История Полтавы

Репрессированные ученые Полтавщины в годы сталинизма

• 

Подробности

Просмотров: 18690

Кочерга Надія, Ревегук Віктор, кандидати історичних наук, доценти
Репресовані науковці Полтавщини в роки сталінізму

У статті висвітлені малодосліджені репресивні заходи сталінізму проти наукової інтелігенції Полтавщини в роки сталінізму.

Ключові слова: репресії, наукова інтелігенція Полтавщини, НКВС, арешти, розстріли.

В статье раскрыты малоисследованные репрессивные мероприятия сталинизма против научной интеллигенции Полтавщины в годі сталинизма.

Ключевые слова: репрессии, научная интеллигенция Полтавщины, НКВД, аресты, расстрелы.

Більшість проблем державотворення сучасної України обумовлені значними втратами інтелектуально-творчого потенціалу в 30-ті роки ХХ століття. Серед злочинів сталінського режиму масові репресії проти наукової інтелігенції України – одні з найаморальніших, найважчих. Знищення, переслідування наукової інтелігенції деформувало майбутній розвиток українського суспільства, знизило культурний, освітній і моральний рівень національної інтелігенції всіх категорій, зумовило втрату багатьох напрямів наукової діяльності, зруйнувало наукові школи, завдало безповоротних втрат творчих особистостей.

Дана проблема активно досліджується у вітчизняній історіографії авторами Шаповалом Ю.І., Білоконем С.І., Ковтун Г.В., Войналовичем В.А., Нестулею О.О., Данилюк Ю.З., Лошицьким О. і ін., але відсутнє цілісне дослідження репресивних заходів сталінського режиму проти науковців Полтавщини.

Автори даної статті ставлять собі за мету на основі вивчення архівних документів, аналізу науково-дослідницьких джерел висвітлити маловивчений період нищення сталінською репресивною машиною наукової інтелігенції Полтавщини.

Переслідування української наукової інтелігенції розпочалося значно раніше розв’язування загалом у країні масового терору – з кінця 20-х-початку 30-х років, що пояснювалося прагненням тоталітарного режиму знищити критичну, самостійно мислячу частину інтелігенції, як можливу інтелектуальну опозицію панівній ідеології більшовизму. У регіональному, територіально-адміністративному плані особливості репресивної політики сталінізму проти України зумовлювалися специфікою її статусу підлеглої території та характерними відмінностями соціально-класової та етнонаціональної структури. Будь-які кампанії всесоюзного масштабу в Україні набирали ще й націоналістичного забарвлення ^[1].

Початком активної репресивної політики проти наукової інтелігенції багатьох міст України, включаючи й Полтавщину, став сфабрикований ГПУ проти представників наукової інтелігенції процес "Спілки визволення України" (СВУ), який відбувся 9 березня і 19 квітня 1930 року в Харківському оперному театрі, за що отримав від людей влучну назву "театр у театрі". Основними діючими особами на процесі СВУ були 45 чоловік, серед яких головний "звинувачуваний" - визнаний лідер українського літературознавства, академік і віце-президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) С.О.Єфремов (список його праць до середини 20-х років мав понад 3000 назв), колишній міністр закордонних справ петлюрівського уряду Ніковський, письменниця Старицька-Черняхівська, соціал-демократ Гермайзе, педагог Дурдуківський, професор Чехівський. Ще 400 чоловік заарештували невдовзі у зв’язку з справою "СВУ", філіали-групи якої "організовані" були в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці. Молоді контрреволюційні сили були об’єднані в додатковій організації "Спілці української молоді" (СУМ). А всього за підрахунками вчених, під час та після процесу "СВУ" в Україні було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб ^[2].

