) здобудемо ми в боротьбі власне з Вами — ненавистними українськими панами — та в спілці з народами і такими-ж як і ми інтеліґентами цілої Росії".

Одначе, відповім Вам я, рік 1918 виказав неправдивість оцих слів. В ньому почали здійснюватись — по Вашому — "нездійснимі мрії". Нащадкові старого Гетьманського Роду вистало лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої еґоїстичні панські інтереси. Замість зайнятись маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати за кордон, Він цілого себе віддав Батьківщині Україні. Він кинувся на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українськім хаосі — тягар Гетьманської Влади.

І у панів українських найшлось ще стільки українського державного інстинкту, чести і відваги, щоб здрігнутись на згадку історичного Імени Геть-

— VIII —

манського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати єдиний порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніяльного розкладу.

А інтеліґенти українські? Чи не почали вони етапами своїх чотирьох "універсалів" йти, хоч і запізно, від "землі і волі" до "самостійности" — до ідеї Держави? І чи власне "нездійснима мрія" сполученя цією ідеєю панів з інтеліґентами не почала була тоді творити Державу Українську, а в ній: — не літературну, не паперову, і не гайдамацько-опришківську на революцийні сезони — а дійсну, реальну, всі класи обіймаючу і з нашої минувшини орґанічно виростаючу — Українську Націю!?

Але-ж скажете Ви, мої скептики, хто розвалив оцю Вашу Державу? Чи може натиск зовнішніх сил? Чи не самі інтеліґенти українські підняли проти Українського Гетьмана українське народне повстання? І чи не вложили вони в оце валеня Держави Української весь свій український національний патос і порив? Чи не поставали вони самостійниками, але не тоді, перед війною, коли треба було і панам і народові цю ідею прищепити, а тепер, у власній Державі Українській, і то тільки на те, щоб гасло самостійности від панів вирвати, їх від України відогнати і самім їх місце зайняти? І хіба не злякались оцих розбриканих дітваків пани Ваші, і хіба не повтікали вони назад під Москву та Варшаву, за вийнятком Вашого Гетьмана і горсточки Вас, на загибель обреченних? Ось послухайте, що вони Вам тепер кажуть:

"Де-ж ця піддержка інтеліґентів українських, і де-ж ця національна наша єдність з народніми масами, во імя яких ми мали боротись за Українську Державу? Народ за ману землі відрікся всіх "українських націй", про які зрештою він ніколи й поняття не мав. Та й чи міг мати, коли вистало одної большовицької нагайки, щоб його усвідомителі інтеліґенти позміняли віхи і поставали з "самостійників", ревучих на Українського Гетьмана за фіктивну федерацію, німими покірними рабами реальної московської чрезвичайки. А нас, — що оце знов визнали Варшаву — хіба поважали інтеліґенти українські тоді, як ми хотіли Державу Українську будувати? Зате рачки поприлазили, коли ми варшавською нагайкою весь повстанський дур з них повиганяли. А тепер: чи домагаються вони від Варшави для Землі нашої територіяльної автономії, якої і ми-би з ними разом домагались, коли-б вони нам — як тільки поліції варшавської позбудемось — різнею не грозили. Не домагаються! Натомість одні кличуть Москву до походу на Варшаву, а другі Варшаву до походу на Москву, предлагаючи і тут і там свої услуги, вирікаючись і тут і там оборони своєї Землі — політики державної. І чи за одну тільки візу та дозвіл жити під нашою владою не пише тепер такий гад: "Так, Польща!... Разом з Польщею по сю сторону демаркацийної лінії..." яку ми з Польщею самі-ж на його шкірі, поділившись ним з большовиками, провели. І чи зпід нашої варшавської цензури не кидає він болотом на Вас, одиноких державників українських? Коли-б Ваш Гетьман мав серед інтеліґентів українських стільки прихильників, скільки явних і тайних аґентів між ними маємо ми і большовики, то Ви може-б і здобули державу. Але вірности Українському Гетьманові, репрезентуючому Вашу нефальсифіковану традицію державну, з більшости інтеліґенції української Ви не викрешете ніколи. За якимсь літературним гореотаманчиком, президентиком, чи якимсь дурним Іванцем, покутнім диктаторчиком, вона може й піде. Та й то тільки на короткий час, і тільки на те, щоб їм кілки на голові тесати, потім зрадити, а по їх смерти

— IX —

іменами їхніми спекулювати. З Вами вона, на Ваше нещастя, чи може щастя —  не піде!"

О, Ви маєте слушність читаче-скептику з ворожого табору! Але слушність малесеньку, однохвилеву. Таку, яку мав заяць, що слушно втікає від галасу гучків, не бачучи одначе, що біжить на стріл. Галас українського хаосу оглушив Вас. І Ви помиляєтесь, що порятунок лежить в утечі від нього в Москву або Варшаву.

Памятайте Ви, пани українські, що нічого Вам і Москва ї Варшава не поможе. Ними Ви можете справді загнуздати на якийсь час українського варвара, але в громадянина, в члена орґанізованої нації, в розумну і честну істоту Ви його Москвою і Варшавою не переробите ніколи. При першій, Вами навіть незаслуженій нагоді — при бунті якогось Вам невідомого полку в московській або варшавській казармі — він Вас на Україні переріже. Силу — необхідну для його цивілізації — не дасть Вам політичне неробство під опікою московського чи варшавського жандарма. Дасть Вам її тільки тяжка лицарська боротьба за свою Владу на своїй Землі. Боротьба ця — це Ваш шляхетсько-дворянський обовязок, з якого Ви виросли, в якім вся суть Вашого панського на цій Землі буття. Без нього Ви не пани — а раби рабів, яких раби з їх землі видідичать. Тільки боротьба за свою Державу Українську відродить Вас. Тільки вона дасть Вам ідею й орґанізацію, що творять основу всякого панування, всякої політичної сили, всякої влади.

І памятайте Ви, інтеліґенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і правляча — верства, яку Ви — представники народу — своїми "очима завидющими і руками загребущими" всякий раз, як починає творитись Держава Українська, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю звязати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіми силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська — соціялістична, націоналістична, чи як-би Ви її не називали — праця, буде конвульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом. І не називайте екскрементів, які Ви, безвершники, будете в ціх конвульсіях виділяти — "Україною", бо реальної України — Держави Української — з них не буде ніколи, ніколи.

Крім скептиків, будуть, читачі вороги, і циніки між Вами. Ось їх слова, коли вони з панів: "слухайте! — у Вас притуплений мабуть інстинкт самозаховавчий. Бо чи-ж може людина нормальна і здорова "робити націю із хохлів", що упорно від тисячи літ нацією не бажають бути. Инша річ якийсь озлоблений примітивнюк. Такому здається, що революцийний народ сам зробить Україну, а йому в ній будуть заготовлені лише найвищі достоїнства і посмертні памятники. Але Ви? — які знаєте, що боротьба за державу українську Вам — першим — може принести тільки терни! Що Вас туди жене? У Вас-же нема зненависти до багатших і культурніщих, яка творить всю суть т. зв. демократичної України. Нема теж в Вас і страху "кающихся дворян", що ренеґатством і підлизництвом юрбі мають надію врятувати своє цінне істнування. Невже Ви не бачите, що це кодло злоби і зрадництва, до якого Ви, не зміняючи своєї істоти, йдете, Вас

— X —

ненавидітиме тим більше, що Ви будете для нього одинокими, доступними його злобі, панами. Нас, що залишаємось Росіянами і Поляками — такими, якими зробила нас сама-ж історія Вашої України — раби бояться, бо за нами стоїть сила тієї чи иншої метрополії. Але Вас, що — безборонні — йдете поміж них! Вас, яких кожний з них може своїм пером і язиком в спільній з ним Вашій "українській мові" доторкатись! Вас, що в цій мові рабів — і серед заздрости рабів — хочете творити вищу, благородну, не рабську Україну! Чи Ви знаєте, нещастні, що Вас жде? — Доля Юріїв Немиричів, замучених черню козацькою на втіху Москві і Варшаві...

Врешті знайте, коли якась "нація" в роді Ваших Українців, до яких Ви так легкодушно йдете, біжить на вірну смерть, то нема людскої сили, що могла-б її від цього здержати. І розум, виразник інстинкту самозаховавчого в людині, наказує завчасу відійти від глупої колоніяльної юрби, побиваючої тих, хто міг-би помогти їй в державу і націю обєднатись".

Панам вторують такі-ж циніки інтеліґенти. "Гей Ви, пани самогубці! — реґочуться вони. Невже Ви не бачите, що будуччина належить тільки до народу і до нас, його представників, інтеліґентів. Невже Ви не бачите, що Ви українським селянам, робітникам і інтеліґентам непотрібні і невже Ви не вмієте навіть умерти? Бо на що Ви пишете оці свої "Листи" — предсмертні галюцинації верстви засудженої на смерть? Хіба на те, що хочете прискорити цю смерть!"

Інстинкт самозаховавчий — відповім я Вам, пани — проявляється двояко: одні живуть, оминаючи боротьбу, а другі власне боротьбою роблять собі місце в світі. І нема тут критерію "лучшого", бо це річ одідиченого типу, темпераменту. Так! — державництво українське це шлях для нас найнебезпечніщий: найбільшого опору і найтяжчої боротьби. Але й предки наші, що колись мечем пустелі українські від кочовників і українських руїнників одвоювали, теж не ходили найбезпечніщими шляхами. І повірте, що коли ми на продовженю цього предківського шляху переможемо, то себе і свій тип заховаємо не гірше ніж Ви свій. А як що згинемо, то не стратимо нічого, бо власне Ваш шлях пристосовуваня по лінії найменшого опору був-би для нас певною смертю, не життям.

Тому також ми не можемо прийняти Вашого фаталістичного "непротивленія злу". Ми віримо, що коли хто з діда прадіда, як ми, живе на Україні, то честь (чи відомо Вам, читаче-циніку, оце поняття?) наказує йому про свою Батьківщину дбати. Ми не знаємо, яку долю Бог судив Україні і хто помиляється чи Ви, чи ми. Але інстинкт і розум, дані нам од Бога, кажуть нам, що тільки в боротьбі за своє незалежне державне істнування Земля наша Українська зможе витворити свою власну постать на хвалу Того, Хто творить все істнуюче — істнуюче тому, що сильне — а сильне тому, що моральне і розумне. Проти закону буття йдете Ви, що не хочете напружити всі сили, аби бути! За лінь, за бездушність, за брак ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного, матеріяльного, Бог Землю нашу "велику і обильну" карає. І не буде Вам на ній дано людського життя доти, доки напруженям всіх сил не здіймете з неї і з себе прокляття небуття, прокляття колоніяльної безвласнодержавности.

Для цього Ви мусите піти нашими слідами. Мусите прийняти мову тих, кого Ви називаєте рабами. Прийняти не на те, щоб упідлитись, зукраїнізувавшись, і щоб самім рабами стати, а щоб раби перестали бути темними, Вас і Україну вбиваючими, рабами. Хто скаже їм, що злоба, зненависть, зрадництво, брехня їм

— XI —

не поможуть і України не сотворять? — Тільки Ви, що кривди і злиднів від дитячих літ, і всіх їх наслідків на собі не зазнавали.

Які пани — такий народ; який народ — такі пани! Тільки в спільнім зусиллі, тільки в співпраці і в спільнім підчас цієї праці на себе впливанню, пани і народ на Україні зможуть позбутись своїх хиб. Оце спільне зусилля і ця співпраця — це і єсть власне, сотворена і панами і народом, Україна. Вона буде тільки така, або її ніколи не буде. А тоді знов буде те, що було тисячу літ: підлі раби, вирізуючі періодично підлих панів, і підлі пани, продаючі свою панську честь тій чи иншій метрополії та накладаючі знов при її помочі намордник на збунтованих рабів...

Так само як і Ви, ми бачимо, що Українці — тоб-то ці, кого за представників державно-національної ідеї української уважають — біжать на вірну смерть і своєю діяльностю єдиний вихід з нашого колоніяльного гниття унеможливляють. Але власне тому наш обовязок (чи відоме Вам, читаче-циніку, оце поняття?) не відходити від них. І як що сили наші поглинула вже боротьба, то лягти їм впоперек дороги, хоч-би вони в своїм безглузді мали нас, як і попередників наших, затоптати. Оттак впоперек шляху до смерти України вважав я за свій обовязок совісти і чести покласти Українцям те, на що мені ще стало сил: — оці мої "Листи"...

Врешті окремо кілька слів відповіді Вам, циніки інтеліґенти.

Ви знаєте самі, що блахмана пускаєте, жонглюючи поняттями: "народ" і "демократія". Народ і демократія — це не синоніми. Народ був, єсть і завжди буде. І до нього завжди належить будуччина, бо завжди старі провідні верстви одмирають і завжди нові з народніх мас на їх місце підіймаються. Але разом з тим народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре, коли енерґія і активність вийшовших з його лона нових провідників здержується вірностю, честю, розумом і орґанізацийним досвідом провідників старих. Як що це називати демократією, то я був завжди, єсть і буду демократом. Бо завжди кликав я старих панів до співпраці з панами народніми новими — співпраці, якої ціль: добро цілої Української Землі і цілого, її заселюючого, народу.

Демократія, яку Ви практикуєте, це не народ і не добро народу, а метод Вашого інтеліґентського правління при помочі оббріхуваня народу. Анонімний фінансовий капітал дає Вам гроші, а народ — картки виборчі. За гроші Ви у народа купуєте картки, а лякаючи народом, Ви виманюєте гроші. І це зветься демократія — правління народу! Коли-ж Ви таким правлінням до краю роздрочите і здеморалізуєте народ, Вас — демократів — проганяють при помочі народа войовничі грабіжники між Вами — охлократи. Самодержавною диктатурою, яка дере сім шкір з народу, кінчиться Ваша, нічим і ніким не обмежена, "влада суверенного народу"! Фараони, що теж правили самодержавно, але Милостю Божою, а не іменем народу, оставили по собі на віки вічні піраміди. А що оставите по собі Ви, інтеліґентські самодержці іменем народу? Руїни знищеного Вами надбання попередніх поколіннь і трохи гною від того, що Ви пожерли, використовуючи свій день. О, бо сьогодня дійсно Ваш день — день панування анонімного золота і Вас — інтеліґентів-хамів...

Як методи правління, убийчі для моєї Батьківщини України, я поборював, поборюю і до кінця життя буду поборювати Вашу інтеліґентську демократію і Вашу інтеліґентську охлократію. Але не Вас "демократів" і "охлократів" в

— XII —

розумінню людей вийшовших з народу. До Вас, як до людей вийшовших з народу, йшов я, і Вам протягував я руку ціле своє життя, прийнявши Ваш народний український говір і скрізь шукаючи спільної — державної і національної — мови з Вами. До цього самого кликав я і кличу всю свою верству. Вже скоро буде 30 літ, коли, кінчаючи ще в Київі ґімназію, сказав я своїм товаришам, синам, як і я, українських шляхтичів-Поляків: "ходім всі разом до тих, з ким ми на одній Землі нашій живемо — в українську громаду!" І вступивши тоді в цю громаду, повторюю від того часу і їм і Вам, що тільки обєднаня старих панів з новими витворить здатну до сотвореня України нову провідну верству.

Це Ви, інтеліґенти, бажаючи собі неподільної влади, відштовхнули в р. 1915 протягнуту Вам нами, як цілою верствою, руку. Але Ви помиляєтесь, що тільки Вам належить будуччина. Розторощить Ваш народ незабаром Вас, даючих провід сьогодня Україні — інтеліґентів демократів і охлократів.

І помиляєтесь також, що ми поборюєм Вас тому, що ми вимираюча верства. Все, що єсть спорохнявілого між нами — воно власне з Вами, в Ваших ріжних "уенерах" і "уесрерах", або серед таких самих, як Ваша, польських та російських демократій. Помилка Ваша випливає з того, що Ви утотожнюєте вічні людські типи з минаючою історичною верствою. З типу войовника-продуцента витворилась колись на Україні провідна шляхетсько-дворянська верства. Але завдяки колоніальному нашому істнуванню, аналіз якого знайдете в цій книзі, тип цей серед верстви шляхетсько-дворянської давно вже, разом з руїною України, почав занепадати. Відродити його — залишаючись в своїй верстві — ось наше завдання. І він відродиться! Відродиться з останків старої шляхти, яку вже не раз винищували в Україні, а яка все-ж таки на Україну, в лиці своєї найздоровіщої частини, завжди повертала. Вибється він на верх і з того самого народу, іменем якого Ви всує прикриваєтесь. Для цього власне рідного нам рицарського продукуючого типу, — якому, а не Вам, інтеліґенти, належатиме будуча влада в Україні — писана через голови Ваші — шакали часів руїни — оця книга.

Коли-б Ви інтеліґенти мали розум, то замість глупо реготатись, Ви вже тепер подану Вам руку нашу прийняли-б. Особливо Ви, що поборюючи большовиків, хочете зміни правлячої верстви на Україні. Пани, як і народ, були, єсть і завжди будуть. Краще, щоб народом правили пани добрі, ніж злі, що переможуть, коли Ви самі знищите тих, що добрими хотіли бути. Крім того досвід старої правлячої верстви, Вам — кандидатам на нову — міг-би у пригоді стати. Його Вам не замінять Ваші "соціальні науки" і "соціологічні інститути". Бо політичний досвід здобувається не тільки теорією, а перш за все практикою і вродженою традицією многих поколіннь. Для даного народу він добрий лиш тоді, коли здобутий він власне серед того самого народу і в цих самих умовах, в яких Вам, бажаючим править Україною, доведеться здійснювати ці самі орґанізаторські завдання, що їх здійснювала колись, Вами на самогубство засуджена, верства.

Так! наш досвід без Вашої свіжої примітивної сили мало вартий, бо хто-ж його буде здійснювати? Але ще менше варта Ваша примітивна сила без нашого досвіду, бо хто-ж нею на будову, а не на руїну України покерує? Коли самогубці ми, то тим більше самогубці й Ви. Коли наше українство довело нас до Вашого сміху, то Ваше доведе Вас до ще гіршого сміху тих, що йдуть за Вами. Але між смертю нашою і Вашою буде все-ж таки ріжниця. Для одних смерть єсть радістним одходом од життя, звільненям од всіх земних турбот, кінцем несеного —

— XIII —

згідно наказам совісти і з любовю до попередників, сучасників і навіть до Вас — ворогів — життєвого хреста. А для других — вона єсть останньою судоргою злоби, останнім борсанням на хресті тих, що хотіли жити без любови, без покори, без хреста. Можете смерти нам бажати. Але памятайте, що цим самим Ви готуєте собі смерть ще гіршу — оцю другу.

Дух цієї книги: державництво і патріотизм. То-ж не диво, що найлютіщими її ворогами будете Ви: соціялісти і націоналісти.

Для державного унезалежненя України як від Варшавської так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і всі "нації" України обєднати під спільним гаслом політичним (потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава) і під спільним гаслом патріотичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини). Ви-ж підюжуєте мешканців Української Землі до боротьби проміж собою: одні під гаслом зненависти соціяльної, другі під гаслом зненависти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків: українські соціялісти — соціялістів Москви чи Варшави, щоб знищити "українську буржуазію"; українські націоналісти — одні Варшаву (приклад: уенерівщина), щоб знищити українських Росіян, другі Москву (приклад: Петрушевиччина), щоб знищити українських Поляків; врешті соціялісти і націоналісти польські та російські на Україні: Поляки — соціалістичну або націоналістичну Варшаву проти Українців і Росіян, Росіяне — соціалістичну або націоналістичну Москву проти Українців та Поляків.

Ми хочемо окреслити відносини до Москви і Варшави з погляду політичних інтересів цілої Української Землі і уложити ці відносини так, щоб могла бути здобута перш за все державна незалежність України. Ви — соціялісти і націоналісти — навіть не в стані зрозуміти такого погляду. Бо відносини до Москви і Варшави Ви мислите не в образі Земель (територій), а в образі громад (партій і "націй") і укладаєте їх відповідно до того, кого Ваша громада (партія чи "нація") більше ненавидить на Україні: Росіян, Поляків, Українців чи "буржуазію".

В книзі цій поняття Нації утотожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не "пролетаріят" і не мова, віра, племя. Коли я пишу в цій книзі про нас — "ми, українські націоналісти" — то це значить: ми, що хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціялісти, утотожнюєте поняття нації з пролєтаріятом і партією. Для Вас — не соціяліст — не Українець. Ви-ж українські націоналісти утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує в Ваших націоналістичних мізках, для одних — Українець єсть тільки той, хто говорить "українською мовою" і ненавидить "не Українців"; другі додають, що він ще мусить бути обовязково православний, не уніят і не латинник; треті — обовязково уніят, не латинник і не православний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього "русько-малоросійської" чистокровности з прізвищем на "юк", або на "енко".

Тому то всі Ви — і соціялісти і націоналісти в Україні — дервіші, а не державники. Ви не світські рицарі, вірні до смерти Гетьманові-Монархові — персоніфікуючому Державну Ідею України — і не духовні, що всю свою душу віддають службі одному Богові в Його орґанізованих і дисциплінованих християн-

— XIV —

ських Церквах. Ви дервіші дрібних поганських матеріалістичних сект. З політики Ви робите реліґію, а з реліґії політику. І живете Ви від капищ дрібної сектанської злоби та зненависти.

Тому Ви будете ненавидіти цю книгу. Бо в її найглибшім підкладі — на її дні — лежить християнська реліґія і крівава в своїм болю туга за відродженим під знаками хреста, вірним одному Богові і одному Гетьманові, українським рицарством.

Ми не робимо з політики реліґії, ані з реліґії політики — з діла світського — діла духовного, з діла Кесаревого — діла Божого, або навпаки. Політика — це меч і сила продуктивна, матеріяльна. Але щоб ця сила матеріяльна не обертала, як досі, Українців у взаємно себе поїдаючих звірів, українські люде меча, плуга і станка, ждуть від Вас, інтеліґентів, ідеї — ждуть слова духовного, яке Ви, і тільки Ви, маєте обовязок їм дати. Ви не потрібуєте шукати та видумувати це слово. Воно вже сказано перед віками. Реліґія християнська, що з руїн Римської Імперії і з взаємно себе поїдаючої Европи, витворила нову культуру і нові держави, здатна ще й нашу Україну відродити та з руїни большовицької Державу Українську сотворити. Тільки дайте їй, інтеліґенти українські, цей вогонь, цю самопосвяту, цю безкористність, якими горіли колишні монахи-подвижники, такі самі інтеліґенти як і Ви. Сьогодня і в світі Ви можете бути подвижниками духа, бо ніхто Вас — клерків — сьогодня не грабує, не вбиває. Але будьте подвижниками! Обєднані одним духом християнським, послушні кожний обрядові — православному, уніатському, латинському — своєї Церкви, поширте своїми словами і книжками оцей один — спільний всім обрядам нашим — дух християнський серед українських людей меча, плуга і станка. Навчіть їх своїм прикладом покори, вірности, послуху і дисципліни. Убережіть їх від найбільшої спокуси сучасности — збунтованої проти Бога гордости людського розуму — і покажіть їм своїм прикладом, що здобута в покорі і молитві Божа благодать швидче врятує кожного з них від мук, а цілу Україну від руїни, ніж найраціоналістичніща теорія про неминучий поступ і щастя без Бога. Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути — а найкраще виконаний обовязок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не сотвориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і орґанізованим ідейним поривом і що орґанізацію містичної сили такого пориву дає чуття міри, яке єсть в одній лише християнській реліґії. Скажіть їм, що Україна це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що істнує — власне Україна. Скажіть їм врешті, що у відвічній боротьбі духа з хаосом матерії нема середини: що в ній можна бути слугою або тільки Бога або тільки діявола і що нагорода за діло Боже одержується не на землі, а в небі — Царстві Духа. Тоді оцим поривом релігійним Ви підіймете українських людей сили матеріяльної — меча, станка і плуга — на орґанізовану жертву, без якої України не можна сотворити. І тоді тільки вони будуть йти вірно за своїми вождями під проводом одного Першого, Гетьмана, між ними; будуть слухати їх, і не будуть втікати з українських бойовищ щоб, бува, не стратити свого пайка в земнім матеріяльнім українськім раю. Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії, можна сотворити Україну. Чи здатні Ви, інтеліґенти українські, що майже всі сьогодня соціялістами або націоналістами єсте, такий хрестовий похід Духа розпочати?

— XV —

Ваш духовий анархізм, який для Вас дорожчий понад усе, не дає Вам стати орґанізованими і дисциплінованими слугами одного Вівтаря. Ваші очі завидющі і Ваші руки загребущі — якими Ви вславились вже перед тисячу літами — не дають Вам змоги думати про щось инше, як тільки про тілесне, матеріяльне. Тому Ви не в стані великим поривом духа, орґанізованого і дисциплінованого релігією Христа, обєднати і підняти на верх — до Бога — українське громадянство. Ви як четвероноги повзаєте разом з ним з очима звернутими в землю з думкою тільки про земне, тілесне, матеріяльне. І кожний з Вас у цім повзанню творить собі по образу своїх хотіннь своїх божків, якими він це громадянство нещасне розбиває. Ваші соціялістичні і націоналістичні секти, як колись пожираючі себе взаємно поганські віри, розбивають єдність Української Землі і унеможливлюють її незалежне державне істнування. Бо власне ця сама духова анархія, що колись була причиною підданя Київа північним Варягам, і яку Ви під иншими тільки таслами продовжуєте до нинішнього дня, оправдує владу, обмежуючих цю анархію, метрополій. В що-би обернулась Україна під Вашим проводом, без здержуючої нагайки метропольних влад? Ваш соціялістичний і націоналістичний містицизм, одинока сила яка пхає Вас до акції, це, не знаючий ніякої міри, містицизм поганський. Ви вірите що Ваш, Вами-ж самими, для Ваших потреб матеріяльних, зроблений божок переможе чужого такого самого божка. Ці божки Ваші злобні, кровожадні, і Ви вимагаєте для них фанатизму звіря, бо вся їх сила чудодійна міряється земним, тілесним, матеріяльним. І як що божок Ваш зараз-же тут на землі Вас не нагородить, як він не дає Вам посад, грошей, отаманій, Ви розторощуєте його, зміняєте свої віхи-віру і робите собі зараз другого "лучшого" божка. В пустелю троґлодитів повертаються всі, забувші про одного Бога-Духа, матеріалістичні культури. В таку саму пустелю повернулась-би під Вашим соціялістичним та націоналістичним пануванням Україна. Тому, поки Ви репрезентуєте "культуру українську", Україна не може жити без нагайки метропольної. І тому Нація Українська повстане лиш тоді, коли в незалежній Державі Українській Ви всі місцеві інтеліґентські підюжувачі соціяльної та національної зненависти будете посажені всі в клітку, і коли Ваше зненавистне на себе гарчання у цій клітці буде живим образом того, якою була і якою не повинна бути Україна.

До української нації через українську державу — через обєднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла — кажемо ми.

До української нації через соціялізм і соціяльну зненависть — кажете Ви, українські соціялісти.

До української держави через український націоналізм і (репрезентовану ґрупкою інтеліґентів) національну зненависть — кажете Ви, націоналісти.

А за Вами йдуть такіж, як і Ви, соціялісти і націоналісти російські та польські в Україні. Коли соціялізм — кажуть вони —, то хай буде тільки один — російський або польський — при чім тут "Україна"? Коли націоналізм, то хай буде єдиний неділимий, руський православний, як споконвіку бувало, або "з трьох племен одна польська нація" — при чім тут "Україна"?

Щоб могла повстати Україна — кажемо ми — всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять одділитись од сил, піддержуючих держави метропольні. І це відділеня — щоб перемогти могли ми, українські державники — мусить піти по лінії вертикальній: зверху вниз. Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять обєднатись кращі і активніщі частини всіх місцевих класів і всіх місцевих "націй":

— XVI —

поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий Руський, Поляк, Українець. Як орґанічно, через свої верхи, входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки орґанічно, від верхів, вона може від метрополій відділитись.

Крім цементу духовного — реліґійного — цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціалізм, — зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих "Українців" до місцевих "не-Українців". Тільки наше гасло противоставляє всю Україну всій — тій чи иншій — метрополії. Тільки наше гасло може повернути проти метрополій їх головну на Україні опору: місцеві — польську і російську — "нації", і місцеві польські та російські правлячі та посідаючі верстви. Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть аґентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у "нації українській"!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ці Держави не під гаслом націоналістичним (бий Анґлійців) і не під гаслом соціялістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки — яких-би ми не були націй і класів — свою власну Американську державу.

Ви — соціялісти і націоналісти — творити Україну хочете як раз протилежним способом — поділом горизонтальним. Ви хочете відділити "чужі" верхи від "українських" низів і винищити верхи низами. При чім Ви ріжнитесь між собою ні психікою, ні методом, ні типом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: "бий панів, бо вони буржуї"; а Ви — націоналісти — хочете зробити те саме тільки під гаслом племінно-національним: "бий панів, бо вони не-Українці". І ціль та самісінька: владу на Україні при помочі "соціялістичного" чи "націоналістичного" народу захватати в свої, інтеліґентські, руки. Тому то так легко з соціялістів Ви стаєте націоналістами і з націоналістів "зміновіховцями". І тому то одні і другі Ви засуджені, як Українці, на загибель. Бо бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не повстала. Бо завжди спочатку буває держава, а потім нація. При помочі дитини породити матір — неістнуючою ще і фіктивною "українською нацією" будувати реальну українську державу — можете намагатись тільки Ви, націоналісти українські, яких націоналізм єсть лише виразником вродженої анархічної вдачі, злоби, нікчемности і хаосу в думках.

Ми кажемо, що здобуття держави залежить в першій мірі од того, яким методом — добрим чи злим — буде зорґанізована провідна, здобуваюча собі владу, верства. Тому розглядові трьох основних методів орґанізації провідної верстви присвячена найбільша і найважніща частина цієї книги. Тому на кожній сторінці вчить вона такої — в мові українській і демократичному духові українському — незрозумілої істини, що завжди активна меншість, а не пасивна ("українська") більшість творить держави і нації. Тому ми — Гетьманці-монархісти, і гасло

— XVII —

возстановленя Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ми ставимо на першому місці. Бо зорґанізувати, здисциплінувати і ублагороднити українську провідну верству може тільки обєднаня біля такого Гетьмана, якого право на Гетьманство випливає з його Родової і нашої державної історичної традиції, а не спірається на диктатурі чи на виборах "з волі народу". Бо без такого зорґанізованя, здисциплінованя і ублагородненя, провідна верства українська України не здобуде і її не збудує ніколи.

Вас ці питання не інтересують зовсім. Вони Вам так чужі, як факірові чужа політика. Що Вас — соціялістів і націоналістів — можуть обходити питання орґанізації провідної верстви, коли по Вашому все твориться соціяльними або національними емоціями мас, і коли ці емоції Ви, подібно факірам, "умієте робити".

Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти на верх — ось на що скеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас бють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежною Вашої, соціалістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, орґанізація і головне ублагородненя Вас самих: провідників. Вас бють і будуть бити за те, що Ви еґоцентрики, анархісти, хами. За те, що Ви зовсім не думаєте про те, яким методом орґанізації, яким способом життя усунути оці Ваші гріхи первородні. І як зробити, щоб Ви могли, перше ніж "народ сорокаміліонний", зорґанізувати і обєднати самих себе, десяток інтеліґентів українських, що творите сотні взаємно себе, іменем "народу", пожираючих партій.

Коли Ви хочете Української Держави, то памятайте, що штука будови і зберігання Держав лежить вся в умінню керувати істнуючими вже інстинктами і хотіннями. Замість робити необхідне і можливе: орґанізувати разом з нами тих, що вже хочуть Держави Української, Ви, націоналістичні шантеклєри, думаєте своїм кукуріканям "сотворити" націоналістичне хотіння України. Річ можливу і необхідну — Ваш власний послух Гетьманові України — Ви відкидаєте. А робите річ непотрібну і неможливу: український націоналізм серед мас, які ще навіть поняття про націю не мають. І в цьому Ви встократ шкідливіщі від Ваших двійнят соціялістичних. Бо ці підюжували істнуючу принаймні соціяльну злобу мас і підготовили цим реальне істнування, хоч і рабської, хоч і безвласнодержавної, але все-ж таки соціалістичної "радянської України". Ви-ж, націоналісти, навіть не здатні дати реальні форми руїні. Ви тільки здатні без кінця її поглиблювати.

Так, українські соціялісти, Ви свою ролю предтеч большовизму — одні свідомо, другі несвідомо — вже виконали. І тому час соціялізму на Україні вже пройшов. Соціялізм український здійснений вже в большовизмі. Нове життя України — яке йде проти большовизму — піде тим самим і проти соціялізму — проти Вас. Честні, ідейні і благородні одиниці між Вами, побачивши з жахом несподівані наслідки своїх молодечих ідейних замірів, або зовсім відійшли від політичного життя, або з цим самим своїм ідеалізмом працюють в гетьманських рядах, прийнявши з братерським почуттям нашу братерськи протягнуту їм руку. Кому такої честности, ідейности і благородства не стало, і кому не стало самоубийчої рішучости довести лоґічно свій соціялізм до большовицько-жидівського багна, — ці всі стають сьогодня націоналістами. І як у руїні, що ми оце пережили, не всі соціялісти були руїнниками, але всі руїнники були соціялістами, так від тепер на націоналізм перехрещуються всі, що здатні тільки до одного: руйнувати Україну.

— XVIII —

Голосними, але порожніми фразами ці люде з холодним як лед серцем і розпаленим самолюбною амбіцією мізком вмовляють в наївних слухачів, що вони будять "націоналістичний фанатизм" і розпалюють "національний ерос" мас. Це тільки Ви — інтеліґенти українські, що в гріхах молодости загубили всі свої еротичні здатности, думаєте, що "ерос" може творитися книжками. Наш народ черноземний "еросу" і "фанатизму" має аж занадто, забагато. Його "ерос" Ви вже досвідчили недавно на своїй власній шкірі. Але, досвідом не научені, знов махаєте йому перед очима, тепер вже на націоналізм перефарбованими, але так само червоними революцийними хустками.

Власне завданням книжок Ваших про "націоналізм", коли-б вони були писані серцем і розумом, а не жовчею і манією еґоцентризму, було-б цей примітивний народній "фанатизм" і "ерос" державною ідеєю та орґанізацією здержувати і дисциплінувати і ними на будову, а не на руїну України керувати. Для цього Вам треба було-б здисциплінуватись та зорґанізуватись під одним Гетьманським монархічним проводом перш за все самім. Але власне цього Ви не хочете; Ви цього не переносите; і в цім Ваша руїнницька природа виявляється, однаково, чи, як колись, соціялістами, чи, як тепер, націоналістами Ви себе називаєте.

Недержавні, анархічні та індивідуалістичні українські байстрята стадних кочовників московських, з соціялістів ставши націоналістами, цитують знов "сочиненія на западно-европейскихъ языкахъ" для тих, що ні одної західноєвропейської мови не знають. Як колись соціялістичних Марксів, так тепер на своє анархічне і недержавне копито перелицьовують вони націоналістичних Барресів, продукт європейських, осілих і державних націй. І як колись Ви нам казали, що Вас держава українська нічого не обходить, бо Україну зробить сам "соціальний розвиток" по Марксу, так тепер Ви нам знов кажете, що Гетьманство наше і взагалі форми української держави це нісенитниця, бо державу, байдуже в якій формі, зробить собі сама "українська нація".

Ваш Маркс в реальних українських умовах виявився в розбиваню машин, фабрик, вирізуваню язиків у коней і врешті в непманах. Ваш Баррес і Ваш український націоналізм в реальних українських умовах виявляється в остаточнім занархізованю Вас, інтеліґентів українських, і врешті в возстановленю єдиного націоналізму — який маси українські в сучасній безвласнодержавній стадії свого розвитку в стані зрозуміти: — націоналізму єдиної і неділимої Росії. А тоді Ви знов будете брехати, що ніколи не були націоналістами, так як сьогодня брешете, що ніколи не були соціялістами. І шукатимете знов чим-би замінити Ваш націоналізм, так як тепер Ви націоналізмом замінили соціялізм. Напевно знайдете! Бо нема такого ідеологічного абсурду, якого не найшов-би для прикриття своєї підлої анархічної вдачі тисячелітній руїнник українського патріотизму і державної незалежности Української Землі.

Ще кілька слів для Вас — ворогів найгірших. Найгіршим не єсть ворог найлютіщий. Між лютими може бути ворог великий, честний і достойний. Щасливий, хто має таких ворогів!

Українство — в розумінню стремліннь до культурної і політичної окремішности — притягало до себе опоконвіку два типи активних людей. Одних манило те, що можна сотворити з українського дикого поля. Других — що можна

— XIX —

наброїти і награбити на українському дикому полю. Щоб сотворити щось з дикого поля, треба його хаотичну і примітивну стихію в орґанізацийні карби взяти. Щоб "китайку українську драти і в онучах топтати", треба всі здержуючі і орґанізуючі сили на Україні нищити. Тому одні в поті чола намагаються хаос український орґанізувати: в щось сталого і оформленого перетворяти. Тому другі всіма силами хаос український юдять, піддержують і всю працю перших, в інтересі власної безкарности, руйнують. Українство споконвіку і до нинішнього дня має в собі людей творчих, честних та ідейних, які відходять від метропольних — державних і національних — форм, щоб кращі і вищі форми українські сотворити. І побіч має воно завжди масу найгіршої мерзоти, яка втікає від усталених вже і зорґанізованих на Україні форм московського та польського життя, щоб в українськім хаосі робити свою руїнницьку, а так легку в цім хаосі, карієру.

