История Полтавы

Листи до братів-хліборобів

• 

Подробности

Просмотров: 47718

Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів». Частина II: Наша "орієнтація".

Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.

Опубліковано у форматі .pdf (видання 1926 р.) та .djvu (видання 1995 р.) на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Подається без будь яких виправлень крім виправлення помилок, зазначених на стор. VI.

ЗМІСТ

— 63 —

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ.

ЧАСТИНА ДРУГА

(6 ЛИСТІВ)

Закінчена в Жовтні (Октобрі) 1920 р.

ЗМІСТ:

Наша "орієнтація".

Лист 1: Про головну підставу нашої "орієнтації": ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути (ст. 65-67).

Лист 2: Як досі у нас розвязувався і як повинен розвязуватись проблем зорґанізування такої сильної і авторітетної ґрупи, коло якої могла-б національно обєднатись і політично зорґанізуватись Українська Нація (ст. 67-72).

Лист 3: Як від обєднаня та зорґанізування українського хліборобського класу залежить обєднаня і зорґанізування цілої Української Нації, і як обєднаня та орґанізація хліборобів зможуть відбутись тільки при двух умовах: 1. сполучення здорових останків старого помосковленого і спольщеного дворянства новонародженою селянською хліборобською аристократією, і 2. сотвореня української дідичної Гетьмансько-Монархічної влади, без якої український хліборобський клас знов поділиться на ріжні політично, економічно і національно ворожі собі ґрунті (ст. 72-80).

Лист 4: Як стихійне і неусвідомлене національне почуття наших народніх мас зможе виявитись і усвідомитись тільки в такій політичній формі національного істнування, при якій українська національна ідея була-б персоніфікована в особі одного і єдиного Голови Української Національної Держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації (ст. 81-88).

Лист 5: Про ріжницю між виборною персональною демократичною диктатурою і традицийним, законним, родовим та дідичним Гетьманством-Монархією і про те, як тільки відродженя традицийного Українського Гетьманства в формах Трудової Монархії поставить український хліборобський клас в такі умови, при яких він, шануючи традицію, поступиться своєю більшою силою во імя ідейних, всенаціональних інтересів Держави і Нації, здобуде в той спосіб для себе в очах инших класів моральний авторітет і тому зможе вжити свою більшу матеріяльну силу на будову Української Держави і на обєднаня Української Нації (ст. 88-97).

— 64 —

Лист 6: Ідея відродженя традиційного Українського Гетьманства в формах Української Трудової Монархії — це ідея нового аристократизму та нового монархізму і тільки відроджена і нова українська державно-творча національна аристократія зможе своїми ділами здійснити цю ново-монархічну українську державно-національну ідею (ст. 97-110).

— 65 —

II.

Наша "орієнтація".

1. Питання "орієнтації" це під теперішній час найважніще питання для всіх політиків знесиленого Сходу Еврони, в тім числі і для політиків українських. З ним у першу чергу звертаються до всіх, хто так чи йнакше хоче брати участь в політичнім життю. "Якої ви орієнтації?" — питають розуміється й нас; її шукають в нашій програмі й діяльности. Але що наша "орієнтація" загально прийнятому серед українського громадянства значінню того слово не відповідає, то оцінки їй даються дуже ріжні, при чім більшість із них оперта на непорозуміннях. Вияснити оті непорозуміння хотів-би я в цьому листі.

На думку одних наших земляків ми "зиркаємо на Німеччину". Инші кажуть, що ми "вже дістали від Французів". "Федералізм" і "москофільство" бачить де-хто в нашій відозві "До українських хліборобів". Але єсть і такі, що вже знайшли в ній небезпечну "польську інтригу". А хто до політичних дослідів не має охоти, той рішив, що "ясної орієнтацій у нас немає й тому ми просто "авантюра".

Що в Україні означає слово "орієнтація" і чому в таких ріжних формах прикладається воно до нас? Думаю, що в розгардіяші й толкучці сьогодняшнього політичного життя добре иноді звернутись до самих основ сучасного політичного думаня і вияснити походженя та дійсне значіння де-яких ходячих і витертих політичних термінів.

Орієнтацією серед політиків на Україні (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі по-за межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданости і, одершавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками. Але-ж ці земляки теж мають свої орієнтації. Отже, виходить, єсть орієнтації добрі й злі, — орієнтації користні й некористні, — такі, що запевняють перемогу над инакше зорієнтованими земляками, і такі, що боротьби з чужою орієнтацією не видержують. І досвід показав, що доброю орієнтацією на Україні єсть орієнтація тільки на такого закордонного союзника, який: сам має велику силу, це раз, — сам потрібує для своїх цілей зорієнтованих на нього Українців, це два. Всі-ж наші

— 66 —

орієнтації, і добрі і недобрі, мають одну спільну рису: вони звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, орґанізацийної, будуючої політичної праці, яка зовсім зайва там, де завдання політично зорґанізувати рідну землю й рідну націю покладається відповідною орієнтацією на ту чи иншу зовнішню силу.

Під сучасну хвилину на нашій політичній біржі марку "ясної й доброї" мають аж три орієнтації 1. орієнтація на Польщу, 2. орієнтація на Росію протибольшовицьку і 3. орієнтація на світову революцію та на Росію большовицьку — при чім до кожної з ціх орієнтацій привязані надії то на допомогу антанти, то на допомогу німецьку. Але як усе з добрими річами на цім світі буває, орієнтації ці вже давно зайняті й розібрані. І Польща, і російські антібольшовики, і російські большовики, всі вже мають своїх "самоотверженныхъ малороссіян", а конкурувати з тим типом наших земляків, це справа безнадійна. Отже хоч-би тому ми "ясної й доброї орієнтаціъ" не можемо мати, що вже такої орієнтації для нас не залишилось і з цього боку вся наша політична діяльність, як влучно й дотепно висловився один з поважних політичних орґанів, це дійсно "муштарда по обіді..."

Крім цієї зовнішньої та од нас, мовляв, незалежної причини, для якої ми не можемо мати "ясної й доброї" орієнтації, єсть ще для того причини внутрішні, від нас вже вповні залежні. І, розуміється, тільки ці останні відограють для нас рішаючу ролю.

Коли метою "доброї" української орієнтації єсть захопленя влади над своїми земляками при допомозі якогось закордонного союзника на те, щоб при цій допомозі зорґанізувати Українську Державу, то ми думаємо, що будова власної держави на Україні при допомозі якогось закордонного союзника в теперішні часи неможлива. І коли дійсно таку мету (а не просто власний особистий інтерес політичних установ іменуємих "партіями") ставлять собі ріжні такого роду політичні орієнтації, то з цього боку вони єсть на нашу думку безцільні й безнадійні. Бо якби і знайшовся такий союзник, що захотів-би своєю силою посадити на Україні українську владу, складену із зорієнтованих на нього Українців, то зробив-би він це, розуміється, в інтересі власнім, а не в інтересі України. Ані Польща, ані большовицька, ани протибольшовицька Росія не будуть будувати Україну, бо їм ніякої України не потрібно. Їм тільки треба в даний мент використати фікцію України при допомозі зорієнтованих на них Українців. Аж ніяково писати про такі речі, настільки вони елементарно зрозумілі.

Як-би нас було не 40 міліонів, а 1 міліон і як-би ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, "діставши" відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи "вже готової" поліції, можна-б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне бються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорґанізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демаґоґами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогу-

— 67 —

ючих "партій", а знизу на тисячі воюючих між собою "республік" — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч иншим ворожим до нас силам і всупереч нам самім, збудувала для нас на нашій землі державу і зорґанізувала нас в модерну европейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми сами нацією не схочемо бути. Ось перша й основна точка нашої — як де-хто каже "неясної, недоброї і авантюристичної" орієнтації.

А без збудування власної держави та без зорґанізування мешканців нашої землі в націю, ми станемо кольонією, в якій періодично (судячи по дотеперішньому досвіду, через кожних сто літ приблизно) буде відбуватись вирізування "панів", тоб-то тих, або багатших, або більш освічених і визначніших туземців, які не єсть найкращими представниками своєї землі і своєї нації, а тільки репрезентують в ній інтереси метрополій і користуються протекторатом ціх метрополій. Одночасно з оцим вирізуванням відбуватиметься поголовна бійка поміж рештою туземців за те, хто з них має зайняти вакантне місце "панів" і кому з них дістанеться аґентура та представництво метропольних інтересів на Україні. Отже сотвореня инших, кращих ніж дотеперішні, державних і національних форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі, не в невдалих чужих, а в більше відповідаючих умовам сучасного життя своїх власних національних формах і зорґанізування темної, розпорошеної, взаємно себе винищуючої людської громади на Україні в розумну, культурну й себе самої свідому націю — ось єдине завдання кожної поважної і творчої української політичної праці.

Якою для здійсненя цієї мети мусить бути українська політика внутрішня і як до політики внутрішньої, до наших власних потреб та інтересів, пристосувати українську політику зовнішню, а не на відворот — ось питання, на які мусить дати відповідь кожний, рахуючий тільки на власні внутрішні сили свого народу, український політик. Отже рецептів на те, як треба будувати Україну, орієнтуючись на Польщу, або-ж як її будувати, орієнтуючись на Росію протибольшовицьку, чи на большовиків та на світову революцію, у нас немає. Натомість ми хочемо знайти відповідь на питання, чи може бути збудована Україна самими Українцями, і коли так, то як при цій будові власної держави Українці мусять ставитись до своїх сусідів, до инших сусідніх, впливаючих на Україну, зовнішніх сил.

* * *

2. Почнемо з нашої "орієнтації" внутрішньої.

Без світової революції не може бути України — голосять наші ліві: комуністи, частина есерів та есдеків . Без Росії нема України — пишуть наші федералісти й москвофіли. Без допомоги Польщи й Антанти не збудуємо України, не визволимось з під Росії — ось гасло тих, що репрезентують Українську Народню Республіку. Де-ж правда?

— 68 —

А правда на нашу думку ось яка. Коли представники ціх усіх наших головних "орієнтацій" не помиляються, коли дійсно без допомоги сторонньої сили не може повстати Україна, то це знак, що ніякої України нема, і що поняття нації української — це фікція. І всі, хто в той спосіб "катає та валяє, аби лиш гаряче" українську політику, продовжує тільки нашу двохсотлітню руїну. Найбільший український руїнник — це заразом і найбільший український реакціонер. Розуміється він сам того не знає, бо минувшина України для нього чужа, бо досвіду історичного, традиції та національної індивідуальности в ньому немає, бо він — так само, як і його предки часів "Руїни" — безбатченко, маріонетка, одна з тих, що періодично вискакують на нашій землі і, відогравши свою ролю в чужих спритних руках, счезають з історичної сцени, не зіставивши по собі нічого "ні науки, ні завітів" своїм нащадкам. І власне з діяній таких безбатченків і маріонеток повстала відома теорія, що Українець це недомосковлений Поляк, або недопольщений Москаль; що "Малоросія" була-б собі спокійним російським Провансом, де процвітав би культ аполітичних галушок, гопака й бандури, як-би не сусідство Польщи, яка від часу до часу підіймає в цьому Провансі ірриденту; що "Русь" була-б найбільш патріотичною "малопольською" провінцією Польщи, як-би не сусідство Москаля, який усе хоче Польщу з допомогою її внутрішньої "Русі" розвалити. Збунтований Москвою проти Польщи "Русин", і збунтований Польщею проти Москви "Малороссъ" — ось як дивляться на нас сторонні аранжери "українських політичних комедій". Чому повстають такі теорії, звідки беруться українські політичні маріонетки?

Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні статичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етноґрафічної маси, свідомої та зорґанізованої державної нації. Але на практиці, за винятком двох діб у нашій історії: варяжсько-князівської та шляхецько-козацької, зорґанізування нашої етноґрафічної маси в націю і державу не вдавалось. Не вдавалось же воно тому, що за винятком тих двох діб не знайшлось на нашій національній території ґрупи людей, настільки авторітетної, щоб вона зуміла біля себе обєднати величезну більшість української етноґрафічної маси і настільки сильної, щоб вона могла всі зовнішні, ворожі наскоки відбити та всі внутрішні деструктивні руїнницькі течії серед власного народу побороти, міцну власну державну орґанізацію для цього сотворивши.

Проблєм зорґанізування такої сильної і авторітетної ґрупи, коло якої могла-б національно обєднатись і політично зорґанізуватись Українська Нація — це єсть основний проблєм нашого національного й державного будівництва. Без теоретичного та практичного розвязаня цього проблєму ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією ані державою. Це зрештою не стільки

— 69 —

розуміють скільки відчувають усі сучасні провідники нашої політики і хоч несвідомо, хоч "намацуючи собі емпірично дорогу" — як що зжити образного вислову лідера есерівської партії — всі вони прямують до тієї самої мети.

Але хто "намацує собі емпірично дорогу" тоді, коли його сусіди прекрасно свої дороги знають і твердо ними йдуть, мусить опинитись в залежности від ціх сусідів, мусить у своїй темноті та безрадности до кого-небудь із ціх сусідів пристати. Так зробили вкінці наші сучасні кандидати на провідну, обєднуючу і орґанізуючу українську ґрупу. Не зумівши стати такою ґрупою, не зумівши власними силами зорґанізувати та повести за собою націю, вони пристали до сусідів. Але як-би до одного та всі разом, то це ще було би пів біди. Вийшло-ж таке, що одні пристали до Польщи, другі до світової революції, треті до єдиної-неділимої Россії. І сталося з нашими незрячими політиками "емпіриками", знесиленими до того внутрішньою ворожнечою та розєднаням, те, що завжди в таких випадках буває: вони опинились у ролі безвольних маріонеток в руках чужих, зрячих, сильних, свідомих своїх цілей людей.

Група політиків, що в основних питаннях національної політики не має своєї власної, одної, точно означеної лінії; ґрупа політиків, що замість попереду зорґанізувати саму себе, розбилась, поділилась і, покликавши сусідів на поміч, кинулась на себе взаємно з ножами — розуміється до орґанізації нації в одно національне й політичне тіло нездатна. Хто вони та ґрупа і де коріння її політичного безсилля?

Українська матеріяльно непродуктивна інтеліґенція, що досі творить оту ґрупу кандидатів у політичні орґанізатори України, має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці. Без її співучасти важко було-б розвинутись українській науці, штуці, літературі, навіть українській кооперації. Але до політичної праці інтеліґенція українська показала себе абсолютно нездатною. Причини цієї нездатности зрозуміємо, коли прикладемо до інтеліґенції той самий метод матеріялістичного розуміння соціяльних взаємовідносин, якого вона сама так залюбки вживає у відношеню до инших класів. Хто вона, українська інтеліґенція, в розумінню соціяльнім? Яка її соціяльна класова природа? Які вона має інтереси?... Про це я говорив ширше в моїм першім листі, а тепер тільки додам те, що потрібно для зрозуміння її політичних орієнтацій і політичної орієнтації нашої.

Перш за все констатуймо факт. Всі провідники й діячі наших трьох головних орієнтацій — польонофільської, москвофільської і світово-революцийної — нічим не ріжняться між собою по своїй соціяльній природі: всі вони належать до одної ґрупи здеклясованої, матеріяльно непродукуючої, безземельної та безверстатної інтеліґенції. Всі вони жили або живуть з умової праці, тоб-то твореня певних нематеріяльних духових цінностей; всі вони продукують на ринок, яким являється працююча фізично, продукуюча матеріяльні цінности нація.

Теоретично можна гадати, що, взявшись за національну політику, всі вони: і С. Петлюра, і В. Винниченко, і М. Грушевський, і федералісти (вживаючи імен розуміється не персонально, а для означеня головних українських політичних напрямків) почнуть творити

— 70 —

духові політичні цінности в одному напрямі, по одній лінії. Тоді очевидно їх політичний вплив на націю, як одиноких продуцентів ціх цінностей, був би страшенно великий. Нація почала-б думати і поступати так, як думали-б і вчили-б вони. Вони — здеклясовані інтеліґенти — могли-б і стали-б тоді ґрупою, коло якої політично зорґанізувалася-б і національно обєдналась уся нація, провід її над собою признавши. І основний проблєм нашого істнування був-би таким чином розвязаний. Але показалось, що в життю, на ділі це неможливе.

