История Полтавы

Социальные корни зла: преступность и правонарушения в Гетманщине на примере территории современной Полтавщины

• 

Подробности

Просмотров: 9554

Соціальні корені зла: злочинність і правопорушення у гетьманщині
на прикладі території сучасної Полтавщини

Досить часто ми намагаємося ідеалізувати попередні епохи, оцінювати їх через призму романтизму. У нас складається хибне враження, що раніше, у минулому, люди мали більше чеснот, були більш духовнішими. Насправді життя основної маси обивателів тоді, як і зараз, було переповнене буденщиною і різноманітним моральним «сміттям». Питання, що є темою цього повідомлення, поки що не отримало достатнього висвітлення у вітчизняній історіографії.

Що примушує людину переступити букву закону та усталені у суспільстві моральні норми і не просто здійснити, скажімо, крадіжку чи пограбування, а учинити певний злочин у поєднанні з жорстоким насильством та збоченнями? Ми можемо умовно виділити дві групи факторів, породжених суспільством, що сприяють цьому.

Перший чинник пов'язаний з «правом сильного». Тодішнє суспільство мало становий характер і поділялося на три головні суспільні касти: «люди, що воюють» – феодали, «люди, що моляться» – духовенство і «люди, що працюють» – селяни, міщани і т. ін. «Право сильного» було за першими, їм належала виключна прерогатива займатися військовою справою («військовим промислом»), а отже, носити зброю і користуватися нею. Відчуття сили породжувало вседозволеність. Наведемо кілька прикладів, що яскраво ілюструють це твердження.

Так, у липні 1648 р. козаки сплюндрували Прилуцький Густинський монастир «чернцов окрутне, мордовавши збили, а иных людеи, ктиторов месца того святого насмерть позабивали, речи и спряты церковне кгвалтовне пошарпали» [12, c. 207]. Цей факт був засвідчений у одному з універсалів Богдана Хмельницького; гетьман наказав покарати винних. Як бачимо, людей військової касти в ті часи не сковували якісь моральні норми і не зупиняв етноконфесійний фактор. Поняття воєнного промислу включало в себе розбій як спосіб заробити «козацький хліб».

А ось рішення у справі про спробу зґвалтування, винесене судом Пирятинського сотенного уряду 1 січня 1688 р. Химка Жилиха, дружина городового козака з села Сасинівки, Прилуцької сотні, Лубенського полку Грицька Жили, звернулася до сотенного уряду зі скаргою на Якима Третяка, товариша охочекомонного (компанійського) полку Іляша Новицького, у тому що він «бил Химку Жилиху и валяв ее по земли, […] але греха не вчинив, бо ся боронилася». Справа закінчилася без серйозних наслідків для обох сторін. Подружжя не забажало смертної кари винуватцю «тилъко жадали абы каран був на теле». І тому сотенний уряд виніс розпорядження «его, Якима, киями посеред рынку добре быти», а потерпілій видати лист-виправдання «же бы нихто не важився тим юй дорекати о куревство» [4, c. 447]. Перед нами постає вираження хрестоматійного образу найманця-покидька, головним пріоритетом якого є лише отримання матеріальної винагороди за свою службу.

Принагідно згадаємо, що однією з функцій гетьманських найманих формувань (сердюцьких і компанійських) була охорона правопорядку. Та як бачимо охотники і самі опинялися у ролі правопорушників. І важливу роль у цьому відношенні відігравало те, що охотницькі полки комплектувалися соціально нестабільним елементом. Переважно це були представники військового стану, що у себе на батьківщині, в силу певних обставин, опинилися в становищі «ізгоїв», а на Лівобережжі – так і залишилися «чужими» відносно городових козаків. Це були козаки з Правобережної України, вихідці з карпато-дунайських князівств (волохи, молдавани) і ВКЛ (білоруси). Хоча не можна не зазначити, що «другим боком медалі» був той факт, що найманці були сильною опорою у зміцненні гетьманської влади, виконували важливі внутрішні функції і більш справно несли військову службу ніж регресуюче, як військова формація, городове козацтво.

Другим чинником що стимулював правопорушення, була перманентна соціальна напруга в Гетьманщині протягом усього періоду її існування. Слідом за «золотою добою Богдана», майже на тридцять років молода Козацька держава поринає у вир жахливої громадянської війни – «Руїни» і перетворюється на зону гуманітарної катастрофи. Одним із наслідків «Руїни» була поява і збільшення кількості зграй розбійників та мародерів, які подекуди давали про себе знати і наприкінці XVII ст. Так, на початку 90-х рр.  на території південних полків Гетьманщини і суміжних з ними січових землях орудувала розбійницька ватага «в килка сот чоловека». У липні 1691 р. гетьман І.Мазепа розіслав у південні полки депеші про діяльність цієї «своеволной купы», яка, погромивши козацькі сторожові пункти під Переволочною, намагалася утекти на Правобережжя, у польські володіння. На боротьбу з розбійниками були кинути сили Лубенського городового і трьох компанійських полків: Ростковського, Кузьмовича і Новицького. Згідно з гетьманським розпорядженням, їхнім завданням було наздогнати ватагу і «громете як неприятелей» [11, c. 87].