Давніще, побіч Січових Рицарів Хреста Святого, гасали в українстві XVII—XVIII ст. юрби дейнецтва. Вони рицарство козацьке вкінці знищили, і "без доброго християнського сумління, — як каже про них Величко — без оружія до війни приличного, з серцами до убийства тільки і грабіжу готовими", з українства — засуджене на знищеня — гніздо підлости зробили. Сьогодня, коли одні всім серцем і розумом шукають такого Слова-Духа українського і такого методу орґанізації державно-творчих сил, від яких могла-би зачатись реальна Українська Держава, вони, ці другі, всю майже пресу українську обсівши, перших своєю руїнницькою їдю заливають. Подібно малому, злому і зажерливому сотворінню, що скунксом зветься, вони мають тільки одну зброю: свою власну, внутрішню смердючу теч, якою вони прискають на все, що їм живитись з руйнування України заважає.

Принижуюча і зневірююча боротьба з оцими скунксами єсть найбільшим нещастям, прокляттям і траґедією тих, що йдуть в українство, щоб творити. З великою обридою мушу і я, захищаючи від скунксів нашу ідею і мою працю, цю боротьбу безплідну вести.

Не претендую на великого творця. Не вважаю себе, як кожний скункс-інтеліґент, "українським генієм". Величчю своєю, а не брудом притягнуло мене ще в ранній моїй молодости до себе українство. Державником українським був я вже тоді, коли всім нинішнім націоналістичним і самостійницьким скунксам Держава Українська ще й не снилась. І маю сьогодня — по десятках літ праці — право вже сказати, що свою маленьку цеголку в будову того, що прямує до величі України, я поклав. Не для самохвальства це пишу. Всякі похвали, а тим більше самопохвали, до часу, поки ми, Українці, не сотворили України, вважаю річчю що найменше передчасною. Хочу тільки в нашім хаосі, де ніхто нікого не знає, оцею згадкою про мою працю показати, що я, і такі як я, маємо право навіть від ворогів найлютіших вимагати, щоб вони болотом на те, що єсть чисте, не кидали. Хай вони наступають на нас во імя иншої ідеї України. Але во імя ідеї! І хай вона буде протилежна по змісту, але така сама по своїм духовім напруженю і своїй духовій чистоті, як наша. І хай наступають честно, по рицарськи на таких, якими ми дійсно єсть, не очернюючи нас, не перебріхуючи наших слів і діл. Тоді і ми так само по рицарськи зможем свою ідею захищати. І з нашої честної боротьби встане вкінці найбільше смілива, найсильніща своїм завзяттям і розумом, рицарська Україна. Але чи можна мечем рицарським воювати з скунксами?

— XX —

І до чого доведе українство — ідею політичної і культурної незалежности України — оця інтеліґенція скунксової породи, яка його обсіла?

Ось наприклад як один з них бореться зі мною. "Найвидатніщий представник українського провансальства" — тоб-то глупого провінціоналізму, вайлуватости, небажання мати свою власну державу — так коротко характеризує він державницьку — ідеолоґічну і орґанізацийну — працю українську, якій віддав я всі свої сили, все своє життя. "Москвофіл, що поборює ідею української самостійности" — бреше про мене він і йому подібні на підставі сфальшованих цитат з оцих моїх "Листів". Инші його брехні поминаю. Кидає він на мене ними вже від ряду літ, хоч перший я його не зачіпав і намагався це смердюче сотворіння обминати. Це не якийсь підрядний гад, якими повно українське болото і на сичання яких не звертається уваги. Це — редактор "найповажніщого українського журналу". В голові його і тільки його одного мала "революцийно зародитись" — як він про себе пише — дійсна націоналістична непровансальська Україна. Хто він? Що він зробив для України? Во імя чого він скромну але творчу українську працю своєю скунксовою смердючою течею заливає?

Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців — так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад з московської культури принести можна почуття авторитету, орґанізації, дисципліни — як раз те, чого українству так бракує.

Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо як-би Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили-б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його еґоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і орґанізації московських революціонерів — єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Леніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революцийного сміття, яке Ленін знищив, щоб зорґанізувати і здисциплінувати зло. Власного українського большовизму не потрафили зробити всі оці "українські недобольшовики". І наш Мітька Щелкопёров (назвім його так по ним-же в українській публіцистиці заведеному звичаю уживання не прізвищ противників, а прозорих псевдонімів) ніколи ніякої революції на Україні не робив. Він тільки з нахабством революцийного московського сміття шукав легкої карієри серед "дурних хохлів".

Зпочатку вдавав він із себе "просвіщенного" петербурзького есдека і лаяв "хохлів" за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім карієри великої не зробиш, переодягнувся раптом в "западницький" костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє,

— XXI —

підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропагувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу.

Писання його так противорічіві, що він давно-би збожеволів, коли-б ставився до них хоч трошечки поважно. На своє щастя він їх тільки "пише". В одному місці пише, що Українці "мають жіночу психологію, себ-то лоґіка пасує у них перед чувством" ("Підстави нашої політики"); в другому — що вони раціоналісти, тоб-то керуються логікою, а не чувством ("Націоналізм"). Раз пише, що найгіршою громадською прикметою єсть стадність, чого доказом погані Москалі; другий раз — що нестадність, чого доказом погані Українці (там-же). При цьому маса цитат з "західньо-европейських творів", яких він ніколи не читав. "Дурні провансальці" і так все це приймуть за ґеніяльність. Дісно "ґеніяльним" єсть тільки його скунксовий спосіб робленя собі літературної карієри. Як тільки у когось з Українців він винюхає ідею, з якою можна щось сотворити в Україні, він присвоює її собі. Обертає цю ідею на свої власні персональні потреби, обливає смородом творчу працю ведену під її прапором, а з того, у кого він її вкрав, робить на підставі фальшованих цитат найбільшого її противника. Маю тверду надію, що — сьогодня "провансалець" і "ворог української державности" — завтра в Мітьчиних писаннях про "винайдену ним ідею українського класократичного монархізму" буду фіґурувати як "найвидатніщий представник українського демократичного республиканства".

Може Мітьчине фразерське шарлатанство, яке, по московській приказці, "для краснаго словца (і себе прославлюваня!). не жалѣетъ ни мать ни отца", має оправданя в великих Мітьчиних ділах, в сотворених ним українських орґанізаціях? Може цей "ґеній України" потрафив злучити до купи в "українську націю" принаймні трьох таких як і він українських націоналістів? Може від своїх, взаємно себе заперечуючих, слововиливаній він сам став кращим, благороднішим?

Відповідь на це дасть його коротка біоґрафія. Родився в тій частині України, що її московські колоністи прозвали Новороссією. Син одного з них, зраджує хазяйовитих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером. Потім зраджує московських революціонерів і стає українським есдеком. Прийнявши серед есдеків на свій рахунок назву "заржавілого цвяха", дану його партийним товаришем Винниченком типові нахабного фразера, зраджує есдеків. Переїхавши невідомо з яких причин до Австрії, стає від 1913 р. крикливим самостійником. Поборює самостійництво "української буржуазії", як він тоді самостійництво наше висміював, і взагалі самостійництво всіх, крім свого власного. Зробивши таким чином з українського самостійництва справу своєї власної літературної карієри і пропагуючи його з вродженим йому нахабством, він спиняє розвиток цієї ідеї серед найкращої частини соціялістичної інтеліґенції, яка мала причини ставитись з обридженям до всього, що од добре їй знаного Мітьки виходило. Коли в початку війни повстала дисциплінована і активна самостійницька орґанізація — "Союз Визволеня України" — він зраджує її, вирікається самостійництва, переходить на службу до Василька і пропаґує прилученя України до Австрії. Далі зраджує Василька, а згодом і Австрію, яку злаяв останніми словами, коли вона упала. Використовуючи революцийну завірюху, вкручується між Гетьманців, одержує призначеня на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаґанди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може своїм товаришам по службі і самій справі Гетьманській

— XXII —

інтриґами шкодить. Врешті зраджує в найпідліщий спосіб Гетьмана, написавши пашквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії. Але вважає, що його "ґеніяльність" не оцінена як слід і тому де може своїм інтеліґентським побратимам підставляє ногу. Коли фонди уенерівщини, одідичені по Гетьманстві, вже в р. 1921-ім були на вичерпаню, пише книгу про "підстави української політики". В ній лає з одного боку Директорію, а з другого Гетьмана і пропаґує.... орієнтацію на Польщу. Одержує розуміється польську візу і їде в Галичину. Там вступає в партію "загравистів", але з неї зараз-же на другий день, як і з всіх партій, по яких він в українстві кочував, — з допомогою своїх партайманів "виступає". Опиняється за ці всі свої заслуги на посаді редактора "найповажніщого українського журналу", що має витворити "сталу і ясну" (!) українську думку політичну. Тепер заповідає, що його любов до Польщи стільки-ж варта, що й любов Кавура до Франції. Зрештою і без цього можна бути певним, що і свою польську союзницю він зрадить, та мабуть буде ще, разом із другим таким-же як і він націоналістом, показувати в большовицьких кінах, як то колись по глупости своїй "на кошт польської буржуазії він займався українським бандитизмом"....

Оттакі-то слова і діла цього українського, вживаючи його-ж власного жаргону, обер-скункса. А претензії? Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо як-би жили і своєю присутностю Мітьчиному монополеві на "ґеніяльність українську" заважали, то були-б хуторянами, провансальцями та представниками, низчої ніж Мітьчина, буддійської культури. Причаливши до України з московських азіатських берегів, цей скункс зве себе єдиним (оце головне — єдиним!) представником на Україні Заходу і Европи. Він теж єдиний на Україні спадкоємець Орлика і Колєдинського-Мазепи. Мабуть тому, що ці були польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціяльні консерватисти, які всіма силами боролись з тодішніми соціяльно революцийними Мітьками, насиланими на Україну Петром, — а він, Мітька, єсть викидень на Україну соціяльної московської революції і всею своєю злобною істоткою ненавидить родовий аристократизм, дідичне Гетьманство, консерватизм і державу в розумінню здержуючої всяких гохштаплєрів — орґаніованої сили.

В дійсности ґенеалоґія Мітьки инша і простіща. Походить він в простій лінії не від Мазепи і Орлика, а від Тимошки Акундінова. Цього біглого на Україну московського бунтівника наш Богдан Великий у себе на ланцюху держав, і на бояр московських, коли їх треба було залякати, випускав. Була це одна з найбільших помилок Гетьмана Богдана. Бо хоч Акундінови не були для тодішньої, в цілости західньою культурою ще перейнятої України небезпечні, але потурання анархії, хоч-би вона на вивіз і тільки для сусідів призначалась, завжди мститься на тих, хто їй потурає. Не Україна Москву, а Москва бунтівниками залила нашу козацьку Україну. Це вони — московські вихованці — всі бунти проти Гетьманів Українських підюжували. Це вони підняли весь бруд дейнецький, що приліп до українства, проти всього, що на Україні було рицарського, творчого, честного. І це вони, нинішні Мітьки Щелкоперови, єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революцийним сміттям московським, яке українську колонію заливає. І яке своїм

— XXIII —

нищеням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливляє.

Таким самим революцийним сміттям, що й Москва, заливає українство Польща. Галицьке українство до краю переповнене, вихованими на польській демократичній анархії і на хаотичнім польськім романтичнім революціонізмі, вархоликами: — всякими по українськи пишучими "малопольськими шмоками"; поповичами ренеґатами, підюжуючими народ проти священників; шляхтичами-ренеґатами, підюжуючими народ проти шляхти; врешті ріжного рода продажною інтеліґенцією і полуінтеліґенцією, якої одна частина вже служить в польській та большовицькій контррозвідках, а друга ще жде своєї черги. Для Мітьок Щелкоперових я — москвофіл. А для цих — я зненавиджений "польський шляхтич", що хоче "панської України" — небезпечної та ненавистної їхньому польському опришківству в українські націоналістичні форми прибраному.

Чи варто з ними полемізувати, усовіщати їх і переконувати?

Полемізувати можна з людьми инших поглядів і иншої тактики, але того самого основного хотіння, такої самої доброї волі що до здійснюваня цього хотіння і таких самих основ світогляду.

Хіба Мітьки-дейнеки і галицькі опришки хочуть, як ми, Української Держави, недопускаючої дейнецтва, опришківства? Хіба хочуть вони, як ми, підпорядкувати себе одному проводові, без якого держави здобути неможливо? По власному вислову Мітьки, писати може він тільки в такій часописі, в якій він сам редактором. Скункси не здатні сполучатись в одну завойовницьку дисципліновану громаду. І українські скункси жерують тільки поодинці, обливаючи своїм смородом все, що на обрію свого жеровиська побачать. Сьогодня Мітька наприклад ще націоналіст. Допустім, що сьогодня-же появляється поважна націоналістична орґанізація, яка каже: ходи, Мітька, працюй як дисциплінований член разом з нами. Мітька напевно відповість: націоналізм це найбільша провансальська глупота; в моїй голові зародилась сьогодня не націоналістична, а правдива Україна!

Хіба такі і їм подібні боліють душею над тим, що ми, мовляв, "помиляємось". Хіба вони мають добру волю нас до себе притягнути так, як ми не раз намагались їх притягувати, кажучи, що без єдности ми, як Українці, не переможемо, згинемо всі і не сотворимо ніколи України? Їм-же власне треба, щоб ми були не такі як вони. Мітьки власне своєю "ґеніяльностю" — своєю иншостю од всіх — серед "глупих провансальців" промишляють.

І хіба кочовник, що стратив серед осілого українського громадянства всі свої добрі стадні прикмети, заховав найгірші, і не придбав прикмет осілих, може зрозуміти патріотизм, любов до Землі, основну силу динамічну, як української, так і всіх осілих націй? Для нього це смішна утопія. Так само і труд — в розумінню продуктивної праці — і устрій Трудової Монархії, на продукуючих трудових осілих елементах, а не на кочових дервішах і чрезвичайщиках опертий. "Не утопійною" силою, здатною порушувати таких, як він, єсть на його думку, соціалізм або націоналізм кочової орди, викликуючої в собі виттям дервішів зненависть до тих, на кого вона хоче нападати. Але чи має він при цім політичну моральність кочової орди? Чи зненависть і розбишацтво обмежені у нього послухом вождеві і загально обовязуючими орду нормами? Ні! такий бродячий поодинці серед осілого громадянства звироднілий кочовник не має

— XXIV —

ніякої моралі. Щоб переконатись, досить почитати твори рабів чрезвичайки, українських так званих комуністів — цих здичавілих домашніх котів, що відпадками московських комуністичних тигрів живляться. І Мітька теж не тільки політичну аморальність пропаґує, але її і практикує. "3наю что я подлецъ, і горжусь тѣмъ, что я подлецъ" — може він — як один з типів Достоєвського — відповісти всім, хто доказав йому (наприклад в "Хліборобській Україні" і в "Старій Україні") фальшованя цитат. Навіть теоретично милої йому "прямої акцїї" не можна до нього в боротьбі прикласти. Бо коли один з наших Гетьманців, доведений до одчаю його підлими брехнями, хотів Мітьчині базіканя про "творче насильство" на Мітьці випробувати, то цей пропаґатор "українського націоналістичного конквістадорства", побачивши шпіцруту.... за жінчину спідницю заховався.

Не для полеміки з українськими скунксами, а для оборони від них оцієї книги, показав я Вам, читаче-вороже, на прикладі одного з них, які вони. Їм можу лиш сказати: геть од чистої справи і не займай; коли тебе не зачіпають! Все инше було-б таким-же безнадійним, як наприклад доказуваня честности перед бандою злодіїв.

Запевняю, що ані скунксової вонючої їді розбирати, ані своїм згадуваним про Мітьок бажаної їм реклами робити, більше вже не буду. Можете всі Мітьки писати собі спокійно дальше все до схочу. Нічого з того не читатиму. Будьте спокійні: до одної з Вами "нації української" не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу. Коли-б була можлива Ваша Україна, то це була-б смерть моєї України. Але ніякої України Ви ніколи не сотворите. Ви Українці тільки тому і на те, щоб не давати творити Україну!

Не скунксам, а Вам, що їх редакторами преси своєї робите і що на погибель українства їх розмножуєте, ще раз терпеливо поясню в чім лежить суть мого — скунксами перебреханого — "москвофільства" і "полонофільства".

По Варяжській Державі, яка обєднала одною вірою і одною владою всі три руські племена, одідичило племя малоруське, що творить основу українського громадянства, свою політичну, віроісповідну і культурну спільність з всею Русю. Згодом спільність політична, через піддання племени великоруського впливам азіятсько-татарським, а племени малоруського впливам західним литовсько-польським, значно ослабла, але спільність віроісповідна, що значить і культурно-національна, заховалась до нинішнього дня. Це один факт, про який мусять памятати всі, що беруться будувати Українську Державу.

Другий факт. Позбавлене почуття активної окремішности малоруське племя — пасивне по своїй природі і східне по найглибшим основам своєї духової культури — знаходиться від віків під впливом активних елементів, йдучих з Заходу, з Польщи, або через Польщу. Оці виходці з Заходу асимілюються з малоруською народньою масою, але одночасно заховують свою активність і почуття окремішности супроти инших руських племен. Таким чином, потопаючи в малоруській стихії, вони викликують одночасно процес її відокремлюваня від инших руських племен. Цей процес — це і єсть власне українство, Україна.

Висновки з цих двох фактів.

Перший: українство по природі своїй єсть рухом верхів активних елементів, прибуваючих з Заходу і активних елементів, що виділяються з народніх мас та до перших прилучаються. Яко таке воно єсть рухом аристократичним, хотінням провідної верстви, а не народніх мас.

— XXV —

І як рух аристократичний, воно може перемогти тільки тоді, коли всю свою увагу зверне воно на орґанізацію українотворчих верхів і зуміє дати залізну єдність цим верхам. Кожний, хто українство опірае на народніх масах — всякий по моїй термінології український демократ або охлократ — утопить себе і українство в єдинім неділимім руськім морі, до якого маса народня малоруська по інерції своєю тяжкостю і пасивностю прямує. Утопить і утопиться, хоч-би не знати як фальшував він "в народнім дусі" історію не народньої, а панської боротьби за окремішність і незалежність України.

Основною ріжницею України від Москви єсть не мова, не племя, не віра і не апетит селянина на земельку панську — одним словом не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціяльні — а инший, витворений віками устрій політичний, инший (класократичний, а не охлократичний, як дальше в цій книзі вияснено) метод орґанізації правлячої верстви, инше взаємовідношеня верхів і низів, держави і громадянства — тих що правлять до тих ким правлять. І тільки опіраючись на цю ріжницю політичну, тільки під політичними, а не під культурно-національними чи соціальними гаслами, можна від Москви відділити Київ і можна в окремій Державі Українській перетворити малоруське племя в Українську Націю.

Другий висновок. Позаяк в Україну українотворчі активні елементи приходять з Европи, а не з Азії, і позаяк ціле українство, як рух державно-національний, єсть дитиною культури європейської, не азіатської, то щоб зреалізуватись, народитись, воно мусить перш за все одрізати пуповиння од своєї матері: Заходу і Польщи. Без політичної сепарації від Польщи не може бути України. Так само, як не могло бути Польщи без політичної сепарації, без одрізаня в другій половині XII ст. пуповиння від її матері — Німеччини. Доки Україна політично не одсепарується від Польщи, всі йдучі з Польщи або через Польщу українотворчі елементи, чуючи за собою піддержку Варшавської метрополії, не будуть в стані вповні зукраїнізуватись, тоб-то злитись в одну цілість з малоруською народньою масою і перетворити цю племінну масу в націю. Україна, через свої творчі верхи в одно політичне тіло з Польщею звязана, буде гнити і умірати разом з Польщею, як умірає мати з дитиною, що не може від неї народитись.

Одсепаруватись од Польщи, але так, щоб не утопитись в руськім морі — ось проблєм, остаточного розвязаня якого не знайшло українство в протязі тисячі літ.

Дві річі унеможливлювали завжди розвязаня цього проблєму: війна з Москвою і московська поміч.

Війна з Москвою розбиває українське громадянство на дві, взаємно себе поборюючі, частини. Малоруські, українобайдужі низи, що завжди в лиці своїх представників не хотіли, не хочуть і не будуть хотіти воювати з Москвою. І українотворчі верхи, що із зненависти до Москви, і без помочі низів, потопають там, звідки вони колись культурно чи і фізично вийшли: в Польщі, або на дальшім Заході.

Поміч московська в боротьбі з Польщею робить те саме, хоч і иншим способом. Москва ніколи, і ні при яких умовах не дасть свою поміч Україні проти Польщи на те, щоб сотворити Україну. Вона поможе Україні побороти Польщу але на те, щоб одночасно знищити і Україну. І це їй завжди удавалось і буде удаватись тому, що поміч московську проти Польщи кликали, кличуть ї будуть завжди кликати всі соціяльні революціонери на Україні. Вони ніколи в боротьбі

— XXVI —

з Польщею не висували і не будуть висувати на перший план момент політичний: відділеня від Варшави Української Землі, що значить відділеня від Польщи всіх українотворчих, польських або культурно полонізованих (= европеізованих) верхів. Ні! Вони — всі ці, жеруючі на українстві без думки про те, як українство в реальну Україну перетворити, опришки і дейнеки — піднімають низи проти верхів во імя кличів соціяльних і кличів культурно-віроісповідних. І кличі їхні: "бий панів," і "за віру православну" (чи як тепер хвилево: за віру комуністичну або за націоналістичну віру українську) піддержувала проти Польщи і буде завжди піддержувати Москва. Бо підняття на Україні низів проти верхів во імя кличів соціяльних і культурно-віроісповідних (націоналістичних), означає і буде означати завжди: 1. знищеня українотворчих верхів, а з ними разом України; 2. возстановленя руської єдиної і неділимої єдности під геґемоніею найбільше руської, бо найбільше від Заходу віддаленої, Москви.

В посліднім пятьсотліттю тільки один раз удалось цей найтяжчий український проблем провідній верстві українській хоч на час короткий розвязати. Одділитись од Варшави при дружнім невтралітеті Москви, тоб-то без її фактичної помочі, і шляхом політичного союзу з Москвою не допустити до її втручання у внутрішні українські справи. Одділити од Польщи польські і полонізовані (= европеізовані) верхи на Україні і не допустити щоб Москва до спілки з українськими опришками і дейнеками ці українотворчі верхи при помочі народніх мас малоруських знищила — ось яке "було, українотворче "москвофільство" Богдана Хмельницького. Таке саме єсть і "москвофільство" наше.

Тепер питаю я Вас: хто москвофіл — чи родовитий шляхтич і старшинський Гетьман Богдан Хмельницький, який заключив союз з Москвою, щоб відірвати від Польщи тодішню підставу Української Держави — польську і спольщену шляхту в Україні — і щоб хребет Держави, міцну дідичну Владу Гетьманську сотворити — чи такий-же як і Ви дейнека Пушкар, що із зненависти до Українського Гетьмана і українських панів Москву проти них на Україну впровадив? Чи Гетьман "Лях" Іван Мазепа-Колединський, який приятелював з Петром, щоб під прикриттям цієї приязни Гетьманську Владу і старшинську верству, а з ними і державність українську укріпити — чи такий, як і Ви ворог Москви Палій, засланий за революцийність в Сібір і повернутий Петром звідти, щоб під Полтавою своїм революцийним іменем маси на Україні проти замислів Українського Гетьмана підняти? Чи Гетьман з Гетьманського Роду Павло Скоропадський, який проголосив федерацію з Москвою, щоб Державу Українську від переможної антанти і союзної з нею Москви урятувати, чи Ви, соціялісти і націоналісти, що підняли народ український проти Українського Гетьмана і Україну в рабство большовикам московським віддали? Не брешіть, що Ви цього не хотіли. З московським Керенським йшли Ви, "москвофоби", за Центральної Ради проти нас гетьманців, самостійників; з большовиками московськими пішли Ви проти Гетьмана України. А нинішнє Ваше емігрантське "москвофобство" — як і "москвофобство" всяких Мітьок Щелкоперових — це політичний шантаж, яким всі Ви своє гниття в Польщі і свою безсилість супроти Москви прикриваєте.

Не політику супроти Москви опришків і дейнеків, а політику цих Гетьманів, що зуміли Україну сотворити, продовжує ця книга. Сьогодня для цієї політики нашої традицийної умови навіть кращі. Сьогодня Москва як і Україна стогне під ярмом жидівсько-інтеліґентського Інтернаціоналу. Сьогодня подавши

— XXVII —

руку переможеним, ми можем легче забезпечити собі на будуччину мир з ними і головне — їх невтручання в наші справи. Ви, бувші петербургські чиновники або революціонери, для яких вчора Польща була лиш "Привіслянським Краєм", йдете сьогодня з Польщею тому, що вона сильна. Ви не в стані зрозуміти, що може бути союз України з Москвою такий, як союз монархічної Норвегії з-монархічною Швецією, і що такий непринижуючий союз між країнами, які творили колись одну державу, можливий лиш тоді, коли вони — монархії. Для Вашої республикансько-націоналістичної демагогії необхідне цькування небольшовицької Москви в союзі з Польщею так само, як для галицьких Ваших побратимів вся суть українства лежить в гавканю на Польщу в союзі з большовицькою Москвою. По собі судячи, Ви всякий "союз" уважаєте агентурною службою у "союзників". Ви, що завжди кличете Москву для боротьби з українськими верхами, не можете зрозуміти політики верхів, забезпечуючих Україну союзом з Москвою од московського втручання у внутрішні українські справи. І Вам, що знаєте тільки або рабську підлеглість сильному, або хамські насмішки над слабим, наша політика супроти слабої нині небольшовицької Москви видається смішною.

Помиляєтесь! Рицарськість, ідейність, благородство і предвиджуваня на дальшу мету — це теж політичні вартости. В їх імя ми хочемо урятувати від Вас і від ворогів України нашу леґенду Гетьманську. Ми хочемо ідейного, благородного, а разом з тим дисциплінованого пориву тих, що всіма силами своєї душі хочуть України. Ми хочемо, щоб вони всі муром стали біля Гетьмана і його Роду, як одинокого, реального, живого Символу України. Бо тільки така точка опори України в самій собі, тільки такий сталий, з батька на сина переходячий, український центр дасть хребет українству — зародкові Української Нації. Без Гетьманства-Монархії — і без чести, дисципліни, ідейности та благородства, якими тільки можуть держатися монархії — нема чого й думати про Україну. Тим більше нема чого й думати про якусь зовнішню українську — супроти Москви чи Польщи — політику. Без Гетьманства — матки українського рою — цей рій не летітиме туди, куди сам хоче. Тільки Гетьманство може бути тою вісю, біля якої українство одвернеться од Польщи і не перевернеться в Москву; — встоїть проти всіх розкладаючих потуг Москви і не впаде від них у Польшу. Без Гетьманства українство може бути тільки млою. Колихатиметься ця мла безсило то на схід то на захід, в залежности від того, хто на неї віє, а в ній добре почуватимете себе лише Ви — "Українці" хаосу і безпросвітної ночі.

І знаєте Ви прекрасно, що власне Гетьманство — як найкращий систем орґанізації українотворчих сил — єсть основою нашої праці і нашого світогляду. Гетьманство, а не союз з Москвою. Політика внутрішня, а не зовнішня. Орґанізація, а не орієнтація, бо всі українські орієнтації фунта клаків варті без української орґанізації. І тільки тому, щоб побити нашу ідею Гетьманську, Ви кричите про наше "москвофільство", про союз з Москвою, який єсть у нас не провідною, а тактичною точкою програми: способом осягненя ціли, а не самою цілю.

Ви всіма силами поборюєте нашу леґенду Гетьманську. Щоб виправдати Ваше зруйнування Гетьманської Української Держави, щоб одвернути очі від Вашого догнивання в Польщі, щоб прикрити Ваше хотіння монополю на все українство і на всю "Україну", Ви ширите брехні про наше москвофільство і в противовагу нам, Гетьманцям, творите леґенду Ваших інтеліґентських "носіїв державної ідеї". Памятайте, що творчу силу мають тільки такі лєґенди, які

— XXVIII —

ореолом ідеї прикрашують дійсність. Але не ці, що фальшують дійсність. З руїнників державности української Ви її "носіїв" не поробите ніколи. Брехнями про наше "москвофільство" Ви не закриєте факту, що власне Ваше повстання проти Гетьмана віддало Україну в рабство большовикам московським і відчинило двері на Україну Варшаві. Оповіданнями про "непопулярність" нашого Гетьмана і нас, Ви не закриєте факту, що всі Ваші "популярні" східні і західні українські республики розлетілись в порох... бо народом українським можна багато збудувати, але для цього треба мати силу, якої Вас власне Ваше "популярне" республиканство позбавляє. Врешті наклепами на Українського Гетьмана і на нас, Йому вірних, Ви не здобудете пошани у чужих і од закидів в погромах та бандитизмі Ви себе в той спосіб не обороните. Так само не придбаєте собі і сили внутрішньої, бо серед тих, що прославляють валеня Українського Гетьмана завжди можна буде знайти таких, що зрадять і повалять Вас. І не виросте з Вашої, сьогодня на інтеліґентсько-націоналістичний лад сфальшованої лєґенди будуча Україна, як не виросла сучасна з Ваших-же вчорашніх на соціялістичний лад пофальшованих леґенд нашої минувшини.

Що-ж реального Ви можете зробити? Ви можете, як повалили так і дальше валити Гетьманство. Без Гетьманства — без опори України самої в собі — не можна відділити Україну від Польщи, не утопивши її в Москві, і відділити від Москви, не утопивши в Польщі. Але, щоб було Гетьманство, мусите піддержати його і Ви — сьогодня нам ворожі інтеліґенти українські. Бо без Вас і проти Вас возстановити Гетьманство неможливо. Бо Гегьман Український тільки тоді може мати силу, коли він репрезентуватиме ціле українство.

Москва і Польща не розвалять Україну лиш тоді, коли проти законного Гетьмана України — законного, бо вже гетьманувавшого в своїй особі і в особі свого Роду — вони не зможуть підняти Вас — Ваших, не страшних їм, президентиків, отаманчиків, диктаторчиків і найгірших, бо провокацийних, "гетьманчиків". Москвофобства Мітьок Москва так само не боїться, як Польща не цінить їх полонофільства. Тільки їхнє зрадництво — їх невірність Гетьманській Українській Владі — потрібні і Польщі і Москві. Поборюючи законне Гетьманство брехнями і наклепами, Ви не допускаєте до зреалізованя українства в формі незалежної Державної України. І більш нічого!

Не на суд писаної історії передаю я Ваше поборюваня нас. Писану історію можуть писати такі самі, як і Ви. А на суд дійсности! Як що Ви, убивши нас своїм смородом, сотворите реальну Українську Державу:

без законного дідичного Гетьмана,

і при помочі большовицької чи небольшовицької Москви в Вашій боротьбі з Польщею,

або при помочі Польщи в Вашій боротьбі з Москвою,

або врешті в боротьбі і з Москвою і з Польщею при помочі Вашого "республиканського суверенного народу" чи.... кримських Татар і Азербейджану —

то значить Ви мали слушність, значить помилялись ми.

Нарешті про моє "польське шляхетство" і "полонофільство".

Ніколи я не вирікався і не вирікаюсь того, що належу до польського шляхетського роду, од віків осілого на Україні. І чого-б я мав цього вирікатись? Шляхтичами польськими були: Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Станіслав Кричевський, Іван Богун, Юрій Немирич, Богдан Стеткевич, Іван Виговський, Мазепа-Колєдинський, Орлик, Кальнишевський. З культури шляхти

— XXIX —

польської виросла вся лівобічна гетьманська старшина, а багато з неї було і польських шляхтичів по походженю. Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України. Щасливий я, що з кровю предків одідичив вроджений, інстиктовний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомости української не треба мені було черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним, опирати її на діялектиці, яка сьогодня "українська", а завтра вже "змінила віхи". Але чи коли небудь я з цього приводу Вами гордував?

Ніхто з Вас такого закиду мені зробити не посміє, бо йому перечили-б всі факти мого життя. І коли Ви мені "польським шляхетством" очі колете, то причина цьому инша. Ви хочете, щоб я став зрадником свого стану, своїх найрідніщих і найблизчих. Ви хочете, щоб настрій моєї душі був такий, як Ваших — злобний, плюгавий, ренеґатський. Ви хочете, щоб я з Вами разом скупався в бочці дьогтю, взяв ножа і пішов різати своїх братів. Ви хочете, щоб співав я разом з Вашим Мітькою: "мать свою я зарѣзалъ, отца своего я убилъ". О! скільки раз в життю бачив я на лицях Ваших підлу надію, що знаряддя проти моїх удасться Вам зробити з мене. І як льстиво обіцювали Ви мені за ренеґатство й огайдамаченя всі Ваші почести і ласки.

Ви казали: "дивіться — єсть-же і Ваші між нами. Ось хто дійсний Українець — а не Ви. Вони висьміюють свій шляхетський стан, — знак, що вони од нього кращі. Вони не хочуть скоритись і служити Вашому символові Держави — Гетьманові, — знак, що вони пани. Вони не хочуть бути між Вами як рівні з рівними. І мають слушність. Серед нас, де виборче право сягає тільки до лікарського помішника — вони найвищі. З волі суверенного народу і Отаманів Української Народньої Республики вони стають у нас навіть принцами. І дивлячись на них, ми бачимо, яка смішна Ваша стара традицийна мрія: .... опори Трону, чести, порядку і ладу .... У нас кожний тільки самому собі опора — сам-собі-пан — і вони ми. Це-ж і єсть власне дійсний демократичний аристократизм — справжня, ніким і нічим не обмежена свобода. І неслушно Ви, слуги Гетьманські, все це хамством називаєте."

"Хоч ми — чув я далі натяками від Вас — не любимо конкуренції, бо вважаєм, що чим менше Українців, тим легче жити з українства, але Вас, за Ваші історично-наукові заслуги, до себе приймемо. Тільки політику свою забудьте! Замість украденої у Вас земельки, ми Вам дамо республиканську посаду, або ... як впишитесь в соціял-революцийну партію так, що-би не пізнати було що Ви поміщик, то може і земельку Вам повернемо, розуміється коли союзні демократії нам в цьому допоможуть. Отже облиште свої немодерні мрії про рицарську вірність родовому Гетьману Монарху. Покиньте свій шляхетський стан і свого Гетьмана. Хто зна, може ще й Вас отаманом або князем колись зробимо. У вякому разі, як будете добре лаяти Гетьмана і своїх братів-хліборобів, дістанете почесний у нас титул "носія української державної ідеї"!"

Не діждали і не діждете! Зрадником і ренеґатом — не був я і не буду! Всіма силами своєї душі я хочу, щоб стан шляхетський в Україні, до якого цілою своєю істотою належу, почав робити те, що єсть його обовязком творити Державу Українську. Творити не для того, щоб згинути, а навпаки, щоб себе відродити, сил нових набрати і щоб придбане предками не знищити Україною, а урятувати. Тому то від початку своєї громадської праці поборював я, і поборювати буду, нашу — шляхти польської в Україні — колоніяльну залежність

— XXX —

од Варшави. Бо ця залежність колоніяльна нас — як стан шляхетсько-хліборобський — політично ослаблює і убиває.

Чи це єсть ренеґатство? Чи ренеґатами були англійські виходці, що одділились од Англії і сотворили всі разом, для добра своїх дітей і своєї Батьківщини, свою окрему американську націю і державу? Чи ренеґатським було ґерманське франкське войовниче племя, що од Ґерманів одділившись, французську державу сотворило, або племя нормандське, що одділившись од Франції, сотворило Анґлію? Славою вічною нашою — шляхти польської в Україні — було-б, як-би колись нащадки наші могли про нас сказати: предки наші, з роду польського рицарства, осівши тут, одділились од Варшави і помогли сотворити нашу велику державу і велику націю — Україну! Але щоб оця наша найдорожча мрія могла бути здійснена, ми мусим бути станом. Як стан — мусимо бути єдині, солідарні, мусимо бути сильні і з собою спаяні.

І Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі, не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з свої станом. Горстка нас була, але ми були собі свої; ми всіми фібрами душі розуміли себе так, як Ви з своїм "націоналізмом" себе не розумітимете ніколи. І ми решту братів наших були-б до себе притягнули, як-би Ви своїм націоналістичним повстанням проти нас не знищили зародків — всі класи і всі стани обіймаючої — Української Нації.

Сьогодня з руїн все треба на ново відбудувати. Але і сьогодня, як і вчора, вважаю, що тільки як стан — як громада спільною кровю, традицією, вихованям і працею спаяна — ми маємо для України державно-творчу вартість. Тому орґанізації свого стану і свого класу для нової боротьби за державу присвячую, як і давніще, свою працю. Але власне ця праця Вам ненавистна. Ви боїтесь, Ви не хочете, щоб наш шляхетсько-хліборобський стан, як стан, почав в життю українськім активну участь брати. Це-ж бо загроза Вам, що живете з визволюваня України так, щоб її не визволити ніколи. Це знищеня Вашого руїнницького монополю на українство. Це кінець Вашого панування в ньому, бо отаманами, президентами і літературними ґеніями Ви можете бути тільки доти, доки нема реальної державної України, а ми — як стан український — можем істнувати тільки в реальній державній Україні і мусимо здобути її, або загинути. Тому Ви з моєї ідеї — ідеї найнебезпечніщої для геґемонії Варшави на Українських Землях — робите "полонофільство". Тому Ви — "полонофоби" — готові мене на радість Варшави задушити.

