Русь-Украина и Московщина-Россия

Подробности: Просмотров: 95968

Льонгін Цегельський. "Русь — Україна, а Московщина — Россія".

Публікується за виданням: "Русь-Україна а Московщина-Россія". Історично-політична розвідка Льонгіна Цегельського. З картою України. Друге, перероблене виданнє. Царгород. З друкарні Союза визволення України. 1916.

Опубліковано у форматах .pdf та .djvu на сайті dіasporіana.org.ua.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. У тексті буква "ї" замінена буквою "і" у випадках, коли в сучасній мові вона читається як "і". Роздільне написання суфікса -ся замінено злитим написанням.

— 1 —

Виданнє Союза визволення України

Русь-Україна

Московщина-Россія

Історично-політична розвідка

ЛЬОНҐІНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО

З картою України

Друге, перероблене виданнє

ЦАРГОРОД
З друкарні Союза визволення України
1916.

— 2 —

Друковано 15.000 примірників

Ціна примірника 80 сотиків

— 3 —

Переднє слово.

В 1901 році видало товариство "Просвіта" у Львові як преміовану книжечку своїх правильних, місячних видавництв мою розвідку під заголовком "Русь-Україна і Московщина". Розвідка була написана в огні тодішньої боротьби галицького українства з москвофільським ренеґацтвом та під кутом погляду отсеї боротьби. Ідеольоґічну боротьбу з москвофільством, що велася досі перед селянськими масами Галичини арґументами з язикового, етноґрафічного та літературного поля, поставлено в отсїй брошурі вперве на властиву — історично-політичну — основу, причім звернено вперве, хоч не з належним поглибленнєм, увагу на соціяльно-економічний момент у сім питанню. Пишучи і віддаючи товариству "Просвіта" до видання свої — sі parva magnіs componere lіcet — "Дві руські народности", не мав я претенсії до всестороннього та наукового вичерпання теми, а хотів вдоволити по силам загальній і пекучій потребі популярної брошури в сім предметі та дати схему, як належить отсю тему трактувати. З вище згаданим застереженнєм здається мені, що отся невелика розвідка сим потребам вдоволила. Розхоплено її скоро, читано живо та лишила вона не тільки чималі сліди в ідеольоґії широких кругів Галичини, але й поширилась на россійській Україні та мала вплив на ідеольоґію молодої, революційної української інтеліґенції, прищіплюючи їй історичну ідею української державности. На деяких виданнях української історії, що появились по революції, так і слідно безпосередній вплив отсеї моєї розвідки. Вони переймили з неї схему української історії й розуміннє її як історії української державности чи боротьби за отсю державність.

Від появи першого видання сеї розвідки минуло 14 літ, а питаннє, розбиране нею, не тільки не стратило на актуальности, але без ніякого порівнання загострилося. Коли в 1901 році

— 4 —

трактувати всю українську справу під кутом історично-обоснованої державности було новиною, а для декого прямо диковиною, то сьогодня, в момент світової війни, котра видвигнула на світову арену й українське питаннє, ідея української державности як противваги державности московській (a таксамо польській) не тільки є духовою власностею всіх свідомих Українців, але й широкої європейської опінії — як наших приятелів і другів, так і наших недругів і ворогів. І тому в отсей момент не може бути ніяк за багато ще раз про неї заговорити.

"Союз визволення України" звернувся до мене, щоб я згодився на нове виданнє моєї розвідки з пристосованнєм її до хвилі. Отсе вже в третє протягом 14 літ закордонні Українці звертаються до мене з такою пропозицією. За гамором безнастанної політичної борні в краю і на Вкраїні досі не доведено сього до кінця. Тому я тим радше повитав пропозицію "Союза" в сей історичний момент та даю йому з радої душі сю розвідку до диспозиції. Нехай іде в українські круги на еміґрації, в табори укр. бранців в Австрії, Німеччині, Туреччині, в закордонну Україну, в ряди россійської армії та нехай сіє зерно української іреденти.

Віддаючи "Союзови" отсе друге виданнє моєї розвідки, я переробив її доволі: переробив і поглибив загально-теоретичну вступну частину, додав історичного матеріялу, доповнив і поширив кінцеву часть, а натомість усунув з неї все місцеве й часове, що ввійшло в I-е виданнє з огляду на тодішній момент і тодішню публику. Вкінці змінив я титул з "Русь-Україна і Московщина" на "Русь-Україна а Московщина-Россія". Популярний виклад брошури я задержав з розмислом.

Автор.

— 5 —

Горить світ у пожежі смертельної боротьби народів. Дванадцять держав нашої части світа, з чого шість велитів, змагаються на життє і смерть. За великі інтереси, за чималі справи, за долю десятків і соток міліонів людей ведеться отся боротьба. Німеччина змагається з своїми західними сусідами за царюваннє над морями, за заморські кольонії й торги. Россія бореться з Австро-Угорщиною за перевагу на Балкані та за панованнє над морськими протоками: Босфором і Дарданелями. В першім-же ряді бореться вона за український Піємонт — за Галичину.

Россійські півурядові ґазетярі прямо й пишуть, що Россія готова заперестати дальшу війну, як дістане від Австрії — хочби в заміну за Польське Царство — східну, себто українську Галичину. Вони так і пишуть, що Россії треба прибрати до рук галицьких Українців-Русинів, аби раз на все задавити "мазепинство", себто політичне українство. Знову-ж у Німеччині, а за тим і в Австрії, Туреччині, Болгарії, та почасти і в деяких инших краях чим-раз сильнійше поширяється проголошений свідомими Українцями клич сотворення чи пак відбудовання української держави, що може статися тільки по розгромі Россії німецько-австрійсько-турецько-болгарським союзом. В отсих краях приймається думка, що українська держава, поставлена клином між Балкан і Австрію з одного боку, а Россію з другого, буде заборолом отсих країв і заборолом європейського мира перед напором ненаситної Россії.

Московські ненаситники, що завзялися захопити в свої руки галицьких Українців, роблять се очевидно тому, щоби забезпечити панованнє Москалів над Україною. Своє-ж право до сього пановання прикривають вони лукавою видумкою, буцім-то Українці і Москалі разом се один "русский" нарід, одна

— 6 —

"русска" порода й одна "русска" мова та буцім-то Україна ("Малороссія") і Московщина ("Великороссія") були, є і остануть на віки одним, нероздільним тілом. Знов-же українські самостійники, себто свідомі Українці, що змагають до самостійної української держави, а навіть і ті Українці, що вдоволилися-б "автономією" України, кажуть, що Українці (Русини чи "Малоросси") се цілком окремий від Москалів ("Великороссів") нарід, окрема порода і окрема мова та що Україна має право сама про себе, не оглядаючись на Москалів, рішати.

Отся суперечка між нами та Москалями ведеться вже яких 200 літ, а цілком ясною стала від кількадесяти років, як ми, Українці-Русини по обох боках кордону, стали прокидатись до нового життя та як Москалі зміркували, яка небезпека для їх пановання над нами лежить в українськім пробудженню. Московському урядови, що має в своїх руках власть, гроші та школи на Вкраїні, вдалося збаламутити чимало людей зпоміж Українців та прихилити їх до тої думки, буцім-то Москаль та Українець то одно та буцім-то Українцям треба залишити свою, а приймати московську мову, годитись на московські школи, держатись московської держави. Видавані за московські гроші ґазети защіпили отсе баламуцтво й декому з галицьких Українців-Русинів. За прихильність до Москалів названо отсі гуртки збаламучених Галичан "москвофілами".

Отсе москвофільство на р. Україні і в Галичині чим далі то зникає і уступає поле свідомому українству. Все-ж таки воно ще животіє та шкодить нашому народови. Тому треба нам вияснити раз отсе основне питаннє: Чи правда се, що Москалі і Українці се споконвіку один "русскій" нарід чи навпаки може правда те, що Москалі та Українці се два окремі народи — з окремою мовою, окремою бувальщиною, окремими інтересами та окремим почуттєм?

II.

Заки одначе візьмемося за отсе питаннє, розкажемо перше, що се є нарід (нація)? — щоби потім не було баламуцтва.

— 7 —

Давнійше казали, що нарід то всі люде одної мови. Воно правда, але не все. Ще инші казали, що нарід се ті всі люде, що живуть в одній державі; — ну, і се неправда. Так щож воно таке нарід?

Нарід (нація) то є всі ті люде разом, що почувають себе одною цілостею тому, бо лучить їх спільна традиція (бувальщина) та спільні інтереси: культурні, економічні й політичні.

Звичайно також говорить нарід своєю осібною мовою і має свою осібну назву, але то не завсігди. От Жиди. Вони і в Европі і в Америці і всюди инде — Жиди, один нарід, але говорять ріжно: одні по німецьки, другі по польськи, инші по французьки, инші по анґлійськи і т. д. Та все-ж таки вважають вони себе на цілім світі за один нарід.

А знов є народи, що говорять одною мовою, але вважають себе осібними народами. От приміром Анґлійці, Ірляндці, Американці і Австралійці. Всі вони говорять однаковісько по анґлійськи, але мають себе за чотири осібні народи. Чому воно так і як воно так сталося? — От послухайте! Коло нашої Европи, на морі, є два великі острови: більший Анґлія і менший Ірляндія. В Анґлії жили і живуть Анґлічане, а в Ірляндії жили здавна Ірійці (Айріші), нарід цілком инший і виглядом і мовою і вірою від Анґлічан. Тому з 250 літ завоювали Анґлійці Ірляндію і відібрали Ірійцям усю землю та забили їх у панщину, якої світ не видав. До того заказали говорити по ірляндськи і переслідували Ірляндців. Усіх освічених Ірляндців вигнали з краю, а зістав сам простий нарід. От простий нарід став забувати свою ірляндську мову, приняв анґлійську — і тепер уже Ірляндці говорять по більшій части по анґлійськи.

Ну! скажете — то вже нема ірляндського народу! А отже-ж ні! Ірляндці хоч прийняли анґлійську мову, а проте лишилися осібним народом, борються з Анґлічанами при виборах, хочуть відірватися від Анґлії і ненавидять Анґлічан, та хочуть мати свій осібний ірляндський край, свою незалежну Ірляндію. Се діється тому, бо економічний інтерес Ірляндців домагається викинути анґлійців зі своєї землі, а до того історія (традиція) їх учить, що Анґлічане їм край забрали, нарід в біду ввели та

— 8 —

обдерли. От тому вони, хоч по анґлійськи говорять, та Анґлічанами не є, але були, є і будуть Ірляндцями.

А з Американцями річ стоїть ось так:

Тому з 400 літ як люде відкрили Америку, багату заморську землю. Туди стали йти (еміґрувати) ті, що не мали з чого жити в нашій старій Европі. До північної Америки йшли Анґлічане. Зразу їх було там небагато — та тепер є зо 60 міліонів. Тому більше як 100 літ навкучилося їм панованнє "старої" Анґлії і вони зробили бунт та вибилися на волю під проводом славного чоловіка Вашінґтона. Вони звуть себе тепер "Американцями", мають свою дуже багату і велику державу, що звеся "Злучені держави північної Америки", та хоч пишуть і говорять вони не инакше як по анґлійськи — то все-ж мають себе за осібний нарід. Подібно ті Анґлічане, що від сотні літ оселились в далекій части світа, Австралії, мають себе за окремий нарід — "Австралійців" — і хочуть від Анґлії відірватися.

От бачите: хоч усі ті чотири народи говорять одною мовою, то таки не є одним народом, але чотирма осібними народами. Анґлійці і Австралійці є навіть одного походження, всі вони анґльо-саської раси, але тепер вони окремі народи: одні Анґлічане, другі Американе, треті Австралійці — а знов Ірляндці походять з окремої, кельтської раси.

Подібно мається річ з Сербами, Хорватами та Чорногорцями. Всі ті три народи говорять одною й тою самою мовою, та живуть побіч себе, але вважають себе окремими народами, а Серби з Хорватами навіть ворогують тяжко між собою. Навиворіт мається знову річ з Німцями: південні Німці говорять иншою (горішньо-німецькою) мовою, ніж північні, що уживають долішньо-німецької мови. А одначе всі вони один нарід — Німці, бо спільна в них бувальщина, спільні інтереси та спільне почуттє. Натомість північно-західні сусіди Німців — Нідерляндці або Голяндці — говорять по долішньо-німецьки (needer-duіtsch), але вважають себе окремим народом від Німців та мають здавна свою окрему державу.

Виходить, що мова не рішає ще про народність.

— 9 —

Так само не рішає про народність сама назва народу. От приміром згадані щойно Голяндці або Нідерляндці звуться в анґлійській мові "dutch" (себто те саме, що "Deutsch" — Німець), а одначе вони Німцями не є. Анґлійців знову зветься часто "Бритійцями" або "Британцями" — тому, що колись в Анґлії жило кельтійське племя "Британів" і вона звалася колись "Британією". Є одначе й другий край і нарід, що взяли назву від тих самих "Британів", а то "Бретонія" й "Бретонці" в північно-західній Франції. Або знов "Французи": самі вони кельтійсько-римсько-ґерманські мішанці, а знов-же назва їх того самого коріня, що назва німецького племени "Франки" (Francі) та німецької провінції "Франконія". А прецінь-же Французи таки є відмінним народом від німецьких Франків. А от возьмім знову Прусів: колись звалося так литовське племя, що жило на долішній Вислі. Тепер зветься так одна часть Німців. І серед Славян є подібні появи: маємо два славянські народи, що звуться в своїх мовах "Словенцями"; се південні "Словінці" та північно-угорські "Словаки". А одначе се два окремі народи.

Виходить, що ні мова ні назва народу не рішають про його окремішність. Натомість рішає про се його власне почуваннє своєї окремішности від сусідів.

III.

Як уже сказано, основується се почуттє національної окремішности на двох підставах: на спільній бувальщині (традиції) та на спільноті інтересів (господарських, культурних та політичних). Кожен нарід се одиниця історична і господарська. Се значить: спільна в нього історична доля та спільні господарські інтереси в відношенню до других народів. Отся-ж спільність історичної долі та господарських інтересів се знов витвір і наслідок ґеоґрафічної підстави кожного народу. Се значить: Народи (нації) є природним витвором ґеоґрафічного укладу країн (гір, низин, рік, морей, пустинь, клімату, ростинности і т. д.)

— 10 —

Природний уклад і характер країн лучить або розділює людей проміж собою, пхає їх до єдности або відтручує їх від себе, витворює в них спільну долю та спільні інтереси або навпаки. Тим-то й нації (народи) покриваються звичайно своїм розселеннєм з певними природними межами країн, а бодай певними відмінами в будові країн, бо такі природні межі чи природні ріжниці між країнами спричинили окрему історичну долю сих країн та спричиняють їх окремі, часто ворожі, економічні інтереси.

Ось кілька примірів: Альпейські гори розділили природно Італію від Франції і Німеччини. Рен і пасма гір на захід від нього (Воґези, Ардени і т. д.) розділили Німеччину від Франції. Піренейські гори розмежували Францію від Еспанії. Карпати розділили Словаччину і Мадярщину від Польщи та України, Драва Хорватію від Мадярщини, Дунай Румунію від Болгарії, скандинавські гори Швецію від Норвеґії і т. д. — не кажучи вже про те, що такі моря, як балтійське, північне, данські протоки, канал Ляманш, море тиргенське, адрійське, йонське або чорне причинились вельми до поділу країн і витворення окремих націй. Одно еґейське море є виїмком, бо задля того, що воно засіяне тисячами островів, котрі неначе мостом лучать Грецію з Малою Азією, витворило воно націю грецьку саме кругом своїх берегів. Сей позірний виїмок одначе тільки стверджує правило, бо еґейське море саме тому спричинило витвореннє грецької нації, що не ділило людей від себе, але якраз через улекшену комунікацію зближало їх до себе та лучило.

Але й там, де — на перший погляд здається — нема таких ярких природних меж, є одначе природні основи для витворення окремих націй. Ось приміри: Нідерляндці витворились із сеї західно-північної части долішньо-німецьких племен, що жила і жиє в дельті рік Рену, Скальди, Моози, Мозелі і т. д., в низинній, багатій у ріки, води і пристани країні. Вони мали здавна морські та купецькі інтереси, жили окремішним життєм від решти (переважно хліборобних) Німців та з віками звикли вважати себе окремим народом. Або Датчане (Данці): витворились вони з тих ґерманських племен, що живучи на півострові Ютляндії та на сусідніх данських островах, з одного боку морем, а з другого

— 11 —

борами і мочарами відділені були від сусідів і через те жили своїм окремим життєм. Подібно Портуґальці: засіли вони західні, до океану відслонені береги піренейського півострова. Їх сусіди Еспанці, живучи на степових високорівнях та порічних низинах сего півострова, займались хліборобством і пастирством. Портуґальці-ж, маючи гарні пристани й чимало морського берега, здавна були мореплавним народом.

Менш яркі сі природні межі серед народів східної Европи, але все-ж таки вони істнують та в давнину ще більше істнували. Візьмім Поляків і Українців (Русинів): їх межа бігла здавна вододілом Висли і Буга, а дальше лісовою пущею на захід від Вислока. Тепер вона не так ясна, як колись бувало, бо ліси протереблено — одначе все таки ще межею обох народів в Галичині є Сян і Вислок, в Холмщині почасти Вепр. Або візьмім Українців і Москалів. Давнійше ділили їх великі лісові пущі, що бігли вододілом (кряжем) ж Дніпром і Донцем та Волгою, з окрема-ж Окою. Через те Українці засіли сточище Дніпра, Десни, Донця і т. д. — Москалі сточище Волги, з окрема-ж Оки, зване давнійше у нас "Заліссєм".

Виходить, що природа сотворила народи, даючи їм через ґеоґрафічний уклад країн окремі інтереси та окрему долю. В давніх віках, коли природні границі країв (задля недостачи комунікацийних засобів) сильнійше розділювали краї проміж собою, головною причиною витворювання націй було саме ґеоґрафічне положеннє країв, а тим самим їх природно-господарські інтереси. Опісля, через довге співжиттє племен одної країни зі собою, витворювалася в них спільна історична традиція та звичайно також спільна культура (себто: одна мова, один звичай, одна освіта, одно письменство і т. д.). Змаганнє-ж оборонити свої спільні господарські й культурні інтереси від заздрих чи напасливих сусідів вело до спільноти політичної, до утворення національних держав.

Тому се річ основана на природі, коли кожна нація хоче мати свою власну державу. Національна держава се найкраща форма оборони та підпирання всіх інтересів даної нації.

— 12 —

IV.

Нація не є вічна. Нації повстають зі злуки поменчих племен одного роду, зі змішання ріжнородних племен, зі змішання кількох націй і т. д.: вони розпадаються, гинуть, переміняються і т. д. З деяких націй (прим.: Асирійців, Вавилонян, Картаґінців) нема сьогодня сліду. Инші (прим.: Єгиптяне, Єлинни) істнують до нині, хоч помішались сильно з другими народами, або — як Єгиптяне та Ірландці — загубили свою давню мову, а приняли мову своїх завойовників. Ще инші народи, хоч самі загинули, лишили одначе (як Римляне) чималі сліди в других народах, що повстали на їх місці через сумішку з иншеродними племенами. Виходить з того, що нація (нарід) не є нічим вічним, але підпадає що-до свого складу, крови, мови, назви і т. д. змінам. По вченому кажеться: нація підлягає еволюції (розвоєви).

Кілька примірів вияснить нам отсе:

В давню давнину був славний нарід римський або Римляне. Римляне звали себе самих "Romanі", а то від свого міста Риму (Roma). Мову свою звали вони "латинською". Ось ті Римляне ще перед Різдвом Христовим завоювали багато країв. У найкращих землях забирали вони найліпшу ріллю і осаджали там своїх кольоністів-Римлян, а тубольців иншого роду й коріня робили своїми підданими. От-так поримщили (зроманізували) вони Італію, Ґалію (тепер Франція), Іберію (тепер Еспанія і Портуґалія), та Дакію (тепер Румунія). Давні народи, що жили в тих краях, а належали головно до племени Кельтів, вигинули або зримщилися. Коли в 500 літ по Христовім Різдві розпалася римська держава, тоді вже Ґалія, Іберія, Італія і Дакія цілком були зроманізовані, а мешканці їх звали себе "Romanі", себто Римлянами. Як римська держава розпалася, то її частки позабирали всякі, чужі народи: Ґалію забрали німецькі Франки і назвали її Францією; Італією поділилися німецькі Льонґобарди та Греки з Царгороду, а Іберію забрали зразу ґерманські Свеви й Ґоти, а далі Араби. Через кількасот літ із народу "Romanі-в" зробилося аж 5 народів: Французи, Італійці, Еспанці, Портуґальці й Румуни.

— 13 —

Якже воно зробилося?

А так, що хоч мешканці Ґалії, Іберії, Італії і Дакії були з роду "Romanі", то потім вони помішалися з иншими народами, одні з Франками, другі з Ґотами і Арабами, треті з Льонґобардами і Греками, а четверті зі Славянами — та стали поволі на всілякі лади переміняти і перемішувати свою мову і мови їх стали відріжнятися. До того кождий із тих країв мав иньші економічні інтереси: Італійці торгували через море з Єгиптом і Сирією. Французи займалися головно хліборобством, Еспанці випасали товар, управляли вино і полудневі овочі. Портуґальці сиділи над океаном і торгували з далекими землями, а Румуни пастушили в східних Карпатах. То й не дивота, що не мали вони охоти триматися купи і кождий тягнув на своє. Тай ще високі гори (Альпи й Піренеї) та моря, що відділяли всіх Романів від себе, перешкоджали їм лучитися, а перли їх до самостійности.

Коли-ж ті народи раз від себе відділилися і так відділені жили сотки літ, то з того вийшло, що кождий став мати осібну історію (традицію) і раз на все ті народи стали осібними романськими народами. Вони не хочуть уже разом лучитися, не хочуть старої романської (тобто латинської) мови приймати, не хочуть старосвітською латинською правописею писати, бо тоді-б з трудом розширялася у них освіта і на тім вони би стратили. Стара романська мова, себто "латина", лишилася тільки в церковних книгах і мало хто її розуміє, подібно як у нас церковно-славянську мову.

Та ні один із тих пятьох "романських" народів не хоче покидати своєї мови, народности і самостійности, не знайдеться ніхто між Французами, Італіянами, Еспанцями, Портуґальцями або Румунами, хто радив би їм приймати одну спільну романську мову. Там такого "романофіла" всадили би до дому божевільних. Таксамо як не знайдеться там такий "патріот", щоби радив приймати мову Французів або Італіян иншим романським народам. А чейже всі ті осібні народи вийшли з одного народу римського і звуться "романськими народами", а чейже навіть два найблизші собі сусідні народи, Еспанці й Портуґальці, говорять

— 14 —

навіть дуже зближеною мовою — а проте мають себе за окремі народи і творять окремі держави і між собою ворогують і нераз зі собою воювали.

Дещо инакше повстали народи "ґерманські". Як звісно, звуться тепер отсі народи "Ґерманами": німецький, голяндський, данський, шведський, норвежський, бурський та ще й три народи анґлійської мови (анґлійці, Американці і Австралійці), — а то тому, бо всі ті народи вийшли з одного краю, "Ґерманії", і з одного племени, що жило ще за римських часів, з племени "Ґерманів".

Ґермане жили в Ґерманії, там де тепер німецька держава. Вони були войовничі люде. Між ними було багато племен, як от: Франки, Шваби, Анґли, Сакси, Льонґобарди, Ґоти, Свеви і иньші — та всі вони були одного роду ґерманського. Коли вони розмножилися і коли на них 500 літ по Христі зі сходу наперли Славяне, тоді Ґермане рушили воєнними купами на всі сторони світа, особливо в римські землі, шукати иньших місць. Льонґобарди пішли в Італію та поволі зроманізувалися, Ґоти пішли в Еспанію і теж зроманізувалися, а Франки поділилися на двоє: одні завоювали зроманізовану Ґалію і від них вона назвалася Францією, самі-ж вони зроманізувались — а другі лишилися в Німеччині, над великою рікою Реном, у країні, що зветься Франконія.

От-так зробилися два "франкські народи": один "Французи", а другий "Франконці" — а по латинськи то одні і другі звалися "Francі", хоч одні говорять тепер по французьки, а другі по німецьки. Та не вважаючи на одно імя, вони тепер осібні і ворожі собі народи: одні Французи, а другі належать до Німців.

Знов-же иньші ґерманські племена, Анґли і Сакси, пішли на острів, що від них назвався Анґлією. Друга часть Саксів лишилася в Німеччині над рікою Лабою в провінції, що зветься Саксонія. Ті Сакси, що пішли за море, утворили потім осібний нарід анґлійський, з якого вийшли ще иньші народи: Американці

— 15 —

й Австралійці. А ті Сакси, що лишилися в Німеччині, суть Німцями. Так маємо два саксонські народи: анґльо-саксонський і німецько-саксонський — і вони себе не розуміють та вважають осібними народами.

А знов часть Ґерман, що звалися Свеви або Скандинавці, засіла в північних краях та звалася в Европі одним "норманським" народом. Та далі поділилися вони на три народи: шведський, норвежський і данський і кождий з них має тепер осібну мову і осібну свою державу. А крім того часть Норманців засіла в північній Франції, в країні, що й досі називається Нормандія, але ті Норманці поробилися тепер Французами. Правда — Шведи, Норвежці і Данці пробували раз злучитися знов до купи і зробили "унію". Та що з того вийшло? Вийшло таке, що Данці взяли иньших "Скандинавів", себто Шведів і Норвежців, за чуба і угнитали їх. Тоді Шведи і Норвежці відступили від унії і з того була велика війна. Але Шведи і Норвежці не далися і творять тепер осібні народи і осібні держави.

Ті Ґермане, що лишилися в Ґерманії, назвалися "Deutsche", себто те саме, що латинське слово "Teutі" або "Teutones", а Славяне, не розуміючи їх мови, назвали їх Німцями, себто німими людьми. Та й вони поволі поділилися, як сказано, на два народи. Ті Німці (Deutsche), що мешкали на низькій надморській країні, там де ріка Рен входить до моря, стали відділятися від иньших Німців; свій край називали "Neederland", а свою мову "needer-duіtsch", себто долішньо-німецькою. От і виробився з них поволі осібний нарід "Нідерляндців", котрі звуть свою мову долішньо-німецькою і говорять такою мовою, як усі иньші сусідні Німці (бо вони з Німцями сусідують), а проте мають себе за иньший нарід і мають свою осібну державу. А знов нідерляндські еміґранти, що пішли до полудневої Африки, назвалися Бурами й утворили знов осібний нарід.

Такі поділи між Ґерманами на ріжні народи витворилися з того, що Ґермане розійшлися в ріжні краї, а через те мали ріжні інтереси (Німці були хлібороби, Нідерляндці моряки і т. д.) та ріжну традицію історичну. Тепер ґерманські народи не хочуть бути одним народом, мають свої осібні мови і держави та нераз воюють зі собою.

— 16 —

VI.

Подібно було і зі Славянами.

Колись в давнину Славяне були одним племенем. Та тому більше як тисяча літ Славяне розійшлися по всій східній і середущій Европі та стали розділятися на ріжні народи. На заході повстали народи чеський, словацький і польський, за Дунаєм на полудні болгарський і сербський, на західнім полудні хорватський і словінський, а на сході "руські" народи (українсько-руський, московсько-русский та білоруський).

Виробилися ті народи через ріжницю економічних інтересів і культурних виливів та ріжницю історичної традиції. Чеський нарід витворився у тій замкненій кітловині, котру обмежовують Судетські гори. Поляки на піскових низинах над Одрою і Вислою, що їх обмежовують з півдня Карпати і Судетські гори, з заходу колишні мочари і пущі над Одрою і Вартою, зі сходу вододіл Висли-Буга та колишня пуща між Вислоком і Вислокою, з півночи-ж пущі, озера і мочари Поморя. Болгари се витвір східного Балкану: засіли вони поріччя долішнього Дунаю, Чорного моря, Маріци, Струміци і Вардару, а високі гірські хребти ділять їх на заході від Сербів, Альбанців та Греків. Дунай-же відмежовує їх з півночи від Румунів. Серби знов се витвір північно-західного Балкану. Вони засіли родючі поріччя Морави, Дріни і скотоводні полонини боснійсько-герцеґовинські. Їх найблизші сусіди однаковіської з Сербами мови, Хорвати, засіли поріччя Драви, Сави і Кульпи та адрійські береги і острови. Хоч однакової мови і крови, не жили ті два народи ніколи одним життєм, бо Серби се народ гірський, Хорвати низинний та морський; Серби зносились більше з грецьким, а потім турецьким Царгородом, Хорвати-ж більше з католицькими культурними краями, Італією та Німеччиною; Серби підпали скоро на сотки літ під турецьку кормигу, а Хорвати ніколи в ній не бували та все держались католицьких Габсбурґів. От і є вони тепер двома одномовними, але ворожими народами.

Ось-так роздивилися ми, як повстали всякі народи, як вони змінялися, мішалися та ділилися. Притім ми пізнали, що є на світі окремі народи, хоч одної мови, або окремі

— 17 —

народи, хоч одного імени, та що мова і імя народу не рішають про його єдність з другим народом.

Таксамо не рішає про народність ні віра (реліґія) ні обряд. Є-ж Німці-католики і Німці-лютеране, є Мадяре-католики, Мадяре-кальвіни, Мадяре-лютеране і Мадяре-уніяти, є Альбанці-православні, Альбанці-католики і Альбанці-мусулмане та є Українці-православні, Українці-уніяти, Українці-католики і Українці-хрестителі (штундисти) і т. д. — але остають они одним народом: Німцями, Мадярами, Альбанцями, Українцями і т. д. З другого-ж боку ріжні народи можуть бути одної віри. Ось-так є католики-Німці, Поляки, Чехи, Мадяре, Французи, Альбанці, Італійці, Словаки, є й католики-Українці і т. д. Є православні Серби, Болгаре, Румуни, Альбанці, Українці, Москалі, Греки і т. д. Є лютеране Німці, Лотиші, Ести, Мадяри, Словаки, Голяндці, Данці, Шведи і т. д. Є могамеданці Турки, Альбанці, Татаре, Араби, Курди і т. д. Є уніяти Українці, Румуни, Словаки, Мадяре, Болгаре і т. д. Значить, віра та народність то дві ріжні річи.

Ні мова, ні імя, ні віра не рішають про народність. Рішають про се тільки минувшина та інтереси народу, що знов є наслідком його ґеоґрафічного положення.

VII.

А тепер перейдемо до східно-славянських народів — з окрема-ж до Русинів-Українців та Москалів ("Великороссів") — та приглянемося, чи й у них не бувало так, як в иньших народів, чи не було й у них — наслідком ріжного ґеоґрафічного розселення — ріжного інтересу та ріжної бувальщини та чи через те не мусіли вони зложитись в окремі народи? Довідаємося притім, звідки се пішло, що як Українці так і Москалі вживають назви "Русь" та чи з тої єдности назви виходить, що вони один нарід, чи ні.

Щоби на сі питання дати відповідь, треба розібрати бувальщину (історію) обох сих народів від самого початку.

— 18 —

В давній давнині східну Европу замешкували ріжні славянські племена, що мали свої імена від рік, від гір, ніль, лісів і т. д. Одні звалися Бужане (над Бугом), другі Дуліби ^*) (на Поділлю), иньші Деревляне (на Поліссю), Угличі (в "углі", куті між Дніпром, Чорним Морем і Дністром), Поляне (коло Київа над Дніпром), Сіверяне (над Десною), Кривичі і Дреговичі (на північ від Київа), Словіне (ще далі на північ) і Радимичі та Вятичі (в лісах на північному сході). Бони говорили подібними мовами, та чим далі були одні від других, тим більше ріжнилися. Спільної назви вони не мали.

Стара т. зв. Несторова літопись каже, що всі ті племена злучили в одну державу "Варяги" або "Руси", то є чужі люде, що прийшли в IX віці по Христі зі Скандинавії і завоювали Новгород, Київ і иньші міста. Та новійші учені історики не дуже вірили в те оповіданнє. От і стали історики доходити, відки взялася "руська" держава і назва "Русь". Історики-учені (от як приміром наш учений професор історії на львівськім університеті М. Грушевський) — розслідили і дійшли в старих літописях грецьких і арабських, які писалися 200 або більше літ перед Несторовою літописею, що "Русами" називалися деякі східні Славяне на довго ще перед тим часом, на який літописець визначує прихід Рурика і Варягів. Ну, коли скорше звалися східні Славяне "Русами", то видно, що їм не принесли ніякі Варяги ніякої назви. Далі, якби Варяги завоювали східних Славян, то про се були-би писали і Греки і Араби і Німці, а чому-ж про се нічого не згадують? Вкінці, нема і не було таких Варягів у Скандинавії, щоби звалися "Руси", або бодай як подібно! От з того ясно, що оповіданнє літописи про прихід "Варяго-Русів" ізза моря треба вважати байкою.