Для цього (поминаючи інші моменти, про які тут не говоритиму) бракує здеклясованій, матеріяльно непродукуючій інтеліґенції — тоді, коли вона береться за політику — перш за все спільного економічного інтересу. Вона не має інтересу в тім, щоби бути політично обєднаній супроти ринку, на який вона викидає свою умову продукцію, і бути обєднаній супроти инших ґруп, що мають инші інтереси. Навпаки: тільки розєднаня, тільки боротьба поміж собою, тільки політична конкуренція дає змогу такій інтеліґенції вибитись політично, забезпечити собі кращі умовини свого матеріяльного істнування. Чим більше зростає число такої інтеліґенції, чим більше її бере участь в політиці, тим гостріщою стає її конкуренція поміж собою, тим вона більше "диференціюється". Лідери партій можуть істнувати тільки тоді, коли істнують партії. Чим більше політично розбита нація, чим більш завзяту боротьбу вона веде сама з собою, тим більше в ній політичних партій, більше лідерів, більше всяких політичних посад для інтеліґенції. Політйкуюча інтеліґенція живе з політичного розбивання та розєднування нації. Думати, що біля неї зорґанізується і обєднається в одно тіло вся нація — абсурд.

Кожна суспільна ґрупа, що хоче будувати, орґанізувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки її власна внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її здатність притягання, про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тоб-то певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за істнування й переданого "з молоком матері", з вихованням, поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за істнування себе оправдали та в досвіді поколіннь показали себе для самозбереженя тієї ґрупи найкращими — творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати ґрупа людей, біля якої має обєднатись і зорґанізуватись нація.*)

Яка спільна традиція може бути у нашої інтеліґенції, яка по походженю свому належить до ріжних класів: духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого "разночинства" і яка має одну тільки, спільну рису — здеклясованість, тоб-то розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страченя. Ґрупа поодиноких осіб, одірваних од тради-

*) Ці проблеми, порушені тут поверхово, будуть ширше опрацьовані в моїй книжці Гетьманство. (Теорія Української Трудової Монархії.)

— 71 —

ції, а через те позбавлених усякої культури (хоч може дуже цивілізованих, учених і освічених) і не обєднаних ані власною спільною традицією, ані спільним економічним інтересом — не може мати ніякої внутрішньої сили, не може мати сили притягання, не може обєднувати й орґанізувати націю.

Нам трохи дивно читати в книжці лідера найбільшої української політичної (есерівської) партії, професора Грушевського, що "йти з народом це не значить ним командувати і водити його точно по своїм плянам і діспозіціям" і що "ті, що йтимуть з ним (тоб-то проф. Грушевський з есерами) тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його і заводитиме не туди навіть, куди вони хтіли-б".*) І ми розуміємо обуреня та розпуку того селянина, який на з'їзді в Станіславові, в марті 1919 р. — інтеліґентам, що йдучи за народом, питали у селян поради що до політичної орієнтації — сказав: "а на що-ж ми вас по школах учили, на що ми за вашу науку свою останню корову продавали? На віщо ви нам всі здалися, коли ви в трудну годину до нас по розум приходите?..." Про те сам факт вповні ясний і зрозумілий: не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести. Сила і авторитет — дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та орґанізуюча її група — це не прикмети політикуючої інтеліґенції.

"Йти з народом" — ось її теорія; "йти за народом" — ось її практика. Шукати, "намацувати" чого той народ хоче і, кидаючи в нього демаґоґічні кличі, дивитись на яку вудку рибка ловиться — ось її політична тактика. "Союзъ русскаго народа", есери, комуністи і назад — ось природна еволюція її реальних масових політичних форм (99% виборців!), всяких форм кабінетних і "поміркованих партій" не рахуючи. Коли-б Японія була заінтересована в Україні так, як заінтересована в ній Польща, большовики й російська реакція, то можна з певностю сказати, що появилась-би японофільска українська політична партія, яка на свому прапорі виписала-б гасло "без Японії нема України". Хто сам в собі не має сили, той мусить шукати її поза собою. В тім суть усіх численних, взаємно себе виключаючих українських інтеліґентських політичних орієнтацій.

Тільки така суспільна ґрупа, яка міцно звязана спільним економічним інтересом; тільки така ґрупа, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції і культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію — тільки така ґрупа може обєднати і зорґанізувати біля себе всю націю. Заклик до нашої інтеліґенції одного з найвидатніщих її представників В. Винниченка: зливайтесь з класом, йдіть на службу класові (автор має на думці пролєтаріят) — це єдиний для неї політично чесний і розумний клич. Він знаменує заслужене політичне банкроцтво української інтеліґенції та служить показчиком усвідомленя нею того факту, що суспільною ґрупою, яка здатна обєднати націю, ґрупою, що має всі вищенаведені прикмети — спільний інте-

*) "Борітеся — поборете", Nо. 1, стр. 17.

— 72 —

рес, спільну традицію, спільну культуру і одну власну політичну лінію, а тому може мати силу і авторітет — єсть клас.

На нашу думку класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для обєднання та зорґанізування цілої нації силу й авторітет — єсть найдужчий з усіх українських класів наш клас хліборобський. Ми не маємо і ще довгий час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного обєднання скажім сучасної Чехії та Польщи. Наш слабкий і нечисленний пролєтаріят теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський встані власною силою і власним авторітетом політично зорґанізувати і національно обєднати нашу етноґрафічну масу, тоб-то сотворити Українську Державу і Українську Націю — ось друга основна точка нашої політичної "орієнтації".

В який спосіб мусить український хліборобський клас вести свою політику, щоби: 1. скріпити свою власну внутрішню силу і 2. здобути в очах инших класів потрібний для національного обєднання і державного зорґанізування цілої нації авторітет?

* * *

3. Коли-б український хліборобський клас — клас найдужчий в Українській Нації — сам був політично і національно обєднаний і зорґанізований, то біля нього напевно вже-б досі обєдналась і зорґанізувалась уся Українська Нація. Коли-ж того немає, коли Нація наша національно розбита і політично незорґанізована, то це знак, що найдужчий її клас сам розбитий і здезорґанізований. Від обєднання та зорґанізування українського хліборобського класу залежить обєднання та зорґанізування цілої Української Нації... Ось третя основна точка нашої політичної "орієнтації".

"Але-ж дозвольте" — скажуть нам — "хто-ж на Україні думає инакше? Хліборобів а не хлібоїдів орґанізують і комуністи, і есери, і есдеки, і С. Петлюра "серед селянства, а не серед пролєтаріяту популярний", і наші федералісти готують разом з демократичною Росією аґрарну, користну для селянства реформу і т. д." Як розуміють орґанізацію нашого класу його дотеперішні орґанізатори — здеклясовані безземельні інтеліґенти — і як розуміємо свою орґанізацію ми самі, що в тім класі породились і від нього не відірвались, ось що хотів-би я вияснити в цьому листі, говорячи про нашу політичну орієнтацію.

Перш за все, що розуміти під поняттям хліборобського класу? На нашу думку ґрупу родин, які посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Число землі і форма праці в класовій свідомости хлібороба не відограють рішаючої ролі. Рішаючим для цієї свідомости єсть факт індивідуального посідання землі та індивідуальної праці на землі. Але чи хлібороб має одну десятину,

— 73 —

чи має сто десятин, він і в однім і в другім випадку хоче ці десятини зберегти. Чи він землю сам оре, чи наймає когось для оранки і сам орґанізує цю оранку, він заінтересований у тому, щоб землю якнайкраще обробити, якнайбільше хліба випродукувати і урожай з якнайбільшою користю для себе зреалізувати. І бідна вдова, що наймає плугатаря для своїх кількох десятин і дрібний хлібороб, що на своїй землі садить буряки та підчас сезону донаймає для шарування чи копки робітників, такі-ж хлібороби, як і властитель парусот десятин, для якого орґанізація від ранку до пізнього вечора найманої праці єсть в його господарстві законом, а не вийнятком:

Класова свідомість опреділюється тут способом хліборобської продукції, якої основною ознакою єсть індивідуальна здатність хлібороба випродукувати якнайбільше хліба на власнім участку землі. Хліборобство — як слушно каже Сорель — це мистецтво і оцім характером індивідуального артизму воно ріжниться засадничо від сучасної машинної, трафаретної фабричної промисловости. Наймана праця в хліборобстві це тільки поширеня індивідуальної, мистецької здатности хлібороба. І найманий робітник в хліборобстві це помішник хозяіна, а не, як в індустрії, додаток до машини, якого можна иноді теж замінити машиною.

Опреділеня класової свідомости хліборобської по числу найманої праці, по числу помішників у хозяйстві, не відповідає дійсности. І тому всякі розлагателі хліборобського класу покинули поділ на "трудових" і "нетрудових" хліборобів, а взялись за те, що дійсно єсть підставою істнування нашого класу — за приватну власність на землю. Бо тільки знищеня приватної власности на землю може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости праці хлібороба, що цею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість, запливаючу зі способу індивідуальної хліборобської продукції, так само як фабрика, вивласнивши верстати, знищила цехи і сучасною буржуазно-соціялістичною тендитою знівечила цехову артистичну творчість. Але що вдалось в промисловости, те не вдасться ніколи в хліборобстві.

Антагонізм між бідним і багатим хліборобом так само, як антагонізм між багатим і бідним пролєтарем, не єсть антагонізмом двох ріжних класів, двох ріжних способів продукції та двох ріжних світоглядів з тих ріжних способів продукції випливаючих. Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом; багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеряти. Але обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти инших консумуючих хліб класів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідеольоґію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагодженя антагонізму між бідними й багатими хліборобами — це внутрішня справа самого хліборобського класу, а не боротьба двох класів.

Натомість одбиваються од свого класу, декласуються, як дрібний землевласник селянин, що здає свою землю сусідові в оренду, а сам займається "отхожими промислами", так і більший землевласник

— 74 —

дворянин, що таксамо здає свій маєток в оренду і або бє байдики в городі, або займається фінансовими чи промисловими спекуляціями, а на свою землю дивиться, як на побічний, додатковий доход. Цікаво між иншими, що власне ці два здеклясовані типи, що самі вже на землі не працюють, мають найбільший нахил вирішати "аґрарну проблєму" і своїми здеклясованими способами її вирішування вносять найбільшу колотнечу в середину хліборобського класу.

Оцей посідаючий власну землю і на своїй землі працюючий український клас хліборобський через ріжні історичні причини, про які тут говорити не буду, розбитий і ослабленний внутрі сильними економічними, політичними і національними антаґонізмами. Як їх усунути, як нам обєднатись, як витворити зо всіх нас хліборобів таку міцну скелю, об яку всі ворожі наскоки розібються і на якій держава та нація наша побудується, це справа нашої щоденної громадської політичної праці. Теоретично обговорити це маю надію в однім з дальших листів. Тут зазначу тільки провідні лінії, поскільки вони для зрозуміння нашої політичної "орієнтації" потрібні.

Усуненя внутрішнього антаґонізму економічного між бідним і багатим хліборобами — це завдання будучої аґрарної реформи і аґрарного законодавства. Вони, на нашу думку, мусять спіратись на оціх трьох китах: 1. Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно ізза цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі "міжнародні банки" чи инші посідачі "закордонних валют" могли буряковими ґешефтами займатись. Дана-ж вона нам на те, щоб ми на цій своїй землі найкраще й найрозумніще — по Божому — своє життя владнали. Чим хто з нас більше української землі має силу посідати, тим більші обовязки мусить він, відповідно до своєї більшої сили, і супроти Держави Української, і супроти цілої Нації Української, і супроти місцевої громади мати та виконувати. Тому кожний властитель землі мусить перш за все свою власну індивідуальну силу та здатність хліборобську (а не силу свого гроша, свого капіталу) доказати і наколи він хоче землю за собою задержати, то він сам особисто мусить на ній хозяювати, сам особисто своє хозяйство орґанізувати. Задержати-ж цієї землі матиме він право стільки, скільки йому, відповідно до його індивідуальної сили, здатности й потрібности, місцеві хліборобські орґани самоврядування під контролем Держави присудять. Тільки розвязання аґрарних антаґонізмів на місцях і по принціпу індивідуальному, а не в центрах по принціпу еґалітарному, оздоровить хліборобський клас, викине з нього всякі паразітарні та спекулянтські елементи; багатших хліборобів примусить бути потрібними й користними громадянами, а не кольоністами "помещиками" — у бідніщих же хліборобів знищить землехапство і зненависть до "панів" тоді, коли вони побачать, що з більшим посіданням землі звязані більші державні, громадські й економічні (більш інтензивна культура і т. д.) обовязки. Законна ліквідація всякої паразітарної земельної посілости і наложеня на всіх властителів землі державних, громадських і економічних обовязків пропорціонально до їх індивідуальної здатности й сили — по принціпу: кому більше дано (землі,

— 75 —

освіти, культури і т. и.) з того більше й вимагається — це перша основа аґрарної української політики. 2. Крім внутрішнього спріпленя хліборобського класу ще й скріпленя його чисельне шляхом побільшеня через плянову парцеляцію числа середніх, економічно сильних, соціяльно задоволених селянських неподільних хозяйств — це основа друга. 3. Врешті забезпеченя Українською Державою економічної експанзії для українського хліборобського класу — це основа третя.

При якій формі державного ладу можлива така аґрарна реформа — це буде видно з мого дальшого викладу, а про подробиці цеї реформи, не говорю, бо вони до теми мого листа не належать.

Антаґонізм політичний, витворений на Україні російською державною політикою, яка в своїм інтересі насильно задержувала різкий поділ хліборобського класу на два політично нерівноправні стани "дворянство і крестянство", мусить бути знищений. Але не так, щоб одна частина хліборобського класу зїла другу частину, а так, щоб ці два стани злились в один: щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства повстала нова провідна українська хліборобська верства, яка-б своєю працею, своєю здатностю та своєю потрібностю собі серед цілого хліборобського класу пошану й авторітет здобула.

В XVII століттю за Великого Гетьмана Богдана такою новою авторітетною українською верствою стало козацтво, що обєднало під цею новою назвою здорові останки старої української шляхти і найкращу частину сміливого, войовничого, готового на жертви за цілу націю селянства. Сотвореня такої нової хліборобської, провідної, авторітетної верстви — це на тепер найважніща, кардинальна проблема нашого класу.

Отже не законсервованя дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті. Як огидливі, хамські карательні експедиції на селян, так і хамське вирізування дворян уважаємо карою Божою за історичні гріхи Української Нації. Бо як слушно кажуть — коли Бог хоче кого покарати, то йому розум відбірає. Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше — помосковлене і спольщене дворянство — вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикане шлахецько-козацької доби нашої державности мусять вкінці зникнути так само, ак зникли їхні попередники: — останні могикане доби варяжсько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати.

Тієї класової традиції, класової культури, яку має в своїй селянській масі наш хліборобський клас, для збудування держави замало. Ця традиція допоможе нам тільки відбитись од ворогів. Які-б ще політичні кунштюки не. викидали наші й чужі комуністи, есери й уся демократична братія, приватної власности на землю вони на Україні не знищать, а тим самим хліборобського українського класу не зруйнують. За для цього стане нашому класові того традицийного уміння боронитись од руїників зовнішніх і внутрішніх, аке він

— 76 —

унаслідував од своїх предків. Але від пасивного опору до активного державного будівництва лежить ще велика дорога. І власне до державного будівництва наш клас хліборобський у своїй селянській масі ще не дозрів.

Державну, політично-орґанізаторську традицію серед хліборобського класу тепер, в сьогодняшній день, має лише одно дворянство. Тільки воно одно в державній роботі вже дозріло. І тому той, хто тепер, а не через двісті літ, хоче Державу Українську будувати, той без збереженя і використання останків українського дворянства не обійдеться. Здобутого рядом поколіннь досвіду державної, орґанізуючої праці, традиції державности — не дасть ніяка наука. Хоча-б усі наші здеклясовані інтеліґенти найвищі школи соціяльних наук покінчили, вони не навчаться там основи кожної творчої політики, а саме політичного такту. Це єсть вроджена, класова, традицийна здібність, а без неї в політиці або перескочиш, або недоскочиш. То будеш скромненьким автономістом, то знов сугубим самостійником, — то еволюціоністом-демократом. то революціонером-комуністом, — то европеізатором, то ворогом гнилої Европи, — то гнатимеш "Ляхів за Сян", то віддаси їм половину України, — то щирим серцем цілуватимеш Керенського, то різатимеш на Україні "Москалів" і т. д. і т. д.

