История Полтавы

Великая Руина (письмо из Украины)

Подробности

Просмотров: 56582

Віктор Андрієвський. "Велика Руїна (лист з України)".

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник. 1919 – 1920. // Київ – Нью-Йорк. Видавництво ім. Олени Теліги. Стор. 219-222. Укладачами щоденника документ подано за текстом, надрукованим у "Boлі" (1920. — Т.1. — Ч.3. — С.108-111). В тексті, переписаному Є. Чикаленком, було кілька купюр та неточностей.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Велика Руїна
(лист з України)

Ні той, хто живе тільки в Європі і міркує про наше життя здалеку по коротеньких газетних вістках, ні той, хто вариться в отій біді тут, — не уявляють собі повної картини культурного і економічного занепаду України після війни і революції. Ми на місці зжились і призвичаїлись так, що навіть дальший зріст тої руїни нас вже більше не вражає. Ви там маєте звістки про окремі події, але не про подробиці буденного життя. Треба приїжджати в Європу, вернутись назад на Україну, заглянути пильним оком у всі щілини нашого життя — тоді тільки вдасться зрозуміти всю глибину руїни, особливо за останній рік.

Поки у людини голова і шлунок живуть у мирі — доти вона благоденствує. Голова і шлунок України — місто і село — забули про мир. Зараз на Україні йде боротьба не між большовиками або денікінцями з народом, — бореться голодне московське чи жидівське місто з селом. Місто крім паперових грошей, та й то власної продукції, бо зараз у нас появились навіть кременчуцькі гроші — нічого не дає і не може дати селові.

Блокада зруйнувала дощенту всю торгівлю, всю фабричну промисловість і викинула на улицю голодних робітників і служащих. Перші вернулись в село до плуга. Другі поповнили собою ряди голодуючої інтелігенції.

Місто вмирає. Ще рік, а може й півроку, і Київ та Одеса, як Москва та Петроград раніш, стануть кладовищем. В них будуть панувати революційний порядок і революційна дисципліна. Бо нікому буде нарушить той порядок. За шість місяців панування в Києві большевики розстріляли тридцять тисяч інтелігенції та робітників, а в Одесі — двадцять тисяч. І невідомо ще кому краще: чи тим, що вже загинули від лютої смерті, чи тим, що зараз конають від голоду, холоду та епідемій.

Місто було мозком країни. За ввесь останній рік з українських університетів не вийшло ні одної ученої праці. Нікому коло науки водитись, коли над душею голод стоїть. Лабораторії позамикані; клініки нічим утримувати; не вакує тільки один анатомічний музей та склади трупів при судебно-медичній залі. Правда, і тут більше роботи для сторожів, ніж для студентів і професорів.

Не продукується більше інтелігенція. Кому прийде охота вчитись, коли інтелігентні робітники засужені на голодну смерть; коли студентові на прожиття в місяць потрібно скілька тисяч карбованців. Мертва середня школа. Де-не-де в місті нидіють ще різні дитячі садки та народні школи; напівголодна інтелігенція старається підтримати в них вогник культури. Навіть в столиці України — Кам'янці-Подільському, не тільки не було засновано ні одної нової школи; 90% старих шкіл на Поділлі існувало тільки на папері, та й то більше для виправдання існування відповідного міністерства. Вартість продуцированої за цей час інтелігенції — інженерів, адвокатів, лікарів і т. ін. така, що в звичайні часи ні одно земство, ні одна порядна інституція не прийняла б їх на роботу. Загинуло безслідно письменство, коли не рахувати за таке один переклад на українську мову Марсельєзи Вороного, за котрий він отримав від большевиків 15000 карб. та скілька порнографічних віршів поетів з "Музагету" Семенка і К°349. Книгарні зруйновані. Бібліотеки розграбовані. Журналістика зійшла "на пси". Ми не кажемо — при большевиках — навіть у Кам'янці, де виходило скілька газет при Директорії, не було ні одної грамотної часописі, де б панувало вільне слово: старий бутербродний російський сервілізм прийняв ще більш цинічну форму — газетні робітники були нібито мобілізовані, отримували "пайок" і "суточні" від начальства. А коли потрібен був для "блезіру" прокурор, викликався га-зетчик і йому наказували "обвинувачувати" чи "виправдовувати". Так було наприклад в процесі Болбочана, де в ролі прокурора фігурував редактор "України" Певний.

Архітектура? Малярство? Архітектори заробляють на руйнуванні дерев'янних будинків на паливо. Далеко вигідніше зараз продати такий будинок на злом, ніж удержувати його далі. Художники малюють заборні плакати ... для большевиків. На вивіски краски немаї

В Європі не уявляють і 1/100 частини тих мук, які переживає наше місто. Без хліба! Це значить, що Одеса місяцями годувалась чорним брудним хлібом з макухів та якоїсь сумішки, що Антанта була привезла для своїх віслюків. Без палива! Тижнями, навіть діти, гарячої їжі не бачать. Зруйнували знамениту дерев'яну портову естакаду. Пуд палива вже тої зими в Одесі доходив до двохсот карбованців. Без води! Це значить, що за водою для їжі і питва мусять ходити в безвісти. Нічим умитись, нічим дитину напоїти. Зачинені всі водопроводи, всі уборні. Ростуть і ширяться пошесті. Без світла! Вже в 4—5 годин вечера зимою все тоне в темряві і завмирає на 14—15 годин довгої зимньої ночі. Ні читати, ні працювати, ні дітям вчитись ніде! Без підвозу продуктів! Без медикаментів! Це значить, що близька вам людина заслабла на коросту, на тиф, на сифіліс — і ви спокійно мусите дивитись, як вона буде мучитись, гнити або вмирати. Вливання дози неосальварсани коштувало п'ять тис. карб.: того самого ліку, від котрого поворотний тиф минає в 24 години, від котрого сифіліс, коли не вигоюється, то стає незаразливим на довгий час. Без одежі! Без чобіт! Цього літа чоботи у нас в Кам'янці коштували 7000-12.000 карбованців, такі-сякі черевики 2000-3000 карб. Чоловіча одежа — 10000-12000 карб. Добру шубу, покриту сукном, ще тої зими при большевиках можна було продати за 40000—50000, а зараз — 100000 карб.