Ну! — скажете — а звідки-ж взялася "руська" держава і імя "Русь"?

Ріжні учені, як Українці так і Москалі, догадувалися про се всіляко. Одні виводили "Русь" із Литви, другі знад Чорного

^*) Слово "dulіba" в далматинських наріччях сербо-хорватської мови значить стільки, що управлювані ріллі (царина, лани) в противенстві до неуправленої землі (лісів то-що). Се я сам мав нагоду провірити і се вияснювало-би нам значіннє племінного імени колишніх Подолян. — Автор.

— 19 —

Моря, а треті казали, що перша "руська" держава повстала таки десь між східно-славянськими племенами, над Дніпром або десь недалеко.

Аж недавно учені історики (між ними і проф. Грушевський), розглянувшися добре в грецьких і арабських літописях (старших ніж Несторова) тай у самій Несторовій літописи, прийшли на ту думку, що "Русь" пішла таки з самого серця України, себто з Київа.

В літописи Нестора, коли вичисляється мешканців "руської" держави, то в однім місці між иншими племенами є і племя "Русь" і так там виходить, що воно сидить коло Київа та в Київі. Таксамо в книзі "руського" права, та Ярославовій "Правді руській" також згадується осібно племя "Русь". Та ще в найстаршій літописи замість писати: "до Київа поїхав" — пишеться "на Русь поїхав", хоч там в тім місці описується подорож із зовсім недалекого міста (Овруча) до Київа. В иньших-же місцях сеї літописи пишеться про подорож з Полоцька, Новгорода або Ростова до Київа як про подорож "на Русь", в "руськую землю".

Видно з того, що зразу тільки мешканці Київа й околиці звалися "Русь", а иньші племена звалися инакше і "Русею" не були.

VIII.

Київ був здавна великим містом. Він лежить над великою сплавною рікою Дніпром і тим Дніпром їздили всякі купці (тоді їх звали "гості"), грецькі, венецькі й арабські, з полудневих країв на далеку, зимну північ торгувати всячиною.

До того ще недалеко коло Київа входять до Дніпра дві великі ріки: зі сходу Десна, з заходу Припеть. І тими ріками теж їздили "гості". Тож Київ ще з 400 або 500 літ перед нашою літописею вже був значним купецьким осередком.

А хто мав Київ у своїх руках, той мав також торговельну дорогу на ріці Дніпрі і його допливах; а тоді иньших доріг не було, як ріки. Так Кияне були багатими, смілими, бувалими купцями. Та купець у ті давні, розбишацькі часи не тільки мусів уміти правити човном-лодкою та купчити, але мусів бути й добрим

— 20 —

мяком і добре узброїтися. Тому-то Кияне були войовничі. Кияне, або инакше сказавши "Русь", їздили далеко на всі сторони світа між иньші славянські племена і там торгували. Щоби ліпше і безпечнійше торгувати, вони на важнійших місцях (де дві ріки сходилися або-що) закладали малі кріпости або "городи" і там лишали військову залогу, щоби вже мати безпечне місце на відпочинок та щоби залога "города" пильнувала водяної дороги. А се діялося ще тоді, коли по оповіданню нашої літописи про якихось "Варяго-Русів" ізза моря ні слиху, ні диху не було. Так-то київська "Русь" торгувала і воювала по всій східній Европі. Та закладаючи свої "городи" всюди, де тільки їй було треба, зачала "Русь" (себто Кияне) панувати над тими племенами, серед яких осідала, та зачала стягати з них дань шкірами з кун, білок, з лисів, соболів і горностаїв, воском, медом і т. д. Оті шкіри і т. п. звозила "Русь" (Кияне) до Київа а звідси Дніпром і Чорним Морем до Греції, до великого міста Царгорода, або й ще дальше на полудне, де їх продавала за золото і срібло, за зброю і дорогі одежі та знаряди. Так поволі-поволі підчиняла собі київська "Русь" усе більше і більше земель, та всі ті землі стали зватися "руськими" ^*), бо підлягали київському племени "Русь", а всі люде, що підлягали Киянам — "Руси", стали зватися "русьскими" людьми, бо були підданими київської "Руси".

Племена близше до Київа скорше підпали під руку київської Руси. До того вони мали однакову мову з київською Русею і мали один і той сам інтерес економічний, бо вони сиділи в степових околицях над Дніпром і над його допливами (Україна), або над Дністром (Поділлє) і управляли ріллю та торгували з Царгородом. Тому вони пристали легко до київсько-"руської" держави і ввесь нарід над Дніпром і Дністром став звати себе "Русичами" або "Русинами".

Отся "руська" держава понад середущим бігом Дніпра з осередком в Київі витворилась найпізнійше в VIII століттю по Христі (перед роком 800), бо докази її істновання маємо вже

^*) Літопись пише "русьский" — отже ані "русский", ані "руский", ані "руський".

— 21 —

з першої половини IX віку (зараз по році 800). В другій половині IX століття (по 850 році) маємо вже цілком докладні звістки про істнованне великої "руської" держави, з "великими князями" у Київі, яким — очевидно — підлягали менші князі сусідніх племен. З початком X віку (зараз по році 900) отся київська, "руська" держава обіймала ціле поррічє Дніпра, Бога та Дністра з виїмкою чорноморського степу, де кочували дикі степовики (Печеніги). Була се отже держава, що лучила в собі саме ті племена, що були предками теперішніх Українців.

Як уже сказано, злука сих племен, що жили понад чорноморськими ріками, наступила тому так легко, що вони жили подібним життєм, мали подібну мову та мали ті самі господарські інтереси: управляли на Поділлю і Подніпровю збіжа, на Поліссю і в Сіверщині ситили меди, били віск та ловили футряного звіря і все те везли Дніпром чи Дністром та дальше Чорним Морем у Царгород виміняти на грецькі витвори. Київська, "руська" держава була се отже держава тих східно-славянських племен, що через чорноморські ріки (Дніпро і його допливи, Бог і Дністер) мали легку комунікацію проміж собою, а через Чорне Море звязані були живою торговлею з Царгородом. Сього дня, коли протереблено лісові пущі, осушено мочари та прокладено всюди биті дороги і зелізні шляхи, годі собі уявити, яке значіннє в життю людей мали ріки і моря. Перед тисячу літами одначе лекше було з Київа чи Чернигова доїхати водою до Царгороду, ніж бездорожними пущами та мочарами дістатись з Київа до поріччя Оки, до московських предків, "Вятичів". Тому вже перед тисячу літами племена вздовж чорноморських рік (себто: племена нинішньої України) близші були собі мовою, культурою і інтересом, ніж Вятичам, предкам Москалів.

Вкінці й інтерес оборони перед нападами степових хижаків лучив Полян ("Русь") знад Дніпра, Сіверян знад Десни, Лучан з Волини, Дулібів з Поділля, Угличів та Тиверців знад Дністра, Бужан знад Буга і Деревлян в Полісся в одну цілість. Кочуючі між гирлом Дунаю та Дону степові хижаки — Гуни, Авари (Обри), Угри, Печеніги, Торки, Половці і т. д., були рівно небез-

— 22 —

печними сусідами для всіх тих наших предків. Натомість не могли забігати вони далеко на північ, на т. зв. "Заліссє", де за пущами і борами жили Вятичі — предки Москалів. І се було також одною з причин, що зародили українську націю вже перед тисячу літами, як окрему від московських предків.

Держава київських князів Оскольда і Дира, Олега, Ігоря і Ольги була державою тодішніх Українців. Від київського племени "Русь", що злучило їх в одну державу, звались вони "Русинами".

IX.

Дніпровим шляхом плавали Кияне-"Русь" одначе не тільки на південь, але й на північ, в землі Кривичів, або Припетю і Березиною, допливами Дніпра, в землі Дреговичів — в теперішню "Білу Русь", звідки вони везли віск, мід, шкіри і рабів (невольників) на південь до Київа та потім до Царгороду. Тому скоро й ті племена підпали Київу. Оскольд і Дир коло 860 року ще не володіли ними, хоч "руська" держава істнувала вже що-найменше від одного століття. Їх наслідник, Олег Віщий, а по нім Ігор і Ольга мали вже в своїх руках увесь Дніпровий шлях і всі його допливи, отже й землі Кривичів (Смоленськ) та Дреговичів. Мабуть, що сим племенам — предкам Білорусинів — вигідно було торгувати з Київом, бо нема сліду, щоби вони бурились проти державної єдности з Київом. Дніпро був і для них торговим шляхом до Чорного Моря і до Греції, а Київ був головною пристанею і місцем збуту для їх лісового пабору (меду, воску, футер і т. д.). З Київа-ж плила до них висша культура, принимана знов-же Київом з півдня, з Греції і з Болгарії.

Та Кияне-"Русь" — сміливі купці і пловці — не спинились на жерелищах Дніпра. Допливами горішнього Дніпра та горішньої Двини — перетягаючи човни, де треба суходолом на кругляках (від сього місцевости "Переволока", "Переволочна" і т. д.) — дібрались вони в ріку Ловать, а нею в озеро Ільменське, дальше-ж рікою Волхвою, озером Ладогою і рікою Невою в море Балтійське. Навиворіт-же, сміливі та розбишацькі скандинавські мореплавці, звані там "Вікінґами" а в нас "Вярягами", плили

— 23 —

з Балтійського ("варяжського") моря в Неву, Ладогу, Волхов, Ільмен-озеро, Ловать і т. д., а опісля Дніпром аж до Київа і до Греції. Тому-то в Несторовій Літописи зветься цілий той водяний шлях з Балтику до Чорного Моря "варяжським путем (шляхом) в Греки".

Найважнійшим місцем на північній части сього шляху було місце, де ріка Волхов виходила з Ільмен-озера. Як у Київі сходились головні водяні шляхи Дніпрового поріччя (Дніпро, Десна, Припеть) і Київ був останньою пристанею на південь перед степами, так знов в Ільмен-озеро сходилось чимало рік з усіх боків, а місце, де з нього виходить Волхов, було останньою пристанею на північ, звідки вже йшли байдаки в Балтик, в Скандинавію, в Німеччину і т. д. Там і повстав великий купецький город, "Новгород". З того, що в мові Новгородян до сьогодня можна завважати чимало схожого з українщиною ("літо" а нє "лєто", "ліс" а не "лєс", "голова" а не "ґалава", "менє" а не "меня! і т. д.), треба думати, що отсей Новгород над Ільменем, званий опісля "Великим", був кольонією Киян. Посуваючись ще в передісторичну добу Дніпром на північ, зайшли вони аж на Ільмен-озеро, де серед фінських племен заложили свій купецький "город" — Новгород.

Отсі закладини Новгорода мусіли доконатись доволі давно перед несторовою Літописею, колися Літопись пише, що Новгородці носили імя "Словіне". Се-ж старе імя всіх Славян (чи "Словян" або по старому "Словін"), котре зразу належало всім славянським племенам. Щойно з часом, як Славяне розсілись широко і поділились на окремі племена з окреміші назвами (приміром: Бужане, Поляне, Сіверяне, Дуліби, Серби, Хорвати, Ляхи, Чехи, Мораване і т. д.), — назва "Словіне" остала як племінне, місцеве імя тільки при тих славянських племенах, котрі сусідували з не-Славянами. Ось-так "Словінами" звались тоді зокрема східно-балканські Славяне, сусіди Румунів та Греків, що опісля назвались "Болгарами"; "Словенцями" звуться до сьогодня південно-західні Словінці з Країни і т. д., сусіди Німців і Італійців, як також "Словаки", сусіди Мадярів; "Словінами" звались і славянські кольоністи над Ільменом як сусіди всяких

— 24 —

фінських племен (Чуди, Веси, Карели і т. д.). Вийшли вони видко з українського полудня ще тоді, як назва "Словіне" була спільно-племінним іменем східних Славян.

За Олега отсі "Словіне-Новгородці" належали вже рівно-ж до київсько-"руської" держави, котра через те обіймала на півдні всі поріччя Дніпра, Богу, Дністра, а на півночи все поріччє Ільменського озера та дорогу до Балтику. Пнем її було поріччє Чорного Моря, себто Україна, відгалуженнєм на північ порічче Ільмену-озера, наче міст з Київа до Балтику. Чорноморське поріччє злучилось в одну державу вже десь перед 800-им роком: на певне було воно одною державою около 850 року. Новгород увійшов в ту державу коло року 900 за Олега. Сим способом опанувала "Русь" (Кияне) цілий шлях з Балтику в Чорне Море і назад.

Та Кияне-"Русь" плавали Дніпром чи Десною і в иньшу сторону, на північний схід, там, де Дніпро і Десна мають свої жерела близько жерел Волги і її допливу Оки. Там перетягали вони свої човни по суходолі аж до русла Волги, Оки чи якого иньшого їх допливу і плили з водою дальше. Як сказано, Волга випливає недалеко жерел нашого Дніпра від нас на півночи. Та коли Дніпро тече на полуднє до Київа і до Чорного Моря, то Волга пливе на схід далеко аж під великі гори Уральські (за якими є Сибір), а потім звертає на полудневий схід, у велике солоне озеро, що зветься "Каспійським морем".

До Волги впадає багато рік, а між иншими — як сказано — і ріка Ока, а до Оки знов ріка Москва. Над ними сиділо славянське племя "Вятичів", про яких пише Літопись, що вони "от Ляхов", себто, що вони лядського (польського) роду. Довкола-ж того племени сиділи племена неславянські, але жовтошкірі племена Фінів або Чудів. Про самих Вятичів пише Літопись, що вони неотесані і темні, а Полян і Киян дуже хвалить як культурний нарід.

— 25 —

Так тою Волгою і її допливами ходила київська "Русь" ^*) далеко і між Вятичів і між Чудів (або Фінів) і ще далі аж під Уральські гори, а нераз і в Каспійське море, де торгувала та воювала з Арабами, колись славним і мудрим народом. Арабські історики навіть оповідають, що раз "прийшла велика Русь", себто прийшло багато Киян човнами, та їх буря на Каспійськім морі знищила а Араби решту вибили і мало-що "Руси" вернуло домів.

Видко — і Волга була великою водяною дорогою. Та тільки вона лучила поволжанські племена, між тим і Вятичів знад Оки і Москви, не з Київом, не з Чорним Морем і не з Грецією, а з підуральськими землями і з Каспієм, значить: з фінсько-могольським світом. Вятичі та їх фінські сусіди (Мордва, Меря, Карель і т. д.) жили перед тисячу роками в лісах теперішньої Московщини з ловлі; ріллі вони тоді ще й не управляли, а з Київом і Царгородом не торгували, бо не мали туди водяної дороги. Їх дорогою була Волга і вона вела на схід аж під Урал та Сибір і на полудневий схід до Каспійського моря. Звідти приходили до них арабські і иньші купці. Тому-то ті племена (Вятичі і Фіни) не мали інтересу належати до "Руси" — їх інтерес був иньший. До того ті племена мали иньшу мову, ніж "Русь", бо Літопись зазначує, що Вятичі були "от Ляхов"; літописець мусів певно чути їх мову і пізнати, що вона подібна до лядської (польської). Фіни-ж навіть Славянами не були.

Ось-так київська "Русь", зрісши в силу, не спинилась і на пущах "Залісся", як звалась Киянами та сторона. Десною та її допливами — як сказано уже — дібралась "Русь" до Оки а дальше до Волги і підбила собі Вятичів та сусідні фінські племена. Коли одначе Кривичі або навіть новгородські Словіне мали пожиток з приналежности до Київа, бо користувались спільним водяним шляхом, київською пристанею і торговлею, Дніпровою дорогою до Царгороду, успіхами київських воєнних походів на Царгород чи торговельними умовами київських князів з Царгородом — то иньша була справа з поволжанськими чи

^*) Літопись називає "Русею" племя київське і пише все: "Русь прийшла", "Русь поплила" і т. д.

— 26 —

поочанськими півдикими племенами Вятичів і Фінів. Водяного шляху до Київа і Царгороду вони не мали, користуватись торговлею з Царгородом не могли, а — як сказано — їх водяним шляхом в Азію була Волга. Вони й належали передше то до держави волжанських Хозарів то до держави волжанських Болгарів, могольських народів, з якими вони торгували — тоді саме як над Дніпром уже 200 літ була "руська" держава. Аж Святослав, що любив воювати світами, підбив їх (по 950 році) та примусив їх платити дань Київу. Але вони не мали — як знаємо — ніякого інтересу належати до Київа, і як тільки могли, бунтувались і відпадали від "Руси", себто від Київа.

Але "Русь" мала з них користь через торговлю і данини. Тому "руські", себто київські князі, йшли на них знов війною і знов завойовували. Так робив Святослав, а потім мусів так робити Володимир Великий і його син Ярослав Мудрий.

От-так бачимо, як стара "руська" держава пішла з самого серця України, себто з Київа: як імя "Русь" розширилося на всі племена над Дніпром і Дністром і як племена, що жили над Волгою і її допливами, себто Вятичі (Москвичі), не хотіли приставати до "руської" держави, бо раз, що були иньшої мови ("от Ляхов"), а друге, що мали иньший економічний інтерес. Так-то вже в тих часах (тому 1000 літ) показувалася ріжниця між Русинами (предками Українців) і Вятичами (предками Москалів).

XI.

Стара Несторова Літопись оповідає, що Володомир Великий охрестив "Русь". Воно в тім тілько половина правди. Христіяне між Русинами були вже передтим і в Київі і в иньших городах. Брат Володомира, Ярополк, котрого Володимир убив і в котрого відібрав Київ, мав бути христіянином, мав за жінку Грекиню-христіянку і на його дворі були грецькі священики. А баба Володимира, Ольга, також була христіянкою і мала богато христіян при собі. В Київі навіть була христіянська церков св. Ілії ще перед Володимиром Великим. І між боярами і прибічниками князів було багато христіян, про що нераз згадується в літописи.

— 27 —

Христіянство йшло на Русь із Греції, куди Русини їздили торгувати. А як христіянство дуже розширилося, тоді вже й Володимир Великий приняв його і оголосив за державну віру ^*) та помагав його ширити.

Зразу були перші священики з Греції та зі славянського краю Болгарії, ізза Дунаю. Ті священики вміли по болгарськи і привезли з собою церковні болгарські книги.

Мова болгарська (то є старо-болгарська, бо теперішні Болгаре говорять і пишуть уже ново-болгарською мовою) була подібна до мови, якою тому 1000 літ говорили наші предки, Русини, а письмо старо-болгарське звалося "кирилиця" ^**). Але Болгаре мали в своїй мові такі звуки, яких Русини-Українці не мають, а які мають Поляки, то є носові "ę" і "ą". Болгаре їх писали кирилицею "Ѧ" і "ѫ". Але де в болгарськім стояло і читалося "ę" або "ą", там Русин-Українець говорив "у" або "я" — тому й читав Русин ті букви на свій лад. Крім того були ще в болгарськім письмі (кирилиці) осібні букви "я" і "ю" і звідти Русини, принявши кирилицю, мали два "я" ("Ѧ" і "ѩ") і два "у" ("ѹ" і "ѫ"). Далі в Болгар був ще цікавий звук, коротке "о": вони писали його "ъ". А Русини того звука не мали, тому й не читали його, тай воно у Русинів дармо на папері стояло. І иньші слова і букви Болгаре читали инакше, а Русини инакше. Букву "г" читали Болгаре як "ґ", а Русини як "г"; букву "и" вимавляли Болгаре як "і", а Русини так само як "ы"; букву "ѣ" вимавляли Болгаре як "є" або "я", Русини як "і". До того і всякі слова инакше по болгарськи писалися а инакше говорили старі Русини. От приміром: Болгаре говорили і писали "злато", а Русини казали "золото"; у Болгар було "блато", а в Русинів "болото"; в Болгар писалося "вълкъ" "пълкъ" і читалося "вóлкó", "пóлкó" (бо "ъ" то було коротке "ó"), а в Русинів говорилося "вовк", "полк". І такого було багато иньшого.

^*) Таксамо було ще й давнійше в грецько-римській державі. Коли христіянство вже обійняло більшість людности, тоді цісар Константин Великий приняв його за віру державну, хоч сам аж перед смертю охрестився.

^**) "Кирилицю" не видумав св. Кирило, але його ученик Климент (Болгарин), та в честь Кирила назвали се письмо "кирилицею".

— 28 —

Тому-то Русини-священики, що вивчилися від болгарських учителів та з болгарських книг у школах у Київі, читали болгарське письмо своїм (українським) виговором, а як стали писати самі, то старалися писати "церковною", то є болгарською мовою, бо вона вважалася за "священну", "богослужебну" мову. Зразу писали вони досить добре з болгарська; та як вимерли учителі-Болгаре, то пізнійші Русини-священики і монахи стали чим-раз більше домішувати простої, "старо-руської" (себто: староукраїнської) мови до мови церковно-болгарської.

Ось-так старо-болтарська мова змішалась в нас зі старою мовою наших предків, з чого виробилася наша "старо-руська" (себто: старо-українська) книжна мова, якою в нас писали довгі віки, вимовляючи церковно-болгарський правопис з українська, себто: "и" як "ы", "ѣ" як "і", "е" як "е", "г" як "г", а не як "ґ", "ъ" як німе не вимовлялося і т. д. ^*) А знов-же Москалі, до яких наші священики занесли отсю "церковну" мову враз з христіянством значно пізнійше, ніж воно прийшло до Київа, перекручували її на своє, підмішували Московщиною та вимовляли по своєму ("и" як "і", "ѣ" і "е" як "є", "г" як "ґ", ненаголошене "о" як "а" і т. д. ^**) Значить: і Русини і предки Москалів писали зразу старо-болгарською "церковщиною". Та коли писав нею Русин, то підмішував своїми словами і видами, коли-ж стали пізнійше писати нею і Москалі, то знов підмішували своєю мовою.

Ми навмисне трохи довше розказали про "староруську" письменну мову, зложену на основі церковно-болтарської мови, бо "обєдинителі-обруссителі" говорять нераз, буцім отся стара письменна мова наших предків була спільним витвором Русинів-

^*) Отже читалося в нас: "на небеси" як "на небеси"; "въ лѣто" як "в лыто"; "Господи помилуй" як "Господи помилуй"; "благочестивая вѣра" "як благочестивая віра"; "именемъ Господнимъ" як "именем Господним"; "Олегъ" як "Олег"; "Ольга" як "Ольга"; "Диръ" як "Дир"; "Мстиславъ" як "Мстислав"; "Черниговъ" як "Чернигов" або "Чернигів" і т. д.

^**) Отже в Москалів читалось і читаєся: "на небеси" як "на нєбєсі"; "въ лѣто" як "в лєта": "Господи помилуй" як "Ґоспаді памілуй"; "именемъ Господнимъ" як "імєнєм Ґасподнім"; "Олегъ" як "Алеґ"; "Диръ" як "Дір"; "Мстиславъ" як "Мстіслаф"; "Черниговъ" як "Чєрніґаф" і т. д.

— 29 —

Українців і Москалів. Як ми бачили, се невірно, бо якоїсь нашим предкам і предкам Москалів спільної, письменної мови ніколи не було. Так звана "староруська" письменна мова, якою списані Несторова "Літопись", "Правда руська", "Слово о полку Ігоревім", "Паломник Данила-Мниха" і т. д. се тільки наша (старо-українська) письменна мова, витворена з мови "церковної" (старо-болгарської) та з народньої мови наших предків, наддніпрянських "Русинів". Витворили її в XI і ХII століттях наші (українські) письменники з київської Печерської Лаври, та з київського княжого двора, писали нею самі "Русини" з Подніпровя, Волини чи Галичини (значить самі Українці). Предки Москалів (Вятичі і т. д.) непричасні були при тім ділі. Вони-ж тоді були ще дикими племенами, бо московське письменство почалось слабко аж пізнійше в XIII століттю.

ХII.

Ми розказали, як імя "Русь" розширилося і як "Русь" підбила Вятичів і Фінів, та як вони все тягли відірватися від "Руси". Ми згадали також, як Христова віра прийшла на Русь і як виробилася "церковна мова" і письмо.

Роздивімся тепер, як сталося те, що ті Вятичі та Фіни, від котрих пішли Москалі й котрі так не хотіли належати до "Руси" потім самі стали зватися "русскими". Сталося воно так:

Коли в другій половині XI віку великий князь Ярослав Мудрий поділив між своїх 12 синів "руську" землю, тоді землі Вятичів та Фінів дістали осібних князів, котрі зразу підлягали київським князям, та далі відірвалися цілком від Київа. Ті князі були з "руського" роду, вони привели з собою бояр і дружину теж з "руського" роду і священиків теж з "руського" роду. Тому й назвали вони землю, де вони запанували, теж "руською", а нарід підвладний їм, себто "руським" князям і боярам, став звати себе "русским". З часом князі і бояре приняли мову тамошню і цілком злилися з тими племенами в один північно-руський або московський нарід.

— 30 —

В інтересі тих північних (суздальсько-московських) князів було не тримати з полудневою Руссю. Вони відірвалися від полудневої Руси і перестали підлягати великим київським князям. Ось-так ті землі підлягали Київу всього сто літ тай то з перервами. Потім-же ніколи не були вже вони в єдности з Київом. Щоби зробитися незалежними, стали суздальсько-московські князі звати себе "великими князями", а з Київом воювали і дбали про його упадок. Московсько-суздальський князь Андрій Боголюбський здобув навіть 1169 року Київ і обрабував його та зруйнував так, що відтепер Київ підупав. Зробив се Боголюбский тому, щоби Київ не мав значіння і щоби через те піднести своє московсько-суздальське князівство.

Землі московсько-суздальських князів граничили з півночи і зі сходу з землями Чудів або Фінів. Оттих Чудів вони все воювали та забирали їх землі, бо Чуди були нарід цілком темний і дикий. Самих Чудів Москвичі або вигубляли або мішалися з Чудами і тим способом московсько-руський нарід поволі розростався, але й змінявся, бо чим більше Москвичі мішалися з Чудами, тим більше відріжнювалися вони від полуднево-руського (українського) народу.

Вони стали відріжнятися не тілько мовою і інтересом, але й політичним ладом. Коли на полудневій Руси, в Київі і иньших городах, усюди був такий громадський лад, що сам нарід вибирав і скидав князів та рішав про війну і мир, то на півночи, в Москві, було цілком инакше: там нарід сліпо слухав князя і князь правив самовладно. Пішло воно з того, що на полудневій Руси нарід привик здавна правити собою і самі князі вийшли з місцевого народу, а на півночи "руські" князі були пришельцями, завойовниками, що підбили темних і диких Славян та Фінів і правили ними як своєю худобою, а Москвичі і Фіни були за темні, щоби князям ставити опір. Русини хотіли самі собою правити, вони не любили пановання князів, а Москвичі привикли сліпо слухати князів.

Тим-то й "руський король" Данило, що панував зразу на Волини і в Галичі, а далі зібрав (200 літ по Володимирі В.) знов до купи в своїх руках майже всі полуднево-руські землі (то

— 31 —

є і Київ і иньші українські князівства), мав багато клопоту з бунтами власних підданих, Русинів, бо вони хотіли самі собою правити. Але король Данило був чоловік енерґічний і таки зібрав майже всю полудневу Русь в одно "руське королівство".

XIII.

Але, як звісно, на північ від Київа були ще "руські" землі, що не належали ні до Данилової ні до московської держави. Се були землі Кривичів у болотнистих околицях над горішнім Дніпром і Березиною, а ще далі на північ Новгород Великий.

Кривицькі землі мали також своїх князів з київського, "руського" роду. Та вони сусідували з заходу з Литвою і їх Литва підбила під свою руку саме тоді, як Данило зібрав полудневу Русь в одно королівство. А Новгород Великий зразу мав також свого князя з "руського" роду, далі-ж став проганяти князів, а потім цілком прогнав їх і сам став републикою. Новгородці плавали ріками і морями далеко на північ і захід і торгували дорогими футрами та булл багаті і освічені, а Новгород був сильним і великим містом, що володів великими землями.

Ось-так тепер чотири части східної Европи звалися "руськими": 1. полуднева Русь-Україна, 2. північна Москва, 3. землі Кривичів і 4. Новгород Великий.

Вони стояли кожда осібно і не хотіли лучитися зі собою. А се сталося і мусіло конечно статися для того, бо всі ті части мали ріжні інтереси й иньші звязи економічні та почасти й иньший нарід заселював їх. Данилову державу заселювали Русини-Українці, московську Москвичі. Кривицькі землі, що стали опісля зватися "Білою Русею", були заселені племенем Кривичів, що говорили і говорять мовою, відмінною трохи і від Русинів-Українців і від Москалів. А Новгородці, висунені далеко на північ поза Білу Русь, говорили знов дещо иншою мовою. До того мали ті землі инші економічні інтереси: Москвичі займали лісисті землі над Москвою, Окою і Волгою, їх усі ріки

— 32 —

текли на схід і вони все перли на схід, у фінські землі. Русини-Українці сиділи на чорноземних землях над Дніпром і Дністром, їх ріки вели в Чорне Море, в Грецію; туди вони вивозили свої плоди і вони все перли на південь, до берегів Чорного Моря.

Новгородці знов сиділи на півночи над великими озерами і ріками. Їх торговельні дороги вели на північ аж до Ледового Моря і на захід у Балтійське море, котрим заїздили вони до Скандинавії, Німеччини, Франції і Анґлії. Новгородці торгували з тими чужими землями і багатіли з того. А кривицькі землі або "Біла Русь", що підпала Литві, були болотнисті, багнисті, лісові, а ріки, як горішній Дніпро та Березина і Припеть, що плили до Дніпра, вели на полудневу Русь, під Київ, а далі в Чорне Море. Тому-то Білорусини мали потрохи спільний інтерес з Русинами-Українцями. Та що їх звоювала Литва, то й вони мусіли пристати до литовських князів.

Так уже тоді в тих давніх часах, ще за короля Данила, саме перед приходом Татарів (Моголів), було видко, що "Русь" не була одним народом, але кількома народами. Якби "Русь" була одним народом, то стреміла би до злуки а не до розлуки. А спільна назва "Русь" походила від того, що в усіх тих країнах правляча верства, себто князі, бояре, дружинники і священики були з "руського" роду, то значить з давньої, властивої, київської Руси.

Та найяснійше показалося, що Русь не один нарід і що не має одного спільного інтересу, коли прийшли перший раз зі сходу Моголи (Татаре). Тоді тілько полуднево-руські (українські) князі зібралися на війну з Моголами, а иньші, то є білоруські і північні (московські), ані не рушилися. Аж як Моголи потім звернулися і на північ, тоді тілько й Москвичі стали боронитися, та недовго! Моголи побили їх, ще лекше, як полуднево-руських (українських) князів.

Але й тепер ще показався ріжний інтерес полудневої Руси-України і північної Москви. Русь-Україна, хоч зразу мусіла піддатися Татарам, та зараз і зачала знов з ними війну, а Москва піддалася Татарам тай не пробувала вибитися на

— 33 —

волю. А сталося се задля ріжного економічного інтересу і ріжної традиції обох тих народів. Русини-Українці мали в тім інтерес, щоби могли плавати і їздити на полудне та торгувати над Чорним Морем. А тимчасом Татаре заняли ввесь беріг Чорного Моря і всі горла українських рік і тим способом відділили Русь-Україну від Чорного Моря. От тому-то Русини-Українці все воювали з Татарами, щоб їм відібрати беріг Чорного Моря і мати вільну дорогу до Греції, а з самими Татарами не мали що торгувати, бо Татаре знад Чорного Моря або "Кримці" (як їх називано від півострова Криму), були розбишацьким і диким народом. До того Русини-Українці не любили самовладного пановання, а в Татарів мав "хан" (то є їх цар) необмежену власть над життєм і майном підданих.

У Москалів було инакше: Татаре, що підбили собі Москву, оселилися на схід від Москви над Волгою. Вони були хлібороби і купці. Тому-то й Москвичі мали з ними все торговельні зносини рікою Волгою; їх лучив інтерес економічний. Крім того у Москвичів був той сам лад як у Татарів. Князь московський мав необмежену власть над Москвичами, а хан татарський володів самовладно і Татарами і московськими князями.

Так-то вже в тих давніх часах видко було велику ріжницю між Москвичами а Русинами-Українцями. Одні й другі звали себе "руським" (Українці) чи "русским" (Москалі) народом, але відріжняли себе взаїмно, не любили одні одних, а часто й ворогували з собою.

XIV.