254 томи справи "СВУ" у 1989 році знов були ретельно вивчені під час додаткової перевірки, яку здійснили співробітники тодішнього КДБ України. Вивчені матеріали дозволили переконатися в тому, що на практиці не існувало так званих організаційних структур "СВУ" ("СУМ", "медична секція", "академічна" і інші секції, а також Полтавської, Дніпропетровської, Чернігівської, Вінницької, Миколаївської, Одеської філії.). Під час розслідування цієї справи у 1929-1930 рр. допущено грубі порушення кримінально-процесуального закону. Прокуратурою України винесений протест у справі "СВУ" і Ухвалою Верховного Суду України від 11 серпня 1989 року, через 60 років, справу закрито за відсутністю складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб і їх повною реабілітацією ^[3].

Починаючи із 1933 року арешти вчених, письменників, діячів культури і освіти в Україні йшли один за одним, безперервно зростаючи кількісно і стаючи все жорстокішими до кінця 30-х років.

Зловісну роль в роки "великого терору" на Полтавщині відіграв начальник обласного управління НКВС капітан, згодом майор держбезпеки О.Волков – комуніст із 1920 року і депутат Верховної Ради УРСР. Протягом короткого часу (березень – грудень 1938 р.) ним сфабриковано десять справ за звинуваченням у антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Проте О.Волков – лише ретельний виконавець, один із гвинтиків всеохоплюючої машини терору, розв’язаного комуністичною партією проти власного народу. На початку 1939 р. він сам став жертвою тоталітарного режиму, якому вірою і правдою служив протягом усього життя.

Знищення українців відбувалося згідно з виробленими у Москві планами і встановленими лімітами. У березні 1938 р. наказом наркома НКВС УРСР О.Успенського на Полтавську область виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік ^[4], який О.Волков і його підлеглі виконували і перевиконували.

Відразу ж по прибуттю до Полтави в березні 1938 р. О.Волков на оперативній нараді заявив, що всі заарештовані повинні неодмінно проходити за груповими справами. Індивідуальні справи ворогів народу навіть не приймалися до розгляду.

З метою реалізації зловісного плану масового знищення людей О.Волковим створені п’ять міжрайонних оперативно-слідчих груп з дислокацією в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді і Золотоноші. Більшість справ заарештованих розглядалися "трійкою" у складі другого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В.Маркова, обласного прокурора Федорова і самого О.Волкова (голова "трійки"). Самих справ члени "трійки" навіть не розглядали, а лише заслуховували довідки про заарештованих від співробітників оперативних відділів обласного управління НКВС і робили помітки на справах із своїми висновками. Ще до приїзду до Полтави О.Волкова Федоров і його заступник Симоненко до лютого 1938 р. підписали близько тисячі так званих "альбомних справ", які складалися не на основі матеріалів слідства, а на переданих телефоном з районів області повідомленнях. По більшості з цих справ винесені рішення про розстріл ^[5]. Протягом 1937-1938 рр. "конвеєр смерті" в Полтаві працював безперебійно. Смертні вироки виносилися по декілька сотень за вечір.

Щоб домогтися зізнання заарештованих у неіснуючих злочинах, проти них застосовувалися різноманітні садистські методи. Наприклад, слідчий Фішман бив заарештованих так, що вони глухли. Заарештованих цей слідчий навіть не допитував, а сам писав протокол, фабрикуючи чергову "справу", а потім катував свої жертви доти, доки вони не підписували потрібне "зізнання". Але навіть вимушені "зізнання" не залишалися без фальсифікацій, або "коректировки" за термінологією чекістів.

Особливою жорстокістю стосовно заарештованих відзначалися колишні студенти третього курсу Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко і Устенко, які були направлені на роботу в органи НКВС по мобілізації ЦК КП(б)У. Під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, заарештованих били кулаками в обличчя, палицями по п’ятах, кололи голками, видавлювали очі, топтали ногами животи ^[6]. Не витримавши нелюдських катувань, заарештовані, нерідко в напівсвідомому стані, підписували сфальсифіковані протоколи допитів, а, отже, і смертний вирок собі.