Ми знаємо, що не останкам пережитого українского дворянства брати в свої старечі руки тяжкий державний український меч. Ним володітиме новий державний стан, що сформується з посеред здорового, молодого українського селянства. Але володіти цим мечем мусить цей новий стан повчитись від дворянства. Без старої державної традиції й державної культури нові наші державні меченосці в своїй зброї заплутаються, своїм мечем себе поранять і його вкінці на поталу чужинцям покинуть.

Без морально здорових та до громадської роботи здатних останків як помосковленого так і спольщеного українського дворянства не може бути сотворена нова хліборобсько-селянська державна провідна верства, не може бути обєднаний нею хліборобський клас, а значить не може бути обєднана Українська Нація і зорґацізована Українська Держава — ось четверта основна точка нашої політичної "орієнтації".

І для усуненя всяких непорозуміннь ще раз повторюємо: дворянство українське само без селянства не збудує Української Держави й Нації, але хто знищить тепер послідню, соціяльно здорову ще горстку українського дворянства, той не тільки не збудує Української Держави, але знищить заразом знов на цілі століття Українську Націю. Будучі українські покоління матимуть змогу правдивість ціх слів провірити. А тим, хто сьогодня всі надії на інтеліґентську демократію покладає, не слід забувати, що літературна продукція часів Руїни була у відношеню до літературної продукції московської й польської процентово більша чим наша інтеліґентська літературна

— 77 —

продукція сучасна. Де вони ці твори тодішніх книжників і що з літературної праці і з політики тієї інтеліґенції вийшло?

Знищеня предків сучасного українського дворянства — української шляхецько-козацької старшини — стало в XVII століттю причиною руїни козацької держави та української нації. Та частина, що залишилася, не змогла боротись на два фронти: з Польщею і з Москвою та ще і з власною козацькою "черню", яку все підіймали проти старшини української московські та польські аґенти. Щоб спасти своє фізичне істнування вона пішла по лінії найменшого опору: одріклась державних плянів своїх батьків Хмельничан, покинула Гетьмана Мазепу, не захотіла на правім березі воювати з Польщею. Пішовши на російську та польську службу державну, дворянство українське в одній своїй частині помосковилось, в другій спольщилось. Звідси той третій найнебезпечніщий національний антаґонізм, який державні верхи єдиного українського хліборобського класу поділив на дві національно чужі й ворожі собі частини.

Засипати це провалля, знищити оцей накинутий нам зовні національний антаґонізм поміж рідними братами, поміж синами одної української землі — це перше завдання внутрішньої політики українського хліборобського класу. Помосковлене та спольщене дворянство мусить обєднатись біля нової, національно ще не покаліченої і примітивно суцільної хліборобської селянської аристократії. І воно мусить передати їй свій історичний досвід, перестерегти її перед старими політичними помилками. Бо тільки одно українське дворянство, яке само вже перейшло через москофільську й польонофільську традицію, знає, що традиції ці себе не оправдали. Що ні Москва, ні Польща українських хліборобських верхів од вирізаня й винищеня не оберегли і що тільки національна єдність тих верхів з цілим хліборобським класом, тільки поворот до традицій української старшини з часів перед Руїною, тільки сотвореня власної держави спасе нову українську аристократію від загибелі.

Відомо, що навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії — як що дивитись на неї, як на "учительку життя" — не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати. Нові українські, досі ще не державні верстви, що власної державної традиції та культури не мають, все будуть у своїх політичних блуканнях одкривати на Україні політичні "Амєрики", не зважаючи на сотні томів написаних про нашу минувшину.

Їм все буде здаватись, що тільки союз з Польщею, або тільки "єдина Росія" дадуть їм змогу скріпитись і своє істнування на Україні забезпечити. Але все це на Україні вже було. Тільки та верства, яку власна крівава традиція навчила досвідом, що дотеперішніми нашими державними методами ані державного ладу і порядку на Україні збудувати, ані собі своє істнування забезпечити не можна — тільки та верства може свідомо свою державну культуру на будову Держави Української повернути.

Будування Української Держави без українського дворянства, що вже й московську й польську державну школу перейшло, це тра-

— 78 —

ґічне повторювання дотеперішньої нашої казки-безконешника: не сподобавши собі Польщу, пішли у Москву; не сподобавши Москву, пішли назад у Польщу, і так ходили доти, доки їх Москва з Польщею не поділили, а тоді... не сподобавши таки Польщу і т. д. Без повороту назад до своєї нації як спольщеного так і помосковленого дворянства — визволення України з під Москви і з під Польщи, наладженя з ціми народами добросусідських відносин і збудування розумної, свідомої себе України — неможливе.

Але чи можливий сам отой поворот? — Можливий, бо до цього пхає історичний традицийний досвід, сама державна культура українського дворянства. Одначе цього замало. Державна культура українського дворянства це те саме, що окрема мова наших народніх мас. Без цієї окремої мови звичайно не буває націй, але, маючи окрему мову, можна на віки лишитись етнографічною масою і ніколи не стати нацією. Без державної культури не може бути збудована держава, але маючи на Україні державну культуру не все можна збудувати Українську Державу. Для того, щоб мову народню розвинути в мову нації і державну культуру нашого дворянства вжити на будову Української Держави — треба як цю мову так і цю культуру поставити в сприятливі зовнішні умови розвитку. Для державної культури такими сприятливими умовами розвитку являються такі чи инші форми державного ладу. Від сприятливої форми державного ладу на Україні залежить поворот українського помосковленого і спольщеного дворянства до рідної нації, залежить використання його державної культури для будови Української Держави і Нації.

Якою повинна бути ота нова форма нашого державного ладу, щоб вона могла сприяти поворотові до рідної нації зденаціоналізованих державних українських верстов? — Розуміється не такою, якою була та форма державного ладу, при якій ці верстви власне зденаціоналізувались. І тут хай мені буде вільно ще раз "повторитись" та ще раз нагадати головні моменти історії нашої "Руїни".

"Руїна" наша, а з нею й денаціоналізація державних українських верстов, почалась по смерти Великого Гетьмана Богдана Хмельницького і почалась вона з того, що республіканська, демократична старшина тодішня, стараючись на "волю козацького народу", повалила нелюбі їй монархічні й династичні пляни старого "самодержавного" Гетьмана. Булава була віднята від законного наслідника гетьманського, Юрія, який по волі свого батька повинен був одідичити верховну гетьманську владу в козацькій державі. Рада козацька — "вільний народ", вибрав вільними голосами більш достойного "кращого" кандидата — Виговського. Таким чином джерело влади в козацькій державі, а з нею політичний і національний авторітет України були перенесені з верху в низ від Гетьмана, що одержав владу по наслідству від свого "Богом даного" ("а через те Богданом прозваного", як казали сучасники) Батька, до Гетьмана, що одержав владу з рук народа... Сувереном, джерелом влади в козацькій Україні став народ. І з того часу кожний Гетьман, кождочасна влада верховна, мусіли бути вибрані народом.

Кого і в який спосіб вибірав у свої верховні правителі козацький народ на своїх "чорних" і нечорних радах і скільки ті вибори кошту-

— 79 —

вали царській та королівській казні — це факти загально відомі і над ними зупинятися не буду. Скажу тільки, що головною ознакою отого нашого козацько-республіканського державного ладу, при якім почалась денаціоналізація наших державних верхів, було те, що теоретично джерелом державної верховної влади й носієм національного авторітету був народ, а фактично залежала ця влада і фактичними авторітетами на Україні були: Царь московський, Король польський і Хан татарський, ці два останні до часу поки істнували польська й татарська держави.

Наші політично активні державні верхи поділились у своїй козацькій республіці на три орієнтації: московську, польську й турецько-татарську — орієнтації, відповідаючі трьом головним політичним течіям, робленим нашими сусідами серед козацького "Суверена-народа". Таким робом ці наші державні верхи ослабили себе і, знесилені до останку внутрішньою політичною боротьбою, пішли по лінії найменшого опору. І хоч не були вони ще тоді есерами, але гасло їх було таке саме: йти за народом. Народ же наш, як і кожний народ, ішов розуміється за силою. Поки ще сяк так сильні були польська й татарська держави, йшов він по трохи за Польщею, по трохи за Татарами, але в міру зросту сили московської, він почав усе більше хилитись "до востоку". "З народом" ішла туди і старшина.

Послідня її спроба викресати з себе вогонь посвяти, обтрусити з себе моральну гниль і замість кормитися темнотою й безрадностю народньою, пійти на жертву, стати на чоло свого народа і повести його-за собою — не вдалася. За "Ляхом-Мазепою" не пішов узятий вже в міцні московські шори український народ. І старшина поспішила поправити свою "помилку". Вона відреклась від "честолюбних", "лядських", "ворожих народові", — "буржуазних", кажучи по теперішньому — Мазепиних "видумок". Вона пішла за народом і, бючи себе в груди, з плачем кинулась під Полтавою до побідних ніг Петрових. З того часу.— як залюбки підкреслює проф. Грушевський — "З якою антипатією трактовано в сих (українських народницьких) кругах зусилля української буржуазії коло збудування класової національної держави, всупереч соціялістичним мріям мас!"*) Ця страшна антипатія до власної української держави не приносила зрештою "народницьким", "свідомим" верхам українським багато турбот. Вона не вимагала від них великої жертви, посвяти та великого морального зусилля. Навпаки, вона давала повний спокій душевний їх народолюбному "соціялістичному" нутру, а їхні потрібуючі реального корму тіла примощувала на спокійних "казенних" посадах по петербурзьких та всяких инших — хоч не "протинародних, класових, національно-українських", але все-ж таки... державних установах.

Теорія українського народовластія, української демократії, довела на практиці до повної залежности України від позаукраїнської чужої верховної влади. Сполученя цієї теорії і практики в одній

*) "Борітеся — поборете*. № 1, стр. 16.

— 80 —

"недержавній і народолюбній" ідеольоґії породило політично-моральну, кажучи делікатно, двоєдушність творців цієї ідеольоґії — "народницьких, національно-свідомих" українських верхів. Вони свою теорію "народовластія й любови до українського народу" намагались сполучити зі своєю фактичною безсилостю й рабською льояльностю супроти московського державного кнута. Оце політично-моральне лукавство представників української національної ідеольоґії та осмішеня і скомпромітованя всякими "хитрими Малороссами" ідеї суверенности і авторітету Української Нації — ось були причини, чому всі політично-чесні, державно-творчі українські елементи, які рабської двоєдушности перенести не могли, пішли просто за дійсною владою і дійсним авторітетом на Україні — тоб-то остаточно спольщились і помосковились.

Тільки такий державний лад сприятиме національному поворотові старої й народженю нової політично чесної, сильної, державно-творчої, провідної української верстви, який усуне головні політичні причини нашої Руїни; причини політичної деморалізації, нікчемности, слабости і недержавности дотеперішніх репрезентантів української національної ідеї. А тому це мусить бути такий державний лад, при якому: 1-о джерело верховної влади на Україні буде перенесено — з низу — де воно було від початку і за весь час Руїни — на верх — де воно було в часах могутности нашої нації: за Київських і Галицьких Князів і за Гетьмана Богдана Хмельницького. І це мусить бути такий лад, при якому: 2-о це джерело верховної влади на Україні буде від сторонніх позаукраїнських сил і всяких відповідних орієнтацій вповні незалежне. Такий лад, це дідичне Гетьманство, тоб-то Українська Монархія, а приймаючи на увагу ще й новочасні соціяльні відносини — це Українська Трудова Монархія.

Без української Монархії — в формі дідідичного, а не виборного Гетьманства — не може повернути до Української Нації політично-чесна, державно-творча частина помосковлених і спольщених дворянських верхів хліборобського класу; не може бути сформована при її участи нова, здорова й сильна, селянсько-хліборобська аристократія; не може бути обєднаний _авторітетом цієї нової селянської аристократії український хліборобський клас. Значить: тільки при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу український клас хліборобський зможе обєднатись, зорґанізуватись і придбати ту внутрішню силу, без якої не може ним бути обєднана Українська Нація і не може бути збудована Українська Держава — ось пята основна точка нашої політичної "орієнтації".

* * *

— 81 —

4. Без внутрішної реальної сили український хліборобський клас не зможе виконати свого завдання: обєднати Українську Націю і збудувати Українську Державу. Але самої сили для того замало. Класові диктатури, як показує досвід диктатури пролєтаріяту, не в стані удержати зорґанізованої ними держави. Щоб збудувати міцну і трівку Українську Державу і обєднати Українську Націю український клас хліборобський мусить придбати для своєї реальної сили в очах инших класів ще й необхідний моральний авторітет. Без морального авторітету хліборобського класу — тоб-то без добровільної і законної згоди инших українських класів на те, щоб клас хліборобський ужив свою більшу реальну силу на будову спільної для всіх класів Держави і на обєднаня Нації — Держава Українська не може бути збудована і Нація Українська не може бути обєднана. Реально більша сила хліборобського класу замість на будову й обєднання буде вжита тоді на руїнницьку боротьбу класів внутрі Держави і Нації і на збільшеня руїни Української Держави і Української Нації.

Коли і в який спосіб — якою своєю політикою — український клас хліборобський зможе придбати серед инших українських класів потрібний для будови Держави і для обєднання Нації авторітет?

Тільки тоді, коли він дасть доказ, що свою реально найбільшу силу він використовує не виключно на оборону своїх власних еґоїстичних інтересів. Тільки тоді, коли він одмовиться від диктатури кулака. Тільки тоді, коли над собою, над своїми реальними інтересами, він поставить вище ідейний інтерес Української Держави і Української Нації. Тільки тоді, коли во імя понадкласового закону Держави і Нації він поступиться своїми класовими інтересами і своєю реальною більшою силою в користь оправданих цим ідейним моральним законом інтересів инших, слабших українських класів.

Щоб український клас хліборобський поступився своїми еґоїстичними інтересами і своєю більшою силою во імя ідейного інтересу Української Держави і Української Нації — цей інтерес Держави і Нації мусить бути поставлений понад еґоістичними інтересами всіх класів. Не тільки клас хліборобський, але і всі инші українські класи, мусять ідейний інтерес Держави і Нації ставити вище своїх реальних, еґоістичних інтересів. Ідейний інтерес Української Держави і Української Нації мусить стати Маєстатом Української Держави і Української Нації, Маєстатом, якого закон і повага обовязує однаково всі класи. Без такого всіма класами і всіма членами нації однаково ушанованого Маєстату Держави і Нації не можна помислити істнування модерної європейської держави і нації.

Хіба модерний демократичний принціп самоозначеня націй був-би можливий там, де не істнує оце спільне поняття Маєстату Нації, однаково дорогого й однаково спільного всім членам нації? І в що вилилось би самоозначеня такої нації, де кожний клас, або кожна партія стали б на становищу: нація — це я, і мій інтерес — це інтерес нації? Або чи можливе самоозначеня такої нації, в якій істнують ґрупи і партії, отже цілі частини нації, що в свою націо-

— 82 —

нальну індивідуальність і свою державність не вірять і істнування своєї нації та потребу власної держави заперечують? Поняття нації може істнувати тільки у таких етноґрафічно-відмінних людських колективів, які в своїм історичнім розвитку зуміли витворити спільне для всіх і всім дороге поняття Маєстату своєї Нації і зуміли цей Маєстат поставити вище класових, партийних, ґрупових, індивідуальних і всяких инших еґоїстичних інтересів, поставити понад одиницями, ґрупами, партіями, класами.

В історичнім розвитку Української Нації всіми шанований, усім дорогий, понадкласовий Маєстат Української Нації істнував за часів держави Київських і Галицьких Князів і особливо за Гетьмана Богдана Хмельницького. Від часів Руїни він став знаряддям класової і партийно-політичної демагогічної боротьби: Його осмішили і скомпромітували, бючись між собою, внутрішні українські руїнники; Його оплюгавили підкупами і провокаціями всякі чужі на Україні аґенти. Затоптаний в болото Маєстат Української Нації перестав бути всіми Українцями поважаним, для всіх Українців спільним, дорогим — дійсним Маєстатом. І з тою хвилиною Нація Українська перестала істнувати. Зі смертю Української Держави завмерла Українська Нація. Чому так сталося?