Русь-Україна ^*), знищена війнами, не мала сили сама боротися з кримськими Татарами. Київ, зруйнований Москви-

^*) Назва "Україна" для частини нинішнього Поділля, Поросся і Постугня споминається ще в старуських літописах, перед приходом Татарів, вперве під роком 1187. Сього року помер князь Володимир Глібович, а літопись записала про него, що "Украина о немъ много постона". Є се отже назва мало-що молодша від імени "Русь" і означала ту саму землю, яку зразу означало імя "Русь".

— 34 —

чани а потім Татарами, підупав. І друге головне місто полудневої Гуси, Галич, відколи Татаре забрали береги Чорного Моря і перервали торговлю з Грецією, став упадати. Татаре багато людей вимордували, а добуток палили або грабували. Тому-то Русини для охорони мусіли приставати до литовської держави, до котрої вже належала "Біла Русь".

Литовські князі, занявши Білу Русь, женилися з "руськими" княжими родинами, приняли "руську" віру та "зрущилися", себто стали говорити такою мовою, як Білорусини і стали писати по староруськи. Се сталося тому, що Білорусини були освіченійші, а Литва була дика — а все так діється, що освічений нарід бере верх над темним. Так і в литовськім князівстві взяли верх Білорусини над Литвинами, а князі й бояре литовські стали "рущитися". Та й в урядах литовсько-руських заведено мову церковно-руську (староруську), мішану з народньою білоруською. Князі литовські стали себе звати "литовсько-руськими", бо вони були з роду "литовські", а з мови, освіти й віри "руські" (білоруські).

Ми казали вже, що Біла Русь має потроха однакові економічні інтереси з Русею-Україною, бо білоруські ріки пливуть на полуднє, через Русь-Україну, в Чорне Море. Білорусини везли свої плоди, то є футра, дерево, мазь, мід, віск і таке инше до Дніпра, а Дніпром попід Київ далі на полудне. Тож литовські князі, як стали білоруськими володарями, старалися заняти Русь-Україну з Київом, щоби мати вільну дорогу на полудне і вигнати Татарів, котрі заняли горло (впад до моря) Дніпра, як і всі инші водяні і сухопутні дороги до Чорного Моря.

Так і Білорусини і Русини-Українці мали спільний інтерес: вигнати Татарів знад Чорного Моря. Тому-то Русини-Українці радо приставали до литовсько-руської держави й князі литовсько-руські заняли Україну з Київом, Волинь та Поділлє та побивали Татарів. Був навіть час, коли здавалося, що Татаре зовсім уступлять знад Чорного Моря. Великий литовсько-руський князь Ольґерд побив Татарів та відібрав їм Дніпрове горло. Але вже його наслідника Витовта побили Татаре і відібрали беріг Чорного Моря.

— 35 —

Так зване "литовсько-руське" князівство було отже продовженнєм "старо-руської", київської держави і так гляділи на нього самі Русини (Українці) як і всякі їх сусіди. Литовські князі — як сказано — "порущились" та побіч титулу "великих князів Литви і Жмуди" приняли по заняттю Київа титул "великих князів Руси", під чим розумілося саме Україну з Білою Русею, себто спадщину великого князівства київського. Ті самі ґеоґрафічні і господарські причини, що витворили в VIII та IX століттю на Вкраїні староруську, київську державу та що в X століттю довели до злуки з нею кривицької землі (Білої Руси), держали опісля вкупі Русь-Україну і Білу Русь в "литовсько-руській" державі. Змінилась тілько династія (княжий рід) та прилучились до "руської" держави ще й землі литовські. Сама-ж річ не змінилась; зісталася та сама, що була.

Тілько одна "Галицька Русь" не прийшла під Литву, але під Польщу. А сталося се ось-як: "Галицька Русь" (або инакше "Червона" або "Мала Русь" ^*) із цілої Руси-України є найдальше на захід положеною землею та притикає з заходу до польської землі, що лежить над рікою Вислою. Поляки зразу не творили одної держави, але було в них багато князівств. Та ось на них із заходу стали натискати Німці. Німецькі цісарі і князі забирали все більше й більше польської землі від західної границі, а далі забрали Німці від Поляків їх північні землі, що лежали над Балтійським морем, і заняли горло ріки Висли.

Поляки в тій біді стали лучитися до купи, щоб оборонитися від Німців та щоби відібрати Поморє (то є: край над морем) і горло Висли, бо хотіли мати вільну торговельну дорогу

^*) Найдавнійша назва "Галицької Руси" є "Червенські городи" — від міста "Червенська", що лежало недалеко ріки Сяну. Та коли київсько-руські князі прилучили "Червенські городи" до своєї держави, то стали звати ту землю "Червенська Русь". Коли-ж головним містом "Червенської Руси" став Галич, тоді назвалася та часть Руси "Галицькою Русею". Якже-ж Литва забрала всю Білу Русь і Русь-Україну, себто головну часть "руських" земель, тоді галицькі князі, Юрій І і II, стали писатися "князями і дідичами Малої Руси", а то тому, бо їх галицька земля в порівнанню до прочої (литовської) Руси була "мала".

— 36 —

на Балтійське море. Так-то інтерес економічний і страх перед Німцями збили польські племена до купи саме тоді, як Литовці забрали Русь-Україну з виїмком Галичини.

Польським королем став тоді Казимир, званий Великим. Він воював з Німцями, але таки не міг відібрати приступу до моря. Тоді він задумав шукати здобичі деинде. Саме тоді на Галицькій Руси не стало князя, тож Казимир прийшов з військом і заняв її. Але галицькі Русини не мали ніякого інтересу приставати до Польщі. Їх інтерес був триматися з иньшими Русинами і прилучитися до литовсько-руської держави. І литовсько-руські князі хотіли їх прилучити до своєї Руси. З того вийшла довга війна Литви з Польщею, однак вкінці Галицька Русь зісталася при Польщі.

Ось-так то повстало з Руси-України і з Білої Руси велике литовсько-руське князівство, а Галицька Русь прийшла під Польщу.

XV.

Та тимчасом і на півночи зайшли зміни.

Московські князі, що зразу підпали Татарам, уміли так піддобритися татарським ханам, що сі помогли їм злучити всю Московщину в одну державу. Якже московські князі почули в собі силу, стали не коритись ханам, воювати з ними і навіть підбили собі часть татарських земель над рікою Волгою під Уральськими горами.

Але Московщина не мала виходу на відкрите море. Головна її ріка, велика Волга, пливе на полудневий схід у Каспійське озеро в азійські пустині, а за горами Уральськими на схід є великий-великий край Сибір. Знову-ж на полудне до Чорного Моря було також далеко, бо треба-би було перейти всю Русь-Україну. Ще найблизшою була дорога на захід, до Балтійського моря, через землі Новгороду Великого. Інтересом Москалів булло отже заняти Великий Новгород і дістатися тим способом до Балтійського моря. Та ба! Коли Новгород не мав в тім інтересу!

От і зачалися війни. Новгородці боронилися добре. От-так ішла сварка довгий час. Новгородці були слабші. Вони закли-

— 37 —

кали тому на поміч литовсько-руських князів. І литовсько-руські князі воювали з Москалями. Але вони мали й иньшу роботу, бо з полудня від Чорного Моря часто находили кримські Татаре і нищили Русь. З ними треба було все воювати, бо Москва все підмовляла Кримців бити на литовську Русь (Україну). Тому-то Новгород Великий мусів числити сам на себе. Новгородці, як сказано, були слабші і Москалі побили їх: облягли Новгород, здобули, зруйнували, чимало Новгородців виселили силою аж під Урал, а Новгородщину населили Москалями. От так-то Москалі добулися аж до Балтійського моря.

Наші "москвофіли" і "обєдинителі" часто кажуть, що єдність "руського" народу видна з історії. А тимчасом з історії видимо, що єдности сеї не було. Бо Русини-Українці і Білорусини трималися купи в литовсько-руській державі, але воювали з Москалями і їх союзниками Татарами; а Новгородці трималися осібно і не хотіли приставати до Москалів, поки Москалі силою не підбили їх. Якби Русини-Українці, Новгородці і Москалі вважали себе одним народом, то би не ділилися, але лучилися; то би не воювали з собою, але тримали би спілку.

Скаже може дехто: Та то нераз один нарід зі собою бореться. Воно правда, і в одній хаті буває сварка, але не тріває довго. Як прийде спільна біда, спільний інтерес, то всі лучаться проти спільного ворога. А того в історії Москалів і Русинів-Українців не було. Кожда з тих частин мала свій окремий інтерес, кожда почувалася чимсь осібним і цілими сотками літ ворогували вони зі собою.

За часів Володимира Великого на одну хвилю, на короткий час, злучені були ті землі в одну державу. Але кілько-то Володимир мав труду, заки позбирав їх до купи! Він назвав усі ті землі "руськими", бо сам був "руський" (то є: київський) князь. Від часів Ярослава Мудрого, Володимирового сина, розділилися вони знов і потім уже ті землі назад не злучилися, бо не були одним народом, але кількома народами. І з цілої історії аж до сих часів, до яких ми довели своє оповіданнє, видко, що одного "руського" народу ніколи на світі не було, але було кілька "руських" народів. А називалися ті народи тілько тому

— 38 —

"руськими", бо колись злучило їх в одну державу київське племя "Русь".

Імя "Русь" було проте зразу племінним іменем київських Полян. Опісля стало національним іменем усіх племен по Дніпру, Бозі, Дністру (себто Українців), а далі стало іменем державно-династичним для всіх земель, завойованих київськими князями, себто означало державу і династію (княжий рід), але не один нарід. А далі через привичку перейшло те імя на всі народи (українсько-руський, новгородський, білоруський і московський) колишньої "руської" держави.

Цікаве й те, що кождий з тих народів тілько сам себе звав "руським", "русьским" або "русским", а другого називав уже инакше. Так Москалі себе звали "русскими", а Українців-Русинів і Білорусинів звали то "Литвою", то "Черкасами", то "Українцями". Таксамо Русини-Українці звали себе "Русинами", а Москалів звали таки "Москалями" або "Москвичами", але ніколи не "русскими". Се було наслідком того, що вони себе не мали за один народ, але за осібні народи.

XVI.

Так-то ріжний інтерес економічний, ріжність мови і ріжна історична традиція, витворені ріжним ґеоґрафічним положеннєм, не допускали до злуки "руських" народів. За те лиха конечність пхала литовську Русь (себто Білу Русь і Русь-Україну) до злуки з Поляками.

Литовсько-руська держава мала кількох ворогів: Татар з полудня, Москалів з північного сходу і "Хрестоносців" ^*) з північного заходу. Тому вона шукала помочи і союзника. На такого союзника зголосилася Польща, та не добре вийшли на тім Русини!

^*) "Хрестоносці" були то зразу такі лицарі, що ходили воювати в Святу Землю против Могамедан, коло року 1100 по Христі. Та пізнійше деякі Хрестоносці злучилися в монашо-лицарські ордени. Такий орденовий Хрестоносець був відразу і монах (чернець) і лицар (вояк). Кождий орден мав свої вибирані власти і підлягав римському папі. Цілею орденів було боронити христіян і навертати поган. Та як христіяне побачили, що не від-

— 39 —

Поляки мали за найбільших ворогів німецьких "Хрестоносців"; здавалося, що "Хрестоносці" геть розібють Польщу. Тому Поляки також мали інтерес зробити злуку (унію) з Литвою і Русею, аби мати більшу силу проти "Хрестоносців" і инших Німців.

До того польська "шляхта" (земельно-панський стан), по заняттю Галичини Казимиром Великим, засмакувала вже в багатій українській землі, в подільскім чорноземі і в гарних доходах з урядових становищ в "руськім старостві", як називали тоді Поляки свою галицько-руську провінцію. Піскові та мочаристі польські землі над Одрою, Вартою і Вислою куди не вмилися до багатих українських земель. Тому отся "шляхта" перла до унії (злуки) Польщі з литовсько-руським князівством, іменно з Україною.

До тої унії не так-то скоро прийшло! Аж як Москалі і Татаре припекли Русь і Литву, тоді й "руські" (українські) і білоруські вельможі-князі поневолі пристали на "унію". Зразу та "унія" не була дуже тісна; от був собі союз двох держав проти ворогів для спільної оборони. Полякам більше ходило о ту унію, ніж Русинам, тому вони звичайно вибирали собі литовсько-руського великого князя на польського короля. Але через те тільки володар в обох державах був спільний, натомість обі держави ще не лучилися. Бувало одначе й так, що хто инший був королем Польщі, а хто инший великим князем Литви і Руси.

От в такій-то спілці побили Поляки, Литовці і Русини німецький хрестоносний орден так, що він уже на віки підупав. Тепер Поляки позбулися ворога, але не позбулася ще своїх ворогів (а то: Москви й кримських Татар) Литва і Русь. Тому-то литовсько-руські вельможі, хоч не дуже хотіли йти на спілку з Ляхами, то одначе мусіли піти, щоби мати поміч против Москви

беруть Святої Землі від Могамедан, то ті ордени попереносилися назад до Европи і дістали від князів і королів землі. Один такий орден, що звався "орденом німецьким" або "св. Діви Марії", осів на Поморю коло Польщі, щоби воювати з поганами Литовцями. Та скоро забрав орден добрий кусень землі і Литві і Польщі, розрісся , спанів, став на Литву і на Польщу нападати і мало-що не розбив Польщі, хоч вона була католицька, так як і сам орден.

— 40 —

і против Кримців (Татар). А Поляки (шляхта-пани) як сказано, хотіли притім спекти свою печеню. Вони хотіли зробити ще тіснійшу злуку раз на все, а то так, щоби Поляки могли на Руси-Україні діставати урядові місця і сполучені з урядовими становищами просторі й гарні землі. Вони зробили се при помочи дрібного литовсько-руського боярства, котрому Поляки обіцяли рівні права з вельможами-боярами, так як то було в Польщі, де "szlachcіc na zagrodzіe rowny byl wojewodzіe". Дрібне боярство злакомилося на то й переперло Люблинську унію в р. 1569.

Постановлено притім, що українсько-руські землі (Поділлє, Волинь, Поліссє, Київщина і Чернигівщина ^*) відлучуються від Великого Литовсько-Руського Князівства, а прилучуються прямо до Польщі. При Литві зісталися тілько білоруські землі, менше-більше по Припеть. Отсю постанову переперли польські пани на спілку з литовськими, як проти волі Русинів-Українців так і проти волі Білорусинів. Причиною-ж того було те, що литовські й польські пани, котрі рівночасно були католиками, захотіли на спілку взяти верх над православними Білорусинами і Русинами-Українцями. Щоби сього лекше доконати, поділили вони "руські" семлі поміж себе: Білу Русь задержала собі Литва, а Русь-Україну взяла Польща.

Люблінська "унія" була отже гробом давньої "руської" держави, що зачалась як держава Русинів-Українців ще десь в VIII століттю, в X обняла ціле поріччє Дніпра і Дністра (себто Україну і Білу Русь), в XI поширилась хвилево на поріччє Оки та горішньої Волги, в XIII віці стала формуватись знов як держава самих тілько Русинів-Українців (держава короля Данила), а в XIV перезвалась в литовсько-руське князівство, в якім знов злучились Русь-Україна з Білою Русею. Року 1569, в Люблині, перервалась отся безпереривна історична нитка "руської" (українсько-білоруської, а властиво української) державности, в котрій Русь-Україна вела перед. Люблинська Унія злучила Русь-Україну прямо з Польщею.

^*) Решта нинішніх українських земель, на південь від Поділля, Київщини і Чернигівщини, була пустим степом або кочовищами Татарів.

— 41 —

XVII.

В таких "уніях" все буває однаково: хитрійший, мудрійший бере за чуб слабшого. От і Поляки скоро взяли Русинів за чуб.

Та Русини не думали так скоро датися Полякам. Між Русинами було багато мудрих людей і вони дбали про просвіту Русинів. Вони закладали "руські" (українські) брацтва, школи, ліцеї, академії, бурси та друкарні. Найславнійші інститути були: "Ставропіґія" у Львові, школи і друкарні в Острозі та академія у Київі, що звалася від свого фундатора, митрополита Петра Могили, "могилянською". Між Русинами отже ширилася західноєвропейська освіта. Багато Русинів-Українців їздило в західну Европу вчитися на заграничних університетах.

Подібно на Литві католицькі Литовці, котрих шляхта під впливом польського духовенства скоро спольщилась, стали брати верх над православними Білорусинами. Білорусини мали себе тоді за одно з Русинами-Українцями, бо мали з нами спільну культуру, спільну письменну (церковно-українсько-білоруську) мову, спільну державну минувшину та спільні інтереси і називали себе таксамо "Русинами". Тому вони боронились спільно з нами від католицтва і польщини таксамо школами, брацтвами, друкарнями, себто просвітньою орґанізацією. Найбільше білоруське брацтво з друкарнею і висшою школою було у Вильні, а дальше в иньших білоруських містах.

Отсі білоруські школи, друкарні і брацтва не відріжнялися нічим від українських. Одні і другі були — як тоді говорено — "руськими"; в одних і других була та сама (церковно-білорусько-українська) письменна "руська" мова и література; в одних і других спільні були "руські" письменики і вчені мужі, що працювали у Львові, Острозі чи Київі а опісля у Вильні, в Полоцьку чи навиворіт; один і той самий "руський" дух оживляв "руську" інтеліґенцію з Вильни, що й з Київа і Львова; одна в них була назва "Русини"; одно спільне почуттє спільних національних, культурних, політичних і господарських інтересів; одно спільне почуттє ріжности від Польщи, Литви, Московщини і Татарви.

— 42 —

Русини-Українці і Білорусини, що від IХ віку до самої люблинської унії (себто через сім століть) творили разом одну державу, і по люблинській унії почували свою єдність. Спільні інтереси, спільна сімсотлітня доля й традиція, спільна київська культура були за сильними лучниками, щоби сам факт люблинської унії міг ті племена розєднати — тим більше, що Литва жила тим самим життєм, що Польща. Навпаки: потреба спільної оборони від польщини й католицтва та живий розвій спільної культури (брацтв, шкіл, друкарень, письменства і т. д.) зблизили й зєдинили Русинів — себто Українців і Білорусинів — ще більше. Тоді вони безперечно були одною нацією, одним народом, бо всі прояви і змагання національного життя (політика, література, просвіта і т. д.) були в них спільні та національне почуттє було в них спільне ^*). Навіть у витворенню й історії українського козацтва мали Білорусини значну участь (найменше 10% козацьких реєстрів, білоруські козацькі полки, пісні і т. д.). Розвій і життє рішать ще, о скільки Білорусини, котрих мова і словесна література найбільше зближені до української та котрі аж до кінця Хмельниччини мали спільну з нами історію, стануть окремим народом або злучаться з Русинами-Українцями назад в один нарід, як се до кінця XVII віку було. Здається, станеться се друге, бо ґеоґрафічне положеннє Білої Руси в поріччю горішнього Дніпра попхне її до злуки з Україною.

XVIII.

Натомість Москвичі і Українці-Русини ніколи не вважали себе одним народом, ніколи не мали однакових інтересів, одної культури і письменної мови і не мали одної традиції.

Ще давно-давно Володимир Великий прилучив Москвичів силою до своєї "руської" держави. Та як по його смерти

^*) Підчеркнув сю близкість обох племен сильно ще М. Драгоманів, виказуючи, що між Українцями і Білорусинами є 90% спільних народніх пісень, міжтим як між сими обома племенами а Москалями є тільки 10% спільного пісенного матеріялу.

— 43 —

"руська" держава розпалася, Москвичі і Русини-Українці не бажали собі бути разом і не були, а навіть зі собою воювали. Між Литовською Русею й Московщиною були часті війни, причім першими воєводами литовсько-руських князів були Українці (князь Острозький і иньші). Українці-Русини стреміли до Чорного Моря на полудне, а Москвичі мали свої інтереси на півночи і сході.

До того і освіта і мова, а почасти и віра ріжнила оба народи. Русини-Українці мали багато високих шкіл, мали друкарні, бурси і т. д. Київські митрополити, "руські" (українські) пани та козацькі гетьмани фундували їх своїм грошем. Українсько-руські (львівські, київські і иньші) та білоруські міщане закладали брацтва і братські школи, бурси і друкарні. Молоді Русини їздили в чужину, навчалися там багато і просвічали опісля свій нарід.

Знайшлися міжними такі освічені і розумні люде, як др. Франц Скорина з білоруського міста Полоцька, що стали друкувати книжки так, щоб їх увесь нарід розумів, тобто простою мовою (білоруською або українсько-руською ^*) та дуже мало вже примішували до неї церковної мови. Вони виділи, як инші народи — Німці, Чехи і т. д. — просвічуються своєю зрозумілою мовою та хотіли і свій нарід просвітити, щоби став сильнійший до боротьби з Ляхами.

А в Москві тимчасом освіти не було ніякої, ніхто не вмів писати, ні читати, хиба де князь, його "думні дяки" (писарі) та єпископи, але й вони були темні і забобонні, а світську освіту вважали за "видумку чорта". Раз хотів один чоловік заложити в Москві друкарню та нарід, підбурений мабуть попами, збунтувався, збурив його дім і друкарню як "чортівську штуку" і той чоловік сам ледви життє спас і втік на Русь-Україну. Московські митрополити заказували читати инші книжки як лиш старі церковні, а опірних людей карали смертю, огнем або "заточеннєм", себто засланнєм на далеку північ або Сибір. У Московщині ніяких шкіл не було. Тай письменна мова, навіть у церковних книгах, не була така сама на Руси-Україні, як у Московщині.

^*) "Українсько-руський" значить те саме, що "український".

— 44 —

Русини-Українці стали писати дуже з українська, а Москалі знов з московська.

І політичний лад инший був на Україні, а инший у Московщині. В Московщині всі сліпо слухали царя, а царі були нераз дикі і жорстокі. От такий цар Іван Грізний, то пів-дня Богу молився, постив і бив поклони, а другого пів-дня мучив сотками своїх підданих чи то "холопів" (мужиків) чи бояр; пражив їх на огні, палив, різав, поров, відрубував руки й ноги, морив голодом і т. д.

На Руси-Україні до такого люде не звикли. Вони самі любили собі давати лад. Давнійше віче рішало про війну і мир, скидало князів. Опісля козаки самі обирали собі старшину; навіть єпископів і митрополита київського вибирали собі Русини через вибори, а тілько затверджував їх по виборі царгородський грецький патріярх та литовський князь чи польський король. В Москві виборів не знали, там всіх урядників і єпископів назначав сам цар.

Русини підлягали в справах віри грецькому патріярхови в Царгороді. Греки були освічені люде; тому Русини багато від них користали. А в Москвичів не так було! Там митрополита а опісля патріярха назначав цар і сам ним крутив, як хотів.

Так-то, хоч оба народи називали себе "руськими" народами та проте ріжнилися сильно і не вважали себе за один, але за два народи. Русини-Українці звали себе "руським або россійським ^*)

^*) Назви "Россія" і "россійський" походять з грецької мови і значили зразу те саме, що "Русь" і "руський". Русини в часах Могилянської Академії, навчаючися багато грецької мови, перейняли и грецьку назву Руси "Ρως" та грецьку назву Русинів "Ρωσσοι" і зробили з того "учену" назву "Россія" та "росскій" або "россійскій" і так називали себе "по вченому", але ніколи не називали так Москалів. "Россія" се значило в тих часах (XVII і перша половина XVIII віку) те саме, що Русь-Україна. Аж пізнійше, коли цар Петро І і цариця Катерина II схотіли зробити з обох народів один, стали і свій московський нарід звати "россійским" і свою державу "Россією", аби під покришкою сього грецького штучного слова зєдинити Україну з Московщиною. Імя "Мала Русь" пішло знов звідси, що галицько-волинський князь Юрій II, правнук короля Данила, звав своє князівство, Галичину і Волинь, "Малою Русею" для того, бо князівство було

— 45 —

народом", а Москалів не инакше, як тілько "Москвичами" чи "Москалями", а знов Москалі себе звали "русскими", а Українців-Русинів і Білорусинів звали "Черкасами", "Литвою", "Українцями" або "хахлами" ^*).

XIX.

В XVI століттю на Вкраїні розвинулась нова сила, що незабаром по люблинській унії підняла наново думку давньої українсько-руської держави, окремої як від Польщі так і від Московщини. Сею новою силою було українське козацтво. Що-ж се були українські козаки та звідки вони взялися?

Українські козаки ^**) се була людність степової України по обох боках Дніпра, що сусідувала з татарськими, чорноморськими степами. Близькість Татар примусила сю людність до воєнного життя: кождий козак був вояком. Ні українсько-руські, ні польські пани не пхалися в ті небезпечні сторони, то й не було кому заводити там панщини. Тому козаки не знали панів і були свобідними селянами, що самі собі давали лад. Козацтво стало витворюватись зараз по тім, як Татаре заняли береги Чорного Моря і Крим, себто від часу перших литовсько-руських князів.

Українські козаки воювали з Татарами завзято і все далі сунулися на полуднє до Чорного Моря. Козаки були також купцями, лодкарями і чумаками — вони їздили Дніпром у море або ходили через степи до Чорного Моря торгувати всячиною.

мале супротив прочої Руси (Білої, київської та подільської), яку забрала Литва. Пізнійше з тої причини, що московські князі присвоїли собі титул "великих князів", стали вони називати цілу козацьку Україну "Малою Русею" або "Малороссією", а наш нарід "малороссійским", буцім-то наш нарід щось меншого та гіршого від Москви.

^*) "Хахол", се значить по нашому "чуб" — образливе слово, яким Москалі звали українських козаків, що носили чуби на голові, а потім і всіх Русинів-Українців.

^**) Слово "козак" походить від татарського "кайзак" і значить: легко-узброєний їздець.

— 46 —

Та нераз їм в тім перепиняли Татаре, що мали в своїх руках горло Дніпра і всі степи над берегом Чорного Моря. Тому-то козаки заложили недалеко від Дніпрового горла, понизше порогів, які робить ріка Дніпро, на однім Дніпровім острові свою фортецю, що звалася "Січ Запорожська". Дальше відбирали козаки все більше степу від Татар, закладали свої фортеці і варти, та не пускали Татар нападати на Русь-Україну.

Якже на Руси-Україні і польські і українсько-руські пани завели панщину, тоді багато люда стало тікати у вільні козацькі степи і ставали вільними козаками, себто селянами-вояками. Так росло українське козацтво в силу і значіннє.

Подібні трохи козаки зявилися й у московського народу, там де Москалі далеко на сході межували з татарськими степами — над ріками Доном, Волгою і Уралом. Московські козаки (донські, уральські і волжанські) пішли звідти, що багато люда тікало з Московщини в татарські степи перед панщиною, яку стали заводити в своїм краю московські пани (бояре). Вони одначе ніколи не були ні в малій части так славні, як наші українські козаки.

Та вернім до наших українських козаків. Отож коли по люблінській унії (тому звиш 300 літ) польські пани та українсько-руські ополячені пани-бояре стали угнітати наш нарід, а дальше взялися до козаків, тоді наші українські козаки стали воювати з польськими і нашими ополяченими панами.

Ріжно воно бувало. Нераз Польща добре припекла козаків, то знов вони виганяли зі своєї України Поляків. Славний козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (родом з Галичини, зпід Самбора), звоювавши добре Татарів та Турків ^*), писався "гетьманом України по обох боках Дніпра". Поляки були тоді в клопотах: вони воювали з Турками, тому й не зачіпали козаків, а ще й просили в них підмоги проти Турка. Пізнійше,

^*) Турки, нарід подібний до Татар, прийшли зі сходу, з глибокої Азії. Вони звоювали Арабів та грецько-византійське царство і заняли Царгород (Стамбул-Византію) в р. 1492 та ввесь край над Чорним Морем аж до ріки Дунаю. Вони підбили також під свою руку татарських ханів у Кримі. Від Арабів перейняли Турки могамеданську віру, а опісля від Турків перейняли її Татаре.

— 47 —

коли Полякам випала війна з Москалями, то вони теж просили у Сагайдачного помочи і козаки пішли воювати Москву. От-тут знов ясно проявилося, що славний гетьман Сагайдачний і українські козаки не мали себе за один нарід з Москалями, але за осібний нарід.

Сагайдачний був добрим патріотом. Він ціле своє життє боронив українсько-руський нарід від ворогів: Татарів, Турків і Ляхів, упоминався в короля за українським народом і виміг те, що Українцям дозволено відновити православну митрополію в Київі, дбав про освіту українсько-руського народу і в тій ціли записав великі гроші на українсько-руські школи і бурси в Київі і ві Львові; але Москалів не вважав за одно з Українцями-Русинами и тому пішов воювати Москву. Якби українські козаки вважали себе за одно з Москвою, то певне не йшли би воювати Москви.

XX.

Як Русь-Україна і Біла Русь вийшли на спілці з Польщею, хто того не знає?! Тяжка була та "унія" та не Полякам, а Русинам. Селянство пригноблено тяжкою панщиною, Русинам-міщанам не давано рівних прав з Поляками. Навіть останкам "руської" шляхти не признавано в дечім рівних прав з "польською" шляхтою. "Руську" православну віру поневіряно, а "руську" мову понижувано. Від усіх тих утисків боронилися Русини — головно міщане — як могли, орґанізуючися в брацтва, закладаючи школи, друкарні, бурси, шпиталі і т. д.

Та чим Русини ставали освіченійші і чим більше опиралися Ляхам, тим більше натискали їх Ляхи і Єзуїти. З того мусіло прийти до рішучої боротьби. Малі козацькі бунти ставали все більшими і частійшими. Вкінці прийшло до великого повстання, в котрім вів перед козацький, український гетьман, Богдан Хмельницький. Се сталося тому звиш 250 літ.

Хмельницький візвав усіх Русинів аж по Сян-ріку вибитися на волю і прогнати Ляхів, Єзуїтів та Жидів з Руси-України. Ввесь нарід хопив, хто мав за що: за шаблі, за рушниці або

— 48 —

зa коси, ціпи та сокири. Страшний то був 1648 рік. Ізза Дніпра аж мало-що не по Вислу все було в огні і крови.

Хмельницький побив Ляхів сильно кілька разів і таки здужав вибити на волю Київщину, Поділлє й Волинь. Галичина, Холмщина і Біла Русь зісталися при Польщі. Та козаки і Хмельницький хотіли і решту Руси відбити від Польщі.

В тій частині Руси-України, що в ній володів Хмельницький, не було вже панщини, ні панів ні Жидів, були самі тілько вольні люде: українські козаки. Не було хлопа, ні пана! От тоді-то український нарід звеселився та заспівали українські кобзарі:

"Та не має лучше, та не має краще,
"Як у нас на Вкраїні!"

От з тих часів ще до нині зісталися між народом пісні про те, як "Хміль" вибив Україну зпід Ляха, пісні про славних полковників Морозенка, Нечая, Перебийноса, думи про батька-Хмельницького і т. д.

А київські студенти з брацької висшої школи, коли Хмельницький 1649 року вертав зі славою в Київ, співали йому пісні і витали його латинськими віршами, де звали його "українським Мойсеєм". А ще 100 літ пізнійше один професор з Могилянської Академії в Київі написав драму (себто лицедію для виведення у театрі), де представлено, як Хмельницький визволяє Україну-Русь, та ту драму відгравали київські студенти. В тій драмі скомпоновано таке: "Україна" плаче на лядську кормигу, а "українські люде" хочуть Україну визволяти. Тоді славний "Хмель" визволяє Україну, побиває Ляхів і за те його "Слава" (така дівиця) величає і ввесь нарід український та "Україна ликує".

Так-то Русини-Українці тішилися, що вибили свою Україну бодай в части на волю. І мали справді чого радуватися. Се-ж вертала до них їх давня воля, давня слава, стародавнє князівство Володимира Великого.

— 49 —

Цілею Хмельницького було вибити зпід Польщі ввесь український, "руський" нарід, збудувати наново самостійну українську, "руську" державу. — "Вибю я з лядської неволі — говорив Хмельницький до польських послів — ввесь народ руський" (се значило в нас по тодішньому "український"). — "Не хочу я вашої Польщі, доволі буде з мене землі в моїм князівстві руськім" (себто "українськім"). — "За Божою ласкою я тепер єдиновладний самодержець руський" (себто "український"). — "Не знаю, як се скінчиться, як мої козаки не вдоволяться своїм удільним князівством". — А його полковник Джеджалій говорив до сих послів: "Виженемо вас, Ляхи, за Вислу, а нам наша Україна нехай останеться". — Значіннє сих слів ясне: Хмельницький та його старшина говорили про свою самостійну, "руську" державу.