Важко навіть збагнути логіку репресій, оскільки від них не був застрахований ніхто, в тому числі і їх творці та виконавці. "Великий терор" в першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали також жертвами системи. Лише протягом другої половини 1938 р. з партії на Полтавщині виключено 499 членів і кандидатів у члени КП(б)У, включаючи 212 "ворогів народу" і 104 – за зв’язок з "ворогами народу" ^[7].

Однією з перших була справа так званого "Всеукраїнського націоналістичного підпілля", за причетність до якої заарештовано близько тисячі ні в чому не повинних людей: учасників Української революції 1917-1920 рр., колишніх членів українських партій, "Просвіт" та амністованих радянською владою повстанців. Половина з них розстріляна за вироком "трійки", а решта одержала різні строки ув’язнення.

В числі жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Сторубель і Воронянський, депутат Всеросійських Установчих зборів Л.Ковалів, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко і ін.

22 вересня 1937 р. чекісти заарештували професора В.Щепотьєва, який із 1934 року не з власної волі проживав у селі Веприк Гадяцького району. Його звинуватили в належності до антирадянської організації, переховуванні націоналістичної літератури тощо. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів – він був розстріляний у листопаді 1937 р. Протягом цього ж року за вироком "трійки" розстріляний відомий археолог і етнограф Н.Онацький, поет і педагог О.Косенко, композитор, етнограф і хормейстер В.Верховинець, художники В.Сідляр і І.Падалка та ін.

24 червня 1938р. заарештовано відомого полтавського лікаря 83-річного О.Несвіцького, якого звинуватили у членстві в так званому комітеті допомоги заарештованим. Лише випадок врятував його від смерті.

У Кременчуці була сфабрикована справа групи лікарів за звинуваченням у шкідництві в галузі бактеріології. У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства заарештували заступника директора Т.Сипка і незабаром судили за "антирадянські висловлювання терористичного характеру, зв’язок з троцькістами і незаконне зберігання зброї". У Полтавському сільськогосподарському інституті репресій зазнали один за одним два директори – І.Сердюк та К.Шанін, а також 13 викладачів і співробітників ^[8]. В Полтавському інституті інженерів сільськогосподарського будівництва така ж доля спіткала двох перших директорів Д.І.Ілляшенка (1934) та Т.Т.Манька.(1937), та ще 28 викладачів, співробітників та понад 30 студентів.

Причому переслідування підозрюваних точилися роками, закінчуючись, як правило, звільненням з роботи, виключенням з інституту, арештами та розстрілами.

Доля викладачів та студентів інституту інженерів сільськогосподарського будівництва Писаревського В.М., Гальмажеан-Гальмаді Т.Р., та братів Олексія та Олександра Рощинських ^[9] цьому підтвердження.

Писаревський Володимир Михайлович (р.н. 16.06.1889 р.) родом з Миргородщини, з козацької сім’ї села Комишна. В 1913 році закінчив Катеринославський учительський інститут, позапартійний, учителював у Бесарабії. У 1914 році мобілізований у царську армію. Під час імперіалістичної війни тяжко поранений, в Псковському лазареті йому ампутували ліву ногу. В червні 1918 року Писаревський В.М. приїжджає до м.Полтави і працює учителем української мови в різних школах м.Полтави та Полтавського району.

В трудовому списку Писаревського В.М. (документ про трудовий стаж особи тих років) запис від 6 липня 1919 р. промовистий: "Денікінський попечитель учбової округи звільнив з посади вчителя за окрему думку і протест проти денікінського наказу про єдину російську викладову мову в школах України (на педраді школи)" ^[10].

Звільнений, але живий, Писаревський В.М. працює на різних посадах, а з установленням радянської влади знову починає працювати в системі народної освіти міста, зокрема з 14 січня 1929 року викладачем української мови та літератури Полтавських окружних державних курсів українознавства.