Чи пригадуєте собі, як, будучи Гетьманським послом у Відні, обороняв я тодішню справу поділу Галичини? Обороняв її не тільки з уряду, а ще й тому, бо як справа поділу територіяльного (а не Вашого націоналістичного, язиково-віроісповідного) була вона особливо близька мому серцю. І чи пригадуєте собі, як одночасно ширили підлі поголоски про "зраду віденського посольства" Ви, Наддніпрянці того типу, що потім Варшаві не тільки Галичину, а й цілу Україну готові були запродати, та свої услуги проти нашої "грізної для Польщи Гетьманської небезпеки предлагати? І Ви, Галичане того типу, що з цілої ідеї України робите лиш один з додаткових способиків полагоджуваня своїх особистих справ.

Звільнений од присяги Паном Гетьманом, остався я з горечю в душі між Вами, щоб братів моїх і рештки державности української од Вас рятувати. Чи вибачили Ви мені зложену Вам зараз-же на вступі заяву: "памятайте, що

— XXXI —

я Гетьманець, і як за Гетьманства робив я все, щоб своїх схилити до співпраці з Вами, так тепер зроблю все, щоб привести Вас до возстановленя Гетьманства і співпраці з нами". Честність політична це річ, для якої Ви вибаченя не маєте. І коли я, не присягнувши Директорії, покинув свій уряд після того, як Ви убили Болбочана, найспосібніщого тоді для возстановленя Держави вождя між Вами — Ви помстились на мені жорстоко. Тоді, як і тепер, Ви це могли і можете робити. Рік 1919 і дальші це-ж були Ваші роки, роки Вашого панування. Всі світила Директорії — панове Винниченко, Макаренко і Швець, як сьогодня редактори української преси — Мітьки всі і все на Україні сміття польське та московське — завзялись мене, за те, що я не ренеґат, з болотом змішати. Але це Вам всім не удалось!

Болото Ваше до мене не пристало. Вами кинуте — над Вами й повисло. Памятайте, що безкарно не можна пориватись на добру славу одиниць, бо добра слава одиниць — це скарб і добра слава нації. Від України Вашої Ви мене, і таких як я, навіки одігнали. І коли нашої України не дасте нам збудувати, то на Вас саміх та на нащадках Ваших остануться всі пашквілі і писання Ваші. — Купа гною, яку вороги України колись на світло денне виволочать, щоб нею діла минулі Ваші і будучі нащадків Ваших засипати і притоптати.

Основну причину, чому оці "Листи" заадресовані до моїх братів-хлїборобів, Ви — читачі вороги — вже з вищесказаного знаєте. Єсть ще й причини инші.

Сполученя найвище, яким єсть держава, складається зі сполучень низчих, тісніщих. Чим міцніщі оці низчі, основні сполученя — чим в данім громадянстві міцніщі: родина, стан і клас — тим міцніще держиться побудована на цих фундаментах держава.

Стративши свою державу, життєздатна нація зберігає себе в родині, стані, класі. Туди, в ці найміцніщі твердині, одходить по руїні держави одиниця. Там зберігається по руїні дух нації — її ідея державна. І чим оці твердині міцніщі, тим швидче може бути возстановлена держава. Засудженими на смерть єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках. Ми хочемо державу нашу Гетьманську відродити. Тому ми намагаємось всіма силами зберігти її ідею серед тих, хто нам орґанічно найблизчий — в нашім класі.

За велику для нас милость Божу повинні ми вважати, що з руїн Держави Української винесли ми хоч обломки нашої класової хліборобської орґанізації. Що в ній — в тім найбезпечніщім, бо серед своїх, місці — ми можем берігти наш скарб найдорожчий: Гетьманську ідею державну — не тільки від ворогів, а — що тяжче і страшніше — від самих-же Українців. І що це оточеня, природно нам найблизче, врятувало нас од повної роспачі при виді того, у що в руках Ваших, вороги, повернулись були само поняття і сама ідея України.

Де були-б ми сьогодня, коли-б кожний з нас сам один мусів одбиватись од чужих наскоків і од українських скунксів? Де були-б ми, коли-б не знали, що крім України, яку посіли Ви, єсть ще й инша: — Україна наша? Чи могли-б ми розпочати знов тяжкий і довгий шлях за возстановленя Української Гетьманської Ідеї і Держави, коли-б не мали ми своїх орґанізаційних окопів, своєї бази?

Не смійтесь, українські опришки і дейнеки, що ці, для кого Україна єсть творчостю, а не розбоєм, мусять шукати для себе місця безпечного од Вас в своїх орґанізаціях. Тільки розбивати можна одинцем — будувати можна лиш гро-

— XXXII —

мадою. І не потішайте себе надією, що Вам удасться відогнати нас від України в Москву або Варшаву. Не тіштесь, що Україна буде тільки Ваша, що вона буде завжди тільки диким полем, по якому гасатимуть опришки і дейнеки. Сьогодня, завдяки власне класовій основі нашої праці, єсть в Україні чисте і тверде місце, в якому можна бути Українцем і не бути Вами. Сьогодня єсть вже місце, з якого можна похід за поширеня иншої, не Вашої, України розпочати.

Навіть як-би нам перемогти Вас, і нашу Україну збудувати, ніколи не судилось, то твердо додержана вірність наша свому класові і своїй ідеї вийде Україні на користь. Щоб випробувати, чи якась громада здатна чи ні до боротьби за свою ідею, не можна від неї утікати, а треба боротись до перемоги або до загину разом з нею. Навіть загибель людей вірних до смерти своїм і своїй ідеї більше варта, ніж життя з перебіганням від одної до другої політичної спекуляції. Отже і тому ця книга адресована до тих, хто мені найблизчий і кому хочу бути вірним і в життю і в смерти.

Але не тільки з внутрішніх побуд, і не тільки з того, що було на Україні вчора і що єсть сьогодня, випливає хліборобський характер оцієї книги.

Ідеї політичні не поширюються тому, що вони єсть найкращі обєктивно. Ні один політичний пророк без зброї не перемагає. Зброєю ідеї політичної єсть не її обєктивна вартість, а її здатність підіймати на діла тих, з чиїми субєктивними хотіннями вона тісно звязана. Утопією єсть думати, що одною тільки пропаґандою можна сотворити Гетьманську Україну на тій підставі, що, мовляв, ця ідея для України як найкраща. Наша державна українська ідея Гетьманська переможе лиш тоді, коли, поруч пропаґанди, віддані їй будуть діла і жертви тих, для кого вона єсть символом їх істнування і хто з її здійсненям вяже своє власне буття. Коли на Україні нема людей, які жити можуть лиш тоді, коли буде Україна, і не можуть жити, коли не буде України, то Україна вся єсть літературною утопією. Те саме з ідеєю Гетьманської України.

Всяка державна нація, в кожній історичній добі, має в собі ґрупу людей, яка єсть основою її державного істнування. Ця ґрупа істнувати може лише тоді і лише тому, що істнує дана держава. Такі ґрупи, на яких спіраються держави, своє відношеня до підлеглого їм громадянства укладають при помочі ріжних методів орґанізації. Розглядові власне оцих методів — і форм державних, що з них випливають, — присвячена найбільша і найважніща частина цієї книги. Але позаяк Ви — читачі вороги — моєї книги в цілости не прочитаєте ніколи, то вже тут, в цім короткім для Вас слові, мушу Вам сказати, що наш метод орґанізації зветься класократія, а форма державна, яка з нього лоґічно випливає, зветься Гетьманством, з устроєм класократичної Української Трудової Монархії.

Земельний клас хліборобський — люде звязані орґанічно між собою однаковим способом істнування — єсть одинокою ґрупою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна. Не в формі диктатури (охлократія), ані в формі правління при помочі шахрайств виборчих (демократія), ці люде можуть уложити свої відносини до громадянства. А в формі класократїї: допустивши до влади всі инші українські класи в Гетьманській Українській Державі, якої опорою, фундаментом і охороною буде український хліборобський клас. Не він має бути Одинокою правлячою верствою в Гетьманській Україні. Але він має творити найважніщу, консервативну, оберігаючу державу, частину цієї верстви.

— XXXIII —

І щоб повстала ця держава, він своєю власною орґанізованостю мусить переконати инші українські класи, щоб вони йому в будові Держави Гетьманської помагали. Він сам — без помочі інтеліґенції, військових, промисловців, робітників, купців і фінансистів — цієї держави не збудує. Але щоб инші класи стали йому в будові держави помагати, він їх мусить переконати пропаґандою, якої наймогутніщим аргументом мусить бути його власна сила.

Тому в першій мірі до хліборобів — як до здійснюючої сили — адресовані ці "Листи" про ідею і орґанізацію української Гетьманської монархічної держави. До всіх хліборобів. Це значить до обох станів цього класу: хліборобів шляхтичів та дворян і до хліборобів селян. Давніще провід свому класові давали тільки перші. Сьогодня до проводу в ньому доходять вже і другі. І весь проблєм орґанізації хліборобського класу — а з ним і проблєм возстановленя Гетьманської Української Держави — лежить в тому, щоб могла повстати нова, авторитетна серед хліборобських мас, сильна хліборобська провідна верства.

Скластися така нова провідна верства може тільки зі сполученя останків зросійщеного хліборобського дворянства, останків спольщеної хліборобської шляхти, і цих найбільше активних і найбільше войовничих елементів, які в процесі революції виділила з себе селянська маса. Тому каже оця книга:

Ви, хлібороби шляхтичі і дворяне! Єднайтесь поки час біля Гетьмана, символу Української Держави, бо инакше, як стан, загинете на віки. Не відштовхуйте себе взаємно ріжницями в культурах Ваших. Тим більше, що ріжниці ці не такі великі. Москва і Варшава дали Вам тільки зверхню плівку, що лежить на українськім фундаменті колишньої старшини шляхетсько-козацької, з якої так чи инакше виросли ми всі. І цей спільний фундамент обєднає нас, як що тільки ми потрафимо викресати в собі волю й силу для урятування себе, для будови Української Держави.

Сини селянські, господарські! Ви, до кого пересунулось фактично все, що зрушила з місця революція. Ви, в руках яких лежить вся будуччина України. Ви, яким комуністи загородили шлях до поширеня і влади. Памятайте, що сильних комуністів скинути і Державу Українську збудувати Ви зможете лише тоді, коли самі будете сильні як сталь. Як що послухаєте граючих на всіх найгірших Ваших нахилах українських інтеліґентів демократів і охлократів, — як що захочете творити або демократичну республику, або свою мужицьку диктатуру — загинете. В першім випадку тому, що переріжете самі себе в анархії такій самій, в якій погинули колись козацькі отамани. В випадку другім — що для диктатури своєї власної Вам культури і досвіду не стане. І Ви опинитесь знов під владою диктатури московської контркомуністичної, що так само як диктатура комуністична, маючи в собі старі досвідчені московські провідні верстви, немилосердно буде правити і буде, як хліборобами, по своїй кочовничій природі, помітувати Вами.

Нема для Вас і для України иншого шляху, як сполучитись зі старими українськими Гетьманськими панами. Вони дадуть Вам досвід, ядро дисципліни і орґанізації, а Ви їм свій розмах молодецький і свою буйну силу. Склонім в покорі свої, вроджені нам всім, анархічні індивідуалістичні вдачі перед Гетьманським Родом України — символом минулого нашої Української Землі і символом маєстату нашої будучої могутности і сили. Скажім собі, що тільки оця покора добровільна урівняє нас: що ані Ви нам, ані ми Вам, але всі разом, як рівні з рівними, будем служити одному Гетьманові — Господареві нашої

— XXXIV —

спільної батьківської Землі. Скажім собі, що тільки покора добровільна врятує нас од примусу до рабства, яке прийде з метрополією, коли ми між собою будем битися за владу. Скажім собі, як англійські такі-ж індивідуалісти, як і ми: ми не раби, ми люде вільні і свободолюбиві, але щоб ми могли мати оцю волю і свободу, обмежемо добровільно самі себе одним тільки, всіх і кожного обовязуючим, гаслом: пошана, послух, вірність Гетьманові Української Землі!

Памятайте врешті, що народ український, сьогодня баламучений підлостю і хамством, завтра буде весь одним голосом кричати: дайте нам орґанізаторів і провідників — дайте нам панів! Хлібороби українські з селян, зі шляхти і з дворян! Зумійте бути в цей рішаючий для України час новими українськими панами. І дайте перший доказ свого панства: своєю честю, покорою і дисципліною возстановіть Гетьманство, здобудьте для себе і для народу українського Державу!

Без відродженя рицарства — покори добровільної, чести, послуху і дисципліни — в консервативній хліборобській частині нової української провідної верстви, не може бути рицарського духу в цілій цій верстві — а значить не може бути на цьому духові побудованого Українського Гетьманства. Не єсть рицарем феллах, що тільки порпається в землі: — феллах, якого найвищим побажанням єсть зберігти своє життя, хоч-би для цього треба було зробити всяку подлість, всяку зраду. Феллахи — будь вони дворяне і шляхтичі, будь вони селяне — не надаються на нову провідну хліборобську верству в Гетьманській Україні. Перші тому, що вони своє предківське рицарство загубили, другі — що вони його ще для себе і своїх нащадків не придбали. Але не надаються на таку верству і рицарі кочовники, не звязані всім своїм єством з Українською Землею і з продуктивною працею на ній. Войовничими кочовниками, так само як і невойовничими феллахами, не може бути здобута Гетьманська Україна. Вона буде, коли під її прапором стане рицарство всіх українських класів, маючи в своїй основі, в своїй базі рицарство продукуюче, осіле, хліборобське.

Без такої бази, Гетьманство може стати лиш найгіршою і найбільше руйнуючою політичною спекуляцією українських опришків і дейнеків. Не дай Боже, щоб цю ідею взяли колись в свої руки українські скункси зпосеред інтеліґентів. Остаточне осмішеня єдиної державно-творчої ідеї української, а з нею остаточне осмішеня і самої ідеї України, настане тоді, коли Гетьманство перестане бути ідеєю орґанізованої і сильної хліборобської рицарської провідної верстви.

Без осілого хліборобського рицарства, як основного консервативного ядра української — складеної з представників всіх класів — провідної верстви, нема Української Держави, нема Гетьманства. Про це на будучі часи всею силою попереджає оця книга.

І нема Гетьманства без законного Гетьмана. Такого Гетьмана, якого право на Гетьманство ані з його власного диктаторського бажання, ані з виборчих махінацій "суверенного народа", — а тільки з його Гетьманської Родової традиції — репрезентуючої державну минувшину нашу — випливає.

Нема Гетьманства без класократичного устрою. Устрою, опертого на політичнім співробітництві всіх класів, рівновазі між поступом і консерватизмом, і обмеженю Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіми. Наш Гетьман не єсть ані самодержавним охлократичним установителем і розрушителем закону, ані вибираним для безкарного топтаня

— XXXV —

закону безвладним демократичним президентським манекіном. Гетьман при класократії єсть найвищим охоронителем державного і національного закону при помочі меча: — свого, безкомпромісово йому вірного, рицарства.

Один єсть тільки сьогодня Рід Гетьманський, що вже в XVIII ст. гетьманував, що відновив в році 1918 своє Гетьманство, що виріс з нашої традиції державної, що минувшиною своєю репрезентує державну минувшину Української Землі, і що має тому законне право до Гетьманства — це Рід Гетьманський Скоропадських. До послуху і вірности йому кличе всіх українських хліборобів і всіх Українців инших класів оця книга.

Не вірте — каже вона — "гетьманам", які будуть намовляти Вас до зради законному Гетьманові, бо основою Гетьманства єсть перш за все вірність, а не зрада. Не вірте їм, коли в глупоті своїй вони принижуватимуть цей Рід, бо тим самим принижують вони самі себе і своїх предків: кожна нація в минувшині своїй дає з себе лиш таких Гетьманів, які її прикметам і здатности відповідають.

Не вірте "гетьманам" з пройдисвітів, що своєю "диктатурою" і своїми "наполєоновськими здібностями" Вам Україну збудувати обіцяють. Диктатори можуть виростати серед вже державних націй, але сотворені були всі державні нації династіями, а не найбільшими навіть здібностями одної людини.

Не вірте теж "гетьманам", які казатимуть Вам, що "гетьманство" мусить бути виборне, а не дідичне; що воно може істнувати лиш як демократична президентура. Власне така виборність Гетьманства погубила вже раз нашу Україну.

Не вірте "гетьманам" з провокаторів, яких проти законного Гетьманського Роду Скоропадських висуватиме Варшава чи Москва. Такі "гетьмани" призначені тільки на зруйнування України і Гетьманства.

Не вірте "гетьманам мужицьким", які казатимуть, що Вам, сини селянські, "гетьмани панські" непотрібні. Знаючи, що монархій без участи старої провідної верстви ніколи не буває, ці "гетьмани" хочуть побити Вас Вашою темнотою і Вашими власними руками.

І не вірте врешті, коли інтеліґенти українські скунксоівої породи будуть Вам казати, що це вони тільки справжні "гетьманці монархісти"; що монархістами, а не соціялістами чи націоналістами, були вони вже "в утробі" матері"; що "гетьманство" буде, коли "гетьмана" Ви виберете собі з них; що в "нації українській" нема ні класів, ні панів, а єсть тільки народ і вони — інтеліґенти. Такий скункс може бути всім. "Гетьманство" й "монархізм" будуть для нього одним лиш із способів жеровиська і літературного вивищуваня своєї персони. І він "змінить віхи", як тільки Ви почнете його "монархізм" реалізувати та від нього відповідальности за те, що він пише, вимагати.

І знайте, — каже врешті оця книга — що не буде ніколи Держави Української, доки дейнецтво і опришківство, яке ідею України від віків обсіло, не буде прочищене українськими, а не метропольними — московськими чи варшавськими — руками.

Знайте, що не буде ніколи Великої України, доки українськими руками не буде переможена "Україна" підла і мала.

Знайте, що люде честні, які коли небудь, в якій будь добі нашої історії, захотіли-б боротись за Державу Українську, будуть убиті смородом скунксів українських, як що не забезпечать вони себе од них власною силою і орґанізацією.

Знайте, що державна ідея Гетьманська з рицарського стану в класі хліборобськім народилась, що в цім стані і класі вона відродилась, і що цим самим станом і класом — при допомозі инших класів — вона може бути здійснена.

— XXXVI —

Не роблю собі іллюзій, щоб ці заклики і перестороги були вислухані зараз і негайно тими, до кого адресовані мої "Листи". Знаю що тепер одні не прочитають цієї книги, бо ... ще не знають української мови, хоч можуть зрозуміти зміст; а другі, бо ... знають тільки українську мову, але не в стані зрозуміти змісту. Вірю, що прийде час, коли одні навчаться мови, а другі — під впливом кількох ще добрих "диктаторських" і "республиканських" прочуханів — навчаться розуміти її Гетьманський монархічно-класократичний зміст. Вірю, що перші не кидатимуть на мене, як тепер, каміннями за те, що як міг і як умів боронив я честь своєї верстви; а другі — за те, що я їм, новим, вказував шлях, збудований на досвіді старих.

Вірю що буде Гетьманська Держава Українська. І що в ній мої адресати згадають оцю книгу, писану до них — хліборобів українських — в найстрашніщу для нас — хліборобів українських — ніч. Писану тоді, коли одно: — все що було вірного традиціям Української Землі, культурного і рицарського між нами — від старости і цькуваннь на силах упадало ... а друге — все, що мало бути колись вірним Україні, культурним і рицарським — ще в політичнім немовлятстві пребувало і не могло ще зі своїх, революцією забабраних, пелюшок на арену історичну видістатись.

Адресовані до братів-хліборобів, не тільки для них призначені оці "Листи".

Вони кажуть всім українським людям при нашім колоніяльнім хаосі, при вродженій нам нездатности до розуміння один другого, єднайтеся, як і ми, між собою по класам — ґрупам Вам найблизчім — кожний з тими, з ким його вяже походженя, вихованя, спосіб праці; кого він, а вони його, найшвидче, з пів слова розуміють.

Нашу ідею українську переховуймо і поширюймо кожний в свому класі. Хай українство — боротьба за політичне і культурно-національне унезалежненя Української Землі — перестане бути предприємством декласованих відірванців. Хай вяжеться воно чим раз міцніще з інстинктивними хотіннями класових орґанічних ґруп. Хай воно буде хотінням хліборобів, робітників, інтеліґентів, військових, промисловців — орґанів, що творять життя і здоровля громадянства — а не хотінням відірваних комірчин, що бродять в громадянстві поодинці і витворюють в ньому, як і в людськім орґанізмі, страшну хворобу — рак. Хай українство не буде таким раком, що точить хворий колоніяльний орґанізм Української Землі, бо з хвороби не виросте сильна і здорова Україна.

Збудувати Державу Українську, тоб-то здобути собі власними силами владу на Українській Землі, не зможе ніколи відірвана від класів, не звязана орґанічно з українським осілим громадянством, кочова орда. Така орда, як вчить історія наша, правитиме завжди Україною, як колонією. Вона ніколи не засимілюється політично з місцевим громадянством і не зорґанізує його для боротьби за незалежність Української Землі. Своя влада на Українській Землі — Держава Українська — може бути лиш здобута тими, хто осів серед українського громадянства, хто орґанічно з нього виростає і хто має в ньому опору серед своїх найблизчих, в своїм класі. Коли ті, що правитимуть Україною, не будуть класовою аристократією, класократією — найсильніщими, найздатніщими і найбільше авторитетними в своїх класах — вони ніколи не зможуть і не захочуть правити Україною власними силами, боротись за державну незалежність Української Землі.

— XXXVII —

Бо правління Україною це так страшенно тяжка річ, що вроджений людині нахил до руху по лінії найменшого опору все буде спокушати кандидатів на українську правлячу верству перекласти цей тягар з себе на московську або варшавську метрополію. Боротись за свою владу на своїй землі, ризикувати життям і майном в боротьбі за Державу Українську, зможе тільки класова аристократія українських класів. Державниками українськими можуть бути лише звязані міцно з своїм класом, з своїм орґанічним оточеням — провідники, які знатимуть: 1. що їх боротьбу за Українську Державу піддержать їх рідні, їх найблизчі, їхній клас; 2. що їх відмова від боротьби за Державу Українську покриє їх вічною ганьбою в очах їх рідних, їх найблизчих, їхнього класу.

Русифікація і полонізація козацької старшини — тоб-то передача козацькою старшиною правління Україною в руки Москви і Варшави — йшла в парі з внутрішнім розкладом козацького рицарсько-хліборобського стану, що було рівнозначне з розкладом цілого хліборобського класу, якому стан козацький давав тоді провід і орґанізацію. Неуміння і нехотіння сучасних українських комуністів правити Україною самім, без помочі Москви, єсть наслідком того, що вони — кочова орда, а не робітнича класова аристократія. Вони не виросли з орґанізованого класу українських промислових робітників, для яких авторитетними були-б тільки такі провідники, що правили-б Україною самі, а не при помочі Москви. Врешті, чи в стані витворити українську правлячу верству, не звязана ні з яким класом склока розпорошених інтеліґентів, що можуть бути чим угодно — самостійниками, зміновіховцями, героями, провокаторами — бо це нікого на Україні, хто займається поважним класовим життєвим ділом, не обходить?

Українська Дерясава може бути здобута лиш класократією: політичною співпрацею авторитетних класових провідників, обмежених, в своїм бажанню як найбільшої для свого класу влади, послухом одному всекласовому державно-національному законові і зберігаючій цей закон одній Гетьманській Верховній Владі.

Тому "Листи" мої, хоч адресовані до мого класу, призначені і для класів инших. Любов до свого класу не означає у класократів зненависти до чужого класу. Навпаки: шануючи себе, ми шануєм других. Ми не хочемо ні за що бути рабами инших класів, але тому ми й не хочемо, щоб инші українські класи були нашими рабами. Ми від них, як і вони від нас, маємо тільки право вимагати, щоб всі ми позбулися нахилів до диктатури і анархії — щоб всі ми визнали над собою видимий символ нашої національної єдности і символ необхідної для нас всіх Держави — Українську Верховну Гетьманську монархічну Владу. Для всіх Українців, що душаться в колоніяльному розкладі України, що не одбились од своїх найблизчих, свого класу, — і що всіма силами душі хочуть необхідної їм для життя Української Держави — призначена ця книга.

Отже в першій мірі для духовенства всіх трьох — православного, уніятського і латинського — українських обрядів, яке з релігії не робить російської, польської, чи української "національної" політики; яке не забуло, що за свою паству і за християнський мир на Україні воно несе одповідальність перед Богом; яке бачить, що не може бути на Землі Українській такого миру християнського без припиненя її колоніяльного розкладу, прямого наслідку залежности од московської і варшавської метрополії; і яке знає врешті, що по большовицькім пануванню, дику і безбожну анархію українську припинити, мир Божий між мешканцями України і Верховну над ними Владу світську установити — без

— XXXVIII —

участи і без благословення духовенства всіх трьох на Україні християнських обрядів — буде неможливо.

Далі для інтеліґенції світської, яка не претендує на верховну політичну владу, бо розуміє, що для такої влади вона не має сили. Для інтеліґенції, яку не спокушає роля демократичного і народньо-республиканського знаряддя в руках спекулянтського золота, або роля "робітничо-селянської" диктатури в повній залежности од грабіжницької воєнної чрезвичайки. Для інтеліґенції, якої найбільшою амбіцією і найбільше гарячим бажанням єсть дати своїй нації одну обєднуючу політичну ідеолоґію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеолоґій. Тільки така інтеліґенція своїм великим поривом духа, своєю покорою перед духовною і світською українською Владою прищепить всім класам українським поняття єдности політичної і національної. Її не спокусить приклад — витворюючих ріжні "народні" партії — софістів, що свої демократичні нації до повного упадку довели.

Єсть честні інтеліґенти українські! Бачив я їх в своїх літах молодечих серед старших між ними і серед своїх ровесників. Їм я завдячую розвиток винесеної з дому любови до українства і до України. Сьогодня цю горстку залила зграя підлих скунксів, злодіїв, спекулянтів, гохштаплєрів. З думкою сердечною про моїх друзїв з молодих літ, про оцих честних і скромних робітників українського духа, писав я свої "Листи". О, як-би мені стало сил переконати їх, що тільки ними піддержаний один Верховний Український Авторитет Гетьманський в стані дати авторитет всьому честному і незаплямленому в українстві — дати авторитет в першій мірі їм. Без честної, дисциплінованої і зорґанізованої інтеліґенції, яка своє добре імя і всю свою працю віддасть установленю одного і всіх обовязуючого авторитету Гетьмана Української Землі, нема що думати про Державу Українську. Для такої інтеліґенції, пройшовшої честно через всі муки українства і не знайшовшої його здійсненя ані в соціалізмі, ані в комунізмі, ані в націоналізмі, ані в демократії, ані в охлократії — призначена ця книга.

І для військових українських типу рицарів, а не ворохобників. Наприклад, рицарів "зимового походу", що пішли з російської в українську армію не для того, щоб позбутись фронту й дисципліни. Або тих галицьких стрільців, що з армії австрійської в українську перейшли не для того, щоб уникнути тяжкої служби реґулярної. Або тих сердюків Гетьманських, що підчас бунту біля Гетьмана України стали, рятуючи — єдині серед Українців — честь рицарську, яка не знає зради. І взагалі тих всіх, що мали в серцях своїх гарячу любов до України і що хотіли віддати своїй Батьківщині життя — те найбільше, що тільки рицар може дати. Памятайте — каже їм ця книга — доки Армія Українська не витворить своєї власної лєґенди про жовніра, що на приказ свого Гетьмана готов був скочити на смерть, не буде Держави Української. Військові українські, яким бридка роля аполітичних кондотєрів, обязаних служити політиці всякого республиканського уряду, хоч-би сьогодня ця політика називала злом те, що вчора звала добрим; військові українські, які знають, що нову Армію в новій державі можна сотворити тільки безкомпромісовим послухом незмінному дідичному Монархові Вождеві — напевно прочитають оцю книгу, бо вона в найбільшій мірі призначена для них.

Для промисловців того типу, що в особистім (власною працею) керуванню своїм предприємством і в творчости технічній та орґанізацийній, а не в обрізу-

— XXXIX —

ваню купонів від анонімних акцій, знаходять всю радість життя, все оправданя свого істнування — теж призначена ця книга.

І для купців та фінансистів, що мають стільки розуму і чести, щоб задовольнятись невеликим але певним прибутком в контролюючій і обмежуючій їхні апетити класократичній монархічній державі, замість бажати собі непомірних спекулянтських зисків в даючій їм необмежену владу і свободу народній демократичній республиці.

Для робітників того рицарського типу, що кував колись зброї хрестоносцям і ставив величні Доми Божі, ведений не надією як найбільшого зиску, а радістним поривом творчости і віри. Для робітників, які занадто шанують себе і свою творчу працю, щоб виховувати в своїх серцях демократичну зненависть нікчемної голоти до багатших і себе на знаряддя виборчої політики декласованим інтеліґентам віддавати. Для робітників, що не бояться дисципліни і орґанізації, бо і одного і другого вчить їх машина, але поборюють визискуючий їх анонімний капітал, який єсть власне синонімом республиканської анархії і дезорґанізації. Для робітників, які завжди шанують господаря власника, коли він дійсно єсть господар, коли він сам особисто своєю здатностю вождя розвиває свою фабрику, і які погорджують аґентами анонімного капіталу, що дбають тільки про найбільший зиск, а не про фабрику. Для робітників, що не хочуть бути кочовою пролетарською юрбою, яку умисне з місця на місце, з фабрики на фабрику, жене — і анонімний капітал, щоб не мати супроти них ніяких обовязків, — і демагогічна, застрашуваням революцією промишляюча інтеліґенція, щоб мати в неосілому кочовому робітникові завжди готовий революцийний матеріял. Для робітників, що хочуть мати при фабриці свій дім, свій огород: робітників осілих, яким фабрика так само рідна, як селянинові земля, і які тому хочуть, щоб вона була ведена відповідально і особисто, а не безвідповідально, анонімно. Для всіх таких робітників призначена ця книга. Вона каже їм: демократично-республиканську спекулянтську анархію і безсоромне визискуваня Вас анонімним капіталом може знищити тільки класократична Трудова Монархія. В ній Ви, робітники, як стан і клас — а не як потрібна тільки інтеліґентам соціялістична чи комуністична партія — будете мати свою участь — свої права і свою відповідальність — у владі. Настає час, коли Ваші міцні руки можуть взяти участь в керуванню державою. Але для цього Ви мусите виховувати в собі почуття правлячої верстви, а не юрби, бажаючої тільки хліба і забав. Де сказано що робітник мусить бути тільки або большовицьким чрезвичайщиком, або республиканським демократом? Чому він — рицар продуцент — не може стати опорою Трону? Чому він не має взяти участи в будові Українського Гетьманства-Монархії? Чому цею участю не має він забезпечити собі в сильній Гетьмансько-монархічній Державі всі права, а одночасно не бажати собі самодержавної диктатури і дати права иншим класам? Де сказано, що дух рицарський не має бути ніколи духом робітника?

Для жіноцтва українського, що творить не окремий клас, а основну, бо родинну комірчину всіх класів — теж призначена ця книга. Вона каже жінкам Української Землі: коли не хочете, щоб діти Ваші були тільки мясом для колоніяльної анархії і різні, то будьте віддані Верховній Гетьманській Владі Українській так, як матрони римські. Як вони, будьте релігійні і патріотичні. Виховуйте дітей Ваших від наймолодших літ в послуху Богові і Гетьманові. Инакше плакатимете всі вічно над своїми синами, що будуть під ріжними соціяльними та "національним" гаслами гинути в братоубийчій — для Землі Української без-

— XL —

плодній і руїнницькій — війні. Памятайте врешті, що жінка може бути лиш дружиною і матірю, монахінею і сестрою милосердя, або гетерою. І що наймогутніщою буде завтра така Земля і Нація, яка позбудеться найшвидче сучасної, убийчої для націй, зарази гетеризму: гетер в політиці, в літературі, в подружжю, в товаристві... Од Вас, жінок Української Землі, залежить, щоб такою Землею і Нацією стала завдяки Вам власне Україна ....

Врешті призначена ця книга і для народу українського, розуміючи під цим словом всіх тих, що собі влади не бажають, але хочуть для своєї праці і життя спокою, порядку та ладу, і що своєю більшостю творять фундамент громадянства Української Землі. Народе Український — каже оця книга — памятай, що Гетьманство Українське, це ані московський самовладний цар, ані польський безвладний президент. Це єдина влада, яка в стані обмежити самоволю панів — тих, що правитимуть Тобою — і забезпечити Тебе як від їх диктатури, так і від їх анархії. Отже коли Ти хочеш, щоб Тобою правили свої пани, коли Ти хочеш мати свою Державу Українську, то піддержи всею своєю великою силою законну Владу Гетьмана Української Землі. Бо тільки ця Влада в стані примусити панів, щоб вони як слід виконували супроти Тебе свої обовязки правлячої верстви. Инакше — коли даси себе панам українським на республику або диктатуру спокусити — проклянеш свою Державу Українську і знов її на рабство у панів московських або варшавських проміняєш.

Для тих ідейних соціялістів і комуністів, що в роспачі за комунізм і соціялізм вхопились, аби тільки при помочі цих ідей безмежно їм дорогу Україну рятувати — теж призначена ця книга. У них не Україна для соціялізму й комунізму, а соціялізм і комунізм для України. Тому вони побачать вкінці свою помилку. А любов до України, хотіння Держави Української і вроджений ідеалізм поможуть їм зрозуміти оцю книгу.

І для Вас, оборонці покривджених, народники і опозиціоністи — поскільки Ви на цьому не робите карієри — призначена ця книга. Нема ідеального політичного устрою на землі. Нема і не може бути земного раю і книга ця не проповідує соціяльних утопій простакам. Не єсть ідеальним устрій класократичної Трудової Монархії. І в ньому будуть надужиття, помилки. Проти них треба буде бути в опозиції і той чи инший ними покривджений народ обороняти. Ця книга не хоче знищити Вашу опозицію і Вашу оборону того чи иншого покривдженого народу. Вона хоче тільки, щоб Ваша опозиція будувала, поправляючи, а не руйнувала, розкладаючи. Для опозиції Його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні. Навіть більше: тільки при Українськім Гетьмані може істнувати українська опозиція. Тільки Гетьман може в одну націю сполучити "лівих" і "правих" Українців, які без Гетьмана будуть творити завжди дві взаємно себе виключаючі і тому засуджені на загибель "нації". Як не буде Українського Гетьмана, Ви будете опозиціоністами в Москві або Варшаві. Тому коли Ви дійсно хочете Держави Української, то мусите бути опозицією Гетьмана, а не опозицією проти Гетьмана. Ви мусите прийняти Гетьмансько-монархічну основну ідею оцієї книги.

Взагалі для всіх Українців, що хочуть Держави Української і мають Бога в серці, а розум в голові, призначена ця книга. Отже навіть і для Вас, вороги мої теперішні, як що Ви вимогам цим відповідаєте. Спаде колись з Ваших очей полуда і тоді будете Ви з нами.

— XLI —

Нічого тільки не знайдуть в оцій книзі всі, що не мають ідеї — не мають Бога, ані віри. Такі в душі своїй не мають дна. І через них, як через бочки Данаїд, проходить все безплодно і безслідно. Не мають теж чого шукати тут свідомі аґенти московської і варшавської метрополії — прихильники панування Москви і Варшави на Українській Землі. А також представники скунксової — інтеліґентської, і дейнецько-опришківської "української нації". Бо це вони єсть головною причиною того, що Україна з такими "націоналістами українськими" не могла і не може досі стати незалежною Державою — державною розвиненою Нацією. Бо це вони єсть тим найстрашніщим українським лихом, в боротьбі з яким творилась оця книга.

Всім людям доброї волі, що хочуть Держави Української, представляє моя книга, читаче з ворожого табору, перш за все страшну трудність українського державного завдання. Вона каже їм, що так тяжкого політичного завдання, як здобуття Держави Української, нема на цілім світі. Що на шляху до Держави Української погинули з українських рук найкращі українські люде. Що повбивали їх колись люде татарські, потім чернь козацька, потім большовицька, що весь час заважала їм, і своєю їдю троїла їх, сама-ж інтеліґенція українська.

Тільки дуже сильні люде можуть ступати на державницький український шлях. І дуже міцно зорґанізовані. Коли-б всі Українці бачили ту страшну скалу, яку хочуть зрушити, то зрозуміли-б, що зденервованя їх всіх випливає з безмежної трудности завдання. А зрозумівши це, менше-б між собой бешкетували, тісніще-б в одну громаду обєднались і природу цієї скали постарались-би всіма силами пізнати.

Таке зрозуміння хоче дати моя книга. Як міг і як умів старався я пізнати, в чім власне лежить суть нашого українського політичного державного завдання. Вісім основних проблємів розвязати мусять ці, що ставлять собі метою здобуття Держави Української. Як розвязати ці проблеми відповідним методом орґанізації провідної верстви: — тих що перед в боротьбі за державу ведуть і цю боротьбу орґанізують? — Відповіді на це питання шукає власне оця книга.

Держава Українська може повстати лиш тоді:

1. Коли боротись за Державу Українську захоче сильніща — краще зорґанізована і більш між собою солідарна — частина тієї старої правлячої верстви, що до того часу правила Україною в імени і при помочі метрополії. Без цього Україна від метрополії не відділиться і останеться колонією — "окраїнами", "кресами", орґанічно через свої верхи з метрополією звязаними.