Але Ляхам жаль було, що втратили стілько землі. От вони стали намовляти Татар до війни з Хмельницьким. А Хмельницький і козаки бажали з другого боку ввесь український народ аж по Сян-ріку в Галичині визволити. Пішла нова війна. Ляхи з одного боку напирали, а Татари з другого. Скрутно прийшлося Хмельницькому. Тай Москва не добре гляділа на українську волю. Вона боялася, що як на Вкраїні стане сильна, вільна, селянсько-козацька република, то тоді й московські хлопи захочуть й собі подібної волі від панів-бояр і від царів. Тому-то Москва заказала вивозити з свого краю на Вкраїну порох, кулі, шаблі, залізо, воли, збіже і все, що придатне для війни. Москва зробила се для Польщі, бо польський король просив сього у неї. Зробила се тому, бо не вважала України за рідну собі, але за чужу.

От-так скрутно прийшлося Хмельницькому і Україні: тут Ляхи, тут Татари, а там Москва потай Ляхів спомагає. Довга війна вичерпала всі сили України-Руси, коштувала і крови і гроша. Порадившись з полковниками, рішив Хмельницький шукати помочи. В Москви її не шукав, бо знав її лихі норови і заборчі замисли. Він шукав підмоги найперше у турецького султана. Кращого доказу, що Хмельницький і тодішні Українці не почували себе за одно з Москвою — й не треба!

— 50 —

XXI.

Гадка Хмельницького не була лиха. Вона мала багато рації. Під Турком був і хан татарський і господар (то є князь) волоський знад Дунаю. Турки мали не дуже велику власть над ними, а татарський хан таки мало-що слухав турецького султана. Та до того Турки не воювали і не рабували своїх підданих. От і на се числив Хмельницький. Він думав, що султан закаже Татарам нападати на Вкраїну та ще й поможе проти Ляхів. До того Турки були далеко на полудні аж за Чорним Морем, а Ляхи и Москва були близько. Тому й турецької переваги Хмельницький не мав що боятися, а близьких сусідів, Ляхів і Москви, боявся.

От Хмельницький піддався турецькому султанови, а султан за се прирік не мішатися в українські справи та заказав Татарам воювати з Україною.

Але Татари не дуже слухали султана і далі робили своє. До того Ляхи побивали козаків. Бачив Хмельницький, бачили козаки, що не буде їм ратунку від Туреччини і стали шукати де-инде помочи.

Москва бачила біду і скрутне положенне України та думала з того скористати. Звоювати України вона не могла, бо знала, що козаки були-би їй не далися, як не далися ні Польщі ні Татарам. Москва зміркувала, що біда примусить козаків шукати в неї помочи, та задумала скористати з трудного положення Руси-України. Цар став прихильнійший до козаків. Цар обіцював боронити Україну від ворогів та обіцював шанувати українську волю. Тому й козаки, — не маючи иньшого виходу, — стали хилитися до Москви: чей може Москва поможе відбитися від ворогів!

Тоді Хмельницький зважився остаточно піддатися під руку московського царя та скликав велику козацьку раду в місто Переяслав і там, 1654 року, врадили пристати до московського царя.

Москвичі були православної, хоч і трохи відмінної віри, тому козаки гадали, що з ними може вдасться спілка. За се Москалі обіцяли помагати Україні проти ворога і шанувати

— 51 —

українські права й вольности. От-так мав цар тілько затверджувати гетьмана вибраного козаками, поза тим ввесь лад самі собі козаки мали робити. Така стала "Переяславська умова" з Москвою.

"Обєдинителі" представляють "переяславську умову" так, наче-б то Україна злучилась з Московщиною в одну державу. Се неправда. Навіть визначні московські вчені, знавці міжнароднього права (Нольде та инші) признають, що "переяславський договір" се була умова про спілку між двома окремими державами: українською републикою і московським царством, котрі й опісля остали окремими, хоч спілкою звязаними державами. Іменем України потвердила сю умову Переяславська Рада, — іменем Московщини цар Олексій І і "Земський Собор" у Москві і сей акт міститься до сьогодня в "Своді законов россійской имперіи".

На основі сеї умови Україна задержала свою повну державну незалежність, своє військо, свій скарб, зносини з чужими державами, свої закони, своє правительство, свого гетьмана і свою управу, а тільки проти спільних ворогів Україна з Московщиною мали разом виступати. Значить: Україна не "злучилась" з Москвою в одну державу, але на дальше зісталася самостійною державою та тільки "під протекцією" царя — таксамо як передше ще мала оставати "під протекцією" султана.

XXII.

Та з отсеї переяславської умови України з Московщиною не вийшло добра, таксамо як не вийшло передтим з люблинської унії з Ляхами. Українські козаки тільки з біди та конечности пішли на спілку з Москвою, а знов-же Москалі й не думали додержати умови. Москва гляділа на Україну як на чужу землю, яку вона бажала захопити в свої руки. Тому вона поза плечима Хмельницького змовлялась з Польщею та не хотіла помагати Хмельницькому щиро до того, щоби решту українських

— 52 —

земель (Волинь, Холмщину та Галичину) визволити зпід Польщі і прилучити до України. Москва прямо не бажала собі сильної української держави.

От стали зразу Москалі "помагати" козакам проти Польщі. Козаки пішли війною аж під Львів і Перемишль, а Москалі з півночи на Білу Русь. Хмельницький писав до царя, щоби помагав вибивати всіх Русинів зпід Польщі. До того ще й Шведи перейшли через Балтійське море і стали воювати Польщу. Біда була з Ляхами! Вони стали смирні і ну-ж просити мира. Вони обіцяли цареви вибрати його на польського короля. Так зїхалися на Білій Руси в городі Вильні посли польські, московські і козацькі, аби зробити згоду.

Хмельницький наказав своїм послам-козакам, аби вони подбали злучити всю Русь-Україну і Білу Русь в одно українське гетьманство. Полякам се було не до шмиги. Якже їм тратити Галичину і Білу Русь! Та й Москалям се не подобалося. Москалі боялися, що як Хмельницький злучить усю Русь-Україну в одну републику, то не буде дбати ні о чию поміч, та й на Москву не погляне. От-тоді й Ляхи і Москалі не допустили козацько-українських послів до ради. От-так стала польсько-московська умова у Вильні. Ляхи обіцяли вибрати царя колись своїм королем, та відступили Москві Україну, мовби яку свою власність — хоч Україна сама вибилася на волю і сама пішла на спілку з Москвою; зате Москалі признали Польщі назад Білу Русь і Галичину. Козаки не зискали нічого, хиба пониженнє для своїх послів.

І так пішло багато української крови і побід намарне! Москвичі не дбали про Русь-Україну, а тілько про свій інтерес! І хоч ціла Біла Русь і Галичина стали за приходом козаків і Москалів як один муж проти Ляхів, то тепер мусіли знов вертати під лядську кормигу та терпіли лядську пімсту за "бунт" ^*).

^*) Як Москалі прийшли на Білу Русь, то Білорусини самі виганяли Ляхів та приставали до "православної" Москви. Та Москалі не шанували їх, а поводилися як з невільниками, рабували і т. д. Потім, як їх знов піддали Ляхам, то Ляхи до решти знищили Білу Русь, і так упали раз на все славні білоруські патріотичні міста.

— 53 —

От-тут знов показалося, що Москалі і Русини-Українці не були одним народом, а кождий дбав тілько про свій інтерес. Якби Москалі уважали Русинів за одно з ними, були-би помогли Руси-Україні вибитися на волю і не були-би Галичини і Білої Руси лишали Ляхам.

Хмельницький бачив добре, до чого воно йде, та став шукати нової помочи. До того і українсько-руське духовенство нарікало на Москву. Московський патріярх хотів підгорнути київського митрополита під свою руку, а київський митрополит і всі українсько-руські єпископи не хотіли, та воліли зістати під вселенським царгородським патріярхом. Московські патріярхи були люде темні, забобонні і жорстокі, а київські митрополити були люде високо учені та освічені. Тож і не диво, що вони не бажали йти під руку московських неуків і варварів.

От і не минули два роки від переяславської умови, а Українці-Русини стали думати, якби їм відлучитися від Москви. До Поляків вони назад не хотіти приставати; на султана надії не мали; лишились ще союзники Шведи і семигородський угорський князь Ракочий. З ними у спілці думав Хмельницький на власну руку воювати і поділити Польщу. Шведський король Карло X остерігав тоді Хмельницького, що "Москва не стерпить вольного народу українського побіч себе". Цар знов-же напирав на Хмельницького, щоби сей відступив від союза зі Швецією. Але Хмельницький рішився цілком зірвати з Москвою і приняти "протекцію" Швеції. Він післав Шведам поміч в силі 30.000 козаків під отаманством полковника Ждановича. На жаль Хмельницький помер несподівано (1657 року) серед тої справи, не довівши її до кінця.

Все девятилітнє гетьманованнє Хмельницького й уся його політика є одначе доказом, що він змагав оборонити повну незалежність державну України не тілько від Польщі, але й від Москви. Його союз з Москвою се було тільки шуканнє помочи в потребі, таксамо як передше союз із Татарвою чи Туреччиною, а опісля зі Швецією. Не було се ніяке "підданство", ніяка "злука" з Москвою і ніякий "поворот" до

— 54 —

"спільної русскої держави". Про все те він і не думав, а видумали все те щойно недавно московські "обєдинителі"-націоналісти та вложили йому в його думки те, чого він саме найбільше жахався. Хмельницький думав тільки про самостійну українську державу, писався все гордо "гетьманом України" та володів у ній як самостійний український володар до останньої хвилі свого життя. Тому плакала по нім гірко вся "річ-посполита українська", як говорив над його труною "писар" (себто: державний секретар) Зорка.

XXIII.

От-так-то з біди і конечности пішла Україна на спілку з Москвою. Ся спілка вийшла на ще більшу біду для Руси-України, ніж люблінська унія.

Коли вмер старий Хмельницький, вибрали козаки гетьманом "ґенерального писаря" (ниби: міністер справ заграничних) Івана Виговського, чоловіка вченого і розумного. Його дорадником був Юрій Немирич, незвичайно освічений і бувалий чоловік, що обїхав усю Европу, бачив на світі багато всячини, видів гарні, багаті, освічені краї, їх науку, промисел, торговлю та гаразди. Особливо сподобалася йому Нідерляндія, де нарід сам собою правив і жив у гаразді й освіті.

Виговський і Немирич хотіли зробити Русь-Україну вільною, сильною, багатою і освіченою. Вони хотіли злучити ввесь український нарід в одну державу і здобути беріг Чорного Моря. Вони бачили, до чого пре Москва і знали, що Москва на їх пляни не згодиться. Москви інтерес був, щоб Україна була темна й слаба, бо над темними і слабими лекше панувати. Москва стала обмежати права України. Найперше наслав цар у більші міста своїх воєводів і московське військо, а далі хотів відібрати гетьманови власть над селянами, а полишити самоуправу тілько містам і козацькому війську. До того цар жадав, щоби українсько-руська церков відірвалася від царгородського

— 55 —

грецького патріярха і підчинилася московському та щоб єпископів на Вкраїні не вибирано вільним вибором, але щоб їх іменувала Москва. Крім того московські воєводи підкопували повагу гетьманського уряду, бо намовляли всяких завадіяк до бунтів проти гетьмана.

Розваживши те все, бачили Виговський і Немирич, до чого йде московська політика, та задумали відірватися від Москви. Польща знов бажала прихилити козаків назад до себе і польський посол Беньовський приїхав умовитися з козаками.

Отож козаки на великій раді в Гадячи (1658 року) й постановили відступити від Москви і зробили з Польщею таку умову:

1. Україна пристає до союза з Литвою і Польщею як осібне третє "велике князівство руське" (українське) з головним містом Київом;

2. Україна (себто "велике князівство руське") буде мати повну самоуправу і буде осібною державою;

3. Українці будуть самі собі вибирати гетьмана;

4. найвисшу власть в Україні буде мати український сойм, вибраний народом;

5. урядова мова буде "руська" (українська) і тілько Русини-Українці будуть урядниками на Вкраїні;

6. Україна має мати своє осібне козацьке військо, свій державний скарб і всі свої уряди аж до найвисших;

7. унія церковна має бути раз на все знесена;

8. на Вкраїні має бути свобода друку і свобода закладати друкарні;

9. в Київі і ще в якім иншім українськім місті буде два "руські" (українські) університети і всякі низщі і середні школи по всій Україні;

10. короля вибирати будуть спільно посли польські, литовські і "руські" (українські);

11. до найвисшої спільної ради, себто спільного сенату, будуть входити і "руські" (українські) владики та вельможі;

12. король буде надавати право "шляхецтва" тим козакам і міщанам, яких предложить гетьман;

— 56 —

13. Українцям буде вільно плавати і торгувати на Чорнім Морі.

От-така-то була гадяцька умова. Мала вона одну важну похибку, а то було промовчаннє про права селян, не-козаків, себто про головну масу українського народа. Виговський і Немирич бажали тою умовою уґрунтувати самостійність України, бажали розширити освіту по Вкраїні і поставити Вкраїну на рівні з иншими краями. Вони бачили, що у всіх краях цілого світа сила держави опиралася на освіті. Тому бажали витворити між Українцями через школи і через надаваннє шляхецтва багато освіченої інтеліґенції.

Та простий, темний нарід не розумів замислів Виговського і Немирича. Простий нарід задоволений, що вибився зпід Польщі, думав, що то треба буде знов вертати під Польщу. До того боявся нарід, аби значні козаки, як стануть шляхтичами, не завели знов панщини, а то тим більше, що сам Виговський і Немирич були з роду шляхецького (хоч "руського"). А Москви нарід ще не спізнав, тай був занадто темний, щоби зрозуміти, до чого йде московська політика.

Москва тимчасом стала підбурювати нарід проти Виговського і "кармазинів" (себто: проти значних козаків) і висувати инших кандидатів на гетьманів та зачала з Виговським війну.

Виговський побив зразу Москалів під Конотопом, а дальше, як побачив, що нарід проти спілки з Польщею бунтується, і коли Немирич в боротьбі з бунтівниками згинув, зложив свій гетьманський уряд, а гетьманом обібрано Юрія Хмельницького, сина Богданового (1659 року).

XXIV.

Москалі, користуючись заколотом на Вкраїні та вибором нового гетьмана, заключили з Юрієм Хмельницьким нову умову, котрою обмежили "переяславські статті", себто ту умову, яку заключив Богдан з Москвою в Переяславі. Гетьман відтепер не міг приймати чужих послів, не міг сам іменувати полковників,

— 57 —

не міг на свою руку воювати, украінсько-руська церков мала бути підчинена Москві, а кождому вільно було, не зважаючи на свій козацький уряд і на гетьмана, писати доноси та скарги до самої Москви. Через те повага і власть гетьмана значно упала.

І простий нарід ("чернь"), що так нерозумно став проти Виговського, нічого не зискав, але ще стратив. Московські війська і воєводи, що налізли на постій на Вкраїну, стали дерти бідних людей, насилувати дівчат і жінок та рабувати. Нарід мусів відтепер давати россійському війську підводи, стійки та кватири, а ще до того відібрано народови право свобідного виробу горівки, з чого в тих часах були великі зиски. Так-то нарід ("чернь") тільки стратив через власну темноту й нерозум.

Та Юрій Хмельницький теж був незлий патріот. От він, побачивши, що Москва бере цілком Україну в свої руки, відпав від Москви і хотів знов пристати до Польщі. Поляки помогли козакам і Москалів вигнано з правобічної України ^*). Та зісталися вони на лівобічній. Юрко Хмельницький хотів и лівобічну Україну злучити з правобічною — та коли йому се не вдалося, він зложив гетманський уряд 1663 року і сам став монахом (ченцем).

Відтепер, себто від 1666 року, були два українські гетьманства: лівобічне — більше і правобічне — меньше. Лівобічне підлягало Москві, а правобічне Польщі. На правім боці став гетьманом Богданів зять Павло Тетеря, а на лівім помогли Москалі до гетьманства Мартинови Брюховецькому, колишньому джурі Богдана. Отсей Брюховецький вдавав з себе великого ворога значних козаків ("кармазинів") та зискав собі тим поміч Запорожців і довірє "черни". На раді в Ніжині "чернь" з Запорожцями побила партію старшини та винесла на гетьманство Брюховецького. За всею тою колотнечою стояла Москва, що попирала Брюховецького.

^*) Україна лежить по обох боках Дніпра і тому одна часть зветься лівобічна (східна або задніпрянська), а друга правобічна (західна або переддніпрянська). Головна сила козацтва була до Хмельницького на правім боці, а від Хмельницького на лівім боці Дніпра — через те, що задля війн багато народу з Правобережа тікало на задніпрянські степи.

— 58 —

Тетеря був чоловік учений, а Брюховецький ні. Та обидва вони були люде лихі, хитрі, самолюбні, дбали про своє добро, а не про вітчину; один був стільки-ж варт, що й другий. Вони обидва бажали приподобатися своїм панам: один Польщі, а другий Москві. Тетеря на правім боці напустив Жидів і Ляхів, злигався зі шляхтою, сам наживав грошей і земель, а всіх щирих українських патріотів проганяв або убивав. За його намовою розстріляно найславнійшого Богданового лицаря, подільського полковника Богуна ^*) та колишнього гетьмана Виговського. Далі обвинив Тетеря Юрія Хмельницького (що як монах звався Гедеоном) і митрополита київського, ученого і патріота Тукальського, перед Ляхами за зраду — і їх заслали Ляхи в тюрму, аж на другий конець Польщі, під німецьку границю на Поморе, до міста Марієнбурґа.

А знов Мартин Брюховецький те саме виробляв на лівобережній Україні. Славних лицарів Сомка та Золотаренка він казав убити, а багато полковників і освічених людей видав Москві, щоби вона їх заслала в далекий Сибір. Він писав навіть до царя, щоби скасувати козацьке гетьманство, а його самого зробити паном над Україною. Дальше поїхав Брюховецький сам у Москву до царя; щоб догодити цареви, звався там "царським холопом", дістав багату нагороду за годженнє Москві і оженився з боярською дочкою. Він казав цареви, що козаки се власно-вільний, непокірний нарід, що їм треба всі права відібрати, і просив, аби цар прислав ще більше своїх воєводів з військом на Вкраїну.

Москві тільки того й треба було. Москалі налізли мов сарана на Вкраїну, стали постоєм по містах і селах та, не питаючи призволу козацької ради, обложили нарід "подушним", себто податком від душі, і иньшими податками від купецтва і промислу. Дальше радив Брюховецький, щоби митрополитів і епископів прислати з Москви, а сам став заводити у себе в гетьманських добрах панщину.

^*) Богун був найславнійшим полковником Богдана Хмельницькогоо і самостійником, ворогом Польщі і Москви. До переяславської умови він не пристав, таксамо як київський митрополит Косс і все духовенство.

— 59 —

Тому-то всі прості козаки, що давнійше тримали з Брюховецьким, тепер стали нарікати і хотіли його скинути. Таксамо правобічні козаки хотіли скинути Тетерю. Одні і другі козаки бачили, що лекше Польщі і Москві Україну знищити, коли вона розділена, і стали думати, якби злучити Україну знов до купи.

Та Москва і Польща знали, що тяжко буде справитися з Україною, як вона буде вкупі і тому заключили між собою в Андрусові умову 1667 року та поділили між себе Україну. Польща мала мати правий бік, а Москва лівий. Так — думали вони — лекше буде їм ізгризти українських козаків по кусникови.

Москва таксамо, як і Польща, дбала отже тільки про свій інтерес, а не про Україну. З Польщі лізли на Україну шляхта і Жиди, а з Москви воєводи і салдати. І Москва і Польща не бажали добра Україні. Москва тільки дбала якби загарбати Україну в свої руки, скасувати її волю, здерти нарід податками, наживити воєводів, боярів і салдатів та наповнити царські каси. Андрусівською умовою знищила Москва єдність України, знищила всю працю Богдановуу, розділила Україну між себе і між Польщу, щоб ослабити козацтво і щоби відібрати Україні волю, за яку стілько святої крови вилляли Богданові лицарі.

Андрусівська умова то був розбір України! Вона — найліпший доказ, що Москва не вважала України за рідний край, але за чужину, то значить, що Москалі і Українці вважали себе за два відрубні народи. Якби Москва вважала себе за один нарід з Україною, то помогла-б Україні вирости в силу, помогла-би вибити на волю Білу Русь і Галичину, не заключала-б андрусівської умови з Ляхами, не шматувала-б України і не віддала-би Ляхам на поталу цілу правобічну Україну.

XXV.

От-так то в андрусівській умові злигалися Ляхи з Москалями, щоби знищити Україну. А до помочи їм стали Тетеря і Брюховецький ^*) два великі зрадники та самолюбці.

^*) Брюховецький, се праотець "москвофілів-обєдинителів": всяких Савенків та Дудикевичів.

— 60 —

Та андрусівська умова зрушила Українців. Нарід став бунтуватися і проти Тетері і проти Брюховецького, став бити Ляхів і Москалів та виганяти московських воєводів. А українські патріоти стали думати про злуку України і визволеннє її як з лядської неволі так і з московської кормиги. Тетеря і Брюховецький побачили, що прийшов конець їх нікчемному зрадництву. Тоді Тетеря забрав гроші і скарби, які нагарбав, та втік у Польщу, а Брюховецький почав знов шукати прихильности серед простого народа, лагодився навіть повстати проти Москви.

Коли и Тетеря втік, то правобічні козаки вибрали гетьманом Петра Дорошенка. Се був чоловік мудрий і бажав злучити знов усю Україну і прогнати Ляхів та Москалів. Він вигнав Ляхів з правобічної України, а потім пішов на лівий бік Дніпра. Всі козаки пристали до нього, а Брюховецького зловили і привели до Дорошенка. Дорошенко казав прикувати його до гармати ^*) та козаки так були розлючені на Брюховецького, що кинулися на нього і вбили його, як «скажену собаку" ^**). Москалі, почувши се, прислали воєводу Ромодановського з великим військом. Та Дорошенко побив його і вигнав назад у Московщину.

Ось-так славний гетьман, Петро Дорошенко, знов зєдинив разом всю ту Україну, що Богдан Хмельницький визволив зпід Польщі. А прибічником та дорадником його став київський митрополит, Тукальський, що тимчасом вернув уже з лядської неволі. Дорошенко, Тукальський та всі українські патріоти, що згуртовались кругом них, розуміли, що Україні неможлива спілка ні з Москвою ні з Польщею, бо обидві ті держави тілки й читають, якби задавити державну незалежність України. Тому Дорошенко, Тукальський та всі свідомі українські патріоти, задумали шукати помочи там, де шукав її вже раз Богдан Хмельницький — в Туреччині. Так і зробили. Року 1668 між Дорошенком і султаном Могамедом IV, станула умова, силою

^*) До гармати приковували козаки злочинців і зрадників.

^**) Видно, як Українці не любили Брюховецького і як ним гидилися, коли літописець каже: "Вбили його мов скажену собаку".

— 61 —

котрої Україна приймала турецький протекторат, а за се Туреччина прирікала, що поможе Україні не тільки відбитись від Ляхів і Москалів, але и визволити і решту українських земель зпід Польщі та Московщини — по Вислу й Перемишль з одного, а по Путивль із другого боку — та злучити їх в одну українську державу.

От-тоді Польща і Москва побачили, що їм рветься, та злучилися проти Дорошенка і — на жаль — найшли помічників серед самих Українців. Москва висунула проти Дорошенка на гетьмана Многогрішного, чоловіка темного і неосвіченого, а Польща знов на правім березі такого самого, як давнійше був Тетеря, шляхоцького ставленика Ханенка. От на Петра Дорошенка насунули з одного боку Москалі і Многогрішний, а з другого Польща і Ханенко. Скрутно прийшло Дорошенкови. Він закликав на поміч турецького султана і разом з Турками побив Ляхів, заняв Поділлє і облягав Львів. Польща мусіла тихо сидіти, ще й платити султанови данину.

Тимчасом і смирний Многогрішний був не всмак Москві, тому Москалі зловили його і вивезли в Сибір, а гетьманом вибрала старшина під грозою московського війська самолюбного Самойловича.

Самойлович став воювати з Дорошенком та Дорошенко не давався. Війна трівала довго. Татари, що їх султан прислав у поміч Дорошенкови, пліндрували край, через що нарід тратив серце до Дорошенка. Дорошенко бачив, що край пустошіє і заміняється в руїну, не хотів дальше вести війни і руйнувати вітчини, та зложив свій уряд в руки Запорожців. Сам Дорошенко хотів жити дальше на Вкраїні. Та Москалі зловили його і вивезли далеко на північ 1676 р.

Тепер Москалі зробили умову з Турками і Ляхами в татарськім місті Бахчисараю (1681 року), де розділено Україну на три части: лівобережне гетьманство припало Москві, а правобережне по половині Ляхам і Туркам. Отсе був другий поділ України; зробила його знов Москва з Польщею та з Турками, — аби тим скорше придушити Україну і скасувати її волю та славне козацтво!

— 62 —

XXVI.

Від переяславського договору до бахчисарайського трактату, що засуджував правобережну Україну лежати пустинею та ділив Україну між трох сусідів, минуло всього 27 літ; коли-ж числити від зложення гетьманської булави Виговським, то тільки 22 літ. Се був час безнастанного неспокою, війни з чужими та міжусобиць серед самих-же Українців. Найкращі провідники і герої Хмельниччини — Виговський, Богун, Дорошенко, Золотаренко, Сомко та десятки инших ґенеральних старшин, полковників, сотників і т. д. — згинули в тій завирюсі за-марне з рук Москви, а по части Польщі. Десятки тисяч самого українського цвіту, козацтва, згинули в війнах з Ляхами і Москвою або й в усобицях між собою.

Україну роздирала-їла внутрішня колотнеча "черни" з "дуками-кармазинам", себто простонароддя з козацькою старшиною — колотнеча, що її роздувала з умислу Москва, ніби-то вступаючись за рівноправність "черни" з "кармазинами". Через те Україна не могла сама в собі окріпнути і чужинцям легко було ломити українську силу. В старшини — особливо зразу, як се були ще самі лицарі Хмельниччини — було більше політичного розуму та політичної далекозорости як в темної "черни". Але проти сеї старшини висовувала Московщина хитро "чернь" і ломила її добрі для Вкраїни замисли. Як Виговський зі старшиною захотіли боронити незалежности України і шукали опори в спілці з Польщею, Московщина підбурила "чернь" проти них. На чолі "черни" став тоді Юрій Хмельницький. Якже він, бажаючи ратувати Україну, зробив те саме, що Виговський, тоді Московщина висунула знов при помочи "черні" Брюховецького та вигубила партію самостійницьких старшин (Сомка, Золотаренка і т. д.). До того визискувала Москва честолюбність та безхарактерність поодиноких людей зпоміж старшини, щоби при їх помочи перекреслювати патріотичні заходи старшини. Виборчо-републиканський лад на Вкраїні давав їй до сього добрі нагоди. Московщина мішалась у вибори старшин і гетьманів та попирала аґітацією, грошем і військом одних (менше характерних) проти других (опірнійших, самостійнійниших і характернійших). Тим способом

— 63 —

ослабала відпорність України проти заборчих замислів Московщини.

І другі сусіди України — Польща та кримська Татарва — не бажали собі самостійної української держави та помагали Москві нищити її. Польща не могла переболіти втрати наддніпрянської України та боялась, що українська держава притягне до себе и инші українські землі — Поділлє, Волинь, Підляссє та Галичину. Татари знов боялись воєнної сили козацтва, боялись за гирло Дніпра і за чорноморські береги та міркували, що по скріпленню України годі буде їм жити з розбишацьких походів на українські землі. Ось тому Польща та Татарва помагали Москві клювати Україну, руйнували її та роздирали на спілку з Москвою.

Наслідки всього того для України були страшні. Українську державу, грізну за Хмельницького та за Виговського, а навіть сильну ще з початку гетьмановання Дорошенка, роздерто вздовж Дніпра на дві части, почім на Правобережу українська держава знов загибла.

Правобічна Україна була дуже спустошена. Всі її руйнували ще від часів ів Богдана Хмельницького, всякі війська переходили туди: Ляхи, Москалі, Турки і Татаре. Так правобічна Україна опустіла і правобічне гетьманство упало. Ще трохи піддержував там гетьманство полковник Семен Палій. Він воював з Поляками, виганяв шляхту з України, заводив усюди козацьку волю та хотів злучитися з лівобічною Україною. Та Москва нерадо дивилася на його боротьбу з Ляхами і, як дістала його в свої руки, заслала його в Сибір, щоби він не псував їй "політики". Правобічна Україна, поділена між Польщу і Туреччину, опустіла майже цілком.

Лівобічна-ж, хоч жила ще як гетьманство, була дуже ослаблена, тим більше, що найкращі патріоти вигибли в боях, від катівського топора, розстріляні, в тюрмах, у засланню, в Сибіру і т. д.

Велитенські бої Хмельниччини скінчились — "руїною". Так назвав наш нарід сей час. Головним-же винуватцем "руїни" була ворожа Україні політика Москви.

— 64 —

XXVII.

Та лишилося ще, як сказано, лівобережне гетьманство, що й звалося відтепер "Гетьманщина". Там гетьманував зразу Самойлович. Він розпаношився і збогатів. Те саме робили полковники і инші старшини. Полковниками робила Москва людей злих, підлих і ненаситних — часто Москалів, Сербів, Греків, Вірмен або инших заволок. На нарід накладано чим-раз більші податки.

Але Самойлович не мав ласки в улюбленця цариці Софії, що звався князь Ґаліцин, бо Самойлович був приятелем московського ґенерала Ромодановського, а Ґаліцин і Ромодановський були собі вороги. От за радою Ґаліцина вислала цариця Самойловича в Сибір, а козацька старшина вибрала собі за гетьмана Івана Мазепу.

Притім старшина постановила, що всі ранґові ^*) землі припадуть старшині на власність, а селяне, що в них живуть, будуть робити малу панщину. Москва на се згодилася з радою душею. В Москві була панщина здавна, ще гірша ніж у Польщі. Московські хлопи нераз бунтувалися і різали своїх панів (бояр) та били царські війська, а деякі з них довго таки воювали з царями і боярами (от як Степан Разин і Пуґачов, обидва над рікою Волгою). Тому московські царі і бояри нерадо дивилися на се, що на Вкраїні не було панщини, бо се був "злий примір" для московських хлопів. Для того-то Москвичі помагали злодійським старшинам заводити на Вкраїні панщину.

Як Мазепа став гетьманом (1687 р.), тоді саме запанував в Московщині молодий цар Петро І, скинувши з престолу свою сестру Софію та замкнувши її в монастир, а її прихильників вирізавши та вивішавши тисячами.

Московський цар Петро І був чоловік мудрий, хитрий, суворий і грізний. Він сам, бувало, своєю рукою вбивав засуджених на смерть. Замолоду бував він у західній Европі (Голяндії) на науці. Ставши царем, зачав заводити новий лад. Чіпався при-

^*) Рангґові землі, то є землі козацького скарбу, які діставала старшина замість плати на час своєї служби.

— 65 —

тім не тільки важних річей, але й дрібничок, у всім будучи немилосерним. Касував давні убрання, казав боярам голити бороди і коротко стригти волоссє та силою віддавав боярських дітей до школи. Хто не послухав, ішов на Сибір або на смерть.

Петро І запровадив у Москві новий військовий лад. Завів постійну рекруччину и армію. З чужини прикликав багато чужунців: Німців, Французів, Анґлійців, Голяндців і давав їм високі уряди. Так скріпив він свою власть і московську силу. Щоби розвинути освіту у Москві, він прикликував учених Українців з Могилянської Академії з Київа, наставляв їх у себе епископами, професорами і т. п. Через те вчені Українці перестали служити свому народови, а для почестей і мамони пішли служити чужинцям і освіта на Вкраїні упадала.

Далі скасував Петро І церковну власть московського патріярха і себе самого зробив головою московської православної церкви і найвисшої церковної ради, яку він назвав "святійшим синодом". Через те й українська православна церква, зразу самостійна, а від Самойловича підчинена московському патріярхови, стала тепер підлягати просто самому цареви.

Перетворюючи самовладно цілу свою велику московську державу, цар Петро І звернув очи і на Вкраїну. Воля України була йому та його дорадникам, ласим на багаті українські землі, тернем в оці. Цар Петро І рішив знищити українську гетьманську державу і влучити її до московської держави. В Київі збудували Москалі свою фортецю, а московські салдати стояли постоєм по всій Україні і нищили нарід. Цар наложив великі податки, казав гнати нарід тисячами копати рови і вали (окопи) при московських фортецях.

Та й до Запорожців узялися Москалі. Запорожці мали свої землі на полуднє від гетьманської України, по обох боках Дніпра аж до його гирла, до моря. Вони майже не підлягали гетьманам, але мали своїх "кошових отаманів" ^*). Запорожці жили з війни з Татарами, з купецтва, з риболовлі в своїх ріках та

^*) Табор Запорожців звався "кіш", а їх начальник, вибираний що року, звався "кошовим атаманом".