З 1 вересня 1931 року на працівника робітфаку Писаревського В.М. заведена особова справа за № 210 канцелярією Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва, де у трудовий список внесений запис: "Призначено викладачем української мови". Особова справа Писаревського закрита 8 червня 1938 року згідно з наказом № 235 від 8 червня 1938 року директора робітфаку Хоменка "За неявку на роботу звільнити Писаревського з посади викладача української мови з 27 червня ц.р." ^[11].

З 1 грудня 1932 року згідно з конкурсом на заміщення вакантних посад в Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва зараховується на посаду штатного доцента для викладання дисциплін "Планування населених пунктів", "Проектування сільськогосподарської архітектури" архітектор і скульптор Гальмажеан-Гальмаді Теодор Романович, 1890 р.н., угорець, безпартійний, освіта вища. В 1910 році закінчив відділення архітектури Вищого технічного училища в Будапешті, навчався два роки на відділенні пластики Академії мистецтв у Мюнхені. Автор публікацій "Угорські декоративні мотиви у прикрасах" (1913 р.) і ін. Вільно володів сімома мовами, включаючи угорську, німецьку, румунську, польську, французьку, італійську, російську. В автобіографії Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. пише: "На Заході працював у різних містах за наймом на крупних підприємствах. Брав участь у конкурсі із скульптури, отримав як нагороду подорож Італією та Близьким Сходом.". В його особовій справі за № 378 власноруч записана відповідь на пункт 25: Чи служив в арміях: а) в старій – "в Австро-Угорській армії фельдфебелем і топографом, брав участь у революційному русі армії. З 1928 року став громадянином СРСР, з військового обліку за віком знятий 8 липня 1931 р." Під час роботи в інституті інженерів сільськогосподарського будівництва Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. відзначається як один з кращих викладачів, 28 грудня 1932 року нагороджений грамотою і грошовою премією, почесним званням ударника заключного року п’ятирічки, 1 січня 1934 року – його прізвище також значиться в списках кращих ударників інституту, як організатор соціалістичного змагання в інституті, бере активну участь у науковій роботі та художньому оформленні будівлі до різних свят. У 1935 році він відряджається дирекцією інституту до м.Харкова в обласну спілку радянських архітекторів з питанням про організацію філіалу спілки при інституті. У серпні 1935 року Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. працює над проектом реконструкції Кам'янець-Подільського міського театру. В листопаді 1935 року йому видана довідка про роботу на посаді штатного доцента кафедри архітектури для подання до Угорської секції Комуністичної партії. З 21 до 27 січня 1936 року доцент Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. був делегований від інституту інженерів сільськогосподарського будівництва на Всеукраїнський з’їзд архітекторів.

Але вже з 4 березня 1937 року розпочинається те, що можна було передбачити з багатої на події біографії цього вченого. Партійний комітет інституту інженерів сільськогосподарського будівництва направляє на адресу партійного комітету ЦВК Кримської АРСР запит на підтвердження правильності поданих Гальмажеаном-Гальмаді Т.Р. документів. І хоча отримані дані повністю підтвердили правильність поданих документів, останнього звільняють з роботи 3 вересня 1937 року, а через три місяці його заарештовують. В 1939 році справу Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. припиняють, а його відпускають. 23 серпня 1939 року відбувається засідання конфліктної комісії в інституті інженерів сільськогосподарського будівництва, згідно з рішенням якої Гальмажеан-Гальмаді Т.Р. поновлюють на роботі, виплачують йому компенсацію та визнають (згідно довідки ВКВШ при РНК СРСР) вищу індустріально-технічну освіту, отриману в Будапешті як таку, що дає право викладати у вищій технічній школі Полтави. Гальмажеан-Гальмади Т.Р. ще пропрацює старшим викладачем кафедри графіки до 20 вересня 1941 року.

