Тютюнник, Григор Михайлович

Тютюнник, Григір Михайлович (05.12.1931 — 6.03.1980), письменник.

Погожого дня 30 липня 1969 року Григір Тютюнник, перебуваючи в Полтаві, де тоді завершувалась відбудова садиби Івана Котляревського, долучив і своє слово у книзі записів про великого полтавця. "Нема у світі нації, — писав він, — яка б не утвердила себе, не відкрила себе через поета — від Гомера і до сьогодні. Я складаю глибоку шану перед Іваном Петровичем Котляревським — відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слави. Хай святиться ім’я його в віках!". У цьому вислові є, безумовно, дух причетності до отого "відкриття українців" і самого Григора Михайловича Тютюнника. Його твори теж допомагали і допомагають нині, коли особливо це потрібно, утверджувати українську ідею.

Славу в літературі Григір Тютюнник завоював не захоплюючими романами, а короткими новелами і невеликими повістями, в яких правдиво відтворив життя українського села в повоєнний час, сповнене злигоднів, страждань, неймовірних принижень. Він розділив із своїми героями ті страждання і болі і підтримав їх віру в перемогу правди, добра, справедливості. Як письменник він стоїть тепер поряд з такими іменами, як Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, Григорій Косинка... Справедливо кажуть про нього: Григір Тютюнник жив, як писав, і писав, як жив. Справедливо, очевидно, й те, що він "набагато випередив свій час і сказав у кращих новелах чимало з того, до розуміння чого ми лише тепер підійшли" (В. Дрозд).

Це так, твори Г. Тютюнника будили совість і наближали час невідворотних змін. Але треба пам’ятати й те, що й цього письменника, гордість нашої літератури, теж не минув моральний терор комуністично-кадебістської системи, жертвою якої він став. "Постать Богом посланого народові України речника Григора Тютюнника чи не найтрагічніша в історії вітчизняної літератури доби метастазної деградації тоталітарної компартійної системи в колишньому СРСР", — так писав у розвідці про винищення родини Тютюнників Олекса Мусієнко.

Григір Тютюнник народився у селі Шилівці на Полтавщині, за сім кілометрів від районного центру Зінькова, в сім’ї селян, що на той час уже були колгоспниками. Батько теслярував, косив, пиляв і нишком готувався до вступу в учительський інститут. А далі скористаємося автобіографією письменника, датованою 1966 роком: "У тридцять третьому році сімейство наше пухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила). А я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав..." Так починалося життя.

Горе прийшло в сім’ю в 1937 році. Спершу заарештувавли дядька Павла Васильовича, а в ніч з 29 на 30 листопада і забрали й батька. Додому він вже ніколи не повернувся. Мати невдовзі вийшла заміж за шилівського активіста, якого Гриць назавжди зненавидів. Ставши майже круглим сиротою, хлопець знайшов притулок у сім’ї молодшого батькового брата Филимона, який жив у Донбасі. Там він учився до початку війни, коли дядька забрали на фронт. Щоб не померти від голоду, Гриць вирушає в рідне село на Полтавщину, де й перебуває війну. В 1946 році з 5-класною освітою пішов він у Зіньків поступати в ремісниче училище заради "якоїсь одежини й 700 грамів хліба на день". Оті грами й стали рятівними для нього та овдовілої вдруге матері. Восени 1947 одержав свідоцтво слюсаря й опинився в Харкові на заводі ім. Малишева, "шліфував танкову броню", як пише в "Автобіографії". Ця робота довела до хвороби, він самовільно кидає Харків і повертається в Шилівку. За цю втечу Григір одержав чотири місяці примусової праці, які відбув у колонії Божкове, неподалік від Полтави. І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько ворог народу і сам "тюряжник"... І завербувався юнак у Донбас, на будівництво Миронгрес біля Дебальцевого. Пізньої осені 1951 року забрали в армію на довгі чотири роки, які відбував у Примор’ї. І знову повернувся в Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі.

"А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення" — це з Григорової "Автобіографії". Навчаючись у Харківському університеті, написав першу новелу "В сумерки" і журнал "Крестьянка" її надрукував. Сесії, дипломна робота, нарешті, одруження — все це не сприяло творчій праці. До неї Тютюнник повернувся вже після закінчення університету і після смерті брата Григорія, автора роману "Вир", який справив на нього сильне враження. Відбувся, як він пише, "злам": в ньому проснулося почуття національної гордості. Після прочитання словника Грінченка негайно переклав на українську своє російське оповідання, і відтоді став українським письменником. "Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу". Сталася там і друга подія: народився син, якого назвали Михайлом. "Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об тім тільки й молю Господа-Бога" ("Автобіографія"). З 1963 року Г. Тютюнник жив і працював у Києві: в редакції газети "Літературна Україна", на кіностудії художніх фільмів ім. Довженка, у видавництві "Молодь".

Перше оповідання українською мовою з’явилося у "Літературній Україні" 1 жовтня 1963 року. У 1964 — 65 роках його новели друкувались у журналах "Дніпро", "Ранок", "Жовтень", та найбільше — у "Літературній Україні": "Рожевий морок", "Кленовий пагін", "Сито, сито;.." (1964), "В степу", "Паливода", "Вуточка" (1965 — 66). 1966 року вийшла перша збірка оповідань і новел "Зав’язь", що одразу стала помітним явищем в українській літературі. Після того вийшли збірки: "Деревій" (1969), "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння", повість "Климко" (1976), "Вогник далеко в степу" (1979), посмертно — "Твори" в 2-х томах (1984): Для дітей написав твори: "Ласочка" (1970), "Лісова сторожка" (1971), "Степова казка" (1973). Переклав з російської твори В. Шукшина. За повісті "Климко" та "Вогник далеко в степу" був удостоєний премії ім. Лесі Українки. (1980). Невдовзі після того життя письменника обірвалося... Посмертно, у 1989 році, творчість Г. Тютюнника була відзначена найвищою в Україні премією ім. Тараса Шевченка.

Однією з найболючіших душевних ран Григора Тютюнника була втрата батька. Думка про нього спустошувала його життя. У нього було багато щирих прихильників його таланту, але були й запеклі недруги. Коли ідеологічний престол на Україні зайняв лихої пам’яті В. Маланчук, "на мушку" були взяті найталановитіші молоді літератори і, в першу чергу, Г. Тютюнник. Його твори піддавалися нещадній цензурі, і врешті було винесено йому звинувачення в фальшивому, антинародному зображенні життя села. Г. Тютюнник відчув на собі цькування і облогу, рукописи не приймались до друку, не було грошей для життя... Спілка стала осторонь долі письменника. Як писав один із друзів Тютюнника А. Шевченко, "надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної депресивної маси за попередні роки", що "досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправне". Вночі 7 березня Григір повісився. На столі знайшли передсмертну записку: "Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть..." Більшовицька система, вигубивши родину Тютюнників, і йому, Григору Тютюннику, "сплюндрувала долю, отруїла життя, моральним терором і переслідуванням довела до зашморгу". (О. Мусієнко). Письменник похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Книга літературної спадщини і спогадів про Г. Тютюнника його друзів під назвою "Вічна загадка любові" вийшла 1988 року.

Джерело:

http://www.pollitra.pi.net.ua

Фото: http://www.library.lg.ua/

Ссылки на эту страницу


1 Личности - Т
[Особистості - Т] - пункт меню
2 Нанкевич, Андрей Андреевич
[Нанкевич, Андрій Андрійович] (1941—1997), писатель, журналист
3 Писатели, публицисты, драматурги
[Письменники, публіцисти, драматурги] - пункт меню