История Полтавы

Петрик (Иваненко (Петричевский) Петр Иванович)

Подробности

Просмотров: 47117

Петрик [справж. прізв. — Іваненко, Петро Іванович (Петричевський) — Иваненко Петр Иванович (Петричевский); pp. н. і см. невідомі] - політичний діяч, гетьман т.зв. Ханської України, організатор і керівник антиурядового збройного руху 1692—1696 pp.

П. І. Іваненко походив із полтавської старшинської родини (є думка, що він був родичем полтавського полковника Ф. Жученка). Місцем народження Петрика називають Нові Санжари. Був одружений з небогою генерального писаря В. Кочубея. Освіту здобув у Київській академії. Служив старшим писарем у Генеральній Військовій канцелярії. Виявивши, що антиукраїнській політиці Петра І протистояла прихована опозиція різних суспільних верств місцевого населення, вирішив узяти на себе роль рятівника Вітчизни. З цією метою у січні 1691 р. Петрик без попередження покинув службу і відбув на Запорожжя. Маючи добру освіту й чималий політичний досвід, він здобув повагу запорожців, які невдовзі обрали його військовим писарем. На Січі Петрик повів настійну агітацію за союз із кримським ханом, спрямований проти Москви.

На думку деяких дослідників, Петрик діяв в інтересах старшин, що мали землі в Полтавському полку і були зацікавлені у зв'язках із Кримом, з яким вели успішну торгівлю. Підозрюють також, що Петрика хотіла використати старшинська опозиція гетьману І. Мазепі, або, навпаки, сам І. Мазепа, котрий і "благословив" Петрика на "зрадницькі дії". Коли ж Петрик розпочав активну діяльність, старшина завважила виступ проти царя передчасним і не надала Петрикові допомоги. Січ в цілому теж не підтримала його планів, за винятком сіроми.

За таємної підтримки кошового І. Гусака Петрик вирушив до Криму. Там, діючи від імені січового товариства, Петрик уклав 28 травня 1692 р. союзний українсько-татарський договір про захист спільних інтересів і взаємну оборону. На підставі договору Гетьманщина, Слобідська і Правобережна Україна мала стати самостійною державою - "Князівством видільним Київським і Чернігівським і всього Війська Запорозького городового та народу малоросійського". Про свої наміри Петрик заявив так: "Я стою за посполитий народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький визволив народ із неволі лядської, а я хочу визволити його від нової неволі москалів і своїх панів" . У листі до запорожців Петрик писав, що від своїх володарів - колишніх (поляків) і особливо тогочасних (росіян) - українці можуть сподіватися тільки шкоди та гноблення. Захистити українські інтереси можна лише за умови, якщо українці самі правитимуть у своїй країні.

З листа Петрика до запорожців (22 червня 1692 p.):

"Московські царі не мечем нас узяли. Але добровільно для віри християнської предки наші їм піддалися; царі ж ... обсадилися нашими людьми від усіх сторін неприятельських, і звідкіля скільки неприятелів війною прийдуть, то, наші міста й села попаливши і людей з потребу набравши, назад повертають, а Москва все завше за нашими людьми, як за стіною, перебуває в цілості; і тим усім не задовольнившись, намагається всіх нас зробити своїми холопами й невільниками". "Бачить Бог, що не для своєї слави, а для цілості й оборони українного нашого краю, для помноження і охорони вольностей Запорозького низового й городового Війська і для вільної військової здобичі на Дніпрі я розпочав цю справу. ...кому люба милість і віра своя, і вітчизна, воля жінок, дітей і рідних від московської неволі, ідіть з нами"

Заручившись підтримкою 12-тисячного корпусу татар, Петрик у липні 1692 р. розпочав збройну боротьбу. Виступивши фактично проти законного гетьмана І. Мазепи, він наголошував, що тим самим захищає Україну від утисків Московії. Коли, попри сподівання, запорозьке керівництво відмовилося взяти участь у поході, Петрик зібрав 3-тисячне військо з охочих козаків і був проголошений ними гетьманом. Вирушивши на Україну, в своїх універсалах самозваний гетьман закликав народ повстати проти московського тиранства і дружно стати за власну свободу.

З універсала Петрика 29 липня 1692 р. орільським жителям:

Козаки і посполиті полтавського краю зі співчуттям зустріли ці заклики. На бік Петрика перейшли Царичанка і Китайгородок; його загони, підсилені татарською кіннотою, досягли Маячки. Але Полтавський полк, очолюваний П. Герциком, зайняв сторону І. Мазепи. Останній кинув проти Петрика 6 козацьких полків і сам на чолі війська прибув до Полтави. Невдача під Маячкою, де татари в розпалі бою раптово відступили, а також повідомлення про рух значних сил гетьманського та російського війська змусили Петрика відійти за Оріль.

Наступного року він з ордою підступив під саму Полтаву, але й цього разу П. Герцик залишився вірним І. Мазепі. Від бою з військом гетьмана, що підійшов до Лубен, Петрик ухилився.

Третій похід Петрика відбувся взимку 1696 р. Татари, які складали основну частину його війська, досягли Говтви, де розділилися на дві групи: одна повернула в Придніпров'я, взявши в облогу Потоки й Омельник, а інша перейшла землями Полтавського полку до Нехворощі. Хоча гетьман підняв проти татар 5 полків, до відкритого бою знову не дійшло. Пограбувавши місцеву людність, Петрикові союзники залишили край. Збройні акції Петрика на цьому припинились, а сам він зійшов із політичної арени.

Поширена думка, що у 1696 р. Петрик загинув у бою під Кишенькою. Розказують, ніби І. Мазепа пообіцяв за голову Петрика 1000 рублів і ніби знайшовся охочий - Яким Вечірченко, котрий проколов Петрика списом, але премією не скористався, бо був полонений і страчений татарами. За іншою версією, Петрик діяв до 1708 або 1712 р., залишаючись гетьманом т. зв. Ханської України (землі між Бугом і Дніпром), але широкої підтримки його політика не знайшла.

У дослідників події 1692-1696 pp. дістали суперечливу оцінку. Одні вважають, що походи Петрика обернулися на звичайні грабіжницькі напади татар на Україну і були зрадницькою авантюрою. Інші підкреслюють визвольний характер Петрикових акцій, наголошуючи на участі в них запорозької голоти та посполитих Лівобережжя. Таку ж суперечливу оцінку дають самому Петрикові. В усякому разі наш земляк - єдиний, хто наприкінці XVII ст. закликав до боротьби за волю і незалежність України і практично намагався звільнити Батьківщину з-під московської влади, "понісши свою голову не на чуже торжество, а за долю рідного народу" (Г. Хоткевич).

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 179-181