История Полтавы

Україна на переломі, 1657-1659

• 

Подробности

Просмотров: 77199

Вячеслав Липинський. Україна на переломі, 1657-1959. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю

Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. Україна на переломі, 1657-1959. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. / Історичні студії та монографії; т. 3 – Відень ; Київ : Видання Дніпровського Союзу Споживчих Союзів України ("Дніпросоюз"), 1920. – 304 с.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Дивись також репринтне видання 1954 р. та наукове видання 1991 р.

Переведення в html-формат та складання іменного покажчика — Борис Тристанов. Текст публікується без будь яких виправлень крім виправлення помилок, зазначених на стор. 301. Примітки В. Липинського до тексту продубльовані на відповідних сторінках. Словник застарілих та маловживаних слів наводиться за науковим виданням 1991 р.

Зміст частини першої.

Вячеслав Липинський

ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ ТА МОНОГРАФІЇ

ТОМ ТРЕТІЙ

УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ

1657-1659.

ЗАМІТКИ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО
БУДІВНИЦТВА в XVII-ІМ СТОЛІТТЮ.

Відень 1920 р.

Автор застерігає собі сеї книги всі права

— 3 —

Памяти дорогого Друга, Селянина з Русалівки на Уманьщині

Левка Зануди

убитого руїнниками України на весні 1918 року.

— 4 —

Пуста сторінка

— 5 —

Переднє слово

Оця історична студія вперше була надрукована польською мовою під заголовком "Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy" в збірнику "Z dziejów Ukrainy", присвяченім памяти Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцкого і Тадея Рильського, й виданім під моєю редакцією в 1912 р. гуртком Українців, що по походженю свому належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано "польською", за її — тією руїною викликану — участь у польськім державнім життю і за придбані нею, підчас польського періоду її історичного істнування, ознаки польсько-державної цивілізації, в формі римсько-католицької віри, польської літературної "панської" мови (українською народньою розговірною мовою володіють "спольщені" Українці не сугірше від Українців "свідомих") і т. д. З тих самих причин і по таким же самим прикметам таку-ж українську козацько-дворянську верству лівобічну прозвано "російською".

За весь час моєї громадської української праці я стояв на ґрунті своєї приналежности до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої-ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродженя традицийного духового звязку зі своєю "землею" — дасть її нову моральну силу та енерґію і спасе її від розкладу і загибелі. Думав я також і думаю, що без її активної й свідомої помочи, рівно-ж як без такої-ж помочи лівобічного козацького дворянства, збудувати Державу Українську, принаймні за життя найблизчих поколіннь, не дасться. Без власної-ж держави я собі ніколи не уявляв і тепер не уявляю можности істнування Української — не етнографічної маси — а Нації.

— 6 —

І тому, придержуючись принціпу Драгоманова, що мова слуга а не пан людини, я свідомо й нарочито вживав польської літературної мови для швидшого й ширшого поширеня української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости здібного хліборобського українського класу. Особливо бажав я зазнайомити своїх сусідів і найблизчих мені по крови й вихованю земляків з тими епохами нашої історії, коли предки наші над будуванням власної держави працювали. Найважніща з тих епох се Хмельниччина. Її науковому дослідженю, пізнанню історичної правди тих героїчних часів, в котрих виросло все наше сучасне життя і без зрозуміння котрих не можна розуміти сучасности — присвячена більшість моїх історичних студій, в тім числі і студія понизча.

Надрукувати ту студію в 1912 році польською, а не українською літературною мовою я вважав тим більше доцільним, що тоді вся так звана "свідома" частина української нації (за виїмком одиниць і "Галичан"), вживаючи української літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, звязаних з питанням власної української державности, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або-ж, в найкращім разі, абсолютно байдуже. Доказом між иншим тієї повної байдужости може служити й той дрібний факт, що мої історичні праці, друковані по польськи — в котрих, на підставі звісних вже і в ріжних архівах мною знайдених нових документів, аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодня сам, думаючи, що може тепер, після відродженя Української Держави, наше громадянство почне цікавитись звязаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки. Врешті послідніми часами богато українців, з посеред наших історичних державно-творчих верств, стало брати участь в національнім і політичнім життю своєї нації, а їх власне проблеми нашої державности, думаю, повинні інтересувати в першій мірі.

Сей третій том моїх історичних студій єсть продовженя тому I-го, в котрім заналізована участь української шляхецької верстви в Хмельниччині, і тому ІІ-го, де в монографії про одного з найви-

— 7 —

датніщих Хмельничан — Полковника Станіслава Михайла Кричевського — представлені перші роки повстання. Всі ці студії були вступом і підготовкою до ширшої "Історії України", котру я почав було писати перед війною, по схемі дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією і з більшою увагою не до сентиментально-опозицийних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та орґанізацийних прояв історичного життя нашої нації. Але-ж вся моя бібліотека й рукописи згоріли підчас погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарах на Уманьщині. Не знаючи, чи зможу вже задуману мною "Історію України" написати, деякі її дані й висновки використовую тепер, поширивши значно оцю мою студію в порівнанню з її першим, польським виданням.

Дорогій памяті мого Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській, — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і підчас російської революції, був убитий злими і темними людьми — присвячую мою працю...

Автор

— 8 —

Пуста сторінка

— 9 —

УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ

1657-1659.

Замітки до історії українського державного будівництва
в XVII-ім століттю.

— 10 —

Пуста сторінка

— 11 —

Розділ І

Два документи

Історик, який студіює уважно часи найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так по своїм замислам і індивідуальній вартости людей, котрі ті замисли в життя переводили — часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького — мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники Великого Гетьмана і в який спосіб зумів він, досі один — єдиний, запрягти всю велику, перед тим розєднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до будови власної держави? Історичні сліди, котрі нам у формі писаних документів ті часи залишили, й навіть та їх частина, яка досі науці відома, дають на ці питання досить ясну й вичерпуючу відповідь. Два таких документи — з огляду на їх історичну вагу — в цілости, подаю низче, з польської мови, в якій вони були писані, на сучасну українську мову переклавши, але по змозі як найблизче придержуючись стилю, висловів і термінольоґії тогочасної.

І. Присяга їх милостивих панів шляхти пинської, дана Гетьману
Богдану Хмельницькому 20 Червня 1657 р.

Во імя Пресвятої Тройці, Отця, Сина і Св. Духа. Амінь.

Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повніщого і безпечніщого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлости і непокірности занапащеня та ізкоріненя. Дізнало такого допусту на собі й Велике Князівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве одплакалось від остаточного знищеня, даючи тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був Повіт Пинський. Порадившись між собою, щоби запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій карі, через висла-

— 12 —

них з поміж себе чести достойних людей такий обговорили з Його Милостю Паном Гетьманом Запорожським і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключать:

Ми, Лукаш Єльський, Маршалок, Адам Спитек Бжеський, Стольник, урядники Повіту Пинського, яко прислані посли, своїм і всеї Братї (шляхти) Повіту нашого іменем присягаємо Богу, в Тройці Святій Єдиному, Найсвятіщій Матері Божій і всім Святим, згідно з обрядом і наукою віри нашої, нам через Апостолів даної і нами визнаваної — що то все, що ми з ЙМП. Гетьманом Військ Запорожських від імени і по дорученю всеї Братї постановили, відносно вічного і нерозривного союзу — ми самі й ті, котрих іменем ті річі становимо, здержимо у всіх до нашого союзу належних умовах та пунктах і потомки наші — під обовязком присяги тепер нами даної — здержати будуть повинні.

Обіцюєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірваня злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно підюжувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найблизчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством з ними. До того, всеї Братї іменем, зобовязуємось, про всякі ворожі заходи проти Війська Запорожського які-б нам на нашім пограниччю стали відомі, завчасу повідомляти і про все, що на шкоду Україні й усьому Війську мало-б готовитись, маємо перестерігати, ні в чім вірности союзницької не нарушаючи.

Віри як Православної Грецької, так і Римської Католицької свобід і границь наших обопільних — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо.

Старшинства, уряди й зверхности, так земські як і військові, з рук ЙМ. Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всею шляхтою Повіту Пинського вибиратись, але затвердженя їх по виборі у Й. Милости просити будем обовязані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли тільки того треба, будучи — від його-ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він над урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без

— 13 —

його відома, самі не можем обявляти війни, ані нападів робити на чужі краї, без його на те дозволу, важитись ми не повинні.

Через Нього (Гетьмана) Царю Й. Милости при Війську Запорожськім маємо вважати себе в вічнім підданстві, нічого неприятелям царським не дораджуючи, ані їм явною чи тайною піддержкою не помагаючи.

Позаяк нас ЙМ. Пан Гетьман заховав при давних, даних нам Королями Польськими, правах, прероґативах, вільностях, судах і зверхностях, так лєнних як і доживотніх здавна наданих, ні в чім їх ваги не нарушаючи — за винятком одібраня королівщин свіжо наданих і до Пинського староства належних, і умови, що надання доживотні по смерти особи, що на них має право, до Пинського староства мають бути прилучені — то і ми, яку мали для попередніх Панів наших (Королів Польських), таку-ж і для ЙМ. Пана Гетьмана теперішнього і будучих, і для всього Війська Запорожського приязнь і зичливість ми і нащадки наші заховаємо, в часах щастя та нещастя взаїмно і непорушно на віки вічні заховати будем повинні, не йдучи за чужими лукавими листами та намовами.

Навпаки, коли-б ми знали о таких, сусідніх з нами, краях польських та литовських, котрі уперто не хочуть пристати до союзу й злуки з ЙМП. Гетьманом і всім Військом Запорожським, то ми обіцяєм їх нашою намовою від тієї упертости одводити, пильнуючи того, чого союз наш взаїмний з Військом Запорожським вимагає.

Надто у всім тільки від ЙМ. Пана Гетьмана Запорожського, тепер і на потім будучого, маємо заховати залежність, ніяких урядів собі, помимо Його волі, не присвоюючи. Тоб-то ані соймиків скликувати, ані стягання Хоруґвей задумувати, без особливого від ЙМ. Пана Гетьмана сповіщеня ми не повинні, хіба-б в наглій і горячій пригоді.

Унію і всякі инші чужі віри, нам і Війську Запорожському противні й неприязні, ізкоріняти одностайно ми зо всею Братією нашою повинні, не бажаючи для тих душам християнським зараз в повіті нашім місця і принади. Наколи-б одначе хто з осіб духовних (Уніятів), повернувши до належного Митрополиту Київському послушенства, дістав від Митрополита свідоцтво про спокутуваня за своє відступництво, і коли-б за його горяче духовенство просило, то для такого буде мати ЙМ. Пан Гетьман свою Панську увагу.

— 14 —

Врешті, всі обовязки, союзові присущі, хоч-би тут про них і не згадалося, виконати обопільно й заховати ми повинні вічно. Так нам поможи Господи Боже і невинна Мука Господа Христа.

А по виконаню присяги поіменовані ЇМП. Посли — ЙМ. Пан Лукаш Єльський маршалок, Пан Адам Спитек Бжеський Стольник Повіту Пинського з Братією нашою на той час будучою, для більшого ґрунтовного забезпеченя Союзу при печатках своїх руками власними підписалися, обіцюючи, що те саме всі ЇМ. Панове шляхта Пинська незволікаючи учинити мають.

Діялось в Чигрині д. 20 Червня 1657 року.¹⁾

II. Забезпеченя, дане Гетьманом Богданом Хмельницьким
шляхті Повіту Пинського 28 Червня 1657 року

Во імя Господнє. Амінь. На вічну річи памятку.

Ми Богдан Хмельницький Гетьман

Ґенеральний Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найпевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, ЙМП. Лукаша Єльського Маршалка і ЙМП. Адама Спитка Бжеського Стольника, Диґнітарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтпливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:

¹⁾ Польський оригінальний текст цієї "Присяги" виданий мною в збірнику "Z Dziejów Ukrainy" з копії Архіва кн. Чарторийських у Кракові, cdx 2446, f. 75-7. Цей кодекс з другої половини XVII стол. обіймає копії ріжних актів, листів, справ маєткових і ин. Степана кн. Четвертинського підкоморія брацлавського. Його син Микола, каштелян мінський, яко дідич пинський, був безпосередньо в подіях в Пинщині заінтересований.

Дозволю собі звернути увагу дослідника еволюції нашої національної назви на вислів: "Ukrainie і Wszystkiego Woyska". Для читача необзнайомленого з нашою термінольоґією національною й ґеоґрафічною в половині XVII стол., вважаю потрібним пояснити слідуюче. Стара наша національна й територіальна назва "Русь", одідичена по князівській державности київській, в ті часи перебула вже значну еволюцію. Як відомо, по Люблинській Унії землі руські, що входили (за винятком Руси Червоної і західного Поділля) в склад Вел. Кн. Литовського, були поділені, при чім частина Підляшшя, Воєводство Берестейське й Пинщина осталась в автономнім Вел. Кн. Литовськім, а решта була інкорпорована до Польщі і під назвою "земель руських Річпосполитої", творить від тоді "малопольську" провінцію польської Корони. Отже серед тих коронних "руських земель" Річпосполитої, землі південні: воєводство Київське, Чернигівське і Брацлавське, починають усе частіще виступати під своєю спільною стародавньою провінціональною назвою: — Україна — а "землями руськими" починають зватися тільки північно-західні наші землі, отже воєводство Руське (більш-менш теперішня Східна Галичина), Поділля, Волинь, частина Полісся й Підляшшя. Що до назви національної, то старий термін "Русь" в пол. XVII стол. все більше починає ідентифікуватись з поняттям реліґійним і вживається для означеня православних мешканців Річпосполитої. Давніще Русю звалися всі мешканці земель старої князівської Київської Держави без ріжниці їх віри, тепер-же ця стара державно-національна традиція дає ще себе знати тільки в урочистих політичних маніфестаціях, що обєднують иноді всю шляхту земель руських супроти представників инших земель Річпосполитої. В щоденнім же житті все більше тепер "Народом Руським" в Річпосполитій зветься шляхта, духовенство й міщане, які визнають православну віру і то однаково як Українці так і Білоруси. Але цей реліґійно-національний термін "Русь" не ідентифікуєтья з Великоросією, яка тоді зветься загально Москвою. Натомість назва "Україна", в міру зросту там "на Україні" сили козацької і в міру розвитку державних та сепаратистичних тенденцій козаччини, починає все частіще вживатись, як поняття національно-територіяльне для означеня мешканців нової козацької держави. Ця нова наша національно-територіяльна назва має вже тоді тенденцію поширитись на всі коронні "руські землі" і навіть на південну частину руських земель Вел. Кн. Литовського, тоб-то на всю нашу етноґрафічну й державно-історичну територію, в міру того, як ці землі починають прилучатися до козацької держави. Поруч назви "Русь" вживається зрідка і її синонім "російський" = "руський", а від Переяславської Умови, зразу в переписці й літературних зносинах з Москвою, починає вживатись термін "Малороссія", "малоросійський" = "малоруський", термін дуже давній, наданий ще Галицько-Волинській Державі грецьким духовенством, але термін чисто літературний, запозичений тепер козацькими політиками від православних сфер духовних. В моїх замітках по змозі стараюсь придержуватись термінольоґії XVII стол. і безумовно задержую її в усіх цитатах.

— 15 —

Що від нині ані самі поводитись з ними по неприятельськи, ані якогось на їх маєтности особливого війська насилати не будемо, крім окремих залог, для порядку призначених, і не будем ані самі, ані через намовлені до того особи проти них на їх згубу кого небудь чужого підюжувати. Навпаки, коли-б хто небудь з ненависти до них за те, що вони союз і злуку з нами учинили, або для якоїсь иншої причини, хотів їм шкодити, наскочивши на їхній край з військом та огнем і мечем його руйнуючи, то ми їх боронити та запомогати і як-би треба було то й усім Військом неприятеля на них наступаючого відгоняти обіцюєм, навіть як-би се був і близький нам, але поради нашої — їх не зачіпати — не слухаючий.

В обрядах Римської віри, в котрій до Нас пристають, ніякої перешкоди Ми й потомки Наші і все Військо Запорожське їм чинити не будемо, ані нікого з них примусом до віри Православної Грецької навертати, як і записей давних і свіжих на костели відбирати й нищити не повиннісьмо, крім тих, які видерті з маєтків православних і які з кривди убогих православних повстали. Чужі одначе секти й Унію, яко причини великого зла, постановляємо обопільно ізкоріняти, не відмовляючи одначе доступу до ласки Нашої тим духовним (Уніятам), котрі правду пізнавши і при відданю належного Митрополитові Київському послушенства добру покуту учинивши, будуть мати за собою горячу нашого духовенства просьбу і рекомендацію.

Прероґативи, вольности і суди шляхецькі, станові їхньому належні, так як за Королів Польських бувало, їм забезпечаємо. Одного тільки вимагаємо, щоб скорочена була процедура правна і тим шляхті убогій до зубожіння й лишньої тяганини по судах була загорожена дорога. Уряди, чини й почести, як земські так і військові, які мають тепер панове шляхта Повіту Пинського собі від Короля Польського надані, за кожним до смерти його залишаються. Коли-б одначе присудом Божїм хто з урядників з цього світу зійшов, мають иншого на його місце по свому звичаю вільно обрати на ті уряди, котрі звикли з давних давен по вибору настановляти. Але затвердженя вибору при собі заховуємо. Иншими урядами, котрі від нашої волі й розсуду залежать, самі диспонувати будемо, маючи респект і увагу для заслужених, за рекомендацією старости Нашого Пинського. Крім того, військові уряди всякі, котрі тепер і потім істнувати будуть, забезпечуємо повною владою, оставляючи Полковникови на той час будучому вільне та повне

— 16 —

Ротмистрів і Поручників представлюваня. Всі вони одначе без Нашого наказу нікому війни обявляти, ані нових союзів з ким небудь заключати без особливого нашого дозволу не повинні.

Маєтностями дідичними в Повіті Пинськім, Мозирськім, Туровськім і инших, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, дозволяємо їм володіти вільно зо всіма доходами. Також лєнні права, кому вони здавна за Королів надані, мають в цілости за тими оставатися, в чім їх за Нас і Потомків Наших асекуруємо разом з Військом Запорожським. Одні тільки королівщини, до староства Пинського, також і инші, до доходів Наших належні, мають бути від користування їхнього виключені. Але доживотні надання кождому до смерти служити повинні, а по смерти держателя до нашої повертаються диспозиції.

Службу Божу, звичайні Процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри Римської — за ними в цілости оставити і ніяких хоч-би найменших перешкод в цих річах не чинити Ми й Потомки Наші з Військом Запорожським під словом християнським прирікаємо.

Загалом у всіх инших належних їм вольностях кривди ніякої чинити не будемо, під умовою, щоб чогось нового в них для ошукання Нас видумано не було. Так само всі умови, до союзу належні, статечне додержати і це Наше Забезпеченя через надзвичайних послів присягою ствердити беремося, зобовязуючи від нині Самих Себе і Потомків Наших і все Військо Запорожське, що одних будемо мати друзів та ворогів і вічно та ненарушно в союзі жити будемо. Покладаємось на ЇМ. Панів шляхту Пинську, що й вони додержать в цілости ті умови, до котрих зобовязалися, склавши Нам на це свою, для затвердженя союзу, присягу.

То все, щоб більшу вагу і ґрунтовність мало, рукою власною це Наше Забезпеченя при печати військовій підписуємо. Діялось в Чигрині д. 28 Червня по старому календарю Року Божого 1657. Богдан Хмельницький Гетьман Військ Його Царської Милости Запорожських. Прийнято до книг київських 7 Липня по старому календарю.²⁾

* * *

Що означають ці документи? На якому ґрунті повстав вічний союз між католицькою вже тоді в своїй більшости шляхтою Пинського

²⁾ Польський текст "Забезпеченя", виданий мною з копії Архіва кн. Чарторийських, cdx 2105, f. 31. Цей надзвичайно цінний кодекс, що походить з Бібл. Пулавської, має заголовок: "Autentyczne pisma podczas buntu Chmielnickiego" і складається майже виключно з оригінальних документів половини XVII стол. Копія цього "Забезпеченя" ("Ubezpieczenie") зроблена без сумніву безпосередньо з оригіналу, невдовзі по його написаню. Вказує на це передовсім її форма: це великий аркуш тогочасного паперу, вклеєний до кодексу одним боком, а потім складений удвоє, писаний in folio. В горі починається ця копія від слів: "W imie Pańskie" і т.д.; тоді з нового рядка, в формі заголовка великими буквами: My Bohdan Chmielnicki — і тільки потім звичайним письмом починається текст від слів: Generalny Woysk і т.д. Текст переходить потім на другий бік аркуша й кінчиться підписом Гетьмана по стороні лівій. В середині місце печаті, а потім по лівім боці йде приписка иншим чорнилом й иншим письмом: Wpisany do xiąg Kiiewskich і т. д. Врешті в долині з правої сторони дописано: "Rota przysięgi P. Suryna Woyskiego Żitomirskiego — потім слова від "P. Suryna" до кінця закреслені й у горі надписано: wykonaney przed P. Hetmanem Woyska Zaporoskiego. Текст цеї форми присяги такий: "Ja N przysiegam P. Bogu Wszech. w Trójcy S. jedynemu, najswiętszej Pannie і wszystkim swiętym według obrzędu і upodobania wiary mojej przez Apostoły mnie podanej, iż to wszystko cokolwiek z IMcią P. Hetmanem Woysk Zaporowskich strony wiecznej і nierozerwanej Ich MPP. Posłowie Powiatu Pińskiego і Możyrskiego imieniem wszystkiej braci umówili przyjaźni, ja tedy te wszystkie puncta strzymać mam і we wszystkich do przyjażni należnych conditiach ja sam і potomkowie moi pod obowiązkiem przysięji teraz ode mnie wypełnionej strzymać będą powinni. Obiecując, że ani о żadnej wiekuiście zdradzie і rozerwaniu związku naszego myśleć z Woyskiem Zaporowskim, ani żadnych pobudzać postronnych nieprzyjaciół pokryjomie і factij czynić na szkodę Woyska Zaporowskiego nie będziemy. Ale owszem na wszelakich z tym że Woyskiem Zaporowskim nieprzyjaciół, by też і najbliższych nam, nie kładac żadnej wymówki blizkości ani spowinowacenia staciem powinien. W ostatku wszystkie powinności przyjaźni naleźne zobopólnej, luboby і tu niewyrażone, wypełnić і zachowaciem powinien koniecznie. Так mi P. Boże pomóż і męka niewinna Chrystusa Pana." Отже ця дописана з боку форма присяги дає нам змогу припускати, що маємо перед собою одну з копій "Забезпеченя", розісланих до городів повітів Пинського, Туровського і Мозирського для відібрання від тамошньої шляхти присяги на місці. Свідчить про це також присутність цеї копії в однім кодексі поруч з ориґінальними документами того часу. Це Забезпеченя було вже видруковане раз в "Памятникахъ Кіевской Комисіи" т. II, N. 35 (і в виданню 1898 p., N. 43) з офіціяльної копії обляти того Забезпеченя, написаної 7 Липня 1657 р. до "книг міських права маґдебурського, ратуша Київського". Це значить, що "Забезпеченя" було внесено до книг міських Київських перший раз 7.VII.1657 p., a потім вже випись цієї копії (обляти) з книг була внесена знов до цих же самих книг другий раз 20 Липня 1658 р. Власне ця друга облята видана в "Памятниках".

— 17 —

Повіту і православним Гетьманом Війська Запорожського? Яке політичне і соціяльне тло того акту?

Наша дотеперішня історіоґрафія, розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеології державности російської, ідеології державности польської і національно-культурної демократичної і недержавної, ідеології української не дає відповіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи инакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини.

Отже, і цей факт союзу і злуки неправославної шляхецької верстви з Військом Запорожським не міститься в рамках ані суто православного "возсоєдиненія Руси", ані "некультурного антипольського, антишляхецького і антидержавного козацького бунтарства", ані скромних "культурно-національних демократичних українських змагань". І тільки основно визволившись з накинутого нам підчас нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець, — тільки усвідомивши собі весь розмах нашої історії, широкі державні, орґанізацийні замисли предків наших, ми зможемо зрозуміти поодинокі діла тих предків, згідно з правдою — науково — оцінити поодинокі факти нашої минувшини. Історичним коментарем до двох вище наведених документів, аналізом зафіксованого в них історичного факту з точки погляду державно-орґанізацийних змаганнь української нації в XVII-ім століттю, мають бути дальші розділи цих заміток.³⁾

³⁾ Крім літератури й джерел показаних у дальших примітках, при писанню цих заміток я використовував джерела до часів Хмельницького, подані мною докладно в збірнику "Z Dziejów Ukrainy" та в українських перекладах в томі І і II моїх студій.

— 18 —

Розділ II

Політика козацького автономізму від початку повстання 1648 р. до Переяславської Умови.

Велике українське повстання 1648 р. було викликане страшенним, національним роздражненям, а з погляду тодішніх Українців — національним утиском, котрий проявлявся головним чином в тому, що Польська Річпосполита, в інтересі керуючих нею шляхецько-маґнатських кругів, стала протеґувати українську реліґійну унію, обмежуючи зразу в правах, а потім безсистемно намагаючись винищити непевне з державно-національного (національне — в ті часи ставало синонімом католицького) польського погляду українське православя. Отака польська, дратуюча українську націю, державно-національна політика; економічно-соціяльні відносини в козацькій Україні, котрих головною ознакою ставала остра суперечність інтересів економічно інтенсивніщого дрібного та середнього, козацького й шляхецького землеволодіння, з інтересами економічно екстенсивного великого землеволодіння маґнатського — врешті повна деґенерація на Україні польської державности, її безсилля в боротьбі зі степовими кочовниками (котре тоді проявило себе виразно в банкроцтві завойовницьких плянів короля Володислава IV), а значить і її непотрібність для виконаня цих тодішніх головних державних українських змаганнь — все це вмісті мусіло довести до великого перевороту 1648-9 років.

Поступово-опортуністичний український рух — котрий у формі реліґійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми все сильніщими, теж поступовими, шляхецько-оліґархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями — викликав серед української нації незвичайно остру, і заразом по своїй соціяльній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію. І тоді, коли поступова та демократична унія (підкреслюю, що говорю про унію в XVII-ім стол. і тільки з погляду політичного) була рухом виключно інтеліґентським — европейскою вірою вищого, найбільше освіченого, найбільше культурного і ліберального духовенства та всякого дрібного здеклясованого міщанства — то

— 19 —

православна реакція зібрала коло себе всі привязані до старої національно-державної традиції військово-хліборобські та військово-промислові економічно продукуючі класи. Отже в першій мірі степове "українське" козацтво, останки православної "руської" хазяйовитої — в свої села від чужої і ворожої культури утікаючої — шляхти і заможне, промислове міщанство. Сполученя тих трьох економічно сильних класів з простолінійним і фанатичним в своїй "темноті" православним духовенством і такою-ж православною інтеліґенцією на ґрунті спільної національно-конфесійної ідеольоґії, — використання тодішніми політиками переворотової енерґії соціяльно невдоволених селянських мас, — прекрасна класово-військова орґанізація козаччини, — ґеній Гетьмана Хмельницького і історичне щастя, в формі цілого ряду високо талановитих, безмежно своїй ідеї відданих і морально дісціплінованих його помічників — ось що дало тодішній революції, яка розпочата була сотнею фанатиків в момент здавалося повного занепаду нації — найбільше можливу в тодішніх умовах побіду. Дальший розвиток подій поставив перед провідниками нації завдання дати Україні, "з неволі ляцької" увільненій, такі правно-політичні форми існування, які-б окреслили її відносини до сусідів — зовні, і які-б унормували її міжкласові соціяльні відносини — внутрі. Першою спробою кодифікації цих правно-політичних форм, першим етапом тодішньої української державної політики була Зборівська Умова, заключена 10/20 Серпня 1649 р. між Українським Військом Запорожським і Польською Річпосполитою.

Поминаючи початкові заяви і "петиції" Гетьмана — про котрі я ширше в попередніх томах сих студій говорив — Зборівська Умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпеченя українській нації в рамах польської державности: 1) політичної автономії на території козацькій, і 2) культурно-національних прав в цілій Річпосполитій. Перше знайшло вираз в пунктах, які постановляли: що польське військо коронне на територію козацьку входити не буде (пункт 6-ий); що всі уряди на цій території, то-б-то в воєводствах Київськім, Брацлавськім, і Чернігівськім — які тоді носили спільну назву України — мають бути давані тільки православній шляхті (пункт 9-ий); що вся військова оборона цеї території, а значить і фактична власть над нею, віддається Війську Запорожському, котрого давні привилєї всі заховуються (пункт 1-ий), число котрого побільшується

— 20 —

до 40 тисяч (пункт 2-ий) і котре підлягати має виключно власті Гетьманській, скріпленій матеріяльно наданням "на булаву" богатої і великої Чигиринщини (пункт 3-ій).

Друге проголошувала т.зв."Соймова Апробація прав і вільностей віри грецької Народу Руського" (12.1.1650 р.), по котрій весь "Народ Руський духовного, свіцького, шляхецького й посполитого стану, так в Короні, як і в Вел. Кн. Литовськім, при давніх правах і вольностях був захований, особливо міщане київські, чернігівські,

вінницькі, мозирські, річицькі, стародубовські, пинські й инші". Права шкіл і друкарень "руських", де-б вони не находились, так само були цим актом признані й потверджені. Оця "Апробація сеймова" була обрізаною на соймі постановою 8-го пункту Зборівської Умови, який крім того вимагав, щоб Київський Митрополит дістав місце в Сенаті і пункту 10-го, по котрому ще й Єзуїти немали-би права селитись ані в Київі, ані в тих містах, де існують "упривілєйовані", то-б-то урядом польським затверджені "руські школи".

Спроба погодити в Зборівській Умові визвольні змагання відродженої української нації з претензіями здеґенерованої польської держави очевидно мусіла скінчитися повним крахом. Державний орґанізм Річпосполитої був уже заслабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести, а сили України стали вже завеликі, щоб її можна було до стану попереднього — з-перед повстання — повернути. Сойм 1650 p., що ратифікував Зборівську Умову, не давши київському Митрополитові Косову місця в Сенаті, відкинувши загальне жадання всіх православних, щоб церковна унія була знесена — "щоб тільки Римський та Грецький закон оставалися так, як це за злуки Руси з Польщею було" — обурив всі верстви українські, від вищого духовенства й ультра-лояльної шляхти, типу воєводи Кисіля, почавши. Крім того сойм обмежив амністію для шляхти, що брала участь в повстанню, і замість "шляхти, котра яким-би то не було способом опинилась у Війську Запорожськім" (як було сказано в прийнятім обома сторонами проєкті "деклярації королівської ласки") підлягати амністії, згідно соймовій постанові, мала тільки "шляхта, котра підчас тієї заверухи не хотячи (nolentes) при Війську Запорожськім оставати мусіла". Се знов до живого обурило всіх головних провідників повстання — шляхту однаково як православну, так і католицьку. Врешті сподіваний по ратифікації умови поворот в Україну

— 21 —

зненавиджених властителів лятіфундій — маґнатів — електризував усю могутню масу козацьку і прилягаючі до неї — зверху шляхецькі, а знизу селянські верстви. Україна і Польща мусіли розпочати нову боротьбу, але вже в инших, чим у перших роках повстання, зовнішніх і внутрішніх умовах.

Вся величезна енерґія нації, виладована в перших часах повстання, була змарнована тодішніми політиками й пішла на торги за обмежену автономію. Цей сумний факт дуже ясно й виразно зазначили наші історики для XVII-гo століття і дуже остро обвинувачували за це Хмельницького. Але-ж тоді в XVII-ім століттю справа національна спочивала в міцних і певних руках завзятого козацького класу і його великого провідника. Цей клас з цілою енерґією розвиває і веде її далі, неначе скріплений ще більше своїми помилками і невдачами. Натомість по 1649 році слабне участь у повстанню українського селянства, потерпівшого сильно на козацькій території — поскільки воно в ряди козацькі не вступило — від татар, а в решті українських земель (на Волині, Поділлю, Поліссю, Галичині і т.д.) знеохоченого до козацтва, котре, сконцентрувавшись від того часу на своїй території, оці північно-західні землі мусіло на якийсь час в давній "неволі польській" залишити. Знов Річпосполита в тім самім часі тратить поміч маґнатів — "королевят українних" — тепер, з хвилею переходу "на Україні" власти до Війська Запорожського, вже остаточно зруйнованих і, що найважніще, починає вона тратити численні шаблі української не скозаченої шляхти, котра від 1650 р. стає чим раз більше невтральною і все уважніще ставиться до України й політики її "Ясновельможного Великого Гетьмана"...

Відповідно до тих змінених умов міняється й тактика воюючих сторін. При Хмельницькім не бачимо вже на першім місці голосних провідників "черні" — Ґловацьких і Кривоносів — їх місце займають поважні козацькі полковники, політики й дипльомати. Річпосполита не думає вже Яремами Вишневецькими "усмиряти збунтованих хлопів", а в союзах з сусідніми державами шукає помочі й військової підмоги проти своєї "провінції". "Українське питання", кажучи по сьогоднішньому, стає найбільше пекучою проблемою цілого Сходу Европи й притягає до себе увагу цілого її Заходу. "Відношення" до Хмельницького — пише польський історик Кубаля — керувало політикою Річпосполитої й су-

— 22 —

сідніх держав до такої степені, що, не знаючи його особи і його замірів, ходу подій зрозуміти неможливо."⁴⁾

Великих томів треба для докладного представленя дипльоматичної акції Українського Гетьмана. "Здається не було дня — знов слова того-ж польського історика дозволю собі навести — щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипльоматичних аґентів, курєрів і посланців, і не посилав своїх." Попробую тут зазначити тільки головні напрями його політики і то постільки, поскільки се для зрозуміння двох вище наведених документів необхідне.

Наслідки Зборівської Умови показали ясно й виразно, що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річпосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може. Отже людина, що стояла на чолі нації, мала перед собою дві дороги: або скерувати всю національну енерґію на боротьбу за зміну того внутрішнього державного устрою і справу будуччини Польської Річпосполитої зробити українською національною справою, — або, пірвавши зовсім з Польщею, скерувати всю національну енерґію на орґанізацію власного державного життя поза межами Річпосполитої. Хмельницький довгий час не міг зробити рішучого вибору й хитання Гетьмана — фатальне роспорошуваня національної енерґії — це засаднича риса його політики в добі першій, доПереяславській. Цю добу Хмельниччини — з огляду на все повторювані в тім часі угоди козаків з Польщею — я називаю добою козацького автономізму.

В своїх замірах перебудови Річпосполитої, з котрими довго не міг розстатися Запорожський Гетьман, він головним чином пробував перевести такий плян: скріпити монархічну власть польського Короля (що мало-б вгамувати самоволю маґнатсько-шляхецьку) і посадити на польський престол монарха не-католика (що мало-б бути запорукою "прав і вільностей" національно-православних). "Про се Господа Бога просимо — писав не раз Гетьман Хмельницький до Короля Яна Казіміра — щобись рачив бути Самодержцем, як инші королі, а не так, як предки Вашої Королевської Милости власне в неволі у шляхти." Про його відносини до одного з найбільше ним протеґованих некатолицьких кандидатів на польський престол — Ракочія (другим був Царь московський) я говорив ширше в томі ІІ-ім моїх Студій. Тут додам, що вже в місяць по заключеню Зборівської Умови з Яном Казіміром,

⁴⁾ Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 6-7.

— 23 —

посли Гетьмана пропонують князю семигородському детронізацію того-ж Яна Казіміра і що вони повторюють ті пропозіції ще більше рішучо в початку 1651 року. Важно, що ті пляни Хмельницького горячо підтримували опозиційні дісідентські (протестантські) сфери Річпосполитої на чолі з литовським князем Янушем Радзівіллом. Ці сфери надавали цим плянам настільки велику вагу, що вже по Умові Переяславській — значить по втраті України — Радзівілл тільки в покликаню на польський престол Ракочія бачив єдину й послідню надію привернути назад Україну до Польщі.

Але власне тому, що ініціятива тих спасенних для Польської Річпосполитої плянів ісходила від Хмельницького, їх абсолютно не можна було перевести в життя. Для цього бракувало перш за все почуття рівности між реформатором і тими, кого він хотів своєю реформою ущасливити. В очах Поляків Хмельницький був все ще тільки "збунтованим рабом" і чим більше він Польщу жалів, чим більше дбав він про її будуччину, тим голосніщою луною йшла по Польщі слава, що "раб" дрожить перед "Маєстатом Річпосполитої". Сей факт настирливо кидається у вічі кожному, хто ті часи безпосередньо з джерел — листів, хронік, мемуарів, документів і актів тогочасних — студіював...

І відповідає сей факт зрештою тому, що все й скрізь, в життю всіх націй і суспільств запримітити можна. Тільки повна побіда над гнобителем, або абсолютна супроти нього непримиримість, дають в його очах моральну вартість і рівновартість пригнобленому. Тут — в сім першім періоді — ані такої побіди, ані такої непримиримости у Хмельницького ще не було й тому його льояльні польсько-державні наміри, замість ослаблювати, тільки зміцнили польських ворогів реформ і України, тільки скріпляли антікозацькі, антімонархічні, фанатично-католицькі сили польської шляхецько-маґнатської олігархії. В результаті, замість реформ — прийшло Берестечко. За крівавий берестецький погром українського війська прийшла не менше крівава відплата польському війську під Батогом. Замість співжиття двох, не вважаючих себе взаїмно рівними, народів в одній державі — все ширше розливалося між ними море крови. З неморальних — бо на взаїмних ошуканствах і взаїмному культивованю своїх слабостей опертих — паперових угод виростала між цими народами така-ж неморальна, дика — бо на почуттю слабости оперта — зненависть...

— 24 —

Але Гетьман Хмельницький не був рабом. Його велика душа мала всі дані зрозуміти, що треба розторощити державу, в котрій його народ і він сам не міг стати рівноправним і рівновартним паном...

Думи про се були у самого Гетьмана й найблизчого гуртка його помічників віддавна. Без цих, як казали сучасники — "шалених дум" — ґрандіозне діло Хмельницького було-б психольогічно неможливе. Вже своїм союзом з Татарами в самім початку повстання Хмельницький надав йому виразні прикмети "державної зради", котра раніще чи пізніще до повного сепаратизму мусіла-б довести. І коли замість того, в протязі пятьох літ, ми бачимо уперто повторювані угоди з Польщею, то факт сей мав глибші соціяльні й політичні причини, котрі поза самим Гетьманом Хмельницьким лежали. Зводяться-ж ці причини головним чином ось до чого: 1) степова неграмотна козаччина і таке-ж неграмотне селянство — які в перших часах повстання головну ролю грали — витворити самі з себе власної сепаратистичної державної ідеольоґії не могли; 2) пізніщі творці й виконавці цеї ідеольоґії — шляхта українська і городове міщанське козацтво — за малу ще в верстві козацькій в першій добі повстання вагу мали для того, щоб вже тоді свої сепаратистичні пляни перевести; 3) монархічна реакція проти демократично-шляхецьких олігархів, яка творила головну політичну суть (побіч розуміється національно-реліґійних і соціяльних стремліннь) повстання, не могла прибрати українських державних форм доти, доки особа монарха, чи взагалі самодержця, в розумінню народніх мас, поза Україною стояла; 4) Хмельницький, котрий "з волі Божої став самодержцем руським", ще не встиг в очах свого народу здобути потрібної віри в ці свої великі, сказані ним в момент побіди (1648 р.) слова. Тому сепаратизм Гетьманський в добі автономізму має характер конспірації. Ці таємні зносини Хмельницького з Султаном турецьким, Князем семигородським, Царем московським і т.д. — про котрі очевидно говорять нишком по цілій Україні — крок за кроком відвертають повільну, тяжку думу народню від особи далекого й милостивого, "панами" тільки поневоленого, польського Короля. Вони так само крок за кроком все побільшують в народній уяві саму постать і її могутність — розмовляючого як рівний з ріжними монархами — Богом Україні даного Гетьмана Богдана. А в біжучій політичній практиці вони мають служити засобом зреформувати Польщу; вони мають примусити до

— 25 —

уступок, привести до розуміння дійсности, поставити на один з иншими державами супроти України рівень упертий "Маєстат Річпосполитої". У всіх цих незлічимих козацьких конспіраціях головна роля припадала найтісніщими інтересами з Україною звязаному її сусіду — Туреччині.

Зразу на початку повстання, в Липні 1648 p., прибули до Стамбулу посли Хмельницького, прохаючи потвердити союз козаків з Татарами і предлагаючи за це в застав Камянець на Поділлю. Пізніще, 14 Жовтня 1648 p., Гетьман пише листа до Султана, в котрім просить прийняти під свій протекторат Україну і котрий підписує, як "Гетьман Війська Запорожського і "всея Руси", звичайний при тім додаток — "його королевської милости" — очевидно, коли тут мова вже про "всю Русь" йде, опускаючи. Ці забіги увінчались успіхом: новий Султан в кінці 1648 р. приняв Військо Запорожське під свою опіку й пізніще навіть видав Гетьманові "дипльом на князівство Руське" — згодом Поляками під Берестечком разом з иншими документами здобутий.⁵⁾ З того часу цей — тайний розуміється — союз відновлювався пару разів. Наприклад в Лютім 1650 p., коли Польща хотіла втягнути Хмельницького в війну з Туреччиною, а Хан татарський в війну з Московщиною, Гетьман, відновивши свій союз з Туреччиною, зашахував в той спосіб обох своїх неспокійних сусідів. Те саме повторилося знов у пару місяців пізніще. Склавши 2 Серпня 1650 р. на руки Османа Аґі, посла турецького, присягу вірности, Хмельницький спричинився в той спосіб до зірвання тоді польсько-московського союзу, котрий, офіціяльно звертаючись проти Туреччини, фактично всіма своїми наслідками заважив-би на Україні. Врешті дволітня боротьба Гетьмана за Волощину і його династичні пляни, котрих наслідком був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою Господаря Люпуля (21 Серпня 1652 р.) — прямували до того, щоби через Волощину зайняти безпосередньо (без тяжкої залежности від Криму) супроти Порти становище удільного князя й найти на заході осередок ("Князівство Подільське", про яке говорено вже в 1648 p., пізніще "Князівство Сарматії" з Князем Юрієм Хмельницьким на чолі) коло котрого під протекторатом Туреччини державність українська могла-би сформуватись і укріпитись. Попри те не треба розуміється забувати, який бажаний для Гетьмана ефект викликували в Польщі і в Україні чутки, що в звязку з тими переговорами ширилися. "Бо се річ неможлива, щоб, Господарівну взявши, задовольнятися козацтвом" — писав воєвода

⁵⁾ Копія цього листа Хмельницького в Архіві давніх актів м. Кракова (Acta Publica I, zbiór Pinocciego). По битві під Берестечком "inter alia spolia і między listami znaleziono diploma cesarza tureckiego, które Chmielnickiemu daje na Xięstwo Ruskie" — записує Освєнцім у своїм Діяріюші (ст. 355).

В урочистій грамоті, даній Гетьману Султаном Мохамедом IV в Грудні 1650 р. на знак приняття України під султанський протекторат, сказано, що "Імператорський трактат такий, який дається иншим монархам християнським від моєї могутньої Імперії, буде Вам виданий в подробних артикулах і умовах" ("Vous sera accordé d'ine manire detaillée en articles et conditions"). Можливо, що це власне про той обіцяний грамотою "трактат" говорить Освєнцім. Інтересно, що в тій грамоті зазначено, що Хмельницький просив у Султана такої протекції, яку инші, голдуючі Порті Королі християнські мають ("Vous avez demandé un tra itétel, qu'il est donné aux autres Rois Chrétiens"). Одночасно з грамотою, звичаєм турецьким, був присланий Гетьману кафтан, так само, як посилався він й иншим, бувшим під султанською протекцією Монархам. В своїй грамоті Султан титулує Гетьмана "Славою князів народу християнського" — Gloire des Princes du peuple chrétien — як каже французький переклад тієї грамоти, або Naywybornieyszy z Monarchow religii Jezusowej — як каже її переклад польський. Оригінал цієї грамоти був репродукований у першім виданню ІІІ тому "Памятниковъ Кіевск. Комиссіи для разбора древнихъ актовъ", французький і польський переклади видані в II т. вид. 1898 р., ст. 585-9.

— 26 —

Кисіль, а так думав з певністю не він тільки один. Адже инший воєвода — Лещинський — ще на соймі конвокаційнім у Варшаві голосно заявляв, що Хмельницький "Монархію Руську закладати хоче..."⁶⁾

Не вважаючи на дипльоматичні успіхи цеї туркофільської політики, вона в державній емансипації України більшої ролі відограти не могла. Склалося на це дві причини: 1) одвічний реліґійний антагонізм двох світів — християнського та мусульманського і 2) несталість та непевність турецьких вассалів — Татар, котрі — знаючи добре, що для них скріпленя України несе — все козаків у рішучу хвилю, як під Зборовим, під Берестечком, під Жванцем, в найгірший спосіб зраджували. "Тоді вся Европа скаже, що Ти від Бога даний, коли, Тобі дякуючи, кров християнська з неволі бісурменської визволена буде" — нашептував Хмельницькому ревнитель православія Кисіль, до спілки з Митрополитом Косовим і цілим благочестивим Київом.⁷⁾ А як додамо до цього плач, скарги і врешті прокляття українського селянства, котре Татари в ясир забирали, то зрозуміємо, чому не можна було відділитись від Польщі при помочі Туреччини; чому Хмельницький — коли зміг нарешті свою повну суверенність заманіфестувати — заключив перший офіціяльний, цілій Україні і всьому світу явний, союз з державою "одновірною", до якої віддавна потихенько зітхала письменна переважно шляхецька "Русь" православна, і в якій українські маси народні не тільки "панів польських", але й "неволі турецької" бачити не сподівались...

⁶⁾ Лист Кисіля з д. 30.X.1652 p., Apx. Чарторийських, cdx 146, No. 45. Промова Лещинського — Michalowski, ст. 109 і далі. Про ці поголоски буде ще мова нижче.

⁷⁾ Архів давніх актів м. Кракова, Zbiory Rusieckich, Miscellanea 1626-54, f. 253.

— 27 —

Розділ III

Кінець автономізму. — Унезалежненя України. — Переяславська Умова і Переяславська лєґенда. — Перші реальні наслідки Умови.

Офіціяльний розрив з Польщею, а з ним кінець політики автономізму, припав на послідні місяці 1653 року. "Рік це власне королівський, а мені і моїм замислам во всім противний" — так схарактеризував сей памятний рік сам Хмельницький, "всіляке в ньому Полякам щастя предсказуючий".⁸⁾ Становище Гетьмана було дійсно трагічне. Хан кримський, перекуплений 100 тисячами дукатів через Короля польського, одержавши крім того від нього-ж дозвіл брати в ясир коло Львова і в дальшій Україні, зрадив Хмельницькому в найбільше критичній хвилині — під Жванцем. З послом козацьким Виговським Поляки в ніякі нові переговори вступати не хотіли, бо сенатори польські знов козаків за своїх "підданих" стали уважати. Татари — як писав до Царя Хмельницький — хотіли його й Виговського видати Королеві, а на початок 1654 року готовила Польща величезний похід для остаточного приборканя "збунтованої" України.

Що найважніще, великі монархічно-династичні замисли Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат султанський, захитались під впливом смерти улюбленого сина й наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою у Вересні 1653 року. Захитались і упали вони врешті зовсім під вражінням нової зради татарської і тих страшних спустошень, які Татари тоді-ж таки в Україні учинили. Все, здавалося, перло до того, щоб цей страшний рік став дійсно "роком королівським" і щоб Хмельницький "Маєстатові Річпосполитої" скорившись, знов тільки козацтвом та вірним підданством став задовольнятись. Але такий поворот ані для Великого Гетьмана, ані для сформованої вже тоді і вже в достаточній мірі сильної української аристократії не був можливий. І замість повороту до Річпосполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний плян, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайностю і своею ґрандіозностю вирвати. Сей плян був: розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султанським — під одновірним царським про-

⁸⁾ Apx. Чарторийських, cdx 147, f. 168: "Krótka narratywa expedycyi w r. 1653 po swiętach przeciwko rebelii kozackiej z potęgą tatarską."

— 28 —

текторатом українську державу козацьку збудувати. "Нічого иншого ці неприятелі козаки не замишляють, як тільки спільними силами з Москвою в державу Вашої Королевської Милости вторгнутись, його військо знести, а по побіді в Київі столицю свою мати хотять" — писав 14 Лютого 1654 р. до польського Короля добре в ділах українських поінформований Воєвода молдавський.⁹⁾ "Більшими нас свободами державами й добрами наділить Царське Величество, ніж Королі Польські і старі Князі Руські" — так розуміли значіння й вагу протекторату царського для України самі творці Переяславської Умови, котрі — кажучи їх власними, Гетьмана Хмельницького, словами — "за ті свободи, держави й добра кров свою проливаємо, від дідів і прадідів їх тримаючи та пропасти їм не даючи".¹⁰⁾ Державно-творчий розмах, простолінійність і — у відношеню до головного тодішнього ворога, Польщі — катастрофічність ("або пан, або пропав") того пляну забезпечили йому певну побіду над всіма иншими, може більше практичними, льоґічними, дипльоматичними і т.д. — тогочасними політичними комбінаціями.

На Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніще витвореної Переяславської Лєґенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Лєґенда повстала підчас руїни козацької державности, сучасні-ж свої ідеольоґічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищеню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідовній формі вона гласить, що "народ малоросійський" під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття "одновірної" ще пізніще — бо тільки в кінці ХІХ-го століття — було замінено поняттям "однонаціональної". В той спосіб Переяславська Лєґенда лягла в основу теорії: "возсоединенія Руси"...

Подібно як Лєґенда Люблинська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річпосполитій — так само її рідна по духу сестра, Лєґенда Переяславська, відограла таку саму ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії російській. Як Люблинська Лєґенда в Польщі, так само Переяславська Лєґенда в Россії ідеольоґічно і юридично спасла українську аристократію — по банкроцтві

⁹⁾ Жерела до історії України, т. XII, ст. 285.

¹⁰⁾ Лист Хмельницького до Царя з дня 17.II.1654 р., Акты Юж. и Зап. Рос., т. X.

— 29 —

її власної держави — від положеня верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці лєґенди і тут і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але-ж треба твердо памятати, що це тільки, для отієї спеціяльної ціли пізніще видумані, лєґенди. І тому, між иншим, всі щирі бажання істориків найти в Переяславській Умові основну підставу Переяславської Лєґенди: умови, на яких Україна добровільно пристала до держави московської — не дали очевидячки ніяких позитивних результатів. Можна сказати, що скільки істориків, стільки на цю справу ріжноманітних поглядів.¹¹⁾ Всі-ж вони сходяться тільки в однім, а саме, що ці умови прилученя дуже неточно, а особливо ті пункти, на підставі котрих оте "прилученя" мало-б відбутися.

На мою думку шукання в Переяславській Умові основ Переяславської Лєґенди це безцільна схолястика, захопленя котрою пояснюється просто тим величезним впливом, який пізніще Москва в нашій історії відограла. Будь на місці Москви — Туреччина — історіоґрафи нашого леґітимізму з певностю в умовах Хмельницького з Султаном юридичних підстав нашого "возсоединенія" з Турками шукали-б. І мабуть ся праця була-б продуктивніща тому, що Туреччина значно більшу ролю чим Москва в ґенезі й зародженю повстання Хмельницького відограла. Бо хто хоче утожсамити Переяславську Лєґенду з Переяславською Умовою й бачити в Умові лєґенду про добровільне "возсоединеніе Руси" — мусить перш за все доказати, що Гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі во імя прилученя України до Москви і що Переяславська Умова являється тільки формальним закінченям, посліднім скріпленим на папері актом отого ним задуманого діла. Але-ж розуміється ніхто не може доказати того, чого не було. А раз Богдан Хмельницький не підіймав повстання проти Польщі во імя і в намірі прилученя України до Москви, то ясно, що його умова з Москвою в р. 1654-ім була таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволеня України з під Польщі, якими були всі його попередні такі-ж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною.

Практична ціль того союзу була така сама, як і ціль союзів попередніх. В боротьбі з Польщею Царь заступив місце Султана, й тільки. Ставши протектором України, він мав її дати мілітарну поміч

¹¹⁾ Професор Сергієвич бачить в Переяславській Умові — персональну унію; Дяконов, за ним Попов — унію реальну; Проф. Грушевський, Коркунов, Мякотін, Сокольський, Слабченко — вассальну залежність; Розенфельд — неповну інкорпорацію; Нольде — автономію і т. д.

— 30 —

проти Польщі і за цю поміч мав діставати від України певну щорічну грошеву данину таку саму, яку діставав за свій протекторат Султан в Семигороді, в Молдавії, в Волощині. І умова з Царем робиться по тим готовим взірцям, по яким і робилися до того часу умови України в справі протекторату з Султаном. Основні підставові пункти Переяславської Умови сформульовані дуже ясно і ні одна ні друга сторона нічого в них сказати не забула. Війська царські мають іти на Польщу під Смоленськ і крім того має бути дана Україні проти Польщі постійна мілітарна підмога, а коли треба буде, то й поміч проти Татар. Так постановляють пункти 7-ий, 8-ий і 10-ий переяславських "статей". За це Царь має право побирати в свою казну дань (пункт 1-ший), при чім обидві сторони торгуються. Гетьман хоче, щоб з цієї дані за військову поміч були одчислені в формі "жалування" всі розходи на козацьке військо (пункт 2-ий, 3-ий, 4-ий, 9-ий, 11-ий), а Царь в своїй, довшій від усіх инших, резолюції (при пункті 9-ім) широко оповідає, скільки його власні "рускіе, нѣмецкіе и татарскіе рати многіе", котрі зібрав "для вашіе обороны", коштують і чому він думав, що за ту оборону йому від Війська Запорожського "убытка не будетъ". На це Гетьман знов в листі своїм звертає царську увагу, що Султан турецький, хоч і бісурменин, згоджувався дати Україні свою протекцію без всякої дані. Поза широко обговореною справою військової помочі і дані, забезпечено тільки одним пунктом (5-им) повне право Війська Запорожського зноситися з чужоземними державами, сповіщаючи свого протектора тільки про се, що "имѣло быть противно Царского Величества" і одним пунктом підтверджуються маєткові права (що було необхідне з огляду на ту саму дань) Київського Митрополита і духовенства, а осібною грамотою такі-ж маєткові права української шляхти. Це і вся Переяславська Умова.

Як мілітарний союз проти Польщі й Татар, забезпечений формою протекторату, вона зовсім ясна. Але дальші політичні цілі обох сторін, котрі її заключали, були абсолютно ріжні й тому зразу для кожної сторони взаїмно неясні. Ця ріжниця політичних цілей, з котрими Україна і Москва до Умови приступали, виявляється вже формально у всіх переговорах, у всіх актах, а показує себе виразно на ділі, зараз-же на другий день по заключеню Умови. Вона була причиною того, що обидві сторони стали ріжно, кожна по своєму, Переяславську Умову інтерпретувати.

— 31 —

"Не можна нам більше жити без Царя!" — ці клясичні слова Гетьмана Хмельницького, сказані на Переяславській Раді, абсолютно точно відповідають тогочасній українській дійсности, всім тогочасним політичним і соціяльним умовам. Тільки-ж Гетьман, котрий ті слова сказав, і царські посли, котрі ті слова чули й Цареві передали — надавали їм, кожний по своєму, абсолютно ріжне значіння. Гетьман, пропонуючи в слід за тим чотирьох кандидатів: Царя турецького, Царя кримського, Царя московського і Короля польського — вибрав Царя московського, бо думав — що з поміж цих чотирьох він, як "Царь одновірний" буде тим, котрий всі "свободи наші" забезпечить і хотів, щоб цей новий протектор "державою" наділив його — Гетьмана, фактичного "Самодержця руського" — більшою, чим була вона на Україні не тільки за Королів польських, але й за своїх Князів руських. Знов-же Царь московський думав і хотів, щоб Гетьман Запорожський своє фактичне самодержавство на Україні йому — Цареви московському — передав.

Тому Гетьман, вважаючи себе головою держави, хоче присягати на додержаня союзу Цареви протекторови тільки сам один, без старшини й без Війська, і чутки про се, що так іменно сталося, роспускаються по Україні урядовими гетьманськими колами;¹²⁾ і тому Царь хоче, щоб йому безпосередньо присягали всі нові піддані й відібраня присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередньо "на Царя" це перша дипльоматична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли (на скільки зрештою справедливо, це справа досі неясна) і про котру завзято мовчать на Україні. Тому Гетьман хоче, щоб йому — як Цареви рівному — посли московські на додержаня союзу "за Государя присягу учинили" і аж до смерти Гетьмана всі на Україні певні, що така присяга була принесена Царем — тому Царь Хмельницькому присягати не хоче, бо, як заявляють посли московські, "тільки піддані присягають свому Государеви" — і в результаті справа ся так в завішеню й остається.

Тому Гетьман хоче платити Цареві дань безпосередньо сам, сам її через своїх урядовців збіраючи та круглою сумою один раз на рік її виплачуючи — тому знов Царь хоче мати своїх воєвод по всіх важніших українських городах і безпосередньо на себе положену з України дань побирати. Тому врешті формальна сторона того кон-

¹²⁾ Пор. наприклад: Relacya Makarego Krynickiego ченця Печерського монастиря, висланого з Київа Митрополитом до луцького ґроду з протестом проти насилування до присяги Цареві) — "Chmielnicki samowtór z Wyhowskim w cerkwi sobornej przysięgę oddał і poddaństwo carowi moskiewskiemu, któremu wzajem przysięgli postowie." Чтения москов. общ. ист., 1861, III.

— 32 —

флікту була усунена обома сторонами за допомогою недоговорених дипльоматичних обіцянок, а на реальне фактичне зменшеня своєї "держави", своєї власти, Гетьман не пристав ніколи. За його життя не було на Україні ані одного воєводи московського там, де-б сам Хмельницький того не забажав; за його життя Царь не дістав ні одного гроша дані з України; а в що потім обернулась на ділі царська протекція — про це йде мова далі. Одним словом — творець Переяславської Умови не був творцем Переяславської Лєґенди...

Коли одначе, не зважаючи на всі ці зразу-ж розєднуючі непорозуміння, Хмельницький Переяславську Умову заключив і царську протекцію прийняв, то — крім конечного в його безвихіднім становищі мілітарного союзу — були для цього инші, далеко глибші й важніщі соціяльні та політичні причини. Не можна ніколи забувати факту, що все тодішнє українське суспільство було вже дуже сильно Польщею засимільоване і з Польщею міцно всім укладом свого життя звязане. Крім того, ця його найбільше монархічна частина, що повстання підняла й вела, для "маєстату королівського" мала глибокий законний пієтизм, котрий кидався у вічі всім сучасникам і котрий вона на ділі не раз підчас першої доби автономізму, з великою шкодою для України, доказала. І тому творець незалежної від Польщі держави мусів знайти таку — сучасним правнодержавним поняттям відповідаючу форму розриву з Польщею, котра-б своєю лєґальностю могла отой глибокий український лєґітимізм супроти Польської Річпосполитої знищити. Союз з нехристиянським монархом — турецьким Султаном — того очевидно зробити не міг. Звільненя України від присяги польському Королеви на тій підставі, що Король порушив заприсяжені ним права православного "Руського" народу в Річпосполитій — звільненя, яке в Переяславі проголошував Україні "одновірний", а Королеви польському, яко помазаник Божий, рівний Царь московський — це була та леґальна форма відділеня України від Польщі, котра робила для Гетьмана Хмельницького і для тодішніх будівничих Української Держави Переяславську Умову необхідною.