Сталося так тому, що Маєстат Української Нації — персоніфікований цілою нацією в реальній, дійсній особі Голови Держави, "Богом даного" Великого Гетьмана Богдана — був повалений з хвилиною поваленя династії Хмельницьких. "Нехай тая слава буде, що Хмельницький Гетьман!" — ціми словами прийняв цілий народ український радісну звістку про перехід булави по наслідству до молодого, недосвідченого, але всеж таки Богданового сина — Юрія. В тій славі, звязаній з дідичним іменем Гетьмана, народ бачив свою власну славу. І поважаючи персоніфіковану в особі гетьманської династії свою славу, він учився-би поважати сам себе. Ідейний Маєстат Нації, втілений в реальну пануючу гетьманську династію, був-би став для народа зрозумілим, реальним і дійсним, всіми поважаним, сталим і незмінним Маєстатом Нації. Але перенесений в часах нашої Руїни разом з джерелом верховної влади державної на саму народню масу, він став фікцією. Фікцією, якої кожному стало вільно вживати для своїх цілей, тому власне, що це фікція; тому, що державний лад, який на цій фікції, на "суверенности народа" спірається, не в силі забезпечити од використовування для власного вжитку, од образи, од насмішки, од приниженя Маєстату Нації, що в фіктивному "суверенному народі" спочиває.

Хіба не "во імя народа" вибраний народом "кращий" Гетьман Виговський повалив законного дідичного Гетьмана Юрія Хмельницького, заключив Гадяцьку Умову з Польщею і розпочав війну з Москвою? Хіба-ж не "йдучи з народом" Пушкарь повстав проти Виговського і перший закликав на Україну проти "вибраного" Гетьмана і його союзниці Польщи московських воєвод? Хіба-ж не "во імя на-

— 83 —

рода" Українська Народня Республіка повалила дідичного Гетьмана і бореться тепер в союзі з Польщею проти московських большовиків? Хіба не "виконуючи волю народа" Українська Радянська Республіка повалила виборного Головного Отамана і в союзі з московськими большовиками беться з Українською Народньою Республікою і її союзницею Польщею? Хіба не на підставі "волі народа" править Україною Раковський і хіба не "з волі народа" став Головним Отаманом С. Петлюра? Хіба врешті не виконують "волі народа" наші федералісти і москвофіли, пропагуючи ідею єдиної й неділимої федеративної, демократичної, народовладної Росії?

"Оця Руїна наша скінчиться з хвилиною, коли ми політично і національно усвідомимо джерело влади: народ. З хвилиною, як ціле джерело влади — народ — усвідомиться, то й сама влада народня стане суцільною і свідомою" — таку відповідь дають на ці факти наші республіканці демократи.

Але-ж знов-таки факти нашої минувшини кажуть, що і Виговський, і Пушкарь, і Брюховецький, і Тетеря, всі вони так само всіма силами народ політично і національно усвідомлювали, і всі вони з того усвідомлювання свою силу політичну черпали. І можна з певностю сказати, що послідній козак український був більше "усвідомлений" своїми "народолюбними" провідниками, ніж наприклад перший боярин московський. Бо коли московський боярин тільки накази понаднародної і понаднаціональної, традицийної і дідичної влади царської дисципліновано виконував та цеглину за цеглиною до будови своєї держави клав, то український козак увесь час "усвідомлювався" на своїх чорних радах, вислухував усіх, хто його мав усвідомлювати і, зрозумівши з цілого того усвідомлювання тільки одно: "хто дужчий, той і лучший" — хилився врешті за всякою, хочби і сторонньою силою, туди-ж і своїх усвідомителів за собою потягаючи.

В результаті з Московщини "темної і неусвідомленої", але гордої почуттям власної сили і власної "слави", персоніфікованої в особі єдиного дідичного Царя — витворюється свідома себе, єдина й неділима, міцна нація московська. А наша, усвідомлена в своїй демократичній козацькій республіці, нація українська, стративши почуття своєї сили, слави і єдности, персоніфікованої в особі єдиного Гетьмана, та придбавши натомість багато усвідомителів, дійшла до того, що поділилась на москвофілів, польонофілів і українофілів і що треба тепер наново починати "усвідомлення народа" та доказувати йому демократичними засобами, що він єсть нацією, хочби такою-ж, як і нація московська. Та чи можливо-ж це "доказати"? Чи в стані демократія своїми демократичними засобами "народ" національно усвідомити?

В основі поняття нації лежить містичне ядро. Скільки-б ми прикмет нації — як мова, культура, література, територія, раса і т. д. — не вичисляли і не аналізували все в кінці кінців дійдемо до того чогось невідомого, до того, що прийнято звати "душею" нації. І психольоґічне розуміння нації приймають в кінці кінців усі чесні й по-

— 84 —

важні дослідники національного питання.*) Доказати факт істнування нації раціоналістичними методами неможливо. Ще менш можливо раціоналістичними методами "усвідомити" якусь націю.

Хоч ми й дуже поважаємо авторітет "звістного педаґоґа Ушинського", але ми завжди думали й тепер думаємо, що неможливо завести "рідну мову" в школах на Україні, покликаючись лише на цей науковий авторітет. Ми думали і думаємо, що українська мова в українських школах буде заведена тільки тоді, коли кровю українською й українською силою буде відроджена українська державність; коли буде знайдена відповідна політична форма виявленя несвідомої, містичної, ірраціональної волі народа до вільного, незалежного істнування.

Правдивість цієї нашої тези найкраще доказало зрештою само життя: всі наші дореволюцийні "свідомі Українці" — культурники, демократи і автономісти — перетворились в самостійників, коли революція вивела їх на якийсь час з редакцій, клюбів і кабінетів та поставила лице в лице з отим реальним "не науковим" життям.

Всяка усвідомлююча — культурна і політична праця — єсть необхідним проявом національного життя. Без неї не можна навіть помислити істнування нації. Але усвідомлювати можна тільки те, що вже істнує, що вже єсть в стані несвідомости. Всі, як іх звуть, поневолені і несвідомі народи відродились і усвідомились в своїх школах тому, що вони хотіли мати свою школу, що вони хотіли усвідомлюватись. І питання усвідомленя якогось несвідомого народу полягає перш за все не в тому, щоб раціоналістичним методом — школою, наукою, "Марксом" і економією — доказувати йому, що він єсть нацією, а в тому, щоби здобути для нього змогу себе усвідомлювати, змогу ставати нацією.

Здобути цю змогу можна тільки силою його несвідомої, містичної, ірраціональної волі бути собою. Не вміючи зорґанізувати ту несвідому ірраціональну силу народньої волі і не вміючи тією силою здобути змоги усвідомлюваня народу — покладати одночасно всі свої надії на оце усвідомленя; — з початку усвідомити народ — джерело влади — а тоді будувати і орґанізувати владу, це один з багатьох абсурдів, якими наша демократія намагається маскувати свою нездатність до політичної і національної творчости.

Коли якийсь народ буде "усвідомлюватись" виключно раціоналістичними методами сучасної демократії, то можна, з певностю сказати, що такий народ ніколи не усвідомиться і ніколи свідомою нацією не стане. Раціоналістичними, хоч-би найбільш демократичними

*) Дозволю собі навести тут коротеньку цитату з послідньої праці найбільше тепер у нас авторітетного дослідника національного питання Іп. Бочковського. "Всі дотеперішні спроби — пише він — обєктивно-наукового збагнення істоти нації за посередництвом зовнішніх ознак не вдалися. "Треба, сказати завважае Челлен, що як лінгвістичне, так і ґенеальоґічне (а ми додамо також і територіяльне) палагодженя сеї справи збанкрутовало." Зовсім зрозуміло, що ся невдача змусіла дослідників нашої проблеми шукати розясненя її істоти иншим шляхом, а саме психольогічно субективною методою... Новочасна наука здебільшого прийняла се психольоґічне розуміння нації." (Національна справа. Відень 1920, стор. 86.)

— 85 —

методами не можна доказати на Україні вищість чи кращість "українофільства" над "москвофільством" або "польонофільством". Чому мешканець бувшого "Юга Россіи" має стати "Українцем", а не "Русскимъ"? Чому в Галичині латинник (римо-католик) — одірвавшись од тамтешньої містичної основи нації, греко-католицької церкви — має оставатись "Русином", а не стати "Поляком"? — На ці всі питання раціоналістичної розумової відповіді знайти не можна. Коли в данім етноґрафічно-відміннім колективі містична ідея нації не істнує хоч-би в найбільш примітивнім стані, але як щось само для себе, щось не вимагаюче доказів, то "доказати" національну окремішність такого колективу раціоналістичними "ученими" доказами, "видавництвами і школами" усвідомити національно такий колектив неможливо.

Що-ж допіру, коли з ідеї нації зробити ще до того знаряддя внутрішньої політичної боротьби, яка все йде поруч зо всяким демократичним усвідомлюванням народу. Що буде, коли кожна наша демократична політична партія буде в поняття нації на Україні вкладати инший культурний, соціяльний, економічний і політичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свому усвідомлюваню народу паскудити поняття нації, яке пропаґують і усвідомлюють її політичні противники? Що буде, коли замість Української Нації окажуться в кінці кінців на Україні нації Російська і Польська, а поруч них тільки слаба, розбита в собі, демократична українська партія?

Почуття національної індивідуальности, в містичному і психольоґічному розумінню цього слова, задержалось, завдяки нашій демократичній минувшині, тільки в неясному, примітивному стані серед нашого етноґрафічного колективу на нашій землі. Це те, що прийнято в наших інтеліґентських раціоналістичних колах називати "стихийною свідомостю". І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією "стихийної свідомости", ми можемо стати модерною європейською нацією. Але щоб стати такою нацією і щоб у боротьбі за свою національну ідею видержати конкуренцію з иншими вже розвиненими, історично більш щасливими націями, ми мусимо цю нашу містичну, примітивну, неусвідомлену ще масами стихийну волю до буття нацією — поставити в такі зовнішні умови розвитку, щоб вона стала свідомою ідеєю, ідеєю зрозумілою і дорогою для наших мас так само, як розуміють і кохають свою національну ідею инші великі розвинені європейські нації.

Тими засобами і методами, яких уживає сучасна демократія, немислимо національно усвідомити несвідомий народ. Немислимо тими засобами і методами зорґанізувати силу його несвідомого, стихійного національного почуття і тією силою здобути для нього такі зовнішні форми істнування, які-б дали йому змогу усвідомитись і стати свідомою нацією. Ані Німці, ані Французи, ані Москалі, ані Поляки, ані жадна инша нація не усвідомлювались, не ставали націями в дорозі демократичного плебісциту, демократичної, політичної і літературної агітації і демократичних установчих зборів. В розвитку всіх великих історичних європейських націй (а наша нація, що має тисячелітню історію і сорок міліонів, до "маленьких" ніяк не може

— 86 —

бути причислена) помічається одна спільна риса. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації врожденного їм містичного ірраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само ірраціонального по свому походженю монархічного державного ладу.

Тільки тоді дрімаюче в народніх масах містичне, ірраціональне почуття своєї національної окремішности усвідомлювалось ними, ставало ідеєю творчою, динамічною — ідеєю національною — коли ці народні маси персоніфікували його в особі Маєстату Голови Держави і Нації. Маєстату, який стоїть понад усіми і який однаковий і один для всіх. Якого нікому не вільно, завдяки його дідичному, традицийному характерові, підмінити. Якого нікому не вільно ображати, і якого всі мають однаковий обовязок поважати та обороняти.

Французська революція "на місці божественного права Монархів поставила божественне право народу". Ці клясичні слова служать найкращим доказом, що "божественне право народу", основа сучасних демократій, могло без небезпеки для нації і без знищеня самої нації прийти тільки тоді, коли в дорозі історичного розвитку витворилось було "божественне право Монархів" і коли народ в особі права свого Монарха навчився розуміти й поважати своє власне право. "Суверенітет належить народові. Він один, неподільний, його неможна вивласнити, він не підлягає передавненю" — ці слова французської конституції 1791 р. та їх льоґічний висновок: "Франція єдина і неподільна" — стали можливі тільки тоді, як французська нація стала дійсне єдиною і неподільною завдяки своїй попередній, не підлягаючій, ані вивласнюванню, ані передавненю, ані поділу, єдиній монархічній державній владі. Для Французів ідея нації стала Маєстатом нації і вони навчились поважати Маєстат своєї нації не тоді, коли вони стали Народньою Республікою. Монархії дали великим європейським націям оцей їхній свідомий патріотизм; дали непідлягаюче дискусії, всякому ясне, поняття Маєстату нації; дали несвідомим народнім масам настільки велику національну свідомість, що її досі ще не змогли знищити ані демократичні, торгуючі патріотизмом парляменти, ані оточені півнасмішкуватою байдужностю, виборні національні президентури.*)

І наша нація, як що вона має стати нацією, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихийного почуття національної індивідуальности в особі репрезентуючого цю національну індивідуальність Голови своєї національної Держави. Ми досі не розвинулись в націю через те, що підчас Руїни знищили свою козацьку монархію. Весь час од смерти Великого Богдана був для нашого національного розвитку, як слушно каже Драгоманов, "пропащим часом". Без надолуженя того "пропащого часу", без збудованя Українського Гетьманства-Монархії — в формі Монархії Трудової, яка найкраще відповідає нашім сучасним соціяльним відносинам — ми на віки останемось нацією недорозвиненою, нацією в

*) Ось що пише між иншим відомий французький соціольоґ Сорель: "Демократія в усіх краях намагається зруйнувати сили, які ще хоч трохи піддержують в життю національні традиції" (Matériaux d'une theorie du prolétariat, p. 16).

— 87 —

літературі, нацією-калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Европі.

Народ, в якому 90% не знає письма, не можна національно усвідомити демократичними "метеликами", "видавництвами" і партийними "лозунками". Кожний національний державний лад мусить відповідати степені стихийної національної свідомости нації, степені її культурного розвитку і її внутрішнім соціяльним взаємовідносинам — в противному разі нація не матиме свого власного державного ладу, а не маючи свого власного державного ладу, вона не буде нацією.

Пустопорожній інтеліґентський фразер — для якого байдуже, чи буде істнувати нація, а важно тільки те, що про його "літературу" скаже "публіка" і "історія" — може собі дозволити на "послідній модний фасон" якоїсь соціял-літературної утопії. Але кожний патріот (розуміється в ґраматичному, а не в демократичному розумінню того слова), для якого доля батьківщини єсть його власна доля, мусить в своїй практичній політичній праці обминати "літературні моди", особливо у нас, де війшло в звичай "додумуватись і дочитуватись до українства". Зі стихийної, а не з літературної свідомости може вирости наша нація, і кожний з нас, хто життям, а не літературою з рідною землею звязаний, мусить перш за все з проявами тієї стихийної свідомости числитись.

Виростаючи самому з національної ірраціональної стихії, маючи їі в собі, в крові свого серця, старатись своїм розумом, своїм знанням повести її за собою, творити для неї розумні, раціональні, відповідаючі степені її стихийного розвитку, державно-національні форми життя — а не зі своєю літературою приходити до стихії і потім, безсило борсаючись, плисти по її потоку — ось на нашу думку завдання кожного "чесного з собою" українського політика, для якого Україна це життя, а не література, і українська літературна праця це тільки засіб усвідомлювання і оборони того життя, а не ціль, сама для себе вистачаюча.

І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя, коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами поважно зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.

Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна сказати, вживаючи висловів наших інтеліґентських "народолюбних" літераторів, що все це була "циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці". Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99½% не читали "усвідомлюючої" української літератури, в момент, коли

— 88 —

важилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найблизчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація.

І коли знов таки не стояти на українськім демократично-літературнім становищу, що Українець це "дурень або злодій"*), то треба гадати, що в Квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди такого роду "Українців", а зібрання представників великої частини Української Нації і що в цьому зібранню знайшла собі вираз ота сама стихийна національна свідомість, що являється основою істнування кожної нації. Ця наша національна свідомість, в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не инша від національної свідомости всякої иншої великої європейської нації, у нас, в питанню національного державного ладу, знайшла якраз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає. При тім на тому зібранню хліборобів знайшла вона якраз ту саму форму, яку менше ясно, менше виразно приймає взагалі вся наша народня маса.

Бо тільки однім нашим демократичним літераторам не видно, що в реальнім, дійснім життю вся наша народня маса весь час намагається персоніфікувати свої національні змагання, усе звязуючи їх з іменем то одного то другого популярного діяча. І робить вона це, не зважаючи навіть на всю завзяту агітацію, яку проти такої персоніфікації ведуть коло тих діячів їхні демократичні політичні приятелі. Нам здається, що в однім і другім випадку ми маємо до діла з одним і тим самим фактом прояву стихийної національної свідомости мас; з фактом усвідомлювання собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити. І більше звязані зі старою національною традицією хлібороби, проголошуючи більше свідомо дідичного традицийного Гетьмана, — і позбавлені тієї національної традиції народні маси, менше свідомо персоніфікуючи "Україну" в особі того чи иншого "отамана" — всі ми, вся нація наша намагаємось знайти для виявленя нашої стихийної містичної національної душі таку реальну зовнішню форму національного істнування, яка степені розвитку тієї нашої національної душі відповідає. Такою формою єсть персоніфікація, нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації.