— 66 —

з ловецтва і випасу худоби на своїх степах. Усі запорожські степи ділилися на "паланки", себто округи, які що року на великій раді розділювано жеребом між запорожські "куріні" ^*). Та Москва хотіла собі забрати ті гарні запорожські степи і стала ставити на них свої фортеці та хотіла скасувати Запороже.

XXVIII.

Гетьман Іван Мазепа розумів добре, до чого йде політика Петра І і Москви. Мазепа — хоч був шляхецького роду — був одначе щирим українським патріотом. Він був високо освічений і бувалий чоловік та дуже хитрий і проворний політик. Він бачив се, що скорше чи пізнійше мусить прийти до смертельної боротьби України з Москвою. І він літами готовився до сього. Він бачив, що простий нарід темний і тому на нього не можна опертися . Він бачив, що темний нарід України не визволить, бо до сього треба освічених людей. Мазепа бачив також, що козацтво ослабло і що не так скоро набере сили до нової війни.

Тому він задумав з козацьких старшин зробити освічену, багату партію, що зуміла-би вибити Україну на волю. Для ширення освіти Мазепа підпомагав школи і друкарні, а особливо Могилянську Академію в Київі. Мазепа вмів піддобритися цареви Петрову І, і цар вірив йому у всім. Так Мазепа обсадив скілько міг урядів своїми людьми, а опірних людей проганяв. Він заводив серед Українців карність та послух українській власти ("гетьманському рейментови", як тоді говорено), не потурав неслухняности, сваволі та неладови, не дозволяв нікому зноситися з Москвою инакше як через свій уряд та, як міг, скріпляв свою власть.

Він поширив свою власть і на Правобереже, а як йому став на заваді неспокійний та самовільний орґанізатор право-

^*) "Кyрянями" звалися довгі хати, в яких Запорожці жили відділами; від того і ті відділи звалися "курінями", а їх старшина "курінними отаманами". Всі куріні разом становили "кіш", а всі "курінні отамани" підлягали "кошовому отаманові".

— 67 —

бережної козаччини, Семен Палій, то Мазепа не надумумався ні хвилини, щоби славного Палія усунути собі з дороги. Цар Петро І хотів мати з Польщею мир і тому наказав Мазепі усмирити Палія, а Правобереже лишити Ляхам. Мазепа, що правда, зловив Палія і віддав в руки Петрови, котрий заслав його на Сибір, але Правобережа Мазепа Ляхам таки не віддав. Ось-так злучив він під своєю булавою знов мало-що не всю ту землю, що над нею володів Богдан Хмельницький. По Хмельницькім і Виговськім був се найсильнійший володар гетьманської України по обох берегах Дніпра.

Ось-так цілих 20 літ скріпляв яв Мазепа розумною політикою сили свої і сили України, вміючи якось лагодити з Петром І. Рівночасно одначе росли ще більше і сили Петра І, що витворив в Московщині сильну, сцентралізовану управу і сильну армію та поширив межі Московщини в ріжні сторони.

XXIX.

Як сказано, замолоду вчився цар Петро І в Голяндії, надморсько-торговельнім краю, де й навчився розуміти значіннє моря і морських пристаней для торговлі, добробуту і сили країн. Московщина — лежачи в поріччю Волги — не мала ніякого виходу на торговельні моря. Щоби Москва стала багатою й сильною, мусіла вона мати вихід на море, на якім плавали-би московські торговельні та воєнні кораблі. Найблизше до Москви з заходу є море Балтійське, за яким лежить земля шведська і з якого можна виїхати на великий Атлянтійський океан до берегів Німеччини, Нідерляндії, Франції, Анґлії і дальше. Вже давнійше думали московські володарі завоювати береги сього Балтійського моря, та тому здобули вони й Новгород. Але Шведи, що сидять зараз на захід за Балтійським морем, бажали самі бути панами на Балтійськім морі і тому завоювали вони гирло ріки Неви і всі надморські, сусідні Новгородови землі, аби тим способом не допустити Москви до моря. Отже тепер цар Петро І задумав доконче виперти Шведів з тих берегів і здобути для Московщини приступ до моря. З того мусіла вийти війна.

— 68 —

В Швеції панував тоді дуже хоробрий та войовничий король, Карло XII. Петро знав, що він сам з Карлом не справиться, та взяв собі до помочи дві сусідні держави, Польщу й Данію, що теж притикали своїми берегами до Балтійського моря і зависно дивилися на шведську силу. Зачалася війна, що навивається в історії "великою північною війною" — від того, бо тут боролися чотири найбільші північні держави: з одного боку Швеція, а 8 другою боку: цар Петро І, Польща та Данія.

Але Карло ХII не давався; розбив найперше на півночи десять раз сильнійшу армію Петра, а далі кинувся на полуднє, побив Данію, вступив до Польщі, побив польського короля Авґуста, вигнав його з Польщі і зробив польським королем багатого шляхтича, Станислава Лєщинського. Дальше рушив Карло XII знов на схід у сторону Москви.

XXX.

Тепер задумав гетьман Мазепа виконати свій плян і вибитися на волю зпід Москви. Козаки здавна бували в зносинах зі Швецією. Ще Богдан Хмельницький воював у спілці зі Шведами проти Польщі. Тож і Мазепа задумав покористуватися помічю Карла ХII, аби вибитися зпід Москви.

Мазепа гадав, що вже надійшов час визволяти Україну і основувати цілком незалежну державу. Та Мазепа хитро держав усе в тайні: в листах запевнював він царя про свою вірність, а тимчасом закликав короля Карла XII йти на Вкраїну і помагати йому проти Москви.

Також і Запорожці ремствували на Москву. Запорожці здавна бачили, що Москва хоче здавити Гетьманщину і саму Січ. Але Запорожці були противні також і козацьким старшинам і не любили самого Мазепи за те, що він скріпляв силу козацької старшини над простим народом. Запорожці бажали собі, аби на цілій Україні був такий сам демократичний лад і така сама рівність як на Запорожі.

— 69 —

В ті часи "кошовим отаманом" у Запорожців був Кость Гордієнко, чоловік учений, бувалий і розумний, що кінчив високі школи і бачив багато світа. Він був гарячий демократ і свободолюбець та гарячий український патріот і бажав таксамо, як Мазепа, злучити всю Русь-Україну в одну незалежну козацьку републиканську державу.

Так оба ті люде, гетьман України ни Мазепа і кошовий запорожський Гордієнко, були самостійники і бажали собі одного і того самого, себто: здвигнути цілком самостійну українську державу. Та коли Гордієнко був крайній демократ і бажав опертися на масах простонароддя, то Мазепа був аристократ і думав опертися тілько на освіченій і багатій козацькій старшині. Через те Мазепа і Гордієнко ворогували зі собою. Та як король Карло XII явився на Вкраїні, Мазепа й Гордієнко покинули партійну сварку, подали собі руки і злучилися разом, аби спільними силами визволяти Україну.

Чого бажали собі Мазепа і Гордієнко, се виложено в умові, яку зложив сам Гордієнко і на яку присягли: Мазепа, козацька старшина, Гордієнко й Запорожці. В сій умові виложена конституція, яку Гордієнко бажав надати Україні.

Там стояло:

1. що вся козацька Україна, правобічна, лівобічна і Запороже, лучаться разом в одну українську козацьку республику;

2. що на Вкраїні має правити гетьман, вибираний народом, а при гетьмані мають бути "ґенеральні совітники" з козацької старшини, полковників та послів по одному з кождого полку;

3. що крім того має бути ще "ґенеральна рада", зложена з ґенеральних совітників, полкових старшин, сотників і вибраних полкових послів та послів із Запорожської Січи; ся "ґенеральна рада" мусить збиратися на засідання три рази що року;

4. що гетьман підлягає "ґенеральній раді";

5. що всі уряди і старшини виборні;

— 70 —

6. що старшина має позвертати позахоплювані ранґові маєтки, належні військовому скарбови;

7. що має настати повна воля і всі люде мають стати рівними козаками, і

8. що мають покасуватися всі несправедливі тягарі, драчки і данини.

Отсе була славна Гордієнкова конституція. Видко з неї, що Гордієнко бажав витворити з України сильну демократичну републику з виборним гетьманом (сказати-б по теперішньому: президентом) і з виборною радою (неначе парляментом). Ми, Українці, можемо гордитися тим, що вже 190 літ тому, в ті часи, коли майже в цілій Европі була тяжка панщина і неволя і коли по всіх європейських краях володіли абсолютно (необмежено) царі та королі з панами, тоді в нас на Вкраїні були такі розумні і такі свободолюбні та до народу прихильні люде, як Гордієнко, що укладали такі розумні права і бажали дати нашій вітчині подібний конституційний лад, який настав у європейських державах щойно тому сто або и меньше літ, а якого в Росії й до сьогодня нема.

Зложивши таку конституцію, Гордієнко і Мазепа злучилися з Карлом XII.

XXXI.

Тимчасом московські війська залили майже всю лівобережну Україну, йдучи від північного сходу. Городи, що ставили опір, руйновано, палено, вирізувано. Опірних Українців прибивано тисячами на хрести, саджено на палі, прибивано до плотів та пускано з водою народови на пострах. Отсим залякано значну часть Українців, що стояли зразу за Мазепою. Щоби відхилити нарід від Мазепи і від Гордієнка, цар Петро І видав маніфест до народу, де обіцяв скасувати всі податки та тягарі і казав, що Мазепа злучився з "єретиками" (бо Шведи лютеранської віри), аби "знищити православну віру". На приказ царя "святійший синод" викляв Мазепу і наказав епископам і попам голосити по всіх церквах, що Мазепа виклятий з православної церкви. Далі казав цар своїм прихильникам зпоміж

— 71 —

української старшини вибрати собі нового гетьмана. Слабохарактерних та зрадників усе на світі багато. Так і там зараз найшлися старшини, що пристали до царя і вибрали своїм гетьманом Івана Скоропадського.

1709 року випала дуже остра зима та багато шведського війська вигинуло від холоду й голоду. До того українські селяне, прихилені обіцянками царя та залякані московською армією, стали в значній части проти Мазепи. Менша тілько часть розумнійших Українців і Гордієнко з Запорожцями пристали до Шведів.

Цар Петро І зібрав з цілої своєї величезної держави велику силу і рушив на Вкраїну. Під містом Полтавою на лівобічній Україні прийшло до рішучого бою. По цілоденній боротьбі цар з десять раз більшим військом побив Карла XII, Мазепу й Гордієнка.

Тепер король Карло, Мазепа та Гордієнко враз з иншими старшинами і з Запорожцями мусіли втікати на полудне, через запорожські і татарські степи в Туреччину, де Мазепа швидко помер, зломаний старістю и трудами.

XXXII.

Полтавський погром рішив долю України. Тепер задумав цар Петро до краю знищити козацтво та скасувати цілком українську волю. Щоби обмежити українську самоуправу, підчинив цар гетьмана своїм міністрам, а далі установив на Вкраїні осібну комісію зі своїх ґенералів, що називалася "Малоросійська колеґія" і мала правити Україною, а гетьман мав підлягати тій колеґії.

Простому народови, якому перед полтавським боєм обіцяно скасованнє податків, аби тільки нарід не лучився з Мазепою, цар слова не додержав і, замість скасовання податків, наложив ще нові драчі та наслав салдатів на Вкраїну на постій. Щоби вигубити українське козацтво, цар став висилати козаків над Балтійське море, копати канали та осушувати багна, або на схід у пусті маловодні степи, будувати фортеці проти чужосторонніх

— 72 —

народів. Так вислано на північ до осушування невських багон 27 тисяч козаків, де вони мало-що не всі й погинули від холоду, вохкости, голоду та тяжкої роботи в багнах. Знов-же на схід у маловодні степи за Доном і над рікою Волгою вислано 60 тисяч козаків і 20 тисяч селян до сипання валів і фортець, а понад 30 тисяч козаків до копання каналів і сипання гребель. Усі вони гинули від голоду, від браку води та від усяких пошестей, особливо від жовтої пропасниці, що панує в тамтих сторонах.

Далі казав цар Петро І ходити козакам воювати в царськім інтересі по всіляких далеких землях: далеко на полудневім сході з Персами, де козаки вигибали від жовтої пропасниці, чуми, тифу й иньших пошестей. До того мусіли козаки помагати цареви в походах на Крим і в війні з Туреччиною, а селяне мусіли на ті війни достарчати підвод та поживи і йти сотки миль у далекі степи, в чужі землі за військом. Усе те робив цар навмисне, аби знищити козацтво й Україну.

Коли-ж по смерти гетьмана на Скоропадського козацька старшина вибрала "гетьманом на час" Павла Полуботка, а сей почав упоминатися в царя за українськими правами, тоді цар візвав Полуботка та всіх визначних старшин до своєї столиці Петербурга, яку збудував на тих багнах, що їх козаки вимостили своїми кістками, і замкнув їх у тюрми або позасилав у далекі землі, а їх маєтки пороздавав своїм ґенералам та міністрам.

По увязненню Павла Полуботка царський уряд не позволив вже Українцям вибирати нового гетьмана, а Україною правила далі "Малоросійська колеґія".

Так угнітав цар Петро Гетьманщину.

І на запорозьких козаках мстився цар страшенно. Запорозьку Січ казав зруйнувати і Запорожці мусили тікати на полуднє в татарські землі над Чорним Морем і там за призволом хана заложили нову Січ "в Олешках", коло Дніпрового гирла. Запорозькі землі став цар роздавати своїм дворакам, ґенералам, міністрам, боярам або всяким заволокам з цілого світа: Німцям, Уграм, Сербам, Грекам, Молдаваним, Москалям і т. п.

— 73 —

XXXIII.

Цар Петро І рішив злити Україну в одно з Московщиною не тільки політично, але й національно. Він був першим свідомим "обєдинителем" і "обруссителем", що завзявся наш нарід змосковщити.

Тому піддав він під московський обух українську церкву, письменство й школу. Українська церква вже від 1680 року втратила свою автономію та, замість підлягати царгородському патріярхови, була підчинена патріярхови московському. Заведеннє царем Петром І "святійшого синоду" тільки скріпило московську власть над українською церквою. З національної української церкви, заборола української культури, стала вона орудєм в руках Москви до московщення українського народу. Коли-ж українська школа тісно була звязана з українською церквою, то змосковщеннє церкви означало й змосковщеннє українських шкіл ^*). І справді: в церкві замість давнійшого демократичного національного духу, людяности та західно-європейської культурности запановує темний московський дух, рабщина та некультурність. Церковну мову наказано вимовляти з московська ("Ґоспаді памілуй" замість "Господи помилуй" і т. п.), а в школах таксамо заводжено московщину. Вкінці указом з 1720 року заказано печатаннє яких-небудь нових книжок на Вкраїні. Сим забито українську літературу. Цар намагався — як він сам писав — "український нарід усіми можливими способами зєдинити з великороссійським..., аби ніякої ріжниці і окремого наріччя у них (Українців) не було" та "щоби малоросійський народ злився з великороссійським".

Вкінці 1721 року цар Петро І проголосив себе "імператором всеї Россії". Отсим словом "Россія" назвав він свою державу, котра дотепер звалась "Московщиною" ^**).

^*) В першій половині XVIII віку було ще в Чернигівщині 866 укр. народніх шкіл. В 60 літ опісля — ні одної!

^**) З того приводу були між Петром І та Францією непорозуміння, бо в західній Европі називали Московщину лише "Moscovіa", "Moscovіe", міжтим як слово "Russіa", "Russіe" значило те саме, що "Ucraіna", "Ukraіne".

— 74 —

Зробив він се навмисне, аби сею назвою і нас в одно з Москалями підгорнути. Слово "Россія" се іменно тільки грецька форма українського слова "Русь". Цар Петро І не назвав своєї держави "Русею", бо знав, що "Русь" се теж саме, що "Україна", та що через те ніхто не зачне Московщини Русею звати. Тому взяв він хитро грецьку форму сеї назви — "Россія", знаючи, що таке нове слово вспіє він накинути своїй державі й свому народови та знаючи, що сим робом він викличе у чужих вражіннє, начеб-то "Русь" і "Россія" то було одно. І так справді сталося. Цареви Петрови І, що був першим "обєдинителем", вдалося назвою "Россія" закрити окремішність давньої "Руси-України" від "Московщини-Россії". ІЦоби-ж ще краще сього доконати, Московщину прозвано "Великороссією", а Україну "Малоросією", так начеб-то Московщина була старша сестра-опікунка України.

Все те зроблено буцім-то на тій основі, що колишні московські князі (а опісля царі), походили з давнього київсько-руського княжого роду Руриковичів. З того і Петро І виводив своє "право" до Руси-України. Вивід отсей одначе з ґрунту хибний, бо не Московщина володіла колись над Київом і Русею-Україною, але саме навпаки — Київ і Русь-Україна володіли колись около сотні літ над предками Москалів, отже і над предками Петра І — Романовими.

XXXIV.

Та вертаймо до дальшої української історії по полтавськім погромі, щоби побачити, чи справді Українці згоджувались з "обєдинительною" політикою Петра І. Про опір Полуботка и української старшини сій політиці на самій Україні та про се, як Петро І зломив сей опір тюрмою і засланнєм, вже була мова. Розказати треба ще про змагання "мазепинців", себто тих еміґрантів-патріотів, що по полтавськім погромі враз з Мазепою і Гордієнком втекли до Туреччини. Не признаючи прихильного Москві Скоропадського за гетьмана, вибрали вони по смерти Мазепи своїм гетьманом колишнього ґенерального писаря та Мазепиного повірника Пилипа Орлика. Пилип Орлик, обіймаючи,

— 75 —

хоч на чужині, гетьманський уряд, присяг на Гордієнкову конституцію і дістав з рук Запорожців гетьманські клейноти (відзнаки): булаву та корогву.

Пилип Орлик був гарячий патріот і, хоч ніколи не виконував на Вкраїні правдивої гетьманської влади, але ціле своє життє, тиняючися по чужині, побивався за долею України і старався визволити її з царської, московської кормиги. Побіч Орлика згуртувалися всі еміґранти-"Мазепинці" і помагали йому в його праці.

З Січи, що була тепер у татарській землі над самим Дніпровим гирлом, писали ли Гордієнко і Орлик листи на Україну та кликали нарід до повстання проти Москви. Вони бажали злучити в одно всі козацько-українські землі: і правобережну Україну, що була під Польщею, і лівобережну, що була під Москвою, і Запороже і Слобідську Україну, себто ту землю, що лежала на схід від лівобережної України і до часів Хмельницького була пустим степом, а від часів Хмельницького стала заселятися еміґрантами з наддніпрянської України, яким надоїли вічні воєнні несупокої в наддніпрянській Україні. Ті еміґранти закладали в пустих степах "слободи", себто свобідні села, та утворили кілька козацьких полків, що не належали до гетьманської України, але підлягали московському урядови. Тепер Гордієнко та Орлик задумали і ту "Слобідщину" і инші части українських, козацьких земель злучити в одну републику.

В два літа по полтавськім погромі мі Орлик і Гордієнко зібрали всіх Мазепинців і Запорожців та, взявши до помочи Татар, рушили перше на правобічну Україну проти Польщі і вислали на всі боки листи, кличучи нарід до бунту. Нарід на правобічній Україні приставав до Орлика. Рівночасно і кримський хан вступив з другим військом в Слобідську Україну. Слобідщане-Українці піддавалися радо ханови та виганяли Москалів. Щоби лівобічні Українці не приставали до Орлика, велів цар усім козацьким полковникам прислати свої жінки в "малоросійську колеґію" на запоруку вірности.

Діло, розпочате те Орликом, було-б йому може вдалося, бо нарід до нього горнувся, якби не лукаві спільники Татаре, що, не вважаючи на умову хана з Орликом, замість помагати Орликови

— 76 —

проти Ляхів і проти Москви, стали грабити правобережну Україну, а нарід забирати в неволю. Щоби не допустити до руйновання краю, вернув Орлик назад у Туреччину і при помочи короля Карла XII виміг на султанови те, що султан казав випустити на волю забраних Татарами невільників-Українців.

Щоби пімститися на Туреччині і на Татарах за поміч, яку вони дали Орликови, цар пішов походом на Туреччину. Але йому не пощастило. На волоській границі, над рікою Прутом, обступили його Турки з усіх боків таксамо, як колись Хмельницький обступив короля Яна Казимира під Зборовом. Та турецький везир (себто верховний міністер) дався підкупити і випустив царя зі своїх рук. Усе-ж таки мусів цар підписати умову, де між иньшим було сказано, що цар не має мішатися до українських справ.

Та по війні цар і не думав уступити з України. Тоді ді Орлик став заходитися у султана, аби счинити нову війну з Москвою. Щоби відімститися за се, цар приказав цілі родини українських еміґрантів, що лишилися на Вкраїні, вислати в північні землі. Через те багато еміґрантів, боячися за свої жінки і діти та стративши надію на Турка, стали вертати на вкраїну і піддавалися Москалям.

Та не піддалися гетьман Орлик, ґенеральні старшини і полковники Войнаровський, братя Герцики [Атанас, Григорій, Іван - Т.Б.], Нахимовський, Мирович, Довгополенко і иньші. Вони, побачивши, що не буде помочи від султана, покинули Туреччину та через австрійські і німецькі землі переїхали до Швеції, де їх приняв їх опікун, король Карло XII.

Коли король Карло ХII помер, розбрелися ті еміґранти по світі. Московський уряд слідив пильно "за ними та деяких з них дістав у свої руки і тяжко покарав. Войнаровського арештовано на жаданнє Москви в Німеччині в місті Гамбурґу і видано Москалям. Небавом опісля арештували Поляки в Варшаві другого еміґранта, Грицька Герцика і також видали Москалям. Обох їх посадив цар у тюрму. Синів і братів еміґрантів заслав цар на Сибір або в иньші далекі землі.

Сам Орлик по смерти короля Карла XII покинув Швецію і переселився зразу до Німеччини, а далі, коли и там стало

— 77 —

небезпечно, втік до Франції, а потім перенісся до Туреччини. Ввесь час підмовляв Орлик ріжні європейські держави до війни з Москвою, маючи надію, що ще визволить Україну. Коли йому се не вдалося, вступив у службу до французького війська яко бриґадієр (ґенерал). Ще й опісля заходився він, щоби спонукати Туреччину до війни з Москвою, але надармо. Коли помер Орлик і де поділися иньші Мазепинці-еміґранти — не знати. Гордієнко помер у Новій Січи невдовзі по полтавській війні.

XXXV.

Так-то по полтавськім погромі Україна зближилася скоро до упадку.

Россійський уряд задумав цілком скасувати ослаблене лівобічне гетьманство та по арештованню гетьмана Павла Полуботка не позволив вибирати нового гетьмана, але підчинив Гетьманщину цілком під управу ґенералів з "Малоросійської Колеґії", котра робила полковниками та иньшими старшинами самих чужинців-заволок або українських перевертнів і роздавала їм козацькі ранґові (скарбові) землі. Отся ледача старшина не дбала вже ні про що иньше, як тілько про власну кишеню і накладала на нарід чим-раз то більші тягарі та стала заводити панщину. Россійський уряд дуже радо на се дивився, бо знав, що така ледача та переважно чужинецька старшина буде тримати з царями, а за народні кривди и за свободу України ні словом не обізветься.

Правда, ще два рази позволив царський уряд Гетьманцям (лівобережним Українцям) мати гетьманів: 1727 року вибрано гетьманом полковника Данила Апостола і він гетьманував до 1734 р., а потім аж 1750 цариця Єлисавета дочка Петра Великого, дозволила вибрати гетьманом України ґрафа Кирила Розумовського ^*).

^*) Кирило ґраф Розумовський, з роду українських козаків Розумів, був братом Олексія, що був любасом і чоловіком Єлісавети. Через те й відновлено для нього укр. гетьманство.

— 78 —

Та коли незабаром настала царицею Катерина II, що твердо стояла за самодержавє та за централізм, а котрої першим міністром був великий ворог України Патьомкін, тоді вона скасувала 1764 р. гетьманський уряд на вічні часи і тим способом добила цілком українську самоуправу. Україну названо тепер з уряду "Малороссією", поділено на ґубернії, скасовано виборні порядки і заведено всюди россійський уряд і россійську мову. Рівно-ж і до шкіл казала цариця Катерина II вводити московщину. В рік по скасованню Гетьманщини скасувала цариця і слобідські козацькі полки та їх самоуправу и завела і там россійський уряд.

Українці з Гетьманщини не могли одначе погодитись з упадком української державности. Коли в році 1767 цариця Катерина II скликала з усього царства виборних людей (депутатів) в "Ґенеральну устроітельну комісію" (ніби: державну думу), тоді депутати з України під проводом Грицька Полетики стали домагатися сміливо повернення давньої самоуправи Гетьманщини. Сю "Комісію" незабаром розвязано, а багато Українців покарано за їх змагання до самоуправи засланнєм, тюрмою, а навіть смертю.

Свою "прихильність" до українсько-руського народу показала цариця Катерина IIII ще й тим, що помогла шляхецькій Польщі здавити "гайдамаччину або "коліївщину" на правобічній Україні. Як уже сказано, правобічна Україна по бахчисарайськім мирі мала лежати пустинею. Та незабаром став там оселятися нарід, що тікав зпід польської панщини і закладав вільні козацькі полки. Провідниками тих козаків були полковники Самусь, Швачка, Абазин — та найславнійший між ними був Семен Палій. Вони воювали зі шляхтою, виганяли Жидів та боронилися від Татар і бажали злучитися з лівобережною Україною. Се діялося ще за часів гетьмана Мазепи и царя Петра І. Петро І нерадо глядів на сей рух і поміг Польщі здавити його, а Палія, діставши в руки, вислав на Сибір.

Що правда, доки Україною володів Мазепа, він не випускав тих земель зі своєї власти, але по полтавськім погромі Петро І відступив Правобереже назад Польщі, своїй союзниці.

— 79 —

З того часу стало правобережне козацтво цілком упадати і цілу Київщину та Поділлє насіла шляхта враз із Жидами й Єзуїтами та завела наново панщину і унію, а православну, "руську" віру переслідувала. Кілька разів пробували правобережні селяне-Українці вигнати шляхту і її прихвостнів, але Польща вміла ті бунти покорити.

Аж 1768 р., в чотири роки по скасованню лівобережної гетьманщини, зачався на правобережній Україні (в Київщині, на Поділлю та на Волини) великий селянський бунт. Збунтованих селян називано "гайдамаками" або "коліями" і від того той бунт названо "Гайдамаччиною" або "Коліївщиною", а наш поет Шевченкоко описав сі події за оповіданнєм наочного свідка, свого столітнього діда, в великій поемі "Гайдамаки".

Провідниками гайдамаків були: запорожець Максим Залізняк та козак Іван Ґонта, що був зразу полковником замкових козаків пана Потоцького в Умані, а потім злучився з Залізняком. Залізняк і Ґонта вигубляли панів і Жидів та оповіщали народови, що настав час привернути на Правобережі славне і вільне козацтво та гетманство. Нарід горнувся до Залізняка, гуртувався в козацькі полки і ціла правобічна Україна стала в огні. Гайдамакам помагали Запорожці, що були й головними проводирями в гайдамацьких полках та сотнях. А запорожський кошовий отаман Петро Кальнишевський із запорожською старшиною задумали злучити правобічну Україну враз із Запорожем в одно козацьке гетьманство.

Коли цариця Катерина II добила українську, козацьку волю на лівобережній Україні та на Слобідщині, то Залізняк і Кальнишевський думали воскресити українсько-козацьку державу на правім боці Дніпра.

Та цариця Катерина II, зміркувавши, до чого йде, вислала свої війська проти гайдамаків, а на підмогу Ляхам, що не мали вже тоді сили і не могли самі покорити Залізняка та Ґонти. Россійський ґенерал Кречетніков зловив підступом Ґонту і видав його польській шляхті, а Ляхи замучили Ґонту на смерть, дручи з нього живцем шкіру. Дальше Москалі й Ляхи побили решту гайдамаків, а Залізняк утік на Запороже. Россія зробила Польщі таку

— 80 —

прислугу тому, бо по-перше, боялася, аби селянський бунт не перекинувся і на лівобережну Україну, де Москва стала заводити панщину, а по-друге, тому, бо не хотіла допустити до того, щоби на правобережній Україні воскресло вільне селянсько-козацьке гетьманство, нова українська держава.

Тим способом цариця Катерина и помогла Польщі здавити останні проблиски волі на правобережній Україні і польські пани завели там знову тверду панщину.

XXXVI.

Щоби знищити жерело всіх селянських бунтів та останнє забороло української волі, задумала цариця знищити Запорожську Січ. Запорожці, як звісно, по полтавськім погромі втекли на полуднє в татарсько-турецькі землі над Чорним Морем, піддалися татарському ханови та заложили свій "кіш" над Дніпровим лиманом, себто там, де Дніпро широким гирлом входить у Чорне Море.

Та коли россійський уряд потребував Запорожців до війни з Туреччиною і з Татарами, то обіцяв їм звернути забрані запорожські землі, і Запорожці, невдоволені з ханської зверхности, вернули на Запороже (1733 р.). Та всіх земель їм уже не віддано, бо добру пайку з запорожських степів забрали собі московські ґенерали та міністри. Коли-ж Запорожці помогли звоювати Татар і коли Москва завоювала при їх помочи татарські землі, тоді россійський уряд пер до того, аби скасувати Запороже, а то тим більше, що звідти раз-у-раз виходив рух до волі і до свободи України.

Отже 1775 р. вислала цариця Катерина II своє військо і казала зруйнувати Січ, Запорожців розігнати, а запорожських старшин, між ними і гарячого патріота, кошового отамана Петра Кальнишевського, арештувати та посадити в тюрму. Запорожські землі враз з вільними українськими селянами, яким Запорожці позволили осідати на своїх землях, роздавала цариця своїм улюбленцям: князям, ґрафам, міністрам та ґенералам — Москалям або й не Москалям,

— 81 —

заволокам із цілого світа. Землі ті назвав тепер россійський уряд видуманою назвою "Новороссія" ^*).

Вкінці, 1783 р., завела цариця Катерина II по всій Україні кріпацтво, таке саме, яке було в Московщині, ще страшнійше від польської панщини. Вільні досі українські селяне стали невільниками-кріпаками саме тоді, як в Австрії цісар Йосиф II облекшив долю панщизняних селян та обмежив панщину й панську власть над підданими.

Так-то марно пропала вся кров, яку український нарід вилляв від часів Хмельницького тай по нім за волю України-Руси від Польщі. В місце пансько-польської неволі стала ще тяжша московська.

"Наступила чорна хмара, тай стала ще синя:
"Була Польща, була Польща, тай стала Россія!" —

заспівав наш нарід у розпуці. Москва, з якою Хміль думав мати спілку, закувала український нарід в тяжкі пута, а головними катами України були цар Петро І і цариця Катерина II. Недаром наш кобзар Тарас Шевченко каже про них у своїй поемі "Сон":

"Се той "Первий", що розпинав нашу Україну,
"А "Вторая" доконала вдову-сиротину".

А нарід на Вкраїні ще и до нині проклинає Катеринину память, співаючи у пісні:

"Катерино, суча дочко, що ти учинила?!
"Степ широкий, край веселий, тай занапастила!"

^*) Замітне, що часть Запорожців не скорилась Россії, але пішла в Туреччину, де на островах в гирлі Дунаю заложили вони нову "Задунайську Січ" під турецькою рукою. Ся "Задунайська Січ" простояла там до 1828 року. Россія намагалася Задунайських Січовиків переманити до себе, бо боялася й сліду колишньої української незалежности. Се вдалося їй почасти підчас війни з Туреччиною, за що й Туреччина скасувала сю "Січ" 1828 р. З отсих Січовиків та з Запорожців, що ще передше під проводом Головатого погодилися з упадком Січи, покорилися Россії й утворили в війні з Турками "Чорноморське військо", сотворено опісля "Кубанське військо", що істнує й до сьогодня.

— 82 —

XXXVII.

Навмисне розказано тутки трохи довше про останні часи української самостійности та про політику царя Петра І і цариці Катерини II супроти України, бо отсі часи поклали основу під теперішню долю України та під силу Россії над Україною. Тоді зломано самостійність української гетьманської держави, добито рештки української самостійности на Запорожі, знищено автономію української церкви, загачено українську культуру, здеморалізовано українську старшину через потураннє панським забаганкам та через відданнє селян в руки тих панів, знищено українське козацтво роботами в чужині, а селянські маси обезсилено кріпацтвом та скасованнєм українських шкіл (темнотою).