Другою такою-ж многоважною стороною Переяславської Умови була її явність і офіціяльність. Гетьман сам домагається від Царя негайної присилки до Київа царського воєводи тому, "щоб усі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царського Величества". Перекладаючи цю дипльоматичну фразу на мову сучасної полі-

— 33 —

тичної практики, вона значила: щоб усі сусідні володарі — з котрими Україна, як держава, все частіще зноситься і з котрими, згідно з Переяславською Умовою, зноситися має право — знали про її непідданство польському Королеві, тоб-то про здобуту нею у відношеню до Польщі суверенність.

Ця абсолютна й леґальна емансипація від Польської Річпосполитої, — емансипація, як в поняттю самих українців, так і в поняттю сусідніх володарів — творила всю ідеольоґічну правно-державну суть Переяславської Умови. Тим тільки вона відріжнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її — для самих її творців ще тоді необчислене — значіння для цілої будуччини України. Щоб "груба й дика", в розумінню тогочасних Українців, Москва могла коли небудь зайняти на Україні місце єзуїтської, европейської, блискучої своєю культурою і привабливої своїм "раєм шляхецьким" Польщі — така смішна на ті часи думка ні одному політикови українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть в голову...

Але розуміння того глибокого політичного перевороту, який приносила-б з собою протекція царська, було причиною того, що Гетьман рішився на цей крок тільки тоді, коли всі инші спроби визволити Україну не вдалися й коли становище Гетьмана на Україні було вже настільки сильне, що він міг зважитись такий переворот в поняттях перевести. До того часу вся його політика супроти Москви зводилася до того, щоб за всяку ціну "вічний мир", заключений давніще між Москвою й Польщею розірвати та обох монархів — Царя й Короля — розєдинити. І як не було, здається, засобу, якого-б — почавши від дарування Цареві Сіверщини, литовських городів по Дніпро й польського престолу, а на погрозах "розорати Татарами" царство московське скінчивши — не вживав в тій своїй політиці Гетьман, так знов ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду. Коли в половині 1651 р. прибув до Хмельницького царський гонець "з посольством, що Царь Гетьмана усовіщає, аби він з паном своїм (тоб-то Королем польським) не воював, бо в такім разі Царь своєму брату Королю мусів би дати поміч і військо своє послати" — то Хмельницький, як оповідає наочний свідок тієї сцени, посол князя Януша Радзівілла, Мисловський, — "розївся і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернигівський, встиг

— 34 —

вхопити Гетьмана в обійми".¹³⁾ Попереднього року він за те саме послів московських до гармат приковував, а в Чигрині, в своїм дворі, переховував самозванного "царя" Тимошку Акундінова, котрого мав намір в разі потреби випустити на Москву...

По довгих тяганинах, гетьманських просьбах та погрозах, згодився нарешті московський собор в р. 1653 на те, щоб Царь прийняв Хмельницького й Військо Запорожське "в підданство". В початку 1654 р. приїхали на Україну московські бояри для відібрання присяги. Мілітарний союз з Москвою і протекторат царський над Україною — стали доконаним фактом. І "Річпосполита — як слушно, зачувши про це, сказав в своїй соймовій до Короля промові маршалок сойму Францішек Дубравський — на саму тільки діскрецію (благоусмотріння) Хмельницького віддана зістала."¹⁴⁾ З того часу й Поляки стали поважати Гетьмана. Він, здобувши силу, перестав бути в їх очах і в очах сусідніх володарів "збунтованим рабом", а став головою нової великої держави. Ціль Переяславської Умови була осягнута вповні.

Але засіб, при помочі котрого була осягнута та ціль, скоро виказав усі свої небезпечні дефекти. Ідея царського протекторату, скріпленого взаємною присягою Царя й Гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередньо Цареві зустрічала скрізь завзятий опір. Старий полковник Богун, один з найбільше заслужених і найбільше поважаних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився. І він, розуміється, не був винятком серед чисто військової старшини козацької, котра майже вся поголовно була, при своїй ненависті до Польщі і антипатії до Москви, настроєна прихильно до Туреччини. Так само не хотіло присягати й рядове козацтво. В полках Кропивнянськім та Полтавськім козаки урядників московських "киями побили". Полки Уманський і Брацлавський, хоч найбільше на небезпеку від Польщі виставлені, Цареві присяги не зложили. Міщане чорнобильські "Москву неохоче прийняли", а переяславських треба було насильно до присяги гнати. Київ "силою, під мечовим каранням" до присяги був приведений. Що найзнаменніще, відмовилось присягати українське православне духовенство. "Митрополит і архимандрит печерський заявили, що волять померти, чим присягнути цареві."¹⁵⁾ Вони вислали через окремого післанця протест до Луцького ґроду проти насилування їх до присяги і заготовленої вже для них царської жалованої грамоти, супроти такого їх поведення, не дістали.

¹³⁾ "Relatia p. Mysłowskiego, który był posłern od Xcia JMP Hetmana W. X. Lit. do Chmielnickiego" Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645-52, f. 147.

¹⁴⁾ Kubala, op. cit., ст. 371.

¹⁵⁾ Листи полк. Павші до кн. Радзівілла, писані в Лютім 1654 р. з Мозиря (Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 83 і 98). Також Акты Юж. и Зап. Рос., т. X. Пор. "kopia listu ojca protopopy czarnobylskiego do podstarościego czarnob. d. 7. 1, 1654 (Zb. Rusieckich, Miscel. 1626-54, f. 219): "Bez mała juże ne ostatni raz do Was MM. Panow piszu і zdrowie waszoje naweżaju... prosiłem usilnie Hospoda mojego, żeby dobre rzeczy stary się, jako wiżu źle, bo wydał Chmielnicki wsich nas w newolu moskowskomu caru po Wolodymir і po Turow і jeszcze со dalej... і misto Kijow syłoju pod meczowym karanjem do toho prywioł, że prysiahli wsi, tylko duchowenstwo ne prysiahato... sam ohledałem oczyma moimy neszczasnymi, jak Moskwa Kijow najeżdżała". Причиною опозиції українського духовенства було між иншим і те, що воно боялось (як потім показалось — слушно) втрати незалежности української церкви тоді, коли Митрополит київський стане підлягати Патріярхові московському. Крім того присяга разом з Військом Запорожським Цареві тоді, коли велика частина київської митрополії оставалась ще за межами козацької України в залежности від Річпосполитої, потягала за собою віддання православної церкви на цій некозацькій території, тобто на Волині, Поділлю (західному), Галичині і Холмщині в руки польські, що було рівнозначним заведеню в тих краях скрізь реліґійної унії і конфіскаті величезних маєтків, які там церква православна посідала. Воно так дійсно пізніще за часів Руїни й сталося.

— 35 —

На підставі звістних нам досі джерел трудно сказати, чи ця опозиція була ведена по наказу і з відома самого Гетьмана — якого плянам і намірам вона зовсім відповідала — чи зверталась вона і проти особи та політики гетьманської. Але вже сама можливість такого питання вказує, які в даний момент були слабі місця тієї політики. Хмельницький при всій своїй ґеніяльности був і мусів бути залежним від своєї, в дусі державної неповноправности вихованої козацької верстви. Скинувши з великим зусиллям гипноз інновірного "маєстату королівського", він зважитись зразу на рішучу боротьбу з новим одновірним "маєстатом царським" ще не рішався. "Самодержець руський" в Гетьмані козацькім в очах українського народу ріс і розвивався поволі. Але у всякому разі він у ті часи вже був настільки великим, що всяка внутрішня опозиція — якщо вона в дійсности й була — захитати його становища не змогла. І всякі непорозуміння з царським урядом всякими дипльоматичними двозначниками залатавши і опозицію так чи инакше припинивши, Хмельницький Переяславську Умову в життя фактично перевів.

Дальші події одначе виказали незабаром всю хисткість політичної умови, котру обидві сторони инакше — кожна по своєму — хотіли розуміти. Конфлікт московсько-український був неминучий і почався він зразу-ж по затвердженю Переяславської Умови, з початку на території білоруській.

В иншім місці (в томі І-ім моїх "Студій")" я говорив про окупацію Білоруси українськими військами і про заведеня там козацької влади, в формі "козацького присуду", за згодою, а навіть на жадання білоруського селянства, міщанства, духовенства й частини білоруської шляхти. Ця окупація йшла по лінії політики Богдана Хмельницького, якої метою було "визволеня з ляцької неволі" не тільки козацької території (тодішньої "України"), але й усіх так званих "руських земель" Річпосполитої, залежних віддавна від духовної влади Київського Митрополита. Поруч цієї традицийної, споконвічної влади духовної, ідейної — тепер мала відродитись стара державна, реальна влада політична під проводом Гетьмана Війська Запорожського. Історичним, з ідеольоґії православної "руської" шляхти і духовенства зачерпнутим, завданням тієї влади було так чи инакше обєднати (чи то в рамах Річпосполитої в першій добі повстання, чи то від Річпосполитої ві-

— 36 —

дірвавши, як було в добі другій) — оці всі православні "руські" землі, які в Польській державі по руїні Держави Київської опинилися.

Оттака українська традицийно-державна "руська" київська політика зразу-ж стала в повну суперечність з державною політикою московською. Представники цієї останньої хотіли бачити в Переяславській Умові акт добровільного піддання частини польської держави з "одновірним" козацьким православним населеням під державну зверхність московську і мілітарний союз з українськими козаками уявляли собі в формі їхнього добровільної військової помочи Москві при завойованню нею инших польських земель. Нічого дивного, що між Україною і її союзницею Москвою — як тільки в наслідок Переяславської Умови вибухла війна польсько-московська і на Білорусь під проводом самого Царя увійшло військо московське — розпочалася зараз-же вперта боротьба за городи білоруські, котрі Москва стала вважати очевидно своїми і в котрих про ніяку владу Гетьманську, ніякий присуд козацький, ніяку залежність від руського київського Митрополита — ні знати, ні чути не хотіла.

Один епізод тієї боротьби двох "Русей" за "Русь" третю я представив в иншім місці, в біографії одного з видатніщих Хмельничан, Гетьманового зятя Івана Нечая (брата прославленого відомою піснею Данила) "Полковника Білоруського, Могилівського, Гомельського і Чаусського", як титулувався він в p. 1656.¹⁶⁾ Ця боротьба незвичайно цікава, особливо для зрозуміння дійсного характеру т. зв. "возсоєдиненія." Як багато инших, найбільше важних, сторін нашої історії, вона мусить бути досліджена повніще, чим це було зроблено досі. Тут для зрозуміння подій, що до присяги шляхти Повіту Пинського будуть відноситись, наведу тільки один її початковий, але характерний і типовий для цеї стадії московсько-українського конфлікту момент: справу Костя Поклонського.

Кость Вячеслав Поклонський, шляхтич білоруський родом з Могилівщини, "жовнір відважний, промовець красномовний, людина зручна і з великими звязками між могилівською шляхтою", був давнім знайомим і приятелем Богдана Хмельницького. Його політичної діяльности в перших часах повстання не знаємо, але можемо здогадуватись, що він належав до того типу білоруської православної шляхти, котра з Вел. Кн. Литовським здавна була елементом крайньо супроти Польщі ворожим і котра від самого початку українського повстання шукала в ньому помочи

¹⁶⁾ Z Dziejów Ukrainy ст. 280 і далі. Укр. видання в томі I моїх Студій.

— 37 —

козацької для своїх противопольських плянів. У всякому разі був він напевно не тільки в приятельських, але і в політичних зносинах з Гетьманом і не без його впливу в часі вступних переговорів перед Переяславською Умовою Хмельницький і Виговський запевняли московських бояр, що й Могилів царську протекцію разом з Гетьманом Війська Запорожського прийме.

І справді в таборі ніжинського полковника Івана Золотаренка, котрого по заключеню Переяславської Умови Гетьман послав на Білорусь для спільної акції з московськими військами проти Польщі, появився Поклонський і заявив, що він хоче їхати до Чигрина, щоб зложити на руки Гетьмана Запорожського присягу московському Цареві. Їхав Поклонський не сам, а з численним почотом 400 могилівських міщан та шляхтичів; між послідніми визначніщі були: Лесько Унчинський, Станіслав Монвід, Богдан Івановський, Павло Окуревич, Михайло Рудницький, Олександер Кучинський, двох Хоментовських і инші. Золотаренко, розуміється, зараз відіслав Поклонського до Гетьмана, давши йому для охорони відділ козацький. З того приводу між козацьким полковником і московськими боярами виникло остре непорозуміння, яке зараз-же прибрало широкі розміри й стало причиною першого московсько-українського, покищо дипльоматичного, конфлікту.

Московські бояри, ведучи твердо свою державно-політичну лінію, вимагали, щоб Поклонський присягав Цареві безпосередньо, а не через Гетьмана, і щоб Золотаренко відослав його зараз-же не до Чигрина, а до царського табору. Намістник гетьманський одначе не дав себе переконати: боярам "одписався", Поклонського відослав до Гетьмана, а сам розпочав енерґійну окупацію Білоруси, зорґанізувавши весь край між Гомелем і Могилевом по козацьки та прийнявши по наказу Хмельницького титул Гетьмана Сіверського.

Тоді Москва, залишивши дипльоматичну переписку, хопилась иншого, певніщого способу. Всякими обітницями й титулом полковника білоруського вона перетягнула на свій бік Поклонського; наданням маєтків здеморалізувала його прихильників серед білоруської шляхти (так Петро Маньковський дістав від Царя село Самулки, Марцінкевичі — Добуж і т. д.), а та шляхта Вел. Князівства Литовського, котра здавна ставилась дуже вороже до козаків і до України, а котра тепер, при вступленю московських військ, присягала безпосередньо Цареві, — придбала собі надзвичайну царську ласку і протекцію (напр. Криштоф Завіша,

— 38 —

маршалок В. Кн. Литовського дістав від Царя величезні маєтки княгині Янушевої Радзівіллової). В той спосіб українські політичні пляни були "союзниками" зашаховані. Мотилів, який перед тим сам домагався злуки з Україною, тепер піддався Москві, не зважаючи на лист протопопа ніжинського, написаний до могилівців від імени Гетьмана і Митрополита з порадою, щоб вони — "до Війська Запорожського прихилились і під оборону Гетьманів Запорожських і цілого Війська оддались, аби, борони Боже, Москва, своїм звичаєм, не схотіла в городі вашім права свої установляти, але щоб ви такі вольности мали, які Царь дав нашій Україні і Пану Гетьману".

Оці постійні змагання українських дипльоматів і політиків одділити поняття про ідеальну особу протектора Царя від поняття реальної "грубої та дикої" Москви, не дали тоді ніяких позитивних наслідків. "Одновірний Царь" у ті часи не був ще пізніщим петербургським Імператором всеросійським, а був лише Царем московським. І тодішня царська політика була тільки національно-державною політикою московською...

Прохання Золотаренка, щоб вільно було принаймні в могилівськім повіті приймати за дозволом царським до Війська Запорожського тих, хто хоче бути козаками — були царськими дипльоматами відкинуті. Мало того, Поклонський і його товариші, налякані жорстокостями, які Москва, укріпившись на Білорусі, стала проявляти (частина шляхти смоленської була вивезена в Московщину, те саме згодом сталось зі шляхтою вітебською й т. ін.) та втративши зовсім надію при її допомозі визволити Білорусь з під Польщі — а зірвавши перед тим з Україною — тепер повернули назад у підданство Річпосполитої, зустрівши там очевидно радісний прийом і діставши повну амністію.¹⁷⁾

З того всього Гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий террор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східних козацьких українських землях і серед вихованої в формах західно-европейської цивілізації старшини козацької польонофільську реакцію. Все виразніщі заборчі апетити царських воєвод у Київі,¹⁸⁾ яких завдання мало бути — по плянам Гетьмана — тільки репрезентативне, і обчислені на незадоволеня Москвою демаґогічні універсали королівські до українського народу, що не тільки "всякі вольности козакам", але навіть

¹⁷⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., т. X і XIV. Vol. Legum, IV, ст. 234. Ом. Терлецький: Козаки на Білій Руси. Кубаля: Wojna Moskiewska, ст. 268-79.

¹⁸⁾ Пор. напр. справу про ґрунти, яких жадають у Київі для московських "стрѣльцовъ" воєводи. З приводу цеї справи Виговський нагадує московським боярам історію з Суботовим і "пролиту за ту кривду кров". Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 580.

— 39 —

"вічне увільненя від робіт і військових повинностей для людей міських та сільських, господарства пильнуючих" обіцювали — ці висновки гетьманські мусіли скріпити.

В результаті відношеня Гетьмана до Москви починає радикально мінятись. Її вмішуваню у внутрішні українські діла він кладе кінець тим, що за зносини поза його плечима й без його згоди та відома з царським урядом карає прототипів пізніщих "самоотверженныхъ малороссіянъ" без милосердя. А щоб унезалежнити себе й у політиці закордонній, він уважає потрібним відновити перш за все свій старий союз із Туреччиною.

І вже в спільній з Москвою кампанії 1655 р. проти Польщі незгода і роздвій поміж союзниками показали себе в повній силі. Цю кампанію Гетьман веде в тіснім порозумінню з новою заприязненою собі державою — Швецією, наміри Москви скрізь де тільки можна паралізуючи. При тім засобів уживає він досить рішучих. Так, під Гусятином, наприклад, Гетьман наказав своїм козакам шаблями штурмуючі царські війська розігнати, мотивуючи перед представниками царськими цей надзвичайний учинок тим, що в Гусятині єсть "багато православних". Потім, підчас облоги Львова, Виговський в порозумінню з Гетьманом потаємно перестерігає львовян, щоб вони в ніякі переговори з Москвою не входили. Під Люблином знов вибухає гострий конфлікт між командуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався скрізь відбірати присягу "на царське імя", і полковником Данилом Виговським, який до того допустити не схотів. Врешті кампанія ця скінчилась тим, що Гетьман поза плечима своїх непевних московських союзників заключив умову з Татарами, де зобовязався московські війська на їх власну долю на Україні покинути. В наслідок цієї умови, воєвода Бутурлін був оточений Татарами, мусів їм величезний викуп заплатити й усю свою, в війні з Поляками на українських землях добуту, здобич воєнну відступити...

Взаємне роздражненя росло з обох боків і розрив з Москвою ставав в таких умовах неминучим. Посліднім і безпосереднім до того товчком послужив мир, заключений при жвавім посередництві Австрії між Москвою й Польщею у Вільні, у Вересні 1656 року.

— 40 —

Розділ IV.

Віленський мир між Москвою й Польщею. — Великий Сойм у Чигрині в Жовтні 1656 року. Зворот із під царської протекції. — Унезалежненя козацької держави та її участь в міжнародній европейській політиці.

Московсько-польський мир порушував усі найважніщі політичні інтереси України; він за одним заходом валив великі державні пляни Гетьмана. Москва ставала союзницею Польщі. Значить для України мілітарний союз із Москвою, звернений проти Польщі, тратив усяку вагу й значіння; значить для обєднання в козацькій державі всіх руських земель Річпосполитої протекція царська ставала не тільки зайвою, але навіть небезпечною і шкідливою. Але-ж одночасно поза цим мілітарним союзом проти Польщі нічого иншого з Переяславської Умови не осталося. Бо протекція царська, як символ унезалежненя від Польщі, вже давно відограла для України свою ролю. Україна "сусідніми володарями" вже була признана незалежною державою і постійні зносини Гетьмана з цими володарями стали офіціяльним, всім відомим і нікого вже не дивуючим фактом...

Крім того, московсько-польський союз звертався проти нового союзника України — Короля шведського Карла-Ґустава. Він, скріпляючи Польщу супроти Швеції, тим самим ослаблював Україну. Вкінці, що найважніще, обезсилена в той спосіб Україна мала стати офірним козлом нової польсько-московської згоди. Всі українські державні змагання мали бути спільними силами нових союзників здавлені і сфера польських та московських впливів на наших землях за обопільною їх згодою поділена.

"Козаків самі в послуху не вдержите, а тоді буде і нам і вам тяжче; стане з них новий Крим, коли вони турецьку приймуть протекцію.... Ці люде (козаки), як дикі звірі: треба їх наперед обласкавити, а потім уживати. Коли вони зрозуміють, що ви їх хочете мати, не будуть ані вашими, ані нашими. Ви самі перестерігали нас, що вони зі Шведом і Ракочієм порозуміваються; певне до них, або до бісурманів підуть" — так формулували у Вільні царські бояри перед польськими мировими уповноваженими конечність відступленя Москві частини козацької України.¹⁹⁾

¹⁹⁾ Арх. Чарторийських, cdx 2113: "Respons posłów polskich 6.IX". "Komisarze do króla, podkanclerzego і wojewody wileńskiego z Niemieży 10.IX." і т. д. Пор. Kubala: Wojna brandenburska і najazd Rakoczego, ст. 40, 43.

— 41 —

На домагання польських маґнатів, викинутих козацьким повстанням з України й Білоруси, вставлено в польсько-московський договір пункт про покликаня найближчим соймом Річпосполитої московського Царя на польський престол. Ці маґнати мали надію повернути собі в той спосіб утрачені маєтки при допомозі влади царської, значно могутніщої від знесиленої влади королівської.²⁰⁾ Послів козацьких, котрих Гетьман і Військо Запорожське до Вільна делеґували, комісари польські та московські до нарад не допустили, кажучи, що де монархи ведуть переговори, там їхні піддані голосу мати не можуть...

Архіви переховали до наших часів характеристичне оповідання старого Остапа Виговського (батька тодішнього писаря, а пізнішого Гетьмана) про те, що діялось у Чигрині, коли туди наспіли звістки про Віденський мир.

Посли козацькі, що з Вільна повернули, явилися скласти перед Гетьманом, Писарем ґенеральним і Полковниками реляцію. "Вони — навожу дословно оповідання присутнього при цій реляції Виговського — кинувшись Гетьману Богдану Хмельницькому в ноги та слізьми обливаючись, казали: Нині Військо Запорожське в Україні пропало і помочі немає нізвідки і голови нема де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновластні Царського Величества посли. Бо не тільки не радились вони з нами, але навіть із далека до наметів посольських не допустили, наче собак до Церкви Божої. А Ляхи нам розказували, що вони угоду з царськими послами заключили по Поляновському трактату і що нам, Війську Запорожському, бути зо всею Україною в державі королівській, у них, у ворогів хреста святого, у Ляхів, по старому в підданстві. Коли-ж не схотіло-б бути Військо Запорожське й уся Україна у Ляхів у послушенстві, то Царське Величество військами своїми Ляхам помагати і, з ними зєднавшись, Військо Запорожське громити буде." — І полковники стали дуже дивуватись, в який спосіб таке з ними могло статися. А Гетьман Богдан Хмельницький схопився як скажений, що розуму збувся, та крикнув: "Не журіться діти! Я знаю, що робити! Треба одступити нам од руки царської, і підемо туди, де нам Всевишній Владика бути скаже — не тільки під володаря християнського, а хоч-би й під самого бісурамана!" Бо запалився був Гетьман так — пояснював скромно Виговський слухаючим його оповідання боярам московським — як не

²⁰⁾ Порівн. напр. характерний з цього боку пункт інструкції, даної в Січні 1657 р. польському послові до Хана: "... шляхта Кн. Литовського і ті, котрі в Україні маєтности мають, бачучи, що козаки з Москвою ті маєтности держать і дуфаючи московським обітницям, що при помочі Москви вони можуть в Україну до своїх маєтностей вернути, будуть домагатись на соймі, щоб ми конче з Москвою замирилися..." Жерела до Іст. України, XII, ст. 428.

— 42 —

личить християнинові православному. І наказав він у цю-ж мить Полковникам скликати всю старшину на сойм."²¹⁾

Цей незабутній сойм зібрався в Чигрині 2/12 Жовтня 1656 року. На соймі цім — як доносили свому урядові московські воєводи — "всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, проміж себе, присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть".²²⁾

Ідея державної незалежности України, народжена в 1648 році підчас першого побідного, тріумфального вїзду Гетьмана Богдана Хмельницького до Київа, тільки тепер, по восьми роках політичних вагань і тяжкої крівавої оружної боротьби могла бути здійснена. Навчені крівавим досвідом — Гетьман, Полковники, Осавули й Сотники не зрадливим і на землю українську ласим "стороннім монархам", а собі самим і всім умісті своїми грудьми одстояти Україну присягали. І з того часу все, що тій засаді незалежности, солидарности і вірности самим собі противилось, несло Україні занепад та руїну. З того часу всяка політика українська, що нехтувала присягу в Чигрині, зложену представниками одного з найкращих поколінь української нації, кінчилась незмінно політичною деморалізацією і національним розкладом...

Перед отим вічнопамятним соймом, що зібрався під вражінням банкроцтва Переяславської Угоди і грядущої грізної катастрофи, але що зумів викресати із себе одиноко рятуючий нації вогонь запалу й посвяти, станули знов усі найважніщі питання тодішньої української як міжнародньої, так і внутрішньої політики.

На півночі виріс раптом могутній і грізний противник — Москва, сильний та небезпечний своїм дисциплінованим азіятським державним апаратом і виплеканою — всякими південними "грецькими" біженцями та ученими при дворі царськім — ідеєю первородства і главенства московського над усею Русю православною. На півдні, як і раніш, чатувала кочова Татарська Орда, готова служити кожному руїнникові України, кожному ворогові осілої хліборобської української праці, що крок за кроком відвойовувала від кочовників дикі степи. Із заходу, врешті, рятувала себе союзом з Москвою ослаблена, але все на Україну зажерлива і всю свою експанзивну енерґію на схід направляюча Річпосполита. Всі союзи з Кримом, Туреччиною й Москвою, звернені проти Польщі, себе не оправдали. Тепер, коли Польща була вже ослаблена і, порівнюючи з Москвою,

²¹⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 555-6. Те саме розказував Нечай і инші. Пор. Костомарова: Б. Хмельницкий, ст. 612.

²²⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 553 і д.: "Отписка Бутурлина съ извѣстіями о бывшем сеймѣ въ Чигиринѣ".

— 43 —

менше небезпечна, насувалась опортуністична комбінація союзу з Польщею й Кримом проти Москви; комбінація тим більше приваблива, що Поляки в ті часи — Хмельницькому "воєводство Запорожське" і місце в сенаті, а козацькій Україні нобілітацію шости тисяч козаків та инші золоті гори обіцювали. Але Гетьман Хмельницький був замудрим політиком, щоб дати зловити себе на гачок, на який пізніще польські мужі державні нового Гетьмана Виговського і всю культурнішу частину старшини козацької піймали.

"Був час — казав Хмельницький свому старому приятелеві й кумові, присланому до нього з пропозиціями угоди польському послові Любовідському, перед тим йому відому байку про селянина, його сина й хатнього вужа розказавши — коли ми, в цій великій хаті Річпосполитої в згоді живучи, якнайбільшого заживали добра. Козаки захищали вас своїми грудьми перед наїздом варварів, а обивателі королівства не жалували їм тої дрібки молока в куті, до якого не ходили ті, що себе за одиноких синів тієї стародавньої батьківщини вважали. Тоді цвіло Королівство Польське, викликуючи заздрість у сусідів, і Поляки в злуці з Козаками все тільки одержували перемоги. Та відколи ті, що себе за синів Королівства Польського вважають, почали наші вольности нарушати й нам рани завдавати, козаки почали кусати і хоч за це їх у великій кількости посічено, але й не мало синів королівства загинуло. І як тільки одна або друга сторона пригадає ту руїну, собі взаємно зроблену, відживає помста, і хоч би навіть наступило поєднання, його зірве найдрібніща причина. То-ж наймудріща голова не видумає иншого способу для заведеня тривкого миру, як тільки той один, що лишився: хай Королівство Польське зрічеться всіх прав своїх, що воно заявляє на ціле Князівство Руське і хай віддасть козакам Русь по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль з умовою, щоб вони від ворогів Річпосполиту захищали. Але-ж — кінчив свою мову Гетьман — шляхта польська на це не дозволить, хоч-би їх сто в цілім Королівстві лишилося, а козаки, поки сил стане, від цеї умови не відступлять."²³⁾

Таку саму відповідь дістав і другий польський посол Лянцкоронський, якого Гетьман прийняв уже дуже неохоче, заявивши йому при відправі: "Хай Поляки всіх Русинів вільними проголосять, хай із ними як із приятелями й сусідами, а не як із підданими посту-

²³⁾ Grondski Sam.: Historia belli cossacco-polonici, p. 246-8. Temberski: Annales.

— 44 —

пають; хай зрічуться всіх своїх претенсій до Руси, бо Поляк і спокій у купі на Руси перебувати не можуть."²⁴⁾

Історична фатальна необхідність для козацької України завершити розпочате діло визволеня цілого "руського народу" з під польської державности і така-ж фатальна історична ворожнеча Польщі до ідеї державної незалежности України, що мусіла потягнути за собою признання з польського боку рівновартости "руської нації" і значить відреченя від т. зв. "цивілізацийної місії" на сході, тоб-то від експансії Польщі на схід, це були непоборимі перешкоди для будь-якої польсько-української угоди. Неминучим наслідком такої угоди для України мусіло-б бути признання польської державности хоч у частині українських земель, а через те спараліжування всеї майбутньої боротьби з Москвою. Бо союз із Москвою був наслідком боротьби з Польщею і поки ця боротьба не була завершена, поки не знищено було на просторі всіх українських земель почуття рабської залежности, як політичної так і національної, від Польщі, найстрашніщі тепер для Гетьмана москвофільські настрої серед українських народніх мас робили-б усяку війну з "одновірною" Москвою неможливою. А ці москвофільські настрої, не зважаючи на всю небезпеку, що наближалась для України з Москви, під впливом польської політики зростали. Кріваве спустошеня цілої Брацлавщини польськими військами в 1654 році, чванлива задиркуватість у відношеню до України всіх Поляків, від керовників держави почавши і на посліднім польськім жовнірі скінчивши, а одночасно улесливе запобігання польських політиків царської та султанської ласки, аби тільки пошкодити Україні²⁵⁾ — все це дратувало українську людність, виводило її з рівноваги, і зненависть до слабого, але докучливого ворога закривала від її очей небезпеку від ворога значно дужчого і багато більше небезпечного...

Не закінчивши, отже, боротьби з Річпосполитою і не вибивши остаточно "всю Русь з неволі лядської", не забезпечивши крім того хліборобську українську людність від набігів татарських, — про ліквідацію наслідків Переяславської Угоди і здержаня грізного московського напору на Україну не могло бути й мови. Гетьман Хмельницький розумів це дуже добре і на цих основах побудовані були найбільше ґеніяльні політичні пляни посліднього року його, на нещастя для України, закороткого панування.

²⁴⁾ Rudawski: Hist. pol. Por. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 303.

²⁵⁾ Інтересно, як характеризували ту політику деякі сучасні поляки: "Kiedy nam Chmielnicki jura dabat zwaliśmy to uniżoną supliką, teraz, kiedy się prosi, to my się nadymamy" — так писав один із них з приводу переговорів під Жванцем (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1626-54, f. 317). Про спустошеня Брацлавщини між инш. Кубаля: Zaprzepaszczona kraina (Kwart. Historyczny).

— 45 —

Головною метою цих плянів Гетьманських було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відобрати від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не війшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідственність Верховної Влади в новій Українській Державі. Все це разом означало забезпеченя й уґрунтованя державної незалежности України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман віддав усю свою кипучу енерґію, всю свою фанатичну впертість і весь свій богатий досвід послідніх літ свого життя.

Новоповставша тоді на Сході Европи коаліція держав, в якій по великих трудах удалось гетьманській дипльоматії забезпечити собі один із перших рішаючих голосів, поставила зразу нову Державу Українську на становище держави не тільки абсолютно суверенної, але й ведучої свою окрему виразну політику. Европа побачила, що державний орґанізм, збудований залізною волею одної людини на далеких окраїнах Польщі й Московії, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що на Сході має не менше від Москви й Польщі значіння і що супроти Москви та Польщі може відограти велику ролю в питаннях політичної рівноваги й паралізування заборчих тенденцій цих двох експансивних держав. Таким чином Україна за Гетьмана Богдана здобула собі наново в міжнародніх відносинах утрачене було нею право рівности супроти Москви та Польщі, — право, що від початку й до кінця існування української нації було, єсть і буде першою й необхідною предпосылкою її вільного, незалежного життя.

У цю новоповставшу коаліцію держав уходила Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва. Звернена була ця коаліція безпосередньо проти Москви з одого боку і проти Польщі та Криму з другого (посередньо, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити оружно супроти Польщі, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінченя боротьби з Польщею, і добитись невтралітету Туреччини, — таке було завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції.

— 46 —

Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільности їхніх політичних інтересів, а формально була звязана рядом трактатів та умов. І одно й друге постараюсь вкоротці — поскільки того тема цієї студії вимагає — представити.²⁶⁾

Швеція в своїх давніх намірах заволодіти польським побережжям Балтийського моря і у своїй старій династичній війні з Польщею, опинилась раптом — по Віленськім мирі — перед можливостю скріпленя Польщі союзом з Москвою і перед перспективою вибору московського Царя на польський престол. Запобігти цій небезпеці і, випередивши Москву та в супереч її тенденціям, зайняти можливо найбільше польських земель — таке було завдання нового, енерґійного й войовничого Короля шведського Карла Ґустава. І тут Україна — ворог Польщі та незадоволений царською протекцією вассал Москви — була для нього природнім і надзвичайно важним та потрібним союзником.

Фрідріх Вільгельм — прозваний пізніще Великим — Князь Пруський і Курфірст Бранденбурґський, основатель сили та могутности Пруської Держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Богдана Хмельницького, зміг визволитись з під впливу і влади Річпосполитої. Він — в пару місяців по вибуху польсько-української війни — одержав у Жовтні 1648 р. від Короля Яна Казіміра в Непоренті "асекурацію", яка його — першого з Курфірстів — звільняла від обовязку складати особистий "голд" польському Королеві і платити в знак залежности щорічну грошову данину. З дальшою емансипацією України й ослабленям Польщі — яке ця емансипація за собою вела — був очевидно звязаний дальший зріст і дальше унезалежненя Пруської Держави.

Документальних слідів безосередніх зносин Курфірста Фрідріха Вільгельма з Гетьманом Хмельницьким для тих часів досі не знайдено. Але що вони мусіли бути, свідчать пізніші (в 1668 році) переговори українських політиків з послом Курфірста Говербеком у Варшаві в справі протекторату Прусії над Україною. Свідчить також про попередні політичні й дипльоматичні зносини лист Гетьмана Дорошенка до того-ж Курфірста Фрідріха Вільгельма, висланий у 1671 р. з пропозицією дати Курфісту козацьку військову допомогу для зайняття польського престолу.²⁷⁾ Знаючи, що посли Гетьмана Хмельницького до Швеції — як наприклад монах отець Данило — часто через Прусію переїздили, можемо здогадуватись, що вони по дорозі з пруськими дипльоматами переговори вели. У всякому разі Прусія, звязана договором зі Швецією, разом із

²⁶⁾ Головні джерела: "Акты шведскаго государств, архива", видані Молчановським в Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, особливо: інструкція Хмельницького отцю Данилові, послові до Короля шведського з жовтня 1655 р. і інструкція Веллінґові й Тернешельдові, послам Карла Ґустава до Хмельн. 25.IX.1656 p.; Projectum foederis між Королем і Гетьманом 30.IX.1656 р.; лист Хмельницького до Карла Ґуст. 16.XI.1656; посольство Ґустава Лілієнкрони до Хмельницького в р. 1657 і т. д. А також видані М. Кордубою акти в томі XII Жерел до Іст. України, особливо інструкції ріжним польським дипльоматам, як боротись з коаліцією (ст. 423, 429, 439 psm.). Крім того Акты Юж. и Зап. Рос., т. III, No. 361 і ст. 568, 573-4, 601 psm.; т. XI, ст. 691, 738 (важний лист Карла Ґустава до Хмельницького 10.IV.1657); Універсал Ракочія до Річпосполитої 31.XII.1656 р. в Арх. Чарторийських, cdx 2446; і т. д. З новішої літератури особливо праці М. Кордуби: "Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV" (вступ до XII тому Жерел до Іст. України) і його-ж "Австрийське посередництво між Хмельницьким і Польщею"; послідні твори Л. Кубалі: "Wojna Moskiewska", "Wojna Szwecka 1655-6"; "Wojna Brandenburska і najazd Rakoczego w r. 1656-7" (тут при нагоді звертаю увагу на помилку на ст. 154: суддя військовий, що був при Ждановичі, "zręczny і przebiegry człowiek", звався Креховецький, а не "Krizki"). Для діл литовсько-шведських: Kotłubaj: Życie Janusza Radziwiłła. s. 210: поданий акт литовсько-шведської угоди з д. 18.VIII.1655 р. між Корол. Карлом Ґуставом і кн. Янушем Радзівіллом. Король шведський згідно з тим актом був признаний Вел. Кн. Литовським і Литва мала бути прилучена до Швеції так, "як досі вона була сполучена з Польщею, тоб-то, щоб народ народові, сенат сенатові, а лицарство лицарству в усьому були рівні." Розвідка І. Каманіна: "Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей" в Сборникѣ, вып. II, К. 1916 p., і опубліковані ним "Документы эпохи Б. Хмельницкаго 1656-7" в Сборникѣ, вып. І. Крім того джерела і література, цитовані мною в инших місцях.

²⁷⁾ Лист цей опублікований Ів. Кревецьким в його розвідці: Під протекцією Курфірста. Записки Н. Т. ім. Шевченка, т. 117-8. Про перебування Данила Олівеберґа в Прусії — Арх. Юго-Зап. Рос., ч. ІІІ; Kubala: Wojna Brandenburska, ст. 101 і т.д.

— 47 —

нею на підставі того договору приступила до антіпольської й антімосковської коаліції.

Територіяльним лучником між цею північною шведсько-пруською ґрупою коаліції та її ґрупою південною мала стати Литва.

По смерти найвидатніщого представника й голови литовського сепаратизму, князя Януша Радзівілла, провід сепаратистичного литовського руху опинився в руках його брата — князя Богуслава. Він у часі шведсько-польської війни перейшов зі своїми сторонниками на бік шведського Короля і прийняв шведську протекцію. Тепер приймав під свою протекцію князя Радзівілла і Гетьман Хмельницький, який зараз-же звернувся до Царя з проханням повернути сконфісковані Радзівіллівські маєтности, а князю Богуславові обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як Король шведський, так і Гетьман український забезпечували кн. Богуславові суверенне володіння Князівством Слуцьким і Воєводством Новоґродським із сумежними литовськими землями.

Південну ґрупу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Волощина. Ці три послідні держави, звязані тісними спільними інтересами і спільною вассальною залежностю від Порти, були так само тісно звязані і з Україною. Молдавію й Волощину лучили з Україною давні культурні, реліґійні й династичні взаємини (між иншим, після смерти свого сина Тимофія, Гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського Воєводи Михайла²⁸⁾. Єднало їх теж спільне сусідство та спільна боротьба з татарськими кочовниками.

Такі-ж давні політичні й військові зносини (багато Угрів було між козаками і цілі відділи козацькі ходили на угорську службу) існували між Україною й Семигородом. Окріпли вони особливо тепер, коли Князь семигородський Юрій II Ракочій завдався ціллю поширити свою державу коштом Польщі і коли для цього йому необхідною стала допомога українська, а так само молдавська й волоська. Цю послідню він міг дістати теж тільки тоді, коли-б Україна взяла на себе оборону цих земель від нежданних нападів татарських. Одночасно Ракочій стояв у найтісніщих зносинах з Королем шведським Карлом Ґуставом, а енерґійно посередничив у цих зносинах Кромвель, бо в інтересах Анґлії було тоді якнайшвидше союз некатолицьких держав Европи скласти.

Ця балтийсько-чорноморська — коли можна її так назвати — коаліція, що клином врізувалась між Москву та Польщу і паралізу-

²⁸⁾ Памятники, III, ст. 203.

— 48 —

вала великодержавні тенденції цих двох експансивних націй, була звязана цілим рядом писаних умов і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених при посередництві Швеції від початку 1656 року — з одного боку семигородськими послами в Чигрині: Стефаном Лютшем і Францом Себешим — а з другого українськими послами в Семигороді: Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким і иншими — був обома сторонами заприсягнутий 7 Вересня 1656 р. "трактат вічної приязні" між Гетьманом Хмельницьким і Князем Ракочієм. Підписали цей трактат від імени Гетьмана уповноважені посли — осавула ґенеральний Іван Ковалевський і писар Іван Груша, прийняті Князем з надзвичайними почестями. Згідно з тим трактатом, як Хмельницький і його наслідники, так Ракочій і його наслідники, взаємно зобовязувались боронити себе спільно від ворогів. Коли Ракочій розпічне війну з Польщею, Гетьман пришле йому військову допомогу, не оглядаючись на Царя. За те дістане Хмельницький всю Червону Русь; крім того Ракочій допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві.

На підставі тієї-ж умови Господарі молдавський і волошський мали дати допомогу Ракочієму — перший три тисячі люда, другий дві тисячі — і за те Гетьман обіцював їм оборону від Татар і приязнь так довго, як довго вони будуть у союзі з Князем семигородським.

Король шведський, довідавшись, що договір між Князем семигородським і Гетьманом українським вже підписаний, поспішив сам підписати в Раднот 6 Грудня 1656 р. трактат "вічного союзу" з Ракочієм. На підставі того трактату, а також трактату між Королем шведським Карлом Ґуставом і Курфірстом бранденбуґрським Фрідріхом Вільгельмом, підписаного в Мальборку 26 Червня 1656 р. — Король шведський мав одержати Поморя, Прусію королівську, Курляндію, Ліфляндію, Семиґалію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке, частину Литви й частину Білоруси до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви, як окреме князівство, має дістати князь Богуслав Радзівілл. Курфірст бранденбурґський одержав цілу Великопольщу (воєводство Познанське, Калішське, Ленчицьке і т. д.) а Ракочій — Краків і Малопольщу. Справа "руських земель" Річпосполитої й південної Білоруси мала бути вирішена на підставі безпосередньої умови між Швецією й Україною.

— 49 —

Таким чином ця майбутня шведсько-українська умова мала всі попередні поодинокі трактати звязати та оформленя союзу всіх держав коаліції завершити.

Зносини Гетьмана Хмельницького зі Швецією почались ще за панування Королеви шведської Христини в 1652 р., при посередництві давнього козацького приятеля, підканцлєра коронного Гієроніма Радзієвського, що тоді, як еміґрант з Польщі, на дворі шведськім перебував. Пізніщий союз України з Москвою став трохи цим зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 р. Москва не хотіла пропустити в Швецію послів Гетьмана: Силуяна Мужиловського і Бурлая. Не зважаючи, однак, на перешкоди з боку Москви, зносини ті все-ж продовжуються. По підписаню Переяславської Умови Гетьман посилав у Липні 1654 р. нове посольство до Королеви шведської, тим разом надзвичайно зручного й спритного українського дипльомата — афонського монаха отця Данила.

По вступленю на шведський престол войовничого Короля Карла Ґустава, в міру того, як відносини Гетьмана до Москви стають усе більше натягнуті, його взаємини з новим шведським Королем стають усе ближчі й живіщі. Вже у Вересні 1655 p., як тільки розпочалась шведсько-польська війна, Хмельницький пропонує Карлу Ґуставу союз і допомогу проти Польщі з тим, щоб усі "руські землі" Річпосполитої були віддані козацькій Україні і щоб Король шведський зі своїми військами "за Вислу" не переходив. Через кілька місяців, у Падолисті того самого року, побачивши що в Порті сильно ростуть польські антіукраїнські впливи, Гетьман знов через отця Данила представляє амбітному шведському володареві широкий військовий плян коаліції Швеції, України, Москви, Англії, Венеції, Австрії і Персії — коаліції, що мала-б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільненя з мусульманської неволі всіх християн, а в першій мірі Греків.

Король шведський, що саме тоді був серед свого війська в поході проти Польщі, прийняв гетьманського посла незвичайно бучно, за обідом пив за здоровля Богдана Хмельницького, а до шведської Ради Державної, де було багато сторонників Польщі, написав, що для нього "сила козацька більше варта від приязни польської". Незабаром на весні 1656 р. він вислав на Україну свого посла Ґрондського, і з того часу дипльоматичні зносини між Королем та Гетьманом мають характер сталий та регулярний. Україна в політиці шведській займає настільки

— 50 —

важне місце, що в конґресі, який по ініціятиві Франції мав одбутися в кінці 1656 р. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були — на жадання Короля Карла Ґустава — взяти участь і представники Гетьмана Хмельницького.

Одинокою точкою незгоди в шведсько-українських переговорах, що велися на протязі 1656 року, була справа "руських земель" Річпосполитої. До цієї етнографічно української, але ще не козацької території, мав претенсії Король шведський і по части — за його-ж намовою — Князь семигородський, а одночасно Гетьман цих земель нікому й у ніякім разі уступити не хотів. Справа ця розбила була вже зовсім налагоджене заключеня шведсько-українського договору в Січні 1657 року, коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигрина готовий проект союзу (projectum foederis). Хмельницький, довідавшись, що Король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не схотів навіть говорити. Переказавши через писаря ґенерального Виговського, що він мусить мати "всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тоб-то по Вислу" — зарядив Гетьман одночасно послам сказати, що коні для них в дорогу вже готові...

Але незабаром наспіла до Чигрина звістка, що Карл Ґустав дає згоду на всі територіяльні жадання Гетьмана і шле на Україну нового "великого" посла, уповноваженого заключити і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно 10 Квітня виїхав від Короля в Україну відомий шведський дипльомат Ґустав Ліліенкрона й у Червні він прибув до Чигрина. Карл Ґустав жадав від Хмельницького заприсяженої "ассекурації" на ті польські краї, які він відповідно до умови з Курфірстом бранденбурґським хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20-30 тисяч козаків, не рахуючи тих, що вже послані були на поміч Ракочієві. Взамін за це Гетьман мав дістати всі "руські землі" Річпосполитої і південну Білорусь по Смоленськ. Ця послідня умова, разом з попередніми, заключеними між поодинокими державами коаліції, означала повний розділ Польщі, "будто Коруна Польская и не бывала", як доносив спішно Цареві московський посол на Україні — Бутурлін.

Щоб підкреслити офіціяльний характер нового союзу, Гетьман умисне задержав у Чигрині московське посольство, що збіралось уже відїздити, і в присутности царських представників — хоч сам хворий

— 51 —

і в ліжку, але з надзвичайними почестями — прийняв Ліліенкрону на урочистій авдієнції 22 Червня 1657 року. В той-же самий день Гетьман сказав себе завезти до помешканя шведського посла й там ще раз, в присутности численно зібраної старшини, заявив, що хоч Царь і хоче відтягнути козаків від союзу зі Шведами й обіцює їм за це військову допомогу й значну суму грошей, але він — Гетьман — хоче бути приятелем приятелів і ворогом ворогів шведського Короля. Ці останні слова повторив Гетьман з притиском кілька разів, зазначивши, що те саме він вже написав — у відповідь на зроблені йому пропозіції — Цареві. Вкінці сказав, що військо має на поготові і може зараз рушити походом, як на Польщу й Татар, так і на Москву.

Розуміється, обидві загрожені тим новим сильним союзом сторони — Польща й Москва — готувались до енерґійної оборони. Зайняті війною зі Швецією і її союзницею Прусією — а Польща ще й війною з Ракочієм — оружно напасти на Україну вони зразу не могли. Отже, поки що на дипльоматичні заходи була звернена вся їхня увага й енерґія.

Вже в кінці 1655 року Король польський намагався прихилити на свій бік Туреччину. В Марті слідуючого року польський посол перестерігав Султана, що два єретицькі володарі — Кромвель і Король шведський — хочуть завоювати для себе весь Схід і Захід. Тому між иншим Король шведський хоче союз з Хмельницьким і тому в інтересі Султана — для якого той союз може стати небезпечним — лежить Гетьмана козацького від приязні зі шведами відтягнути й до давнього послуху та підданства Королеві польському привести. В той самий час посол польський у Криму дістав інструкцію переконати Хана, що "осібна держава, яку собі робить з України Хмельницький", стане могутньою та небезпечною сусідкою Татар; отже для власного свого добра повинен Хан старатись, щоб козаки були в підданстві польського Короля, а вся Україна "під владою панів" (маґнатів), як і давніше бувало...

В осени того-ж 1656 року польські дипльомати лякали Ракочія, на скільки небезпечним в будуччині для Семигороду може стати його союзник Хмельницький, який "маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряджати буде." І навіть самого Гетьмана повинен був переконати хитрий королевський посол Бєнєвський, що "той його процедер

— 52 —

ходженя від одної до другої протекції не забезпечить йому незалежности".

Коли-ж показалось, що Богдан Хмельницький має в цій справі зовсім инші — відмінні від польських — погляди, і коли місія Бєнєвського (що пізніще, за Виговського, дала такі блискучі для Польщі результати) тепер закінчилась повним фіаском, то до Австрії звернулась польська дипльоматія з пропозіцією взяти на себе посередництво в справі приверненя назад України до Польщі. Але головного союзника в поборюваню України бачили все-ж таки польські державні мужі в Москві. Стихійна їхня ворожнеча до "Руси" і страх перед державним унезалежненям України лягли в основу польсько-московської угоди у Вільні. І пізніще, в початку 1657 p., запевняли польські дипльомати дипльоматів московських, що "Гетьман Хмельницький нас між собою хоче навмисне посварити тому, щоб стати собі самому паном." Навіть на повну державну злуку з Москвою годились польські політики, аби тільки не допустити до повстання незалежної української держави. "По чім знати, чи це не така вже доля, щоб ці два народи (польський та московський) одним народом стали" — так висловився з приводу польсько-московського союзу один з найвищих достойників Річпосполитої, канцлер коронний Корицінський...²⁹⁾

Але самою дипльоматією трудно вже було перемогти Гетьмана Хмельницького. В Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора — Лаврин Капуста — спараліжував польські впливи здемаскованям пропозиції Річпосполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. В Криму справи українські вів у тім часі уміло і зручно тамошній гетьманський посол і резидент, дуже освічений шляхтич український Михайло Махаринський. До Цісаря австрийського Гетьман 18 Квітня 1657 р. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена ("si tamen securitati integritatis que status nostri nulla inferatur injuria"). А погрози царські, що стали тоді все частіще приходити з Москви, Гетьман міг уже тепер легковажити.

Царському послові Бутурлінові Гетьман на авдієнції 19 Червня заявив, що союз України зі Швецією давніщий, чим союз із Царем і що Гетьман Шведам вірить, бо "слово шведське певне". Натомість Царь — казав далі Гетьман — хоче віддати Україну назад Полякам,

²⁹⁾ Kubala: Wojna Brandenburska і najazd Rakoczego, ст. 64.

Для настроїв польських політичних сфер інтересна м. и. промова воєв. плоцкого Яна Красінського на бенкеті у честь царского посла в Річпосполитій Клементія Євлєва 25.IV.1657 p.: "за те всі пєм — казав він — що нам иншого такого великого монарха, як Царь, по нашім Королі не найти і не буде. А як би хто з нас сенаторів був проти цього (покликаня Царя на польський престол), або хотів розірвати даний на це дозвіл королівський і наш, комісарський, то такого ми самі приборкаєм. Дай Боже додержати нам нашу постанову, щоб бути в єдиному сполученю і одному-б володіти нами (Москвою й Польщею)." Цей проєкт мав бути ратифікований найблизчим Соймом (Сборникъ, І, ст. 96, 99). Інструкція послові польському в Криму, Янові Шомовському з д. 26.IV.1656, видана в Жерелах до Іст. України, XII, ст. 378. Там-же (ст. 409) інструкція Станіславському, посланому в Листопаді того-ж року до Ракочія: "Niech Książe IM. consideruje jeżeli Chmielnicki mając krajów ruskich dominium, może redere ad naturam і stać się z Pana slugą і z Monarchy — na którego skinienie 100.000 wojska stanie — poddanym". Інструкція Бєнєвському, там-же, ст. 420. Одночасно весь час робились спроби відтягнути козаків од Москви. Комісари до Гетьмана: Лянцкоронський, Криштоф Тишкевич, Любовідзький і Зацьвіліховський одержали 26.I.1656 р. інструкцію, в якій між ин. сказано: "Scopus traktatów z kozakami jest avulsio ich od Moskwy і powadzenie z państwem moskiewskiem, ad meliorem ich coniunctionem z Tatarami... Jesli nie mogło być inaczej dadzą konsens swój na restitutię dobr... Cerkwi... religii greckiej nadanych і fundowanych, nie znosząc unii і nic о tem nie traktując. Starać się jednak, aby się moglo w tych tu krajach pobliższych со utargować." (Сборникъ, І, ст. 26-7). 18.II.1656 p. Канцлер Корицінський пише до Султана, перестерігаючи його, "що Цар так підданством йому козаків возгордився, що не тільки з Річпосполитою воювати, але й усю грецьку віру увільнити збірається і тому... багато ченців, киян, послав у Румелію і в инші краї Султанові підлеглі, щоб там людей грецької віри бунтувати" (там-же ст. 35, пор. також ст. 81).

Найкраще відбиває в собі польську політику інструкція дана послідньому посольству Бєнєвського до Богдана Хмельницького 13.VI.1657 р. Вона насамперід титулує Хмельницького "Urodzonym", присягається в імени Короля в щирім бажанні миру з Україною, лякає Гетьмана, що Порта з Татарами збірається розгромити його союзників: Господарів молдавського і волоського та Князя семигородського. Перестерігає Гетьмана, що він уже стратив усяке довіря у Москви через свій союз зі Шведами й Ракочієм і так само у Порти через союз з Москвою та піддержку султанських васалів: Ракочія і обох Господарів. Одночасно дає ця інструкція Бєнєвському вказівки, як поступати, коли Хмельницький, замість того, щоб помиритись з Польщею, постарається Москву з Польщею посварити, а зі Швецією її помирити і як він донесе Султанові й Ханові про наміри польські: козаків на свій бік перетягнути та їх проти Турції й Криму повернути. Але найбільше перестерігає ця інструкція Бєнєвського, щоб про польські переговори з Україною не довідалась завчасно Москва, бо для майбутньої польсько-московської угоди треба, щоб Україна вже була при Польщі, тоді "ми більш удачно будемо з Москвою трактувати..." (Памятники, III, cт. 242-4).

— 53 —

і як би він не заключив був союзу зі Шведами, Ракочієм і Господарями, то Україна, не діждавшись царської допомоги, мусіла-б із польських рук загинути. При тій нагоді зазначив Гетьман, що царського воєводу, згідно умові в Переяславі, він хотів мати тільки одного, у Київі, а дані платити Цареві не міг і не може, бо всі гроші йдуть на козацькі військові потреби і на оборону православної віри...

За життя Богдана Хмельницького не дали ніяких позитивних результатів і спроби здеморалізувати Україну підкупами та провокаціями, що як Польща, так і Москва вважали найкращим і найпевніщим засобом для знищеня української нації й держави. Вже тоді московські бояре почали були роздавати Українцям "за вірну службу" царські "соболі" й инші матеріальні ознаки царської ласки. Ще за життя Гетьмана, бо в Маю 1656 p., був царськими воєводами зроблений "обыскъ въ Полку Нечаевомъ", при чому підчас цього "обиску" найбільше голосно — так щоб це вся чернь козацька чула — розбіралось цими воєводами питання: яку віру "католицьку чи християнську" визнає полковник Іван Нечай.³⁰⁾ Це була перша спроба вмовити в народні маси українські, що їхня старшина, їхні "люде начальні", що проти політики московської повстають і за свої права й вольности козацькі стоять, це-ж "ляхи", "католики", вороги "черні й святої віри православної"; — перша спроба тієї провокації, яка пізніще, за Виговського й Мазепи, московську державу на Україні скріпила і яка згодом, міняючи відповідно до історичної доби свою форму, стала підставою взагалі всякої "народньої" демагогічної політики на Україні...

Вже тоді Польща, обіцюючи своїм сторонникам поміж козаками "нобілітації і маєтки", вишукувала серед них амбітних або продажних авантурників, яких можна було-б висунути проти Хмельницького і почати внутрішню колотнечу на Україні. Українські повстання проти гетьманської влади Польща намагалась орґанізовувати не раз, або за посередництвом кримського Хана, або просто через своїх на Україні агентів.³¹⁾

Але все це, поки жив старий Гетьман, показалось нідочого. Соболі за московську службу хоч і брались, але з великим страхом і під секретом. Надання маєтків од чужих урядів закопувались у землю, щоб бува Гетьман про них не дізнався. В полку Івана Нечая все козацтво — від черні до старшини — одностайно присягнуло, що

³⁰⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., IV, N. 351. Пор. допит царськими урядниками козака Київського полку Василя Ластку, "пущего ко всякому злу заводчика", з провокацийними питаннями чи він часом не "Лях" (Акты Юж. и Зап. Рос., XV, ст. 453).

³¹⁾ Пор. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 305, 483.

— 54 —

полковник їхній "віри християнської православної", а піддержувані Ханом і Польщею кандидати в голови народньої опозиції гинули швидше, чим імя їхнє ставало ширшим масам відоме. Великий Гетьман знав краще психольоґію свого народу, чим його вороги. І влада його була така, що жартувати з нею було небезпечно. Це не був дрібний кровожерний тиран типу тих "покутніх гетьманчиків", яких стільки породила пізніща "Руїна", — а творець з розмахом дійсного оснувателя держави. "Встрѣчно Гетьману говорить мы не смѣли, а кто де и молвилъ тотъ и живъ не былъ" — так характеризували зі слів Українців у своїх "отпискахъ" московські воєводи спосіб правління Богдана Хмельницького, одинокого в нашій історії всіми любленого й усіми поважаного українського Гетьмана...

І його мрії, його "думи шалені" про заснування своєї власної козацької держави прибрали вже зовсім реальні форми в посліднім — десятім — році його панування. "Україна, або земля козацька" — як читаємо на картах Сходу, роблених тодішніми европейськими ученими, стала на тім Сході новою европейською землею, привабливою своїми економічними богацтвами, сильною своєю великою, добре зорґанізованою армією, славною талантом свого могутнього вождя. Чигрин, столиця цієї землі і резиденція "Гетьмана Великого Військ Запорожських" — як почав тоді підписуватись Хмельницький в листах до шведського Короля — став осередком, де справи Сходу вирішалися, де стикалися дві цивілізації і де творча орґанізуюча цивілізація европейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійностю азіятською. Здавалося, що під сильною рукою козацького Гетьмана воскресають повні слави часи "Князів руських" і що відродилась в Україні козацькій стара могутня Русь Київська — варяжська...

Посол австрійського Цісаря барон Парчевич, єпископ мартіянопольський, що першого Марта того памятного 1657 року прибув до Чигрина, щоб в імени Австрії посередничити в справі миру між Україною й Польщею і щоб, відповідно до умови з венецьким послом Нані у Відні, склонити Україну до війни з Туреччиною — доносив свому урядові, що на прийомі у нього в Чигрині було двох послів шведських, двох послів Ракочія, посол турецький, посол татарський, трьох послів з Молдавії, трьох з Волощини, посол польського Короля й посол польської Королеви, що приїхав з дарунками для Гетьманової. Крім тих, був ще тоді при дворі гетьманськім представник кн. Богуслава Радзівілла,

— 55 —

а незабаром прибули посли московські, не згадуючи вже полуофіціяльних і дрібніщих чужоземних аґентів, чи просто еміґрантів, яких багато під видом купців, монахів, або пошукуючих щастя жовнірів, крутилось по всій Україні, дуже часто тут лишаючись і побільшуючи собою число нової козацької державної аристократії.

