История Полтавы

Кононенко, Мусий Степанович

• 

Подробности

Просмотров: 67313

Кононенко, Мусій Степанович (літ. псевд. — М. Школиченко; 9/21.08.1864, с. Турівка Прилуцького повіту, тепер Чернігівської обл. — 14.06.1922, Нові Санжари) — поет, громадський діяч.

Син колишнього кріпака, освіту здобув самотужки. В дитинстві поневірявся по наймах, у прислузі. Відбувши солдатчину, працював в управлінні Південно-Західної залізниці в Києві, господарював на селі, служив інструктором Лубенської споживчої кооперації. В 1917 р. поселився в Полтаві. Участь в кооперативному русі поєднував з наполегливою літературною працею. В літературі виступив у 1883 р. Автор збірок віршів "Ліра" (1885 р.), "Струни" (1908 р.), "Хвилі" (кн. 1—6, 1917—1918 pp.); повісті "На селі" (1898 p.); збірки оповідань "Буденне життя" (1902 p.). Після встановлення в Полтаві радянської влади був заарештований, кілька місяців промучився у в'язниці, звідки вийшов хворим на сухоти. На поч. 1922 p. дружина перевезла смертельно хворого до Нових Санжар, де він невдовзі й помер.

Джерело:

Білоусько О. А., Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 242

 

Кононенко (Онопрієнко, Онопрієнко-Кононенко), Мусій Степанович (03.09(22.08).1864—10 або 11.06.1922) — письменник, службовець, економіст, громад. діяч. Чл. «Братерства тарасівців».

Н. в с. Турівка Прилуцького пов. Полтав. губ. (нині село Згурівського р-ну Київ. обл.) у родині наймитів — колиш. кріпаків М.Маркевича. Два роки навчався в сільс. школі, займався самоосвітою. Змалку сам заробляв собі на хліб, пас поміщицьких телят, був козачком, кухарем, лакеєм.

Брав уроки в приватного вчителя. 1884 відвідував пед. курси в м. Новозибков (нині місто Брянської обл., РФ). Протягом 1885—90 служив у рос. армії в містах Козелець, Чернігів, Батурин. Демобілізувавшись, улаштувався в Одесі нічним вуличним вартівником, згодом переїхав до Києва. 1892 став чиновником Пд.-Зх. залізниці. Популяризував укр. друковану продукцію. У власній домівці таємно організував лекції В.Антоновича «Козацькі часи в Україні». Сприяв підготовці «Словаря української мови» (завершеного Б.Грінченком). 1897 як один з ініціаторів установчого з’їзду Загальної української безпартійної організації включений до її ради (востаннє переобраний туди 1900).

Залишив службу, господарював на Поліссі, купував поміщицькі землі та передавав їх селянам. Через антиурядові погляди зазнавав переслідування, 1905 був заарештований, перебував під поліційним наглядом із забороною займати держ. посади. 1913 переїхав і на деякий час осів у м. Лубни, 1916 оселився в м. Полтава, де наступного року ввійшов до правління місц. спілки кредитових та ощадно-позичкових товариств.

Дебютував як літератор 1883: за підтримки професора-медика О.Шкляревського поширив у Києві поему «Нещасне кохання». 1885 побачила світ його перша збірка віршів «Ліра». Написав чимало худож. та публіцистичних творів, у т. ч. на істор. теми (зокрема «Мазепа», «Заповіт Ярослава Мудрого», «Україна»). Його поезії «За нелюбом» («Одружили мене силою...») і «Вечір» («Сховалось сонце за горою...») стали нар. піснями. Публікувався в «Буковині», «Зорі», «Правді», «Літературно-науковому вістнику», ж. «Дзвінок», антологіях «Вік», «Українська муза» та ін. виданнях. Так, у «Зорі» під псевд. О.Стодольський вмістив замітку «Обшир і скількість русинів-українцїв» (1892), низку рецензій. З бібліографічними нотатками виступив у час. «Киевская старина». Опублікував книжки: «Між народ» (Львів, 1894), «На селі» (Львів, 1898), «Буденне життя» (Київ, 1902), «Перебирает ли потребительское общество деньги за отпущенные товары?» (Лубни, б/р), «Кооперативы Лубенского уезда» (Лубни, 1914), «Про монархію та демократичну республіку» (Полтава, 1917) та ін.