2. Коли цю сепаратистичну частину місцевої старої правлячої верстви піддержить всім своїм впливом на народ українська інтеліґенція. Без такої піддержки ця сепаратистична частина не зможе прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість обєднатись, і не зможе устояти в боротьбі з частиною, яка буде держатись метрополії.

3. Коли завдяки цій піддержці інтеліґенції настане сполученя в одну нову українську провідну верству старих українських панів з тими новими активними провідниками, які виділятимуться з народніх мас. Без такого сполученя не повстане нова українська провідна верства, а значить не повстане і Держава

— XLII —

Українська. Старі пани будуть заслабі і законсервативні, а нові — замало досвідчені і зареволюцийні, щоб бути в стані одні без других Україною правити.

4. Коли витворена зі старих і нових панів нова українська провідна верства прийме такий метод орґанізації, що виховає в ній благородство і рицарськість. Без вихованя в собі прикмет рицарських, українство останеться на віки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої орґанізованої акції, а значить і до здобуття Держави Української, не буде здатна.

5. Коли завдяки виховуваню в собі прикмет рицарських, нова українська провідна верства потрафить в безмірно тяжкій боротьбі за свою владу на своїй Землі заховати єдність і побороти первородні гріхи українства: анархію і зрадництво. Без цього, при першій трудности, вона кинеться сама на себе і знищить себе у внутрішній усобиці.

6. Коли обєднана і солідарна нова провідна українська верства потрафить власними руками — не кличучи собі на поміч ані Москву ані Варшаву — здавити внутрішній український бунт опришків і дейнеків. Він підніметься з хвилиною, коли вони побачать, що Влада Українська не потурає анархії і злодійствам більше ніж влади метропольні. Без такого здавленя українського бунту українськими руками, Держава Українська останеться на віки — нездійснимим "сном про власну силу".

7. Коли нова українська провідна верства потрафить скласти відносини між державою і громадянством — тими, хто править і тими, ким правлять — так, щоб уникнути а) анархії і хамства від переваги громадянства над державою; в) застою і рабства від необмеженої влади держави над громадянством. Без цього Держава Українська, не ріжнячись нічим від держав метропольних — московської і варшавської — буде лише дорожче ніж вони громадянству коштувати. Тому воно постарається її при першій нагоді повалити, а само під владу метропольну повернути.

8. Коли нова українська провідна верства потрафить вивести Україну з її траґічного положеня між Польщею і Москвою так, щоб, одділяючись од Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись од Москви, не утонути в Польщі. Без цього Україна останеться на завжди або недорущеною Польщею, або недопольщеною Русю і вся боротьба за незалежність українську кінчатиметься завжди новим поділом України між Польщею і Москвою.

Три тільки ідеї політичні і три тільки методи орґанізації маємо ми для розвязаня оцих основних проблємів нашого державного буття:

Охлократію з диктатурою.

Демократію з республикою.

Класократію з правовою — законом обмеженою і законом обмежуючою — монархією.

Розглядові цих трьох політичних ідей і методів орґанізації, в приложеню їх до реальних умов нашого істнування і до випливаючих з цих умов восьми основних проблємів нашого державного буття — присвячені мої "Листи".

Розуміється, читаче з ворожого табору, Ви не проминете і літературної форми оцієї книги. Ви скажете: вона зле, нерівно писана; задовга, забагато повтореннь, замало розділів, забагато полеміки, приміток і т. д. і т. д. Може звер-

— XLIII —

нете увагу і на хиби в друку та виданню. Наперед Вам кажу, що у всіх цих закидах Ви матимете слушність.

Так, "Листи" мої написані недобре. Але їх злу літературну і архітектонічну форму мушу в деякій мірі перед Вами оправдати.

Перш за все по фаху і темпераменту я не літератор. Фах, до якого я готовився і яким займався — хліборобство. Крім того був я в життю своїм військовим і істориком. Всі ці зайняття люблю, до них лежить моя душа. Але царство літератури, царство слова, — хоч це і єсть царство де найлегче здійснюються всі мрії — мене ніколи не манило. Мій "імперіялізм", як що можна так сказати, иншого ґатунку: мене не задовольняє панування над словами. Я люблю мати вплив на взаємовідношеня між людьми, між реальними річами. Тому в життю своїм брався я до публіцистики, до літератури, тільки під примусом обовязку: тоді, коли не було кому иншому, більше здатному, сказати те, що в громадськім інтересі мусіло бути сказане. В цім теж лежить головна причина, чому я взявся до писання цієї книги. Сформулюваня нашої ідеології вважав я обовязуючим мене останнім актом моєї громадської праці. Стикаючись від дитячих літ із всіми громадськими верствами України, студіюючи її минувшину, беручи активну участь в державній українській праці і переживши її руїну, я придбав таке знання моєї Батьківщини, якого "свідомі" інтеліґенти українські не мали і не могли мати. Обовязком своїм вважав я оцим знанням при помочі друкованого слова поділитись. "Допоміг" цьому — викликаний руїною нашої держави — повний брак поля для практичної праці. Хоч сказати для будуччини треба було те, чого сучасні умови не дали зробити.

Далі — книга ця не тільки політична програма, а перш за все світогляд. Її програмову частину можна було-б виложити на кількох сторінках. Але хто з читаючих по українськи таку "коротку" програму зрозуміє? Попробували-б Ви, читачу-вороже, написати "ясно, коротко і популярно" про монархізм, консерватизм, про орґанізацію провідної верстви, про залежні від цієї орґанізації методи будови держави і т. п. мовою, в якій нічого про ці справи ніколи не писалось. Писалось натомість про анархізм, лібералізм, демократизм, націоналізм, соціялізм, про "народ, який все сам зробить", і т. п. річі, як раз цьому, про що я пишу, діяметрально протилежні. Ви маєте слушність, що всяка істина коротка і ясна. Але щоб довести до неї тих, які нічого про неї ще не чули, треба пройти довгий і місцями закарлючкуватий шлях.

Світогляд — значить спосіб думаня. Я не збірався і не збіраюсь бути винахідником "доктрини". Зрештою в політиці нема вже ніяких нових доктрин до винайденя. Всі вони — в тім числі і доктрина монархізму — старі як світ. Крім того знаю, що можна комусь накинути якусь доктрину, не змінивши одначе його світогляду. Хтось може напр. назватись монархістом і залишитись по способу думаня республиканцем, який монархістам весь час в їх роботі буде своїм фальшуванням заважати. Завданням моїм було вплинути на зміну способу думаня, світогляду, української провідної верстви. Замість способу думаня пасивного "фаталістичного" — мовляв, Україна сама зробиться — я хотів дати спосіб думаня активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна. Тому моя книга не претендує бути "коротким і популярним" рецептом політичним, звільняючим од політичного думаня і ділання. Вона єсть довгим і тяжким шляхом, який я про-

— XLIV —

поную пройти моїм Землякам, коли вони хочуть почати думати иншими катеґоріями, ніж ці, що привели до руїни України.

Легче написати загальну теорію держави, ніж призначену для практичного ужитку в реальних умовах даного громадянства. Власне оце трудніще завдання було моїм завданням. Для здобуття даної реальної держави в даних реальних умовах потрібне перш за все однакове, орґанізоване ділання. Не може бути однакового орґанізованого ділання без однакового способу думаня. Як довести до однакового способу думаня і ділання Українців, що завдяки своїй природі — свому колоніяльному, культурному і політичному, перемішаню — дуже трудно себе взаємно розуміють? — Ось тяжке питання, яке практично розвязувати мусить кожний державник український.

Нації вже сотворені ріжняться від націй, які ще треба сотворити, перш за все тим, що мають вже історично вироблені спільні відрухи. Ці спільні відрухи улегчують їм взаємне розуміння і однакове ділання, в протилежність до націй нерозвинених, що такого однакового — інстинктивного, а не розумового — реагування на ті чи инші явища — не мають. Те, про що Німці наприклад не потребують навіть між собою говорити, ми, Українці, мусимо собі логічно і діялектично виясняти. Чим тяжче себе люде розуміють, тим довше треба говорити. Отже вина за довгість цієї книги лежить не тільки на мені, а й на тяжких умовах для всякої взагалі творчої політичної праці в Україні.

Крім того, як хтось в правдивість своєї ідеї глибоко й непохитно вірить, у нього зявляється завжди забагато аргументів, щоб її правдивість доказати. А завелике число арґументів часто як раз затемняє те, що хотілось вияснити. Таким чином сила віри, завдяки якій повстала оця книга, спричинила парадоксально в деяких місцях її найважніщі хиби.

Але-ж, скажете Ви, читаче-вороже, коли дійсно Українці так трудно себе взаємно розуміють, то чому-ж не написали Ви своїх "Листів" по польськи або по російськи — мовою тих Українців, які Вам по походженю і вихованю найблизчі, або близчі, а написали їх як раз по українськи — мовою тієї інтеліґенції, що Вас — при сучаснім стані її політичного розвитку — і не хоче і не може зрозуміти.

Тому, відповім Вам я, що вже маю довгий і повчаючий досвід у ціх справах. Писав я і по польськи і трошки по російськи. Питання: чи по польськи і російськи кликати державно-творчу верству на Україні до української праці, — чи по українськи кликати українську інтеліґенцію, щоб вона тих, кого Ви до України кличете, Україною-же не побивала і народу українського проти них не підіймала — мені знайоме вже віддавна. І знаю, що даремно кликати до активної участи в боротьбі за Державу Українську тих, кого інтеліґенти українські уважають для України чужими, шкідливими і непотрібними. Для української реасиміляції державно-творчої верстви на Україні треба підготовити ґрунт серед інтеліґенції української. Без цього така реасиміляція, а значить і Держава Українська, неможливі. Тому вважав я більше доцільним написати 40 аркушів по українськи, ніж 4 про це саме по польськи або по російськи для тих Українців, що цими мовами говорять. Ті, до кого адресовані мої "Листи", прочитають про їм відому справу й трохи більше ніж їм цього було-б треба. А ті, для кого вони призначені — як що мова йде про дійсне зрозуміння і про перейняття світогляду, а не програми — обійтись-би меншим і коротшим не могли.

Все це зрештою не найважніщі ще причини літературних хиб цієї книги.

— XLV —

Сім літ я працював над нею. І яких літ? І в яких умовах?

Коли на Заході перемогла по світовій війні "побідна демократія" і настало там царство золота і хама; коли на Сході запанувала кочова, грабіжницька і руїнницька орда; коли Батьківщина моя була "на твердо" поділена між ці два царства одного сатани — трудно було писати спокійно і "літературно" про монархізм, рицарство, осілу продуктивну працю, про патріотизм, вірність, честь, любов християнську ... Кожного дня треба було боротись з тим, що єсть кругом. І себе треба було перемагати, щоб вірити, що не робиш безцільної, непотрібної Дон-Кіхотської праці. Це-ж бо часи, коли патріотизм уважається за найспритніщу форму ошуканства; коли, як наслідок демократичної віри у вроджену доброту людини, прийнялась аксіома, що людина засадничо не може бути честна. Часи — коли говорити про початкову суть монархії — як символу рицарства, благородства — вважалось в ці дні її упадку божевіллям, або якимсь дуже спритним видом спекуляції.

І як-би Ви, читаче-вороже, писали свою працю, коли-б всею істотою своєю Ви хотіли України, а бачили, що більшість Українців — це як раз найбільше промовистий і яскравий доказ неможливости істнування України? Як-би Ви писали для Українців книгу про державність українську зараз-же на другий день по розваленю державности української саміми-же Українцями? Поет український ще на світанку українства вже питав "чи варт вона вогню святого?" А що питати маєм ми, які вже руїну українства пережили?

Чи могли-б Ви — читаче-вороже — звернути належну увагу на гарну літературну форму такої праці, що виросла на руїнах Вашої найдорожчої мрії? Чи, перетворюючи в енерґію слова енерґію чину, якому не дано було здійснитись, могли-б Ви кождочасно уберегти себе од горечі, руйнуючої видержаність стилю? І як-би Ви — Українцем будучи — писали в часах повного розкладу українства? Коли не відомо було, чи Україна це Царівна, що на час заснула, чи труп, від якого — у відповідь на заклики і благання Ваші — заходить до Вас лиш сичання гада-трупоїда.

Чи можна писати гарно, без критики і без дискусії, що йдуть від доброго бажання поправити, навчити, а не від злобної охоти осмішити і принизити? Писати гарно, коли не читають тебе не тільки ці, що лають, а й ці, що хвалять. Чи можна писати спокійно, рівно, по розділам і пунктам, коли спокуса в ухо шепче: "до кого і для кого це ти пишеш? Кому і на що потрібні всі ці жертви й муки? Ти хочеш переконати кровю серця тих, хто в одну мить дає себе переконати ... але не гарячим словом, лиш києм і карбованцем". Сила любови до Батьківської Землі, почуття обовязку, перемагають ці тяжкі спокуси, але в них губляться форма, розділи, архітектоніка і стиль. Бо весь час виправляєш, поясняєш, додаєш — щоб таки переконати словом.

До того, найважніщого, ще й руїна особиста — хвороба, життя на еміґрації, знищеня і забраня маєтку революцією, повна непевність що до завтрашнього дня.

В таких умовах, за оцих 7 літ, ніколи я не знав, чи стане мені сил і коштів ще на дальший розділ. Друкувались мої "Листи" в видаваних з таким трудом книжках "Хліборобської України". І при непевности, чи цьому, що пишу сьогодня, зможе бути дано завтра продовженя чи ні, хотів я кожний раз виложити думки всі, які вважав необхідним сказати Землякам. Думок цих було багато. І не зважаючи на боротьбу з собою, на нищеня занадто довгих скриптів, не можна

— XLVI —

було уникнути повторень. Весь час треба було вертати знов, щоб їх ще ширше розвивати, до цих самих наболілих, основних проблємів.

І трудно було уникнути полемічних відходів од теми, а иноді й острих слів. Не міг я спокійно боронити від інтеліґентів українських своє право бути Українцем — бути Українцем навіть в таких умовах. Кривдити і ображати неслушно нікого я не хтів. Персональних зненавистей не маю і співробітничати готов я навіть з найменше мені симпатичною людиною, як що тільки вона честно визнасть і буде честно вірна нашому законному Гетьманові. Посвідчити це може кожний, хто мене знає особисто. Як що в цій книзі, помимо волі, кого я неслушно скривдив чи образив, то прошу хай зверне на це мою увагу. Коли він має слушність, я завжди готов його перепросити. Але боронити свою працю і ідею, в якій — по моїй найглибшій вірі — лежить єдиний порятунок України, я мусів, я вважав за обовязок. А що при цім не міг писати я версальським стилем, то вина за це лежить не тільки на мені. Коли в пресі українській повилазили на верх розбійники пера, коли Мітьки скункси "найповажніщі журнали українські" редагували — неможливо було, будучи публіцистом українським, воювати тільки шпагою. Треба було також вживати — єдине для оборони від скунксів придатного — дрючка.

Також в умовах, в яких писана ця книга, знаходить своє оправданя і патос мій, над яким Ви, вороги, так дуже смієтесь. Не міг я заховувати епічний спокій, коли валилось те, чому віддав я працю цілого життя: — коли в руїну валилась Україна. Тільки той, хто перейшов всі муки опановуваня почуття — в хвилині, як із смертю бореться те, що він кохає — зрозуміє чому так, а не инакше писана ця книга і скільки спалено ще з того, що в ній могло ще бути. Спалено в боротьбі власне з патосом "літературою", з словесним виявом своїх емоцій, почуваннь.

Врешті прошу Вас, читаче-вороже, не забувати, що поруч писаня цієї книги велась весь час — єдиним можливим на еміграції способом кореспонденції — орґанізацийна праця. Нічого не варті ідеї політичні, коли нема кому їх реалізувати. Політична теорія без орґанізації, це тільки змарнований на друк папір і даром витрачений час. Тому більше ніж на книжний бік ідеї присвятив я часу на закріпленя її в орґанізації — в живих людях. Але це відбилось відємно на формі моєї праці. Бо мусив я виконувати весь час два зовсім відмінні і собі взаємно заважаючі завдання. Коли можна вжити такого військового прикладу: завдання глядача літуна, що мусить як найбільше обєктивно досліджувати взаємовідношеня позицій ворожих та своїх, і завдання офіцера, що веде наступ субєктивною вірою в побіду, свідомо закриваючи очі на всі обєктивні спротиви і небезпеки.

Книга ця сама в собі становить цілість. Через зазначені вище умови, вона писана спірально від низчого до вищого, від більше відомого, до менше відомого, все вертаючи до цих самих проблємів і освітлюючи їх все з инших і все вище положених пунктів. Перші дві частини, неначе вступ. Вони писані безпосередно по катастрофі (тому найслабші, бо серце ще занадто було переповнено горечю) і трактують проблеми нашого державного буття в звязку з біжучими подіями і політичними ідеями та ділами української соціяльно революцийної, демократичної і республіканської інтеліґенції. Дальші дві частини (III і IV), найважніщі, подають теоретичні основи нашого світогляду, нашої політичної ідеї та орґанізації.

— XLVII —

Врешті стаття "Покликаня "Варягів" чи орґанізація хліборобів" єсть полемікою — такою, якою повинна була-б бути вся наша полеміка, коли-б, як в данім разі, ми все мали діло з честним і рицарським инакодумцем. Крім того, вона загальну теорію нашу прикладає до реальних українських умов і вказує, яка ідея політична і який метод орґанізації надаються в цих умовах до боротьби за Українську Державу.

Що до друку і самого видання, то майте на увазі, читаче з ворожого табору, що брак коштів примушував нас шукати найдешевшої друкарні, а це мусіло відбитись некористно на зверхній формі книги.

Вона не скінчена. В ній ще мали бути: загальні висновки; далі, в скороченю, моя стаття про Церкву і Релігію, друкована в Америці; короткі спомини про мою громадську працю в звязку з розвитком і еволюцією ідеї українства серед консервативних (= не соціяльно-революцийних) українських кол, врешті річевий показчик. Крім того хотів я, закінчивши книгу, скласти подяку всім, хто мені в її виданню помагав. Пану Михайлу Савур-Ципріяновичу, який в незвичайно тяжких умовах емігрантського життя, при моїй хворобі, з повною самопосвятою ніс вірно і без скарги свої обовязки переписуваня моїх нечитких рукописів, зносин з друкарнею і виконуваня всієї технічної праці, — і Пану Оресту Жеребкові, який, закупивши більше число примірників "Листів", дав мені тим змогу випустити їх окремо, цією книгою. Хотів я подякувати всім од кого чув я не раз слово добре і заохоту до праці. Перш за все Ясновельможному Пану Гетьману, Раді Присяжних нашого Українського Союзу Хліборобів Державників, товаришам по орґанізації, Гетьманцям з орґанізацій инших, моїм приятелям, доброзичливим знайомим, однодумцям. Вони своєю підмогою моральною дали мені сили перенести всі кривди і зневаги. Завдяки їм написана ця книга.

Хоч і не скінчена вона, але — як сказано — становить цілість і замикає собою всю дотеперішню мою громадську працю. Тому, віддаючи цю книгу і Вам, читаче з ворожого табору, прошу і Вас поставитись до неї, хоч і вороже, але честно. Це значить: поняття в ній уживані прошу розуміти так, як я їх розумію. Наприклад демократію розумію не як "походженя народнє", "не панське", "не аристократичне", а як метод орґанізації, вживаний найчастіще як раз "панами" по походженю, тими, кого Ви звете "аристократами". Аристократією натомість зву я всяку правлячу і провідну в даній добі верству (те, що в західньо-европейській літературі називають тепер "елітою"), без огляду на її походженя. Інтеліґентом не називаю всякого, хто скінчив вищу чи середню школу, бо таку школу скінчити може і хлібороб, і військовий, і промисловець, і робітник. Інтеліґентами, по моїй термінології, єсть люде не зайняті матеріяльно-продуктивною працею, не володіючі ані засобами війни, ані засобами продукції, і здобуваючі собі прожиток взамін за працю свого ума і духа. Поясненя всіх мною вживаних понятть соціяльних і політичних знайдете в цій книзі.

Памятайте, що кожне слово в ній обдумане і писане з почуттям відповідальности. Хоч в часах щогодинних газет — потопу паперу, під яким дуситься сучасна демократична цивілізація — не прийнято поважно трактувати політичні і публіцистичні праці, але ця праця писана ще по старому колишньому звичаю: з пошаною до друкованого слова. Памятайте теж, що ідеологію і світогляд наш не можна брати або відкидати по частинам. Наш монархізм випливає з класократії, класократія з християнського і єрархічного погляду на світ. Все це вяжеться з собою орґанічно. Світогляд наш — це не механічний зліпок цитат з

— XLVIII —

недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя. Тому його можна взяти або відкинути лиш в цілости — таким, яким він єсть.

Наприкінці одна дрібна увага: в кожній книзі важний не тільки зміст, не тільки форма, але й ритм. Бо ритм чи не найглибше віддає настрій душі і темперамент. Може тому в старинних часах ритм грав таку велику ролю. Одно з великих каліцтв наших, — яке теж не дає нам себе взаємно розуміти — що наголоси у нас у кожного инакші. Тільки спів і вірші, що нас духово лучать; в прозі ми себе не відчуваємо. Щоб ритм цієї книги зазначити, я хотів було скрізь наголоси ставити, але це технічно оказалось неможливим. Отже, бажаючи хоч трошки зарадити лихові, вживаю правопису, який подвоює в закінченях шелестівки лиш там, де наголос на останнім або передостаннім складі (шукання, питання, натомість: закінченя, скороченя). Прошу при читанню моєї праці це прийняти на увагу, инакше її ритм останеться для Вас незрозумілим.

Оце і все, що мав я Вам сказати. Щасливий буду, коли ця книга і Вам, читаче з ворожого табору, у пригоді стане. Коли прочитаєте її перед, а не по катастрофі. До катастрофи веде Вас однаково: як українство охлократично-диктаторське і демократично-республиканське, так і нехтуваня українською ідеєю державною. Може ці мої попередженя не зустріне доля моїх передвоєнних попереджень що до ідеї української державної незалежности. Може не будуть вони вислухані запізно і може Бог врятує Ідею Гетьмансько-монархічну од фальсифікаторів і спекулянтів....

Виконуючи волю Ясновельможного Пана Гетьмана, переїзжаю до Берліну для праці в Українськім Науковім Інституті. Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистало і на закінченя оцих "Листів". Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовженя. Дякую Богу Милосердному, що мені в так тяжких умовах дав змогу її написати. А Вас, читаче, прошу вірити, що — при всіх її хибах — вона писана так, як писати кожну книгу радив Марк Аврелій: "так, як-би вона була останньою в життю; так, щоб не було в ній ніякої нерозважности і ніякої незгоди з наказами розуму; щоб не було в ній лукавства, самолюбства, і щоб не подиктована вона була незадоволеням зі своєї власної долі".

В. Липинський.

— 1 —

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ.

ЧАСТИНА ПЕРША

(30 ЛИСТІВ)

Закінчена в початку Квітня (Апріля) 1920 р.

ЗМІСТ:

Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.

I.

Лист 1: В боротьбі Українців між собою не повинно бути невтральних, бо Українську Націю і Державу зможе сотворити тільки внутрішня перемога найсильніщих, а не пацифізм слабих боягузів та зрадливий невтралітет політичних спекулянтів (ст. 3).

Лист 2: Боротьба ця буде творчою, коли вестиметься вона во імя України, а не во імя перемоги в ній тих чи инших сторонніх, чужих впливів (ст. 4).

Лист 3: "Самостійнитво" української демократичної іителіґенції (ст. 5).

Лист 4: Для неї був рідніщий Керенський, ніж український хлібороб (ст. 10).

Лист 5: Інтеліґентське "відродженя нації" під гаслом інтернаціоналізму (ст. 12).

Лист 6: Все-ж таки джерело сучасної траґедії української не в політичнім шарлатанстві демократичної інтеліґенції, а в денаціоналізації і безсиллі української хліборобської аристократії (ст. 14).

Лист 7: Розцінка на десятини української національної ідеї (ст. 15).

II.

Лист 8: Хто має творити тепер нову українську державно-національну ідеольоґію? (ст. 17).

Лист 9: Як не новий Ганджа Андибер: Раковський — і маршалок Пілсудський, то може політико-кримінальні установи, іменуємі українськими демократичними партіями? (ст. 20).

Лист 10: Політична формула панування всякої республіканської демократії: компроміс між золотом і злобою та темнотою (ст. 22).

Лист 11: "Державно-національне будівництво" української республіканської демократії, яка мала замало золота, щоб купити злобу і темноту (ст. 22).

Лист 12: Кошти цього "будівництва" заплатив своєю руїною український хлібороб (ст. 24).

— 2 —

Листи 13, 14, 15: Кілька ілюстрацій, як ставилась українська демократична інтеліґенція до українських хліборобів тоді, коли вона "будувала державу" і "відроджувала націю" (ст. 25, 27, 30).

Лист 16: Світова боротьба між законом землі і законом капіталу (ст. 32).

Лист 17: Всяка інтеліґентська демократія — це послушне знаряддя в руках інтернаціонального капіталу (ст. 34).

Лист 18: Українська інтеліґентська демократія потрафила тільки знищити небезпечну для інтернаціональних капіталістів українську хліборобську аристократію і нічого крім нової руїни Україні не дала (ст. 35).

Лист 19: Бо демократичні республіки можуть повстати тільки серед таких націй, яких державно-орґанізацийний національний апарат був сотворений перед тим аристократичними Монархіями (ст. 38).

Лист 20: Бо інтеліґентська демократія це орґанізм без спинного хребта, а спинного хребта: — армії і державно-орґанізацийного апарату — який би могли обліпити інтеліґентські демократичні слизняки, у Нації Української не було (ст. 39).

III.

Лист 21: Тільки український хліборобський клас, обєднаний владою українського Гетьмана-Монарха, може збудувати Українську Державу (ст. 41).

Листи 22, 23, 24: Тільки Українська Трудова Монархія дасть Нації Українській політичне, національне і культурне обєднаня (ст. 43, 46, 47).

Лист 25: Бо демократичне республіканство, як тепер так і в минувшині, змогло тільки Україну зруйнувати (ст. 48).

Лист 26: Згадка про першу українську еміґрацію 1710 року (ст. 50).

IV.

Лист 27: Класова боротьба, як джерело вічного відновлюваня аристократії (стор. 50).

Листи 28, 29: Чотире теоретичні питання до українських большовиків, адресовані до тих між ними, хто творить нову творчу українську пролетарську аристократію, а не до тих, хто відроджує нашу стару демократичну руїнницьку Брюховеччину та збирається відограти на Україні деструктивну ролю найспритніщих аґентів інтернаціонального фінансового капіталу (ст. 53, 54).

Лист 30: Postscriptum (ст. 61).

— 3 —

I.

Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.

І. Перший раз в життю доводиться мені публічно в пресі, виступити проти тих, кого я звик уважати за співробітників у праці для одної, хоч ріжнородної в формах, але здавалося єдиної по сути, української національної ідеї.

До революції для мене та моїх однодумців і ровесників, від часу, коли ми стали до громадської праці в початку девятисотих років — політичне "вірую" кожного з нас було справою другорядною: першою було "вірую" національне. "Нашого брата прибуває" — думали ми, давні, довоєнні й дореволюцийні самостійники-націоналісти, передплачуючи кожну нову українську ґазету, купуючи кожну українську книжку, без огляду на її соціяльно-політичний напрям. І навіть гострі иноді політичні суперечки не псували дружніх близьких відносин, що вязали нас з людьми часто ріжних соціяльно-політичних світоглядів, тому, бо ці люде були для нас перш за все "свої", "Українці".

Вся боротьба наша зверталась у бік зовнішнього ворога й велась за визволення з під ярма чужих національних впливів тих, хто в Україну, так як ми, ще були не увірували. На поширеня українства серед тих "незрячих" — для мене персонально найближчих по крові: спольщених, а для моїх товаришів: зросійщених земляків — ішла вся наша громадська енерґія. Боротьба Українців між собою, про котру нам дехто, особливо "ліві" наші приятелі, все нагадували — здавалась нам чимось дуже далеким, нереальним. Зрештою ми так глибоко вірили в розум і такт українських національних учителів і провідників...

Але ця боротьба прийшла, бо дійсно прийти мусіла.

По законам Сольона кожний громадянин, що підчас внутрішньої, домашньої війни заховувся невтрально, мусів бути засуджений на вічне вигнання. Старовинний світ у той спосіб боровся з деморалізуючим і розкладовим впливом тогочасних демократій, в яких маси, втягнені ріжними демаґоґами в політику і бачучи "діла" своїх провідників, стали врешті пасивно піддаватись тиранії тієї чи иншої "народньої партії", пильнуючи тільки за тим, аби без найменшого риску як найбільше хвилевих користей для себе від панування ціх партій урвати.

— 4 —

І досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають "невтральні" чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засужені на смерть і на рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.

Між иншим і наше історичне поневолення в певній мірі пояснюється тим, що ми підчас "Руїни", в боротьбі поміж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного то другого сусіда. "Хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає" — так казали наші тодішні невтральні. В результаті нація наша опинилась у залежности і від Москви й від Польщи; всі наші войовничі творчі елементи спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі невтральні пацифісти — вічно покривджені, не зважаючи на свою щиру миролюбивість та політичну невтральність, ріжного роду поступові демократи.

Отже кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілась, оставатися невтральним. Навіть якби ця невтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любови до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не відріжняє поміж невтральними боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. Кожний із нас мусить заняти своє місце в тих рядах, де його поставило життя, і мусить виконати свій обовязок так, як йому наказує совість...

* * *

Внутрішня боротьба українська тільки тоді моглаби бути не руйнучою, а творчою, коли б велась вона во імя повної волі й повної — державної й культурної — незалежности цілої без винятку української нації. Не істнує ні одної європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли істнує обєднуюча спільна ідея української національної незалежности, можемо говорити про істнування української нації.

Тільки тоді кожна українська ґрупа, вносячи у внутрішню боротьбу свої індивідуальні ідейні проґрами, що на її думку краще й повніще визволять цілу націю, допоможе наростанню загальних, для цілої нації спільних, національних вартостей. В противному разі, коли спільної боротьби за спільну ідею незалежности не має, коли поодинокими національними ґрупами кермуватимуть инші, зовні на націю впливаючі сили, і коли ці ґрупи в боротьбі за свою ідею будуть монополізувати для себе право представництва цілої нації, всю решту своїх земляків не за Українців уважаючи, то така внутрішня боротьба мусить перемінитись в боротьбу за чужі національні впливи на Україну й принести для нас той самий занепад, який принесла була підчас першої "Руїни" внутрішня боротьба Українців не за незалежну Україну, а за прилученя себе до ідеї східної російської чи до ідеї західної польської.

— 5 —

Використовування зовнішніх чуженаціональних чи інтернаціональних ідей, сил, та комбінацій тих сил, для скріпленя своєї нації, або підпорядкування своєї нації зовнішнім силам, і роскол та руїна нації по лініям впливу ціх сил — иншого виходу нема.

В цім листі хочу заналізувати деякі моменти нашої внутрішньої боротьби з точки погляду розвитку української національної ідеї і скріплення української нації, а зокрема хочу заналізувати національну творчість тих, хто себе за духовних провідників України вважає: української наддніпрянської інтеліґенції. Про галицьку інтеліґенцію наразі не говорю, маючи надію галицьку справу колись у однім з дальших моїх листів зокрема розглянути.

* * *

Ані нашої сучасної внутрішньої боротьби, ані теперішнього катастрофічного антракту в нашій боротьбі за визволення не можна абсолютно зрозуміти, коли не усвідомити собі того основного — на мою думку — факту: боротьба за сотвореня Української Держави — тобто за здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежности ставились з погордою й вороже. Під гаслом осмішування самостійництва, як "буржуазного балакунства" пройшов увесь період ідейної підготовки до національної революції в кінці XIX. і початку XX. століття. Під гаслом як найгостріщого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народа, пройшов увесь перший, найбільше горячий, найбільше творчий період діяльности Центральної Ради.

Тільки "по довгих і великих ваганнях" — пише голова Центральної Ради професор Грушевський — "головні українські партії, соціялреволюціонери й соціялдемократи, рішили проголосить незалежність України" — та й то так, "щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції, чи української національної виключности".*) В перекладі на звичайну мову ця послідня фраза значить, що соціялістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійности змонополізувати виключно для себе, викинувши просто, як "реакціонерів та гетьманців", всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошеня четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією — промінявших автономію на самостійність — соціялреволюціонерів.

В кожнім політичнім факті треба розріжняти два моменти: ідеольоґічну надбудову, що єсть продуктом теоретичного думання і складається під впливом ріжних пануючих в дану епоху теорій, і матеріяльне підложжа — спосіб життя й праці даної ґрупи — яке той політичний факт і ту ідеольоґію предрішає. Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави

*) Американське "Нове Життя", число 3 ц. р., стаття: "Роковини української незалежности".

— 6 —

абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись иншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною — ролю посередників між російською державою й українськими народніми масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій ціли всіма силами опанувати. Політичний опортунізм "Тупа" і його віра в російську "опозіцію"; повільне усування на бік старих "культурницьких", по духу самостійницьких, "щирих" елементів — елементами реальноі політики "поміркованими"; всі ці безконечні трансформації українських соціялістів в залежности від того, як ставились до "українського питання" всякі російські соціялістичні центральні комітети, все це прояви одного й того самого вище зазначеного факту.

Коли провідники нації боряться за повне визволення й за державну незалежність цілої нації — кожний член нації для них дорогий союзник, жовнір однієї й тої самої армії, без якої здобуття незалежности неможливе. Але коли ці провідники борються за право посередництва між чужою державою й своїм "народом", кожний член нації, що до їхніх "партій", їхніх клюбів чи товариств не належить, це чужий, це ворог і можливо небезпечний конкурент. Монополізація виключно для себе української національної ідеї була конечним результатом способу життя й діяльности тих, хто на експльоатації цієї ідеї в цілях посередництва будував усе своє політичне й матеріяльне істнування.

Членом "української" нації міг бути тільки той, хто поступову й демократичну програму української інтеліґенції визнавав і мандат на представництво народніх інтересів в її руки складав. "Лівіщі кадетів і правіщі большовиків" — ось були ті рамки, в яких могла істнувати "українська нація". Все, що було поза ними — це були не Українці, це були в найкращім разі тільки "культурники", "українофіли", або смішні ориґінали-самостійники, а то просто "Малороси", "Поляки", і взагалі всі разом люде з національного боку непевні. При тім реальні сили отієї "нації" серед 40,000.000 "непевних" виражались круглою максимальною цифрою: 6000 передплатників українських журналів та ґазет.

Розвал російської імперії був катастрофічною несподіванкою для української інтеліґенції. Довго невірячи своїм очам, вона всіми силами намагається виконувать далі свою ролю посередництва, чипляючись при тім руками й ногами за послідні фікції старої російської держави. Допіру російський большовизм, знищивши всіх "поступових і демократичних" Росіян, знищив разом з ними всі надії української демократії на здобуття "автономії" — а будуючи на місці старої спорохнявілої держави російську державу нову, натхнув наших репрезентантів нації думкою: а чи не попробувати, мовляв, і нам збудувати собі власну державу.

Їхні попередні "довгі й великі вагання" зникли на протязі мало не 24 годин. Принаймні орґан урядової партії соціялреволюціонерів "Народня Воля" в початку тиждня писала, що самостійність це контр-

— 7 —

революційне гасло панів, а в кінці того самого тиждня появився четвертий універсал і стаття, що самостійність це гасло соціялреволюціонерів, і що найбільшими його ворогами єсть ті самі пани кровопійці поміщики.

Розуміється джерело тих вагань не лежало в українськім народі. І не тому проголосили інтеліґентські українські соціялістичні партії самостійність, що вони раптом відчули непереможне бажання мас мати свою власну державу, а просто тому, що нова Росія большовицька не захотіла з ними, як репрезентантами української нації, говорити. Не стало раптом того, перед ким можна було посередничити. Російські большовики, а не національна ідея українська, примусили наших провідників нації ступити на шлях повного національного визволення, шлях самостійности і державного будівництва.

Беручи в цім будівництві приклад зі своїх ворогів і учителів, забули тільки наші раптом народжені самостійники, що російські большовики мали за собою десятки літ державного й національного думання; що переворот большовицький був за довго перед тим підготовлений не тільки соціяльною але й національно-державною працею російської інтеліґенції. "Въ манифестахъ Пугачева — писав ще в 70-их роках російський революцийний "Впередъ" — было болѣе крѣпкихъ залоговъ неотвратимыхъ, грозныхъ пророчествъ для будущаго, чѣмъ во всѣхъ либеральныхъ и радикальныхъ проповѣдяхъ противъ алтаря и престола... Но смѣлый самозванецъ не сумѣлъ орґанизовать возстанія... Гдѣ же летаешь ты, предсказанный Пугачевымь и ожидаемый воронъ? Долго-ли русскому народу ждать свое будущее?" — "Ожидаемый воронъ" — новий Пугачев — прийшов. Йому зосталось тільки зорґанізувати те, що було підготовлене поколіннями російських революціонерів: державників і патріотів.