* * *

5. Незвичайно трудно писати для читаючої, вихованої на "літературі" публіки про питання, які літературними, раціоналістичними і діалектичними методами не можуть бути доказані. Для нас, українських хліборобів, питання Українського Гетьманства це питання життя. Справа стоїть для нас надзвичайно просто: або буде Укра-

*) Прикладів такого відношеня до своєї нації, до саміх себе, цікавий читач може знайти скільки завгодно в численних сучасних творах демократичної української політичної літератури і публіцистики, особливо еміґрацийної. Найсумніще те, що оцей такий її тон і дух санкціонують своїм співробітництвом і співучастю імена поважних і чесних старших представників української демократії.

— 89 —

їнське Гетьманство і ми, яко українські хлібороби, будемо істнувати, або Українського Гетьманства не буде і ми, яко українські хлібороби, перестанемо істнувати. Ми, яко клас, будемо тоді Росіянами, Поляками, Китайцями, інтернаціоналістами, ким угодно, тільки не українськими хліборобами. Наша стихийна націоннальна свідомість, не знайшовши собі усвідомленії в єдине відповідаючій їй формі національно-державного істнування, умре і яко такі ми умремо разом із нею, так само, як уже раз в історії національно були умерли наші предки. В таких питаннях життя і смерти нема нічого страшніщого від всякої літератури. Условеснюючи життя вона виймає з нього живчик і душу. Ціль життя: зробити, творити — підмінюється цілю літератури: висказатись, написати.

Але в теперішніх часах від літератури не оборонишся. Особливо на Україні, де вся дотеперішня свідомість національна була літературою, а не життям. І в даному разі, коли питання Гетьманства, Української Монархії, єсть для нас питанням ірраціонального життя, питанням діла, оборони і утвердженя свого життя, — стає перед нами український демократичний літератор і питає: звідкіль Ви додумались до того, які Ваші арґументи, де Ваша льоґіка?

Розуміється найкраще було-б йому не відповідати, тільки своє діло робити. Але ба! український демократичний літератор має в своїх руках, як кажуть, шосту демократичну й у наших демократичних часах мабуть найсильніщу "державу" — має пресу. Він не в силі нічого реального сотворити, але він усе може "ідейно" опоганити, оплювати, знищити і зруйнувати. І коли у нас на Україні обставини складаються так, що 99% людности мають національний інстинкт життя і стихийну національну душу, але не в силі собі цієї душі в творах розуму усвідомити, свого ірраціонального життя в льоґічні, раціональні, літературні форми убрати — а 1% тільки пише, мудрствує і усвідомлює, але не має в собі ані національної душі, ані національного інстинкту життя — то муситься вживати раціоналістичних методів літератури для оборони ірраціональних фактів життя. Муситься літературою обороняти національну душу од наших національно бездушних літераторів.

"І чого вам непремінно захотілось Гетьманства, Монархії? — питають нас літератори. — Така форма державна не відповідає сучасним здобуткам соціяльної науки, вона абсолютно не підходить до сучасних демократичних часів і теорій, а тому її не можна провести в життя". "Ну хай по вашому народ наш дійсно намагається персоніфікувати свою національну ідею — додають инші, більше уступчиві. — Отже він це зробить в особі якогось вибраного демократичним способом президента чи отамана і вам останеться теж обєднатись коло того признаного народом вождя. Це буде і демократично, а разом з тим матимете і персоніфікацію".

Отже в цій демократичній літературній діялектиці знаходить собі вираз один дійсний факт сучасного життя. Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархій і династій: "Богом дані" провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність

— 90 —

життя. Богатирі не родяться при благосклонній участи кінематографів і репортерів. При пануючім тепер банковсько-бугальтерськім погляді на світ торжествуючої демократії абсолютно немислима поява національного епічного героя . Його зараз візьмуть "на екран", зареґіструють в пресі і літературі під рубрикою: "національні герої" і в кінці окажеться, що на новоявленого національного героя вже взяла патент якась спритна інтернаціональна фірма.

Коли для якоїсь нації, щоб спасти своє істнування, приходиться заводити у себе відповідаючий степені її стихійної національної свідомости монархічний лад — тепер, підчас всесвітнього панування демократії — то вона мусить одмовитись од мрій про нову власну династію. Питання для неї стоїть так: або обставлена демократичною формою вибору персональна диктатура, як сурроґат монархії, як демократичний спосіб обдуреня демократії, або реставрація Монархії в формі проголошеня Монархом нащадка одної з давніх, традиційних національних династій, що мають за собою, те єдине, чого демократія сфабрикувати не може — силу національної традиції. В такій тільки формі стоїть це питання і перед нашою Українською Нацією або виборний, демократичний популярний Диктатор, або дідичний традицийний Гетьман.

Вага монархії для нації, як було вже вище сказано, полягає в тім, що оточена загальною пошаною єдина для цілої нації Особа Монарха персоніфікує в собі єдиний і обовязуючий усю націю Маєстат Нації. Отже і всяка демократична диктатура, коли вона має стати сурроґатом Монархії, мусить бути всенародня, єдина і національна. Народившись в демократії, будучий діктатор, опіраючись на волю народа, мусить знищити всіх своїх так само демократичних конкурентів і мусить остатись сам один. Тоді він буде єдиним і всенароднім. А щоб до того він став ще й диктатором національним, боротьба між будучим диктатором і його конкурентами мусить вестися під гаслами національними. Тоді тільки він, як диктатор найбілше з поміж инших вождів демократії національний, притягне до себе всіх репрезентантів національної традиції і при їх допомозі, принявши містичне хрещення традиції (коронація Наполєона), завершить свою перемогу над конкурентами, тоб-то перемогу над демократією, яка його породила і з якої він вийшов. Така була, єсть і буде історія всіх Наполеонів.

Чи може появитись український Наполеон? Перш за все сама можливість такого питання означає факт, що Наполєона ще у нас нема. Появитись же на Україні український, а не якийсь инший Наполєон міг-би (поминаючи вже такі досить важні моменти, що персонально мусів-би він мати хоч деякі спільні риси з Наполєоном і т. д.) при цій рішаючій у данім разі умові: найбільше крайні елєменти української демократії, які все рішають у боротьбі демократії між собою, отже і в боротьбі будучого Наполєона з його конкурентами, мусіли-б бути настільки національно свідомі, що вони-б дали перевагу іменно українському, а не чужонаціональному Наполєонові. Але власне та піддержка, яку досі крайні ліві елементи

— 91 —

української демократії давали дотеперішнім кандидатам в українські Наполеони, свідчить, що поява такого українського Наполєона неможлива. Для того народ наш мусів-би вже мати усвідомленою свою стихийну, неусвідомлену національну душу.

Тільки тоді, коли-б народні маси вже мали розуміння свого "божественного права нації", коли-б вони вже були національно усвідомлені, демократія, що народ для своїх цілей використовує, могла-б і мусіла-б вжити для боротьби між собою усвідомлене вже народом його право нації. Але народ, що не пройшов через свою власну монархічну форму виявленя свойого стихийного національного почуття, не може усвідомити собі того почуття, не може мати національної свідомости. Без попередньої коронації Українського законного, дідичного, родового Гетьмана-Монарха, не може відбутись коронація безтрадицийного, маючого за собою тільки закон удачника, Наполєона-Отамана.

Якаж основна ріжниця між українським дідичним Гетьманом і українським майбутнім Наполєоном? Та сама ріжниця, яка була вже в нашій історії між Юрієм Хмельницьким і Іваном Виговським. Перший, хоч молодий, недосвідчений, може навіть не зовсім свому становищу відповідаючий, був у поняттю цілої нації наслідником Батька, законним Гетьманом. Другий, хоч досвідчений, незвичайно здібний, розумний, був у поняттю цілої нації узурпатором. За першим стояла національна традиція, отже сила так само містична і ірраціональна, як містичною і ірраціональною єсть сила стихийної національної свідомости мас, на якій кожна національна традиція спірається. За другим тільки стояв факт його особистого щастя і сприту.

Щоб Гетьман-узурпатор міг зайняти місце Гетьмана-дідича, він би мусів мати за собою ще один ірраціональний факт, факт сили. Але сили у Виговського не оказалось для тої самої причини, для якої не може бути сили і у майбутнього українського Наполєона. Він не зміг при допомозі крайньої демократії, яка одна тільки піддержує все і скрізь узурпаторів, побити своїх конкурентів, так само узурпаторів. І коли він, бувши чесним українським патріотом, кликав народ: за Україну, то його конкуренти кинули клич: геть з Україною. А що боротьба за Україну вимагала великого морального зусилля, була боротьбою по лінії найбільшого опору, а клич: геть з Україною ніякого морального зусилля не вимагав, ішов по лінії найменшого опору, то народ, який не мав у собі ґрунту для того великого морального зусилля, бо не встиг ще усвідомити собі своєї стихійної національної душі, все вибірав у боротьбі між узурпаторами тих, що йому предлагали лінію найменшого опору. Виговського замінив Пушкарь, Пушкаря — Брюховецький, Брюховецького — московський воєвода.

Петлюру, коли він тільки удержиться і скличе "предпарламент", побє Грушевський, Грушевського Винниченко, Винниченка Раковський. І нічого не поможе таким українським патріотам, якими безумовно єсть і Петлюра, і Грушевський, і Винниченко, чеплятись всіма силами за народ. Демократичний узурпатор, щоб перемогти, мусить обдурити демократію. Але обдурити нашу демократію "Україною", стати українськими Наполєонами нашим узурпаторам не сила. Не

— 92 —

сила тому, що для опори української демократії — для найбільше лівого "народа" — Україна — це поки що фікція. Україну можна там підміняти землею, комуною, чим угодно, бо вона фікція. І фікцією буде вона там доти, доки єдина поки що українська національна сила: сила національної традиції, не зможе Україну в особі Голови власної національної Української Держави персоніфікувати. Хто підняв повстання проти дідичного, традицийного Українського Гетьмана, мусить сам підробитись під Гетьмана і сотворити нову Гетьманщину, або счезнути. Це загальний закон, не тільки закон одної України.

Тому наприклад наші представники інтернаціональної соціал-демократії, підіймаючи повстання проти Гетьмана, раптом запускають традицийні оселедці і стають отаманами. Тому наші пророки світової революції, замість спокійно підготовлятись в соціольоґічних інститутах до своєї майбутньої провідної ролі в новім соціяльнім всесвітнім устрої, раптом повертаються спиною до прекрасної будуччини і починають хапливо вигрібати давно зотлілі кістки українських "татарських людей" та завзято шукати по українських демократичних родословниках родства між собою і старим огайдамаченим запорожським Мамаєм.*) Але ці фальсифікати національного, традицийного Гетьманства не вдаються.

Традицийно-національна коронація народнього вождя Наполєона могла відбутися тому, що сам обряд національної коронації вже мав в очах цілого народу свій зміст, вложений в нього попередніми, законними, дідичними традицийними Монархами. І стала вона можливою тому, що "Імператор" Наполєон в очах народніх мас перевисшив, переріс старих Монархів "Королів". Він показав свою дужу руку, якої вони вже не мали; він знищив усіх своїх ворогів, чого ті не могли вже зробити; він відновив старий державний апарат і спас Францію від рабства.

Неможливо кандидувати в національні Наполєони там, де народ не має ще в собі традиції національних Монархів. І неможливо кандидувати в творці держави тим, хто виростає з традиції руїни й нищеня держави. Які-б панеґірики не виписували гайдамаччині наші вчені і як-би щиро та сердешно не позували на отаманів наші літератори, .— народні українські маси мають про гайдамаччину і про отаманів свій незмінний і вироблений погляд. Згадують вони про них і говорять з пів-соромливою, пів-поблажливою усмішкою.

Бо ці маси народні інстинктом своїм і своєю традицією відчувають те, що відомо кожному дослідникові нашої нефальсифікованої минувшини. Мамай і всякі инші "татарські люде", як традицийні руїнники Української Держави, як ті, що кликали Татар і кого завгодно проти своїх Князів і Гетьманів, нічим иншим, як тільки руїнниками власної держави не були і нічим иншим по природі своїй не можуть бути. Весь їхній внутрішній зміст, образ, який вони своєю діяльностю в уяві народніх мас по собі залишили, це образ руйнування всякого державного ладу, це боротьба зо всяким урядом. Вони персоніфікують собою тільки ту внутрішню українську деструктивну силу, яка витворилась на нашій землі в процесі хаотичної,

*) Див. 1 число журнала "Борітеся — поборете".

— 93 —

неунормованої, примітивної боротьби між ріжними цивілізацийними впливами і з якою зрештою кожному будівничому державного життя на Україні треба дуже серйозно рахуватись. Але Мамай сам в ролі Гетьмана; Мамай і "татарські люде" в ролі творців і будівничих Української Держави, це тільки дрібні, трагікомічні фіґури. Їх лубочний, несерйозний характер в такій ролі не стане розуміється иншим і від того, що до Мамая — під його традицийне дерево, з повішеними на ньому "Жидами" і всякими розбитими "поміщицькими фортепянами" — підмощуються сучасні демократичні літератори і деякі модерні університетські професори.

Демократичними засобами національно обдурити українську демократію і під видом демократичного Мамая проскочити в Українські Гетьмани — не вдасться нашим кандидатам в Наполєони доти, доки само традицийне українське Гетьманство, яке вони намагаються в той спосіб сфальсифікувати, не стане реальним фактом. Фальсифікат можливий лиш тоді, коли вже єсть, коли реально істнує те, що мається на меті фальсифікувати. І коли признати, що без персоніфікації несвідомої, стихійної національної ідеї мас, ці маси не можуть національно усвідомитись, то єдиним засобом для персоніфікації української національної і державної ідеї єсть реставрація старинного, традицийного національного українського Гетьманства. Фальсифікат, або сурроґат Гетьманства, в образі висунутого українською демократією демократичного Отамана, або в образі "вибраного на установчих зборах" Президента — неможливий при сучасному стані витвореної нашою минувшиною, стихійної, національної свідомости наших народніх мас.

Тільки реальна, дійсна, нефальсифікована державно-національна традиція може стати основою для будови реальної, дійсної, а не "літературної" Української національної Держави. Ця реальна, дійсна, державно-творча, а не державно-руйнуюча українська національна традиція звязана нерозривно з поняттям Українського Гетьманства. З упадками Гетьманства падала й Україна. Хто хоче воскресити, відродити Україну, той мусить реставрувати Гетьманство. Всякий ворог Гетьманства, це свідомий або несвідомий ворог державного й незалежного істнування Української Нації.

В старім нашім виборнім козацькім Гетьманстві було багато хиб, що не дали йому змоги здійснитись, втілитись у життя, стати там, чим воно весь час, від Гетьмана Хмельницького починаючи, намагалося бути: формою державного незалежного істнування Української Нації. Ідеї, думи Богдана Хмельницького не здійснені ще й по нині. І падало українське Гетьманство не тому, що воно вмерло, що ідейний образ Гетьманщини, витворений підчас найбільшого напруженя нашої національної енергії — за Хмельниччини — став реальним фактом життя, дозрів у життю і дозрівши, виявивши себе, вмер, стратив свою душу, загубив усю внутрішню, творчу, динамічну силу. Ні! "Слово" Гетьманщини не стало ще й по нинішній день її "тілом". І тому-то ніхто з нас не може, як коло задубівшого трупа, спокійно й байдуже пройти коло питання Українського Гетьманства. Воно дратує і захоплює, воно викликає

— 94 —

страшенну зненависть і родить безмежну любов. Над ним неможна поблажливо-байдуже посміхатись.

Бо Гетьманство Українське ще не збулось і не пережилось. Воно в тім образі, який сотворила про нього за Першого Великого Гетьмана Богдана Українська Нація, ще не здійснилось і не втілилось у життя. Всі хиби Гетьманства, всі його дотеперішні помилки, це борикання ідеї з життям, це опір хаосу, який він усе ставить творчій, активній ідеї, що хоче і може його по свому образу і подобію перетворити. Викликаний ціми хибами та помилками упадок Гетьманства в XVII століттю і його упадок в 1918 році — це не аґонія, а тільки спроба сил. Це не посліднє зітхання того, хто вже набувся, хто перейшов уже через свій апоґей, хто показав уже все, до чого він здатний, хто виявив уже весь заложений в ньому його творчий внутрішній зміст. Це тільки хвилева невдача, тільки помилковий крок того, хто може і хто хоче бути; того, хто бореться з хаосом життя, маючи вже дані на те, щоб його побороти: маючи вже свідомість самого себе, свідомість тієї своєї внутрішньої творчої сили-ідеї, яку він мусить втілити в життя, мусить в матеріяльні, життєві форми убрати.