Справа, до якої старий Гетьман привязував тоді найбільшу вагу — справа признання і затвердженя наслідником його сина Юрія — мала нарешті дійти до бажаного кінця. Уґрунтування — в формі наслідственної князівсько-гетьманської верховної влади — суверенітету й незалежности Української Держави мало стати доконаним фактом. Коли "той, що царствує в Москві" був сином боярина, настановленого на царство служилим воїнством московським, то чому Самодержцем українським не міг стати син такого-ж представника такого-ж самого лицарського військового стану, наставленого на гетьманство таким-же самим служилим воїнством: козацтвом українським. Тодішні Українці ані рабами московськими, ані низчими чи менше вартними від Москалів себе не почували. Гетьман і його найблизче оточеня не могли помиритися з думкою, що діло державне, яке було можливе для "варварів московських", не зможе бути виконане ними, нащадками славної, перводержавної київської Руси. І вони це велике діло державне виконали.

В Квітні 1657 року відбувся бучний зїзд усеї старшини козацької в Чигрині, на який — як оповідає свідок того зїзду посол австрійський Парчевич — самих тільки полковників прибуло 26. Зїзд цей одноголосно затвердив наслідником шістьнадцятилітнього сина Гетьманського Юрія. Три дні з приводу цього великого свята був бенкет великий, музики й гарматня стрілянина. Для старого Гетьмана це були мабуть одинокі щасливі дні за цих десять літ страшної надлюдської боротьби. Його діло наближалось до кінця. І залізний орґанізм старої людини наче тільки цим ділом і держався. Гетьман з того часу став чим раз дужче занедужувати. Але йому ще вистало сил добитись, щоб усі сусідні держави цей його державно-династичний акт офіціяльно визнали. Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семигород, Молдавія й Волощина признали молодого Юрія законним Наслідником Гетьманським. Одна тільки Москва поставила жадання присяги від Наслідника, але Гетьман тому жаданню рішуче спротивився. Той, кому він передавав сильну й міцну державу, не мав потреби повторювати актів, до яких подіями

— 56 —

був примушений він — цієї держави в крові, в поті, серед небезпек катастрофічних — будівничий...

Одночасно велось далі основне військове діло. На поміч Ракочієві проти Польщі і для окупації західних "руських земель" послав був Гетьман ще в кінці 1656 року полковника Антона Ждановича, придавши йому в допомогу одного з найбільш поважаних на Україні людей, суддю ґенерального Івана Креховецького, значного шляхтича землі Галицької, якого завданням було приєднати тамошню шляхту для державних плянів гетьманських і заразом далі заступати українські інтереси при дворі Ракочія. Жданович дістав наказ поводитись зі Львовом і з іншими тамошніми городами так, "щоб жаден з піших ані їздних не важився на них набігати, але щоб з людьми тими поступати, як з власними нашими". До маґістрату города Львова вислав Гетьман листа, де запевняв львівських міщан про свою доброзичливість і прихильність...

Тепер в Червні місяці на підмогу Ждановичу і щоб добути собі славу воєнну, пішов по батьковому наказу молодий Наслідник Гетьманич. В разі, коли-б Москва оружно проти такої політики гетьманської запротестувала і коли-б Царь вмішався в війну, станувши по стороні Польщі проти Швеції, Семигороду й України — мусіло між Україною й Москвою прийти до оружної розправи. Гетьман, зміцняючи козацькі залоги на Білоруси, був до цієї війни готовий — хоч дипльоматія українська далі твердо вела супроти Москви свою невтрально-пацифістичну лінію. Але полковнику Ждановичу був посланий наказ уважати за ворогів ті відділи московські, які-би він зустрів поміж польськими військами...

І власне в тій хвилині, коли важилась доля України, коли її державне унезалежненя ступило — здавалося — на певний шлях, прибула до Гетьмана депутація від шляхти Пинського повіту зложити від імени цієї шляхти присягу вірности й вічний союз з Гетьманом і Військом Запорожським заключити. Присяга ця була прийнята Гетьманом 20 Червня, на другий день по прощальній авдієнції, даній московському послу Бутурліну, і на два дні перед урочистим прийомом шведського посла Лілієнкрони.

З радістю великою вітав Гетьман цю шляхецьку депутацію. Вона-ж бо приходила з тих "руських земель", що мали бути тепер до пня матернього, до осередка держави української — до козацької

— 57 —

України — прилучені. При тім як раз із того їх північного клина, що, відповідно до намірів гетьманських, продовжений незалежною Литвою, мав врізатись між Москву та Польщу, цих двох смертельних ворогів України розлучаючи. Приходила вона з тих земель, де цементу козацької Держави Української — Війська Запорожського — не було і де верства шляхецька, тепер "вічним союзом" з Військом Запорожським звязана, мала бути покликана ролю того українського державного цементу відограти...

І щоб цей акт великої історичної ваги зрозуміти, мусимо зясувати собі не тільки процес державного унезалежненя України, нашу тодішню військову й дипльоматичну боротьбу з сусідами, але і нашу політику й боротьбу внутрішню — процес тодішнього формування, консолідації й дозрівання Української Нації.

— 58 —

Розділ V

Внутрішня політика Богдана Хмельницького в добі автономізму. — "Військо Запорожське". — Міщанство. — Духовенство. — Селянство. — Непокозачена шляхта.

Богдан Хмельницький у всіх своїх змаганнях — чи то зреформувати Польську Річпосполиту і забезпечити в ній "права і вольности народу руського" (як це було в періоді першім, до переяславськім), чи то відділитись від Польщі й сотворити власну державу (як це було в періоді другім) — мусів спертись на тих верствах українських, що по силі своїй у ті часи до національно-політичної творчости були здатні. Такою верствою в тодішніх обставинах була перш за все верства козацька і на ній головним чином базувалась уся тогочасна, як зовнішня так і внутрішня політика України.

Козаччина повстання українське почала, вона на його чолі станула, вона його весь час вела і вона все дальше життя України, що на здобутках того повстання виросло, на свій лад і відповідно до своїх потреб побудувала.

Перед повстанням 1648 р., на протязі мало не столітньої боротьби зі своїми ворогами, козаччина встигла була сконсолідуватись, як окремий виразний стан. Це був клас економічно продукуючий — з експльоатації природніх багатств степової південної України живучий — а заразом стан лицарський військовий, що весь час із шаблею в руках мусів здобутки своєї праці захищати. Два головні вороги на нього безупинно наступали. Один з південного сходу — руїнник-кочовник, що цю працю до тла нищив, палив, грабував, а людей мордував і в ясир займав — другий з північного заходу — маґнат Річпосполитої, що з допомогою польського державного апарату на цю працю руки накладав і вимагав од них, козаків, людей вільних, лицарських — та ще часто в такій образливій формі, як через Жидів-орендарів — ріжних данин (очкового, рогового, ставщини, спасного, поволовщини, сухомельщини і т. ин.), які, відповідно до понять тогочасних, тільки з людей невільних, що шабель при боці не носили, можна було й личило брати. І в цій боротьбі на два фронти витворив вже тоді був стан козацький свою власну традицію, а з нею свою власну хоч і примітивну культуру, свою законність, свій власний метод суспільної орґанізації. Витворив він врешті, в дорозі постійної селекції на війні

— 59 —

і в праці, свою аристократію — оцих "козаків старинних", які повагою авторітету серед цілої маси козацької користувались і цим авторітетом її в одно зорґанізоване обєднане тіло вязали. Таким чином козаччина стала здатним до життя та розвитку суспільним класом, вона ставала поволі в національно їй чужій Річпосполитій державою в державі.

Оця, ясно вже перед повстанням скристалізована, становість і окремішність козаччини дали їй ту надзвичайну внутрішню силу, якою в першій мірі всі її військові успіхи поясняються. Перші два роки повстання, як я вже вище казав, сильно верству козацьку побільшили і перетворили. Будучи перед повстанням незначною меншостю в нації, вона, завдяки своїй внутрішній становій силі, спайці й дисципліні, швидко розрослась і зайняла начальне місце в Україні. До неї підчас повстання пристали всі ті українські елементи, що, як і вона, проти неволі національної і за "оборону віри православної", проти економічного визиску маґнацького і проти республіканської самоволі шляхецької — "за Короля проти королевят" — повстали. Отже з долини, крім розуміється офіціяльно Річпосполитою непризнаних козаків "виписчиків," пристали до козаччини широкі маси того сміливого і войовничого селянства, що податком крови зуміло почесне імя і звання лицарське козацьке собі придбати. Злилися з нею широкі круги такого-ж войовничого міщанства. З гори-ж увійшла в козаччину ціла маса української шляхти, а саме її найбільше супроти тодішнього польського поступу вороже настроєна частина: старовіри й фанатики традицийного православя, вороги маґнацької олігархії і "золотої шляхецької свободи" та прихильники сильної влади і поваги королівської. Оця, покозачена шляхта — в порівнані зі степовим, переважно неграмотним козацтвом значно більше освічена — дала "Війську Запорожському", в другій добі повстання "мізок", ціле фактичне керовництво.

Верства козацька стала таким чином найдужчою верствою в нації. Морем своєї крови, своєю безмежною жертовностю вона придбала в поняттю цілої нації законне право на провід і звідти її натуральне стремління цей провід за собою закріпити, підпорядкувавши своїм інтересам інтереси инших станів та класів тогочасного українського суспільства. Подібно як шляхта польська сотворила поняття державности польської і нації польської, козаччина українська сотворила поняття державности й нації української. І навіть ґеоґрафічно-про-

— 60 —

вінціональна назва козацької території — воєводств Київського, Чернигівського і Брацлавського — стає назвою національної території і назвою нації. З того часу терміни "Україна" і "український", що власне тільки цю землю козацьку зразу означали, починають витісняти старі терміни "Русь" і "руський", їх національне значіння собою заміняючи....

І як поняття шляхецької Річпосполитої стало синонімом польської держави, так поняття козацького Війська Запорожського стало за Хмельницького синонімом новоповсталої держави української.

"Що це єсть Річпосполита? І ми теж Річпосполита" — Так казали польським комісарам ще в початку повстання представники козацькі, цим державну рівновартість козацтва супроти шляхти підкреслюючи.³²⁾ Що-ж допіру, коли взяти пізніщі часи. Вся внутрішня політика Гетьмана мала на меті оце становище козаччини, як державно-творчої верстви закріпити і, звязавши міцно з Військом Запорожським инші верстви українські, на шаблі та силі козацькій націю та державу українську збудувати.

Зборівська Умова 1649 року, як перша спроба політичного оформленя нового стану України, дає нам змогу пізнати ті суспільні верстви, що стали викристалізовуватись з первістного хаосу великої революції 1648 р.

Отже перш за все замість шеститисячної "реєстрової" козацької міліції — в яку перед повстанням була урядом Річпосполитої обернена українська козаччина, позбавлена до того власної старшини і всіх своїх прав самоурядування — бачимо велике сорокатисячне Військо Запорожське з власним Гетьманом, власною старшиною й усею своєю старою військовою орґанізацією. Замість маленької території — староства Черкаського, Корсунського й Чигринського — де перед повстанням тільки й вільно було жити тій шеститисячній реєстровій міліції — тепер зайняло Військо Запорожське всю тодішню Україну: воєводства Київське, Чернигівське і Брацлавське. Упали маґнати, давніщі володарі України, повстало Військо Запорожське й Україною заволоділо. Ось найважніщий факт, який знайшов вираз в пунктах Зборівської Умови.

Відокремленя того Війська від селянських мас і амністія для шляхти православної й католицької, що з тим Військом "вязалася", показує, які це верстви спричинилися до такого надзвичайного зросту верстви

³²⁾ Michalowski, ст. 238.

— 61 —

й сили козацької. Поза козаччиною бачимо в пунктах умови духовенство православне і сильну верству православного міщанства, особливо в городах: Київі, Чернигові, Вінниці, Стародубі, Мозирі, Річиці, Пинську; бачимо непокозачену шляхту "грецької віри", що згадується окремо від підлягаючої амністії шляхти покозаченої і яка має обняти "уряди" Річпосполитої на території козацькій; бачимо врешті селянство, до реєстрів козацьких не вписане, що до підданчих відносин має повернутись. І від Зборівської Умови маємо змогу слідкувати за політикою Гетьмана відносно инших, не козацьких верств української нації — відносно міщанства, духовенства, селянства й української непокозаченої шляхти.

Тяжке в тій політиці ждало Великого Гетьмана завдання. Бо треба памятати, що крім старшини повстанчої (переважно покозаченої шляхти й почасти покозачених міщан та поповичів), яка одна тільки вмісті з Гетьманом свідомо й виразно прямувала до повного національного й державного унезалежненя України, всі инші українські верстви, сильно польською державностю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських.

Перш за все серед самої козаччини вплив цієї старшини ріс дуже поволі й у перших часах повстання він був за слабий, щоб політиці козацькій виразний національно-державний характер надати. Сама-ж по собі степова козаччина, при всій своїй становій зорґанізованости, до державної творчости й обєднання коло себе в державу цілої нації ще не була здатна, завдяки хоч-би своїй низькій національній культурі і — в порівнанні до високої цивілізації північно-західних українських земель — своїй степовій примітивности. Перші роки повстання ще замало инших культурних елементів у козаччину ввели, замало її перетворили і знаціоналізували. Але при тім усім вона була одинокою верствою, на якій Гетьман і його помічники спертися могли. І тому політика гетьманська в першій добі повстання мусіла обмежуватись до того, щоб примітивні, цілій козацькій масі зрозумілі її станові інтереси в польській Річпосполитій забезпечити, тим козаччину скріпити і, виставляючи одночасно загальнонаціональні гасла, під вплив і провід козаччини — а через неї під свою владу — всі инші верстви української нації піддати.

— 62 —

Може ще найбільш податливим для такої політики було міщанство, спільними економічними інтересами і тісним співжиттям з козаччиною звязане — оці всі, як каже в своїй Літописі Самовидець, "і бурмістри присяглі, і райцове, що уряди свої кидали, бороди голили і до того війська йшли" — міщанство, серед якого Гетьман і старшина, як і серед мас козацьких, користувалися великим і з кожним роком зростаючим авторітетом. По боці Гетьмана й Війська Запорожського стояло розуміється і духовенство православне, але вже більш освічена й культурна його частина — духовенство вище — виявляло із себе елемент до козацьких методів боротьби не дуже прихильний і для всяких чужих впливів, особливо монархічних, дуже доступний. Сам Митрополит Косів, що в 1648 р. своєю участю в тріумфальній зустрічі Хмельницького в Київі, усанкціонував було ідею повстання й освятив особу "Богом даного" його провідника, пізніще по двох роках піднятої козаччиною соціальної революції — підчас окупації Київа військами Радзівілла в 1651 р. — не завагався публічно відріктись усякої спільноти з Військом Запорожським і його Гетьманом. Але Богдан Хмельницький своєю залізною рукою зумів указати найвищому достойникові Церкви, де повинно бути його місце в нації, і — пригадавши йому, що не годиться Митрополитові боятися смерти, бо коли він згине в обороні Церкви православної, то Бог дасть йому в нагороду корону небесну — здавив у зародку всі спроби частини українського духовенства втекти з під присуду козацького й гетьманського під крила королівські або царські. Зноситись безпосередньо з Польщею, а згодом із Москвою, Гетьман духовенству заборонив і висвячувати церковних ієрархів дозволив тільки зі свого відома. І вкінці Митрополит Гетьмана — особливо, коли династичні пляни Хмельницького, з державним унезалежненям України звязані, прибрали виразний характер — не инакше, як "Землі Нашої Володарем і Начальником" звати почав. Таке саме повне узалежненя від своєї влади мусіло стати метою політики Богдана Хмельницького супроти селянства та непокозаченої шляхти. До моєї теми властиво належить лише політика Гетьмана супроти верстви шляхецької, але позаяк його відносини до селянства й до шляхти тісно переплітаються поміж собою, то над цими відносинами до тих двох верств хочу зупинитись докладніще.

"Визволю з лядської неволі Руський Нарід увесь. А коли перше я воював за свою шкоду і свою кривду, то тепер буду воювати за

— 63 —

віру православну нашу. Допоможе мені в тім чернь уся по Люблин, по Краків, од котрої я не відступлю, бо це права рука наша. А щоб ви, хлопство знесши, не вдарили на козаків, буду їх мати двісті, триста тисяч, орду всю при тім... За границю війною не піду, шаблі на Турків та Татарів не підійму. Досить маю на Україні, на Поділлі і Волині роботи й достатків — в землі і Князівстві моїм по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидіть і мовчіть Ляхи! Дуків і князів там оставлю, а як будуть і за Вислою брикати, то знайду їх і там напевне. Не остане мені нога жодного князя ні шляхтича тут в Україні, а як захоче которий з нами хліб їсти, нехай же Війську Запорожському послушний буде і на Короля не брикає. Король Королем буде, щоби карав і стинав шляхту, дуків, князів. Аби був вільний: согрішить князь — урізати йому шию, согрішить козак — то-ж йому вчинити.... Правда, що я малий незначний чоловік, але мені Бог дав, що я єдиновладний Самодержець Руський!...." — в той спосіб висловився Гетьман, приймаючи Адама Кисіля й инших послів Річпосполитої в Лютім 1649 року.

Як треба ці слова гетьманські розуміти? Які ховали вони в собі супроти "черні" української й супроти української шляхти пляни й наміри?

Розуміється трудно бачити в них програму повного соціяльного визволення селянства, тоб-то скасування тогочасного підданства, в формі примусової роботи та дані, і заведеня на Україні нового соціяльного ладу, опертого на економічно і юридично незалежних селянських масах. Таких плянів Хмельницький не мав ані тоді, коли революцийна енерґія селянських мас була найвища і коли вони дійсно помічниками, "правою рукою" козаччини були, не мав і пізніше, коли "чернь" своїх провідників — старшину козацьку — в польські руки нераз видавати збіралась. Не мав та й не міг мати, перш за все тому, що сама ідея емансипації селянства народилася сотки літ пізніще під впливом народженя нового економічного, капіталістичного ладу. І обвинувачувати Хмельницького — як це роблять де-які наші історики — в тому, що він не боровся за ідею, яка ані йому, ані його сучасникам і снитись не могла — до завдань дослідувача тієї доби, на мою думку, не належить.

Розглядаючи натомість реальні тодішні економічні відносини, бачимо, що головною їх ознакою було втягненя південної ко-

— 64 —

зацької України (в північно-західних наших землях цей процес відбувся вже раніще) в сферу европейської торговлі й запотрібування европейськими ринками українського хліба. Відносини ці перли до того, щоб була знесена пануюча тоді в південній Україні грабіжницька екстензивна господарка маґнацька, що полягала головним чином в паленю лісів на поташі і у поборах зі скотарства, бджільництва, ґуральництва, рибальства та ловецтва; господарка для мисливців "уходників" і дрібних хозяїв-промисловців, якими були козаки, незносна, але для хліборобського селянства (що примусової роботи на ріллі при ній майже не знало) обєктивно, як пізніще показалось, вигідніша. Бо замість цієї екстензивної господарки маґнацької, при якій праця фізична лягала на знаних нам з революції "будників (працюючі при будах поташевих), броварників, могильників, наймитів, пастухів", а побори й податки на козаків, мусіла бути заведена для продукції зерна більше відповідна: інтензивна, дрібніща — хуторська, фільваркова — господарка козацька та шляхецька, на панщині, в формі примусової праці на ріллі власне оперта і у дійсности для хліборобського селянства значно тяжча. І це на Україні сталося, тільки не в українській державі, що для здійсненя цих вимог тодішнього економічного розвитку оказалась за слаба і через те удержатись не могла, а в державі російській, що ту панщинну господарку, як тодішню економічну конечність, скрізь на Україні завела...

Врешті ніде і ніколи не зустрічаємо в історії факту, щоб один клас боровся за визволення иншого класу. Він иноді може виставляти гасла боротьби навіть за "ціле людство", але в результаті визволяє тільки сам себе. І тому трудно нарікати на козаччину, що вона визволила з під гнету маґнатів себе а не селянство, тим більше памятаючи, що козаччина, повагою військового аристократизму від селянства відмежована, була вихована до того в звичаях побору "станцій", тоб-то данини від селян, слушно їй — як оборонцям краю — в формі "хліба козацького" належної.

Зваживши це все, ледве чи можна Умову Зборівську, що заховувала підданчі відносини української селянської людности, вважати, як це досі у нас робилося, за "зраду інтересів народніх", бо забезпечені тою Умовою інтереси верстви козацької — що тоді народ репрезентувала — з емансипацією селянства нічого спільного не мали й не могли мати. Були натомість у тодішній політиці козацькій

— 65 —

супроти селянства величезні хиби й помилки инші. Вони довели вкінці до того, що "чернь" українська, "права рука" Гетьмана Хмельницького, стала правою рукою московського Царя, і що Москва за допомогою цієї "черні", взятої в міцні московські державні шори, Україну опанувала й усю опозицийну старшину козацьку, а особливо тих, що "черні" золоті гори обіцювали, в Сибір позасилала, вимордувала й до тла іскорінила...

Селянські рухи, такі, як той, що спалахнув на Україні одночасно з козацьким повстанням, відбувались, або відбулись вже тоді по всіх европейських державах. І скрізь, де тільки ця сліпа, стихійна, руйнуюча сила не знищила самої держави, скінчились вони тим, що на місце не відповідаючої умовам тодішнього економічного життя феодальної, маґнацької, все воюючої поміж собою, олігархії, проти якої повставало селянство, народилась абсолютистична монархія. Цей новий тип поліцийно упорядкованої, бюрократичної держави відповідав новим, вищим, інтенсивніщим формам рільничої продукції, новій, складніщій військовій техніці (порох) та новим більш складним формам торговлі. Він приносив із собою так бажану для народніх мас нівеляцію всіх станів супроти особи монарха. Він нищив зненавиджену політичну владу старих "панів", у яких крім призабутої традиції (особливо у нас в умовах тодішньої денаціоналізації наших маґнацьких родів: Вишневецьких, Острожських, Даниловичів, Корецьких і т.д.), ніякого вже морального й законного оправданя для цієї влади не було. Він врешті новій владі нових панів і ще тяжчим для них поборам із селянства надавав у очах того селянства нову законну форму нагороди за "службу Государеві", за реальну й дійсно користну та всім потрібну службу державі.

Тим же самим: покликаням, признанням і скріпленям самодержавної влади царської — закінчилось у решті решт і велике українське повстання 1648 р. Закінчилось воно так трагічно для нашої нації тому, що тодішні політики — мужі державні — наші не зуміли збудувати своєї української, необхідної на ті часи, нівелюючої всі стани і на новій законности опертої абсолютистичної монархії. Той єдиний слушний — бо реальним стремлінням тодішньої доби і тодішній, а не нашій сучасній ідеольоґії відповідаючий закид одному тільки Великому Богдану не може бути зроблений. Але не може бути зроблений тільки від тоді, коли монархічні пляни Гетьманські — висловлені

— 66 —

вже ним у самім початку повстання ідеї про "єдиновладне самодержавство руське" зовсім дозрілі й виразні форми прибрали.

До того часу й він, як у Зборівській Умові наприклад "зраджував", тільки не селянство, а свої власні гетьманські, монархічні — значить державні, а через те й національні й народні — інтереси. До того часу і його політика, як вождя державно недозрілої ще козаччини, як козацького опозиціоніста й демократичного, за допомогою "черні", реформатора польської Річпосполитої, блукала манівцями демаґогії, деморалізації і сліпого, руйнуючого бунту.

"Не відступлю од черні, бо це права рука наша" — казав Гетьман у розгарі боротьби з Річпосполитою в початку 1649 р. Але вже рік пізніще, не ставши в дійсности "самодержцем руським" і власної держави не сотворивши, а значить примушений помиритись з тією Річпосполитою, він у пунктах поданих воєводі Кисілю в Квітні 1650 p., такі між иншими поставив жадання:

"Щоб ніхто зі шляхти, а особливо з панів (тоб-то маґнатів), котрий би був римської віри, не важився за лінію (що одмежовувала згідно зі Зборівською Умовою козацьку територію) їхати, тільки хай туди слуг своїх, і то Русинів (тоб-то православних) на свої місця посилають скрізь" — сказано було в пункті 2-ім, а пункт 3-ій додавав: "щоб усіх підданих своїх від усяких податків зовсім увільнили, самим тільки шинком і млином вдовольняючись тепер, поки посли його (тоб-то Хмельницького) з Варшави не повернуться".³³⁾

Про "чернь по Люблин і Краків" не має вже тут, як бачимо, й згадки. Ця "права рука" в боротьбі з панами тепер уже козаччині не потрібна. Пани вже вигнані з козацької території, козаччина вже уконституовалась на ній у свій становий сорокатисячний реєстр і тепер вона хоче за всяку ціну в спокої і мирі новопридбані багацтва споживати.

Про будівництво своєї власної козацької держави вона покищо думати не хоче. Це-ж вимагало-б перш за все дальшої впертої боротьби з Річпосполитою. А тут перед нею стоїть приваблива спокуса, що Річпосполита козацьку автономію визнасть і всі матеріяльні здобутки революції станові козацькому забезпечить. Треба тільки ці мирні переговори закінчити і мир офіціяльно скріпити.

Як у справі війни з маґнацькою Річпосполитою правою рукою козаччини була українська "чернь", так у справі миру з тою Річпоспо-

³³⁾ Zbiory Rusieckich, Miscell. 1626-54, f. 81, 83. Пор. Костомарова: Богдан Хмельницкий, ст. 350 і т. д.

— 67 —

литою такою-ж її правою рукою має стати українська шляхта. Коли-б козаччина будувала свою власну державу, то й українська шляхта й українське селянство були-б для неї складовими частинами цієї держави, це були-б рідні частини своєї нації, між якими мусіли-б бути встановлені, державним і національним інтересом оправдані, законні норми співжиття. Але коли козаччина тільки забезпечує в Річпосполитій — як це в той час було — свої станові інтереси, то і селянство українське, і шляхта українська це для неї сторонні, чужі сили, які можна так чи инакше використати в усяких пересправах з Річпосполитою, висуваючи при тім такі або инші спільні співзвучні інтереси. Таким спільним інтересом козаччини з "черню" була боротьба з панами. Таким-же спільним інтересом зі шляхтою була спільність національна — одна "руська віра" — і боротьба за цю віру.

Отже шляхта "руська" — ця, в тодішньому розумінню козаччини, частина польської Річпосполитої — має допомогти козаччині одержати від цілої Річпосполитої бажаний мир. Для цього вона має своїх послів у соймі, свої політичні партії в ньому і свої впливи при королівськім дворі та, що може важніще, при дворах ріжних маґнатів. Коли такий бажаний для козаччини мир удасться здобути, то в нагороду за це властителі маєтків з посеред шляхти православної зможуть самі вернутись на Україну, а її бідніша частина зможе вернутись у характері "слуг" маґнатерії чи шляхти польської, якій вступ на територію козацьку забороняється. При тім одначе вдовольнятись ця шляхта українська, як "руська" (православна), так і польська (католицька), має тільки данинами "від підданих" посередними (з горілки і млинів), безпосередніх поки-що не побіраючи. Але й це, власне кажучи, потрібно не за для оборони "черні", а для миру з Річпосполитою. Бо Гетьману й Війську Запорожському тільки з великим трудом удалось списати реєстр і відділити з поміж селянства сорок тисяч упривілейованого козацтва. "Коли-б у цих реєстрах більше трохи козаків оказалось, чим було постановлено під Зборовим — писав Хмельницький до Короля Яна Казіміра — то зволь В. Кор. Мил. це з ласки своєї панської покрити, бо й так у списуваню цього війська великі труднощі ми мали." Не дурно — як каже тодішній польський мемуарист Освєнцім — "подивляли всі в Польщі розум Гетьмана, що зумів з кількох сот тисяч побунтованого хлопства, жовнірами (козаками) таке мале число вчинити, а инших sine numero в хлопи повернути".

— 68 —

Дражнити тих "хлопів" в інтересі обох бажаючих миру сторін було-б небезпечно. І — як думало козацтво — представники Річпосполитої, в тім числі й українська шляхта — мусіли-б це зрозуміти.

Але що буде, коли шляхта православна "руська" не зможе своїми впливами маґнацьку й католицьку Річпосполиту — так сильно у своїх інтересах загрожену — до миру з козаччиною склонити? Тоді, розуміється, козаччина звернеться знов до "черні" української і, пригадавши собі про цю свою "праву руку", її на Річпосполиту, а в першій мірі на цю православну шляхту "руську", що до своїх маєтків вернулася, підійме. Хай винищуються взаємно "шляхта й чернь", ці дві частини української нації, а в розумінні козаччини — ці дві частини Річпосполитої — аби тільки станові козацькі "права й вольности" були в тій Річпосполитій забезпечені.

Використовувати во імя "спільної віри" українську шляхту в характері частини польської Річпосполитої за для законного признаня й закріпленя здобутків козацької революції в цій Річпосполитій, платючи за це шляхті інтересами селянства; використовувати во імя спільної зненависти до панів українське селянство за для оружної боротьби з неуступчивою супроти козацтва Річпосполитою, платючи за це селянству головами й маєтками української шляхти; примусити "чернь" вірити, що козацтво несе їй волю й визволення від шляхти і примусити шляхту вірити, що у владі козацькій єсть кожну хвилину бунт "черні" зупинити і в підданство шляхті її повернути — ось був той зачарований круг політичний, у якому чотири перші роки повстання мусів обертатися український автономіст і реформатор польської маґнацько-шляхецької Річпосполитої....

Відносини козаччини до непокозаченої шляхти в тій першій добі повстання зілюструє нам лист самого Гетьмана й Війська Запорожського, писаний із Чигрина до шляхецького соймику Воєводства Волинського 1 Падолиста 1650 р. Лист цей, як свого роду "експозе" козацької політики перед форумом здебільшого ще тоді православної і найбільше національно активної шляхти волинської, подаю в цілости, в перекладі очевидно з польської мови, заховуючи точно термінольоґію ("Україна", "Русь" і т. ин.) ориґіналу і більше характерні місця підкреслюючи.

"ЯВельможні й Милостиві Панове Диґнітарі, Князі... й усі Панове Обивателі Воєводства Волинського, нам вельми Милостиві Панове! Хто-б не зичив, щоб скінчилась уже ця крівава домашня

— 69 —

війна, яку Бог послав на землю нашу за гріхи наші — так починали свого листа Гетьман і Військо Запорожське — і щоб ми всі одностайно Бога в мирі хвалили й ворогів пограничних не тішили. Я з мого боку беру за свідка самого Господа Бога і ЯВЙМП Воєводу Київського (Адама Кисіля), що я з Його Милостю щиро коло миру заходився і поспільство з Військом перемішане, вже від Війська було відділене і всілякі бунти були вже вгамовані. Піддані до послуху вже приходили, так що земля зовсім стала заспокоюватись і вже мав кожний пан утішатись маєтками й пожитками своїми. Отже по останнім приїзді й перебуванню у нас посла Й. Королівської Милости ЙМП. Старости Черкаського (Миколи Кисіля, брата воєводи) вже всі справи доходили до свого кінця.

"Але коли прийшла до нас звістка про похід польський, ми мусіли знов до купи збіратися і за тим нашим порушеням знов уся Україна повстала і у де-яких місцях, помимо наших суворих заборон, почалися убивства (шляхти), які чинило поспільство, а не козаки. Ми одначе зібравшися, виконали тільки те, чого наш союз із Царем ЙМ. кримським (Ханом) вимагав, а з ЯВП.Й.М.П. Краківським (Миколою Потоцьким) через послів своїх знеслися в справах війська та безпеченства нашого і самі, одержавши листа від Маєстату Найясніщого Короля ЙМ. і Ясновельм. Пана Воєводи Київського, повернули спокійно назад. І зараз стали ми дбати та дбаємо, щоб поспільство до підданства Панам повернуло, а Військо Реєстрове И. Кор. Милости щоб у своїм порядку оставалося. Тих, що піднесли руку на уряди Панів своїх, або на кого небудь, ми скрізь без ніякого милосердя мечем покарали і тепер караємо за відомом того-ж ЯВ. Комісара ЙМП. Воєводи Київського, отже знов за ласкою Божою земля заспокоїться.

"Того-б тільки треба, щоб уже більше одмов та погроз не було. Але що ці постійні похвалки не припиняються, то й ми теж мусимо бути на сторожі, не відрікаючись усякої допомоги, звідки-би вона до нас не приходила. Друга ще важніща причина та, що мимо постановлених під Зборовом пунктів, — Соймом, Маєстатом Найясніщого Короля ЙМ. і всею Річпосполитою нам підтверджених — віра наша грецька православна не тільки в цілости не заспокоєна, але ще під більшим гнетом залишається. А доки цей спір не припиниться,

— 70 —

доти Русь такою, як бувала споконвіку, не буде. Тому умовились ми під Зборовом, що Унія мала бути знесена й не хотіли ми до нічого приступати, аж нам зараз там-же під Зборовом усі владицтва віддані не будуть, або щоби ці пункти зборівські з ласки Короля ЙМ. там-же зараз через Короля ЙМ. Пана Нашого Милостивого і ЯВельможних Панів Сенаторів були заприсяжені. ЯВП. Воєвода Київський звів нас, щоб ми були певні і контентувалися Короля ЙМ. ПНМ. привілеями та соймовим потвердженям. І ми дуфаючи йому на те пристали. Що коли на Соймі не здійснилось, хоч і затверджені пункти наші, в тім перед нами винен ЙМП. Воєвода.

"Так у цих двох справах: віри нашої стародавньої заспокоєня й миру запевненя — до ВМ. Наших Милостивих Панів, яко найблизче того вогню будучих, звертаємось. Одно вже хай із двох буде: або нам не погрожувати і мир, повагою Маєстату Найясніщого Короля ЙМ. постановлений, вповні нам забезпечити таким чином, щоб усі церкви з владицтвами й добрами — так у Короні, як і у Вел. Князівстві Литовськім, так у королівських добрах, як і в шляхецьких, відданні були, і ті церкви, що на костели обернені, і добра від церков одібрані щоб повернуті були і унія з них щоб була знесена, як нам у пунктах зборівських єсть обіцяно; — або нам, людям простим, більше вже нас у тих пострахах не тримаючи, обявить, що ми вже Королеві ЙМ. ПНМ. і Річпосполитій не потрібні. А ми, Господу засвідчивши вірність нашу і кривду нашу, при невинности нашій лишатись будемо.

"Дорога нам земля Отчизна наша, але віра прирожденна дорожчою мусить бути, за яку ми все охоче вмірали. А тепер вдома над нами насильство вчиняється. Ми, не дай того Боже, нікому не хочемо нарушати його прав, власности тільки нашої руської домагаємось: з церков наших унія, якої ніколи не бувало, щоб була знесена і щоб церкви всі наші й добра церковні, котрі ще в неволі знаходяться, нам, Народові Руському православному, віддані були. А з їх Милостей хто хоче і як хоче хай вірує, нам це байдуже, ми свого не чужого домагаємось. Панове-ж Уніяти що чужого ґвалтом посіли, хай одступлять, бо Князі й Пани чесні Руські, Предки ВМ. НМ. Панів, і предки наші, добрі Молодці, добилися вільностей у Королів панів наших та Річпосполитої, і віри святої грецької

— 71 —

боронили, горла свої накладаючи. Польські війська і руські війська запорожські (до бою) ставали, а не уніятські, про такі й не чуть було. Та й тепер, коли ці двоє будуть, така-ж ласка Божа буде і пострах усім ворогам пограничним.

"Просимо отже усильно ВМ. НМ. Панів до останньої розпуки нас не доводьте, до якої жаль і утиск приневолюють, ані нас до того не примушуйте, щоб ми деінде допомогли шукали. Того від нас сподівається і ЯВ. Комісар ЙМП. Воєвода Київський, прохаючи, щоб ми до нікого не зверталися і ми так напевно би зробили, коли-б могли дуфати, що вже вдома мир забезпечений мати можемо, і коли-б ми бачили віру нашу вповні заспокоєну. Але доки тих двох річей не буде, не приведе нас до того ніхто в світі. Тому вдаємося до ВМ. Наших Милостивих Панів, щоб ВМ. НМ. Панове спричинились до того, аби віра наша вповні заспокоєна була і щоби певність миру вже статечне заґварантована була. Бо ми такої надії не маючи, у кожного мусимо приязні запобігати, а через те й гинуть ті краї, де ВМ. НМ. Панове маєтности свої маєте і де ми живемо.

"Свідчимось отже Господом Богом, що ми наше вірне підданство Королю ЙМ. додержувати готові, коли також нам наші права й вольности всему Народови Руському від Королів польських заприсягнеш й Війську Запорожському за його кріваві заслуги надані, — додержані будуть. Після того мир в Отчизні пожаданий, з обох сторін непорушно захований будучи, так Короля ЙМ., як і всю Річпосполиту утішить. В чому ми не сумніваючись, надії свої покладаємо на те, що ВМ. НМ. Панове, які Отчизну кохаєте, на теперішнім своїм соймику щиро та зичливо порадившись, ІМ. Панам Послам на Сойм близько будучий в інструкцію положите і поважно накажете, щоб вони того домагалися, аби наші Посли з чимось певним зі Сойму повернули. А ми дознавшись про таку (добру) волю і таку ласку ВМ. НМ. Панів, на всіляку послугу Його Королівській Милості й усій Річпосполитій готові будучи, на той час послуги наші Лицарські ласці ВМ. НМ. Панів оддаємо. ВМ НМ. Панів у всім повільні й зичливі слуги — Богдан Хмельницький Гетьман з Військом Й. К. М. Запорожським. А про відповідь ВМ. НМ. Панів через того-ж посланця нашого просимо."³⁴⁾

³⁴⁾ Арх. кн. Чарторийських, cdx 417, f. 117 squ. Польський текст цього листа виданий мною в збірнику "Z Dziejów Ukrainy", ст. 543-5.

— 72 —

В двох, отже, справах жадає козаччина у шляхти допомоги й посередництва: в справі "заспокоєня руської віри" і у справі заґварантованя внутрішнього миру, щоб з польського боку ніяких погроз і ніяких ворожих намірів супроти Війська Запорожського не було. Тільки тоді настане бажаний спокій та всякі гаразди в спільній Отчизні Річпосполитій і спільна любов до тієї Річпосполитої, як шляхти так і козаків, поруч зі спільною їх вірою має служити підставою цілої тої їхньої спільної політики.

Заохочувати волинську і взагалі "руську" шляхту до оборони православної віри українська козаччина розуміється не мала потреби. Вся довголітня боротьба цієї шляхти в центральнім Соймі Річпосполитої і на провінціональних соймиках воєводських — боротьба пером і словами, а часто (в збройних наїздах на своїх супротивників) і оружними ділами — дала доказ, що ця шляхта, яка ще при вірі своїх батьків залишилась, зробила все можливе, щоб цю віру батьківську спасти, оборонити і для дальших поколінь її заховати. Не будь цієї боротьби, не було-б очевидно національно-реліґійних змагань і серед самої, дуже ріжноманітної по своєму походженю, степової української козаччини, що власне від шляхти "руської" цю національну боротьбу унаслідувала, перейняла і далі її вела.

Поминаючи вже такі багаті змістом і формою часи цієї боротьби перед козацьким повстанням і беручи рік 1648 та слідуючі, ми бачимо, як православна шляхта "руська" загрожена повстанням у самім своїм фізичнім існуванню, вигнана зі своїх маєтків і до тла зруйнована, продовжує одначе виконувати без упину своє традицийне завдання оборони прав своєї нації, отже, відповідно до тогочасних понять, оборони прав своєї віри в першій мірі.

На варшавськім Соймі Конвокацийнім у 1648 р., в самім розгарі козацького повстання й селянських розрухів, усі посли шляхти Київського воєводства поставили жадання, щоб унія була знесена і щоб тільки грецька та римська віра оставалися.³⁵⁾ З посеред шляхти волинської, крім розуміється Адама Кисіля, її давнього провідника, учня та наслідника славного колишнього голови соймової шляхецької "руської" опозиції Лаврина Древинського, особливо завзято на цьому Соймі в обороні предківської віри виступав суддя кремянецький Яворський. Коли-ж хорунжий надворний литовський Оґінський на засіданню 14/24 Липня "почав вичисляти кривди", які терпить віра православна, то в Соймі

³⁵⁾ "Schyzmatycy przeciwko unitom swoje rzeczy pretendowali... Stanęło kijowskie w-wo, allegując prawo..., że nie powinno mieć w sobie tylko rzymską і grecką religię". Michałowski, ст. 123, passim.

— 73 —

знялася ціла буря. Польські посли накинулись на "руську шляхту" за те, що вона хоче здобути собі свої права тепер, коли їм, шляхті польській, "душно діється", коли Хмельницький і повстанці "віру католицьку мордують і над нею знущаються". Чи користаючи зі своїх прав шляхецьких — одповідав Оґінському писарь львівський Ожґа — може захочете панове й усіх хлопів та весь руський рід хлопський цими правами обдарувати? Була це розуміється їдка насмішка над патріотизмом шляхти "руської", що власне від цих "хлопів" найбільше постраждала. Підкресливши свою льояльність і заявивши, що проти "своєвільників" вона готова разом зі шляхтою польською кров свою проливати і кожного шляхтича повстанця за "ворога і зрадника отчизни" оголосити, шляхта "руська" все-ж таки від своїх жадань національних "жодною мірою одступити" не хотіла.³⁶⁾

Те саме повторилося і на слідуючім Соймі Елєкцийнім. "На спори про реліґію грецьку — пише поляк сучасник — потрачено було багато часу". Спори ці иноді приймали острий характер. Коли один з польських послів іронічно зауважив, що "якісь руські чари нарадам нашим заважають", то "за ці руські чари — нотує автор соймового дневника — панове Оґінські (Олександер, воєвода мінський і Богдан, хорунжий надворний литовський) образившись, почали промову того посла криками заглушати".³⁷⁾ За "пошануваня прав віри грецької, за згодою Послів та Колєґів своїх волинських всіх" — виступив "Филон Єловицький, дідич на Ланівцях, войський володимирський". Так само в оборону "прав реліґії стародавньої грецької станув тоді-ж Адам Кисіль, і вище згадані обидва Оґінські, і Богдан Стеткевич, каштелян новогродський, і кн. Санґушко і багато инших.³⁸⁾

Знов у слідуючім році 1650-ім, шляхта київська, зібрана в Житомирі на соймику воєводськім, вставляє своїм послам на Сойм в інструкцію жадання, щоб усі костели на Україні були обернені в церкви, "бо й так пусткою стоять".³⁹⁾ І коли Адам Кисіль, воєвода київський писав до Гетьмана Хмельницького, що "один будучи в Короні Польській з Народу Руського сенатором, несу на своїх плечах оборону св. Церкви і стародавньої віри нашої, доніс її до сивого волосся і донесу, дасть Бог, і до смерти"⁴⁰⁾ — то це була істинна правда. Кисіль же був найвидатніщим представником і провідником тієї непокозаченої "православної шляхти руської", що тісніще від своїх покозачених братів тра-

³⁶⁾ "Dyaryusz Convocatiey sub interregno... w Warszawie 1648 Julii 16 zaczętey." Арх. кн. Чарторийських, cdx 378, f. 591 і слід.

³⁷⁾ Michalowski, ст. 253. Пор. Kubala: Szkice II, ст. 162: коли "W Korczynie (Nowym Mieście) zeszła plaga sroga na ludzi, że połowę miasta pokusy opętały, to mówiono, ze to ruskie czary".

³⁸⁾ Vol. Leg., IV, p. 177, 199. Michalowski, ст. 314 і т.д.

³⁹⁾ Опись, No. 19, ст. 40.

⁴⁰⁾ Michalowski, ст. 47-8.

— 74 —

дицією, культурою, привязаностю до своїх маєтків, політичним консерватизмом врешті, зі своїм класом звязана, до степового козацтва пристати і в степових "добрих молодців" перевернутись не могла. При Гетьмані Війська Запорожського в Україні вона змогла знайти собі місце пізніще, коли той Гетьман став не тільки провідником козацьким, а і "самодержцем руським", коли став він, як казав Митрополит Косів — "Землі нашої Володарем і Начальником"...

А поки-що вся національна боротьба непокозаченої шляхти "руської", ведена за віру батьківську, пропадала марно. Бо її участь у національній боротьбі тільки тоді могла б дати позитивні наслідки, збільшити загальну силу й загальну відпорність українського національного орґанізму, коли-б уся українська національна боротьба велась єдиним національним фронтом спільно зі спільним ворогом — от хоча-б так, як єдиним фронтом поборювали всі тодішні поляки козацьку, шляхецьку, селянську й усяку иншу Україну. Такий єдиний національно творчий фронт, в умовах тодішньої денаціоналізації і розпорошеня українського громадянства, могла дати тільки боротьба за свою спільну всім державність, за повне, обовязуюче всіх, одділеня від Польщі і за збудування на землях українських, на місці старої й непотрібної вже державної орґанізації польської, нової, обнімаючої всіх мешканців цих земель, державної орґанізації української. Але такої боротьби тоді ще не було. А раз заховувалась на українських землях державна орґанізація польська, то боротьба за спільну віру в рамах Річпосполитої не могла національно обєднати шляхту й козаччину. Вона не могла засипати того соціяльного провалля, що між цими двома політично активними верствами української нації власне в державній системі й укладі Річпосполитої витворилося. І тому, не даючи шляхті опори й піддержки в масах народніх козацьких, шляхту цю до занепаду й повного загину вела.

В очах правителів польської держави боротьба за віру православну робила шляхту "руську" спільницею "бунтівників" козацьких. Вона вся стає для польської Річпосполитої політично підозрілою й непевною. "Зависока це воістину для хлопів теольоґія — пише в своїм листі до Сойму кн. Домінік Заславський, розглядаючи жадання козацькі звороту православних церков. — Плєбс видумати такого не могла. Бо всяка юрба, подібно як море, сама по собі нерухома. Поскільки буря або тиша на морі панують, постільки воно бушує або спокійним буває.

— 75 —

Причина й початок завжди лежить в ініціяторах." І проти тих "провідників зрадників", що "вірність Річпосполитій зломили", закликує спольщений потомок українських князів усю соймуючу шляхту польську.⁴¹⁾ Розуміється тими ініціяторами та провідниками мусіла бути — в розумінню Поляків — шляхта "руська". "Панове Русь причиною й поводом цієї війни" — пише сучасник Поляк, передаючи загальну опінію. А про "порозуміння з Панами" спеціяльно допитувано на "конфессатах" пійманих і тортурованих козаків.⁴²⁾

Що частина шляхецького "посполитого рушеня" під час битви під Берестечком запізнилася, "в тому обвинувачують — пише польський учасник цієї битви — каштеляна київського Бжозовського, Русина, котрий збив їх з толку, про нашу програну запевняючи. Але в тім ошукався" — додає злобно цей кореспондент.⁴³⁾ Найбільше таких обвинувачень сипалось на голову провідника непокозаченої шляхти "руської", на воєводу брацлавського потім київського Адама Кисіля.

Коли там-же, під Берестечком, польські політики й полководці радили над тим, чи дарувати поконаним козакам амністію, то одна гадка між ними була, щоб "всю старшину і знаних бунтівників під меч пустити, а решту ласкою обдарувати", а инші знов радили "імя козацьке вигубити... Давши їм тільки слово, потім гармати і рушниці відобрати, всіх по полках роздати, в пень викосити і віру православну знести, а через це — додає самовидець і описувач тих подій Освєнцім — від цієї наради Адам Кисіль зручно був усунений".⁴⁴⁾ Князь Ярема Вишневецький обвинувачував Кисіля в підкупі, а його сторонники воєводу київського, коли він уперше прийшов на засідання Сойму елєкцийного, шаблями зарубати хотіли, "ледве його біскупи собою заслонили".⁴⁵⁾ І описуючи цей Сойм, посол московський Кунаков доносив Цареві, що "багато панів і шляхти Адама Кисіля зовуть зрадником".⁴⁶⁾

Польський уряд не хотів самому Кисілю доручити вести переговори з козаками, "не вірючи йому, бо він одної з ними віри". Але коли показалось, що ніким не можна воєводу замінити, то оповідали в Польщі, що "з тими переговорами Кисіль дуже підозрілий". Архієпископ латинський львівський писав, що "Кисіль виправдує злі діла козацькі і в той спосіб умови з ними заключає, а нас, яко Русин, обвинувачує". Знов ксьонд Цєклінський, домініканин, запевняв, що "Хмельницький бажав переговорів, але Кисіль умисне їх проволікав".⁴⁷⁾

⁴¹⁾ Лист цей у Шайнохи: Dwa lata dziejów naszych (Warsz. 1878), II, ст. 200.

⁴²⁾ Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 521, автор цього листа мабуть дворянин кн. Вишневецького. "Confessata Martyna Zmiany z pułku Gtowackiego" і "Confessata kozaka Sieńczanskiego", ibidem, f. 577.

⁴³⁾ Grabowski: Starożytności polskie, І, ст. 316.

⁴⁴⁾ Dyaryusz St. Oświęcima, ст. 344. Те саме в записках шведського дипльоматичного агента Іоганна Майера під датою 30.VI.1651 р. (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 39).

⁴⁵⁾ Kubala: Ossoliński, II, ст. 232, gop. Michałowski, ст. 260.

⁴⁶⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 296.

⁴⁷⁾ Арх. Чарторийських, cdx 142, f. 321, і cdx 143, f. 1. Памятники, I, 266. Michałowski, ст. 179.

— 76 —

Шляхта польська вимагала від Кисіля, щоб він "назвав зрадника наших таємних нарад, який Хмельницькому доносить про все, що задумує Річпосполита". І більшість з них була певна, що то власне Кисіль той зрадник. Наприклад Шорнель адміністратор замойський був переконаний, що "Хмельницький має по своїм боці пана Воєводу Київського і в тім не треба сумніватись".⁴⁸⁾ В ріжних тогочасних "пасквілях" і численних сатиричних віршах Кисіль усе фігурує як "слава козаків і радість православних".

Не міг чорт унії із схизматиком стравити.

Мусів Кисіль посолити і Хмелем приправити — такі були найбільш невинні літературні жарти. Бо в таборі й на зібраннях шляхта польська, як наприклад під Білою Церквою в 1651 p., воєводу київського не инакше, як "ск... сином і обманцем" називала...⁴⁹⁾

Щирі бажання шляхти "руської" помирити Річпосполиту з козаками, тоб-то виконати те завдання, якого від неї Гетьман і Військо Запорожське домагалися, викликували супроти неї серед шляхти польської ще більші підозріння, чим її оборона віри православної. "Моя душа нещаслива, а ще більше розум — писав Кисіль до Примаса Річпосполитої — все те, до чого прийшло, предвиділи й передчули. Я-ж бачив козаків, більше чим прості хлопи поневолених..."⁵⁰⁾ І оце розуміння дійсности та й оті нитки симпатії й родства, що вязали статочну консервативну непокозачену шляхту з її покозаченими одновірними родичами, провідниками повстання (наприклад у найближчому оточеню Кисіля — в характері його, по теперішньому кажучи, адютантів — знаходяться тоді: Марко Здунєвський, шваґер Гетьмана Хмельницького, і Костянтин Виговський, рідний брат Івана, писаря ґенерального) — робили ту шляхту в очах цілої Польщі чужою й непевною. Ми бачимо "панів і шляхту благочестивих": старого невтомного Кисіля, його брата Миколу, кн. Захара Четвертинського, Федора Михайла Обуховича, Прокопа Верещаку, Юрія Ярмоловича, о. Петронія Ласка, Сосницького, Зацьвіліховського, Чорного і багато инших — скрізь, як послів Річпосполитої до козаків, як комісарів, як примирителів і медіяторів. "Я вже майже зівялий, весь умучений і на здоровлі окалічений, цілі три роки ганяю і тепер, від сойму почавши, досі постійно зношуся з Королем Й.М., щоб кров християнська не лилась, щоб послідня частина народу нашого козацького не згинула" — так писав Кисіль до Гетьмана на склоні своєї діяль-

⁴⁸⁾ Michałowski, ст. 182-3 і 155.

⁴⁹⁾ Арх. Чарторийських, cdx 417, f. 124.

⁵⁰⁾ Michałowski, ст. 28.

— 77 —

ности в Марті 1651 р.⁵¹⁾ Але все це було надаремне. "Руській" шляхті не вірила ні одна ні друга сторона. "Мені і од Руси буває лихо і од Ляхів" — такий одинокий висновок міг зробити з цілої своєї миротворчої праці не тільки Кисіль, а й уся непокозачена шляхта українська, що за ним стояла і його політику піддержувала.

В цім миротворстві бачуть правителі Річпосполитої у шляхти "руської" якийсь підозрілий особистий інтерес. Один з польських дипломатів, Войцєх Мясковський, підкоморій львівський, доносить, що Кисілю пропонували повстанці "Князівство Руське", або "Державу Подільську".⁵²⁾ Другий пише, що між українським "хлопством такий гомін іде, що Кисіль має Королем бути і не буде добре — додає він — поки того Кисіля на палю не посадять".⁵³⁾ Князь Вишневецький публічно на Соймі обвинувачував Кисіля в тім, що "козаки по талеру з коня складалися і 8 тисяч Татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають".⁵⁴⁾ І так без кінця.

Здавалося-б, що такі напружені й ворожі відносини між шляхтою польською та шляхтою "руською" повинні були примусити непокозачену частину шляхти "руської" піти слідами своїх покозачених братів, і, порвавши свої звязки з Річпосполитою, пристати до одновірної козацької України. Але жертва й героїзм — все можливі для більше енерґійних, більше чутких одиниць і навіть груп — неможливі для цілого економічно скристалізованого і політично та культурно спаєного класу тоді, коли для боротьби того класу за певну ідею, яка власне жертв і героїзму вимагає, нема реального ґрунту. Таким реальним ґрунтом, на якому міг-би в жертвенній оружній боротьбі за національне визволеня обєднатись з козаччиною весь шляхецький український клас, було-б забезпеченя істнування того класу, хоч і в нових, хоч і в змінених, але в державних, тоб-то новою козацькою державною орґанізацією заґварантованих, формах. Це розумів дуже добре Великий Гетьман, намовляючи в початку 1649 року прибувшого до нього в характері посла Річпосполитої Адама Кисіля і його дружину, Анастазію-Христину зі старинного волинського роду Богушевичів, що з чоловіком цю тяжку подорож відбувала, "щоб вони Ляхів виріклись і з козаками залишилися, бо Ляцька держава згине а Русь буде панувати того-ж року, незабаром". Але одночасно Гетьман мав надію, що з комісії й миру з Річпосполитою ничого не вийде, бо "хто зна — казав він — чи мо-

⁵¹⁾ Арх. Чарторийських, cdx 145, N. 17. Пор. Michałowski, ст. 553.

⁵²⁾ Лист Мясковського з Новосілок 31.І.1649 в Архіві актів давних м. Кракова, Acta Publica І (збірка Pinocci). Переклад цього листа в реляції папського нунція де Торреса під датою 20.II.1649 (Сборникъ, вып. II, ст. 130-3).

⁵³⁾ Лист Андрія Моравця до судді львівського з під Чолганського Каміня, там-же, Zbiory Rusieckich, Misc. 1645-52, f. 185. Як розповсюджені були ці чутки, доказує те, що папський нунцій Johannes de Torres 8.VI.1648 доносив св. Престолу, що "козаки ненавидять двох братів королівської крови і мають намір проголосити не тільки королем, але і Богом (так!) Кисіля, воєводу брацлавського, схизматика, людину, яка користується у них надзвичайною повагою" (Сборникь, вып. II, 1916, ст. 12, 105).

⁵⁴⁾ Michałowski, ст. 180.

— 78 —

лодці в двадцять або й тридцять тисяч війська реєстрового не стануть і чи осібною Державою (udzielnym Państwem) не захочуть вони лише задовольнитися".⁵⁵⁾ І в тім посліднім Богдан Хмельницький помилявся....

Коли Кисіль з иншими комісарами тоді-ж таки верталися з Чигрина до Варшави, то в Звяглі жінка кушніра Тиші, який підчас повстання став охочекомонним полковником звягельським, приймала їх "за столом покритим сріблом" (награбленим по панських дворах підчас повстання) і за обідом "лаяла Хмельницького за те, що він не так виставно живе тепер, коли Бог всього дав много".⁵⁶⁾ Це дрібна, але характерна рисочка. Ідеї, особиста посвята (всі знані нам джерела підкреслюють надзвичайну скромність і навіть убогість в персональнім життю Хмельницького), мрії Гетьмана про "князівство по Львів, Холм і Галич" — були для маси козацької ще незрозумілі, її політична ідеологія поки-що дальше боротьби з панами не сягала. І тепер економічно наситившись в домашній внутрішній війні, побивши й пограбувавши цих панів при допомозі своєї "правої руки — черні" — вона одного тільки бажає: щоб пани назад не повернулися. Але їй здається, що ці пани вже обезсилені, а сусіди з другого боку Татари, яким теж велика пайка награбованої здобичі дісталась, їй не докучають. Отже, ніщо не пхає цю масу козацьку до дальшої боротьби за поширеня або за оборону своєї національної території. Між тим в дану історичну добу не домашня війна за внутрішні багатства, а тільки така боротьба за національну територію, за поширеня чи оборону землі, примушує нації европейські до тяжкої державно-орґанізацийної творчости. Маса козацька втішається "золотом, сріблом, китайками", яких стільки дала їй хоча-б одна пілявецька побіда, втішається вона вільними вже від маґнацьких поборів своїми "уходами", своїм козацьким, вже всякими старостами й намістниками не придушеним, добичницьким і скотарським (отже ще в великій мірі не рільничим, не хліборобським) промислом. Землі маґнацької вона ще поміж собою не поділила і за собою не закріпила. Задля оборони землі будувати "осібну державу" — як того від неї сподівається Гетьман — і жертвувати задля цієї будови своїми матеріяльними придбаннями й інтересами вона поки-що не бачить ніякої потреби...

Ярема Концевич, один із емісарів Хмельницького, що були послані з козацької України в північно-західні "руські землі" залучати

⁵⁵⁾ "Dyaryusz drogi do Woyska Zaporowskiego... napisany przez p. Podkomorzego Lwowskiego." Цей дневник Мясковського друкований багато разів. Одно з кращих видань в "Памятниках", вид. 1898 р. Про досі відомі копії цього дневника пор. мою замітку в збірнику "Z Dziejów Ukrainy", ст. 200.

⁵⁶⁾ Там-же, Памятники, ст. 329.

— 79 —

їх до повстання, пійманий у Липні 1648 р. коло Галича польською владою і взятий на "конфессату", оповідав: що козакам "пан Кисіль дав 50 гаківниць і пороху багато до міста Броварів", що Афанасій (в міру Олександер князь з Козельська Пузина) владика Луцький прислав Кривоносові 70 гаківниць, пороху 8 півбочок, олова піддостатком" — що "владика львівський (значний шляхтич Арсеній Желіборський) 3 бочки пороху і кулі козакам дав". Знов козаки з полку Кривоноса, взяті в полон під Прилуками, казали на допиті, що "ченці від п. Кисіля бували в посольстві у Хмельницького кілька разів..."⁵⁷⁾ і т. д.

Все це розуміється свідоцтва посередні. І трудно знайти позитивні історичні дані, "документи" того, що мусіло відбуватись у найбільшій тайні. Найти такі документальні сліди порозуміння православної шляхти "руської" з козаччиною в справі підняття й орґанізації повстання "за віру руську" буде мабуть неможливо. Але все однак промовляє за тим, що в усіх тих поголосках, які про таке порозуміння ходили, єсть велика доля історичної правди.