Не забула натомість наша ліберальна й радикальна, на соціялістичний колір під час революції перефарбована, українська інтеліґенція нічого з того, чим жила вона до часів свого "самостійництва". Монополь представництва української нації, вироблений нею в часах політичного посередничення, був задержаний нею й у часах будівництва української держави. Тільки вона має право українською державною роботою кермувати. Тому вона не хотіла допустити українських національних несоціялістичних елементів до Центральної Ради. Тому поборювала вона весь час зародки національно-українського большовизму. Тому бойкотувала вона врешті гетьманщину в першім чисто національнім і чисто самостійницькім періоді її істнування, коли премєр Лизогуб при участи міністра закордонних справ Д. Дорошенка намагався всіма силами українські праві соціялістичні й демократичні кола до тієї, єдине тоді можливої, форми нашого державного будівництва притягнути. *)

*) Аналіз національної української політики в часах гетьманщини до теми цього мого листа не належить. Такому аналізу маю надію присвятити один з дальших моїх листів. Але щоб уникнути непорозумінь, мушу тут зразу зазначити, що, говорячи взагалі про нашу національну політику й усі її політичні форми, маю на увазі систему, а не поодиноких людей і що з точки погляду національної політики треба в гетьманщині розріжняти відразу ці два періоди: українсько-дер-

— 8 —

Російсько-французько-протофісівська провокація, якої жертвою став Гетьман і під впливом якої була проголошена посліднім тодішнім кабінетом федерація, допомогла українській соціялістичній інтеліґенції наново опанувати і змонополізувати для себе провід української нації. Одинокий клас, дійсно і реально заінтересований в істнуванні української держави й до державного будівництва здібний — клас репрезентуючий історичну, культурну й національну українську традицію — український клас хліборобський — був у лиці свого найвидатніщого представника, Гетьмана Павла Скоропадського, федерацією скомпромітований. За "самостійність" проти "федерації" було піднято повстання, зорґанізоване при допомозі найбільше самостійницьких і патріотично настроєних галицьких військових частин, але на чолі повстання знов опинились ті, хто на протязі літ, у всіх довоєнних часописях і виданнях, що виходили на території бувшої російської України, доказували не за страх, а за совість, що самостійність противиться й духові й реальним потребам українського народу. Подібного роду національної політики й такої

жавний хліборобський при кабінеті Лизогуба й російсько-федеративний протофісівський при кабінеті Гербеля.

Уступку фінансістам з Протофісу і проголошеня федерації — навіть у тій формі теоретичній, а не практичній, в якій вона була проголошена (бо та Росія, з якою малося творити одно державне тіло — а не міждержавний союз — тоді не істнувала) вважаю політичною й національною катастрофою для українського хліборобського консервативного класу. Для цього класу питання державної незалежности — це питання чести, це — бути або не бути. Чи можна собі уявити, щоб такіж самі німецькі, англійські, французькі, польські, російські і т. д. консервативно-аґрарні кола зрікались політичної незалежности своїх націй? Без національно-державної незалежницької ідеольоґії не можемо собі помислити класу, якого моральна сила й політичне значіння полягає перш за все в збереженню аристократичної, не підданчої, вільної, незалежницької, не рабської національно-державної традиції — традиції його дідів і прадідів...

Перший і найдовший період Гетьманства Павла Скоропадського був безумовно періодом будівництва державної й національної української незалежности. Яко такий він дав максімум того, що до цього часу могла здобути українська нація, зденаціоналізована й здеморалізована попереднім російсько-петербурґським періодом свого державного істнування. І в ньому було найбільше задатків для дальшого нормального й буйного розвитку нашої нації, не зважаючи навіть на деякі великі політичні помилки й хиби, що були й у цьому періоді.

До таких найважніщих помилок причисляю: 1. Становище супроти Центральної Ради. Бо хоч вона була розігнана не Гетьманським Урядом, а вищим німецьким командуванням — але незапротестованя проти цього факту, а значить мовчазна солідарність з ним — було з національного погляду таким-же самим деструктивним явищем, як знищеня Центральною Радою українських хліборобів при допомозі Керенського і "єдиного російського революційного фронту". 2. Заборона в самім початку гетьманщини селянського зїзду — заборона зовсім зайва, бо настрій того селянства вже тоді був виразно національний і патріотичний, ворожий до російської большовицької інвазії. 3. Помилка найважніща — безсилість і пасивність Уряду супроти "карательних експедицій", орґанізованих найбільше нікчемними і хамськими елементами — грабіжниками, пройдисвітами й провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею української держави. Але відомий факт, що Гетьман не раз просив представників української демократії, допомогти йому боротись з тим розкладовим явищем. Бойкотуванням своєї власної держави, українська демократія несе за її помилки перед історією одвічальність не меншу, чим ті, що тоді на чолі української держави стояли...

— 9 —

внутрішньої національної траґедії не знає історія ні одної з європейських націй.

Все це зрештою оказалось розуміється безцільним. Реальні сили інтеліґентських більш або менш соціялістичних Українців не виросли ані на йоту під впливом того, що вони замість на автономії рішили політично спекулювати на самостійности. Як давніше так і тепер, дійсна, жива сорокаміліонова нація була поза рамками "лівіше кадетів і правіще большовиків", в яких жила й проявляла свою активність українська інтеліґентська демократія.

Ми в своїй історії вже раз такий же самий поступовий і демократичний інтеліґентський рух переживали. Це була наша реліґійна унія в XVII. столітті. Вона — поминувши її реліґійний і культурний бік, про який тут не говорю, зазначивши тільки, що з того боку вона відограла величезну позитивну ролю — під оглядом політичним намагалась примирити українські національні змагання з інтересами польської держави і якої провідники, освічені по європейські поступові інтеліґенти, хотіли стати єдиними репрезентантами української нації перед польською державою і єдиними посередниками між цією державою й українськими народніми масами. Для того вони хотіли знищити дві инші українські національні сили: тодішніх українських "реакціонерів" та старовірів православія з одного боку, і провідників тодішньої соціальної революції, низове козацтво — з другого. Але це тодішнім політичним уніятам не вдалося. Соціяльна революція й православна шляхецько-міщансько-попівська реакція сполучились разом і під проводом Великого Гетьмана Богдана Хмельницького витворили дійсно всенаціональний рух, що розвалив польську державу й розігнав тодішніх серединців — українських уніятів.

Тепер подумаймо, що сталося б з нами в XVII століттю, колиб польська держава, кинувшись у проектовану тоді турецьку війну й потягнувши за собою в цю війну, як цього хотів король Володислав IV, і українську козаччину, була б війну програла й через те розвалилась. Що сталося б, колиб на чолі визвольного руху української нації стали вороги програвшого війну короля Володислава й української козаччини — українські уніяти, які, бажаючи потягнути за собою народні маси, а самі належачи до безземельної інтеліґенції (цей факт між иншим усе підкреслювали тодішні оборонці православія), роздаровувалиб їм землі українських "королівських приятелів" козаків і українських православних реакціонерів, "соціялізувавши" при тім у Хмельницького його хутір Суботів, а в Київо-Печерської Лаври всі її численні маєтки.

Очевидно сталося б тоді те саме, що сталося й тепер з державним будівництвом, веденим такими ж самими — й по своїй соціяльній інтеліґентській природі й по свому духу посередників — нашими сучасними політичними уніятами.

Нова творча всенаціональна Хмельниччина могла б була за наших часів спалахнути тільки тоді, коли б Керенський, удержавшись при власти, віддав був нашим політичним уніятам з Центральної Ради усю владу на Україні й коли б проти них і проти російської демократичної

— 10 —

держави, що їх би піддержувала й за ними стояла, повстали одночасно й ліві большовицькі й праві монархістичні українські елементи — одно слово все, що було на Україні правіще кадетів і лівіще есерів — то б то вся сорокаміліонна українська нація, невеличку тільки горстку політичних посередників і монополізаторів українскої національної ідеї виключаючи.

Така нова Хмельниччина ще гряде. Російська революція прийшла для нашої нації за рано. Процес демократизації й разом із тим розкладу Російської Імперії був ще далеко не завершений. Він піде далі, не вважаючи на хвилеве могутнє відродженя, що дала російській державі перемога большовицька. Але щоб той слушний час не застав нас знов неприготованими, всі дотеперішні помилки мусять бути ясно й виразно усвідомлені. Такому тільки завданню, а не звичайному й модному в нас бажанню дошкулити політичним противникам, служити має мій далший аналіз національної діяльности дотеперішніх провідників нації, які зрештою иншими, чим вони були, мабуть і бути не могли і які те, до чого вони були здатні, з енергією, посвятою й працьовитостю великою виконали.

* * *

В початку революції я, як офіцер бувшої російської кінноти, мав під своєю командою більше сотні щиро мені відданих людей та мав у своїй роспорядимости пару сот прекрасних коней. Національний рух захопив розуміється й мій відділ, що складався майже виключно з саміх Українців. В Полтаві, де ми тоді стояли, вишито нам чудовий синьо-жовтий Штандардт, на якому було написано: "В своїй хаті своя сила і правда і воля." З великим одушевленням приняли ми цей новий Штандардт і він ще міцніще обєднав нас у одну дружню сімю, до якої всяка "шатія", що почала тоді скрізь верховодити в армії, не мала абсолютно ніякого доступу. Не можу без глибокого зворушеня ще й сьогодня згадати ті гарні, найщасливіщі для мене хвилини й того чесного, доброго українського солдата, котрому пізніще, під час большовизму я мав завдячувати своє життя.

На Штандардт наш ми ще повинні були всі присягати, тільки-ж робити цього без наказу начальства, без санкції Держави, в поняттю законности орґанізованої військової маси, не можна. Инша річ, як би ніякого начальства не було, але воно вже тоді істнувало. Отже по нараді зі своїми солдатами й по нашій однодушній постанові поїхав я до Київа, до нашого Генерального Секретаря по справам військовим з проханням затвердити нашу частину, дати їй імя й дозволити мені формувати більший український кінний відділ.

Формальности всі я виконав, посвідченя, що я "дійсно Українець", якого від мене пп. адютанти п. ґ. Секретаря вимагали, я представив, але все ж таки дозволу не одержав, хоч такі дозволи тоді роздавались тисячами. І так я відділу свого не сформував. Зважитись бути несолідарним, недисциплінованим супроти "своїх", "Українців", я не зміг.

— 11 —

Дозволив я собі згадати цей дрібний епізод тому, що він не одинокий. Для тодішніх провідників нації — а ними були виключно українські інтеліґенти — "пан" та "поміщик", який "не состояв у національній меншости", не виголошував демаґоґічних промов і не записався в партію ес-ерів, а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був "найсвідоміщий Українець" і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обовязок.

Весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов — як було сказано — під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціялістами зокрема.

Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошеня незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставлеником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. Завданням того ставленика було — як ми думали — зробити російську революцію коштом зруйнування "аграріїв", тоб то фактично коштом зруйнування України в першій мірі. Але навіть на самостійників-соціялістів дивились — як пише В. К. Винниченко в своїм "Відродженю Нації", як на "людей занадто вже хоробливо пронятих національним чуттям... Щож до самостійности, то навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революцийні сили всієї Росії".*) Щож допіру говорити про нас — самостійників і несоціялістів.

В результаті українська інтеліґенція, замість во ймя національної ідеї та єдности української нації подати братню руку українським хліборобам, облобизалась во ймя єдности російського революцийного фронту з Керенським, одержавши за це від нього обвинуваченя в "30 серебренниках". Замість миру з Центральними Державами, який тоді не зруйнованій ще Україні міг запевнити силу й будуччину, відбулось знамените "Тарнопольское наступленіе", зроблене тоді по голосним, у пресі російській і українській опублікованим, військовим наказам Керенського й Петлюри. Потім прийшов "третій універсал". Український хлібороб був зруйнований до щенту, а антантський фінансіст потирав із задоволеням руки.

Оповідають, що Клємансо був дуже злий, коли довідався, що ці самі Українці, які так приязно балакали з ґенералом Табуї, заключили берестейський мир. Для нього очевидно одразу стало ясно, що на Україні влада опиниться в руках природніх союзників німецьких консерваторів — аґраріїв українських і що ці аґрарії відплатять ліберальній антантофільській московській буржуазії за Керенщину миром з ворожими Керенському, Антанті й капіталістам російськими большовиками. "Прийдуть ще до мене ці Українці!" — так мав покрикувати тоді "старий тигр" європейського фінансового капіталу. Де-які потім дійсно прийшли, де-які ні.

*). Відродження Нації І ст. 43-4.

— 12 —

При такій міжнародній констеляції народилась Українська Народня Республіка. На чолі її стояли українські інтеліґенти демократи, що в справах внутрішніх відзначались принціпіальностю, російською революцийною щиростю і чесностю, а в справах міжнародніх бездонною, дитячою несвідомостю.

* * *

Коли б така сама голубиня чистота й невинність, як у справах міжнародніх, була у наших провідників і в справі національній — ми б може вийшли з російської революції переможцями. Але тут на жаль наша інтеліґенція вкусила вже од дерева пізнання добра й зла.

Понадкласова національна ідеольоґія в сучасній своїй європейській формі єсть твором міщанської демократії, яка в часах "весни народів" своїм романтичним ентузіязмом, своєю фанатичною відданостю ідеї нації, зуміла цю ідею прищепити всім класам, всім членам своїх етноґрафічних колективів.

Ми мали нагоду пережити свою "весну народів" тепер під час російської революції. І верствою, що була покликана цей прапор чистої понадкласової національної ідеї піднести і з ним у бій піти — була українська міщанська демократія, тоб то та сама наша українська інтеліґенція. Стара міщанська Европа ще й досі виглядає нашого українського Ґарібальді. Ніяка невдача під оцим всенаціональним прапором для української інтеліґенції не була би страшна. Ідея — чиста, ясна, безкомпромісова, для всіх Українців без ріжниці класів єдина національна ідея булаб лишилась. І вона в кінці перемоглаб.

Але наша національна "весна" прийшла тоді, коли в Европі була вже національна "осінь", коли понадкласова ідея національности стала вже там старенькою європейською міщанською демократією в достаточній мірі зогиджена й запаскуджена. Форм новітнього європейського національного руху наша інтеліґенція, з чужоземними мовами мало знайома, на жаль зовсім не знала. А в російській літературі, на якій була вона вихована, відбивалась тільки вся гостра й заслужена зрештою критика націоналістичної російської буржуазії. І наша молода міщанська демократія в молодечу, романтичну національну ідею своєї старшої європейської сестри вже не вірила та й завдяки свому становищу автономістів і посередників — повірити не могла. Вона була по російському "соціялістична" й сама в загальнонаціональну, обєднуючу всі класи ідею не віруючи, не могла такої всенаціональної віри дати українським народнім масам, які знов, з ніякими літературами не знайомі, в своїй чистоті духа власне під синьо-жовті прапорі до такої ідеї йшли, такої всенаціональної, визвольної, повстанської, "противочужинецької" ідеї шукали та її від проводирів своїх сподівались. І вийшов із того всього страшний трагічний розгардіяш.

Перед самим відкриттям I-го Всеукраїнського Військового З'їзду — основи Української Армії — коли вже всі численні участники були в залі і з напруженям ждали прибуття ініціяторів, раптом

— 13 —

на естраду вискочив "хтось у сірому", розуміється інтеліґент-офіцер, і став несамовитим голосом плюгавити нашу минувшину, а особливо лаяти Гетьманів, що тільки, мовляв, з народу кров ссали і його в неволю продавали. Тих самих Гетьманів, про яких — як це не одному з участників з'їзду було відомо — згадав не раз добрим словом Шевченко, про яких і "батько Грушевськийй" стільки гарних книжок написав. Зробилося в залі так, як бува на великім селянськім празнику хтось підвипивши скаже якусь дурницю. Всі стараються в це місце й не дивитись. Але в міру того, як "оратор" говорив, починали в очах деяких солдат появлятись злі вогники. "А де вони єти самиє, що отих гетьманів хотять?!" чулося виразно в ціх поглядах, звернених жестами оратора на нас, ґрупу українських самостійників, що зібралась була в однім куті.

Для нас ця "передмова" до з'їзду майбутніх ідейних провідників української армії, була гіркою, болючою образою. Мій знайомий — полковник Олександер Сахно-Устимович, зрештою спокійний і як дитина лагідний чоловік, з шаблею хотів кинутись на хуліґана. Ледве ми його здержали. Але від відповіді "ораторові" здержати таки не змогли. Та тільки він став говорити — урочисто війшла президія. Сахно-Устимович замовк. Демократичний настрій був попереднім "оратором" зроблений.

Поки життя не забуду отого моменту. Того й ще одного.

В яку годину по відкриттю з'їзду й цій хуліґанській передмові, появляються раптом на сцені коло президії козаки з прапорами й портретами... Чиїми ? ... Тих же самих тільки що облаяних та оплюгавлених Гетьманів! Мало того. На ці гетьманські портрети вони, ці козаки, вмерти за "федеративну Україну" клянуться.

Мене аж у горлі здавило. Зболілі, напружені нерви відчули одразу настрій солдатської маси. Її почуття законности, почуття чесности й моралі було тяжко ображене. Оці "українські буржуї" з неі кепкують, сміються — такий тільки висновок міг зробити з того всього в справах політичних ще недосвідчений український солдат. І в "зраді" Сагайдачників, Полуботковців, Богдановців, Дорошенковців і тих усіх инших полків, що ймена українських Гетьманів у інтерпретації українських ес-ерів носили — зовсім не винна чесна, моральна, законна українська солдатська маса. Винні ті "книжники й фарисеї", що свою національну пустопорожність хотіли затушувати перед "народом" підкреслюванням мертвої національної форми; ті, що своє власне духове каліцтво, свою невіру й погорду до ідеї власної державности, вважали врожденним каліцтвом цілого українського народу, який на їх думку їхню ідею нації тільки як "земельку" та зненависть до "панів" міг зрозуміти й приняти.

І винні може більш од усіх ми самостійники-гетьманці, що тоді зараз же, не чекаючи, з вільним козацтвом, зі зброєю в руках, в оборону традиції національної, чести національної й своєї власної чести не стали...

* * *

— 14 —

"Коли московські учені з великим старанням і любовю досліджують московську старовину — то це робить їм честь. Але коли нашим дітям, що породились у Київі й узагалі в нашім краї, дають тільки найбільш неясні представленя про історію рідної землі, то це глибоко неправильно. Треба вміти сказати правду навіть тоді, коли це нам не подобається. А ця правда полягає в тім, що після періоду, коли, хоч у тіснім кругу осіб, був інтерес до місцевої історії, наступив період байдужости й холодности" — так писав у своїй "Малой Руси" В. В. Шульґін в січні 1918 року.

Це велика істинна правда. Коли клас хліборобський, клас землі, що у всіх націй і в усіх країнах світу єсть носителем традицій цієї землі, тобто наіцональної традиції — починає до тієі традиції ставитись байдуже й холодно, коли замість традицийної любови до України й аристократичної пошани до себе виховується у ньому рабська "преданність Москві", або "Варшаві" й хамська погорда до своєї національної індивідуальности, то це знак, що нація починає вмірати. И у тім, а не в інтеліґентській демагогії була наша найбільша траґедія...

Тодішню національну слабість та політичну нерішучість єдиного державно-творчого українського хліборобського класу, такуж слабість та зденаціоналізованість класу революційного: українського пролетаріату — використала інтеліґентська українська демократія.

Її перемога означала: з боку ідеольоґічного — мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного — шукання здеклясованою інтеліґенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих, а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема — творчої ідеольоґії здеклясованого селянства, ідеольоґії пів-пролєтаря, пів-хлібороба. Поки землі нема — большовик; раз землю придбав — хлібороб-монархіст; політичної лінії здеклясованого селянства, для якого в масі й приватна власність не підходить, бо землі не стане й соціялізація не йде, бо йому не нового соціяльного ладу, а землі треба; купити землю без держави не може, держави сам збудувати не в силі, а даром землі не бере; і всесвітня революція з братерством народів і тут же "геть чужинців", та на щот Жидів неблагополучно; до того українське традицийне — "хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає" — і в результаті не творча боротьба класів за такий чи инший новий соціяльний та національний лад, а безплодна, всі нації й усі держави все руйнуюча, а не будуюча, боротьба бідних з багатими, "дуків" з "голотою", "куркулів" з "босовиками", десятидесятинників з парусотдесятинниками, потім двохдесятинників з десятидесятинниками, врешті взагалі всіх, кому хочеться взять, зо всіма, кому не хочеться віддати — боротьба без ціли, без пуття, без краю — одно слово наша сьогоднішня нещасна Україна.

Врешті з боку державного перемога української демократії означала олігархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. З початку, за часів автономізму, це була не розложена ще вкрай армія російська, потім армія німецька до гетьманського перевороту й урешті в часах Директорії армія

— 15 —

галицька. І може одним із наших найбільших національних нещасть послідніх часів було те, що соціалістичний республіканський наддніпрянський уряд втягнув у свою півнаціональну руйнуючу політику одиноку що ще була лишилася, національну силу й гордість нашу — Галицьку Українську Армію — армію виховану в принятій віддавна Галичанами самостійницькій державній ідеольоґії, армію патріотичну й національну, що одначе в справах наддніпрянських проявила стількиж героїчної посвяти й доброї волі, скільки темноти й несвідомости.

* * *

Коли відродженя націй відбувається без національного ідеалізму, без любови до цілої нації в усіх її класах і ґрупах, без того ідейного національного пафосу, того ідеалістичного захопленя образом повної волі й незалежности нації, що йшло в парі з відродженям усіх європейських народів, то в наслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Остається тільки форма — мертва шкарлупина без зерна.

"І вигадалиж буржуї прокляті. Поддєлуються под мужицький разговор і думають, що ето комусь інтересно"... В тих майстерно підхоплених Винниченком ("Між двох сил" — драма) словах відбилась уся реакція народньої психольоґії на оту обкарнану, "соціялізовану" й у єдиний російський революцийний фронт утиснену національну ідею. Ніякої лєґенди, ніякого образу, що захоплював би чутку селянську душу. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, ми витворили ніде в світі не виданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту. Досі принаймні не було відомо, щоб якась нація відроджувалась дід гаслом прирізки землі. Ірляндці, наприклад, у яких питання аграрне в тисячу разів гостріше від нашого, та й то обєднуються всі не коло гасла "бий льордів і хапай землю", а під державно-національним гаслом "Home Rul'y". А у нас за Україну давали десятини.

Один мій знайомий політик довго морочився над статистикою, щоб вирахувати, скільки треба дати селянинові землі, щоб його задовольнити й у той спосіб патріотизм національний у ньому розбудити. Радиться він раз у цій справі й зі мною. Про суть патріотизму вже з ним і не говорю, знаючи з гіркого досвіду, що це справа безнадійна, питаю тільки: "а як будете давати даром, чи по купчій?" — Аж підскочив мій знайомий: "Розуміється, даром!" — "То знаєте — кажу — мабуть як тому дякові з побрехеньки — коли даром і з закусю — так до безконешности". Всеж таки такса була врешті знайдена, але позаяк вона була оперта на правдивій статистиці, то розуміється була ріжна.

С-д. приміром віддавали всі землі по над 40 десятин; с-фи здається по над 60, с. с. не пригадую, а с-ри, так ті за голоси на український список N 1 віддавали всю землю з лісами, водами й нетрями. Але й цього було за мало. Де-які селяне на це заявляли, що коли земля буде їм уся, але при тім нічия, то б то "казьонна", то їм кривдно буде на ній без "жалування" працювати, адже робітники на

— 16 —

казьонних залізницях ось яке жалування велике мають та ще й "забастовки" роблять, "прибавки получають", а тут тобі тільки "вся земля всім", а "пользи" з того ніякої. Не знаю, чи була якась фракція ес-ерів, що до "всеї землі трудовому народу" ще йому й "жалування" державне обіцювала, але що це деякі агітатори мусіли на власноруч робити, це напевно. І досить було появитись якійсь новій українській партії, як зараз перше питання: скільки десятин, як і коли. Хвиля демагогії, як лявина котилась із верху в низи, ширячи скрізь спустошеня й деморалізацію. І ці, що стояли на горі й перші грудочки кидали, думали, що в той спосіб будується держава і нація.

Цей національний меркантилізм глибоко розложив і здеморалізував усю без винятку нашу націю. Україна — десятина... Бери й бий! Не дай і бий! Тому Центральна Рада, братаючись із Керенським, видала свій знаменитий третій універсал і пустила з димом усю цивілізацийну хліборобську працю на Україні. Тому "земельні собственники" раділи, коли Німці розігнали Центральну Раду. Тому послідній кабінет міністрів за Гетьманщини пішов на вудку провокаторів і проголосив федерацію. Тому Директорія, піднявши повстання проти Гетьмана, розвалила свою власну українську державу і т. д. і т. д.

Нації творяться перемогами, або нещастями психольоґічно спільними для всіх членів одного національного колективу. Де наші спільні перемоги й де наше спільне горе? Гетьманці вважають за винуватців руїни всяких українських соціялістичних демократів, авторів братання з Керенським, третього універсалу і провідників повстання. Демократи думають, що все зло пішло від гетьманців, що розігнали Центральну Раду. Почавши повстання проти Гетьмана разом із українськими большовиками й Галичанами — всі вони в кінці пересварились. Большовики думають, що справа програна тому, що народові зрадили демократи, а демократи думають що через здеморалізованя народу большовиками. Наддніпрянці всю вину складають на Галичан за те, що вони передались до Денікина, а Галичане на Наддніпрянців за те, що ті передались до Поляків...

Побили себе ми самі. Ідеї, віри, леґенди про одну єдину, всіх Українців обєднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла.

Натомість сотворила українська інтеліґенція ідею про залежну від перемоги тієї чи иншої сторонньої сили і з ціми сторонніми силами обєднану, а внутрі розєднану й непримириму в собі Україну, і таку роспорошену, здеморалізовану націю українську ми тепер маємо. Єсть нова руїна національна зі старим поділом на ріжні орєнтації зовні, з безнадійною й безвихідною боротьбою бувших бідних і бувших багатих унутрі.

Безнадійна й безвихідна ця наша внутрішня боротьба тому, що якби вдалось навіть сучасне покоління бувших багатих чи багатших (бо де критерій і мірило для багатства взяти) знищити, то куди дінуться ці міліони, що провідники бідних при цій оказії награбували.

— 17 —

Хіба нема таких наївних, що вірили-б, що ці міліони будуть пожертвувані разом зо "всею землею трудовому народу". Повстає отже нове покоління багатих, що від старого ріжнитиметься тільки тим, що не матиме вже ніякої культури, ніякої традиції, крім хіба злодійської, й буде своїх награбованих міліонів з такою самою завзятостю, з якою перед тим робило революцію, боронити. Таких прикладів повно в історії людства.

Або цілковита зміна соціяльного ладу на цілім світі, — знищеня самої можливости нерівного поділу багацтв, або — як що така соціяльна революція не можлива — міжкласовий компроміс во ймя ідеї держави й нації, і жертва кожного класу для спільної ідеї нації. Иншого виходу з цього становища нема.

Соціяльна пролетарська революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації. — Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольоґічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча національна українська віра.

Чи дійсно така творча нова віра українська повстає?

II. Сьогодня в Київі сидить представник нашої соціяльної революції й нашої "восточної" орєнтації, отой традицийний український, нікому на Україні невідомий й не знати звідкіль прибувший "отаман голоти" Ганджа Андибер — у своїй модерній персоніфікації — Раковський. В західних наших землях панує й учить нас "західної культури" соціяліст і демократ, представник антантського самоозначеня націй — Пілсудський. А ми всі, хто так чи йнакше приймав активну участь в українськім державнім чи національнім життю — на еміграції або на окупації. Й ті, хто соціялізував, і ті, кого соціялізували — всі однаково. Тепер на еміграції маємо час подумати над тим, що ж далі? Маємо час обдумати й намітити дальші наші ідейні шляхи, дальшу нашу національно-політичну лінію. Чи в стані ми принаймні зробити це одно? Зробити чесно, розумно, розважно? Ніяка цензура нас не гнітить. Совість національна кожного з нас може проявити себе в усій своїй, нічим не обмеженій дійсности.

Ідеї з небес не спадають, а творяться людьми для людей. Виростають вони зі стихійного матеріяльного життя й предопреділяються оцею найглибшою основою громадського істнування людської стихії, а служать на те, щоб цю стихію кожний раз опановувати, щоб вона в зрості свому самого громадського звязку між людьми — в формі нації-держави і звязаної з тими формами — культури й цивілізації — не розсадила. Але сила тих ідей, їх вплив, їх значіння, залежать од індивідуальної вартости тих людей і тих ґруп, що ці ідеї часу висловлюють і їх у життя проводять.

Люде ж і ґрупи людські бувають ріжні. Єсть розумні й добрі, єсть злі й дурні. Дуже часто власне ці послідні. Якби не те, то занизька ідейність та занизька мораль при зависокім матеріяльнім розвитку не розсадили б Вавилону й Риму. Особливо індивідуальна

— 18 —

вартість ідеотворчих ґруп відограє велику ролю в розвитку й життю громадських сполук національних.

Сучасна європейська національна ідеольоґія немислима у людських колективів, які в процесі матеріяльного розвитку не перейшли від кочового життя до осілого, не витворили поділу на класи і машинової техніки продукції взагалі, а друкарської штуки зокрема. Але у тих колективів, що вже мають усі дані для розвитку національної ідеольоґії, така чи инша національна форма тієї ідеольоґії залежить виключно від індивідуальної вартости тих, хто ту ідеольоґію репрезентує. Тому одні етнографічно відмінні людські колективи стали націями, а инші так само етнографічно відмінні колективи націями не стали.

І тому хоч матеріальний розвиток України війшов тепер у таку стадію, що наша етнографічна маса мусить бути зорґанізована в модерну європейську націю, але чи зорґанізується вона в націю українську чи в націю російську, а почасти в націю польську — це залежить тільки від індивідуальної моральної вартости тих ґруп, що у нас ці три відмінні національні ідеольоґії ширять. І нам — репрезентантам національної ідеольоґії української — нема чого на "обєктивні дані" а не на себе рахувати, та на "мову", "писанки" й "Маркса", а не на власну індивідуальну вартість покладатись.

Німець південний тяжче розуміє Німця північного, як "Малорос" Москаля, або "Русин" Поляка — а проте творять вони одну націю. І всякі "писанки" провансальські, хоч може й кращі й ще старіщі від наших, провансальців од національної смерти в хвилях французської революції не врятували. Щож до віри в безпомилковість євангелія соціялістичного автоматизму: феодалізм породив капіталізм, капіталізм породив соціялізм, а соціялізм породить Українську Республіку — то така віра добра — вживаючи терміну католицького — для соціялістів віруючих, але не практикуючих.

Та українська національна ідеольоґія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродженя, з якої виросли ми — це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих — народною масою козацькою з посеред себе в війні й праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осавулів, сотників, що газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали, про них думи складали, а народ весь український через своїх оборонців козаків ті думи старшинські підхоплював, далі в степи широкі ніс, з ними голови за Україну клав і память тих, кого він за честь, за відвагу, за мораль лицарську шанував і за провідників нації вважав, у памяти своїй неграмотній і по цей день заховав. І хоч пропало славне Запоріжжа, та не пропала його слава...

Послідній його відгомін це оті "оселедці", оті "чорні" й усякі инші гайдамаки, що за оту, ще не зовсім забуту, хоч життям новочасним і покалічену, славу предківську, а не за червоні брошурочки, голови свої в останніх боях за Україну поклали. І тую стару славу запорожську серед усіх отих Богдановців, Полуботковців, Сагайдачників провідники нації не тільки відродити не зуміли, але, як сини

— 19 —

марнотравні, вже всі її останки сьогодні зрозходували й прогендлювали.

Їдучи на мотоциклеті з газеткою в кешені, старих дум запорожських творити вже не можна. Але той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї-думи инші. Можна з оціми самими мотоциклетами сформувати кулеметний загін, що, може статися, в рішаючій битві вільне, гарне людське життя для української нації здобуде. Тільки людей на ці мотоциклети не треба сажати з оселедцями на голові, в довгополих жупанах і давніх козацьких шараварах. Нова машина вимагає нової національної форми — це раз. Чим складніша машина, чим більшої зорґанізованости людей вимагає вона для своєї праці, тим дужчий мусить бути обєднуючий дух людей, що нею володіють, тим вища мусить бути їхня суспільна ідея, їхня суспільна мораль — це два.

А порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежности до звіря, бореться з природою не переміною свого орґанізму, а удосконаленям своїх машин. І чи в камяній, паровій чи електричній добі, чи за капіталізму чи за соціялізму — люде все ті самі однакові люде, що в усяких епохах для опанування й використовування своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антігромадські, антіорґанізацийні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціяльні вартости, мусять разом з новою кращою й більш скомплікованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа. В противному разі "вежа вавилонська" падає, сотворена людьми техніка та цивілізація повертається їм же на погибель, з цілого "поступу" лишається смішна й глупа байочка, й усе треба починати наново "від Адама".

Нація, що перейшла до осілого хліборобського життя, мусіла свою національну працю не тільки зорґанізувати, але й оборонити. Щоб виїхати було для оборони України козакові Запорожцеві кінно в поле на герць із ворогом, треба було мати віру в свою справу й треба було мати відвагу. Цю відвагу й цю думу-віру українську, без якої сама відвага козацька була б неможлива, тодішня старшина українська для своєї нації силою свого духа сотворила. І Україна істнувала доти, доки ця віра жива була, доки вона людей на діла й на жертви підіймала.

Але яку незрівняно дужчу віру й більшу відвагу треба мати сучасному та все тому самому, тільки инакше вбраному козакові, щоб за ту саму Україну лежати годинами не ворухаючись під гураґановим огнем, сигналу до атаки на дротяні загороди дожидаючи.

Де ви, сучасна старшино українська, що новітньою зброєю духа — пресою й книжкою — володіючи, силою свого духа нову віру українську творите? І яку нову думу вашу сучасний грамотний народ український прочитавши та діла ваші побачивши, за свою прийме і з нею голови свої на боротьбу, на смерть за Україну понесе?

* * *

— 20 —

Патріотизм — національне громадське чуття — проявляється очевидно не тільки на фронті. Иноді побороти себе — свій еґоїстичний антігромадський руйнуючий інстинкт — не менше важко, пишучи статю до газети, або розмовляючи з земляком про справи нації, чим стоючи на позиції в обличчу ворога. І силу духа кожному членові нації можна проявляти все й скрізь — навіть на еміграції.

Те що тепер на еміграції українській — де майже вся інтеліґенція українська опинилась — пишеться й робиться, це не тільки ліквідація української національної ідеї, а й ліквідація саміх себе, її носителів. Правда, після кожної програної мусить наступити депресія й деморалізація, а не моральна сила, "дух" кожної армії, міряється її здатностю наново переорґанізуватись після програного бою. Бо на війні й програні мусять бути битви. І програна страшна тільки тоді, коли армія вже сама в свою боєздатність не вірить.

Вражіння отакої смертельної зневіри робить наша сучасна еміграцийна національна деморалізація. Старі наші національні орґанізації війну програли, значить вони не здатні, значить їх треба зреформувати. Між тим немає ніякої психічної можливости для спроби нової орґанізації. Все нищиться в самім зародку, завдяки повній безпринціпности, повній національній байдужости та безідейности й якійсь тупій зненависти до саміх себе.

Наші політичні громадські орґанізації переродились у якісь дійсно — як де-хто в Европі називає — "політико-кримінальні" установи, зорґанізовані для опанування остатків державної казни й для оборони себе від своїх же Українців. Та й навіть такі партії не можуть зорґанізуватись, бо зараз діляться на під-партії, якими кожний видатніший член забезпечує собі тил од своїх же партийних товаришів. Ніхто нікому не вірить, усі один другого бояться. Ніхто нікого не поважає й не любить...*)

Найстрашніще обвинуваченя в "зраді" стало на стільки звичайним і загально вживаним розговорним словом, що на нього навіть ніхто не реагує. Злодієхапство зробилось якоюсь поголовною манією. При чім, як звичайно, найбільш голосно й завзято "ловлять злодіїв" ті, що бояться, щоб їх саміх не зловили. Знов ті, що самі нічого не вкрали, а державою й нацією матеріяльно не забезпечені, бачучи цей ґвалт і загрожені голодом, з фурією кидаються на право й на ліво, шукаючи помсти на тих, що вкрали й себе від голоду врятували. В той спосіб навіть чесність, яка скрізь є чинником будуючим, підставою спокою й сили духа — у нас розпорошена й незорґанізована, перероджується в чинник руйнуючий, в джерело злости й зненависти.

*) Те саме діялось і під час першої нашої Руїни, по знищеню держави нашої, збудованої Богданом Хмельницьким. Ось якими словами малює сучасний стан Архієпископ чернігівський Лазар Баранович у своїх віршах писаних 1676 року:

Tatarzyna minąwszy, bijecie się z sobą.
Ukraina tą cięzką choruje chorobą
. . . . . . . . . . . . .
Krev ciecze jako woda, łódka nasza płynie
We krwi, a czlowiek jako mucha łatwo ginie.
Ojciec synu nie wserzy, a syn ojcu równie.
Zgaś, Panie, w Ukrainie zapaioną głównię і т. д. і т. д.

— 21 —

Жаль не за гріхи, а за чесність — так треба б назвати оцю нову нашу, ніде ще не видану, моральну хворобу.