Місто не може дати селові нічого замість хліба, бо й само не має. Село зрікається підтримувати паразита-місто, бо й само бідує. Село гине від економічної руїни. Не має коня чим підкувати; не має плуга чим злагодити. Під час останніх боїв в листопаді українські війська кидали гармати, бо непідковані коні не могли вивезти їх в мороз з поля битви. Що ж вже було про селянське хазяйство балакати?

Мужицькі закамарки повні паперових грошей. Але ціни їм не має ніякої. Одежі за них ніде купити. Гасу нема. І село світить скипками. Солі немає! І люди платять за фунт її 150—200 карб. їздили і ходили здебільшого, бо й їздити ні на чому, [за нею] з Проскурова до Станіславова або до Одеси. Шкіл нема і в помину. Бо учителям нікому платити. І з голодухи вони пішли в ліси, в повстанці. Підручників немає, бо ніякий уряд про це не дбає — ні український, ні большевицький, щоб їх надрукувати. Паперу немає. Ні на чому вчити дітей писати. Навіть лікар за аркуш паперу для рецептів платить 5—7 карб. Чорнила теж Пан Біг дав... Зате хліба на селі скільки завгодно! В великих стіжках зимою стоїть він немолочений. Ні для чого і ні для кого молотити. Старого ще вистарчає! Що вмолотять — йде на самогон. Мабуть ніколи так безпросвітно не пило та так тяжко, безнадійно тяжко не хорувало українське село на тифи, на холеру, на віспу, навіть чорну, на сифіліс, в самій жорстокій його формі, як зараз. Лікарні закриті і запечатані. Лікарі перейшли на баб шептух і на впомацках шукають трав, котрими можна б хоч для психіки замінити медикаменти. Рани нема чим перев'язати. Дезінфецируючі ліки і не сняться вже нікому.

Таку картину тепер уявляє Україна!

Шляхи? Транспорт? Від Харкова до Києва треба їхати... шістнадцять день [коли перше їздилось 16 годин — Є.Ч.]. Потяг через кожну версту стає: то відстрілюється від бандитів, то збирає дрова, то налагоджує шлях, то зв'язує [дротом — Є.Ч.] колеса та гасить пожежу, бо осі без шмаровидла горять. Від Одеси до Жмеринки — 6 до 7 день при щасливих умовах з пересадками на селянську каруцу і їздою під обстрілом, з риском бути раз десять пограбованим або вбитим. Бо ті, що іноді здалека здаються повстанцями, зблизька здебільше є просто-напросто мисливцями на чужу власність і життя. В бою вони орієнтуються тільки на ворожі обози; в дипломатичних зносинах — на грошову допомогу. Хто більше дасть — тому вони й служать!

Шляхи? Проїзд? Дорога від Відня до старого російського кордона обійшлась моєму знайомому в 600 корон; від Збруча до Кам'янця — в 5000 карб. Правда — грає роль валюта. За рік, від гетьмана до приходу поляків, корона виросла з 40-50 коп. до 3—5-ти карб.; марка — з 85 коп. до 12 карб. і т.д. Бо єдиною заслугою наших фінансових верств треба признати те, що вони зробили 50 карб. "лопатки", як їх називають селяни, — найдрібнішими грішми, і таким чином знищили потребу в більш дрібних грошах.

Телеграф? Телефон? Ви їдете великим шляхом і бачите вивернуті або зрізані телеграфні стовпи, порвані дроти, зруйновану сіть на протязі десятків верст. То повстанці руйнували комунікацію. І так по всій Україні. Потяги навіть виходили всліпу, не знаючи, чи вільний шлях, чи ні. Порядок?... Кожне село є окрема республіка. І коли під час війни з денікінцями приходи-лось ставити недалеко від села артилерію, виходили узброєні делегати і заявляли: "Геть звідси! А то свою виставимо!"...

Владу в селі мають ті, хто сміливіший, хто дужчий, хто більше має патронів, зброї.

В широких масах панує страшенна реакційність і ворожість до большевиків, до Денікіна, до тих, хто несе зброю і їде за хлібом. Але не дає ні чобіт, ні солі, ні гасу, ні ліків. Найбільш впливові селянські партії — есери і Селянська спілка, скільки раз в різних містах Поділля скликали з'їзди. І ні разу ті з'їзди не збирались, бо приїздила третина, а то й менше скликаних. Бо на Україні зараз немає партії, немає влади, немає людей, котрі з чистою совістю могли б сказати, що вони мають широку популярність, можуть кристалізувати цей хаос в державні форми. Всі балачки про одностайність, про якусь свідомість, про дужі настрої в масах — це тільки балачки людей, котрі власні бажання рахують за дійсність.

Всі стомились. Всі змучились безкінечною війною і ще більше безкінечними грабунками і експериментами. І зараз одне бажання панує: спокою і хоч якого-небудь порядку.

Кам'янець-Подільський 1 січня 1920 р.