З приходом до влади І.Самойловича, а потім І.Мазепи розпочинається період стабілізації, але з  відновленням мирного життя напруга у суспільстві не зникає. Козацька старшина розпочинає скажену гонитву за матеріальними благами. Еліта Гетьманщини акумулює навколо себе величезні багатства. Так, Мазепа мав у Гетьманщині до 20 000 дворів, у яких налічували близько 100 000 селянських душ; окрім того в сусідніх повітах Росії він придбав близько 20 000 душ. І.Скоропадський мав близько 20 000 дворів, понад 9 000 – належало Д.Апостолу, а П.Полуботок мав понад 3 000 дворів. За час гетьманування І. Мазепа роздав старшині і духовним феодалам більш ніж 1 000 універсалів на маєтності. Окрім вище згаданих, до числа найбільших землевласників належали: М.Миклашевський, В.Кочубей, Д.Горленко, А.Гамалія [8, c. 193-194; 9, c. 252].

Корупція заполонила усі рівні влади: від генерального до сотенного урядів. Левова частка документів тієї доби переповнена повідомленнями про хабарництво, насильницьку та незаконну скупівлю земельних ділянок у селян, відкрите привласнення рангових маєтностей, магістратських земель, гут, рудень, селітряних і поташних буд, пасік, гуралень, різноманітних угідь і т.п. Подібні дії досить часто поєднувалися з відкритим і жорстоким насильством, давало про себе знати «право сильного». Так, гадяцький полковник Милорадович наказав скувати ланцюгами селянина, який відмовився продати свій земельний наділ за безцінь. За цю ж провину конотопський сотник Лизогуб прикував козака до печі і кілька тижнів окурював його димом [8, c. 208].

Якщо у попередні часи селянин мав хоч якусь волю, то відтепер розпочинає зростати його особиста залежність від феодала. Так, у липні 1700 р. вийшов гетьманський універсал із забороною переходу посполитих у козацький стан. У лютому 1701 р. вийшов універсал про боротьбу з підсусідками, що видають себе за козаків і ухиляються від утримання компанійців та виконання повинностей на користь монастиря [6, c 75; 7, c. 75-76]. У тому ж році вийшов універсал, що встановлював дводенну норму панщини на тиждень. Поки що ці універсали стосувалися не Гетьманщини загалом, а окремих місцевостей та адміністративних одиниць, однак загальна тенденція відчувається.

У 1721 р. гетьман І.Скоропадський спеціальним універсалом заборонив селянські переходи. Рішення про повну і остаточну заборону переходів посполитих було прийнято Генеральною військовою канцелярією у липні 1739 р. Це був надзвичайно бездумний крок, який загрожував викликати реакцію, що переросте у масштабне селянське повстання [9, c. 263]. Розуміючи це, царський уряд відмінив цю постанову у серпні 1742 р. Протягом 30-60 рр. XVIІI ст. норма панщини на Лівобережжі зростає; у середньому вона становила 3-4 дні на тиждень; окрім того на плечі посполитих лягали інші повинності та збори.

Таку соціальну політику не можна назвати інакше, як короткозорою. Старшину цікавило лише власне збагачення, і аж ніяк не інтереси держави, які вони були готові продати, задля задоволення своїх дрібновласницьких потреб. Результатом такої соціальної політики був різкий розподіл суспільства на дві діаметрально протилежні сторони: на одному полюсі знаходилася через край заможна меншість, на іншому – зубожіла більшість. Тому майже кожен рік гетьманування Мазепи супроводжувався стихійними селянськими виступами. Досить показовим є випадок у Прилуцькому полку в 1687 р., коли повстанці живцем кинули до палаючої печі полковника Л.Горленка та полкового суддю.

Особливий спалах народної активності, що супроводжувався мародерством, грабежами та масовими громадськими безпорядками, викликало перенесення бойових на Лівобережжя у ході Північної війни. На початку жовтня 1708 р. у листі до канцлера Г.Головкіна Мазепа скаржився: «[…] под нынешнее непріятелъское наступленіе во всех городах и селах внутренне начинает розширятися между народом непостоянным от гулътяев и пъяниц смятеніе, которые великими компаніями по корчмах и с ружъем ходячи, вино насилъно берут, бочки рубят и людей побивают, о чем и ныне пишут ко мне из Лубен, что там гулътяи, напившися насилъно взятым вином, арендатора и ктитора да смерти убили и старшину немного не позабивали, ежели бы бегством не спаслися. Таковій же мятеж умножается и во всех полках, а найпаче в Полтавском, Гадяцком, Лубенском, Миргородском, Прилуцком и Переяславском […]» (підкреслено нами – Авт.) [3, c. 245-248]. Перед нами словами самого гетьмана окреслено ареал соціальної нестабільності: це південні полки Гетьманщини, що складають територію історичної Полтавщини.