І тому навіть зо всіма своїми хибами, зо всіма своїми помилками, традиція Гетьманська, образ та ідея Гетьманщини, це поки-що єдина наша національна сила, здатна до життя і до національної творчости. По за нею, як підтверджує досвід, нема иншої сили, яка-б могла відродити нашу Націю, яка-б могла нам збудувати Державу. Кожний раз, як на поверхню життя виринатиме Україна — вирине неодмінно разом із Нею і Гетьманство. І так буде доти, доки воно не збудеться, доки не втілиться в життя та ідея, яку поставила перед собою в хвилині найбільшого національного екстазу, розбуджена Великим Гетьманом Богданом, Велика Українська Нація. Без реставрації й завершеня Гетьманства не може і не буде істнувати Україна. Тільки, після здійсненя, розвитку, апоґея і натуральної смерти Гетьманщини може прийти якийсь инший український державний і соціяльний лад. Без здійсненя Гетьманства всякий инший лад, що "прийде на Україні, не може бути і не буде ладом національно-українським.

Кожна нація має тільки таку традицію, яку вона сама собі в своїй історії витворила. Кожна нація може мати тільки таку форму національно-державного ладу, який з цієї традиції виростає і на який цієї традиції вистачає. Нищити свою власну державно-національну традицію, тому, що в ній єсть хиби й помилки, це значить не будувати, а руйнувати націю, це значить нищити самих себе. Досконалити цю традицію — тоб-то обережно відкидати з неї все, що в життю нації показало себе шкідливим, все, що для національної творчости оказалось нездоровим, і з любовю та пієтизмом розвивати те, що виказало свою творчу силу і житєздатність — ось завдання тих, хто будує, хто творить, хто живе життям нації, хто з життям, нації звязує своє власне життя.

В нашій творчій, будуючій, державно-національній традиції Гетьманства дві його прикмети показали себе в життю нації шкідливими: його виборність і його залежність від чужих держав. І як-раз ці дві прикмети хотів знищити в Гетьманстві творець української

— 95 —

гетьманської ідеї Великий Гетьман Богдан Хмельницький. Він під кінець свого життя всіма силами намагався установити дідичну владу гетьманську, а союзом зі Швецією хотів він вибитись з під залежности від московського Царя, одначе необхідний для України тісний союз з Москвою при тім заховуючи. Це завдання, не здійсненне підчас "пропащого часу", що настав для України по смерти Хмельницького, стоїть знов сьогодня перед нами.

Ідея незалежности і суверенности Української Держави стає вже чимраз більше життєвим фактом. За свій гріх проти цієї ідеї заплатило в 1918 р. хвилевим упадком відроджене Гетьманство, хоч цей гріх мав навіть за собою поважні тактичні причини міжнароднього характеру. І це найкращий доказ, що в теперішній стадії нашої національної свідомости неможливо помислити собі істнування Українського Гетьманства, яко форми несуверенного, залежного істнування Нації. В поняттях тієї нашої теперішньої національної свідомости тільки одно Гетьманство на Україні не має права зрікатись ідеї повної незалежности Нації. Бо Гетьманство під чужим протекторатом, це вже пройдена нашою нацією, це вже усвідомлена собі стадія життя, це вже випробувана форма нашої національної традиції, і при тім це форма, що в життю нації себе не оправдала. Вертатись до неї — це значить іти назад, творити шкідливу реакцію. В боротьбі за життя та істнування не можна безкарно задержувати те, що для істнування власне показало себе небезпешним і шкідливим.

З тих самих причин неможливо вернутись до Гетьманства виборного. Виборне Гетьманство перестало-б бути Гетьманством, стало-б неможливою до здійсненя демократичною диктатурою. Коли вся сила Гетьманства, все його величне, творче, динамічне значіння для Нації лежить в творчій силі того образу нашої державно-національної традиції, який воно собою для цілої Нації виражає, то носителем цієї традиції, Гетьманом України, може бути тільки той, хто на підставі традицийного дідичного права ту традицію персоніфікує. Гетьманом України може бути тільки нащадок гетьманського, звязаного з нашою державно-національною традицією роду.

І тільки тоді, коли-б ні один з наших Гетьманських родів не оказався до Гетьманства здатний, могла-би бути мова про покликаня якоїсь чужої династії, звязаної тільки посередно з традицією нашого національно-державного життя.

Бо тільки той, хто має за собою свою родову, дідичну гетьманську традицію, має право собою, своєю особою нашу державно-національну гетьманську традицію персоніфікувати. Тільки такої дідичної гетьманської традиції неможна нікому ані сфабрикувати, ані придбати так само, як не можна сфабрикувати традиції державно-національної. На традицію державно-національну не може претендувати і не може її монополізувати якась одна партія чи частина нації. Так само і особи Гетьмана, який має за собою гетьманську дідичну традицію родову, з державно-національною традицією тісно звязану, не може використовувати для своїх цілей одна партія чи частина нації. Особа дідичного, родового Гетьмана належить цілій нації і стоїть понад всіми класами, тимчасовими урядами, партіями, ґрупами і членами Нації так само, як цілій Нації належить і понад усіми її частинами стоїть

— 96 —

та традиція державно-національна, що її Гетьман дідичний законно, на основі своєї традиції родової, персоніфікує.

Маєстат Української Нації, коли він дійсно має бути єдиним і однаково дорогим для всіх Українців Маєстатом, а не товаром на політичну спекуляцію, мусить бути вирваний з під ніг партийних політиків, мусить бути поставлений за межі їх досягненя, мусить бути врятований од їхнього партийно-політичного вжитку. В противному разі не буде на Україні Української Нації, а буде тільки самоїдствуюча українська партія. Але це може статися тільки тоді, коли Маєстат Нації буде персоніфікований Головою Національної Держави, який єсть Головою на підставі чогось, що від нього особисто не залежить. Отим чимсь, чого не можна придбати ані спритом, ані щастям, ані за гроші, ані силою — єсть право родової традиції, випливаюче з традиції цілої Нації.

Тільки перед таким понадособистим, традицийним, загальнонаціональним правом схилять свої булави, здобуті в тяжкій, крівавій праці, всі наші чесні патріоти-отамани. Тільки біля Особи, на яку жадна партія не може взяти партийного патенту, бо ця Особа не з партийної сили, а з сили всенаціональної традиції виростає — обєднаються всі наші посварені між собою, розєднані і розбиті українські партії. Тільки тоді буде знайдена нарешті ота гаряче бажана всім нам єдність національного фронту, коли на чолі цього єдиного фронту стане Особа, що має на це зверхнє над всіми нами — будь ми отамани, лідери, заслужені патріоти, чи звичайні українські громадяне — всенаціональне, традицийне, не нею особисто, а минулим життям, традицією цілої нашої Нації придбане право.

І тільки такому, випливаючому з усенаціональної державної традиції і персоніфікованому в Особі родового, дідичного Гетьмана, Маєстатові Української Держави і Української Нації скориться найдужчий на Україні наш хліборобський клас. Він ніколи не піде, він не може піти за безсилими демаґоґами-диктаторами, що свої партийні або особисті ціли прикривають ріжними фальсифікатами Гетьманства. Тільки традицийному, а через те всенаціональному і понадпартийному Українському Гетьманові, а в його Особі — понадпартийній, понадклясовій і всенаціональній Українській Державі буде вірою і правдою служити нова, чесна, державно-творча селянська хліборобська аристократія, займаючи в Державі своє місце поруч з такою-ж аристократією духовною, пролетарською, військовою, інтеліґентською, промисловою і т. д. Тільки во імя персоніфікованого в такій Державі Маєстату Нації та ідейного інтересу цілої Нації найдужчий клас хліборобський поступиться своєю реальною більшою силою і своїми еґоїстичними інтересами перед інтересами инших слабших українських класів.

Без відродженя й реставрації державно-націонадьного традицийного Українського Гетьманства в особі проголошеного Головою Держави родового, дідичного Гетьмана, не буде сотворено на Україні таких умов, при яких най-

— 97 —

дужчий на Україні хліборобський клас зможе поступитися своєю більшою реальною силою во імя ідейних, всенаціональних інтересів Держави і Нації, зможе здобути для себе в очах инших класів необхідний моральний авторітет, і тому зможе вжити свою більшу силу на будову Української Держави і на обєднаня Української Нації — ось шоста основна точка нашої політичної "орієнтації".

* * *

6. Единою основою, на якій може відродитись Українська Нація і зорґанізуватись Українська Держава єсть наша державно-національна традиція, звязана тісно з традицією Гетьманства. Ця традиція єсть. Вона істнує, вона здатна до життя, як показали нещо-давно минулі події: факт реставрації Гетьманства і фактичне істнування Держави Української тільки за Гетьманства.*) Як би тієї традиції державно-національної у нас уже не було, то поняття Української Нації було-б літературною фікцією, а будова Української Держави — політичним блефом. І всяка державно-національна українська політика була-б тоді не творчою, будуючою, громадською працею, а мексиканським спортом "для любителей — як кажуть Росіяне —сильныхъ ощущеній". Кожний порядний і чесний Українець, який би

*) Навіть В. Винниченко — якого не можна запідозрити в бажанню умисне вишукувати і підкреслювати істнування нашої державно-національної традиції — в одному з романів писаних ще перед війною, підмітив факт впливу тієї традиції на розбудженя національної свідомости. В психольогії одного з персонажів цього роману — звичайного собі, як і 99% нашого народу, зденаціоналізованого Малороса — наступаэ глибокий переворот, коли він довідується від героя роману Вадима про те, що колись дійсно істнували українські Гетьмани. Ось як змальовує автор цю картину з життя: "Ну, коли так — раптом рішуче тріпнув головою Генадій Трифонович — то разговор тепер буде другой. Позвольте вас спитаться: чи ето єсть десь у книжках? — Вадим навіть назву одної книжки йому сказав. Старий, дивлячись у стелю, кілька раз повторив наголовок... Гетьмани, видно, серйозно і глибоко схвилювали його. Він не міг їх забути і весь час вертався до них, дивувався, хмикав і, помітно, все більш і більш приймав у свою свідомість. Але гетьмани не могли-ж самі по собі істнувати. Як ні як, а царі. Всякий же царь мусить мати своє царство, державу, царедворців, військо. І все це було хохлацьке, малоросійське. Тоді який небудь зайда-кацап не міг сказати природному малоросові на його землі: "пашол вон, бо я тут хочу сісти!" Це вже чорта з два! — І от ще що з неохочою цікавостю одмітив Вадим (це улюблений автором герой романа, соціяліст і літератор. В. Л.) як тільки старий серйозно повірив в істнування гетьманів, він зразу ж немов чудом яким став далеко чистіще говорити по українському. Він, певно, не брехав, кажучи, що одвик, то все життя не балакав на українській мові. А тут раптом згадав і заговорив, і що далі, то вільніще, без ніяковости, а навіть з завзяттям якимсь, з викликом гордости. Мало того: коли він говорив про "кацапів", в тоні його чулась вже образа.. І видно було, що не тільки за те образа, що у нього хотіли однять службу, а за щось більше, давнє, за щось таке, про що він і сам не знав, що воно — образа. І тим більше вона тепер виростада, чим ясніще йому ставало, що це була образа, що він міг би вже давно образитись..."

Чи стихийне поширеня української мови та пошани до саміх себе, взагалі поширеня національної свідомости іменно за часів теперішнього відродженя Гетьманщини — що підкреслив навіть в одній зі своїх промов инший український соціяліст, небіжчик Ткаченко — це не явище того самого порядку?

— 98 —

не бажав стати агентом, авантюристом чи шарлатаном і хотів би зберегти своє добре імя, мусів би тоді, яко мога швидше, всяку українську політику покинути і, вибравши літераторську, професорську, чи якусь иншу філософську професію, задовольняти свої громадські інстинкти або глибокими студіями над майбутнім соціяльним ладом, або писанням "общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ для малороссійскаго народа", наприклад "Про різачку", "Про те, як земля наша стала не наша", "Про те, звідки пішло слово Україна і куди воно щезло" і т. д. і т. д.

Але, не бажаючи бути утопістами, ми мусимо рахуватись з сумним фактом, що наша державно-національна традиція під теперішній час ще надзвичайно квола. Як би не те — ми б уже досі, розуміється, були і державою, і нацією. Двісті літ пів-державного і пів-національного істнування не можуть для ніякої нації пройти безслідно, не викликавши духової руїни. А до того наша державно-національна традиція, ослаблена історичним лихоліттям, ще поборюється безперестану ворожими до нас зовнішніми силами; вона завзято нищиться нашими власними внутрішніми українськими руїнниками і врешті їй найбільше погрожує розєднаність та слабість тих, хто має обовязок і хто береться її обороняти.

Ніяка зовнішня сила до реставрації і відродженя нашої державно-національної гетьманської традиції нам не допоможе. Хіба така, яка сама заінтересована в істнуванню великої і сильної Української Держави. Але навіть у тім випадку, як показує досвід недавнього минулого, союзник починає иноді лякатись тієї Гетьманської України, яку він будувати допомагав і починає одною рукою нищити те, чому він допомогав другою. Українська Гетьманська Держава, побудована на основах нашої старої національно-державної традиції, усвідомлює стихийне національне почуття сорокаміліонного народу і тому не підходить до ролі скромненького українського буфера, ані до поверненя України в чемну, слухняну кольонію. Таким завданням, як показує досвід, більше відповідають народні і радянські республіки.

В даний момент ніхто в Европі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоби ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванню нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь "орієнтації", а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати.

Так само не повинні ми забувати й того, що нашу державно-національну гетьманську традицію будуть поборювати ріжними демагогічними засобами всякі внутрішні українські руїнники під проводом великого числа наших невдалих Наполєонів. Удалий Наполєон (у тих розуміється націй, які здатні мати своїх Наполєонів), повставши проти старої національно-державної традиції і здобувши силу та владу при допомозі найбільше "лівого" народу, все вертає в кінці кінців до тієї традиції і все продовжує її далі в дещо змінених формах. Наші-ж невдалі кандидати в Наполєони, повстаючи так само

— 99 —

проти старої державно-національної традиції — проти Гетьманщини і Гетьманів — але не маючи сили здобути собі владу і сотворити щось кращого, рішають, що їх одиноким, мовляв, історичним призванням єсть тільки нищити та донищувати останні сліди тієї старої української державно-національної традиції.

Вони звичайно, як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти иншим українським силам будувати Українську Державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполєонів немає. Замість поступитись во імя патріотизму своїми еґоїстичними інтересами, вони хапаються за зовнішні сили, коли вже своїх власних не стало, заключають_ч ріжні "угоди" з сусідами України і в кінці кінців стають їхніми звичайними агентами. Або-ж нишпорять вони поміж "народом" та ширять завзято серед нього внутрішню руїну, перетворюючись поволі в Махновщину політичну та літературну.

В своїх низах український руїнник палить бібліотеки, музеї, двори, нищить памятники, муровані будівлі — одно слово все, що нагадує про минувшину і культуру. А в своїх верхах він іде на службу до дужчих сусідів і творить для них українські васальні держави-буфери, або-ж кидається в науку та літературу і оправдує там "неминучу варваризацію життя", доказуючи, що вже й сам Шевченко належав "по складу своїх поглядів" до партії есерів, що руйнування власної держави вихвалювали всі українські історики, мало не від Нестора Літописця починаючи, — що найбільшими й найрозумніщими державними мужами на Україні були всякі давні "люде татарські". Бо-ж і вони — ці "люде татарські — так само, як їх теперішні нащадки по духу, своїх Князів та Гетьманів виганяли, всяких "Татарів" проти тих Князів та Гетьманів на Україну кликали і — в нагороду за ласкаву допомогу — їм синів своїх, замість до свого гетьманського війська, в яничари посилали, а дочок Ханам та всяким баскакам в дарунку до гаремів оддавали.