Значну увагу приділяв шевченкознавству, склав «Критичний аналіз віршу Шевченка «Ой люлі, люлі, моя дитино», «Воспоминания и анекдоты о Т.Г.Шевченко, записанные из народных уст», нарис «На Шевченковій могилі», переклав укр. мовою повість Т.Шевченка «Близнецы» і поетичне звернення «Do Brata Tarasa Szewczenki» польс. письменника Е.Желіговського, власноруч записане останнім у щоденник Т.Шевченка 25 (13) трав. 1858.

Приятелював зі своїм земляком М.Міхновським. Товариськими порадами допомагав М.Коцюбинському, листувався із Х.О.Алчевською, Б.Грінченком, ін. діячами укр. к-ри.

У роки української революції 1917—1921 брав активну участь у просвітніх і громад. заходах. 1919 керував Зіньківським від-ням «Союзбанку», 1920 головував у кооп. банку, 1921 працював у Полтав. сільсекції губспілки. 1922 замешкав у м-ку Нові Санжари, де й помер від сухот.

Епістолярна та мемуарна спадщина К. містить унікальні згадки про Л.Глібова, О.Кониського, В.Антоновича, М.Драгомирова, В.Науменка, Лесю Українку, П.Куліша, С.Носа, М.В.Лисенка, М.Чалого, О.Шкляревського.

Тв.: Струна. К., 1908; Хвилі, кн. 1—5. Полтава, 1917—1918; Повісті. Львів, 1994; Хвилі. К., 1994; Спогади. Полтава, 1998.

Літ.: [Коваленко О.] Мусій Степанович Кононенко (Псевдонім М. Школиченко). В кн.: Українська муза, вип. 5. К., 1908; Лютий І. М.Коцюбинський і М.Кононенко. «Україна», 1926, кн. 1; Бурко Д. Син свого народу. «Голос Полтавщини», 1943, 22 серп.; Крук Ю. Забутий поет. «Краківські вісті», 1943, 31 груд.; Ващенко Г. Мусій Кононенко. Там само, 1944, 29 лип.; [Бельчиков Н.Ф., Хинкулов Л.Ф.] Комментарии. В кн.: Тарас Григорьевич Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Непорожній О. Співець знедоленого краю. «Зоря комунізму» (Яготин), 1964, 5 верес.; Ротач П.П. Матеріали до українського біографічного словника: Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 1; Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI—XX ст.). К., 1969; Калениченко Н.Л., Ротач П.П. Кононенко Мусій Степанович. В кн.: УЛЕ, т. 2. К., 1990; Полтавщина: Енциклопедичний словник. К., 1992; Погребенник В. «Він був країни вірний син, коханець волі...» В кн.: Кононенко М. Хвилі. К., 2007.

П.Г. Усенко.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України

 

Мусій Степанович Кононенко (3.09(22.08).1864 — 10.06.1922)

"Ми не молилися коронам, ми не вклонялися панам..."

Влітку 1993 року до Полтави приїхала з Америки онука українського поета-демократа і кооперативного діяча Мусія Степановича Кононенка (псевдонім — М. Школиченко) Оксана Колісниченко. Ще молодою відірвала її доля від рідної землі і закинула за океан. Дивного тут нічого нема: свого часу, тікаючи від варварства більшовиків, десятки, сотні тисяч українців розвіялись по всій планеті. Мене здивувало інше. Пані Оксана привезла з собою книжку творів дідуся "Хвилі", яку він опублікував у Полтаві в роки української революції. Взявши її в руки, я подумав: воістину книги теж, як і люди, мають свою долю! Через які країни, міста, через які моря і океани довелося їй проїхати і перепливти, в яких аеропортах побувати, щоб повернутися знову туди, де її колись набирали полтавські друкарі, а потім тримав у руках автор. Це ж та збірка, думав я, про яку в радянській енциклопедії було сказано, що вона "позначена буржуазно-націоналістичною тенденцією". Через оту "тенденцію" ім’я Кононенка надовго було викреслено з рідної літератури, і лише в 1957 році, деякі твори поета М. Рильський включив до "Антології української поезії". 1964 року минало 100-річчя від народження письменника, але відзначали цю дату лише на "районному рівні" і то не без доган декому за "самоуправство". Сто років тому Мусій Кононенко висловив віру в те, що для "любого краю" іще "цвістиме кращая весна", але й сьогодні ця мрія все ще попереду...