Перш за все тісне порозуміння в справах, що торкалися "руської віри", бувало між шляхтою та козацтвом і давніще. Про це я говорив ширше в иншім місці, тут для ілюстрації згадаю хоча би "протест" в 1610 р. козака Григорія Середи з товаришами, в якому Військо Запорожське заявляє, що воно "при стародавній вірі православній стоїть так само як і князі, панове, диґнітарі, лицарство і шляхта ріжних земель і воєводства Київського." До заснованого шляхтою, духовенством і міщанством православного брацтва київського вписується, як відомо, в 1616 р. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний зо всім Військом Запорожським. І "за совітом" того-ж Гетьмана і "многих благочестивих панів шляхецького роду" була нелєґальним революцийним шляхом відновлена в 1620 р. духовна ієрархія православна. На соймах 1620, 1623 і 1632 років шляхта "руська" й козаччина виступають одночасно і в порозумінні між собою з петиціями й меморіялами в обороні віри національної. А підчас козацького повстання 1638 р. Остряниця й инші провідники козацькі "попів і ченців на Поділля, Покуття й Волинь послали, щоб вони за війною аґітували, котрі теж з посольством і до шляхти віри грецької приходили". Не помилявся супроти того князь Юрій Збаражський, коли він ще в 1625 р. писав, що по всій київській землі й на Білій Руси "міста королівські

⁵⁷⁾ Памятники, вид. II, т. І, ст. 261-4, пор. Michałowski, ст. 92, 95. Інструкція дана в Римі в Марті 1645 р. папському нунцієві в Варшаві de Torres'oвi, називає єпископа луцького кн. Пузину "найбільше ученим серед дісунітів" і на нього та на митрополита Петра Могилу поручає нунцієві звернути особливу увагу. (Сборникъ, вып. II, ст. 84).

— 80 —

й доми шляхецькі, одні явно, другі скрито козакам сприяють і їх за визволителів у своїм поневоленю вважають"...⁵⁸⁾

Для такого порозуміння між шляхтою й козаччиною в 1647-8 були ще й инші причини. В той час шляхта бачила вже виразно повну безнадійність леґальної парляментарної боротьби за свою націю й повну безвихідність свого становища, як представників і членів цієї нації. Вже на соймі 1632 р. той самий Адам Кисіль на чолі всіх "руських послів", національні жадання яких не були розуміється задовольнені, грозив шляхті польській сецесією з сойму і "множеством шляхти руської від Сяну до Дніпра і Дністра". "Коли ми вийдемо побачимо скільки вас останеться!" — казав він, покидаючи зі своїми однодумцями залю засідань.⁵⁹⁾ "На соймиках їх забезпечають, а на соймах їх на сміх підіймають. На соймиках обіцяють, а на соймах лають. На соймиках їх братією зовуть, а на соймах відступниками" — так характеризував у 1613 р. політику Річпосполитої супроти шляхти "руської" її земляк — сам католик, але щирий патріот "землі руської" — Ян Щасний Гербурт. Не диво отже, що в 10 літ пізніще в 1623 p., подаючи свою "Суплікацію" до Сенату Річпосполитої, вся шляхта "руська" в незвичайно енерґійних словах протестує проти тих кривд, проти того "страшного поневоленя", які терпить в Річпосполитій "Русь православна". "Воля Народові Руському — каже вона, покликуючись на привілей інкорпорації Руси до Корони Польської — належиться двояка: тому Народові Руському, котрий єсть реліґії римської, послушенства західного і Народові Руському, котрий єсть реліґії грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй волі остає, нам, Руси віри грецької, воля видерта." І перестерігає вона Річпосполиту перед "закушеням удил в крівавій внутрішній боротьбі", бо тоді не буде "гіршого насильника, чим домашній". А на передодні повстання, в р. 1646 зібрана на соймику воєводськім шляхта волинська заявляє, що віра їхня "в такім поневоленю в державі християнській, в Річпосполитій вільній і свобідній, знаходиться, якого навіть греки в неволі бісурменській не зазнають" і наказує вона своїм послам, "честю, присягою й сумлінням їх обовязуючи", щоб вони до ніяких справ державних не приступали, поки ця "тяжка кривда не буде заспокоєна".⁶⁰⁾

Розуміється в такім становищі і при такім настрою шляхта православна про майбутнє повстання козацьке мусіла знати, його в певній

⁵⁸⁾ Подробиці в моїй монографії про Кричевського: "Z Dziejów Ukrainy", ст. 191-9.

⁵⁹⁾ Pułaski: Szkice histor. (Kr. 1887), ст. 202-3.

⁶⁰⁾ Про це ширше: "Z Dziejów Ukrainy", ст. 186-8. Там-же передрукована "Suplikatia... do...Senatu... od obywatelów koronnych і W.X.L. wszystkich wobec і każdego z osobna: ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posluszeńctwa wschodniego".

— 81 —

мірі бажати й у тім напрямі, щоб воно стало повстанням за віру і за націю, його підготовляти. Нагадаймо ще, що напруженя національної боротьби в літі 1647 p., отже перед самим вибухом повстання, було настільки сильне, що канцлер коронний Оссолінський уважав необхідним самому виїхати в Україну на переговори "з Митрополитом Київським, Адамом Кисілем, Максиміліяном Бжозовським і иншою видною шляхтою руських країн, яко начільними реліґії грецької головами".⁶¹⁾ В слідуючім 1648 році цей же самий Митрополит Київський, сам шляхтич значний по походженю, приймає Богдана Хмельницького, як визволителя і спасителя національного. Думати, що робив він це без відома й згоди "шляхти руської — голов начільних реліґії грецької" — очевидно неможливо.

Патронами Київської Академії, настановленими заповітом Митрополита Петра Могили в Грудні 1646 р. на те, щоб "це одиноке забороло православної церкви Руської їхнім старанням для помноженя хвали Божої і науки діток православно-руських держалося" — були знані вже нам Адам Кисіль, тоді каштелян київський, Олександер Оґінський воєвода мінський, Богдан Оґінський хорунжий надв. литовський, Богдан Стеткевич каштелян новогродський, Федор Проскура Сущанський писар брацлавський, князь Степан Четвертинський, подкоморій брацлавський, князь Григорій Четвертинський подкоморій луцький, князь Захарій Четвертинський підсудок луцький, князь Микола Четвертинський і "инші пани православні".⁶²⁾ Чи можливо, щоб без відома цих панів православних і своїх патронів Академія Київська вітала в 1648 р. Гетьмана Хмельницького в Київі "ораціями і акклямаціями", в яких величала його "Мойсеєм, оборонцем, визволителем і освободителем народу з неволі ляцької, в знак того Богданом: од Бога даним — названим". Чи можливо, щоб без згоди шляхти, тою шляхтою власне й духовенством до Київа спроваджений Патріярх Єрусалимський Паісій надав Гетьману титул "Князя Руси" і підчас урочистої проповіди до Костянтина Великого його прирівняв. Чи можливо врешті, щоб не було порозуміння, скажім, між вищезгаданим владикою луцьким Афанасієм Пузиною, його братом кн. Юрієм Пузиною (цей останній, уміраючи в тім-же 1648 році, дітей своїх "просить і строго напоминає, аби вони при вірі святій, в якій вони породились, міцно й непорушно стояли, не даючи звести себе помпі світа цього") і загалом усею благочестивою шляхтою волинською, а правою рукою

⁶¹⁾ Dyaryusz St. Oswięcima, ст. 205.

⁶²⁾ Памятники, II вид., т. II, ст. 434.

— 82 —

Гетьмана, писарем ґенеральним Іваном Виговським, коли згадати, що вони всі, тоді як Виговський був ще намістником староства луцького, зустрічалися в брацтві луцькім, до якого всі вони разом належали і де спільно найважніщі справи національні обговорювали й рішали...⁶³⁾

Шляхта "руська" буз сумніву в підготовці і в замислі повстання — як повстання національного — участь взяла. Але цей землевласницький, політично вироблений, культурний і посідаючий державні традиції, а через те одинокий тоді до державної творчости здатний український клас був чисельно за слабий, щоб повстання опанувати, щоб йому від самого початку не тільки національний, а в дальшій консеквенції й державно-сепаратистичний характер надати. Зустрівшись у самім початку повстання з переможними класовими тенденціями степової, хоч і православної, але ще не землевласницької, ще не хліборобської козаччини, — близька до неї вірою, але безмежно далека противенством двох ріжних економічних і політичних укладів: осілого, хліборобського, землевласницького і півкочового, добичницького, общинного (спільні уходи, пасовиська і т.п.), — загрожена сліпою селянською революцією, яку козацтво задля своїх класових цілей підняло і яка однаково проти всієї шляхти, як "руської" так і польської, зверталася, — бачучи, одним словом, свою смерть там, де вона сподівалась знайти нове життя, — шляхта українська, як клас, а не як ряд одиниць, мусіла шукати оборони там, де їй не загрожувало повне знищеня. І цю оборону для себе шляхта українська примушена була шукати в Річпосполитій польській — там куди той самий процес боротьби сходу із заходом — цивілізації кочовників із цивілізацією осілих хліборобів — ведений не в українських державних формах, загнав уже було давніще її предків. Слабість наших найбільше національно свідомих, наших найбільше культурних, в европейському розумінню того слова, верхів, слабість нашої державно-творчої аристократії, стала в цій першій добі повстання, як не раз перед тим і як ще частіще потім, причиною нашої національної катастрофи.

Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації. Спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристо-

⁶³⁾ Там-же, ст. 330, т. I, ст. 98, 62, 67, passim. Арх. Юго-Зап. Рос., ч. I, т. VI, ст. 596, 605, 717, 722. Про порозуміння Хмельницького перед повстанням з духовенством православним і з митрополитом київським говорить Grondski: Hist. bel. cos. pol., p. 39 squ.

— 83 —

кратії. І в данім разі не зможе слаба шляхецька верства боротись за сепаратизм від Річпосполитої і за свою "осібну державу" тоді, коли маса козацька того сепаратизму і тієї держави не хоче. Їй остається пристосувати себе до політики мас; урвати що можна для себе од цієї сліпої, темної привязаности козацтва до польського Короля, так, як її так само слабі потомки в сто літ пізніще будуть уривати що можна від такого-ж темного й сліпого стремління селянських мас "під високу руку православного восточного Царя"...

Вертаючи знов до нашої внутрішньої політики в першій добі повстання Гетьмана Хмельницького, бачимо, що на тому економічному й національно-політичному тлі, яке я вище зарисував, представляється вона так:

Козаччина не будує власної держави; вона ще не бачить потреби орґанізувати для оборони власної землі в окремий державний орґанізм усю свою націю; вона має надію забезпечити свої класові інтереси і закріпити за собою матеріальні здобутки революції в державі польській. І шляхта українська — безсила надати козацькій політиці инший напрям — на Річпосполиту так само покладає всі свої надії. Опинившись між молотом і ковадлом: між національно їй ворожою маґнацько-шляхецькою Річпосполитою і між соціяльно їй ворожою одновірною українською козаччиною — і бачучи перед собою дальшу політичну залежність від польської держави, шляхта українська спільностю віри з козаками і спільностю політичних тенденцій з Річпосполитою мусить рятувати своє істнування. Чим більше льояльна супроти Річпосполитої козаччина, тим ще більше льояльною супроти Річпосполитої стає шляхта. Вона всіма силами намагається змити із себе підозріння в політичній спілці з одновірними "своєвільниками", які кидає на неї Річпосполита. Чим більше, в міру зросту недержавного, класового козацького повстання, "руською" й православною заявляє вона себе національно, тим більше польською стає вона політично; чим більше завзято боронить вона словами й ділами "віру руську стародавню", тим більше запопадливо береться вона заступати одночасно державні інтереси польської Річпосполитої.

Але-ж для цієї Річпосполитої зовсім байдужі інтереси й будучність шляхти "схизматицької"; вона боїться тільки українського сепаратизму й утрати багатих українських провінцій. Що більше — вона в тому сепаратизмі і шляхту "руську" підозріває. Отже в найголос-

— 84 —

ніщім, у найзавзятіщім поборюванню як раз того майбутнього, а поки що (коли говорити про тенденції мас українських) зовсім міфічного українського сепаратизму — мусить шляхта "руська" маніфестувати свою польську політичну льояльність. "Хоч я й однаковою з козаками вірою благочестивою горжусь, але бажаю, щоби всіх бунтівників проти Річпосполитої на палю посажено" — заявляє не раз і на всі лади Адам Кисіль...

Тільки лякаючи Польщу примарами неістнуючого поки-що козацького сепаратизму, тільки виступаючи в ролі оборонців єдности й неподільности Річпосполитої, зможе шляхта "руська" добитись оборони своїх інтересів від тієї Річпосполитої, а одночасно виторгувати від неї уступки в справах національних, здобути де-які права для "руської" віри і тим ослабити соціяльно-революцийний розмах козаччини. Коли всі забрані церкви і владицтва не будуть повернені православним — пише Кисіль до сойму 1650 р. — коли Умова Зборівська не буде заприсяжена, коли війська польські не перестануть дратувати козаків і коли в результаті того всього "вигнані обивателі Річпосполитої (тоб-то шляхта українська) не зможуть вернутись у свої батьківські гнізда" — то краще зразу поступитись Хмельницькому, який заключив союз із Туреччиною та Татарами і "перенести границю від Очакова до Случі", що буде кінцем для польської держави. Отже треба боронити єдність державну, покинувши "всяке недовіря одних до других" — тоб-то шляхти польської до шляхти української, — бо "Русь це не (маленькі) Інфлянти і без нас (шляхти руської) ані отчизна отчизною, ані цілість Річпосполитої задержана бути не може"...⁶⁴⁾

І в тім власне була найбільша трагедія цієї недержавної, автономістичної доби повстання, що український клас шляхецький, в якому найбільше державні традиції українські задержались (мій предок — писав наприклад Кисіль до Примаса Річпосполитої — якому була доручена оборона Київа, не здав його польському королеві Болєславові, а поліг у воріт, обороняючи город), клас, який найбільше був у сепаратизмі державнім заінтересований і без якого держава українська не могла бути збудована — закріпляється при польській Річпосполитій і чим раз більше польонізується, примушений до того ворожим йому, класовим і недержавним характером українського козацького повстання. Боротьба двох українських класів, ведена в рамах націо-

⁶⁴⁾ Кисіля "Votum do Króla і Stanów Kor. na sejm dwuniedzielny 1650 r. podane". Арх. Чартор., cdx 144, N. 218. Його-ж лист до канцлера (ibid., f. 211). Пор. Pamiętniki do panowania Zygm. III etc. wyd. Woycicki, II, ст. 314.

— 85 —

нально чужої їм держави і без тенденції утворити власну державу, мусіла скінчитись для них обох політичним крахом. Коли козаки хотять винищити українську шляхту при допомозі польського Короля, якого завданням, на їх думку, було-б тую "шляхту стинати", а шляхта хоче при допомозі того-ж Короля й Річпосполитої обезсилити українських козаків, то результатом такої української національної політики мусіло бути торжество польського Короля й Річпосполитої. Гетьман козацький, Хмельницький, під Зборовом — на колінах перед фактично розбитим і поконаним українськими повстанцями Королем Яном Казіміром — складаючий йому присягу вірности, і рядом з ним провідник шляхти української воєвода київський Адам Кисіль, що Гетьману козацькому роту цієї присяги читає — це одна з найбільше траґічних картин у нашій і так повній траґедії історії, один із численних, памятників нашої внутрішньої руїнницької боротьби, веденої "без пуття, без чести і поваги" в путах добровільного рабства у чужої, ворожої держави.

Але Король польський не був у стані виконати на Україні ролю такого миротворця, яку пізніше по смерти Богдана Хмельницького виконав був Царь московський. І шляхту і козаків під свою зверхню державну владу однаково приборкати він оказався не в силі. Тому державний лад і порядок, а з ним і класовий мир, який Польща на Україні заводила, був нетривалий і кінчився неодмінно новою внутрішньою різаниною й новим взаємним самовинищуванням української нації.

Наприклад по Зборівській умові й мирі з Річпосполитою, Гетьман офіціяльно приймає депутацію від православної української шляхти, з Миколою Кисілем на чолі. Він дозволяє цій шляхті вернутись до своїх маєтків під умовою, щоб вона "лагідно з хлопами поступала", наказує видати їй охоронні універсали, дає їй оружну оборону козацьку і тих селян чи козаків, що проти повороту шляхти повстають, суворими екзекуціями терроризує.⁶⁵⁾ Спочатку він, ідучи по лінії бажань "руської" шляхти, надає тій політиці національний характер: за лінію козацьку на Україну мають право вертати тільки "Русини" і цементом, який обєднає ріжні класи українські в польській державі, має стати спільна, національна віра православна.⁶⁶⁾ Але-ж класовий мир і порядок державний заводить на Україні не сама нація українська, а Річпосполита польська. Вона-ж наділяти особливими привілеями шляхту "руську" і обєднувати в одно тіло націю українську не має найменшої охоти.

⁶⁵⁾ Пор. універсал Гетьмана "до старшини і черні, товариства В. Зап., міщан і селян в-ва Київського" 20.IX.1650: "...если-би таковиє своєволники знайдовалися, коториє би на здоровє панов своїх наступовали і послушними бути панам своїм не хотіли, жеби сами панове веспол с полковниками нашими Білоцерковським або Киевским, сурово би їх і на горле карали" (Памятники, т. II, вид. 2-ге, ст. 580). Такий самий універсал з д. 28.VIII.1650 р. в справі шляхти Київського і Чернігівського воєводства і староства Житомирського (ibid., ст. 573). "Przyszły tu wiadomosci, że po wszystkim Braclawskim kraju juz mieszka szlachta spokojnie і w Humaniu nawet jest podstarości і potasze wydane. Tosz się і po wszystkiej Kijowszczyznie dzieje" (Лист Андрія Мясковського підчашого сяноцького з Варш. 15.V.1650 в Zbiorach Rusieckich Miscel. 1626-54, f. 91). Зовсім не те було в 1648 і початку 1649 p. "Serwitora dobrego p. Wojewody (Кисіля — підчас його подорожі, як комісара Річпосполитої) p. Sieńkiewicza podstarościego perejastawskiego, utopiono, źe tylko spytał о potaszach p. chorążego koronnego (Конєцпольського), рапа swego" — записує в своїм дневнику під датою 25.II.1649 в Переяславі Мясковський (Памятники, II, 326).

⁶⁶⁾ "Przypominam і to WMPanu — писав Кисіль до Хмельницького — iz wedlug pakt (Zborowskich) potrzeba, żeby JX. Metropolita na sejm zjechał, gdzie ja, jako syn Cerkwi Bożej, będę slużył w tem, żeby całość nasza obwarowana była już skutecznie" (Grabowski Ojcz. Sp. II, ст. 126). Порівняй також таємні наради в тім часі Гетьмана з Кисілем при участи Митрополита (Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 427) і т. д.

— 86 —

За шляхтою "руською" появляється очевидно на Україні і шляхта польська. Гетьман, не бажаючи розривати миру з Річпосполитою, мусить видати наприклад такий універсал до полку Білоцерківського, щоб "ніякої кривди як руській шляхті, так і Ляхам, котрі під час теперішній у краях наших знаходяться, не чинити". Мало того. За шляхтою польською появляються й польські маґнати. Сам князь Ярема Вишневецький, найбільший ворог України, присилає тепер до Богдана Хмельницького своїх послів. В перших часах він звертається до Гетьмана "приязно і з атенцією" і, прохаючи повернути йому його "городи", обіцює послати в ті городи "урядників християн, а не Ляхів". Але згодом, в міру заспокоєня України і зміцненя державної влади Річпосполитої, претенсії польські ростуть. "Октября 13 дня (1650 р.) — доносять свому урядові московські аґенти — у Гетмана въ Чигиринѣ были Ляхи: панъ Шподъ съ товарищи, слуги князя Вишневецкого, да староста Лубенской панъ Нагорецкой да Бедлинской (призвища всі звичаєм московським перекручені), да многіе Поляки слуги Потоцкого, и Адама Киселя и Конєцпольского, да Бориско Грязной. А всѣ бьютъ челом Гетману о листахъ, чтобъ имъ далъ листы, чтобъ ихъ въ городахъ и въ селѣхъ слушали мужики. И Гетьманъ имъ велѣлъ дать листы: опричь казаковъ велѣлъ мужикамъ слушать." Не хоче признавати якихось особливих прав на Україні для шляхти православної й відомий маґнат Микола Потоцький. "Способом п. воєводи київського (Кисіля) для одібрання своїх інтрат (доходів) поступити я надумав — пише він у тім самім часі до Гетьмана. — Він мав козаків від ВМ. Пана йому присланих, при котрих в своїх маєтках інтрати збірав, отже прошу ВМ. Пана, абись ВМ. Пан і моїм урядникам, котрих я післав до Ніжина для відібрання інтрат, прислав козаків, наказавши їм, щоб вони мені в тій послузі були прихильні..."⁶⁷⁾

І все це робиться очевидно під знаком польської держави. Як польський комісар, сидить тепер у Київі Адам Кисіль; як на польську шляхту, дивиться на найбільше православних і найбільше національно свідомих українських панів уся "чернь" українська — "чернь", що Гетьмана й козаччину тепер проклинає, бо її ошукано, бо проти панів піднявши, назад її під владу цих панів, під владу польську віддано...

Але головне завдання Річпосполитої: встановленя на Україні прав реліґії католицької (тоб-то реставрація панування польського) і

⁶⁷⁾ Універсал до полку Білоцерківського в Арх. Чартор., cdx 144, N. 184. Про послів маґнацьких: статейный список Неронова (Акты Юж. и Зап. Рос., VIII, ст. 316) і стат. сп. Унковскаго (ibid., ст. 345). Порівняй також реляцію послів Єрон. Радзієвського до Гетьмана, що були в Чигрині в Січні 1651 p.: "Ein diener des Fursten Wisniowetzkj, Naretzki genandt, hat den Zinss in der Ukraina eingenommen; die Cosacken wollen solches nicht leiden, halten alle nacht deshalben wache" (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 47). Лист Вишневецького до Гетьмана з запевненям "приязні" так "jako przodkowie moi zawsze przychylni Wojsku Zaporowskiemu bywali і onemu slawy wielkiej nabycia dopomagali" в Арх. Чартор., cdx 144, f. 21. Лист М. Потоцького, ibid., N. 185.

— 87 —

підданство з користю для панів, скоро — кажучи словами Кисіля — не могло бути виконане.⁶⁸⁾ Два зовсім відмінні й ворожі собі уклади — польсько-маґнацький і українсько-козацький — на одній території поруч себе істнувати не могли. "Поляк і спокій не можуть разом перебувати на Руси" — як пізніше сформулював ці відносини Хмельницький. І знов неминуче вибухає конфлікт, знов на Україну йдуть польські війська, знов козаки звертаються за допомогою до своєї правої руки — "черні", знов починається війна й повстання і знов жертвою падає в першу чергу шляхта "руська". "Черні" дозволяється знову розправа з панами — те саме, за що пару місяців раніше їй голови козаки рубали. І таке "хитання" повторюється мало не що року на протязі перших кількох літ повстання. Політична деморалізація українських народніх мас і такаж деморалізація української шляхти; ослабленя і тут і там довіря до провідників нації — козаків; змарнування великої частини фізичної революційної енерґії мас і знищеня великої частини духової інтелектуальної енерґії нації, захованої в українській шляхті — ось були результати нашої національної політики в першій, автономістичній добі козацького повстання.

Не диво отже, що після Руїни, яка ці помилки першої доби гетьманування Хмельницького повторила, Волинь, кажучи словами відомого історика Яблоновського, стала "польською і католицькою." Польським і католицьким у своїй шляхецькій верстві стало це гніздо "руських" панів, опора і надія всеї України православної і осередок, від часів татарського лихоліття, всіх наших культурних, національних і державних традицій. Але це сталося вже по Хмельницькім. Бо великий Гетьман зумів перші помилки козацької політики направити, процес внутрішньої руїни своєю міцною рукою зупинити, і в другій половині свого панування показати, в який спосіб могла була сформуватись, скріпитись і вільною стати велика Українська Нація.

⁶⁸⁾ Памятники, т. II, вид 2, ст. 571.

— 88 —

Розділ VI

Основні зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського під впливом революції. — Европеїзація козаччини, як головна причина перемоги українського державного сепаратизму і як підстава українського державного будіництва. — Взаємовідносини між козацькою державностю і українською непокозаченою шляхтою. — Форма правління в Українській Державі за Гетьмана Богдана Хмельницького. — Переміна внутрішньої політики гетьманської під впливом державного унезалежненя України по Переяславській Умові. — Не в боротьбі Москви з Польщею на українській території, а в сполучені східних і західних цивілізацийних впливів у незалежній Українській Державі формується Українська Нація. — Видатніші представники нової української аристократії.

Козацька революція в межах польської Річпосполитої скінчилась з хвилиною, коли Військо Запорожське, покинувши безнадійну боротьбу за свої права в Річпосполитій, ступило на прямий шлях повного відділеня від Польщі. Скінчилось разом із тим хитання козацької політики в залежности від внутрішньої політики польської і нищеня української нації в цих постійних хитаннях. Від тієї хвилини внутрішня політика правлячої козацької верстви відносно инших класів української нації приймає національно-державний, а не козацько-класовий характер. Досі вона кермувалася неясними плянами зреформувати Річпосполиту відносно до козацької ідеольоґії, жертвуючи задля цього інтересами инших класів — то інтересами української шляхти, то українського селянства, — тепер вона ставить перед собою виразні завдання будови української козацької держави, обєднуючої всі українські класи.

Під впливом яких причин відбувся цей перелом в козацькій політиці? Які зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського запевняли в кінці перемогу державному сепаратизмові супроти Польщі? Такий сепаратизм серед мас козацьких в початку повстання не мав, здавалося, ніякого ґрунту.

Без розвязаня цих питань не можна зрозуміти не тільки цілої нашої дальшої історії, але навіть і нашої сучасности. Процес нарождения українського державного сепаратизму за часів Гетьмана Хмельницького

— 89 —

я думав було представити в кількох розділах моєї "Історії України". Тут обмежений місцем і иншою темою, постараюсь зазначити тільки головні моменти того процесу, аналізуючи їх в загальних основних рисах.

Матеріяльний зріст, політичне скріпленя і в кінці політична перемога осілої військово-хліборобської верстви в козацькій Україні — ось де була перша причина перемоги українського державного сепаратизму супроти Польщі. Ця перемога означала перемогу політики цієї верстви, це був знак, що в козацькій Україні творча, будуюча сила плуга одержала верх над руїнницькою стихією нерозораного степу. З довгою боротьбою був сполучений цей внутрішній процес і йшов він у парі з глибокими перемінами, як економічного так і політичного характеру, що відбувались на Україні в перших роках повстання.

"Військо Запорожське" — в другій добі повстання — це вже тільки титул: це традицийна, почесна, аристократична назва зі скритим під нею зовсім иншим ніж перед повстанням і в початку повстання змістом. Цей клас, що зветься тепер Військом Запорожським, не має вже нічого спільного з дійсним Запоріжжям, із Січю, з нерозораним степом і з полукочовим укладом ловецько-уходницького і військово-добичницького старого запорожського козацького життя. Запорожський Січовий Кіш — а "кіш" в татарській мові означає спілку чабанів — хоча й істнує, але за Гетьмана Хмельницького перестає відогравати будь яку політичну ролю.

Туди, перед повстанням, вигнаний зі свого Суботова, втік було покривджений польським маґнатом сотник козацький. Там ховався він опанований думкою, як свою кривду — і кривду так само як він покривджених козаків — помстити, як свій власний Суботів, свою батьківщину, від зажерливої маґнацької Річпосполитої відобрати. І звідтам, із Запоріжжя, рушив він на Річпосполиту, підіймаючи всіх невдоволених маґнацьким пануванням, не питаючи про причини того невдоволеня, бо ці причини могли бути й були дуже між собою ріжні. Він хотів відобрати свій Суботів. Низове козацтво хотіло позбутись маґнатів та їхніх орендарів і вільно, без податків і прикрих обмежень, користуватись своїм промислом козацьким на степах, що їх маґнати посіли. Рядом із ними йшла шляхта "баніти", яких — по рапортам московських гонців і розвідчиків — шість тисяч до Хмельницького пристало.⁶⁹⁾ Одних із них, так само як і сотника козацького, викинули

⁶⁹⁾ "1649 г. въ Декабрѣ. Записка дяка Григорія Кунакова": "И Богданъ де Хмельницкой... учалъ собирать войско, а готово де при немъ войска — польскихъ и литовскихъ шляхты, которые учинены были банитами 6000 человѣкъ, да Татаръ Крымскихъ 20 тысячъ, да Запорожскаго Войска зъ 40 тысячъ" (Акты Юж. и Зап. Рос., т. III, ст. 404). Порівняй также Арх. Чарторийських, cdx 183, N. 84: "Z Warszawy d. 17.XI.1648: О Chmielnickim powiadają, że straciwszy kilka szturmów, od Zamościa na milę odstąpił і okopał się. Powiadają і to, żeby miał Polaków (т. зн. шляхти) mieć 7000." Подробиці і аналіз цих звісток в збірнику "Z Dziejów Ukrainy" ст. 160 і далі. Пор. ще лист Хмельницького до Яна Казіміра з Київа 20.III.1650 p.: "Jest bowiem siła w Wojsku Zaporowskiem, których przodkowie w Cerkwiach tak koronnych, jako і litewskich leża, (które unici pozabierali), ci chcą, aby ofiarę, trybem starożytnej religii swej idąc, za dusze ich czynili, póty zawsze suplikować będą, póki do rąk naszych prawosławnych nie dostaną" (Памятники, вид. 1898 p., І, ст. 567-8) — очевидно мова тут про шляхту, якої коляторські права давали підставу до цих жадань. Ще в р. 1623 шляхта православна в своїй "Supplikatii" до Сенату писала: "Ludzi dla unii z domów swych od dóbr wyciśnione, ledwie już Ponizowie і Ukraina zmieszczać moga."

— 90 —

з маєтків урядовці маґнацькі, вважаючи їх за "nullo jure possessores"; — других покривдили старости королівські, шляхецьких маєткових прав їхніх не визнаючи і до служби та повинностей нешляхецьких примушуючи. Инший врешті по суворому присуду Річпосполитої став "банітом" за те, що збройним наїздом хотів відобрати сконфіскований у церкви православної маєток, який церкві цій його діди й прадіди "на помин за свої душі" подарували... Там знов підіймалась проти всієї шляхти, проти всякого економічного й державного примусу анархічна "чернь" українська. Готовилось — задля ненависти до "католиків і уніятів" — відчиняти повстанцям брами городські, зорґанізоване разом із духовенством і шляхтою в своїх братствах православних статочне, хазяйовите міщанство. А запоруку перемоги мав їм усім дати козацький "брат, душа рідна, єдиний сокіл у світі, що готов усе для козацтва вчинити, з котрим вічна приязнь козацька і її ніщо в світі не розірве" — Тогай-бей з усією ордою і дикими своїми Ногайцями, що кочували на Саврані.⁷⁰⁾ Йому-ж тому соколові й рідному братові козацькому одного тільки треба: щоб степ як найдалі поширити, щоб усі ці ненавистні новозасновані замки й городи знести, щоб знов більше випасу стало для кінських табунів та овечих отар, щоб Божу землю від ненавистного плуга врятувати і по її нетрях роскошувати, за звірем диким, за рибою, за птицею, по гонам, річкам та плавням упадаючи.

Січовий Запорожський Кіш дав покривдженому сотникові булаву гетьманську, дав лицарське благословенство, дав доказ своєї льояльности до Короля "червону з білим орлом" хоругов королівську, дав бунчуки й під ними свої кадри військові. Із Запоріжжя разом із козацтвом січовим і його братом рідним Тогай-беєм, оточений покривдженими польською Річпосполитою збігцями із цілої Руси, вийшов на "волость", на городову Україну Хмельницький...

Але по тріумфальнім вїзді до Київа, по урочистій зустрічі представниками цілої нації, як од Бога даного визволителя, по благословенню Патріяршім і одержаню од нього титулу "Князя Руси" — для Богдана Хмельницького не могло вже бути повороту назад до Січового Коша, до товариства степових чабанів, ловців та рибалок і до вічного побратимства з Тогай-беєм. Та й зрештою він, козак реєстровий, властитель Суботова, унаслідованого від батька шляхтича — і тим батьком в найкращих у ті часи, єзуїтських школах вихований

⁷⁰⁾ Характеристика Тогай Бея, зроблена Хмельницьким перед польськими комісарами в Переяславі в р. 1649 (джерело як вище в прим. 55). Щоб зрозуміти все сказане в цій переломовій хвилині Хмельницьким треба мати на увазі, що він мав перед собою дві авдиторії: представників Річпосполитої і представників низової козаччини. І з одними і з другими йому було не по дорозі. Для характеристики соціальних поглядів татарських інтересні слова Мустафа Аґи, посла кримського в Варшаві, що "козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства: війна для них необхідна" (передмова до ч. ІІІ, т. VI, Арх. Юго-Зап. Рос., ст. 55).

— 91 —

— із Січовим Кошем був звязаний тільки своїм станом лицарським, військовим. "Перше я воював за свою шкоду і за свою (козацьку) кривду, тепер буду воювати за віру православну нашу" — вириваються у Гетьмана щирі знаменні слова, радісний висказ перевороту, що під впливом київського національного тріумфу відбувається в психіці козацькій. І цей глибокий психічний переворот — переміна боротьби за козацькі кривди в боротьбу за цілу націю, "за віру православну нашу" — йшов у парі з не менше глибоким переворотом економічним і соціяльним.

Боротьба за віру, за націю, вивела козацтво з диких лугів Дніпрових на плугом розорані простори української землі "по Львів, Холм і Галич". Вона поставила її око в око з европейською культурою цієї землі: з мурованими городами, церквами й монастирями, — з величними палатами "панів руських, голов начільних віри православної", — з брацтвами по городах, їх школами, бібліотеками, друкарнями, де укріплялась і боронилась віра православна, — з багацтвом хлібородної, а не степовою тирсою покритої землі, на якому виросли всі оці церкви, монастирі, палати й брацтва — вся "руська" православна національна культура. "Визволити з ляцької неволі руський нарід увесь" — ось велике нове завдання, поставлене перед собою козаччиною в лиці свого Гетьмана. Але як визволити? Чи покозачивши всю оцю Русь, знести її муровані городи, на степ запустити її хлібородні поля і всю її европейську культуру назад в одне велике, безкрає, непрооране "Запоріжжя" замінити? Чи самій козаччині, зевропеізувавшись, на віки про свій Кіш Січовий забути і вбрати та включити в себе всю оту европейську культуру, серед якої Русь по татарськім лихоліттю відродилась і зміцніла?

Перше, незважаючи навіть на надзвичайно щиру в тім напрямі татарську допомогу, було неможливе, а для другого сил та хисту в першій добі повстання у степової козаччини не стало. І в тім треба шукати нерішучости Хмельницького під Замостям, під Зборовом, під Львовом... Тим поясняються всі хитання політики козацької в добі її автономізму...

Низова, дійсно запорожська козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. По корсунській перемозі вона не хоче йти далі "на волость". Скликана тоді Гетьманом рада

— 92 —

козацька гуде "щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю, коли не буде мира і звідти переговорювати з Річпосполитою і з Турками". Гетьманська залізна рука веде її далі. Але під Пілявцями, на передодні рішучої перемоги над Річпосполитою, побачивши всю силу й багацтво війська польського "чернь козацька вже хотіла старшину видати й милосердя просити".⁷¹⁾ І поваливши навіть Річпосполиту, козацтво хоче, щоб "король королем був" — тільки не таким, як давніще "в неволі у шляхти", а щоб він "був вільний, щоб стинав шляхту, дуків і князів..."

Чотири перші тяжкі роки повстання бореться Гетьман не тільки з польською Річпосполитою, а й зі своїми степовими січовиками. Він хоче визволити "всю Русь", про яку йому безнастанно говорить духовенство, шляхта й міщанство, — а запорожці претендують тільки на маґнацькі землі й на королівщини "на Україні". Гетьман обурюється перед польськими послами в Переяславі, що Потоцький "на Бар, на його власне місто напав, на його Поділлі кров християнську проливає", і мріє він про "своє князівство по Львів, Холм і Галич", хоче "Ляхів за Вислу загнати", а низова козаччина найдалі "по Случ" уважає можливим поширити границі Запоріжжя...

Ця низова козаччина тільки в маґнацьких та королівських "українних" землях свої "уходи" мала: звіря й рибу ловила, пасіки розводила, численні табуни коней, волів та овець випасала. З того всього вона ріжні податки маґнатам, орендарям і старостам королівським платила. Тепер цих маґнатів та орендарів позбувшись, вона тільки на цих землях може й хоче користуватись добутою волею. Тільки на цих землях вона може завести свій общинний устрій "запорожський" з щорічними переділами уходів, з нерозораними степами, що, неподілені на плугові гони, не до поодиноких хліборобів, а всі до всіх разом козацьких полків, сотень і курінів належать.

В північно-західній Україні: на Волині, на Поділлі, на Підляші, в Галичині коло Львова, одно слово "на Руси" бачить козаччина низова поділ розораної землі під впливом хліборобської культури і бачить тодішню форму тієї хліборобської культури: господарку фільваркову, шляхецьку. Але-ж це для неї устрій ворожий і більш небезпечний ніж були урядники маґнацькі. Ці тільки безправні податки й повинності в козаччини стягали, самого верстата її праці — уходів, гонів і випасів — не зачіпаючи; панування-ж плуга грозить їй "занапащеням степу

⁷¹⁾ Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych, II, ст. 441. Michałowski, ст. 209. Те саме в записках Натана Ганновера, "Ruś" (місячник), 1911 p., II, ст. 174.

— 93 —

широкого, краю веселого", грозить повною руїною для її ловецької та скотарської общинної господарки. Власне, проти завоюваннь того плуга підняли низові запорожці повстання. Реєстровик, покозачений шляхтич Хмельницький, утік з волости на Запоріжжя, бо йому його власний хутір, коли він розорав його, засіяв і в доходну хліборобську культуру привів, зажерливий маґнацький слуга відібрав. Але запорожці вийшли разом із Хмельницьким та Татарами із Запоріжжя на волость не тільки за тим, щоб того слугу маґнацького викинути, але заразом також, щоб усяке поширювання хуторів, усяке розорювання степу припинити. Тому вони підняли всю "чернь" українську і Тогай-бея присогласили, щоб шляхту знести й усю хліборобську культуру на Україні зруйнувати. І тому то вони не хочуть прилучати до Запоріжжя хліборобської шляхецької "Руси": хай вона собі "за лінією козацькою" буде і хай тільки той Король, що візьме тепер під свою оборону вірне йому Військо Запорожське і не пустить на його королівські й запоріжські землі ані жадного шляхтича та маґната, дасть цій Руси однакові права в своїй "польській", не козацькій, а хліборобській шляхецькій Річпосполитій. Ось які були економічні підстави козацького автономізму, політики низового Запоріжжя, що розвалило Річпосполиту, але не бувши в стані нічого кращого від неї, або принаймні рівного їй на тім порожнім місці збудувати, вклонилось у ноги позбавленому війська Королеві і вернулось назад у свої степи, на свої уходи.

Перемога плуга над нерозораним степом — це була стихійна, економічна конечність. Велич і ґеніяльність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихійним економічним процесом, з живою хліборобською "городовою" Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову Держави Української звязати. Збудована Хмельницьким хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недотепними наслідниками і здавлена ланцюгами московської держави, буде ще сотню літ пізніще крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніща трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею европеізації козаччини а з нею і цілої України — ідею, яку він, Богдан Хмельницький, со-

— 94 —

творив і в життя перевів, передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніщі "руїнники" українські його велику ідею на европеізацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням великого Богдана, звяжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, звяжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антідержавним, анархічним, антікультурним і безпутнім бунтарством...

Доки в цій боротьбі між плугом і степом головну ролю з українського боку грає низова нехліборобська козаччина та її права рука, анархічна "чернь" українська і допомога татарська — доки Богдан Хмельницький, "самодержець руський" репрезентує руїнницьку силу степу, а польська Річпосполита творчу хліборобську цивілізацію плуга, доти про "визволення Руси" і який будь державний лад на Україні не може бути й мови. Бо в цій "Руси" культури плуга вже знищити не можна, і на цій тільки культурі, а не на степових "запорожських вольностях" можна визволення цієї "Руси" будувати. В польській державній формі — зненавидженій політично, завдяки самоволі непотрібних, здеґенерованих маґнатів — европейська хліборобська культура на Україні розвинутись і укріпитись не може. Так само не може вона укріпитись і в українських державних формах доти, доки ці форми репрезентує нехліборобська, общинницька низова козаччина.

Допіру сформування і перемога на Україні осілої, хліборобської а разом військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщі Української Держави. Держава Українська могла бути збудована тільки силою, яка внутрі змогла побороти степове руїнництво і перевести економічно необхідні завоювання плуга, а зовні змогла противоставити на европейський лад зорґанізованій політичній силі польській, на такий же лад зорґанізовану політичну силу українську. Тою силою стало нове, зевропеїзоване, осіле Військо Запорожське. В який спосіб виросло й окріпло воно?

Перш за все територіяльне поширеня політичної влади козацької на цілу тодішню "Україну" — воєводства Київське, Брацлавське й Чернигівське — ввело в ряди Війська Запорожського масу хліборобського землевласницького елементу, як реєстрового "городового" козацького, так і близького до реєстрового козацтва елементу шля-

— 95 —

хецького. В иншім місці, в своїй студії про участь української шляхти в Хмельниччині, я представив процес боротьби між великим екстензивним землеволодінням маґнацьким і дрібним та середнім, інтензивним, хліборобським землеволодінням шляхецьким. Відсилаючи до цієї студії цікавого читача, тут зазначу тільки факт, що не у одного Богдана Хмельницького був свій власний, од батька унаслідуваний хутір Суботів і не у одного тільки Хмельницького Чаплинський, слуга маґната Конєцпольського, той хутір одібрав. Ось як просто і ясно оповідає про цю подію реляція секретаря королівського Піноччі'ого: батько Хмельницького за заслуги дістав хутір Суботів. Богдан "боніфікував його (удобрив), млини будував, стави ставив, хлопів оселив, нову осаду осадив, де горілку, мед і пиво шинковано. Завидували йому слуги пана хорунжого (Конєцпольського) цеї осади й шинків. Віднято її йому. Хотів його Чаплинський убити". В розумінню Чаплинського Хмельницький, як каже польський хронікар Темберський, "неправно користає з шляхецьких прав: має млин, цегельню, корчує ліс, гонить горілку, варить меди й пиво"...⁷²⁾

Від часів Криштофа Косинського, який так само за свою пограбовану у нього князем Острожським Рокитну, підняв було повстання козацьке, ведеться ця боротьба між великим і дрібним землеволодінням на Україні. "Великі лятифундії — пише заслужений український історик польської школи Олександер Яблоновський — розростались і залюднювались також і наїздами на слабших сусідів." І завзята, не перебіраюча в засобах боротьба за землю між дрібним слабшим землевласником і його сильним сусідом маґнатом, це найбільш характерна риса часів перед повстанням Хмельницького. Поруч цієї анархічної оружної боротьби за саму землю ведеться не менше завзята політична боротьба між королівськими старостами і тими-ж "городовими" козаками та осілою дрібною шляхтою за повне, вільне й дідичне право володіння своєю землею. Такого володіння своїми хуторами по повному праву шляхецькому і еманципації з під влади старостів добиваються осілі козаки в староствах Київськім, Черкаськім, Корсунськім, Чигринським, Брацлавськім і инших. Проти обмежування старостами повноти своїх шляхецьких прав бореться дрібна шляхта, нащадки старого "руського", ще князівського боярства, що живуть коло Бару, Овруча, Шаргороду, Хмельника, Остра, Білої Церкви й инших замків королівських та головних пунктів старої оборонної системи краю. І всі ці

⁷²⁾ Подробиці й джерела в моїй моноґрафії про Кричевського: "Z Dziejów Ukrainy", ст. 255, 356.

— 96 —

покривджені в своїх правах дрібні землевласники масово кинулись до повстання проти старостів та маґнатів, яке підняв за свій Суботів Хмельницький.

Повне возстановленя в правах цих дрібних земельних власників по перемозі повстання, тоб-то закріпленя їхнього права на необмежене приватне землеволодіння, було річчю зовсім природною. Воно не муляло очей і не викликувало опозиції нехліборобської, низової общинної козаччини і усеї "черні" української, що за цею козаччиною стояла. Хоч ці городові козаки, а також осіла шляхта по своїх хуторах "хлопів" оселяють, ліс корчують і землю орють, але це право вони добули собі своєю шаблею, добули його революцією. А ця шабля геть усі попередні, ненавистні і для козаків "уходників", маґнацькі й старостинські порядки "скасувала" і спільну всім віру національну оборонила. Отже коли Гетьман наказує наприклад у Липні 1654 р. універсалами, "аби ся жаден з товариства нашого козаков і вшелякой кондиції людей, так мимоїздом, яко і самим наїздом в місті Настасці шляхті там зостаючій найменшой кривди і пренагабань чинити не важил" — то ніхто з того товариства козацького за зле цього Гетьманові взяти не може. Бо-ж усім відомо, скільки тієї шляхти в повстанні за "вольности козацькі і за віру православну" загинуло і відомо, що "панове шляхта настаськая ні в чому стародавньої приязні своєї противко Війська Запорожського не нарушали", як це підкреслював теж у своїх універсалах ще в р. 1667 Гетьман Петро Дорошенко...⁷³⁾

Оці хуторі революцийного городового хліборобського козацтва і приватна земельна власність так само революцийної дрібної покозаченої шляхти — це була перша стежка, якою війшла в козацьку Україну і в козацьке Військо Запорожське европейська хліборобська цивілізація, оперта на римськім праві індивідуального володіння землею.

Другою — були надзвичайно численні маєтки Церкви Православної. Частина їх за польського панування перейшла — неправно, як думали православні — в руки церкви уніятської, а навіть церкви римської і иноді в руки приватних осіб. Тепер коли перемогло повстання й "боротьба за віру православну" скінчилася тріумфом, першою річчю було сконфісковані маєтки назад Церкві Православній повернути, решту, що були в її володінню, за нею закріпити, і нові, по конфісковані у вигнаних повстанцями дотеперішніх властителів, її на-

⁷³⁾ Універсал Хмельницького в Арх. Чарторийських, cdx 3776, там-же універсал Дорошенка. Порівн. інструкцію Гетьмана Тетері на сойм Варш. 30.XI.1664 p.: "szlachta Bialocerkiewska, która należata antiquitas do jurisdictiey Zamku Białocerkiewskiego, a mianowicie: Lesiewicze, Kowszowata, Nastaska, Skarżewka, Mazepincy, Kierdany і inne, którekolwiek by pokazaty, і którykolwiek by tych dóbr cieszył usu і cieszy, і teraz praw swych porządkiem stringitur і należy, aby... zawsze, gdy Hetman na wojnę wsiadać będzie na koń, і oni, w porządku u nich zdawna za wszystkich starostów białocerkiewskich zwyczajnym, armis se accingant przy boku Hetmana" (Оригінал в Арх. Чарторийських, cdx 402, f. 545). Рор. "Z Dziejów Ukrainy", ст. 219. Ця шляхта білоцерківська варта того, щоб її присвятити окрему історичну розвідку.

— 97 —

дати. "Поневаж всемогущою своєю рукою десною Бог і Створитель неба і землі — читаємо в однім із численних універсалів Гетьмана, видаваних церквам і монастирям — сподобил мні неприятелей і гонителей всходной православной церкви, Матки нашой, Ляхов з України в Польщу далеко прогнати, старанє маю пильноє около благоліпія церквей Божих і монастирев для розмноженя хвали Божой. А яко інним многим церквам і монастирам для поправи і виживленя придавалем маєтности лятскіє і млини, так монастиреві Богоявленскому Брацкому Киевскому доминіканскиє маєтности, а особливе село Мостища зо всіми приналежними ґрунтами, полями, сіножатми, борами, лісами і всіми млинами і пожитками подалем во владзу і спокойное уживане".⁷⁴⁾

Не самі монахи очевидячки ведуть у цих маєтках господарство. Найчастіще здаються митрополичі, єпископські й монастирські села в оренду шляхті православній, якої так багато підчас повстання козацького й революції селянської в монастирях власне переховалось. "Багато шляхти і шляхтянок підчас тієї заверухи при житті ми заховали" — підкреслює зовсім слушно в своїм меморіялі з 1651 р. до Річпосполитої духовенство православне. Такий шляхтич православний Яким Єрлич у монастирі пише свої спомини; Максиміліян Бжозовський, каштелян київський "до ченців склав своє добро на перехованє". Тепер-же Гетьман дає накази, щоб до монастиря Густинського наприклад, "штоколвек церковного било і у которогоколвек, люб шляхецького в Монастиру побраного теди аби все до Монастира било поотдавано".⁷⁵⁾ Ця шляхта має спромогу тепер, під охороною універсалів гетьманських і спільної віри національної, вийти з монастирів і взятись у характері орендарів церковних маєтків знов до хліборобської та громадської праці, побільшити число тих, що в козацькій Україні творчу цивілізацію европейську, культуру плуга й державний порядок репрезентують...

Таким чином зростала в силу й значіння на Україні осіла хліборобська верства. Але її зріст віщує низовому Запоріжжю біду. Коли по Зборівській Умові число шляхецького хліборобського елементу на Україні зразу значно збільшилося, на Січі закипіло. Якийсь невідомий нам з назви запорожець задумав підняти проти Гетьмана повстання. Горючого матеріялу ще так багато на Україні і вся вона кипить ще тою стихією, що її вивів з берегів сам Хмельницький. І коли йому при допомозі тієї стихії, при допомозі правої руки козацтва "черні"

⁷⁴⁾ Універсал Хмельницького дат. з Київа 11.І.1651 р. (Памятники, т. І, вид. 1898 p., ст. 447). Численні універсали в Арх. Юго-Зап. Рос.

⁷⁵⁾ "Супліка" духовенства: Grabowski, Staroż. Pol., І, ст. 338. Про Бжозовського: Michałowski, ст. 255. Універсал Хмельницького з д. 2.VII.1648 для охорони Густинського Монастиря "яко іж ми от давних часов голови свої покладаєм за віру нашу православную і за цілост домов Божиїх" — Оригінал в Краківській Акад. Ум., ркп. 270, f. 7.; там-же другий такого роду універсал з д. 1.VI.1648 і універсал Ганни Хмельницької з р. 1655.

— 98 —

української, вдалось повалити Річпосполиту, то чому-ж тепер при її-ж допомозі не можна повалити самого Гетьмана. Тим більше, що тепер — як думають нові репрезентанти "черні" — він сам, шляхецький син, із шляхтою злигався і знов на народ старе ярмо накладає. Для кожного революціонера, що при допомозі народних мас знищив старий державний лад і думає новий будувати, мусить наступити такий критичний мент. Його-ж зброєю проти нього самого все захоче покористуватись конкурент. Наступив такий критичний мент і для Богдана Хмельницького.

Але він був уже занадто покозачений на те, щоб свого козацтва й товариства низового не знати. Це не був, як більшість наших пізніших провідників нації, мягкотілий вождь, що запобігає ласки й любови народної, в глибині душі цим народом до краю погорджуючи. Гетьман поважав свій народ не менше ніж себе — його Гетьмана — і до ніяких попускань тому народові, во імя поблажливої любови і погордливої вирозумілости, він по природі своїй не був здатний. " Тому, которий на Запорожжю проголосив себе гетьманом — писав у Марті 1650 р. до Короля воєвода Кисіль — приказав Хмельницький шию урізати і чернь трохи заспокоїлась. Проте він хоче ще твердіще поступити і збірається на Запорожжя, щоб іскорінити кубло своєвільства та вірною й певною старшиною Запорожжя обсадити. Полковникам наказав границь пильнувати і до бунтів ніяких не допускати".⁷⁶⁾ Тому Січ, яка потім буде підчас великої Руїни колотити Україною, тепер за Хмельницького перетворюється в пограничну твердиню на татарській межі. Тому перестає вона грати за його панування будь яку політичну ролю. І це був національний тріумф Гетьмана не менший від тріумфу київського. І був це удар для польської держави більший від удару пилявецького.

Для Гетьмана Хмельницького це був тріумф тому, що він зумів удержати в своїх руках "Богом дану" йому владу, а дану йому народом любов і довіря вжити не тільки на зруйнування старого, але й на будову нового життя. Для Річпосполитої польської здавленя самим Гетьманом внутрішньої української анархії було найтяжчим ударом тому, що істнування польської держави на українських землях ставало після того зайвим і непотрібним. Всі державно-творчі, всі спрагнені орґанізованого ладу і спокою українські елементи побачили, що повстала на Україні нова сила, яка може цей державний лад

⁷⁶⁾ Памятники, II, ст. 569. Суворі екзекуції в разі непослуху гетьманській владі бували дуже часті. Пор. ще лист з Варшави 18.V.1652 p.: "Z Ukrainy to tylko accessit, że Chmielnicki pryncypałów pierwszego z naszymi halasu poscinać kazał ex consilio pułkownikow swoich: sam sié nie chciał narażać Wojsku na invidię" (Памятники, III, ст. 160); і низче, примітка 175. Про казні неслухняних полковників і анархічної старшини низче, примітка 111а.

— 99 —

і спокій дати; що не на польську Річпосполиту, а на Гетьмана Війська Запорожського слід їм усі свої надії покладати.

Тільки спираючись на городову, осілу хліборобську Україну, зміг Гетьман приборкати анархічне низове Запоріжжя і вірною та певною старшиною його обсадити. Тільки спираючись на цю саму силу, зможе він визволити "всю Русь з неволі лядської", повалити остаточно на землях українських польську державу. Збільшувати цю силу, приєднуючи до осілого реєстрового козацтва й покозаченої шляхти все нові співзвучні їм українські елементи і вирвати з під ніг Річпосполитої той ґрунт, на якому вона "на Русі" держиться — ще непокозачену "руську" шляхту: ось завдання, яке ставить собі Гетьман після того, як першою перемогою над внутрішньою анархією він заклав перший камінь в основу будови Української Держави.

Перемога над низовим Запоріжжям і приборканя Січи Запорожської йде поруч з надзвичайним зростом Війська Запорожського. Шість тисяч того поневоленого старостами й орендарами війська бачимо ми перед повстанням. Дванадцять тисяч має його бути відповідно до перших жадань Хмельницького по перших перемогах повстання. Сорок тисяч списано по Зборівській Умові. Шістьдесят тисяч зареєстровано по Умові Переяславській. В десять разів побільшилось Військо Запорожське за час шости літ страшної крівавої війни! Хто вони ті нові товариші Війська Запорожського тепер, коли Січ обсаджена гетьманською старшиною і коли на Низ "за пороги" ніхто вже з України не втікає...?

Ми знаємо вже їхні верхи: це старе реєстрове осіле, хліборобське козацтво й покозачена дрібна шляхта на чолі з Гетьманом, що на короткий спочинок до свого Суботова, до наймиліщого свого господарства, так любить иноді із близького столичного Чигрина заглядати. По образу й подобію тих хліборобських верхів, а не по взірцям добичницького запорожського Низу формується вся нова козацька верства. Її соціяльне положеня і економічний стан ясно представить нам оцей короткий уступ Переяславських статей: "Маєтків козацьких і земель, які мають для прожитку, аби відбірати від них не вільно було; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі, як діди й батьки їх". Отже, повне, вільне й дідичне землеволодіння козацьке таке саме, яким з боку правного було і єсть землеволодіння

— 100 —

шляхецьке. Воно мусіло бути окремим уступом у переяславських статтях заґварантоване, бо общинницька Москва такого землеволодіння, особливо серед козацтва, не знає і для неї воно — незвичайна нова новина.

Новина воно й для України; але така новина, яка вже довгим попереднім економічним розвитком підготовлена і яка тепер, коли повстання розторощило старі форми життя, шириться з силою гураґану. Особливо вдаряє в очі мандрівця по Україні в 1654 р. Павла Алепського те, що "козаки скрізь ліси рубають, коріння випалюють і землю між собою ділять". Уходи і звіринні гони переміняються в розорані поля. Перемога плуга над нерозораним степом і над пралісом дала економічну підставу й силу новому Війську Запорожському.

Політично воно завдячує своє істнування побідам Гетьмана Хмельницького. Тільки перемога над державою польською, маґнацькою і народження нового ладу й присуду козацького, українського дали політичну силу тим шостидесяти тисячам козацтва, дали йому право повного володіння землею. Але-ж право це воно одержало за заслуги, за оборону свого козацького присуду, за оборону нової української держави. І тому воно являється опорою тієї держави, тому його зріст іде рівнолегло зі зростом держави, тому воно єсть силою, при допомозі якої Гетьман небезпечну для держави внутрішню анархію поборе і зовнішні наскоки Річпосполитої одібє, все більше й більше "Русь" з під її влади визволяючи. Але поки що ці дві ворожі і небезпечні сили — і сила внутрішньої анархії, і сила Річпосполитої — ще далеко не знищені і з ними весь час мусить боротися Гетьман.

Щоб побороти Річпосполиту йому треба фізичну силу свого многотисячного Війська Запорожського зорґанізувати, йому треба створити з того Війська Запорожського державу, а для держави потрібні не тільки шаблі, а й голови, розум, знання. Трохи людей освічених єсть при Гетьмані з посеред старої старшини реєстрової, з посеред покозаченої шляхти, міщанства й синів православного духовенства. Але цього замало навіть для зорґанізування козацької території, а що-ж допіру, коли хто мріє про "всю Русь". Тим часом тут-же, побіч з новоповсталими на землях маґнацьких та королівських численними козацькими хуторами, пустками стоять понищені селянським повстанням маєтки православної шляхти. До ціх старих родових маєтків козацтво не претендує, бо воно на шляхецьких землях не жило й уходів та

— 101 —

випасів на них не мало. А між тим властителі цих маєтків, що досі своєю традицийною і споконвічною боротьбою за віру вславились, тепер власне своєю культурою, своєю освітою могли би Гетьманові в його державнім будівництві в пригоді стати. Тільки-ж, покликавши їх до державної праці, треба їм дати так само як і козакам "прожиток". В часах коли нема державної скарбниці, в часах примітивної натуральної господарки, гріш державний це приватна власність голови держави і цей гріш розходується тільки в надзвичайних випадках — переважно на потреби війни й міжнародних зносин. А "прожиток" за нормальну і звичайну службу державну дається "натурою", тоб-то працею людей, що натуральні багацтва продукують. Хто-ж захоче тепер працею своєю шляхту "живити", коли повстання козацьке всі права шляхецькі скасувало. Коли "чернь" і так невдоволена, що замалий реєстр козацький списали, коли всі хочуть бути вільними козаками, навіть і ті, що за тую волю й краплини крови не проливши, тільки грабунками займались, або в хвилинах небезпеки козацтво значне в польські руки видавати збірались. Коли обсаджений старшиною запорожський Низ тільки й жде хвилини, аби на волості знов "чернь" піднялась, аби можна було знов на ту волость кинутись і всіх цих "нових Ляхів", що ліси корчують та поля ділять, упень іскорінити і знести. Спираючись на своє реєстрове, осіле і лицарсько-хліборобське Військо Запорожське мусів шукати Гетьман компромісу між невписаною до реєстру "черню", піддержаною руїнницькою силою нехліборобського степу, і шляхтою, без якої було неможливо сотворити української держави. І багато пролилося крови на Україні, поки врешті той компроміс був Гетьманом знайдений і в життя українське проведений...

В часах шукання того компромісу — в перші чотири роки повстання — становище непокозаченої шляхти української ставало з кожним днем чим раз тяжче. Багатшу її частину, кажучи словами Юрія Немирича, "доля з над Дніпра аж над Вислу загнала" і на ринки Варшави та инших польських міст викинула. Бідніщі, або більш до гнізд батьківських привязані, поскільки не загинули, або в монастирях собі притулку не знайшли, таборами коло військ польських кочують, вижидаючи, поки Річпосполита дасть собі раду з "бунтарями".⁷⁷⁾ На польську державу, поки там у котлі українськім невідома стихія ще кипить, покладає всі свої надії непокозачена, нереволюцийна шляхта.

⁷⁷⁾ "In armis stanawszy, lubo ku Polszcze, lubo pod wojska koronne ustępować mamy" — писав 14.IX.1650 p. до Немирича з Житомира староста Жиркевич (Арх. Чартор., 144, N. 194) і т.д.