Існуюча практика органів НКВД виразилася в наступному:  його особова справа в інституті закрита скупим витягом із наказу № 94 від 2 жовтня 1941 року: "Вищеперелічених викладачів інституту, які не приїхали до м. Уральськ і не вийшли на роботу, та які не повідомили про причини неявки в інститут, відрахувати із складу працівників інституту з 1 жовтня 1941 року... 8. Гальмажеан-Гальмаді Теодор Романович – старший викладач кафедри графіки" ^[12]. Так, у полудневому віці в Україні, на Полтавщині став жертвою масових розправ іноземець, високоосвічений спеціаліст, один із багатьох неповторних людей, якого, неважко здогадатися, в чому підозрювали: у шпигунстві, політичній невизначеності.

Протягом 1937-1938 рр. У Полтавській області за політичними мотивами звільнено з роботи 710 учителів, а в педагогічному інституті – 12 викладачів і 37 студентів ^[13]. Більшість із звільнених незабаром була репресована. 17 жовтня 1938 р. до 15 років тюремного ув’язнення засуджено директора Полтавського педагогічного інституту І.Онисіна, який і загинув у серпні 1940 р., відбуваючи покарання в Магадані.

Про результати боротьби полтавських чекістів з чисельними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. З часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області і до кінця цього ж року по першій категорії (розстріл) засуджено 1944 особи, по другій категорії (ув’язнення або висилка) – 2363. Протягом січня-липня 1938 р. на Полтавщині заарештовано 6791 чоловік, включаючи колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, польських "шпигунів і контрреволюціонерів" - 1152, німецьких – 234, латвійських – 58, японських – 27, іранських – 24, чеських – 15, грецьких – 7 і т.д. Із них до кримінальної відповідальності притягнуто 4353 чоловіки, з них розстріляно 3721. Проте в судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, причому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалися позасудовими органами: особливими "трійками" (всі 3100 чоловік були засуджені до смертної кари), військовою колегією (із 45 осіб 35 розстріляно), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113 ^[14].

Таким чином, репресивна політика комуністичного режиму стосовно української наукової та творчої інтелігенції на Полтавщині мала масовий характер, серед жертв розправ - вчені, викладачі вищих навчальних закладів, студенти, учителі, лікарі, люди різних національностей, іноземці. Найтяжчими для інтелігенції Полтавщини видалися 1937-1938 роки.

 

Джерела:

1. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.). – у 3-х кн. – Кн. ІІІ. - К., 1994. – С.47-48. (До тексту)

2. Шаповал Ю. Людина і система. (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). - К.,1994. - С.82-83. (До тексту)

3. Там само, с.84. (До тексту)

4. Ковтун Г.В., Войналович В.А., Данилюк Ю.З. Масові незаконні репресії 20-х – початку 50-х років на Полтавщині. – Реабілітовані історією. - Київ-Полтава: Рідний край, 1992. - с.22. (До тексту)

5. Лошицький О. "Лабораторія –2": Полтава. Документальні матеріали про масові репресії в Полтавській області у 1937-1938 рр. – З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. № 2-4 (13-15) 2000. В-во "Сфера" – с.147. (До тексту)

6. Там само, с.169-171. (До тексту)

7. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.97. (До тексту)

8. Якименко М.А. Репресії в контексті "соціалістичних перетворень" сільського господарства Полтавщини в 30-х роках. – Реабілітовані історією, с.378. (До тексту)

9. Див.: Наливайко І. Батько і сини Рощинські. Історія: уроки правди. // Зоря Полтавщини, 22 грудня 1989. (До тексту)

10. Архів ПНТУ, спр. 210, арк.3. (До тексту)

11. Там само, арк..7. (До тексту)

12. Архів ПНТУ, спр.378.,арк.108. (До тексту)

13. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.5, арк.241. (До тексту)

14. Лошицький О. Вказ. праця, с.175-176. (До тексту)

© Кочерга Н. К, Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на авторів обов'язкове.