Памятаймо, що для великого числа здеклясованої, позбавленої стихийного, врожденного українського патріотизму, української інтеліґенції, яка отим політичним та літературним руїнництвом промишляє, ідея власної Української Держави зовсім чужа, а сама ця Держава непотрібна. Пару літ тому назад кожний український державник був для неї або "дурень", або "провокатор". Так само чужа, ворожа та зненависна для неї єдине тепер реально можлива Гетьманська Українська Держава. Але навіть своїх власних державних творів вона в решті решт не хоче піддержувати. Народня Республіка — занадто отаманська і права. Радянська — занадто комісарська і ліва. Вожді тих республіканських українських держав ідеальні, поки "виганяють Гетьмана". Вони одіозні, коли самі стають отаманами чи комісарами..

Гетьманщину на думку ціх інтеліґентів будували "чужі пани" і тому її треба було знищити. Але коли стали будувати республіку свої-ж таки патентовані, літературні, соціалістичні, демократичні і "свідомі" Українці, то ті-ж самі інтеліґенти, придержуючись мабуть демократичної мудрости, що "не буде з Івана пана", охрестили самі себе устами найдемократичніщого українського письменника "гер-

— 100 —

гепами" та виїхали за кордон. І вся ця державна імпотенція та якась патольоґічна зненавість до самих себе і до власної держави прикривається у них гаслами "добра народу", сполучається з фарисейською тугою за ідеальною, райською, безкласовою, безцентровою, безурядовою, всесвітньою, федеративною, народовладною республікою, яка управлятиметься вченими волхвами та кудесниками без всякого примусу, а самими тільки маґічними заклинаннями, в роді: "борітеся-поберете" і т. д.

Чи може українська частина такої ідеальної всесвітньої республіки бути збудована при допомозі Польщи, большовиків, світової революції і инших зовнішніх сил, яким передають державну творчість на Україні українські літератори-анархісти — це діло вождів і пророків отих ідеальних республік. Чи можна пересажувати дерево гиллям у землю, а корінням до гори, і чи можна завести у себе соціяльний лад, витворений иншими націями на підставі инших національних традицій — це питання для тих, хто не маючи ні одної путньої фабрики, збірається заводити на Україні "соціялізацію промисловости і пролетарський комунізм" Як можна зорґанізувати на Україні упорядковане, розумне громадське життя, культивуючи "рідні звичаї" самовирізування, варварства і анархії — це можуть в теперішніх демократичних часах знати тільки теоретики державного права Мамаїв і "татарських людей", люде, що мають академічну, професорську освіту.

Звичайний же український громадянин — якому грамотність дана Богом не на те, щоб дурити простаків та недолітків, проповідуючи їм чудеса, в які він сам не вірить — і політик, який політикує не для слави, а щоб мати для своєї праці, для своїх дітей і для своєї нації упорядковану національну державу — мусять бути готові на таку болючу несподіванку, як зненависть багатьох пишучих українських інтеліґентів до будови власної держави. Бо нищеня державно-національної гетьманської традиції, на якій тільки й може бути побудована Українська Держава, стає єдиним оправданям власної безсилости для всіх непризнаних українським народом кандидатів в народні вожді.

І коли зникнуть послідні державні субсидії, якими ще сяк-так піддержується український "державний інстинкт " отого роду літераторів, то "нерішучість і вагання, з якими — кажучи словами професора Грушевського — соціялістичні українські партії приймали гасло незалежної України"*), воскреснуть напевно з вибуховою стихийною силою. Для безтрадицийної, "додумавшоїся до українства" інтеліґенції багато вигодніще в решті решт бути провідниками і вождями українських партій та монопольними представниками екстериторіяльної, недержавної, співаючої та пишучої вірши "української нації" в демократичній Росії та Польщі, чим займати відповідне своїм літературним здібностям становище в міцній і дужій класовій національній Державі Українській. Відродженя і реставрація української гетьманської державно-національної традиції буде мати серед багатьох здеклясованих, занархізованих і

*) "Борітеся-Поборете", N. 1, стор. 47.

— 101 —

політично імпотентних українських інтеліґентів найбільше завзятих, найбільше неперебіраючих у засобах боротьби противників. А що в їх руках майже вся українська преса і література, то з отим траґічним для України фактом треба на жаль серйозно рахуватись.

Але і ці зовнішні і ці внутрішні ворожі сили в кінці кінців не так вже дуже страшні. Вони виявляють собою звичайний опір, який стихія життя все ставить кожній ідеї, що намагається цю стихію по свому образу перетворити, що здатна по свому образу творити нові форми життя. Внутрішня, власна сила ідеї од тих ворожих до неї сил не залежить. Вона міряється і буде мірятись силою завзяття, силою віри і творчої здатности тих, кого ця ідея захоплює, хто її репрезентує, її ширить і втілює в реальні форми життя. Чи зуміємо ми, Гетьманці, нашій українській державно-національній, традицийній, гетьмансько-монархічній ідеї всею душею віддатись, її оборонити, скріпити і провести в життя — ось від чого залежить будуччина Гетьманства, наша власна будуччина і будуччина Української Держави і Української Нації.

І тут, щоб знов таки не бути наівними мрійниками-утопістами, ми мусимо ясно усвідомити собі ті великі небезпеки, які серед нас же самих нашій власній ідеї погрожують.

Отже перш за все ми ще ідейно не обєднані. Образ Гетьманської України, який ми всі винесли з нашої історичної традиції, з народніх переказів, з наших родинних памяток і родинних спогадів — у всіх нас далеко ще не однаковий, не однаково ясний. Неоднаковий і неясний він тому, що в нашім минулім історичнім лихоліттю покалічилась, поділилась і упестрилась сама наша державно-національна традиція, з якої наша ідея виростає.

Для одних з нас Гетьманство — це вже тільки пуста форма без змісту: шапка, булава і військовий парад — маріонеточна, театральна бутафорія. Для других воно вяжеться з поняттям якогось напівнаціонального і напівдержавного, провінціонального істнування: то щось в роді малоросійського ґенерал-ґубернаторства в залежности від Москви, — то знов щось в роді комісарства над послушними польській Річипостолитій козацькими отаманами, в залежности від Польщи. У третіх врешті це звичайна літературна романтика, пообідні мрії про старе Запорожське козацтво, ніжні пахощі давно зівялої квітки, мелянхолійна любов до давно померших форм національного життя — любов без сили екстазу, без здатности творити нове життя.

Між тим силу творчу, здатність до втіленя в сучасне реальне життя може мати тільки ясний одноцільний образ живого будучого Гетьманства, виростаючий з творчої сути нашої державно-національної традиції, а не з її померших ріжноманітних, випадкових і, як показалось, нежитєздатних форм. Творча суть нашої державно-національної традиції — це традицийне змагання великої і дужої Української Нації до здобуття собі вільного та незалежного, орґанізованого та розумного національного істнування на своїй власній землі. Образ будуччини, який ця традиція минулого ставить перед нами, це образ Гетьманства, як єдине можливої форми такого істнування: але Геть-

— 102 —

манства дозрілого, розвиненого, визволеного з давніх помилок, Гетьманства завтрішнього, а не вчорашнього.

В кім велика любов до рідної української землі не оживила її державно-національної традиції, не примусила пережити в собі ту традицію на те, щоб придбавши її великий досвід, далі її своєю власною творчою працею продовжувати — у цього ясного і творчого образу будучого Гетьманства не може бути. Бо творчий образ Гетьманства — це не розпливчаті тіни мертвого минулого, які не можуть бути провідниками життя, а виростаючий з живої, пульсуючої в крові нашого серця державно-національної традиції, реальний, живий і ясний дороговказ.

Він стоїть перед нами, а не за нами. Він стоїть над хаосом реального життя, що своїми важкими зломами завалило всі шляхи кругом нас. Контрастом між своїми ясними виразними формами і оточуючою нас хаотичною дійсностю він викликує непереможне бажання боротись за втіленя в життя тих його форм. Ці ясні й виразні форми хочемо ми коло себе мати, а не румовища руїн і не безладний хаос. Не лякатись хаосу, не плакати над руїнами, марно не надіятись обдурити хаотичну дійсність, а перемогти хаос — ось в тім катеґоричнім імперативі вся творча життєва здатність кожного ідейного образу. Бо тільки з хаотичної дійсности можна на подобіє ідейного образу будувати нові форми життя.

Але щоби бути здійсненим, щоби бути втіленим в реальне хаотичне життя, образ ідеї Гетьманства мусить бути для всіх нас, Гетьманців, однаковий і ясний. Він мусить виразно виділятись над хаосом і мусить він бути один. Тільки тоді він дасть нам ту єдність і ту орґанізовану силу, без якої не можна перемогти хаосу, не можна зрушити з місця його тяжких глиб. Коли кожний з нас бачитиме перед собою инший образ Гетьманства, — коли ми не знайдемо в собі стільки захопленя і стільки любови до своєї ідеї, щоб прийти до собі подібних, — обєднатись зо всіми, хто в цю ідею вірить, — знайти і викохати в цьому обєднанню єдність образу спільної ідеї і тоді всім разом, єдиним орґанізованим фронтом, за здійсненя цієї ідеї в бій пійти — то праця всіх нас буде Сизифовою працею. Вона стане в кінці тільки ще одною відміною безплодної української літератури, стане оляповатим і бездушним, політичним "малороссійскимъ любительскимъ спектаклемъ".

Ми досі ще ідейно не обєднані. Але це станеться в процесі громадської політичної творчости. Багато небезпешніще те, що ми в великій мірі здеморалізовані, що в нас самих єсть елементи розкладу, які, в свою пору не знищені, можуть нас зробити до всякої політичної творчости нездатними.

Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму. Їй погрожують — з одного боку: гниль, яку залишив по собі серед нас розвал старого монархізму і старого аристократизму. З другого: зараза модерного республіканства і модерної буржуазної, соціялїстичної, комуністичної та всякої иншої демократії, яка залазить з усіх усюд в наші ряди.

Ми монархісти. Але ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу ані відродженя монархії в її минулих, виродившихся

— 103 —

формах. Ми не хочемо, як, ті монархісти з часів розкладу монархії, використовувати для себе монархію, яку хтось колись сотворив, а хочемо творити в образі Гетьманства нову монархію. І ця наша нова монархія, Гетьманство, не може бути диктатурою одної касти, за яку та каста зубами держиться, а вся решта з її зубів шматок за шматком, через поширеня "конституцийних і демократичних прав", собі вириває.

Гетьманство — це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфкований в особі традицийного, національного дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, класами і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традицийне поняття Української Нації. Гетьманство обєднує собою в одну національну цілість поодинокі класи людей, що живуть на Українській Землі — класи, природно зорґанізовані в своїх автономних політично-економічних "радянських" чи инших формах власної класової орґанізації.

Гетьманство — це Трудова Національна Монархія, це персоніфіковане в особі Гетьмана едино-владство ідеї Нації над цілим працюючим, продукуючим трудовим народом і всіми його класами, а не монархія-єдиновладство одної якоїсь касти — чи бюрократів, чи комуністів, чи конституцийної демократії — над рештою нації. Воно, як верх піраміди, коронує собою труд цілої Нації, зорґанізований в класових трудових установах всіх класів, а не приголомшує брехнею і террором розбите і розпорошене тіло нації, щоб використовувати національну працю на користь тільки одної касти: комуністів, бюрократії чи конституцийної демократії.

До Гетьмана приходять в своїх окремих класових орґанізаціях усі ті, кому дорога єдність Нації, кому потрібна єдина державно-національна орґанізація всеї національної праці. Приходять на те, щоби біля нього свої окремі класові орґанізації обєднавши, національну єдність усіх класів, єдність цілої Української Нації сотворити і Державу Українську збудувати. Вони йдуть, щоб традицийному Гетьману Українському зруйновану всенаціональну єдність та державну силу воскресити допомогти, його іменем руїну побороти, а не використовувати його Особу і персоніфіковану в його Особі українську державну, обєднуючу монархічну ідею кожний для себе, кожний для своїх власних еґоістичних інтересів.

Хто заражений трупним ядом виродившогося бюрократичного чи конституцийного монархізму, або божевіллям його покидька: диктатури комуністів; хто приходить до Гетьманців, щоб забезпечити собі заздалегідь двірську, комісарську чи якусь иншу посаду, щоб одержати нагороду, концесію чи привілей, щоби здобути собі про запас вигідний монополь на будучі блага нового державного ладу — тому місця серед нас немає. Бо Гетьманство Українське це не звиродніла монархія — не дійна, вигодувана батьками корова, яку сини, по батьках одідичивши, перестали годувати, а тільки доять. Гетьманство це нова форма державного життя нашої Нації, яку ми для синів і нащадків своїх тяжкою працею, жертвами й посвятою ще повинні допіру сотворити. Хто хоче посад, нагород, концесій і всяких инших благ од

— 104 —

своєї зручної політики — хай собі йде в республіканську, буржуазну, соціялістичну чи комуністичну демократію. Там при виборах президентів, при змінах правителів настановлених "волею народа", заховались ще всі темні сторони старої монархії. Спопуляризувавшись і здемократизувавшись, вони там стали тільки більш доступними. Підлещуватись, дурити, підкуплювати, бути куртизанами далеко легше і зручніще при президентах, совнаркомах і при "сувереннім народі" ніж це було при виродившихся монархах.

Ми хочемо аристократії, але здорової, міцної, до творчости здатної, а не штучного консервування аристократії здеґенерованої і безсилої. Ми думаємо, що таку нову аристократію витворить в своїх класових орґанізаціях кожний український клас на підставі власної класової традиції і власної класової селекції. Найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі, між інтеліґентами, найкращі між промисловцями і т. д. — ось нова українська аристократія.

Мірилом вартости кожної дійсної аристократії єсть її здатність творити нові цінности, будувати, орґанізувати життя. Остаточне завдання кожної демократії захопити в свої руки сотворене предками національне добро і його ріжними "справедливими" демократичними способами поміж себе поділити — вже у нас на Україні майже виконане. Тим нащадкам старої аристократії, що приходять до нас і питають, чи не можна би на підставі своїх старих аристократичних привілеїв одержати більший пайок при демократичнім грабіжі національних складів — ми кажемо національні українські склади вже розграбовані, а поділом награбованого ми не промишляємо. Ми хочемо обєднати тих, хто здатний почати творити нові склади, а не тих, хто знає "послідний і найсправедливіщий спосіб", як їх з користю для себе дограбувати. Ті хай ідуть до буржуазної, соціялістичної, комуністичної і всякої иншої демократії.

Нащадки старої шляхецько-козацької аристократії—дворянський і козацький стан хліборобського класу — при реставрації Гетьманства повинен і має обовязок відограти велику ролю. Бо-ж серед них — людей землі — найбільше жива ще наша стара державно-національна традиція; бо-ж вони по природі своїй, як і всі хлібороби, мусять бути стихийними монархістами-гетьманцями, а маючи більшу освіту, повинні перші гетьманську ідею для себе і для других усвідомити. Але на жаль демократична зараза вносить страшні спустошеня в ряди нашого дворянства, ослаблюючи тим самим ряди і силу цієї частини українських Гетьманців.

Багато нашої старої аристократії на жаль забуло вже про свою первістну й основну аристократичну традицію: традицію жертви во імя держави і творчости державної; забуло про ту безліч праці і посвяти, яку поклали її предки в будову минулих форм нашого державного життя. Звикши в часах розвалу старої монархії та старої аристократії тільки використовувати для себе пануючу форму державного ладу — обїдатися в дословнім і переноснім значінню цього слова — та частина нашого дворянства нездатна вже ідеєю нової дер-

— 105 —

жавної творчости захопитись і на жертви, яких ця творчість вимагає, пійти.

Вона намагається пристосуватись до хвилевої переможниці — демократії; вона хоче лише урвати що можна для себе від пануючого демократичного державного розвалу, так само, як намагалась вона використовувати для себе померший, звироднілий монархічний лад. І ми бачимо, що всяка буржуазна, соціялістична і комуністична демократія має на своїх послугах князів, графів, баронів і дворян, які одержують од неї всякі блага взамін за своє імя, за свою більшу культуру, вихованість і політичну здатність. Але це не єсть державна творчість, тільки пристосовування себе до форм державного розвалу. Не боротьба за нові, вищі форми державности, а боязливе, хамське втікання з небезпешного аристократичного фронту на безпешніщий демократичний тил — втікання, сполучене з глибокою погордою, якою здемократизовані і здеморалізовані аристократи платять в глибині душі тому, кому вони допомагають руйнувати ріжними демократичними способами останні сліди орґанізованого, державного, національного життя.