Особливо виділявся Полтавський полк, що найбільше зазнавав впливу анархічної і бунтівливої Січі. У березні 1721 р. на допиті в колегії іноземних справ мазепинець Г.Герцик, між іншим, окреслив настрої у Полтаві після отримання звістки про перехід Мазепи до шведів. За його словами, «собрались мужики в город и стршину били и грабили, и от того купцы и знатные люди выбегали из города вон в иные места» [2, c. 735].

Іншим наслідком соціальної політики гетьманського уряду протягом кін. XVII – І пол. XVIII стала масова люмпенізація широких верств населення. Нащадки обезземеленого селянина-підсусідка у першому поколінні перетворювалися на наймитів – досить нестабільний, декласований суспільний елемент. У першій половині XVIII ст. на півночі Полтавщини зростає кількість хуторів, господарська специфіка яких полягала у розведенні худоби. Заселені такі хутори були наймитами-стадниками (пастухами). Робота не мала стабільного характеру, знайти її було дуже важко. І тому населення цілих хуторів часто сиділо без найму, добуваючи собі на прожиття хто як може [1, c. 189]. У гіршому випадку, доведений до краю своїм соціальним становищем селянин починає втрачати ті риси, що характеризують його як вищу істоту і перевагу отримують тваринні інстинкти. Але все ж примітивний інтелект залишається, однак його не достатньо для підтримання здорового глузду, зате він потурає біологічній стороні, і тому реалізація інстинктів переростає у різного роду збочення, не притаманні жодній іншій живій істоті.

Ось побутовий випадок, що стався у селі Повстин Пирятинської сотні і потрапив на розгляд сотенного суду 1 липня 1687 р. Серед ночі на вулиці двоє молодиків: Клим Ярошенко і Стефан Гордієнко перестріли третього – Семена Іванюченка, що був на підпитку. Розгорілася сварка, що згодом переросла у бійку. Між іншим, Семен Іванюченко увібрався до приміщення, де утримувалася худоба Гордія Боровика, і «грех содомъский телесний с коровою творив», що було посвідчено Гордієнком і Ярошенком, на підставі чого власник корови і подав скаргу до суду [5, c. 446].

Наступний і останній приклад підсумує і узагальнить нашу розповідь. Мова піде про найбільш резонансну кримінальну справу в історії Гетьманщини. «Дело о разбойнику вору Павлу Мацапуре с товарищи 1738 году, Августа 3 дня на 308 листах № 17» було віднайдено істориком М. Горбанем у 1926 р [1, c. 147].

Ця розбійницька ватага орудувала наприкінці 1730-х рр. на території Північної Полтавщини у районі Оржиці, Пирятина, Прилук, Лубен. Спершу займалися конокрадством, зокрема Мацапура украв чотирьох коней у бунчукового товариша А.Горленка, майбутнього полтавського полковника, на його хуторі Стасовщина під Прилуками. Далі розпочалися напади на купців і торговців горілкою, що супроводжувалися убивствами. Нарешті, справа дійшла до групового зґвалтування молодих жінок. Опісля їх забивали киями, знімали свитини і, залежно від пори року, закопували трупи в полі чи в сніг. Часто подібні акти супроводжувалися відрізанням окремих частин тіла (литки, груди), які у подальшому учасники ватаги використовували в обрядах ритуального канібалізму. Одного разу вони перестріли вагітну жінку, після зґвалтування і убивства якої вирізали плід жіночої статі і ворожили на ньому. Потім, через деякий час, «вложив в казанок все те куски и серце, сначала в воде обварили, а после запекли. Посолив і зажарив, все вместе съели с хлебом» [1, c. 179].

Основний склад розбійницької ватаги був наступним: Павло Шульженко на прізвисько Мацапура; Михайло Міщенко, на прізвисько великий, сорока літ; Яким Півненко, двадцяти літ, Андрій Пащенко, п’ятнадцяти літ. Усі народилися у неблагополучних родинах підсусідків, змалку, напівсироти чи повні сироти. Наприклад, мати наймолодшого учасника ватаги рано померла, а батько був п’яницею. Цікавим штрихом до соціального-психологічного портрету Мацапури є факт перебування його на посаді «заплічного майстра», тобто ката, у Прилуцькому полку, що на той час уважалося в Гетьманщині за найбільш мерзенне заняття. З ранніх літ майбутні розбійники змушені були тинятися у наймах, і зрештою, від безвихіддя, скотилися до того, що ми уже вище описали. На хуторах злочинці знаходили прихисток і підтримку у своїх соціальних побратимів.