Майже 800-сторінкова збірка "Хвилі" розпочиналась авторською передмовою, вгорі над якою я прочитав надпис від руки: "Авторський примірник — для себе. М. Кононенко". Безцінна книжка! О. Колісниченко привезла її, щоб кращі вірші перевидати в Полтаві, але їй не пощастило. У зв’язку з тим, що в передмові міститься автобіографічний матеріал, якого не знайти в інших довідкових виданнях, ми передруковуємо його повністю. М. С. Кононенко пише:

"Шістнадцятилітнім хлопцем вступив я на літературну ниву, випустивши в 1883 році першу свою поему "Нещасне кохання". Не мав я тоді належного досвіду, що таке цензурні пазурі, але швидко зазнав їх і, випустивши ще декілька невинних книжечок, замовк. Правда, дещо друкував у галицьких часописах під різними псевдонімами, але ж у себе на Вкраїні мовчав. Не вмів я приспособлятись до цензурних вимог і через те писання мої залежувались у шухляді під гнітом статті 129.

Отже Бог удостоїв діждатись великої святої волі, і це спонукає мене пустити в люди і все друковане, і недруковане, що довгими роками вилежувалось.

В теперешні часи свободи "злочинні" твори мої нікого, певне, не здивують, але ж на їх слід дивитись як на одгук неволі, і з такого погляду вони, може, не зовсім будуть старі і не зовсім нецікаві..."

Це писалося в 1917 році, але й сьогодні, через більш як 80 років по тому, перечитавши ці твори, можна сказати, що багато з них звучать свіжо і злободенно. Бо проблеми того часу перегукуються з сьогочасними. То був час великої надії на перемогу української державності. Та за кілька років ті надії стали згасати. Утвердилась нова насильницька влада, і "злочинні" твори поета Кононенка, як були, так і залишилися "злочинними". Знову Україна опинилася в неволі і колоніальному рабстві. Сталося те, про що писав у "Заповіті Ярослава Мудрого", одному з кращих своїх творів. Князь заповідав дітям згоду. Минули епохи, заповіт є, а згоди між українцями нема:

Ми читаєм його, заучаєм його.
Та нема і тепер у нас згоди.
І панують над нами давно
То один, то другії народи.
І втягнулись ми щиро в ярмо,
Вже щиріше не можна втягнутись:
Бо вже рідне, своє нам зробилось чуже,
До чужого ж ми стали горнутись.
І безпечно нам в шкурі чужій,
Ми забули, що єсть у нас мати...

Сергій Єфремов у своїй "Історії українського письменства" (1917) відносив М. Кононенка до числа тих літераторів, "у яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями". Ці обов’язки, за висловом вченого, змушували поета торкнутися "всіх тем людського існування..."

У відомій антології "Вік" (1902) вміщено лаконічну біографічну довідку М. С. Кононенка. Скористаємося цим текстом.

"Кононенко Мусій Степанович, син селянина, побачив світ в с. Туровці Прилуцького повіту, в Полтавщині, 22 серпня (3 вересня – за новим стилем – прим. ред.) 1864 р. Через крайні матеріальні недостачі Кононенко не міг скінчити навіть сільської школи і вдовольняв жадобу знання з книжок самоосвітою. Відбувши військову службу, Кононенко оселився в Києві, заробляючи на хліб службою на залізниці. На ниву письменства вступив року 1883, видавши у Києві поему "Нещасне кохання", потім з’явилися: "Ліра" (К., 1885) — збірник поезій, "Москаль, змій та царівна" (1889), "Княгиня-кобзар" (К., 1889) та "З Богом не змагайся" (1895). Але далеко більша частина поетичних і прозових творів Кононенка друкувалася в Галичині, в часописах "Зоря", "Правда", "Дзвінок", "Літературно-науковий Вісник" та інших, під прибраним іменням М. Школиченко".

Пізніше Кононенко кілька років господарював, 1905 року сидів у в’язниці. У, 1908 році видав збірку "Струни". 1913 року переїздить у Лубни і до 1917 року працює там інструктором кооперації. В той же час брав участь у роботі місцевого видавництва "Метелик", яке випускало невеликі белетристичні і науково-популярні книжечки для народу. Тут випустив свої твори: поеми "Мати", "Свекруха", легенду "Покута", збірку віршів "Хвилі". 1914 року видав книжку "Кооперативи Лубенського повіту", де використав немало цінного матеріалу з життя і побуту селян. 1917 року його обрано членом правління Полтавського кредитного союзу кооперативів, так званого Союзбанку, і письменник переїздить до Полтави.

Вірші Кононенка, написані в період української революції, пройняті любов’ю до народу України, оспівують волю, вони свідчать про те, що поет не лише співчував горю людському, стражданням підневільної людини, але й вірив у краще майбутнє, в той час, коли "правда знищить ворожнечу, брехні, заздрість — всю гидоту", коли "люди стануть непідкупні" і "не будуть продаватись тілом, духом, та од себе за карбованця зрікатись".