Доля ціх здемократизованих і здеморалізованих дворян для нас в решті решт байдужа, бо вяжеться вона не з нашою долею, а з долею цілої демократії . Не байдужим для нас натомість мусить бути те, коли здемократизовані дворяне приходять до нас і намагаються прищепити нам, Хліборобам-Гетьманцям, свою демократичну політичну тактику, свій деморалізаторський демократичний світогляд.

Коли нам пропонують перетворитись під фірмою Гетьманства в дворянську велико-землевласницьку демократичну партію, викинути з поміж себе не-дворян і, здемократизувавши відповідно до поняття "простого народу" свою ідеольоґію, піти з отими демократичними гаслами "в народ", щоб його по методу всіх инших демократичних партій обдурити — то ми мусимо зразу-ж заявити, що ми на таку демократичну тактику ніколи й ні завіщо не пристанемо. Дворянство наше — як те, що було помосковлене, так і те, що було спольщене — ми щиро і всім серцем бажаємо бачити в наших рядах. Але дворянство для нас — це не право на найзручніше демократичне дурисвітство, а обовязок державної і національної творчости: обовязок, випливаючий з родинної традиції, з більшої вихованости, з більшої політичної і державної культури. "Noblesse oblige" — як казало старе гасло предків, не нащадків.

Кожний безродний, але заслужений ділами предок більше вартий пошани, ніж нездалий і чванливий нащадок. Так само найбезродніщий і найбідніщий хлібороб-селянин, що творчі орґанізаторські здібности має, що тепер за свою національну Українську Державу готов во імя добра будучих поколіннь своє життя в жертву принести — більше заслуговує чести і поваги, ніж здемократизований нащадок дворянський, що перед пануючою демократією ласки і змоги ще з пару сот смашних обідів попоїсти забігає. Такий безродний і бідний селянин — державник і патріот — наш найрідніщий брат, з яким нас ніяка сила не розлучить. І так само братом — рівним співробітником, а не демократичним конкурентом — буде для нас усякий инший недворянин і не-хлібороб, будь це робітник, міщанин, інтеліґент, який

— 106 —

в своїй власній класовій орґанізації поруч з нашою класовою орґанізацією при Гетьмані України стане і якому тоді ми перші руку до згоди простягнемо, перші всі минулі взаємні кривди і образи забудемо, і рука в руку йдучи, як рівні з рівними до спільної національної і державної творчої праці візьмемось. Як що це називати "демократією" то на таку "демократію" ми все і завсігди щиро підемо.

Змонополізувати ідею Гетьманства для одної касти та, наче од большовиків втікаючи, прибрати її для непознаки в модерний крамний демократичний піджачок, це значило б сотворити ще одну імпотентну українську демократичну інтеліґентську партію, це значило б єдину українську державно-творчу ідею — ідею Гетьманства — загубити. Під покришкою демократизму Гетьманство не може бути реставроване. Ідея наша, оплутана демократичним туманом, стратить свою ясність і не зможе бути втілена в життя. Конкуренції зі спеціялістами по обдуруванню "суверенного народу" ми не видержимо і коли опинимось в демократичній компанії, нас тільки висьміють і заклюють. "Народ", якому ми "запропонуємо вибрати себе" на тій підставі, що ми народолюбці-демократи, найкращі поміж усіми иніними народолюбцями-демократами, матиме повне право сказати, що ми тільки від решти демократів дурніщі. Бо ті за вибори платять землею та всяким иншим розграбованим з національних складів, хоч не своїм, але реальним добром, а ми пропонуємо тільки вексель на будучі блага, які ще треба допіру сотворити.

Так званий "холодний" раціоналістичний аналіз "політичної дійсности", яким у декого щиро прикривається бажання штовхнути нас во імя цієї дійсности і "реальної політики" на демократичні експеріменти, має одну кардинальну хибу: він — як кажуть Росіяне — тільки "заднимъ умомъ крѣпокъ". Він показує лише чого не треба було робити. Того самого зрештою вчить вища школа "реальної політики і політичної мудрости" — вся сучасна патентована т. зв. академічна соціольоґічна наука.

І академічні соціольоґічні теорії треба розуміється знати, щоб не одкривати політичних "Америк" і не думати наприклад, що комунізм це "посліднє слово соціяльних наук", бо таких "послідніх слів" було вже в історії людства чимало. Але при тім треба твердо памятати, що ні один патентований соціольоґ ніколи ні одної нової форми громадського життя не сотворив, і всяка "реальна політика" дуже добра, але тільки для використовування вже кимсь сотворених і усталених форм якогось політичного ладу. Будуччина і творча сила всіх соціяльних, зокрема національних політичних ідей опреділялась від початку світа не їхньою "науковостю" чи "політичним реалізмом", а степеню завзяття, відданости, захопленя й фанатизму, які вони в своїх визнавцях, а через них у цілих людських громадах викликали.

"Ce qu'il у a de vraiment fondamental dans tout devenir, c'est 'état de tension passionnée que l'on rencontre dans les âmes"*) — пише Сорель. Цей факт усякого соціального життя підтверджує досвід минувшини і обсервація сучасности. І тому, коли ми хочемо бути тепер, в часах демократичного руїнництва, дійсно політичними реа-

*) G. Sorel: "Vues sur les problèmes de la philosophie", p. 76.

— 107 —

лістами — але не імпотентними критиками чи спритними ліквідаторами минулого, тільки творцями будучого, — то перш за все ми мусимо цей факт собі усвідомити. Ми мусимо твердо памятати, що ідея наша переможе тільки тоді, коли викличе вона в душах наших єдино творчий в громадському життю вогонь захопленя, посвяти і завзяття.

Ніяка армія, ніяка політична орґанізація не переможе, коли в ній немає "духа". Найрозумніще обчисленими "десантами", найраціональніще заготовленими проєктами всяких демократизацій, соціалізацій, парцеляцій і всяких народніх установчих зборів, одно слово — самими лише кулеметами і політичними хоч би найдемократичніщими "платформами" не можна ніколи перемогти большовизму, який залляв нашу Україну. Бо большовизм це віра, яка своєю силою здатна творити свої діла. Цій чужій вірі можна протиставити тільки свою віру. І переможе наша віра чужу віру тільки тоді, коли вона матиме своїх вірних, коли підійматиме вона їх на свої діла. І тоді, коли ці діла нашої віри будуть вищі, будуть кращі, будуть більше відповідати стихийним потребам законности і моралі даного громадського орґанізму ніж діла віри чужої.

Якими мають бути ці діла нашої віри вказує нам само сучасне хаотичне, стихийне громадське життя. До ідеї Гетьманської і до Гетьманців ставляться на Україні більші моральні вимоги. Тільки Гетьманські уряди не мають права поступатись перед сусідами Українською Землею; тільки їм не вільно зрікатись моральних суверенних прав своєї Держави і Нації.*) Тільки у Гетьманців уважається за непростимий гріх те, що нормально і само собою зрозуміло у всяких, в тім числі і коммуністичних, демократів та республіканців. Коли який небудь гетьманський староста брав хабарі і крав державні гроші, то він в поняттю законности і моралі нашої народньої маси вважався зовсім слушно за злодія, якого за це треба вбити. Але коли це саме робить який небудь "народний комісар", то ці самі маси вважають це явище зовсім нормальним. Бо в поняттю законности і моралі нашої чесної і морально здорової народньої маси сама революція єсть неморальна — і чесність не може бути обовязковою моральною прикметою тих, кого революція винесла на посади, на керовництво громадського життя.

Наша сила й будучність в отих непорушених революцією поняттях законности й моралі українських народніх мас і в тому, що вимоги тієї законности й моралі громадського життя прикладаються до нас, Гетьманців. Тим знаменем переможемо, коли тільки його вірою своєю скріпимо і розумом своїм усвідомимо. Бо це знак, що підстави всякого орґанізованого громадського життя: почуття законности і громадської моралі істнують ще в нашій нації. І це знак, що сама стихія життя, ставлячи до нас більші моральні вимоги, допоможе нам перемогти нашу внутрішню слабість, викресати з себе максімум енергії і завзяття, без яких не можна перетворити в орґанізовані форми

*) Нагадую хоча би те обуреня, яке знялось з приводу неправдивої звістки про нібито одмову Гетьманського Уряду від поділу Галичини, не кажучи вже про повстання підняте тому, що той Уряд проголосів Федерацію. І нагадую ту байдужість, з якою зустрічало громадянство акти всяких федерацій, всяких принижуючих союзів, уступок цілих великих територій і т. д., які робили уряди демократичні і республіканські.

— 108 —

хаотичної стихії життя. Вона прийме нас, вона зростить нас своїми буйними потугами, але тільки тоді, коли ми станемо того варті — тільки тоді, коли ми самі, своєю власною моральною вартостю виправдаємо ті більші моральні вимоги, які ставить до нашої творчої ідеї, до нашої більше моральної віри сама оця стихія життя.

Всяка віра без діл мертва єсть. І сила, живучість нашої віри, нашої ідеї, не в демократичних словах, які мали-б обдурити виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців.

Коли, увірувавши в свою ідею Національної Гетьманської Української Держави, побудованої зорґанізованими творчими і продукуючими українськими класами, ми під впливом цієї ідеї самі національно усвідомимось і станемо самі в своїм класі більше дисциплінованими, обєднаними, більше здатними до орґанізованої, творчої громадської праці. — Коли під впливом нашої ідеї ми скинемо з себе всі ознаки демократичної зарази: боягузство, хамство, жадність, спекулянтство, політичний анархізм, всяке "покутнє отаманство", злобу, брехливість, інтриґантство, бажання політичної помсти, карієризм, гадюче лукавство і зрадництво, запобігання перед сильними і перед юрбою, одно слово все те, що ми бачимо тепер в добі торжества демократії. — Коли наша ідея, во імя збереженя потрібних для її здійсненя наших сил, зробить нас більш розважними, здержливими, скромними в щоденнім життю і громадській праці, — відучить нас від шкідливих роскошів, від інтеліґентського позерства і руйнуючого словоблудія. — Коли викличе вона в нас любов і пошану до своїх братів по ідеї і посіє між нами взаємне довіря, солідарність і альтруізм, знищивши вроджене Українцям самоїдство і будування своєї карєри на очернюванню ближніх; але заразом примусить нас ставити взаємно до себе більші вимоги во імя здійсненя ідеї, а не для підкреслювання хиб своїх співтоваришів. — Коли ми будемо служити нашій Гетьманській ідеї хоч би так, як предки наші служили своїй за часів Великого Гетьмана Богдана Хмельницького. — Коли, одним словом, ми самі під впливом нашої віри-ідеї станемо більш моральними; станемо кращими, здатніщими, духом сильними і спокійними, і коли за ідею нашу говоритимуть не слова, а діла, — вартність і здатність кожного з нас — то ідея наша мусить перемогти і переможе.

Бо по кожнім пануванню демократії все наступала і тепер наступить перемога аристократії. В противному разі людство б загинуло. І у нас на Україні по періодах демократичного самовирізування і демократичної руїни, все наступав період аристократичного будівництва. Так само і тепер, коли вже все буде у нас дограбоване, переспекульоване і донищене; коли провідники демократії, безконечне "лівіючи" та шукаючи свого Наполєона, винищать себе і своїх сторонників; коли одним словом завершиться діло демократії і наступить — як каже проф. Грушевський — "неминуча варваризація життя" — то народ наш, по природі здоровий, добрий і сильний, кинеться зі стихийною силою будувати на ново громадський лад, на ново творити з безладного хаосу орґанізовані гієрархічні форми життя.

— 109 —

Коли українська демократія, поспекулювавши невдало на українськім державнім патріотизмі, піде собі спокійно на службу до польських і московських демократичних Наполєонів — а слово "Гетьманець" одночасно стане на Україні назвою найзавзятіщого і непримиримого українського державника і патріота та синонімом чесного громадянина: коли воно означатиме чесного офіцера — не шкурника і не грабителя, чесного українського державного урядовця — не злодія і не хабарника, чесного хлібороба — не глитая, чесного робітника — не чрезвичайщика, чесного промисловця — не визискувача, чесного купця — не спекулянта, чесного інтеліґента — не шарлатана, чесного політика — не карієриста і не демаґоґа — то тоді ідея наша Гетьманська переможе не якоюсь демократичною проґрамою, а тим, чим перемагають всі ідеї: силою свого творчого, виховуючого творчих людей, внутрішнього змісту.

І тоді Народ Український зустріне свого Гетьмана і своїх Гетьманців так само, як він вже раз в історії свого першого Великого Гетьмана і його помішників зустрічав. Не виборами, не голосуванням, не демократичними установчими зборами, а радісним плачем усіх дзвонів Святої Софії і традицийним благословенням Патріяршим: прийняв тоді в Київі народ український Великого Богдана, що визволив його з під пакування і "брикання" вільної і свободолюбивої, республіканської і антімонархічної, руйнуючої і жадної чужої та й своєї демократії.*)

До тої хвилини жде нас ще довга й терниста путь. Але памятаймо, що в природі тільки гнучку лозу і пустопорожню бузину швидко жене в гору. Дуб росте поволі і з великим трудом. І коли ідея наша має дійсно сотворити трівку силу нашої Нації і Держави, то вона мусить розвиватись по тяжкій лінії найбільшого опору.

І ми, розуміється, могли-б "добре зорієнтуватись в політичній ситуації", винюхати куди в даний момент "народ хилиться" і, забігши туди поперед нього, заздалегідь там собі тепленьке місцечко і добру "посаду" забезпечити. Ми-б може могли навіть собі таким чином "високе" становище придбати та народолюбними демократами ставши, адмініструвати своїм народом іменем тієї чужої правлячої сили, яка його до себе прихилила. Але цей шлях по лінії найменшого опору ми мусимо залишити нашій демократії, якої спеціяльностю власне єсть іти завжди "за народом". Бути непопулярним і зненавидженим — це необхідний стаж і спроба сил для тих, кому належить творча будуччина. Коли ми підемо по демократичній лінії найменшого опору і будемо пристосовувати себе всякий раз до хвилевих політичних обставин, то зайдемо туди, куди зайшли наші демократичні предки з часів Великої Руїни. Шлях демократії заведе нас туди, куди він завів їх — під панування чужої аристократії.

*) Історичний аналіз боротьби між козацько-шляхецьким аристократичним монархізмом часів Богдана Хмельницького і тодішньою польською маґнатсько-шляхецькою республіканською і демократичною олігархією читач знайде в моїй книжці Україна на Переломі (1657-9). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. (Відень 1920).

— 110 —

Тільки в тяжких спробах може виховатись в Нації, зорґанізуватись і підготовитись до своєї творчої праці міцна, здатна до громадської творчости і до державного будівництва, верства. Без такої своєї власної верстви не істнуватиме Українська Нація. Бо по добі руїни мусить наступити доба творчости і відбудови. І коли та людська громада, що живе на Українській Землі, здатна зодягати в свої власні індивідуальні національні форми лише демократичні, руїнницькі періоди свого істнування; коли український демократизм єсть прикметою, яка неодмінно має бути звязана з поняттям національної свідомости, то така однобока і виспеціялізована на демократію "нація" могла-би проявляти своє окреме індивідуальне істнування тільки періодично, в добах руїни і перемоги демократії. Періоди громадської творчости і державного будівництва, періоди панування аристократії, були-б періодами завмірання оттакої однобокої, демократичної української нації".

Хто хоче не періодичного, а сталого істнування цілої Української Нації і хто не хоче дальшого безплодного повторювання нашої трагічної минувшини, той мусить приготовитись на тяжку путь по лінії найбільшого опору, путь вихованя своєї власної, сильної, загартованої, творчої національної аристократії. Бо тільки по лінії найбільшого опору ростуть в силу не ефемерні, а сильні і великі нації і будуються не паперові, чи "буферні", а сильні, великі і трівалі держави.

Без відданих всею душею своїй ідеї і готових за для неї на жертви, без морально вартних, політично чесних, дисциплінованих і зорґанізованих, до творчої громадської праці здатних Гетьманців — не зможе бути реставроване традицийне, національне Українське Гетьманство, не зможе прибрати українських національних форм період відбудови і творчости, що настане в Україні по теперішнім періоді демократичного руйнування. Бо без Гетьманства не зможе витворитись нова авторитетна державно-творча національна українська верства, не зможе хліборобська частина тієї верстви обєднати і зорґанізувати свій хліборобський клас і не зможе біля того найдужчого українського класу обєднатись Українська Нація та зорґанізуватись Українська Держава — ось сема основна точка нашої політичної "орієнтації".

Закінчено в Жовтні 1920 р.

 

Частина I   Частина III   Частина IV