— 102 —

Повно її скарг та слізних прохань, до Річпосполитої адресованих, в листах і документах тогочасних. На соймі конвокацийнім її провідник Адам Кисіль "плакав і гірко плакав — як каже один із самовидців — і умовлявся, і дякував, і говорив найменше тридцять разів, а за кожним разом широко". "Останню худобу" — скаржився він — ці зрадники мені під Володимиром сплюндрували. Не маю тепер до чого повертатися. Будучи паном, маючи півтораста тисяч доходу, тепер прийдеться мені під старість за джуру до кого небудь пристати". "Хіба панам верхнім (тим що сидять вгорі, тоб-то польським) сенаторам за джур служити будемо, а того наша вдача не зуміє" — повторяє він ту саму думку в листі до князя Санґушка.⁷⁸⁾ "Рачте вірити, що тяжко жити в біді й поневірці" — пише в тім самім часі до Примаса Річпосполитої зруйнований, як і всі инші, Немирич.⁷⁹⁾

Отже не диво, що на соймі елєкційнім шляхта українська починає рішуче домагатись порятунку від Річпосполитої. Князь Санґушко, воєвода волинський, "заявив, що не приступить до елєкції Короля, поки всі вигнанці, що все втратили в теперішній війні, не будуть задоволені". Микола Кисіль, хорунжий новогродський просить, щоби "принаймні їх жінкам захотіла Річпосполита притулок забезпечити," а саме в тутешніх (тоб-то польських) вакантних маєтках". Ще більше енерґійно домагались одшкодування за втрати инші представники шляхти "руської" на соймі: той же Адам Кисіль, Филон Єловицький войський володимирський, Оґінський воєвода мінський, Юрій Немирич подкоморій київський, Копець в імени воєводства Бересть-Литовського і загалом усі, як каже автор сеймового дневника, "Волинці, Кияне й Брацлавяне".⁸⁰⁾ Знов на соймі 1650 р. "воєводства Брацлавське, Київське і Чернигівське, поставили внесок, що тільки тоді про загальну оборону почнуть говорити і до дискусії над цею справою допустять, коли їм самим оборона буде придумана. Вони, яко вигнанці, ані домів, ані хліба не мають... і пропонують, щоби Король кілька своїх економій дав до часу, поки їм їхні маєтки повернені не будуть..."⁸¹⁾

Для Річпосполитої польської льояльна "шляхта руська" була дуже мила, поки вона була знаряддям проти "ребелізуючої Руси". — Цінна була для неї Україна, поки там був терен експансії для голодної шляхти мазурської і поки це було місце, де роздавались землі людям для Польщі "добре заслуженим". Але перевернути навпаки ці відносини і роздавати коронні маєтки в Польщі вигнаній шляхті укра-

⁷⁸⁾ Лист з Варшави 29.VII.1648 в Збірці Русецьких, Miscel. 1645-52, f. 43. Dyaryusz Convocatii, Арх. Чарторийських, cdx 378, f. 596. Лист до Санґушки там-же, cdx 142, f. 274. Пор. ще лист М. Остророґа 11.II.1649: "Ja ani sam żyć widzi P. Bóg nie mam czym і dzieci tarn w Niderlandzie, jako і w Krakowie nie mam czym wykupić, takiem funditus od tego nieprzyjaciela zniesiony. Niemam gdzie glowę sklonić krom w Garwolinie" (ib., cdx 144, f. 95). Щож казати про шляхту, що маєтків, як Остророґ, в Польщі не мала. Сенатори польських воєводств займали підчас нарад в сенаті місце вище, чим сенатори воєводств руських Річпосполитої, — звідти вислів Кисіля: "chyba panom górnym senatorom za pacholki stużyc".

⁷⁹⁾ Apx. Чарторийських, cdx 143, f. 37.

⁸⁰⁾ Dyaryusz sejmu elekcyjnego: Miichałowski, crop. 259, 263, 311-3, 353.

⁸¹⁾ Арх. Чарторийських, cdx 417, f. 105. Папський нунцій de Torres під датою 15.I.1650 доносив у Рим, що війна з козаками неминуча і що в війську польськім готується бунт, до якого може пристати "подільська, волинська і руська (=галицька) шляхта" (Сборникъ, вып. II, ст. 82).

— 103 —

їнській — на те Річпосполита польська пристати ніколи не могла. Це й дано зрозуміти льояльній і віруючій в Річпосполиту шляхті українській зараз-же на початку повстання на соймах 1648 і 1649 років.

"Щодо нагороди для Їх Милостей, неприятелем покривджених — відповів Кисілеві і його товаришам сеймовий посол шляхтич польський, хорунжий Сохачевський — то хто їм шкоду зробив, той і повинен їх відшкодувати, або той, хто тієї шкоди був причиною. Ми (шляхта польська) і в однім і в другім невинні. До того сталася шкода така велика, що нам її покрити неможливо, і навіть коли-б ми хотіли, то не могли би тому ради дати". І нічого не помогло обуреня Немирича на соймі елєкцийнім, що "не по братерськи собі з нами поступили: обіцювали нам ретельну консоляцію, аби ми тільки на елєкцію Короля дали згоду, а тепер уже Короля маємо і нас ошукали". Не помогли нарікання судді володимирського, що "дуже нам наша скромність пошкодила: дуже ми на шкоду свою були уступчиві, бо на елєкцію ми свій дозвіл дали, а оборони для нас немає і притулитись нам немає де". Не помогли навіть гострі погрози Адама Кисіля: "Коли ви хочете тільки Повисля оставити собі, а нашою згубою собі мир забезпечити, то ми волимо битись смертним боєм з Вашмостями" — кричав він на соймі до братів шляхтичів із земель польських. Але їх ці скарги, крики і погрози не зворушали зовсім. Бо "гостра шабля Пана Богдана", на яку шляхта українська скаржилась, поставила перед ними — дійсними представниками держави польської — справи багато важніщі, ніж скарги і плач усеї тієї "братії з поза Буга"...⁸²⁾

І в результаті не знайшлось ні одної політичної групи польської, яка-б за шляхту українську заступилась. Сторонників безпардонної війни з козаччиною і остаточного приборканя України неприємно вражав її мировий настрій в дусі Кисіля, вражали побоювання шляхти української, що безконечна війна на ній передовсім відібється, що вкінці війська польські "будуть більше грабити чим козаки" — кажучи словами Филона Єловицького.⁸³⁾ Знов сторонники мирової політики і найдальших уступок для козаччини, аби тільки Україну при Польщі і цілість Річпосполитої задержати, бачили в шляхті українській найбільшу перешкоду для миру. Ізза повороту цієї шляхти в давнім характері до своїх маєтків розбивались усякі спроби польсько-української угоди і польські сторонники тієї угоди готові були шлях-

⁸²⁾ Сеймові діяріюші: Michałowski, ст. 313, 256, 352, 356, 238 "Jesli się będziemy koło exorbitancyi bawić і prawa nasze u dyabła, і wolności u dwu, a karki nasze pod ostrą Pana Bogdana szablę pójdą" — казав Кисіль.

⁸³⁾ Michałowski, ст. 263. Пор. напр. справу амністії для козаків, на соймі конвокацийнім, за котрою подала свої голоси вся шляхта українська. "Во jeżeli WMP. amnistiey nie pozwolicie, wiedzcie о tem, że і nas zgubicie, і kraje nasze, і samym się WM. dostanie" — казав Юр. Немирич (Арх. Чартор., cdx 378, f. 583).

— 104 —

тою українською в інтересі тієї угоди пожертвувати.⁸⁴⁾ А коли до того додамо вище представлену національну боротьбу за віру між православною шляхтою "руською" та її "братією" польською, то зрозуміємо, чому тогочасні Поляки винюхували серед шляхти української "зраду", підозріваючи, що вона втратить вкінці надію на Річпосполиту і "до останньої розпуки доведена, почне — кажучи словами Кисіля — сама дбати про себе".⁸⁵⁾

І дійсно "дбати самій про себе" — стало незабаром основою політики непокозаченої шляхти української. На таку політику могла вкінці рішитись молодша, більш енерґійна її частина. Ті, у кого терпцю не стало вислухувати підозріння й обвинувачування польські; кому соромно було ждати пасивно перемоги Річпосполитої; ті, хто глибину перевороту українського зрозумів і побачив, що в хаосі й пеклі революції родиться на їх батьківській землі новий лад, для них від старого ладу Річпосполитої близчий і рідніщий. Старе покоління сеймових льояльних оборонців Руси на такий перелом рішитись не могло. Його найвидатніщий представник, один з найвизначніщих наших політиків і патріотів Адам Кисіль незабаром сходить зі сцени. Сходить від молодого українського покоління далекий, а для польської Річпосполитої все чужий, підозрілий і непевний. "Дуже зле думають про П. Воєводу Київського; міркують з його листа, що цей новий наступ Хмельницького стався за його порадою, а це тому, що, бачучи нас ще не готових і не вкупі, зміг він у той спосіб переговори прискорити й виторгувати у Річпосполитої більші уступки". Так писав Поляк сучасник 21 Лютого 1651 року. І це був один з послідніх образливих ударів, яких так багато дісталось від польської Річпосполитої тому, хто для неї, по його-ж власним словам, майже в той самий день, бо 23 Лютого того-ж року сказаним, — "стратив фортуну, стратив здоровля, а таки я тут, і умру при Річпосполитій, а не при Хмельницькім".⁸⁶⁾ В дійсности помер Адам Кисіль ані при Річпосполитій, ані при Хмельницькім. Він покинув у 1652 р. свому народові, відданий Річпосполитою під його воєводську оборону Київ⁸⁷⁾ і від справ публічних зовсім відійшов. В початку 1653 р. помер цей глибоко нещасний, а великий розумом і серцем чоловік, одна з найбільш трагічних постатей нашої історії і одна з многих жертв нашого історичного лихоліття. — Помер так, що ніхто з сучасників смерти його навіть не зауважив...

⁸⁴⁾ Пор. напр. вищезгаданий універсал королівський з д. 4.V.1655 p. з обітницею увільнити селян "від робіт і повинностей". Про нього ще мова низче.

⁸⁵⁾ Michałowski, ст. 509, 260. "... Jeżeli dłuiżej taka niemilość WMPanów serca ku nam zatwardzi, nielża jedno о sobie radzić" — казав Кисіль. — "Egzulanci z Bracławia, Wołynia, Kijowa і Czemihowa stracili nadzieję powrotu do dóbr swoich" (в початку 1654 p.) пише Л. Кубаля: Wojna Moskiewska, ст. 94.

⁸⁶⁾ "Nowiny z Warszawy" 21.II.1651, Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645-52, f. 143. Лист Кисіля до Радзієвського: Michałowski, ст. 609. Пор. повні горечі два останні відомі нам досі його листи до Короля з дня 23.І.1652 (ibid., N. 245) і з дня 24.II. (Памятники, т. III).

⁸⁷⁾ По погромі польських військ під Батогом — записує в своїй хроніці Єрлич під д. 4.VI.1652 p.: "z kozaków jeden, będąc życzliwym p. Wojewodzie, potajemnie ostrzegł, aby czymprędzej uchodzil z Kijowa; który nie czekając dnia, zaraz w nocy począł umykać, со obaczywszy szlachta, a dowiedziawszy się, za nim gdzie kto mógł uciekali. ..." (Latopisiec, І, ст. 139).

— 105 —

Першою стала на шлях повного розриву з Річпосполитою та непокозачена шляхта українська, що жила у воєводствах Київськім, Чернигівськім і Брацлавськім, на території занятій Військом Запорожським, де почала формуватись нова українська державність. І весь важкий процес формування цієї державности, всі болі й муки при її народженю, мусіла ця шляхта на собі відчути і разом з рештою України перебути.

По тріумфальній зустрічі цілою нацією Гетьмана козацького у Київі і благовіщеню нової Української Держави, шляхта українська масою стала горнутись до Війська Запорожського. Їй, як і Гетьманові, здавалось тоді, що "Русь знов запанує незабаром", що відродилась на Україні стара слава князівська і що під міцною рукою українського Гетьмана повстане на Україні новий лад і новий державний порядок. Досі далека від того козацтва, яке для неї було синонімом степового добичництва і своєвільства, тепер, коли сам Патріярх і сам Митрополит назвали Гетьмана "Князем Руси", вона за честь уважає стати під його прапори, вступити в козацькі ряди, носити національно почесну тепер назву "Війська Запорожського". "Не помогли нам і зрадники, до доброї посольської одправи — записує в своїм "дневнику дороги до Переяслава" під днем 26 Лютого 1649 р. один із польських послів до Хмельницького, Мясковський. — Передаються з посеред київської шляхти обоєго пола і панни навіть ідуть до козаків". А цієї "шляхти київської — як писав він 1 Лютого в листі з Новосілок — пустилося було з нами в дорогу не мало."⁸⁸⁾

В початку 1649 р. поворот непокозаченої шляхти в Україну і її прилученя до Війська Запорожського не могли ще прибрати міцних і сталих форм нормального соціяльного процесу. На те ще було зарано. Ще Січ не була обсаджена вірною Гетьману старшиною; ще Січ, а не осіле Військо Запорожське, головну ролю на Україні грає; ще уходники козацькі сподіються при допомозі польського Короля свою степову волю закріпити, свій степ од плуга оборонити і шляхту за лінію козацьку не пустити. І між благословенством на Голову Держави та здобуттям влади тому Голові належної — в державі, що допіру творилася, мусіло пройти багато часу. Поки його влада не укріпиться, Гетьман мусить хитатись поміж своєю правою рукою "черню українською" і шляхтою, що йому до будови "князівства по Львів, Холм і Галич" потрібна. І в залежности від політичного менту, він — як

⁸⁸⁾ Критичний аналіз того місця дневника Мясковського в моїй монографії про Кричевського: "Z Dziejów Ukrainy", ст.200. Перший універсал гетьманський, дозволяючий непокозаченій шляхті повертати до своїх маєтків, з умовою, "щоб вони не привласнювали собі ніякої зверхности" і "не мали злости ні до своїх підданих, ні до нашої реліґії грецької" — був виданий в Острозі 2/12.XII.1648 р. (пор. С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, ст. 113.)

— 106 —

вище було сказано — мусить жертвувати то одною то другою стороною.

Шляхта, яка в 1649 р. "передалась" до козаків, тільки в части на Україні при Війську Запорожськім залишилася, а то гинула, або мусіла знов з України до Польщі втікати. Потім під охороною універсалів гетьманських і відділів козацьких вона знов у 1650 p., як ми вище бачили, на Україну вертається. Але нова війна більшість її з України викидає, а новий мир "всю шляхту — як писав на початку 1652 р. Кисіль — до її маєтків впроваджує". І знов, коли Гетьман не може справитись з анархією, коли, щоб опанувати цю анархію, він мусить позволити себе вести — кажучи словами Кисіля — "per multitudinem irrationabilem"⁸⁹⁾ і коли він ще не в стані розрубати гордієвого вузла політичних взаємовідносин з Річпосполитою, — жертвою тієї внутрішньої й зовнішньої боротьби української знов падає непокозачена шляхта.

Але в цих приливах і одливах бушуючого українського моря, в цій боротьбі між українським плугом і українським степом внутрі, і поміж державностю українською та державностю польською зовні, державна сила українського плуга стає поволі з кожним днем що раз більша. І хоч страшна хвиля анархії з Півдня, і уперта влізливість Річпосполитої з Півночі нищать здавалося все, що досі збудовано на Україні, але в дійсности, попри викинутих на беріг камінців, тяжчі, все кріпше сідають на дно і все вище підіймають ту підводну скелю, об яку руйнуюча хвиля степової стихії і заборчі потуги Річпосполитої в кінці кінців розібються. По кожнім повороті на Україну культурного хліборобського й державного елементу, багато його лишається, хоч і багато новою хвилею революції викидається разом із польськими військами за межі України. І той елемент, що залишається, збільшує силу Війська Запорожського, а воно, хоч кров кругом і льється, ліс далі корчує, землю ділить і росте не днями а годинами, росте цілими тисячами, для галасуючих над ним руїнників і для необачних політиків польських тихо й непомітно.

Ось кілька прикладів процесу наростання на Україні державно-творчого, антіпольського й антіреволюцийного, культурного елементу, кілька фактів повороту до своєї батьківщини української непокозаченої шляхти. Ці факти завдяки тому чи иншому щасливому випадкові, писаний слід по собі в документах тогочасних полишили. Як фрагменти

⁸⁹⁾ Памятники, ст. 155-6. В тім-же листі з д. 24.II.1652 р. Кисіль доносить, що "Nobilitas wszystka do dóbr swoich reinducta".

— 107 —

широкого процесу, вони дають нам змогу цілий образ того процесу собі представити і його зрозуміти.

З посеред тих, що в початку 1649 p., підчас першого повороту шляхти на Україну при Війську Запорожськім лишилися, де-кого історичні джерела дозволяють нам пізнати трохи ближче. Так наприклад, шляхтич Соболь, перед тим секретар воєводи Кисіля, "людина немолода і досвідчена в справах і ділах Річпосполитої" — як його характеризує Мясковський, "persona molt'accorta" — як пише про нього в 1650 р. в своїх звідомленях венецький посол на Україні Віміна — по переході тоді на бік Богдана Хмельницького станув на чолі особистої канцелярії гетьманської.⁹⁰⁾ Про його освіту, незвичайну працездатність і відданість ділу державному свідчить величезна, ведена в ріжних мовах переписка Гетьмана, якої тільки та частина, що досі збереглась і що досі історикам відома, зайняла-б не один том, коли-б знайшовся хтось, хто-б нарешті схотів її для науки сучасним поколінням українським видати. Одночасно з Соболем лишився в Переяславі при Гетьмані Юрій Ярмолович, знаний і поважаний між волинською шляхтою православною "ревнитель благочестія", перед тим "дворянин королівський", якого в попереднім році королевич Ян Казімір посилав перед елєкцією до Хмельницького, для звязаних зі справою вибору нового Короля важних і дражливих переговорів. Пізніще він виконує дипльоматичну службу при Війську Запорожськім, займаючи в його "канцелярії" — по словам московського посла Кунакова — високий уряд. Між иншим бере він посередню участь (як недопущений до нарад представник козацький) в переговорах віленських підчас заключеня польсько-російського миру, при чім польські дипльомати зі злостю його "давним всеї Руси subjectum" називають.⁹¹⁾

В тім самім часі по боці Гетьмана стає Михайло Стеткевич, син знаного вже нам соймового оборонця "Руси" й одного з "голов реліґії грецької" Богдана, каштеляна новоґродського (потім воєводи мінського) і княжни Соломерецької. Його рідна сестра Олена вийде згодом заміж за писаря ґенерального Військ Запорожських Івана Виговського, а брат у других Юрій, як про це буде мова низче, допіру в 1655 р. його слідами піде і до Війська Запорожського пристане. Великий, так як і батько, "ревнитель православія", фундатор Борколабовського монастиря, "людина вимовою і дотепом велика", Михайло Стеткевич весь час непорушно стоїть при Гетьмані України, і Король

⁹⁰⁾ Памятники, I, 327. M. Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р., ст. 33: Віміна називає його "шляхтич польський". Він перебуває при Гетьмані під Львовом в 1655 p. (Kubala: Wojna Moskiewska, s. 305). На жаль не знаємо його імени. Чи не буде він часом одною особою з Євстахієм Соболем, учнем в 1632 р. основаної Могилою школи печерської? (Пор. М. Грушевський — Історія України, VII, ст. 421).

⁹¹⁾⁾ В р. 1647 підписує він в Луцьку, разом з Григорієм Четвертинським підкоморієм луцьким, Юрієм на Олізарові Березницьким, Павлом Шольґеном, Степаном Четвертинським, Филоном Єловицьким, Данилом Балабаном, і Олександром на Дрозднях Гулевичем, яко свідок "ustnie proszony", заповіт королівського дворянина, Грека по походженю, Олександра дон Музеллі, який весь свій маєток записав православному брацтву Луцькому. Памятники, І, ст. 94, 327. Pastorius Hist. Pol. lib. IV, 237. Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 432 і VIII, ст. 324. Kubala, Wojna brandenburska, 59. Костомаров (Б. Хмельницкий, ст. 229) помилково утотожнює його з Немиричем.

— 108 —

польський за те, що "він добровільно при ребелізанті Хмельницькім оставав, добра дідичні: Погост і Новийдвір, у повіті пинськім лежачі", йому конфіскує і свому полковникові Криштофу Сапізі надає. По смерті великого Гетьмана, на руїну його праці дивлячись, Михайло Стеткевич у ченці постригся і в монастирі помер.⁹²⁾

Тоді-ж таки, не зважаючи на тяжкі умовини життя і всю небезпеку, що грозить шляхті з боку повстанців українських, опиняються серед них: шляхтич Шапка-Хотольський, син Василя, войського вітебського, який у Липні 1649 р. разом із полковником Кричевським під Лоєвом поліг; і Харкевич, хорунжий сіверський, який у 1648 р. війська козацькі до Новгорода Сіверського впустив; і Остафій Виговський, батько писаря ґенерального, власник Гоголіва, і його зять Іван Боґлєвський, власник Глинська і Княжої Луки, і цілий ряд инших, що, кажучи словами тогочасного польського проповідника, ксьондза Цєцішевського, "врожденну цноту шляхецьку покинувши, до неприятеля пристало", та принесло, додамо від себе, во імя національної ідеї тому "неприятелеві Річпосполитої", в його тяжкій визвольній боротьбі, своє життя і своє знання в допомогу.⁹³⁾

Для слідуючих етапів повороту до своєї батьківщини непокозаченої шляхти української, від 1650 р. почавши, може типовим прикладом служити Прокіп Верещака, коморник граничний чернигівський, власник села Грушок на Київщині і части села Затурець на Волині. Перед повстанням, як один із видатніщих представників національно-активної "шляхти руської", він бере участь у виборі єпископа Сильвестра Косова на Київську Митрополію. Коли почалось повстання, Верещака, як і вся шляхта "руська", всіми силами піддержує мирову акцію Адама Кисіля. В Серпні 1648 р. ми бачимо його в оточеню воєводи, висланого до Хмельницького для мирових переговорів. Коли в Острозі прийшлось комісарам Річпосполитої дати козакам, що там стояли і далі їх пропустити не хотіли, своїх заложників, то першим між тими заложниками був посланий Верещака. В той самий час відділ польського війська, на злість Кисілю, напав на козаків і ті, не знаючи в чім річ, кинулись убивати заложників. Тільки троє із низ — Верещака, Сосницький і Братковський чудом од смерти врятувались, бо їх — як доносив Кисіль — "перед черню старшина козацька заховала".

Не вважаючи на свою льояльність супроти Річпосполитої, попадає Верещака в якесь підозріння у шляхти польської і для охорони

⁹²⁾ Арх. сборникъ документовъ относящихся къ ист. С.-Зап. Рос, II, N. 48. Акты, относящ. к ист. Зап. Рос. V, N. 18. Herbarz Niesieckiego, VIII, ст. 519. "Sapiehowie. Materyały hist.-genealogiczne і majątkowe", II, ст. 131. Kc. Войцєх В. Коялович у своїм "Compendium" (зложенім у тім часі, в пол. XVII ст.) пише: "Michal Bohdanowicz Stetkiewicz, człowiek wielce wymowny і dowcipny, do kozaków się udawszy, czerńcem umarł." (Herold Polski, p. 1897, ст. 101).

⁹³⁾ "Z Dziejów Ukrainy", ст. 205, 160.

— 109 —

його особи Король у Січні 1650 р. окремий "ґлєйт" видає. Під охороною того "ґлєйту" приїздить він з рамени Кисіля на сойм до Варшави, але там, підчас загального обуреня на тодішню мирову політику Кисіля, Верещаку арештують і, яко запідозреного в зносинах із козаками, засилають у Мальборґську фортецю. У вязниці пробув він майже два роки. Визволившись, кидає він Річпосполиту, їде на Україну і разом з Військом Запорожським та иншою українською шляхтою протекцію царську приймає. З того часу він служить Українській Державі разом зі своїми братами у перших: Василем, який, володіючи латинською мовою, виконує обовязки перекладача при посольствах козацьких і Павлом, якого бачимо в числі "дворян" архимандрита печерського Йосифа Тризни. Про трагічний кінець Прокопа Верещаки ще буде мова далі.⁹⁴⁾

Подібно як Прокіп Верещака, не покине вже України по смерти Адама Кисіля і другий видатний помічник воєводи, частий посередник між ним і Гетьманом, чернець Гощського монастиря, от. Петроній Ласко, людина розумна і освічена зі значного волинського шляхецького роду Ласків-Чернчицьких. Лишиться вже при Війську Запорожськім і брат писаря ґенерального Костянтин Виговський, якого перед тим ми так само в оточеню воєводи Кисіля бачили. Переходить у тім самім часі до Війська Запорожського значний шляхтич Семен Богушевич, якому за кару в р. 1653 Король польський маєток на Київщині Кердани конфіскує. Але позаяк Кердани, як і ціла Київщина, від влади королівської фактично вже в тім часі не залежать, то Богушевич своїм маєтком володіє під охороною Війська Запорожського так само, як своїм селом Устє Бершаді володіє знов Іван Бірецький, як у своїх Мазепинцях знов живе підчаший чернигівський Степан Мазепа-Колєдинський зі своєю дружиною Марією з Мокієвських і двома синами: Адамом, що в Війську Запорожськім займає уряд отамана білоцерківського і маленьким Іваном, в якому ще тоді ніхто будучого Гетьмана не підозріває. До своїх маєтків на Чернигівщині вернувся потомок московських еміґрантів, шляхтич Річпосполитої, ловчий новгородсіверський Борис Грязний, відомий вже перед повстанням своєю активною участю в українських національно-реліґійних справах. В своїй Шандарівці знов хозяює, як і перед повстанням, син завзятого ревнителя благочестя Артема, молодий Остап Федкевич, займаючи одночасно уряд "підписка" в канцелярії Війська Запорожського; — в Демидові, по смерти батька Михайла, приводять в порядок хозяйство молоді Василь і Кирило Іскрицькі,

⁹⁴⁾ Арх. Юго-Зап. Рос., ч. II, т. I, N. 28. і ч. I, т. VI, ст. 778. Памятники, 1, ст. 284. Опись, N. 18, ст. 14, N. 19, ст. 39, N. 20, ст. 12, 23. Костомаров: Б. Хмельницкий, 338, 377. Автобіографічні подробиці в листі до Бутурліна: Акты Юж. и Зап. Рос., IV, ст. 186-7. Жерела до Іст. України, XII, N. 58. В показчику осіб до того тому Жерел до Іст. України Василь Верещака помилково названий перекладчиком молдавського воєводи. Акт даровизни села Затурець Андрієм і Василем Верещаками — Прокопові в Описи, N. 18. Про Прокопа ще Арх. Чартор., cdx 152, f. 225.

— 110 —

а старий Микола Дзік, перед повстанням поборця воєводства Брацлавського, тепер, повернувши на Україну, бере в оренду великі добра кн. Корецького і хозяює в них сам тоді, коли старший син його Петро служить у Війську Запорожському, як полковник хвастівський, а молодший Михайло Мелетій, пізніщий ігумен братського монастиря і ректор Могилянської Академії, тепер у цій Академії готується до своєї духовної й наукової карєри...⁹⁵⁾

Оттак на ново розпочати хозяйство в маєтках, що від початку повстання пусткою стояли, повертаюча на Україну шляхта має змогу між иншим і тому, що вже розпочалось на ново хозяйство і економічне життя в маєтках, які до реєстрового козацтва або до покозаченої шляхти належать. Московський гонець Федор Зиков, їдучи в Польщу через Україну, нотує в своїх записках, що в Чигрині Гетьмана він не застав, "а былъ онъ въ своей маєтности — на хуторе отъ Чигирина пять верстъ".⁹⁶⁾ По прикладу Гетьмана часто заглядає до свого родового Товстолісу на Київщині полковник миргородський Григорій Лесницький; до своєї Нещирівки полковник київський Антон Жданович; до своїх Зарудинець суддя ґенеральний Самійло Богданович-Зарудний. Братанич Гетьмана Павло Янович Хмельницький, пізніщий полковник київський, дістає надання гетьманське не тільки на "двір у Київі" — а й на села: Берків, Богаївку, Борщагівку, в яких він, розуміється, зараз-же заводить хозяйство. Так само дістав від Гетьмана маєтки (Великий Брусилів і ин.) тодішній полковник чернигівський, пізніще паволоцький, Іван Абрамович, під призвищем Поповича більше знаний. В своїй Іляшівці на Брацлавщині хозяює сотник тимоновський полку Брацлавського Михайло Махаринський. Так само у своїх Мельниківцях хозяює инший сотник того-ж Брацлавського полку Степан Байбуза; в Петранах Ярема Петрановський, пізніще полковник чигринський і найвидатніщий військовий помічник Гетьмана Дорошенка; в Дубровинці суддя полковий кальницький Филон Немира; врешті в численних своїх маєтках — в містечку Клебані, і в селах: Холодівці, Захаріяшівці, Крищинцях і Мервинцях — так само хозяює заможний полковник брацлавський Михайло Зеленський (деякі польські історичні жерела звуть його: Зеленевський) і т. д.⁹⁷⁾

Ця давно вже, від самого початку повстання покозачена шляхта тепер високі уряди у Війську Запорожськім займає, своїми маєтками спокійно по новому вже праву козацькому, а не по старому

⁹⁵⁾ Про о. Ласка і Костянтина Виговського, пор. Памятники, І, 225, 231, 270, 279, II, 573, про них ще мова низче. Про Богушевича: Dr. Antoni J. Sylwetki historyczne, ser. VIII, ст. 144. Кердани (давніще Морулино) належать в першій четверти XVII ст. до Кердановських, бояр білоцерківських. Одначе вони надані ще Свидригайлом Богушам (Żrodła Dziejowe, XXII, ст. 620). Може бути, що Кердановські це призвище взяте від маєтку. Інтересно, що по конфіскаті Кердани були надані Королем православному шляхтичеві Стефану Ярошинському (синові Петра, внукові Дмитра — голови роду), якого в р. 1686 бачимо в числі членів луцького православного брацтва (Памятники, І, ст. 111). Про Бірецького: Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 767-8, пор. Z Dziejów Ukrainy ст. 250. Про Грязного: Арх. Юго-Зап. Рос., ч. II, т. І ст. 341, 347 і вище ст. 86. Про Мазепів: Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 405. В. Эйнгорн: Сношенія малор. духовенства съ моск. правительствомъ, ст. 128. Про Федькевичів: Опись, N.5, ст. 32, N 7, ст. 42, N. 21, ст. 8 і Volumina Legum, IV, ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 264. Про Іскрицьких: Модзалевського Малороссійскій родословникъ, II, ст. 239, Vol. Leg., IV, ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 266-7. Про Дзіків: Опись, N. 20, ст. 14, Арх. Юго-Зап. Рос., ч. VII, т. II, ст. 538. Z Dziejów Ukrainy ст. 279-28.

⁹⁶⁾ Сборникъ, вып. І, ст. 39.

⁹⁷⁾ Про володіння вище згаданими маєтками пор. для Лесницького, Z Dziejów Ukrainy ст. 284; — Ждановича, ibid. ст. 288 і Арх. Юго-Зап. Рос., ч. VIII, т. II, N. 59; — Зарудного, Z Dziejów Ukrainy ст. 295; — Павла Яновича Хмельницкого, Акты Юж. и Зап. Рос., V, N 43; — Абрамовича, Акты Юж. и Зап. Рос., XV, ст. 460, Z Dziejów Ukrainy ст. 270; — Махаринського, Żródła Dziejowe, XXII, ст. 142, Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 765-9, Z Dziejów Ukrainy ст. 272; — Байбузи, Арх. Юго-Зап. Рос., ч. VII, т. II, ст. 401, Z Dziejów Ukrainy ст. 276; — Петрановського, Арх. Чарторийських, cdx 402, f. 526, Z Dziejów Ukrainy ст. 278; — Немири, Арх. Юго-Зап. Рос., ч. VII, т. II, ст. 396, 398. Z Dziejów Ukrainy ст. 293; — Зеленського, ibid, Арх., ст. 560; Z Dziejów Ukrainy ст. 278.

— 111 —

праву Річпосполитої володіє і вона власне служить головним посередником між Військом Запорожським і своїми, повертаючими тепер на Україну, ще непокозаченими братами, родичами, сусідами, знайомими. З такою її посередницькою ролею рахується навіть уряд московський, який, наприклад, вище згаданому Михайлові Махаринському, значному шляхтичу по походженю, видає, підчас його побуту в Москві в р. 1654 (по заключеню Переяславської Умови) універсал до шляхти "підгірської (галицької), брацлавської, волинської, подільської, до Арсенія Желиборського єпископа львівського і Антона Винницького єпископа перемиського" з закликом, щоби вони всі до війни з Польщею в оборону віри православної готовились і ... своїх послів до Царя присилали...⁹⁸⁾ Розуміється використовування такого роду універсалів робилось тільки з відома і по наказу Гетьмана. Він-же за свого панування Москві втручатись до внутрішніх справ українських не дозволяв, тим більше, коли під покришкою спільної віри православної провадилось розбивання української нації і шукання серед неї таких сторонників, які-б, свою владу гетьманську обійшовши, безпосередньо до влади царської зверталися.

Другим таким посередником між новим українським державним ладом Війська Запорожського і повертаючою шляхтою служить — як було вже вище згадано — духовенство православне. Воно рекрутується з ріжнородних верств української нації: зі шляхти, з міщанства, з селянства — і при тодішній повазі, якою користується ще не зденаціоналізована Москвою і Петербургом українська Церква православна, воно грає ролю культурного цементу, воно наново вяже розпорошені, ріжними чужими впливами покалічені й культурно собі далекі частини української нації. Може завдяки впливові свого брата Феофана архімандрита овруцького монастиря, пристав зразу до козацького повстання, один з найкращих, найчесніщих і найбільш завзятих його провідників Іван Креховецький, зразу писар полковий корсунський, потім наказний полковник ніжинський, полковник корсунський і врешті суддя ґенеральний, а перед повстанням поборця жидачівський, поручник польської панцирної хоругви і властитель села Креховець у Землі Галицькій. Належав він, здавалось, до зовсім уже спольщеної і, як багато инших, для рідної нації втраченої шляхти, тим паче, що був оженений з Анною Цємєржинською, а по її смерти з Ядвіґою з Ксєнжополя Менжинською, отже і родинні звязки лучили його з чужою і ворожою його рідній

⁹⁸⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., т. XIV, ст. 201-4.

— 112 —

"Руси" національною стихією. Відомий проповідник і полеміст православний Григорій Мужиловський має так само в рядах повстанців рідного брата Силуяна писаря головної військової канцелярії, згодом суддю полкового ніжинського, одного з більш видатних тогочасних дипльоматів.⁹⁹⁾ З полковником Григорієм Гуляницьким, шляхтичем волинським, споріднений Артемій Гуляницький пресвітер луцької Афанасовської церкви. З полковником Прокопом Бережецьким споріднений протопоп київський Федір Бережецький. Софрон Жеребило Лабунський, ігумен монастиря Кириловського київського, має широкі родинні звязки в київських міщанських і козацьких колах. Олександер Тустановський, пресвітер церкви св. Миколи в Київі, подібно як і вище згаданий Феофан Креховецький, виходець із Землі Галицької.

Митрополит Косів усе заступається перед Гетьманом за шляхтою "руською", бо це-ж не тільки одновірці, але й родичі й знайомі: бо-ж він сам зпосеред тієї шляхти вийшов, подібно як багато инших високих достойників Церкви, його сучасників: як Діонісій Балабан, єпископ перемиський, як вище згадані єпископи Желіборський і Винницький, як Афанасій князь з Козельська Пузина і Йосиф Чаплич Шпанавський єпископи луцькі, і їх наступник на тій епископії кн. Гедеон Четвертинський; як Гораїн архімандрит мелєцькии, братанич кн. Степана Четвертинського, як Йосиф Нелюбович-Тукальський тоді архімандрит лєщинський, як Олександер Мокосій Дениско, єромонах печерський, потім архімандрит жидичинський і ин.

"Дворяне" вищого духовенства, теж переважно шляхта в роді вище згаданого Павла Верещаки, або Опанаса Предримірського, давнішого "слуги" Митрополита Петра Могили, а тепер сотника печерського, служать так само лучником, що вяже кола духовні з иншими верствами української нації. Який дух панує в тих колах, у тому "містечку печерському", де сотникує вище згаданий Опанас Предримірський, свідчить факт, що один з найбільш голосних і непримиримих провідників повстання, в думах уславлений полковник брацлавський Данило Нечай, дістав для свого полку "од київських черниць хоругов богату, шовкову, щирим золотом гаптовану". А тодішні ігумені й черниці в цих монастирях жіночих це-ж дуже часто представниці найбільш аристократичних родин православних, як наприклад княгиня Курцевичева, незадовго перед повстанням померша ігуменя "монастиря панянського Печерського"; як Атаназія зі старинного шляхецького роду Солтанів,

⁹⁹⁾ Біографічні дані про Креховецького: Z Dziejów Ukrainy ст. 310-13. Про Мужиловського, там-же, ст. 231 і біограф. розвідка проф. Грушевського в київській "Україні".

— 113 —

вдова по Самійлі Юдицькім, в часах гетьманства Богдана Хмельницького "ігуменя монастиря стариць київських печерських, храму Вознесенія Господня"; як Марія Магдалина, вдова по Степані Мазепі, мати Івана пізнішого Гетьмана, "ігуменя монастирів панянських печерського, київського і глуховського"¹⁰⁰⁾ і т.д.

Гетьманові цей поворот у козацьку Україну непокозаченої шляхти йде розуміється на руку. Він побільшує собою верству, яка силу держави й опору влади гетьманської представляє. Не дарма ще в 1650 р. Хмельницький вимагав, щоб "та шляхта, котра хоче при своїх маєтках лишитися, зараз туди і то сама особисто на мешкання їхала і з нами тут мешкала, бо інакше доходів мати не буде".¹⁰¹⁾

Отже повертаючу шляхту Гетьман радо приймає і універсали, як бачили ми вище, на охорону її осіб та її маєтків видає. Иноді навіть, коли того правні відносини вимагають, своїми наданнями їх маєткові права підтверджує і відновляє.¹⁰²⁾ Але політично-правне становище шляхти в козацькій Україні він зможе відповідно до своїх плянів опреділити допіру тоді, коли влада його гетьманська зміцніє і незалежною, як від польської Річпосполитої, так і від внутрішньої української анархії, стане.

Бо не входило в пляни гетьманські видавати ту шляхту на винищеня степовим уходникам і зревольтованій українській "черні". Не лежало так само в його намірах з неї опору Річпосполитої в козацькій Україні робити. І коли власне одно і друге ми бачимо в політиці козацькій у першій автономістичній добі повстання, то ми знаємо вже, які були для цього, сильніщі від волі гетьманської, внутрішні й зовнішні причини. Тільки перемога над внутрішньою анархією і визволеня з під державної влади Річпосполитої дали змогу Гетьманові свої державні пляни перевести і в тім числі права та обовязки верстви шляхецької в державі українській установити. Але це стало можливим тільки тоді, коли в кількалітнім процесі революції витворились і зорґанізувались десятки тисяч дрібних козацьких землевласників, коли зміцнилось і "зареєструвалось" осіле "городове" Військо Запорожське.

"Захоче хто зі шляхти з нами хліб їсти, хай Війську Запорожському послушний буде і на Короля не брикає" — казав Гетьман в початку 1649 р., коли ще самому місце того "Короля" зайняти й "самодержцем" в Україні стати йому

¹⁰⁰⁾ Що до посередницької ролі духовенства пор. інструкцію польським комісарам до Хмельницького з д. 30.VI.1655 p., щоб переговорювати з ним за посередництвом київського духовенства (Арх. Чартер., cdx. 402, f. 53). "Zabiegamy rzeczom przez X. Metropolitę і innych Ruskich życzliwych" — писав ще 11.II.1649 p. Кисіль (Grabowski Ojcz. Spominki, II, ст. 10), также: Kubala, Wojna Moskiewska, ст. 61. Діонісій Балабан, шляхтич волинський, споріднений з тамошньою шляхтою; між иншим його зять Адам Бялостоцький посередничить пізніше в заключеню Гадяцької Умови. Йосиф Чаплич, обраний на владицтво луцьке "przez elekcyę tamecznych obywateli duchownych і świeckich religii greckiej", одержав 6.II.1650 на просьбу Косова від Короля "aprobacye przywileju", в котрій м. и. читаємо: "iż jako w tej Rzplitej starożytność domu Wielebnego Józefa Czaplica nam wiadoma, źe przodkowie jego w Ruskich krajach rodowitości swojej pomocą róznych nieprzyjaciół Krzyża Sw. częstokroć odpór dawali" (Арх. Чартор., cdx 144, N. 176, пор. ibid., cdx 119, N. 53: instrukcya Kosowa ojcu Klemensowi Staruszycowi posłowi do Króla). Про Гораїна: там-же, cdx 2446, f. 160. Про Предримирського: Акты Юж. и Зап. Рос., III, N. 81 і 84, Реєстра всего Войска Запор., ст. 201, Z Dziejów Ukrainy ст. 297. Про Нечаеву хоругов: Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645-52, f. 87. Про княгиню Курцевичеву: Памятники, I, 72. Атаназія з Солтанів (м. инш. відомий Іосиф Солтан митрополит київський в поч. XVI ст.). Юдицька записує в Київі 20.XI.1665 р. свої маєтки тому Печерському монастирю, де вона була ігуменею; цю запись м. инш., яко "свідки упрошені" підписують: Григорій Остолецький і Степан Липинський, син Петра підстарости овруцького (Акты Юж. и Зап. Рос., т. VIII, ст. 151). Про Мазепину: Костомаров — Мазепа, ст. 386; "Кієвск. Старина", 1898, III, ст. 462. Яко побутова подробиця: в р. 1667 до Київа приїздили "съ измѣнничей стороны" — як доносили урядовці московські — стара Гетьманова Ганна Хмельницька, вдова по Богдані, зі своєю компаніонкою, дочкою Григора Гуляницького, бувшого полковника ніжинського, що сидів тоді в польській неволі в Мальборґській твердині (він був жонатий з Ганною Шептицькою), і обидві в жіночім монастирі Печерськім зупинились (Акты Юж. и Зап. Рос., VI, ст. 162).

¹⁰¹⁾ Лист "rzekomo suplika" Хмельницького, читаний в Сенаті 19.XII.1650 р. Арх. Чарторийських, cdx 417, f. 108.

¹⁰²⁾ Для прикладу: надання Гетьманом шляхтичам Мартину і Федору Воронам (Вороничам) маєтків у повіті стародубовськім, які вони по свому батькові й дядькові дідичили. Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 545.

— 114 —

була несила. "Ви бідолахи, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами", розвиває він ту саму думку в самих початках повстання.¹⁰³⁾ Перетвореня розбриканої, шляхецьким демократизмом Річпосполитої, та її маґнацькою олігархією розбещеної, зледачілої й паразитарної шляхти на Україні, однаково як православної так і католицької, в верству не тільки лицарсько-хліборобську, але й верству службову, від влади Гетьмана Війська Запорожського вповні залежну — ось була ідея творця козацької Української Держави.

Ідея ця могла зародитись у Богдана Хмельницького під впливом абсолютистичних намірів Короля Володислава IV, який, для здійсненя цих намірів і приборканя шляхецького "народовластія" в Річпосполитій, міг власне на поміч козацьку, зокрема на особисто йому знаного самого Хмельницького рахувати. Можна в ній бачити ще абсолютистичну традицію Короля Степана Баторого, якого імя все з великою похвалою серед козаччини української згадувалось. Велику ролю відограв тут вплив і приклад сусідньої московської держави, де верства "служилого дворянства", поставлена в умови залежности від самодержавної влади царської, чим раз дужчу й могутніщу державну орґанізацію творила. Та й у самій південній Україні готовим взірцем для сформування такої лицарсько-хліборобської, але заразом службової верстви могла служити шляхецька земельна власність лєнна, з певними сталими державно-службовими обовязками звязана. Врешті серед видатніщих і більше далекозорих державних мужів тодішньої Річпосполитої — між якими було багато знайомих Гетьмана — обмеженя "шляхецької свободи" вважалось задля врятування держави необхідним.

"Свербить здається комусь голова і шапки князівської йому треба, а власне бритви, котра-б шляхту потихеньку голила та в бояри її постригала" — так скаржився один із свободолюбивих шляхтичів на князя Януша Радзівілла.¹⁰⁴⁾ На думку иншого такого-ж шляхтича, Бенєвського, сторонники покликаня на польський престол Ракочія (до них належав між иншим той самий кн. Радзівілл і в початках повстання сам Хмельницький), "обмерзивши собі рівність, хочуть до власти абсолютистичної хилитись".¹⁰⁵⁾ Більше "мерзкою" чим для Богдана Хмельницького, Чаплинським із Суботова вигнаного, оця "рівність шляхецька" нікому бути не могла і ніхто більше від Гетьмана — що

¹⁰³⁾ Michałowski, ст. 121.

¹⁰⁴⁾ Kubala, Wojna Moskiewska, ст. 423.

¹⁰⁵⁾ Арх. Чарторийських, cdx 2446, f. 47: лист Бєнєвського до кн. Четвертинського.

— 115 —

повстання проти маґнацько-шляхецької Річпосполитої підняв, — до такої влади абсолютистичної, яка-б як бритва привілеї шляхецькі "поголила", не хилився.

Та й яка-б инша влада була в силі ту верству шляхецьку, що привикла трясти Королем і цілою Річпосполитою, в службову "боярську" верству перетворити? При якій инший формі правління ті, що привикли старою польською державою правити, захотіли-б новій українській державі служити? Яка форма правління могла помирити і врешті усунути ті всі страшні соціяльні, культурні й реліґійні противенства, що за сотні літ недержавного істнування в лоні самої української нації накопичились?...

"Рачиш нас В. Кн. Милость питати — писали в Січні 1649 р. до кн. Корецького зі Звягля, перед тим звичайні тамошні мешканці, а тепер "полковник Війська Запорожського" Іван Дунець і "сотник" Михайло Тиша, досі кушнір звягельський — які ми козаки: реєстрові, або ні? Того ми й самі не знаємо, бо нас ЙМ. Пан Гетьман не реєстрував. Тільки то знаємо, що ЙМ. Пан Гетьман кожного з нас за однакового має і не відділяє нас від давних реєстрових".¹⁰⁶⁾ Одного з покозачених шляхтичів, Петра Забіллу, перед повстанням королевського урядовця в Борзні, а в повстанні зразу сотника, а потім полковника борзенського, так характеризували пізніше січовики запорожські: "старий Забіло постарів, а на Запорожжі ніколи не бував, сини-ж його й поготів".¹⁰⁷⁾

Яка отже влада мусіла стояти на чолі того нового шостидесятитисячного Війська Запорожського, що до своїх шости тисяч давних реєстрових прилучило на основах рівности не тільки запорожських січовиків, а й міщан з далеких від Запоріжжя північно-західних городів українських, і селян, і шляхту, що на Запорожжі всі з роду й віку не бували. Яка влада могла вдержати в одних рамах отого Війська Запорожського і шляхту, що на запорожців звикла дивитись, як на степових своєвільників і бунтарів, а на селян, як на своїх підданих — і запорожців та селян, що на шляхту дивились як на ненависних гнобителів і ласих на землю "Ляхів"; — і хазяйовите, працьовите міщанство, на поняттях маґдебурґського, европейського права виховане — і "чернь" низову, що у відношеню до міської культури і тоді гаслом — "китайку драти та в онучах топтати" — кермувалась. При якій формі правління могла удержатись держава,

¹⁰⁶⁾ "Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645-52, f. 83." Там-же лист Кисіля до старости Звенигородського з Любень 21. І. 1649: "kto to styszał kiedy we Zwiahlu Wojska Zaporowskiego rządy!... Od Słuczy począwszy aż do Czyhryna Wojsko Chmielnickiego położone jest... Wszystka plebs aż do tego czasu in armis zostaje w titule kozackim... nie do panów swoich... ale samemu Chmielnickiemu hołdując..."

¹⁰⁷⁾ Акты Юж. и Зап. Рос. VI, ст. 177.

— 116 —

яка формувалась на території, де од віків панувала европейська цивілізація, де римське право, на основі приватної земельної власности побудоване, увійшло до обовязуючого на тій території "Литовського Статута" і де-б мало тепер правити побідне низове козацтво, що виховалось у примітивних громадах добичників, ловців і рибалок, з їх виборною на короткий час старшиною, примітивним судівництвом і браком поняття про приватну земельну власність. В який спосіб треба було правити Україною, щоб засимілювати й унешкодливити в ній ці ріжні культурні, язикові й реліґійні впливи, які з Заходу через Польщу і зі Сходу через Москву та Тартарію йшли, і тут зустрічаючись, готові були стати кожної хвилини до оружної поміж собою розправи.

Ось кілька Війська Запорожського полковників. Станіслав Мрозовицький, покозачений від початку повстання шляхтич з воєводства Руського, перед тим, вихований в університетах Кракова і Падуї, паж "покоєвий" королівський — увесь розуміється пройнятий формами західної цивілізації. Старий, вихований на Січі запорожець, Федор Вишняк, що наприклад підчас прийому польських послів у Переяславі, образившись, кидається на одного з них, ксьондза Лентовського, з булавою і кричить: "ходи йно, попе, на двір! научу я тебе полковників запорожських шанувати".... Письменник, мандрівник по Европі, вільнодумний аріянин, пан богатший від воєводи Кисіля — Юрій Немирич. Бувший підданий Кисіля з лівобічного містечка Носівки, потім полковник чернигівський Степан Подобайло, що панів ненавидить і на всякі "секти лютерські", як на антихристову віру дивиться. Абсолютно неграмотний Бурлай, прославлений своїми походами на Чорне Море і сміливими підпалами Синопи. Іван Виговський, досвідчений у всіх тонкостях тодішнього права юрист, що провів свої молоді літа серед актових книг луцького староства. Джулай, Ґанджа і Шанґірей, для котрих Тогай-бей був не тільки братом по духу, але й найрідніщим братом по крови. Примітивний і глибоко обмежений Пушкар, боярин любецький, вихований на рубежах московських під впливом понять, по яким київський щиро-православний шляхтич і також полковник Іван Нечай усе був "Ляхом", підозрілим в ісповіданні віри католицької, "нехристиянської".¹⁰⁸⁾ Яка влада мусіла над усіми оцими полковниками стояти, щоб вони не кинулись з шаблями одні на других і не розвалили державу, що їми-ж власне правилась і держалась?

¹⁰⁸⁾ Короткі біографії всіх тих полковників в моїй монографії про Кричевського в збірнику Z Dziejów Ukrainy. Там подані історичні джерела і література.

— 117 —

"У Хмельницкаго развились широкіе планы о независимости Малороссіи и деспотическія мечты" — пише І. М. Каманін, заслужений український історик московської школи — пояснюючи цим фактом, як причини "подозрѣній Московскаго правительства въ искренности и верности ему Гетьмана и казаковъ", так причини "тяжелой душевной драмы, которая ускорила смерть Хмельницкаго".¹⁰⁹⁾

Пляни про державну незалежність України мусіли йти у Великого Гетьмана поруч не тільки з "деспотичними мріями", а і з твердим і непохитним проведеням в життя принціпу абсолютистичної гетьманської влади, бо тільки така влада була в стані державу українську збудувати. І коли-б вони мали прискорити смерть Гетьмана, то він би мусів умерти на порозі свого панування, зразу підчас київського тріумфу, бо тоді ці пляни вже ясно й виразно були у нього сформувались.

Глибоке переконаня про необхідність для України абсолютистичної монархічної влади було у Гетьмана зараз на початку повстання. "Зичили бихмо собі самодержця Господаря такого в своїй землі, яко Ваша Царская Вельможность Православний Християнський Царь" — пише Гетьман до Царя в Червні 1648 р.¹¹⁰⁾ А "Єдиновладним Самодержцем руським" називає він себе сам через сім місяців пізніще перед приїхавшими до нього польськими послами. В намірі збудувати незалежне від Польщі "Князівство Руське" і "Монархію Руську" обвинувачує його вся сучасна Річпосполита.¹¹¹⁾ З тими намірами Гетьмана "стати самому Королем" бореться внутрі України анархічна частина старшини з посеред січового козацтва і тієї покозаченої шляхти, що своїх польських антімонархічних і республіканських наровів позбутися ще не змогла.^1І1a)

"Дипльом на Князівство Руське", виданий Гетьману Султаном турецьким, був під Берестечком польськими військами разом з иншими державними документами здобутий. "Славою Монархів християнських" титулує Богдана Хмельницького в своїй урочистій відручній грамоті з 1650 р. Султан Мохамед IV, приймаючи цією грамотою Гетьмана під свою протекцію і кафтан дорогоцінний йому, як і иншим голдуючим Порті володарям християнським, посилаючи. Титул "Князя Руси" одержує він по тріумфальнім вїзді до Київа від Царгородського Патріярха Паісія, а другий Царгородський Патріярх Макарій в р. 1654

¹⁰⁹⁾ Каманинъ: Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей, Сборникъ, вып. 2 (Кіевъ 1916), ст. 107.

¹¹⁰⁾ Лист датований 8.VI. ст.ст. Памятники, І, ст. 220, вид. 1898 р. Оцими абсолютистично-монархічними переконанями і тенденціями Гетьмана пояснюються його пляни з часів першої (автономістичної) доби повстання посадити на польський престол Царя московського, або Князя семигородського, щоб таким чином скріпити монархічну владу в Річпосполитій. Про ці пляни широко тоді говорили в Польщі. Пор. напр. звістку, що хронольоґічно майже совпадає з датою вище згаданого листа Гетьмана до Царя: "przyjechali posłowie do Chmielnickiego od cara moskiewskiego і od Rakoczego, ządając promotiey і pomocy na królestwo polskie" ("Obsidia Lwowska", Арх. Чарторийських, cdx 417, f. 66.)

¹¹¹⁾ Як вище ст. 24-26, і крім того: лист зі Львова 4.VI.1648 "W Białej Cerkwi (Chmielnicki) sedem belli fecit, okopy sypie, już Księciem Ruskim tytuhijąc się" (Michałowski, ст. 34). Те саме в листі Улінського Ш. (ibid., ст. 39), в листі Кисіля 31.V. (ibid., ст. 27), в листі В. Мясковського 8.VI. і в листі з Бродів 10.VI. (Шайноха, op. cit. s. 407, 409). Хмельницький "піе о kozacrwie, ale de ducatu et dominio myśleć się waży" — писали польські мирові комісари 8.III.1649 (Niemcewicz, Zbiór pamiętników, IV, 382). "Przy udzielnym Księstwie Ruskim ma się wolę koniecznie zasadzić" — так казав про наміри Гетьмана його посол до А. Кисіля в Маю 1649 р. (Памятники, І, 344). Зокрема Мясковський 31.І.1649 тайно від Кисіля доносив, що "Хмельницький хоче заволодіти князівством Руським і Молдавським і веде широкі переговори з Князем Волоським (при помочі православних ченців) про розділ нашої шкури" (лист цитований вище в примітці 52). Коли зважити, що лист комісарів з д. 8.III. підписаний вже і Кисілем, то видко, що кандидатура Кисіля на князівство руське, або на "державу подільську", про що в цьому листі з д. 31.І (див. вище ст. XX) згадував Мясковський, упала. Інтересну подробицю знаходимо в другому листі Мясковського з д. 1.II., а саме: що "Лупул прислав Хмельницькому подарунки і тепер намовляє його звернутись проти нас (Польщі) та обіцює йому помогти всіма своїми військами стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське Князівство. Про це ведуться переговори через грецьких ченців, які нам про це сказали. Патріярх (Паісій) спішно виїхав у Московію, щоб склонити Великого Князя до союзу з Князем волоським проти нас." Того уступу немає в копії цього листа, виданій в І томі Памятників (вид. 1898 р., ст. 330), натомість єсть він в копії цього-ж самого листа, пересланої до Риму папським нунцієм де Torres'ом (Сборникъ, вып. II, ст. 133-6).

^111a) "... Habe Chmielnicky mitt seinen vornehmbsten Oberofficim, als Nieceia, Glatky und andern ein krieges-consilium wieder die Pohlen gehalten; da dan der eine genant Glatky dem Chmielnicky in faciem solte gesaget haben: Ey, Chmielnicky, der König in Pohlen ist unser König und Herr, wird auch woll unser Herr und König verbleiben, und du wirst nimmer König werden, sondern wie du an itzo bist, sein und verbleiben unser bruder und Towarzis. Solches hatt Chmielnicky hefftig verdrossen, dass er selbigen Glatky alssbald hinausflihren und niederhawen lassen. Die andern Cosaken als Russische Edelleut sind sehr uffsttitzig worden und zu Chmielnicky gesprochen: Wass? Wiltu unsere Edelleuthe und Bruder so liederlichen selber niederhawen, so wollen wir dich selber dem Könige in Pohlen in die Hände lieffern. Diesen Uffstand zu componiren, dem Chmielnicky grosse Mtihe gekostet." (Дневник шведського дипльоматичного агента Іог. Манера. Ця звістка записана ним під датою 26.II.1651 р. в Красноставі. Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 48). Згаданий тут козак, полк. миргородський Матвій Гладкий, був потім на початку 1652 р. за бунтарство покараний Гетьманом смертю (Памятники, III, 180; Oswięcim: Dyaryusz 347, 371; Самовидець — Літопись, 29), так само й за те саме був покараний тоді-ж инший козак полковник Корсунський Лукіян Мозиря; така сама доля зустріла покозаченого шляхтича полковника паволоцького Адама Хмелецького, стятого в Паволичі (Michałowski, 453. Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 459, Dr. Antoni J.: Szkice i opow. ser. V, s. 185; L. Kubala: Wojna Mosk., s. 37,351); значний покозачений шляхтич Микола Федорович, наказний гетьман над козацьким військом в Молдавії по смерти Тимофія Хмельницького, був по наказу гетьманському покараний смертю за те, що хотів сам стати Гетьманом (Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 77) і т.д.

— 118 —

привозить йому чашу зі святим миром, яке він сам освятив і яке — треба думати — для коронації призначалося, бо инакше Патріярхові не було чого його самому святити і з собою везти.¹¹²⁾ Коли-ж, замість сподіваної коронації, мусіла в найтяжчий для Гетьмана рік прийти Переяславська Умова, то для свого наслідника сина буде він під кінець свого життя добиватись усіма силами благословенства на Гетьманство від Патріярха московського Никона, щоб оцим благословенством, однаковим як для Гетьмана так і для Царя, зрівняти українську владу гетьманську з московською владою царською.¹¹³⁾ В тім самім часі Король шведський запропонує Гетьману титул "Князя Київського і Чернигівського і Гетьмана Військ Запорожських" з тим, що коли Хмельницький захоче свій титул і свою владу "правом дідичним передати", то відносини між Королем Шведським та Князем Київським і Гетьманом Запорожським мають бути такі самі, як між Королем Польським та Князем Пруським і Курфірстом Бранденбурґським. Але Гетьман на "голдовничу залежність" від Швеції не погодиться, ніяких вагань в справі дідичности своєї верховної влади не допустить і незабаром, через нового посла шведського Лілієнкрону, одержить нову пропозицію союзу, скріпленого взаїмно заприсяженою "ассекурацією" і опертого на заґварантованю повної державної незалежности "цілої України", визнаню законним наслідником гетьманського сина Юрія і забезпеченю за Гетьманом Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом Князя.^113a) Своїй дружині Ганні він дасть право її власні універсали в справах культурно-реліґійних видавати, право, яким тільки дружини монархів могли користуватись.¹¹⁴⁾ І забезпечить він себе чужоземною, переважно татарською, а в другій половині свого гетьманування німецькою ґвардією,¹¹⁵⁾ бо тільки тверда як залізо влада "деспотична", тільки влада абсолютистична, яка стоїть понад всіма і супроти якої всі ріжні стани однакові і рівні, зможе страшні історичні нерівности українські знівелювати, державу й націю українську збудувати.