Невже так і далі має бути? Невже це справді прийшов кінець українства, української національної ідеї? Бо щоб оцей національний яд, що тепер скрізь, де єсть тільки українська інтеліґенція, твориться, загинув разом із нею — це неможливо. Чим же дальші думаючі покоління української нації будуть жити? Може під Пілсудським і Раковським зацвіте буйним цвітом духова творчість українська? Памятаймо, що на еміґрацийній літературі виховувались і гартувались до дальшої боротьби всі хвилево розбиті й поневолені нації. Та ми самі — сучасне зріле українське покоління — чи не на емігранті Драгоманові, чи не на "закордонних виданнях" політично виховувались і вчились. Чому навчить слідуючі молоді українські покоління сучасна українська еміграція?

Наші предки-козаки теж не все бували переможцями. Мали й вони свої Солониці, Кумейки, Берестечка й Полтави. Але вони вміли дуже скоро залічувати свої рани. Для хворих і немошних ветеранів вони мали свої монастирі, для здорових моральну піддержку й джерело нової сили — свою козацьку орґанізацію. Тільки це була орґанізація класова, це був орґанічний колектив однаково працюючих, однаково борючихся, люблячих і поважаючих себе сімей, який поруч з иншими такими ж класовими колективами боровся за спільне, орґанічно їм усім потрібне, діло нації.

В тім власне, в способі, в методі національної орґанізації наших предків лежало джерело їхньої моральної сили. І причина нашої страшної сучасної деморалізації полягає не в тім, що наші інтеліґенти індивідуально гірші від інтеліґентів инших націй, або що ми індивідуально нищі від наших предків. Ні! Беру на себе смілість твердити, що наш пересічний інтеліґент не гірший від пересічного інтеліґента Европейця. Що в ньому в потенції багато більше ідейности й навіть — хай вибачить мені читач української преси — більше чесности. Гіршими тільки єсть його методи національної орґанізації, гіршими єсть способи національної боротьби. Бо коли приміром з гасла політичної незалежности нації робиться, як у нас, партійно-політичну спекуляцію, то це гасло й сама державна робота збірає коло себе в кінці кінців самих політичних спекулянтів, що в конечнім результаті всі разом заінтересовані тільки в одному: щоб найбільше з поміж них моральною й фізичною смертю загинуло, бо тоді "посад" державних більше і спекулятивна конкурецийна боротьба лекша.

Критика методів орґанізовування нашої нації, які я вважаю одинокою причиною зла, а не критика поодиноких людей, що самі по собі часто в робленій ними руїні невинні — ось завдання, які я ставлю собі в цій дальшій частині мого листа.

* * *

— 22 —

Старі ідеалісти-республіканці — пише Chesterton — будували демократію на тій ідеї, що всі люде рівно й однаково інтеліґентні. Але сучасна здорова, трівка демократія будує себе на переконаню, що всі люде рівно й однаково ідіоти.*)

Наша нація в послідніх часах і тепер орґанізувалась і орґанізуєься по принціпам і методам демократичним. Романтичної ідеольоґії старих демократів і віри старого демократичного індивідуалізму в людину й націю, як колектив однаково розумних і добрих людських одиниць, наша демократія, як було сказано, не перейняла й перейняти не могла. Отже мусіла вона перейняти ідеольоґію демократії нової — оцеї, як каже вище цитований автор — демократії здорової й трівалої.

І коли прирівняти націю до військової кольонни, що під проводом такої новітньої демократії машерує "до світла, добра й поступу", то, вживаючи російського військового терміну, "равненіе" такої кольонни буде все на найтемніщих і найзлобніщих. Бо коли бува про цю власне катеґорію хоч на хвилину провідники демократичної нації забудуть, то вона на підставі демократичних законів народовластія, негайно зорґанізується в нову народню, більше демократичну партію, що негайно-ж замало демократичних провідників поскидає. Тому ці провідники, памятаючи про оту, всім їм погрожуючу небезпеку, мусять так писати й так поступати, щоб і своєю духовою діяльностю і своїми ділами отих найтемніщих і найзлобніщих задовольняти.

Для першої ціли служить демократична преса, для другої влада й одинока сила демократії, сила золота. Компроміс між золотом і злобою та темнотою така коротка формула політичної рівноваги в кожній республіканській демократії. Ця формула фатально тяготіє над кожним демократичним суспільством і їй мусять служити навіть найкращі, найбільш ідейні одиниці, що до нації по демократичним методам зорґанізованої належать. Про це треба памятати кожному, хто помилково думає, що в демократіях одиниця може нести особисту за свої ідейні громадські діяння відповідальність.

* * *

Медовий місяць нашої інтеліґентської демократії, коли вона вся в "одній сім'ї" була в Центральній Раді, при тім сама й єдина, без "большовиків" і без "гетьманців" — давно вже минув. Тепер, підчас свого дальшого поступу, вона вже пересварилась, поділилась і має вже очевидно свою лівицю, а через те має й свою правицю. Але при тім єсть такі демократичні партії як приміром партія ес-ерів, що належать і до республіканського Уряду й до демократичної правиці (в Національній Раді в Камянці) і до антіурядової лівиці (в Радянськім бльоку в Відні). Питання: кого й що репрезентує така партія? І чи взагалі всі ці демократичні, більш або менш соціялістичні партії, це представниці якихось орґанічних, економічних і політичних класових інтересів чи просто хвилеві товариства демо-

*) G.-R. Chesterton: Le Napoléon de Notting Hill.

— 23 —

кратичної інтеліґенції, формовані з одною метою — "попользоваться властю" при всяких можливих конюнктурах?

Політична тактика ціх партій найкраще виявила себе у відношеню до головного представника української демократії, до її вождя — Головного Отамана Петлюри. Коли він виступив проти української влади й "скидав Гетьмана" — всі як один муж були за ним і коло нього. Але як тільки він сам став владою, негайно "партії" без ніякої реальної, політично-національною ідеольоґією обоснованої причини стали повертати свій фронт проти нього. Кажу без реальної причини, бо для кожного навіть політичного анальфабета було ясно, що підіймаючи повстання проти власної Держави, проти своїх же українських хліборобів і йдучи війною на Німців та на російських большовиків, мусиш абсолютно й безпомилково опинитись у залежности від Антанти й від Польщи, коли не хочеш помиритись з тими иншими силами. Спроб такого помиреня — не вважаючи на поради українських хліборобських кол — українська демократія не робила. Отже чому вона Петлюру покинула й у більшости виїхала за кордон, коли його політика єсть абсолютно льоґічною політикою, веденою від початку революції цілою українською демократією?

Про Галичан не кажу, бо ті давши свою армію й своїх людей для орґанізації повстання проти Гетьмана України, дійсно опинились потім у трагічнім паложеню. За моє, мовляв, жито та ще мене й побито. Але звідкіль ця опозицийність у наднніпрянців, і чи не лежить вона в самій природі демократії, а не в такій чи иншій національній політиці, в такій чи иншій національній ідеольоґії?

Єдиного російського революцийного фронту, який міцно держала наша демократія тоді, коли залежала вона від єдиної російської влади, вже немає для тої простої причини, що отієї єдиної російської влади не стало. Немає вже так само й єдиного демократичного всеукраїнського "національного" опозиційного фронту, зверненого проти єдиної всеукраїнської влади гетьманської, бо та влада гетьманська впала. Маємо натомість тепер дві українські демократичні й соціялістичні самостійности. При чім одна з них залежить од влади Пілсудського, а друга — Раковського. Чи в стані українська демократія сотворити свою власну — від чужої влади незалежну всенаціональну українську владу?

Поки що національна ідеольоґія української інтеліґентської демократії поділилась на ці самі споконвічні дві руїнницькі українські орєнтації: польську та московську. Батьки лили свою кров за "Москву й Варшаву". А що кращого роблять сини й онуки?

І пощо було давних українських Гетьманів лаяти? Пощо було всю нашу стару гетьманську традицію опльовувати, коли малося в кінці кінців задержати все її сміття, всіж добрі зерна, що в ній були, викинувши? Пощо було так завзято поборювати тих, хто з цієї традиції — єдиного запасу нашої національної енергії — хотів викресати новий вогонь; хто хотів, старі гріхи змивши, не стару руїнницьку: чи москвофільску, чи польонофільську, а нову, творчу, дійсно самостійницьку традицію для синів наших підготовити?

— 24 —

"Гадки про відновленя гетьманства — пише в цитованій вже мною вище статі, часи Центральної Ради згадуючи, її Голова проф. Грушевський — про відродженя козацького війська, українського панства, національної аристократії, про сильну українську владу, Україну для Українців і можливо найбільше поширеня української держави — все те не могло подобатись українським кругам настроєним демократично й соціялістично. Вони бачили в таких бажаннях погрозу для свободи й демократії, тому виступали проти самостійників".

Так, дійсно ми самостійники-несоціялісти, ставши до державної роботи за Гетьманства Павла Скоропадського, всього того хотіли. Нам не допомогли, нас саботували, а потім силою скидали українські соціялісти і демократи. Але що кращого для України вони зробили досі, а головне, що кращого намагаються робити далі і як вони тепер до нової національної роботи, після погрому й руїни підготовляються?

* * *

Не сотворивши досі одної, всю українську націю, всі її класи обєднуючої ідеї і справу свою через те програвши, може намагається тепер демократія українська, після гіркого досвіду, таку обєднуючу національну ідею сотворити?

До українських большовиків українська демократія, що все береться рятувати Европу від большовизму, з природи річей мусить ставитись вороже. Ще більш вороже вона мусить ставитись до них з мотивів унутрішніх, конкуренцийних. Але большовики для демократії конкурент енергійний і дуже небезпечний, бо без їхньої піддержки та їхньої симпатії вона політичний нуль — вона ніщо.

Єдина реальна соціяльна сила, що демократію українську як піну инколи підкидає вгору, це здеклясоване, здеморалізоване, дійсно покривджене й на все й уся озлоблене малоземельне й безземельне селянство. Та сила в усіх демократіях іде завжди за політичним та соціяльним максималізмом і конкурувати тут з большовиками наша демократія не може. Але тієї сили доконче потребуючи, вона мусить весь час із нею кокетувати й то так, щоб зверху ті кому треба думали, що Демократія може оті незадоволені селянські маси вдержати, й навпаки6 — маси ці щоб думали, що вона за них до загину стоїть. В тім ключ до розвязаня цілої української демократичної політики.

Всіж такби сказати росходи отакої національної політики мусимо заплатити ми, свідомі національно українські хлібороби-гетьманці, бо в нації по демократичним методам зорґанізованій ми не єсть "найзлобніщі й найтемніщі" й тому ніякої небезпечної демократичної народньої опозіції проти правлячої демократії зорґанізувати ми не здатні і як конкуренти для демократичної влади ми не страшні. А коли до того за нами не стоїть ні антантський міжнародний капітал-переможець, ні Польща, ні Росія, то власне нашим коштом можна й народ із низу вдовольнити й начальству зверху догодити.

— 25 —

Бо коли частина наших земель під видом "некультурних" хазяйств буде роздана найбільш неспокійним селянам, то це заспокоїть "народ". А коли друга частина під видом "культурних хазяйств" — які українська демократія присягається зберегти в цілости й непорушности — буде "соціялізована", а потім передана в аренду міжнароднім акцийним цукроварняним підприємствам, то антантський капітал тільки на цьому виграє, бо замість із твердим українським "куркулем" і "кулаком", він матиме діло з урядом симпатичної молодої республіканської держави. Щож до того, як треба говорити з урядами не тільки молодих недосвідчених і симпатичних, але навіть старих і вибагливих республік — то ціх панів із акцийних товариств просвіщати не треба. Вони самі — найбілшими республіканцями й демократами будучи — по цьому ділу спеціялісти.

Отже поки українського хлібороба ніхто з сильних мира цього не боронить і поки він сам тільки ще думає до своєї власної хліборобської самооборони взятись, то вся так би сказати честь, політичний і національний провід та де-які матеріяльні блага при будуванню Української Народньої Республіки спочивають у руках української демократії, а всі кошти цієї будови своєю особою й кешенею платить він — український хлібороб! А позаяк така роля йому не зовсім подобається і він од часу до часу пробує — покищо леґенько, протестувати, то тому він, хоч і Українець, єсть найбільший ворог для української демократії. Ворог, якого во ймя істнування української демократичної нації треба знищити й до тла іскорінити.

Так виглядає обєднуюча загально-національна українська демократична ідея.

* * *

Для поясненя — пара ілюстрацій.

Ось приміром бувший міністр освіти У.Н.Р. п. А. Крушельницький малює такі кошмарні для почуття української демократії преспективи: "Подають собі руку — пише він у числі 1-му "На переломі" — ріжні типи: так московський чи польський поміщик на Придніпрянщині, як польський і жидівський поміщик у Галичині. Поруч із ними гідно стане український поміщик тут і там. Обєднає їх економічний інтерес. Подасть їм руку український багатий мужик-кулак, загрожений на рівні з ними в своїм клясовім інтересі... і весь цей гурт працюватиме під проводом споріднених із ними економічно, культурно й політично людей, які промовлятимуть і вестимуть акцію на політичній арені в імени української нації... Усякі гетьманські політики за кордоном — це віповідне для них товариство, це гурти, з якими їм найлекше буде обєднатись і вести на спілку злочинну роботу: руйнування української демократичної держави... Два українські табори стоять сильно проти себе. Перший (до нього причисляє себе п. Крушельницький): виковує свою силу й обєднання в крівавих змаганнях на полях бою — в серці України. Другий: в секретних дипльоматичних сальонах шукає спільної мови, щоб збудувати монархічну буржуазно-поміщицьку Україну, розуміється збудувати її на руїнах того, що здвигнув укра-

— 26 —

їнський народ і що стараються закріпити при його помочи сторонники самостійної, демократичної, менше чи більше соціалістичної України... і т. д. і. т. д."

Отже, як бачимо з цього короткого витягу (опускаю всі численні прикраси в демократичнім стилі й лайку, яка чомусь уважається необхідним способом вислову всіх письменників, що підкреслюють свою любов до народу), коли помосковлений та спольщений поміщик і хлібороб стали б національно Українцями, та захотіли б будувати хоч монархічну, але всеж таки Україну — то це з національних поглядів Української демократії було б для української нації велике нещасця.

Ми давні передвоєнні самостійники й хлібороби весь свій вік думали инакше й увесь свій вік працювали, щоб національно свідомих "поміщиків" було на Україні якнайбільше. Бо ми, як люде, що хотіли української держави, були певні, що поки український поміщик буде вважати себе за Росіянина або Поляка, то збудувати державу, навіть республіканську, не вдасться. І тому я особисто навіть польської мови часто в своїх українських по змісту виданнях уживав, щоб тільки швидше національну свідомість українську серед своїх спольщених земляків поширити. Але вже тоді, здається в 1908 р. — бо цитую по памяти — зустріла мене з боку одного нашого суто демократичного орґану перша осторога. Мені закинули, що я не йду слідами свого ідейного учителя Володимира Антоновича, який — не так як я — вирікся був зовсім свого класу й тому став цілковито Українцем. Хоч це й не зовсім у відношеню до особи В. Антоновича вірно, але не про це тут на разі мені йде. Важна сама інтерпретація з боку українських демократичних кол певного соціяльного факту. Українська демократія тільки тоді може визнати члена українського хліборобського класу Українцем, коли він здеклясується, стане як вона відірваним від усякого суспільного класу інтеліґентом і побільшить своєю особою силу ґрупи, що живе не з якоїсь продуктивної матеріяльної класової праці, а з експльоатації української національної ідеї і з "любови до українського народу".

Тоді це ще не було для мене так ясно, й так само неясно було для мене й моїх товаришів звідкіль узялись у Центральній Раді сильніщі від неї самої "національні меншости", й чому нас, українських національно свідомих хліборобів, туди, для збільшеня хоча б сили національної, не пускають. Щось по за двісті чоловіка — саміх тільки Лубенських — ходили ми до Центральної Ради про це питати. Але так ми тоді нічого путнього й не довідались.

І тому нічого я й не міг відповісти тим українським братам хліборобам-католикам, що тодіж таки приходили до мене й зі сльозами на очах оповідали, як їх у всяких їхніх справах відгоняють з українських установ і шлють до польських комітетів, на тій підставі, що якіж із них мовляв Українці ... не ес-ери, в Київськім клюбі українськім, сидючи на селі, не бували, в "малоросійських" спектаклях не участвували й займаються інтензифікацією, а не соціялізацією сільського господарства. А ще до того й католики, — отже геть від української нації та гайда до національної меншости!...

* * *

— 27 —

Зненависть, заздрість і помста, се — як каже великий теоретик французського робітничого синдикалізму Сорель — підстави кожної демократії. Без тих основних прикмет не можна собі помислити і демократії української. Щоб істнувати, вона мусить мати внутрі нації обєкт не тільки соціяльного, але й національного цькування. Колиб раптом сталось таке чудо, що одного дня всі наші помосковлені та спольщені хлібороби стали Українцями — се була б для української демократії найстрашніща катастрофа. Її провідна політична й національна роля в українській нації була б скінчена. Від кого тоді національні інтереси "народу" боронити, коли ті, проти кого звертається "національна зненависть" того народу, самі стали Українцями. І тому вона яко мога береже національне відокремленя денаціоналізованих українських класів, бо це відокремленя є підставою її політичного й заразом матеріяльного істнування.

Кожному бо відомо, що більш або менш соціялістична українська демократія соціяльної революції робити не збірається. Вона знає, що це для неї експеримент занадто небезпечний. А раз так, то вона мусить погодитися з істнуванням т. зв. "буржуазних" класів на Україні. Щоб ці класи, особливо клас хліборобський, стали національно свідомими й національно активними, вона у власнім інтересі — як ми бачимо — не хоче. Отже їй лишається признати істнування цієї буржуазії в виді "демократичних національних меншостей". І це вона з найбільшою завзятостю проводить.

Така українська "національна політика" дає їй зразу багато козирів. Найсамперід вона — представниця найбільш поступового національного лібералізму й єсть чим перед ліберальною Европою похвалитись. Потім їй здається, що ці буржуазні "національні меншости" на провідну політичну ролю в Україні претендувати не можуть, а на "Народню Республіку" радо пристануть, коли їх матеріяльні інтереси будуть у цій Республіці забезпечені. За ціну ж забезпеченя тих матеріяльних інтересів можна здобути від них протекцію у Антанти, усякі блага для республіканського Уряду і т. д. Оцим усім пояснюється цей незрозумілий на перший погляд факт, що та сама більш або менш соціялістична демократія, що всіма силами бойкотувала й у кінці збройною силою поборювала українську хліборобську Гетьманщину, говорить тепер дуже радо з частиною тих самих українських хліборобів, що самі здемократизувавшись, махнули рукою на Україну й "яко Поляки" пішли під опіку Полщи.

Щоб оцю національну політику консеквентно провести, треба знищити перш за все всіх національно свідомих українських хліборобів, бо вони самою своєю присутностю на цім світі Божім усю ту політичну гру псують і всі оті пляни плутають. Які для цього вживаються засоби?

Отже, як кажуть наші більш або менш соціялістичні демократи, всі хлібороби-гетьманці — не тільки не самостійники, але навіть бояться "обличча самостійної й суверенної України".

Досі, від 20 літ, я особисто все чув від наших соціялістів, що самостійництво це буржуазна видумка і що тільки моєю "буржуа-

— 28 —

зною породою" пояснюється моя політична "самостійницка позиція". Сьогодня чую, що я й ми всі ніколи не були й не можемо бути самостійниками, бо самостійництво це виключно соціялістична прикмета.

3-го падолиста 1917 року Генеральний Секретаріят України відозвою оповіщав населеня, що "всі чутки й розмови про сепаратизм, про відокремленя України від Росії — це тільки контрреволюцийна пропаганда, або просто несвідомість. Центральна Рада й Генеральний Секретаріят твердо та ясно заявили, що Україна повинна зостати в складі федеративної російської республіки...". А 22 січня 1918 року таж сама Центральна Рада видала 4-й універсал, в якім писалось, що "Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротись з усіма протиреволюцийними силами й кожного, хто призиває до повстання проти Самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, карати яко за державну зраду".

Живемо ми в часах чудес. І слава Богу, що таке чудо з українською демократією сталося, що вона нарешті прозріла й у можливість вільного й незалежного істнування української нації повірила. Алеж, коли ті часи чудес пройдуть і наша нація оглянеться назад на тяжку пройдену путь, то вона скаже, що за часів російської революції можливе максімум самостійности й державної незалежности України було здобуто за Гетьманування Павла Скоропадського й за його першого хліборобського Уряду під головуванням українського хлібороба Федора Лизогуба.

Отже ми не самостійники. За цім першим нашим гріхом іде другий: той клас, що ми до нього належимо, взагалі для нації української зовсім непотрібний. "Земельна буржуазія" — читаємо напримір в "На переломі", ч. 3 — "Поляки та Москалі (між Українцями, на думку того журналу, очевидно таких земельних буржуїв не має й не може бути), як культурний чинник за часів поневолення України Московщиною не приносила ніякої користи українській національній ідеї". Розуміється не знати, яке значіння має в демократичнім лексиконі слово "земельна буржуазія"; чи вживається там протилежний термін — "городський аграрій", і яке число десятин треба посідати, щоб називатись на Україні "польським та московським земельним міщанином" і яке, щоб одержати ранґу "українського соціялреволюціонера".

Але в усякому разі ми досі думали й навіть були певні, що до класу родових землевласників — того класу, що в наших селян називається "пани" — належали: Гребінка, обидва Гоголі, Микола Маркович, Олекса Стороженко, Квітка-Основяненко, Метлінський, Куліш, Костомаров, Білозерський, Максимович, Лазаревський, Чубінський, Потебня, Опанас і Марія Маркевичі (М. Вовчок), Панас Рудченко (Мирний), Олександер Кониський, Драгоманів, Гринченко, Старицький, Леся Українка (Косач), Микола Лисенко і т. д., — все для нашої сучасної демократії "московська земельна буржуазія". А тепер такаж "земельна буржуазія польська": Ходаковський, Олізаровський, Падура, Михайло Чайковський, Спиридон Осташевський, Антон Шашкевич,

— 29 —

Павлін Свєнціцький, Михальчук, Познанський, Йосип Юркевич, Антонович, Рильський і т. д.

Думали ми також, що не безземельною буржуазією засновано Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори "поміщики": Єлисавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археольоґічна Комісія в Київі, Історичний Музей Богдана Ханенка в Київі, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові, Музей Скаржинських у Полтаві, Музей Тарновських у Чернігові, Музей Поля в Катеринославі, Волинський Музей Штейнґеля, Херсонський Гошкевича і Глуховський Шугурова; що будинок Полтавського Земства — велика памятка українського стилю теж єсть продукт тогож самого культурного індеферентизму полтавської "земельної буржуазії" і що на кошти українських представників тієїж самої антікультурної "земельної буржуазії" повстала й видавалась уся українська преса від першої на Наддніпрянщині газети "Хлібороб" з 1905. року почавши, включаючи сюди значну частину преси соціялістичної...

Але мало того всього. Ми українські хлібороби яко такі не істнуємо, ми єсть фікція, мана. Наш Гетьман Скоропадський — це-ж не Українець, а Москаль, "царський генерал", якого ймя наша демократична преса ставить усе поряд з іменем Денікіна, Колчака і т. д. І ми всі очевидно такі самі: або Москалі, або Поляки.

У Польщі, як відомо, підчас німецької окупації істнувала Рада Реґенцийна. Після перемоги Антанти, вона звичайно мусіла уступити, але нам невідомо, щоб члени цієї Ради Реґенцийноі були за свою політичну діяльність виключені з польської нації. Натомість ми знаємо добре, що Гетьман Мазепа, якому так само як і Гетьманові Павлові Скоропадському "Бог не поміг збудувати Української Держави", був тодішніми нашими демократами прозваний "Ляхом" і потім яко "Лях-зрадник" був по царському наказу більше 100 літ проклинаний усіми українськими священниками во всіх українських церквах ... цілим українським народом. Чи якби тепер польський уряд наказав антантській Українській Республіці в українських церквах проклинати Гетьмана Павла Скоропадського як "Москаля й германофіла" — чи протестувалаб проти цього сучасна українська демократія? Чи може вона вважалаб, як її духові предки в XVIII. століттю, що це власне єсть така "уступка", яку "польському союзникові" можна й слід навіть зробити. Але ця гра в виклинання для нації небезпечна. В розумінню наших демократів репрезентант українських хліборобів Павло Скоропадський, потомок старого гетьманського українського роду, це провокатор, який на те став Гетьманом України, щоб зробити з неї Росію. Чи моглиб чужинці видумати на українську націю й на одного з видатніщих її представників більш плюгавий наклеп, чим видумали самі на себе Українці? Бо коли нащадки старих панських гетьманів можуть бути в своїй національній діяльности провокаторами, то — як що ви в такім переконанню свою націю виховуєте — де запорука, що ліпшими будуть нащадки ваші, нових українських соціялістичних гетьманів? І що виявляє із себе така нація, яка в своїм власнім про себе пересвідченю на чоло своє одних тільки зрадників і одну тільки мерзоту виставляє?

— 30 —

Для демократів українських голова українських хліборобів Павло Скоропадський — "Москаль і зрадник". Для українських ідейних большовиків голова українських демократів Петлюра, вживаючи термінольоґії ідейно-большовицької "Нової Доби" — "польський запроданець, хам, шантажист і дурний бухгальтер-отаманчик". Для большовиків практичних один з голов українського ідейного большовизму професор Грушевський "буржуй і властитель многоповерхових камяниць, що запродав Німцям Україну". Тільки про голову ціх практичних большовиків, про неукраїнця Раковського — ніхто нічого не говорить. Він один у нас на Україні порядний, незаплямований, чистий! Тільки він один, хоч єсть для декого політичним ворогом, але разом із тим він один на Україні національно неопльований авторітет. І тому то має він стільки шанс і даних на перемогу.

Єсть історичною неправдою міф про те, що нас на Україні знищили Москалі. Коли почались у початку XVIII. століття перші так звані "гоненя на українство" в сфері духовного й релігійного життя, то тоді — як це вже виразно підкреслив Драгоманів — "з початку XVIII. століття на протязі 30 літ не було в Росії висвячено ні одного архиєрея Великороса, а все Українці — які й урядували по всіх єпархіях від Київа до Сібіру".*) І це-ж вони, а не хто инший "Ляха Мазепу" проклинали. Старе "не было, нѣтъ и быть не можетъ" було тільки формуловане Валуєвим, а народилось воно серед самих Українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемностю часів першої Руїни.

Нове "не было, нѣтъ и быть не можетъ" підготовляється ділами сучасних українських демократичних партій, творами української еміграцийної та краєвої преси й публіцистики, розмовами й духовою отрутою українських самоїдів по віденських і всяких инших еміґрацийних кавярнях.

Або єсть українська нація, яку обовязують закони всіх инших націй, а перш за все закон певної мінімальної національної самоповаги й мінімальної національної солідарности — або єсть українська партія. Коли сучасне українство це партія, до якої члени приймаються, але також і виключаються, то це — у власнім її про себе переконанню — найбільш погана зо всіх поганих партій, що коли небудь витворили з поміж себе на протязі віків люде без спільної національної ознаки, що живуть між рікою Припятю й Чорним та Азовським Морем.

* * *

Експропріювати нам українським хліборобам нашу національну свідомість і нашу приналежність до великої української нації, буде нашим демократичним українським партіям мабуть тяжче, чим експропріювати нам нашу предківську рідну землю. Ми для сучасної демократії української — не Українці. Добре, хай буде так! Але-ж нація — нація, а не партія — це не тільки ті, що тепер на Україні єсть, а й ті, що на ній були й будуть.

*) "Чудацьки думки", вид. 1915. року, ст. 89.

— 31 —

Від тих, що були, нас ніяка в світі сила відірвати не може. Бо ми їх рідні, найрідніщі сини та нащадки. Тих, що в дружинах князівських стару Київську Русь сотворили; тих, що ту Русь стару в своїх брацтвах, церквах і монастирях, на своїх соймах і соймиках у Польський Річпосполитій своїм завзяттям одстояли; тих, що з Великим Гетьманом Богданом свою вільну державу козацьку будували; тих, що з Гетьманом Мазепою Князівство Київське возстановити хотіли; що з Гетьманом Пилипом Орликом підчас першої української еміграції порятунку в Европі для України шукали; тих, що одного з "предводителів дворянства", Капниста, до Берліна за помоччю для України посилали; тих врешті, що "козакофільство" й "культурництво" українське сотворивши, фундаменти під сучасне політичне й культурне відродженя української нації поклали. Від наших батьків нас відділити не можна.

А перед тими, що будуть — раз українська демократія нас за Українців не визнає — то й одвічальности за її діла ми на себе не беремо. Хай вона відповідає перед історією за свій єдиний російський революційний фронт, за свою народню республіку й за всі свої союзи то з Пілсудським, то з Раковським, при помочи котрих вона цю республіку сотворити думала. А ми відповідаємо за гетьманщину, за ту її добу, коли ми, хлібороби, під головуванням Лизогуба у влади були й коли ми українську державу з Холмщиною, з Підляшшам, з відділеною від Польщи Галичиною, з Кримом і Бесарабією — в союзі з німецькою державою, а в мирі з державою польською та з російською державою большовицькою збудувати намагались.

І наша гетьманська держава й їхна демократична республіка не вдержались. Чи тому ми тепер маємо кинутись на себе й вирізати себе взаємно...? Коли й це вкінці станеться, то вина за остаточне знищеня та зруйнування України спаде на тих, хто ту взаємну різню пропагує, хто її хоче, хто з неї живе.

Ми тієї української братовбивчої війни не хочемо. Але ми все-ж таки єсть, ми істнуємо, ми ще поки живемо й єсть тільки одна єдина Україна на якій ми всі разом, у купі з нашою демократією, жити мусимо. Який-же з того вихід?

Три пропозиції ставить нам хліборобам українська демократія: 1. Усунутись зовсім від політичного й громадського українського життя; 2. остатись на віки на еміграції, або 3. піти в "приюти" старців тим, що, викинені з землі, мусілиб загибати.*)

До приютів, що їх має для нас заготовити Українська Республіка, ми не підемо. На еміґраціі дуже можливо, що з голоду загинемо. А що до того, щоб від громадського політичного життя усунитись, то чи можливо, щоб цілий суспільний живий клас міг добровілно на політичну смерть пристати?

Очевидно на це моглиб піти тільки найсвідоміщі з поміж нас національно ґрупи, ті, котрі-б во ймя українського патріотизму своєю присутностю "шкодити" українськїй демократії в її

*) Ці тези на всі лади повторюються в цілій демократичній пресі. Найясніще їх формулує журнал "На Переломі'' (ч. 2 і 3) й тому ми його вислови берем.

— 32 —

творчій національній роботі не хотіли. Бо решта малаб инші, далеко простіщі виходи.

Отже: продати завчасу свою земельку якому небудь акцийному цукроварняному бельгійському або англійському товариству й, або жити спокійно за кордоном, або зробившись комерсантом, завязати "торговельні зносини" з совітською Росією чи Польщею й через одну або другу в великім почоті на Україну поїхати.

Другий вихід ще простіший. Поступить любісенько в якусь національну меншість: розуміється в польську на території Української Народньої Республіки й жидівську, або як віри шкода — то російську — на території Совітської Республіки.

Вмерти політично можемо отже тільки ми, ті, що з Україною найміцніще звязані, ті, про яких у обох наших республіках знають, що ми Українці й як таких, ані нас туди не пустять, ані землі нам продати не дозволять; ті врешті, що до ніякої національної меншости не підуть. Але як би глибока віра, що ота демократична національна творчість дасть дійсно будуччину українській нації, то й смерть прийняти можна. Мало то предків наших із рук власного народу погинуло. "Щоб тебе мовляв чужі не мучили, то ми вже тебе самі заріжемо, бо ти таки був добрий пан". Так каже українська приказка, вислів як відомо народньої мудрости. Традиція, як бачимо, навіть почесна.

Отже хай собі конфіскують наші хуторі для антантських цукроварних товариств. Хай вже нам землі рідної повік не бачити й тут на чужині загибати. Хай ми "пани, кулаки, куркулі, гетьманці" може дійсно нації нашій зовсім вже непотрібні. От, як казав мій один знайомий демократ — нащо нам якісь хлібороби здалися: коли вибирати президента республіки тільки раз у життю й тільки на пів року й платить йому в американській валюті, то з самих лише президентів за пару літ своя українська буржуазія буде". Хай-би врешті запанував у нас той політичний республіканський лад, при якім — як кажуть у Европі — тільки дві професії не вимагають ніякої технічної фахової підготовки: політики й куртизани — одно тільки призвання, щасця, вміння подобатись і годі. Може-б нація наша це все переболіла й урешті могутньою, великою, світовою нацією стала...

Але чи це можливо? Чи можемо ми, доживаючи свого віку в стороні, мати віру, що українська народня, більш або менш соціялістична селянсько-робітнича республіка таки нарешті повстане й будуччину нашій нації забезпечить? Бо хоч і кажуть нам наші соціялістичні демократи, що яке вам мовляв до цього діло — але для нас справа нації, за яку предки наші свої голови клали, не байдужа.

* * *

В цілім світі йде тепер боротьба не на життя, а на смерть двох законів: закону землі й закону капіталу. Старого права цивільного, опертого на посіданню землі, й нового права торговельного, опертого на посіданню капіталу.

— 33 —

Це боротьба двох непримиримих світоглядів. Людини, як голови власного сільського господарства — й людини, як члена анонімного акцийного товариства; хлібороба — й біржового игреця. Продуцента необхідних для життя матеріяльних цінностей, що бореться безпосередно з природою — й обрізувача купонів, що придумує біржові комбінації. Віри у власну працю, власні руки й у конечність боротьби та війни з твердими законами землі — з вірою в сприт, щастя, необмежені спекулятивні можливости й можливість "загального миру". Потреби релігії, ідеї, як консерватора сили в тяжкій боротьбі з природою — і повного релігійного індиферентизму та науково-бухгальтерської самовпевненности мешканців банкирських контор. Естетизму в цілім щоденнім життю: в садку, в хаті, в полі, в мережених ярмах, у вишитій сорочці — зі штукою на продаж, штукою "по обіді", штукою люксусом...

Це боротьба двох виключаючих себе взаїмно соціяльних укладів. Пошана для імени хлібороба й войовника, обороняючого свою землю, хоч його індивідуальність тісно обмежена законами обовязку, законом хліборобської праці й війни ... і повна байдужість до призвища і походження якогось биржовика чи властителя "фірми", хоч його особа ліберальними законами капіталу звільнена від всяких обмежень. Повага хліборобської сімії до свого голови, як керовника господарства ... і неповага сімії капіталіста до свого голови, як пасивного держателя паперових цінностей. Жінка, яка єсть помічницею господаря хлібороба, але в певних випадках може й має право стати самій господинею і монархинею — і жінка, яка не має права бути президентом республіки, але зате має всі рівні права розпусти міщанської сімії і може своєю присутністю остаточно осмішувати і дискредитувати міщанські демократичні парляменти. Батько, який має обовязок передати синові ту землю, яку унаслідував від свого батька — і батько, який необмежено розпоряджається капіталом, що він його сам зробив, або щасливо унаслідував од якогось американського дядька. Покоління, що уважає себе тільки часовим держателем національних цінностей і почуває себе за своє ними розпорядження відповідальним, як перед предками, так і перед нащадками — і покоління, для котрого "нація це я", це тільки таке хвилеве уґруповання соціяльних сил, на якім можна або заробити або програти. Психольоґія хліборобська: відповідальність за кожний крок, зроблений у власнім господарстві й у господарстві національнім у державі — і психольоґія биржових ґешефтсмахерів, що на стільки багаті, що можуть купувати не тільки акції, але й державних мужів і провідників нації. Режім капіталіста-комерсанта, що відповідає перед своїми кредиторами тоді, коли вони творять одну анонімну цілість, "масу" ("партію") — і режім хлібороба, у якого кожний кредитор має своє точно означене місце на гіпотеці його господарства ("стан", "клас").

Це смертельний поєдинок між селом і сучасним капіталістичним містом. Державою-господарством і державою-биржою. Принципом аристократичним класовим, що єсть принципом продукції, праці і орґанізації праці й що відповідає відомій селянинові біольоґічній нері-

— 34 —

вности та законові асиметрії в життю природи і людства*) — з принципом демократичним, числовим, принципом еґалітарної утопії міста і капіталу: рівности всіх в обличчу золота й нерівности тільки цифр, а не одиниць. Це врешті велика боротьба між принципом монархічним і республіканським, що тепер в цілім світі загоряється...

Між законом землі і законом капіталу не може вже бути компромісу. Один з них мусить уступити і загинути. За кожним стоять живі люде, живі соціяльні сили. Це інтернаціональна фінансова буржуазія з одного боку і аґрарні сільські хліборобські кола в кожній нації з другого. І або оборонці закону землі знайдуть в собі досить сил, щоб деморалізацію, внесену в їх ряди законом капіталу, побороти, ряди свої скріпити і панування золота зо всіми його прибічниками скинути — або культура європейських націй, на цивільнім праві римськім побудована, мусить з упадком того права і соціялізацією землі зчезнути.

"Перемога Антанти — пише в своїх "Матеріялах до теорії пролєтаріяту" Сорель — це тріумф демагогічної плютократії. Чи погром Германії означає кінець феодальної аристократії старої Прусії, чи кінець ліберальної буржуазії? Я швидше схилявся-би до думки, що ця друга гіпотеза більш правдоподібна від першої".**) Так думає великий французький синдикаліст і соціольоґ.