У своїх віршах поет умів бути ніжним і гнівним, журливим і саркастичним. Йому було властиве гостре відчуття національної гідності. З болем писав про свій народ, що "колись боровсь за волю, а тепер притих, знесилів, затаїв свій дух могутній". Поет проклинає тих землячків, що захищають інтереси російської імперії, він хоче, щоб "згинув рабський дух і пробудилась воля в хаті". У багатьох віршах Кононенка звучить образа за потоптану гідність. Його гнівить, що "школа московська калічить людей", і тому поет безжально ганьбить тих, що "поєдналися з Москвою".

У дні революції Мусій Кононенко учасник подій і спостерігач. Дійсність входить у його твори. Він бачить, як німці грабують Україну, вивозять навіть чорнозем — і обурюється. Денікінський офіцер мало не розстріляв його за те, що поет відмовився зняти портрет Шевченка. А червоноармієць (звичайно, росіянин) затримує Кононенка лише за те, що чоловік інтелігентно одягнутий і розмовляє українською мовою — чи не петлюрівець? Одного разу на базарі росіянин-вояка обізвав селянина Мазепою. Кононенко сприйняв це як особисту образу і своє обурення висловив у вірші "Мазепа". Він розумів, що громадянську війну розпалили більшовики. У вірші "Кругом різня та грабежі" поет звертався до народу такими словами:

Прокиньсь, оглянься, схаменись,
Народе дикий, божевільний.

Йому здавалось, що народ України досяг був, чого хотів — правди і волі, а потім сам же "притоптав усе оте святе, велике, зробився катом на землі, на трон возвів свавілля дике". "А далі що?" — питає поет. Він переконаний, що "правдиве щастя там живе, де на руках немає крові". Висновок звідси сумний:

До волі ми не доросли,
Ми знову станемо рабами,
Сильніші духом та умом
Коверзуватимуть над нами.

Але сам поет залишався незламним у своїх переконаннях і любові до України до останніх днів.

У вірші "До музи" (1918) він писав:

Ми не молилися коронам,
Ми не вклонялися панам, —
Перед убогим нашим братом
Не соромно стояти нам.

Гарячими словами любові звертався до матері-України: Хотів би я тебе руками

До серця щиро пригорнуть,
У очі глянути очима
І вже навік тоді заснуть.

Серед віршів Кононенка є кілька, що лягли на музику і стали піснями, — це "За нелюбом" ("Одружили мене силою") та "Вечір" ("Сховалось сонце за горою").

Писав Кононенко також прозу — оповідання "Злодій", "Вихрестка", повісті "Між народ", "На селі", "Буденне життя" тощо. 1918 року повідомлялося, що в Полтаві готується до виходу роман у 2-х частинах "Свобода" та збірка оповідань і повістей. Доля їхня не відома. Особливої уваги заслуговує праця "Оповідання про Т. Шевченка: 3 народних уст" (1892) та нарис "На Шевченковій могилі" (1894). Взагалі Т. Г. Шевченко був для М. С. Кононенка дороговказом у нелегкому житті.

1942 року якийсь О. Гамалій, що, напевно, добре знав поета, свідчив у газеті "Голос Полтавщини", що в 1919 році Кононенка заарештували і погрожували розстрілом. Із в’язниці він вийшов "фізично зламаний, хворий". Автор був переконаний, що Мусій Кононенко "упав жертвою комісарської сваволі" ("ГП", 1942, 16 червня).

У травні 1922 року хворого на сухоти письменника дружина одвезла до Нових Санжар, сподіваючись на цілющий вплив повітря. Він помер у приміщенні школи і був похований на місцевому кладовищі напроти шкільного подвір’я. Як згадував син поета Всеволод Мусійович, поета прийшлої проводжати багато людей, вони несли плакат, на якому було написано:

За рідную сестру, за рідного брата
Ти волю і душу свою положив.
Не ждав, яка буде за це тобі плата,
Не ждав, а служив.

1994 року київське видавництво "Смолоскип" випустило збірку поезій М. Кононенка "Хвилі" (упорядник В. Погребенник, 403 с), 1996 року в газеті "Українські вісті" (США) вперше опубліковано "Спогади" письменника (з подачі О. Колісниченко, м. Мінеаполіс).

Могила Мусія Кононенка у Нових Санжарах нічим не позначена, ніхто не покладає до неї квітів...

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" (http://www.pollitra.pi.net.ua)