Тільки така влада змогла пристосувати козацький устрій, що виріс у степу, серед промислів рибальських, скотарських і ловецьких та серед наскоків на кочовища татарські й городи турецькі, до устрою хліборобської, культурної городової України, з її складним господарством і високою европейською цивілізацією. Устрій козацький вріс у землю — так можна коротко сформулувати той глибокий, рішаючий

¹¹²⁾ Подорож патріярха антіохійського Макарія описана Павлом Алепським. Цитую по перекладу Кубалі: Zaprzepaszczona kraina. Про грамоту султанську і "дипльом на Кн. Руське" вище ст. 25 і примітка 5. Цікаво було-б прослідити ту ролю, яку в політичних відносинах турецько-українських відограло царгородське духовенство православне.

¹¹³⁾ Переписка Хмельницького в цій справі в Акты Юж. и Зап. Рос..

^113а) Титул Князя київського і чернигівського пропонується Гетьману в інструкції шведським послам, яку переловили Поляки і послові московському Євлєву в поч. 1657 р. передали. (Рос. переклад цієї інструкції виданий в Сборникѣ, вып. І, ст. 107-116). На жаль, цей переклад не має дати. На мою думку, це єсть переклад інструкції, посланої Королем Карлом Ґуставом послові шведському в Трансильванії Ґотарду Веллінґу після призначеня його (заочно) послом до Гетьмана. На це вказували-б ці слова пізніщої інструкції Якову Тернешельду з д. 25.IX.1656 p.; "Його Кор. Величність посилає... Веллінґу подібну до цієї інструкцію" (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 153) і далі: руководством для переговорів з козаками мають служити "звістні документи инших послів" (ibid., ст. 157). В усякому разі ця інструкція видана раніше від інструкції Тернешельду, який одночасно з Веллінґом був призначений послом в Україну, і який мав виїхати туди безпосередньо від Короля, по дорозі зустрітися з Веллінґом і далі їхати з ним умісці.

Інструкція переловлена Поляками і передана Євлєву мала абсолютно несприємливі для Гетьмана умови. Вона забезпечувала Україні тільки козацькі воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське; ставила тяжкі економічні умови, як напр. жадання четвертої частини мита, передачі Шведам головних українських комунікацийних артерій — Дніпра, Дністра і Буга — з парумилевою прибережною смугою; як максімум пропонувала васальну залежність України від Швеції й не висловлювалась ясно в справі дідичности гетьманської влади. Як що це та інструкція, як я думаю, була у Веллінґа підчас його приїзду до Чигрина в Січні 1657 р., то нічого дивного, що вона викликала обуреня Гетьмана (пор. вище ст. 50) і що Веллінґ був примушений її на очах канцлера Виговського порвати (Архив, том, cit. ст. 296). Інтересно тільки, чому підчас того посольства не була використана Веллінґом інструкція, дана Королем другому послові Тернешельду, яка ставила вже зовсім инші умовини: отже насамперед визнавала повну незалежність України, пропонуючи не васальну залежність, а союз ("Projectum Foederis inter S.R.M. et Chmielnicky", ibid., ст. 167); економічні і торговельні зносини поміж Швецією й Україною опирала на основах взаємности (ibid., ст. 156) і т. д. Мабуть Веллінґ виїхав на Україну з Трансильванії, не діждавшись Тернешельда, прибув поперед нього до Чигрина й відповідно до одержаних на цей випадок указівок (розпочинати переговори самому без Тернешельда, ibid., crop. 171), почав переговори на підставі своєї, старшої від Тернешельдової, інструкції (на жаль, не маю тут на еміґрації джерел, потрібних для того, щоб цю справу вияснити). Можливо також, що переговори розбилися зараз на самім початку через дві найважніщі справи: через справу "руських земель", про яку не тільки інструкція Веллінґа, але й інструкція Тернешельда висказувалась дуже неясно, та через справу дідичности гетьманської влади, в якій і в інструкції Тернешельда видно було, особливо дратуюче Гетьмана, вагання ("розвідати, чи можна прихилити Хмельницького на сторону Короля тим, що Король буде піддержувати осягненя Хмельницьким дідичної влади над козаками, чи може, як що це буде вигідно, засвідчити прихильність Короля до наслідування влади Виговським, або зовсім не порушувати цих питаннь..." так звучав пункт 16 інструкції Тернешельду — ibid., ст. 166. Як страшно вороже ставився Гетьман до можливости кандидатури Виговського, про це ще буде мова низче). Справу першу виразно вияснила заява Виговського, зроблена від імени Гетьмана Веллінґу, що він готов зараз підписати союз зі шведським Королем, як що тільки "Königl. Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniam, da der Griechische glaube gewesen und die sprache noch ist, biss an die Weixel" (ibid., ст. 205). Так само вияснили справу династичних плянів гетьманських одночасні донесеня инших шведських послів, як напр. реляція посла шведського в Трансильванії Генриха Штернбаха з дня 28.І.1657 (отже саме тоді, коли Веллінґ приїхав до Чигрина), в якій він пише: "Quod vero cosarum satisfactionem attinet, ex discursu cum aliquo consiliariorum habito intellexi: cum Chmielnicius prolem masculam unam habet, et Wiowskyus caeterique Duces nullum imperium affectent, debere Chmielnicio dari partem Russiae Albae nomine Ducis" (ibid., ст. 195). Отже нове посольство Лілієнкрони привезло Гетьману заприсяжену асекурацію Карла Ґустава на уступку Гетьману всіх українських земель: "...Declaramus et verbo nostro Regio sub fide Juramenti... sancte promittimus... quod... Nos, neque Successores Nostros in eas terras, ...quos Campiductor Militiaque Zaporoviensis loco satisfactionis sibi vindicare volunt, aliquid praetensuros, in earum possessione turbaturos vel quoque modo Ipsis praejudicaturos, sed Nos semper ad sinceram et non fucatam cum Ipsis amicitiam ac bonam correspondentiam colendam paratos fore." Взамін за це вимагав Король, щоб "Campiductor Eiusque Successores" забезпечив такою самою заприсяженою асекурацією право Короля шведського та його наслідників на ті землі Річпосполитої, які в асекурації виразно перечислені і які Король уважає за свої (ibid., ст. 221-2). На основах повної рівности й повної незалежности обох держав Швеції й України, на забезпеченю за Гетьманом усіх етноґрафічно українських земель (крім Підляшя) і на офіціяльнім визнанню Лілієнкроною в імени Карла Ґустава — Юрія законним наслідником гетьманським (ibid., ст. 288-9) мали бути завершені довгі переговори і підписаний шведсько-український союз. Лист Карла Ґустава, в якому він вітав Богдана з приводу проголошеня Гетьманом (а не вибору, що дуже важно підкреслити всупереч поширеним хибним поглядам на цю справу) його сина Юрія, санкціонував визнання Лілієнкроною династичних плянів гетьманських ("quod vero Uteris ablegati nostri edocemur filium III. V-rae ab universa Militia Zaporoviana declaratum esse Hattmanum, hoc ipsum III. V-ae ex ammo gratulamur...." ibid., ст. 329). Лист цей, висланий 6 Серпня нов. ст., не застав вже Гетьмана живого....

¹¹⁴⁾ Ориґінал одного з універсалів Гетьманової, виданого 22.VII.1655 в справі маєтностей монастиря Густинського за підписом Гетьманової Анни Богданової Хмельницької і гербовою печатю Гетьмана з гербом Абданк, знаходиться в Краківській Академії Умілостей, рук. 270 (Репродукція печатки видана мною в збірнику Z Dziejow Ukrainy, ст. 254).

¹¹⁵⁾ Павло Алепський в р. 1654 оповідає, що в розпорядженя тієї татарської ґвардії був Гетьманом виділений простір землі між дорогою з Лисянки до Чигрина і Чорним Шляхом. Гунцель-Мокрський, посередник між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром перед елєкцією, який в таборі Хмельницького довший час перебував, оповідав в Грудні 1648 p., що "хоч Хмельницький деспотично править своїм військом з 300 тисяч чоловіка, одначе він не може бути спокійним за своє життя, яке все виставлене на небезпеку при кожнім випадку і при кожнім бунті цієї гидкої черні, що по своїй звичці весь час пяна. Він держить яко свою сторожу 2 тисячі Татарів". (Реляція папського Нунція de Torres'a, Сборникъ, вып. II, ст. 128), і т. д. Про Німців на гетьманській службі пор. м.ин. інструкцію Ракочія свому послові до Гетьмана Шебеші з дня 18.IV. 1657 p.: "Pomiserat antea Dominus Generalis, quod Germanos suos, quos certo numero habet, ad servitia nostra dimittet" (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. Ill, т. VI, ст. 281).

— 119 —

для всього нашого дальшого життя переворот, який відбувся під єдиновладним пануванням Великого українського Гетьмана.

Гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це "Землі нашої Володар і Начальник", якого поблагословив Патріярх, якого визнала вся культурна "Русь" православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні Монархи. Полковники, сотники й отамани, це вже не вибрані на короткий час старшини степових січових громад, які що року переділяють поміж собою уходи, визначаючи де кожний полк, сотня, курінь мають рибу ловити й табуни випасати. Вони тепер начальники розмежованих окремих округів і порядкують не оточуючими Січ нерозораними Дніпровими лугами, а правлять великими й багатими городами, густо заселеними хліборобськими краями. Їх владі підлягає не тільки нове, осіле в тих полках, хліборобське козацтво, а всі мешканці, всі стани української людности: Військо Запорожське, духовенство, шляхта, міщанство, селянство.¹¹⁶⁾

Шістьнадцять таких полків бачимо ми на Україні, зараз по Зборівській Умові. На правім боці Дніпра: Київський, Брацлавський, Кальницький, Уманський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський (15 сотень на правім березі і 3 на лівім), і полк центральний, а разом із тим столичний: Чигринський, з 11-ми сотнями на правім і 8-ми на лівім березі. І по лівім боці Дніпра полки: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Чернигівський і Ніжинський. Пізніще, зі зростом людности і ускладнюванням адміністрації, число полків, особливо на незруйнованім лівім боці Дніпровім зростає. Повстають полки: Торговицький, Хвастівський, Лисянський, Паволоцький, Овруцький, Чорнобильський, Винницький, Подільський, Звягельський на правім, і Лубенський, Борзенський, Іркліївський, Гадяцький, Зінківський, Стародубовський, Новгород-Сіверський, Глухівський і инші на лівім березі Дніпра. Повстають розуміється нові полки і в міру поширеня території козацької української держави. Полки Могилівський, Чауський, Гомельський бачимо по прилученю до України південної Білоруси; полки Пинський, Туровський, Мозирський і козацькі полки на Волині зустрінемо по прийняттю цими північно-західними землями влади й "протекції" українського Гетьмана.

¹¹⁶⁾ Під час подорожі патріярха Макарія полків, як записує Павло Алепський, було 18. Кожний полковник, по його словам, володіє що найменше 20 городами і стоїть на чолі численної армії.

— 120 —

Всі ці численні полковники і сотники не вибіраються вже на Січи крикливою юрбою "молодців", що готується до походу "на волость" чи на море, або ділить поміж собою уходи, а призначаються і зміняються вони самодержавною владою гетьманською і виключно від Гетьмана, а не від влади народньої залежать. Так само від влади гетьманської залежать дорадчі та помічні орґани, що яко ґенеральна старшина при Гетьмані, а яко старшина полкова й сотенна при кожнім полковнику й сотнику урядують. "З чернею — казали в Січні 1648 р. взяті в польський полон козаки — Гетьман тепер ради не має. Чого перед тим не бувало, бо завжди чернь того домагалась, щоб з ними-ж на раді бути, а тепер з самою тільки своєю старшиною раду має".^116a)

Не забуваймо при тім, що повстала та нова, залізною владою гетьманською спаєна державна орґанізація українська на землі, в якій представники попередньої державної влади: гетьмани й воєводи Річпосполитої, старости й урядовці королівські, стали були — вживаючи вислову козацького — "дітьми в залізо поубираними"; де під впливом ослабленя державного орґанізму Річпосполитої буйно розрослась анархія, де, як мовила приказка, "кожний шляхтич на своїй загороді рівний воєводі", де демократичний і республіканський устрій шляхецький — з його воюючими поміж собою при допомозі шляхти маґнацькими партіями, з його вічними соймами й соймиками, зі зведеною до нуля королівською владою — глибоко вріс не тільки в усю шляхецьку верству, а пройшов і у ворожу до неї степову козаччину. Перетвореня свободолюбивих анархістів: шляхтичів і козаків — сторонників "рівности та свобід" шляхецько-республіканської Річпосполитої і заступників запорожського народовластія "черні низової" — в слуг і оборонців твердого державного ладу — ось було велике діло "Богом Україні даного" Гетьмана.

Держава українська була збудована тою гетьманською "самодержавною владою", котру "прежнії Гетьмани привлащати собі дерзали над слушность і право і которою були значне надвередили давнії порядки, права і вольности войсковиє" — як скаржились своїм звичаєм у 50 літ пізніще, знов по смерти Хмельницького відроджені низові січовики,¹¹⁷⁾ що, з під його дужої руки звільнені, цю гетьманську "владу самодержавну" повалили, а разом із нею діло державне Великого Гетьмана зруйнували та й занапастили...

* * *

^116а) "List z Koliczyska do IMP. Żwana 24. VIII. 1648 od syna IMci: IMP. Kordysz powiadał mi о confessatach języków wczorajszych pojmanych. Naprzód wszyscy się na to zgadzają, że ich jest pod 180 tysięcy. Pułkowników szesnaście... Chmiel zgody sobie życzy. Czerń zaś przeciwko temu. To nie mała, że z czernią rady nie miewa, czego przed tem nie było, bo zawsze czerń domagata się tego, że z niemiż in consilio byli, a teraz z samą swoją tylko starszyzną rady miewa" (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645-52, f. 75).

Для прикладу, як призначались Гетьманом полковники: Універсал Гетьмана Богдана Хмельницького о призначені Івана Нечая полковником білоруським (Сборникъ, вып. І, ст. 28): "Ознаймуєм тим писанєм нашим кождому, кому би тилко того потреба било відати: паном полковником, сотником, есавулом, отаманом і всему товариству Войска Є. Ц. В. Запорозского, старшині, черни, а особливе сотником і козаком на Білой Руси знайдуючимсе, ... іж видячи Ми Пана Івана Нечая Нам і всему Войску Нашему Є. Ц. В. Запорозскому жичливого і в ділах рицарских взятого, от боку Нашего (тут у виданню "Сборника" помилково розставлені знаки розділові: кома повинна бути по слові "взятого", а не по слові "Нашого ", тому що "взятий"=wzięty, що зн. досвідчений) зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Новобихова і Гомля і инших міст і мястечек і сел, там се знайдуючих аби там зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вдале бил захований для дальшое послуги Є. Ц. В. Нам і всему Войску Запорозскому напротивко розних неприятелей... Тому Пану Іванови Нечаєви, полковнику Нашему Білорускому, позволяем кождого з козаков там зостаючих, добром миловати, а злом карати. А хто би за оказанє того Універсалу Нашого, бил спротивни і в том полковникови важилсе чинет якую найменшую кривду і перешкоду пререченому Пану Нечаєви, то Ми кождого такового, за взятєм ведомости, сроґо без фолґи на горле карати будем, не чинечи иначей. Дат. з Чигирина, Януарія дня 29, року 1656. Богдан Хмельницький рука власна" (підпис для цієї доби гетьманування характерний! Так підписували свої листи і універсали тільки монархи, напр.: "Carolus Gustavus", "G. Rakoczy" і т.д.). Перехід від військової екстериторіяльної, до територіяльної влади полковницької м. инш. відбиває в собі підпис полковника Данила Нечая з д. 12/22 Марта 1649 р. в його листі до Ланцкоронського, кашт. камянецького: "Z Szarogrodu d. 12 Marca wedle ruskiego kalendarza. Daniel Nieczay Pułkownik Województwa Bracławskiego Woyska Króla Jmci Zaporowskiego" (Арх. Чарторийських, cdx 144, f. 183).

¹¹⁷⁾ Договоръ и постановленіе между Гетьманомъ Орликомъ и войском Запорожским въ 1710 г. (Чтенія Моск. Общества 1859, I).

— 121 —

Акт Переяславської Умови, як символ відділеня України від Польщі і її державного унезалежненя, став можливим тільки тоді, коли нова державна орґанізація осілого Війська Запорожського була вже Гетьманом на Україні наладжена. Україна відпала від Польщі, як зріле яблуко, що оставшись при яблуні мусіло-б зогнити й пропасти. І в дозрілій уже до самостійности державного життя попереяславській Україні її внутрішні міжкласові відносини прибрали виразні, новою українською державною орґанізацією окреслені форми. Ці нові форми українського життя почали були складатись задовго до вибуху великого козацького повстання. Ідеольоґічно зарисовувались вони в усіх періпетіях довгої попередньої українсько-польської боротьби, а процес їх реалізації і переведеня в життя йшов у парі зі страшними, повними збочень і хитань змаганнями, що в першій автономістичній добі, під кермуванням і проводом Гетьмана Хмельницького на Україні відбувались. Тепер уже хитань і вагань у внутрішній політиці гетьманській немає. Правно-державне становище і взаємовідносини всіх класів окреслені вже ясно й виразно...

Приняття протекції "восточного Царя" і розрив із західною Річпосполитою йшли в парі з узахідненям і европеізацією козаччини. Переяславська Умова прийшла тоді, коли Україна вже перейняла і у своїх власних державних формах закріпила, як поняття так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, вироблені в попередніх віках під впливом західної европейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночасно відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу. Забезпечити тодішню европейську цивілізацію Української "Малої Руси" від знищеня, яке мусіло їй грозити з боку тодішньої азіятської цивілізації "Руси Великої" Московської — а разом із тим скріпити союзом з Русю Московською відпорність Руси Української супроти польщеня, яке вела за собою европеїзація Руси Української — ось було завдання будівничих Української Держави — велике історичне завдання, без здійсненя якого саме істнування нації української було неможливе.

Опорою Гетьмана для виконаня того завдання служило — як уже сказано — осіле, хліборобське Військо Запорожське. Це воно

— 122 —

своєю силою творило Українську Державу в постійній боротьбі на два фронти. На одному: відбиваючи від Польщі не тільки українську землю, а й спольщені, а разом із тим найбільше культурні й найбільше европейські частини української нації і запрягаючи їх у службу Українській Державі. На другому: побиваючи внутрішню анархію, яка головним чином з опозиції полукочових, нехліборобських елементів Сходу проти хліборобської цивілізації Заходу внутрі самої України повставала. Переяславська Умова принесла для території козацької України деякий спокій на першому, польському фронті. Ті культурно европейські, козацько-шляхецькі, міщанські й духовні верхи (під переможним впливом польської — а через Польщу західної — культури була тоді вся грамотна частина української нації), які по Переяславській Умові опинились і остались на території ними-ж збудованої козацької держави, були вже від антіукраїнських політично-руйнуючих польських впливів одрізані й забезпечені. Але за те союз зі східною, азіятською, ворожою европейській цивілізації Москвою скріплював внутрі України співзвучні Москві такі-ж азіятські і антіевропейські українські елементи. Забезпечити від зруйнованя Москвою того, що в тяжкій боротьбі здобула Україна від Польщі — стає тепер найважніщою справою Гетьмана. Боротьба з Польщею, яка творила вісь усеї зовнішньої і внутрішньої політики гетьманської в добі автономістичній, до-переяславській, тепер відходить на другий плян, пересувається за кордон козацької держави, стає боротьбою з неспокійним і докучливим сусідом, а не з внутрішнім руйнуючим ворогом. Натомість на плян перший виступає стремління закріпити внутрі України здобутки повстання і захистити европейську форму цих здобутків, як від внутрішніх руїнників, так і від Москви, на піддержку якої ці внутрішні руїнники українські — споріднені з Москвою своєю зненавистю до европейської цивілізації — починають покладати тепер усі свої надії.

В цій новій, скомплікованій союзом з Москвою, внутрішній українській боротьбі між Сходом і Заходом звертають на себе увагу головним чином два моменти. Перший — змагання до скріпленя інституту приватної земельної власности — який являється в тодішніх часах підставою европеїзації України, ознакою прилученя її до економічного й культурного ладу Західної Европи. Другий — скріпленя індивідуально-українського характеру цієї приватної земельної власности:

— 123 —

характеру лицарського, аристократичного, зовсім чужого поняттям і формам московським, але заразом характеру службового, що кардинально відріжняє за часів Богдана Хмельницького лицарство — козацтво українське від такого-ж лицарства — шляхти польської.

Інституту повної, необмеженої, дідичної земельної власности козацької, якого домагається для себе в Переяславській Умові Військо Запорожське, не знає сусідня, тепер союзна, Московська держава; не знає його теж і Січовий Низ. В правно-державних поняттях Московщини — де сформований по татарським взірцям, сцентралізований і міцний державний апарат прекрасно підійшов до примітивного комунізму московської сільської общини — вся земля належить Цареві й тільки йому. Тільки Царь може землю своїм підданим у користування "жалувати" і так само може її кожної хвилини від них відбірати. Ніхто не сміє в Московщині на це суверенне право царське посягати і тому Військо Запорожське, знаючи ті московські порядки, заздалегідь і на всякий випадок домагається, щоб "имѣній козацких и земель у нихъ отнимать не велѣть, также бы и дѣти вдовъ, послѣ козаковъ осталых, поволности имѣли, какъ дѣды и отцы ихъ".¹¹⁸⁾ Оці "вдови" вставлені тут не випадково. Бо в поняттях московських царська земля "жалується" за службу Цареві і може відбіратися тоді, коли такої служби немає. А в европейських поняттях Війська Запорожського земля, "кровю предків заслужена", належить лицарському козацькому родові і ніхто її не має права від нього відібрати, навіть тоді, коли за малолітством дітей землею порядкує вдова і коли служби державної з землі тоді ніякої не дається.

Такого інституту приватної земельної власности не знає й український січовий Низ. Але він його не знає з инших зовсім чим у Московщині причин. Бо Низ запорожський це-ж не скована залізною владою царською "Царська Земля", а найвільніща й найбільш свободолюбна республіка степових уходників, що ненавидять усякий державний примус і всяку неволю так само, як ненавидять чуже їм і їхньому нерозораному степові вороже, осіле хліборобське життя. І тільки ця одна примітивна зненависть до европейської цивілізації плуга, на праві приватної земельної власности побудованої, зненависть, тепер міцною рукою Гетьмана Хмельницького здавлена, вяже неспокійних січовиків (поки-що тільки нитками симпатії) з чужою їм зрештою

¹¹⁸⁾ Документи, що відносяться до Переяславської Умови видані в Актах Юж. и Зап. Рос., т. III, IV, X і XI. Важніщі з них передруковані Проф. М. Грушевським в його праці: Переяславська Умова України з Москвою 1654 р. — Київ, 1917.

— 124 —

по всім иншим проявам суспільного життя, страшною для всякої "вольницы козацкой", суворою самодержавною Москвою.

Ще більш протилежні поняття панують у Москві і в Україні що до соціяльного характеру тих, хто землею користується й володіє. В тодішній Московщині вони — "служилое сословіе", якому "жалується" земля за царську службу, за державний чин... І коли одна й та сама земля задержується довше в однім роді, то не тому, що цей рід має своє власне, од предків унаслідоване і неодємне право меча на цю землю, а тому, що він із покоління в покоління заслуговує собі на милость царську, постачає Цареві й Державі з покоління в покоління слуг і чиновників. В козацькій Україні, як і в Західній Европі, з лицарського родового права на землю випливають обовязки лицарського роду супроти Землі, супроти Держави. В Московщині з обовязку дворянської служби Цареві і Державі випливає право дворянства до землі. З одного боку — берегти й обороняти родові, здобуті предками "права, вольности і привілеї", а з другого — добровільно, без царського наказу, а на підставі морального імперативу традиції, виконувати обовязки супроти землі, які привілей родового землеволодіння накладає — московський боярин і дворянин не вміє, бо йому бракує самого поняття про родову земельну традицію. Така родова земельна традиція, підстава державної культури Заходу, не могла витворитись у державі московській, бо вона вся, від верху до низу, сформувалась по взірцям, взятим від великої кочової татарської Орди.

Европейський принціп аристократичний, принціп "noblesse oblige", опертий на традиції родових прав і родових обовязків, для Московщини зовсім чужий. Крім того, "русскаго дворянства — пише в своїй "Исторіи русской культуры" П. Мілюков — никогда не удалось пріучить къ европейскому чувству военной чести, воспитавшему сословный духъ европейскаго дворянства". Навіть петровська европеїзація Московщини, що дала російському дворянству европейську одежу, не змогла перетворити самої суті того дворянства. В р. 1722 один з несчисленних "совѣтникъ Степановъ", коли його побили, так пише в своїй "жалобѣ": "Я о моей персонѣ не говорю, только характеръ канцеляріи совѣтника не допускаетъ не токмо побои, но и брани терпѣть".¹¹⁹⁾ "Персона", рід, імя, походженя, традиція не відограють в поняттях московського дворянства тієї домінуючої ролі, яку надає

¹¹⁹⁾ Милюковъ: Очерки по истории русской культуры, ч. III, ст. 186, 193.

— 125 —

їм аристократія західно-европейська. Тут найголовніще оцей "характеръ канцеляріи совѣтника", чин і ранґа, службове становище в державній єрархії, що не з землі, не з роду земельного виросла, а по образу і подобію старої татарської державної адміністрації, собою землю московську зверху сильною, сцентралізованою чиновницькою системою покрила.

Зовсім не те бачимо ми в поняттях, способі розуміння себе і своєї соціяльної ролі, у нашого Війська Запорожського. "Це ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу грецьку морем і сухопуттю воювало. Це з того покоління військо, що за Олега Монарха руського в своїх моноксілях Царьгороду добувало. Вони то за Володимира Святого, Монарха руського, Грецію, Македонію, Ілірію наїзжали. Їх то предки за Володимира хрещення прийняли, віру християнську від Церкви Константинополітанської взявши, і у вірі тій по сьогодняшній день родяться, хрестяться і умірають" — так характеризувало козаччину українську в р. 1621 у своїм меморіялі до уряду Річпосполитої духовенство православне.¹²⁰⁾ Характеризувало розуміється на підставі власної козацької традиції; на підставі власного про себе думаня козацького. І хоч може ця традиція де що натягнута й у подробицях не зовсім вірна, але не те в данім разі важно. Важно те, що лицарська, військова, предківська, аристократична традиція, в західно-европейському того слова розумінню, лягла в основу понять і правних норм, духа й соціяльного укладу цілого Війська Запорожського. І ця незрозуміла для призвичаєного до "табели о рангахъ" московського дворянства — станова, класова традиція, як джерело самоповаги і патріотизму, ще колотиме його очі навіть тоді, коли вона у помосковлених нащадків Війська Запорожського вже у великій мірі забулась і вивітрилась. Ще по скасованю лівобічного гетьманства, призначений правити "Малороссіей" Румянцев нарікає на "малороссійськихъ дворянъ", що вони "при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях, зістались козаками й заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчизни, як вони її називають", і що "ця невелика купка людей инакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробріщого, нікого розумніщого і що... все, що у них, то найкраще".¹²¹⁾

Власне за часів і за панування Гетьмана Богдана Хмельницького лицарський, аристократичний характер Війська Запорожського дістав

¹²⁰⁾ М. Грушевський: Історія України-Руси, т. VII, ст. 391.

¹²¹⁾ Пор. М. Грушевський: Ілюстрована Історія України, ст. 467.

— 126 —

змогу вповні розвинутись і зміцнитись. Вростаючи в землю, обіймаючи її в своє приватне володіння, козацтво знаходить оправданя для того факту власне в своїй лицарській, військовій традиції, в своїх "крівавих заслугах", які воно для оборони й захисту своєї землі і своєї віри-нації з діда-прадіда покладало. Боротьба "за Вітчизну, за віру стародавню православну" — це традицийний обовязок Війська Запорожського, який воно безупинно і свідомо, не по чийому небудь наказу, а на підставі морального лицарського імперативу виконувало. "Вольности, добра і привілеї", од Великих Князів руських і Королів польських надані — це його крівава заслуга, це його кровю оплачене право, яким воно ніколи й нікому поступитись не хоче, якого забезпеченя домагається воно так рішуче, так безкомпромісово в новій Переяславській Умові.

З хвилиною заволодіння землею по лицарському праву меча ("нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права") процес европеїзації козаччини був завершений. До цього, крім поданих вище причин, мусів довести стародавній "дух" Війська Запорожського, його найбільше інтимна, найбільш глибоко в серцях козацьких захована культура, що весь час під впливом західним, европейським формувалась. Вона прийшла на Запоріжжя зразу-ж із першими козакуючими українськими князями і сміливими пограничними старостами, як славний "Байда" князь Дмитро Вишневецький, як князі Богдан, Михайло й Кирик Ружинські, як Остап Дашкович, Предислав Лянцкоронський і т.д.; напливала вона весь час туди з такими блукаючими европейськими лицарями, як Самійло Зборовський; ширилась на Запоріжжю такими представниками духовного, культурного світа, як вихований у Падуанськім університеті князь Єзекііл Булига-Курцевич архимандрит запорожського монастиря в самім серці козаччини в Трахтимирові, — як київський римо-католицький єпископ і основатель Хвастова Іосиф Верещинський, великий патріот козацької України, приятель козаків і товариш їхніх походів на Татар, що весь час про заснування на Запоріжжю лицарського ордену, на взірець ордену Мальтийського, мріяв і цю свою ідею словом і друком на Україні ширив. Вростала вона глибоко у весь устрій козацький при довгих рядах шляхецьких, козакуючих Гетьманів, як Чорнинський, Чановицький, Косинський, Лобода, Самійло Кішка, Шаула, Кремпський, Підвисоцький, Микошинський, Байбуза, Нечковський, Конашевич-Сагайдачний, Оліфир Голуб,

— 127 —

Пирський, Сулима, Кулага-Петражицький і инші, що всі зросли і виховались у поняттях шляхецьких, поняттях, що під впливом західно-європейським формувались. Приходила вона, ця лицарська західно-европейська культура безпосередньо з Західної Европи з австрійськими, венецькими, шведськими, папськими й иншими посольствами, що Війську Запорожському привозили хоругви і клейноди — братерські дари лицарства европейського для лицарства українського — ставлячи його тим самим в один рівень із собою, прилучаючи до великого братства оборонців чести лицарської, віри християнської й цивілізації західно-европейської. І врешті заносили її на Україну ріжні Бопляни й Маріони, будівничі українських твердинь і учителі військової техніки, німецькі та инші чужоземні військові залоги на польській кордонній службі, що разом із тою технікою військовою і зовнішніми ознаками західно-европейської військовости (дрібненький приклад: тодішній запорожський військовий музичний інструмент — шоломійка, запозичена із Заходу французька дудка: chalumeau¹²²⁾ прищеплювали дух тієї військовости, оце "европейское чувство военной чести", до якого, по словам Мілюкова, ніколи не вдалося приучити східного московського дворянства.

І не зовсім помиляються наші історики москвофільської школи нарікаючи, "що старшина козацька нічим від шляхти польської не ріжнилась". Як що мати на увазі отой лицарський західноевропейський дух, оту станову "військову лицарську честь", то не тільки старшина, але й послідній козак Війська Запорожського був абсолютно рівним не тільки шляхті польській, а й усьому західноевропейському лицарству. "Хоч ми і не всі шляхта, але — з діда прадіда воєнні — себе за рівних Лицарству і ВМПанам вважаємо" — так висловився сам Гетьман Богдан Хмельницький в листі, яким він в кінці 1648 р. каштеляна ельбінґського, Німця Вейера покинути службу в Польщі і перейти на службу козацьку намовляв.^122a)

І коли пізніще, по смерти Хмельницького, нобілітовані в Варшаві козаки, виходячи по нобілітації із Сойму, кпили собі, питаючи, чи тепер од тієї нобілітації "їх тіні не стали часом довші" — то це не була ще смердяковщина і "наплевательство", а гордість козацького лицарства, яке себе шляхецтву рівним почувало і яке нобілітації польські собі легковажило. Це ще була ота незрозуміла для бояр московських "гонорність", яка посла Гетьмана Хмельницького в Москві Силуяна Мужиловського примушувала завзято протестувати проти замало

¹²²⁾ Пор. А. Стороженко: "Іосифъ Верещинскій бискупъ Кіевскій", — Сборникъ, вып. I, ст. 35.

^122а) Цей лист Хмельницького, підчас облоги Замостя д. 7.XI.1648 писаний (його читали потім в Варшаві на засіданні Сойму елєкцийного 12.XI. — пор. Michałowski, 312): Арх. Чарторийських, cdx. 143, N. 76. Пор. "Deklaracya woli Króla Imci і Rzplitej Wojsku Koz. Zaporowskich 27.X.1625 г.: ...Lubo większa ich (козаків) czéść ludżmi nie będą stanu szlacheckiego, піе tylko wolnością źycia і zaźywaniem majétności swoich z tym najprzedniejszym Rzplitej stanem są porównani."

— 128 —

почесного на його думку прийому і яка знайшла собі вираз в оцих його, сказаних здивованим боярам, словах: "ми не низького стану люде: Ляхи тільки нами, Запорожськими козаками, славу собі добували"¹²³⁾. Це ще була та традиція лицарська, яка перших "холопів царських" і прислужників Москви вроді Івана Брюховецького, як "чоловічка нікчемного і непородного козака" характеризувала,¹²⁴⁾ що в словах козацьких: "мені дворянства не треба, я по давньому козак"¹²⁵⁾ — Україну від перших деструктивних впливів московських боронила. І доки живий був серед синів козацьких отой західно европейський аристократичний лицарський дух, доти "охота до урядів, а особливо до жалування" не могла між ними "перемогти цих поглядів старих часів", які тому власне Катерина II наказала винищити та іскорінити так, "щоб на віки імя Гетьманів щезло", щоб зникло "развратное мнѣніе Малороссіянъ, по коему постановляют себя народомъ отъ Великороссійскаго совсѣмъ отличнымъ"....¹²⁶⁾

Хоча й лицарство козацьке по характеру свому нівчім від шляхти польської не ріжнилося, бо й одні й другі на одних і тих самих західно-европейських взірцях виховались, проте Гетьман Хмельницький і "ноги шляхецької" не бажає в козацькій Україні мати. Крім тих, що "захочуть з нами хліб їсти і Війську Запорожському послушними бути", він усю решту "за Вислу" вигнати наміряється і навіть там їм розправою погрожує, як тільки вони знов стануть "брикати". Оцим обмеженям аристократичної політичної анархії і шляхецької самоволі верховною "владою самодержавною" — обмеженям, що було провідною ідеєю Гетьмана Богдана та його козацьких і шляхецьких найближчих помічників, ріжнилось радикально лицарство українське від такого-ж лицарства польського. З цього боку Україна наша за часів великого Гетьмана випередила була значно свою сусідку Польщу. Тим вона через відсталу Річпосполиту шляхецьку простягнула руку Західній Европі, де так само "розбрикане" лицарство феодальне починає абсолютистичній владі королівській коритися. Під сильною рукою Гетьмана Богдана вільнолюбне українське козацтво круто звертає з дороги "вільної елєкції", "золотої свободи" і "рівности шляхецької", по якій його польські сусіди в провалля анархії й руїни державної котяться.

Але гетьманське гасло "самодержавства" на цьому нашому небезпечному пограниччу між Сходом і Заходом, це-ж гасло Москви,

¹²³⁾ Ця справа Мужиловського, яка пішла з того, що він, знаючи тодішні московські звичаї, за образу вважав прийняття його рибною стравою, а не мясною, дійшла до Царя і викликала цілу переписку і ряд протоколів. Вони видані в Актах Юж. и Зап. Рос., VIII, N. 38 і далі. Про "тіні по нобілітації" була мова на соймі 1659 p. (Kochowski: Annal. Pol. Clim., II, p. 394).

¹²⁴⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., VII, ст. 30.

¹²⁵⁾ Костомаров: Русская ист. въ жизнеопис. ея главн. дѣятелей — перекл. О. Барвінського, ст. 331.

¹²⁶⁾ М. Грушевський, op. cit., ст. 494, 496-8.

— 129 —

це пряма дорога до повної залежности від "самодержавного, восточного, православного Царя". І Гетьман це розуміє дуже добре. Тому він сам, Гетьман Війська Запорожського, хоче таким самодержцем стати; тому він так запопадливо благословення й миропомазання патріаршого забігає;" тому він титулу князівського для себе в Білоруси шукає; тому він сина в пануючім молдавськім роді оженив, а бажаючи видати дочку заміж за небожа московської Цариці,¹²⁷⁾ він із родом царським поріднитись і зрівнятись хоче; тому врешті він дідичну владу гетьманську встановляє, при чім присягати московському Цареві він синові-наслідникові забороняє, одночасно всіма силами благословенства Патріарха московського для нього домагаючись...

І самодержавство гетьманське — це не самодержавство царське. І знов між цими одними й тими самими зверхніми формами лежить безодня глибокої ріжниці їх змісту: непримирима протилежність Сходу й Заходу, така сама, яка була між дворянством російським і козацтвом українським. Бо хоч Гетьман і каже: "ви, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами", але не московських бояр він із лицарства українського поробити береться, бо така переміна була-б навіть і йому не під силу.

Дворянство, на якому спирається самодержавство московського Царя, позбавлене поняття власної лицарської, аристократичної, класової й земельної традиції, не думає й не може забезпечити свої права перед владою царською, бо воно-ж появилось тільки завдяки Цареві, залежить цілковито від Царя і на поверхні царської країни тільки владою того Царя держиться. Лицарство козацьке, на якому спирається самодержавство українського Гетьмана, не з його влади, а зі своїх власних "заслуг крівавих" виросло; не з гетьманської ласки, а власною шаблею воно права до своєї власної землі здобуло. Під впливом страшної зовнішньої небезпеки, що грозить йому з боку Річпосполитої, і не менше страшної внутрішньої небезпеки, що грозить йому з боку власної анархічної "черні" — українське лицарство прийняло обмеженя своїх "прав і вольностей" і хоч із опозицією і з жертвами (напр., казнь за непослух Гетьманові в 1652 р. шляхтича Адама Хмелецького, полковника паволоцького і козаків Матвія Гладкого, полковника миргородського, Лукіяна Мозири, полковника білоцерківського і т.д.) передало верховну владу в руки Великого, Ясновельможного Гетьмана. Але поробити з того лицарства "персони", яких одиноким титулом

¹²⁷⁾ Памятники, III, вид. 1898 р., ст. 188.

— 130 —

до самопошани був би "характеръ канцеляріи совѣтника" — перетворити свідоме своїх прав горде лицарство козацьке на подобіє рабського й безправного, од царського "жалування" залежного, московського дворянства — такий переворот українському Гетьманові не міг би удатись. І власне в цьому европейському сполученю абсолютизму верховної влади з традицийним лицарським аристократизмом і самоповагою правлячої земельної державної верстви, на якій та верховна влада спіралася, лежали завдатки нашої великої будуччини, коли-б діло Богданове було вдержалось і окріпло.

Вже він сам — хоч правив Україною "єдиновладно", хоч був самодержцем у повнім значінню того слова, хоч авторітет влади спочивав виключно в його руках — скликає, як ми бачили вище, в важних випадках козацькі сойми в Чигрині; забезпечує він, як побачимо далі, українським станам їх суди і самоуправу на місцях. І в цих соймах, де бере участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство, — в цих зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі спочивав зародок такого самого конституцийно-монархічного ладу, який дав державну міць Анґлії, Франції і Німеччині, і який був-би дав таку міць державну й Україні, тим більше, що сусіди наші — і занадто вільна республіканська Польща і невільницька самодержавна Москва — були тоді не в силі такого ладу у себе сотворити...

До цих основних ріжниць між характером російського дворянства, українського козацтва і польської шляхти, треба додати ще й ті глибокі ріжниці, що були між Сходом і Заходом у відношенню людей вільних до людей невільних, людей, що користуються повнотою горожанських прав даної держави і людей з обмеженими правами.

В Московщині в принціпі всі піддані царські супроти особи Царя рівні і взаємовідносини їхні регулюються царськими наказами. Дворянин має право до кріпаків постільки, поскільки воно йому дається Царем, але раз він його від Царя одержав, то розпоряджається він своїми кріпаками, як йому забагнеться, по тому самому принціпу, по якому Царь розпоряджається ним. Селянство не привязане до землі, бо земля вся царська, а до осіб, і єдиним порятунком являється для нього втеча до иншого дворянина, право переходу, яке в Московщині істнує, хоч зрештою тоді вже обмежується. На Заході селянство привязане до землі, а позаяк земля належить там не до голови держави,

— 131 —

а до лицарства, то й селянство від того лицарства залежить, і його становище міняється відповідно до того, як лицарство свої обовязки супроти держави, супроти землі й супроти привязаних до неї своїх підданих розуміє. Це становище краще в країнах західних, де влада лицарська королівською владою обмежена, де абсолютизм зрівнює всі стани супроти особи монарха і де традицийна взаємна пошана і випливаюча з неї певна звичаєва конституцийність у відношенях монарха до лицарства родить таку-ж традицийну взаємну пошану і таку-ж конституцийність у відношенях лицарства до селянства. Гірше воно значно в таких аристократичних республіках, як Польща, де лицарство править державою необмежено і де повна його самоволя у відношенню до позбавленого реальної сили монарха йде в парі з такою-ж самоволею у відношенню до позбавленого всяких прав селянства. Оця то "маґнацько-шляхецька свобода" й підняла була проти Польщі всю "чернь" українську. Вона стала причиною, що ця "чернь", "свободу панську" ненавидячи, до самодержавія царського хилилася, воліючи однаковий для всіх закон рабів, чим те повне беззаконня, яке польські шляхецько-селянські відносини характеризувало.

І коли до всього вище сказаного ще наш український січовий Низ з його психольоґією вільних нехліборобів-степовиків додамо, і коли згадаємо, яку колотнечу він своєю боротьбою з цивілізациєю плуга, веденою під гаслами "оборони черні", в життя України вносив, то навіть із цього короткого нарису зможемо скласти уяву про той страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, цивілізацийних і політичних супротилежностей, що мав перед собою на Україні творець козацької української держави. Від часів занепаду нашої київської княжої могутньої Руси тільки один Богдан Хмельницький зумів цей гордієвий вузол розрубати. Тільки він один єдиний по сьогодняшній день зумів у часі свого панування ті смертельні протиріччя між Сходом і Заходом на Україні побороти і зумів обернути на будову української держави ті небезпечні центробіжні сили, що потім за його невдалих наслідників, знов внутрішнього українського регулятора позбавлені, між собою стерлися, пожарищем великим спалахнули, Україну Війська Запорожського в часах Руїни спалили і попіл її по вітру на Схід і Захід розвіяли...

* * *

— 132 —

Шукаючи в Переяславській Умові даних для пізнання нашого тодішнього внутрішнього соціального ладу, все треба твердо памятати про її тогочасний характер, випливаючий з тих умов життя, серед яких вона повстала, а не з пізніших наслідків, які вона за собою потягнула. Про ті наслідки творці її навіть здогадуватись не могли. Для них Переяславська умова була, як уже вище сказано, мілітарним союзом у першій мірі — це раз, і означала приняття необхідної тоді для державного унезалежненя України від Польщі протекції царської — це два. Ті її пункти, що відносяться до внутрішнього устрою України, ще не означають майбутньої залежности того устрою від державної влади московської (бо в такім разі вони мусіли-б бути зредаговані значно ширше, так принаймні, як це зробить пізніще у відношеню до Польщі Умова Гадяцька), а вони підкреслюють тільки ті засадничі ріжниці, які істнують між внутрішнім ладом українським і внутрішнім ладом московським. І уведені вони в Переяславську Умову на той випадок, коли-б, супроти тяжкого тодішнього воєнного положеня України (викликаного союзом польсько-татарським), прийшлось Гетьманові зі своїх суверенных, самодержавних прав перед протектором Царем де в чому поступитись, і не тільки на зверхнє-маніфестацийну протекцію царську, але й на більш реальну залежність від влади царської погодитись.

Яскравим показчиком оттакого іменно характеру тих пунктів служать жалувані грамоти царські, видані одночасно з переяславськими статтями Гетьману на город Гадяч "со всѣми угодьи, въ вѣчность ему и потомкамъ єво", а послам гетьманським, Самійлу Богдановичу-Зарудному і Павлу Тетері на инші маєтности на Україні.¹²⁸⁾ Гетьман ніколи до кінця свого життя Гадячем по пожалуваному йому праву царському не володів, до права того ніякої ваги не привязував і його навіть синові свому не передав. А коли його посли задумали було серйозно свої грамоти царські трактувати і пожалувані маєтки в посідання обняти, то тверда рука гетьманська так ясно їм показала, чиє право і чиї надання зобовязують на Україні, що вони з переляку свої жалувані грамоти царські в землю позакопували і про них ніколи за панування Гетьмана Богдана ні одним словом і згадати не зважились. Але коли-б, у разі програної війни з Польщею, треба було Гетьманові на лівий бік Дніпра одійти і своєю ослабленою тоді "владою самодержавною" перед Царем поступитись, то царське надання на Гадяч

¹²⁸⁾ Грамота Гетьману на Гадяч, датована 27.III.1654 р., видана в Памятниках, III, ст. 192. Гадяч за часів Річпосполитої був королівщиною. Перед повстанням володів нею Конєцпольський, хорунжий коронний; од нього відобрав Гадяч Микола Потоцький і обернув цю королівщину в свої добра приватні (Пор. Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych, I, 222-5). Грамоти Богдановичу-Зарудному на Мліїв і Тетері на Смілу в Актах Юж. и Зап. Рос., т. III. Зарудний пізніще, підчас Чуднівської Умови з Польщею, дістав на той самий Мліїв королівське надання "правом ленним" (Vol. Legum, IV, s. 360). Тетеря, коли перша царська грамота, закопана ним у землю, зогнила, просить у Царя потвердженя її в р. 1657, але так, "щоб Військо про це не знало" (Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 487 і XI, ст. 765).

— 133 —

могло-б йому тоді у великій пригоді стати. Воно узаконювало ту приватну земельну власність, що творила основу нового соціяльного ладу козацької України, ту власність, на якій спиралось матеріяльне істнування козацької старшини, в тім числі самого Гетьмана, і яку треба було заздалегідь забезпечити, бо її в тій формі не знала в своїй державі влада царська.

Оцей, хай мені вільно буде його так назвати, асекурацийний характер Переяславської Умови робить її надзвичайно цінною для дослідів над внутрішнім устроєм України. Він дозволяє нам пізнати засадничі риси того устрою, іменно ті риси, до яких Військо Запорожське привязувало найбільшу вагу, які найбільше ріжнили Україну від Москви і які необхідно було через те на випадок катастрофи, на випадок нещастя забезпечити.

Отже підчас пактів з Москвою домагаються посли Війська Запорожського "чтобъ Царское Величество пожаловалъ, велѣлъ имъ дать свои жалованные грамоты на пергаментѣ одну на волности козацкіе, а другую на волности шляхецкіе, за своими государскими вислыми печатями, для того, что они то получивши, сами смотръ межъ себя учинять: кто козакъ, тотъ волности казацкіе имѣть будеть, а кто мужикъ, тотъ будетъ повинность обыклую Царскому Величеству отдавать, какъ и прежъ того бывало".

Ми вже знаємо, нащо були потрібні Війську Запорожському такі урочисті грамоти царські на "волности" (це слово означає в данім разі перш за все права маєткові) козацькі і шляхецькі. Але які реальні відносини на Україні між шляхтою й козацтвом з одного боку, а селянством із другого, хоче забезпечити собі Військо Запорожське в оцьому пункті "Переяславських статтей"? Бо розуміється цей "смотръ межъ себя", що має нібито колись потім відбутись, треба розуміти як звичайну дипльоматичну чемність, зроблену самодержавним звичаям московським, які на все наказу царського вимагають. Цей "смотръ межъ себя" відбувся на Україні вже давно: козацтво вже зареєструвалось; шляхта, що признала владу гетьманську, вже до своїх маєтків повернула; а що до селянства, то, вживаючи слів одного з численних універсалів гетьманських, на церковні маєтки видаваних: "так як і перед тим подданниї повинности звикли били отбувати... аби і тепер кром жадного спротивлення, они всі крім козаков, котриї завше до Войска ходить звикли, тиї-ж повинности і послушенство отдавали".¹²⁹⁾

¹²⁹⁾ Для прикладу цитую тут універсал Гетьмана з наданням Київському Братському Монастирю бувших єзуїтських маєтків: Ксаверова, Мухоїд, Плисецького і Чорногородки, 9.I.1656 р., Памятники, І, 448.

— 134 —

Виходить, ніби-то повна реакція, повний поворот до порядків, проти яких "чернь" була на зазив Гетьмана піднялась і які, здавалось, вона, поваливши Річпосполиту, раз на завжди скасувала. Але-ж у такім разі чому не підіймається проти Гетьмана таке саме повстання, яке він зі степовим козацтвом і на спілку з Татарами підняв був проти Річпосполитої? Чому зі всіх бувших українських Гетьманів тільки імя одного Хмельницького користується серед народніх мас не лишень популярностю, але, що важніще, пошаною? Правда, "кубло своєвільства" — січовий Низ — обсаджений вірною Гетьманові старшиною. Але-ж єсть ворожі до України зовнішні сили, єсть заздрі сусіди, що все раді-б завірюху в Україні підняти, щоб Україну обезсилити та пошматувати.

Ось тепер власне, по Переяславській Умові, Король польський, коли Гетьманова влада на Україні укріпилась, хоче супроти Хмельницького відограти таку саму ролю, яку Хмельницький відограв було раніше супроти нього. Він заключив союз і вічну приязнь з Татарами і видав універсал до українського селянства. "Людей мійських і сільських, господарства пильнуючих, обіцюємо — каже цей широко розкиданий по Україні революцийний універсал королівський — від робіт і повинностей на віки увільнити, на самих тільки легких чиншах, по виході слобід, їх установивши. Шинки, вільне вареня пива і куреня горілки при них оставляємо, до чого і панів дідичних конституцією коронною приведемо".¹³⁰⁾

Татари радо йдуть на союз з Польщею і приязнь королівську. Вони побачили, що плуг український у стократ страшніщий від плуга польського. Бо коли раніще, під владою Річпосполитої, його в степи кількох маґнатів невмілою рукою запускало, то тепер, мов якась страшна навала починають ворюватись в "Дикі Поля" десятки тисяч озброєного козацтва. І смертельно переляканим Татарам на руку все, що силу того українського плуга руйнує, хоч-би це й був далекий та чужий їм Король польський. Але чому на ці універсали королівські не підіймається проти свого Гетьмана українська "чернь"? Чому за Гетьмана Богдана не проявляє вона цієї великої охоти до розправи зі своїми "людьми начальними", яку пізніще вона все на послуги чужих урядів віддавала і їм нищити свою власну українську землю помагала?

Той новий устрій український, який склався під єдиновладством великого Гетьмана — це не реакція, це не поворот до зненавиджених

¹³⁰⁾ Універсал, датований 4.V.1655 p. (Michałowski, ст. 756) nop. Kubala: Zaprzepaszczona Kraina, ст. 295, 432.

— 135 —

і неприємлемих вже для України старих порядків. Гетьман Хмельницький зумів знайти для стихійних потреб українського економічного життя, однакових як перед вибухом революції, так і по її перемозі (бо економічний розвиток таких наглих перескоків, як політичні революції не знає) нові, випливаючі з перемоги революції, соціяльні зверхні форми. Економічно необхідний факт примусової роботи селянства, нестерпимий для того селянства в старих польських соціальних формах, став для нього приємлемим, законним і зрозумілим у нових соціальних формах українських.

Без тих примусових селянських повинностей не можна собі уявити життя тодішнього культурного суспільства, що вже вийшло з примітивної полукочової комуністичної громади, вросло в землю, витворило цивілізацію плуга — і разом із нею державу, що ту цивілізацію від кочових грабіжників і від зажерливих сусідів охороняє. Діференціяція суспільства в міру більше скомплікованого життя, поділ на професії й поділ на стани — це конечний наслідок стихійного економічного процесу. І коли таке, вже здіференціоване суспільство веде ще господарство натуральне і не знає ще капіталістичного грошового господарства, то постачання натурою, примусовими "повинностями", одним станом людности засобів життя, "прожитку", для другого стану, являється в ньому явищем необхідним і неминучим. Отже і в данім разі українське суспільство, витворивши свою державу і свою культуру, витворило і стани, що тій державі і тій культурі служать. І тому поруч тих станів — стану державного: лицарського та стану культурного: духовного — які виключно державною й культурною працею заняті, мусить бути ще й стан, який цим двом першим "прожиток", матеріяльні засоби життя, своєю працею фізичною постачає. З хвилиною нового наладженя на Україні державного й культурного життя, селянство повернулось до своїх старих повинностей "так, як і перед тим бувало". Соціяльні взаємовідносини, як і той економічний підклад, з якого вони виросли, осталися в данім випадку ті самі, але їх зверхні форми, їх правна свідомість, стали в новій українській державі за Гетьмана Богдана Хмельницького зовсім инші.

Ця нова правна свідомість знайшла вже собі вираз у Переяславських статтях, які кажуть, що свою "повинність звичайну" віддає селянство тепер не панові-маґнатові, чи шляхтичеві, а "Царському Величеству", тоб-то, в його особі, державі. Перед особою того

— 136 —

"Царського Величества" всі стани і всі люде рівні, тільки обовязки їх і, випливаючі з тих обовязків їхні права, ріжні.

Старшина війська Запорожського — "что на услугах войсковыхъ всегда обрѣтаются и хлѣба сами пахать не могутъ", кажучи словами тих-же Переяславських статей — одержує цей хліб від селянства, від "пашенного крестянина". Але одержує не так, як давня шляхта польської держави — за якісь ненависні для українського селянства свої окремі права, не на підставі чужої і незрозумілої для того селянства польської традиції і не під примусом ворожої тому селянству "панської" Річпосполитої. Нова старшина українська дістає свій хліб від селянства за реальний обовязок служби Війську Запорожському, служби українській державі. Ця держава не тільки Війську Запорожському, а й селянству українському потрібна та необхідна, бо вона забезпечує його і від повороту старих зненавиджених маґнатів і захищає його від страшних татарських загонів. Повага для нової держави і потреба тієї держави роблять в очах селянства його повинности супроти слуг цієї держави законними й зрозумілими. І поки "Царським Величеством", фактичним самодержцем і головою держави був Гетьман Війська Запорожського, доти того Війська Запорожського Україна була у мас народніх в пошані, доти вона була їм рідна й потрібна і доти нація українська — всі стани суспільства обєднуючи — фактично, а не тільки в споминах, піснях та літературі істнувала.

Та сама стара, зненавиджена було шляхта, тепер підчас пактів Переяславських одержала урочисту царську грамоту, а в ній підтвердженя всіх своїх давніх прав і привілеїв. Під охороною влади гетьманської вона знов у своїх маєтках оселилась, знов "повинности звичайні" від селянства одержувати стала. Але селянство проти цього не протестує, бо це вже не шляхта старої й непотрібної Річпосполитої. Це тільки ті, що "служать у Війську Запорожськім", як виразно підкреслює грамота царська і як розуміє її становище український Гетьман, під якого диктандом і на жадання якого ця грамота царська для шляхти була написана й видана.

Не посередників між степовим козацтвом і польською Річпосполитою бачить тепер Гетьман у шляхті українській, як це він мусів робити в першім періоді повстання. Він має тепер у ній слуг свого Війська Запорожського, тоб-то слуг козацької української держави,

— 137 —

так само цій державі, як і ціле Військо Запорожське необхідних. Здійснилась нарешті стара гетьманська ідея. Хліб український їдять тільки ті, що "Війську Запорожському послушні", що державі українській потрібні і що на верховну владу державну не "брикають" Тільки ті шляхтичі маєтками своїми на Україні володіють, що до яких Гетьман в 1649 р., по словам московського посла Кунакова, від Польщі домагався, щоб вони "пріѣхавъ служили въ Запорожскомъ Войску за присягою... и которые изъ нихъ, по Богданову отпуску Хмельницкого, учнутъ пріѣзжать опять въ королевскіе войска съ его Богдановыми листами, и Королю и панам Радѣ и всей Рѣчипосполитой за то издрайцами ихъ не звать, и впередъ имъ не мстить николи".¹³¹⁾

I тому селянство українське тій шляхті, що присягою свою спільність з новою національною ("православною") українською державою ствердила, і що на помсту Річпосполитої була через те наражена, не жалує своїх трудових повинностей, не жалує своїм крівавим потом запрацьованого хліба, бо та шляхта йому потрібна, бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну й зрозумілу цим масам селянським, витворену в боротьбі зі старим та непотрібним польським державним ладом і небезпечними татарськими кочовниками козацьку лицарську традицію. Давніше шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама-ж силою своєї держави виконувати примушувала. І це був у розумінні селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта, так само як і селянство, верховній владі державній, владі гетьманській кориться. А для Гетьмана однаково: "согрішить князь, урізати йому шию, согрішить козак, теж саме йому учинити". І ця рівність супроти символу Держави, супроти особи Монарха, робить неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства законним і зрозумілим.

Врешті й сама психольоґія тієї шляхти під впливом нового українського державного ладу радикально перемінилась. Вона почуває тепер над собою авторитет міцної верховної влади. Вона повернула до своєї давньої аристократичної земельної традиції і володіння землею знов стало на неї накладати моральний обовязок, що випливав з тієї традиції. Службою в Війську Запорожськім наново звязана з рідною своєю країною, вона поводиться не так, як поводилась розгнуздана,

¹³¹⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., III, ст. 299. "Жалованная грамота малороссійской шляхтѣ, православной вѣры, на ихъ шляхетскія права" була видана Царем 27.III.1654 р. (Про українську шляхту в Переяславських переговорах див. Акты Юж. и Зап. Рос., X, ст. 439. 447, 491-2, пор. 487-8). По московським даним в 1654 р. склало присягу безпосередньо Цареві на козацькій території 303 шляхецькі сімії. Це, розуміється, була найменша й найтемніща частина живучої тоді в цій козацькій Україні шляхти. Вище вже було сказано, чому найбільш свідомі і найбільш активні укр. елементи не хотіли присягати безпосередньо Цареві, а тільки через Гетьмана. Таких елементів найбільше було власне серед шляхти, і тому ці 303 шляхецькі сімї — це тільки дрібний вийняток. Крім православної була вже тоді на Україні і шляхта католицька (про це буде мова низче) і згадка в грамоті царській тільки про шляхту православну була уступкою, зробленою Гетьманом нетолеранцийній і недовіряючій "покатоличеним Черкасам" політиці московській та випливала з цілого тимчасового характеру Переяславської Умови. "Забезпеченя" дане Гетьманом католицькій шляхnі пинській служить тому найкращим доказом. Яко приклад нового служебного характеру шляхецького землеволодіння можна ще навести оце прохання полковника Івана Нечая до Царя з д. 24.V.1656 p.: "За сотника моего подручного надъ всею шляхтою Івана-Адама Григорієва Кошанського, шляхтича, челомъ бью, чтобъ ему (на) помістье во Мстиславскомъ уѣздѣ грамоту дать изволилъ и его пожаловалъ, чтобъ имѣлъ съ чего служить твоему Царскому Величеству" (Сборникъ, вып. I, ст. 64-5).