Вкінці тоді витворено вперве ідею (думку) про потребу "обєдинення" України з Московщиною в одну "россійську" націю. По правді-ж се була думка про панованнє Москалів над Русинами-Українцями. Батьками її були Петро І і Катерина II, котрі розуміли, що Московщина-Россія тільки тоді може бути в Европі сильною державою, коли до неї буде належати Україна та Чорне Море. Без України остала-би Московщина напів-азійською державою, без значіння в Европі. Тілько посіданнє України дало Московщині доступ до Чорного Моря і вплив на балканські народи (Болгарів, Сербів, Румунів, Греків і т. д.) та на австро-угорських Славян, впровадило Московщину в круг західноєвропейської культури (Могилянська Академія і т. п.) та уможливило Московщині посуненнє державних меж Россії на захід аж поза Вислу, в середущу Европу.

А крім сего історія відносин України до Московщини в XVIII віку се найкращий доказ національної окремішности Русинів-Українців від Москалів. Московщина і її найвизначнійші політики того часу, цар Петро І і цариця Катерина II, свідомо, отверто та явно йшли на знищеннє української гетьманської держави та на зєдиненнє Українців з Москалями в один нарід. Притім вживали вони насили, постраху, оружя, тюрем, Сибіру і ката, брехливих обітниць,

— 83 —

підступу, хитрости, гроша і деморалізації. З окрема-ж вживали вони обману широких та темних сільських мас народа, котрим обіцювали поміч проти самостійницької української старшини-панів, аби потім — здавивши вільні українські порядки — наложити тим тяжче панське и державне ярмо на сі маси. Якже їм було треба, то віддавали українські народні маси безсердечно в руки Польщі та польської шляхти (Петро І правобережну Україну, Катерина II гайдамацьких повстанців).

Неволя, яку несли демократично-републиканській Україні "великі реформатори" Московщини, була всестороння: політична, (знищеннє самостійности и вільного та виборного ладу), соціяльна (кріпацтво) та культурна (знищеннє автономії церкви і заборона українського друку й української школи).

З усіх вчинків царя Петра І і цариці Катерини II та їх міністрів і ґенералів видко, що Москалі мали Україну за чужий край, котрий вони хотіли загорнути собі тілько на те, аби заневолити український люд, аби обложити його податками і драчками, загарбати собі гарні, просторі українські землі, закувати наш нарід у кріпацтво та здобути Россії доступ до Чорного Моря.

Знов-же Українці боронились всіма силами як проти московської так і проти польської переваги і все змагалися вибити цілу Україну на волю і утворити з неї осібну, самостійну та незалежну козацьку републику (гетьманство) зі свобідним виборним ладом та з рівністю всіх людей. Із цілої довгої та сумної боротьби українських патріотів: в: Мазепи, Гордієнка, Орлика, Полуботка, Кальнишевського та Залізняка з московськими гнобителями та з Польщею виходить, що Русини-Українці мали себе безперестанку за осібний нарід від Москалів і що Русини-Українці (а бодай більш освічені та розумнійші зпоміж них) бажали збудувати сильну і самостійну українську державу, осібну і від Польщі і від Москви.

XXXVIII.

Як через люблинську унію нашу Русь-Україну насіла Польща так через переяславську умову насіла нашу землю

— 84 —

Москва. Та коли безладна й упадаюча Польща була за слаба, аби здавати Русь-Україну і не могла поконати нашого лицарського і славного козацтва, то абсолютна і деспотична Москва мала більше сили і більше хитрости, та поволі и постепенно, використуючи незгоду Русинів-Українців, обкроювала українську свободу, доки її цілком не скасувала.

Козацькі війни підірвали Польщу раз на все і від тих воєн Польща все хиріла та хилилася до упадку. Але й наша козацька Україна, вибившися на волю зпід Польщі, не мала на стілько сили, аби визволити решту українського народу та щоби встояти супроти захланних і сильних сусідів, проти ненаситної Москви.

З того, що наша Україна не встоялася проти Московщини і в 110 літ по переяславській умові втратила свою державну самостійність та зістала влучена до Россії, виводять всякі "обєдинителі", буцім-то Україна зреклася своєї самостійности добровільно, почуваючи себе за одно з Москвою. Ми вже виказали, як отся "добровільність" виглядяла і чи справді Українці мали себе за рідних Москалям. Годиться одначе сказати кілька слів про се, які то були причини, що не дали Україні видержати побідно боротьбу з Москвою, а навпаки дали перевагу Московщині.

Причини сі були троякі. Лежали вони: 1. в міжнародніх обставинах, 2. в руїні і внутрішнім розладі України і 3. в розвитку Московщини в новочасну Россію.

Міжнародні обставини були для України дуже непригожі. Молода, ще неокріпла українська держава мала кругом себе за багато ворогів (Польщу, Московщину и Татарву). Всі вони клювали Україну безнастанку з усіх боків і лучились зі собою проти України, роздроблювали силу України, ділились її тілом. Україна-ж не могла найти союзника поза тими трома сусідами, бо західно-європейським державам (Франції, Анґлії, Еспанії, Голяндії, Австрії та Прусії) неінтересно було тоді, що діється десь-там, на сході Европи. Сі держави не мали ще тоді тих, суперечних з Россією інтересів, що їх вони мають тепер що-до Балкану, морських проток, азійських посілостей і т. д. Дві тільки держави інтересувались по трохи Україною: Швеція

— 85 —

і Туреччина. Перша одначе програла війну з Россією и її союзниками, Польщею и Данією, та підупала. А таксамо друга була тоді вже в занепаді та мала великі війни і клопоти з Австрією і Венецією та з бунтами підданих собі народів і країв. До того-ж її підданець, кримський хан, сусід України, мав саме інтерес в тім, щоби підривати Україну. Позбавлена отже союзників, а обскочена ворогами, Україна не могла встояти у нерівній боротьбі.

Не могла встояти тим більше, що край зруйнований був вічними війнами, просвіта дуже підупала, найкращі провідники й сини народу вигинули в війнах, а в нутрі народу йшла станово-клясова колотнеча й боротьба "черни" з "кармазинами", селян і простого козацтва з багатими старшинами. Якби Україна не мала кругом себе ворогів та мала зі 100 літ мира з сусідами, то отея колотнеча не завадила-б їй була. Навпаки, довела-б була вона до нових, кращих і сильнійших порядків на Вкраїні, до впорядковання України на наскрізь новочасних, західно-європейських основах. Україна-ж і так була републикою з виборним ладом та широкою волею людини. Коли одначе Україна мала лихих сусідів, то вони визискали "руїну" та внутрішнє розладдє в Україні, щоб її знищити.

А доконалося отсе знищеннє тим лекше, що саме тоді, як Україна через 100 літ кидалася на всі боки, шукаючи виходу з матні, Московщина спокійно розвивалась з азійської деспотії в деспотію азійсько-европейську. То значить: давнє, маловпорядковане самодержавє татарського походження скріпляла вона в себе новим, впорядкованим, чиновницько-військовим. Дехто, навіть з Українців, називає Петра І й Катерину II "великими" за отсю їх роботу. По правді-ж, коли були вони "великими", так хиба великими катами. Не завели вони в Россії справдішньої культури, освіти, промислу, волі, толєранції (вирозумілости), людяности — а завели: дику салдатчину, хабарницьке чиновництво, політичну поліцію и мордованнє людей, як політичні орудя самодержавя, та кріпацтво, як спосіб правління мужиками при помочи "дворян". Вони скріпили тим робом в десятеро московське самодержавє й темну силу в Россії та через те скріпили й заборчу силу Россії

— 86 —

проти сусідів. Проти такої сили не могли тоді встояти ні Україна, ні Польща, ні Крим, ні Фінляндія, ні инші поменші держави чи народи і всі мусіли попасти в лабети сеї сили — поки не здержалась вона на час природно: з одного боку на Балтику, з другого на Чорнім Морі, між ними-ж на межі сильних держав, Німеччини та Австрії.

Сьогодня одначе бачимо, що хижацька россійська деспотія і сі межі хоче проломити, аби пожерти дальші країни. Не дивуймося тому, що й Україна не встояла проти неї.

XXXIX.

Заки вернемо до дальшої української історії, годиться ще в отсім місці розказати, як то сталося і звідки те пішло, що назви "Русь" і "Русини" на означеннє нашого краю й народу (а "руська мова" на означеннє нашої мови) на наддніпрянській Україні — іменно-ж на Лівобережі й Слобожанщині і т. д. — загибли, а натомість принялися назви "Україна", "Українці" й "українська мова".

Як звісно, старе імя нашого народа було "Русь" та "Русини". Так звали себе наші предки від IX віку аж до самої Хмельниччини і ще якийсь час по ній. Під словами "Русь" і "Русини" розуміли тоді наші предки (а таксамо сусіди) тільки "Україну" й "Українців", міжтим як на означеннє Москалів ("русских") та їх краю вживали тільки слів "Москалі" і "Московщина". Таксамо чужинці (Німці, Французи, Анґлійці і т. д.) звали нас і тільки нас від IX віку аж до половини XVII віку словами "Ruthenі", "Russі", "Ruscі", а наш край звали "Ruthenіa", "Russіa", "Ruscіa", між тим як Москалів і Московщину звали вони "Moscі", "Moscovіtі", "Mosсeovіі" і "Moscovіa", "Moscovіtіa".

Щойно по по Хмельницькім (в XVII віці), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці), стали в нашого народу загибати назви "Русь" і "Русини", а натомість приймаються імена "Україна" і "Українці". Слово "Україна"

— 87 —

мало-що молодше від слова "Русь" та означувало зразу майже ту саму землю, котра первісно звалась "Русь", себто околиці по ріці Роси й Росаві. Ось-так в старій київській літописи пишеться про смерть князя Володимира Глібовича (конець XII століття), що "о нем Украина много постона", себто, що Україна по нім дуже зажурилася. Поширятися зачинає те імя одначе щойно в XV та XVI століттях враз з початком і розвитком української козаччини. Козаччина зародилась там, де передше "Русь": по ріках Роси й Росаві, на "Україні". Разом з тим, як козаччина поширилась на південь у степи, на схід — на Лівобереже, та на захід — на части Волини и Поділля, поширялася й назва "Україна", а за сим і імя "Українці". Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (з початком XVII століття) писався вже "гетьманом України по обох боках Дніпра; Богдан Хмельницький в половині XVII століття підписувався "гетьман України", а його писар Зорка говорив над його труною 1657 року, що по нім плаче "уся Річ-посполита ^*) українська".

Отся назва "Україна" або "Мати-Україна" на означеннє держави українських гетьманів, а навіть всеї землі заселеної нашим народом, стрічається від сього часу (від половини ХVІІ віку) постійно в народніх піснях, козацьких думах, штучних віршах і драмах, в літописях та документах. Таксамо чужинці (Німці, Французи, Анґлійці) вживають її від сього часу в тім значінню в своїх писаннях і на мапах Европи, навіть як збірне імя нашої землі, всього нашого народу.

А разом з тим, як поширились у нас назви "Україна" і "Українець", загибали старі назви "Русь" і "Русини". Ще за Хмельницького й Виговського (половина XVII віку) говорено і писано про нас "Русь", "руський нарід", "руське князівство", "Русини". Але як Україна ввійшла в спілку й тіснійші зносини з Москвою та Москалями, тоді и зачинають у нас слова "Русь" і "руський нарід" та означеннє нашого краю і народу загибати — головно-ж із сеї при-

^*) Річ-посполита се — република.

— 88 —

чини, щоб відріжнити нас від Москалів, котрі звались "русскими людьми". Ще Грицько Полетика (конець XVIII віку) вживав сих старих імен, називаючи свою сильно-протимосковську історію України "Історією Русів". Якже Гетьманщину і Запороже влучено цілком до Россії, тоді загинуло назви "Русь" і "Русини" в теперішніх ґуберніях чернігівській, полтавській, київській, харківській, катеринославській та херсонській до решти, а зісталися тільки назви "Україна" і "Українці".

Слово "Русь" на означеннє нашого народу и землі зісталося ще тільки на Волини, Поділлю, Холмщині та Галичині, — там, де наш нарід мав до діла тільки з Польщею, а не стрінувся ще з "русскими людьми", себто з Москалями. Якже Москалі заняли Волинь, Поділлє и Холмщину (з кінцем ХVIII віку), то й там слова "Русь" та "Русини" загибають. Тепер уживаються вони на означеннє нашого народу й землі ще лише в Галичині й Буковині під Австрією та в сусідніх з ними околицях Угорщини, де наш народ не мав досі до діла з "русскими людьми" (Москалями) та міг без баламутства вживати свого старого імени. Одначе і в Галичині за останніх двайцять літ принялись дуже назви "Україна" і "Українці".

Ось-так слова "Україна", "Українці" і "український" увійшли в нас поволі на місце давнїйших слів "Русь", "Русини" і "руський", котрі загибли в нас (з виїмкою Галичини та Угорської Руси) тільки тому, щоби ми могли себе від "русских людей" (себто Москалів) відріжнити. В отсім і лежить ще один доказ, що ми, Русини-Українці, є окремий нарід від Москалів. Якби наш нарід вважав себе коли-небудь заодно з Москалями, то не відріжняв-би себе й свого краю окремою назвою від Москалів і Московщини. Видко одначе, що Українець вважав себе не одним народом з Москалем, коли навіть кинув своє давнє імя "Русь" і "Русини", або тільки відріжнити себе від "русских людей" і "Россії" (Москалів і Московщини).

І чужинці таксамо заперестали нас називати нашим давнім іменем ("Russі", "Russіa", "Ruthenі", "Ruthenіa") відтоді, як те старе імя в грецькій формі "Россія" цар Петро I загар-

— 89 —

бав для Московщини. Чужинці зразу не могли привикнути до сього, щоби "Moscovіa" стала зватись "Russіa", а давня "Russіa" (Україна) то вже чогось не "Russіa". Доси вони знали, що "Russіa" і "Ucraіna" се одна і таж сама земля між Карпатами та Донцем, a "Moscovіa" се знов окрема земля між Новгородом та Уралом вздовж Волги. Аж тут нараз назва "Russіa" переходить з України на инший край, а слово "Moscovіa" десь никне! Не всі чужинці в тім таки зараз розібралися. Одні зміркували в чім річ та стали звати нас правильно звісним їм уже іменем "Україна" і "Українці" і так значили на мапах Европи. Инші одначе дали збаламутитися хитрости Петра І і стали звати нас "Малороссами" і "Малороссією", а Москалів і Московщину "Великороссами" і "Великороссією". Отсе баламуцтво тиняється ще декуди и до нинішнього дня — тим більше, що його вперто піддержують в світі россійський уряд та россійські ґазетярі, бажаючи закрити істнованнє українського народу.

XL.

Та вертаймо знову до української історії.

Майже в тім часі, коли цариця Катерина II касувала останки української волі, розібрано й Польщу. По Хмельниччині і по дальших козацьких та шведських війнах стала Польща цілком упадати. Між польською шляхтою здобули собі найбільшу силу багаті маґнати, що були неначе "короленятами" в своїх землях. Ніяке право — ні королівське ні соймове — для них не істнувало. Шляхта і маґнати, привиклі до сього, щоби хлопи на них гарували, вміли тілько гуляти и дбати тілько про свій особистий інтерес. Через те й вибирали вони королем того, хто більше платив, а готові були для інтересу зрадити й свою Польщу.

Тоді три сусідні держави: з заходу Прусія з королем Фридрихом II, з полудневого заходу Австрія, де панували цісарева Марія Тереса й її син Йосиф II, а з північного сходу Россія, де правила Катерина II, задумали розібрати Польщу між себе і зробили се трома наворотами: 1772, 1793 і 1795 року.

— 90 —

Прусія забрала західну часть чисто-польських земель коло міста Познаня; Австрія забрала Галичину, а Россія взяла решту — "руські" (українські й білоруські) землі: правобічну Україну, Поділлє, Волинь і Білу Русь, а крім того Литву і властиву Польщу з містом Варшавою.

Тим способом з кінцем XVIII віку наш нарід опинився під двома великими державами: в Галичині під Австрією, а решта під Россією. Здавалося тоді, що наш нарід уже вмер. Один тільки "хлоп" говорив українсько-руською мовою. Всі висші верстви відчужились.

В Галичині, під Австрією, стогнав наш "хлоп" під польською панщиною, яку значно злекшив вихований на вільнодумних і свободолюбних писаннях цісар Йосиф II. А на россійській Україні — себто на Волини, на Поділлю та на цілій наддніпрянській і слобідській Україні — гинули селяне в страшнім кріпацтві.

На Волини, на Поділлю та на правобережній Україні (а так-само на Білій Руси) панували дальше над українським чи білоруським "хлопом" польські пани ("шляхта") — із сею ріжницею, що давнїйше, під Польщею, "панщина" була для "хлопів" лекша від "кріпацтва" під Россією. Слаба Польща, де не було ні доброго війська ні поліції, не могла притиснути "хлопів" так, як вчинила се опісля самодержавна россійська держава зі сильним військом і поліцією.

Знов-же в колишній Гетьманщині (Чернигівщина і Полтавщина), Слобідщині (Харківщина й Курщина) та на Запорожі (Катеринославщина й Херсонщина) з останків козацької волі й самоуправи ні сліду не зісталося. Лівобережна та слобідська козацька старшина — з давніх козацьких родів та з пізнїйших світових заволок — діставши від Москви "кріпостне право" над селянами, пристала до Москви. Із тих старшин та з усяких россійських ґенералів, що діставали від уряду землі на Вкраїні, виробився з кінцем XVIII віку новий шляхецький стан, так звані "лівобережні дворяне", що вживали вже не української мови, але перейняли в школах тодішню московську книжну мову.

— 91 —

XLI.

Тодішня московська літературна (себто книжна) мова не була чисто-народньою московською мовою, але мішаниною, що витворилася з мов: церковної, української та московської.

Як звісно, давніми часами не писалося в ніякого народа простою мовою, як люде говорили, але писалося церковною мовою, яка в західно-європейських і римо-католицьких народів була латинська, а в східно-европейських славянських народів славянського обряду старо-болгарська. Та дальше стали письменні люде писати простою, всім зрозумілою мовою, аби всі могли користати з науки.

Сей звичай виробився в західній Европі насамперед (по році 1200) в полудневій Франції, потім (коло року 1300) перенісся до Італії, дальше (коло 1400 р.) до Анґлії та до Чехії (Іван Гус), а коло 1500 року до Німеччини. Вироблявся він разом з розцвітом міст (городів) і міщанства та з поширеннєм так званих "реформаційних" думок, себто думок про те, що римо-католицька (папська) церква попсувала правдиву Христову віру та що треба ту віру назад направляти ("реформувати") та вертати до давнього, "євангельського" христіянства. Мішане стали писати народньою мовою тому, бо їм то лекше приходило, ніж по латинськи. А знов-же "євангелики" стали перекладати на народні мови Святе Письмо, аби нарід міг спізнати Христову науку прямо зі Святого Письма та щоби тим способом визволити нарід зпід впливу духовенства.

І в нас, на Вкраїні-Руси (а таксамо на Білій Руси), звичай писати мовою, зближеною до простонародньої, зачав входити разом з тим, як в нашім народнім життю набрали значіння міста (городи) та як у нас за прикладом Чехії і Німеччини поширились "євангелицькі" думки. Сталося се з початком XVI віку (по році 1500), як у нас стали розвиватись міщанські "брацтва", братські школи, бурси, друкарні і т. д. та як і в нас зачали ширитись реформаційно-євангелицькі думки ("лютеранство", "аріянство" або "социніянство" і т. д.). Появились у нас тоді друком книжки, писані майже чистою народньою мовою

— 92 —

("Святе письмо" в перекладі дра Скорини, писання Будного, Зизанія і т. д.). Хоч наше стародавнє українське духовенство обставало за тим, аби дальше писати книжки "церковною" мовою, одначе в брацьких школах, де наплило багато світського народу — шляхецьких, міщанських і козачих синів — вироблявся таки в XVII віці звичай писати "вірші", "канти", "драми", "комедії", "інтермедії" і т. п. майже цілком чистою українською народньою мовою. Такою мовою писано тоді акти, листи, літописи, особливо в українських козаків, що не дуже-то знали церковщину.

Ось-так наша письменна мова, що зразу дуже була підмішана церковщиною, в XVII і XVIII століттю цілком зукраїнщилась. Іван Котляревський, пишучи з кінцем XVIII віку свою "Перелицьовану Енеїду" та "Наталку-Полтавку" просто-народньою мовою, не впровадив властиво ніякої новини. Новиною було тільки те, що його твори були се перші українські друковані книжки, писані на новочасний лад та ще й писані з умислу по українськи — саме тоді, коли українські пани стали калічити по московськи.

Натомість в Москві ніколи не писано простою московською мовою, але все "церковщиною", себто старо-болгарською мовою, яку Москалі чим-раз то більше перекручували на московське. Якже від часів Петра І українські вчені з київської Могилянської Академії стали йти в Московщину на професорів і єпископів, то вони занесли в книжну, московсько-церковну мову багато українських слів і такою мішаниною писали Москалі від часів Петра Великого.

Сю мішанину підмішав ще більше московськими словами московський поет з часів Катерини І Ломоносов і від нього назвалася та літературна (книжна) московська мова "ломоносовщиною." Оттою "ломоносовщиною" писано з кінцем XVIII віку всі книжки і документи та учено в школах по цілій Россії. І на Вкраїні заведено по школах теж "ломоносовщину" та стало говорити нею все "дворянство" і "чиновництво" (себто урядники).

Та пізнійше, вже около року 1820, виступив у Москалів великий поет Пушкін, що завів у письмі майже чисту московську

— 93 —

мову. Від того часу мають Москалі свою чисту та чимраз чистійшу книжну мову, з якої викидують всякі церковні та українські причіпки.

XLII.

Ми навмисне розказали дещо докладнійше про московську "літературну" (книжну) мову, бо "москвофіли" і "обєдинителі" говорять, що — хоч наш нарід говорить відмінно від Москалів — одначе літературна мова в обох народів має бути одна та що ся "літературна" мова з давен-давна в обох народів спільна.

Та з того, що розказано, виходить, що спільної літературної мови між Русинами-Українцями і Москалями ніколи не було і цілком нема та що Москалі мають свою відрубну літературну мову, з якої викинули й сю дрібку "українства", яку там занесли учені з київської Академії.

Що є багато спільного (або подібного) в нашій мові і московській се правда. Але й між польською, чеською і церковно-болтарською мовами й нашою мовою теж багато спільного. З того одначе ще не виходить, аби те все була одна мова. Всі мови в Европі мають дещо спільне, бо всі вийшли з одного пня і від себе взаїмно дещо переймають: "матір" — по латині "mater", по німецьки "Mutter", по грецьки "метер", по французьки "мер"; "дім" по польськи "dom", по чеськи "dum", по латині "domus"; "син" по литовськи "sunus", по німецьки "сон", по анґлійськи "сун"; "вовк" по польськи "wіlk", по німецьки "Wolf", по литовськи "wіlkas"; "дати" по польськи "dac", по латині "dare", по грецьки "дідомі"; "видити" по польськи "wіdzіec", по латині "vіdere" і т. д. От-так у всіх мовах багато-багато слів подібних, але з того ще не виходить, аби се була одна мова.

Так і наша українська мова та московська то дві осібні і ріжні мови. Наша мова й старша, бо наш нарід уже здавна був, а Москалі витворилися щойно пізнійше, вже по хрещенню Руси, з мішанини Вятичів, Фінів, Русинів і Моголів.

— 94 —

Коли-ж у наших освічених верстов на Лівобережу запанувала з кінцем XVIII віку згадана "ломоносовщина", то сталось се так: До половини XVIII віку Українці мали себе за освіченійших, культурнїйших і кращих від півдиких Москалів, хочби й московських бояр ^*). Одначе за Катерини II та иньших царів і цариць завівся в Петербурзі розкішний і блискучий двір на французький лад (хоч тільки по верху, бо в ґрунті річи під французькою політурою остало варварство). Рівночасно культура на Вкраїні — наслідком довголітніх воєн, руїни краю, виселення багатьох українських учених до Московщини та наслідком знищення українського шкільництва и друку Петром І і Катериною II — підупала. Не диво, що й лівобережні "дворяне", виховувані тепер в московській школі та наслідуючи "благородну моду" з "самої столиці", зацвенькали по московськи, а свою рідну, українську мову стали вважати "простою" мовою своїх кріпаків.

XLIII.

Ось-так з кінцем XVIII віку наш нарід — здавалося — і політично й культурно завмер: утратив свою державу, утратив свою шляхту й козацьку старшину, знесилився у боротьбі, попав переважно у кріпацтво, утратив свої школи, своє друковане слово та свою освічену верству, що приняла чужу мову. Та се була тільки позірна смерть!

Серед мас українського народу жила память славного козацтва і колишньої волі. В піснях і "думах" співали "кобзарі" й "бандуристи" про козацьку славу, про славного "Хмеля", про "війни" і "свари", про те, як-то колись було, що "не було ліпше та не було краще, як у нас на Вкраїні", про руїну Січи Москалями і т. д. Серед лівобережних дворян, що були синами та внуками козацьких старшин, заховувалася память про лицарську давнину та про українське самостійне гетьманство.

^*) Майже всі епископи в Россії за часів Петра І і по нім були Українці. Як Петро І відчинив у Москві і в Петербурзі перші московські високі школи, то й учителі і ученики в них були зразу майже самі Українці.

— 95 —

Вони, хоч училися в школах по московськи та хоч уже навіть говорили між собою московською мовою, все таки бодай трохи почували себе Українцями, не любили Москалів та згадували колишню свобідну козаччину. З ними було таксамо, як опісля з нашою інтеліґенцією в Галичині, що вивчена в німецьких та польських школах, звикла говорити та писати по німецьки або по польськи, але почувала себе Русинами і змагала до відродження свого народу в Галичині.

Крім того поміж лівобережними українськими дворянами, що їздили зчаста в західно-європейські краї, стали розширятися ті вольнодумні і до народу прихильні, а царям і панам ворожі думки про свободу, про народню управу, про скасованнє абсолютизму і т. д., які тоді запанували у Франції, де освічене міщанство враз з селянством зробило 1789 року і 1793 року революцію, скасувало абсолютну власть короля, скасувало панщину і всі панські привілеї, а завело рівність, свободу всіх людей і конституцію з парляментарно-виборчим ладом.

Отже в тих лівобережних козацьких потомків сі нові французькі революційні думки про свободу, про рівність та про конституцію змішалися з давніми споминами про козацьку свободу й українську самоуправу. Через те розвивалася між лівобережними дворянами прихильність до своєї вітчини, Матки-України, і до свого українського, простого народу.

Найбільше зростали сі думки в козацько-дворянських родах Капністів, Полетиків, Білозерських, Гоголів і иньших. Серед родини Полетиків зложилася навіть дуже патріотична і повна козацького свобідного духа та повна думок про незалежність України історія, що зветься "Історія Русів" (себто: Українців). Та "Історія Русів" ходила в багатьох відписах поміж українським дворянством та з неї вчився опісля й Тарас Шевченко вперве нашої історії і набрався з неї чимало свобідного і патріотичного духа.

А знов-же один з Капністів, ґраф Василь Капніст, їздив 1791 року до Берліна яко тайний посол українських лівобережних дворян до пруського короля, щоби сей визволив Україну.

— 96 —

Замітне, що й тодішній український митрополит з Галичини — що по розборі Польщі (1772 року) належала вже до Австрії — Лев Шептицький, в однім своїм письмі до віденського цісарського правительства заохочував Австрію попирати галицьких Русинів, бо через них можна прихилити собі й наддніпрянських Українців, котрі тужать за давньою волею. Мабуть, що Лев Шептицький зносився потайки з Грицьком Полетикою, ґрафом Капністом та иньшими Українцями з колишньої Гетьманщини. В кождім разі бачимо, що у Гетьманщині (а навіть і в Галичині) жила тоді — з кінцем XVIII віку — думка про самостійність України.

Жила вона і зараз по 1800 році, з початком XIX століття, коли — здавалось — темна, глуха ніч покрила всю Україну. Істнувало тоді на Вкраїні якесь тайне "Товариство визволення України", а провідника українських дворян з Лівобережа, Лукашевича, арештовано навіть за приналежність до нього. Знов-же в 1821 році, поліція викрила на Вкраїні тайне "Общество соєдиненних Славян", до котрого належали тоді лівобережні, майже самі українські пани. В проґрамі сього товариства було й домаганнє автономії України.

Значить: і в сі найтемнійші часи найкращі уми України думали про волю рідного краю, про визволеннє України зпід московської кормиги.

XLIV.

Не диво проте, коли там, на тій недавній ще "Гетьманщині", серед автономістичного українського дворянства виступив в 23 роки по зруйнованню Січи чоловік, що видав першу, на новий лад писану книжку простою українською мовою (1798 року). Сим чоловіком був син полтавського дяка Іван Котляревський, а книжка його звалася "Енеїда".

Отсю "Енеїду" переробив Котляревський зі старинної римської поеми про князя Енея, що по староримським казкам мав бути предком перших основателів Риму. Та Котляревський

— 97 —

переробив сю "Енеїду" так, що надав Енеєви і його лицарям українську, козацьку подобу і українські звичаї. Притім згадав Котляревський в "Енеїді" і про Запорожську Січ і про Гетьманщину, а описуючи Енеєву подорож до пекла, повсаджував у пекло змосковщених панів та московських чиновників, що кривдили и утискали український нарід. Крім "Енеїди" написав ще Іван Котляревський дві гарні комедії зі співами для вистав в театрі, а то: "Наталку Полтавку" і "Москаля Чарівника".

Від часів Котляревського стала наша мова чим-раз то більше заводитися в письменстві. Правда — були и давнійше (ще з початку XVII віку) на Руси-Україні люде, що пробували заводити живу, народню мову в письменство. Перший, як звісно, зробив те ще др. Франц Скорина. Пізнійше козацькі літописи та багато віршів, реліґійних пісень, театральних комедій і т. п. за часів "Гетьманщини" писано чим раз то простійшою та чистійшою мовою. Але по скасованню української самостійности і по установленню кріпацтва, як заведено на Вкраїні в школах і в урядах московську "ломоносовщину", тоді здавалося , що наша мова загибла. Котляревський показав, що вона живе і що нею не треба гордувати.

Небавом слідом за Котляревським пішли й инші інтеліґентні Українці: Гоголь, Гулак-Артемовський, Грицько Квітка-Основяненко, що написав прегарну повість "Маруся", Евген Гребінка й инші, що стали писати по українськи, чистою селянською мовою й описували в своїх писаннях життє та долю простого українського народу.

Иньші-ж вчені Українці, хоч ще не наломилися писати рідною мовою і хоч писали дальше по московськи, але писали тілько про Україну і про її нарід, писали про українську славну історію, про наші народні пісні й звичаї та про селянське життє. Тим способом український патріотизм чим-раз то більше зростав.

Ще більше стало українство зростати, коли 1819 року заходом і коштом українських дворян заложено університет в найбільшім місті слобідської України, в Харкові, а опісля р. 1833 основано університет у столиці України, в Київі. Професорами

— 98 —

на тих університетах поставали вчені Українці, деякі з них навіть гарячі патріоти. Хоч вони вчили по московськи, все-ж таки вщіплювали в молодих людей любов до України. Незабаром більша часть молодижи на тих університетах стала признаватися до українського народу.

Отсе було літературно-культурне відродженнє українства. Довершилось воно в найтяжших часах політичної неволі, кріпацтва народніх мас та обмосковлення наших висших верстов. Тим більше засвідчає воно про невмирущість українства та про се, що Українці та Москалі то не одно. Інакше чого-б у сю темну годину люде воскрешали з гробу те, що здавалося на віки тяжким каменем привалене?... Перла їх — видко —до сього якась необорна сила: любов до свого, память про давню волю й славу, свідомість своєї окремішности від Москалів. Перла їх таксамо, як необорна и дивна сила пре на весну билину прозябати з зерна, гонить гони і пуки на дереві, видає листє и цвіти...

Вигнане з державного, урядового, церковного й шкільного життя українство проявлялось письменством. Так як ріка, загачена поперек корита, найде собі боком дорогу й тече дальше. Живий нарід не хотів умирати.

XLV.

Але більший рух зачався аж тоді, коли став видавати свої поеми наш народній ґеній і кобзар, Тарас Шевченко. Він був сином кріпака з правобережної України, з околиць Київа. Зразу пастух та льокай-козачок у свого дідича, викуплений опісля на волю, став писати гарні поезії (вірші), де описував славну бувальщину України, крівавими словами малював недолю кріпаків, грімким і гострим словом звертався проти московської, царської та панської неволі та взивав земляків ратувати Україну від загибели. Шевченкові твори, писані з гарячим серцем для рідного народу та з ненавистю до гнобителів України й її люду, хапали за серце і потрясали всіх молодих Українців, у яких ледви тліла іскра українства, та вливали в душі їх патріотичного духа.