* * *

Наша інтеліґентська більш або менш соціялістична демократія це рідна сестра такоїж демократії всесвітної, це послушне знаряддя в руках інтернаціональної, ліберальної, капіталістичної буржуазії. І її доля тісно звязана з долею, інтересами і намірами тієї капіталістичної буржуазії.

Те, що наші "соціялізатори землі" суть одночасно горячими прихильниками в теорії, а ще більше на практиці "американізму" — це не річ їхнього індивідуального смаку, а льоґічна консеквенція цілого їхнього світогляду. Сполучені Держави, це власне країна, де закон капіталу одержав повну перемогу, де демократія святкує повний тріумф, де кипуче народне політичне життя з цілою хмарою інтеліґентських народних політиків кермується за кулісами кількома великими анонімними трестами; де — як пише той самий соціольоґ Сорель — всі засоби для того, щоб дійти до багацтва, добрі, де панує повна байдужість до того, що становить шляхотність (noblesse) життя, де безсоромність фінансістів є ідеалом — покищо нездійсненим — (слова ці були написані перед війною!) для всіх європейських біржових спекулянтів.

Також не простий тільки випадок те, що проект соціялізації землі, задовго до видання третього універсалу, бо ще в червні 1906. року був "ґрунтовно" обоснований в парижській "Revue Internatijnale

*) Тільки в такім значінню тут і скрізь далі вживаю терміну "аристократія". Отже він не означає у мене лише утитулованих нашадків колишньої аристократичної верстви, особливо таких, які орґанізацийно-громадські здібности своїх предків загубили і тим самим аристократією бути перестали.

**) Georges Sorei; "Matériaux d'une théorie du prolétariat", page 53. Paris 1919.

— 35 —

du Commerce de l'lndustrie et de la Banque", орґані міжнародних конгресів торговлі й промисловости, що виходив під патронатом французьких республіканських міністрів торгу, промисловости, закордонних справ і фінансів і під патронатом Торговельної Палати в Парижі, під редакцією Гайема і Шльосса і при діяльнім співробітництві Ед. Когена, Раффаловича, А. Наймарка й инших.

Крім основної засади, що "приватна власність на землю повинна бути скасована", теоретично обґрунтовуєтся в тому проекті друга, ще в нас поки універсалами не проголошена теза, а саме: понеже всі люде мають однакові права до всіх земель, то випадок народження людини в тій або иншій країні повинен бути зрівноважений (contrebalancé) її правом вільно пристати (lsbre accès) до всякої країни світу.

Я-би дуже радив нашим ідейним соціялізаторам і експропріяторам землі познайомитись з тим проєктом, бо думаю, що між всіми соціялізаторами землі на світі панове з "Інтернаціонального Огляду Комерції, Індустрії і Банків" суть єдині, свідомі й практичні соціялізатори, що знають, чого вони хотять і бавитись в рятування людства при допомозі ідеальних устроїв не мають ані часу, ані охоти.

* * *

В старих республіках, як приміром у Франції, вся суть політичного життя полягає в тому, що там капіталістично-фінансова буржуазія не править державою сама особисто, а при допомозі демократичної інтеліґенції. При поділі впливів в сучасних демократичних республіках інтеліґенція одержує монополь на експльоатацію політики. Кошти на це при помочи проґресивних податків і всяких добровільних фінансових проявів "громадського почуття і обовязку" жертвуються не безпосередньо народними масами, а буржуазією, яка сама вже способами економічного визиску мусить відбивати ці розходи на "народі". Народ отже звертає всю ненависть свою на буржуазію, яка й борониться від нього як може за допомогою народніх політиків. Коли-б буржуазія раптом зникла, ці політики мусілиб від оборони народніх прав перейти самі до збірання коштів на своє удержання безпосередно з народа, а це, як показує практика, діло для народніх трибунів дуже небезпечне.

Тому то демократична та народолюбна, більш або менш соціялістична інтеліґенція мусить в інтересі самозаховання так республіканську політику вести, щоби, лякаючи буржуазію народнім гнівом, не залякати її аж до смерти, а заступаючись всіма силами за народ, не допустити його до соціяльної революції. І наша молода республіка з правлінням тієїж самої інтеліґентської демократії, моглаби удержатися тільки в такім випадку, колиб:

1. Не побідила на Україні соціяльна революція, що цю демократичну інтеліґенцію, як політичний чинник, змете;

2. коли-б не зорґанізувались й не скріпилися українські національно активні й політично сильні та чесні, неполохливі аристократичні продукуючі класи, отже, або клас робітничий, про-

— 36 —

лєтарський, або клас хліборобський в першій мірі, які посередників при правлінню державою не потрібуватимуть.

А натомість, коли-б:

1. Сучасне, національно пасивне, спольщене та помосковлене поміщицтво й українські філії міжнародньої фінансової буржуазії, побачивши вплив української демократії на українські народні маси, цей вплив у своїм власнім інтересі піддержали й віддали їй правління українською республікою з тим, щоб вона за всякі фінансові, економічні, особисті і т. п. уступки забезпечила їм спокійне паразитарне істнування.

2. Колиб українська демократія той вплив свій на народні маси на ділі доказала й здержати їх у своїх руках зуміла.

Політика нашої демократії, що полягає в тому, щоб за посередництвом зпольщених демократичних, переляканих поміщиків звернути на себе увагу Польщи, а через Польщу здобути для себе признання від антантської плютократії — це єдина можлива й консеквентна, коли вже Керенського не стало, її політика. Це льоґічне продовженя братання Центральної Ради з єдиним російським небольшовицьким революційним фронтом, переґоворів з генералом Табуї, "тарнопольського наступленія" і закона про національні меншости. Свій хвилевий противуприродний союз у формі Берестейського миру з аґрарною монархічною Німеччиною "спокутувала" наша демократія війною зі здезорґанізованими Антантою Німцями і знищеням власної української Гетьманської Держави. Тепер тільки треба, щоб усяка "Антанта" оцю покуту й оці чесноти оцінила, та мандат на посередництво між своїми інтересами й українськими народніми масами демократії нашій у руки дала. В той тільки спосіб моглаб бути збудована Українська Народня Республіка.

Але чи це можливо?

Перш за все, як бути з отим нашим модерним Ганджою Андибером-Раковським?

Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демаґоґи по тактиці й карєристи по духу — всі оці Брюховецькі, Тетері, Петрики й їм же "нєсть числа" — на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу. Хоч плакав кат, як Сомкові голову рубали, але її таки відрубали. Військово-хліборобський, козацько-шляхецький аристократичний клас, що відродився був і сформувався знов за Великого Гетьмана Богдана — потім був демократією нашою вирізаний і винищений до коріння.

Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартости не змоглиб місце старої вирізаної аристократії заняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці иноді й гарні, здібні й чесні люде, всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, якому на ймя — демократія.

— 37 —

Цей "дух" це необхідна моральна, ідеольоґічна надбудова самого матеріяльного життя й істнування кожної демократії. Живучи з експльоатації "любови народа", вона може розвиватись і рости тільки доти, доки істнує можливість опозиції й зненависти народа до тієї чи иншої аристократії. В міру того, як ця аристократія деґенерується та слабне й цькування проти неї стає все менше небезпечним, демократія все більше орєнтуеться "на ліво" — туди, де виростають усе нові, конкуренцийні й усе більш радикальні, демаґоґічні й безпринципні народні трибуни. Коли наступає катастрофа й обєкт цькування й зненависти — стара аристократія — падає, демократія зараз же починає розкладатись. Ті елементи психіки, які вона витворила в собі в часах революцийної й опозицийної боротьби, звертаються тепер проти неї. Лякання аристократії народнім бунтом розвинуло в ній самій панічний страх перед народом. Її повна матеріяльна залежність від любови того народу примушує її кинутись на своїх давніх товаришів, а тепер — коли вже аристократії не стало — на своїх конкурентів і вжити проти них тих самих старих противаристократичних засобів демократичної боротьби, доведених тільки до найвищих розмірів. Рабське толерування найнищих інстинктів юрби й руйнуюча гра на ціх інстинктах, це ознака перемоги кожної демократії — це знак, що в боротьбі людських громад зникли вже послідні здержуючі, ублагороднюючі моменти, які стара аристократія давніще, перед своєю дегенерацією й упадком, у цю боротьбу вносила й ними навіть свою противницю демократію, в героїчних добах її істнування, аристократизувала й ублагороднювала.

"Еґалізація (вирівнюваня) класів по типу найнизчому — пише Сорель — веде неминуче до упадку й дегенерації". Такого власне роду вирівнювання по типу найнизчому відбувалось у нашій українській демократії в усіх добах її історичного істнування. Тим пояснюється факт, що наша нація в своїх аристократичних по духу й до демократії української — як це і послідні події показали — ворожих селянських "низах" має надзвичайну притягаючу асиміляцийну силу, а в своїх демократичних "верхах" надзвичайну силу відпихаючу, яка все, що єсть на Україні політично чесного, творчого, сильного й здорового від взятої нашою демократією в монопольну експльоатацію української національної ідеї й "любови до українського народу" відганяє.

І тому українська демократія по знищеню власної аристократії ніколи нічого збудувати не могла. Її вирівнювання себе, а разом із собою й нації — коли вона на чолі нації стояла — по типу найнизчому, тільки дорогу для всяких Ганджів Андиберів прочищало. Вони приходили вже на готове й зі своєю безоглядностю чужинців, якім ніякі звязки з краєм, з його традицією, з його будуччиною і з місцевими людьми не заважали — брали вони найнизчий, найбільше лівий демаґоґічний курс і в той спосіб ітоги всім демократичним революціям українським підводили.

При тім розуміється за себе не забували. Отой наш давній леґендарний Ганджа Андибер був майстерно використаний тодішньою Москвою й Польщею для остаточного винищеня всього того, що їх-

— 38 —

нім інтересам на Україні заважало, що хоч трохи про Україну думало, що Україну в серці, а не на словах мало. Не знаю, які завдання має п. Раковський. Але що буде, як він, допустім, ставить собі такі самі завдання, як і наша демократія, тільки, розуміється, в далеко ширшім маштабі й при допомозі більш радикальних засобів: стати посередником між антантським, чи взагалі інтернаціональним фінансовим капіталом і українськими народніми масами? І що буде, як він візьметься при тім завести ці маси назад у "єдину неділиму" совітську Росію, бо купець, фінансіст і капіталіст любить мати діло з великими фірмами й ніякі "національні ріжниці", коли їх тільки можна обминути, його не обходять.

Зробити повстання "на право" — проти Гетьмана України — це не новина. Українських хліборобів і гетьманців по цілім світі розігнати й до смерти зацькувати, це все для української демократії діло звичайне. Тим лекше, коли в данім випадку Німці, кажучи їхніми словами: "відплатили Україні за зраду тим, що повстання толерували й зброї багато залишили. Виріжте мовляв самі себе, коли вам держава ваша не потрібна, хай принаймні Антанта, як прийде, пусте місце замість вашої України застане". Але зробити повстання "на ліво", вигнати Ганджу Андибера з України, а тоді українську, а не польську державу збудувати — ось де пробний камінь творчости й сили цілої української демократії, без огляду на те, які вона до свого властивого призвища більш або менш соціялістичні псевдоніми причіпляє.

* * *

Крім того історія всіх республік усього світу, що повстають із революцій проти аристократичного монархічного ладу, вчить, що тільки ті з поміж них можуть якийсь час вдержатись, котрі — при допомозі так чи йнакше, в инших соціяльних формах відродженої, не здеґенерованої частини старої аристократії — зуміють захопити в свої руки старий адміністративний апарат і більшу частину армії. Старий монархічний адміністративний апарат істнує й по сьогоднішній день у Франції; весь старий апарат зістався в Німеччині й від нього в великій мірі доля Німецької Республіки залежить; весь австрійський апарат зістався в Чехії й непорозуміння з Словаччиною поясняються найбільше тим, що там адміністративний апарат инший, угорський; всі державні клопоти польські випливають із того, що Польща має три ріжні адміністрації; а чи моглаб удержатись совітська Росія, колиб у большовицьких рядах не опинився in corpore ґеніяльний і досвідчений старий російський жандарм.

Патріотична державно-національна ідея в самих найріжнородніщих соціяльних формах, і війна за цю ідею — ось спосіб, якого кожна нова революцийна орґанізаторська недеструктивна сила, коли вона часово навіть "демократичні" зовнішні форми приймає, мусить уживати для опануваня старої адміністрації й армії. Війни за свободу й Наполеон, це підстава сучасної Французької Республіки. Війна за поширеня польської "цивілізацийної місії" на Сході, це одинока сила, якою держиться Пілсудський і Польська Республіка. Війна за світове

— 39 —

значіння Росії, за возстановленя її сили й єдности — це ідея, що обєднує Леніна, Брусілова й Куропаткіна й дає всю міць і розмах совітській Республіці Російській.

Без частини старої аристократії, що прибірає для своїх революцийних цілей инші соціяльні форми, але заховує весь свій давній аристократичний, творчий будуючий дух — повстання ніякої республіки на руїнах монархії неможливе. Така революцийна аристократія французька віддала всі свої орґанізацийні здібности Наполеонові. Революцийна частина польської шляхти, сотворивши бойову аристократичну "польську партію соціялістичну", дала Польській Республіці Пілсудського й польську армію, до якої згодом уся польська аристократія пішла. У нас такою аристократичною революційною орґанізацією моглаб була стати стара Революцийна Українська Партія, коли-б згодом вона радикально не здемократизувалась. Та мабуть і Улянов не бувби Лєніном, колиб у його жилах і в жилах його ідейних помішників — Чичеріних, Бухариних, Калініних, Камєнєвих (начальник головного штабу — не Нахамкес) — не текла кров старого московського служилого дворянства, що оприччиною й терором врятувало й відбудувало московську державу за Грозного, за "смутного времени", за Петра Великого — рятує й відбудовує й тепер під прапором большовизму по раз четвертий ...

Деж наш аристократичний і монархічний лад, що виховавби для будучої Української Народньої Республіки армію, адміністрацію й ідейних проводирів? Богдан Хмельницький помер, не встигши виконати свою найбільшу ідею: сотворити наслідственну владу гетьманську й уґрунтувати українську монархію. Після його смерти з початку на короткий час фактично, а потім на цілі століття "ідейно", запанувала українська демократія. А тепер? — Була знов спроба, зроблена Гетьманом Павлом Скоропадським, відродити козацькі гетьманські традиції, але ця спроба не вдалась і знов українська демократія, як і давніще під час "руїни", святкує свою повну перемогу.

* * *

Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська — це орґанізм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної орґанізації — армія, не твориться "виборами", ані демократичною, найбільше "народолюбною" політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх — монархічними, колиж монархія в даний мент неможлива — то аристократичними, хоча-б навіть большовицькими — диктатурами. І наша Народня Республіка моглаб армію сотворити тільки в такім разі, коли-б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську "чернь" з українською шляхтою — так він мусівби сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елементом у одній понадкласовій всенаціональній армії й армію цю кинути в війну — за оборону віри, за здобуття єгипетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації перед варва-

— 40 —

рами, за священні права людини, за винищеня "буржуїв" усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось — це війна за волю України з Росією временного правительства — з Керенським. За цим гаслом пішлаб була вся "большовицька" Україна, пішлиб були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких "кадетів" російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала істнувати.

Ми хлібороби-гетьманці могли тільки це провідникам нашої демократії радити. Але виділені з нації ціми провідниками в окрему ґрупу "ворогів народніх", не мали можности цього зробити. Це були часи для українського Леніна. Леніна ми не знайшли. І в тім уся траґедія Української Республіки, — траґедія, якої коріння спочиває в традицийній українській демократії.

Бо коли замість війни за повну волю цілої української нації пропонується українському "народові" автономія й земля, а українські "пани" виділяються в якусь окрему катеґорію й говориться про них народові: ось це твій найбільший національний ворог, а це ми твої оборонці — то чесний селянський народ одвертається від хитрих "народолюбних" політиків і йде туди, де єсть велика ідея, де єсть творчий розмах, де єсть війна за цю ідею.

Соціялізацією землі, федералізмом і національними меншостями українська демократія знищила не тільки нас — ненавистних їй "контрреволюціонерів, хліборобів, самостійників і гетьманців" — вона зарізала й сама себе. Поддєливаня под мужицький розговор — для мужика неінтересно. Ця ґеніяльно схоплена істина мусить бути вогненними літерами вписана в "книги битія" української демократії для науки як не сучасного, то принаймні всіх будучих її поколінь.

"Державна" роля нашої демократії для сучасної історичної доби вже скінчена. Вона може лише продовжувати далі єдине діло, до якого вона по природі своїй єсть здатною — діло політичного посередництва між чужими урядами на Україні й українським "народом". Посередництва між старою Росією й народом, між Керенським і народом, між Антантою й народом, а тепер між новою Польщею й народом та між новою Росією й народом.

При тім доля нашої демократії звязана нерозривно з долею сучасної Польщи й сучасної Росії. Коли Пілсудський і Ленін поділять поміж собою Україну й кожний із них сотворить державний апарат та нову польську й російську аристократичну верству в підляглих їм українських землях, то діло нашої демократії буде — творити там демократичну опозицію. Кричати або шопотіти "кривда нам ся діє" й гостро або лагідненько підбунтовувати народ проти його "гнобителів" — з таким напруженям патріотичної енерґії, яке буде відворотно пропорціональне силі тих "гнобителів". Чим сильніщі будуть Пілсудські та Леніни, тим слабший буде патріотизм української демократії, — чим вони будуть слабші, тим більше ростиме

— 41 —

патріотичне українське демократичне завзяття доти, доки з новим упадком сучасної Росії й Польши не буде воно "після довгих і великих вагань" примушене знов вирости аж до жадання самостійности, з таким самим очевидно як і тепер результатом...

Смертельно нудна була б історія України, колиб вона вся дійсно була демократична. Але иноді бувають у життю нашої нації й не демократичні епізоди. Повна ліквідація ціх епізодів так, щоб і сліду по них не лишилось, це внутрішнє хатнє завдання нашої демократії. Й тому народолюбні демократи з орєнтаціею на уряд російський, наші новочасні Брюховецькі, й такіж деморати з орєнтаціею на уряд польський — наші новочасні Тетері, мусять ще взяти на себе той самий обовязок, який брали їхні історичні прототипи: повбивати й зліквідувати своїх "недемократів" — Сомків, Нечаїв, Немиричів, Богунів, Нелюбовичів-Тукальських, Дорошенків, Мазепів-Колєдинських, Орликів — фізично знищити й злобою своєю оплюгавити всіх, хто цілою душею вірив і вірить у "шалені думи" гетьманські Богдана Хмельницького про свою власну вільну, незалежну, велику й сильну Українську Державу — і тих, хто за таку Державу не "з примусу", а з власної волі, не хвилевою аґітацією, а працею цілого свого життя боровся.

III. Така єсть природа української демократії й тому ми в будучність і можливість істнування Української Народньої Республіки, яку ця демократія будувати береться, не віримо. Але вважаючи одночасно, що без власної держави нема й не може бути нації української, ми від політичного життя мовчки відійти й на тиху смерть національну пристати — як того від нас демократія наша жадає — не почуваємо себе в праві. І віруючи глибоко, що поміж нашою демократією єсть чесні, чисті й доброї волі люде, до них звертаємося й кажемо:

Тільки єдиний хліборобський, до землі міцно привязаний і з рільничої продукції, а не з політики живучий клас заінтересований кровно — життям, а не словами — в істнуванню власної, незалежної Української Держави. Він по класовій своїй природі не може бути національним посередником між чужими урядами й "народом". Він українським може бути тільки у власній державі, або мусить бути неукраїнським у державі чужій. І хліборобові — Українцеві нема життя ані під Леніним ані під Пілсудським. Нема життя навіть у тих "українських республіках", що під патронатом Москви й Польщи моглиб на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра [Яковича] Дорошенка, Науменка й инших убитих українськими сторонниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й инших, убитих українськими сторонниками Польщи. Отже коли клас наш хліборобський національно орґанізується, коли його активність національна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силоміць у "національні меншости", не руйнуйте земельної під-

— 42 —

стави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нації.

Завдяки українській демократії не зміг появитись великий український Диктатор революції. Чи завдяки тійже демократії не зможе появитись і великий український Господар Землі, Ладу й Праці? Чи справді вічно тяготітиме над Україною це прокляття демократичного вирівнюнання нації по найнижчим типам — і людей, і ідей?

Часи революції вже минають. І на цій руїні, що по ній залишилась, знов той самий український плуг, як це робилося віками, мусить нові пустирі, нові пожарища зайняти, розорати й засіяти. А це вже не революція, це повільна, тяжка, будуюча праця.

Для праці цеї потрібні спокій, лад і порядок. І вже не революція, не большовицький диктатор зможе тепер Україні такий твердий лад дати. Момент морального душевного підйому революцийних класів, з якого можна було найвище напруженя сили й творчости викресати й Державу Українську сотворити, пройшов провідниками революції не використаний. Тому запанував там розлад, поворот до "вирівнювання на низ" й деморалізація. Тепер тільки на клас, що ніколи в революцію не вірив і її упадком не здеморалізувався — на хліборобський клас, що ладу й порядку найбільше потрібує, випаде завдання будувати Українську Державу такою, якою він по духу, по психольоґії, по звичаям своїм привик державу мати й бачити.

Не може бути хліборобського господарства без голови-господаря, — не може бути без Господаря й Держава. Й тому ми — Української, а не чужої Держави бажаючи — хочемо свого Господаря Землі Нашої мати. Тому ми "гетьманці", тому ми оце будуче Гетьманство-Господарство в формі наслідственної монархії собі уявляємо.

Але ми не хочемо розуміється старого царського самодержавя, цеї півазіятської демократичної деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби — погромами рятувала. Не хочемо теж, щоб отой наш будучий Господар Великий був Гетьманом самих тільки "панів" чи самих тільки пролетарів — "робітників". Не хочемо, щоб він мав свій "двір" з непотрібними двірськими чинами, камаріллями, нічого нероблячими родичами, апанажами, фаворітами і т. д. Не хочемо, щоб це був часовий диктатор, залежний від тої партії, що його на чоло держави винесла, залежний од чрезвичайок, комісарів і своїх товаришів — все непевний, чи за його спиною не стоїть товариш-конкурент, і в результаті, коли він не зуміє самому стати наслідственним монархом, оставляючий по собі ще більшу руїну, ще більший непорядок.

Натомість той Господар — Монарх, якого ми хочемо, повинен стояти понад класами, понад партіями, понад цілою Землею і понад цілою Нацією. За свої діла він повинен нести відповідальність і перед своїм власним потомством, перед своєю сімєю, перед своїм сином-наслідником так, щоб за будуччину нації, на чолі якої він стоїть, відповідала своєю будуччиною і його сімя.

— 43 —

Він не "перший дворянин" і не "перший пролєтарій" — а Господар національної Праці. Працюючи сам, як людина, що стоїть на чолі армії й державної адміністрації, він працю цілої нації охороняє на зовні й забезпечує потрібний її порядок і спокій унутрі. А як, у яких формах буде виконуватись ця праця — про це хай рішають між собою, зорґанізовані в свої професийні орґанізації, в свої "Ради", самі працьовники: творці хліба, товарів і техніки, науку й штуку, як аванґард техніки, сюдиж включаючи.

Хай про діла фабрики говорить безпосередно робітних із техніком-фабрикантом, про діла хліборобства село само хай рішає між собою. Тільки з безпосередної акції й боротьби продукуючих класів політично-парляментарним шарлатанством не загидженої, родиться дійсний поступ і культура.

Коли той фабрикант і той пан, по своїй працездатности й по своїм орґанізаторським аристократичним здібностям робітникам і селянам для білш інтензивної, більш користної праці потрібний — хай лишається й у купі з ними живе та працює; як ні — коли він тільки народолюбець-демократ, а фабрики чи господарства сам зорґанізувати не вміє — хай собі йде геть.

Хліб і товари мусять у державі бути. І так фабрика, як і село мусять твердо знати, що хліб дається тільки за товари, а товари — тільки за хліб. Ані погромів міст, ані пролетарських реквізицій у Трудовій Державі Монархічній бути не може тому, що влада Господаря стоїть понад селянином і понад промисловим робітником — що в інтересі такої держави лежить до компромісу, до співжиття й до єдности праці між тими обома силами довести, а не взаїмну зненависть між ними в інтересі тієї чи иншої, селянської чи робітничої диктатури піддержувати.

Колиж нам хтось скаже, що такої Трудової Монархії ще ніде на світі немає — то ми на це відповімо: А чомуб їй у нас на Україні вперше не бути? Невже ми, що всі дані для такої Монархії — міцне консервативне хліборобське селянство, півселянське робітництво, слабу республіканську фінансову буржуазію й нечисленну республіканську інтеліґенцію — в себе маємо, будемо ждати, аж хтось її десь сотворить, в чужій національній формі до нас уведе й буде знов нашими руками свою, а не нашу націю будувати? Невже сорокаміліонна нація може живитись тільки відпадками європейської цивілізації, ще до того на демократичне копито їх переробивши? Невже ми маємо починати безнадійну боротьбу за демократичний республіканський романтизм тоді — коли в Европі такі "романтики", стали найзвичайніщими, тільки менше розумними політичними спекулянтами — й боротьбу за народню республіку тоді, коли всі європейські більш або менш народні республіки себе зовсім здескредитували й банкрутують, як що ще не збанкрутували.

* * *

Нація наша розєднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути на віки вона мусить сотворити свою державу, свою одну національну державну ідею таку, яку в формі національно-державної

— 44 —

незалежности мають Москалі, Поляки, Чехи, Угри, не кажучи вже про всі инші великі культурні нації, — й одну національну культуру таку, що обєднуе кожну націю на цілім світі в одно тіло.

Те, що тепер на Україні єсть — це республіка, доведена до своїх льоґічних консеквенцій. Коли вся влада спочиває в народі, коли він є сувереном, то народ у Житомірі чи Полтаві має такі самі права, як народ у Київі й нема чого йому посилати своїх виборних до Київа, коли він їх може мати й у себе в Житомірі чи Полтаві, чи врешті в кожнім українськім селі. Коли кожний виборець має право сам бути вибраним на міністра й правителя держави, то чому таких міністрів коло державної казни має бути всього десять на цілу Україну, як кожне село може мати своїх міністрів доти, доки в селі яка небудь своя казна, а з нею й ознака влади істнує? Коли для того, щоб стати правителем і міністром треба зорґанізувати якусь народню більш або менш соціялістичну партію, то чому не можна таку партію ще й озброїти й тоді так само при її допомозі, але тільки значно певніще, виконувати волю народа.

Коли свобода дається всім із низу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народа в пустопорожній наднародній простір, то яка ріжниця між проявами тієї свободи в формі заведеня Народньої Республіки Української чи тільки Народньої Республіки Гуляйпольської. Отаман Махно, це найбільший, найконсеквентніщий і може політично найчесніщий республіканець на всій Україні. Не дурно його пришествіе було предсказано мало не сто літ тому назад:

Гей я козак — звуся: Воля,
Українець з Гуляйполя

— так писав у другій половині минулого століття один із наших шляхецьких правобічних поетів *). Льоґічною, неминучою консеквенцією нормального розвитку кожної дійсно народньої, дійсно демократичної республіки єсть анархія.

Тільки Господар Землі Української — тільки Монарх Український може сотворити силу, без істнування якої свобода це анархія. Тільки одна людина, один провід, одна воля, тільки він. Господар, може сотворити підставу Держави — Українську Армію. І тільки стоячи сам один на чолі тієї армії, він буде авторитетом, що свободу українських громадян заґварантує і тільки він один дасть дійсну свободу, бо свобода без Гарантії авторитету це пустий згук без ніякої вартости.

Для того, щоб зорґанізувати державу нація мусить виділити із себе найкраших, найздібніщих орґанізаторів. "Для того, щоб перемогти нашу господарчу розруху ми повинні використати людей з досвідом, які дісталися нам від попередніх буржуазних класів" — так сказав у одній зі своїх послідніх промов Ленін. Невже тих людей з досвідом для будівництва свого орґанізованого, значить державного життя не потребуватиме українська нація? Але може вони вийдуть з пятихвостих виборів?

*) Коли мене память не зраджує — а замітки мої всі підчас революції пропали — здається Бонковський.

— 45 —

Може демократична народня конституанта дасть нам зразу парусот найкращих орґанізаторів? Тількиж по яким прикметам маса виборців, що всі разом показали себе до державної орґанізації нездібними, пізнає й вибере тих, хто як раз таку орґанізацію здатний сотворити?

Досі кандидати до державного будівництва маніфестували свою присутність в "партіях" гласом веліїм і обіцюванням своїм виборцям усіх земних і небесних благ. Що з того вийшло, ми бачили і, як кажуть, тут коментарі непотрібні. Чи вдруге отой демократично-республіканський експеримент удасться? А що буде, як отаман Махно не захоче вибірати до української конституанти?

Найкращих орґанізаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитися не з талантом, а з партийним цензом людини. До того вона заінтересована в тім, щоб ніхто здібніщий, ніхто дійсно талановитий коло неї при праці державній не опинився, бо виборець тоді готов стратити любов і довіря до своїх народніх представників. Врешті всяка виборна, часова влада тільки використовує час свого правління і принаймні незареґістровані історією всіх республіканських демократій такі факти, щоб виборні кабінети міністрів і виборні президенти старались улекшити працю і забезпечити славу своїм більше щасливим конкурентам і наступникам.

Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями — той хто заінтересований у зрості, в скріпленню, а не використовуванню держави, — хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність — тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих орґанізаторів знайти, до діла державного поставити, а неґодящих — що не менше важно — не вяжучись ніякими партіями, від партацької роботи усунути.

Держави у нас немає, але села українські, хоч з великою бідою, досі ще живуть, орють, сіють і якось самі управляються. Народ навіть в тій страшній руїні поволі виділяє із себе найкращих орґанізаторів — нову українську аристократію. І вона повстає там, де від початку світа кожна дійсна аристократія повставала: при праці й при війні, при обсіві ланів і при обороні села від бандитів і реквізицій.

Тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві — виробляться й найдуться орґанізатори держави. Забезпечити цю природню й єдине раціональну людську селекцію якнайширшою децентралізацією й якнайбільшим збереженям чистоти класового принціпу — ось велике завдання будучої Української Держави.

Ні одного ні другого не може зробити Народня Республіка. Всяка демократична республіка, що повстала з монархії, при децентралізації розпадається. Тому мусіла знищити всі місцеві самоврядування Франція, тому все більше централізується Німеччина, Чехія, Польща і т. д. Бо тільки влада єдиного центрального парляменту

— 46 —

означає єдність республіки, бо тільки один центральний парлямент приємлемий для фінансової буржуазії, яка при допомозі всенародніх послів усіма республіками править. І тільки, перемішавши всі класи в одну демократичну виборчу масу, можуть виходити з виборів демаґоґи політики-інтеліґенти, що ні до якого продукуючою класу не належать і тільки з політики республіканської живуть і в піря поростають.

Натомість Господар-Монарх, всею Нацією і всею Землею признаний, що стоїть понад усіми класами й понад усіми селами, в якого особі принціп єдности Нації й Землі зберігається, може без ніякої шкоди ні для Землі ні для Нації якнайширшу автономію й кожному класові й кожному селу дати. Але разом із тим тільки він один у силі примусити всіх найкращих людей із сел і з класів пожертвувати інтересами свого села й свого класу для спільних інтересів Нації й Доржави. Бо він, Господар, особисто звязаний з будуччиною Нації й Держави. Бо сила держави, це його сила. Він сам росте з її зростом і падає з її упадком. Тільки президенти республік, чи єсть чи немає держави, виїзджають собі на спочинок. Адвокати не відповідають за підсудних, але голова господарства за своє господарство все й скрізь головою своєю відповідає. Коли єсть відповідальність за ослабленя держави й нації, то нести її може тільки один наслідственний Монарх.

Авторітет, влада й відповідальність у народа внизу, а свобода й безвідповідальність зверху — це державний принціп Народньої Республіки. Свобода внизу, а авторітет, влада й відповідальність зверху — це державний принціп Трудової Монархії.

Старе бюрократичне, зцентралізоване кулачно-отаманське самодержавіє з правлінням парусот, чи парудесятків невідповідальних ні перед ким демагогів — це єсть Народня Республіка. Ряд автономних, класових, професійних і сельських республік, обєднаних владою відповідального за будучність нації й держави своїм життям і життям своїх нащадків Господаря — це єсть нова, грядуча Трудова Монархія.

Вся влада Великому Господарю-Монарху української землі — вся свобода Українському Народові! Діло Монарха —зорґанізувати армію й державну адміністрацію; діло Народа — уладнати найкраще своє життя й свою працю в селах і містах, у полях і фабриках. Під таким тільки гаслом може бути збудована Українська Держава.

* * *

В який спосіб може бути обєднана ідейно наша нація?

В демократичну, всенаціональну й всеклясову ідею, яка-б нам таке обєднання могла дати, ми не віримо. Не сотворила такої ідеї й такого обєднання наша демократія досі, не сотворить тим більше в будуччині. Добу міщанського патріотичного романтизму вона проґавила й вертати до неї, це дійсно безплодна і непотрібна реакція.

— 47 —

"Національні меншости", складені з Українців, що орґанічно не можуть стати більш або менш соціялістичними демократами, ось те обєднання, що нам його готує республіка. І можна з певностю сказати, що "меншости" ці будуть рости з кожним днем нашого республіканського істнування, аж поки на чолі їх не стане якийсь новий, свій же Українець, Ґалаґан, що як той Січ Запорожську, так цей Українську Республіку українськими-ж руками зруйнує. Денаціоналізація — обмосковленя й спольщеня — всіх наших конструктивних державно-творчих елементів, це був наслідок козацької республіки. Такий же самий наслідок, тільки в глибших, бо захоплюючих народні маси, а через те смертельних для нації нашої розмірах, дасть нам нова республіка народня.

Всі великі європейські нації були обєднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі: зєдиненя Німеччини, Франції, Італії або відродженя менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком? Чи тому може, що національна свідомість у нас менша?

Тільки Господар української землі, тільки українська монархія може обєднати українську націю. Тільки вона в силі пробудити й відродити ту стару національну традицію, що спочиває в підсвідомости навіть найбільше зденаціоналізованих "гетьманців" і навіть усіх отих, республікою розігнаних, а для держави необхідних "фаховців". Тільки національний принціп, проведений згори, покриє собою всю розпорошену нашу націю, а не розсадить її на смерть, як це робить республікансько-гайдамацький спосіб переведеня національного принціпу знизу. Тільки Маєстат Українського Монарха відродить Маєстат Української Нації. Тільки він урятує повагу імени українського, потоптану нашою демократією, яка навіть свої власні авторітети, навіть своїх власних найкращих українських людей уже встигла й у своїх і в чужих очах принизити та осмішити...

* * *

Ми ще й досі не витворили одної всенаціональної культури. Наш "сутий демократизм" довів партийно-демаґоґічну боротьбу до того, що сотворив для партийних політичних потреб у лоні одної й тієїж самої нації три літератури й три культури. Нація з трьома душами це абсурд, це неґація самого поняття нації, що власне одну культурно-духову спільність означає. Чи зникне в нашій республіці наше москвофільство й польонофільство?

Можна наперед з цілою певностю сказати, що власне в республіці з правлінням української демократії й москвофільство й польонофільство зацвітуть новим пишним цвітом, стануть культурами "національних меншостей" і ними в кінці не тільки політично, але й культурно й духово націю нашу розсадять.

Тільки українська монархія, тільки знищеня республіканського демократизму з його поділом на висловлюючі "волю народу" парляментсько-плєбісцитові партії покладе кінець як польонофільській так москвофільській і українофільській демагогії. Тільки українська монархія знищить "вищисть" на "панскість" наших власних обще-

— 48 —

руських та вшехпольських деструктивних хамів і одночасно врятує українську мову й культуру від монополю української демократії. Тільки при українськім монархічнім ладі, що один в стані відділити культуру від політики, українське слово й література перестануть бути партійною зброєю більш або менш соціялістичних демагогів і тільки тоді "діти в політиці", а великі люде в нашій науці і штуці, перестануть творами свого духа "збивати політичний капітал" для антікультурних політичних карєристів.

І тільки тоді українська культура стане не партийним як досі, а всенаціональним добром. В її піддержці найбільше буде заінтересований Великий Господар землі нашої, бо ця культура, це слава його нації, а тим самим і його власна слава. Тому Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний уписався зо всім запорожським військом до Київського Брацтва. Тому Гетьман Іван Виговський, виконуючи заповіт Великого Богдана, дві академії хотів у козацькій Україні мати. Тому Гетьман Іван Мазепа, "маючи рейментарську патронствующую прихільність", київську академію возвеличив. Тому Гетьман Павло Скоропадський встиг навіть підчас свого короткого гетьманування два українські університети й українську академію наук заснувати. І тому нарешті наш будучий Господар українську культуру поставить на таку височінь, яка великости й силі сорокміліонної нації буде відповідати...

* * *

Алеж демократична й республіканська наша нація ніколи на монархію не пристане — так скажуть наші свідомі Українці-демократи. Чи дійсно вірна оця лєґенда про демократичність і республіканство нашоі української нації?

Коли возьмемо минуле наше життя в цілому, то побачимо, що кожна українська республіканська демократія бувала в кінці кінців українськими руками повалена і знищена. В тім власне й трагедія, що сучасне свідоме українство причепило себе до традиції тих, кого завжди в минулому наша нація після завзятої внутрішньої боротьби з посеред себе викидала.