— 138 —

позбавлена зверхніх законних обмежень і внутрішнього морального аристократичного примусу, стара паразітарна й кольонізаторська шляхецько-маґнацька олігархія. "Тихо скромно і ласкаво, наче чирякові догоджаючи, з підданими своїми поступають" — так із великим здивованям характеризує поводженя шляхти, "що — по його словам — у Хмельницького в Україну впрошувалась", ворожий до України і до цієї шляхти польський мемуарист Єміоловський.¹³²⁾

Високий мур недовіря, зненависти і взаємного нерозуміння, який поставила була на Україні між шляхтою і селянством стара здеґенерована польська шляхецька держава, упав з хвилиною зформування нової держави української, не на старім фундаменті шляхецькім, а на новім фундаменті Війська Запорожського побудованої. Не шляхта тепер творить державний, лицарський, аристократичний стан, а творить його Військо Запорожське, що десятками тисяч власне з народньої маси виросло. Обєднання в цій новій аристократії національній, старої аристократичної шляхецької верстви і тих нових аристократичних сил, що маса народня із себе на поверхню життя виділяє, творить нову відроджену націю українську, дає той міжкласовий цемент спільности і родства, без якого само істнування нації неможливе. Все що єсть лицарського в селянстві, все що вміє жертвувати життям і не боїться тягостей "постійного на услугах воєнних перебування", пишеться в козаки і на отій службі, як рівні з рівними, зі старим дідичним лицарством шляхецьким зустрічається, переймаючи його старі традиції, його звичаї і культуру. А ті, що волять спокійну працю біля землі і тягостей воєнних не несуть, не почувають себе своїми трудовими повинностями покривдженими і ображеними, бо доступ до аристократії, до Війська Запорожського, в дійсности підчас війни ні для кого не обмежений і тільки по скінченю війни реєстри військові дуже щільно й акуратно замикаються.

Крім того, Військо Запорожське своєю шаблею і своєю державною політикою нові широкі простори земельні для України придбало. "Дикі Поля" січові і татарські одсуваються далі на південь. На сході стає доступною для української людности майже незаселена Слобожанщина. Одкриваються нові простори для кольонізації української і розворушена революцією, як у тих бджіл перед вироєм, енерґія фізична народніх мас має змогу розкинутись у ширину на нові, нерозорані землі,

¹³²⁾ В оригіналі: "Cicho, skromnie і laskawie, jako wrzodowi niemal ugadzając, z poddanymi postépowali." (Pamiętniki Jemioiowskiego, p. 15). Пор. лист Кисіля до Хмельницького, в якому Кисіль в імени шляхти обіцює: "z poddanymi naszymi, nullam exercendi tirranidem, uspokoić się" (Grabowski — Ojczyste spominki, II, p.30-2) а также жадання Хмельницького, поставлене Миколі Кисілю і прибувшій з ним в 1650 р. шляхецькій делеґації, "by łagodnie z chłopami postępowali"; вище згаданий (примітка 88) універсал гетьманський, і т. д.

— 139 —

так само, як їх моральна енерґія має змогу рости безупинно в гору, в ряди аристократичного, оточеного загальною пошаною запорожського лицарства. Через це все й не було селянських повстаннь проти влади Війська Запорожського за панування його самодержавного Гетьмана Богдана Хмельницького.

Але крім хліборобських селянських мас єсть на Україні ще Січовий Низ, єсть нехліборобське уходницьке, общинницьке козацтво, що не то хліборобських повинностей, але взагалі ніякого поділу землі, ніякого заорювання степу не хоче знати. І хоч Гетьман прибрав низове козацтво міцно до рук, але кому-ж, як не йому краще знати, яка страшна деструктивна для хліборобської цивілізації сила таїться в цих степах українських, як "плодна єсть мати козацькая і як міцна єсть своїми помочними потугами чернь дніпровая".¹³³⁾ Дражнити цю руїнницьку силу небезпечно. І той, хто її за свій хутір проти Річпосполитої було підняв, а тепер, поваливши Річпосполиту, знов у свому хуторі осів, знає, що її треба взяти в береги. Він усе зробить для того, щоб два потоки — один із Заходу: цивілізації плуга, другий зі Сходу: оборони неподіленого степу — які в бурхливім вирі українськім зустрічаються, цих берегів держави української не прорвали...

На західній цивілізації плуга будує Гетьман будуччину України. Забезпеченя в Умові Переяславській прав дрібної приватної земельної власности козацької, це перша і головна перемога його політики. Друга — це ота окрема "жалованная" грамота царська для шляхти, що шляхті українській — а під тим треба розуміти всіх, хто по шляхецькому праву землею володіє¹³⁴⁾ — це право шляхецьке на повне приватне й дідичне землеволодіння заховує. Затверджені також тою грамотою окремі шляхецькі суди, ґродські і земські, тоб-то окремі цивільні закони і цивільне судівництво, власне до права приватної земельної власности пристосовані.

Старе звичаєве право козацьке лягло в основу нового українського права публічного — державного і карного, якому і вся шляхта підлягає, бо вона "служити у Війську Запорожськім" має обовязок.¹³⁵⁾ Але це старе звичаєве право козацьке не знало приватної земельної власности й тому не встигло ще виробити відповідних цивільних законів. І Гетьман розуміє, що коли не забезпечити стихійному процесові поділу землі на Україні законних україн-

¹³³⁾ Слова з листу кошового Івана Гусака до Гетьмана Самойловича, писані в 1684 p., Літопись Величrа, II, 543.

¹³⁴⁾ "Żeby kozakom, pod prawem szlacheckim siedzącym, forum przeciwko szlachcicowi, krzywdy czyniacemu kozakowi w Grodzie, w Ziemstwie і w Trybunale naznaczone było"— казав Казановський в 1648 p. на соймі конвокацийнім у Варшаві, даючи тим доказ, якою пекучою була вже тоді ця справа (Michałowski, ст. 119. Пор. вище прим. 122а).

¹³⁵⁾ Для характеристики цих правних відносин навіть у пізніших часах, коли вже влада Війська Запорожського, а з нею й сила українського права державного була ослабла, може послужити пункт інструкції на сойм варшавський 1664 p., даний послам козацьким від Гетьмана Тетері і Війська Запорожського: "Jeżeliby kto chciał ze szlachty być w regestrze kozackim і ushigę J. Kr. Mci między kozakami tractować, ten, by najstarożytniejszej był familii, sądowi Hetmańskiemu subesse powinien, poko tu zostaje. Jednak, gdy w Koronie, albo W. X. Litewskim comparebit, porzuciwszy tę shiżbę, aby, że był w regestrze kozackim, nie szkodziło і nie derogowało nic honorowi jego". Архів кн. Чарторийських в Кракові, cdx 402, f. 561.

— 140 —

ських норм, то він приведе до руїни української держави. Він штовхне всіх старих і нових властителів землі або в обійми Москви за жалуванними грамотами царськими, або-ж, що правдоподібніще, потягне їх за нобілітаціями шляхецькими назад у Польщу. Польща саме тепер, по Переяславській Умові, таких нобілітацій — які єсть нічим иншим, як тільки узаконеним переходом на повне приватне шляхецьке володіння землею — цілі тисячі, і то кожного року нові, козацтву обіцює і таким чином його до повороту назад в Річпосполиту спокушає.

В формі окремого шляхецького цивільного права і цивільного судівництва, що під впливом західного римського права виробились — була сотворена українська законна підстава для приватного володіння землею. І це була та перемога політики великого Гетьмана, що всі руїни і бурі українські переживе. Вона зараз по смерти Хмельницького уведе в пакти Гадяцькі жадання, аби "шляхта вся і козаки трох воєводств: Киевского, Черниговского, Браславского — в Києві всі суди і справи іміли отправовати, не єздячи до Люблина (де був головний трибунал цих земель), ані теж до Варшави на сейм".¹³⁶⁾ Вона, оце окреме право цивільне українське сотворивши, тільки одно це право від усіх обмежень московських оборонить. Вона врешті за сотню літ пізніще, в формі окремого "малоросійського" законодавства, власне на тім старім шляхецькім праві цивільнім побудованого, себе закріпить і, давши правну підставу істнування міліонам українських землевласників, дасть народові українському ту єдину силу, об яку всі наскоки азіятських кочових орд і всі підбої Заходу розбилися і розбиваються....

Це окреме, шляхецьке, а разом із тим своє власне українське цивільне судівництво обіймає за Гетьмана Хмельницького ті маєтки, що належать до старої шляхти, церков та монастирів, і поширюється воно зараз-же на ті володіння "городового", переважно правобічного й північно-українського козацтва, що на шляхецьке право приватне цілими масами власне за часів Хмельницького переходить. Але поза тими приватно-власницькими землями в лісовій півночі і в Україні правобічній єсть величезні простори давніх володінь маґнацьких на степовім півдні і в Україні лівобічній. До тих земель претендує їх споконвічний дідич і заразом праотець Війська Запорожського: низове,

¹³⁶⁾ Так інтерпретує це надзвичайно важне жадання в своїй Літописі Самовидець, ст. 58.

— 141 —

січове козацтво. Воно споконвіку на цих землях свої уходи має і ними по спільному, общинному праву всім Кошем Запорожським володіє. Йому байдуже, що там, на городовій Україні, його козацькі парости, під старою назвою Війська Запорожського,¹³⁷⁾ землю між собою ділять, шляхту земельну і городове міщанство до себе приймають, що забувають вони про давні звичаї вільного уходницького життя і до старости літ своїх на Запоріжжя навіть не заглядають. Але цих земель, що поблизу Січи лежать, тих уходів, які ще йому залишились, воно тим новаторам, тим одступникам од старого козацького закону, під плуг і під хутори нізащо в світі не віддасть. Гетьман Богдан Хмельницький, хоч сам старий реєстровик і хуторянин, знає ці предківські общинні козацькі звичаї і знає, що касувати їх зразу не тільки неможливо, але й небезпечно.

Тому він на території, до якої старе Запоріжжя свої споконвічні права заявляє (січовий Низ і сумежні землі: сучасна південна Київщина та більша частина Полтавщини), шляхецькому праву володіння землею ширитись не дозволяє. Тільки козаки можуть там свою власну землю "для прожитку" мати. Першими піонерами приватного землеволодіння на цих общинних землях буде поки-що дрібне козацтво, що на шляхецьке право ще не перейшло, але вже з під общинного козацького права вибивається, забезпечуючи собі переяславськими статтями дідичне право землеволодіння. Це ще січовикам сильно очей не муляє, бо й між ними єсть багато таких, що поза уходами, спільними рибними та звіринними гонами, поза Січовим Кошем раді-б десь на узбіччу, в спокійніших краях свою власну пасіку, свій власний зимовничок посідати. Але більшому, старшинському, на шляхецькім праві опертому, приватному землеволодінню вступ на територію старих "вольностей запорожських" за Гетьмана Богдана Хмельницького поки-що заборонений.

Характерно, що коли до Чигрина на службу Війську Запорожському прибув Юрій Немирич, то Гетьман радо того бажаного гостя, того так освіченого сина України прийнявши, проте маєтків його — що власне на території земель січових, коло Кременчука і Переволочни лежали — йому не віддав. І тоді, коли шляхта правобічна та чернигівська — на підставі даного їм Гетьманом і закріпленого грамотами Переяславської Умови права — в своїх маєтках хозяює; коли так само володіє там спокійно своїми хуторами по праву

¹³⁷⁾ "Нами ся Войском Запорожским титулуєте, а нас за нізащо маєте" — писав у вищезгаданім листі кошовий січовий Гусак до Гетьмана Самойловича і до "старшини городової".

— 142 —

шляхецькому городове козацтво, то Немирича, як запротоколували пізніще зі слів представників української "черні" московські урядовці: "Гетьманъ принялъ и давалъ ему скарбъ, а местностями онъ не владѣлъ".¹³⁸⁾ Цікавий приклад нагороди за державну службу "скарбом" не землею і характерний показчик, як умів Гетьман шанувати ті права та звичаї, що хоч і пережиті, хоч засуджені на смерть, повинні були не в крівавій руйнуючій боротьбі (як це потім у нас сталося), а поволі, в дорозі еволюції завмірати.

І тому між иншим, коли по Переяславській Умові хитрі московські бояре пропонують Виговським царські надання маєтків власне на тій січовій общинній території, то ці не менше хитрі українські юристи у відповідь заявляють, що вони раді-б дізнати царської милости в формі маєтків, але тільки не на Україні, а в "литовських краях", бо в Війську Запорожськім їм "владѣть ничѣмъ нельзя".¹³⁹⁾ І дійсно вся приватна — шляхецька і городова козацька — земельна власність знаходиться вже в посіданню у своїх властителів (в тім числі мали свій родовий Гоголів і Виговські), а вся решта земель по волі гетьманській зберігається в спільному ще не поділеному "військовому" користанню. "Которые напередъ сего въ той всей Украинѣ были городы и мѣста королевскіе и кляшторскіе (церкви католицької) и панскіе (маґнацькі, не шляхецькі), тѣми всѣми нынѣ владѣеть и доходы собираеть на себя Гетьманъ и всё Войско Запорожское"¹⁴⁰⁾ — в той спосіб бояре московські описували порядки, що на тих спільних, ще не поділених землях панували. Як бачимо, Москва вже тоді дуже пильно й дуже уважно, наче щупальцями якогось поліпа, досліджувала чужі для неї і дивні відносини в багатій хліборобській Україні...

Але поруч Виговських, що мають свій Гоголів, і поруч такої-ж як вони старшини козацької з посеред покозаченої земельної шляхти та старого родовитого землевласницького городового козацтва, яким зрештою байдуже, що їм на спільних військових землях нічим володіти не вільно, появилась вже тепер ціла маса нової старшини безземельної. Ця безземельна старшина власне з поміж низового козацтва, з поміж мас народніх на верх вибилась і в ряди старої української аристократії увійшла. Звідки-ж для неї взяти оту землю "на прожиток"? Звідки буде Гетьман надавати їй маєтки, якими вона по прикладу своїх земельних товаришів так само володіти хоче і які — при виконуванню полковничих, сотницьких, писарських, судейських і ин.

¹³⁸⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., XV, ст. 54.

¹³⁹⁾ Акты Юж. и Зап. Рос., XI, ст. 765. "Литовські краї" зайняло тоді було союзне московське військо. Царь таки надав пізніще (в 1655 р.) Виговському величезні маєтки на Україні: Остер, Козелець, Трипілля, Стайки, Ромни і т.д., але він, розуміється, ними не володів ніколи (Акты Ю. и З. Р. т. II і XI).

¹⁴⁰⁾ Там же, т. XI, ст. 750.

— 143 —

обовязків — дійсно для неї необхідні? Ці маєтки можуть наділятись тільки з того неподіленого земельного запасу, що ним спільно Гетьман і все Військо Запорожське володіють. Та в який спосіб ці маєтки надавати? Як цю неподілену землю ділити, коли тільки на одну згадку про те, що на старих "вольностях запорожських" має бути землевласницьке шляхецьке право заведене, буриться й грізно гуде все січове запорожське братство.

"На писаря и на судей войсковыхъ: на 2 человѣка — и на всякого полковника и на асауловъ войсковыхъ и полковыхъ, чтобъ по мельницѣ было для прокормленія, что расходъ имѣютъ великой" — читаємо ми в Переяславських статтях. Крім того Гетьману "на булаву" потверджено одночасно осібною царською грамотою давнє чигринське староство. Оці — млини а при млині згодом і земля і піддані, щоб ту землю обробляли, — це і єсть та нова форма землеволодіння, що заводиться на спільних козацьких землях за Гетьмана Богдана Хмельницького.^140а) Це ще не єсть землеволодіння приватне, воно ще не звязане з родом, з дідичним правом шляхецьким, а звязане зі службою, з особою, з ранґою. В тім воно наближається до сумежного, східного землеволодіння московського, з тою кардинальною ріжницею, що там спільна земля — це земля царська, а тут — військова. Там роздає її Царь своїм слугам, тут буде її роздавати наказами свого Гетьмана запорожське братство лицарське своїм-же братам лицарям. І буде воно роздавати землю українську не за службу Цареві чи Гетьманові, а за службу всьому Війську Запорожському, за службу цілій Землі, цілій Нації.

Знов таки в західно-европейському характері українського лицарства захована була небезпека для прийнятої їм, на цих спільних військових землях, східної форми землеволодіння: для установи неродових, недідичних маєтностей ранґових. Бо володіння землею може носити характер часовий, не традицийний, з кожноразовим способом правління державою, а не з орґанічним життям нації звязаний, тільки тоді, коли земля дається за службу, залежну від понаднаціональної волі кожноразового правителя держави, залежну від примхи царської ("тотъ только у меня вельможа, на кого я гляжу, и до тѣхъ поръ, пока я гляжу", — казав наприклад Царь Павел Петрович). Але як земля дається за службу "Війську Запорожському", за службу гро-

^140а) Для прикладу: Чолобитна ніжинського полк. Василя Золотаренка до Царя з проханням грамот на ріжні землі для осавула Леонтія Бута і сотників Романа Ракушки і Пилипа Уманця в Марті 1660 р.: "вели, Государь, ім дати внов — Леонтію Буту сельце Киселювку і Адамовку з млинками, на греблі Киселювской будучими, а крестиянских дворов в них з 40, опріч Козаков; (і пожаловать) сотника Романа в Ніжинском полку в Новгородском повіті, селом Клістер з млинками і іними приналежностями, а в нем крестиянских дворов, опріч Козаков, зо сто; глуховского сотника Филина селом називаємим Гремяче з млинком на реці Рогозной... а в том селе крестиянских дворов з 60, опріч Козаков"... (Памятники, III, ст. 425). Або ще такеж прохання прилуцького полковника Федора Терещенка з дн. 19.XI.1659 р. про грамоти для іченського протопопа Симеона Адамовича: "...пожалуй его деревнею Буромкою і Шиловичами з двома млинами" (там же, ст. 393) і т.д.

— 144 —

маді, одно слово за службу сталому і традицийному, родовому і дідичному колективові: нації — то тим самим вона має нахил перейти у володіння так само стале, так само традицийне дідичне, тоб-то в володіння родове і аристократичне. І дійсно це сталося пізніще зо всіма українськими ранґовими маєтками на території Гетьманщини. Всі вони згодом перейшли на дідичне, родове право шляхецьке. І таким чином українська земля не була там роздана московським боярам за царську службу і за ранги, а залишилась у родовім володінню нащадків старшини козацької, у володінню української нації.

Натомість спільні землі Січі Запорожської всі опинились згодом у чужинецьких руках. Січ Запорожська родового шляхецького земельного права Гетьманщини допустити до себе не схотіла й через те по смерти Хмельницького руїнницьку внутрішню війну почала. Знесиливши сотворену Богданом Хмельницьким Гетьманську Україну, вона сама війну в кінці програла, крок за кроком, все далі в степи перед цивілізацією плуга, перед тінню великого Гетьмана одступаючи.

По упадку гетьманства і скасуванню російським урядом Січі, послідні її общинні "нічиї" "вольности запорожські" були роздані за вірну царську службу тим, хто Січ зруйнувати допоміг. Січовики, не звязані із землею тисячними нитками приватної, індивідуальної власности, були виселені з над рідного Дніпра. І не сотворивши у себе законної підстави для дідичного, родового володіння землею, вони не тільки не одідичили предківської, національної землі, але навіть, не зважаючи на свій героїзм і завзяту боротьбу за свої вольности, самого поняття нації витворити у себе не змогли. Нація українська почала відроджуватись не поміж січовиками, а там, де рукою Великого Гетьмана були заложені фундаменти національної культури, там, де з родовим, дідичним і традицийним володінням землею збереглась родова, від предків одідичена, традиція національна...

Поки що, за Гетьмана Хмельницького, наші степові общинники цієї сумної будуччини розуміється не передбачають і годяться тільки на оту компромісову між Сходом і Заходом — між шляхецьким землеволодінням родовим і січовим володінням общинним — форму землеволодіння часового: на маєтности службові й ранґові. "Коли хто по милости Військовій знаходиться в старшині ґенеральній, такому можна й підданих мати, нікому не досадно, так і при небіжчику Хмельницькому

— 145 —

було" — писав у 1692 р. до Гетьмана Івана Мазепи січовий опозиціоніст і революціонер кошовий Гусак, часи Гетьмана Хмельницького згадуючи і висловлюючи ту повагу, якою на Січі було оточене імя Гетьмана, що один тільки зумів Січ приборкати і своєю мудрою політикою та твердою рукою її деструктивний і руїнницький вплив угамувати.¹⁴¹⁾

Два світи зустрілись на Україні; дві відмінні культури і два инші протилежні закони. Але взяті за Гетьмана Богдана в міцні карби української держави, вони взаємно себе заплоднюють і родять ті нові форми людського життя, що своєю ориґінальностю і своєрідностю надають окремий, індивідуальний, — ріжний від Москви і від Польщі — характер відродженій Українській Нації. Запозичивши від Сходу міцну, державну, абсолютистичну форму правління і прищепивши її на ґрунт, вироблений під впливом індивідуалістичної, свободолюбивої, аристократичної культури Заходу, Гетьман Хмельницький зумів боротьбу між Сходом і Заходом на території українській асимілювати й унешкодливити. "А нам — пишуть у своїй чолобитній до Царя вище згадані посли українські Зарудний і Тетеря — хай буде вільно або в реєстрі Війська Запорожського бути і з Військом службу віддавати, або під присудом ґроду і земства воєводства київського будучи, службу таку, як земляне і шляхта київська одправувати і нарівні з ними тим самим правом (шляхецьким), згідно з потвердженими Його Царським Величеством привілеями, судитися".¹⁴²⁾

Оце "або, або" в такій компромісовій згідливій формі можливе тільки тепер під міцною самодержавною владою козацького Гетьмана. Бо доки істнує ця міцна українська влада, доки в особі єдиновладного Гетьмана істнує персоніфікація Української Держави і Української Нації, доти служба чи по общинницькому закону січовому, чи по індивідуальному закону шляхецькому — чи в реєстрі військовому, чи в присуді воєводському — єсть службою Українській Нації і Українській Державі. І тому боротьба між цими двома законами не прибірає за Гетьмана Богдана таких гострих деструктивних форм, які прибере вона пізніще підчас Руїни. Тепер це внутрішня українська справа: по якому закону, східньому чи західньому, мають жити і судитись усі, однаково від Гетьмана залежні, українські стани. І це внутрішня українська справа, який з цих законів у кінці кінців на Україні переможе. Але коли пізніще з законом східнім звяжеться панування

¹⁴¹⁾ Драгоманів: Політичні пісні укр. нар., І, ст. XXXVIII. Пор. слова того самого Гусака у вищезгаданім листі до Самойловича: "Дай Боже нам всім, Войску Запорожскому, во всі віки здобитися тими булавами, бунчуками, корогвами, привілеями і арматами і бубнами, котрі дойшли по небощику Хмельницькому рук наших..." Цікаво зіставити з вищенаведеними словами інструкцію, дану в 1666 р. оберляйтенанту Фірксу польським командантом Білої Церкви: "byłaby rzecz bardzo potrzebna, aby na fortecę Czehryńska większe było praesidium, gdyż tamże wszystka armata z municyami, różne apparaty wojenne і insignia na Żółtych Wodach, pod Korsuniem, Pilawcami і gdzie indziej wzięte, znajdują się, na które przypominając, chłopstwo od żalu wzdychają, za których odwiezieniem mogliby zapomnieć Chmielnickiego" (Арх. Чарторийських, cdx 402, f. 635). До боротьби між землеволодінням приватним і землеволодінням общинним, з його переходовою формою маєтностями ранґовими, дрібною ілюстрацією може ще послужити цей уступ інструкції, даної шведським послам для переговорів з Гетьманом в 1656-57 році: "а то на волю Хмельницького буде, чи захоче він своїм служилим людям дідичні маєтности, чи доживотні давати. (Сборник, вып. І, 1911 p., crop. 114).

¹⁴²⁾ Акты Юж. и Зап. Рос. X, ст. 487-88.

— 146 —

Москви, а з західнім панування Польщі, то Україна згине, і це "або, або" між Заходом і Сходом, позбавлене зверхньої української влади і поваги, розсадить Україну на ворожі, чужі і взаємно себе не розуміючі частини.

Крім шляхецького права західнього і права січового східнього, так само українізується під присудом нового українського Війська Запорожського за Гетьмана Богдана право міщанське "маґдебурґське". "А быти-бъ урядникамъ въ городѣхъ: войтамъ, бурмистрамъ, райцамъ и лавникамъ" — кажуть ці самі Переяславські статті. Але й ці окремі міські уряди не творять ще за Богдана Хмельницького держави в державі. І вони, так само як шляхта, як козацтво, як духовенство, від самодержавного присуду гетьманського, від міцної влади українського Війська Запорожського залежать. Навіть у Київі, де за згодою Гетьмана сидить царський воєвода, роля його, як уже вище було сказано, чисто репрезентативна, призначена для закордону, щоб чужим державам незалежність України від Річпосполитої показати. До справ внутрішніх українських, до міщанства київського наприклад, він ніяк доступитись не може. "Которые де (із міщан київських) было хотѣли ѣхать къ Тебѣ Великому Государю, челомъ ударить, а безъ Гетмансково велѣнія ѣхать не смѣютъ" — скаржився він у своїх рапортах до Царя.¹⁴³⁾

Бо ці міщане знають, що їх чекає за непослух владі українській, владі Гетьманській. Так само знали це й ті нікчемненькі одиниці з посеред шляхти, що вже тоді задніми дверима, підчас переяславських пактів, до воєводи московського Бутурліна бігали і грамоти собі у Царя випрошували, але одночасно "горячо челомъ били, чтобъ Гетьману про то не сказывать".¹⁴⁴⁾ Знали це й низові січовики, які за Гетьмана Хмельницького прав на верховодство Україною "привлащити собі не дерзали". Знала це й городова старшина козацька, яка польських аґентів, що її привілеї на шляхецтво "з віконцями" (пусте місце, де вписувалось імя козака, скаптованого таким привілеєм для Польщі) привозили, тут-же на очах у Гетьмана — як Смяровського наприклад — шаблями своїми рубала.¹⁴⁵⁾ Знало це врешті й духовенство, яке без відома Гетьмана з чужими урядами зноситись не сміло і своєю великою повагою його самодержавну владу укріпило. "В супереч Гетьманові говорить ми не важились, а хто й сказав, той живий не був" — такою була за Богдана Хмельницького ота гетьманська, українська влада.

¹⁴³⁾ Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ, ст. 552.

¹⁴⁴⁾ Акты Юж. и Зап. Рос. X, ст. 248.

¹⁴⁵⁾ Смяровський в 1649 р. привіз був 50 таких королівських привілеїв "з віконцями" на хуторі і на шляхецтво для полковників і старшини (Grabowski, Ojcz. Spominki, I, 142 і лист Фірлея до Кисіля 17.VI.1649 в Бібліотеці Оссолінських у Львові, cdx 225, f. 231) Чутка, що ходила тоді по Варшаві ніби то Смяровського козаки втопили (Памятники, І, 352), була неправдива. Його на очах у Гетьмана зарубали шаблями полковники в "piątek swiąteczny", на Зелені свята.

— 147 —

Союз українського Гетьмана з Москвою не означає тоді політичної залежности України від Московщини. Культурна і соціяльна близкість України до Польщі не пхає Гетьмана в обійми польської Річпосполитої. І в той спосіб, не в боротьбі Московщини із Польщею на українській території — боротьбі, що пізніще, підчас Руїни, Україну розвалила — а в сполученю східніх і західніх цивілізацийних впливів у міцній, так від Москви як і від Польщі незалежній Українській Державі, формувалась і дійсно відроджувалась за Великого Гетьмана Богдана велика Українська Нація.

Тільки повна пізніща денаціоналізація, повне здеклясування і відірваність від реального життя всієї грамотної, думаючої частини української нації, тільки повне знищеня нашої національної аристократії Війська Запорожського, а разом з нею знищеня і самої нації — стали причинами того факту, що історична роля Гетьмана Богдана Хмельницького тепер у нас незнана й призабута. Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш ґеніяльних державних мужів Східньої Европи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний "Великим" Петро зробив у пятдесят літ пізніще для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки европеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленю московське море. А Богдан Хмельницький творив нову европейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ним же розваленої Річпосполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західню культуру на Україні в обличчю постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі ріжниці протилежних цивілізацийних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою.

Як не европеїзувати Московщину — вона Московщиною й останеться. А тут на Україні на пограниччю двох культур — европеїзація все могла перейти в польщину, а боротьба з польщиною все могла довести до московщини. І коли ми ще й досі живемо недоруйнованими останками Хмельниччини — нічого до них за той для нас, як слушно його Драгоманов називає, "пропащий час" не додавши — то це може доказ не так дрібноти пізніщих українських поколіннь, як

— 148 —

ґеніяльности й величі того, до кого й досі на протязі двох із половиною столітть ніхто на Україні не доріс.

Хмельницького розуміли у нас доти, доки жива ще була сотворена ним козацька державна аристократія. Розуміли його наші козацькі літописці, мемуаристи, історики. "Отчество над вся паче возлюбивий — і єго ради нивочто вмінивий — роскоши, покой, користи, інтрати і всі привати" — так наприклад характеризувала його "драма, на незабвенную толіких його щедрот память репрезентованная в школах київських 1728 літа".

Для сучасних українських поколіннь він став далеким і чужим; став якимось театральним "батьком козацьким", який од инших таких же "батьків" ріжниться тільки тим, що ті воліли під царя турецького, або короля польського, а він волів під царя московського, православного. На сором нам тепер нашого Велитня краще від нас розуміють чужинці.

"Чужоземці — пише сучасний польський історик Кубаля — порівнювали Хмельницького з Кромвелєм. Таке порівнання приходило само собою тоді, коли цих двох людей звертало на себе всю увагу Заходу і Сходу Европи. Проте Хмельницький мав багато трудніще завдання. Простір його влади мав скрізь одверті межі. Не розпоряджав він, як Кромвель, вишколеною інтеліґентною верствою і засобами старої, могутньої держави. Військовість, фінанси, публічне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було сотворити, все це лежало на його голові. Він мусів добирати й поучати людей, заглядати в найменші подробиці. І коли його військо не вмірало з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних аґентів, коли йому ніколи не забракувало грошей, то це його особиста заслуга, якої йому можна позаздрити і то не тільки у нас, в Польщі. Була це людина, з якого боку на неї не дивитись, надзвичайна. Він до такої міри переростав людей високо талановитих, що сягав до меж неуловимих. Можна-б сказати про нього, що він народився володарем: умів скривати свої наміри, в рішучих хвилинах не вагався — скрізь могутня воля й залізна рука".¹⁴⁶⁾

Це розуміється тільки нарис, але більшого від чужих трудно вимагати. Повну характеристику особи Богдана Хмельницького і повний образ його великого діла зможе дати тільки сама українська нація. Але це зробить тільки те українське покоління, яке на Богданів шлях,

¹⁴⁶⁾ Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 7-8.

— 149 —

на шлях визволеня всієї нації української і збудування власної держави поверне. Тільки таке українське покоління зможе оцінити діло Великого Гетьмана, для якого це діло стане його власним, рідним йому, а через те й зрозумілим ділом...

Тут — вертаючи до теми моєї студії — зазначую для тої майбутньої характеристики Богдана Хмельницького тільки одну її дуже важну рису. В цих моїх коротких замітках хочу підкреслити його ґеніяльне уміння добірати собі помічників, хочу дослідити методи його національної політики і зясувати його ролю, як провідника, учителя та творця нової української державної аристократії. Це одна з найменше досі досліджених, а разом із тим одна з найважніщих сторін його діяльности.

Пригадаймо собі ще раз, що перед повстанням 1648 року нація українська була вже у великій мірі в своїх верхах зденаціоналізована. До того та горстка аристократії, яка заховала національну свідомість, була, витвореними життям у чужій польській державі, глибокими соціальними противенствами між собою поділена й собі взаємно ворожа. Шляхтич, козак реєстровик, низовий "виписчик", міщанин, священник — все це були в польській Річпосполитій тільки розбиті, розпорошені, орґанічно між собою не звязані обломки української нації. Сотворити з цих обломків нову, одним духом національним споєну, міцну українську аристократичну верству — це було завдання, без виконання якого не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе.

Один із приятелів української козаччини, а заразом глибокий знавець її внутрішнього життя, Князь семигородський, Бетлєн Ґабор, бажаючи використати козацьку силу для своїх намірів зайняти польський престол та роздумуючи над слабими сторонами своїх майбутніх козацьких союзників, прийшов ще в р. 1628 до таких висновків. "Що до народу козацького — пояснював він тоді шведському послові Страсбурґерові — то знаний єсть погляд Замойського, який предсказував, що ця зграя затопить колись Польщу, як що тільки знайде вона для своїх змаганнь розумного та шляхотного вождя і ініціятора.... Багато розважних і визначних людей обмірковували питання, чи не може запорожський народ, доведений до крайнього одчаю постійними утисками, що по послідніх козацьких заворушенях запанували, одділитись від Польщі, визнати протекторат

— 150 —

сусідніх володарів, збудувати окрему Річпосполиту, підпорядкувати себе точно означеним законам і управлятись новою владою. Де хто думав, що з тим розпущеним і не визнаючим ніякого права народом нічого певного вирішити і постановити не можна; що всі спроби переговорів до нічого трівкого не доведуть; що треба берегтись і уникати цієї юрби і цієї многоголової, бурхливої та безладної гидри, яка часто кидається в ріжні боки. Вона ненавидить рабство, але не вміє користуватись волею. Вона заплямувала себе несчислимими злодіяннями, звикла жити грабіжем і злочином; вона не здатна до вірности і сталости і все кермується в один і той-же час то страхом то зненавистю. Знов инші, навпаки, думають, що нарід запорожців це нарід знаменитий по свойому походженю і по своїм предкам; що навіть у теперішнім століттю він дав докази великих чеснот; в найтяжчі для Річпосполитої години він завжди вірно помагав їй проти Московитян, Турків, Татарів і скрізь перший видержував найлютіщі наскоки ворогів. Тому не тільки треба використати сучасну нагоду але й у будуччині притягнути до спільного діла (тут Бетлєн мав на думці антікатолицьку, антіавстрийську і антіпольську ліґу протестантських держав, в справі якої й приїхав до нього посол шведський) так видатних і хоробрих лицарів... Двадцятилітній гніт і послідня різня Конєцпольського (мова йде про куруковський погром) розлютували козаків до краю. Тому саме тепер треба-б ужити всіх засобів, щоб козаки повстали проти Польщі при співучасти сусідів і під проводом якого небудь значного й видатного вождя та дали тим доказ, що не щезло їх мужнє рішеня добитись волі, або загинути. Але-ж більшість козаків низького походженя, призвичаєна до своєвільства, позбавлена військової дисципліни, сильна тілом, але тупа розумом. Тому перш за все треба зайнятись улучшеням їхнього безладного побуту, треба цей їхній побут і форму правління перемінити так, щоб ці неуки научились слухатись кращих людей та признавати на війні і в мирі тверді закони і засади. Тільки-ж прихилити всі ці грубі і уперті душі до послуху і під провід більше розумних людей — це діло непомірно важке..."¹⁴⁷⁾

Одкладаючи набік надто несправедливу гострість виразів і жовчність цього старого, розумного й досвідченого державного мужа треба признати, що його характеристика знайшла собі повне під-

¹⁴⁷⁾ Н. Молчановський: "Акты Шведскаго Государственнаго Архива", видані в т. VI, част. III, Арх. Юго-Зап. Рос., ст. 28-9.

— 151 —

твердженя в фактах. По смерти Бетлен Ґабора, в двадцять літ по тому, як були сказані ним наведені вище слова, український народ зумів добитись волі. Але це сталось тільки тоді, коли він знайшов для своїх змаганнь великого й розумного вождя. І тільки тоді, коли цей одинокий великий вождь зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити. Тільки одному Богдану Хмельницькому вдалось виконати це непомірно важке діло, яке для стороннього, але дуже пильного та уважного глядача здавалось майже нездійснимим, а без виконання якого "нарід козацький", на думку того глядача, мусів лишитись нездатною до орґанізованого життя, невідповідальною і необчислимою в своїх поступках "юрбою і зграєю..."

Крім загальної національно-політичної лінії і певної сталої політичної тактики, величезну ролю при твореню нової української аристократичної верстви відограв особистий вплив і особистий приклад самого Гетьмана. В особистім життю незвичайно скромний (єдиною його роскошю, як кажуть сучасники, була ще рідка тоді у нас кава, бо вживання трунків [алкогольних напоїв - Т.Б.], що так часто закидають Богданові, було загальним звичаєм козацьким, якого мусів в певних випадках придержуватись і Гетьман, без шкоди зрештою для державних справ), для всіх доступний і в поводженю привітний, Богдан Хмельницький уміє прищепити потребу цієї скромности новій українській аристократії. Він знає, що розкоші й пиха довели польську аристократію до пілявецького погрому, і памятає, що "непомірна — вживаючи вислову того самого Бетлена Ґабора — жадність козацька" — була головною причиною всіх попередніх українських невдач. Дисциплінований, уміючий, коли треба, поступитись і слухатись сам, він так само вимагав від своїх помічників дисциплінованости й послуху. За всяке "брикання" він карав винних без милосердя, бо знав, що брикання аристократії не будує держав, а навпаки старі й міцні держави руйнує. І, що найважніще, він свою безмежну, фанатичну відданість державній українській ідеї вміє передати цілому свому оточеню, цілій, ним вихованій, українській аристократичній верстві. Бо коли весь довгий період нашої історії, що настав по смерти Богдана, слушно прозвано "Руїною", то памятаймо, що руйнувалось сотні літ тільки те, що він на протязі десятьох літ збудував. Бо перед ним так само була руїна: шість тисяч розбитого козацтва; напіврозвалений київський Софійський собор, святиня

— 152 —

української нації, в якому коні жовнірські стояли; дрібна горстка фанатично своїй завмираючій нації відданої шляхти, духовенства, міщанства, і сліпа потенціяльна народна енерґія, з якою ніхто перед ним і ніхто по нім ради собі дати не міг...

По силі національної інтеліґенції і національної інтуіції ніхто з ним зрівнятись не може. Ніхто так тонко й чутко як він не розумів усеї складної, ріжними чужими впливами покаліченої і неволею та бездержавностю здеморалізованої української національної душі. Він єдиний уміє знайти її й у напівдикого степового січовика, й у забитого неволею селянина, і у помосковленого лівобічного "сіверського" боярина, і у спольщеного правобічного "руського" шляхтича, і у захопленого схолястичними реліґійними спорами інтеліґента та духовника, і у відданого крамарству міщанина, і у зденаціоналізованого інтернаціональною культурою пана. Нема в ньому тієї пізніще поширеної у нас обмежености і заскорузлости, яка вовком на земляка з чужого села, де свита не такого самого покрою, дивиться і в ньому "Ляха", чи "Москаля", одно слово якогось чужинця й ворога підозріває. Він усіх уміє притягнути до державної й національної роботи. У всіх зуміє іскорку хоч би полусвідомости національної знайти й у такий її вогонь розпалити, який їх усіх в одно тіло національне перетопить, старі розєднуючі перегородки попалить і на жертви для України поведе...

Ми вже знаємо соціальний підклад, на якому виростала нова українська аристократія. І пізнали ми в загальних рисах ті методи, яких Гетьман для прискореня того складного і многоважного процесу вживав. Тепер придивімся до самих людей, киньмо побіжно оком на славне покоління вихованих Великим Гетьманом "Хмельничан", гляньмо хоч на верхи того покоління, на найближче оточеня й найближчих помічників Богдана Хмельницького — памятаючи, що в тодішній Україні, будованій ним на европейськім аристократичнім принципі, ці верхи надають тон політичному і культурному життю цілої нації. Це не правлячі на благо народа баскаки, перед якими народ у великім страху на всі боки розбігається, у свої прадідівські нори ховаючись, а це найкращі з поміж лицарів Війська Запорожського, до яких усе це Військо а за ним і весь народ український, що в те Військо найкращих синів своїх посилає — до гори, до вищих форм людської культури й людської вартости підіймається...¹⁴⁸⁾

¹⁴⁸⁾ Всі нищеподані сильветки видатніших Хмельничан взяті з моєї монографії про Станіслава Михайла Кричевського, виданій у збірнику "Z Dziejów Ukrainy". Там же подані джерела, література і подробиці, яких тут для браку місця не повторюю, відсилаючи цікавого читача до цієї моєї праці.

— 153 —

Зовсім природно, що в самім початку повстання перевагу серед нової старшини української має старе реєстрове й січове козацтво. На його території почалось повстання і воно, до цього діла навикле, зразу-ж йому надало провід і перші орґанізацийні форми. Ось наприклад серед тих перших провідників старий реєстровик, на початку повстання осавула військовий, потім полковник кропивянський, Филон Джеджалій, який прибувшим у початку 1649 р. до Переяслава польським послам, висловлюючи свої козацькі погляди на підпитку по козацькому звичаю, заявляє: "Король як Король, але ви, королевята і князі броїте много, та й наброїлисьте. І ти, Кисілю, кість од костей наших, одщепивесься від нас та пристаєш з Ляхами!" Два рази конкурент Хмельницького до булави — раз у самім зародку повстання, коли послані проти Хмельницького реєстрові, свою старшину скинувши, його за старшого обрали, другий раз під Берестечком обраний на місце взятого Татарами в полон Гетьмана — обидва рази зумів він свою амбіцію побороти й у дорозі Гетьманові не ставати. І далі такі-ж як і він реєстровики, перші переможці в повстанні, здобивці Кайдака: Іван Вовченко, ще старий товариш Хмельницького по посольству до Короля в 1638 році і другий такий-же його товариш по посольству з р. 1646-го, Максим Несторенко. Пізніще в 1650 р. вони обидва разом з Креховецьким від імени Гетьмана новосписані реєстри козацькі до Короля в Варшаву возили. Третій здобивець Кайдака — Прокіп Шумейко, полковник ніжинський, людина до Гетьмана дуже близька. Марко Топіга, "козак старинний", полковник черкаський. Згаданий вже вище старий Бурлай, полковник гадяцький, що пізніще в характері козацького "військового" контролю поїде в р. 1653 зі шляхтичем Мужиловським у далеке й небезпечне посольство до Швеції. І так само згаданий вже мною завзятий запорожець, тепер полковник чигринський, Федір Вишняк-Якубович старший посол Гетьмана ще до Короля Володислава в самім початку повстання, разом з такими-ж як і він січовими козаками: Григором Болдартом і Лукяном Мозирою, тепер полковником корсунським.

Ці козаки старинні в початку повстання займають переважно всі вищі військові уряди. По смерті Топіги полковництво черкаське одержує Ясько Воронченко. Полковником канівським а заразом гетьманським послом до Хана в 1654 р. єсть Семен Савич. Іван Шанґірей,

— 154 —

перед Мозирою полковник корсунський і Баран-Худий, після Воронченка полковник черкаський. Іван Чорнота обозний, приятель Гетьмана, сторонник радикальної політики супроти Річпосполитої, якого "суворим тираном" звуть за це польські дипльомати, а заразом на стільки Гетьманові вірний і серед козацтва популярний, що йому власне доручає Хмельницький в кінці 1649 р. дражливу справу списання, обмеженого Річпосполитою до 40 тисяч, козацького реєстру. І такий самий старий друг Гетьмана, господар гетьманський, а заразом отаман чигринський, Лаврин Капуста, якого Гетьман у такій трудній місії, як посольство до турецького Султана, в Марті 1657 р. посилає. "Людина великих чеснот" — по характеристиці не тільки Виговського, але й цілої козаччини — Тиміш Носач, з початку полковник прилуцький, потім обозний ґенеральний. І родич Гетьмана, брат його послідньої жінки, багатющий козак Яким Сомко, полковник переяславський, убитий пізніще козацькою черню на ніжинській раді козацькій в 1663 р. І ще багатший від нього представник старого реєстрового великоземельного козацького роду, сусіда Гетьмана, Іван Волевач, посол до Господаря волоського, пізніший обозний ґенеральний. Врешті перші емісари гетьманські в дальші некозацькі "руські" землі Річпосполитої, як наприклад запорожець Поддубський, якого під Бобруйськом в початку 1649 р. піймано, на палю посажено і він, "шість годин на ньому живим будучи" одного тільки перед смертю попросив, щоб йому у всі дзвони в Бобруйську, як він буде умірати, задзвонили. Туди-ж на північ посланий, і в Червні 1649 р. під Жагалем убитий, полковник наказний канівський, Ілля Голота і брат його Григор, що полковництво по смерти брата перейняв, та й багато инших, яких тут усіх перечисляти нема й місця й потреби.

Але поруч зі старим реєстровим і січовим козацтвом зразу-ж у самім початку повстання починає вибиватись на його чоло инша ґрупа. Вже зараз по втечі Хмельницького на Низ і підчас його перебування на Січі від Грудня 1647 року, коли він мусів переховуватись там від помсти Чаплинського та його могутнього патрона маґната, хорунжого коронного Конєцпольського, до нього "въ лукоморье — пише в своїх рапортах московський посол Кунаков — учали пріѣзжать Черкасы многіе, и шляхта, и вольные люди."¹⁴⁹⁾ В порозумінні з ними Хмельницький заключив у Марті 1648 р.

¹⁴⁹⁾ Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 281.

— 155 —

союз із Татарами і повстання проти Річпосполитої стало вирішеним ділом.

Для старинного козацтва це було діло звичайне. Ще одна спроба помірятись силами з Річпосполитою, звичайний похід козацький "на волость". І воно ставиться до цього діла спокійно, обчисляє свою "гармату", оцінює ворожі сили польські, одно слово робить своє козацьке діло так, як його личить робити тому, для кого це діло єсть звичайним "рукомеслом військовим". І навіть перші надзвичайні перемоги не виводять того козацтва з його філософічної рівноваги. "Бути нам на морі цього літа, або воюючи Турків, або на службі турецькій"¹⁵⁰⁾ такі розговори веде поміж себе після Жовтих Вод і Корсуня старинна старшина козацька, міркуючи собі, що може вийти з такого небувалого погрому польських військ. І спокійне це старинне козацтво ще й тому, що нічим особливо воно не ризикує. Воно може тільки придбати, а тратити йому нема чого. Більше відобрати від нього, ніж досі відібрано, Річпосполита, навіть у разі нового погрому козаччини не може. Чи виграна, чи програна — козак усе козаком останеться, він тут у далекій Україні все у себе вдома — таке панує серед того старинного козацтва загальне й тверде переконання.

Зовсім не таким духом дише инша категорія повстанців, перш за все ота шляхта, що по словам Кунакова до Хмельницького на перші звістки про його повстанчі замисли збіратися почала. "Не маючи де справедливости шукати — читаємо в реєстрі кривд козацьких, врученім представникам Річпосполитої в початку повстання — подався Хмельницький на Низ до инших, так само як і він покривджених, яких дуже багато в тих низових країнах і які собі його за вождя обрали."¹⁵¹⁾ Все це люде перш за все глибоко подражнені, розлютовані. Це збігці зо всіх українських земель Річпосполитої, викинуті зі своїх домів, відірвані від своїх родин, або через переслідуваня реліґійно-національні, або, як сам Хмельницький, через боротьбу за своє право, боротьбу соціяльну, якої коріння в самім устрою Річпосполитої лежали. "Людей через унію зі своїх домів і маєтків викинутих, ледве вже Низ і Україна помістити можуть" — так скаржиться ще в р. 1623 в своїй "Суплікації" до Сенату Річпосполитої українська шляхта православна. "Єсть сила в Війську Запорожськім таких, котрих предки в церквах так коронних як і литовських лежать, а церкви ті уніяти позабірали. Вони, бажаючи, щоби офіру там, по звичаям старої реліґії своєї, за

¹⁵⁰⁾ Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych, II, s. 441.

¹⁵¹⁾ Памятники, вид. 1898 p., т. I, 196.

— 156 —

душі тих предків чинили, доти все суплікувати будуть, доки церков тих до рук наших православних не достануть" — так писав Гетьман до Короля Яна Казіміра в Марті 1650 р.¹⁵²⁾

В дійсности не в просьбах і суплікаціях тепер діло. Цей елемент шляхецький — якого, по словам Гетьмана, "сила єсть у Війську Запорожськім", якого кілька тисяч по рапортам Кунакова і по звісткам польським, зразу в самім початку до повстання пристало — доведений до посліднього одчаю, взявся за послідній засіб, за зброю. І зброї цієї він уже не покине доти, доки "церков тих", доки своїх національних і соціяльних прав він "до рук своїх не дістане". Повстання проти Річпосполитої це для нього діло незвичайне, це крайній крок, на який рішившись, треба загинути або перемогти. Шляхта, що пішла до козацького повстання, жертвувала всім. Амністія, яку обіцювала Річпосполита тільки тим з посеред неї, хто докаже, що нехотячи, під примусом у Війську Запорожськім опинився, підкреслювала, що повороту для неї вже немає. І звідси — не кажучи, розуміється, про глибшу національну свідомість і більшу культурність — оця, в порівнанні з настроєм старинного козацтва, більша нервовість, більша енерґія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти. Звідси та її фанатична завзятість, та її безмежна відданість справі національній, яка кидається в очі тогочасним стороннім глядачам повстання.

"Шляхта паче всѣхъ Богдана Хмельницкого къ войнѣ на Польщу наговариваютъ: такіе де намъ поры николи не будетъ; тепер-то де и смирить, покамѣста не справились" — так пише в 1649 р. уважний, пильно українські справи студіюючий московський посол, Кунаков.¹⁵³⁾ Йому вторить, сидячи в Заславлі та важніші українські події нотуючи, багатий жид український Ганновер. "Багато шляхти польської — пише він у своїх споминах — бачучи, що цей муж Хмель має щасливу руку, заключили з Хмелем союз і ствердили присягою, що вони йому будуть служити вірою й правдою, так як перед тим служили Королеві польському". І далі, характеризуючи одного з тих шляхтичів писаря військового Івана Виговського, він каже: "Цей писарь був людиною дуже здібною, він знав докладно спосіб воювання війська польського. Це він разом з иншою шляхтою були дорадниками Хмельницького: це вони були дяволами Хмеля і цькували його на

¹⁵²⁾ Як вище в примітці 69.

¹⁵³⁾ Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 404.

— 157 —

Польщу, яко бо сказано в Талмуді: з його самого, з його лісу вийшов топір на його згубу."¹⁵⁴⁾

Польські джерела говорять те саме. Наприклад, що в Марті 1651 р. оточені в Винниці повстанці нізащо не хотіли піддатися Полякам, то ці останні обвинувачували в такій завзятости "або ченців, які там пробувають, або шляхту, якої кажуть єсть із ними коло семидесяти осіб". Отже нічого дивного, що стереотипне жадання: "шляхту видати, чернь розпустити" — ставиться козаччині як умова і повторюється польськими політиками кожний раз, коли Річпосполита з козаччиною помиритись хоче.¹⁵⁵⁾

Ще більше ненавидить покозачену українську шляхту Москва. Для неї ці традицийні й найбільш завзяті оборонці "Руси і православя" в Річпосполитій — це підозрілі і ненавистні "Ляхи". "Ляхи", бо з них-же вийде Виговський, Мазепа, Орлик, з них вийде й послідній кошовий запорожський, а як значиться в російському Своді Законів, "шляхтич подільський" — Кальнишевський... Поки що за життя Гетьмана Хмельницького нарікають московські воєводи на гетьманового зятя Івана Нечая. "В старім Бихові — пишуть вони в 1656 р. Цареві — живе той зрадник і душогубець. І випадаючи з города зі шляхтою, такими самими, як і він зрадниками, людей наших побивають. А найбільші між ними зрадники і до всього неспокою підюжувачі — це зі шляхти мстиславської: Іван Суходольський, Братишовський і Секлицький."¹⁵⁶⁾

Дві такі повстанчі родовиті шляхецькі сімї — Виговські і Нечаї — особливо вславились у тих героїчних часах. Обидві родом із серця України — Київщини — обидві зараз від самого початку опинились в самім серці повстання. Споріднені з Гетьманом: Данило Виговський одружився з одною із дочок Гетьмана, Оленою — Іван Нечай з другою — Степанидою — ці дві шляхецькі сімї дуже близько до особи гетьманської стояли, великий вплив на весь провід тодішнього національного життя мали і вони у великій мірі тон усьому оточеню Гетьмана надавали.

Пятеро рідних братів Виговських — не рахуючи їхнього старого батька Остафія й цілого ряду братів у перших і инших родичів — взяло участь у великому національному повстанні. На чолі їх стоїть розуміється Іван, пізніщий Гетьман, тепер писар військовий ґенеральний: канцлер, як звуть його завжди шведські й инші західно-европейські тогочасні реляції. Те, що він зразу був призначений Геть-

¹⁵⁴⁾ Pamiętniki hannowera, Tłómaczenie Majera Bałabana, видавництво "Rus", I, 1911 p., ст. 63.

¹⁵⁵⁾ Grabowski — Ojcz. Spominki, II, str. 69; Jerlicz: Latopisiec, I, 122; Dyaryusz Stanislawa Oświęcima, str. 350, і т.д.

¹⁵⁶⁾ Акты Южн. и Зап. Рос. XV, ст. 306.

— 158 —

маном на такий високий і відповідальний пост, свідчить, що він належав до тих конспіраторів, що підготовили і зорґанізували повстання. Учень Могилянської Академії, пізніще юрист при ґроді Луцькім, член брацтв православних і великий ревнитель благочестя, Іван Виговський, не зважаючи на зроблені ним потім політичні помилки, останеться все одним з найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України. Він зрештою життям заплатив за те, що цілий свій вік, кажучи словами тогочасника: "відважно Ukrainensem Rempublicam захищав".¹⁵⁷⁾ І коли його 16 Марта 1664 p. розстріляли під Вільхівцем біля Лисянки Поляки, то одним із головних мотивів обвинувачення було те, що він прирікав своїм землякам "бути батьком Україні й Ляхів воювати, прохаючи тільки, щоб його Москві не видавали"...

За ним іде брат Данило, полковник биховський, зять гетьманський, гетьман наказний в українсько-московськім поході 1655 р. проти Польщі, потім по смерти Богдана засланий Москвою в Сибір і по дорозі замучений страшними тортурами на смерть під Калугою в Листопаді 1659 року; маєтки-ж його на правім березі Дніпра сконфіскувала у його дітей Річпосполита. Далі Костянтин, оженений з княжною Мещерською — в перших часах повстання дворянин воєводи Кисіля, потім козацький полковник пинський і туровський і врешті обозний ґенеральний, який від пропонованих йому під час Руїни, по розстрілі брата Івана, урядів Річпосполитої рішуче відмовився й закінчив життя своє, відійшовши зовсім од світа. Врешті два наймолодші брати: Федір дипльомат, частий посол то до Москви, то до Польщі і Василь, пізніще в р. 1658 полковник овруцький, помер у московській тюрмі.

Рядом із пятьома Виговськими стоять чотири брати Нечаї. Найстарший, бандуристами козацькими прославлений Данило, "полковник воєводства Брацлавського", як він себе титулував, "чоловік багатий, уважають його рівним Хмельницькому, але більшого бунтівника над нього немає" — як його характеризував Кисіль — був представником і провідником найбільш радикальної і найбільш вороже до Польщі настроєної старшини козацької. Польські дипльомати скаржились, що він, зайнявши Київ на початку повстання, "шукав ляхів і під землею", а Калиновський, пишучи листа до українського Гетьмана, нарікав, що "Нечай Королеві Й. Милости, який місце Творця на землі займає, повинне підданство і послушенство виповів". Обороняючи від Польщі західні границі України, він загинув під Красним в Лютім 1651 року

¹⁵⁷⁾ Памятники, III, 351.

— 159 —

і там-же коло села Черемошного під високою могилою похований. Його брат Іван, зять гетьманський, спочатку старшина під командою брата в полку Брацлавськім, потім від 1650 до 1653 року посол-резидент у Криму. Заступлений при ханськім дворі Семеном Савичем, по повороті звідти він був посланий Гетьманом на місце помершого полковника Івана Золотаренка стерегти північну, тепер сильно від Москви загрожену границю і 29 Січня 1656 р. універсалом гетьманським був призначений на полковництво білоруське. Цей надзвичайно важний і тяжкий пост, де перші московсько-українські конфлікти треба було полагоджувати то зброєю то дипльоматією, займав він до смерти і ще якийсь час по смерти Гетьмана, обороняючи Україну від Москви з півночи так, як його брат обороняв її з заходу від Польщі. Вище я вже згадував про відносини до нього московських політиків, про "обыски" в його полку, про розсліди, чи він часом не "Лях" і не "католик". Але поки живий був старий Гетьман, полковника білоруського рушити з місця Москві не вдавалось і вся зненависть до нього тільки причіпками, доносами та інтриґами кінчалась. Допіру по смерти Хмельницького й банкроцтві плянів Виговського був Іван Нечай у Грудні 1659 року Москвою під Биховим спійманий і в Сибір у Тобольськ засланий. Разом з Іваном заслано в Сибір і третього Нечая Юрія, сотника полку Білоруського, уживаного часто братом полковником до ріжних дипльоматичних функцій. Врешті доля четвертого брата Матвія, в р. 1653 наказного полковника уманського, нам невідома. Натомість знаємо, що син його Данило, сотник полку Брацлавського, загинув разом зі своїм іменним дядьком під Красним.

Крім цих двох найбільше видатних українських шляхецьких сімей, з посеред тих, що жили на території козацької України, опинилась зразу в таборі повстанчім і вибилась на чоло повстання та українська шляхта, що або служила в розставлених на Україні польських військових відділах, або на степовім Низу від переслідувань Річпосполитої ховалася. І в однім і в другім випадку вона, приставши до повстання, дала з поміж себе найбільш свідомих і найбільш завзятих його провідників.

Перше місце серед них займає кум, приятель і права рука Богдана Хмельницького і "другий після нього — як кажуть польські джерела — принципал", перед повстанням старий і досвідчений жовнір, полковник військ Річпосполитої, улюбленик польського коронного гетьмана

— 160 —

Конєцпольського, а в повстанні козацький полковник київський — Станіслав Михайло Кричевський. По походженю свому належав він до старого шляхецького православного роду з воєводства Берестейсько-литовського. Ще в р. 1516 Стецько і Васько Федьковичі Кричевські представляють Королеві Жиґмонтові старинні грамоти на їхній родовий маєток Кричев. Потім рід цей, як більшість шляхти в тих далеких північно-західніх землях українських, спольщився та перейшов у католицтво. І Станіслав Кричевський був охрещений у католицькій вірі. Зі шляхтою свого воєводства бере він участь в елєкції Короля Володислава IV, але бувши жовніром по фаху, в своїм ріднім гнізді не сидить. Перед повстанням бачимо його на чолі гусарської хоругви в ріжних війнах Річпосполитої, а в р. 1643, як "шляхтич родовитий і в лицарських ділах досвідчений", відповідно до ординації з р. 1638 (що знесла виборну старшину козацьку і вводила урядові призначеня) був він призначений по наказу коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського козацьким полковником чигринським на місце Закржевського, усуненого Конєцпольським за ріжні надужиття й постійні на нього скарги козацькі. Сотником у тім самім полку Чигринськім був тоді Богдан Хмельницький. Порядки, що в тих часах на Україні панували — своєволя маґнатів, утиск козаків, упадок влади й поваги королівської — не могли подобатись глибоко до Короля привязаному, статочному й льояльному жовнірові. "Українські замки Жидами адміністровані — писали в своїй просьбі до Короля ці вірні йому жовніри — у вічну руїну обернулися, з необчислимою шкодою для В. Кор. Милости і Річпосполитої. Старости там жадного не видко, бо того мають багато, а беруть ще більше з милостивої ласки В. Кор. Милости. Береже своїми руками убогий жовнір отой замок, йому од В. Кор. Милости в оборону доручений, а власне Жида робить він участником добродійств В. Кор. Милости і крівавих своїх заслуг"...

По смерти дуже любленого польським військом гетьмана коронного Конєцпольського, по упадку, завдяки маґнацькій опозиції, воєнних плянів Короля Володислава IV, в які Кричевський, як і Хмельницький були обидва втаємничені і яких обидва мусіли бути гарячими сторонниками, в настроях не тільки Кричевського, але й усеї кращої частини дотепер льояльного, консервативного, ворожого до новомодних республіканських тенденцій, монархічного офіцерства Річпосполитої на Україні

— 161 —

наступив глибокий перелом, зародилось сильне невдоволеня й остра опозиція супроти нових порядків Річпосполитої.