— 99 —

Шевченка повитали Українці як свого пророка. Зачався великий рух. Щоби працювати для свого народу, найвизначнійші молоді Українці в Київі завязали коло 1845 року товариство, що називалося "Брацтво св. Кирила и Методія". Се товариство мало на цили:

1. змагати до забезпечення українському народови самостійности так, щоби Русь-Україна становила осібну державу, котра була-б у спілці з иншими славянськими свобідними державами: Москвою, Польщею, Чехією, Болгарією, Сербією і т. д.;

2. змагати до заведення в самостійній Руси-Україні конституційної управи;

3. змагати до заведення в Україні по школах і урядах української мови;

4. домагатися скасовання кріпацтва і всякої неволі, а заведення свободи и рівности.

Отсе була проґрама кирило-методіївських "братчиків", котрих проводирями була українська трійця: Шевченко, поет і історик Панталеймон Куліш та славний історик Микола Костомарів.

З проґрами "Кирило-методіївського Брацтва" видко, що братчики мали подібні думки, які були ще в "Гордієнковій конституції" з 1709 року і у Мазепиепи та Орлика, а ще давнійше у Дорошенка, далі в "Гадяцьких пунктах" Виговського і Немирича та у Хмельницького.

Як тамті всі патріоти бажали собі "самостійної України", так бажали собі сього і "кирило-методіївські братчики". Як Запорожці и Гордієнко бажали не тілько самостійної України, але ще й повної свободи і рівности всього народу та демократичного і на народі опертого ладу в Україні, таксамо домагалися сього "кирило-методіївські братчики".

Тільки "кирило-методіївські братчики" думали, що зможуть здвигнути самостійну Україну тим способом, що вона буде у спілці з иньшими славянськими державами. Через те — думали братчики — настане між Славянами мир та згода і Москва та Поляки не будуть гнобити нашого народу, але скорше пристануть на його самостійність.

— 100 —

Розуміється, що "кирило-методіївське брацтво" було тайне, бо під россійським урядом, а ще до того під тодішнім жорстоким царем Миколою І не вільно було (і не вільно ще й тепер) заводити ніяких таких товариств. Коли-ж московський царський уряд довідався про те "брацтво", арештував усіх братчиків і порозсилав їх по тюрмах та далеких землях. Дуже гостро покарано Куліша й Костомарова, а найгострійше Шевченка, бо він у своїх поемах дуже завзято вдарив на царів і на панів, на московський уряд і на панщину, а проповідував вільну Україну "без холопа і без пана".

Шевченка заслав цар Микола в далекі пустині, в Азію, служити за кару ціле життє в салдатах по ріжних фортецях, заборонивши йому що-небудь писати, а навіть рисувати (бо Шевченко був також добрий маляр). Аж по смерти царя Миколи І вдалося "братчикам" випросити дозвіл на поворот в Україну. Шевченкови аж по 12-ох літах неволі дозволено вернути до Европи, але не дозволено вертати на Вкраїну і він зломаний на здоровлю помер на чужині, в Петербурзі. 1861 року.

Українці перевезли Шевченкове тіло на Вкраїну і поховали його на горі, над рікою Дніпром, недалеко Київа, коло міста Канева, а нарід сходиться на Шевченкову могилу молитися за його душу та зложити поклін памяти того, "що народови волю писав".

Кілька днів по Шевченковій смерти россійський уряд скасував кріпацтво, що проти нього боровся Шевченко й инші благородні Українці та Москалі.

XLVI.

Рівночасно з тим, як відроджувався наш нарід на россійській Україні, пробудилася й та мала часть нашого народу, що була під Австрією в Галичині.

Послідній раз проявилося життє "руського" (себто українського) народу в Галичині ще за Хмельницького. Тоді галицькі Русини, міщане, дрібна "руська" шляхта та селянство, приста-

— 101 —

вали до Хмельницького та виганяли Ляхів і Жидів. Якже-ж опісля, через виленську умову між Москвою і Польщею, Галичина зістала при Польщі і все народнє життє скупилося в козаччині на наддніпрянській Україні, тоді галицькі Русини цілком завмерли. Шляхта до решти спольщилася, спольщилося и міщанство та висше духовенство. При українсько-руській мові зістав один тільки панщизняни" "хлоп" та сільський темний "піп". Так прийшла Галичина під Австрію по першім розборі Польщі 1772 року.

Коли цісарева Марія Тереса прилучала Галичину до Австрії, то мала вже під своєю рукою малу частку Русинів. Були то Русини угорські, що мешкають за горами Карпатами або Бескидами, в тій пасмузі північної Угорщини, що межує з Галичиною. Ті Русини зайшли на Угорщину через Карпати ще мабуть в старинних княжих часах. Галицький князь Лев Данилович в другій половині XIII віку прилучив отсих угорських Русинів на коротко до своєї галицько-руської держави. Пізнійше, за литовських та польських часів, еміґрувало туди багато Русинів, невдоволених польським панованнєм на Руси. Угорські Русини діставали зразу від угорських королів усякі корисні права и мали в Угорщині чимале значіннє. Коли угорське королівство перейшло в спадщині, через дідицтво, на австрійську пануючу родину Габсбурґів, то й угорські Русини дісталися під владу Австрії. Ті угорські Русини — хоч їх була тілько мала жменя — мали тоді більшу освіту від галицьких Русинів, бо на Угорщині були вже в тих часах доволі гарні латинські и німецькі школи.

Якже-ж Галичину прилучено до Австрії, то і в Галичині зачали заводити школи, а отсі угорські Русини стали учителями галицьких Русинів. Хоч ті школи були німецькі, все-ж таки була з них деяка користь і Русинам, бо через них стала зпоміж Русинів витворюватися слабенька інтеліґенція.

Найбільше причинився до двигнення галицьких Русинів цісар Йосиф II, син Марії Тереси. Він був вихований на вільнодумних і до народу прихильних писаннях французьких поступовців і вчених та став заводити в Австрії новий лад. 1782 року скасував він давнє особисте підданство хлопів дідичам і хоч панщина ще зісталась, але стала багато лекша.

— 102 —

Се діялося саме тоді, як під Россією на Вкраїні цариця Катерина II закувала свобідних досі українських селян у кріпацтво.

Дальше заснував цісар Йосиф и "руські" (українські) семинарі, де би виховувалося освічене "руське" духовенство, а навіть велів учити там дечого по "руськи". Але самі тодішні Русини-учителі, що походили з Угорської Руси та були самими священиками, не знали, як їм учити; простою, "хлопською" мовою стидалися вчити, а натомість учили незрозумілою "церковщиною". З такої науки не було пожитку і тому по кільканайцятьох літах скасовано ту науку.

Тимчасом між иньшими славянськими народами Австрії, а саме між Чехами, Словаками, Словінцями та Хорватами повіяв новий дух. Набравшися з західної Европи, головно з Німеччини, поступових і до народу прихильних думок, стали молоді Чехи, Словаки, Словінці та Хорвати покидати чужі, панські мови, а прихилятися до свого рідного, простого народу, стали писати рідною мовою й будити свої народи до життя. Особливо настало се по великій французькій революції, що була 1789 та 1793 року та від якої пішла слава по всій Европі.

Ті прихильні простому народови и свободолюбні думки, які ширилися між усіма Славянами, особливо між Чехами, приймалися і в "руських" семинаристів у Львові. Ось-тоді між тими "руськими" семинаристами знайшлися люде, що, взявши собі примір з Чехів і иньших Славян та набравши прихильних простому народови думок, бажали двигнути свій "руський" (український) нарід у Галичині и воскресити "руську" (українську) мову в галицькім письменстві.

Се була галицька "руська трійця": Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич, а душею їх був перший з них — поет Маркіян Шашкевич.

XLVII.

Ті молоді люде читали про те, як Чехи воскресили свій нарід, читали також і про те, що на р. Україні наш нарід уже

— 103 —

пробудився, та задумали пробудити його і в Галичині. У львівськім семинарі зібрали вони кругом себе чимало товаришів, училися від простого народу "руської" (української) мови, та стали самі між собою по "руськи" (українськи) розмовляти. Далі 1837 року видала отся "руська трійця" першу книжку в Австрії, писану народньою українською мовою та фонетикою. Та книжка звалася "Русалка Дністровая", а віє з неї гарячий, патріотичний, український дух та демократизм.

За приміром Шашкевича і його товаришів стали йти й инші, особливо молоді Русини. Коли опісля, 1848 року, віденські міщане та університетські студенти зробили у Відні революцію та забажали свободи, знесення панщини й надання конституції та як під напором революції заведено конституцію і скасовано панщину, тоді зібралися у Львові інтеліґентні Русини, аби взятися спільно до праці над своїм народом. Вони заснували товариство "Головна Руська ^*) Рада" і ухвалили таку проґраму:

1. ми, галицькі Русини, є частею "руського" (українського) народу, що був колись сильний і мав свою державу та є осібним народом і від Поляків і від Москалів;

2. ми, Русини, маємо таке саме право, як наші народи, розвивати свою нарідність і свою мову — і

3. нам треба просвічати нарід народньою мовою.

Небавом потім у чеськім найбільшім місті, в Празі, зїхалися
на великий зїзд (конґрес) відпоручники всіх Славян, аби поладнати, як Славянам між собою жити. Тут галицькі Русини вперве зажадали, аби Галичину поділено на дві части: західну — польську і східну — українську та щоби Русини стали в своїй східній Галичині своїми панами.

Коли-ж у Відні зібралася перша "державна Рада", аби ухвалити новий лад і конституцію, тоді посли від галицьких Русинів, а особливо Яхимович, промовляли за поділом Галичини і за утвореннєм зі східної української части Галичини, з північної української части Буковини

^*) "Руська" се значить в Галичині те саме, що "українська".

— 104 —

і з Угорської Руси осібного "руського" краю з осібним "руським" соймом.

Се жаданнє підпирав і тодішній славний проводир Чехів, посол Ріґер, та казав, що як Русини в Австрії будуть мати осібний край і повну свободу, то тоді вони зможуть підпомагати своїх братів Русинів-Українців, що під московським ярмом, і легко може прийти до того, що Українці відірвуться від Россії.

Та польські посли стали вживати всяких способів, аби не допустити до поділу Галичини і промовляли проти того жадання Русинів. Особливо польський посол Зємялковський казав, що Русини то не є ніякий осібний нарід, а тільки така відміна Поляків. "Я сам — говорив Зємялковський — Русин з роду, але Поляк по народности" ^*).

Полякам удалося недопустити тоді до поділу Галичини на дві части: польську і українську. Та з того й так нічого не вийшло, бо цісарський уряд розігнав небавом парлямент, віденських революціонерів вигубив або позамикав у тюрми і конституцію скасував.

Тоді і галицькі Русини знов затихли.

XLVIII.

Так-то майже в один час пробудився наш нарід на Україні під московським панованнєм та в Галичині під Австрією. 1846 року завязали Українці в Київі "Кирило-Методіївське брацтво", а 1848 року Русини в Галичині завязали "Головну Руську Раду".

І одні і другі обстоювали окремішність нашого народу від Москалів та бажали двигнути свій нарід із занепаду. Та проґрама Українців з "Кирило-Методіївського брацтва"

^*) Подібно цілком кажуть "обруссителі", бо вони говорять, що ми не є ніякий нарід, але тілько відміна Москалів. Зємялковський і подібні йому перекіпчики казали, що вони є "Русинами з роду, але Поляками по народу", а москвофільські переверти кажуть подібно, що вони "Малоросси з роду, але Москалі (русскіє) по народности".

— 105 —

була яснійша і дальшеся гала, ніж проґрама галицьких Русинів з 1848 року. "Кирило-Методіївські" братчики домагалися у своїй проґрамі утворення осібної української держави, до котрої — розуміється — входили-б і галицькі та угорські Русини. А Галичане в проґрамі "Головної Руської Ради" — хоч казали, що Русини-Українці є осібний нарід і від Поляків і від Москалів і що Русинам-Українцям належиться повне право на розвиток — ще однак не дійшли до думки про самостійну українську державу, а тільки думали, якби зі східної части Галичини, з північної части Буковини і з Угорської Руси утворити осібний "руський" (український) край з осібним соймом.

Та ріжниця походить відти, що Українці в Россії були більше освічені від галицьких Русинів та що між ними ще жива була память про самостійне українське козацьке гетьманство, яке знищила Москва. Тому їм і лекше насунулася думка про самостійну Русь-Україну.

Та, як сказано, і россійські Українці по 1847 році, коли арештовано "Кирило-Методіївських братчиків", і галицькі Русини, по скасованню конституції 1849 року, знов притихли.

Аж в десять літ по тім, коло 1860 року, починається новий рух. На Вкраїні випущені на волю українські патріоти закладають часопись "Основу", що будила Українців до життя та домагалася свободи для простого народу. Коли-ж 1861 року цар Олександер II, під напором вільнодумних Москалів і Українців (вихованих на писаннях Турґенева, Шевченка й инших), скасував панщину, тоді молоді Українці стали видавати для народу просвітні книжочки та завели по українських містах (городах) так звані "недільні школи", де охочі молоді люде вчили даром неписьменних людей читати, писати і т. д. Для тих шкіл укладано навіть осібні українські книжки. Ся просвіта, яку молоді Українці ширили серед простого народу, не сподобалася дідичам-Полякам та Жидам з правобережної України і вони счипили крик по своїх ґазетах, а далі і в одній московській ґазеті, що Українці "бунтують" нарід проти панів і проти царя, що оповідають народови про те, як Хмельницький і гайдамаки виганяли Ляхів і Жидів, та що вони хочуть воскресити козацьке гетьманство, себто українську державу.

— 106 —

А знов в Галичині, коли 1859 року заведено наново конституцію і коли до Галичини дійшли Шевченкові твори, зачався між Русинами новий рух. Молоді галицькі Русини, набравшися з Шевченкових творів прихильних до народу думок, стали видавати часопись "Вечерниці" і від того названо тих молодих Русинів "вечерничниками". Та деяким старшим Русинам зпоміж інтеліґенції не подобалася проста мова "вечерничників" і той поступовий, прихильний селянах дух, який віяв серед них. Ті старші інтеліґенти бажали собі мати свою шляхту, своїх панів та свою "панську" мову, а селян уважали мало-що не за худобу та гордували "хлопською" мовою. Щоби відріжнити себе від "хлопів", писали вони ніби церковщиною.

XLIX.

Осей новий розвій українства з 60-их років минулого віку як в російській Україні так і в Галичині занепокоїв московських " обєдинителів" та московський уряд. Уже українські "недільні школи" не були йому по нутру, бо в них молоді Українці-інтеліґенти вчили українських селян і робітників та ще й на українській мові. Тому, користаючи з польсько-жидівських та з ґазетярських доносів, московський уряд розвязав сі школи. Дальше заборонив сей уряд видавати "Основу", вислав що-найкращих українських патріотів на засланнє в північні ґубернії, а вкінці 1863 року вийшов царський указ, котрим заборонено вживати української мови в друку, школі, церкві й уряді. Цілею сього варварського указу було замкнути уста відроджуючомуся народови і наново покласти його до гробу. Сей указ опирався на думці "обрусителів", буцім-то "не било, нєт і не будет украінскава народа" — був одначе саме доказом, що український нарід живе и розвивається, коли його розвій треба аж такими варварськими указами спиняти.

Якби Українці та Москалі були з природи і історії одним народом, тоді Москалям й не треба-б було лякатись українських шкіл, ґазет, книжок, проповідей і т. п. — бо що не має основи в природі та в історії, се не розвинеться, але засвітиться само в собі. Московський уряд думав одначе инакше про укра-

— 107 —

їнство, коли лякається найменшого його прояву. Се найкраще доказує, що самі Москалі вважають нас окремих народом, який вони раді-б задержати в неволі.

Одначе не тільки свого українства налякалася Россія, але й відродження галицьких Русинів. Як уже сказано, галицькі Русини 60-их років минулого віку ділились на "молодших" (переважно світських людей), що під впливом творів Шевченка та слідами Шашкевича вживали народньої мови та "старших" (переважно з духовенства), що були консерватистами, хотіли відріжнятись від "хлопів" якоюсь "панською" мовою і тому вживали в письмі церковщини.

Ось саме на тих заскорузлих "старорусинів" або "свято-юрців" — так звалися вони від того, що проводили ними крилошане від митрополітальної церкви св. Юра у Львові — звернув свою увагу московський уряд та московські "панслявісти", себто ті Москалі, що бажали, аби всі Славяне стали Москалями. Ті панслявісти намовили отсих "панських" Русинів пристати до московського народу, бо в Москалів є "пани", "цар", "військо", "урядники", "міністри" і "панська мова", буцім-то схожа на церковщину. До того обіцяли московські панслявісти тим "старорусинам", що будуть їх запомагати грішми, та неодин злакомився на ті грошеві "пособія". Коли-ж 1866 року Прусаки побили Австрію, тоді московські панслявісти пустили чутку, що Москаль скористає з австрійської воєнної недолі і забере Галичину. Тоді ті "старорусини", бажаючи ще заки прийде Москаль приподобатися московському урядови, оголосили в своїй ґазеті "Слово", що Русини та Москалі то все одно і що Русинам треба пристати до московської мови.

От-так виробилися в Галичині "москвофіли", себто ті відступники від нашого народу, що їм захочується якоїсь "панської" мови і що гордують нашою мовою, звуть її хлопською ("жарґономъ пастуховъ") та тягнуть до московського. Та хоч один з головних москвофілів, Богдан Дідицький, написав був навіть у 1866 році книжку, буцім-то Русинови можна за одну годину навчитися по московськи, то все-ж таки ані сам Дідицький не навчився до самої смерти

— 108 —

говорити по московськи, ані не вдалося до сьогодня москвофілам защіпити московської мови галицьким Русинам.

Багато людей зпоміж "святоюрців" пристало зразу до москвофільства прямо з несвідомости, не знаючи московської мови та беручи її — на основі подібної правописи — за одно з церковщиною. Коли-ж молоді "хлопомани" або "українофіли" вживали в своїх писаннях не тільки чисто-народньої мови, але и фонетичної правописи (по принципу: "пиши, як чуєш, а читай, як видиш), то "святоюрці" й "москвофіли" накинулись завзято на молодих "українців" за фонетику, хоч фонетика не була нїякою новиною, бо всі наші перші писателі (Котляревський, Гулак-Артемовський, Шевченко й Куліш на росс. Україні, а Шашкевич у Галичині) писали скілько мога фонетично.

Тимчасом молоді "українці" або "вечерничники", що самі себе назвали "народовцями", себто такими, що стоять за нарід і за його мову, заснували 1868 року товариство "Просвіту"ot; на те, аби просвічувати простий нарід поучаючими книжочками и читальнями. Тоді москвофіли, щоби відтягнути нарід від "Просвіти", заснували своє осібне товариство, котре назвали "общество ім. Качковського".

Одначе поступовий український дух ширився чим-раз то більше між молодими інтеліґентами-Русинами, особливо через Шевченкові поезії. Тим способом москвофіли чим-раз то більше тратили в Галичині ґрунт, а "Просвіта" й инші українські товариства зростали.

Особливо зачався в Галичині дуже живий, поступовий та для простого народу дуже прихильний рух від часу, як у 70-их роках навідався до Галичини Українець з Київа, Михайло Драгоманів.

Михайло Драгоманів походив з давнього козацького лівобережного роду та був професором на університеті в Київі. Він брав участь і в "недільних школах" 1861 року та ширив поступового духа між молодими Українцями в Россії, а навідуючись у Галичину, і між Галичанами. Через те зробили львівські москвофіли на нього донос до московських жандармів і Драгоманова

— 109 —

скинули з професорів та він мусів покидати Россію і поселився в краю Швайцарії в місті Женеві, де видавав свої книжки. Опісля болгарський уряд покликав Драгоманова задля його вчености на професора до болгарської найвищої школи в Софії і Драгоманів помер там 1895 року.

Михайло Драгоманів прислужився дуже нашому народови тим, що звертав у своїх писаннях увагу нашої інтеліґенції на простий нарід і на його долю: казав, що український нарід — се нарід робучих людей (селян і робітників) та взивав інтеліґентних Українців, аби вони помагали простому народови скинути з себе ярмо польських і московських панів.

Від того часу стали свідомі Русини-Українці і в Галичині і в Россії звертати більшу увагу не тілько на пониженнє української мови, але й на недолю, на злидні та на кривди простого робучого народу від панів: польських, московських і жидівських. Інтеліґентні Русини-Українці спізнали, що сила нашого народу лежить в простих, робучих людях та що коли ті прості, робучі люде (селяне та робітники) стануть господарями на своїй землі, тоді й встане вільна Русь-Україна. Тож і молоді Русини-Українці стали за приводом Драгоманова проповідувати, що треба нам змагати до того, щоби витворити незалежну українську державу, де робучі маси українського народу мали-би всю управу і всю власть у своїх руках та де всі люде були-би рівні і не було-би старшовання та визиску вбогих через багатих.

З тих думок і виростали в Галичині в літах 1890—1900 нові українські партії: національні демократи, радикали і соціальні демократи. Всі ті партії домагаються, щоб український нарід мав свою власну незалежну українську державу робучого народу, де-би по Шевченковим словам: не було "ні холопа ні пана".

Отсі партії істнують у Галичині й до сьогодня та причинились дуже до освідомлення і двигнення мас українського народу в Австрії. Під їх впливом та наслідком їх праці майже вся інтеліґенція, міщане, селяне й робітники східної Галичини стали свідомими Українцями. Сі партії заложили в краю тисячі українських читалень "Просвіти", райфайзенських кас, кооператив,

— 110 —

"Січей" і "Соколів", згуртували в них сотки тисяч свідомих членів, видавали десятки українських ґазет та привчили українські маси Галичини муром постояти за своїх українських кандидатів при виборах до сойму, до парляменту, до рад громадських і повітових.

Вплив думок Драгоманова проявився рівночасно (з кінцем 90-их років минулого віку) і на російській Україні, де широкий український рух з перших років 60-их літ наслідком тяжких переслідувань з боку московського уряду майже цілком завмер. Яких 30 літ Українці в Россії мовчали, ждучи "кращого часу". Вони занимались українською історією, етноґрафією і т. д., видавали українські книжки у Галичині (бо в Россії не вільно було!), а всяку "політику" та працю серед простонародніх мас лишали на боці. Отсе поколіннє українських патріотів названо "українофілами". Воно поглибило знаннє української мови, історії й народу, але занедбало українські народні маси. Оправдати се можна тим, що жило се поколіннє в найчорнійших для України часах. Драгоманові думки й примір Галичини виховали одначе на росс. Україні в 90-их літах м. в. нове поколіннє української інтеліґенції, що саме поклало натиск на політику та на освідомленнє народніх мас. З отсього покоління й оснувалась 1900 р. на росс. Україні тайна партія, що прозвалась "українська революційна партія". В своїй проґрамі поставила вона на першім місці жаданнє незалежної самостійної України робучого народа. Отся партія заслужилась дуже коло розбудження українського народа в Россії. Вона видавала в Галичині революційні ґазети, брошури та ширила їх потайно серед селян і робітників на россійській Україні, де вела живу орґанізаційну працю. Вона притягла до українства багато молодих інтеліґентів, а дальше й освідомила чимало селян та робітників. З неї розвинулись опісля отсі українські партії в Россії: соціально-демократична, демократично-радикальна та національна (народна). Їй треба завдячувати й те, що як в 1905 році прийшло в Россії до революції, то й Україна заговорила своє слово. Повстали українські часописи: зачалась серед селян і робітників аґітація за "автономією України" як федеративної держави у всеросійській державній спілці": в 1-ій думі зложилась посольська

— 111 —

"українська громада" з жаданнєм автономії України: в II-ій думі — теж саме: думка про українську волю поширилась у широких масах народу і т. д.

Ось-так українство, виведене Михайлом Драгомановим в 90-их літах минулого віку з вузьких рамок "українофільства" чи "народовецтва" на широкий соціяльно-політичний шлях, розлилось останніми літами широкою хвилею по росс. Україні та Галичині. Всі Українці по обох боках кордону почули живо свою єдність проміж собою та своє поневоленнє чужинцями та злучили — хоч в ріжних партіях орґанізуючися — свої сили до одної ціли: добути волю всій Руси-Україні, збудувати знов самостійну українську державу.

LI.

Та отсей скорий розвій українства по обох боках Збруча занепокоїв не-абияк россійське правительство (уряд) та россійських загорільців-обєдинителів. Вони зміркували, що Вкраїна прокинулась з вікової дрімоти та що, як так дальше піде, то дійде до відриву України від Россії-Московщини. А се був-би великий удар державній силі московського народу та велика втрата тим, хто живе соками й працею українського народа. Тому Москалі — зразу тільки правительство і "обруссителі", а дальше й багато з так званих "ліберальних" (вільнодумних) і "поступових" Москалів — звернулися різко проти українства, намагаючися спинити його розвій.

Вже в 1906 році, як розігнано II думу, россійське правительство подбало, щоби в III думу не пройшли посли (депутати) від українських селян, козаків та робітників. В тій ціли придумано виборчий закон так хитро, аби з України пройшли на послів тільки ставленики від жмені помосковлених панів-дворян, помосковленого попівства і помосковлених багатих міщан (городян), а щоби натомість не пройшли посли від українського робучого народу. Наслідком сього в III думі опинилось з України всього кілька послів, що почували себеся к-так Українцями.

Таксамо, як виринула опісля справа української народньої школи, россійське правительство при помочи ворожої українству більшости III думи задавило сю справу. Виявилось

— 112 —

одначе тоді, що навіть ті московські партії, що згоджувались дати Українцям рідну українську школу (прим. "кадети"), були рішучо проти всякої думки про "автономію" України.

Дальше взялося россійське правительство до українських товариств, бібліотек та преси (ґазет) та стало українські товариства ("Просвіти", "клюби" тощо) замикати, бібліотеки касувати, ґазети закривати, а редакторів карати грошевими карами и саджати в тюрми.

Таксамо взялося московське правительство до українських земців, учителів, фельшерів, лікарів і т. п., проганяючи їх зі служби або засилаючи в далекі чужі ґубернії.

Найяркійше-ж виявилася ворожнеча Москалів до Вкраїнців 1914 року з нагоди 100-літних роковин Шевченкових уродин. Правительство заборонило Українцям святкувати сі роковини і заборонило ставити Шевченкови памятник у Київі. Московські ґазети переважно похвалили сей вчинок, ще й накинулись з піною в роті на Вкраїнців і на Шевченкову память.

Але й Українці на се не змовчали. В Київі, Харкові та инших городах України були проти сеї заборони велитенські вуличні демонстрації, при яких кликано: "Геть з царатом! геть з Москалями! нехай живе самостійна Україна!" Виступило військо й демонстрації придавлено. Ось-так напруженнє між Українцями та Россією доходило з весною 1914 року до найвищого ступня.

Россійське правительство й його помічники зпоміж усяких "обруссителів" не лишили були в спокою й галицьких Русинів-Українців. Москалі переконані, що вони лекше здавили-б український рух в Россії, якби не український рух в Галичині, де Українці завдяки конституції — мимо перешкод з польського боку — значно розвинулись та скріпились. Московські ґазетярі видумали навіть таке, буцім-то Австрія навмисно годує українство в Галичині, аби скріпити український "сепаратизм" (стремліннє до відриву) в Россії. Инші-ж видумали навіть, буцім-то український рух в Галичині живиться "німецьким" грошем та буцім-то його викликують Німці й Австрійці на розбиттє Россії. Се при-

— 113 —

думано на те, аби викликати в усіх, навіть у "вільнодумних" Москалів, сліпу ненавість до українства як "німецької" видумки на ослабленнє Россії — хоч усякому розумному чоловікови ясно, що українство родиться и розвивається само з себе, з української історичної традиції, з кривд і недолі України під московським обухом. Коли-ж воно сильнійше проявилось в Австрії, то тільки тому, що в Австрії краща конституція і свобода, чим в Россії.

Бажаючи загатити українство в Австрії, россійське правительство через "обруссительних" аґітаторів (як ґраф Бобрінский, Дудикевич, Вергун та инші) зачало від 1907 року з усеї сили скріпляти завмираючу вже московську партію в Галичині, даючи великі гроші на москвофільські ґазети, бурси, каси, товариства і т. д., аби через них ширити москвофільського духа в Галичині. В поміч Москалям прийшли ще и деякі польські партії й політики, що намагались ослабити український рух, підпомагаючи проти нього москвофілів. Повторилось тут те, що було в XVII і XVIII віках, коли Польща разом з Москвою нищили самостійне українське гетьманство (Андрусівська умова, Бахчисарайська умова, польсько-московська спілка проти Палія та проти гайдамаччини і т. д.).

Та українство в Галичині видержувало твердо отсю боротьбу з московсько-польською спілкою і розвивалось побідоносно дальше. Рік 1914, коли ввесь край загомонів від свят, сокільсько-січових здвигів, святочних походів і т. д. в честь Шевченка та демонстраціями проти Россії, був найкращим сього доказом.

LII.

Ось-так у завзятій боротьбі з московським натиском, але й з твердою надією на свою остаточну побіду та зі свідомістю ростучих сил, українство в Россії і в Австрії стрінуло вибух європейської війни в липні 1914 року. Отся війна не є і не може бути для Українців байдужною. Навпаки — в отсій війні рішається дальша доля України, бо в великій мірі счинилася вона таки з причини України.

— 114 —

Як сказано вже, від кількох літ Россія сильно занепокоєна зростом українського руху як на росс. Україні так і в Галичині. Вона намагалась здавити й спинити його навіть у Галичині в переконанню, що доти не можна знищити українського руху на росс. Україні, доки сей рух живе в Галичині. Тому й стали україножерні московські ґазети від кількох літ писати, що Россії треба конче заняти Галичину, аби задавити тамошнє українство. Аж тоді Россія зможе бути безпечною перед українським "сепаратизмом" і "мазепинством" у себе дома. Від кількох років стало ясно, що Россія готовиться до війни з Австрією за Галичину. Між иншим видко се було й по тій сильній москвофільській аґітації, яку від кількох літ вела Россія через своїх аґентів серед деяких галицьких Русинів. І війна вибухла.

Яке-ж становище Українців у сій війні? Тяжке воно и болюче хочби тому, що в боєвих лавах стали проти себе не по своїй волі рідні брати, сини одного й того самого українського народу. Ніколи яркійше не виявилось, як то гірко народови не мати своєї власної держави, як саме тепер, коли Українці — і то свідомі — з Поділля, Київщини, Полтавщини чи Кубанщини, гнані московським кнутом, мусять помагати Россії брати в неволю Галичину та ще й ріжуться посполу зі своїми, рівно-ж свідомими, братами-Українцями з Галичини й Буковини. Розуміється Українці в Россії не могли відкрито виявити, як вони дивляться на сю війну. Натомість тим більше проречиста їх мовчанка, коли вони — мимо постраху з россійського боку — не заявились за Россією, тоді, як приміром россійські Поляки зробили се нераз і з усім натиском. Проречисті також випадки, де цілі відділи, зложені з Українців, здавались навмисно Австрійцям чи Німцям.

Активно-політичним висловом протироссійської думки на россійській Україні було заснованнє осібного "Союза визволення України". Ціль сього Союза — працювати для того, щоби європейська війна принесла волю Україні, працювати для здійснення старої мрії України — української держави.

Що-до галицьких Українців, то — з виїмкою гуртка москвофілів — стали вони також збитою лавою проти Россії, а за

— 115 —

сотвореннєм самостійної української держави. Се заявила зараз по вибуху війни "Українська Національна Рада" у Львові й візвала Українців Галичини зорґанізувати полк "Українських Січових Стрільців", що борються в австрійських рядах за визволеннє України зпід Москви.

Отсе становище галицьких Українців опирається на тих двох думках: 1. що галицьким Українцям краще належати до Австрії, де нам можна жити народнім життєм, ніж прийти під Россію, де наше народне життє безпощадно давиться — і 2. що Австрія й Німеччина в разі сильного розгрому Россії у своїм власнім інтересі визволять Україну (або бодай значну часть її) та збудують самостійну українську державу.

В кождім разі отся війна вже тепер мала для українства великі наслідки. З одного боку в Россії замкнено всі українські ґазети і т. п., а Галичина, що є тереном війни, тяжко знищена та дізнала московської самоволі: українські ґазети, товариства и школи Москалі замкнули, чимало Українців арештували та вивезли на Сибір, над Каспій і т. д. З другого-ж боку одначе серед самих Українців поглибилась національна свідомість через те, що в Галичині зіткнулись із собою Українці з усіх закутин України та стрінулись там зі сильно свідомою українською суспільністю. Се рознесе національні кличі визволення України від Московщини по всій широкій Україні.