Але головними організаторами і натхненниками ватаги було п’ятеро запорожців, які і проводили вище описані жахливі ритуали. Їм вдалося уникнути ув’язнення, а от чотирьох наймитів схопили. У травні 1740 р. загін козаків на чолі з пирятинським сотенним осавулом Дорошем Божком спіймав у селі Журавках перших трьох, а через деякий час Іван Кучеревський, конюший генерального підскарбія Я.Марковича, схопив і Мацапуру. З сотенного Пирятина злочинців відправили до полкових Лубен, розпочався судовий процес, який продовжився уже в столичному Глухові. Бо ж лубенський полковий секвестр  не був пристосований для утримання такого роду злочинців. Для аналогії наведемо опис полтавського секвестру: «секвесто для содержания колодников огороджено ветхим тыном, внутри коего имеется ветхих деревянных жилых хат две, да для содержания важных колодников землянка одна […]» [10, c. 35]. Одначе і з Глухівського секвестру Мацапурі вдалося утекти, щоправда його одразу схопили селяни, налякані чутками про діяльність ватаги.

Публічні страти учасників зграї відбулися у жовтні і грудні 1740 рр. Трьох злочинців було четвертовано, відрізано голови і колесовано, а Мацапуру, спершу відрізавши пальці рук, ніг, потім ніс і вуха посадили на палю. Кінцівки страчених були розвішені у публічних місцях і на великих трактах для науки іншим розбишакам. Цікаво відмітити що колесування і саджання на палю, як зазначає М.Слабченко досить рідко застосовувалися у судові практиці Гетьмащини. Є підстави уважати, що у випадку з Мацапурою ми востаннє зустрічаємося з таким прецедентом. Справа Мацапури отримала широкий розголос, окрім судових матеріалів окремі її нюанси згадуються у «Дневных записках» генерального підскарбія Марковича; далекий її відголосок навіть знайшов місце у безсмертній «Енеїді» І.П. Котляревського… [1, c. 186-188]

У підсумку хотілося б зазначити, що реалії нашого життя мало змінилися за якісь двісті-триста років. Гортаючи сторінки тогочасних документів ми натрапляємо на прямі паралелі з нашою сучасністю. Але найбільш прикро те, що суспільство і далі продовжує підживлювали ґрунт, на якому розквітає аморальність, насильство, жорстокість і злочинність.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Горбань М. Розбійник Мацапура (побутово-історичний нарис) // Схід-Захід: Історико-культурний збірник. Випуск 2. – Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197.

2. № 582. 1721, березня 15. – Колегія іноземних справ. Допит Григорія Герцикапро,  його участь у зраді І.Мазепи // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах: в 2т. / упорядник С. Павленко. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – Т.1. – С. 735-742.

3. № 286. 1708, жовтня 6. – З обозу над Десною. Лист гетьмана І.Мазепи до графа Г.І. Головкіна // Там само. – С. 245-248.

4. № 428. 1688, січня 1. – Пирятин. Рішення за звинуваченням Якима Третяка Химкою Жилихою із Сасинівки у спробі зґвалтування // Там само. – С. 447.

5. № 427. 1687, липня 1. – Пирятин. Справа за звинуваченням Семена Іванюченка з села Повстина у скотолозтві // Там само. – С. 446.

6. № 86. 1700, липня 1. – Батурин. Універсал гетьмана І.Мазепи війтові села Дурнів із забороною переходу посполитих людей під козацькі вольності // Там само. – С. 75.

7. № 87. 1701, лютого 7. – Батурин. Універсал гетьмана І.Мазепи серединському та надинівському отаманам про боротьбу з підсусідками // Там само. – С. 75-76.

8. Історія України: в 2-х т. / за ред. О.Касименка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1950. – 564 с. – Т. 1.

9. История Украинской ССР: в 10-и т. – К.: «Наукова думка», 1983. – 720 с. – Т. 3. Освободительная война и воссоединение Украины с Россией. Разложение феодализма и зарождение капиталистических отношений (вторая половина XVII – XVIII в.)

10.  № 22. З подвірного перепису по окремих вулицях м. Полтави за матеріалами Рум’янцевського опису; 1 листопада 1765 р. // Полтаві 800 років 1174-1974. Збірник документів і матеріалів. – К.: «Наукова думка», 1974. – С. 35-37.

11. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. – К.: «Темпора», 2006. – 280 с.

12. Яковенко Н. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників // Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К.: «Критика», 2002. – С. 189-228.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали III наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. – Полтава. 2009. Стор. 112-119.

---

© Литвин Т.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.