Новопризначений гетьманом коронним Микола Потоцький був серед військових сфер на Україні надзвичайно непопулярний. Його ненавиділи, як типового репрезентанта "модерного" маґнацтва: мягкотілого, розпещеного, утопаючого в розкошах, не здатного до твердого лицарського діла, а разом із тим опозицийного супроти Короля, самовпевненого, задиркуватого, деспотичного й жадного. "Нема чого на козаків, старостами покривджених, фукати, нема чого їх шукати по льохах і Задніпровю" — такими словами все частіще промовляли військові Річпосполитої до свого нового вождя, до найвищого репрезентанта польської державности на Україні. Ось як характеризували його ці "польські ротмістри й поручники" на Україні, складаючи якраз перед самим вибухом повстання в своїй рідній українській мові, правдиві змістом, хоч незграбні по формі, жовнірські таборові вірші:

"Глянь, обернися; стань, а задивися, которий маєш много,
Же ровний будеш тому, в котрого немає нічого...
Глянь, обернися; стань, а задивися, которий високо
Умом літаєш, мудрости знаєш широко, глибоко!
Не псуй мозку, мудруй по тропіку, в собі обачайся,
І тих рада не лиха, що ходять зтиха, і тих поражайся...
Глянь, обернися; стань, задивися і скинь з серця буту,
Наверни ока, которий з Потока ідеш ку Славуту (Дніпрові).
Невинні душі береш за уші, вольность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш!
Гей поражайся! не запаляйся, бо ти рейментаруєш
Сам булавою всім польським краєм, як сам хочеш, керуєш!
Мій Бога в серці, а не май в легці шляхецької крови,
Бо світ чорніє, правда нищіє, а все к твоїй волі!
Гей Каштеляне! Коронний Гетьмане! Потреба нам згола
Єще памятати і поглядати на заднії кола!
Жони і діти, где ся мають подіти наші на потом,
Гди нас молодці, тиї Запорожці, набавять клопотом?
Глянь обернися; стань, задивися, що ся діє з нами,
Поручниками і Ротмистрами, польськими (=коронними) синами.
Глянь, обернися; стань, задивися! видиш людей много,
Чи ти звоюєш? — чи їм зголдуєш? бо то в руках Бога.
Чини трактати, а кажи (козакам) дати гроші за заслугу,
Бо то єсть здавна заслуга славна Запорожського люду..."

Коли з наказу хорунжого коронного, нічим ще себе у військових ділах не проявившого молодика Конєцпольського, арештовано старого

— 162 —

й заслуженого козака, сотника й писаря військового, довіреного Короля Володислава, — Хмельницького, то за нього гаряче заступились старі військові, а особливо полковник чигринський Кричевський, який і взяв до себе свого приятеля Хмельницького на поруку. Одначе Потоцький звелів Кричевському зараз же Хмельницького в тюрму посадити. Але полковник чигринський, знаючи добре цілу справу з Чаплинським, що на території його полку перед його очима відбувалася, замість виконати цей по його переконаню глибоко незаконний і несправедливий наказ гетьманський, увільнив Хмельницького від усякого надзору і тим самим допоміг йому до втечі на Низ. З тієї хвилини доля Кричевського була вирішена. Пізніщий його перехід під Жовтими Водами на бік повстання, поворот до предківської віри православної й переміна імени Станіслава на Михайла — все це були тільки льоґічні висновки його глибокої зневіри в польську державність, зневіри в потребу для України цієї здеґенерованої державности. Така зневіра була не тільки у одного Кричевського. Була вона й у самого Хмельницького, у всієї покозаченої шляхти української, у частини реєстрової старшини козацької, у всіх монархічних, вороже до пануючої в Польщі республікансько-демократичної олігархії настроєних, аристократичних елементів українських, і була вона одною з головних причин самого повстання...

Призначений одразу полковником київським, Кричевський бере участь у всіх важніщих тогочасних боях; розбиває кн. Вишневецького під Костянтиновим в початку Червня 1649 p., а зараз потім Гетьман посилає його, з самою тільки козацькою кіннотою, як найкращого свого полковника, на Литву проти сильного своїм прекрасним військом, найвидатніщого стратега Річпосполитої князя Януша Радзівілла. В цьому поході поліг Кричевський у битві під Лоєвом 31 Липня 1649 p., своєю надзвичайною відвагою і військовою справностю Радзівілла обезсиливши, та до Київа його — що було-б при тодішньому положеню руїною для справи повстання — не допустивши. Коли привезеному до Радзівіллового табору тяжко пораненому полковникові козацькому давні знайомі "його шляхецтво і його попередні заслуги випоминали" — він, "не радо того слухаючи, раменами тільки здвигав і хапаючись за голову одно повторяв: хіба-ж це мала річ тридцять тисяч людей стратити!" І так помер він "не бунтівничих учинків жаліючи, а над стратою війська боліючи" — як каже тогочасний польський літописець...

— 163 —

Довше життя дало більшу славу другому не менше від Кричевського здібному полковникові й так само як і він визначному представникові нової покозаченої старшини української, яким був — на початку повстання полковник подільський, потім полковник кальницький і врешті паволоцький — Іван Федорович Богун, часто також під призвищем Івана Федоренка виступаючий.¹⁵⁸⁾ "Людина — по тогочасним польським свідоцтвам — лицарська, а при тім надзвичайно зухвала," улюбленик Богдана Хмельницького, Богун був типовим репрезентантом тієї найвірніщої Гетьману старшини, тієї Гетьманом добраної і зорґанізованої української аристократії, для якої, по словам польського політика Андрія Потоцького, "summa ratio status полягала в тім, щоб не бути ані під Королем польським, ані під Царем московським", яка все до того "centrum прямувала, коло котрого крутиться вся sphera їхніх умів: аби могли вони учинитись вільними."

Присягати Цареві по Переяславській Умові Богун відмовився, при чім до того факту настільки велику політичну вагу привязувано, що про це доносила під датою 19 Марта 1654 p. "Gazette de France"; що в справі цій був навіть виданий окремий царський наказ. Але одночасно не схилявся Богун і на сторону польську, а на всякі залицяння з польського боку відповів збільшеням військової акції супроти Річпосполитої. І нічого не помогли ані листи його старого знайомого Станіслава Потоцького, ані листи його сусіда Павла Олекшича, стоявшого по стороні Річпосполитої українського православного шляхтича, який — обіцюючі Богунові в імени Короля "амністію, гетьманство і староство, яке собі тільки сам в Україні вподобаєш" — намовляв його покинути Гетьмана і вернутись до Польщі ще й "во імя єдиної крови і спільної матері нашої церкви восточної, котру тепер патріарх московський од найсвятіщого патріарха костянтинопольського одірвати хоче, а мине власне — нагадував Богунові Олекшич — тому унії прийняти не хотіли, щоби пастиреві нашому, якого нам Бог подав, послушними бути." Листи ці Богун відіслав зараз Гетьманові і до кінця життя ані сторонником Польщі, ані сторонником Москви не став. Ідучи вірно по лінії політики Гетьманської, він підписав, як "полковник Іван Федоренко" в Жовтні 1657 р. — про що буде мова далі — Корсунську Умову зі Швецією, котра "Військо Запорожське за нарід вільний і нікому непідлеглий проголошувала"...

¹⁵⁸⁾ Уживання імен патронімічних (по батьку) замість родових — це явище, яке дуже часто в тих часах зустрічається. Воно пояснюється почасти звичаєм, а ще в більшій мірі потребами конспірації, особливо у найбільше загроженої шляхти (напр.: шляхта, що заперлась з Богуном у Вінниці, тому, як кажуть Поляки, піддатись не хоче: "bo im о skórę, albo przynajmniej о to chodzi, żeby ich, kiedy wynidą, nie poznano" — Grabowski, Ojcz. Spom., II, 69). Отже напр. Іван Виговський вписується до реєстрів козацьких 1649 р. як Іван Остафієвич; сотник полку Миргородського Кирик Поповський, як Кирик Якименко; Павел Янович Хмельницький підписується часто Павел Янович (напр. автограф 1657 р. в Крак. Акад. Ум., N. 269 і підпис 1664 р. в Арх. Чартор., cdx 402, f. 533 і т.д.) а звуть його найчастіще Павел Яненко і це призвище потім в рід його переходить; писаря Семена Ґолуховського звуть Семеном Остаповим (Акты Юж. и Зап. Рос., VIII, ст. 356; VII, 189, 355; IV, 174-5, 272; V, 41-2, 57; Памятники, IV passim); полковника Лесницького — Григорієм Сахновичем; полковника Івана Никифировича Золотаренка — Іваном Ничипоренком (Арх. Юго-Зап. Рос., III, т. VI passim) і т.д. Що Іван Федоренко і Богун це одна і та сама особа, свідчить між иншим "отписка" Унковського з р. 1650 о числі полків і призвищах полковників, вписаних до реєстрів козацьких по Умові Зборовській. В цій отписці, висланій аґентом московського уряду з України до Москви (Акты Юж. и Зап. Рос., VIII, 352), полковником кальницьким названий Богун, який в реєстрах, поданих Королеві, вписаний як Іван Федоренко. Инші докази приведені мною в збірнику Z Dziejow Ukrainy, ст. 289.

— 164 —

Гадяцькій Умові з Польщею Богун був на стільки ворожий, що заключаючі її польські політики потішали себе хибними чутками про те, як "Богуна бунтівника на палю вбито." Одночасно всіма силами поборював він сторонників Москви. Богун, а з ним найкращі, живі ще тоді такі Хмельничане, як Григорій Гуляницький, Тиміш Носач, Петро Дорошенко, Іоанникій Сілич, Герман Гапонович, Іван Лизогуб, Федір Лобода, Михайло Ханенко, Іван Вертелицький, Остап Гоголь і инші так до тих сторонників Москви в Липні 1659 р. писали: "Дивуємся тому немало, що Ваші Милости, уродившись з нами разом народом вільним і спільно зрісши в Україні, отчизні нашій, а проливаючи час немалий кров свою за волю всього Війська Запорожського, тепер самі добровільно в неволю піддаєтесь і з нами, братією своєю, з котрими разом хліб їлисьте і проти неприятеля кожного ставалисьте, війну ведете, та на нас, кров свою, наступаєте." По смерти Хмельницького і знівеченю його діла, улюбленики й вірні помічники Гетьмана удержатись на Україні не могли. Всіх, хто боровся за волю й незалежність України, зустріла гірка доля. Богун був засланий польським урядом у 1661 р. в Мальборґську твердиню. Випущений звідтам у початку 1663 року, він знов зараз кинувся у вир боротьби, аж врешті, знов спійманий Поляками, був розстріляний ними 17 Лютого 1664 р. під Новгород-Сіверським...

Так само як і Богун, до кінця свого життя остався державній ідеї Гетьмана Хмельницького вірним і инший покозачений значний шляхтич, властитель Креховець в землі Галицькій, перед повстанням поручник панцирної хоругви Річпосполитої і поборця жидачівський, а в повстанню зразу писарь полковий корсунський, потім полковник корсунський і врешті суддя військовий ґенеральний — Іван Степанович Демович-Креховецький. До того, що вже вище було про нього сказано, додам, що в р. 1650 він був посланий Гетьманом до Короля Яна Казіміра, який його на "авдієнції приватній" прийняв, а потім був одним з головних творців союзу України з Семигородом і Швецією і одним з тих українських дипльоматів, що до так важної для України, вищезгаданої балтийсько-чорноморської коаліції 1656 р. довели. Зовсім природно, що в Гадяцькій Умові України з Польщею, проти якої головним чином зверталась балтийсько-чорноморська коаліція, він участи не брав і пізніще належав тільки до комісії, що в р. 1662 мала допильнувати звороту церков, відібраних Річпосполитою від право-

— 165 —

славних. В р. 1664 протестує він разом з иншою старщиною проти ганебного розстрілу Поляками Виговського, а в р. 1665 попадає в московський полон і йде на московське заслання разом з обозним Носачем, полковником Яковом Улєським і иншими.

До того-ж типу нової української аристократії, що рекрутувалась з посеред старої шляхти, і що зараз-же в початку повстання вступила в ряди Війська Запорожського, належать: Остап Гоголь, перед повстанням ротмістр козаків панцирних в Умані, який по корсунській битві перейшов до повстанців і став полковником винницьким, потім по Йосипі Глуху полковником уманським, врешті полковником могилівсько-подністрянським і подільським. По упадку "посліднього козака", Гетьмана Петра Дорошенка, якого Гоголь всіма силами піддержував, постригся він у ченці Межигорського монастиря, де й помер у Січні 1679 р. Антон Жданович, полковник київський, уживаний Гетьманом до дуже важних доручень, чи то як начальник військових сил, посланих на підмогу Івану Нечаєві в р. 1656, чи то знов, як гетьман наказний над військами, що мали запомагати в р. 1657 Князя семигородського та Короля шведського, чи то як посол в p.p. 1650 і 1651 до Султана, чи то як посол до Річпосполитої і Москви, — помер у московській неволі. Самійло Богданович-Зарудний, перед повстанням жовнір війська Річпосполитої спричинився до корсунської перемоги тим, що, будучи в змові з повстанцями, дав знати Хмельницькому, яким шляхом має військо польське відступати. Яко суддя ґенеральний був разом із Тетерею головним діячем Переяславської Умови з Москвою, але по смерти Хмельницького перейшов, як і Тетеря, на бік Польщі. Іван Куцевич-Міньковський, перед повстанням, в характері старого й заслуженого жовніра Річпосполитої, займав уряд війта в Паволочі, в повстанню полковник паволоцький, "шкодив" дуже справі миру з Польщею в р. 1649 і був "найбільшим бунтівником" на думку польських комісарів. Так само дуже вороже супроти Польщі був настроєний Петро Головацький, перед повстанням жовнір драгунський хоругви Річпосполитої, що стояла залогою в Кайдацькій (Кудацькій) твердині, "конфідент" Хмельницького, як його Поляки називають. В повстанню спочатку в 1648 р. орґанізував разом з Кривоносом селянські "загони", хоч потім в рік пізніще, побачивши до чого Кривоноса політика веде, казав "черні, що годі вже з панами воювати, а час гречку сіяти." Яко полковник пере-

— 166 —

яславський поліг він в р. 1651 під Берестечком. Ярема Петрановський, перед повстанням "жовнір коронний заслужений", в повстанню суддя полковий уманський, потім полковник лисянський, врешті чигринський. Адам Хмелецький, небіж відомого "побідника Татарів" і високого диґнітаря Річпосполитої Стефана, воєводи київського, перед повстанням жовнір військ польських, перейшов на бік повстання під Корсунем, виступав проти всяких угод з Річпосполитою, за наміри "стати другим Хмельницьким" — покараний смертю в р. 1652.

Зі старинного козацтва і з цієї покозаченої від самого початку повстання шляхти української, що, по свідоцтвам тогочасним, до найкращих перед тим жовнірів Річпосполитої належала,¹⁵⁹⁾ склалися перші кадри нової старшини Війська Запорожського, перші завязки нової української аристократії, коло яких дальші шари цієї аристократії мали укладатись. Зростала-ж ця провідна верства українська в міру того, як поширювалось територіяльно повстання, як, почавшись у козацькій Україні, воно широкою лавою зайняло від заходу до півночі всі українські землі Річпосполитої.

"Хмельницький — говорено в початку повстання в Польщі — таємно розсилає свої універсали скрізь де тільки стає Руси, а ті, одні необачні, а инші розярені, за найвище щастя собі оту свою згубу вважають".¹⁶⁰⁾ І дійсно, не звертаючи уваги на "згубу", яка їй з боку Польщі за це погрожувати мала, піднялась була на зазиви Хмельницького "вся Русь". На чоло її в тих українських землях Річпосполитої, де козаччини не було, вибились більш енерґійні й свідомі одиниці з посеред ріжних инших верств української нації, головним чином з посеред шляхти, синів духовенства й міщанства. Оці провідники повстання в північно-західних українських землях Річпосполитої так само згодом більшою частю, поскільки не погинули, увійшли в ряди старшини козацької.

Ось наприклад найбільше видатний з поміж великого числа провідників повстання в Русі Червоній — "dux primarius" землі Галицької — як його польські джерела називають — значний галицький шляхтич Семен Гнатович Височан, який в р. 1648 зорґанізував з допомогою переважно дрібної шляхти (його головним помічником був Лесь Березовський) велику пятнадцятитисячну селянську армію. Потім, коли повстання в тих краях не вдержалось, перейшов він на територію козацької України, боронив від польських військ в р. 1651

¹⁵⁹⁾ Напр. дуже добре в справах українських поінформований Ян Бялобоцький у своїм сучаснім алєґоричнім творі ("Brat Tatar albo liga Wilcza z Psem na gospodarza", Krakow 1652) вкладає в уста Хмельницького такі слова до Татарів, яких автор вовками називає: "Ma gospodarz mój (тоб-то Король) owce kilkorakie —białe, pstre, czame a psy (тоб-то військо Річпосполитої] ladajakie. Co lepsze, torn ja, bracie panie Wflku, odwabił z sobą już na stronę kilku." Пор. "Instrukcja sejmiku Lubelskiego 11.X.1649", яка жадає від Сойму, щоб від заплати війську коронному були вилучені ті, що "na Żółtych Wodach poginęli, tak piechota jako і dragani, z których jedni sukcesorów nie mają, drudzy u Chmielnickiego w służbie zostają" (Apx. Чарторийських, cdx 417, f. 79).

¹⁶⁰⁾ Лист Кисіля до примаса 31.V.1648. Apx. Чарторийських, cdx 142, N 26.

— 167 —

разом із Богуном Винницю, згодом став полковником лисянським, врешті в р. 1666 заарештований Москвою, загинув у московській неволі. Такий-же самий провідник селянського повстання в західній Брацлавщині шляхтич Степан Байбуза, стає пізніще сотником полку брацлавського, врешті наказним полковником уманським. Орґанізатор в 1648 р. повстання на Поділлі, дуже освічений шляхтич Станіслав Мрозовицький, перед тим, як про це вже була вище мова, паж королівський, стає наказним полковником корсунським, здобуває собі серед козацтва настільки велику популярність, що згодом кобзарі про нього — "Морозенка" — свої думи лицарські складають — бере участь на чолі козацької кінноти в поході 1649 року і гине під Збаражем, убитий 28 Липня, при чім "дуже жалувала його плєбс" — як записує в своїм дневнику самовидець тієї події, один з перебуваючих тоді в Збаражі Поляків. Григорій Гуляницький "шляхтич з воєводства Волинського", по переході на територію козацької України і вступленю в ряди Війська Запорожського, посол в р. 1649 від Гетьмана до Царя, потім полковник ніжинський, наказний гетьман сіверський, врешті полковник корсунський. Великий ворог Москви, піддержує по смерти Богдана Хмельницького політику Виговського. "Будучи під владою Королів польських і Великих Князів литовських — каже він тоді в р. 1658 воєводам царським — за права й вольності свої ми все стояли і з неволі ми освободились. Так само і вам кривд і грабіжу не подаруємо"! По розстріляню Виговського, уряд польський засилає Гуляницького разом з тодішнім митрополитом київським Іосифом Нелюбовичем-Тукальським в Мальборґську твердиню. Звільнений по двох роках неволі, піддержує Дорошенка. Вкінці, по словам полковника Гоголя, "зведений Поляками", сходить із сцени.

Міщан звягельських Михайла Тишу й Івана Дунця, провідників повстання в тій частині Волині, ми вже знаємо. Пізніще Тиша став сотником козацьким, Дунець полковником охочекомонним. Таким-же полковником Війська Запорожського став попович з Волині Гарасим Яцкович, який в р. 1649 титулується навіть "намістником гетьманським", пізніще в р. 1653 їде в посольстві від Гетьмана до Царя і до Патріярха Нікона. Так само "попович з Чорнобиля" Михайло Панкевич стає в р. 1649 наказним полковником чорнобильським і на чолі 2000 людей в семи хоругвах бере участь в поході Кричевського проти Радзівілла. Багатий міщанин корости-

— 168 —

шівський Мартин Небаба призначений в р. 1649 полковником чернигівським, бере участь у багатьох битвах, вважається одним "з найкращих полковників Хмельницького", як писав шведський дипльоматичний аґент, гине в битві з литовським військом в р. 1651. Шляхтич Бережецький, властитель села Осової на Поліссі, що в р. 1648 "збунтував" власних підданих і селян з околичних сіл, пізніще став сотником козацьким. Такими-ж сотниками стали теж провідники повстання на Поліссі Криштоф Виговський і Григорій Закусило. Шляхтича Білецького, перед повстанням адміністратора дібр Вільських, потім бачимо в характері писаря козацького. Адміністратор дібр королівських в Борзні Петро Забілла стає полковником борзенським, а його син Іван, як сотник при полковнику Золотаренку, їде в посольстві в р. 1655 до шведського Короля, потім в р. 1659 був послом Виговського до Короля польського. Степан Подобайло, перед повстанням "підданий воєводи Кисіля з Носівки" і жовнір з його драгунської хоругви, потім провідник повстання в північній Чернигівщині, згодом призначений Гетьманом в р. 1651 по смерти Небаби полковником чернигівським, пізніще гетьман наказний сіверський, убитий під Старим Биховим в р. 1654. Його місце на полковництві чернигівськім зайняв син священника Іван Абрамович, по свому походженю "Поповичем" прозваний. Там-же, в цих північних землях українських, вибиваються на чоло народнього повстання, а потім в ряди Війська Запорожського вступають: Максим Гладкий, убитий в Червні 1649 р. і Іван, пізніщий визначний полковник Дорошенка, обидва представники боярського чернигівського роду. Далі Соколовський, що в р. 1648 титулує себе "гетьманом остерським", полковники: Гарасим Горкуша Кизименко, Кривошапка і т.д.

В перших роках повстання влада Богдана Хмельницького і Війська Запорожського в цих північно-західніх землях українських удержатись не могла. Вони стали тереном постійної польсько-української боротьби, підчас якої всі їх найбільш свідомі й найбільш активні елементи мусять еміґрувати в південну козацьку Україну. Там вони вступають в ряди Війська Запорожського й гуртуються коло основного ядра козацько-шляхецької старшини, все більше її при тім націоналізуючи, та перетворюючи аристократію козацьку, зразу переважно станову, військову, в аристократію національну і державну.

— 169 —

Поворот осілої шляхти на територію козацької України, про який вже вище була мова, ще більше цей некозацький елемент серед старшини нового Війська Запорожського зміцнює. І в другій половині панування Гетьмана Хмельницького, по Переяславській Умові, Військо Запорожське стає в повнім значінню того слова державно творчою верствою: аристократичним станом, цілою нацією українською з посеред себе виділеним, на якім орґанізація цієї нації, її держава, її сила спірається.

Так само розуміється з цілої нації, з усіх її верств, склалася та вища старшинська верства Війська Запорожського, яку ми в другій половині Гетьманства Хмельницького на всіх вищих урядах, у керми Держави Української бачимо. Старинне козацтво вже тільки невеликий відсоток серед неї займає. Воно передало новій аристократії свої старинні лицарські військові звичаї, деякі орґанізацийні форми, передало зверхню "моду", як отим наприклад міщанам, що бороди голили, коли до Війська Запорожського вступали, передало, що найважніще, свою стару лицарську традицію, але дух цієї нової аристократії козацької став инший: не степовий, січовий, запорожський, а осілий, "городовий", національний і державний. Це вже не старі запорожці, яким треба бути "на морю", байдуже, чи воюючи Турка, чи на турецькій службі, а будівничі це й орґанізатори нової держави, це нове ядро відродженої після вікового сну державної української нації.

До ріжних українських верств належить по свому походженю вся знана нам за Богдана Хмельницького старшина ґенеральна. Ось наприклад після Джеджалія осавули військові ґенеральні: козак Семен Гладкий, шляхтичі Ґурський, Гаврило Лисовський і найбільш видатний з поміж них Іван Ковалевський, дуже освічений і зручний дипльомат, який підписує 7 Вересня 1656 р. умову з Князем Ракочієм, який потім у Чигрині бере видатну участь в переговорах зі шведським послом Лілієнкроною і по смерти Гетьмана славнозвісну умову зі Швецією в Корсуні в Жовтні 1657 р. своїм підписом разом з Юрієм Немиричем та Іваном Федоренком (Богуном) скріпляє. Так само судді військові ґенеральні: згадані вже вище Креховецький, Богданович-Зарудний і Федір Лобода, перед тим полковник переяславський, в р. 1659 взятий у московську неволю. Так само й обозні старші і молодші: крім згаданих уже вище Чорноти й Носача — Коробка в р. 1654, потім Петро Дорошенко, пізніщий Гетьман, з гетьманського козацького реєстрового роду; до

— 170 —

нього вже за часів Хмельницького в р. 1656 пристає Москва з ріжними обвинуваченями, коли він під Новим Биховим з військом козацьким стояв; Демко Многогрішний і инші. Далі всі оці, крім тих, що про них була вже мова вище, найбільш видатні й знані полковники Богдана Хмельницького: брати Іван і Василь Никифоровичі Золотаренки, багаті міщане по походженю, з них перший: після Шумейка полковник ніжинський, помер від ран 1655 року, другий: так само по смерти брата полковник ніжинський, убитий московськими агентами на чорній раді козацькій в Жовтні 1663 року. Мартин Пушкар, боярин любецький, полковник полтавський, про якого ще буде далі мова. Филон Горкуша пізніщий полковник полтавський, тепер полковник наказний, їде в р. 1656 в характері "пристава" козацького при московськім послі Зикові до Варшави. Матвій Гладкий, полковник миргородський і його наслідник на цьому полковництві від р. 1652 Григорій Сахнович Лесницький, київський шляхтич, людина до Богдана Хмельницького дуже близька; в початку 1657 p., коли Хмельницький до здійснювання плянів балтийсько-чорноморської коаліції приступав, призначений наказним гетьманом над військами, висланими яко заслон перед можливостю татарського нападу; потім суддя ґенеральний; врешті в р. 1664 розстріляний Поляками одночасно з Богуном і Виговським. Павло Янович Хмельницький, небіж Гетьмана, опікун гетьманської сімї в хвилинах небезпеки, призначений в р. 1654 після Остапа Пєшка полковником київським, завзятий противник Москви, пізніше тесть і сторонник Гетьмана Дорошенка, інтернований в кінці урядом московським в Сосниці, помер там, неначе в тюрмі, в р. 1678. Цілий ряд наказних полковників київських за полковництва Павла Яненка і Ждановича, як наприклад Михайло Криса, пізніший полковник білоцерківський, Костянтин Мокієвський, один з 14 Мокієвських, що зі шляхтою білоцерківською на Переяславську Умову присягали, Петро Бутрим й инші. Яків Пархоменко, старинний козак, в р. 1651 полковник чигринський, і його заміститель на цьому полковництві шляхтич Прокіп Бережецький, родич Гетьмана Хмельницького. Яків Юхимович Лизогуб, в кінці панування Хмельницького полковник канівський, Федір Терещенко, тоді-ж полковник прилуцький; Тимофій Цицюра, після Лободи й Тетері полковник переяславський; Семен Дубина, після Мозири в р. 1654 полковник корсунський;

— 171 —

цілий ряд полковників білоцерківських: перший Михайло Громика був убитий в р. 1652, гамуючи місцеві бунти козацькі, Іван Гира, що помер в Умані в 1655 р. від чуми, Яцина Лютренко полковникує там в р. 1656, потім Іван Кравченко, не рахуючи наказних. Осип Глух, перед Гоголем полковник уманський, і наказний за Хмельницького полковник уманський, пізніший "Гетьман правобічний" Михайло Ханенко, сторонник Польщі, якого син пажем, а одночасно заложником при дворі королівськім був. Перший полковник овруцький шляхтич Микулич і його наступник на цьому полковництві так само шляхтич Іван Бруяка, що на чолі 3000 кінних і 500 піших у поході Кричевського на Литву в р. 1649 участь приймав, полковникує ще в р. 1652; після нього наказним полковником овруцьким бачимо Костя Кондратенка, взятого в р. 1659 в московську неволю. Григорій Кривенко, за Данила Нечая полковник наказний брацлавський, поліг разом зі своїм полковником під Красним і наслідник Нечая на полковництві брацлавськім перед тим сотник мястківський в його полку, значний шляхтич Михайло Зеленський, який пізніще з братом Андрієм, полковником подільським, буде одним з визначніщих сторонників Дорошенка. Матвій Панкевич, полковник іркліївський; знаний уже нам Петро Дзік, полковник хвастівський; Михайло Сулічіч, полковник паволоцький і цілий ряд ріжних полковників наказних, як Радишовський в р. 1649, наказний черкаський, Матвій Старжинський, наказний ніжинський, Федір Третяк, при Івані Золотаренку в р. 1654-5 полковник піхотний і такий-же полковник піхотний, перед тим сотник ніжинський Григорій Кобилецький; Федір Кандиба, наказний полковник корсунський, Іван Сербин, при Зеленськім наказний полковник брацлавський і т.д.

Таку саму ріжноманітність походженя бачимо і серед старшини полкової та сотенної. Отже для прикладу: козак старинний, Леонтій Бут, осавул полковий ніжинський, який на прохання полковника Василя Золотаренка мав одержати від Царя грамоту на "сільце в повіті Носівськім Кисілівку і Адамовку з млинами, а крестянських дворов в них сорок, опріч козаков" і який пізніще був засланий Москвою в Єнисейськ, — і шляхтич Юрій Мінєвський, осавула полковий корсунський, один з головних діячів угоди гадяцької.

— 172 —

Козак старинний, Яків Одинець, суддя полковий черкаський підписує в р. 1651 Білоцерківську Умову; шляхтич Филон Немира, суддя полковий кальницький, перед повстанням війт в Кальнику і міщанин Федір Завадський, суддя полковий ніжинський. Станіслав Кохановський, отаман чернигівський, Ясько Трухомовка, отаман седнівський і Адам Мазепа-Колединський, за часів Хмельницького отаман білоцерківський, брат пізніщого Гетьмана, що був, як каже Самовидець: "роду шляхетского, повіту Білоцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной". Врешті між цілим множеством сотників Війська Запорожського переважно міщан, поповичів, козаків старинних, бачимо, особливо в правобічних і північних полках, значний відсоток шляхти, як наприклад Семен Третяк, сотник білгородський, пізніще полковник київський, засланий в кінці Москвою в Сибір до Красноярська, Іван Сулима, сотник настаський, Калин Соколовський, сотник житомирський, Опанас Предримирський, сотник печерський, Михайло Поповський, сотник русавський полку Брацлавського, Василь Піотровський, сотник ходорковський, Денис Мурашко, Михайло Круковський, Іван-Адам Кошанський, Хилко Будкевич, все сотники полку Білоруського Івана Нечая; Солтан Красносельський, сотник полку Брацлавського, Михайло Махаринський, сотник тимоновський, Горностай, сотник полку Овруцького, Авратинський, сотник тростянський, розстріляний Поляками в р. 1651 під Красним і так само ними-ж розстріляні в Демківці в р. 1655 сотники Зарудний і Юркевич і т.д.

Переважно саму тільки шляхту бачимо ми на урядах писарських, у військовій ґенеральній канцелярії і в дипльоматичній службі Війська Запорожського. Писарство вимагало більшої грамотности, знання канцелярійної техніки, знання законів; служба дипльоматична до того ще й знання чужих мов: крім польської, московської, татарсько-турецької, ще й обовязкової тоді при інтернаціональних зносинах мови латинської.¹⁶¹⁾ Коли додати, що тут потрібна була й певна оглада европейська, знання форм товариських, етикету і церемоніялів двірських, то зрозуміло, чому в міру зросту сили і міжнароднього значіння

¹⁶¹⁾ Пор. напр. "Relacya о działaniach Chmielnickiego": ... "Tamże (в Чигрині при Хмельницькім) listy czytano od Cesarza tureckiego — byli niektórzy nasi, со się pokozaczyli" — пояснює польський автор цієї реляції (Michałowski, 554). Або незадоволення московських воєвод тим, що Виговський і Тетеря розмовляли з львівськими послами (в р. 1655) по латині (Kubala: Wojna Moskiewska, p. 306, 308) і т.д.

— 173 —

козацької української держави все менше бачимо в її службі бюрократичній і дипльоматичній малограмотних січових козаків, а навпаки представників тих верств, що посідали стару культуру і цивілізацію. Але й тут орґанізацийний ґеній Гетьмана зумів запобігти тому небезпечному роздвоєню, яке могло повстати з такого поділу функцій: — тому звичайному недовірю людей неграмотних до людей грамотних, недовірю сірої маси козацької до політики "панів", що пізніще стало по його смерти одною з причин державної руїни. За Богдана Хмельницького всякі посольства наприклад складаються переважно так, що рядом з грамотним фактичним послом їдуть представники Війська, рядова старшина козацька, яка довірям серед маси козацької користується. В той спосіб ріжниці степенів культури згладжувались і на обєднування, а не розєднування нації обертались.

На чолі канцелярії військової й усеї служби дипльоматичної стоїть канцлер, писар військовий ґенеральний, Іван Виговський. Ця канцелярія військова, крім свого безпосереднього призначення, стала пізніще, а почасти вже й за панування Богдана Хмельницького ще й свого роду вищою політичною і юридичною школою, де по словам Шафонського, "починали свою службу публічну діти шляхецькі, що пройшли перед тим курс наук в школах латинських".¹⁶²⁾ В році 1651 посол Радзієвського в Чигрині, бачив у Виговського дванадцять писарів, самих шляхтичів.¹⁶³⁾ Крім них були ще й писарі молодші, так звані "підписки". Імена де-яких із цих писарів і підписків заховала історія. Про Юрія Ярмоловича й Соболя вже була згадка вище. До них треба додати Самійла Зорку, "старого секретаря Гетьмана Хмельницького", як зве його в своїй літописи Величко; Івана Кричевського, одного з писарів при Гетьмані в р. 1649; Івана Петрушевського, званого иноді Петрушенком, посла в Липні р. 1648 до Варшави; згаданого вже вище Силуяна Мужиловського, в р. 1649 посла в Москву до Царя, в осени того-ж року посланого Гетьманом до князя Януша Радзівілла і прийнятого там надзвичайно урочисто "тридневними бенкетами", потім в р. 1651 посла до Порти Оттоманської, пійманого тоді польськими військами, продерженого два роки в польській неволі, далі в р. 1653 посла знов до Москви й до Швеції, а пізніще посла до Хана; врешті Івана Грушу, що підписав разом з осавулою Ковалевським р. 1656 умову з семигородським Князем Ракочієм, пізніще в р. 1657 їздив до Пинська

¹⁶²⁾ Op. Левицький: Передмова до Літописі Самовидця, ст. 40, 60.

¹⁶³⁾ "Wyhowski hat in seiner Cantzley 12 schreiber, Polnische von Adel" (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 46).

— 174 —

для відібрання присяги від тамошньої шляхти, за гетьманування Виговського став писарем військовим ґенеральним.

До цієї самої категорії треба причислити й перекладників при посольствах, як наприклад Григорій Кульчицький, згаданий вже вище Василь Верещака й инші.

З посеред підписків, що тоді за гетьманування Богдана Хмельницького свою карєру в канцелярії військовій починають, знані нам досі: Павло Абрамович, який в р. 1653 приймає участь в посольстві до Царя, Василь Мінєвський, брат вищезгаданого осавули Юрія, Іван Чекаловський, пізніший писарь ґенеральний за гетьманування Дорошенка, Семен Ґолуховський, пізніщий писарь ґенеральний при Юрії Хмельницькім, Андрій Іскрицький, Гарасим Каплонський, пізніще частий посол Виговського до Короля, Святослав Кривецький, пізніще писарь ґенеральний при Тетері, Василь Кропивницький, пізніще посередничив у Гадяцькій Умові, в кінці взятий в московську неволю, Яків Львович, підписок, а заразом багатий дідич київський, Хведір Погорецький, згаданий уже вище Остап Федкевич їздив кілька разів у посольстві до Короля й Царя, Єронім Борисович Шалатоня, потім якийсь час писарь військовий при Виговськім і т.д.

Поруч військової канцелярії ґенеральної були канцелярії полкові й сотенні. В них усі діла як військові так і адміністративні полків і сотень зосередковувались. Крім згаданих уже вище писарів полкових знаємо ще Павла Тетерю Моржковського, перед повстанням писаря канцелярії ґродської в Луцьку, в повстанні писаря полкового переяславського, потім полковника переяславського, писаря ґенерального, врешті злощасного Гетьмана. Іван Якимович був писарем полку Київського; Іван Красковський, писарь полку Чернигівського; Федір Житкевич, писарь полку Брацлавського; Іван Невмержицький, писарь полку овруцького; Микола Бруяка, брат у перших Івана, полковника овруцького й писарь в його сотні полковницькій; писарь Головацький був пійманий у Вересні р. 1648 Поляками; писарь Турчинович був убитий в р. 1648 під Слуцьком і т.д.

Функції дипльоматичні, крім писарів військових, цих тогочасних дипльоматів фахових, виконують дуже часто "люде приватні", що на території козацькій живуть, або при своїх родичах, що уряди в Війську

— 175 —

Запорожськім займають, або коло духовенства православного і біля вогнищ віри та культури — монастирів, брацтв і шкіл православних — гуртуються. Отже наприклад Богдан Сокольницький був посланий Гетьманом у Варшаву на Сойм Елєкцийний, Остап Користенський їздив разом з Іваном Бірецьким, Федором Пашковським, Михайлом та Лукіяном Махаринськими в р. 1654 од Гетьмана до Царя, Лозинський був послом до Ракочія в Квітні 1649 р., Гойський їздив до молдавського Господаря, Микола Варакінський в початку 1656 р. був призначений послом до Швеції,¹⁶⁴⁾ старий Остафій Виговський, батько писаря ґенерального, часто виступає в ролі посередника і примирителя в розмовах з московськими воєводами і т.д.

Число цих "людей приватних", що урядів у Війську Запорожськім не займають, але жваву участь у життю державнім беруть, зростало з кожним днем в міру того, як поверталась на козацьку територію непокозачена шляхта і як прилучувались до козацької південної України північно-західні "руські" землі Річпосполитої. Процес реасиміляції — повороту до своєї нації — старої зденаціоналізованої української аристократії приймає в другій половині гетьманування Богдана Хмельницького значні розміри. Пізніще за Виговського цей процес свої окремі (для держави, як побачимо, дуже небезпечні) соціяльш й політичні форми прибере. Але тепер, за панування Хмельницького, він відбувається — як це вже вище було підкреслено — під проводом і під назвою Війська Запорожського. Коло того Війська гуртується все, що так чи інакше на поверхню державного й національного життя вибивається. Так само й ці "люде приватні", що за Великого Гетьмана в державнім і національнім будівництві діяльну й дуже для цього будівництва користну участь приймають, хоч до реєстрів військових і не вписані, всі владі Гетьмана й Війська Запорожського підлягають, всі в імени Гетьмана й того Війська виступають. Бо Військо Запорожське — це в тих часах синонім української держави. Воно творить та репрезентує українську націю.

Для повноти образу — як зо всіх національних кругів виростала і зо всіх українських земель набіралась та нова аристократія, що під назвою Війська Запорожського державу українську за Гетьмана Богдана збудувала — треба до вище згаданих її категорій додати ще "дворян", тоб-то ту незаможну інтеліґенцію, що з ріжних верстов української

¹⁶⁴⁾ "Destinatus ad M-tem V. legatus fuit Nicolaus Warakinski, probatae vitae vir" — так доносив Королю шведському о. Данило 7.VI.1656 p. (Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 119). Прізвище здається перекручене, на жаль возстановити його по иншим джерелам мені не вдалося.

— 176 —

нації (переважно з міщанства та дрібної безземельної шляхти) рекрутується, та в характері приватних "слуг" при дворах Гетьмана, Митрополита, Владик, вищої та багатшої козацької старшини ґенеральної, або хліба, або карєри в козацькій Україні шукає. Деякі з цих "дворян" згодом так само в ряди нової аристократії української вступають, і дуже часто тоді, як люде освічені, гнучкі і спритні, відограють визначну ролю в національнім життю. Отже з таких "дворян" Гетьмана Богдана Хмельницького знаємо наприклад його конюшого, Івана Брюховецького, що крім того ріжні функції дипльоматичні за життя Хмельницького виконував, а пізніще при допомозі черні козацької та аґентів московських булаву гетьманську захопив; Івана Славковського, перед тим слугу польського коронного гетьмана Миколи Потоцького і управителя його маєтків, а тепер слугу Богдана Хмельницького і т.д.¹⁶⁵⁾ Має своїх "дворян" і писарь ґенеральний Виговський, особливо з того часу, як він з багатою дідичкою, Оленою Стеткевичівною — панею з "великого дому", як писали наглядачі московські — оженився і через неї з князями Соломерецькими, Четвертинськими, Мещерськими й иншими значними землянськими домами поріднився. Знаємо наприклад його "покойових" Войну, Браницького, яким одночасно і деякі дипльоматичні доручення даються, а серед "фрауцимеру" його дружини зустрічаємо призвища Подарицьких, Рудницьких, Яговських, Павловських і т.д.¹⁶⁶⁾ Має своїх "рукодайних" і брат писаря — полковник Данило Виговський, ¹⁶⁷⁾ має їх инша старшина ґенеральна. Але особливо багато бачимо ми таких "дворян" при вищім духовенстві православнім. Ось наприклад "слуги" Іннокентія Ґізеля, архімандрита печерського: Самійло Носацький, "обиватель містечка печерського" Василь Васильковський, конюший Хведір Лесневич. Слуга архімандрита Іосифа Нелюбовича Тукальського — "шляхтич" Іван Лубенка. "Слуга" ректора Київо-Братської Академії, Лазаря Барановича, а потім учитель польської мови в заложеній Барановичем у Новгороді Сіверськім школі — Ґонсевський. Далі инші слуги того-ж Лазаря Барановича: Петро Жорновський, "писарь" Семен Ялинський, "кухмистр пан Григорій Менжинський", "конюший" Конрад Сущинський¹⁶⁸⁾ і т.д.

Окремо, врешті, треба згадати тих чужинців та ріжних еміґрантів, які, так чи инакше в сфері впливів нашого державного життя опинив-

¹⁶⁵⁾ Той Славковський (пор. Акты Юж. и Зап. Рос., НІ, ст. 499) в Памятниках, т. II, помилково названий в показчику імен "старостою черкаським". Староство черкаське належало до самого Потоцького. Славковський, як це виразно в тексті (ст. 604-6) сказано, був його "слугою". Инший такий слуга Потоцького, Григорій Кобилецький, на прохання Потоцького був Хмельницьким призначений полковником піхотним ніжинським (лист Потоцького до Хмельницького, в якім ця справа порушена з д. 3.VIII.1650 р. в Арх. Чартjр., 144, f. 938). Що до дворян гетьманських для прикладу ще: "powiedział mi to jeden szlachcic, Chmielnickiego chłopiec" (дворянин покоєвий) — пише в своїй реляції згаданий вище (прим. 13) Мисловський.

¹⁶⁶⁾ Памятники, III, ст. 346, 352-3. Rolle: Kobiety na dworze czehryńskim, s. 38. Акты Юж. и Зап. Рос., VII, ст. 189.

¹⁶⁷⁾ Завдяки справі судовій знаємо напр. такого Мартина Кремпського, міщанина люблинського, який перед тим "служачи рукодайне урожоному п. Михалові Солайському, провента в маєтностях Роговських,... потом рукодайне до конкверента (Єроніма Солайського, брата попереднього) приставши, з маєтностей... провента і інтрати... яко писар провентовий одбирав", врешті "привязався рукодайне до Данієля Виговського, на тот час гетьмана наказного Войс Запорожских". Памятники, III, ст. 227-8.

¹⁶⁸⁾ Деякі подробиці про цих дворян у Эйнгорна: Сношенія малор. духовенства съ моск. правительствомъ.

— 177 —

шись, часто асимілюються і до нової аристократії української пристають. Про одного з таких еміґрантів, грецького ченця Данила, пізніще під призвищем Олівеберґ де Ґрекані знаного, були вже згадки вище. Може був він одним з тих грецьких ченців, які ще в 1649 р., по реляції польського дипльомата Мясковського, "бігали з України на Волощину, і до Тогай-бея" та з якими "руські" комісари Річпосполитої (воєвода Кисіль і його брат Микола, Максиміліян Бжозовський, кн. Захарій Четвертинський), запросивши митрополита і архімандрита печерського, мали тоді, в тайні од польських членів посольства, одбувати якісь таємничі наради. Можливо, що прибув він на Україну разом з антіохійським патріярхом Макарієм. У всякому разі з того часу — від Червня 1654 року — бачимо його в характері дипльомата на українській службі, як посередника між Україною і Швецією. 28 Червня — отже в пару місяців по заключеню Переяславської Умови — виїзжає він з Білої Церкви в посольстві від Гетьмана до шведської Королеви Христини. Принятий 30 Жовтня того-ж 1654 року вже новим Королем Карлом Ґуставом на особистій авдієнції, він представляє йому дуже зручно складений меморіял, в якім на підставі одержаної від Гетьмана і канцлера Виговського словесної інструкції підкреслює, що ні через Москву ні через Польщу "Excelentissimus Dominus Campi Ductor Zaporoviensis" не міг своїх послів до Короля шведського прислати і що тільки тепер він має нагоду засвідчити своє бажання жити в вічній приязні з державою шведською. Далі меморіял цей зазначує готовість Гетьмана вести спільно з Королем шведським військову акцію проти Польщі доти, доки спільні їхні політичні цілі не будуть осягнені, а заразом висловлює бажання, щоб Король шведський, подібно як і Гетьман, союз з Царем московським заключив, маючи на увазі, що коли-б Москва того союзу не додержала і проти Швеції виступила, то Гетьман готов по боці Короля шведського стати. Вже тоді в той спосіб були українською дипльоматією висловлені ті провідні ідеї української закордонної політики, що пізніще в основу балтийсько-чорноморської коаліції 1656 р. лягли.

На весні 1655 р. отець Данило з великими перешкодами вертає після ріжних пригод на Україну, знаходиться при Гетьмані підчас його походу на Львів і з під Львова; одержавши писану інструкцію, їде в Жовтні того-ж року знов до шведського Короля. Та інструкція під-

— 178 —

твержує давні гетьманські бажання шведсько-українського союзу, обіцює в разі потреби козацьку допомогу Швеції проти Москви, але заразом радить Королеві шведському Москви "без причини не тривожити", бо союз з нею Україні потрібний і коли — пише Гетьман — "Бог поможе нам довести до союзу Шведів з Москвитянами і нами, то багато народів буде підбито цими сполученими силами." В першу чергу, поза війною з Польщею, пропонує Гетьман Королеві війну з Турками, яку — по його словам — він вже давно в порозумінню з Венеціянами розпочати хотів, тільки війна з Польщею тому на перешкоді стала. Бажаючи бачити Короля шведського Королем польським, Гетьман хотів би, щоб віце-королем у Польщі (в разі коли Карл Ґустав останеться жити в Швеції) була призначена людина, яка-б союз шведсько-український шанувала. Єсть дані думати, що мав тут на думці Гетьман перебуваючого при дворі шведськім Гієроніма Радзієвського, старого приятеля козаків, повірника їх монархічно-абсолютистичних конспірацій з Королем Володиславом IV проти республіканської шляхти і тайного посередника між Володиславом IV і Богданом Хмельницьким ще перед вибухом повстання.

Тоді-ж 12 Листопада представляє о. Данило Королеві шведському вироблений ним спільно з Гетьманом проект коаліції України, Швеції, Москви, Венеції, Анґлії і Австрії для увільненя Греків з під турецької влади, поділу Туреччини, завоювання Пельопонесу і втягненя в сферу впливів цієї коаліції ще й Персії. В Грудні того-ж року вертається о. Данило через Москву на Україну. В Червні слідуючого, 1656 p., бачимо його вже в новій місії при дворі Ракочія в Трансильванії, а 19 Серпня він знов приїзжає до Короля шведського в табор під Закрочимом, вручає йому лист гетьманський і переказує словесну інструкцію, головним пунктом якої було бажання Гетьмана бачити у себе якнайшвидше послів шведського Короля для заключеня союзу, при чім був для вислання тих послів поставлений Гетьманом Королеві ультимативний десятитиждневий реченець. В наслідок того посольства Король висилає зараз на Україну своїх уповноважених послів Веллінґа і Тернешельда; одночасно виїхав до Гетьмана і о. Данило. Тут він дістав нове, вложене на нього Гетьманом і Королем шведським дорученя притягнути до шведсько-українського союзу Господарів молдавського й волоського. Виконавши це дорученя, він знов їде до Карла Ґустава з листами Гетьмана й Господаря волоського. Поворотом його

— 179 —

задержують у Прусії, де він пробув довший час. Звільнений тоді Гетьманом зі служби за те — як оповідали — що покинув чернецтво та задумав женитися, о. Данило, тепер уже не отець, а Олівеберґ де Ґрекані, вступає, все-ж таки за дозволом Гетьмана, на службу до Короля шведського, їде як його резидент до Господаря молдавського, а потім разом з послом шведським Лілієнкроною їде в Червні 1657 р. до Чигрина до Гетьмана. Там він мусів з роблених йому закидів виправдатись, бо бере діяльну участь в переговорах з Лілієнкроною, потім знову вертається в Молдавію, пізніще бачимо його в Трансильванії і Яссах, врешті в початку 1658 р. знов переїзжає на Україну і знов поступає при Гетьмані Виговськім на українську службу, знаходиться при нім підчас його війни з Москвою, пише з дорученя Виговського листи до Карла Ґустава, врешті підчас Умови Гадяцької займає уряд "військового секретаря". Дальша його доля нам не відома.¹⁶⁹⁾

Ми умисне задержались трохи довше на особі того грецького ченця, щоб показати скільки енерґії і здібностей вкладали иноді такі еміґранти в державну українську працю. Крім Данила Олівеберґа ще варті з посеред них уваги: Грек Іван Тафлярі, посол Гетьмана до Швеції в р. 1654, Марко Тарсі, мабуть Грек львівський, перекладчик і секретар Олівеберґа; Теодозій Томкевич, так само Грек, львівський міщанин і купець, посередник між Гетьманом і львівськими міщанами в 1657 р. потім один з головних аґентів Виговського підчас переговорів з Польщею і його посол до Швеції в Червні 1658 р.;¹⁷⁰⁾ Турок Соліман, дуже освічена людина, що говорив по латині й иншими мовами, якого бачимо в р. 1657 при штабі полковника Ждановича.¹⁷¹⁾ Там-же зустрічаємо Турка Ференча, що мав бути дуже видатним військовим¹⁷²⁾ і т. д. Багато чужоземців — не кажучи очевидно про офіціяльних послів чужих держав і резидентів — все перебувало при дворі гетьманськім. Хоч-би для прикладу згадати небожа волоського Господаря Михайла, що перед тим при дворі імператора австрийського був, і його численне оточення, так само оточення вдови по Тимофію Хмельницькім, доньки Господаря Люпула, а рідної сестри княгині Янушевої Радзівіллової¹⁷³⁾ і т. д.

Розуміється поміж тими, перебуваючими тоді на нашій землі чужоземцями було багато ріжних тайних аґентів чужих держав, які намагалися впливати на події на Україні виключно в інтересах тих держав. Не забуваймо, що українське повстання спалахнуло підчас великого

¹⁶⁹⁾ Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, passim. Kubala: Wojna brandenburska, s. 101-2, passim. Памятники, вид. 1898 p., т. III, ст. 271, 339 і вище прим. 52 і 111. Про давні зносини Радзієвського з Хмельницьким інтересну звістку за Лінажем подає Н. Молчановський (Передмова до ч. III, т. VI. Арх. Юго-Зап. Рос., ст. 43): "Радзієвський оповідав Лінажу, що зустрів у козаків (підчас свого посольства ще перед повстанням) повне недовіря і нічого не міг би зробити без Богдана Хмельницького". Інтересний оцей "паспорт" Радзієвського, даний свому послові до Гетьмана Ґрохольському в Серпні 1656 p. "Hieronim na Radziejowicach Radziejowski, podkanclerzy kor. etc. — Oznajmuję tym listem moim otworzystym wszystkim tak Ich M. Pulkownikom, Assaułom, świaszczennikom, iż w pilnych і poważnych sprawach posyłam młodzieńca mego Samuela Grocholskiego do Hetmana Zaporowskiego, prosząc, żeby go bezpiecznie podwodą przeprowadzili" (Kubala: Wojna brandenburska, s. 408). Ґрох. був пійманий у дорозі Чарнецьким і разом з листами Радз. і Карла Ґустава, які він віз до Хмельницького, відісланий до Короля (ibid., 73). Олівеберґ заслуговував би окремої біографічної розвідки, яка-б могла може кинути світло на мало досі відомі зносини Гетьмана з грецьким та царгородським православним духовенством.

¹⁷⁰⁾ Про двох перших — Арх. Юго-Зап. Рос., tom. cit. 65-8, 73, 78, 80, 92, 96. Про Томкевича — Kubala: Wojna brandenburska, s. 430, Памятники, HI, passim.

¹⁷¹⁾ Kubala: Wojna brandenburska, 154.

¹⁷²⁾ Ibidem, ст. 154, 344. Арх. Юго-Зап. Рос., ч. III, т. VI, ст. 282.

¹⁷³⁾ Арх. Юго-Зап. Рос., torn. cit. 45, 325, і вище ст. 47. Kotlubaj: Życie Janusza Radziwiłła, s. 77-9. Смірнов: Рисунки Кіева 1651 года (Труды, ХIII, Арх. Съѣзда), ст. 223 і т.д.

— 180 —

воєнного напруженя в Европі, в часі завзятої й довгої боротьби двох великих груп европейських держав. Обидві ці групи, як держави протестантські, так і ліґа держав католицьких намагались події на Україні використати для себе. Про давні в цім напрямі пляни семигородського Князя Бетлєна Ґабора вже була мова вище. Тут ще додаймо, що на тайній нараді в кінці р. 1632 в Іоганісбурзі, представники протестантських кругів Річпосполитої, з кн. Радзівіллом на чолі, обмірковували з послом бранденбурґським Бергманом пляни антикатолицької конфедерації, до якої мала належати Англія, Данія, Нідерлянди, Бранденбурґія і Швеція і до якої малося притягнути "Русь" в Річпосполитій і українських козаків. Що-до останніх, то на думку бранденбурґського представника "вони більше здатні до руйнування, як до допомоги і їх можна вжити тільки тоді, коли все загублено й коли приходиться сказати: ні мені, ні тобі."¹⁷⁴⁾ Такого роду думки і пляни мали ще більшу підставу в міжнародніх відносинах року 1648. І тому наприклад вражіння аґента, якому залежить не на будуванню України, а тільки на зруйнуванню Польщі при допомозі козацького повстання, робить найголосніший провідник революції 1648 року, жорстокий і неперебіраючий в засобах демаґоґ, полковник Максим Кривоніс, жовнір шотландський, що перед повстанням прибув на Україну.¹⁷⁵⁾ З приводу тієї його руйнуючої демаґогічної діяльности виникають гострі непорозуміння між ним і Гетьманом, якому врешті вдалось Кривоноса усунути. Але факт, що за діяльностю Кривоноса з зацікавленям слідили аґенти протестантських держав і що поміркованість та обережність Хмельницького була їм дуже не до вподоби, дає підставу здогадуватись, що в лиці крівавого провідника української "черні" ми маємо до діла зі свідомим, або може несвідомим виконавцем тієї сторонньої волі, для якої заведеня ладу й порядку на Україні та будова української держави були ділом зовсім байдужим, або в усякім разі навіть менш ніж другорядним.

Поскільки протестантським державам залежало на знищеню Польщі, а зокрема на усуненю сторонника Австрії Короля Яна Казіміра, постільки для ліґи католицької важно було повстання козацьке паралізувати, Україну з Польщею помирити і Богдана Хмельницького до піддержуваня Яна Казіміра прихилити. Діяльність єзуїта "sub habitu secularis" Андрія Гунцеля Мокрського — який, використовуючи давнє своє знайомство з Хмельницьким (він мав бути

¹⁷⁴⁾ Н. Молчановський: Передмова до ч. III, т. VI, Арх. Юго-Зап. Рос., ст. 36. Szelągowski: Układy królewicza Władysława і dyssydentów z Gust. Adolfem w r. 1632 (Kwartalnik hist., 1899), s. 721-3.

¹⁷⁵⁾ В книжці, написаній німецьким офіцером, що служив у литовськім війську кн. Януша Радзівілла, і виданій в р. 1649 п.з. "Gründliche und Denckwürdige Relation der Newlichen Cosaken-Revolte wider die Cron-Polen... Nach bewusten und zum theil selbst erfahmen Umbständen kurtzlich verfasset durch einen Namhafften Officirer, jedoch dabey des Friedens Liebhabern" — на ст. 7 читаємо: "Der gen. Major Krziwanos ein gebohrner Schott, von wegen seiner krummen Nas also von den Cosaken genant, sonst ein resolvirter und verwegener Soldat." Др. С. Томашівський на підставі инших джерел, не знаючи цієї звістки, характеризує Кривоноса "яко бувальця і мізантропа, що ненавидить однаково Поляка-шляхтича як і Українця-козака" (Львівська "Неділя", р. 1911, No. 39). Н. Молчановський на підставі актів Шведського Держ. Арх. твердить, що опозиція Кривоноса була "прекрасно відома", на підставі донесень шведських агентів, канцлеру А. Оксеншерні (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, передмова, ст. 51). Пор. ще: "Nie wdaje się Chmielnicki z swoimi mołojcami do zaciągów tego Krzywonosa і о nim wiedzieć nie chce, acz wielu ludzi rozumie, że to wszystko dzieje się za skrytą radą jego, jako człowieka chytrego" (Лист. С. Кушевича з д. 8.VII.1648 в Жерелах до Іст. України, IV, ст. 36). "Krzywonos Chmielnickiego mało nie sciął, powadziwszy się" (Лист з Бережан 26.VIII.1648 в "Zbiorach Rusieckich Miscel., 1645-52, f. 185). Кривоносу "żadnejśmy szarpaniny nie pozwalali, ani do zburzenia miast pozwolenia dawali" — писав до польських комісарів в Серпні 1648 р. Хмельницький (Памятники, т. І, 277). В тім самім часі доносив Кисіль канцлерові, на підставі звідомленя свого посла до Хмельницького о. Петронія Ласка, що там "Krzywonosa wzięto do armaty і przykowano za szyję tancuchem. Szlachte. już wszystkę, cokolwiek przy Krzywonosie było więźniów, wypuszczono, і więcej stu kazali poscinać Tatarom tych rozbójnikow" (ibid., 275). Через тиждень знов писав він: "Krzywonos był do dział przykowany, potym go przy ojcu Łasku wypuszczono, lecz za poręką". (Ibid., 279.) Інтересно за чиєю порукою міг Хмельницький звільнити тоді Кривоноса? Цими непорозуміннями між Хмельницьким і Кривоносом інтересується папський нунцій у Варшаві de Torres, який доносить про це під датою 19.VIII. Св. Престолу (Сборникъ, II, ст. 113). "Gazette de France" з p. 1649 писала, що Кривонос одержав смертельну рану в Листопаді 1648 р. підчас облоги Замостя (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, прим. 326). Може в звідомленях представників протестантських держав у Царгороді та в англійських і шведських архівах, криється розгадка цієї загадкової постаті.

Праця Ів. Крипякевича: — "Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 р." (Записки Н. Т. ім. Шевченка, р. 1913, т. 117-8) — подає дуже цікаві дані про те, як вже за 20 літ перед повстанням Хмельницького пильно займались козацько-українськими справами оці представники антикатолицьких (і антигабсбурських) держав в Царгороді, особлив