"Це тому, що вони були за мало ліві й за мало за народ стояли" — так пояснюють той факт наші сучасні республіканські демократи. Не знаю, чи можна зробити щось більше "лівого", як це зробили давні провідники наших демократичних ґруп знищивши наприклад і до тла зруйнувавши під гаслом "оборони черні й народа" всю стару козацьку Україну. І чому, як що вони й дійсно були "за мало ліві", народ наш ішов у кінці власне за "зовсім правими?"

Бо факти нашої історії говорять, що істнували ми як велика держава й як велика нація за Великих Київських Князів і упали з упадком князівської влади. Після нашого першого "лихоліття" пристали ми до Литви й Польщи тоді, коли там була сильна монархічна влада й підняли повстання проти Польщи тоді, коли там влада Короля ослабла, та запанувала шляхецько-республіканська демократія. Державою й нацією стали ми знов за Гетьмана Богдана, що єдиний із посеред Гетьманів був не тільки на словах. а й на ділі "самодержцем

— 49 —

руським". І не виконавши його заповіту, не сотворивши після його смерти власної наслідственної монархії, після послідньої спроби Гетьмана Івана Мазепи стати "самовладним князем в Україні", перехилились ми цілою вагою — власне маси народньої —на бік монархії московської, проти якої підняли всенароднє повстання тільки тоді, коли Царя в Петербурзі не стало. Трудно втім усім бачити врожденне демократичне республіканство.

Всякий же соціяльний фермент: дейнеччина, гайдамаччина, Коліївщина, опришківщина — це не демократичне республіканство. Це часові явища, що як скоро приходять, так скоро згоряють і зчезають. На такім "демократичнім" фундаменті ні нації ні держави будувати не можна. І тепер з хвилею, коли земельний голод нашого селянства буде заспокоєний, з хвилею, коли він дістане "купчу" й знов почне коло своєї землі поратись — його революцийна й республіканська отаманщина зникне як роса, а зостанеться та сама вічна психольоґія господаря-хлібороба, однакова від Рюрика й до сьогоднішнього дня.

І що буде, як у цей день поверненя до праці, все "українство" — поняття незалежного національного індивідуального життя — буде звязано з поняттям більш або менш соціялістичного демократичного республіканства? Що буде, як одночасно Москва, пройшовши через свою соціяльну революцію й нову державу, та нову міцну аристократію сотворивши, заведе у себе лад, селянській психольоґії й потребам відповідаючий?

Що це не буде демократична народня республіка, показують усі дотеперішні події, що перемогу диктаторській єдиноличній недемократичній владі скріз і в Московщині й на Україні дали.

Що буде врешті, коли, так як і перед двома століттями, народ наш від московської держави одержить оту "купчу" і лад, і порядок? Тоді це дало нам національний занепад на два століття, тепер це може знищити нашу націю на віки.

Селянська, така сама як і ми, Норвеґія, відділившися від Швеції, завела у себе по дуже короткім республіканськім істнуванню монархічний лад. Бо тільки свій власний монархічний лад забезпечував її від повороту назад до монархічної Швеції. Крім того — як писалося в тодішній пресі — хотіла Норвегія бути монархією, а не республікою тому: 1. щоб воскресити власну стару національну традицію, 2. мати внутрішній мир і спокій, 3. придбати через монарха потрібні звязки в Европі й 4. мати дешеву адміністрацію, бо республіканських бюджетів селяне норвежські приймати не хотіли.

Може подібні міркування малиб де-яку підставу й у нас. Може крім тисячи инших причин, що оборонці монархічного ладу в Европі приводять для націй західно-європейських, ми б мали ще другу тисячу причин власних, політичного, культурного й релігійного характеру, що у нас за монархією, а не республікою промовляють... Не маю змоги тут усіх їх перечисляти, але думаю, що й вище ска-

— 50 —

заного досить для того, хто, особисті симпатії та антипатії в сторону відклавши, захоче спокійно й чесно про будуччину України подумати. І коли він дійсно патріот, коли він дійсно душею за зруйновану націю нашу боліє, то може цей патріотизм здержить його од розбивання й нищеня послідніх українських резервів і руйнування надій на Трудову Монархію Українську, що, на нашу думку, одна тільки зможе сильну й незалежну Державу нації нашій дати.

* * *

Підчас першої нашої еміґрації, представник консервативних гетьманських кругів, Пилип Орлик, і представник запорожської демократії Кость Гордієнко, склали якраз 210 літ тому назад, у Квітні 1710 року, відомий компроміс — Орликову конституцію — що хоч тоді не здійснена, осталася "вікопомною Війська Запорожського й всеґо народа Малоросійського славою й памяткою". Тоді й ці "дуки" гетьманці, й ці "козаки нетяги", що проти "гетьманського самовладства" повставали, були всі однакові по духу, і лицарі, і патріоти.

Сьогодні й для такого компромісу й для переведеня його в життя реальних даних значно більше. Але чи єсть сьогодні в нас той дух, що був тоді у предків наших?

IV. В послідніх часах у нашій демократії наступив виразний розкол. З неї виділився "Радянський бльок", складений з частини с.-д. й частини с.-р., що став виразно на болшовицькій платформі. Хоч до чисто пролєтарскої ідеольоґії намагаються повернути й инші соціяль-демократичні ґрупи, але між усіма ними нема досі єдности й порозуміння. Правду кажучи, прикро з боку дивитись, як у лоні представників одного й того самого українського класу йдуть руйнуючі суперечки й як при тім понижується людей, яких імена не тільки одна партія, але всі Українці звикли поважати.

Український болшовизм, як вислів чисто класового, робітничого руху, репрезентований досі на Україні нікому невідомими й мало свідомими людьми, тепер, як бачимо, дістає поважніще скріплення від давніх українських соціялістичних кол. Не бувши ніколи зроду соціялістом, ані тим паче большовиком, думаю, що ми хлібороби-гетьманці можемо з нашого становища цей факт привітати, пожалівши хиба, що він прийшов так пізно.

Вітати ж ми його можемо тому, що, на мою думку, всяка класова орґанізація єсть орґанізацією творчою, будуючою, а не так, як демократія, руйнуючою. Клас робітничого пролєтаріяту на Україні єсть. Він буде рости з розвитком нашого фабричного промислу. За демократією українською цей клас ніколи не піде й раз він не буде мати своєї української орґанізації болшовицької, то він стоятиме під проводом ворожих нашій нації болшовицьких орґанізацій російських, жидівських і польських, так як це було й досі. Знаючи становище

— 51 —

нашого класу хліборобського, розуміємо ми анальоґічне становище класу робітничого, пролєтарського.

Ця внутрішня класова боротьба, що її українські большовики приносять у нашу націю з собою, для нас зовсім не страшна. Бо ми знаємо, що на боротьбі продукуючих класів (а не на демократичній бійці багатих з бідними) виросла вся людська цивілізація й культура, виросте на ній і культура нашої великої нації.

Розпочалась ця боротьба класова з хвилиною, коли розпочалась сама цивілізація: коли в людській кочовничій громаді знайшовся перший розумний, сильний і працьовитий чоловік, що взявши добру палицю в руки, позганяв своїх товаришів із гиляк, на яких вони, живучи з дня на день і лускаючи "сємушки" гойдались, а заставив їх коло землі тяжко трудитись і працювати, одночасно від сторонніх напасників та грабіжників їх своєю силою й відвагою охороняючи. Боротьба між обуреною за таке насильство громадою й отим сильним, розумним, працьовитим чоловіком була першою й з того часу вже вічною класовою боротьбою.

І з того часу, хоч під впливом праці виросла цивілізація, хоч ота перша примітивна палиця прибрала инші форми, але суть класової боротьби лишилась вічно та сама. Як тільки сильні, розумні й працьовиті люде — орґанізатори праці й оборонці своєї громади — під впливом ріжних причин, а перш за все під впливом врожденного людині нахилу до неробства, самі залізали на гиляку і, гойдаючись на ній, дивились тільки, як инші зі страху перед ними працюють — як тільки ці люде ставали самі слабими, нерозумними й ледачими й не встані вже були орґанізаторську палицю добре в руках держати та свою громаду від зовнішнього ворога охороняти, зараз же починалась соціяльна революція. Під її впливом сильні люде або відроджувались, набірали нових сил і далі працю людської громади орґанізували, або, як що були вони вже зовсім нікчемні, гинули, а їх місце займали зараз же найсильніщі з поміж революціонерів-працьовників, що ту саму палицю в свої руки брали й так само далі людську працю орґанізували й плоди її охороняли. Постійне відновленя аристократії — ось вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих, працюючих класів.

Але иноді — особливо у націй, які врожденної людині зненависти до праці під впливом довгої цивілізації ще не позбулися — місце старих скинутих орґанізаторів займали невиховані в продукуючій праці, орґанізатори нові, а ті, що самі нічого не продукуючи вміли тільки словесно народ проти старих "гнобителів" бунтувати. Не вміючи продукції й праці зорґанізувати, вони на верху могли держатись тільки доти, доки вони "народ" од праці увільняли й доти, поки було що зі старих, нагромаджених попередньою працею скарбів народові роздавати. Й тому така нація, де народолюбні демократичні провідники бунту, а не революціонери з посеред продукуючих класів перемагали, падала й котилась по руїні своєї цивілізації вниз доти,

— 52 —

доки не прийшов хтось чужий і наново й до праці та до своєї — чужої вже для неї — цивілізації не запріг.

Вирівнюваня класів по типу найвищому, це дорога розвитку працюючих націй, що мають, як приміром Англія, найгостріщу класову боротьбу при найвищій техніці, найкращій аристократії й найкраще зорґанізованому пролетаріяті. Вирівнюваня ж класів по типу найнизчому, це дорога упадку націй, що воліють гойдатись на гиляках, чим творити техніку матеріяльного життя; яких уся духова творчість іде в красне письменство; які в своїх степах і лісах мають сильну опозицийну демократію, але не мають ніякої боротьби продукуючих класів і тільки періодичні всенаціональні кулачні розправи численних демократичних партій; у яких стара аристократія відзначається тільки тим, що не говорить "тутешньою" мовою, вважає себе інородцями й глибоко не вірить у власний розум, а за те сильно вірить в "Антанту", — а кандидати в аристократію нову, самі не здатні по природі своїй орґанізаторську палицю в руки взяти, "пропонують" лускаючому "сємушки" народові, щоб він їх вибрав у пани за їхнє щире й безмежне народолюбство.

Московський болшовизм завдяки своїй давній, фанатичній класовій виключности зумів себе зберегти від демократичної зарази. Проголосивши й провівши диктатуру свого класу, він намагається врятувати свою націю й свою державу від усіх фатальних наслідків демократичної революції Керенського. Він дав нації московській нову, сильну аристократію, до якої все, що було живіщого між її старою аристократією вже пристало, пристає і, як що тільки большовиків світовий фінансовий капітал на здемократизує і не розложить, буде приставати чим раз більше.

Разом із тим диктатура пролєтаріяту в Московщині поклала кінець ще одній з незлічимих людських утопій — утопії соціалістичного демократизму.

Модерна раціоналістична й "наукова" соціялістична утопія обіцювала людям у своїм конечнім здійсненю знищеня законів розвитку цивілізації, з яких свідомости вона виросла й якими весь час сама держалася. Ці великі закони вперше ясно сформуловані учителями соціялізму, це залежність усього цивілізацийного розвитку людства від класової боротьби й залежність усяких ідеольоґій, всяких ідейних моторів людського громадського життя від способу життя й матеріяльної продукції тих, хто ці ідеольоґії творив. Під впливом перемоги соціялізму ці закони розвитку цивілізації мали безслідно счезнути. В соціялістичнім раю вже боротьби класів не повинно було бути й соціялістичні янголи від матеріяльних умов свого істнування мали бути зовсім незалежні.

Коли до цього факту прикласти великий марксістський метод матеріялістичного розуміння історії, то він дасться пояснити хиба тільки тим, що сини Ізраїля, які в такім великім числі в ряди соціялістичні вступили, перенесли на соціялізм свою стару ідеольоґію кочовничої безземельної нації й свою віру в себе, як в народ вибраний

— 53 —

од Бога, до якого закони всіх инших осілих націй, а значить і закони цілого людства не стосуються...

Вірою в оцю соціялістичну утопію пояснюється нарікання наших "марксістів" на соціяліста й революціонера Пілсудського за те, що він, ставши начальником польської держави, не вирізав польської буржуазії, не віддав Львова "українським товаришам" і підчас прийомів не кидає бомб на представників реакцийних буржуазних держав. Таксамо бідкаються вони, чому соціяльна революція в пролетарській Московщині, з її гаслом визволеня націй "вплоть до отдѣленія", фабрикується вже там тільки на експорт.

Тому так діється, каже матеріялістичне розуміння історії й так думаємо ми, що революціонер творець а не руїнник робить революцію й рятує ціле людство тільки доти, доки сам не стане орґанізатором праці. З хвилиною, коли він сам починає будувати й орґанізувати працю — як це намагаються вже робити московські большовики — він перестає бути революціонером, а робиться аристократом-консерватором і коли він ще з мотивів національно-економічних ширить світову революцію, то тільки серед инших народів поза межами своєї влади. Таксамо зрештою, як Наполеон ширив революцію й визволяв Европу від "тиранів", як французькі революціонери, поширюючи гасла "свободи, рівности й братерства", ограбили в кінці XVIII. століття Італію і т. д., і т. д.

* * *

Трудно наразі зорєнтуватися, чи цей наш новий український большовизм це дійсно класовий пролетарський рух, що в стані прискорити на Україні появу нової творчої аристократії — чи це просто прихильники російського большовизму, наші самі крайні народолюбці-демократи. Коли це дійсно орґанізація українського пролетарського класу, то будемо надіятись, що як російський большовизм, усунувши здеморалізовану демократію й здеґенеровану частину старої аристократії, повертає Росії світовий вплив і значіння, таксамо український большовизм верне Україні державну незалежність і дасть нації нашій нову міць, занапащену в довгих демократичних добах нашої історії.

Але коли це тільки крайні демократи, тоб то найнижча демократична формація, що від инших відріжняється тільки ще більшим народолюбством і орієнтацією не на соціялістичну Польщу, а на большовицьку Росію, то це найнебезпечніща зо всіх українських демократій. Бо в протилежність до безсилої навіть у своїй деструктивній роботі демократії польонофільської, вона для тієїж самої демократичної руїни може використати сильні антипольські й москвофільські інстинкти наших народніх мас. Це в такім разі відроджена Брюховеччина тільки в ще гірших і небезпечнійших формах, що нашім народнім масам готує таксамо нову національну й економічну неволю, а їх провідникам ту саму ролю московських "розлагателів" і агентів.

— 54 —

На превеликий жаль новий рух виступає анонімно. Про призвища, про живих творчих людей можна тільки здогадуватись. Говорять і деякі ґазети пишуть, що до "Радянського бльоку" належить професор Грушевський. Спростовання не було, отже тому дозволяю собі призвище професора Грушевського зацитувати, пригадавши одночасно те, що він писав на весні 1918. року про "Кінець московської орєнтації":

"Я вважаю" — цитую слова цеї статті — "визволеня від "песього обовязку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над цим моментом я думаю, що недаремно пролилася кров тисяч розстріляних українських інтеліґентів і молоді, коли вона принесла, чи закріпила духове визволеня нашого народу від найтяжчого й найшкідливіщого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи морального закріпощеня. Я скажу різко, але справжніми словами: се духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апольоґетом і панегіристом... Таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку й непобориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло, в одних частях меньше, в инших більше супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу."*)

Таких слів на вітер не говориться. Отже будемо разом із професором Грушевським надіятись, що кров найкращої української молоді під Крутами не пролилась даром, що народ наш уже до добровільного рабства не поверне й що "Радянський Бльок" це не відроджена холопська Брюховеччина, а нова творча течія найкращого, принаймні в своїх власних очах, отже значить аристократичного по своїй природі українського пролетарського класу.

* * *

В цій надії дозволю собі звернути увагу представників нашого українського большовизму на кілька питань, звязаних на мою думку з будуччиною українського пролетаріяту й буду дуже щасливий, коли ці мої скромні замітки зможуть викликати про цю важну справу обмін думок у пресі. Застерігаюсь зараз же, що не про "соціяльний мир" мені йде, бо зрештою кожному, хто прочитав цей лист, ясно, що я такого "гнилого миру" не єсть прихильником і волію чесну й отверту боротьбу, між инчим і тому, що вона дозволяє противникам без облесливих обманств чесно й отверто між собою говорити.

Отже 1. Коли навіть допустити, що в цілім світі відбудеться соціяльна революція й скрізь аристократія пролєтаріяту замінить пануючу міщанську демократію (бо земельна аристократія з упадком Німецької Імперії ніде вже тепер не править), то проте трудно допустити, щоб у цілім світі повстала тепер одна держава, де людина,

*) М. Грушевський: "На порозі нової України" Стор. 10.

— 55 —

кажучи словами В. Левинського, "матиме змогу користуватися ius cosmopoliticum, цебто правом бути громадянином кожного закутка землі" й яка знатиме "тільки один природний поділ людей, цебто поділ на язиково-культурні національні спільноти".*)

Щоб уявити собі таку світову державу з поділом на екстериторіяльні язиково-культурні спільноти, яких усі культурно-національні права будуть забезпечені й які не потрібуватимуть тому власної держави — треба допустити, що кожна з ціх екстериторіяльних націй буде виконувати в цій світовій державі якусь окрему й спеціяльну функцію. Приміром Українці, повернувши до своєї забутої півкочової системи переложного господарства й вільних на підставі ius cosmopoliticum займанщин, будуть тоді хліборобами, Німці — індустріяльними робітниками, Жиди — керовниками світового господарчо-економічного апарату, Кіргізи — провідниками по Европі і т. д. Бо в противному разі, коли тільки в одній нації буде кілька професій і коли кожна з націй захоче займатись хліборобством на своїй власній території, то зараз же їй буде потрібна своя національна держава, без якої не можна буде зорґанізувати ціх ріжних професій у один національний орґанізм праці, і без якої не можна буде оборонити власної території на випадок, коли-б якась инша нація захотіла в більшім числі стати громадянами чужої національної (допустимо кращої, чорноземної) території.

Раз будуть після соціяльної революції національні держави — що зрештою признає й цитований вище В. Левинський — то розуміється та нація, яка матиме свою територію, але не матиме своєї держави, мусітиме належати до чужої держави, отже хоч і буде пролетарською нацією, але нижчого так-би сказати сорту.

Допустивши при тім, що будучі пролетарські держави будуть дуже миролюбиві й дуже ліберальні, всеж таки на всякий мовляв случай, вони мусять мати для оборони свою армію й уже доконче, щоб споживати свій власний хліб, мусять мати свій власний господарчий апарат. Отже коли якась пролетарська нація не матиме своєї власної армії і не матиме своєї власної орґанізації праці в формі окремого господарського апарату, то вона буде нацією залежною від чужої армії й чужого господарського апарату, значить буде нацією не власновільною, нацією поневоленою.

Пролєтаріят же, як відомо, змагає до знищеня всякої неволі, в тім числі й національної. Й досі принаймні не відомо, щоб напримір большовики англійські пропонували для здійсненя у себе соціяльної революції, окупацію Англії російськими червоними військами. Для знищеня класової неволі пролєтаріят сотворив ідею соціяльної революції й безкомпромісової боротьби з буржуазією. Мабуть для знищеня національної неволі пролєтаріят кожної поневоленої нації повинен сотворити ідею національної революції й безкомпромісової бо-

*) В. Левинський: "Народність і держава". Стор. 125. Про ius cosmopoliticum пор. вище наведений анальоґічний погляд "Інтернаціонального огляду індустрії, комерції й банків".

— 56 —

ротьби з гнобительською нацією. Бо коли-б пролєтаріят сотворив був для себе фікцію про добровільну уступчивість буржуазії й можливість компромісу з нею, то все напруженя його класової енергії булоб пропало й він ніколи не змігби дійти до перемоги. Чи зможе поневолена пролетарська нація визволитись з під гнобительської пролетарської нації, коли її провідники вчитимуть, що гнобительська нація добровільно, під впливом компромісу, сама піде на уступки?

І як супроти всього вище сказаного пояснити, зі становища українського пролєтаріяту, факт, занотований у 4. числі "Нової Доби", що "на нараді комуністичної партії України в Київі принято постанову, щоб вільна, самостійна, українська республіка була в союзі з російською республікою, при чому господарський устрій і військова сила мають бути спільними".

2. Чи можлива єсть тепер така диктатура українського пролєтаріяту на Україні, під проводом якої українська нація моглаб здобути повну національну й державну незалежність? То-б то, другими словами, чи знайдеться на Україні стількиж, скільки й у Московщині офіцерів, жандармів, чиновників, фабрикантів і поміщиків, які-б цю дуктатуру визнали й під її проводом до будови держави приступили. І як що така диктатура неможлива і як що українська держава мусить бути відбудована під проводом инших класів і иншими методами, чим держава російська, то чи з погляду інтересів українського пролєтаріяту краще во імя національної волі пристати до спільної державної роботи з иншими українськими класами (як це робив досі приміром пролєтаріят англійський, німецький і и.), а тоді вже в своїй незалежній державі зробити соціяльну революцію, чи краще во ймя соціяльної волі знищити при допомозі російських большовиків инші українські класи й пристати на становище поневоленої нації в пролетарській державі російській. Хочби це останнє мало навіть грозити повним знищеням української нації, як це бачимо на прикладах инших не розвинених у нації етнографічних колективів, як Катальонці, Бретонці, Кельти й и. *)

При цім розуміється треба памятати, що чи буде світова революція, чи її не буде — це в мінімальній мірі від українських большовиків залежить. Але чи буде Україна, чи її не буде, то за це між пролєтаріятом цілого світа тільки пролєтаріят український несе повну й єдину відповідальність.

3. Коли приняти, що скрізь відбудеться соціальна пролетарська революція, то чи можна одночасно допустити, що ця революція

*) По скільки наші большовики думають іти вмісті з російськими большовиками, то вони повинні тямити, що російський большовизм вже не одноцільний. В ньому все виразніще зарисовується течія національно-патріотична, що перш за все буде боротись за інтереси Росії зо всякими інтернаціональними впливами, й течія інтернаціональна, що все буде готова йти на уступки коштом Росії. — Вживаючи призвищ людей не персонально, а як синонімів певних течій, можна напевно сказати, що Улянов-Ленін й Бронштейн-Троцький вмісті Росією правити не зможуть. Хтось з них мусить уступити. А хто з них має бути учителем і провідником українських большовиків?

— 57 —

разом із тим знищить усю приватну, а в дальшій консеквенції й національну власність на землю та поверне нації до кочової чи півкочової доби їх істнування. Колиж така гипотеза неправдоподібна то в боротьбі між городом і селом, яка все гостріще скрізь, а особливо у нас на Україні зарисовується, чи пролєтаріят український стане по стороні города проти села, чи з селом піде проти города. Перекладаючи це питання на політичну термінольоґію: чи політичні, соціяльні й національні інтереси в сучасний мент вяжуть український пролєтаріят міцніще з інтересами буржуазії, чи з інтересами аґраріїв. Думати, що городські капіталісти й аґрарії творять разом "одну й ту саму буржуазію" — це справді улекшувати значно собі самому умову працю, але розом із тим закривати очі на дійсність. Це значить забувати про недавню гостру боротьбу між аґраріями й буржуазними капіталістами в Німеччині, про такуж боротьбу в Англії й Франції, про сучасні гострі противенства між аґрарними й буржуазними колами в усіх новоповсталих державах, це врешті не знати про такі свіжі й наші власні події, як боротьба "Всеукраїнського Союза Хліборобів" з "Протофісом" в послідніх часах Гетьманства Павла Скоропадського.

Від того чи пролєтаріят знищить панування капіталу й при допомозі хліборобського, опертого на праві приватної земельної власности села збудує нову промисловість, нову фабрику, нову техніку, новий город і нову городську цивілізацію — чи вступить у боротьбу з селом і в цій боротьбі між законом землі й законом капіталу загине з усею сучасною капіталістичною городською цивілізацією — залежить на мою думку вислід цілої сучасної чергової європейської кризи.

4. По скільки я добре, як не соціяліст, розумію Маркса, то він думав, що світова пролетарська революція й знищеня капіталізму наступить тоді, коли її зробить пролєтаріят продуцентів (отже не тільки "робітників духа" й людей "неопредѣленныхъ професій"), які придбали здатність (капацітет) економічну, розуміння праці й чуття законности, вироблені в них під впливом самих умов попередньої капіталістичної продукції.

Отже пролєтаріят мавби знищити буржуазію не для того, щоб зайняти її помешканя й поділивши між собою нагромаджені попереднею працею багацтва, споживати їх у буржуазній обстановці, — а мав би сотворити вищу законність і вищу мораль праці, потрібну для зорґанізованя вищої продукції при вищій, більше скомплікованій техніці. Перейняти од буржуазії найвищу форму продукції, таку, яку буржуазія вже не в стані була би сама зорґанізувати, і повести її далі на вищу ступінь, таке, — думав Маркс — малоби бути завдання пролєтаріяту. Через те треба допустити, що дійсна пролетарська революція могла би відбутись тільки в момент найвищого розвитку економічного життя, а не в момент його розвалу й упадку.

Соціяльну революцію в момент розвалу техніки продукції Европа вже раз переживала. Це був упадок Римської Імперії,

— 58 —

завершений страшною економічною руїною, наїздом варварів, і продовжений середніми віками. Чи часом тепер соціялістичних проповідників вищого економічно соціялістичного устрою не жде така сама доля, яка в середніх віках зустріла християнських пророків, "громовий голос яких, в інтерпретації св. Єроніма — пише Ренан у своїй "Історії Ізраїля" — наганяв страх на багатих і можних, не даючи ніякої змоги, во ймя оборони інтересів бідних, чи тих, кого за бідних рахували, розвинутись індустрії, науці й взагалі земним ділам" (в протилежности до справ небесних, справ абсолюту).

У всякім разі дуже сумнівно, щоб Україна, де буржуазія не була здатна збудувати ні одної фабрики без "казенного пособія", вже дозріла до пролетарської соціяльної революції й навряд чи наш пролєтаріят придбав уже здатність економічну, розуміння праці й почуття законности в орґанізації цієї праці. Але позаяк це зводиться в кінці до питання віри, то дискусія тут виключена. Ми не віримо, а инші вірять, та й годі.

Алеж, навіть віруючи в соціяльну пролетарську революцію, можна допустити, що вона не вдасться. Отже тоді, коли ми не вернемось — що теж дуже можливо — до середньовіччя, знищеня промислової техніки, а з нею й самого пролетаріяту, то для підготовки пролетаріяту до нової будучої революції й до опанування цілої людської продукції — для виробленя в його свідомости чуття законности, моралі й розуміння праці — який лад кращий: чи демократична народня республіка, чи класова трудова монархія?

Дозволю собі нагадати, що думали про республіку й монархію дотеперішні ідеольоґи пролетаріяту, що мали на увазі очевидно монархію стару, а не нову монархію трудову, про яку говоримо й яку обстоюємо ми.

Маркс уважав кращою республіку, бо — на його думку — в республіці увага пролетаріяту не одвертається в бік боротьби з монархізмом і земельною аристократією, а через те лекше розвивається в ньому класова свідомість і свідомість класової боротьби з буржуазією. Він очевидно брав під увагу факт, що в знищеню монархії заінтересована була перш за все буржуазія, яка втягає до цеї боротьби пролєтаріят і тому цей союз її з пролєтаріятом затемнює його класову свідомість.

Алеж від часу, коли ці слова були написані, наступило багато змін, і республіки показали себе зовсім не такими, як думав Маркс.

"Револьта бідних може послужити базою — пише коментатор і континуатор Маркса Сорель — для сформування народньої держави (l'état populaire), збудованої буржуазією, що хоче продовжувати свій буржуазний спосіб життя й що піддержує ідеольоґію буржуазну, але видає себе одночасно за представників пролетаріяту. Така народня держава примушена все ширше й глибше запускати свої щупальці, бо маси стають усе менше податливі до обманства з хвилиною, коли перший момент боротьби пройшов, а коли проте

— 59 —

треба піддержувати їх ревну відданість у спокійних уже часах. Це вимагає скомплікованих виборчих машин і в результаті великого числа всяких милостей до роздаваня. Все збільшуючи число своїх урядовців, народня держава допомагає витвореню класа інтеліґенції, якої інтереси ріжняться від інтересів пролєтаріяту-продуцентів, і в той спосіб така держава збільшує оборонну силу буржуазної форми проти революції пролєтаріяту. Досвід учить, що оця буржуазія державних комісіонерів, не зважаючи на свою низьку культуру, дуже привязана до буржуазних ідей, і коли який небудь пропагандист революції опиниться на урядовій посаді, він з найбільшою легкостю стає прекрасним буржуа".*) Це було писано в 1908. році, а з того часу досвід хочаби одної нашої республіки мігби дати багато більше матеріялів для характеристики республіканських, народніх "популярних держав".

Усвідомленням цеї деструктивної для пролєтаріяту ролі народньої республіки пояснюється факт, що французський пролєтаріят до республіки ставиться крайнє вороже, що республіканські емблеми нищаться там підчас робітничих демонстрацій і що в своїй антіреспубліканській акції він часто йде рука в руку з найбільшими французькими патріотами і націоналістами, що завзято борються за свою, таксамо антіреспубліканську і антіпарляментарну, неомонархічну ідею.

І дотеперішний досвід підтверджує, що пролєтаріят найкраще і найповніще орґанізується в монархіях. Найсильніщі пролетарські орґанізації повстали в монархії німецькій, а особливо в монархії англійській, де хоч Король, як кажуть — "царствує, але не править" — але де весь устрій життя, на традиції монархічній опертий, наскрізь монархічний, класовий, аристократичний. Цей факт був таксамо підміченний ідеольоґами й провідниками пролєтаріяту, що між иншим знайшло вираз в цікавій дискусії між Жоресом і Бебелєм, яка завязалася на цю тему на соціялістичнім конґресі в Амстердамі в 1904. р. і яку дозволю собі тут в коротких словах нагадати.

Приводом до дискусії послужив сконстатований на цьому конґресі факт, що за попередніх дванайцять літ у Европі найбільше крови робітників було пролито в Республіці Французській.

"В певній мірі — казав тоді Бебель Жоресові — я мушу супроти Вас виступити адвокатом монархії... Монархія не може заанґажовуватись до краю в боротьбу класів. Вона мусить рахуватись з народніми масами. У всіх республіках сконстатовано інтервенцію війск підчас страйків. І правительство французське це правительство класове".

— "Алеж ми маємо загальне право виборче" — боронив республіку Жорес.

— "Ви його одержали від Наполєона" — відповів Бебель.

— "Тільки республіка розвиває всі горожанські чесноти".

*) G. Sorel: La décomposition du marxisme, p. 27.

— 60 —

— "Ви ж її одержали від Бісмарка, що полонив вашого імператора" — коротко на це замітив Бебель.

— "Монархи, коли й дбають про народні маси — закінчив свою оборону республіки Жорес — то роблять це не з обовязку, але з еґоїзму і то свідомого еґоїзму".

Алеж цею послідньою фразою Жорес не хотячи підкреслив один з найбільше позитивних боків монархічного ладу. Бо як це може не сумно, але еґоїзм являється послідньою й останньою інстанцією в усіх ділах людського співжиття. І тільки той лад може бути для мас народніх найкращим, де права їхні обороняються з мотивів еґоїзму, а не задля любови, справедливости чи обовязку.

Сьогодні Республіка Французська, вигравши при допомозі американських трестів і Англійської Монархії першу частину світової війни, відплатила Німецькій Імперії за Бісмарка тією самою монетою: дала Німцям республіку. І взагалі скрізь падають старі монархії, а як гриби по дощу ростуть республіки. Стара велико-поміщицька і бюрократична монархія — послідній слід старого феодалізму — не вернеться очевидно ніколи. Але чим більше в Европі республік народніх, тим швидше прийде скрізь монархія нова, монархія не феодальна, а трудова.

Монархія, що забезпечить сталим і сильним державним апаратом, вирваним з рук політичних спекулянтів, повну волю продукції й праці. Що не дасть можливости буржуазії оборонятись од тяжкого обовязку орґанізаторів праці й захищати своє паразитарне істнування при допомозі підкуплених народніх трибунів. Що врятує пролетаріат од деморалізуючої надії, що захоплення політичної влади звільнить його від обовязку праці, від обовязку зорґанізувати й повести цю працю краще, чим це робить і робила буржуазіа. Що у власнім еґоістичнім інтересі Голови Держави й Нації буде захищати тих, хто для збільшення продукції держави й нації потрібний: всіх робітників і продуцентів, а не експльоататорів політики й керовників виборчих машин. Що техніку людську буде постійно розвивати, при кращій фабриці орґанізуючи вищі пролетарські формації, при синдикатах хліборобських продуцентів-власників, обєднуючи в одно національне тіло розпорошене селянство. Що цю техніку зі знаряддя нищення нації й визиску людей поверне в знаряддя боротьби з природою, поширення людської сили матеріяльної з необхідним для такого поширення збільшенням сили моральної, сили людського духа. Що віджене від пролєтаріяту оту хмару аґентів, яка його тепер оточує і, підюджуючи робітників на грабунок буржуазії, у нихже награблене золото й брилянти скуповує, иншій чужій буржуазії перепродує й у той спосіб консервуючи закон капіталу, ліквідацію революції й ще гіршу неволю пролєтаріятові готує. Монархія врешті, яка одна тільки встані забезпечити можність безпосередньої класової боротьби між незахищеною парляментами буржуазією й нездеморалізованим партійно-політичними провідниками пролетаріятом і через те одна тільки встані виробити в пролєтаріяті здатність до економічної творчости, почуття закон-

— 61 —

ности й моралі праці, без якої ніяка соціяльна революція й перемога пролетаріяту не тільки тепер, але й у будуччині не буде ніколи можлива.

Така Трудова Монархія прийде, бо прийти мусить. Коли не збудуємо ми її тепер самі добровільно й свідомо, рештки старої цивілізації, культури й націю нашу при тім зберігши, то збудує її за деякий час людський інстинкт самоохорони під впливом економічної руїни, політичної анархії, голоду, тифу, холери й чуми, які собою сучасну соціяльну революцію й усі повсталі з неї народні республіки завершать.

До боротьби за повну державну й національну незалежність української нації провідники пролетаріяту нашого в часах до революційних себе духово й ідейно не підготовили, найвищого напруження національної волі та енергії не сотворили й тому в часах революції по лінії найменшого опору покотилися. Тому між ними не міг появитися ні один творець, не міг прийти український Ленін. Невже, не підготовлять вони себе й до приняття нової грядучої політичної форми істнування вільних, незалежних, працюючих націй, без якої життя й нашої нації буде неможливе, а будування якої без активної допомоги українського пролетаріяту, силами самого тільки монархічного по своїй природі, хліборобського селянства, буде з попередньою, тяжкою і непотрібною руїною звязане.

За трудову монархію, чи за республіканську анархію? За національну волю чи за національну неволю? — Ось ті питання, на які ті, що на чолі пролетаріяту українського стоять, перед ним і перед цілою нацією, як не тепер, то колись відповісти мусять.

* * *

"Той, хто сфабрикував утопію, призначену на те, щоби ущасливити людство, вважає себе посідачем права власности на свій винахід. Він думає, що ніхто краще від нього не може прикласти до практики його системи. Він уважавби за річ дуже нерозумну, колиб його література не принесла йому державної посади. Але ми абсолютно нічого не винайшли, ми навіть твердимо, що не істнує нічого до винайдення..."*).

Навівши на прикінці ці слова нераз вже цитованого мною великово ідеольоґа синдикалізму Сореля, прошу читачів цього листа мене до таких фабрикантів соціяльних утопій — про яких говорить Сорель — не причисляти. Думок своїх не опатентовую, бо вони не мої. Вони тільки сформуловані мною, а виніс я їх з того оточення, серед якого я виріс, з того хліборобського класу, до якого душею й тілом належу, і який так мусить думати з хвилиною, коли знов національно-українським стає. Тим паче ними до ніякої по-

*) G. Sorel: Réflexions sur la violence. 4-me édition, p. 51.

— 62 —

сади державної дороги собі не промощую. Я нічого нового не винайшов і вважаю, як і Сорель, що в справах суспільних, в справах нації, нема нічого до винайдення. Есть — думається мені — одно й тільки одно ірраціональне громадське життя; єсть понад ним більше або менше наближені до дійсности спроби розуміння того життя, його найблищих тенденцій, його найблищого розвитку; єсть врешті в кожнім з нас зі способу його класового життя й праці випливаючий громадський інстинкт, що примушує за своє таке а не инше розуміння будуччини цілої громади, за свою громадську ідею боротись і її силою праці духової та фізичної в поток ірраціонального громадського життя вводити.

Трьох синів рідних має сьогодня наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республиканця, і пролєтаря-большевика та інтернаціоналіста. Мати наша тяжко хвора. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі й сильної, обєднуючої їх всіх національної ідеї вони досі для громади своєї сотворити були не в силі.

Тільки один інстинкт любови сина-громадянина до матери-громади може подиктувати нашому розумові, те що до врятування України, для зорґанізування нашої громади в націю потрібно. Наша власна нами ж кожного дня творена будуччина покаже, чи був взагалі за наших часів на Україні отой український національний громадський інстинкт і з окрема — у кого з синів України любов до матері — у кого з нас національна ідея українська — була найглибша й найсильніща.

 

Частина II   Частина III   Частина IV