Вкінці важне для нас те, що про українську справу заговорив ввесь світ — часописи: австрійські, німецькі, шведські, турецькі, болгарські, американські і т. д. — та думають про неї правительства німецьке, австрійське й турецьке. Навіть в союзній з Россіею Анґлії й Італії пишеться про українську справу. І як небудь скінчиться отся війна — українська справа лише виграє з неї. Українське питаннє не зникне вже з овиду Европи, доки не стане самостійна українська держава.

LIII.

Так ми перейшли цілу історію українського народу та переконалися, що наш український нарід є осібним народом

— 116 —

та що він все, з давен-давна і по всі часи, змагав і змагає сьогодня до державної незалежности й самостійности.

Ми переконалися:

1. що вже в найдавнійших часах була племінна ріжниця поміж наддніпрянськими та наддністрянськими "руськими" племенами та надволжанськими Вятичами, що мали походити "от Ляховъ";

2. що імя "Русь", "Русин" і "руський" повстало в наддніпрянській Україні в Київщині, та що те імя розширилося опісля на всі славянські племена Подніпрянщини і Подністрянщини підбиті київською "Русею";

3. що потім "русскими" назвалися і московські племена — через те, що були підбиті "руськими" князями з київсько-руського роду;

4. що ті московські племена ворогували з київською "Русею" і старалися відірватися від "руської" держави;

5. що московський князь Андрій Боголюбський знищив Київ, аби двигнути свою Московщину;

6. що за приходом Татарів (Моголів) осібно трималися московські князі, а осібно українсько-руські;

7. що опісля король Данило з Галича пробував зібрати всі українсько-руські землі в одну державу, в одно королівство;

8. що пізнійше "литовсько-руська" держава обіймала всі українські землі, з виїмкою лише Галичини, а московські землі стояли окремо;

9. що отся "литовсько-руська" держава ворогувала з Москвою і Москва лучилася навіть в Татарами проти литовської Руси-України;

10. що коли на Вкраїні настало опісля козацтво, то воно змагало відірватися від Польщі і добути собі самоуправу;

11. що славний козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний воював Москву;

12. що гетьман Богдан Хмельницький здвигнув самостійну українську державу, незалежну і від Польщі і від Москви;

— 117 —

13. що Хмельницький тілько з мусу зробив спілку з Москвою, а передше робив спілку з Турком;

14. що Москва й не думала Хмельницькому помагати у визволенню Волини, Поділля, Галичини и Білої Руси зпід Польщі;

15. що Хмельницький ще перед смертю думав відставати від спілки з Москвою та зробив спілку зі Швецією;

16. що його наступник, гетьман Виговський, враз з Немиричем відстали від Москви і через "гадяцьку умову" з Польщею задумали заложити самостійне "руське князівство";

17. що те саме думав їх наслідник, Богданів син, гетьман Юрій Хмельницький;

18. що Москва мішалася в українські справи, викликувала на Вкраїні заколот і ослабляла власть гетьмана, а на гетьманів накидала людей злих — в тій ціли, аби знищити українську державну самостійність;

19. що гетьман Петро Дорошенко бажав знов злучити всю Русь-Україну в одну державу під рукою султана;

20. що не допустили до сього Москва й Польща, котрі в Андрусові 1667 року поділили між себе Україну, аби лекше її здавити;

21. що гетьман Мазепа з Гордієнком і з Запорожцями думали знов визволити Україну і здвигнути самостійну, демократичну українську републику;

22. що те саме думав Орлик і його товариші, еміґранти з України;

23. що Москва, особливо цар Петро І і цариця Катерина II, старалися знищити Україну, а всіх Українців, що обставали за волею рідного краю, саджали в тюрми або висилали в далекі землі, Сибір і т. д.

24. що цариця Катерина II скасувала козацько-українське самоуправне гетьманство і завела на Вкраїні московські порядки;

25. що кошовий отаман Запорожа, Кальнишевський, і проводир Гайдамаччини Залізняк думали воскресити українсько-козацьке гетьманство;

— 118 —

26. що московська цариця Катерина II помогла Польщі здавити Гайдамаччину і що вона веліла зруйнувати послідню українсько-козацьку републику Січ;

27. що московська цариця Катерина II завела на Вкраїні кріпацтво и роздала українські землі враз з людьми своїм улюбленцям, московським панам та ґенералам;

28. що тим способом Москва добила українську волю, за яку Русини-Українці до краю боролися;

29. що наш нарід небавом знов відродився і на россійській Україні і в Галичині;

30. що "Кирило Методіївські Братчики" в 1846 році думали про самостійну Русь-Україну і про се думав Тарас Шевченко;

31. що й галицькі Русини в 1848 році заявили себе осібним народом і від Поляків і від Москалів;

32. що Москва переслідуваннєм старається здавити український рух і заборонює навіть українську мову в друку, в школі, церкві и уряді;

33. що наш нарід і в Галичині і в россійській Україні стає до боротьби з чужинцями — Поляками та Москалями — та змагає здвигнути самостійну українську державу, а не хоче приставати ні до Польщі ні до Москви та

34. що зі сього всего виходить, що ми, Русини-Українці, є осібним народом, який має свою осібну історію і свої осібні інтереси та змагає до повної незалежности в будуччині.

LIV.

Вся історія українського народу се або історія української держави або історія змагань до відбудовання сеї держави. Зразу, від VIII віку по Христі почавши, мали Українці свою київську "старо-руську" державу, що до XI віку зростала, від XI до ХІII віку (хоч поділена на удільні князівства) цвила, а від половини ХІII віку (від находу Моголів) стала упадати, поки в XIV віці не впала. Трівала отже вона

— 119 —

около 600 літ та була заборолом Русинів-Українців від степових хижаків та від инших заздрих сусідів. Під крилами сеї своєї держави розцвів добробут, широка торговля, просвіта, письменство, будівництво (св. Софія у Київі і т. д.), законодавство і т. д. — так що Русь-Україна була тоді культурнійшим краєм від багатьох західно-європейських країн.

Могольська навала в половині XIII віку була тяжким ударом в нашу державу, що саме тоді стала виходити з "удільного" ладу та збиралась знову до купи під Даниловою рукою. Прихід Моголів підкосив роботу короля Данила, а поселеннє хижих Татарів в чорноморських степах стало постійною грозою для Вкраїни.

В XIV віці Україна зєдинилась майже вся (з виїмкою Галичини) під рукою литовської династії и жила так, наче у власній державі, ще 200 літ, поки в XVI віці, через люблинську унію, не насіла на неї шляхецька Польща.

Від сеї хвилі починається предовга та геройська боротьба Українців за відбудову своєї держави.

Славні, незабутні українські козаки лляли свою дорогу святу кров, застелювали нашу батьківщину кістками, вкривали високими могилами, борючися за волю рідного краю — Руси-України.

Велитенським національним зривом, якому другого нема пари в історії Европи, вдалося Богданови Хмельницькому в половині XVII віку в геройських боях здвигнути нову державу — українське гетьманство, якому одначе відразу зявився тяжкий ворог в лиці Московщини.

Найкращі сини Руси-України: Виговський, Немирич, Дорошенко, Мазепа, Гордієнко, Орлик, Кальнишевський боролися за волю й самостійність Руси-України і всі погибли в тій боротьбі.

"Гомоніла Україна,на,
"Довго гомоніла!
"Довго-довго кров степами
"Текла, червоніла!" —

— 120 —

так співає Тарас Шевченко. Польські, московські, шведські, татарські, турецькі та волоські війська переходили наш край "мечем і вогнем" та лишили вкінці одну велику "руїну".

Тисячі й тисячі буйних козацьких голов лягло на свому та на чужому полі за "неньку-Україну". Сотки й тисячі пішли в тюрми, пішли в Сибір, пішли в зимну північ, у вічну неволю — за свою Україну.

Ішли в чужину, кидали родину, маєтки й достатки, почести і власть, кидали все, блукали чужими чужинами — за Русь-Україну.

Сто літ з накладом тревала отся геройська та сумна, трагічна боротьба, поки Україна не впала знесилена до долу.

Та не вдавили вороги нашого народу!

"Не вмирає душа наша,
"Не вмирає воля!
"І неситий не впоре
"На дні моря поля!"

— співає Тарас Шевченко!

Ледви що повалена до долу та скована кайданами політичної, соціальної й духової неволі, Україна зачинає знову відживати. Коли ще на зимнім Білім морі вмирав-конав повільною, мученицькою смертю останній кошовий Січи, Кальнишевський, тоді вже у Полтаві компонував свою "Енеїду" та "Наталку Полтавку" Котляревський, писав свою "Історію Русів" Полетика, а молодий Капніст їздив до Німців шукати підмоги для визволу України.

Подув нових, західно-європейських думок про волю всіх і кожного з окрема скріпив тільки українське відродженне як на россійській Україні так і в Галичині, а повільна парляментаризація й демократизація Австрії та неминуча європеїзація й демократизація Россії розбудили та чим-раз більше втягають в політичну боротьбу українські народні маси. В отсім лежить запорука нашої волі — волі України!

— 121 —

LV.

Історія народів — не припадкова річ. Кермують нею не припадки, а постійно ділаючі та необорні сили. Отсі сили будяться поволі з дрімучого стану, ростуть наче лявіна та ломлять старе та будують нове життє, щоб опісля знов ослабнути и потахнути та зробити місце новим, нераз саме протилежним силам. Ось-такі переміни сил — наче припливи й відпливи моря — доконались і в історії східної Европи, з окрема-ж України.

Як в XVII і ХVIII століттю всі обставини, зверхні і внутрішні, складались на те, щоби погребати самостійність України — так в XX століттю всі обставини, зверхні і внутрішні, складаються на се, щоб Україна стала самостійною державою.

В XVII і XVIII століттях мали ми трох сильних ворогів: Татарву, Польщу й Московщину. Сьогодня маємо тільки одного — Московщину. Татарва загибла майже без сліду, а її кочовища залив український нарід та заливає їх дальше поза Дон, по Кавказ і Каспій. Польща, зведена до етноґрафічних границь, не може вже ніколи стати тим, чим була.

В ХVII і XVIII століттях вели політику висші стани: шляхта, козацька старшина і т. д. З їх упадком чи винародовленнєм загибала воля краю. Сьогодня ведуть політику міліонові маси народа, а коли вони раз рушаться — ніяка сила в світі не спинить їх в осягненню ціли. Українські маси вже рушились!

В XVII і XVIII століттях українська культура нагло падала, бо край замінився в "руїну", через відірваннє України від Польщі перервалась звязь України з західною Европою і її культурою, українські вчені еміґрували для карієри до Московщини, церков підчинено некультурній Москві, а школи й друк насильно здавлено. Рівночасно з тим через Петербург плила культура з Европи до Россії та давала їй перевагу над Україною. Сьогодня культура України двигається, література живо розвивається, пряма звязь з західно-європейською культурою знов відзискана! До того культура України наскрізь

— 122 —

національна й демократична. Се забезпечує їй побіду над псевдокультурою Россії.

В XVII і XVIII століттях росла сила московського царату семимилевими кроками — росла у нутрі й на зверх. Вона мусіла роздавити знесилену Україну. Сьогодня-ж сила царату мусить ослабати через революційно-демократичні змагання у нутрі, через конкуренцію з Німеччиною та з Анґлїєю ^*) на зверх. Натомість сили України ростуть, бо не нищуть їх безнастанні війни, як колись бувало. Росте й інтерес чужих народів (Німеччини, Австрії, Анґлії, Туреччини, Болгарії, Швеції і т. д.). аби через збудованнє української держави ослабити Россію.

В XVII і XVIII століттях ослабла Україна й тому, бо через війни та через відірваннє України від Польщі перервалися торгові шляхи з України до західної Европи (на Шлеськ, до Гданська і т. д.). До того московське правительство з розмислу заборонило було Українцям торгувати як з заходом так і з полуднем (Кримом, Молдавією й Туреччиною), аби через те віддати українську торговлю в руки московських купців. Так і сталося. Через те Україна економічно підупала. Натомість тепер Україна економічно відживає і розцвітає — маючи найкращі копальні вугля і залізної руди, найкращі цукрово-буракові та пшеничні лани, гарні пристани і т. д. Розвій промислу на Вкраїні вже довів до противенств між Україною та Московщиною, а згодом будуть ті противенства все більшати. Таксамо проявляється противенство московських кооператив проти українських.

Вкінці в XVII та XVIII століттях для Українців найважнійшою справою було: з одного боку оборонитись від татарських набігів і виперти Татар з чорноморських берегів, з другого спекатися шляхецько-католицької Польщі. На сі справи повернена була головна увага наших народніх мас, котрі через

^*) Анґлія по війні знов стане ворогом Россії, бо Россія загрожує інтереси Анґлії на Середземнім морі, в Персії та в Тибеті. Коли-ж Анґлія тепер союзниця Россії, то лише через ворожнечу до Німеччини. Анґлія хоче вперше впоратися з Німеччиною, а опісля звернеться проти Россії.

— 123 —

те не добачували як слід небезпеки від Москви. Тепер сих двох справ нема. Вони вже давно рішені на користь наших мас. Чорноморські степи оре український плуг, а Польща нам не страшна. Тому увага й енерґія наших мас звертаеться тепер чим-раз більше на справу визволення України від московського ярма.

Демократизація східної Европи, економічні противенства України з Московщиною, потреба й розвій національної культури для селянських і робітничих мас, упромисловленнє України — отсє ті необорні, непохитно ділаючі сили, що ведуть невідхильно до сотворення української держави в близькій будуччині. Українські народні маси — селянство, робітництво й міщанство — рівно заінтересовані в сій справі та вони будуть рішати її, бо вони приходять саме тепер до голосу. А 35 міліонів українського демосу певне не рішать сеї справи инакше, як тільки творячи вільну, самостійну українську державу.

І сповняться віщі, пророчі та святі слова народнього ґенія й мученика, Тараса Шевченка:

"Встане Україна,
"Світ правди засвітить!
"І помоляться на волі
"Невольничі діти!"

І тоді ще раз заспіває український нарід так, як співав за часів Богдана:

"Та не має лучше,
"Та не має краще,
"Як у нас, на Вкраїні!.."

— 124 —

Видання Союза визволення України.

Адміністрація часописей і склад видань: Wіen VIII/2, Josefstädter-Srafo 79,
2. Stіege, Parterre Tür 6. Телефон ч. 13430. Конто почтової Щадниці
ч. 107.090.90.

І. По вкраїнськи:

1. До українського народу в Росії (Відозва Союза). Львів, у серпні 1914. (Вичерпане.)

2. Вістник Союза визволення України — тижневник всеукраїнського, самостійницького й безпартійного напряму. Третій рік видання. Виходить що неділі в обємі 16 сторін. Передплата — цілорічна 10 кор., піврічна 5 кор., чвертьрічна 3 кор.; ціна поодинокого числа 30 сот.

3. Салдате, озирнись! Відозва Союза до Вкраїнців, жовнірів російського війська. Царгород, в падолисті 1914. (Вичерпане).

4-5. Тарас Шевченко. Кобзар. Вибір поезій. Випуск І і II. Відень, 1914-15. Ціна кождого вип. брош. 1 кор., в оправі 1 кор. 40 сот.

6. В. Дорошенко. Півтораста літ української політичної думки. Короткий огляд визвольно-самостійницьких змагань на Вкраїні. Відень, 1914. Ціна 10 сот. (Вичерпане).

7. Буквар (для полонених Українців). Царгород. 1914. З друкарні Союза. Ціна 4 сот.

8. Відомости про російську Україну (Січовим Стрільцям). Царгород. 1915. З друкарні Союза. Ціна 15 сот.

9. Проф. М. Грушевський. Як жив український народ. Коротка історія України. З образками й картою України. Царгород, 1915. Ціна 50 сот.

10. Б. Заклинський. Що треба знати кождому Українцеви? З образками. Відень, 1915. Ціна 20 сот.

11. Др. Вол. Левицький. Як живеться українському народови в Австрії? Відень, 1915. Ціна 20 сот.

12. В. Лепкий. Чим жива українська література? В. Сімович. Короткий огляд укр. літератури. Відень, 1915. Ціна 20 сот.

13. Сім пісень. Гостинець для українських вояків. Відень, 1915. З образками й нотами. Ціна 20 сот.

14. Др. В. Старосольський. Національний і соціальний момент в українській історії. Відень, 1915. Ціна 10 сот.

15. В. Темницький. Українські Січові Стрільці. Відень. 1915. Ціна 30 сот.

16. Холмщина. Короткий нарис. Львів, 1915. Ціна Зо сот.

17. Др. Л. Цегельський. З чого виникла війна та що вона нам може принести? Відень, 1915. Ціна 20 сот.

18. Др. Л. Цегельський. Самостійна Україна. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? З мапою України. Відень, 1915. Ціна 30 сот.

— 125 —

19. Т. Шевченко. Великий Льох. З передмовою й поясненнями д-ра В. Сімовича. Відень, 1915. Ціна 30 сот.

20. Др. Б. Барвінський. Звідки пішло імя "Україна"? Відень, 1916. Ціна 20 сот.

21. Краснов. Що тепер діється в Росії? Відень 1916. Ціна 10 сот.

22. Др. М. Лозинський. Галичина в життю України. Відень, 1916. Ціна 60 сот.

23-25. Українські колядки. Вид. 3. Відень. 1916. Ціна 20 сот.

26. На переломі. Паматкова книжка-калєндар на 1916 і 1917 рр. Відень, 1916. З численними образками. Ціна 2 кор.

27. Ж. Возняк. Наша рідна мова. З портретами. Відень, 1916. Ціна 10 сот.

28. Проф. др. І. Шишманов. Роля України в болгарськім відродженню (Вплив Шевченка на болгарських поетів передвизвольної доби). Відень, 1916. Ціна 20 сот.

29. Проф. др. Ст. Томашівський. Церковний бік української справи. З німецького. Відень, 1916. Ціна 40 сот.

30. Орест Кириленко. Українці в Америці. Відень, 1916. Ціна 50 сот.

31. Др. І. Крипякевич. Українське військо. Короткий історичний нарис. З численними образками. Відень, 1916. Ціна 40 сот.

32. Вол. Дорошенко. Українство в Росії. Короткий нарис новійшого українського руху. З портретами. Відень, 1916. Ціна 80 сот.

33. Др. О. Назарук. Слідами Українських Січових Стрільців. З численними образками. Найбільша книжка про Українське Січове Військо. Львів, 1916. Ціна 3 кор. 50 сот.

34. Др. Льонґін Цегельський. Русь-Україна та Московщина-Россія. З мапою України. Царгород, 1916. З друкарні Союза. Ціна 80 сот.

Друкуються:

35. Др. Е. Левицький. Листи з Німеччини. Відень, 1916. Ціна 50 сот.

36. Галицько-володимирське князівство. Короткий історичний нарис.

37. З полону. Збірник поезій полонених Українців.

Й иньші.

II. По німецьки:

1-5. Відозви Союза: "до громадської думки Европи", до болгарського, румунського, шведського й турецького народу. Всі пять з дати: Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпані.)

6. Ukraіnіsche Nachrіchten (Mіtteіlungen des Bundes zur Befreіung der Ukraіna) — німецький орґан Союза, тbжневник. Третій рік видання. Річна передплата виносить 4 кор.: ціна поодинокого примірника 10 сот.

7. Der Bund zur Befreіuyg der Ukraіna (платформа Союза). Відбитка з ч. 4. 1. "Ukr. Nachr". Відень, 1914. (Вичерпане.)

8. A. Zuk. Dіe russіsche Ukraіna — Flächenraum, Gebіetseіnteіlung und Bevölkerungsstatіstіk (Російська Україна в числах). Відбитка з ч. 3 "Ukr. Nachr." Відень, 1914. (Вичерпане.)

— 126 —

9. W. Doroschenko. Dіe polіtіsehen Parteіen іn der rusbіschen Ukraіna (Політичні партії на російській Україні). Відбитка з ч. 4 "Ukr. Nachr." Відень, 1914. (Вичерпане.)

10. Prof. M. Hruschewskyj. Eіn Überblіck der Geschіchte der Ukraіna (Короткий огляд історії України). Відень, 1914. (Вичерпане.)

11. Prof. M. Hruschewskyj. Dіe ukraіnіsche Frage іn іhrer hіstorіschen Entwіcklung (Українська справа в її історичнім розвитку). Відень, 1915. Ціна 50 сот.

12. G. Cleіnow. Das Problem der Ukraіna (Українська проблєма — про умови самостійної укр. держави). Відень, 1915. Ціна 20 сот.

13. Der Krіeg, dіe Ukraіna und dіe Balkanstaaten (Війна, Україна й балканські держави). Відень, 1915. Зміст: Др. Л. Цегельський, Як Росія "визволяла" Україну; його-ж нариси: Україна й Болгари, Україна й Туреччина; відозва Союза визволення України до балканських народів і до громадської думки Европи; Платформа Союза. Ціна 40 сот.

14. Hofrat Dr. I. Pгluj. Ukraіna und іhre іuternatіonale polіtіsche Bedeutung (Україна і її міжнароднє політичне значіннє). Відень, 1915. Ціна 80 сот.

15. Dіe Ukraіne und der Krіeg. — Denkschrіft des Bundes zur Befreіung der Ukraіna (Україна й війна — Пропамятне письмо Союза визволення України). Монахів, 1915. (Вичерпане.)

16. Dr. St. Rudnyckyj. Ukraіna. Land nnd Volk. Eіne gemeіnfablіche Landeskunde (Україна. Край і нарід. Загально-доступна ґеоґрафія України). Відень, 1916, ст. VIII+416+VI+6 карт+40 образків. Ціна брош. 10 кор., в гарній синій оправі з золотими витисками 12 кор.

17. Polen von der Ostsee bіs znm Sehvarzeu Meer (Польща від Східного до Чорного Моря). Берлін, 1916. 39 стор. вел. вісімки з мапою земель, до яких мають претенсії Поляки.

Друкуються:

18-19. Prof. M. Hruschewskyj. Geschіchte der Ukraіna (Історія України). Частина І. Від початків історії України до Козаччини. Львів, 1916, ст. VII+224. Част. II. Від Козаччини до нашого часу. Відень, 1916 (готується до друку).

20. Dr. E. Lewіckyj. Galіzіen (Галичина, історичний огляд).

21. Українці під оглядом історичним, етноґрафічним і антропольоґічним. Переклад розвідок М. Костомарова, В. Антоновича й Хв. Вовка з передмовою й примітками радника двору О. Барвінського.

III. По вкраїнськи й німецьки:

Україна. Край і нарід 40 образків з німецької книжки "Ukraіna" д-ра С. Рудницького. Титуловий рисунок п.Олени Кульчицької. Відень, 1916. Ціна 2 кор.

— 127 —

IV. По болгарськи:

1. Відозва Союза до болгарського народу. Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане.)

2. М. Хрушевски. Прѣтледъ на украинската история. Софія, 1914. З мапою України. (Вичерпане.)

3. Др. Л. Цехелски. Не освободительница, а потисница на народитѣ (Какъ Русия "освобождала" Украина). Софія, 1914. З мапою України. В додатку до брошури подані відозви Союза визв. України до громадської думки Европи, до болгарського народу та Плятформа Союза. Ціна 50 сот.

4. Др. Л. Цехелски. Украинството нѣмска интрига ли е? Отговоръ на русофилитѣ: Я. Романчукъ и д-ръ Н. Бобчевъ. Софія, 1915. Ціна 1 кор. 30 сот.

V. По італійськи:

1. All'opіnіone publіca dell'Europa (Відозва ва Союза "до громадської думки Европи"). Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане.)

2. La Lega per la lіberazіone dell'Ukraіna (Плятформа Союза). Відень, 1914. (Вичерпане.)

3. A. Zuk — L'Ucraіna russa (Російська Україна в числах). Рим, 1914. (Вичерпане.)

4. W. Doroscenko — Brevі cennі deі partіtі polіtіcі dell'Ucraіna (Політичні партії на російській Україні). Рим, 1914. (Вичерпане).

5. S. Rudnіzkyj. L'Ucraіna e glі Ucraіnі (Україна й Українці). Рим, 1914. З мапою України. Ціна 50 сот. (Вичерпане).

VI. По румунськи:

1. Відозва Союза до румунського народу. Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане).

2. Rusіa Tarіstă — asuprіtoarea popoarelor (Царська Росія — гнобителька народів). Букарешт, 1914. З мапою України. Зміст: З. Арборе, Український нарід (замість передмови); Др. Л. Цегельський. Не освободителька, а гнобителька народів; До громадської думки Европи; Плятформа Союза й його відозва до румунського народу. Ціна 50 сот.

3. Zamfіr C. Arbore. Ucraіna sі Romănіa (Україна й Румунія). Букарешт, 1916. Ціна 60 сот.

VII. По турецьки:

1. Аскер! Відозва Союза до турецьких жовнірів (аскерів). У грудні 1914. (Вичерпане).

2. Україна, Росія и Туреччина. Збірник статей. З мапою України. Царгород, 1915. Зміст: 1. Передмова від видавців, 2. Др. Л. Цегельський — Україна й Туреччина, 3. Проф. М. Грушевський — Короткий огляд української історії, 4. В. Дорошенко — Політичні

— 128 —

партії на російській Україні, 5. М. Меленевський — Культурна праця Українців, 6. А. Жук — Російська Україна в числах, 7. Відозва Союза до турецького народу, 8. Відозва його "До громадської думки Европи", 9. Плятформа Союза. Ціна 1 кор.

VIII. По чеськи:

Н. Boczkowskі. Ukrajіna a ukrajіnská otázka. Praha, 1915. З мапою України. Ціна 1 кор.

IX. По шведськи:

1. Відозва Союза до шведського народу. Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане.)

2. Dr. L. Cehelskyj. Ukraіna sverіges bortglömda bundsförvant (Україна, колишня шведська союзниця). Штокгольм, 1915. Ціна 50 сот.

X. По хорватськи:

1. Choma-Dovskі. Ukrajіna і Ukrajіncі. Zagreb, 1916. З мапою України. Ціна 1 кор.

XI. По французьки:

1. A l'оріnіоn publіque de l'Europe (Відозва Союза "до громадської думки Европи"). Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане).

2. Відозва Союза до турецького народу. Відень. 25 серпня 1914. (Вичерпане). 8. La Lіgue pour la lіberatіon de l'Ukraіne (Платформа Союза). Відень, 1914. (Вичерпане).

XII. По анґлійськи:ки:

1. То the publіc opіnіon of Europe (Відозва Союза до громадської думка Европи). Відень, 25 серпня 1914. (Вичерпане).

2. The Unіon for the freeіng of Ukraіna (Платформа Союза). Відень, 1914. (Вичерпане).

XIII. По московськи:

Солдатамъ русской арміи! Відозва до російського війська. Царгород, в падолисті 1914. (Вичерпане).

В часі війни вийшла розвідка автора сеї брошури під заголовком: Dіe groben polіtіschen Aufgaben des Krіeges іm Osten und dіe ukraіnіsche Frage (Великі політичні завдання війни на Сході тай українська справа). З мапою Української Держави на підставі плану Бісмарка-Гартмана. Берлін, у вересні 1915.

Можна набути також у Союзі по ціні 1 кор. 50 сот.

— 129 —

Покажчик імен

Абазин – 78

Авґуст, король – 68

Апостол Данило – 77

Беньовський – 55

Білозерські – 95

Бобрінский – 113

Боголюбський Андрій – 30, 116

Богун – 58, 62

Брюховецький Мартин – 57, 58, 59, 60, 62

Будний – 92

Вергун – 113

Виговський Іван – 54, 55, 56, 57, 62, 63, 87, 99, 117, 119

Витовт – 34

Войнаровський – 76

Володимир Великий – 26, 27, 30, 37, 42, 48

Володимир Глібович – 33, 87

Гедеон – 58

Герцик Атанас – 76

Герцик Григорій – 76

Герцик Іван – 76

Гоголі – 95

Гоголь – 97

Гордієнко Кость – 69, 70, 71, 74, 75, 77, 83, 99, 117, 119

Гребінка Евген – 97

Грушевський М. – 18, 19

Гулак-Артемовський – 97, 108

Гус Іван – 91

Ґаліцин – 64

Ґонта Іван – 79

Данило, король – 31, 32, 40, 116, 119

Данилович Лев – 101

Дир – 22

Дідицький Богдан – 107

Довгополенко – 76

Дорошенко Петро – 60, 61, 62, 63, 99, 117, 119

Драгоманів Михайло – 42, 108

Дудикевич – 59, 113

Єлисавета – 77

Жданович – 53

Залізняк Максим – 79, 83, 117

Зємялковський – 104

Зизаній – 92

Золотаренко – 58, 62

Йосиф II – 81, 89, 90, 101, 102

Іван Грізний – 44

Ігор – 22

Казимир – 36

Казимир Великий – 39

Казимир Ян – 76

Кальнишевський Петро – 79, 80, 83, 117, 119, 120

Капніст Василь – 95, 96, 120

Капністи – 95

Карл X – 53

Карл XII – 68, 69, 70, 71, 76

Катерина І – 92

Катерина II – 44, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 85, 89, 94, 102, 117, 118

Квітка-Основяненко Грицько – 97

Конашевич-Сагайдачний Петро – 46, 47, 87, 116

Костомарів – 100

Костомарів Микола – 99, 92, 96, 97, 108, 120

Кречетніков – 79

Куліш Панталеймон – 99, 100, 108

Лєщинський Станислав – 68

Ломоносов – 92

Лукашевич – 96

Мазепа Іван – 64, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 74, 78, 83, 86, 99, 117, 119

Марія Тереса – 89, 101

Микола І – 100

Мирович – 76

Михайло Драгоманів – 109, 110, 111

Многогрішний – 61

Могамед IV – 60

Могила Петро – 41

Морозенко – 48

Мудрий Ярослав – 26

Нахимовський – 76

Немирич Юрій – 54, 55, 56, 99, 117, 119

Нестор – 18, 19, 29

Нечай – 48

Нольде – 51

Олег – 22, 24

Олександер II – 105

Олексій І – 51

Ольга – 22, 26

Ольґерд – 34

Орлик Пилип –74, 75, 76, 77, 83, 99, 117, 119

Оскольд – 22

Палій Семен – 63, 67, 78

Патьомкін – 78

Перебийнос – 48

Петро І – 44, 64, 65, 66, 67, 68, 70, 71, 72, 73, 74, 77, 78, 81, 82, 83, 85, 88, 89, 92, 94, 117

Полетика Грицько – 78, 88, 96, 120

Полетики – 95

Полуботок Павло – 72, 74, 77, 83

Потоцький – 79

Пушкін – 92

Ріґер – 104

Розумовський Кирило – 77

Ромодановський – 60, 64

Савенко – 59

Самойлович – 61, 64, 65

Самусь – 78

Скорина Франц – 43, 92, 97

Скоропадський Іван – 71, 72, 74

Сомко – 58, 62

Софія – 64

Тетеря Павло – 57, 58, 59, 60

Тукальський – 58, 60

Турґенев – 105

Фридрих II – 89

Ханенко – 61

Хмельницький Богдан – 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 56, 57, 58, 59, 60, 63, 67, 68, 75, 76, 81, 86, 87, 99, 100, 101, 105, 116, 117, 119, 123

Хмельницький Юрійй – 56, 57, 58, 62, 117

Шашкевич – 103, 107, 108

Швачка – 78

Шевченко Тарас – 79, 81, 95, 98, 99, 100, 105, 106, 107, 108, 109, 112, 113, 118, 120, 123

Шептицький Лев – 96

Юрій І – 35

Юрій II – 35

Ярополк – 26

Ярослав Мудрий – 29, 37

Яхимович – 103

Ссылки на эту страницу

1	Андриевский, Виктор Никанорович [Андрієвський Віктор Никанорович] - пункт меню
2	Национально-освободительное движение [Національно-визвольні змагання] – пункт меню
3	От легенд к правде Лонгин Цегельський. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. / Нью-Йорк — Філадельфія : Булава, 1960. – 313 c. : портр.).
4	Революционная Украинская Партия (РУП) на Полтавщине по архивным материалам 1901-1905 годов Антонин Дучинський, Революційна Українська Партія (РУП) на Полтавщині за архівними матеріялами 1901-1905 років // За сто літ: Матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття / Іст. секція Укр. АН ; Під ред. М. Грушевського. — [К.] : Держвидав України, 1927–1930. — 327, [1] с. — Записки кол. Історичної Секції Українського Наукового Товариства в Київі; … Кн. 2. — 1928. — Бібліогр. у підрядк. прим.
5	Указатель книг и статей по названиям [Покажчик за назвами] - пункт меню
6	Цегельский, Лонгин Михайлович [Цегельський, Лонгин Михайлович] – пункт меню

История Полтавы

Русь-Украина и Московщина-Россия

Ссылки на эту страницу